|
Значна архаїзація матеріальної культури Європи, в тому числі на землях України, була пов‘язана із слов‘янськими культурами V-VІ століть.
Історико-типологічні відмінності епохи відбилися у ранньослов‘янській кераміці. Це – посуд, порівняно з попередніми комплексами кераміки, дуже примітивний за технологією, характером форм та декору. Складається враження, що антична традиція на наших землях повністю переривається. Однак слов’янський масив був неоднорідним, що зумовило й певні регіональні відмінності в його кераміці. Рівень керамічного виробництва лісостепу й степу був і в цей період дещо вищим ніж у північних слов’янських культур.
У третій чверті І тис. н .е. на півдні східнослов’янських земель поширюється кераміка празько-коргакського та празько-пеньківського типів. Празький посуд, відомий в Європі від верхів’я Ельби до Прип’ятського Полісся, представлений в основному горщиками, зрідка зустрічаються сковороди та макітроподібні миски. Прикрашений найпростішими насічками по вінцях, зігзагом на корпусі, валиком з косими насічками, розетковим штампом.
Городище
Пастирське
на р. Сухий Ташлик у Південному Подніпров'ї —явище унікальне для ранньослов'янського часу. Стосовно його етнічної приналежності немає єдиної думки. На думку А. Т. Сміленко, це був ремісничо-торговий та племінний осередок — «ембріон міста». Вчені знаходять у пастирських матеріалах слов'янський елемент. На городищі, в основному в VII ст., виготовлялись гончарні горщики кулястої форми, прикрашені ритованими хвилястими та прямими лініями й лошенням, витоки яких, можливо, знаходяться в північнопричорноморських гончарнях античного періоду. Гончарне виробництво в с. Пастирському було ще досить розвиненим в кінці ХГХ — на початку XXст. і не згасло до нашого часу.
Поселення гончарів у балці
К
а
нцер
к
а
в Надпоріжжі в VIIст. н. е. були великим для свого часу ремісничим осередком, продукція якого виготовлялася для продажу. На трьох поселеннях тутзнайдено 12 гончарних майстерень із сховищами глини, двоярусними горнами та слідами гончарних кругів невідомого типу. Канцерські гончарі виготовляли різний посуд, але особливо характерні для них глеки аланського типу, призначені на продаж. Покупцями такого посуду, очевидно, були кочовики, мандрівники, торгові люди, що у великій кількості проходили через ці місця білявеликої Дніпровської переправи. Високий рівень продукції на тлі загального спрощення якості глиняного начиння свідчить про живучість давньої високої ремісничої традиції навіть у час занепаду. Різноетнічність населення Канцерки доводиться присутністю в її кераміці, з одного боку, пень-ківських та пастирських рис з місцевою черняхівською традицією (кухонні горщики), а з іншого —наявністю виразних східних (аланських та інших) впливів (глеки). Канцерські горна походять від місцевих черняхівських та відрізняються від синхронних їм кримських, до яких ближче стоять випалювальні печі салтівської культури, про яку мова йтиме пізніше
Продукція обох розглянутих центрів досить широко експортувалася, хоча й у невеликих кількостях. На східнослов'янських землях знайдено ще кілька дрібніших ремісничих гончарень, де посуд формувався на крузі. Не переривалась у цей час і антична традиція південних (причорноморське -приазовських) міських центрів, де формувалися великі середньовічні виробничі осередки гончарства.
Традиції пеньківської кераміки на землях України продовжувалися в культурі типу Луки Райковецької, яка була поширена в кінці VII — кінець IXст. від Правобережжя Дніпра до Закарпаття. Тут мали місце наслідування гончарним формам у ліпному посуді. Ліпна кераміка панувала в кінці VII-VIIІ ст., але при цьому імпортувався гончарний посуд з салтівських та причорноморських осередків. У IXст. з'являється кераміка, обточена на крузі, а потім і повністю сформована кружальним способом.
На Дніпровському Лівобережжі, від Дніпра до Дону, частково перекриваючи одна одну, існували волинцівська (VII-VIIIст.) та роменська (VIII-Xст.) культури. Найбільший інтерес становить волинцівська кераміка, в якій зустрічається досить значний відсоток гончарного посуду, що має близькі аналоги у комплексі салтівської культури. У роменській культурі,
яка поширювалась на волинцівські землі, гончарна кераміка з'являється в кінці IX ст. і на пізньому етапі співіснує з давньоруською.
На північ від території України,
на землях північної частини празької культури, в тушемлинсько-бандерівській культурі та у деяких інших спільнотах (в основному лісової зони), гончарний посуд не був відомий, за виня'ікда: окремих імпортних речей. На території Центральної Росії. Білорусі, Прибалтики в ранньослов'янський час також переважають глибокі місцеві традиції, що розвиваються піл евними впливами з півдня, сходу та північного заходу.
