Зміст
Вступ
1.Царівна української літератури
2.Провісник українського фемінізму
3.Новелістика Ольги Кобилянської
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Аналізуючи творчість О. Кобилянської в цілому, Л. Білецький визначає, зокрема, три, на його думку, характерні прикмети новелістики письменниці: 1) ліризм, глибоку внутрішню настроєвість, переплетену надзвичайно чуйним смутком; тугу за чимсь високим, за ідеалом краси й пориваючим устремлінням до внутрішньої свободи людини, якої так бракує в реальній дійсності й яка так світить далекою перспективою звільнити душу від внутрішніх кайданів, що її сковують; 2) психологізм глибокий і зворушливий узорами внутрішньої духовости автора – виняткова, витончена особистість, душа якої висвічується найрізнороднішими переливами настроїв, що підносять душу й роблять її живою й реальною; заторкнутість найделікатніших проявів душі людини; 3) почуття природи, що творить найголовнішу естетичну функцію в артистичному пафосі письменниці, що символізує людську природу – вужче та глибше.
Кожен твір будь-якого доброго письменника є глибоко оригінальним у своїй суті, проте для творчості в цілому характерним є наявність тем, мотивів, образів, що стають наскрізними, тою чи іншою мірою проступають у багатьох творах. Новелам О. Кобилянської це також властиво. Квінтесенцією усієї творчості письменниці можна вважати одвічний і нестримний пошук гармонії та краси, непогамовне прагнення досконалості та рівноваги, що творить атмосферу незвичайного, високого, загадкового, а персонажів наділяє характером сильної, небуденної особистості тонкої психологічної побудови.
Природа є й органічним світом Гуцула з новели «Природа». Однак вона не є тлом, на якому розгортається любовна пригода двох пройнятих чуттєвим потягом істот; це дійова особа психологічного ряду, яка співпереживає з ними найтонші порухи душевного пориву. Природа, як і Гуцул, відкрита, горда і неприступна; вона непоборена, страшна і незбагненна у своїй красі та силі. Саме такою вона манить до себе її – русинку із рудим волоссям, для якої стає проекцією її власної душі: «Так, були хвилі, коли вона була спосібна зробити щось велике, була нап'ята, мов лук, що має в далеку далечину пустити стрілу». Саме в природі шукала Вона відлуння внутрішніх поривів до незвіданого, таємничого, потягу до незвичайного і загадкового, саме там переживала відчуття сильного зворушення, напоєності життям у настроєвих перемінах: «Вона страх бажала опинитися на морі, побачити його раз у бурю, або як сходить сонце, або в місячну ніч. То, певно, іншого роду краса, як гори: несупокійна і повна перемін, принадна й пишна. Гори, з їх стоїчним і мрачним супокоєм, настроювали сумно і все більше та більше розбуджували спрагу краси, та вгасити її не уміли».
1. Царівна української літератури
Біографічний нарис
Коли в житті трапляється нагода познайомитися з іще одним письменником, художником або музикантом, особисто запізнатися з митцем завдяки його творам, особливо коли це випадає у дитячі та юнацькі роки, часто виникають запитання: а яким він був у дитинстві? Що він робив, коли мав стільки років, скільки зараз я? Чи він кохав і був коханим? Зазнав розчарувань чи, навпаки, спізнав щастя? Про що він думав, про що мріяв у житті? Часом цікаво подивитися на його фотографії того часу. Роздивляючись їх, мимоволі шукаєш в обличчі певних рис чи ознак, які б уже зараз вирізняли його з-посеред інших як неординарну, творчо обдаровану особистість, які б до певної міри натякали на прийдешнє визнання у світі відомих і славетних.
Ольга Кобилянська була людиною зі своїми чеснотами та вадами, зі світом тонких відчуттів та глибоких переживань, з помилками і втратами у житті, з мріями, які збувалися і не зовсім. У цьому сенсі вона не становила винятку. Проте вона таки була винятковою.
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в містечку Ґура-Гумора (сучасна назва Ґура-Гуморулуй) на півдні Буковини (тепер –територія Румунії) у родині дрібного урядовця. Батько, Юліан Кобилянський, народився в Галичині. Він належав до шляхетного роду, який мав свій герб і походив із Наддніпрянщини. На жаль, папери, що посвідчували б спадковість родової ознаки, з легковажної руки батька Якова Кобилянського (діда О. Кобилянської), який вважав, що синові для доброго заробітку достатньо буде лише його розумної голови, не мали нотаріального підтвердження, що, зрештою, позначилося і на подальшій долі О. Кобилянської. Мати Ольги, Марія Вернер, походила з німецької родини, що дала німецькій літературі поета-романтика Захарія Вернера. Будучи спольщеною німкою, з любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані й любові до свого українського коріння. У багатодітній родині (семеро дітей!) Ольга була четвертою дитиною.
