Курсоваробота
на тему:
"Спільне та відмінне у творчості Т. Шевченка і П. Куліша"
План
Вступ
Розділ 1. Вплив поезій Шевченка на творчість П. Куліша
1.1 Знайомство творців
1.2 Історичний контекст творчості митців
1.3 Могутній емоційний потенціал творчості Шевченка
1.4 Доля Куліша - доля типової романтичної людини
Розділ 2. Спільне та відмінне у творчості Т. Шевченка та П. Куліша
2.1 Музичність віршів Т. Шевченка
2.2 Народні розміри у творах поетів
2.3 Наслідування Шевченка Кулішем
Висновки
Список використаної літератури
Найглибший слід поруч із Шевченком залишив в українській духовній історії першої половини ХІХ ст. Панько (Пантелеймон) Куліш (1819-1897). Але в київські часи його постать як письменника ще не виступала ясно. Він, щоправда, був уже автором кількох творів російською мовою: оповідань, дивовижної “Пам’ятної книжки для поміщиків Чернігівської губернії”, що нагадує тенденційні “Листи…" Квітки та пізнішу “Переписку” Гоголя; історичного нарису “Повесть об Украине”, романтичного історичного роману “Михайло Чарнишенко” та одного українського твору - “Україна” (1843). Українські вірші, оповідання “Орися” так само як і різні етнографічні матеріали, всі вже готові до друку чи навіть видрукувані, не виходили ще в світ; з українського роману “Чорна Рада” видано було лише кілька розділів російською мовою.
Все ж особистість Куліша як письменника в його молоді роки для нас досить ясна з його невеликої спадщини. Пізніше Куліш справляв на своїх сучасників враження людини, що постійно змінює свої переконання, погляди, заняття, пристрасті.
Зв’язок творчості Шевченка та Куліша можна аргументувати тим, що найважливіший твір П. Куліша - роман “Чорна рада” - виданий 1857 р., ще за життя Шевченка. На той же приблизно період припадає й вихід першої, найвагомішої збірки письменника - “Досвітки" (1862), а також фольклорно-етнографічного збірника у двох томах “Записки о Южной Руси” (1856-1857). Саме ці твори і визначили місце П. Куліша в історико-літературному процесі, відіграли найважливішу роль в історії української культури. Крім того, в житті, творчості, науковій та громадській діяльності Пантелеймона Олександровича істотне значення має його знайомство з Шевченком.
Життєвий і творчий шлях П.О. Куліша, чи, як він сам себе називав на старосвітський лад, Панька Омельковича, припадає на 50-90-ті роки ХІХ ст. Це був складний період становлення нової української літератури й культури взагалі, утвердження національної свідомості українського народу всупереч жорстоким намаганням російського самодержавства й російського шовінізму задушити українську мову, культуру, перетворити українців та “малоросів”.
Під час першої подорожі Шевченка на Україну з ним познайомився Куліш, про що пізніше так говорив: “Можна сказати, що це зійшовся низовий курінник, січовик, із городовим козаком - кармазинником. А були, справді вони представниками двох половин козаччини”. (С.24)
Коли навесні 1843 р. Шевченко приїхав до Києва, він уже побачив новий будинок університету, що самотньо височів на колишньому пустирищі над ярами. Університет перейшов у нове приміщення влітку 1842 р., але в ньому Куліш уже не вчився. Зустріч відбулася вдома у Куліша на Житомирській вулиці в будинку полковниці Михеєвої.
шевченко куліш поет творчість
Куліш пізніше так розповідав про цю зустріч: “Входить хтось до Куліша в полотняному пальті.
- Здорові були! Вгадайте хто?
- Хто ж, як не Шевченко? (А ніколи не бачив його й намальованого)
- Він і є! Чи нема у вас чарки горілки?
Тут уже й пішло справдешнє січове балакання, а далі й співи (Шевченко мав голос пречудовий, а Куліш знав незлічену силу пісень). Почали потім їздити навкруги Києва, рисувати, рибу за Дніпром варити…”.
Без сумніву, Шевченко ділився з Кулішем задумом видання альбому “Живописная Украина”, в проспекті вказано його ім’я як співробітника.
Царська Росія першої половини ХІХ ст. була величезним політичним монстром, який душив усе живе та нове й на руїнах завойованих колоній будував казарми та в’язниці для насаджування рабського духу, всеохоплюючої покори батюшці-царю та його чиновникам. Багато передових людей прекрасно усвідомлювали все це, були сміливі спроби протесту й критики колонізаторської політики самодержавства, розповсюджувалися епіграми на Миколу І його дружину, вірнопідданих сатрапів, але мало хто навіть з найпрогресивніших діячів розумів, що всі біди залежать не від особи царя, а від політичної системи, розробленої хитрими й далекоглядними монархами-колонізаторами Петром І та Катериною ІІ.
