Світові тенденції розвитку сучасної освіти передбачають, що в процесі безперервної освіти молодь одержує наступні особистісні якості, вміння, навички:
· набуття на діяльнісному рівні моральних цінностей, серед яких повага до прав людини, парламентської демократії, думки іншої людини, солідарність, любов до ближнього, відкидання примітивного егоїзму та споживацького ставлення до буття, почуття відповідальності та виконання обов'язків, надійність у діяльності, відкритість по відношенню до інших культур, рас, континентів;
· формування нового спілкування і взаємодії з іншими особами та партнерами; набуття праксеологічних умінь вирішувати різноманітні проблеми;
· автономність у праці при вмінні працювати і в групі; відбір та селекція інформації, її поглиблений аналіз та аналіз за умови збереження мотивації до свідомого навчання протягом усього життя; формування багатої уяви та використання її в креативній та інноваційній діяльності;
· гнучкість, психічна стійкість та готовність до адаптації в нових ситуаціях і діяльності у незвичайних умовах [1].
Слід відзначити, що з цією точкою зору погоджуються українські педагоги. Так, автори концепції національного виховання Українського гуманітарного ліцею вважають, що “головною метою національного виховання на сучасному етапі є набуття молодим поколінням історичного і соціального досвіду, успадкування надбань українського народу, що віками розвивається в річищі світової цивілізації і культури, є органічною часткою вселюдства, розвиток особистісних рис громадянина української держави, формування культури міжнаціональних взаємин” [2]. Вони ж називають такі стратегічні цілі виховання: науково-педагогічне забезпечення єдності фізичного, духовного, інтелектуального розвитку особистості; визначення в освіті пріоритету гуманістично-світоглядних знань, формування цілісного бачення світу і людини в гармонії з природою, космосом, собою; утвердження у виховній роботі пріоритету національного і як синтезу на основі спорідненості світового досвіду; розвиток у учнів почуття відповідальності за збереження національних традицій, звичаїв, культурних надбань, реалізації ідеї “діалогу культур”; створення індивідуального “Я” в його духовній автономності та суверенності і в умінні поєднувати особисті інтереси з державними.
Згідно з концепцією національного виховання, яка була запропонована авторським колективом у серпні 1996 року [3], основні змістові компоненти нового педагогічного мислення ґрунтуються на кількох фундаментальних положеннях, серед яких для нас є найбільш актуальними наступні:
· Дитина (учень, студент) – центр навчально-виховного процесу, суб’єкт навчання і виховання (творець, діяч);
· Українознавство – наукова основа, духовна серцевина навчально-виховного впливу в сім’ї, школі і суспільному житті, філософія і політика державотворення;
· Національне виховання – всеохоплююча і багатогранна система впливів, ідей і підходів, яка покликана пробуджувати, стимулювати розвиток закладених природою задатків, можливостей дітей, набуття етносоціального досвіду і реалізовувати завдання гуманізації і гуманітаризації системи освіти.
Згадана концепція пропонує також основні шляхи реалізації, які в умовах вищого навчального закладу економічного профілю, що функціонує у Донбасі, можуть бути визначені насамперед як
- вивчення в навчально-виховних закладах усіх типів українознавства як провідного інтеґративного навчального курсу, системи наукових знань, ідей, цінностей про Україну і українство, системи принципів, механізмів і способів трансформації здобутків світової цивілізації у свідомість і практичну діяльність кожної особистості, національну культуру;
- розробка нових методів і технологій, інноваційних систем навчання і виховання, створення умов для трансформації програм виховання в програми самопізнання, самовиховання, самореалізації особистості;
- створення в кожному навчально-виховному закладі чіткої, науково обґрунтованої системи виховної роботи, зміцнення зв’язків із громадськістю, залучення до виховання наукової, культурної та мистецької еліти.
Основу вивчення української мови становить цілісність її системи, зв’язок з національно-самобутнім характером народу. Тому кінцевою метою вивчення або викладання української мови є теза про національно-світоглядний дух народу.