Через п'ять років після її народження батька переводять до Сучави. Там Кобилянські знайомляться з місцевим парохом та українським письменником Миколою Устияновичем. Це була чи не єдина родина серед тамтешньої інтелігенції, де співали українських пісень та говорили по-українськи. Як між родинами в цілому, так і між їх доньками, зокрема Ольгою Кобилянською та Ольгою Устиянович, зароджуються приятельські стосунки, що триватимуть до кінця життя майбутньої письменниці. 1871 року родина Кобилянських переїздить до Кімполунга, де минули дитинство і юність Ольги. У Кімполунзі дівчина відвідує початкову народну школу, навчання в якій проводилося виключно німецькою – офіційною мовою тогочасної Буковини. У школі на О. Кобилянську значний вплив мала її вчителька п. Міллер, яка прищепила дівчинці любов до книг, а у частих бесідах про літературу стала для неї старшою подругою. З народної школи Ольга перейшла до дівочої нормальної школи, в якій навчалася лише до п'ятого курсу, бо для оплати подальшого навчання доньки в батька не вистачало грошей – добру освіту важливо було дати насамперед синам. «Господарське знання, знання красного шиття, гафтів, краснопис… знання святого письма, читання взагалі, знання французької мови (хочаб лише поверховне), гра на гітарі, на фортеп'яні, танці –от і все, що давалось дівчині як духовне віно», –так писала у своїх спогадах О. Кобилянська про освіту матері. Подібно доля мала би складатися і в письменниці.
Кіміюлунзький період життєпису був, напевне, одним із найщасливіших у житті О. Кобилянської. Вона була молодою, сповненою енергії та любові, перед нею відкривався світ, який хотілося пізнати і підкорити. Це був час, в якому мріялося про нові, незнані ще вершини, подумки ширялося в небі, вірилося у свое майбутнє. Тому, незважаючи на вимушене припинення навчання, О. Кобилянсь-ка продовжувала здобувати нові знання шляхом самоосвіти, що хибила на несистематичність, проте була досить глибокою. У цьому своїми порадами частково допомагали брати, які навчалися в університеті. Водночас бездоганне володіння німецькою мовою надавало вільний доступ до набутків тогочасної науки та культури. О. Кобилянська була ознайомлена із відомими на той час працями економічного, соціологічного, природознавчого характеру. Серед лектури красного письменства знаходимо імена з англійської (Шекспір), датської (Якобсен, Банг), норвезької (Ібсен, Лі, Гамсун), німецької класичної (Ґете, Шіллер, Гайне, Гердер) та сучасної (Гауптман, Шпільгаген), швейцарської (Келлер), австрійської і російської (Толстой, Тургенев, Достоєвський) літератур. Із сучасної філософії добре знала та захоплювалася ідеями німецького філософа Ф. Ніцше.
Хоч О. Кобилянська і мала друзів серед однолітків, часами почувалася дуже самотньою –у своєму інтелектуально-світоглядному розвитку вона їх просто переросла.
Брак людського спілкування компенсувала дівчині багата буковинська природа. Під час частих прогулянок Ольги саме природа стала щирим повірником таємниць дівочого серця, гарним сповідником сміливих дум та поривів, якими була сповнена молода душа, мовби другою рідною домівкою, де О. Кобилянська вже не мусила критися від когось, соромитися самої себе. Навпаки, саме природа зміцнювала, впевнювала її, допомагала викристалізовуватися її почуванням, віднаходити втрачену душевну рівновагу:»… Безчисленні проходи в гори, в їх найдикіші частини – пішки чи верхом, це не робило різниці – це було одиноке, що вдовольняло мене. Це було щось, що… заповняло душу, викликувало в ній спів-відгомін і ущасливлювало… Прекрасна і сильна, дико-романтична природа моєї батьківщини стала яким-то світом моїм, котрий голубив і годував заразом голодну душу мою… Бували місяці, коли я ані одної днини не пропускала, не вийшовши на якийсь шпиль гори, не відкривши якогось нового чарівного закутку між скалами, не сполохавши якогось хижуна з-поміж густих смерек і не покупавши босих ніг у розціненому потоці…».
