Курсовая работа: Формування самооцінки школяра

Вступ

Актуальність теми дослідження пов’язана із тим, що, незважаючи на значну кількість досліджень оцінної діяльності роботи учнів, питання про роль оцінювання і самооцінки навчальної діяльності учня висвітлено недостатньо, особливо із психологічних позицій, хоча є однією з найгостріших проблем, які стоять перед сучасною школою і мають бути вирішені для забезпечення досягнення учнем успіхів у навчанні. Часто виникають проблеми психологічного характеру. Насамперед, це психологічні труднощі, з якими учень стикається в процесі навчання. З одного боку, труднощі навчальної роботи учня залежать від особливостей навчального матеріалу, з іншого – від можливостей, індивідуальних і вікових особливостей дитини.

Проблема успішності дуже складна, її дослідження передбачає безліч різних підходів, але всі вони групуються навколо двох основних аспектів розгляду проблеми:

1) як вчитель навчає;

2) як учень навчається і як при цьому здійснюється його розвиток.

Фахівці різних галузей психолого-педагогічної науки в основному приділяли увагу окремим аспектам цієї проблеми. Так, дидакти вважають основним об’єктом вивчення педагогічні умови та особливості навчально-виховного процесу, які, на їхню думку, сприяють подоланню неуспішності. Психологи зосереджуються на вивченні особливостей особистості невстигаючих учнів, на виявлення своєрідності самого процесу їхньої навчальної діяльності.

Об'єктом дослідження в роботі є основи психолого-педагогічної науки, а предметом – вплив успішності в навчанні на формування самооцінки.

Мета дослідження: виявити психологічні фактори неуспішності і успішності в навчанні та їх вплив на становлення самооцінки учня.

Завдання дослідження:

1. Розглянути теоретичні підходи до вивчення впливу навчальної успішності на становлення самооцінки школяра.

2. Емпірично виявити специфіку ставлення учнів до себе та до своєї навчальної успішності в залежності від причин, що заважають засвоювати знання на достатньому рівні.

3. Порівняти показники основних параметрів самооцінки, ставлення до своєї навчальної успішності та навчання взагалі в учнів з високою навчальною успішністю та низькою навчальною успішністю.

4. Розкрити психологічні умови оптимізації розвитку особистості в учнів з низькою навчальною успішністю.

Гіпотезою дослідження є припущення про те, що успішність навчання школяра визначає особливості і рівень самооцінки.

Методичними та теоретичними засадами нашого дослідження є принципи детермінізму, єдності свідомості і діяльності, взаємозалежності зовнішніх та внутрішніх чинників становлення особистості (Б.Г. Ананьєв, Г.О. Балл, Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, С.Д. Максименко, Г.С. Костюк, В.А. Роменець, Н.В. Чепелєва та інші).

Методи дослідження: теоретичний аналіз наукових джерел із досліджуваної проблеми: аналіз, порівняння, узагальнення та систематизація емпіричних і теоретичних даних; порівняльний аналіз результатів дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у виявленні факторів становлення самооцінки учнів з різною навчальною успішністю.

Теоретичне значення дослідження полягає у вивченні впливу низької навчальної успішності на становлення особистості школяра; з`ясуванні психологічних причин навчальної неуспішності у дітей з нормальним інтелектуальним розвитком; визначенні психологічних умов підвищення навчальної успішності школярів.

Інформаційною базою роботи є наукові публікації, монографічні видання, підручники вітчизняних і закордонних вчених та інші джерела.

1. Теоретичні основи вивчення впливу успішності у навчанні на самооцінку учня

1.1 Погляди вітчизняних та зарубіжних науковців на взаємозв'язок успішності у навчанні і самооцінки

Проблема успішності дуже складна, її дослідження передбачає безліч різних підходів, але всі вони групуються довкола двох основних аспектів розгляду проблеми:

1) як вчитель учить;

2) як школяр вчиться і як при цьому здійснюється його розвиток.

Фахівці різних галузей педагогічної науки приділяли переважну увагу одній або іншій стороні даної проблеми. Так, дидакти основним об'єктом вивчення роблять педагогічні умови, особливості учбово-виховного процесу, які сприяють подоланню неуспішності. Психологи ж направляють увагу на вивчення особливостей неуспішної особи, виявляються в процесі вчення, на виявлення своєрідності самого процесу їх учбової діяльності. На питання – які типові поєднання особливостей школярів, що визначають характер неуспішності, – відповідають психологічні дослідження. Дидактична основа для таких досліджень міститься в роботі А.М. Гельмонта [25, с. 132–157]. У цій роботі даний диференційований аналіз неуспішності школярів і її причин. Один з критеріїв, який покладений А.М. Гельмонтом в основу диференціації неуспішності носить психологічний характер, – це міра легкості (або труднощі) переборної негативного явища. Основного значення набувають причини, залежні від учня:

1) погана підготовленість і значні пропуски в знаннях;

2) негативне відношення до учення;

3) відсутність звички до організованої праці, недостатній рівень загального розвитку.

В.І. Самохвалова [15, с. 470] виділяє три показники, на основі яких можуть бути розглянуті відмінності в поведінці дітей і особливості їх особи:

1) відношення до учення;

2) організація учбової роботи;

3) засвоєння знань і навиків.

Ці показники можуть по-різному виявлятися у дітей з однаковою успішністю, оскільки не виявляється однозначних зв'язків між мірою успішності в ученні і відношення до учення. Характеризуючи групи дітей з однаковою успішністю можна виділити яку-небудь одну групу рис, яка визначає все інше. Це положення розвивається в одній з робіт А.С. Славіної [22, с. 14], де автор детально описує особливості розумової діяльності неуспішних дітей, названою «інтелектуальною пасивністю». Дана «пасивність» виявляється в небажанні думати, в прагненні уникнути всяких розумових зусиль. Вона виявляється у школярів при здійсненні учбової діяльності.

В.В. Давидов [18, с. 3] вважає специфічною потребою і мотивом учбової діяльності учня теоретичне відношення до дійсності і відповідні йому способи орієнтації. Поставити перед школярем учбове завдання – це означає ввести його в ситуацію, що вимагає орієнтації на змістовно загальний спосіб її дозволу у всіх можливих особових і конкретних варіантах умов. Одним із значимих компонентів учбової діяльності є система особливих дій за рішенням завдань. Він виділяє наступні учбові дії, яким залежно від конкретних умов їх виконання відповідають операції:

1) перетворення ситуації для виявлення загального відношення даної системи;

2) моделювання виділеного відношення в графічній і знаковій формі;

3) перетворення моделі відношення для вивчення його властивостей в «чистому вигляді»;

4) виділення і побудова серії частних конкретно-практичних

завдань, що народжуються загальним способом;

5) контроль за виконанням попередніх дій;

6) оцінка засвоєння загального способу як результату рішення даної учбової задачі.