Куліш любив, знав і вивчав Київ, його історію, архітектурні пам’ятки. Його опис цього міста у “Чорній раді” перегукується з описом Києва в поемі Шевченка “Варнак”:
Шевченко: “Мов на небі висить святий Київ наш великий…”
Куліш: “Святий город сяяв, як той, Єрусалім”.
Історія взаємин Куліша з Шевченком виходить далеко за межі особистих відносин і криє глибокий суспільно-політичний зміст. На різних етапах ця історія має свої особливості. В їх взаєминах відбиті змагання думок, ідеологій, естетичних поглядів, що характеризують різні ідейні тенденції і напрями.
Якщо революційні демократи з’ясовували новаторство Шевченка, основи його народності, революційну суть зв’язків його з народом, то Куліш намагався витлумачити народність поета, як, насамперед, етнографічну категорію.
Світогляд Куліша складний. У його основі лежить, безперечно, ідеологія українського націоналізму, але є в ньому як козакофільські, так і антикозацькі мотиви, є, на жаль, і епізодичне захоплення Петром І та Катериною ІІ.
Могутній голос Т. Шевченка був першим ударом дзвону, котрий пробудив національну свідомість народу, нагадав українцям, що вони - українці. Але час потребував могутніх талантів, усебічно обдарованих людей, здатних звести величну споруду нової культури, нового духовного світу народу - осмислити його тисячолітнє минуле, його історію, піднести літературу до рівня найвищих світових досягнень, створити театр, утвердити самобутні філософські погляди на природу, людину, суспільство, розвинути школу, просвіту… І все це - протистоячи русифікаторським натискам російського імперіалізму, долаючи всілякі перешкоди та заборони.
Справжніх зразків художнього слова, на думку Куліша, треба шукати в творчості Шевченка: “Розпочав нам Шевченко довгу і широку, справді вже рідну пісню. - пішла луна на всій Україні”.
Шевченко мав надії на нове майбутнє України. Надії його не збувалися. І з сумом пише він за кілька тижнів до смерті:
І день іде, і ніч іде…
І, голову схопивши в руки
Дивуєшся: чому не йде
Апостол правди і науки.
“Апостол правди і науки" не прийшов і по смерті Шевченка. Але традиція українського літературного життя вже не переривалася. Лише тон і стиль рішуче змінилися - романтика закінчилася, почався час “реалізму”. І тут межа між літературними напрямами була так само нерізка, як і між іншими українськими літературними напрямами. Саме той надзвичайний вплив, що його мав в українській літературі Шевченко, і який не зменшувався, а ще зростав з часом, ще більше стирав межі між літературою романтики та пізнішого періоду. І проте вірші пошевченківської доби зовсім інші, ніж Шевченкові. Лише один з письменників романтичної доби свідомо залишився й далі в Шевченковій традиції - П. Куліш.
Літературно-естетична програма Куліша, маючи в собі ряд прогресивних моментів, в основному протидіяла принципам критичного реалізму, обстоюваним революційними демократами і Шевченком. Про Шевченка Куліш писав багато. Цінним є його “Слово над гробом Шевченка” та інші виступи. “Слово його животворяще, - писав Куліш, - стало ядром нової сили, про котру не думали й не гадали за Котляревського найрозумніші з наших земляків, а та нова сила - народність”. (Основа, С.29)
Впливи романтики - почасти формальні, почасти тематичні. Наслідуючи, Шевченкові вірші, щоправда, якимось чином усе переводили їх на ритміку, відому з російської або німецької поезії та вірша інших романтиків, на нормальні ритми, чим своєрідну красу Шевченкових віршів цілком знищували, як це ми бачили в Куліша.
Якщо тематика селянського горя - цілком природна в “реалістичній" драмі, то романтика козацтва, власне, цілком виходить поза межі “реалістичної" тематики, швидше вже міг би реалізм піти слідом “Чорної ради”, з її соціальною проблематикою, але роман Куліша традиції не утворив.
Романтичні ще й форми: балади, поеми (“Настуся”, “Великі проводи”) з певними рисами романтичних поем, пісні, історичні “думи”. До того, вірші Куліша наскрізь символічні, їх складна культурно-філософська та психологічна символіка нагадує традицію харківської романтики більше, ніж Шевченка. Тематика Шевченка, навіть козакофільство виразне, в той час, як Куліш у своїх поглядах уже схилявся до повної неґації позитивної ролі козаччини в українській історії. Зустрічаємо в Куліша Шевченкову “Правду" і “Слово”: “Наша правда, народна основа”, “а ми будем святу правду сіяти в народі”,
“…спочиває наше слово
в німих гробовищах…”
“оживить живеє слово
рідну Україну…”
і зв’язаний з цим образ кобзаря, що “віщує”:
…буде жити
наше слово, буде! ”
Власний мотив, який Куліш додає до Шевченкової символіки є культура:
Степи мої широкії,
Цілино одвічна!
