Дипломная работа: Сільське житло Поділля

Зміст

Словник термінів

Вступ

Розділ І. Розвиток подільського житла у ХІХ – ХХ ст.: планування та конструкція

Розділ ІІ. Подільський двір та характеристика його господарських будівель

Розділ ІІІ. Декоративне оформлення та художнє оздоблення житла

Розділ ІV. Історичний розвиток інтер’єру житла

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Словник термінів

Божник – кут хати, на стінах якого розміщували ікони.

Сволок – брус, на якому тримається стеля в хаті.

Ванькир – спеціально виділене місце в хаті для заняття промислом та приготування їжі.

Вінкіль – тип об’єднання житла з господарськими будівлями, які розміщуються під кутом один відносно одного.

Сохи – дерев’яні стовпи, які утримували дах в землянковому і напівземлянковому житлі.

Крокви – балки, що складали основу конструкції даху, на які набивалися поздовжні лати.

Платви – поздовжні балки, що клалися поверху стін, до яких кріпились крокви.

Слуп – дерево з природним відгалуженням гілля, яке використовували для підтримки виносів даху.

Балабушки – маленькі глиняні частинки, які клали у вогонь, для приготування з них фарби, що використовувалась при декорі хати.

Закоминок – вузький простір між комином і стіною сіней.

Запічок – широкий простір між комином і стіною сіней.

Гари – рівчаки між дерев’яними стовпами каркасу.

Дилі – колоте дерево яке вкладалося в гари.

Вальки – короткі дерев’яні кілки на які намотувалася глина змішана з соломою, після чого їх вкладали в гари.

Тиблі – дерев’яні кілочки, що набивалися на кінцях крокв.

Затилля – зовнішня стіна хати, що не декорувалася.

Фриз – піддашок, що огинав хату, на якому робилися основні декоративні елементи.

Призьба – елемент стіни, що відділяв її від землі робився для захисту стіни від негоди.

Лежанка – місце на печі, що використовувалось як ліжко.

Затула – кришка, якою закривали челюсті печі.

Челюсті – отвір в печі, через який господиня закладала страви для приготування.

Вступ

Українське село відоме своєю мальовничістю, органічним розташуванням у ландшафті, особливою психоемоційною атмосферою. Власне воно колись і уособлювало собою Україну, було ніби її візитною карткою, а може й символом. Народна будівельна творчість – явище історичне, багатовимірне, яке розвивалося у руслі поступу загальнолюдської цивілізації. Воно постійно відчувало вплив різних факторів суспільного, соціально-економічного, морального характеру, вибираючи на вікових шляхах найцінніше, формуючи принципи і тенденції масового житлового будівництва. Вони і визначили зовнішній вигляд, регіональну багатоваріантність, функціональну життєздатність подільської оселі.

На перший погляд про традиційну подільську хату ми знаємо ніби багато, але водночас ще і мало. Своє слово про неї сказали етнографи, архітектори, історики. У наш час її дослідженням найбільше займаються етнографи та історики архітектури. Але слід зауважити, що період другої половини ХХ – поч. ХХІ ст. не зовсім досліджено. Через що дана тема набуває великої актуальності і має великі перспективи і на подальші дослідження. В даній роботі автор на основі ряду історичних, етнографічних праць робить спробу узагальнити і систематизувати наявний матеріал, охарактеризувати розвиток подільського житла протягом ХІХ – ХХ ст.

Найбільш повним, науково обґрунтованим дослідженням з даної теми є праця Т. Косміної «Сільське житло Поділля: кінець ХІХ-ХХ ст.»¹ Це перше широко узагальнююче дослідження народної архітектури подільської історико-етнографічної зони в якому розглядається народне будівництво як в історично-етнографічному, так і в історично-практичному аспектах: історія населення краю, особливості місцевих та природних умов, міжетнічні взаємини українців із сусідніми народами. Цікаві фактичні подробиці про народне житло Поділля[1] містяться в працях видатного етнографа А. Данилюка.² Тут він висвітлює різноманітні питання пов’язані з будівництвом, плануванням, архітектурними особливостями, як подільського так і українського народного житла загалом.

Засоби художнього оформлення подільської хати розглянуто в працях М. Задорожного, М. Станкевич,³ Н. Зозулі.⁴ Вагомий вклад у справу вивчення архітектурно-художніх особливостей народного житла України загалом, і Поділля зокрема зробили своїми ґрунтовними працями відомі дослідники В. Самойлович⁵ та В. Струманський.⁶ В. Самойловичем вперше були виділені для України ХІХ-поч. ХХ ст. шість основних типів житла, окреслені ареали їх побутування. Врахувавши локальні особливості народної архітектури, він виділив Поділля як окремий регіон, підкресливши характер декору житла, поліхромність його розписів, пластичну обробку солом’яних дахів.

Узагальнюючий матеріал з даної теми міститься в працях таких вчених-етнографів, як В. Борисенко,⁷ В. Наулко,⁸ А. Пономарьова,⁹ С. Макарчука,¹⁰ Г. Лозко,¹¹ С. Павлюка¹² вони подають характеристику народного житла Поділля в контексті народного житла всієї України.

Завершуючи знайомство з подільським народним житлом, хотілося б наголосити що дана робота є лише верхівкою того унікального історичного явища під назвою подільська хата. Її генетичне коріння сягає у глибину віків. Напевне, тільки маючи такі прекрасні символи, наш народ зберіг й до сьогодні свою історію, культуру і щедру душу.

Метою роботи є прослідкувати і виявити характерні особливості подільського житла на різних етапах, з’ясувати та охарактеризувати його основні риси. Відповідно робота складається із вступу, чотирьох розділів та висновків.

У першому розділі «Розвиток подільського житла у ХІХ – ХХ ст.: планування та конструкція» розглядаються конструктивні типи подільських хат, плани їх будівництва в історичному розвитку, з урахуванням ареалу поширення.

У наступному розділі «Подільський двір та характеристика його господарських будівель» йдеться про класифікацію забудови відкритого подільського двору, характеризуються господарські будівлі за їх функцією і описуються окремо взяті господарські будівлі.

Дуже цікавий за своїм змістом третій розділ «Декоративне оформлення та художнє оздоблення житла», в якому розглядаються різні питання декоративного оформлення та художнього оздоблення житла. На зібраному матеріалі тут розкривається одвічне прагнення народу до краси. Характеризується оздобленя декоративними тканинами, зокрема рушниками, керамікою, підводками та обмазкою окремих частин стін, долівки кольоровими глинами.

У четвертому розділі «Історичний розвиток інтер’єру житла» розглядаються характерні риси інтер’єру подільського житла, і його історичний розвиток.

Розділ І. Розвиток подільського житла у ХІХ – ХХ ст.: планування та конструкція

На будь-якому етапі розвитку суспільства головною функцією житла було і буде – захист людини від впливів зовнішнього середовища, тобто функція суто утилітарна. Вона в свою чергу завжди залежить від кліматичних умов і географічних особливостей тієї чи іншої території України. Це і є передумовою для деяких специфічних локальних рис житла і його планування не лише в певно виділених етнографічних зонах (Поділля, Слобожанщина, Полісся та ін.), але і в зменшених одиницях – в обсязі окремих сіл.

Планування традиційного народного житла Поділля, пройшло довгий шлях свого розвитку – від найпростішого однокамерного до широко поширеного у ХІХ ст. дво- та трикамерного. Територія Поділля відома тим, що тут розкопано найдавніше двохкамерне житло в східних слов’ян, воно датоване VІ – VІІ ст.¹

У ХІХ на початку ХХ ст. типом житла найбіднішого населення Поділля були землянки і напівземлянки. Будувалися вони переважно під горбом. По периметру прямокутної чи квадратної форми ями, глибиною до двох метрів; клалися стіни з каменю заввишки 0,5 метра над рівнем землі. Зверху дах засипався землею.² Найбільш примітивні землянки і напівземлянки були переважно однокамерні, хоча зустрічалися дво – і трикамерні. Будувалася в них і піч яка розташовувалася переважно в кутку проти входу, або навіть у центрі. Дим виводився через отвір у даху. Попід стінами робили лави.

У другій чверті ХХ ст. цей тип житла зовсім зник. Тепер його можна побачити тільки в музеях.

Хата більш заможних селян – середняків являла собою наземне трикамерне житло двох видів: у північних районах побутував варіант комора + сіни + хата, в південних – хата + сіни + хатина або хата + сіни + хата – “дві хати через сіни” а або “ хата на дві половини ”.¹ Рідко зустрічалось двокамерне житло типу – сіни + хата, але існував подвоєний тип плану у декількох варіантах: сіни + хата + хата + сіни; хата + сіни + сіни + хата і хата + сіни + хата + сіни.²

Проте слід зазначити, що заможність господаря виявлялась скоріше в характері експлуатації житлових камер. У бідняків, коли в одному дворі, жило декілька сімей, обидві хати використовували звичайно, як житлове приміщення, тоді як більш заможний господар, будуючи хату на дві половини лише для своєї сім’ї, мав змогу одну з них виділити як парадну, святкову.

Північний варіант традиційного трикамерного планування (комора + сіни + хата) на початку ХХ ст. зазнає змін: в сінях виділяється кухня, а також встановлюють перегородку, що відділяє простір хати від печі до причілкової стіни.³ Таким чином виділявся ванькир, в якому готували обід, займалися промислом. Створення такого приміщення давало змогу зробити хату чистішою.

У південному варіанті трикамерного типу іноді обидві хати, мали ванькири. Проте, якщо друга хата була перетворена на парадне приміщення, то ванькир, звичайно, був у ній зайвий.

Як правило, ванькир займав меншу половину ширини всієї хати ( близько 2 м) тоді як чиста хата мала приблизно 3м ширини.

На початку ХХ ст. виникають нетипові видозміни традиційних планувальних типів трикамерного житла, у зв’язку з будівництвом в хаті печі для випалювання кераміки. Умови роботи гончарів були дуже важкі: працювати доводилося головним чином в хаті, що викликало велику вологість, в приміщенні весь час стояла пара. Щоб цьому запобігти, гончарі змушені були робити невеликі отвори у стінах (кагли). Також для зменшення вологості, вони встановлювали горни в коморі, так щоб топка виходила за межі хати.

Особливістю традиційних планувальних типів житла західних районів Поділля, слід вважати широке побутування у трикамерному типі сіней з наскрізними дверима. Тоді як у житлі східних районів такий прийом застосовувався рідко.

У північних районах Поділля у бідного населення переважало об’єднання дво- або трикамерного житла господарським будівлями під спільним дахом. Таке планування було поширене в південних та західних районах у безземельних селян. Інколи житла були об’єднані з господарськими будівлями під кутом (такі будівлі мали назву “в вінкіль”).¹

Варіантом дво – і трикамерних жител може бути подільське житло з прибудовами “притул”, “причеп” або “прибоків”. Такий спосіб будівництва був широко поширений в районах Західного Поділля і майже відсутній на Східному Поділлі. У південних районах Поділля було поширене трикамерне житло з прибудовою “піддашшя” по фасадній стіні.

Отже, серед планувальних типів житла, на території Поділля можна виділити такі групи:

Традиційні : земляночного та напівземляночного типу (одно-, дво-, трикамерні); наземні без зовнішніх прибудов: (дво-, трикамерні); наземні із прибудовами (дво-, трикамерні).

Подвоєні : наземні одно- і двокамерні житла, що об’єднані одним дахом.

Житла об’єднані з господарськими спорудами : однолінійні, кутові.²

В першій чверті ХХ ст. починає з’являтися поперечно переділене житло; кухня з піччю виділяється поперек усієї хати перегородкою від жилої кімнати, яка тепер розташовується в один ряд за кухнею. Сприяла появі такого типу житла невелика ширина хати, обмежена можливостями конструкції. Проте великого поширення цей тип не набув, оскільки вхід у парадне приміщення йшов через кухню.

До середини ХХ ст. сільське житло Поділля залишалося переважно традиційно трикамерним з входом по центру (сіни, прихожа). Кухня з піччю уже виділялась на цей час в окреме приміщення, яке займає місце – при тильній північній стіні – з входом через сіни або кімнату.

У другій половині ХХ ст. змінюється характер прибудов. Якщо раніше вони були ознакою певних районів Поділля, а ганки були характерні лише для заможних верств, то в цей час, масового поширення набула прибудова заскленої веранди, яка мала вигляд розвинутого ганку.

У 70 – 80 рр. у подільському селі з’являється все більше двоповерхових будинків та будинків, споруджених за масовими проектами.¹ Щоправда планувальні схеми, пропоновані архітекторами індивідуальним забудовникам у деяких випадках не відповідали специфіці сільського побуту.²

Для сучасного етапу індивідуального сільського житлового будівництва характерна поява планувальних вирішень житла у двох рівнях – мансардні будинки. Це приміщення сезонне, воно використовується лише влітку. Проте, інколи мансардні приміщення утеплюються і використовується увесь рік.³

Важливе місце в плануванні житлового будинку відігравала в ХІХ – на початку ХХ ст. традиційна сільська піч: “добра щедра піч твоя, що пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками, і сухим насінням, зіллям, корінням”, - як писав Олександр Довженко, поступово відходить в історію.⁴ Хід цивілізації нестримний і, мабуть, невідворотний, тому невдовзі про неї дізнаватимуться тільки з художніх творів. Та генетична пам’ять завжди повертатиме нас до доброго вогню в печі родинної хати біля якого народжувались і виростали цілі покоління наших предків.