Формування повноцінної учбової діяльності у молодших школярів може відбуватися лише на основі певного принципу розгортання матеріалу, адекватного змістовному узагальненню, який детермінується теоретичними формами суспільної свідомості і вимогами духовного виробництва. В даний час це здійсненно лише в спеціально організовуваних експериментальних умовах.

У дослідженнях П.П. Блонського [10, с. 327] фігурує поняття «засвоєння». Він відзначає, що не можна змішувати проблему засвоєння знань з проблемою пам'яті, що засвоєння знань не зводиться лише до пам'яті, воно передбачає розумову діяльність суб'єкта, вживається це поняття в широкому сенсі, позначаючи терміном «засвоєння» пізнавальну діяльність, що включає цілий ряд психічних процесів: сприйняття пам'яті, мислення.

Лейтес вважає, що не може бути просто поставлений знак рівності між вивченням (або рівнем розумового розвитку) і здатністю. У шкільні роки можна говорити про ті або інші передумови здібностей, що впливають на навчання.

Розенталь У.Д. [45, с. 132–157] вказував, що здібностями можна називати такі індивідуально-психологічні особливості, які мають відношення до успішності виконання тієї або іншої діяльності, зокрема учбової. Але не окремі здібності як такі безпосередньо визначають можливість успішного виконання учбової діяльності, а лише те своєрідне поєднання цих здібностей, яке характеризує дану особу.

Таким чином, аналіз досліджень, присвячених психологічним проблемам успішності навчання, показує, що на шляху до вирішення цих проблем зроблено немало. Проте ще виникає багато питань про причини, обуславливающих трудність в навчанні. Необхідне більш поглиблене вивчення особливостей особи школяра, що допомагають йому в усуненні труднощів і успішному оволодінню ним шкільною програмою.

1.2 Проблеми самооцінки школяра

Проблема виникнення і розвитку самооцінки є однією з центральних проблем становлення особи дитини. Самооцінка – це необхідний компонент розвитку самосвідомості, тобто усвідомлення людиною самого себе, своїх фізичних сил, розумових здібностей, вчинків, мотивів і цілей своєї поведінки, свого відношення до тих, що оточують, до інших людей і самому собі.

Р. Бернс [8, с. 340], аналізуючи велике число досліджень американських авторів, відзначає, що на межі дошкільного і молодшого шкільного віку відбувається якісний стрибок в розвитку самооцінки. Проте розширювальне тлумачення цього поняття позбавляє виводи конкретності, не дозволяє досить охарактеризувати зміни, що відбуваються.

Молодшому школяру в учбовій діяльності необхідне уміння ставити цілі і контролювати свою поведінку, управляти собою. Аби управляти собою, необхідні знання про себе, оцінка себе. Процес формування самоконтролю залежить від рівня розвитку самооцінки. Молодші школярі можуть здійснювати самоконтроль лише під керівництвом дорослого і за участю однолітків. Уявлення про себе основа самооцінки молодших школярів. Самосвідомість дитяти здійснюється в учбовій діяльності.

Засвоюючи в процесі навчання і виховання певні норми і цінності, школяр починає під впливом оцінних думок інших (вчителів, однолітків) відноситися певним чином як до реальних результатів своєї учбової діяльності, так і до самого себе як особи. З віком він все з більшою визначеністю розрізняє свої дійсні досягнення і те, чого він міг би досягти, володіючи певними особовими якостями. Так у учня в учбово-виховному процесі формується установка на оцінку своїх можливостей – один з основних компонентів самооцінки.

Діти, які не критичні до себе, часто дуже критичні до інших. Якщо маленькому школяру (першокласникові, другокласникові), який зазвичай отримує хороші відмітки і високо оцінює себе, дати на оцінку його власну роботу і таку ж за якістю роботу, виконану іншим, то собі він поставить 4 або 5, а в роботі іншого знайде масу недоліків.

Діти з високою самооцінкою відрізнялися активністю, прагненням до досягнення успіху як в ученні і суспільній роботі, так і в іграх.

Зовсім інакше поводяться діти з низькою самооцінкою. Їх основна особливість – невпевненість в собі. У всіх своїх починах і справах вони чекають лише неуспіху.

Педагогічна практика показує, що деякі вчителі не завжди усвідомлюють роль своїх оцінних думок у формуванні самооцінки молодших школярів – одного з найважливіших засобів дії на розвиток особи, тому вдосконалення оцінної діяльності вчителя, вивчення її механізмів є одним з резервів підвищення ефективності виховної роботи, підвищення суспільної активності юних громадян.

На практиці, організовуючи учбово-виховну роботу вчитель, зазвичай, співвідносить результати, що досягаються дітьми, з їх розумовими здібностями і відношенням до учення, не враховуючи самооцінку дитяти, його власні уявлення про свої здібності. Тим часом, від цих вистав залежить велика або менша упевненість в своїх силах, відношення до помилок і ряд інших моментів учбової діяльності.

Результати психологічних досліджень свідчать про те, що первинна оцінка дитям своїх особових якостей, вчинків є простим віддзеркаленням тієї оцінки, яку дають цій діяльності і цим якостям вихователі, вчителі, батьки. Тому цю стадію в розвитку самооцінки вважають «передсамооцінкою».

Процес же формування справжньої самооцінки включає, за даними цих досліджень, два етапи:

1) самооцінка піддається зовнішнім діям;

2) у сферу самооцінки включається його внутрішній стан, особові якості.

Матеріали психічних досліджень показують, що засвоєння що вчаться вимог, які повинні задовольняти їх учбову діяльність, здійснюються опосередковано, через оцінку результатів цієї діяльності вчителем.

Психологічні дослідження і спостереження свідчать про те, що на процес формування самооцінки що вчиться вирішальний вплив робить оцінка їх учбової діяльності і поведінка вчителів.

У багатьох роботах [11, 3, 7, 10, 22, 23] підкреслюється, що оцінка знань що вчаться вчителем сприяє їх просуванню, має повчальний, виховуючий характер. Проте існує проблема у дослідних педагогів, уміло що користуються пятибалльной оцінною системою, оцінка якості виконуваних що вчаться учбових робіт. Спеціально проведені спостереження показують, що серед багатьох причин прикрого «топтання на місці» чималу роль грає невідома вчителеві оцінна діяльність самих учнів.

Результати цих спостережень показують, що школярі ведуть оцінку своїх знань паралельно, але не погоджено з вчителем.

Оцінні бали, які виставляє вчитель, повинні безумовно відповідати дійсним знанням дітей. Проте педагогічний досвід показує, що в оцінці знань що вчаться потрібний великий такт. Поважно не лише, яку оцінку поставив вчитель учневі, але і те, що він при цьому сказав. Дитина повинна знати, чого чекає від нього вчитель наступного разу. Не слід захвалювати хороших учнів, особливо тих дітей, які досягають високих результатів, але без особливих зусиль. Зате потрібно заохочувати в тій або іншій формі щонайменше просування в ученні хоча і слабкого, але працелюбного, старанного учня.

