План

Характеристика основних теорій грошей

Кредитна система. Характеристика складових елементів кредитної системи

Використана література

Характеристика основних теорій грошей

Теорія грошей виходить із структурної подвійності грошових відносин:

1) Гроші - найбільш поверхова оболочка економічних процесів (уніформа), тобто економічна ланка, яка виражає зовнішній атрибут економічних відносин;

2) Гроші - відносно самостійна ланка економічних відносин. Вони

3) мають власну логіку, власну структуру та власне інституційне забезпечення.

Гроші не обмежені національнім ринком, бо їх існування обумовлено інтерналізацією грошових відносин.

Слід розмежувати “Теорію грошей ” - яка вивчає загальні принципи грошового існування, та “Теорію грошового обігу" - яка вивчає спеціалізовані закони та принципи обігу грошей.

Гроші формуються та функціонують на інституційних засадах: вони - атрибут держави, тільки держава здатна робити емісію, регулювати міжнародний грошовий обіг та його функціонування. Гроші регулюються грошово-кредитною політикою.

Теорія грошейносить нормативний характер. Її зміст є підсумком світового досвіду.

У XVI і XVII вв. представники меркантилізму, зокрема англійський економіст Т. Мен, проголосили справжнім багатством суспільства гроші. Для меркантилістів було характерно не тільки ототожнення багатства з грошима, але й ототожнення грошей зі шляхетними металами, у чому і полягає металістична теорія грошей. Відповідно до цієї теорії шляхетні метали є грошима за своєю природою.

Металісти приписували золоту і сріблу, як таким властивості грошей. Але в дійсності гроші - це не річ, не золото і срібло самі по собі, а виражені через річ виробничі відносини людей у товарному господарстві. Служити грошима - зовсім не притаманне золоту і сріблу від природи. Шляхетні метали стали грошима лише в умовах товарного господарства, сутність же грошей полягає не в їхній речовинній оболонці, не в тім, що вони - чи золото або срібло, а в їхній суспільній ролі загального еквівалента.

Металістична теорія звертає увагу тільки на ті функції, для виконання яких необхідні металеві гроші (функції міри вартості, скарбу і світових грошей), але ігнорує інші функції (засобу обертання і засобу платежу), що можуть виконуватися і знаками вартості. Один із прихильників металістичної теорії грошей, німецький економіст XIX в. Книс, оголосив поняття “паперові гроші" такою ж нісенітницею, як “паперові булки”. Але подібні твердження знаходяться у волаючому протиріччі з фактом існування паперових грошей.

Отже, суть металістичної теорії грошей полягає в тому, що вона:

1) ототожнює гроші зі шляхетними металами, не бачачи їх специфічної суспільної ролі і впадаючи у фетишизм, оскільки приписує золоту і сріблу, як таким, властивості грошей;

2) односторонньо розглядає тільки деякі функції грошей і ігнорує інші їх функції;

3) нездатна пояснити існування паперових грошей.

Основна ідея кількісної теорії грошей полягає в тому, що величина вартості грошей знаходиться в оберненій залежності від їхньої кількості, тобто чим більше грошей у обертанні, тим менша їхня вартість.

Родоначальниками кількісної теорії грошей були в XVIII в. у Франції - Монтеск'є, в Англії - Юм. На початку XIX в. Д. Рікардо намагався поєднати кількісну теорію грошей зі своєю теорією трудової вартості. У XX в. кількісна теорія грошей одержала широке поширення в політичній економії.

За Марксом, кількість грошей у обертанні залежить насамперед від кількості товарів, що обертаються. Якщо, наприклад, кількість проданих у країні товарів збільшиться вдвічі, то за інших рівних умов для обслуговування товарообігу буде потрібна вдвічі більша кількість грошей, ніж раніше.

Важливий вплив на кількість грошей у обертанні має рівень товарних цін. Фізичний обсяг товарообігу (кількість проданих товарів у натуральних одиницях - тоннах, метрах і т.д.) може не змінитися, але якщо ціни всіх товарів підвищаться вдвічі, то для обслуговування товарообігу буде потрібно вдвічі більша кількість грошей.

Обидва ці фактори - кількість проданих товарів і рівень товарних цін - можна виразити одним поняттям “сума товарних цін”; вона являє собою “суму добутків кількості кожного товару на його ціну”.

Третім фактором, що визначає кількість грошей у обертанні, є швидкість обертання грошей, що вимірюється числом оборотів грошової одиниці за відомий період часу. У зв`язку з тим, що ті самі гроші протягом року неодноразово переходять із рук у руки, обслуговуючи продаж багатьох товарів, кількість грошей у обертанні менша, ніж сума товарних цін.

Подібно до того, як у їдальні, в якій щодня обідає 500 студентів, зовсім не потрібно мати 500 ложок, оскільки за день та сама ложка обслужить багато студентів, країні зовсім не потрібно мати грошей на таку суму, що дорівнювала б сумі цін проданих товарів. Якщо сума цін товарів, проданих у країні за рік, складає 100 млрд грн., а кожна гривня робить у рік 10 оборотів, то для обігу знадобиться тільки 10 млрд грн.

У 40-х рр. економісти, поєднавши номіналістичну теорію грошей з кількісною, створили теорію “регульованої валюти”. Найвидатнішим представником останньої став англійський економіст Дж.М. Кейнс. Він стверджував, що металеві гроші - “варварський пережиток”, тому що паперові гроші не тільки не гірше, але значно краще металевих. Перевагу паперових грошей Кейнс вбачав у тім, що кількість їх у обертанні може регулюватися державою.

За Кейнсом, через регулювання кількості грошей у обертанні держава може регулювати рівень товарних цін, рівень заробітної плати і всю економіку. Паперові гроші вважаються ним “регульованою валютою”, а в збільшенні їхньої кількості він бачить ключ до збільшення попиту на товари, до скорочення безробіття і виходу з кризи.

Сучасна ринкова економіка є грошовою економікою, оскільки майже всі економічні операції проводяться з участю грошей як засобу обміну. Використання грошей відокремлює акт купівлі товару від акту продажу і таким чином спрощує обмін, знижує витрати обігу товарів.

У сучасній економічній теорії гроші визначаються з функціональної точки зору.

Грошима називається:

загальновизнаний засіб платежу, який без будь-яких обмежень приймається в обмін на товари і послуги, а також при сплаті боргових зобов'язань;

сукупність фінансових активів, які використовуються для проведення розрахунків при здійсненні різноманітних операцій.

Сучасні платіжні засоби випускаються центральним (емісійним) та комерційними (депозитними) банками і представлені двома видами грошей: символічними та кредитними.

1. Символічні, або декретивні гроші - засоби обміну, що являють собою певні форми боргових зобов'язань держави і не мають власної невід'ємної цінності (готівкові гроші). Вартість таких грошей перевищує витрати на їхнє виробництво та цінність при альтернативному використанні (наприклад, як товару) і визначається їхньою здатністю обмінюватися на товари та послуги як зараз, так і в майбутньому. Монопольне право емісії готівкових грошей законодавчо закріплене за державою (центральним банком), тому символічні гроші є державними грошима. Використання символічних грошей підпорядковане певним вимогам: необхідне суспільне визнання таких грошей; державна правова гарантія обігу символічних грошей; здатність держави підтримувати відносну стабільність купівельної спроможності символічних грошей. Купівельна спроможність грошей - це кількість товарів та послуг, які можна придбати за грошову одиницю.

2. Кредитні, або депозитні гроші - засоби обміну, які являють собою боргові зобов'язання депозитних інститутів (безготівкові гроші). Як і символічні гроші, вони не мають внутрішньої вартості. Вартість депозитних грошей визначається їхньою купівельною спроможністю. Кредитні гроші є приватними грошима - їхню основу складають трансакційні депозити комерційних банків. Депозити - це грошові кошти, вкладені в комерційні банки у готівковій чи безготівковій формі для зберігання на певних умовах. Будь-який депозит є борговим зобов'язанням банку, яке він має сплатити за вимогою вкладника. Трансакційні (чекові) депозити є засобами обміну, оскільки кошти з цих депозитів вкладники мають право без попередження банку переказати іншим особам у вигляді платежів за придбані товари і послуги. Такі платежі здійснюються за допомогою чеків або аналогічних розрахункових інструментів.