Традиційно визначена рівнева методика вивчення української мови забезпечує послідовний аналіз лінгвістичних явищ, водночас вона перешкоджає синтетичному розгляду мовних одиниць, розгляду їх взаємовпливу та взаємодії. Тому при розгляді і вивченні більшості мовних явищ необхідний синтезований підхід.
У більшості випадків при вивченні саме української мови у донецьких вузах такий підхід відсутній, хоча одним з ключових напрямків розвитку вищої освіти в Донецькому регіоні є «переорієнтація вищих навчальних закладів у зв’язку зі змінами в науці і світовій індустрії виробництва знань з дисциплінарних на трансдисциплінарні підходи до навчання і досліджень» [4].
З середини 90-х років Донецький національний університет (ДонНУ) та Донецький національний технічний університет (ДонНТУ) провадять регіональні науково-практичні конференції з питань функціонування української мови та мовної освіти у вищих навчальних закладах [5,6,7]. При детальному вивченні матеріалів цих конференцій виявилися наступні обставини1
.
Основними завданнями при вивченні української мови вважаються:
а) формування навичок і умінь наукового стилю на матеріалі фізики та хімії і публіцистичного стилю на країнознавчому матеріалі (ДонНТУ);
б) засвоєння стильової диференціації, вивчення ділового стилю на усіх мовних рівнях, повторення і поглиблене вивчення мовних норм через практику перекладу російських текстів за спеціальністю (ДонНУ);
в) знайомство з теоретичними відомостями і засвоєння їх на практиці при вивченні фонетики і анатомічної термінології, засвоєння лексики і збагачення словникового запасу, яке має поєднуватися із знанням норм у зіставленні з нормами російської мови (Донецький державний медичний університет).
Серед причин, які заважають вивченню української мови, названі такі:
а) більшість студентів – носії неадекватної двомовності і при певному запасі загальновживаної лексики мають труднощі зі сприйманням і продукуванням текстів зі спеціальною лексикою (Донецький державний університет економіки і торгівлі);
б) недостатній запас слів, невміння обирати найважливіше за значенням або забарвленням слово (Донецький технічний колеж);
в) ставлення студентів як до другорядного предмета, намагання спілкуватися підкреслено російською мовою, психологічна замкнутість на заняттях; неготовність викладацького складу викладати спеціальні предмети української мовою, відсутність матеріально-технічної бази, залежність процесу переходу на викладання у вищій школі від україномовних процесів у середній школі та в країні в цілому; уведення курсу “Українська ділова мова (мова професійного спілкування)” здійснено без належного аналізу мовної ситуації і потреб вищої освіти у східних регіонах України (ДонНТУ).
Найбільш ефективними методами викладання української мови, на думку викладачів названих вузів, є такі:
а) порівняльний принцип у викладанні української за зразками методики викладання нерідної; порівняльний підхід до фактів мови і мовлення, переклад як один з найефективніших засобів, урахування спільних та відмінних рис близькоспоріднених мов; зберігаючі технології навчання як цикл уроків з типології текстів з єдиною комунікативною настановою, яка реалізується дозовано на кожному уроці; при перекладі текстів – удосконалення граматики, розвиток культури мовлення, поповнення словникового запасу, накопичення термінологічної лексики (ДонНТУ);
б) опорно-порівняльний і переклад як важливий елемент (ДонДУЕТ);
в) багатоцільовий характер заняття та варіювання його компонентів; базування роботи на текстах спеціальності, виразне читання, аналіз і рецензія мовлення однокурсників, знаходження орфоепічних помилок, заучування напам’ять як закріплення практичних навичок літературної вимови (ДДМУ);
г) організація самостійної роботи студента як найважливіша умова засвоєння знань – робота над перекладами фахової літератури, вивчення нових слів; розвиток зв’язного мовлення – ділові ігри, “робітничі наради”, “мовні ринги” (ДонНУ);
ґ) систематичні лексичні вправи на знаходження у реченні або тексті неправильно вжитих слів, виправлення лексичних або стилістичних помилок, визначення стилю уривків (Донецький технічний колеж)
д) написання документів, повторення орфографії, тренувальні вправи на переклад, добір синонімів, антонімів, усне зв’язне мовлення певної теми; багато вправ на переклад, бо метод зіставлення і порівняння мов дає гарні наслідки (Приазовський державний технічний університет).