Саме на той час припадають перші проби пера О. Кобилянської. У віці 13–14 років вона пише вірші німецькою мовою та малює олівцем, потайки веде щоденник, також німецькою мовою у Готичному письмі, який подекуди настільки захопливий, що годі й відірватися від цього своєрідного цікавого «роману».
До попередніх уподобань Ольги можна було б хіба додати захоплення музикою із самого дитинства, безмежну і незрадливу любов до якої Кобилянська пронесе крізь усю свою творчість: «Але з мене, мабуть, помимо всього, музик мав вийти, а вийшов літерат… Я сама не виграваю з нот коректно, тому що вчилась малою, 8-літньою дівчинкою на фортепіані лиш 2 місяці, але в мене є сильний слух. Кажу другому виграти, а потім з слуху буду сама грати. Так звичайно роблю, хоть тепер навіть фортепіана не маю. Се одна річ в житті, тота музика, за котрою буду жалувати, доки життя мого, – що мене не давали вчити родичі…».
Тоді ж О. Кобилянська мала й ще одне хобі, про яке сама згадувала у щоденнику, – це пристрасть до верхової їзди, що дарувала їй відчуття повної свободи у стримуваному леті її єства:»… В мене тільки одне бажання – їздити верхи. Якраз цього тижня я їздила щодня, це для мене велика втіха, вона ніколи не набридне мені. Я стаю зовсім інша, коли сідаю на коня… Я б рада не їхати, а летіти. Недавно я була вдарила Жабку нагайкою, вона брикнула задніми ногами й пустилася вчвал… Я міцно сиділа в сідлі, зціпивши зуби і з усієї сили стримуючи кобилу…». (Запис від 27 вересня 1885, ввечері).
Вона любила життя, любила його неповторну красу у багатстві її прояву. Любила все, що було створено до неї, і відчувала, що в ній зароджується нове почуття любові – любові творення.
Не маючи відповідної для малювання школи, Ольга відмовляється від цього заняття, проте, не задовольняючись самими лише віршами та щоденником, починає писати оповідання (по-німецьки), які надсилає до численних журналів. Однак їх повертали назад, пояснюючи відмову недосконалістю молодого таланту. Перші оповідання О. Кобилянської – «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини» (1880), «Воля чи доля» (1883), алегоричні замальовки «Видиво» (1885), «Голубка і дуб» (1886), більше оповідання «Вона вийшла заміж» (1886–1887).
Умовно названий «кімполунзький» період творчості ранньої О. Кобилянської знаменний і тим переломом у її світогляді, який спричинило знайомство письменниці-початківця із Софією Окуневською, донькою повітового лікаря.
Саме вона, а згодом і її своячка Наталя Кобринська, прочитавши перші твори Ольги, переконливо радили їй писати по-українськи. Як згадує сама письменниця, С. Окуневська першою заговорила до неї українською мовою, вона ж навчала її фонетики, а разом з Н. Кобринською діставала для неї кращі твори з української літератури, які мали б допомогти майбутній письменниці виробити гарний стиль. И О. Кобилянська старанно опановувала закони рідної мови, хоча це давалось нелегко. Будучи вже навіть відомою письменницею, вона часто просила українських письменників та митців виправляти мову її творів, і вони радо на це приставали.
Ідея жіночої емансипації
У 18–19 років, будучи ще в Кімполунзі, а потім у Чернівцях, О. Кобилянська захоплювалася ідеєю жіночої емансипації. Разом з М. Матковською вона організовує у Чернівцях «Товариство руських жінок на Буковині». Влітку 1892 р. пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ» із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго», 1893 р. бере участь у виданні альманаху «Наша доля», вміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи, а 1894 р. робить прилюдну доповідь «Дещо про ідею жіночого руху» (див. «Літературно-критичний додаток»), опубліковану згодом у газетах і випущену окремим відбитком. Того самого року Кобилянська відкриває бібліотеку, навчає дітей грамоти.
На жаль, радісна пора «кімполунзького раю», де Ольга вперше почала писати, мусила завершитися. 1889 р. Юліан Кобилянський виходить на пенсію й оселяється з родиною в с Димці Серетського повіту. Для О. Кобилянської розлука з улюбленим краєм була важкою та болісною, там, за її словами, вона залишала «велику частку своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви і своєї сили».
Проте на новому місці Кобилянські довго не затрималися: через хворобливість матері та через молодших братів Ольги, які закінчували навчання, 1891 р. родина переїжджає до Чернівців – міста, в якому О. Кобилянська житиме до самої смерті.