В економіці гроші виконують певні функції, а саме:

засобу обігу - як засіб обігу гроші є посередником при обміні товарів та послуг;

рахункової одиниці - засобу кількісного виміру та порівняння відносних вартостей товарів на ринку;

засобу збереження вартості - засобу накопичення купівельної спроможності, яка може бути використана на купівлю товарів у майбутньому;

засобу платежу - засобу відкладених платежів, які повинні здійснитися у майбутньому, при сплаті боргових зобов'язань, і величина яких встановлюється в грошовій формі Сучасні структурні елементи грошової маси виступають у вигляді кредитних грошей, вони є борговим зобов’язанням держави та комерційних банків. Так, паперові та металеві гроші є борговим зобов’язанням держави, а чекові та інші види вкладів - борговим зобов’язанням банків і ощадних закладів. Номінальна вартість сучасних грошей не відповідає їхній реальній вартості. В країнах з розвинутою фінансово-кредитною системою зникла відповідність між національною грошовою одиницею та її золотим вмістом, тобто, золотий запас країни не є безпосереднім забезпеченням національного грошового обігу.

В сучасних умовах основними чинниками, що підтверджують вартість грошової одиниці, є:

прийнятність, тобто, кожен з нас використовує гроші у разі обміну та приймає їх до обміну за результати праці, товари або послуги, оскільки впевнений, що в будь-який час він зможе обміняти їх на необхідні реальні блага;

гроші виступають законним засобом платежу, тобто, наша впевненість у прийнятності паперових грошей обґрунтовується тим, що держава законодавчо об’явила готівкові гроші законним платіжним засобом, тобто, вони є декретивними грошима;

відносна рідкість, тобто на ринку вартість грошей визначається співвідношенням попиту та пропозиції, причому за постійного попиту вартість або купівельна спроможність грошової одиниці буде визначатися пропозицією грошей. За влучним висловом голландського філософа Б. Спінози, якість грошей знаходиться в їх кількості. Держава здійснює контроль за кількістю грошей в обігу, підтримуючи їхню купівельну спроможність і підтверджуючи відносну рідкість.

Державний діяч і фінансист Англії ХVI ст. Грешем сформулював положення: “гірші гроші витісняють з обігу кращі”. Даний закон Грешема діє в біметалевій грошовій системі, в якій роль грошей виконують два метали - золото і срібло, а банкноти, що перебувають в обігу, розмінюються на обидва метали. При використанні двох металів, як грошей виникає трудність встановлення вартісного відношення між золотом і сріблом. Внаслідок того, що законодавчо закріплене співвідношення між двома валютами з часом уже не відповідає ринковому співвідношенню золота і срібла, недооцінені за законом монети починають залишати сферу обігу і осідати у вигляді скарбу.

Білонні монети - гроші з малою внутрішньою вартістю. Це неповноцінні розмінні монети, номінальна вартість яких перевищує вартість вміщеного в них металу та витрат на їх виготовлення. До них належать паперові гроші та монети, що виготовлені з неблагородних металів.

Грошова маса (Money stock MS) - сума готівкових грошей (C) плюс депозити (D):

MS = С + D.

Грошова пропозиція (Money suply Мs) - містить в собі готівку поза банківською системою (С) і чекові депозити (D), тобто Мs = С + D. Фактично - це агрегат М1, де готівкові гроші означають зобов’язання центрального банку, а чекові депозити - зобов’язання комерційних банків.

Сукупність загальноприйнятих засобів платежу, що випущені банківською системою і обертаються в економіці, має назву грошової маси. Для кількісного виміру грошової маси використовується показник рівня ліквідності активів.

Під ліквідністю розуміють здатність фінансового активу бути безумовним і нічим не обмеженим засобом платежу без зміни його номінальної вартості. Ступінь ліквідності активів визначається трансакційними витратами, тобто тим, наскільки швидко і з якими мінімальними збитками, порівняно з величиною їхньої грошової оцінки, одні фінансові активи можна обміняти на інші. Чим більшими є трансакційні витрати обміну активу на гроші, тим нижчим буде рівень ліквідності даного активу. У відповідності з рівнем їхньої ліквідності, фінансові активи групуються в грошові агрегати (за принципом від абсолютно ліквідних до найменш ліквідних).

Грошові агрегати - це особливе поєднання ліквідних фінансових активів, які є альтернативними вимірниками обсягу та структури грошової маси. Склад і кількість застосовуваних агрегатів визначається насамперед особливостями фінансової системи і різниться залежно від країни.

Найпоширеніша класифікація грошових агрегатів використовується у США, де використовують такі агрегати як М1, М2, М3, L, D. Інші високоліквідні фінансові активи утворюють квазігроші. Вони не функціонують безпосередньо як засоби платежу і є предметом певних обмежень з боку банків на їх обмін за вимогою вкладників і на строк платежу. Але квазігроші можуть швидко і без ризику значних фінансових втрат перетворюватися в готівкові гроші або трансакційні депозити. Вони є складовою частиною грошових агрегатів М2 і М3.

Структура і розміщення грошової маси залежить від таких факторів, як розвинутість фінансової системи країни, схильність населення до поточного споживання і заощадження доходів в інститутах фінансової системи, структура депозитів і ліквідних активів фінансового ринку, рівень прибутковості та оподаткування ліквідних фінансових інструментів, рівень життя та ступінь багатства населення тощо. Тому в перехідних економіках структура грошової маси значно відрізняється від її структури в розвинутих країнах.

Згідно з класифікацією, що використовується в Україні, грошові агрегати визначаються таким чином:

Агрегат М1:

1) гроші поза банками (С);

2) кошти на розрахункових і поточних рахунках (D).

Агрегат М2 = М1 +.:

1) строкові депозити;

2) кошти на рахунках капітальних вкладень підприємств та організацій;

3) кошти Держстраху;

4) валютні заощадження.

Агрегат М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків.

Незалежно від їхньої структури, грошові аґреґати різняться між собою ступенем ліквідності, швидкістю обігу, функціональною роллю в економіці, участю в інфляції.

Виходячи із специфічної природи грошей (золотих, паперових, кредитних), діють чітко визначені закони грошового обігу.

В умовах обігу золота а також паперових і кредитних грошей при їх вільному обміні на золото кількість грошей, необхідних для виконання ними функцій засобу обігу і засобу платежу, визначається за такою формулою:

Г= (? ЦТ - К + П - ВП) / 0,

де Г - кількість грошей, необхідних для обігу;

? ЦТ - сума цін товарів, що знаходяться в обігу;

К - сума цін товарів, що продані в кредит;

П - платежі, яким наступив термін уплати;

ВП - взаємопогашуючі платежі;

0 - число обертів грошової одиниці.

Надлишково випущені в обіг гроші залишаються в скарбах. При паперово-грошовому обігу варто випускати в обіг стільки, скільки вони заміщають золотих, базуючись на дії об’єктивного економічного закону паперових грошей, інакше виникає переповнення каналів обертання паперовими грішми, які знецінюються. Більшість економістів Заходу користуються рівнянням обміну І. Фішера:

М? V=P? Q,

де М - грошова маса; V - швидкість обертання грошей; Р - рівень товарних цін; Q - кількість товарів.

Це рівняння виражає кількісні залежності між сумою товарних цін і грошовою масою, що обертається. Контроль за грошовою масою необхідний з метою впливу на ціни, виробництво, зайнятість.

Кредитна система. Характеристика складових елементів кредитної системи

Кредитна система - це, по-перше, сукупність кредитно-розрахункових відносин, форм і методів кредитування; по-друге, сукупність кредитно-фінансових інститутів.