Піч з’явилася дуже давно: це слово загальнослов’янське. Воно пов’язане із словами печера і пещись, попеченіє. Піч – це насамперед вогонь, вогнище. А воно в оселі відігравало роль не лише “осередку” тепла, а й духовну згуртовуючу.⁵

Піч розміщувалася у кутку біля входу. Тут господиня готувала їжу, з’ясовувала свої стосунки з невісткою, навчала дочку житейської мудрості та уміння поратися біля горщиків тощо.

[2] Найчастіше піч робили з глини. Спочатку щільно убивалася, втрамбовувалася своєрідна платформа для печі, потім зверху змащували тонким шаром глини. Далі ліпили саму піч попередньо залишивши місце для припічка.

На початку ХХ ст. при виведені печі почали застосовувати цеглу. Склепіння дещо піднімали по відношенню до задньої стінки печі, дно печі (“черінь”) навпаки опускали. Таким чином створювався хороший протяг. Після просихання склепіння, викладали стінки печі глиною або цеглою. В передній стіні залишали отвори, куди закладали дерев’яні палиці – основу комина. Простір між комином і стіною сіней мав назву закоминок, а якщо він досить широкий - “запічок”. Печі були дуже масивними займаючи майже третю частину і без того малої житлової площі хати.¹ Біля печі, коли житло було одне, ставили паралельно грубку. Якщо була в хаті ще світлиця, то грубку ставили тільки там. Груба виконувала обігрівальну функцію. Початок цьому процесу поклала нова конструкція лежанки, яка дістала окрему топку. Згодом у лежанку почали вбудовувати плити. При наявності плити грубку могли ставити перпендикулярно до печі, тоді вона ставала перегородкою між житловою частиною хати і ванькиром.

Вогонь у печі вважався священним: до нього відчувалася особлива увага – кожна господиня повинна ставитися до нього обережно, з повагою, про нього не можна говорити щось неприємне, з вогнем не можна гратись.²

Зі зміною соціально-економічних умов життя сільської родини, змінюється конституція печі її розмір. Поява в селі місцевого обігріву сприяє зменшенню кількості традиційних печей і їх виносу до літніх приміщень. Літні кухні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. були характерною ознакою житлового комплексу лише південних районів України. Цей процес безперечно покращив гігієнічні якості житла і разом з тим дав змогу мати традиційну піч для приготування страв.³

Отже, планування парадного житла протягом історичного розвитку зазнавало певних видозмін, які відбивали характер соціально-економічних перетворень у [3] побуті сільської родини. Якщо до ХХ ст. цей процес торкався переважно заможних верств селян, то у ХХ ст. відбулося масове удосконалення всіх типів сільського житла.

Подільська хата зберегла в своїй конструкції багато архаїзмів. Не випадково видатний російський археолог В.А. Городцов писав, що теперішні українські хати – мазанки – це тільки поліпшений варіант трипільської глиняної будівлі.¹ Слов’яни заснували тут дерев’яне будівництво. Воно було напівземлянкове. Але уже за часів Київської Русі поступово починають переважати місцеві традиції, пов’язані з широким використанням глини. Почався зворотний процес – від дерев’яної хати до глиняної хати – мазанки, яка збереглася до наших днів.

Багаті традиції Поділля використанням місцевих будівельних матеріалів і технік. Цікаво, що будівництва тут брали матеріали, які є під руками,² це не могло не позначитися на техніці зведення житла.

Оскільки Поділля займає лісостепову територію України, то найбільшого поширення тут набули зрубна і стовпово-каркасна техніка будівництва.³ Але спочатку у житлах зовсім не було фундаменту. Лише згодом його почали укладати на каміння або дерев’яні торчі.

З метою захисту стовпів каркасу від ґрунтових вод їх задовбували у підвалини, на які вживали переважно дуб. З кінця ХІХ ст., на підвалини почали використовувати добре просмолену сосну.

На початку ХХ ст. починає створюватися стрічковий периметральний фундамент з каменю (граніту, плитняку або цегли) – це “хати на фундаменті”, “на підмурку”.⁴ В деяких районах одначе помітне застосування каменю в споруджені стін або окремих частин.

Характер рельєфу ділянки забудови певною мірою обумовлював наземне виведення високого підмурку, з використанням підвального приміщення під хатою або під іншими будівлями двору для господарських цілей. Загалом сільське житло Поділля, як українців, так і інших етнічних груп, майже до кінця 60-х років ХХ ст. не отримало вертикального розвитку. Що підтверджується даними обстеження О. [4] Марзєєва, за якими лише 0,8 % подільських хат, мали під собою підвальний простір.¹

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. підмурівок стає результатом працьовитості і кмітливості господаря, а також історичної еволюції самого житла.² Він дав змогу значно збільшити період експлуатації житлового будинку. У другій половині ХХ ст. у сільському житлі поширюється підняття рівня підлоги над землею з утворенням під підлогою продихів. Таким чином будинок надійно ізолювався від вологи.

Господарські будівлі двору зводилися здебільшого у каркасній техніці, без фундаменту – каркасні стовпи закопувалися в землю. Підлога в них мусила бути піднятою над землею і створювати необхідні умови для зберігання урожаю або для відгодівлі худоби, птиці незалежно зведена вона в зрубній чи каркасній техніці. Під підлогу ставилося каміння або “торчі ” з грубого дерева, покладені безпосередньо на землю.

За конструкцією стін з давніх часів на Поділлі, була поширена зрубна техніка виведення стін.³ Чому сприяла наявність великих лісових масивів. Проте, в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. кількість лісів через їх хижацьку експлуатацію зменшилася, що призвело до поширення стовпової конструкції виведення стін. Про це свідчать дані обстеження О.Марзєєва за якими 45% подільських хат мали дерев’яні стіни, 44,5% - глинобитні, 4,6% були з каменю, 1,25% - з цегли. Однак варто зауважити: до числа хат з дерев’яними стінами О. Марзєєв, очевидно включив і житла, стіни яких виводились у каркасні техніці із заповненням каркасу деревом.⁴

[5] При зрубній техніці стіни будували з круглих, напівкруглих або брусових деревин, в яких зовнішні кути стін клали на початку ХХ ст. з остатком, а з 30-х років ХХ ст. – без остатку.¹

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. набирає поширення стовпова конструкція спорудження стін житла, що має давньослов’янське походження.² Використовувалися різні варіанти стовпової конструкції.

Стіни на стовпах з кіллям, оплетеним горизонтальним хворостом, так звані кільовані стіни. Між основними стовпами, вбивалися в землю грабові гілки на відстані 15 – 20 см одна від одної і щільно переплітались вербовим гіллям. Потім з обох боків стіну обмазували глиною. Широко поширена ця техніка, виведення стін, набула в сучасних Бучацькому, Чортківському, Заліщинському районах Тернопільської області, Могилів-Подільському та Мурованокуриловецькому районах Вінницької області, а також у Новоушицькому, Камянець-Подільському і Чемеровецькому районах Хмельницької.³

Різновидом попереднього варіанту є каркас, оплетений вертикально хворостом. Але, тут до стовпа на відстані 15 – 20 см прибивають гілки дерев’яними коликами, а потім вертикально обплітають лозою. А далі так само з обох боків обмащують глиною.

Ще одним різновидом стовпової конструкції були стіни на стовпах у закидку з шаром глини.⁴ Між дерев’яними стовпами каркасу робилися рівчаки “гари”, в які вкладалося колоте дерево (“дилі”, “риглі”, “заміть”, “сумаки”), а проміжки між ними укладалися “бохонцями” з глини та м’ятої соломи і щільно утрамбовувалися. Подібною була техніка з використанням брусів. Бруси також щільно укладалися в рівчаки, але вже практично без використання глини. Глиною обмазували лише зовнішні поверхні стін.

Стіни на стовпах з вальками і прокладкою дерева при цьому вкладалося підряд два – три ряди вальків, які потім притискувалися дилем.

Дефіцит дерева викликав ще один вид стовпової конструкції з вальками коли простір між стовпами повністю укладався вальками “в ялинку” або горизонтальними рядами.¹

Окремий конструктивний тип становили безкаркасні стіни заповнені змішаною з глиною соломою. У переважній більшості це стіни з вальків, які клалися на фундамент. Зустрічаються також стіни глинобитні або глинолиті; коли глину вимішану із соломою заливають у дерев’яну вертикальну опалубку.

Дуже рідко зустрічалося на Поділлі в ХІХ ст. – на початку ХХ ст. безкаркасна техніка виведення стін з природного каменю. Використовувалося переважно два види каменю: пісковик і вапняк.² Хати ж будували тільки з вапняку. Він вважався “теплим каменем” і добре піддавався обробці. Найпрезентованішими спорудами з каменю на Поділлі є, безперечно, огорожі. В селах з неспокійним рельєфом переважно роблять кам’яний підмурок берега, на рівнинах роблять суцільні кам’яні мури. У другій половині ХХ ст. природний камінь почали широко використовувати і для будівництва хат у зв’язку з збільшенням його видобутку і можливістю перевезення у великій кількості.

Починаючи з кінця 50- х років ХХ ст. стіни будинків на Поділлі стали викладати цеглою або шлаком і обробляти їх цементом “під шубу”.³ Проте стіни з цегли визначалися місцями розташування відповідних промислових підприємств по його виготовленню.

До найдавніших конструктивних типів стелі в ХІХ – на початку ХХ ст. в народному житлі Поділля можна віднести стелю по одному поздовжньому сволоку, поверх якого укладали колоте дерево. Дошки могли накладатись і в притул і на відстані. Використовували для укладання також розколоті половинки дерева, які [6] вкладали гладкою стороною в бік житла, а виокругленого до горища.¹ Поверх настилали шар глини, який утрамбовували і розгладжували. Глина утеплювала стелю, а її вирівняну поверхню на горищі господар використовував як місце для сушіння зерна.

На початку ХХ ст. з’являється новий тип влаштування стелі, коли дошки укладають на відстані 3 – 5 см одна від одної, а утворені щілини забивають дерев’яними рейками. Такий тип стелі був поширений лише в лісистих районах, де дерево і на початку ХХ ст. продовжує широко використовуватись в конструкції житла.

Слід підкреслити, що особливо стійке, майже до 30-х років ХХ ст. побутування настилу з дощок спостерігаємо в житлі російського населення Поділля. Різниця полягає лише в назвах окремих елементів. Наприклад, дошки - “скальники ”, сволок - “подвязь”.² Аналогічні назви зустрічаються і в українських селах. В цьому і виявився вплив росіян, особливо, якщо зважити, що російські майстри нерідко виконували теслярські роботи при будівництві житла в сусідніх селах.

У центральних та південних районах Поділля дощана стеля на початку ХХ ст. зустрічається в житлі лише заможної верстви селян, що було пов’язано з вичерпанням деревних ресурсів.

На початку ХХ ст. стелі, як правило, влаштовували по одному поздовжньому і двох – трьох поперечних сволоках.³ Сволоки найчастіше були відкриті, їх мили або вкривали темними фарбами. У центральних районах на сволоки ставили жердки, які покривали глиною замішаною з соломою. В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. дістало поширення валькове влаштування стелі, коли дерев’яні жердини обмазували глиносоломою і щільно вкладали одну до одної на двох –трьох сволоках. З обох сторін глину вирівнювали та гладили, а знизу білили.

На сволок вибирали переважно пропорційне дубове рідше соснове дерево, яке зачищали і обтісували з чотирьох боків, надаючи йому прямокутної або^[7] квадратної форми. Поверхні декорували різьбленим і мальованим орнаментом або вирізьблювали дату будівництва, прізвище господаря хати та хрест. Щоб не допустити псування дерева, у деяких районах Поділля його змащували олією.

Складніша конструкція стелі - “на стріхульцях”. У верхні частині поперечних сволоків робили пази в які закладали обмотані довгими вальками стріхульці (кілки). Їх притискували й обмазували зверху та знизу глиною, змішаною з половою. Назва “ стріхульці” походить від “ стріхи” тобто “горища”.¹

Знищення лісів та зубожіння селянства призвели до змін традиційного конструктивного типу стелі в парадному житлі Поділля. Сволоки поступово замінюються балками – коротшими і меншого перетину. Замість дощок у настилі почали застосовувати дилі, які почали обкручувати глиняносолом’яними перевеслами. Особливо поширений цей тип стелі був у безлісних південних районах Поділля. Зокрема, в селах Каскада, Колюс, Косиківці Новоушицького району Хмельницької області, Кремінне, Яришів, Сказинці, Бабчинці, Гонтівка Могилів-Подільського району Вінницької області.²

Усі вказані варіанти конструктивних типів стелі дають і в інтер’єрі житла не гладку, а ребристу поверхню. Це зумовлювалося характером опори того чи іншого різновиду настилу на сволок або балки.

В кінці ХІХ ст. в народному житлі Поділля був широко поширений спосіб укладання настилу поверх сволоків. При цьому ввесь сволок виступав у хату. З переходом від сволоків до балок, поперечний перетин яких не завжди дозволяв зменшити навантаження на кожну з них, з’являється прийом опори настилу на “лиштву”, що також давало змогу зменшити частину, що виступає в середину хати.

У другій половині ХХ ст. на Поділлі починає домінувати підшивна стеля, що давало змогу зробити її рівною і гладкою.³

Розглянуті способи укладання стелі характерні саме для житлового будинку. Над сіньми на більшості території Поділля стелі не було.

[8] Стелі укладали також у господарських будівлях двору. Стеля у коморі укладалася з матеріалу гіршої якості, ніж хати, але викладалася також по сволоку. Найчастіше її виплітали з лози, навіть не мастили поверх глиною, оскільки утеплювати приміщення не було потреби. В коморі зберігали зерно, його або просто насипали на під або ж тримали у спеціальних “солом’яниках”.¹ Тут також знаходився і дрібний господарський інвентар.