Крім названого, привертають увагу такі спостереження фахівців:
“За останній час значно зріс престиж української мови серед молоді: більшість вивчає її свідомо, а не з примусу, розуміє практичну необхідність володіння мовою. Але залишається нерозв’язаною проблема зростання національної свідомості молоді, усвідомлення нею необхідності збереження і зміцнення традицій, єдності поколінь, руйнування комплексу національної меншовартості. Для вирішення цих проблем слід враховувати світоглядно-виховний аспект навчання” (ДонДУЕТ).
“Добре володіють українською мовою студенти, які закінчили середню школу з українською мовою навчання або прибули з інших регіонів України. Інші (і таких більше половини) розмовляють “убогим суржиком”, не мають належного словникового запасу, а їх знання про народний побут, традиції, обрядовість – поверхове. …тому до робочого плану з курсу були внесені етнопедагогічні аспекти, тобто поєднання знань мови та народознавства” (ПриазовДТУ).
“Слід наголосити, що активне функціонування української мови в російськомовній аудиторії можливе лише за умови її ізоляції від рідної мови студента і сприймання аудиторією думок, висловлених українською мовою” (ДонНТУ).
“Російською мовою ведеться навчальний процес у середній та вищій школах, здійснюється повсякденне спілкування викладачів і студентів, видаються підручники …поодинокі дисципліни викладають українською мовою …причина не тільки в тому, що не всі викладачі спроможні викладати державною мовою, а і в тому, що студенти не володіють нею настільки, щоб сприймати навчальний матеріал. Як би добре не навчали української мови в середній школі, студенти неспроможні сприймати науковий стиль вузівських дисциплін, оскільки з цим стилем не зустрічалися в школі на уроках української мови. Адже всі інші предмети …викладають російською мовою. І поки таке становище не зміниться, годі сподіватися, що викладання у вузах можна безболісно перевести на українську мову” (ДонНТУ)
“Повторення і поглиблене вивчення орфоепічних, орфографічних, фонетичних, лексичних, граматичних норм, враховуючи умови розвитку української мови на Донбасі, – через практику перекладу українською російських текстів за обраною спеціальністю” (ДонНУ).
На відміну від інших ВНЗ регіону Донецький державний університет управління (ДонДУУ) здійснює навчання мови, культури, історії на засадах українознавства, виходячи з того, що сучасне українознавство – це цілісна інтеґративна посткласична наука про Україну та українство в часо-просторових, етнонаціональних, культурно-інформаційних вимірах. Дослідження, опис і вивчення цього явища, як відомо, здійснюється за наступними напрямками:
1) українознавство як самостійний навчальний інтеґративний курс;
2) українознавство як наскрізні знання всього навчального процесу в його гуманітарній компоненті;
3) українознавство в його дидактичному аспекті як окремі форми і методи в системі інтеґративних курсів.
Як самостійний інтеґративний курс
українознавство охоплює знання про побут, звичаї, традиції, світогляд українського народу, тематично-проблемні наукові дослідження, гіпотези, матеріал про історію науки, про внесок до світової культури українських вчених, митців, політичних діячів, про пріоритетні напрямки розвитку української науки і технології, пов’язані з державотворчими проблемами. Такий курс, на наш погляд, доречний в системі підготовки саме викладачів українознавства як навчального предмета на всіх рівнях освіти, але несприйнятливий у нефілологічних ВНЗ Донецького регіону.
Враховуючи специфіку регіону та навчального закладу, найбільш актуальними для ДонДУУ на сьогодні є другий та третій напрямки. Як наскрізні знання навчального процесу
українознавчі дослідження повинні призвести до усвідомлення того, що мовна освіта і виховання потрібні у вищій освіті студентам усіх спеціальностей. Українська як державна мова повинна бути не тільки навчальним предметом, а й мовою викладання і навчання всіх фахових дисциплін, засобом спілкування та оволодіння професійною майстерністю, культурним середовищем.