Кераміка салтівської культури
Високоякісний та своєрідний за стильовими рисами гончарний посуд створили носії салтівської культури. У середині VII —2-й половиш Xст. вона існувала на землях басейнів річок Дону й Сіверського Дінця, у Північному Передкавказзі та в Криму. З VІIIст. вона поширюється на Дунай та Середню Волгу. Салтівська культура була складним поліетнічним утворенням, що містило автохтонні землеробські, кочові та напівкочові племена й народи: алан, болгар, хозар, населення Криму тощо. Усі вони були об'єднані у Хозарський каганат, який спочатку мав характер союзу племен, а потім переріс у першу ранньофеодальну державу Східної Європи.Тому й салтівський посуд часто називають хозарським, однак це досить умовна назва. Хоча носії салтівської культури вже у ранньому середньовіччі створили укріплені міста, жили вони переважно у селищах або на кочовищах. Відомі численні могильники цієї культури.
Салтівські племена сусідили зі слов'янським світом, де-не-де виходячи на його території, їхня економіка, культурні традиції значно відрізнялись від слов'янських, але були близькими стадіальна,
тобто стояли лише не набагато вищому ступені класоутворення і створення державності. Культурний обмін салтівців та слов'ян був дуже активним, що відбилося в їхній кераміці.
Салтівське гончарство було розвиненим ремісничим виробництвом, яке широко експортувало свої вироби у слов'янський світ та інші регіони. Посуд виготовляли як способом ліплення, так і на гончарному крузі (ручному і ножному) та випалювали в горнах. Прогресивнішими були південні осередки гончарства (нижній Дон, приазовські міста), де виготовлявся лощений посуд, сформований на ножному гончарному крузі. На півночі, у лісостепі, грубий кухонний посуд виробляли жінки способом ліплення, а лощений, столовий — ремісники на ручному гончарному крузі. Гончарний круг та деякі особливості форм посуду салтівці перейняли з візантійського гончарства
через кримські осередки. Двоярусні горна, виявлені на Нижньому Доні, Осколі та Сіверському Дінці, також подібні до кримських випалювальних печей
Салтівську кераміку, попри всю її багатоманітність, об’єднують виразні стилістичні риси. Для столового посуду характерний сірий добре випалений черепок, прикрашений лощенням та заглибленим орнаментом з сітки, прямих та хвилястих ліній. Особливо виразні форми салтівських глеків: найбільше розширення їх тіла (пуко) припадає на нижню половину, а іноді лежить на рівні денця. Салтівські глечики мають складне горло з носиком-зливом, іноді дуже вигадливе, що відрізняє їх від античних ойнохой та поєднує з давньоіранською традицією.
Особливо важливі для нас свідчення взаємодії салтівського та ранньослов'янського керамічних виробництв. Є думка, що слов'яни східного регіону' України перейняли у салтівців ручний гончарний круг, а салтівці у слов'ян — лінійно-хвилястий орнамент, релікт провінційноримського гончарства, а також специфічні рецепти глиняного тіста. Серед глиняних горщиків є форми, характерні для слов'ян, але за технологією приналежні до салтівської кераміки. Такі горщики були поширені у волинцевській культурі
Остання чверть І тис. н. е. знаменна для слов'янського світу багатьма прогресивними явищами. У VII-VIII ст. відбувається виділення східнослов'янської мови із слов'янської мовної сім'ї, формується давньоруська народність. На східнослов'янських землях складаються передумови державності. Значний прогрес відзначається і в галузі економіки, закладаються основи давньоруського ремесла: (VII-IXст. не лише на півдні, але й у центральних та північних областях поступово складаються форми сільського побуту, характерні для ряду наступних століть
У ІХ-Х ст. на давньоруських землях відбувається відродження гончарного ремесла. Власне, про «відродження» можна говорити лише стосовно півдня Східної Європи — на її півночі у лісовій зоні гончарний круг до кінця IX — початку Xстоліть не був відомий зовсім. Його поширення йде з півдня на північ. У землях східних слов'ян складається своєрідний давньоруський гончарний комплекс, який також можна вважати стадіальним явищем. Ряд рис пов'язує його з ранньослов'янською керамікою: безумовне переважання горщиковидних форм, декор у вигляді заглиблених та прямих ліній, асортимент (окрім горщиків —миски, плошки, диски, сковороди).