Кредит - це складова обороту грошей, що виражає економічні відносини, які виникають між кредитором і позичальником з приводу одержання останнім позики в грошовій чи товарній формі на умовах повернення, терміновості та платності. Кредитні відносини між банками і клієнтами виникають не тільки при одержанні останніми позики, а й під час розміщення ними заощаджень у вигляді внесків на поточних і депозитних рахунках.

Комерційний кредит має товарну форму і надається одним суб'єктом господарювання (підприємством) іншому у вигляді продажу товарів з відстрочкою платежу. Комерційний кредит оформляється векселем. Векселі поділяються на прості та переказні. Простий вексель - це вексельне зобов'язання, що надається позичальником на ім'я кредитора, яке містить у собі зазначення місця і часу видання боргового зобов'язання, суми останнього, місця і часу платежу. Переказний вексель, або тратта, являє собою письмовий наказ однієї особи (кредитора) іншій (позичальнику) про сплату певної суми третій особі або пред'явнику. Особа, що надає переказний вексель, іменується трассантом; особа, яка зобов'язана здійснити платіж, трассатом, а особа, якій передається право на одержання грошей, ремітентом. Об'єктом переказного векселя є товарний капітал.

кредитна система грошова одиниця

Мета комерційного кредиту - прискорити реалізацію товарів. Відсоток за комерційним кредитом, який входить в суму векселя, нижчий, ніж по банківському кредиту. Розмір комерційного кредиту обмежений величиною вільних капіталів, що знаходяться у підприємців.

Банківський кредит надається володарями грошових коштів, позичальникам у вигляді грошових позик. Об'єкт банківського кредиту - грошовий капітал. Позичальником може бути підприємець, держава, сектор домогосподарства. Кредитор - це володар (користувач) грошових коштів, насамперед банк.

Банківський кредит виходить за межі комерційного, оскільки він не обмежений напрямом, терміном та сумами кредитних угод. Сфера використання банківського кредиту ширша: комерційний кредит обслуговує тільки обмін товарів, а банківський - нагромадження капіталу, перетворюючи в капітал частину грошових доходів і заощаджень населення.

Банківський кредит виступає, з одного боку, як позика капіталу, якщо позичальник використовує його для збільшення обсягу функціонуючого капіталу, а з другого - як позику грошей - платіжних засобів, необхідних для погашення боргових зобов'язань.

Банківський і комерційний кредити тісно пов'язані між собою. Це зумовлено тим, що основою кредитної системи є комерційний кредит, що виявляється в наданні комерційними банками облікового і акцептного кредитів, які пов'язані з обігом векселів. Комерційний кредит обслуговує рух товарів зі сфери виробництва у сферу споживання - виробничого та особистого, оскільки кредитуються не лише підприємства, а й споживачі.

З розвитком кредитної системи банківський кредит розвивається швидкими темпами (порівняно з комерційним), в ньому відбуваються суттєві зміни. Головна з них - зосередження зростаючої частки позикового капіталу у великих банках і використання значної частки національних кредитних ресурсів провідними компаніями.

Банківські позики класифікуються залежно від:

економічної сфери застосування внутрішні та міжнародні;

структури банківської системи - кредити центрального банку і кредити комерційних банків;

сфери використання - виробничі та споживчі;

строку (терміну) користування: короткострокові - до одного року, середньострокові - до 3 років та довгострокові понад 3 роки.

Існують також інші критерії класифікації банківських кредитів, що визначаються їх забезпеченістю, ступенем ризику, методами надання та характером погашення.

Споживчий кредит надається приватним особам. Його об'єктом, як правило, є товари довгострокового користування (меблі, автомобілі, холодильники, телевізори тощо), різноманітні послуги. Споживчий кредит виступає у формі комерційного (продаж товарів з відкладенням виплати через роздрібні магазини) і банківського (надання позик кредитними установами на споживчі цілі). Різновидом споживчого кредиту є довгострокові (на дуже довгий термін) позики приватним особам на купівлю або будівництво житла держави акумулюються і перетворюються в позиковий капітал, який за плату надається в користування. Через кредитний механізм позиковий капітал перерозподіляється на основі повернення між галузями, переходячи в ті сфери, які забезпечують одержання більшого прибутку або яким надається перевага відповідно до національних програм розвитку економіки.

По-друге, регулювання економіки також здійснюється проведенням відповідної кредитної політики на державному рівні. Держава змінює обсяг і динаміку кредитів з метою впливу на господарські процеси, бере участь у процесі руху позикового капіталу від джерел до сфер застосування, регулює доступ позичальників на ринок позикових капіталів, полегшуючи або ускладнюючи отримання позик. Через диференціацію відсоткових ставок по кредиту, надання урядових гарантій чи пільг стимулює першочергове кредитування тих підприємств та галузей, діяльність яких відповідає політиці національного економічного розвитку. Цій меті служить також державний кредит. Отже, кредит виступає як інструмент регулювання економіки.

Кредит розв'язує суперечність між тимчасово вільними грошовими коштами в одних юридичних та фізичних осіб і потребою в грошових коштах у інших. Кредит сприяє економії витрат обігу, оскільки частково замінює готівкові гроші кредитними (векселями, банкнотами, чеками, а також через розвиток безготівкових розрахунків та прискорення обігу грошей).

Кредит сприяє концентрації та централізації капіталу, стимулює створення нових підприємств (у вигляді акціонерних товариств), а також об'єднань підприємств.

Складовою частиною кредитної системи є банківська система як сукупність різноманітних видів банків та банківських інститутів у їх взаємозв'язку. В країнах з ринковою економікою функціонує банківська система двох рівнів. На першому, вищому рівні знаходиться центральний банк (або система банків, що виконують функції центрального банку), на другому, нижчому рівні - комерційні та спеціалізовані банки (іпотечні, інноваційні) та інші небанківські кредитно-фінансові інститути, що функціонують у різних сферах діяльності. Функції центрального банку;

регулювання грошового обороту через емісію банкнот і кредитування банків нижчого рівня (головна функція);

банківський нагляд, регулювання діяльності комерційних банків економічними методами (через дотримання комерційними банками економічних нормативів, встановлення резервів і визначення ставки рефінансування);

визначення та проведення монетарної та валютної політики держави;

забезпечення ефективності функціонування системи розрахунків у державі.

Так, в США на першому рівні знаходиться центральний банк, до якого належать 12 регіональних федеральних резервних (емісійних) банків. Керує федеральною резервною системою рада із числа керуючих регіональних резервних банків. Рада є державним органом, що наділений повноваженням контролю за діяльністю всіх федеральних резервних банків і приймає всі основні рішення, що стосуються надання з їх боку кредитів комерційним банкам, проведення операцій з цінними паперами, визначає інші умови, що впливають на діяльність комерційних банків. Останні безпосередньо кредитують корпорації та населення. На другому рівні знаходяться 12000 комерційних банків.

В Україні роль центрального банку виконує Національний банк. Він має функціонувати досить автономно від уряду. Його головне завдання - забезпечення стійкості національної валюти, її купівельної спроможності. В цьому відношенні функції Національного банку навіть вище державних, оскільки дії держави відображають, як правило, інтереси окремих галузей, підприємств і соціальних груп. Центральний банк відстоює загальнонародні інтереси і повинен проводити незалежну політику.

Згідно з Законом України про Національний банк створюється Національна рада з питань грошовокредитної політики у складі представників парламенту, президента, уряду, НБУ та комерційних банків. Цьому органу надані консультативні та спостережні функції при розробці та проведенні кредитно-грошової політики НБУ. Законодавче закріплюються права та обов'язки головного банку країни. Національний банк України підзвітний Парламенту, що включає призначення Голови НБУ, щорічний звіт та аудиторський висновок про діяльність НБУ, а також інформування Парламенту про стан грошово-кредитного ринку двічі на рік. Будь-яке інше втручання в будь-якій формі органів законодавчої, державної, виконавчої влади та місцевого самоврядування або їх посадових осіб у виконання функцій та повноважень Банку України забороняється. Такі норми взаємовідносин центрального банку та вищого законодавчого органу в основному відповідають практиці розвинутих Європейських країн.