Отже, можна зазначити, – головне, що повинне визначати відношення кожного вчителя до кожного учня (незалежно від рівня його знань і індивідуальних психологічних особливостей), – це глибока віра в зростаючу людину, в його можливості.

1.3 Вплив соціальних факторів на самооцінку учнів

Дошкільник стає школярем, змінюється його внутрішня позиція, самосприйняття, режим, устрій життя, погляди, цінності, мотиви. Це знаходить своє відображення в Я – концепції дитини. Поряд з цим на формування самооцінки школяра мають вплив такі фактори: позиція батьків, вчителів, однокласників, друзів, соціального оточення.

З самого народження, навіть до того, людина стає об’єктом ставлення до себе інших людей, перш за все батьків. Ставлення до дитини навколишніх передує її самовідношенню, усвідомлення її іншими людьми – її самоусвідомленню.

В процесі життя і взаємодії з оточуючими дитина засвоює значущі для неї точки зору інших дюдей і, присвоюючи їх, формує самосвідомість.

Велику роль у формуванні самооцінки дитини відіграє стиль сімейного виховання, сімейні цінності. Діти з завищеною самооцінкою виховуються за принципом кумира сім’ї, в обстановці некритичності і досить рано усвідомлюють свою виключність. В сім’ях, де ростуть діти з високою, але не завищеною самооцінкою, увага до особистості дитини (інтереси, смаки, друзі) поєднується з достатньою вимогливістю. Тут не практикують принизливі покарання і охоче хвалять, коли дитина цього заслуговує. Діти з заниженою (не обов’язково дуже низькою) самооцінкою користуються вдома великою свободою. Але ця свобода, по суті, – безконтрольність, наслідок байдужості батьків до дітей і один до одного. Батьки таких дітей включаються в їх життя тоді, коли виникають навчальні проблеми: мало цікавляться їх захопленнями, друзями, переживаннями.

В сім’ї дитина вперше засвоює поняття цінності. У дітей найбільший інтерес до тих якостей, якими цікавляться батьки. Наприклад:

– підтримання престижу (- А хто ще в класі одержав п’ятірку?);

– слухняність (– Ти сьогодні був чемний?) тощо.

В самосвідомості молодшого школяра зміщуються акценти, коли батьків хвилюють не навчальні, а побутові моменти його шкільного життя (- В класі з вікон не дує?; – Що вам давали на сніданок?). Неприпустимим є байдужість до шкільного життя дитини, коли шкільне життя або не обговорюється, або обговорюється формально. Досить байдуже запитання – «Що сьогодні було в школі?» – рано чи пізно приведе до відповідної відповіді: «Нічого особливого».

Цінності дітей і їх батьків співпадають, коли дитина приходить до школи, але до четвертого класу вони розходяться. Крім впливу батьків, приєднується вплив учителя, однокласників, друзів.

Залежність від поглядів батьків чітко проявляється і у рівні домагань та очікувань. При оптимальних відносинах у сім’ї і рівень очікувань щодо дитини високий, а рівень домагань – помірний; гіперопіка веде до пониження рівня очікувань, – гіперконтроль і недостатнє сприйняття ведуть до підвищення обох рівнів, фрустрація потреб дитини формує низький рівень очікувань і високий рівень домагань.

Діти чітко усвідомлюють батьківські впливи і гостро реагують на суперечності між явним вербальним впливом і опосередкованим. Батько може твердити, що він любить дитину, цінує її, а своєю поведінкою демонструвати протилежне. Тут може виникнути подвійний зв’язок, який спричинює виникнення психічних порушень, аж до шизофренічних розладів.

Велику роль у формуванні самооцінки молодшого школяра відіграє установка вчителя. Американський психолог Розенталь і Якобсон провели такий експеримент: на початку навчального року переконали вчителів у тому, що від окремих учнів слід чекати великих успіхів лише наприкінці навчального року. Насправді ж учні вибиралися випадково. Перевірка, проведена після експерименту, виявила, що вказані учні дійсно покращили свої успіхи в навчанні в більшій мірі, ніж інші діти.

Ці покращення пояснюються очікуваннями вчителів, які, самі цього не підозрюючи, реалізували щодо вказаних учнів певні установки, які проявлялися в спілкуванні, в особливому виразі обличчя, манерах, у всьому тому, що могло передати їх позитивні очікування учням.

Отже, якщо у вчителя сформована установка на низькі результати навчання, то мимоволі реалізуючи й та поєднуючи з нетерплячістю у спілкуванні з учнем, учитель сприяє пониженню самооцінки і реальному погіршенню успішності учня. Великий вплив на формування самооцінки має оцінна діяльність вчителя: оцінка в журналі і вербальна оцінка. Самооцінка шкорляра в основному орієнтована на оцінки, що виставляються в журнал. Однак і вербальна оцінка може відігравати домінуючу роль у формуванні самооцінки. Це пов’язано з лабільністю, емоційною забарвленістю, дохідливістю мови вчителя.

Вчителі, що відрізняються високою професійною майстерністю, прагнуть не лише змістовно оцінювати учнів (не просто поставити оцінку, важливо дати відповідні пояснення), не тільки навчити їх єдиним вимогам оцінки, але й донести свої позитивні очікування до кожного учня, створити позитивний емоційний фон при будь-якій, навіть низькій, оцінці [4, с. 221]. Вони оцінюють лише конкретну роботу дитини, а не її особистість. Не порівнюють дітей між собою, не закликають всіх брати приклад з відмінників, орієнтують учнів на індивідуальні досягнення – щоб завтрашня робота була краща від вчорашньої. Вони не захвалюють хороших учнів, особливо тих, які досягають високих результатів без особливих труднощів, без докладання вольових зусиль. І, навпаки, заохочують найменші позитивні зрушення у навчанні слабенької, але старанної дитини.

Від оцінки вчителя значною мірою залежить самопочуття школяра в класі. В учня з поганою успішністю можуть різко погіршитися стосунки з класом, при чому спостерігатиметься деформація поведінки. Деякі з слабовстигаючих учнів всіма силами тягнуться за іншими дітьми, будь-якою ціною намагаються привернути увагу, але більша частина невстигаючих займає пасивну позицію, відчуваючи самотність. Такі діти стають замкнутими, конфліктними, шукають спілкування поза школою.

Від оцінки вчителя залежить і ставлення товаришів. Однокласники ставляться до учня як до відмінника чи до двійочника. І це не дивно, адже для молодшого школяра навчальна праця – основний вид діяльності, результати якого не є байдужими для учня. Тому, якщо молодший школяр, який погано вчиться в школі і є постійним предметом зауваження вчителя, а вдома постійно вислуховує нарікання і скарги батьків, не реалізує себе в спілкуванні з ровесниками, однокласниками, він виходить за межі школи. Шукає поза школою, у дворі, на вулиці, таку групу людей, в якій навчальна успішність є другорядною.

Таким чином, аналіз психолого-педагогічних досліджень, які присвячені психологічним проблемам успішності навчання, доводять, що тривала неуспішність формує у школяра моральну й психологічну травму, породжує невпевненість у власних силах.