Тому існує стрижнева загальновузівська українознавча тема ДонДУУ – “Історія, сучасність, перспективи розвитку системи управління у південно-східному регіоні Україні (виробнича, невиробнича, муніципальна, екологічна сфери діяльності)”.
Оскільки українознавство є системою інтеґративних знань про Україну та українство як цілісність, то відповідні концентри цієї системи виступають як домінанти, за якими інтегруються знання відповідних кафедр ДонДУУ, а саме
“Україна-мова” та “Україна-ментальність, доля” – кафедра українознавства;
“Україна-матеріальна та духовна культура” – кафедри менеджменту у виробничій та невиробничій сферах, кафедра економіки;
“Україна в міжнародних відносинах” – кафедра менеджменту зовнішньоекономічної діяльності;
“Україна-держава, суспільство” – кафедри загального і адміністративного менеджменту та кафедра права;
“Україна-національна свідомість” та “Україна-етнос, нація” – кафедра соціально-гуманітарних дисциплін;
“Україна-природа, екологія” – кафедра менеджменту природоохоронної діяльності.
Основні етапи роботи кафедр за вказаними концентрами:
1) насичення існуючих програм українознавчими матеріалами російською мовою;
2) перехід на викладання українознавчих тем українською мовою;
3) збільшення кількості відповідних тем;
4) перехід на викладання усього курсу українською мовою (тобто поступове створення інтеґративних українознавчих курсів на матеріалі спеціальних дисциплін як дидактичний аспект українознавства
).
Кафедра українознавства ДонДУУ виступає як окремий сегмент українознавчої діяльності (кафедральний рівень) і як координаційний центр такої діяльності у навчальний та позанавчальний час (загальновузівський рівень).
На кафедральному рівні усі навчальні дисципліни (“Українська мова професійного спілкування”, “Історія України”, “Культурологія”, “Документування”, “Українське наукове мовлення”, “Українське ділове мовлення”, “Майстерність публічного виступу” тощо) викладаються тільки державною мовою, навчальний матеріал групується за принципом пріоритетності української складової в усіх сферах, заняття передбачають активну самостійну роботу студентів.
На загальноакадемічному рівні надається методична допомога для представників усіх кафедр, які здійснюють українознавчу діяльність, створюються спільні навчально-методичні розробки, провадяться позааудиторні заходи. Тільки за останній рік за активної участі кафедри українознавства і створеного у ДонДУУ центру естетичного виховання із залученням представників Донецької державної філармонії та Донецького державного академічного театру опери та балету відбулися: – тематичний урок “Рідна мова – безцінна й невичерпна духовна скарбниця народу” та випуск радіогазети, присвячений Дню рідної мови (лютий); – щорічні літературні читання “Життєвий та творчий геній Шевченка” (березень); – музичний вечір спільно зі студентами та професорами Донецької державної музичної академії “Українські народні мелодії – надбання світової культури” (квітень); – щорічний міжфакультетський фестиваль української культури (травень); – фестиваль “Зелені свята” (конкурс віночків, конкурс на краще виконання української пісні, стенди аматорських витворів – вишиванки, аплікації, мозаїка – червень); – виступ студентів Донецької державної музичної академії “Духовність наших предків” (листопад); – художня виставка “Барви Донеччини” (твори прикладного мистецтва – листопад); – різдвяні виступи членів клубу “Україна і світ” (січень 2005 року).
У своїй діяльності на обох рівнях кафедра українознавства намагається максимально використовувати базові поняття етнопедагогіки [8] з урахуванням регіональних особливостей функціонування української мови, а також вікових, психологічних, загальноосвітніх особливостей контингенту учнів.
На наш погляд, в умовах Донецького регіону найбільш актуальними є такі компоненти української етнопедагогіки, як родинознавство, етнодидактика і педагогіка добросусідства.