Комерційні банки - це приватні та державні банки, які працюють на комерційних засадах і здійснюють універсальні операції з кредитування промислових, торговельних та інших підприємств головним чином за рахунок тих грошових капіталів, які вони одержують у вигляді вкладів.

Спеціалізовані банки здійснюють окремі види кредитування. Так, зовнішньоторгові банки спеціалізуються на кредитуванні експорту та імпорту товарів, іпотечні банки на наданні довгострокових позик під заставу нерухомого майна (землі, будівель). Ощадні банки залучають дрібні заощадження і доходи, які без допомоги кредитної системи не можуть функціонувати як капітал.

Інвестиційні банки здійснюють операції на ринку цінних паперів (фондовому ринку), одержуючи при цьому доход. Інвестиційним банкам забороняється приймати кошти на депозити. Вони залучають капітал, як правило, шляхом продажу власних акцій або за рахунок кредиту комерційних банків. Свій капітал вони використовують для довгострокового кредитування різних галузей.

Важливою складовою кредитної системи є різні небанківські кредитно-фінансові інституції.

Фінансові, інвестиційні компанії та інвестиційні фонди розміщують свої зобов'язання (акції) серед юридичних осіб та дрібних держателів і використовують одержані кошти для купівлі цінних паперів різних галузей економіки. Завдяки значній диверсифікації (вкладення коштів у різні підприємства) досягається певне розпорошення активів, знижується небезпека втрати заощаджень в разі банкрутства фірм, в акції яких вкладений капітал.

Страхові компанії здійснюють специфічну форму залучення коштів - продаж, страхових полісів. Одержані доходи, вони вкладають насамперед в облігації та акції інших компаній, державні цінні папери. Вони також надають довгострокові кредити підприємствам і державі.

Наявність у кредитній системі різноманітних кредитно-фінансових інститутів розширює фінансові можливості індивідуальних клієнтів та дрібних фірм. Власник навіть невеликої фірми отримує широкий вибір джерел кредитування та вкладання вільних коштів.

Банківські системи в країнах з розвинутою ринковою економікою мають свої особливості. Так, в США діє закон 1956 р. про банківські холдингові компанії, який, зокрема, забороняє доступ юридичним особам, що займаються комерційною і виробничою діяльністю, до банківської справи. І навпаки, американські банки згідно з законом Гласа Стегала від 1933 р. мають чітке функціональне розмежування на комерційні банки, компетенція яких обмежується наданням кредитів і залученням коштів на депозити, і інвестиційні банки, що мають право здійснювати операції з цінними паперами. Комерційні банки згідно з законом позбавлені можливості володіти нефінансовими компаніями, вони не можуть бути повноцінними учасниками ринку цінних паперів. Аналогічно у Великобританії має місце законодавче розмежування функцій комерційних та інвестиційних банків. Банки задовольняють потреби головним чином в короткостроковому кредиті і не грають значної ролі в довгостроковому фінансуванні.

У країнах Європи та в Японії банки не мають суворих обмежень у виборі вкладень (портфель банку) та контролі над діяльністю корпорацій. Характерним в цьому відношенні є банківська система Німеччини, де функціонують 4000 банків двох типів: універсальні, спеціалізовані та 49 000 банківських установ.

В Україні законодавче не визначена "модель" комерційного банку. Як свідчить практика, комерційні банки в Україні є універсальними. Універсальний банк має тісні зв'язки з підприємствами, виконує нетрадиційні банківські операції (на відміну від "консервативної моделі"). Це відповідає домінуючій в останні 10-20 років тенденції до універсалізації банківських операцій.

Банківські операції - це головний зміст діяльності банків. Розрізняють такі групи банківських операцій:

1. Пасивні операції, за допомогою яких банки формують власні, залучені (депозити та вклади) та емісійні кошти для проведення в подальшому активних операцій. Власні кошти формуються за рахунок відрахувань з поточного прибутку, нерозподіленого прибут-ку або розміщення акцій (у випадку, коли банк за своєю організаційно-правовою формою є акціонерним товариством). В пасивних операціях центрального банку переважає емісія кредитних грошей (випуск банкнот), інвестиційних банків, випуск і розміщення цінних паперів. Отже, банки забезпечують концентрацію тимчасово вільних коштів і їх перерозподіл у ті сфери діяльності, де відчувається нестача грошових коштів.

2. Активи - операції, за допомогою яких банк розміщує власні та залучені кошти. Це насамперед кредити та банківські інвестиції (вклади коштів в цінні папери).

3. Розрахунково-касові операції. Для зберігання грошових коштів і здійснення розрахунків банки відкривають підприємствам розрахункові, поточні та інші рахунки (залежно від характеру їх діяльності і джерел фінансування). Банк є посередником у платежах. За дорученням підприємців банки ведуть розрахунки між постачальниками і тими, хто купує продукцію.

4. Банківські послуги - це вид діяльності комерційних банків, спрямований на залучення юридичних і фізичних осіб як постійних клієнтів. До них належать такі послуги:

посередницькі - посередництво в одержанні клієнтом кредиту, посередництво в операціях з цінними паперами, валютою, майном;

довірчі (трастові) - діяльність банку з управління майном, переданим клієнтом банку за дорученням. Довірене управління майном за своєю специфікою споріднене з банківською діяльністю і пов'язане з виконанням робіт з обліку операцій, збереженню цінностей, розміщення коштів, фінансового аналізу тощо.

Довіреною особою банків є в основному приватні особи, а також фірми, благодійні організації, різні фонди (наприклад, пенсійний). Банки надають трастові послуги як приватним особам (розпорядження спадщиною, управління персональними трастами, опікунство із забезпеченням збереження майна, агентські функції), так і фірмам (розпорядження активами, агентські операції, ліквідація підприємств); по зберіганню цінностей.

Комерційні банки проводять консультування клієнтів у галузі економічного (фінансового) аналізу та бухгалтерського обліку, випуску та розміщення цінних паперів, аналізу інвестиційних проектів тощо. Консультаційні послуги, як правило, пов'язані з іншими операціями: кредитними, лізинговими, обслуговуванням платіжного обігу.

Перші дві групи банківських операцій найпоширеніші і на них припадає найбільша частка банківського прибутку. В країнах з розвинутою економікою в останні роки значно зріс обсяг банківських послуг. Вони стають другим за величиною джерелом банківського доходу.

Зараз відбувається інтенсивний процес формування банківської системи в Україні. Паралельно з реформуванням економіки відбувається становлення принципово нової банківської системи. В Україні, за прикладом економічно розвинених країн, формується двохрівнева банківська система: Національний банк України на першому рівні та комерційні банки на другому.

На початок 1996 р. в Україні налічувалось 218 комерційних банків.

Створюються спеціалізовані комерційні банки. Так, з метою сприяння ринковим реформам в аграрній сфері в Україні створено Земельний банк.

Серед провідних комерційних банків можна виділити АК Укрінбанк, ВА-банк (обидва - Київ), Приватбанк (Дніпропетровськ), Норд-Банк (Одеса), Західноукраїнський комерційний банк (Львів) тощо. Набирає сили процес централізації банківського капіталу через злиття і поглинання одних банківських структур іншими.

Крім того, створюються перші банки за участю іноземного капіталу. Так, Перший український міжнародний банк має статутний фонд в розмірі 5 млн дол. США, в якому 20 відсотків належить голландському, а 30 відсотків американському капіталу; Київський інвестиційний банк, що має статутний фонд в 12 млн дол. США. Частка іноземних учасників - 51 відсоток, у тому числі ЄББР - 35, українських - 49 відсотків.

Особливості функціонування банківської системи в Україні такі :

1. Особливе місце в банківській системі займають перетворені в комерційні колишні державні банки, діяльність яких штучно підтримується державою (АКБ "Україна", Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Ощадбанк та Ексімбанк).