2. Роль самооцінки в розвитку дитини

2.1 Позитивна самооцінка – основа життєвого успіху дитини

У сім'ях, в яких позитивно оцінюють особистість дитини, виявляють віру в її можливості, звертають увагу на досягнення, не перебільшуючи їх при цьому, поважають її думку, надають підтримку, у неї формується висока самооцінка. Рівень домагань такої дитини, те, на що вона претендує в житті, те, чого прагне досягнути, відповідає її можливостям. У майбутньому вона зможе ставити перед собою конкретні завдання і виконувати їх.

Вплив батьків на становлення особистості дитини відбувається не тільки прямим, а й опосередкованим способом. Багато хто з психологів вважає що особистість формується шляхом навчання та ідентифікації (оточення) зі значущшими людьми. У нормі дівчатка ідентифікують себе з мамою, а хлопчики – з татом. Наслідком ідентифікації є інтроекція, тобто «вбирання» в себе цінностей, установок, рис характеру когось із батьків дитина засвоює його способи поведінки, тобто починає поводитися подібним чином. Спостерігаючи за поведінкою близьких дорослих, дитина вчиться бути чуйною, альтруїстичною, чи, навпаки – агресивною, злою. Ставлення батьків до сусідів, друзів, до роботи, грошей фіксується в сфері психіки дитини, чого вона не усвідомлює, але поступово це стає її ставленням. Система цінностей і норм поведінки формується через спостереження й моделювання поведінки батьків. Однак не треба вважати, що дитина – це «чиста дошка», на якій під впливом соціуму «пишуться» характеристики особистості [9, с. 27].

Дитина народжується з генетично заданими властивостями, що складають основу її індивідуальності. Базові властивості особистості, які називають темпераментом, обумовлюють індивідуальний спосіб реагування (поведінки) дитини, особливості її емоційної сфери.

З першого погляду багатьом людям начебто властива позитивна самооцінка. Але це не завжди так. Одна з трагедій нашого часу полягає в тому, що багато лідерів, вчителі, винахідники, художники – люди, що внесли величезний вклад до розвитку людства, – страждають від низької самооцінки. Деякі з найбільш шанованих історичних осіб ставали наркоманами, алкоголіками або навіть здійснювали самогубство лише для того, щоб позбавитися від свого «я», з яким вони не погоджувалися і яке частенько ненавиділи.

Найбільш згубним у взаємозалежності є те, що наша низька самооцінка переходить від одного покоління до іншого. Дослідження показали, що трагічна схильність до самогубств успадковується. Неважко зрозуміти, що якщо низька самооцінка передається від батьків до дитяти, то в деяких випадках її прояви можуть доходити до крайнощів.

Заражаючи дітей своїм відчуттям неповноцінності, ми прагнемо заразити і всіх інших, з ким входимо в контакт. Якщо наше положення дозволяє нам впливати на інших (візьмемо, наприклад, вчителя або проповідника), ми поширюємо хворобу на тих, хто дивиться на нас як на лідерів або як на джерело натхнення. Люди інтуїтивно відчувають недолік відчуття власної гідності і неминуче починають переймати частину тих якостей, які вони з нами пов'язують. Я давав поради сотням людей, що страждали відсутністю упевненості в собі і, як наслідок, нездібним успішно орієнтуватися в життєвих ситуаціях. Кожен з них був результатом наявності низької самооцінки, що розвинулася удома, в школі і під впливом негативного релігійного виховання.

Низька самооцінка має багато форм і проявів. Вони можуть бути описані як засоби і звички, які ми виробляємо для того, щоб вислизнути від вимог повсякденного життя. Це алібі, що дозволяє нам тимчасово уникнути зустрічі з реальністю. Згубна сила наших пристрастей прямо пов'язана з відчуттям неповноцінності і страхом перед самим собою. Ми прикриваємося своїм алібі, маскуючи низьку самооцінку, яку не хочемо показувати таким, що оточує.

Основні схильності людини, що володіє низькою самооцінкою.

Скарги і звинувачення. Ми звинувачуємо інших і скаржимося на них, оскільки відмовляємося прийняти той факт, що ми самі відповідальні за все, що з нами відбувається. Набагато легко перекласти провину на когось іншого, чим сказати «це моя проблема» або «це я повинен змінитися». Людина, в якої увійшло до звички скаржитися і винити інших в своїх невдачах, відчуває себе неповноцінним і намагається укріпити своє положення, принижуючи інших.

Пошуки винного. Ми вважаємо інших людей винними в тому, що вони не приймають нашу систему цінностей або не погоджуються з нею. Ми компенсуємо своє відчуття неповноцінності, намагаючись представити себе правими, а їх – неправими. Відмітьте, як часто ми звинувачуємо людей за те, що нам не подобається в нас самих. Засуджуючи їх вчинки, ми, по суті, говоримо: «Я не подобаюся собі, коли таке роблю, тому не можу допустити, аби подібна поведінка зійшла з рук тобі». Ми прагнемо засуджувати в тих, що оточують саме ті слабкості і помилки, в яких найбільш повинні самі, – це психологічна істина [6, с. 422].

Потреба в увазі і схваленні. Багато людей випробовують пристрасну потребу в увазі і схваленні. Вони не здатні зрозуміти і оцінити себе як гідних і повноцінних індивідуумів. Це наводить до постійної необхідності чути, що з ними «все гаразд» і що їх цінують і розуміють.

Відсутність близьких друзів. У людей з низькою самооцінкою, як правило, немає близьких друзів. Пита неприязнь до себе, вони стають або «одинаками», що живуть окремо від останніх, або дотримуються протилежної схеми поведінки та стають агресивними і напористими, критичними і вимогливими. Ні та, ні інша риса не сприяє дружнім взаєминам.

Агресивна потреба перемагати. Якщо ми одержимі бажанням завжди перемагати або бути правими, то зазвичай страждаємо від відчайдушної потреби доводити це таким, що всім оточує. Ми намагаємося виставити на перший план свої досягнення. Спонука, рушійна нами, – отримати визнання і схвалення інших людей. Мета, таким чином, полягає в тому, аби «бути краще» сусіда.

Надмірне потурання собі. Люди, що випробовують неприязнь до себе, не можуть жити в світі з собою і зазвичай намагаються задовольнити свої потреби, підміняючи орієнтири. Відчуваючи себе обділеними і ображеними, вони прагнуть до духовного і фізичного «опіуму», що притуплює біль. Вони переїдають, вживають наркотики, п'ють або надмірно багато палять, отримуючи тимчасове фізичне задоволення, що притуплює їх емоційні муки і відчайдушну потребу в самоодобренні. Надмірне потурання собі компенсує відчуття самовідречення. Таке самовідречення тимчасово зволікає зустріч з реальністю і зростаючою потребою в змінах.