Аналогічним способом укладалися стелі у житлі різних етнічних груп Поділля. Етнічна специфіка проявлялась в різних прийомах декоративного оформлення її елементів в інтер’єрі. Стеля в українському житлі завжди білилася, сволоки оздоблювались різьбленням або розписним орнаментом. У польському народному житлі при декорі стелі використовували паперові прикраси (витинанки). На початку ХХ ст. витинанки почали поширюватись на Поділлі, тут крім стелі ними прикрашали також і піч.²

Таким чином, можна сказати, що конструктивні типи влаштування стелі зумовлені наявністю будівельного матеріалу і фінансовими можливостями селянина. Їх зміна в народному житлі Поділля на початку ХХ ст. йшла в напрямі зменшення кількості дерева і заміни його іншими матеріалами.

Дах, як кінцева частина житла грав важливу роль в утворенні архітектурного образу всього житлового комплексу. Його характер залежав від кліматичних умов і застосування покрівельних матеріалів.

Найбільш поширеною конструкцією даху в кінці ХІХ – на початок ХХ ст. був дах на кроквах, які кріпились на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх балках, покладених по верху стін.³

Зміна в конструкції стелі – перехід від сволоків до балок – обумовила зміну і в конструкції даху. Це вплинуло на характер опори крокв: вони тепер впирались не на подовжену платву, а на виступи поперечних балок стелі. Поверх крокв паралельно набивали “лати” – довгі тонкі жердини. До них уже кріпився певний вид покриття – солома, дошка, очерет тощо. Такий тип даху характерний, як для [9] житлових так і до господарських будівель двору.

В однокамерних житлах-бурдеях, землянках і напівземлянках споруджувався односхилий чи двосхилий дах, який служив дахом та стелею. Переважала сошна конструкція даху. Здійснювали його так: по центру коротких стін землянки закопували дерев’яні стовпи. На них вкладалась поздовжня балка – прогон, поверх якої настилялось колоте дерево або жердини. Їх потім засипали землею чи обкладали дерном.¹

Напівземлянки могли будуватися вже двома конструктивними типами даху, без стелі - “на сохах” і новіші зі стелею – “на кроквах”. Тут вагому частину його функцій взяла на себе стеля.

На Поділлі, як на всій території України, у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. дах сільського житла переважно покривали соломою.² Існувало два способи влаштування солом’яного даху – сніпками або китицями та розстеленою соломою. На Правобережжі переважало пошиття даху зв’язаними сніпками.

У деяких районах Поділля для покриття даху використовували очерет. Дерево, як покрівельний матеріал застосовували лише заможні жителі Поділля, але тільки в тих районах, що були багаті на цю сировину. У приміських селах дахи покривали також черепицею, дахівкою або бляхою.³ І лише найбідніше населення використовує як покрівельний матеріал м’яту солому, яку притискали довгими дрючками та деревом.

У південних районах Поділля переважало гладке пошиття “плескачами” у поєднанні з уступами. Проте подільські сільські майстри, які пошивали дах, володіли різноманітними засобами покрівельної справи. Пошивати починали з нижнього краю даху і прив’язуючи до передостанньої лати найгрубіші сніпки – китиці. Всі інші ряди до самого верху даху викладали куликами. Різниця між куликами і китицями полягає в тому, що перші зв’язуються ближче до колосся, а [10] другі – з протилежного кінця. Китиці прив’язують до лат колоссям вгору, а кулики – колоссям до низу. Така техніка пошиття була поширена по всій Правобережній Україні.

У способах пошиття солом’яного даху сніпками народні майстри досягли великої різноманітності. Існувала так звана подвійна стріха, коли два перші ряди викладали китицями, а далі всі шили – плескачами. Найбільш декоративно виглядала стріха, пошита суцільно сходинками. Особливого поширення вона набула на Тернопільщині та у Придністров’ї. Увесь дах мав вигляд східців, по яких можна було ходити, загальна кількість їх на даху могла бути до 20 рядів, причому товщина покрівлі сягала 25 – 30 см. Щоправда, названий тип пошиття вимагав у півтора рази більше соломи: якщо на рівну стріху йшло її близько 20 кіп, то на пошиття стріхи карбами необхідно було понад 30 кіп. Але стріха прошита карбами служила у півтора – два рази довше, тобто майже 50 років.¹

Проте викладання даху сходинками було доступне лише заможній верстві населення, які в такий спосіб покривали і господарські будівлі двору.Бідні селяни могли собі дозволити прошивати у такий спосіб лише комір.²

Декорувалось і викладання рогів даху, вони як схили могли прошиватися одинарними, подвійними і навіть потрійними китицями, створюючи відповідний горизонтальний ритм повторень у кожному ряду або поєднання горизонтального ритму членувань по схилах та гребеню даху з вертикальним через два – три ряди.

Велике значення при укладанні даху мало влаштування верха солом’яної стріхи. В кінці ХІХ на початку ХХ ст. верх виводився такими прийомами: за допомогою одного поздовжнього або поперечного сніпка (“ляльки ”) і двох сніпків (“хлопця” і “барана”) або викладання м’ятою соломою своєрідною досить високою трапецією. Викладений у будь який спосіб верх притискувався здвоєними жердинами. Під м’яту солому обов’язково підкладали ряд китиць інколи зверху укладали один-два ряди поперечно покладених сніпків (“баранів ”). Це призвело до утворення так званого розвинутого гребеня даху. На Поділлі, як матеріал покриття [11] даху поряд із соломою використовували і очерет. При покритті даху очеретом використовували рівне пошиття. З очерету робили снопики, як із соломи і в’язали до лат, а “мітелки” пускали по схилу. Зверху очеретяний дах викладали м’ятою соломою і притискували кізлинами або ж пошивали “гребінкою” чи “кіскою” – здвоєними снопами очерету, закріпленими догори “стропаками”, а “мітелки” пускали по схилах. У другому випадку верх притискували своєрідним дашком з двох “рихв”. Під шар м’ятої соломи, як і в солом’яних дахах підкладали щільно зв’язані снопи очерету.¹ Найбільш поширений такий дах був у південних районах Поділля, тут очеретом покривали 60% від загальної кількості жител.²

Отже способи пошиття даху очеретом подібні до способів пошиття соломою, але вони новіші в часі і мають свою термінологію. У другій чверті ХХ ст. солому і очерет як матеріал покриття даху почали масово замінювати матеріали промислового виробництва: шифером, черепицею, руберойдом та ін..

Найбільш поширеною формою даху на Україні був чотирисхилий дах.³ Проте подекуди зустрічався і двосхилий переважно у російському та польському житлі. Причілки в таких дахах заплітались лозою і обмазувались глиною.

У другій половині ХХ ст. у зв’язку із заснуванням нових покрівельних матеріалів в українському народному житлі, набувають поширення також форми даху з різними варіантами вирішення фронтонів.⁴ У житлах мансардного типу в останні роки велике місце посіли складні форми багатосхилих дахів.

Своєрідними, як в українському, так і в подільському житлі були виноси даху над чільною та тильною стінами. У ХІХ ст. вони були мінімальні це було зумовлено конструкцією опори крокв, за якою вони зарубувались безпосередньо в розміщені на цих стінах балки. Коли на виступи поздовжніх плотв та поздовжнього сволока над причілковими стінами укладались виносні балки, утворювався винос даху. У різних районах Поділля він мав різну назву. У [12] північних районах окап», у центральних та південних –“застрішок”, “підсобійка”. Різну назву мала і виносна балка: в північних районах Поділля називається “дармовис», “пошевок”, “очеп” або “байстрюк”, у центральних та південних районах “дармовис” та “пошевок”.

На Поділлі існувало багато прийомів віддалення кінців стріхи від стін хати. Оскільки традиційною опорою крокв був прийом їх зарубки у плотви, що укладались безпосередньо на стіни і щоб захистити стіни та призьбу від опадів, на кінцях крокв забивали дерев’яні кілочки “тиблі” або клинці з дерева. На ці кілки набивали нижню лату, завдяки чому утворювався виступ.¹ Традиційні способи створювали яскравий декоративний ефект припіднятості кінців даху – тим більший чим стрімкіший був дах.

Локальною особливістю українського житла є прийом, яким влаштовували винос даху за допомогою “пятнарів” - своєрідних кронштейнів.² Від стовпів каркасу стіни виходили досить грубі дерев’яні гілки на які спиралася висока платва. В більш ранішому будівництві на слупи використовували дерево з природнім відгалуженням гілля .Їх встановлювали як правило по рогах хати над вхідними дверима або ж густо розташовували вздовж стіни. З метою спрощення конструкції їх почали робити окремо від слупів, збиваючи до купи при виведенні каркасних або зрубних стін хати.³

Загалом, конструкція житлового будинку в ХІХ – ХХ ст. зазнавала кардинальних змін, як у техніці його зведення так і у використані будівельних матеріалів. Це проявлялось в тому що крім одноповерхової забудови, набувало поширення спорудження будинків в двох рівнях. Конструкція стін еволюціонувала від каркасної до стовпової техніки, що позитивно вплинуло на санітарно-гігієнічні та естетичні якості житла.

Розділ ІІ. Подільський двір та характеристика його господарських будівель

Під двором українське селянство розуміло загороджене на садибі місце, зайняте будівлями. Двір був центром господарського і побутового життя селянства. На характері забудови подільської садиби позначилися природні умови, особливості заселення краю. Основна увага при будівництві садиби приділялася розміщенню житлового будинку, причому бік його з найбільшою кількістю віконних прорізів повинен був орієнтуватися на південь, що забезпечувало хату сонячним освітленням.

Орієнтація будинків значно впливала на їх розташування стосовно вулиці. Якщо вулиця спрямована з півночі на південь та з південного сходу на північний захід, то житлові будинки розташовувались перпендикулярно до вулиці, тобто вузькою стороною. Коли ж вулиця ішла із сходу на захід, то будинки споруджувалися паралельно вулиці довгим фасадом або напільною стороною.

Побутуючим типом двору на всій території України був відкритий зверху і незамкнений у плані двір. В ньому вільна земельна ділянка прилягла до житла та господарських споруд, завжди лишалася просто неба, не накритою дахом – на відміну від інших східнослов’янських народів, зокрема білорусів та північних росіян.¹

За типом взаємозв’язку житлового будинку з господарськими спорудами (хлівом, стайнею, коморою, сажем, льохом та ін.) на Поділлі переважав двір з не зв’язаними між собою будівлями. Отож, за характером взаємозв’язку житла і господарських споруд у забудові українського двору можна виділити такі три типи: з незв’язаними будівлями, з частковим взаємозв’язком, з повністю з’єднаними спорудами.

За характером зв’язку та взаєморозташування хати і господарських будівель на Поділлі виділяється п’ять типів забудови: вільна, однорядна, Г - подібна, П – подібна та замкнена.

При вільній забудові господарські будівлі й хата розташовувалися без певної системи, підпорядковуючись особливостям рельєфу садиби та господарським вимогам її хазяїна. Однорядна забудова передбачала розміщення господарських споруд на одній лінії з хатою. При цьому елементи забудови могли бути зовсім не зв’язані між собою, зв’язаними частково або об’єднаними спільним дахом ( довга хата, погон, лінійка, шнурова забудова). При дворядні забудові господарські будівлі та хата утворювали два паралельних ряди і також могли бути зовсім не зв’язані, зв’язані частково або суцільно. При Г – подібній та П –подібній забудові її елементи в плані утворювали відповідну літеру, а при замкненій всі будівлі з’єднані між собою дахом.¹

У розташуванні хати і господарських будівель щодо вулиці чи дороги (у вуличних і рядових поселеннях) побутували три варіанти: житло знаходилося ближче до комунікацій, а господарські будівлі – в глибині двору; житло розташовувалось у глибині двору, а господарські будівлі ближче до вулиці; житло знаходилось на одній стороні вулиці, а на другій господарські будівлі.² Ці варіанти характерні для всієї території України, зокрема Поділля.

Означені варіанти забудови відкритого двору та наближення хати до вулиці набули більшого або меншого поширення по всій території України, залежно від розмірів земельних поділів, соціально-економічного становища господарів, а також, частково, етнічних традицій.

Саме розміри двору та кількість господарських будівель у ХІХ – на початку ХХ ст. наочно виявляли глибоке майнове розшарування українського селянства. Бідняцький двір обмежувався лише хатою і однією будівлею, де вміщувалось усе господарське начиння та худоба. Двір заможного селянина міг налічувати понад 20 різноманітних будівель, які свідчили про його достаток. За даними досліджень П.П. Чубинського, садиба найбіднішого господаря, яка складалася із однієї хати без сіней, повітки, хлівця та невеликої огорожі, коштувала 45 крб, садиба середняка, що складалась з хати із сіньми, клуні, погріба, повітки, загороди, хлівця огорожі – 138 крб, садиба заможного селянина – хата на дві половини і всі господарські будівлі в повному обсязі, коштувала – 310 крб.¹

Найбільш поширеною на Поділлі можна вважати садибу в якій хата знаходиться в глибині, а господарські будівлі розміщені по дві сторони. При наявності більшої кількості споруд садиба мала замкнуту форму, при якій глухі стіни виходять на зовні.² У місцевостях де багато каменю, значна частина господарських будівель, складених з цього матеріалу, поєднується кам’яною огорожею. В цьому випадку садиба набуває фортечного характеру. З таких дворів зовні видно тільки дахи будівель.

У садибах, які були розміщені в підніжжях вузьких долин, на схилах горбів, спостерігалася ярусність у забудові. Як правило і на верхній площадці будували фасадом до вулиці хату, на нижній – господарські будівлі, зведені по периметру навколо двору.

При створенні будівельних майданчиків звичайно, не обходилася без переміщень ґрунту з верхнього рівня на нижній.³ У садибах розташованих на днищах долин і плато, будівлі розміщувалися довільно, залежно від потреб господарства.