Хто зоре вас та засіє -
Слава тому вічна!
І все ж “Досвітки" Куліша є, без сумніву, своєрідна, жива поетична збірка, яких небагато в українській літературі. Значно оригінальніша і не меншої поетичної вартості його друга збірка, що вийшла 20 років пізніше, “Хуторна поезія”, ще пізніше “Дзвін” (1893). За цей час Куліш пережив багато змін у своїй долі, в настроях, в історичних поглядах, прийшов до повної неґації історичної ролі козацтва, до визнання культурної ролі Польщі та Москви на Україні. Відгуки цих його думок у збірках “рефлексійних”, культурно-філософічних віршів найбільш обурили його сучасників, та підбивали й пізніших дослідників проти поезії “пізнього Куліша”. Чимало сприяла негативній оцінці збірок їх стилістична запізненість - це рефлексійна лірика в дусі пізньої романтики з яскраво підкресленими образами та думками романтичного типу, лише почасти переведеними в нову “сучасну” фразеологію. Але поруч з віршами та їх циклами, що є спробами поетичної полеміки з Костомаровим, Мордовцем та тією більшістю українського суспільства, що негативно ставилося до російського абсолютивізму Петра І та Катерини ІІ, та й з Шевченком, якого козакофільство закриває тепер перед Кулішем навіть значення його “слова”, та й самим собою, маємо тут і гарні пейзажі і щирі ліричні вірші.
Найпозитивніша формальна риса пізніх віршів Куліша є їх ритміка - він, залишаючи тепер пісенні розміри майже цілком, упроваджує зате в українську поезію зовсім нове багатство тонічних розмірів та різноманітних строф. Ця пишність ритміки компенсує навіть бідність рими та невдалі неповні рими: розділення - плем’я, пожарів - терзали, попівство - лихоїмство і т.д. До того Куліш досягнув у своїх пізніх віршах великого вміння вислову, його поетичні формули досягають часто Шевченківської висоти, хоч зміст його думок, може, нам часто й несимпатичний.
Вже з перших зустрічей накреслились й розходження між Кулішем і Шевченком, які чимдалі ставали гострішими. Але в 40-х рр. Було найбільше сприятливих умов для їхньої спільної діяльності. Об’єднувало їх обох на цьому етапі бажання вести боротьбу проти царизму і кріпосництва та піднести свідомість, освіту народу, хоча в методах боротьби і в розумінні кінцевої мети вони вже тоді не мали спільної думки. Ці обставини визначили і належність Куліша до Кирило-Мефодіївського братства, в якому об’єдналася прогресивна молодь.
Куліш виступає знову як поет лише по смерті Шевченка. Вже 1862 р. з’являються “Досвітки”, перша по “Україні” віршована збірка Куліша. Він сам говорить, що хоче перейняти спадщину Шевченка, його “кобзу”:
Ой мовчав я, браття,
словом не озвався,
поки батько український
піснею впивався.
Чи до віку ж, браття,
будемо мовчати?
Благословіть мені кобзу
німую узяти!
Підтягну я струни
На голос високий.
Не сумуй, Тарасе батьку,
В могилі глибокій…
Він хоче продовжувати справу Шевченка:
Чи ж мені по тобі
Сумом сумувати?
Чи твою роботу
Взяти докінчати?
Докінчаю, брате,
Не загину марне,
Втішу Україну,
Матір безталанну…
Рими Шевченка дуже далеко відходять від попередньої традиції української рими, за винятком віршів Сковороди. Бо і барокове, і класичне, і романтичне українське віршування намагалося, як і вірші західної поезії, дати в обох словах, що римуються повну тотожність закінчення:
куняє - співає,
гроші - міхоноші,
пити - робити…
Шевченко рішуче пориває з цією традицією та, йдучи до певної міри за народною піснею, а почасти нав’язуючи свій вірш до традиції барокової поезії, дає замість повної тотожності тільки неповну подібність закінчень - деякі звуки лише подібні, але не ті самі Шевченко римує:
віка - каліку,
дівчата - мати,
муко - руки,
пустиня - домовини…
Може здатися, що така “неточність" або “неповнота” рими послаблює враження від віршів. Це не так! По-перше, неповні рими дають Шевченкові можливість уникнути тієї одноманітності рими, яка постає через часте вживання тих самих граматичних форм. Рими Шевченка стають через це несподіваніші, оригінальніші, “багатші”.