Для письменниці почався новий період життя. Із приїздом до Чернівців – «серця Буковинської України» – для неї відкривається новий світ, широкий і багатий для творчої праці. Ізольованість малих провінційних містечок, в яких до того часу жила Кобилянська, позбавляла її активного, жвавого спілкування з українським культурним життям, Ольга була відірвана від його пульсуючого ритму, що повністю заполонив її у Чернівцях. Тут вона могла читати літературні та мистецькі журнали, ознайомитися з творами української сучасної літератури, безпосередньо спілкуватися з освіченими людьми, інтелігенцією. Відтак життя письменниці, стаючи дедалі розмаїтішим і багатшим на події, дає нові, додаткові імпульси для творчих пошуків. Заохочена ще з молодих літ підтримкою С. Окуневської і Н. Кобринської, Кобилянська твердо постановляє писати по-українськи. Вона переробляє німецьку повість «Вона вийшла заміж» і під заголовком «Людина» друкує її в «Зорі» 1894 р. Пише українською мовою свою наступну повість «Лореляй» і 1891 р. надсилає до журналу «Народ», редактором якого був Михайло Павлик. Схваливши повість, Павлик проте відмовляє О. Кобилянській у друкуванні, мотивуючи свій крок завеликим обсягом твору та політичним спрямуванням самого журналу. Саме завдяки повісті «Лореляй» з О. Кобилянською як письменницею знайомиться Леся Українка, яка 1891 р. прочитала рукопис й відтоді пильно стежила за будь-якими з'явами інших творів. А 1899 р. на засіданні «Літературно-артистичного товариства» у Києві виголошує доповідь «Малорусские писатели на Буковине» (1900 p. надрукована російською мовою в журналі «Жизнь»), в якій уже значну увагу приділяє аналізові творчості О. Кобилянської та виокремлює її як високовартісне мистецьке явище сучасної української літератури. Відтоді й упродовж понад 10 літ (від 1899 до 1913 pp.) між Лесею Українкою та О. Кобилянською починається листування, сповнене щирого почуття взаємної симпатії…
Доволі часто зміст цих листів, окрім розповіді про основні події та епізоди зі свого життя, обміну літературними новинами чи творчими порадами (які є також своєрідною декларацією естетичних поглядів й уподобань їх авторів), наскрізь просякнутий глибокою метафоричністю, ліризмом переживань, і подекуди складається враження, що це радше зразки якоїсь високої поезії, інтимної лірики: «Мій любий чарівний квіте!. Мені здається, що цвіт папороті, якби він був, то був би до Вас подібний… Любий, далекий лотосевий квіте!.» – зверталася Леся Українка до О. Кобилянської. Ольга ж, своєю чергою, називала Лесю Українку «білим лебедем». А з 1901 р. у їхньому листуванні з'являється нова (погодься, оригінальна!) поетична фігура – Хтосик біленький і Хтосик чорненький: «До когось дуже любого, дуже дорогого, що ніколи не сердиться на когось і завжди когось розуміє… хто має силу ходити по гострім камінні, то завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками. А хтось має силу, хтось може… хтось багато може і буде могти і не загине, а зірве собі золоту зірку і цвіт папороті і буде знати те, чого багато-багато інших людей не знають» – з листа Лесі Українки до О. Кобилянської (1 серпня 1901 p., Буркут); «Дорогий Хтосічку», «Мій любий чорненький хтось!», «Хтосічок чорненький».
2. Провісник українського фемінізму
Повість «Людина» (1886) була першим твором, яким О. Кобилянська провістила свою появу в українській літературі. Однак перша проба літературного пера не була вдалою. Спочатку твір був меншим за обсягом, за жанром належав до оповідання й називався «Вона вийшла заміж». У цьому первісному варіанті Н. Кобринська хотіла його вмістити до жіночого альманаху «Перший вінок» (1887), проте редактор видання, Іван Франко, відмовив їй через слабкість твору. Згодом О. Кобилянська переробила його на повість і під заголовком «Людина» відіслала до німецького часопису «An der schoner blauen Donau». Редактор часопису, позитивно оцінивши твір у цілому, порадив його скоротити. 1888 р. О. Кобилянська висилає повість до «Правди», однак редактор газети повернув рукопис його авторці з порадою добре оволодіти українською мовою. Ображена О. Кобилянська закинула «Людину», почавши працювати над «Царівною», і повернулася до першотвору аж 1892 р. Повість «Людина» побачила світ у галицькому часописі «Зоря» 1894 р.