Важливою рисою подільської садиби, яка можливо, встановлювалась з намагань до замкнутості, є поєднання під спільним дахом цілого ряду різноманітних приміщень. Поєднання бувають різні, наприклад: куча + стайня + шопа + комора, куча + стайня + хлів + шопа, стайня + куча + майстерня, куча з поверхневим курником стайня + комора + шопа. Довжина цих «довгих будинків» доходить до 20 метрів.⁴ Існують звичайно і менші поєднання. Тільки стодола в подільському дворі завжди стоїть окремо.

За умов народної колонізації земель у ХІХ ст. виникали садиби переважно з віддаленим розташуванням хати відносно проїзних шляхів постановкою її в [13] глибині двору. Такий тип на Поділлі отримав назву двір з проїздом. Наближене або курдонерне, розташування хати характеризується наявністю перед житлом невеликої земельної ділянки, на якій як правило, висаджувались дерева, кущі, квіти. Безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування на межі садиби, яка прилягає до дороги, є новацій ним типом, який практично був відсутній в традиціях українського народу і спорадично в забудові садиб, які межували із майданами або жвавими торгівельними шляхами.

Середняцький відкритий двір із вільною забудовою поділявся, як правило на дві нерівні частини: більшу «город», що розташовувалась поза хатою, і меншу, що прилягала до вулиці й називалась власне «подвір’я». Напроти хати ставили окремі будівлі: для худоби та реманенту – шопу, для коней стайню. Перед шопою розміщували місце для худоби – обору. Напроти вікон хати розташовували комору – споруду для зберігання зерна. Біля комори відводили місце для возовні, де зберігали воза, сани, борону, тощо. Тут ставили і саж для свиней.

Однорядна забудова відкритого двору була досить поширена в кінці ХІХ ст. в російських селах Вінницької області.¹ Цьому сприяла зайнятість російського населення переважно деревообробним промислом і відходництвом. Широко поширена в російських селах Поділля і дворядна забудова двору коли господарські будівлі будувалися в один ряд паралельно хати, що, як правило, була наближена до вулиці. Цей варіант був поширений і в українських селах, в господарів з малими присадибними ділянками та у приміських селах.

Рідко на Поділлі зустрічалися замкнена та Г – подібна забудови двору. Замкнена була поширена на заході Поділля переважно при будівництві хуторів, а Г – подібна в приміських українських та польських селах. На початку ХХ ст. ці варіанти почали заступати вільна забудова, яка характерна для українського двору.

Характер забудови двору значною мірою обумовлювався профіляцією одноосібного господарства. Через малоземелля селяни були змушені шукати додаткові прибутки, зокрема займатися гончарним промислом. Забезпеченість земель у гончарських господарствах на початку ХХ ст. становила в середньому 1,5 [14] десятини.¹ Проте переважна більшість гончарських господарств були в своїй основі землеробськими. В них основну масу худоби складали коні, воли та корови, потім свині і вівці.

В другій чверті ХХ ст. з переходом до колективного господарства докорінно змінився характер сільського двору.² З створенням колгоспів, як центрів великого сільськогосподарського виробництва в яких знаходилися тваринницькі та інші господарські будівлі, почали зникати у селянських садибах деякі господарські будівлі, такі як, возовні, клуні, стодоли та інші. Що в свою чергу призвело до зникнення однорядного, дворядного, Г – подібного варіантів забудови відкритого двору і масового поширення вільної забудови, з обмеженою кількістю господарських будівель, що в свою чергу призвело до підвищення санітарно-гігієнічних норм сільських садиб.

Говорячи про етнічні традиції щодо характеру забудови сільської садиби, слід мати на увазі, саме застосування та розвиток історично виниклих навиків і прийомів, які враховували особливості побуту та праці селян, сприяли раціональному використанню площі двору відповідно до господарських потреб селянина. До таких прийомів можна віднести: орієнтацію житла по сонцю, його розміщення стосовно вулиці, висадження перед хатою квітів та фруктових дерев, вони органічно увійшли в сучасний сільський двір, відображаючи історичну спадщину народу.

Хата завжди була центром селянської садиби, по всій Україні. Остання займала земельну ділянку, на якій в певній системі розміщувалися, крім житла, ще й господарські будівлі з подвір’ями, сад, город. Вони, хоч і мали свої основні функції, використовувались для інших цілей. Часто селяни влітку, а іноді й взимку, спали не тільки в хаті, а й в коморі, клуні, сінях тобто як житло використовувалися господарські приміщення. Від характеру виробничої діяльності членів селянської родини залежали розміри, кількість господарських будівель.

[15] Господарські будівлі, як і житло мали свої типові риси й особливості, характерні для окремих районів. Так визначальними для традиційної забудови садиб на Поділлі, були кількість і якість господарських будівель, їх взаємозв’язок та розташування відносно житлового будинку, в’їзду в садибу, проїжджої частини вулиці, доцільність розміщення всіх споруд, поєднання їх функціональності з естетичними вимогам місцевості.¹

Загалом усі господарські будівлі за їх функцією можна поділити на такі групи:

Будівлі для зберігання продуктів землеробства : клуня («стодола»), коші («кошиці»), льох («погріб»), «катрана», «катрага».

Будівлі для худоби : хлів, хлівець, стайня, обора, курник, саж.

Будівлі для зберігання господарського реманенту : повітка, шопа, возовня, піддашшя.

Малі архітектурні форми : вулики, криниці, огорожі, місця відпочинку.

Інші будівлі : бані, сушні, літні кухні тощо.

Коротко зупинимося на окремих будівлях. У кожному більш-менш заможному господарстві неодмінно ставилася комора. У ній зберігалися запас зерна, господарський реманент та речі вжитку. Її здавна вважали ознакою заможності господарів і тому її ставили з найкращого лісоматеріалу.

На Поділлі переважали каркасні комори, як правило чотирикутні, дещо видовжені в плані.² Їх будували з дерев’яних брусів і ставили на них солом’яний верх. Уздовж головного фасаду споруджували галерейку для сушіння зерна, яку оздоблювали різьбленням. Так оздоблювали й двері, балки під звисом покрівлі тощо. Подекуди комори ставили з каменю або глини.³

Перші вінці зрубу клали на високі підставки з каменю чи пеньків на кутах будівлі. У коморах робили підлогу яка забезпечувала добре провітрювання зерна, У заможних господарствах стіни комори зводили в зруб. Зруб ніколи не обмащували і не білили. У лісистих районах їх завжди будували з дерева, а у^[16] степових – з глиносолом’яних вальків, каменю, але піднімали над землею. На Поділлі їх могли підводити під один дах із стодолами, хлівами. Бувають вони також двокамерні з сіньми.¹

Перекривали комори чотирисхилими дахами на кроквах, зустрічалися також двосхилі та комбіновані дахи. Для господарських потреб використовували і горище комори. Потрапити туди можна було за допомогою приставної драбини.

Виноси даху у коморах мали декілька конструктивних типів:

- виносні поздовжні платви утворюють піддашок;

- виносні поздовжні платви підтримуються своєрідними кронштейнами(«піддашок», «підсобійка») підперта стовпчиками галерея («піддашок на стовпчиках»).²

Зараз комора вже втратила своє значення, оскільки сучасний господар не є власником великого поля, а готове зерно переважно купує.

Важливе місце в садибі займала клуня. В ній зберігалося зерно, сіно, солома тут сушили і вимолочували зерно. У клуні знаходився тік, де обмолочували збіжжя, а також засторонки в яких тримали привезені сніпки пшениці, жита. В заможних селян могло бути дві клуні, одна для хліба, а інша для сіна На Поділлі, як і по всій Україні клуню намагались розміщувати максимально близько до городу і як найдалі від житла. Це давало змогу зручного в’їзду з поля та оберігало цю споруду від небезпеки вогню. Клуні в Україні мали високі дахи і низькі стіни з високими найчастіше двохстулковими в’їзними воротами. Висота даху і розміри в’їзних воріт до клуні досягали 2,5 - 3 м. Такі високі ворота забезпечували можливість безперешкодного в’їзду воза, навантаженого снопами.

У плані клуні були квадратні, прямокутні, наближені до овалу. Дахи у клунях трималися на кроквах, які лежали на сволоку покладеному на поставлені вряд чотирьох-шести-восьми сохах і залежно від необхідних розмірів.³ Стіни клунь у переважній більшості районів Поділля, як і на Поліссі, Волині, в Карпатах та центральних і південних районах Польщі, робилися на стовпах у закидку, інколи [17] плетені але ніколи не обмащувалися глиною: щілини були необхідні для вентиляції.¹

Тік могли робити і перед клунею для цього брали рівно зачищену і добре утрамбовану площу. Тут працювали і взимку, у хорошу погоду, його очищали від снігу і обмолочували сніпки. На території Поділля існувало декілька варіантів планової структури клунь, які умовно можна поєднати у дві групи. Перша, окремі споруди, не поєднані з іншими господарськими будівлями. Друга, коли клуня об’єднана спільним дахом з шопою, коморою, хлівом, стайнею.

Часто обік клуні влаштовували вузький піддашок для зберігання соломи. Інколи робили досить великий винос даху, куди ставили віз та сани. Проте зубожіння українського села у першій чверті ХХ ст. привело до зникнення окремих господарських споруд, зокрема і клуні.²

Кошиці – це високі чотирикутні споруди з солом’яними або гонтовими дашками і стінами, заплетеними лозою, щоб початки кукурудзи просушувались на вітрі. Поширені і кошиці з стінами виготовленими з дерев’яних рейок, закріплених вертикально до каркасу з чотирьох брусових стовпчиків. Перекриті вони двосхилими дашками. Їх ставили обік стодоли або, як і комору, на подвір’ї проти вікон хати.

Кучі – приміщення для свиней. Якщо воно не знаходилось в стайні, поруч великої рогатої худоби, то їх будували каркасної конструкції, проміжки між стовпами в яких заповнювали дошками. Підлоги в них припідняті над землею на 30 – 40 см. Це робиться для того, щоб захистити корм для свиней від щурів. Корм у кучі закидається у спеціальний ящик з люком.³

Курники – різні за формою: прямокутні, циліндричні, овальні і кулясті. Стіни в них виплітаються з лози, дуже часто з глиносолом’яних вальків. Особливо цікаві курники, які мають циліндричні або кулясті форми. Перекриваються вони грибоподібними солом’яними дашками.

[18] У курниках завжди є два поверхи: нижній – для квочки, верхній, який складається з жердок: де ночують кури.¹ Курники зовні, як і хата біляться, дверцята обводяться смугою кольорової глини, часто під дахами в них розміщуються декоративні розписи.

Льохи, пивниці – споруди заглиблені в землю, призначені для зберігання картоплі, буряку. Вони будувались окремо від інших будівель і дуже рідко, під хатою. Зводилися вони переважно з каменю; заглиблюючи основну масу споруди в тераси чи пагорбки.

У хліві, стайні утримували худобу та коней. Стіни робили в закидку і обмащували глиною. Обгороджений плотом простір перед хлівом був місцем денного перебування худоби. Розміри будівель обумовлювалися заможністю господаря, кількістю голів худоби та коней. Складний рельєф подністровської зони Поділля обумовив вертикальний розвиток господарських будівель – розміщення їх у двох рівнях. На нижньому рівні розташовували приміщення для худоби, а на вищому для снопів, зерна, сіна (клуня, комора).²

Шопи (шури) всюди на Поділлі мали так звані «заїзди» або «піднакати» - вигороджене трьома стінками і накрите спільним дахом місце, де господар ставив воза. Також перед шопою городили місце і для худоби та звану «обору». Вхід до шопи намагались зорієнтувати по сонцю, щоб обора прогрівалась і худобі було тепліше.³

Літні кухні в кінці ХІХ ст. були характерною ознакою забудови двору лише у крайніх південних районах Поділля. Більш широко вони почали будуватися лише в другій половині ХХ ст. і стали невід’ємним атрибутом всього житлового комплексу.

Як уже говорилося до «малих архітектурних форм» віднесено вулики, криниці та огорожі.[19]

В ХІХ на початку ХХ ст. виробництвом меду займалися на Україні нечисленні господарі, вважаючи це заняття допоміжним при землеробстві. Вулики в цей час робилися з суцільних видовбаних з середини дерев’яних колод («бортів»). Зверху покривали солом’яним дашком. На початку ХІХ ст. вже почали з’являтися рамкові вулики, чотирикутні в плані, з каркасною конструкцією стін.

З давніх – давен особливою повагою в народі користувалася криниця, що дарувала чисту прохолодну воду. Найдавнішим типом криниць були копанки, стінки яких викладали камінням або дерев’яним зрубом. Крім того з каменю біля криниці з нього роблять вимостки. Крім простого настилу можна зустріти величезні плити з отворами для стікання води. Якщо ж криниця збудована вище, то до неї ведуть східці з суцільних кам’яних блоків. Іноді зустрічаються великі кам’яні жолоби для водопою худоби, видовбані в масивній глибі вапняку.¹

У наш час ці стародавні форми криниць повсюдно замінюються так званими румбовими криницями, що викладені з формованих цементних кілець.

Матеріал, з якого робили огорожу, та її форми значною мірою створювали виразність сприйняття сільської забудови того чи іншого району Поділля. Впорядковану садибу завжди оточував тин. На більшій частині території України він був плетений, нерідко дуже якісний і міцний. Добрий господар завжди дбав про нього, що відбилося у примовці: «яка хата – такий тин, який батько – такий син». Якщо тин був плетений з лози, то його називали ліса, якщо ж з хмизу – пліт.²

В заможних господарствах, особливо на початку ХХ ст., тини зводилися з дерев’яних дощок у закидку на стовпах – паркани. Вони були досить високі й накривалися зверху дошками.