Так, Промінвестбанк має найбільший статутний фонд серед комерційних банків країни. На кінець першого кварталу 1995 р. власні кошти банку становили 1/3 власних коштів усіх банків країни. Фізичним особам належало 88 відсотків акцій банку. Банк налічував 25 регіональних управлінь і 227 відділень, обслуговував 125000 юридичних осіб - клієнтів, з яких 78 відсотків відносилося до недержавної форми власності.

АКБ "Україна" за кількістю акціонерів є найбільшим акціонерним товариством. У 1994 р. його внесено до "BANKERS ALMANAC" - Реєстру банків світу, фізичним особам належало акцій на суму, що становило 68,5 відсотка статутного фонду банку.

При цьому Промінвестбанк, Агробанк "Україна" та Укрсоцбанк контролювали 87 відсотків банківського ринку.

2. Відбувається швидкий процес концентрації та централізації банківського капіталу.

3. Темпи зростання банків визначаються не суб'єктивними ринковими чинниками та власними можливостями, а насамперед адміністративними заходами НБУ, зокрема Директивою про збільшення комерційними банками статутного фонду.

Нормативна вимога Національного банку України при створенні нових комерційних банків з валютною ліцензією на ВКВ - це формування статутного фонду в розмірі 3 млн ЕКЮ. Це орієнтир для банків, які мають намір вийти на міжнародний рівень. Для малих і середніх банків величина мінімальних вимог становить 1 млн ЕКЮ власних коштів. На серпень 1996 р.39 відсотків банків в Україні мали власний капітал 1 млн ЕКЮ і більше*. Всі інші банки повинні мати власний капітал не менше ніж 1 млн ЕКЮ на 1 січня 1998 р.

4. Структура кредитних вкладень характеризувалася значною часткою емісійних кредитів НБУ, незначними частками кредитів у виробництво та довгострокового кредитування. При цьому кредити НБУ уряду країни вже за три роки після проголошення незалежності становили близько 50 відсотків усіх кредитних вкладень в економіку України, з яких понад 70 відсотків було надано на покриття дефіциту бюджету.

Комерційні банки на першому етапі своєї діяльності орієнтувались на кредитування швидко скупних торговозакупівельних операцій недержавного сектора економіки. У виробництво було вкладено до 4 відсотків загального обсягу наданих кредитів, оскільки підприємствам невигідно брати кредити під високі відсотки.

В умовах високого рівня інфляції довгострокове кредитування в 1993 р. знизилось до 3 відсотків від загальної суми кредитних вкладень, а в 1994 р. - до 1,9 відсотка.

У кредитуванні економіки бере участь іноземний капітал. Так, програма ЄБРР передбачає надання позик у розмірі від 100 тис. до 2,5 млн ЕКЮ на реалізацію проектів у сфері промислового виробництва, будівництва, торгівлі, сільського господарства, транспорту. ЄБРР надав кредит в розмірі 100 млн ЕКЮ на підтримку малого бізнесу. Кредитування здійснюється через провідні комерційні банки країни.

5. Знецінення грошових вкладів населення, насамперед в Ощадбанку та інших кредитно-фінансових інститутах, за оцінками, становить 100 тис. разів.

6. З кінця 1994 р. у банківській і кредитній системах почали розвиватись кризові явища. Так, сума задавненої заборгованості підприємств і організацій на кінець 1994 р., за даними НБУ, становила 170,1 трлн крб., у тому числі 154,5 трлн крб. становила заборгованість між підприємствами і 15,6 трлн крб. між комерційними банками. Одним із заходів для розв'язання платіжної кризи, що намагається застосувати НБУ, є використання Векселів. У 1995 р. припинили свою діяльність 20 комерційних банків і більше 50 філій. Криза охопила великі комерційні банки "першої хвилі" (ІНКО, Відродження, Лісбанк та ін.). З кінця 1994 р. розпочалася "трастова криза".

7. Відбувається швидкий процес формування небанківських кредитно-фінансових інститутів. Це насамперед фінансові компанії, інвестиційні фонди та довірчі товариства.

У цілому реформування банківської системи в Україні - це складний і довготривалий процес, що зумовлено не тільки складністю самої банківської системи, а й тим, що реформування її повинно йти в нерозривному зв'язку з реорганізацією сфери виробництва, формуванням ринку, реформуванням системи цін і власності, макроекономічною стабілізацією.

Операції комерційних банків та їх характеристика

Різноманітні операції комерційних банків поділяються на наступні види; пасивні, активні, акцентні, розрахункові, факторингові лізингові, трастові, торгово-комісійні. Розглянемо їх окремо.

Пасивні операції - це операції, за допомогою яких банки утворять свої ресурси (пасиви). Пасиви банків складаються з їхніх власних капіталів і притягнутих засобів. Власний капітал індивідуального банку - це капітал, що належить банкіру. Власний капітал акціонерного банку належить акціонерам. Він складається з акціонерного, резервного капіталів і нерозподіленого прибутку поточного року. Акціонерний капітал - це капітал, мобілізований шляхом продажу акцій. Його сума дорівнює номінальної вартості випущених акцій. Резервний капітал складається з установчого прибутку, що представляє собою різниця між курсовою і номінальними вартостями випущених акцій, а також із щорічних відрахувань від поточної прибутку.

Власний капітал комерційного банку складає незначну довго всіх його пасивів - менш 10%. Це порозумівається тим, що комерційний банк виступає в ролі посередника в кредиті і власному капіталі служить лише основою для залучення чужих засобів. З розвитком капіталізму частка власних засобів скорочується. Так, власний капітал усіх комерційних банків США в 1875 р. складав 35%, у 1900 - 20, у 1920 - близько 12, а в даний час - зразково 7 - 8% усіх пасивів. В Англії власні капітали комерційних банків у 1900 г-минулому рівні 18%, зараз складають менш 3% їхніх пасивів, У великих банків питома вага власних капіталів менше, ніж у дрібних.

Притягнуті засоби комерційних банків складаються в основному з внесків юридичних і фізичних осіб. Внески комерційних банків утворяться двома шляхами: за рахунок внеску вкладниками готівки (реальні внески) і банківських кредитів, зачислюваних на поточний рахунок чи позичальника надані в межах установленого ліміту (уявні вклади). Необхідність у створенні уявних вкладів об'єктивно викликається потребами товарообігу, що розширюється, у засобах платежу.

За умовами вилучення внески поділяються на термінові і безстрокові, чи вклади до запитання.

Строкові вклади - це внески, що можуть бути вилучені вкладником тільки після закінчення часу, на яке вони були поміщені, чи через визначений час після повідомлення банку про їхнє вилучення. Приміщення строкових вкладів оформляється видачею банком вкладнику одного з наступних трьох документів: вкладної й ощадної чи книжок вкладного посвідчення - сертифіката. Спосіб оформлення внеску залежить від того, хто є вкладником. Приміщення великих сум банки оформляють видачею вкладних книжок і сертифікатів.

Строкові вклади підприємств - це тимчасово вільні грошові капітали, що перевищують необхідний мінімум платіжних засобів на поточному рахунку. Тому що по внесках на поточні рахунки банки відсотків не платять, те їх власнику вигідніше надлишок засобів перевести на строковий вклад. Вкладні сертифікати бувають із правом і без права передачі. Перші можуть переходити з рук у руки за допомогою передатного напису - індосаменту. Ощадні вклади громадян містяться у формі покупки чи сертифікатів на ощадну книжку, у якій вказуються умови приміщення внеску і відбиваються вилучення і надходження грошей. Процентні ставки комерційних банків по ощадних вкладах трохи нижче процентних ставок ощадних банків. Незважаючи на це багато вкладників поміщають внески в комерційні банки, тому що їхній розмір не обмежується і, потрібно менше часу для попереднього повідомлення банку про вилучення внеску.