“Для історика, - писав Франко, - власне та хиткість Куліша, ота пристрасть, оте вічне шукання якихось нових ідеалів, нових богів і нової віри лишиться характерним і навіть симпатичним об’явом його великого, хоч недужого духу. Йому не дано було гармонії, але він ніколи не міг успокоїтися на дисгармонії і пристрасно шукав того, чого не міг осягнути. Хто зна, чи не се було й джерелом його зависті, а далі й ненависті до Шевченка, що “неосвіченому”, невченому поетові майже без труду і без зусилля, самі собою, давалися такі речі, такі образи й ідеї, яких учений Куліш, узброєний розумом, не міг опанувати…” (С.307).
У поглядах на народ виявилися протилежні погляди Шевченка і Куліша. Це були представники різних ідейно-творчих напрямків у літературі. Між ними відбувалося суперництво, що в різні періоди діяльності виявилося по-різному. Куліш завжди намагався вносити редакційні корективи до творів Шевченка. Не можна відкинути того, що часом у цих корективах крилися й плідні зерна. Зразком може бути Кулішів лист до Шевченка 1846 року, 25 липня. “Прочитавши несколько раз в Петербурге, - пише Куліш, - Вашего “Кобзаря” и “Гайдамаки”, я от души восхищался ими и многие места заучил наизусть, но в то же время заметил осязательные, нежели прежде, и их недостатки. Один из этих недостатков происходит от Вашей беспечности, небрежности, лени или чего-нибудь подобного; другие от того, что Вы слишком много полагались на врожденные Вами силы и мало старались согласить их с искусством, которое само по себе ничтожно, но в соединении с таким талантом, каким бог одарил Вас, могло бы творить чудеса ещё поразительнее тех, какие оно творило в соединении с талантом Пушкина”.
Хочу підкреслити, що схожість з народними піснями не є в Шевченка якимось рабським копіюванням. Він вільно творить у стилістичних формах народної пісні.
Куліш дає поради дещо виправити в “Кобзарі”. Одна з таких порад мала велике позитивне значення. У вірші “До Основ’яненка”, Куліш порадив внести поправки і написати:
Наша пісня, наша дума
Не вмре, не загине;
От де, люде, наша слава,
Слава України.
А в першій шевченківській редакції було:
Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України.
Відбувалась еволюція Куліша в ставленні до поезії Шевченка. Від співробітництва з ним сприяння надрукуванню його творів, від прославлювання його як народного поета в критичних статтях він перейшов до відвертого паплюження імені Шевченка і його спадщини.
Пишучи почасти народними розмірами, він наслідує й Шевченкові рими (гаї - повіває, гаю - співаєш, тоді - рибарів), але не утримується в межах справжніх співзвучностей (тьмі - землі, худобу - торбу) та йому зовсім не вдається, незважаючи на Шевченкові “неповні рими”, звільнитися від рим граматичних.
Крім надрукування “Давидових псалмів" у “Граматиці”, Куліш опублікував без підпису автора поему Шевченка “Наймичка" в “Записках о Южной Руси”. Тоді Шевченко ще відбував заслання. Десять Шевченкових поезій, переважно написаних на засланні, Куліш надрукував 1860 року в альманасі “Хата”. А в передмові - “Переднє слово до громади" - високо підніс значення творів Шевченка: “… в Катерині він піднявсь до Пушкіна яко художник, а в 1846 року - і до Міцкевича яко поет всеслов’янський”. (С.312)
Багато переконливого сказано Кулішем про Шевченка українцям рідний… Посеред рідної великої сім’ї спочив ти однопочинком вічним”, - підкреслював Куліш у “Слові над гробом Шевченка. (С.250)
Всі ці, здавалось би щирі, слова не завадили Кулішеві пізніше, в “Истории воссоединения Руси”, зневажливо паплюжити поезію Шевченка як “п’яну музу, підтриману гіршими, а не кращими умами своєї батьківщини”.
Куліш дуже гостро відчував національне гноблення, але не міг з’ясувати соціально-класову суть. Якщо Шевченко прославляв гайдамаччину як вияв народної революційної енергії, то Куліш у буянні людських пристрастей вбачав вияв невиправданої історією стихійної руївничої сили. Запорізькій вольниці, гайдамацькому бунтарству Куліш намагався протиставити дух миролюбства, ідилію козацьких хуторів, старосвітської поважності, доброзичливості, душевного аристократизму.
Доцільно звернути увагу на збірку Куліша “Досвітки”, де є твори і на історично-побутові теми. Побут, звичаї козацтва постають у поемі “Настуся”, що відзначається яскравим колоритом опису родинного життя.