У деяких районах Поділля традиційним матеріалом для огорож був камінь.³ В селах з неспокійним рельєфом переважно роблять кам’яний підмурок берега до рівня дороги чи ділянки землі. У деяких садибах такий підмурок закінчувався дерев’яною огорожею. В рівнинних селах роблять суцільні кам’яні мури, інколи їх [20] висота досягала до 3 метрів.¹ Завдяки застосуванню каменю при будівництві огорож подільське село набуває своєрідних архітектурно-художніх рис.

Не менш важливого складового впорядкування садиби служили ворота, які на Поділлі набували форми майже тріумфальної арки. Це була брама з дашком; двохстулковими ворітьми з однією або двома хвіртками, що влаштовувались поряд із головним проїздом.

Загалом господарські будівлі двору незалежно від функцій, які вони виконують, відігравали дуже важливу роль у економічному стані сільського господарства селянина. Заможні селяни мали різноманітні за призначенням просторі господарські будівлі із якісного матеріалу, а для бідніших селянських верств характерна мінімальна кількість будівель і застосування дешевших матеріалів.

Розділ ІІІ. Декоративне оформлення та художнє оздоблення житла

З давніх часів, користуючись найдоступнішими природними матеріалами, селяни намагалися прикрасити свою оселю, надати їй затишку, привабливості. У багатьох селах Поділля певно не знайдеться двох будинків цілком однакових кожен конструює і прикрашає його по – своєму, виявляючи при цьому свою творчу індивідуальність.

Народна творчість в архітектурі сільського житла пройшла досить різноманітні і своєрідні шляхи розвитку. Вони тісно пов’язалися з побутом народу і завжди обумовлюються конкретними історичними, соціально-економічними та природно географічними умовами. В ХІХ – на початку ХХ ст. в народній архітектурі Поділля і всієї України склалися стійкі композиційні прийоми, певна архітектурно – композиційна система.

У межах цих усталених архітектурно – композиційних систем, своєрідних, «типових проектів», народні майстри різноманітними засобами декорування зуміли досягти яскравої локальної своєрідності у вирішенні архітектури житла різних історико – етнографічних районів України.

Локальність сільського житла Поділля, його архітектури виявлялась не так в основних типологічних ознаках, скільки у вторинних – пропорційному співвідношенню висоти стін і даху, у художніх прийомах колористичного або пластичного декорування.¹

Як уже зазначалось, саме застосування у будівництві різноманітних місцевих, а значить, дешевих будівельних матеріалів сприяло створенню неповторного вигляду подільського села в ХІХ – на початку ХХ ст. хоча на Поділлі будували хати з суцільного дерева, в засобах художнього оздоблення воно не відігравало помітної ролі. Тоді як глина переважала, як будівельний матеріал, так і матеріал для декоративного оформлення та художнього оздоблення.

Однією з характерних особливостей українського народного житла взагалі.

Подільського, зокрема, є його мальовничість. Спосіб прикрашувати житло малюнками має багатовікову історію. Ще первісна людина зображувала живих істот та геометричні фігури на стінах печери, яка правила їй за житло. Як свідчать археологічні матеріали, знайдені на території сучасної України, стіни жител білилися і мали червоні прикраси. Глиняні житла трипільців були орнаментовані поліхромним розписом. Стіни з внутрішнього боку; долівка, поріг та передній виступ основи орнаментувались чорним монохромним розписом, а зовнішні стіни білим.¹

Феноменом української хати є малювання на стінах, печі, сволоці та стелі. Малювали як ззовні, так і в середині. В митих хатах малювали стіни, стелю, сволок.

Дуже розвинуте хатнє малювання на Поділлі, особливо у його південних та східних районах.² В ньому мудро поєднувались практична доцільність та естетична цінність.

Як правило хати розмальовували молоді дівчата та жінки. Використовували для цього нескладне приладдя та нехитрі фарби. Малювали пензлями, які робили «з пса, кішки, курки» тощо. Основним матеріалом для кольорових обмазок, підводок, розписів були глини. Це яскраво жовта глина різних відтінків: червона, синя, зелена, чорний глей, жовту глину перепалювали також на червону. Для цього виробляли маленькі «балабушки» і клали в «грань» (жар). Потім їх товкли, терли та «розпускали» у воді. Червоний колір мав різні відтінки. Дуже перепалена глина – темно-червоний, менше перепалена – яскраво-червоний.³ Крім цього, використовувалися соки рослин, відвари та мінеральні фарби.

Зелений колір робили з соку дерези «повію» чи гарбуза. Часто для чорного використовували сажу. Мінеральні фарби продавались на початку ХХ ст. на базарі. Наприклад, у Могилеві були поширені: синій колір – фарба мінеральна в порошку (ультрамарин), зелений – фарба мінеральна ( зелень темна ), червоногарячий - фарба мінеральна в порошку (умбра), цеглистий – фарба [21] мінеральна, (сурик); фарба мінеральна в порошку кольору бордо (бакан темний), фарба мінеральна в порошку жовтого кольору (крон), фарба мінеральна в порошку бузково-рожевого кольору (бакан з крейдою); фарба мінеральна в порошку червоного кольору (бакан світлий). Вони по деяких селах витісняли фарби рослинного походження або використовувалися поряд з ними.¹

Традиційними для Поділля були прийоми оздоблення стін поліхромним розписом – як житлового будинку, так і господарських будівель. У цих розписах втілювалися естетичні уявлення народу, стихійне прагнення до гармонії з життєвим середовищем. Якщо композиційно хата була підпорядкована загальній забудові двору, то за своїм колоритом вона виділялась. Народні художники залишали площину стіни хати білою, білий колір яскраво виділявся на фоні зелені, що оточувала хату. Ці білі стіни практично не декорувалися зеленим кольором. Так само, як і хата білими лишались маленькі курники, вони лише інколи мали кольорову підводку. Великі площі стін господарських будівель тонувались і декоративно розписувались рослинними мотивами або білими цятками. Поліхромне оздоблення споруд було стриманим у північно-східній частині і контрастно насиченим у південно-західній частині Поділля.²

Зовні подільська хата, як правило, білилася з трьох сторін. «Затильна» стіна мастилася жовтою, червоною, чорною, сивуватою глинами, залежно від місцевих традицій. Дуже часто білий колір з причілків наче завертає на «затилля». Ширина цієї смуги від 10 сантиметрів до 1 метра. Білий колір від темного міг відділятися вертикальними кольоровими смугами: червоними, чорними, жовтими, синіми. Були села, де на «затильній» стіні білу смугу лишали і попід стріхою, обводки тоді мали вигляд рамки.³

У зовнішньому розписі селянського житла різних районів Поділля загальнопоширеним був фриз (піддашок). Мальований фриз як правило огинав [22] хату. Малюнок фриза на чільній стіні хати був багатшим і декоративнішим, а ніж на причілках. Виняток робився, якщо хата стояла причілком до вулиці. У композиції малюнка подільських фризів, на відміну від Придніпров’я, переважав вазонний тип орнаменту, який розташовувався, на певному тоні. Він міг бути зроблений з:

- комбінації крапок з іншими елементами: зигзаг з крапок, розетка, крапкове окантування квітки, вазона або розетки, кольоровими лініями;

- окремих кольорових крапок, лінії крапок, площі заповненої крапками;

- комбінації елементів, що утворювали зигзаг з вазонів, з гілок вазонів у поєднанні з гірляндами;

- поодиноких квіток, вазонів, розеток.¹

Важливим елементом в оздоблені подільських будівель були підводки. Вони використовувалися для підсилення виразності деталей в середині та ззовні хати.

Важливе місце відводилося призьбі. Так як вона охороняла нижню частину стіни від негоди, а також використовувалася для різних господарських потреб, то була жовтого, червоного, чорного чи сірого кольорів.² Обов’язковим елементом при цьому була підводка, яка розділяла призьбу і стіну. Вона проводилась у вигляді однієї чи двох смуг, теж різних кольорів – червоного, синього, чорного ширина їх в середньому від 2 до 10 см.

Свої особливості мало також пофарбування навколо вікон, які обводились однією чи декількома яскравими смугами. При цьому вони не зливалися з білою стіною, а ставали виразними, здавались більшими та підкреслювали декоративність будівлі. Також підводками обов’язково відокремлювалася стіна від долівки «землі» яка, як правило, жовтуватий чи зеленуватий колір.³

У середині хати основна увага зосереджувалась на декорі печі. В цьому проявились давні традиції та роль, яку вона відігравала в сімейно-побутових обрядах. Цей цікавий елемент народного побуту пройшов складний шлях свого [23] розвитку – від розпису підворок окремих частин однією фарбою до складних поліхромних; орнаментально рослинних і тваринних композицій.

В печі підкреслювалася кожна деталь: карнизи, челюсті, припічок, лежанка та ін. На Поділлі характерним для оформлення печі був фриз із квіток, під ним у центрі головної стіни калина, малювали у двох нішах вазон з квіткою, букети або вази з квітами без центрального стебла з симетрично розложеними на всій площі гілками та квітами. Також досить часто вживався поліхромний ліпний орнамент з мотивами кола чи двох центральних кіл.¹ Челюсті печі які швидко чорніли, мастили червоною чи жовтою глиною. При обводці челюстей часто робили «клинчики», що символізували вогонь. «Климчики» - це підводка з одним або декількома загостреними клинцями, симетрично розміщеними обабіч челюстей.²

«Затула» до печі якщо вона була не з дошок, а обмазана з глини, теж білилася чи фарбувалася у темний колір, і на ній часто виконували, наприклад, стилізований букет чи просто кривульки.

Підводками виділялися стовпчики під лавами, «постіллю», мисником. Інколи підводки поєднувалися з такими давніми елементами, як «курячі лапи». Вони мають вигляд пташиних ніжок, які складаються з трьох ліній у вигляді тризубця.³ Який зміст селяни вкладали; коли їх малювали, невідомо але і цей елемент зустрічається у мистецтві багатьох народів.

Звичайно, хату розписували самі жінки, «хто як умів», але на селі була одна чи декілька майстринь, які задавали тон. Їх запрошували багатші селяни або ті, що зовсім не могли малювати. Платили за це в основному харчами. Починаючи малювати, фарби розводили всі відразу, кожна окремо з окремою щіточкою. Розводились фарби на молоці, на яйці, на клейстері з житнього хліба. Всі розписи робилися від руки, імпровізовано. Спочатку виконували чорний чи синій розвід, а потім малювали більші квіти, потім менші та листя, яке було завжди одного кольору.¹ Для розпису використовували всі вільні площини, а особливу увагу [24] надавали чистій хаті та печі. По комену між вікнами малювали «букети» чи «вазони».

В музеї народної архітектури та побуту України, знаходиться хата перевезена із с. Яришів Могилівського району Вінницької області. Розписи на ній виконала у 1975 році сімдесятирічна майстриня із с. Слобода Яришівська А. Кондратюк. На стінах та печі помальовані «букети» з барвінку, тої, волошок біля окремих з них дрібні пташки «зозульки». Вікна, сволок оздоблені фризом «винограду», який дуже любили малювати селянки.

На Поділлі крім стін та стелі малювали також «землю» (долівку). Попід лавами, столом були зірки, а посередині – «гратки», «квітки». У характері декоративних розписів яскраво простежується єдність з іншими видами орнаментального мистецтва Поділля – вишивкою, ткацтвом, керамікою. Це обумовлено спільною матеріальною основою походження всіх видів народного мистецтва, безпосереднім їх зв’язком з працею та побутом народу сталістю кращих національних традицій, які живуть у народі. Провідна роль у декоративних розписах Поділля кінця ХІХ – початку ХХ ст. належить рослинним мотивам, що позначились на їх назвах: «рожа», «ружі», «мак», «голівка», «соняхи», «дубове листя», «акація», «перчичка», «барвінок», «купчак», «маківка», «горицвіт», «синьоцвіт», «кукіль», «яблуко», «вишні», «косиці» та ін. Аналогічні назви вживались в подільські вишивці ( «купчак», «дубове листя», «сливочки», «хмелики», тощо) та кераміці ( «квітка», «косиця», «виноград», «сливочки», «сосонка» та ін.).² Проте значно менше уваги у мотивах декоративних розписів Поділля приділено елементам тваринного світу.

З середини ХІХ ст. для декоративного оформлення житла поряд із розписами широко використовувались прикраси з паперу – витинанки. Часом паперові прикраси цілком витісняли мальовані, беручи на себе головну функцію декорування інтер’єра.

Хатні кольорові прикраси з паперу були поширені на значній території України [25] крім тих районів, де в середині і протягом другої половини ХІХ ст. ще збереглися курні й напівкурні хати.¹ Найбільшої популярності в сільській місцевості витинанки набули на Поділлі. Виготовляли витинанки перед Великоднем, коли за звичаєм щорічно білилися й оздоблювалися кімнати – старі узори знімали, а на їх місце наліплювали нові. Матеріалом для витинанок був кольоровий глянцевий папір. Їх клеїли на стелі печі, стінах, попід стелею та образами, між вікнами. На стелі «розводився павук». Для цього посередині закріплювали паперову квітку, а від неї по колу робилося сімдесят «розводів» з кольорового паперу, порізаного на квадратики та розділені короткими соломинками.² Важко було знайти сільське житло Поділля без настінних розписів або паперового декору.

У першій чверті ХХ ст. традиційне українське народне житло зазнає змін як в планувальній, конструктивній та в художній структурі. В цей період важливу роль у декоративно-художньому оздоблені народного житла Поділля відіграють традиційні підводки та декоративні розписи. В декоративних розписах починають застосовувати трафарети, що полегшували створення певного образу. Місця розташування розписів залишаються незмінні: фризи попід стіною, оформлення вхідних дверей, вікон, пілястри, призьби.