Строкові вклади більш стійкі в порівнянні з безстроковою частиною позикових засобів банку. Тому вони можуть служити джерелом не тільки короткострокових, але і середньо, і довгострокових позичок, а також джерелом інвестицій у цінні папери. Відсоток, виплачуваний по строкових вкладах, залежить від терміну, на який поміщений внесок. Чим більше термін, тим вище відсоток.

Безтермінові вклади - це внески, що виплачуються банком на першу вимогу вкладника. Вони в основному мають форму внесків на поточні рахунки. Приміщення внесків на поточні рахунки зв'язано з функцією банку як посередника в розрахунках. На цих рахунках зосереджуються, насамперед, тимчасово вільні грошові капітали підприємств, що служать резервом платіжних засобів. Власники поточних рахунків одержують у банку чекові книжки. Виписаними на банк чеками власник поточного рахунка розраховується зі своїми кредиторами, він завжди може одержати гроші наявними, виписавши чек на себе. Внесок на поточному рахунку утвориться за рахунок внеску грошей наявними, перекладу грошей з рахунків боржників на основі чеків і векселів, а також у результаті зарахування на нього кредитів, наданих банком.

На кожнім окремому поточному рахунку залишок засобів увесь час чи зменшується збільшується, тобто знаходиться в поточному стані. Зменшення засобів на одних рахунках супроводжується збільшенням на інших, тому загальна сума таких внесків у банку не тільки залишається щодо стабільної, але з розвитком економіки постійно росте. По внесках на поточні рахунки банки відсотків не платять. Порозумівається це тим, що вони не стягують плати за виконання операцій, зв'язаних з виробництвом розрахунків через поточний рахунок.

Як позикові засоби одних банків можуть служити засобу інших, шануй неминуче при кореспондентських зв'язках між банками. У тих місцях, де банки не мають своїх відділень, вони здійснюють розрахунково-кредитне обслуговування своїх клієнтів через місцеві банки-кореспонденти. І якщо один банк здійснює платіж на користь клієнта іншого банку, то останній стає боржником стосовно першого. Банки можуть займати засобу друг у друга також шляхом, застави цінних чи паперів перезастави векселів. Цим способом комерційні банки найчастіше займають кошти в емісійних банків.

Письмовий наказ власника поточного рахунка банку про виплату зазначеної в ньому суми визначеній особі тому, кому ця особа накаже, чи в окремих випадках пред'явнику, називається чеком. Чек, як і перекладний вексель, використовується у внутрішньому і зовнішньому платіжному обороті. Однак на відміну від векселя він є безстроковим зобов'язанням, що оплачує банк по пред'явленню. Для того щоб чек мав силу законного боргового зобов'язання, він повинний мати наступні реквізити:

1) указівка на те, кому повинний бути зроблений платіж (визначеному чи обличчю пред'явнику);

2) сума платежу цифрами і словами;

3) назва і місцезнаходження банку чекодавця;

4) підпис чекодавця.

У залежності від того, хто має право одержати гроші по чеку, чеки поділяються на іменні і пред'явницькі. Іменні у свою чергу підрозділяються натяки з правом передачі третій особі (ордерні чеки) і без права передачі. По чеку без права передачі гроші може одержати тільки особа, зазначена в чеку. Такою особою може бути сам чекодавець. Ордерні чеки - це чеки, по яких гроші може одержати як особа, зазначена в чеку, так і інші особи, яким чек буде переданий як засіб платежу за допомогою індосаменту. Пред'явницькі чеки - це чеки, у яких не вказується ім'я одержувача грошей. По них гроші може одержати будь-яка особа. Найбільше широко застосовуються ордерні чеки.

Чеки підрозділяються на ряд різновидів у залежності від того, як чекодавець може одержати гроші - безпосередньо в банку чекодавця через свій банк, готівкою чи тільки зарахувати на поточний рахунок, з гарантованою оплатою банком. Для запобігання можливості одержання грошей по підроблених, загублених чи украдених чеках у розрахунках між клієнтами різних банків застосовуються чеки, по яких гроші можна одержати тільки через свій банк, здавши чек на інкасо, але не можна одержати гроші готівкою в банку чекодавця.

Чек, оплата якого заздалегідь підтверджена банком, називається засвідченим, чи акцептованим. Акцепт чека полягає в тому, що на ньому відповідальне лице банку ставить штамп чи пише від руки слово "акцептований" і свій підпис. Такий чек є не тільки зобов'язанням чекодавця, але і банку. При акцепті чека банк знімає з поточного рахунка чекодавця суму чека і зараховує її на рахунок акцептованих чеків. Вони використовуються тоді, коли чекодавець мало відомий чекополучателю.

Будучи посередниками в розрахунках, багато банків установлюють між собою кореспондентські (від лат. correspondeo - відповідаю, повідомляю) зв'язки, відкривають один одному поточні рахунки. Одним з інструментів використання засобів на поточному рахунку одного банку в іншому є чек. Виставлений одним банком на інший чи кореспондент на центральний банк чек називається банківським. Банківські чеки, виставлені на іноземні банки-кореспонденти, виписуються в іноземній валюті. Їх може придбати будь-яка особа як за рахунок засобів на поточному рахунку, так і за рахунок сплати готівкою.

Треба помітити, що в 1980 р. у США законом санкціоноване відкриття поточних (чекових) рахунків не тільки комерційними банками, але також ощадними установами, позикоощадними асоціаціями і кредитними спілками (на що вони раніше не мали права). Їм же дозволено виплачувати відсотки по поточних рахунках фізичних осіб. Всі обмеження процентних ставок і вимоги відомого мінімуму засобів на поточних рахунках були скасовані в США в 1986 р.

Активні операції - це операції, за допомогою яких банки пускають в обіг свої ресурси з метою одержання прибутку. Їх можна розділити на двох груп: операції, зв'язані з наданням позичок, і з інвестиціями в цінні папери. Позички класифікують за багатьма ознаками: умовам повернення і термінам, на які вони надаються, характеру забезпечення, методам надання і цільовому призначенню. За умовами повернення позички поділяються на термінові і безстрокові.

Термінові позички надаються на певний строк, до витікання якого банк не має права вимагати їхнього повернення. Вони у свою чергу поділяються на короткострокові (до одного року), середньострокові (від одного року до п'яти років), довгострокові (понад п'ять років). Середньо і довгострокові позички звичайно погашаються не одноразовим платежем, а різними частинами через визначені проміжки часу чи місяць квартал.

Безстрокові позички - це позички, що надаються без установлення визначеного терміну погашення. Банк може зажадати їхнього повернення в будь-який час без чи попередження з попереднім повідомленням. Якщо банк не вимагає повернення позичок, позичальник погашає їх за своїм бажанням. Такі позички надаються в межах установленого для позичальника банком ліміту кредитування і біржових спекулянтів під забезпечення цінними паперами.

У залежності від забезпечення позички поділяються на забезпечені і незабезпечені. Надання байками позичок зв'язано з визначеним ризиком непогашення їх у випадку банкрутства чи позичальника ж його нечесності. Тому, якщо банк недостатньо упевнений у чи платоспроможності чесності позичальника, він вимагає забезпечення позички визначеними цінностями. Характер забезпечення позички залежить від терміну, на який береться позичка. Так, короткострокові позички забезпечуються векселями, товарними документами і цінними паперами, а середньо і довгострокові - цінними паперами і заставними на нерухоме майно. Позички під забезпечення векселями поділяються на два види: облік векселів і позички під їхню заставу.

Позички без забезпечення (бланкові) представляються під зобов'язання самого позичальника - по соло-векселі (італ. solo, від. лат. solus - один). Вони більш обтяжні для позичальника в порівнянні з позичками під забезпечення. По них банки стягують більш високий відсоток. Крім того, при наданні середньо - і довгострокових позичок без забезпечення банк накладає визначені обмеження на дії позичальника. Він вимагає, щоб позичальник не знижував розміру оборотного капіталу нижче визначеного рівня протягом усього періоду заборгованості, обмежує мети, на які використовується позичка, і суму загальної заборгованості позичальника. Позичальник зобов'язаний періодично представляти банку зведення, що характеризують результати своєї господарської діяльності, для контролю за дотриманням прийнятих їм зобов'язань і оцінки його фінансового положення. Банки одержують право на оцінку задовільного чи незадовільного керівництва підприємством-позичальником.