Настуся - дочка козака Обуха, який загинув смертю хоробрих у війську Богдана Хмельницького. Перед смертю він заповів, щоб його побратим Мороз доглянув, виростив дочку Настусю і одружив її з своїм сином Морозенком. Основний зміст поеми - сватання, весілля у дворі Обухів. Це значна урочиста подія, під час якої ведуться поважні розмови “дідів святих”. Вони слухають патріотичні слова Настусиної матері Обушихи, яка з гідністю розповідає про славний козацький рід і закликає гостей:
Медом кухлі ісповняйте,
Її мужа споминайте,
Пийте пиво, їжте страву,
Споминайте його на славу.
Поет створює портрети поважних козаків, змальовує побутові колоритні, національно орнаментовані картини. Молоде подружжя живе в оселі, де -
Любо вітами старими
Груші хату вкрили,
Що діди й баби на спомини
Унукам садили.
Поважно і впевнено тримають себе старі діди, розмовами про походи захоплюють молодого Морозенка, він замислюється і цим викликає тривогу Настусі. Поет в заключних строфах звертається до героя:
Не для тебе, Морозенку,
Воли круторогі!
Нехай орють, гречку сіють
Брати твої вбогі.
Багатим етнографічним колоритом сповнена поема “Настуся”. В цьому виявляється поетична стихія Куліша. Так починається опис весілля:
Ой брязнули на дворі цимбали;
Озвалися у сінях бояри,
Заспівали дружки у світлиці;
Забилося серце у вдовиці.
Ідеалізуючи спокійне хліборобське життя, Куліш у ліричних звертаннях висловлює свої переконання про вільні козацькі громади:
Нема застав, нема мита!
Везіть, люде, жито;
Сипте розмір не на шляхту -
На свою громаду.
Понастромлюйте на щогли
Голови рандарські,
Нехай з вітром розмовляють
Про порядки панські!
Поему “Настуся” написано переважно коломийковим розміром з виразним хореїчним ритмом. Коломийковий вірш Куліша відрізняється від коломийкового вірша Шевченка. У Шевченка динамічніше звучить коломийковий вірш, а Куліш передає цим розміром спокійну, поважну розповідь, що відповідає загальному урочистому стилю поеми, в якій з належною шанобливістю зображені портрети козацьких родин. Вони свідомі свого становища й мають право пишатися не тільки згадкою про збройну боротьбу за долю рідного краю, а й тим, що бережуть козацькі звичаї дружби й побратимства.
Поет докоряє народ за неуцтво, за темряву, рабську приниженість і месницьку злобу. У віршах, присвячених Шевченкові (“До Шевченка”, “На незабудь року 1847-го”) поет висловлює зневірливі роздуми про силу і дійовість традицій Кобзаря. В “Епілозі” цієї збірки він закликає забути “давні чвари”, відмовитися від того, щоб “мечем нам воювати”, і лише засобами освіти досягати мети:
Ні, світла, більш нічого!
Сим визволим сліпого брата…
Вірші “Хуторної поезії” мають полемічний характер. Поет виступає з своєрідними посланнями у віршовій формі, вістря яких спрямовані не тільки проти Шевченкової революційної музи, а й проти тих, хто її успадковує. Тому демократичні письменники засудили цю збірку.І. Франко присвятив спеціальну статтю, в якій, зіставляючи її з Шевченковим посланням “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам…”, указав, що автор заплямував себе “невірою у власний народ, котра в “Хуторній поезії” повела його до прямої безпідставної наруги над тим народом”. Ці хиби “затемнили собою добрі і сильні місця його поезії” (Франко, Т.17, С. 194).
Так творчість Куліша стала предметом полеміки, що характеризує боротьбу ідейних напрямків у літературі на початку 80-х років та історичну складність культурного процесу з усіма внутрішніми суперечностями.
Віддаючи перевагу “чистій" поезії в особистій, інтимній, а часом і в громадській ліриці збірки “Дзвін”, Куліш не обходить й імені Шевченка, розглядаючи його революційно-демократичну ідейність, як потурання темноті.
Критика спадщини Шевченка в збірці “Дзвін” наскрізь пов’язана з концепцією “чистого мистецтва”. Саме в такому аспекті згадується ім’я Шевченка в поезіях “Молитва Боянові”, “Письмакам гайдамакам”, “З того світу”, “До тарасівців”.