Серед провідних засобів втілення етнодидактики нашу увагу привернули насамперед родинний і громадський побут, природа, звичаєве право, національний спосіб життя.
Основні принципи методики викладання української мови в наших умовах трансформуються у загальні принципи використання мови в якості окремої навчальної дисципліни (кафедральний рівень) і в якості мови навчання в цілому (загальновузівський рівень). До таких принципів слід віднести
принцип народності
– репрезентація української мови у вигляді фольклорних елементів (прислів’я, приказки) і творів красного письменства на обох рівнях;
принцип історизму
– повідомлення про історичні процеси у розвитку мови, історії України, української культури, ораторського мистецтва, діловодства та документування (кафедральний рівень), повідомлення про історичні явища та українські персоналії у відповідній сфері (загальновузівський рівень);
принцип етнічної соціалізації
– становлення і розвиток особистості як суспільно-національного індивіда (реалізується на протязі усього часу навчання на загальновузівському рівні);
принцип європеїзму
– репрезентація української мови, культури, менталітету як явищ європейської культури (реалізується на протязі усього часу навчання на загальновузівському рівні);
принцип культуровідповідності
– неухильне забезпечення високої грамотності й культури усного та писемного мовлення (кафедральний рівень), загальної культури та освіченості (загальновузівський рівень);
принцип урахування регіонального, місцевого, домашнього (родинного) мовного середовища
– використання індивідуальних завдань для кожного студента залежно від його особистісних рис в поєднанні з найбільш ефективними груповими формами навчання (кафедральний рівень);
принцип виховного навчання
– забезпечення духовно-морального, національно-патріотичного, трудового, інтелектуального виховання через відповідний відбір і презентацію навчального матеріалу (традиції і норми християнської моралі, козацький кодекс честі, заповіді українських націоналістів тощо) на обох рівнях.
Таким чином, визначальна особливість реалізованого ДонДУУ українознавчого етнопедагогічного підходу до навчання – перехід до інтеґративних знань і цілісного сприйняття особистості. Розгляд усіх проблем навчання і виховання як цілісного явища розкріпачує мислення суб’єктів педагогічного впливу, забезпечує умови для користування власним розумом, для розвитку самосвідомості і самовдосконалення.
Однобічний техногенний розвиток сучасної цивілізації не виправдав себе, стався великий розрив між сучасними досконалими інженерними технологіями і моральними цінностями. Внаслідок цього зросла соціальна напруга в суспільствах, де пріоритетними є не розвиток і вдосконалення людської особистості, а матеріальне накопичення і культ неконтрольованого споживацького інстинкту. Поширюються псевдокультура, псевдолітература, псевдомистецтво. За законами ринку все ставиться під сумнів: сенс буття, принциповість, правда, мораль, природний потяг і біологічні функції індивіда, традиції, звичаї.
Саме тому у нинішній період докорінної переорієнтації цінностей насамперед від вихователів та викладачів слід очікувати реалізації українознавчого інтеґративного підходу у вирішенні проблеми консолідації української нації.
Для досягнення мети сучасного українознавства треба обов’язково мати уявлення про особливості його сприйняття різними членами суспільства. За типологією С.Грабовського [9], існують сформовані ще в XIX ст.
·“гоголівський” тип (побутово-політичне малоросійство)
·просвітянсько-культурницький тип П.Куліша та М.Старицького (аполітичне обстоювання культурної автономії)
·божественно-особистісний тип П.Юркевича (космополітична причетність людини до Бога)
·політичні типи (“федералістський” М.Костомарова, “франківський”, радикальний).
Згадані типи з певними модифікаціями чинні і сьогодні. Але найбільш небезпечний для розбудови української держави тип демонстративних українофобів з боку деяких автохтонних українців та певної кількості колишнього управлінського апарату і прибулої в Україну інтелігенції, яка проводила русифікаторську політику.