Комерційні банки застосовують два методи надання позичок. Перший полягає в тому, що можливість надання позички щораз зважується в індивідуальному порядку на підставі заяви позичальника. Цей метод застосовується завжди при наданні термінових позичок і є одним з методів надання безстрокових позичок. При другому методі позички надаються в межах заздалегідь установленого для позичальника банком ліміту кредитування, що використовується позичальником у міру потреби випискою чеків на банк. Сума ліміту кредитування встановлюється банком з урахуванням розміру капіталу і фінансового положення позичальника, обумовленого на основі наданої їм фінансової звітності. Вона також залежить від кредитних можливостей банку і загального економічного становища країни в даний період. Установлений ліміт кредитування банк періодично (мінімум один раз у рік) переглядає.

Другий метод має ряд переваг перед першим. Для банку він вигідніше тим, що скорочується обсяг кредитної документації, а для позичальника - виключає необхідність щораз вирішувати питання з банком про одержання позички, а також тим, що при ньому позичальник платить відсотки тільки по дійсно використаних сумах кредиту, коли при індивідуальних позичках він повинний оплачувати усі суму з дня його одержання, незалежно від того, використана вона чи ні.

У розвинутих країнах в активах комерційних банків значну питому вагу займають інвестиції в цінні папери. Такими паперами в основному виступають облігації державних позик і акції дочірніх кредитних установ, тому що інвестиції в акції й облігації промислових і торгових чи підприємств забороняються законом, чи банки самі утримуються від них, оскільки вони погіршують ліквідність їхніх активів. Купуючи облігації державних позик, банки фінансують непродуктивні витрати держави і насамперед витрати на військові цілі. От чому у військові роки питома вага облігацій державний позик в активах банків досягає найбільш високого рівня. Так, до кінця Другої світової війни інвестиції в облігаціях державних позик в Англії складали приблизно 1/3, а в США - 3/4 активів комерційних банків. Вони залишалися тривалий час на високому рівні і після війни.

В даний час у зв'язку з дефіцитом держбюджету, характерним для більшості країн, питома вага заборгованості держави комерційним банкам залишається високим, хоча і меншим, чим у військові роки. В Україні на покупку комерційними банками облігацій внутрішнього держзайма до фінансового краху 1998 р. ішло більш 85% їхніх кредитних ресурсів. На тлі загальної платіжної кризи - це позбавляло економіку коштів, відволікаючи кредитні ресурси з надання позичок підприємствам на фінансування швидкозростаючого державного боргу.

Акцептні операції . У тісному зв'язку з кредитними операціями комерційних банків знаходяться акцептні, зв'язані з акцептом комерційних векселів. Акцепт означає згода боржника платити по виставленому на нього кредитором векселю. Ця згода оформляється у виді напису на лицьовій стороні векселя слова "акцептована", дати і підписи акцепту.

Виконання банками акцептних операцій викликане тим, що постачальники товарів не завжди упевнені в платоспроможності свого покупця, що здобуває товари в кредит. Якщо постачальник не упевнений у платоспроможності свого покупця, він вимагає, щоб виставлений їм вексель був акцептований не самим покупцем, а банком чи покупця яким-небудь іншим банком, що користається високою репутацією. У цьому випадку покупець домовляється з відповідним банком про акцепт. Свою згоду на акцепт банк підтверджує в письмовій формі видачею покупцю акредитивного (від лат. аccreditivus - довірчий) листа, що висилається постачальнику.

Акцептом векселя банк гарантує його плату і тим самим додає йому велику мобільність як засобу звертання і платежу. Крім того, такі векселі більш охоче приймаються до обліку іншими банками. Банк оплачує вексель за рахунок боржника, що до настання терміну платежу вносить у банк необхідну суму грошей. У випадку банкрутства боржника банк оплачує вексель за свій рахунок. Акцептні операції носять характер пасивно-активних: з наданням акцепту в банку одночасно виникає зобов'язання стосовно кредитора (власнику векселя) і вимога стосовно боржника, за який він доручився. Вони, не будучи зв'язані з вкладенням у них капіталу, за винятком випадків банкрутства боржників служать важливим джерелом прибутку банку у виді комісійних.

Розрахункові операції . Розрахункові операції зв'язані з функцією банку як посередника в розрахунках. Існує кілька форм розрахунків і видів операцій, які можна об'єднати в двох груп, інкасові й акредитивні.

Найбільш масові - інкасові (від італ. incasso - виторг) операції, за допомогою яких банк по зданим йому клієнтами розрахунковим документам {чекам, векселям і іншим платіжним вимогам) одержує гроші і зараховує їх на поточні рахунки Коли кредитор (одержувач грошей) і боржник (платник) виступають у ролі клієнтів того самого банку, техніка розрахунків зводиться до того, що банк на основі зданих йому розрахункових документів списує гроші з поточного рахунка боржника і зараховує їх на поточний рахунок кредитора. Якщо ж кредитор і боржник є клієнтами різних банків, то, перш ніж зарахувати гроші на поточний рахунок кредитора, банк кредитора повинний їхній одержати в банку боржника Однак клієнти кожного банку видають зобов'язання клієнтам інших банків і самі одержують від них зобов'язання, т. е мають платіжні вимоги до них Отже, банк не тільки одержує гроші від інших банків, але і повинний платити їм по зобов'язаннях своїх клієнтів Тому практика розрахунків між банками зводиться до обміну зустрічними вимогами через так називані розрахункові палати - організації, створені комерційними банками для обміну зустрічними вимогами своїх клієнтів.

Сутність розрахунків через розрахункову палату полягає в наступному. Кожен банк - член розрахункової палати щодня складає відомості чеків і векселів, зданих йому на інкасо клієнтами, окремо по кожнім банку - члену розрахункової палати. Ці відомості, разом з чеками і векселями направляються в розрахункову палату. Службовці розрахункової палати на підставі отриманих відомостей складають загальну розрахункову, у якій визначається кінцевий результат обміну платіжними документами хто з банків боржник і хто кредитор. Ця відомість направляється в центральний банк, а чеки і векселі - банкам, клієнтам яких вони видані. Згідно даним розрахункової відомості центральний банк списує гроші з поточних рахунків комерційних банків-боржників і зараховує їх на поточні рахунки банків-кредиторів. У зв'язку з установленням кореспондентських зв'язків між комерційними банками в нас також виникає потреба в створенні розрахункових палат (розрахункових центрів).

Акредитиви поділяються на туристські (грошові) і комерційні Туристський акредитив - це грошовий документ, виданий банком клієнту з проханням до зазначеного в ньому відділенням чи банку банкам-кореспондентам у своїй чи країні за кордоном оплачувати в межах визначеної суми протягом визначеного часу чеки, виписані власниками акредитива. Туристам, що виїжджають за кордон, акредитив може бути виписаний у національній чи іноземній валюті, у залежності від бажання туриста.

Комерційний акредитив - це форма розрахунків між покупцем і постачальником, застосовувана тоді, коли постачальник недостатньо упевнений у платоспроможності покупця. Застосовується вона, головним чином, у розрахунках по зовнішній торгівлі. Сутність її зводиться до того, що банк покупця гарантує постачальнику оплату товарів покупцем. Техніка розрахунків полягає в наступному. Банк імпортера на прохання останнього видає гарантійне лист-акредитив, яким підтверджує, що виставлені експортером відповідно до акредитива векселя будуть оплачені чи акцептовані по пред'явленню. Такі векселі експортер легко може врахувати у своєму банку, одержавши платіж негайно після відправлення товарів. Комерційний акредитив може також приймати форму письмового доручення банку-імпортера банку-кореспонденту в країні експортера чи оплатити акцептувати в межах зазначеної суми протягом визначеного терміну векселя, виставлені експортером.