Куліш, як і інші поети доби, здається, просто не помітив рис Шевченкового вірша. Зате він дуже захоплювався наслідуванням пісенного стилю, і тут багато вдалого. Але те, що у Шевченка було в серці, у Куліша було б голові: він не є вільний творець пісень, а лише старанний наслідувач йому добре відомої пісенної поезії. Тому знайдемо в нього численні народні, Шевченківські, а іноді і власні епітети: віще серце, чисте поле, жовті піски, дрібні сльози, молодик срібророгий, лани неорані, високії думи і т.д.; але іноді ці епітети “вчені”, вигадані: безхатнеє птаство, в’яне серце і т.п. Куліш вживає і подвійні слова: плакати - ридати, бреду - перехожу, вовки - сіроманці, очами - зорями, широке - глибоке - та часто просто цитує пісні:
“Тихо Дунай, тихо
несе чисту воду…”
“Не по однім козаченьку
заплакала мати…”
“Чом, Дунаю, став ти мутен,
став ти мутен, каламутен…”
“Ой не встиг же козак голка
на коника сісти, -
стали його панцерників
на капусту сукти…”
“Хожу берегами,
та й не нахожуся…”
Поетика народних пісень у Куліша використана навіть більше, ніж у Шевченка. І все ж його вірші від пісень значно фальші, ніж Шевченкові. Крім пісень, він використовує і своє улюблене “Слово о полку Ігоревім”, звідки часто “струни живії" або рядки:
“Никли трави жалощами,
гнулось древо з туги…”
“Списами орати,
трупом засівати…
ой які то будем жнива
з того сіву мати? ”
Протягом багаторічної діяльності не залишали Куліша новаторські поетичні шукання. До певної міри в цих шуканнях відбувалося змагання з Шевченком. Різне своїм змістом новаторство Шевченка й новаторство Куліша. Зіткнення двох течій в історичному процесі порушувало одноманітність літературного життя, поширювало русло естетичних уявлень. Якщо підходити до цього процесу без догматичних вимірювань, а з прагненням збагнути всю повноту явищ у їх постійних суперечностях, то визначиться своє, історично обумовлене місце для поезії Куліша. Без визначення цього місця не можна уявити всю різноманітність розвитку літератури минулого століття. Увесь час Куліш змагався за розвиток мови, за збагачення поетичного словника. З великим пієтетом він прославляв Шевченка за мовні надбання, відсуваючи на другий план своє суперництво з ним. “Слава тобі, Тарасе, - писав Куліш, - поки на Вкраїні хоч одне дівча співатиме, поки хоч одна мати по-своєму дитину голубитиме, поки хоч один батько не чужим словом про давні могили говоритиме”. (Сахно, С.132) У кількох віршах збірки "Досвітки" Куліш відгукнувся на смерть Шевченка. Чи вшановували народного співця його сучасники? Таке ставить питання поет у вірші “З того світу Варфоломеєві Шевченкові”. Пробує віизначити поет своє ставлення до Тарасової музи, намагаючись продовжувати його співи. Але він свідомий того, що його шлях відмінний від Шевченкового, а тому в поезії “Брату Тарасові на той світ” (замість епілогу до поеми “Настуся”) проголошує:
Разійшлись ми різно
Дітьми молодими,
Зустрілися пізно
Між людьми чужими.
Вкупі працювати
Брат із братом брався;
Що одна в нас мати,
Ти не догадався.
Куліш закидає Шевченкові в тому, що він не завжди сприймав його поради, поступаючи своїм шляхом:
Братався з чужими,
Радився з чужими,
Гордував словами
Щирими моїми.
Як завжди, Куліш і тут намагається показати свою зверхність над народним поетом. Не відкидаючи його талановитості, він хоче продовжити кобзарський спів, перейняти його славу:
Чи мені по тобі
Сумом сумувати,
Чи твою роботу
Взяти докінчати?
В цій поезії Куліш повторив ті ж думки що висловлював він про Шевченка в критичних статтях, прагнучи взяти під свою зверхність діяльність поета.
У кращих ліричних віршах збірки “Досвітки" відбито настрої патріотичної туги за рідним краєм, повитим темрявою. Лірика “Досвіток" відзначається постановкою естетичних питань у дусі романтизму. Найзначніші мотиви цієї збірки - відношення співця до народу та його історії. На поставлені питання в ліричних поезіях “Досвіток" Куліш намагається дати відповідь також у вміщених поряд історичних ліро-епічних поемах. В них розповідається про боротьбу українського народу проти польсько-шляхетського гноблення, згадуються окремі епізоди визвольної війни та життя козацтва в повоєнні часи. Поеми ці відзначаються драматизмом, гострими конфліктами історичного і особистого та побутового характеру.
В наслідуванні Шевченка і сила, і слабкість “Досвіток”. Куліш віршує здебільшого Шевченковими розмірами. Але це є лише самоомана! Наслідування пісенних ритмів, він заміняє майже завжди (винятки - кілька пісень та окремих місць) звичайним тонічним віршем російського типу з цілком рівномірним чергуванням наголосів! Вже це робить його вірш проти вірша Шевченка одноманітним, незважаючи на те, що Куліш часто змінює розміри. Немає в нього і своєрідності Шевченківських рим, лише зрідка рими неповні (марне - безталанне, поховали - мало, чудо - луда, його - срібророгий, прозиваю - святая і т.д.), нерідко це лише хибні рими (панство - птаство, вареним - померлих). Бракує і незрівняної музичності Шевченкової мови, хоч вірне наслідування Шевченка часто веде Куліша і до досить вдалих співзвуч в окремих рядках:
Діди сиві говорливі, ді-ди-го-ві-ли-ві
Голубоньки буркотливі… го-бо-бу-ко-ли-ві
і т.д., або принаймні в окремих виразах: у темній темноті, або (повторення р-р-р): “блиснула грімниця із чорної хмари" та “ревнули гармати”.