Депресія. Ми впадаємо в депресію, коли повністю розчаровуємося в собі і в своїй здатності досягти того, чого хочемо від життя. Ми відчуваємо себе неповноцінними і негідними, не зробивши справ, які повинні були зробити, на власну думку або на думку інших людей. Крах життєвих планів і постійне занепокоєння за виправдання своїх чекань і чекань що оточують наводять нас до украй низького рівня самооцінки.

Розлучення. Багато розлучень є безпосереднім результатом низької самооцінки одного або обох партнерів. Найчастіше розпадаються ті зв'язки, де один партнер випробовує постійну потребу контролювати іншого, домінувати над ним або неподільно їм володіти. Постійні пошуки провини наводять до гіркоти і обурення, що зазвичай накладається на глибокі відчуття неповноцінності, незахищеності і відчайдушну потребу любити і бути коханим.

Саме тому, рівень позитивної оцінки запрограмований батьками змалку в дитини становить роль самооцінки майбутнього, який у подальшому, дорослому житті формує тверду особистість в буденності та складності існування.

2.2 Невдачі у навчанні як головна перешкода успішності у дорослому віці

Щаслива особистість – гуманістична мета освіти й сімейного виховання. Попри очевидну актуальність проблематики в науковій літературі не зустрічається єдиного бачення особистістю ідеалу. Це можна пояснити різницею ціннісних акцентів та досвідних смислів різних авторів.

Чи є якийсь зв'язок успішності особистості з іншими соціально-психологічними обставинами її життя? Цікавими в цьому відношенні є результати дослідників Лондонського університету, які вивчали особистісні риси дітей в перспективі їх успішності в дорослому житті. Вибірка становила 12 000 людей, народжених в 1970 році, за якими спостерігали протягом 30 років. Деякі висновки виявились несподіваними. Всупереч очікуванням дослідників, діти, які відрізнялись підвищеною тривожністю, плаксивістю, боязливістю, які часто проводили час на самоті, розвинулись як успішні дорослі за згаданими критеріями [11, с. 91–13].

Інтерпретація даних, однак, знімає видиму парадоксальність: діти, які багато часу проводять сам-на-сам, розвивають радше схильність до самостійного вибору та індивідуальних рішень, аніж до підкорення тиску однолітків. Професор Джон Біннер назвав отримані дані «доволі рельєфними» і «дуже визначними». Він буквально сказав: «Це демонструє потребу розширювати освітню програму, яка повинна не просто формувати вміння, а вбачати сенс у духовних аспектах життя дитини, у її соціальному та особистісному розвитку».

Не диво, що в згаданих дослідженнях діти, в яких була помітна самоповага, які мали хороші дружні стосунки з іншими дітьми, стали успішними й задоволеними життям дорослими, не схильними до депресій та залежностей.

Такі діти виховувались в сім'ях, де їм приділяли увагу, їх завжди вислуховували й поважали їхні ідеї. Вони, зазвичай, добре вчились, без гальмування бралися за складні та нові справи.

Тут помітно зв'язок успішності дитини з її почуттям власної гідності та довіри до оточення, що в купі є складовими авторитету.

Хоча «погані» риси в дитинстві збільшують вірогідність неуспіху в майбутньому, Біннер зазначає, що лише невеликий відсоток демонструє цей неуспіх вочевидь, більшість з культурних міркувань намагається його приховати. Показовим є те, що хлопці, які схильні були звинувачувати інших у власних проблемах, в дорослому житті мати низьку кваліфікацію та незначні доходи. Також хлопці зі слабкими читацькими вміннями, ставши дорослими демонстрували расові та національні упередження. їх частіше залишали жінки.

Хороші математичні здібності в дівчат та хороші читацькі здібності в хлопців виявились у прямому зв'язку з почуттям щастя в дорослому віці. На нашу думку, тут не обійшлось без андрогенної тенденції.

Дівчата, що успішно оволодівають раціональними способами взаємодії, що мають успіх в хлоп'ячих справах завжди мають вищу самооцінку, ніж їхні однолітки з традиційною фемінністю. Хлопці, які мали хороші читацькі здібності, демонструвати виші загально-інтелектуальні обдарування, зокрема, високу реактивність, здатність швидко переключати увагу, що в цілому характеризує їх як психологічно гнучких.

Західні дослідники показати, що спосіб, в який діти та підлітки проводять вільний час, впливає на успіх у їхньому подальшому житті безвідносно до соціального класу батьків.

Залучені до образотворчого мистецтва та музики, а також ті, які захоплюватися читанням поезії, писані вірші, оповідання, вели письмові нотатки, – всі вони мали значно більший шанс потім вчитися в університеті та постійно отримувати зростаючу зарплатню. Це ж стосувалось і любителів відвідувати театр. В цілому діти, що полюбляли творчі види дозвілля, мати високий рівень задоволення життям, схильність до волонтерської роботи в дорослому віці.

Кар'єрний успіх любителів мистецтва пояснюється лондонськими дослідниками так: висококультурна діяльність підлітків створює для них можливість зав'язувати дружні стосунки з впливовими дорослими, і це визначає їх подальшу долю. На нашу думку, таке пояснення є недостатнім.

Схильність до мистецтва – це культивування спонтанності у власних самопроявах та толерантність до спонтанних самопроявів інших людей. Це бажання внутрішньої свободи й інтересу до життя безвідносно до його економічно еквівалентних вигод. Така особливість дає людині можливість працювати легко, радісно, із задоволенням в самому процесі, що є духовним показником життєтворчості.

Ці та інші зарубіжні дослідження дозволяють виділити спільні риси, які впливають на успіх людини, тобто є умовами розвитку її особистості:

• висока чутливість;

• емпатійність;

• внутрішня свобода та індивідуальність;

• сформовані загально інтелектуальні вміння [4, с. 221].

А самоконтроль, дотримання моральних норм, правильне тлумачення функцій державно суспільних інституцій, мотивація власних досягнень стають похідними від цих рис.

Знову звернемо увагу на те, що, якщо останньому аспекту приділяється в освітніх впливах чи не найбільша увага, то перші три не тільки не розвиваються, а часто активно гальмуються. Особливо це стосується високої чутливості та свободи й індивідуальності.

Міркуючи над впливом чутливості – емпатійності на успішність особистості, слід вказати, що за її наявності механізм саморегуляції розвивається швидше, він у цьому випадку є більш тонким, ніж у людини з помірною чутливістю - емпатійністю.

Не слід забувати, що чутливі люди дуже залежні від схвалення оточуючих, тому роблять багато, аби це схвалення отримувати якщо не в прямій, то хоча б у відстроченій чи опосередкованій формі. Вмотивована таким чином діяльність приводить до успіху – звісно, за умов інтелектуального розвитку особистості та її здатності витримувати значні утиски й навантаження.

Варто застерегти, що висока чутливість може перетворюватися на вразливість-тривожність, яка мато асоціюється з успіхом за тими ж таки критеріями щастя.

Тривожна людина не вміє насолоджуватись життям, радіти з нічого, бо постійно хвилюється за майбутнє, жалкує за минулим, тримається за свої схеми належного, але нереального. У неї немає ні спонтанності, ні довіри, ні свободи, хоча при цьому може бути наявна інтелектуальна, моральна та вольова компетентність.