Переводні операції - це операції по переводу банком грошей, внесених наявними чи списаних з поточного рахунка клієнта, у своє чи відділення банк-кореспондент (усередині чи країни за кордоном), де їх може одержати сам чи клієнт обличчя, якому адресований переклад. При перекладі грошей клієнту видається чи чек грошовий акредитив При телеграфному перекладі банк видає клієнту квитанцію на суму прийнятих до перекладу грошей і сповіщає по телеграфі своє чи відділення банк-кореспондент, яка сума повинна бути виплачена. Чи кореспондент відділення банку по чи телефоні телеграфом повідомляє одержувачу грошей про надходження на його користь переводу.

Факторингові операції . Факторинг - це різновид розрахункових операцій, що сполучається з кредитуванням оборотного капіталу клієнта, шляхом переуступки клієнтом-постачальником банку неоплачених платіжних вимог, рахунків-фактур (від лат. factura - обробка) за поставлені товари, виконані роботи і зроблені послуги і відповідно права одержання платежу по них, тобто шляхом інкасування дебіторської заборгованості клієнта (одержання засобів по платіжних документах). У цьому випадку, банк стає власником неоплачених платіжних вимог і бере на себе ризик їхньої несплати, хоча кредитоспроможність боржників попередньо перевіряється. Відповідно до договору він зобов'язується оплатити суму переуступлених йому платіжних вимог поза залежністю від того, чи оплатили свої борги контрагенти постачальника. Унаслідок цього постачальник знає точну дату оплати своїх платіжних вимог і може планувати здійснення своїх платежів. Завдяки факторингу досягається прискорення оборотності засобів у розрахунках.

Лізингові операції . Лізинг (від англ. lease - оренда) - це складна торгово-фінансова угода, при якій лізингова форма, тобто орендодавець, відповідно до побажань і спеціалізації орендаря купує у виробника визначене майно і здає його в оренду. Лізингові фірми часто виступають чи філіями дочірніми підприємствами великих компаній і банків. Число їхніх операцій останнім часом швидко збільшується. Наприклад, у США лізинг устаткування за 1985-1989 р. подвоївся і перетворився в бізнес з обсягом угод близько 120 млрд дол. Лізинг одержав широке поширення й у Західній Європі. Величина його операцій досягла в 1989 м: у Франції - 14 млрд діл., у ФРН - понад 7, в Італії - близько 6, у Швеції - більш 3, у Японії вони виросли до 50, а в Австралії - до 12 млрд. дол.

Настільки швидкий розвиток лізингу порозумівається поруч причин. Використання устаткування на умовах оренди, може виявитися більш привабливим, чим його покупка.

По-перше, фірма-орендар у цьому випадку звільняється від витрат одноразово великої суми на закупівлю засобів праці.

По-друге, вона замість звичайного гарантійного терміну одержує гарантію працездатності устаткування на весь термін оренди.

По-третє, у бухгалтерських правилах багатьох країн перевага віддається оренді, а не покупці, тому що гроші, заплачені за оренду, враховуються як поточні (експлуатаційні) витрати і звичайно не фігурують у балансовій відомості під знаком мінус, у той час як придбання устаткування в кредит вважається заборгованістю.

По-четверте, орендар у договорі лізингу може домовитися про умови покупки орендованого устаткування в орендодавця після завершення терміну оренди.

По-п'яте, лізинг вигідний виробнику, тому що він через лізингову фірму розширює ринок збуту своїх товарів (машин, устаткування), прискорюючи оборот капіталу. У СНД лізинг здатний зіграти важливу роль для забезпечення виходу з кризи, оскільки більшість підприємств у другій половині 90-х років не мали засобів не тільки на придбання засобів праці, але і для покриття поточних витрат.

Лізингові фірми, що є власниками устаткування, що здається в оренду, мають значний власний основний капітал. Домогтися цього, почавши з нуля і пройшовши всі стадії нагромадження, у сучасному суспільстві вдається деяким. Тому більшість фірм починають свою діяльність при безпосередній чи непрямій підтримці банків. Найчастіше лізингові фірми виникають як філії банків. Незважаючи на те, що при здачі устаткування в оренду вимагаються великі капітальні вкладення для закупівлі устаткування, банк, що займається лізинговими операціями, може одержати ряд переваг, насамперед розширити коло операцій, збільшити число клієнтів за рахунок підвищення якості обслуговування, знизити ризик втрат у зв'язку з неплатоспроможністю орендаря, одержати стабільний доход у виді комісії з лізингу, заощадити якусь частину засобів за рахунок спрощення організації обліку платежів по лізингу в порівнянні з бухгалтерським обліком при довгостроковому кредитуванні.

Трастові операції. Довірчі (трастові) операції - це операції, при виконанні яких банк є довіреною особою. В якості довірителів виступають окремі фізичні особи і корпорації, а також навчальні, релігійні, благодійні й інші заклади. Для окремих лиць на довірчих початках банки керують нерухомим майном, цінними паперами і грошовим капіталом. Прийняті для керування цінні папери банк може продати з метою придбання більш прибуткових паперів. При передачі банку грошових капіталів довіритель може наказати сферу їхнього приміщення. Якщо таких указівок ні, банк за своїм розсудом пускає їх в оборот. Часто банки на основі заповіту померлого чи, якщо немає заповіту, то за рішенням суду здійснюють операції по розділі майна між його спадкоємцями відповідно до існуючого законами. Якщо при цьому в числі спадкоємців є неповнолітні, він може залишитися опікуном таких спадкоємців.

Банки виконують різні трастові операції і для корпорацій. Нерідко корпорації передають банкам для керування пенсійні фонди, створювані за рахунок засобів робітників і частково за рахунок самих корпорацій. Банки виступають як довірені обличчя при випуску корпораціями облігаційних позик. Якщо облігації випускаються під забезпечення акцій дочірніх підприємств, то вони передаються банку як довіреній особі на весь період до погашення облігацій. При випуску облігацій під забезпечення нерухомим майном банк є власником титулу власності па таке майно. У даному випадку він захищає інтереси власників облігацій. Тому при необхідності йому надається право за своїм розсудом вирішувати питання з закладеним майном.

Банки виступають агентами по реєстрації випущених корпораціями акцій з метою недопущення їхнього випуску понад дозволену кількість, а також агентами по перекладу акцій з одного обличчя на інше при їхньому продажі. Вони приймають на збереження акції й облігації, що належать інвестиційним трестам, виконують операції по ліквідації майна збанкрутілих підприємств і виплаті засобів їх кредиторам. Облік майна, яким банк керує як довірче лице, ведеться окремо від його власного капіталу і позикових засобів, У великих банків майно складає дуже великі суми, у деяких перевищує розміри власних капіталів, позикових засобів і забезпечує їм мільйонні суми прибутку.

Торгово-комісійні операції. Торгово-комісійні операції - це операції, зв'язані з покупкою і продажем цінних паперів і дорогоцінних металів для клієнтів. Банки беруть активну участь у розміщенні облігацій державних позик. Здобуваючи облігації у держави, вони потім розміщають їх на фондовому ринку між фінансово-кредитними установами і приватними особами. Крім того, вони здійснюють великі обороти з акціями й облігаціями акціонерних підприємств, продаючи їх з доручення одних клієнтів і купуючи для інших.

Використана література

1. Сало І.В. Фінансово-кредитна система України та перспективи її розвитку. - К.: Наук. Думка, 1995.

2. Сабанти Б.М. Теория финансов: Учеб. пособие. - М.: Менеджер, 1998.

3. Польова О. Банківська система України в умовах глобалізації світової економіки. // Економіка, 2006, №3.

4. Туган-Барановський М.І. Паперові гроші та метал. - К.: КНЕУ. - 2004

5. Гальчинський А.С. Теорія грошей. - К.: Основи, 2001.

6. Финансово-кредитный словарь. - М.: Финансы и статистика, 1994.