У цей час пріоритет Півдня починає послаблюватись. У розвиненому середньовіччі територіальна близькість перестає бути вирішальною для культурних взаємовпливів, розвиваються зв'язки нового типу, що дає змогу зміцнити торгівельні відносини з арабським Сходом, таврійськими містами, Прибалтикою, Західною Європою. Однак відмінність, закладена в багатотисячолітній історії гончарства українських земель, повністю не зникає. Вона закріплюється у стилістиці керамічного мистецтва народів Східної Європи, що спостерігаємо і в наш час.
У духовній культурі східних слов’ян посуд займає важливе місце: його знаходять, наприклад, у похованнях та на місцях тризи.
Однак, судячи з основної маси знахідок, ранньослов’янська кераміка не несла у формах та докорі того художнього потенціалу, який робив би її художнього самооцінкою такою мірою, як це було у попередній період. Але певна “генетична пам’ять” посудини, її зв’язок з образами людини та космосу зафіксувались навіть у грубому, майже не прикрашеному, ліпленому начинні.
За архаїчним масивом ліпленого слов’янського посуду, прикрасами якого були прості композиції з прямих та хвилястих ліній та деяких інших скромних мотивів, підкорених примітивній формі речі, а не самостійній художній ідеї, відчування давнє висококультурне підґрунтя. Можливо, через підсвідоме відчуття цієї найдавнішої художньої традиції ми знаходимо у ранньослов’янському посуді своєрідну красу і гармонію.
На цьому етапі вже можна впевнено говорити про початки етнічної традиції в народному гончарстві України.
кераміка слов'янин гончарний посуд
Форма посудини – найвиразніший показчик її приналежності до того чи іншого посуду, національного або професійного художнього стилю, певної функціональної групи. Характер форми перш за все виявляється в її силуеті, через який ми пізнаємо особливості пропорцій та пластики посудини. Саме за силуетом ми найлегше можемо виділити український посуд серед начиння інших народів.
Глечик
І в народній, і в стародавній кераміці такий вид посуду за чисельністю дещо поступається іншим видам посуду (горшкам, макітрам). Однак у декоративному мистецтві в тому числі українському, глечик одна з найулюбленіших форм.
Він має виразний силует, який вступає у різноманітні зв’язки з розписом, ліпним та гравірованим декором. Глечик стає основою для орнаментальних, сюжетних, символічних зображень. Саме форма глечика найбільше співвідноситься з надзвичайно важливим для світової культури образом посудини вмістилища вологи та вогню.
Археологи в оглядах стародавніх глечиків часто порівнюють їх з народними. Особливо цікава в цьому відношенні характеристика В.О. Городкова: “Глечиками названі посудини з високими шийками та одним або двома вушками, пристосовані для переносу води на більш-менш значні відстані. Глечики особливо необхідні при літній обробці ріллі та нив, що часто знаходиться далеко від водних джерел”. І дійсно ми знаходимо цю форму посуду лише у тих доісторичних культурах, в яких було відоме землеробство.
На території України така група глекоподібного посуду з’явилась з початком грецької колонізації. М.Ф. Сумцов спостерігає: “У древніх греків існувало багато горщиків, глечиків, ваз найрізноманітніших форм та назв. Спільними їх якостями були краса і зручність. Спеціальні посудини були для води, вина, молока, масла”. Сумцов виводить термін “глек” з грецького glagos – молоко. О.М. Трубачів ще більш переконливо доводить, що це слово походить від українського “глей” – “глина” та праслов’янського “глек” – “посудина з глини”.
Серед грецької та римської кераміки зустрічаються масові аналоги українським глечикам, точніше – деяким їх поширених різновидам, що викликає асоціації з античними вазами. Розглянемо форми, близькі до глечиків та кринок для молока.
Глечики для молока, з яйцеподібним туловом та циліндричним або трохи розведеним догори горлом, виготовляють майже в усіх регіонах України.
Широке горло в такого глечика, кришки, гладущика, гладилки потрібне, щоб, по-перше, можна було просунути руку й ретельно вимити посудину з середини, по-друге для зручності відстоювання та збирання вершків. За класифікацією В.Ф. Генінга, такі глечики відносяться до роду глечиків з прямим горлом, циліндрична горловина яких переходить у тулово, як правило, не плавно, а через більш-менш помітну грань. Найширший діаметр (пуко) туова знаходиться на середній третині висоти всієї посудини. Висота горла наближається до однієї третини загальної висоти.
Глечики такої форми були поширені в античній кераміці грецького та римського часів. Зустрічаємо подібні форми в іонійській мальованій кераміці VІ ст. до. н. е. в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї, Тірамбі.
У посуді “варварських” племен території України у ІІ ст. до н. е. процес формування глечика йшов двома лініями. По-перше, у ліпній кераміці це форма, виходячи з потреб практики, розвивалась самостійно з високого витягнутого горщика. По-друге, давався взнаки вплив античних розвинутих форм. Одна з його ознак – поява вушка, яке збагачує силует посудини, а також надає їй орієнтації у вертикальній площині.