Період другої чверті ХХ ст. характеризувався подальшим розвитком і реконструкцією існуючих типів житла та появою нових. Починаються формуватися нові архітектурні якості сільського житла, в яких значною мірою присутній елемент професійної архітектури (збільшення розміру вікон, дверей, винос господарської частини за межі житла тощо). В засобах художнього оформлення все ширшого застосування набувають пластичні елементи. Декоративні настільні розписи заступає рельєфний декор. У південно-західних районах з’являється новий прийом художнього оформлення стін – штучною рельєфною фактурою. Вона виконувалась по сирій глиняній штукатурці паличкою, пучками пальців. Ними наноситься неглибокий рельєф, що щільно покриває поверхню стіни.³

Подальшого розвитку набували в цей період прийоми рельєфного декорування.

З’являються різьблені по мокрій штукатурці та формовані рельєфи. Досить [26] різноманітними стають способи виконання кожного з цих видів декору. Ліплений рельєф поєднувався з різьбленням, причому при різьблені рельєфів по мокрій штукатурці міг вибиратися фон: заглиблений або випуклий.¹ Формований рельєф виконувався або окремо від стіни, а потім прикріплювався або ж витискувався формою по мокрій штукатурці.

З другої половини ХХ ст. розпочався новий етап розвитку сільського житлобудування і декорування в Україні. Він був пов’язаний з змінами в політичному, соціально-економічному і культурному житті українського народу. Розвиток будівельної техніки, можливості вибору матеріалів промислового виробництва та конструктивних схем, розширили палітру сільської архітектури, збагатили її художню естетичність.

Фасади будинків в цей період оздоблюють різноманітними природними та штучними фактурами. Особливо використовували штучні фактури – мозаїку і набризк. Стіни будинків розфарбовують, як правило, середня частина стіни фарбується у темніші кольори, що поступово переходять у світлі тони.

При забудові нових сіл за типовими проектами вулиці мали одноманітний вигляд, а архітектура житла маловиразна, нівелювалися регіональні традиційні особливості поселень.²

На зовнішній вигляд будинків значно впливали окремі архітектурні елементи, деталі (двері, вікна, виноси, покрівля). Характерною особливістю в цей період було збільшення дверного отвору і розмірів вікна. Настінний рельєфний декор був тісно пов’язаний з іншими видами декоративного мистецтва і зокрема з народним живописом. Настінний розпис як і рельєфи, дуже часто зображає площиною ту ж саму великомасштабну квітку, вазон, розетку.³ Звичайно, окремі стильові ознаки рельєфів і розписів добиралися відповідно до локальних умов та місця, яке [27] оздоблюється.

Зі збільшенням випуску керамічних облицювальних матеріалів, вони застосовувалися і при декорі сільського житла. Шляхом підбору різноколірних плиток, орнаментально викладали пілястри або орнаментальний фриз.

В оформленні веранд можна виділити три принципи. У першому випадку декоруються в основному віконні рами, тоді як огорожі і нижній частині веранди не надається декоративного ефекту, у другому навпаки рами розмальовувались мало, основна увага приділялася декору огорожі, веранди, у третьому випадку декоруються і рами і огорожа.¹

Підсумовуючи сказане варто зазначити, що до народного мистецтва завжди був значний інтерес. Тісно пов’язане з життям, воно розвивалось і розвивається разом з народом, його історією, відбиваючи економічні, соціальні та культурні умови різних епох, а разом з тим і художнє відчуття його митців. Народ намагається брати з творчого доробку минулого все краще, прогресивне, що сприяє побудові та утвердженню потреб сьогодення. Так, якщо основою декоративної оздоби житла в минулому було настінне малювання або кольорове фарбування стін, то в сучасному будівництві все ширшого розмаху набирають кольорові штукатурки, пластична обробка стін. Це надавало житлу рис капітальності і монументальності.

Розділ ІV. Історичний розвиток інтер’єру житла

Під поняттям інтер’єр в етнографічній літературі розуміється, планування житлового приміщення з функціональним розподілом кожної його частини і насиченням їх меблями, хатнім начинням та предметами мистецтва.

Інтер’єр української хати характеризувався у ХІХ ст. повсюдно типологічною єдністю, яка була загальнонаціональною ознакою українського житла. Однотипність планування подільського і всього українського житла відзначали багато дослідників.

Ліворуч або праворуч від вхідних дверей, в кутку – вариста піч, по діагоналі від неї - чистий, «червоний», «святий» кут з образами, під ним стіл, вздовж стіни лави, між піччю та причілковою стіною – спальне місце – піл, а біля вхідних дверей, у протилежному кутку від печі – мисник.¹

Економічна і соціальна нерівність різних прошарків селянства, обумовила застосування в житлі заможних верств якісніших будівельних матеріалів, впровадження нових прийомів у виготовленні окремих конструктивних деталей.

Важливе, нужденне життя змушувало бідних селян заощаджувати кожну копійку, відмовляти собі в найнеобхіднішому, робити предмети інтер’єру власними руками. Тому інтер’єр житла широких мас трудового селянства ХІХ – початку ХХ ст. значною мірою продовжував лишатися в основних своїх рисах традиційним.

В одній і тій хаті потрібно було виділити місце і для праці: чоловікам, якщо вони займались хоч яким не будь ремеслом – для приладдя, сировини та виробів; жінкам – для встановлення громіздкого верстата, прядіння, приготування їжі та іншої хатньої роботи і для відпочинку. У розпорядженні старих і малих лишалось лише місце на пічі, де старі допомагали молодим виконувати різні роботи.² Житлова площа, яка в середньому по Україні становила 17,8 м² при висоті приміщення лише 2.25 м, була найменшою у Подільській губернії, у середньому на душу населення на Поділлі припадало лише 3,8 м^{2 3[28]}

Незначнажитлова площа вимагала ощадливого, раціонального розміщення мінімальної кількості меблів. До найдавніших типів можна віднести нерухомі меблі, передусім лави. У подільському народному житлі, як і в житлі всієї України, їх ставили вздовж чільної та причілкової стін, з’єднуючи на покутті. Їх робили з широких дубових дошок, які вкладались на закопані в землю дерев’яні стовпчики.¹ Інколи при лаві ставили маленьку переносну лавочку («ослін», «ослінчик»). Лави на свята прикрашали доморобними ряднами («веретами», «коцами»), а в заможних оселях килимами.

До нерухомих меблів слід віднести також «жердку», яка виконувала в традиційному інтер’єрі українського житла роль шафи – вішалки. На ній вішали щоденний одяг, а в свята найкращі килими.

З боку дверей у кутку, протилежному печі, до входової стіни прикріплювали дерев’яні полички або шафку («мисник», «мисничок», «судень») для посуду. Його конструкція пройшла декілька етапів. Найдавнішими типами були: відкритий мисник підвішений до стіни; такий, що стояв, як і лави, на двох стовпчиках; вкопаних у долівку, безпосередньо спирався на лави і був з’єднаний з полицею, прикріпленою над дверима. При такому ж характері опори в подальшому його конструкція ускладнюється: в нижній частині з’являється закрита шафа, яка відокремлюється від полиці. Мисник стає переносним, наближаючись по конструкції та пропорціях до буфетів. З часом верхня частина мисника з поличками закривається заскленими дверцятами, а нижня – дерев’яними.² В декорі цей елемент інтер’єра пройшов шлях від стриманої порізки країв поличок до ускладненої профіляції карнизів, ніжок та інших елементів.

Під божником уздовж причілкової стіни ставили стіл. Таке розташування визначалось кількома його функціями – тут працювали, відзначали урочистості чи сумували, споживали їжу, тому його ставили у чистій та освітленій частині житлового приміщення.

Великий стіл уособлював у собі ідею єдності, родинної міцності та злагоди. За [29] ним збиралися всі разом, щоб їсти, тому він, образно кажучи, сприймався як «годувальник» сім’ї. На ньому завжди повинен був лежати хліб та сіль. У цьому виявлялось народне ставлення до його ролі як до домашнього алтаря, магічного символу.

На ньому навколишній світ із землею і лісом; водами і лугами; звірами і птахами набував форми хліба насущного.

Столові належало почесне місце й у весільному обряді. Наприклад, молода обов’язково хустку передавала через стіл нареченому, прилюдно засвідчуючи своє бажання і згоду побратися з ним. Це означало «давати руки».¹

Стіл зберігся в побуті й донині, але місце його в кімнаті змінилося. Усе частіше він ставиться у центрі помешкання. Поступово втрачається його символічне значення.

Постійно закріпленим місцем для розташування дитячої колиски («люльки») був простір над ліжком. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. на Поділлі переважали плетені з лози та берези колиски.

Особлива роль серед «рухомих» традиційних меблів відводилася скрині. Скрині використовували жінки для зберігання одягу та різних цінних речей. Про скриню клопоталася кожна жінка ще в пору дівування. Тут складалися вбрання, вінок, рушники і прикраси, а у прискринку ховалися «таємниці»: позв’язуване у вузлики різне зілля, яке мало чарівну силу.²

На Поділлі побутували в основному скрині двох типів: з прямою кришкою скрині – столи із випуклою. У хаті в заможних господарів могло бути й дві скрині: в одній зберігали сорочки, рушники, крам, у другій – зимовий одяг і взуття тощо. Як правило, подільська скриня фігурно прикрашувались залізною оковкою. Металом оформлялися кути верхньої кришки, а також чільна стінка.

Найбільш декоративно оформленими були скрині з трьома вертикально розташованими кованими смугами по чільній стінці. Якщо, центральна смуга [30] доходила до замкової шпарини, майже під саму кришку. Стінки скрині робили переважно вертикальними, але інколи й розширеними до гори. Бічні стінки прикрашувалися скромніше і обмежувались оковкою лише кутів.¹

Ніхто не мав права зазирати до скрині – ні мати, ні батько, ні сестра, яка залишалася власністю дівчини, а пізніше жінки на все життя. У спадок вона могла перейти тільки після смерті.

Кожна дівчина мріяла про скриню, заповнену гарними і потрібними речами, які б засвідчували працьовитість, сумлінність, і до певної міри розуміння краси майбутньою господинею.

Скриня була символом майбутньої нової сім’ї. Молода дружина визволила її з рідної хати як спогад про минуле дівоцтво своє, як частину родового вогнища; батьківської хати; звичаєвих устоїв, духовних і моральних засад. Вона ставала в певному розумінні фундаментом нової родини.²

Велика роль в інтер’єрі українського житла взагалі і подільського зокрема належить кераміці, яка разом з утилітарною виконувала й естетичну функцію.³ Миски, наприклад, відзначались багатим декоративним розписом, що покриває не лише внутрішню сторону, а й зовнішню. Виставлені у верхній частині мисника, вони були гордістю господині, прикрашали хату. Своїми мистецькими ознаками миски окреслюють інтер’єр народного житла, особливо в районах побутування цього промислу.

Наприклад, кераміці північно – східних районів Поділля, характерне темне червоно - коричневе тло, а західним – світле, майже біле. Для південних районів Поділля; зокрема Ольгопільського та Балтського, характерна не розписна, а кольорова полива; розписні миски були переважно привозними. Таким чином кольорова гама відкритого мисника має локальну своєрідність і характеризується яскраво насиченим темним колоритом, що дуже виразно контрастує з сліпучо білою стіною.

[31] У південних районах Поділля здавна значного поширення набуло килимарство та переробне ткацтво. Вироби цих промислів під кінець ХІХ та на початок ХХ ст. значною мірою локалізували художню виразність інтер’єру народного житла цих районів.

Особлива увага народних майстринь зосереджувалась на інтер’єрі «чистої» хати. Інтер’єр таких приміщень виступає на початку ХХ ст. у двох варіантах – з піччю і без печі. Художнє вирішення інтер’єра формувалася переважно тканини виробами, якими не лише прикрашали стіни біля ліжка, а й покривали лави та стіни між вікнами.¹

Про заможність свідчила не лише кількість таких виробів (придане багатої молодої могло налічувати понад 30 килимів),² але й їх якість та характер художнього оформлення. Так, заможні селяни ткали рядно з вовняних ниток, котрі фарбували яскраво – контрасними купованими фарбами. Бідніші виготовляли вироби переважно з конопель, фарбуючи пряжу рослинними барвниками власного ґатунку. Таким чином, як у колористиці так і в малюнках тканих виробів (килимів, налавників, підвіконників, ряден тощо) виявлявся соціальний стан. Намагаючись продемонструвати свої можливості застосування купованих фарб, а також запозиченням малюнків з іноземних привозних килимів, багатії віддавали перевагу надто яскравим кольором, гублячи при цьому естетичну виразність виробу.³ У бідніших селян тканини хоч виготовлялися із менш якісної пряжі, але м’якими відтінками рослинних фарб, які до речі, значно стійкіші щодо вигорання, досягли більшої художньої досконалості і самобутності, творчо розвиваючи при цьому народні традиції, орнаментальні мотиви.