Вразливість-тривожність розвивається у чутливих дітей на фоні зовнішнього тиску, тотальних обмежень, в тому числі обмежень похвали, на фоні відсутності емоційно-тактильних контактів з матір'ю, іншими близькими людьми в перші роки життя.

Внутрішню свободу та індивідуальність легко розвивати засобами образотворчого та драматичного мистецтва. Проте не слід ставити дитину в ситуацію порівняння з іншими, навіть з її попередніми досягненнями. Кожен моментний прояв є сам оцінним. Лише коли дитина навчиться насолоджуватись своєю творчістю безвідносно до еталонів, тоді можна поступово підключати елементи навчання, схвалюючи дитину за старанність, терплячість і нові досягнення.

Наші дослідження дозволили зробити висновок: потрібно постійно підкреслювати дитині, що сьогоднішні здобутки є результатом сьогоднішньої праці й терпіння, що вони не залежать від минулого, вони завжди є результатом теперішніх дій. Малювання, ліплення, аплікації є традиційними видами дитячого прикладної творчості, які пропонуються в усіх дошкільних, шкільних та деяких позашкільних закладах; також кожна дитина може займатись цим вдома.

Хоча за силою емоційного впливу, за інтенсивністю конструктивну щодо я-концепції особистості драматизація та їх варіантам немає рівних, на жаль, вони все ще залишаються екзотичними формами освіти та дозвілля. Це має своє пояснення: дитячі театральні студії, звісно, потребують фінансової, технічної та кваліфікаційної підтримки. Крім того, необхідно враховувати часові, й енергетичні затрати дітей та їх керівників. Тому драматичні гуртки та театральні студії – справа особистого ентузіазму й самовідданості окремих педагогів – не є чисельними й довготривалими.

У цьому зв'язку елементи психологічної драми, рольової імпровізації та драматичного тренінгу є доступними й бажаними в навчально-виховному процесі. Ці форми психокорекції мають широко застосовуватись в роботі не тільки з проблемними дітьми. їх можна розробляти для системного виховання та навчання обдарованих дітей і дітей з не проявленими здібностями. Діапазон різновидів драматичних форм широкий: текстові (рідною та іноземною мовами) рольові відтворення та імпровізації, пантоміма, образна пластика, танцювальні сюжети, лялькові мініатюри, режисерські етюди. їх призначення має ту універсальність, яка робить взаємодію між педагогом і дітьми об'єктивно результативною та суб'єктивно приємною. А це гарантує успіх.

Під час драматичних вправлянь та імпровізацій інформація краще запам'ятовується та відтворюється в новій перекомбінованій формі, бо сприймання супроводжується емоційними переживаннями, в тому числі інтелектуальними (здивування від виявленого протиріччя, напруження, направлене на зняття протиріччя) [12, с. 168].

Крім того, така діяльність спирається на потреби в грі, в творчій самоактуалізації, спілкуванні, пізнанні, динаміці. Існує упередження щодо вікової пріоритетності – мовляв, грати необхідно з дошкільнятами та молодшими школярами. Але згадані потреби є актуальними для підлітково-юнацького віку. До того ж, проблеми духовного та морального змісту не вирішуються директивно та однобічно. Часто вони вимагають еклектичного підходу, індивідуального осмислення та альтернативності розв'язання. В розіграних назовні ситуаціях, виховується толерантність, повага й інтерес до інших бачень та чужого досвіду Рольові вправи екстеріоризують поняття та теоретично засвоєні закономірності, й тим перетворюють знання на вміння.

Робимо висновок: конкретне завдання особистісно зорієнтованої освіти полягає в тому, щоб розробити і впроваджувати систему вдало змодельованих ситуацій, які спонукають дітей до інтелектуальної, емоційної та духовної творчості. На наш погляд, духовна творчість включає:

– самопізнання, яке проходить через первинне само ототожнення з вражаючими об'єктами;

– самоприйняття, яке проходить через усвідомлення діапазону власної варіативності:

– самоінтеграцію в культурно-психологічний простір соціуму (на більш зрілому етапі – в буттєвий простір), яка проходить через вторинне самоототодження з елементами цього простору, опосередковане ціннісними орієнтаціями суб'єкта.

Отже, як правило, самооцінка школярем своєї учбової діяльності орієнтована на оцінки, виставлені в журнал, оскільки вони є підставою для соціального контролю і санкцій. Проте вербальна оцінка може грати домінуючу роль у формуванні самооцінки учня, якщо педагог уміє правильно нею користуватися. Це зв'язано і з тим, що вона більш лабильна, емоційно забарвлена, а отже, більш дохідлива до розуму і серця дитини.

3. Організація практичного дослідження впливу успішності у навчанні на самооцінку учнів

Мета дослідження – вивчення зв'язку самооцінки і успішності навчання дітей в молодшому шкільному віці.

Гіпотезою дослідження послужило припущення про те, що успішність навчання молодшого школяра визначає особливості і рівень самооцінки.

Експеримент проводився в Загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №20 м. Рівне.

Об'єкт дослідження – учні початкової школи з 2 по 4 клас, у віці 8–10 років, всього 33 дитини.

Перед початком дослідження ми за допомогою експертної оцінки (опиту у класного керівника) розділили дітей на успішних і неуспішних в учбовій діяльності. І поглянули результати рівня самооцінки в даних груп дітей.

1. Візьмемо для порівняння середні показники діагностичного дослідження самооцінки молодших школярів за допомогою методики Дембо – Рубінштейн. Середні показники самооцінки розумових здібностей у успішних дітей 61,2; в неуспішних 61,7 відмітимо, що це на 0,5 вище у неуспішних дітей. Дані показники практично не відрізняються один від одного. Але якщо ми поглянемо середні показники самооцінки авторитету у однолітків, то у успішних дітей – 60,2, а в неуспішних – 44,6. В цьому випадку самооцінка авторитету у однолітків у успішних дітей виявилася помітно вище (на 15,6). Звернемося до результатів по приватних самооцінках упевненості в собі і зовнішності. Якщо поглянемо таблицю, то відмітимо, що в обох випадках самооцінка у успішних дітей вища, ніж в неуспішних на 10,6 – 12,4 балів. Візьмемо для порівняння самооцінку умілості рук, то відмітимо, що в даному випадку самооцінка вище у неуспішних дітей, чим в успішних на 1,3 балу. Середня (загальна) самооцінка виявилася на 7,2 балу вище у успішних дітей. Отже, якщо узяти приватні самооцінки, наприклад, самооцінку розумових здібностей або умілості рук, характеру, то вони приблизно однакові (різниця 0,5 – 1,3). Але якщо поглянути на самооцінку авторитету, то ми бачимо, що є різниця в самооцінці між добре і неуспішними дітьми (на 15,6).