Антиукраїнство автохтонних українців виявляється у відмові від власних етнічних ознак (зміна прізвища, мови спілкування в сім’ї, норм побуту, загальнокультурних орієнтацій тощо), у дієвому запереченні та “викоріненні” усього українського із соціально-культурного життя.
Для цього соціального типу мрією стає не українська національна ідея, а свобода від України, втеча від свого архетипного підґрунтя. Проте архетипний код подолати неможливо, тому неадекватність з минулим свого роду, своїм генетичним майбутнім і нові імпульси підсвідомості провокують істерично-гіперактивну боротьбу під гаслами боротьби за “владу рад”, “велику Росію”, “автономну республіку” тощо.
За таких умов українознавство – “спасенний погляд на самого себе” (П.Куліш). Саме інтеґративне, толерантне, демократичне українознавство новітнього періоду має бути покладене в основу освіти нового тисячоліття в Україні.
Перетворення в економіці, які відбуваються в нашій країні, передбачають також зміни в економічному мисленні.
Тип економічного мислення є однією з найважливіших характеристик суб’єктів виробничих відносин, господарських зв’язків і являє собою процес пізнання людиною, соціальною групою, усім суспільством економічної дійсності, сталих економічних відносин, усвідомлення свого місця в них, засвоєння норм раціонального господарювання і поведінки, прогнозування господарських подій, створення відповідних образів доцільної діяльності. Економічне мислення визначається економічними відносинами, економічною дійсністю суспільства. Один тип економічного мислення формується в умовах централізовано керованої, регламентованої економіки, принципово інший – у ринкових умовах.
Визначається тип економічного мислення і національними традиціями, особливостями менталітету, «духу господарства». Методологічною основою такого підходу є визначення М.Вебера про обумовленість становлення капіталізму, ринкового мислення так званим «духом капіталізму».
Відбиття, усвідомлення економічним мисленням економічної дійсності здійснюється через пізнання, отримання і засвоєння знань. Тип економічного мислення, в свою чергу, визначає і характер економічної свідомості: знання, які є продуктом того чи іншого типа економічного мислення, стають елементом суспільної свідомості і психології і в цій якості формують думки, позиції, ціннісні орієнтації, мотиви, визначають зміст і характер переконань, звичок, установок, існуючих у людей в економічній діяльності.
Економічне мислення безпосередньо і через засвоєння знань, через економічну психологію формує економічну поведінку. Тип такого мислення – частина економічної культури суспільства, яка є способом організації, розвитку економічної діяльності, тобто воно взаємодіє з економічними відносинами, свідомістю, психологією, поведінкою. Таким чином, осмислення економічних відносин і діяльності людини створює підставу для усвідомленої участі людини, соціальної групи, суспільства в особі держави в економічному процесі, прийнятті господарських відносин.
Економічне мислення у нашій країні визначається його приналежністю як до західного, так і до східного типів цивілізацій і відповідно економічного мислення.
Український степ справив відчутний вплив і на витворення відмінностей між вдачею українського населення. Небезпечні степові рівнини завжди вабили амбітнішу, більш схильну до самовияву частину населення (здобувачів, січовиків, запорожців). Безпечніші, більш захищені регіони Волині та Галичини залишилися осередком слухняніших, дисциплінованіших, менш схильних до ризику людей. Відмінності в духовності, психіці населення різних географічних регіонів стали підставою поділу українців на східних та західних. Для західних українців превалюючими є емоційно-вольові чинники (почуттєвість, стихійність, динамізм, амбітність), а для східних – раціональні (реалізм, діловитість, дисциплінованість тощо).
Географічні умови України, її урожайна та щедра земля не спонукали до активності і спричинилися до формування неквапливої, споглядальної вдачі українця. Водночас це сприяло формуванню індивідуалістичної постави та нехоті до підпорядкування. Життя в екстремальних умовах незахищеного степового простору стимулювало вольовий максималізм і агресивність як інстинктивний засіб до збереження своєї національної ідентичності. Водночас таке життя позначилося на формуванні соціальної структури українського народу. Нехтування матеріальними інтересами перед перманентною загрозою унеможливлювало появу власного купецького стану, гальмувало соціальну диференціацію суспільства. Родюча земля, не вимагаючи надмірних фізичних зусиль для здобуття засобів до існування, спричинилася до слабкої соціальної активності і характерної непідприємливості. Це виявилося у відомій погорді українців до крамарювання. До нівеляції суспільних верств та соціальної однорідності українців призвів і занепад міст та міських ремесел, спричинений зовнішніми агресіями та внутрішнім розбратом [10].