Якщо господиня не мала змоги виткати килима, тоді вона замість справжнього малювала орнамент на традиційному місці стіни – над ліжком. Такий «килим» не мав практичного значення щодо утеплення тильної стіни; він лише виконував естетичну функцію. З часом характер композиції та кольрова гама мальованих [32] килимів у переважній більшості перестає механічно дублювати прийоми та колористику тканих. Цей вид народного мистецтва набуває специфічних ознак, які наближають його до монументального мистецтва. Традиційне вміння оперувати рослинними фарбами, тонке відчуття кольору дозволили народним майстриням, створити оригінальні за сюжетом та досконалі за технікою виконання монументальні настінні розписи, які лише за традиційним розташуванням можна назвати килимами.¹

Особливого магічного значення надавали підготовці інтер’єру до свят. Відповідно підготовлений, він мусив захищати від негативної дії зовнішніх сил та здобувати прихильність міфологічних істот, які за традиційними уявленнями, мали забезпечити родині комфортне життя: здоров’я, довголіття, добробут і т.п. Особливо цінували наведення чистоти і порядку як вагомих чинників благополуччя мешканців. Перед святом білили стіни, підмазували глиняну долівку, вивішували на жертку виготовлені господинею та її дочками рушники, килими, вишиті сорочки та ін., виставляли в миснику святково – ритуальні посуд, оформляли сволок та стіни витинанками, польовими засушеними букетами цілющих трав і квітів.²

Конструктивно планувальна схема, взаєморозташування та характер меблів, настінне малювання, кераміка, ткацтво, вишивка, народний костюм та прикраси становили лише окремі елементи єдиного архітектурно – художнього комплексу інтер’єра того або іншого району України.

Таким чином, певна автономія художньої – образної системи на початку ХХ ст. усякою мірою переважала над загальнонаціональними ознаками і відповідно сприяла локалізації районів. Це дає підставу виокремити за спільністю мистецьких ознак такі підрайони: північ Поділля, центральне Поділля і південь Поділля.

Отже, ознайомившись із найважливішими елементами інтер’єру традиційної подільської хати, бачимо їх практичну доцільність і естетичну досконалість, пов’язані з ними залишки давніх уявлень людини про навколишній світ, різного характеру вірування та забобони. Це наслідок того, що соціально-економічні умови, культурні традиції села залишалися незмінними протягом багатьох століть. Нині, коли науково-технічний прогрес охопив і сільські регіони, особливо сферу будівництва, змінюються не лише способи спорудження житла, а й його форми. Відходять у минуле й символіка яка набуває інших рис та звучання. Але в будь-якому разі її треба знати, пам’ятати усе найкраще.[33]

Висновки

Дослідження сільського житла одного з історико-етнографічних регіонів України – Поділля – з кінця ХІХ ст.. до нашого часу дало можливість розкрити еволюцію цієї галузі матеріальної культури в територіальному аспекті.

Наявність цілого ряду ознак, дозволила виділити традиційне житло Поділля ХІХ – початку ХХ ст. в окремий комплекс українського народного житла. В той же час у житлі певних регіонів досліджуваної території існували локальні особливості, які дали можливість визначити три його варіанти північний, південний та центральний.

Багата народна культура Поділля цікавила дослідників у минулому, не менший інтерес викликає вона і в наших сучасників. Особливу увагу етнографів та мистецтвознавців привертають самобутня подільська кераміка, декоративні розписи, тканини, одяг. Не обійдене увагою у науковій літературі й народне житло цього історико-етнографічного регіону.

Загалом в роботі мети досягнуто лише частково, основною причиною цього є відсутність досліджень і матеріалів по подільському житлу останньої чверті ХХ ст. Тоді, як до позитивних моментів можна віднести широку висвітленість матеріалу, в літературі, по періоду ХІХ – третьої чверті ХХ ст.

Отже, характеризуючи сільське житло Поділля потрібно підкреслити його основні риси: оскільки Поділля займало лісостепову територію України, то найбільшого поширення тут набули зрубна і стовпово-каркасна техніки, зведення стін; дахи переважали чотирисхилі, які пошивали сніпками або китицями; найпоширенішою забудовою була вільна забудова, але існували одно- і дворядні; Г і П-подібні та замкнені; господарські будівлі поділялися на чотири групи приміщення для худоби, зберігання сільськогосподарських продуктів, малі архітектурні форми; інтер’єр оформлявся різноманітними декоративними розписами, рослинними орнаментами.

Підсумовуючи дану роботу, хотілося б наголосити, що незважаючи на появу нових матеріалів, народна традиція зведення житла широко використовується і тепер при споруджені сільських помешкань. Вироблений віками досвід народу лише розвинувся і удосконалився.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Монографічна література

1. Данилюк А.Г. Українська хата. – К., 1991. – 110 с.

2. Данилюк А.Г. З глини, дерева і соломи. – Тернопіль, 2003. – 96 с.

3. Історія українського мистецтва у шести томах. Том 4. Кн. 2. / Бондар М.В., Зайкевич М.М., Пилипчик Р.Я. та ін. – К., 1970. – 436 с.

4. Косміна Т.В. Сільське житло Поділля: кінець ХІХ –ХХ ст. – К., 1980. – 192 с.

5. Поділля. Історико-етнографічне дослідження / Артюх Л.Ф., Балушок В.Г., Болтарович З.Є. та ін. – К., 1994. – 504 с.

6. Прибега Л.В. Народное зотчество Украины. – К., 1987. – 104 с.

7. Пономарьов А. П. Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник. – К., 1994. – 256 с.

8. Самойлович В.П. Українське народне житло. – К., 1972. – 216 с.

9. Самойлович В.П. Народное архитектурное творчество УССР. – К., 1977. –

344 с.

10. Струманський В.П. Народознавство Поділля. – Вінниця, 1995. – 448 с.

Тези, матеріали, наукові записки

10. Данилюк А.Г. Особливості забудови садиби у Західному Поділлі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Тези доповідей шостої Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції. – Вінниця, 1988. – С. 88 - 89.

11. Данилюк А.Г. Традиційне житлово-господарське будівництво на Західному Поділлі // Подільська старовина. – Вінниця, 1993. – С. 395 – 401.

12. Зозуля Н. Особливості оздоблення подільського житла // Українська родина: родинний і громадський побут, - К., 2000. – С. 334 – 336.

13. Кожолянко Г.К. Народне житло подільського Придністров’я й Буковинського Поділля ХІХ – початку ХХ ст. // Тези доповідей шостої Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції. – Вінниця, 1988. – С. 84.

Періодичні видання

а) Журнали

14. Беткович А.Ф. Сільське будівництво на Поділлі // Народна творчість та етнографія. – 1957. – №4. – С. 122 – 128.

15. Будзан А.Ф. Сільське будівництво на Поділлі // Народна творчість та етнографія. – 1981. – №5. – С. 86 – 87.

16. Гудченко З.С. Традиційне і сучасне в сільській забудові Середньої Наддністрянщини // Народна творчість та етнографія. – 1978. – №5. – С. 66 – 70.

17. Данилюк А.Г. Батьківська хата // Жовтень. – 1984. – №11. – С. 101 – 107.

18. Данилюк А.Г. Подільська хата // Наука і суспільство. – 1987. – №7. – С. 73 – 75.

19. Данилюк А.Г., Бодревич-Буць О.М. Використання каменю в народному будівництві Поділля // Народна творчість та етнографія. – 1980. – №1. – С. 85 – 88.

20. Задорожній М.А. Декор сільських жител Поділля // Народна творчість та етнографія. – 1977. – №1. – С. 93 – 96.

21. Землянка – «Бурдей» // Пам’ятники України. – 1980. – №3. – С. 22.

22. Косміна Т.В. Локальні особливості народного житла південних районів Поділля // Народна творчість та етнографія. – 1973. – №4. – С. 24 – 31.

23. Маланчук В. Традиційне і нове в інтер’єрі сучасного житла колгоспників // Народна творчість та етнографія. – 1971. – №5. – С. 3 – 9.

24. Масленкова О.І. Елементи народної творчості в архітектурі радянської України 1930-х років // Народна творчість та етнографія. – 1975. – №1. –– С. 66 – 68.

25. Орел Л. Народне житло Поділля // Жовтень. – 1982. – №11. – С. 129 – 130.

26. Пастернак С., Гаврилишин В. Початок каменярської промисловості на Західному Поділлі // Пам’ятники України. – 1973. – №1. – С. 33 – 34.

27. Приходько М. Житло українців у межиріччі Дністра та Дунаю // Народна творчість та етнографія. – 1972. - №3. – С. 30 – 34.

28. Станкевич М.Є. Українські витинанки кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Народна творчість та етнографія. – 1981. – №5. – С. 74 – 79.

29. Чепелик В. Архітектурні традиції культури господарського середовища селянина // Українська культура – 1992. – №3. – С. 26 – 27.

б) Газети

30. Вербицька І. Хато моя, біла хато… // Вінниччина. – 1997. – 20 травня.

31. Дмитренко М. Хата // Вінниччина. – 1993. – 11 березня.

32. Зозуля Н. Подільська хата // Культура і життя. – 1982. – 31 жовтня.

Підручники

33. Борисенко В. Українська етнологія. – К., 2007. – 400 с.

34. Лозко Г.С. Українське народознавство. – К., 1995. – 368 с.

35. Макарчук С.А. Етнографія України. – Львів, 1994. – 520 с.

36. Наулко В.І. Культура і побут населення України. – К., 1993. – 284 с.

37. Павлюк С.П. Українське народознавство. – К., 2004. – 570 с.

Додатки

Додаток 1.

Карта адміністративно-територіального поділу досліджуваної території:

1 – Шумське Тернопільської обл.; 2 – Кременець Тернопільської обл.; 3 – Ізяслав Хмельницької обл.; 4 - Шепетівка Хмельницької обл.; 5 - Полонне Хмельницької обл.; 6 – Ланівці Тернопільської обл.; 7 – Білогір’я Хмельницької обл.; 8 – Теофіполь Хмельницької обл.; 9 – Красилів Хмельницької обл.; 10 – Старокостянтинів Хмельницької обл.; 11 – Стара Синява Хмельницької обл.; 12 – Зборів Тернопільської обл.; 13 – Збараж Тернопільської обл.; 14 – Бережани Тернопільської обл.; 15 – Козова Тернопільської обл.; 16 – Скалат Тернопільської обл.; 17 – Підволочиськ Тернопільської обл.; 18 – Волочиськ Хмельницької обл.; 19 – Лютичів Хмельницької обл.; 20 – Підгайці Тернопільської обл.; 21 – Теребовля Тернопільської обл.; 22 – Гусятин Тернопільської обл.; 23 – Городок Хмельницької обл.; 24 – Ярмолинці Хмельницької обл.; 25 – Деражня Хмельницької обл.; 26 – Монастирська Тернопільської обл.; 27 – Бучач Тернопільської обл.; 28 – Чортків Тернопільської обл.; 29 – Чемерівці Хмельницької обл.; 30 – Дунаївці Хмельницької обл.; 31 – Віньківці Хмельницької обл.; 32 – Бар Вінницької обл.; 33 – Заліщики Тернопільської обл.; 34 – Борщів Тернопільської обл.; 35 – Камянець-Подільський Хмельницької обл.; 36 – Нова Ушиця Хмельницької обл.; 37 – Козятин Вінницької обл.; 38 – Хмільник Вінницької обл.; 39 – Калинівка Вінницької обл.; 40 – Погребище Вінницької обл.; 41 – Літин Вінницької обл.; 42 – Липовець Вінницької обл.; 43 – Еллінці Вінницької обл.; 44 – Жмеринка Вінницької обл.; 45 – Тиврів Вінницької обл.; 46 – Немирів Вінницької обл.; 47 – Брацлав Вінницької обл.; 48 – Гайсин Вінницької обл.; 49 – Теплик Вінницької обл.; 50 – Муровані Кирилівці Вінницької обл.; 51 – Шаргород Вінницької обл.; 52 – Тульчин Вінницької обл.; 53 – Могилів Подільський Вінницької обл.; 54 – Ямпіль Вінницької обл.; 55 – Томашпіль Вінницької обл.; 56 – Тростянець Вінницької обл.; 57 – Крижопіль Вінницької обл.; 58 – Бершадь Вінницької обл.; 59 – Піщанка Вінницької обл.; 60 – Чучельник Вінницької обл.; 61 – Ольгопіль Вінницької обл.; 62 – Кодима Одеської обл.; 63 – Саврань Одеської обл.; 64 – Балта Одеської обл.; 65 – Котовськ Одеської обл.

Додаток 2.

Трикамерне житло (Хата+сіни+хата) з низьким порогом та призьбою (с. Виноградне Мурованокуриловецького р-ну Вінницької обл.).

Додаток 3.

Глиняна піч (с. Глинські Калиновський р-н Вінницької обл.)

Додаток 4.

Хата стовпової конструкції (с. Вербовець Мурованокуриловецького р-ну Вінницької обл.)

Додаток 5.

Солом’яний чотирисхилий дах прошитий сніпками (с. Виноградне Мурованокуриловецького р-ну Вінницької обл.).

Додаток 6.

Вільна забудова двору з глибокою постановкою житла, будівлі не мають між собою безпосереднього зв’язку (с. Радошівка Ізяславського р-ну Хмельницької обл.)

1 – хата, 2 – хлів, 3 – комора.

Додаток 7.

Периметральна забудова двору з глибокою постановкою житла, всі будівлі зв’язані між собою критим переходом (с. Драгоманівка Козівського р-ну Тернопільської обл.).

1 – хата, 2 – хліви, 3 – стодола, 4 – криті переходи.

Додаток 8.

Каркасні комори зі стінами з відкритого дерева:

1 – с. Сапотів Борівського р-ну Тернопільської обл.;

2 – с. Селище Тиврівського р-ну Вінницької обл.;

3 – с. Рожни Летичівського р-ну Хмельницької обл.;

4 – с. Кадиївці Камянець-Подільського р-ну Хмельницької обл.;

Додаток 9.

Клуні (загальний вигляд та план):

1 – клуня як окрема споруда з симетрично розташованим током; 2 – асиметричне розташування току; 3 – споруда клуні, об’єднана спільним дахом з коморою або хлівом; 4 – асиметрично розташований тік у клуні, об’єднаній з коморою; 5 – споруда клуні об’єднана спільним дахом із стайнею; 6-7 клуня, розташована на складному рельєфі та об’єднана з хлівом або коморою.