Багато глечиків виготовлялось майстрами черняхівської культури. Високий рівень гончарства давав можливість створювати різноманітні складні глечики. Основні форми черняхівських глечиків походять від характерних дакійських. Окрім деяких інших впливів у черняхівських формах відчуваються також і античні (греко-римські) впливи. Саме такі глечики в черняхівській кераміці стоять найближче до форм українських народних глечиків.
Близькими до українських є окремі гончарні, доброго ґатунку, глечики культури карпатських курганів
Миска
Ця форма української народної кераміки займає особливе місце в декоративно-прикладному мистецтві, не лише завдяки своєму силуету й пластичним особливостям, а тому, що є основою для різноманітних декоративних композицій – ритованих, мальованих, лискованих. Миски в Україні служать важливим елементом хатнього вбрання. У народних обрядах вони виконують природну роль необхідного столового начиння. Саме слово “миска” походить від народно латинського mesa – стіл.
Форми мисок дуже різноманітні. Миска з ребром, походження якої давно цікавить мистецтвознавців. Діаметр вінець цієї поширеної столової посуди пересічно удвічі більший за висоту, а стінки на середині висоти або її верхній третині утворюють горизонтальну грань – так зване ребро. Нижня частина таких мисок формує нагадує широко розведений зрізаний конус, над гранню стінки піднімаються майже вертикально. Таки тип мисок існує в багатьох різновидах від Закарпаття до Лівобережної України, включаючи Львівщину, Волинь, Поділля, Подніпров′я, Полтавщину.
Вічне полум’я горна
Може, то від найпершої блискавки, що вдарила в землю з небес, закарбувався загадковий слід творчості керамічного зліпка. Відтоді людина збагнула, що вогонь – рятівник її життя: він і зігріє, і нагодує, і увічнить предметний світ.
Спливали віки, творчість пращурів не вгасала у кераміці, вона стала вічною потребує і виявом їх творчого духу.
Дзвін випаленої глини пробився з глибин віків до наших днів. Зникли найвеличніші палаци, храми, фортеці навіть не так ніби й далекої доби Середньовіччя, але вціліли уламки посуду, зброї, знарядь праці. По них можна прочитати історію стародавніх народів, серед них розкішну гілку слов’янства, те неповторне мистецтво, яке передалося майстрам Київської Русі. Глина була невичерпним багатством країни, тож недаремно називали її в Європі керамічною державою.
Гончарне ремесло мало наподив сталі форми. Навіть пічні кахлі нагадували глечики, котрі майстри вкладали отвором на зовні. А з часом вони розпласталися у прямокутники. За колоритом, формою і декором вирізняються ті чи інші школи. Поряд із давніми осередками такими як Київ, Львів і Чернігів з’являються свої виробництва в Опішні та Василькові, Батурині і Дибильцях, Межигір’я й Потеличі, Миргороді й Коломиї, Умані і Косові.
“Атенами й Коринфом української кераміки” стала Опішня, яка забезпечувала мисками та глечиками все Лівобережжя. Тут найкраща глина – побіл як кажуть гончарі, з неї і досі виробляють посуд і дрібні речі.
Випалювання для гончаря – то підсумок великої і важкої праці. Цей процес освячується певним ритуалом (у кожного регіона були свої) взагалі, народні звичаї та обряди – то невичерпна тема для дослідників.
Усі знають: Бог створив світ. Так і гончар створює кожнго разу у своїх виробах якусь частину всесвіту. У нього глина, як люди в Бога, - що задумав, те й зробив. Подивіться на звичайну миску. Вона ж нагадує за своєю довершеною формою півсвіту. А ще як він зуміє поставити його “на копитця” – ото вже мастак. Не кожному вдається таке. Своєрідна підставка до глечика у вигляді кінського копита – то вже фірмовий знак.
Побутувало раніше у гончарів і таке: робили вони посудини для чаклунів і відьом. То старалися гончарити при цьому якось незвичайно: руками навиворіт, аби нечиста сила не втручалася в роботу, не швендяла по хаті. Бо хата – то родина, в ній сходяться шляхи і стежки нашого життя, в ній завжди присутній вогонь сімейних гараздів. Родинне вогнище мусить незгасимо палати, то наш завтрашній день – діти, духовний розвід, успадкування ремесел і вмінь, пізнання світу.
Хатній вогонь – то не просто багаття в печі, а вогонь єднання – відчуття роду, нації, Батьківщини. Вирушаючи у світи людина не має права забути рідних стежок повернення до праоснов, до народних традицій, до відчуття теплоти материнських долонь.
|