Табл. 3.2. Результаті діагностичного досліджння самооцінки молодши школярів за допомогою методики Дембо – Рубінштейн Успішні діти

Табл. 3.3. Неуспішні діти

Табл. 3.4. Особливості самооцінки школярів (методика Дембо – Рубінштейн)

Табл. 3.5.. Рівень самооцінки школярів (методика Дембо – Рубінштейн)

Найнижчий середній бал у успішних дітей по діагностиці самооцінки – самооцінка характеру (57,4), найвищий – самооцінка упевненості в собі (64,4). Ймовірно, що дані діти впевненні в собі, в своїх здібностях, можливостях, але характер при цьому оцінюють низько.

Порівняємо показники самооцінки у неуспішних дітей: найнижчий бал – самооцінка авторитету, найвищий – самооцінка умілості рук. Ймовірно, що ці діти не мають авторитету серед однолітків, та зате володіють високим рівнем умілістю рук.

Порівнянний Х-середнє по сигмі (стандартне відхилення) у успішних дітей. За всіма показниками вийшло, що сигма на багато менше Х-среднього. Це говорить про змішаний характер групової і індивідуальної тенденції

Порівнянний Х середнє по сигмі у неуспішних дітей. Також за всіма показниками сигма менше Х середнього. Самий найменший відрив отримали такі показники: самооцінка авторитету і самооцінка упевненості. Це знову ж таки говорить про змішаний характер групової і індивідуальної тенденції.

2. На даному етапі ми вивчили особові властивості, що впливають на самооцінку по методиці «Особовий диференціал» (показник оцінки, показник сили, показник активності).

Порівнянний Х-середнє у успішних дітей з нормою. Показник оцінки в нормі – 1,5; у нас вийшло по Х-середньому = 1,03. Це вказує на критичне відношення людини до себе, незадоволення своєю поведінкою, особливостей особи. Показник сили в нормі – 1,09; вийшло Х-середнє = 0,46. Це свідчить про низький самоконтроль, тривожність і стомлюваність. Це говорить Показник активності в нормі – 0,63; отримали Х-середнє = 0,44. Певна пасивність, емоційна врівноваженість. Бачимо, що за всіма показниками отримані результати нижчі за норму.

Порівнянний Х-середнє у неуспішних дітей з нормою. Показник оцінки в нормі – 1,5; у нас вийшло по Х-середньому = 1,01. Так само як і у успішних дітей вказує на критичне відношення до самого собі.

Результати діагностичного дослідження соціально-психологічних властивостей молодших школярів за допомогою методики «Особовий диференціал»

Табл. 3.7. Успішні діти

Табл. 3.8. Неуспішні діти

Результати діагностичного досліджння соціально-психологічних властивостей молодших школярів за допомогою методики «Особовий диференціал»

Табл. 3.9

Показник сили в нормі – 1,09; вийшло Х-середнє = 0,09. Це дуже низький результат, він свідчить і вказує на остенизацию і тривожності.

Показник активності в нормі – 0,63; отримали Х-середнє = 0,78. Вказує на товариськість, міжособову активність, імпульсивність. Бачимо, що показники оцінки і сили нижчі за норму, але якщо поглянемо на показник активності – вище.

Порівнянний Х-середнє по сигмі у успішних дітей. візьмемо для порівняння чинник оцінки, вийшло, що сигма менше середнього показника – це говорить про тенденцію, що змішала; показник сили: сигма більше на 0,04 середнього показника – спостерігається групова тенденція; показник активності: сигма більше на 0,01 – це говорить про групову тенденцію.

Порівнянний Х-середнє по сигмі у неуспішних дітей, візьмемо для порівняння чинник оцінки, вийшло, що сигма більше середнього показника – це говорить про групову тенденцію; показник сили: сигма більше середнього показника – спостерігається групова тенденція; показник активності: сигма рівна Х-середньому – це говорить про індивідуальну тенденцію.

3. При порівнянні експертної оцінки (яку дали вчителі) і результатими отриманими за допомогою методики Векслера (субтест №1 «Обізнаність»). У нас вийшло, що в першій групі дітей (добре успішні) по тесту Векслера і в експертній оцінці немає різниці. З 15 дітей в 14 – норма, в 1 – вище за норму. Порівняємо результати у неуспішних дітей, за експертною оцінкою 15 таких дітей, по тесту Векслера інтелект нижче за норму у 6 дітей, в останніх в нормі. Таким чином, рівень інтелекту «норма» не впливає на успішність навчання. Такі діти є в групі як добре успішні, так і погано успішні в учбовій діяльності. А такі показники, як «вище за норму» і «нижче за норму» впливають на рівень успішності.

Порівнянний Х-середнє з сигмою, у нас вийшло, що сигма в обох групах дітей нижча за середні показники, це говорить про змішану тенденцію.

Аналіз результатів індивідуального дослідження груп ризику

Ваня К. має по тесту Векслера високий рівень (погано успішне дитя), самооцінка упевненості в собі – середній рівень, останні показники – низький рівень (критичність до себе, своїм можливостям)

Даша З. має по тесту Векслера – високий ровень, але відноситися до неуспішних дітей за експертною оцінкою, загальна самооцінка – 1 рівень, але показник оцінки 3 рівень. Це свідчить про можливих невротичних або інших проблемах, пов'язаних з відчуттями малої цінності своєї особи (по соціометрії 2 рівень). Звернемося до результатів по спостереженню.

Результати виміру інтелектуальних здібностей молодших школярів за допомогою субтесту №1 (обізнаність) Векслера

Табл. 3.9. Успішні діти

Табл. 3.1.0. Неуспішні діти

Діма І. на уроці не працює, видно, що матеріал знає, але руку не піднімає. Буває, що завдання виконує з першого разу, а буває і перепитує. На урок ніколи не приносить додаткову літературу (інформацію), а інколи і заданий матеріал не приносить. Ініціативу не проявляє.

На зміні Діма любить над ким-небудь пожартувати, образити. Отримуючи здачу – плаче.

Бачимо, що просліджується низька самооцінка, товариськість (не завжди), імпульсивність. Даний учень з середнім рівнем інтелекту, може вчитися краще і відноситися до успішних дітей.

Результати діагност підтверджуються спостереженням і бесідою.

Даша З. на уроці тягнеться відповідати, піднімає руку, завдання виконує з цікавістю, захоплено, необхідні додаткові завдання. На урок приносить додаткову інформацію, просить доповідь до наступного уроку.

Показує додаткову інформацію, розповідає про події, про які прочитала удома, розглядає книги.

Результати діагностики підтверджуються спостереженням і бесідою.

Проаналізувавши результати по діагностичних методиках, дані яких представлені вище, можна зробити наступні висновки. Отримані результати суперечать описуваним в літературі закономірностям. По наших результатах успішність навчання не впливає на самооцінку молодшого школяра, і означає гіпотеза підтвердилася частково. Самооцінка неуспішних і успішних в учбовій діяльності дітей не відрізняється, тобто, немає значимих відмінностей в рівні самооцінки цих дітей.