Додаток 10.

Хлів (с. Вербовець Мурованокуриловецького р-ну Вінницької обл.).

Додаток 11.

Затильна стіна обмазана жовтою глиною (с. Виноградне Мурованокуриловецького р-ну Вінницької обл.).

Додаток 12.

Декоративне оформлення вікон південними наличниками (с. Пилипи Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.).

Додаток 13.

Декоративне оформлення житла пілястрами та поліхромним фризом (с. Пилипи Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.).

Додаток 14.

Декоративне оформлення вікон обвідкою та розташування поліхромного фриза під подвійною стріхою (с. Пилипи Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.).

Додаток 15.

Поліхромний розпис піддашшя та вікон (с. Пилипи Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.).

Додаток 16.

Декоративне оформлення традиційного житла (с. Пилипи Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.).

Додаток 17.

Поліхромний фриз, вазони на стіні, орнаментна смуга біля вікна та над призьбою (с. Пилипи Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.)

Додаток 18.

Мотиви декоративних розписів печі (с. Воєводчинці Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.).

Додаток 19.

Інтер’єр хати (с. Велика Стадниця Вінницького р-ну Вінницької обл.).

Додаток 20.

Інтер’єр хати (с. Вербовець Мурованокуриловецького р-ну Вінницької обл.).

Додаток 21.

Реконструкція інтер’єру житла (с. Мухівці Немирівського р-ну Вінницької обл.).

Додаток 22.

Скриня 1850 р. (с. Вербовець Мурованокуриловецького р-ну Вінницької обл.).

Додаток 23.

Літня кухня з прибудовою причепи 70-ті роки ХХ ст. (с. Дружба Мурованокуриловецького р-ну Вінницької обл.)

Додаток 24.

Декоративне оформлення житла з верандою 70-ті роки ХХ ст. (с. Дружба Мурованокуриловецького р-ну Вінницької обл.)

[1] [1] 1 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980; Косміна Т.В. Локальні особливості народного житла південних районів Поділля // Народна творчість та етнографія. – 1973. - №4. – С. 24 - 31.

1 Данилюк А.Г. Українська хата. – К., 1991; Данилюк А.Г. З глини, дерева і соломи. – Тернопіль, 2003; Данилюк А.Г. Особливості забудови садиби у Західному Поділлі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.// Тези доповідей шостої Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції. – Вінниця, 1988. – С. 87 - 89; Данилюк А.Г. Традиційне житлово-господарське будівництво на Західному Поділлі // Подільська старовина. – Вінниця, 1993. – С. 395 - 401; Данилюк А.Г. Батьківська хата // Жовтень. – 1984 - №11. – С. 101- 107; Данилюк А.Г. Подільська хата // Наука і суспільство. – 1987. - №7. – С. 73 - 75; Данилюк А.Г., Бодревич-Буць О.М. Використання каменю в народному будівництві Поділля // Народна творчість та етнографія. - 1980. - №1. – С. 85 – 88.

2 Задорожний М.А. Декор сільських жител Поділля // Народна творчість та етнографія. – 1977. - №1. – С. 93 – 96.

3 Станкевич М.Є. Українські витинанки кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Народна творчість та етнографія – 1981. - №5. – С. 74 - 79.

4Зозуля Н. Особливості оздоблення подільського житла // Українська родина: родинний і громадський побут. - К., 2000. – С. 334 - 336.

5 Самойлович В.П. Українське народне житло. – К.,1972; Самойлович В.П. Народное архитектурное творчество. - К., 1977.

6 Струманський В.П. Народознавство Поділля. – Вінниця, 1995.

7 Борисенко В. Українська етнологія. – К., 2007.

8 Наулко В.І. Культура і побут населення України. – К.,1993.

9 Пономарьов А. Українська минувшина. – К.., 1994.

10 Макарчук С.А. Етнографія України. – Львів, 1994.

11Лозко Г.С. Українське народознавство. – К., 1995.

12 Павлюк С.П. Українське народознавство. – К., 2004.

[2] 1 Макарчук С.В. Етнографія України. – Львів, 1994. – С. 224.

2 Малинчук В. Традиційне і нове в інтер’єрі сучасного житла колгоспників // Народна творчість та етнографія. – 1971. - №5. – С. 5.

3 Гудченко З.С. Традиційне і сучасне в сільській забудові Середньої Наддністрянщини // Народна творчість та етнографія. – 1978. - №5. – С. 69.

4 Данилюк А.Г. Українська хата. – К., 1991. – С. 51.

5 Данилюк А.Г. Батьківська хата // Жовтень. – 1984 - №11. – С. 102.

6 Вербицька І. Хато моя, біла хато // Вінниччина. – 1997. – 20 травня.

[3] 1 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С.63.

2 Данилюк А.Г. Батьківська хата // Жовтень – 1984 - №11. – С. 103.

3 Приходько М.. Житло українців у межиріччі Дністра та Дунаю // Народна творчість та етнографія. – 1972. - №3. – С. 31.

[4] 1 Данилюк А.Г. Подільська хата // Наука і суспільство. – 1982. - №7. – С. 73.

2 Данилюк А.Г., Бодревич-Буць О.М. Використання каменю в народному будівництві Поділля // Народна творчість та етнографія. - 1980. - №1. – С. 86.

3 Будзан А.Ф. Сільське будівництво на Поділлі // Народна творчість та етнографія. – 1981. - №5. – С. 86.

4 Данилюк А.Г., Бодревич-Буць О.М. Вказана праця – С. 86.

[5] 1 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С.19.

2 Орел Л. Народне житло Поділля // Жовтень – 1982 - №11. – С. 129.

3 Кожолянко Г.К. Народне житло Подільського Придністров’я й буковинського Поділля ХІХ – початок ХХ ст. // Тези доповідей шостої Вінницької обласної історико - краєзнавчої конференції. – Вінниця, 1988. – С. 84.

4 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С. 19.

1 Косміна Т.В. Локальні особливості народного житла південних районів Поділля // Народна творчість та етнографія. – 1973. - №4. – С. 26.

2 Пастернак С., Гаврилишин В. Початок каменярської промисловості на Західному Поділлі // Пам’ятники України - 1973. - №4. – С. 33.

3 Приходько М. Житло українців у межиріччі Дністра та Дунаю // Народна творчість та етнографія. – 1972. - №3. – С. 30.[6]

1 Кожолянко Г.К. Народне житло подільського Придністров’я й буковинського Поділля ХІХ – початок ХХ ст. // Тези доповідей шостої Вінницької обласної історико - краєзнавчої конференції. – Вінниця, 1988. – С. 84.

2 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С. 30.

3 Данилюк А.Г. Українська хата . К., 1981.– С. 21.[7]

[8] 1 Данилюк А.Г. Подільська хата // Наука і суспільство. – 1982. - №7. – С. 74.

2 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С. 31.

3 Зозуля Н. Подільська хата // Культура і життя. - 1982.– 31 жовтня.

[9] 1 Чепелик В. Архітектурні традиції культури господарського середовища селянина // Українська культура.- 1992. - №3. – С. 26.

2 Станкевич М.Є. Українські витинанки кінця ХІХ початку ХХ ст. // Народна творчість та етнографія. – 1972. - №3. – С. 30.

3 Наулко В.І. Культура і побут населення України. – К.,1993.– С. 111.

1 Землянка - “Бурдей” // Пам’ятники України. – 1980. - №3. – С. 22.

2 Будзан А.Ф. Сільське будівництво на Поділлі. - Народна творчість та етнографія. – 1980. - №5. – С. 86.

3 Самойлович В.П. Українське народне житло. – К.,1972.– С. 22.[10]

[11] 1 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С.39

2Данилюк А. Подільська хата // Наука і суспільство. - 1982. – С.74.

[12] 1. Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С. 40

2 Кожолянко Г.К. Народне житло подільського Придністров’я й буковинського Поділля ХІІ – поч.. ХХ ст. // Тези доповідей шостої Вінницької обласної історико - краєзнавчої конференції. – Вінниця, 1988. – С. 84.

3 Пономарьов А. Українська минувшина. – К.., 1993. – С. 23.

4 Орел Л.. Народне житло Поділля // – Жовтень. - 1982. – №11. - С. 129.

[13] 1 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С. 73.

2 Приходько М. Житло українців у межиріччі Дністра та Дунаю // Народна творчість та етнографія. – 1972 - №5. – С. 32.

3 Данилюк А.Г. Особливості забудови садиби в західному Поділлі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.// Тези доповідей шостої Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції.- Вінниця, 1988. – С. 88.

4 Данилюк А.Г. З глини, дерева і соломи. – Тернопіль, 2003. – С. 17.

[14] 1 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С.78.

[15] 1 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С.79

2 Гудченко З.С. Традиційне і сучасне в сільській забудові Середньої Наддністрянщини // Народна творчість та етнографія. – 1978. - №5.- С. 69.

1 Поділля: історико етнографічне дослідження. К., 1994. – С. 259.

2 Прибега Л.В. Народное зодчество Украины.К., 1987 – С. 20.

3 Історія українського мистецтва. – К., 1970. – С. 59.[16]

1 Данилюк А.Г. Українська хата. – К., 1991. – С.74.

2 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С. 97.

3 Павлюк С.П. Українське народознавство. – К., 2004. – С. 105.[17]

1 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С. 97.

2 Масленкова О.І. Елементи народної творчості в архітектурі радянської України 1930-х років // Народна творчість та етнографія. – 1975. - №1. С. 66.

3 Данилюк А.Г. Традиційне житлово-господарське будівництво на Західному Поділлі // Подільська старовина. – Вінниця, 1993. – С. 400.[18]

[19] 1 Лозко Г.С. Українське народознавство. – К., 1995. – С.328.

2 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С. 102.

3 Косміна Т.В. Локальні особливості народного житла південних районів Поділля // Народна творчість та етнографія. – 1973. - №4. – С. 26.

[20] 1 Данилюк А.Г., Бодревич-Буць О.М. Використання каменю в народному будівництві Поділля. // Народна творчість та етнографія. – 1980. - №1. – С. 87.

2 Чепелик В. Архітектурні традиції культури господарського середовища селянина // Українська культура. - №3. – С.27

1 Лозко Г.С. Українське народознавство. – К., 1995. – С. 328.

[21] 1 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С.115.

2 Самойлович В.П. Народное архитектурное творчество. К., 1977. – С. 109.

3 Беткович О.С. Український народний настінний розпис // Народна творчість та етнографія. – 1957. - №4. – С. 122.

[22] 1 Зозуля Н. Особливості оздоблення подільського житла // Українська родина: родинний і громадський побут. - К., - 2000.– С. 335.

2 Поділля: історико етнографічне дослідження. - К., 1994. – С. 260.

3 Задорожний М.А. Декор сільських жител Поділля // Народна творчість та етнографія – 1977. - №1.– С. 93.

[23] 1 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С.124.

2 Самойлович В.П. Народное архитектурное творчество. - К., 1977. – С. 160.

3 Зозуля Н. Особливості оздоблення подільського житла // Українська родина: родинний і громадський побут. - К., - 2000.– С. 336.

1 Струманський В.П. Народознавство Поділля. – Вінниця, 1995. – С.160.

2 Дмитренко М. Хата // Вінниччина, - 1993. – 11 березня.

3 Зозуля Н. Особливості оздоблення подільського житла // Українська родина: родинний і громадський побут. К., - 2000.– С. 336.[24]

[25] 1 Беткович О.С. Український народний настінний розпис // Народна творчість та етнографія. - 1957. – №4. - С.122.

2 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С.142.

[26] 1 Історія українського мистецтва. У 6-ти томах. - К., 1970. т. 4, кн. 2. – С. 298.

2 Станкевич М.Є. Українські витинанки кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Народна творчість та етнографія – 1981. - №5 – С. 74 – 75.

3 Будзан А.Ф. сільське будівництво на Поділлі. –– Народна творчість та етнографія. - 1981. - №5 – С. 87.

[27] 1 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С.156.

2 Макарчук С.А. Етнографія України. – Львів, 1994. – С. 224.

3 Задорожний М.А. . Декор сільських жител Поділля // Народна творчість та етнографія. - 1997. - №1. – С. 336.

[28] 1 Поділля: історико етнографічне дослідження. К., 1994. – С. 241.

2 Струманський В.П. Народознавство Поділля . – Вінниця, – 1995.– С. 151.

3 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С.160.

1 Борисенко В. Українська етнологія. – К., 2007. – С.147

2 Струманський В.П.. Народознавство Поділля . – Вінниця, – 1995.– С. 151 - 152.[29]

[30] 1 Данилюк А.Г. Українська хата. – К., 1991. – С. 49.

2 Там само. – С. 64.

[31] 1 Косміна Т.В. Сільське житло Поділля. – К., 1980. – С.172.

2 Данилюк А.Г. Батьківська хата. // Жовтень. – 1984. - №11. – С. 101

3 Зозуля Н.Подільська хата // Культура і життя. – 1982. – 31 жовтня.

[32] 1 Косміна Т.В. Локальні особливості народного житла південних районів Поділля // Народна творчість та етнографія. - . 1973. - №4 – С.28.

2 Пономарьов А. Українська минувшина. – К., – 1974.– С. 20.

3 Данилюк А.Г. Традиційне житлово-господарське будівництво на Західному Поділлі // Подільська старовина. – Вінниця, 1993. – С. 401.

[33] 1 Косміна Т.В. Локальні особливості народного житла південних районів Поділля // Народна творчість та етнографія. - 1973. - №4 – С.28.

2 Борисенко В. Українська етнологія. – К., 2007. – С.152