Очевидно, Франко мав рацію, коли відмовив О. Кобилянській у публікації повісті. Адже твір і справді видається дещо слабким, невиразним, до певної міри тенденційним, позбавленим тих рис мистецького хисту, які притаманні пізнішим творам письменниці – справжнім шедеврам української літератури. Водночас повість «Людина» своєю появою започаткувала новий етап української прози. З одного боку, це була психологічна проза, що змістила акценти із зовнішнього світу подієвості на світ внутрішніх переживань героїв. З іншого боку, ця проза «ілюструвала й обстоювала певні нові ідеї, зокрема ідеї емансипації й фемінізму» (Соломія Павличко[1]
).
Позбавлена яскравих мистецьких знахідок, повість О. Кобилянської є радше літературною демонстрацією поглядів письменниці на проблему становища української жінки в сучасному їй суспільстві, викладених значною мірою в доповіді «Дещо про ідею жіночого руху». Тому «Людина», ця «повість ідей» (своєрідий аналог «драми ідей»), цікава насамперед з цієї точки зору.
Олена Ляуфлер – донька лісового радника, – відкриваючи ряд жіночих образів усіх майбутніх «феміністичних» творів О. Кобилянської, вводить нас у нову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд з давно усталеним і звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка з повноцінним особистісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею і правом до щастя, дарованого їй життям.
Уособлюючи собою тип нової жінки, Олена опиняється поза суспільством, стає його аутсайдером, оскільки погляди і думки, які вона сповідує, залишаються не лише незбагненними, несприйнятними, а й просто ворожими для суспільства, зміст життя якого в різних формах його функціонування визначають чоловіки. Для чоловічої свідомості єдино прийнятним способом самореалізації жінки був шлюб, поза рамками якого категорія «жінки» була немислимою. Та й самі жінки підтримували усталений упродовж століть стереотип виключно «берегині» родинного затишку, вважаючи будь-які думки, висловлені про «якусь рівноправність між мужчиною і жінкою» безглуздими та хворобливими:»… дуже лихий і небезпечний демон заволодів душею доньки (Олени Н.П.)… та й уніс її в країну смішливості й безумства!» – вважає пані радникова.
Повстаючи проти нав'язаних суспільством стереотипів, Олена кидає виклик суспільній моралі, заснованій на облуді й брехні. Сповідуючи ідеї взаємного кохання і поваги одне до одного як основу і запоруку щасливої родини, відкидаючи модель подружжя без любові як брудні стосунки, що ображають людську гідність, вона оголює затаєні хвороби сучасності, викриває фальш та лицемірство як основоположні закони функціонування того суспільства. Воно ж, своєю чергою, звичний уже для нього триб життя не помічає і вважає його за крамолу; не бажаючи жодних змін, воно натомість прирікає Олену на самотність та відчуження, відгороджуючись німою стіною непорозуміння.
За порушеною в повісті О. Кобилянської проблемою жінки в українській суспільній свідомості кінця XIX – початку XX ст. проступає не менш важлива проблема людини в багатстві смислових відтінків, в художньому осмисленні якої відчутне нашарування конфлікту двох ідеологій: проминальної ідеології позитивізму та ідеології нової, модерної доби.
Поширення філософії позитивізму у поєднанні з одночасними відкриттями дарвінізму своїм наслідком дало спрощене розуміння людини як механічного організму, позбавленого власних відчуттів та переживань. Виразником власне такого світогляду є лікар, чиї міркування про людину зводяться до сприйняття її на рівні тварини, що керується інстинктами, проте наділена розумом. Для нього людина – лише «звірина привички», яка легко пристосовується до будь-яких обставин життя. З цієї точки зору він дивиться і на жінку, – в його розумінні досить примітивну істоту, здатну виконувати лише ті функції, які їй визначила природа – бути дружиною і матір'ю. Такою була загальна думка того суспільства, в якому доводилося жити Олені: рідний брат Олени відверто висміював погляди сестри; її потенційний наречений К. за єдино справжнє бажання кожної дівчини вважав прагнення вийти заміж; та навіть Фельс, майбутній чоловік Олени, висловлював думку про зайвість читання книжок для жінки-господині. Виняток становив хіба що коханий Олени Стефан Лієвич, який помер, хоча і в його словах відчувався акцент на відмінності чоловічої – він сам вибирає собі долю – та жіночої – вона підкоряється волі долі – поведінки в житті.