Висновки

Проаналізувавши матеріали дослідження можна зробити наступні висновки:

Тривала неуспішність формує у школяра моральну й психологічну травму, породжує невпевненість у власних силах. Вченими виділяються три показники, на основі яких можуть бути розглянуті розбіжності у поведінці дітей одного віку й особливості їхньої успішності в навчанні: а) ставлення до навчання; б) організація навчальної роботи; в) засвоєння знань і навичок. Ці показники можуть по-різному виявлятися у дітей з однаковою успішністю, тому що не може бути однозначних зв’язків між рівнем успішності в навчанні й ставленням до навчання.

Таким чином, аналіз психолого-педагогічних досліджень, які присвячені психологічним проблемам успішності навчання, доводять, що на шляху до вирішення цих проблем зроблено чимало. Однак ще виникає багато питань про причини, що викликають труднощі в навчанні. Практикам (педагогам, психологам) слід здійснювати поглиблене вивчення особливостей особистості школяра, аналізувати, які фактори допомагають йому уникати труднощів у навчанні і сприяють успішному оволодінню знаннями.

Ми робимо висновок, що самооцінка, яка закріпилася і стала рисою характеру, не обмежується рамками однієї будь-якої діяльності, а поширюється й на інші види. Аналіз ряду досліджень дає змогу зазначити, що важливим фактором у формуванні особистості дитини є оцінювання її діяльності дорослими людьми. Емоційне самопочуття дитини залежить від того, які стосунки склалися у нього з оточуючими його людьми. Дуже важливим для дитини є налагодження міжособистісних відносин із вчительем (вчитель і учень є рівноправними суб’єктами). Така взаємодія спонукає до творчості учнів і вчительа, робить навчання цікавим та ефективним. При цьому пізнавальна активність учнів є максимальною, в результаті такої діяльності дитина здатна до самооцінки.

Проаналізувавши результати по діагностичних методиках, дані яких представлені вище, можна зробити наступні висновки. Отримані результати суперечать описуваним в літературі закономірностям. По наших результатах успішність навчання не впливає на самооцінку молодшого школяра, і означає гіпотеза підтвердилася частково. Самооцінка неуспішних і успішних в учбовій діяльності дітей не відрізняється, тобто, немає значимих відмінностей в рівні самооцінки цих дітей.

На першому етапі, ми вивчили рівні самооцінки дітей по методиці Дембо-Рубінштейна. Розумові здібності вище неуспішних дітей. А ось загальна самооцінка – у успішних дітей.

Далі, ми вивчили особові властивості, що впливають на самооцінку, за допомогою методики «особовий диференціал». Бачимо, що показник активності практично не відрізняється в двох груп дітей. Чинник сили вище у успішних дітей, це говорить про упевненість в собі таких дітей.

Потім порівняли успішність дітей за експертною оцінкою (оцінка класного керівника) і показники інтелекту. Результат експертної оцінки підтвердився тестом Векслера «Обізнаність». Неуспішні діти в учбовій діяльності по результатах мають низький рівень інтелекту.

За результатами методики «Особовий диференціал» можна зробити наступні висновки. Показник оцінки практично не розрізняється в даних двох груп дітей. Це говорить про високий рівень самоповаги, задоволеності собою, оптимізм і упевненість. Показник сили нижче у погано успішних дітей, схильність таких дітей до тривожності і швидкої стомлюваності. А ось показник активності значно вище неуспішних дітей в учбовій діяльності, такі діти товариські, активні, але в той же час імпульсивні.

Список використаних джерел та літератури

1. Про освіту: Закон України від 23 травня 1991 року // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, №34, ст. 451

2. Акудинова Н.Э. Об особенностях оценки и самооценки учащихся 1–4 кл. // Вопр.пс. – 2008, №3–5. – с. 27

3. Ананьев Б.Г. «Психология педагогической оценки» // Избранние психологические труди. Том 2. М., Просвещение, 2000. – с. 450

4. Ананьев Б.Г. «Развитие детей в процессе начального обучения и воспитания» // Проблеми обучения и воспитания в начальной школе. М., УЧПЕДГИЗ, 2000. – с. 221

5. Бернс Р. «Развитие Я – концепции и воспитания». М., Прогресс, 2006. – с. 227

6. Бернс Р. Развитие Я – концепции и воспитание. М.: Прогресс, 2006 г., с. 422

7. Блонский П.П. «Школьная успеваемость» // Избранние педагогические произведения. АПН РСФСР, 2001. – с. 48

8. Божович Л.И. «Личность и ее формирование в детском возрасте». М., Просвещение, 2008. – с. 340

9. Божович Л.И. «О некоторих проблемах и методах изучения личности школьника» // Вопроси психологии личности школьника. М., Просвещение, 2008. – с. 27

10. Бондаренко Л.И. Основние этапи становления самосознания – К., 2009. – с. 327

11. Борисов Ю.А., Кудрявцев И.А. Смисловая сфера сознания и самосознания успешних и неуспешних менеджеров среднего звена // Психосемантика // Психологический журнал, 2003 г., т. 24, №1, с. 91–103

12. Боришевський М.И. Психологические особенности самосознания подростка – К.: Вища школа – 2000. – с. 168.

13. Бударний А.А. Преодолевать неуспеваемость / А.А. Бударний // Народное образование. – 2003. – №10.

14. Бударний А.А., Розенталь У.Д. «Об одной из возможностей преодоления второгодничества» – Советская педагогика, 1996, №7.

15. Волокитина М.Н. «Очерки психологии младших школьников». М., АПН РСФСР, 1954. – с. 470

16. Вопроси предупреждения неуспеваемости школьников // Сб. статей под ред. Ю.К. Бабанского, Ростов-на-Дону, 2002., с. 325

17. Виготский Л.С. «Проблеми обучения и умственного развития» // Избранние исследования. М., 2006 г. с. 450

18. Лернер И.Я. «Критерий уровней познавательной самостоятельности учащихся» // Новие исследования в педагогических науках. 2001, №4. с. 3

19. Гамезо М.В., Неволин И.Г. «Психосоматические аспекти проблеми познавательной деятельности и общения». М., 1993. с. 50

20. Гельмонт А.Н. «О причинах неуспеваемости и путях ее преодоления». М., 2004. с. 37–45

21. Голубева А.Н. «Психологические особенности проявления настойчивости у детей дошкольного возраста», М. Просвещение, 1996. с. 4

22. Горбачева В.А. «К вопросу формирования оценки и самооценки у детей». АПН РСФСР, 1992, №18. с. 14

23. Давидов В.В. Генезис и развитие личности в детском возрасте // Вопр.пс. – 1992, №1–2.

24. Давидов В.В. Учебная деятельность: состояние и проблеми исследования / В.В. Давидов // Вопроси психологии. – 2001. – №6.

25. Липкина А.И. «Педагогическая оценка и ее влияние на формирование личности неуспевающего школьника» // Психологические проблеми неуспеваемости школьников. М., 1991. с. 132–157