В умовах централізовано – керованої системи разом з такими рисами, як ентузіазм, віра в світле майбутнє, усвідомлення соціальної захищеності, взаємодопомога, колективізм з’явилися і потяг до зрівнялівки, утриманство, інертність та апатія, впевненість у тому, що мінімум благ буде отриманий працівником у будь-якому випадку.
Характерними рисами типового вітчизняного працівника (керівника, спеціаліста, робітника) в середині 90-х років XX ст. було визнано безвідповідальність; відсутність намагання цінити або економити робочий час (що обумовило і слабкість виконавчої дисципліни); зневажливе ставлення до виконання інструкцій, стандартів, правил; неповага до діяльності інших працівників, намагання керуватися власними інтересами та ігнорувати чужі; несамостійність; безініціативність на робочому місці; нехлюйське ставлення до оточуючого середовища; намагання завжди працювати колективно, а не індивідуально [11].
На нашу думку, безперспективно перероблювати, «ламати» менталітет, економічне мислення українців. Звичайно, треба і потрібно розвивати риси ринкового економічного мислення, які завжди були притаманні українцям, привносити нові, використовуючи позитивні особливості існуючого державного економічного мислення. Мабуть, доречно згадати при цьому досвід Японії, Китаю, країн Південно – Східної Азії, де успіх соціально – економічних перетворень був досягнутий в результаті сполучення сучасних ринкових методів і економічного мислення з національними традиціями.
Економічне мислення є обов’язковим елементом економічної свідомості і економічної культури й пов’язане з соціально-психічними якостями людини (ощадливість, підприємливість, діловитість тощо). За умови органічного злиття економічної освіти й виховання економічне мислення і свідомість переходять у відповідні соціально-психічні якості вихованця, в практичні навички економічної діяльності.
Без сумніву, відтворення послідовної системи економічного навчання та виховання у нашій країні, формування сучасного соціально – орієнтованого ринкового економічного мислення сприятимуть подоланню кризових явищ, установленню цивілізованої ринкової економіки.
У постсоціалістичні часи модернізація принципів управління в Україні досягла незначних успіхів. У 2002 р. кількість українських підприємств становила приблизно 3 млн., з яких 11 тис. великі (понад 250 працівників) і 33 тис. середні (50-250 працівників). Отже, 2 млн. 650 тис. підприємств – це самозайняті особи, які виробляють і (або) розповсюджують чи продають продукцію. Спираючись на ці дані та об’єктивні закономірності розвитку менеджменту, потребу в менеджерах для сучасного розвитку можна оцінити приблизно в 1 млн осіб.
Переважна більшість українських компаній не здійснює довгострокового планування своєї діяльності, а 83% підприємств навіть на ставлять перед собою такого завдання. Українські керівники з великими труднощами імпортують нові технологічні прийоми. Державний і приватний менеджмент не має важелів для регулярного залучення інтелектуального і духовного потенціалу українського народу для постійного надходження конструктивних ідей. Водночас слід зазначити, що інтелектуальній еліті України сьогодні бракує необхідної мотивації застосування наявних знань і професійних навичок у своїй державі, а відтак вона прагне реалізувати їх за кордоном. Вітчизняні менеджери зверхньо дивляться на робітників, умови їхньої праці та можливості кар’єри, тобто на ті фактори, що здебільшого і просувають бізнес. Сучасна вища ланка керівників здебільшого не має управлінської підготовки. Вони не вивчали стратегічний або фінансовий менеджмент, маркетинг. За базовою вищою освітою нинішні керівники не корелюють зі своїми посадами і здобутою раніше підготовкою в соціально-гуманітарній сфері. Так, серед керівних кадрів державної служби декілька відсотків юристів, близько 15% економістів і дуже багато керівників-інженерів, тобто фахівців технічних, а не суспільних систем.