Протилежний комплекс думок сформувався у свідомості Олени Ляуфлер. Людина, з її точки зору, цінна вже сама по собі, оскільки щедро обдарована природою. Це не просто істота, створена для боротьби за існування і самовідтворення у розмноженні, подібно до тварини. Людина – це насамперед душа, здатна тонко відчувати й відповідно (болісно або радісно) реагувати на найменші прояви неповторного життя. Людина – це розум, завдяки якому можна пізнавати навколишній світ, творчо мислити й аналізувати певні явища і факти. У розумінні Олени людина – сильна індивідуальність, яка завдяки природно вродженим, як і набутим внаслідок щоденної праці над собою рисам характеру не лише не піддається тискові зовнішніх обставин, а й сама визначає власну долю. Разом з тим вишколена в постійному духовно-моральному самовдосконаленні ця людина свідома і свого суспільного призначення на користь загальної справи.
У цьому контексті – людини – по-новому осмислюється й жінка, оскільки окреслений вище ідеал людини мав би однаково реалізуватися як у чоловікові, так і в жінці. Олена Ляуфлер є мовби зародковим станом народження такої жінки – сильної духом, вольової та незалежної. Нею, до прикладу, вповні стане Наталка Веркович із повісті «Царівна». Тому до певної міри лише провіщаючи задекларований ідеал майбутніх персонажів, сама Олена його не досягає. Вона заламується, бо не витримує психологічного тиску – тяжких умов життя власної родини, зосібна молодшої сестри Ірини. І в цьому випадку О. Кобилянська торкається ще одного важливого аспекту жіночої долі. Не допускаючи свободи вибору жінки в особистому житті, суспільство позбавляє її відчуття повноцінного щастя у взаємному коханні.
У своєму вимушеному одруженні із Фельсом – черговим, проте не абсолютним носієм обмеженого щодо місця жінки в сучасному суспільстві чоловічого світогляду – Олена з гіркотою лише підтверджує те, проти чого ще недавно боролася усім своїм єством – думку про шлюб як єдино можливий порятунок від злиденного існування жінки того часу. Шлюб із Фельсом, остаточно хоронячи в ній «людину» (про що свідчить символічне прощання дівчини зі справжнім світом щирого почуття: знищені напередодні весілля листи від коханого Стефана, як і попередня – у сні – зустріч із мертвим нареченим), демонструє крах вільної і самодостатньої особистості, не спроможної протистояти життєвому випробуванню.
3. Новелістика Ольги Кобилянської
Коли ти бачиш щось невимовно прекрасне, бажання розповідати про нього поступається прагненню споглядати це прекрасне мовчки. На жаль, любий читачу, наші з тобою можливості щодо естетичної насолоди творчістю О. Кобилянської вкрай обмежені тут, на сторінках цієї книжки. Сподіваючись на твоє щире зацікавлення справжніми шедеврами цього класика літератури в повному обсязі, обмежуся лише орієнтовними коментарями.
Поряд В. Стефаником, М. Коцюбинським, Г. Хоткевичем, М. Яцковим та іншими митцями О. Кобилянська творила певну віху в становленні модерної української літератури. В час розмаїття нових мистецьких течій і стилів, багатства пошуків реалізації творчих інтенцій поч. XX ст. у літературі цього періоду формується «естетико-літературна концепція неоромантизму, в якій своєрідно відбилися спроби універсалізації людини і світу, особистості і суспільства, кінечного і безкінечного, реальності й ідеалу, причому основою такого синтезу служила естетична ілюзія, духовно-творчий порив особистості».
Мистецтво є тим першим крилом-відповіддю на заданий письменницею пошук, у ньому, зокрема в музиці, О. Кобилянська вбачала розв'язок своїх запитів. Неперевершеним зразком малої прози в цьому сенсі є новела «Valsemelancolique». Коли авторку запитали про провідну думку новели, вона дивуючись відповіла зустрічним запитанням: «А чи ви маєте її, коли переживаєте настрій, який не дає вам спокою, викликає прагнення здійснити велику мрію, кличе вас кудись так сильно, що ви не можете навіть передати цього поклику?.».
Коли ми слухаємо музичний твір, у кожного з нас виникають свої думки, асоціації, свої переживання. У цій новелі персонажем стає власне Музика. Вслухайся в те, що промовляє до нас музика через Ганну-малярку, Софію-піаністку, Марту-вчительку; пізнай красу поривань до вічного, «артизм» (мистецтво) понад життя, неземну любов (абсолютну любов до мистецтва) понад любов земну (кохання). Вслухайся в те, як музика промовляє до нас: у багатстві звуків і кольорів, зміні настроєвих переходів, у відтінках і напівтонах світла й теміні, радості і смутку, злету і падіння. Зазирни в бурхливий внутрішній світ Музики-Софії, почуй дисо-нансну драму обдарованого, проте надтріснутого молодого житгя. Відчуй вплив мелодії на композиційну побудову новели… Прочитай «Valsemelancolique».