Утвердження жанру поеми в кожній національній літературі супроводилось боротьбою різних стилів та ідейних напрямків. Поети романтичного напрямку наблизили поему до героїчного народного епосу. Найвизначніші досягнення в цьому жанрі пов’язані з іменем Шевченка. Він в поемі розкривав історичну долю українського народу, відтворив його національний характер.
Новаторство Шевченка в даному жанрі дало поштовх для творчих пошуків інших поетів. У цих шуканнях Куліш багато експериментував, пишучи історичні, історично-побутові, філософсько-біографічні поеми. Від епічної поеми він еволюціонував до ліро-епічної поеми, чимраз гостріше ставлячи проблему особистості та посилюючи суб’єктивні елементи в зображенні героїв. Все це мало свої закономірності, пов’язані з процесом не тільки української, а й світової літератури.
Збіркою “Досвітки" Куліш мав намір позмагатися з Шевченком у поетичнім слові. Це змагання не виявилося художньою повнотою і досконалістю.
Про збірку “Досвітки" Франко писав: “Все тут було лірика й епіка, слов’янофільство й демократизм, хмельниччина й козаччина перед Хмельницьким, тон народної пісні і манери Шевченка і початки спеціальної Кулішевої філософії, хоч іще невиробленої; були громи на “гайдамацтво” в особі Кривоноса, та й на панство в особі князя Яреми. Не було тільки одного - Шевченкового генія, Шевченкового гарячого чуття”. (Франко, Т.17, С.306).
Кожна збірка поезії Куліша за своїм ідейним змістом і поетичною формою становить певний етап творчих шукань, естетичних уподобань поета.
Найгострішої критики зазнала збірка “Хуторна поезія”, яку видано через двадцятиліття після “Досвіток”. За цей час Куліш ще різкіше почав виступати проти гайдамацьких традицій, проти революційного духу спадщини Шевченка. До багатьох поезій цієї збірки автор бере епіграфом Шевченкові слова, а змістом своїх віршів не раз спростовує їх.
Збірка складається із трьох частин, перша частина прозова - “Історичне оповідання”, де згадує автор про Кирило-Мефодіївське братство та про участь у ньому Шевченка. Друга частина містить 24 поезії. Третя частина “Зазивний лист до української інтелігенції”, в якому автор закликає зокрема: “До гурту, паненята з мужичатами. До гурту рятувати своє насліддя - слово! Воно до скарбівля нашого духа. Воно - великий завіт нашої предківщини. Воно - правдиве пророкування нашої будущини”.
Збірка відкривається віршем “До кобзи" з епіграфом:
Кругом тіснота і неволя,
Народ закований мовчить…
(У Шевченка в такій редакції:
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить…)
Першими рядками вірша поет звертається до своєї кобзи-музи:
Кобзо, моя непорочна утіхо!
Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха.
Голосом правди святої дзвони,
Нашу тісноту гірку спом’яни.
Може, чиє ще не спідлене серце
Важко заб’ється, до серця озветься.
Як на бандурі струна до струни.
До другого вірша “Рідне слово" поставлено епіграф:
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Шевченко
Шевченко підкреслює вагому силу рідного слова, пророкує часи, коли:
І ходитиме всевіда
З хати до палати,
Щоб збогого сусіда
З багачем з’єднати.
У збірці відбиті безрадісні погляди Куліша на історію і суспільство.
Розпач, з яким Куліш дивився на свій народ, втрачаючи віру в нього, привів поета до реакційного вихваляння “заслуг" російських імператорів Петра І та Катерини ІІ. У збірці “Хуторна поезія” вміщено кілька віршів, що славословлять їх дії. В “Гімні єдиному цареві” він, прославляючи Петра І, висловлює побажання, щоб “затуркана Вкраїна" знайшла подібних діячів. Тоді
Настануть в ній твого покрою люди
І випаде у тебе з рук дубина.
Поет марить про часи, коли “Олегова столиця премудрого Петренка привітає”, прийме нове “крещення духом" і з нею матимуть взаємини “прославлені культурою народи”.