Вадою сучасного менеджменту в українському бізнесі є також брак корпоративної культури. Цю культуру визначає психологія вищих керівників. Недоліком української культури менеджменту є те, що керівник переважно на інтуїтивному рівні усвідомлює, що добре, а що погано. При цьому він ще не завжди може сформулювати свої уявлення у вигляді кодексу.
На сучасних українських підприємствах дедалі більше загострюються і диференціюються за великим числом ознак конфлікти між діловими культурами України і Заходу; між підприємцями та інвесторами; між директорами і фінансовими структурами; між управлінцями та неуправлінським персоналом; між акціонерами та найманими менеджерами і фахівцями.
Одним із чинників, що може вплинути на швидкий розвиток управління та подолання неблагополучної економічної ситуації в Україні, є безкомпромісна відмова від старих звичок і умовностей та впровадження нової техніки і методів управління.
Модернізація управління має відбуватися на основі триєдиного підходу, який синтезує мультиплікаційний ефект (постійне наростання); синергетичний ефект (поєднання багатьох чинників конкретної системи); інтегральний ефект (єдність метричних та неметричних цінностей). За таким підходом спільні зусилля державної влади та керівників бізнесу були б націлені на: 1. вироблення нових концепцій управління; 2. екстенсивний та інтенсивний розвиток системи бізнес-освіти; 3. довгострокове планування управління; 4. уведення системи моніторингу стану управління; 5. точне визначення прав і обов’язків для кожного працівника у поєднанні з колективізмом дій; 6. дослідження і розробки з проблем національного менеджменту; 7. використання сучасних технічних (інформаційних) засобів.
Принаймні три з вказаних напрямків – розробка нових концепцій управління, всебічний розвиток бізнес-освіти, дослідження національного менеджменту – базуються на засадах українознавства. Без урахування національних особливостей розвинути власне український менеджмент як науку управління неможливо.
літературА
1. Корсак Костянтин. Цивілізаційна компетентність громадян і завдання обов'язкової освіти // Освіта і управління. – 1998. – № 1. – С.10-11.
2. Кононенко Петро, Сазоненко Галина. Галіцина Людмила. Громадянин України XXI століття. Концепція національного виховання Українського гуманітарного ліцею Київського Національного університету ім. Т.Шевченка // Освіта і управління. – 1998. – № 1.– с. 15.
3. Концепція національного виховання // Освіта. – 7 серпня 1996 р. – № 41 (219). – С.2-7
4. Концепція розвитку вищої освіти Донецької області до 2020 року. – Донецьк: Донецька обласна державна адміністрація, 2007. – 53 с.
5. Українська мова. Теорія і практика: Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції. – Донецьк: Донецький державний університет, 2007. – 120с.
6. Проблеми функціонування й викладання української мови у вищих навчальних закладах. Матеріали регіональної науково-практичної конференції / Укладачі: Л.П. Семенова, Л.В. Шавлак, Л.К. Лазарева, Т.О Мачай. – Донецьк: ДонДТУ. – 68 с.
7. Актуальні проблеми мовної освіти у вищих навчальних закладах. Збірник праць регіональної науково-методичної конференції / Укладачі: Л.П.Семенова, Л.В.Шавлак, Л.К.Лазарева та ін. – Донецьк, ДонНТУ. – 160 с.
8. Стельмахович М.Г. Етнопедагогічні основи методики української мови // Дивослово. – 2003. – № 5-6. – С.19-23.
9. Грабовський Сергій. Українська мрія: тріумф і трагедія // Сучасність. – 1995. – № 3. – С.137.
10. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992.
11. Гошко А., Дмитренко Г. Формирование украинской модели менеджмента // Персонал. – 2007. – № 5. – С. 24-27.
1
Збережено авторський стиль авторів повідомлень
|