Друге крило-відповідь на творчий пошук О. Кобилянської становить світ Карпат. Його мешканці – гуцули нічим не поступаються іншим героям – зі сфери мистецтва й інтелігенції. Це також багаті й цікаві особистості, самобутні та обдаровані, пристрасні і чутливі, а водночас вільні, природні, повні снаги до життя: «На гордих вершинах, в самотніх кутах вели своє життя – без панів і без наймитів. Неосвічені такі, що аж диво й жаль бере… їх світ був ліс і гори, і лише тут дозрівали вони вповні!. Ще не мали жодного почуття о тій глибокій розкладаючій тузі, з хорим усміхом на устах, яку викликує лиш образования й культура. Вони жили з дня на день, не дбаючи о будучність і її безнадійність; їх бажання були прості й прозорі, а умова їх щастя – блиск сонця й синє небо…».
Цей вільнолюбний народ, чий гордий дух вихований на вершинах гір, спрямованих до безмежного піднебесся, а його краса як зовнішня, фізична, так і внутрішня, душевна, викохана в мальовничій барвистості глибоких пралісів, –він мислиться як органічна складова самої природи; зливаючись та розчиняючись у ній, становить з нею одне ціле.
Такою є гуцулка Параска з новели «Некультурна». Кожен епізод її житія, про який дізнаєшся з її розповіді, наскрізь просякнутий відчуттям, а відтак і сприйняттям того, що все у світі вже наперед визначено, кожна річ або подія є закономірною, логічною ланкою велично задуманого плану, продиктованого Богом і природою.
Усе, що відбувається з Параскою, все, що довелося їй пережити за своє життя, сталося тому, що так мало статися, за її словами: «така була вже воля Божа і судільниць!». Ця глибока і до певної міри «наївна» філософія життя сповнює її гармонійним спокоєм, надає гуцулці цілковитої врівноваженості, задоволення, відчуття щастя: «В тебе… таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі Бог твоє щастя, щоб не могло тебе ніколи покинути; і так стоїть тобі до смерті: щастя, веселість, радість. Смутку нема…». Це відчуття щастя випливає зсередини Параски, з її внутрішньої настроєності, викликаної органічною спаяністю гуцулки з природою, в їхній цілісності, нерозривній єдності. Параска, мов сама природа, жвава, здорова, фізично сильна і гарна: «(була гарна)… ще якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленого артизму і вічної молодості… з її оживлених темних очей б'є безжурність, з кожного руху, з інтонації голосу сила непригнетеного життя, гумору, а заразом – дитиняча наївність!»
Природність її єства, щирість та напоєність внутрішнім щастям, мов яке сяйво, освітлює все її багате й нелегке життя: дозволяє їй одружитися і спізнати родинне життя, допомагає їй пережити пригоду у страшному, наповненому злими духами і силами лісі поблизу Чортового млина; перемагає в ній несвідомий потяг до зла і помсти за невдалий жарт; сповнює її беззастережною вірою у свою добру долю, коли віщування сну, в яке завжди вірила і яке завжди справджувалося – «Тепер відступило твоє щастя від тебе; тепер ти вже без нього будеш проживати на світі!» – вона заперечує одним-єдиним словом: сон «брехливий».
Справжньому митцеві ніколи не загрожує одноманітність, він завжди оригінальний і неповторний. Будучи вірною концепції своїх» героя, водночас володіючи тонким відчуттям світу, О. Кобилянська створює образ ще однієї відміни сильної особистості – гордої, незалежної, самодостатньої, – у шедеврі «пейзажної новели» «Битва». Цього разу нею стає ліс (власне природа), який із небувалою силою експресії переростає в живу істоту – здатну відчувати красу, яку дарує життя, біль і страждання, які приносить смерть. Бачене на власні очі вирубування лісу виливається на сторінки у тужливий реквієм за карпатським пралісом, за знищеною навіки його первозданною красою. Правічний і величний, розкішний і неприступний, мов сам король, мудрий та непорушний у святій тишині Божої присутності (створений-бо від віків), ліс зазнає вторгнення чужого – мізерного у своєму дочасному триванні створіння – людини, що наважується порушити одвічний спокій. І наче людина, ліс протистоїть своєму ворогові, вступає у запеклий і жорстокий, не на життя, а на смерть, бій.