У вірші “гімн єдиної цариці” Куліш, прославляючи Катерину - “науки любюмудру жрицю”, - заперечує Шевченкові картання її і вбачає прогресивну історичну роль цариці у зруйнуванні Січі:
Розбоями і руїною неситу
Гадюку за порогами ти вбила…
З поетичною творчістю пов’язана і драматургія Куліша. Ще в хаті була вміщена його драма “Колії”, на якій помітний вплив Шевченка в зображенні “попихача" Карпа, що йде в гайдамаки. “Не водою, кров’ю напою тебе, коню, а коли хочеш - старосвітським медом”, - говорить Карпо, звільняючись від наймитської залежності. Але Куліш не спромігся в своїй драмі показати героїзм народної маси, як його зумів відтворити Шевченко в “Гайдамаках”.
Найзначнішим із драматичних творів Куліша є трилогія: “Байда, князь Вишневецький”, “Петро Сагайдачний”, “Цар Наливай”.
Романтичний, подекуди пригодницький образ Байди є втіленням Кулішевих тенденцій заперечення прогресивності народного духу. Байда не бачить порятунку в козацькому русі:
Поки козацтво буде воювати
Мечем та полум’ям, як військо дике,
Ми на Вкраїні будемо вбачати
По всіх шляхах руйновище велике.
Запорожець Ганжа Андибер змагається з Байдою і доводить його до загибелі.
В другій і третій частинах трилогії Куліш змалював історичні епізоди і вивів таких відомих ватажків козацтва, як Сагайдачний, Северин Наливайко (цар Наливай). Ці твори не відзначаються сценічністю. Ними Куліш поклав початок створення в українській літературі драматичних поем.
У радянському літературознавстві відчувалася тенденція протиставити двох найвидатніших діячів української культури своєї доби - Тараса Шевченка - як революційного демократа і Пантелеймона Куліша - як буржуазного націоналіста. Все, мовляв, погано редагував і видавав тощо. Як творчі особистості вони були різними, але їх об’єднували велика жертовна любов до України і прагнення для неї волі й добра. Безперечно, нині, з відстані часу, розуміємо, що за поетичним талантом Куліш не сягав Шевченка. Не судилося йому написати “Реве та стогне Дніпр широкий" і “Садок вишневий…" не його. Хоча Шевченкове “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!" ввійшло в безсмертя саме в редакції Куліша. Не Пантелеймон Куліш, а Тарас Шевченко став основоположником нової української літературної мови, “законодавцем мовної норми”.Д. Чижевський писав: “…те, що у Шевченка було у серці, у Куліша було в голові: він не є вільний творець пісень, а лише старанний наслідувач йому добре відомої пісенної поезії (8). Мати голову при масовому безголов’ї в самодержавній імперії - теж було неабияким талантом.
Найголовніша Кулішева заслуга перед Україною: він, як і Тарас Шевченко, викривав брутальну політику російського самодержавства - цього жахливого колонізатора України, переконливо аргументував згубний вплив “татарської Москви” на наш край і неоднаразово гостро критикував її експансію стосовно всіх слов’янських народів.
Високу українську національну ідею Пантелеймон Куліш утверджував не лише у творах поетичного і публіцистичного жанру, а й наукового. Він створив самостійний український алфавіт, який точно відображає звукову систему нашої мови, правопис, граматику, відому під назвою “кулішівка”. За нормами цього правопису видавався журнал “Основа”. “Кулішівка”, яка сильно вдарила по русифікаторах України, абетка і “Українська граматика" показали світові оригінальне, самобутнє національне обличчя української культури, а в Україні це явище було очисною громовицею.
Ніхто в усій освіченій Росії з рідною Україною включно не оцінив так високо миротворчість Тараса, не зрозумів його значення, не провістив славу Шевченка, як це зробив П. Куліш. У статті “Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність) ” читаємо: “Нема нам закону над його слово, тілько одна народна поезія для нього і для всіх стоїть за віковічний взір, да й народної поезії ніхто не зачерпнув так зглибока, як Шевченко”; “Геній народний создав Шевченка з його стихом золотоголосим”; “один Шевченко дознавав іноді таких вищих годин, і се вже не народний геній помагав йому, а сам він додавав орлових крил народному генію”.
Куліш, може, першим відчув велич Шевченка і відкривав її іншим, спростовуючи легенди про такого собі кріпака-мужика Шевченка.
У прощальному слові над домовиною Тараса Шевченка у Петербурзі Куліш ще раз підкреслив мовотворчий талант Шевченка: “…уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася”.
1. Куліш П. Вибрані твори. - К.: Дніпро, 1969. - С.312.
2. Куліш П. Спогади про Шевченка. - Х. - К.: Держ. вид. України, 1930. - С.24.
3. Основа. - 1861, № 3. - С.29
4. Сахно Л. Невідісланий лист. Вітчизна, 1969, № 12. - С.132
5. Франко І. Твори в 20 т, т. ХУІІ. - К.: Держлітвидав України, 1955. - С.307.
|