Він згодом загине, однак до останнього подиху чинить відчайдушний опір, борониться від нападників, як тільки може – кожен окремо і водночас усі разом: «Обманчивий брунатно-зелений мох піддавався під їх грабіжливими руками, і вони ховзалися вдолину. Крем'яниста земля роздроблювалася під їх ногами, і вони ранили собі руки… З вириваного при корені вогкого моху вилізали уникаючі світла гидкі комахи і розбігалися їм по руках. Коли… кинулися на якесь спорохнявіле дерево на землі… виповзлося з-під нього сполошене гаддя й розсичалося на них…Колючі кущі дикої рожі…лукувато сплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли, мов непроходимі стіни… Молоді ялинки… кололи в лице, рвали волосся і чіпалися ворожо одежі».
Виникає враження справжньої битви, кривавої та немилосердної, посилене страшними картинами жертв по обидва боки: ґвалтовно здерта одіж смерек, оголені трупи велетнів, повалені одні на одних, над якими, наче над мерцями, кружляють птахи, розкидані пні, що нагадують білі кістки на бойовому полі, скалічені навіки, поранені й загиблі лісоруби – усе віддає червоним відсвітком крові: з дерев «витікала кров. Потік… витікав лагідно з-поміж них, обмивав їх і забирав їх кров з собою. Місцями, де сонячне проміння гралось з його перлами, осідала-ся вона на його камінні й закрасила його на всі часи темно-понсовою барвою.»; багаття, запалювані на вершинах, «палахкотіли червоними жадними язиками», «криваво-червоний вогонь палахкотів»; місяць «збільшився у великий матово-червоний круг»; «яркі калюжі крові» від ягід придавленої крушини чи справжня кров з поранених рук «наємників».
Спустошення, абсолютна мертвеччина (навіть зозуля перестала кувати), що прийшли на зміну бою, сповнюють гіркотою від усвідомлення страшної істини: людина, що своєю особою радісно провіщає переможну ходу цивілізації, у своїй суті залишається великим варваром.
Художнє експериментування О. Кобилянської в руслі модерністичних тенденцій знайшло також своє вираження у жанрі поезії в прозі.
Висновки
…Кобилянська – це дійсний жрець мистецтва (штуки), правдиве його святилище, – скажу за Хоткевичем.
І ця перевага артистичного змислу, це перебування у вищих сферах, ця високо настроєна струна її творчості, – це не додаток, не приправа до тих образів дійсности, які малює авторка, це не патетична фразеологія сучасних письменників – це конечна потреба душі, яка сумує і гине, коли попаде в інше повітря. Коли авторка тільки торкнеться землі – почується сумна нота. Скільки разів зійдемо з тої висоти в круг життєвих інтересів, стаємо – що так скажу – сліпими; якийсь чудний вир життя бере нас у свій круговорот, перестаємо бути самими собою, тратимо певність себе; відкривається перед нами прірва, бачимо страхіття в душах людських, ведених якимсь фатумом. Тому жити у Кобилянської – значить, мати свої внутрішні події, стежити, пильнувати за внутрішнім своїм розвоєм, мати очі все звернені на ту дорогу, якою йде душа. Вона описує дуже мало зовнішніх подій, бо її герої мало живуть інтересами дійсного життя. Тим більше зате поширюється область психології, тим більше цілість набирає більше тонкого оброблення, більше докладности та глибини. Повісти Кобилянської – це дійсні психологічні трактати [1, 10].
Не все, що ми називаємо життям, вона уважає за гідне вводити у творчість. І тому, коли приступаємо до читання її повістей та оповідань, чуємо не раз довкола себе тишу. Те пестре, гамірне життя, з тисячами дрібних подій не доходить до нашого слуху, а представляється нашим очам, як вигладжене чиєюсь невидимою рукою, в загальних рисах, немов в далекій перспективі. Всі дисонанси усунені з його. Не всяке життя, зображуване авторкою, надає світло ідеалу. Воно тратить свій буденний характер, стає чимсь, що підносить вгору; має свою мелодію для нас. І ми весь час, читаючи ті твори, не можемо позбутися вражіння чогось високого, вражіння тої художньої атмосфери, якою дише кожна стрічка, яку бачимо навіть в стилі письменниці. Стиль її ударяє нас простотою, але, разом з тим, певного рода елеганцією, красою та аристократизмом. В його діянні лежить щось очищуюче, катарсичне, як в діянні музики.'Має в собі щось з того, що б можна назвати тонкістю у відчуванні, Feinfiihligkeit (світло). Він вірно віддає психіку самої Кобилянської, її стремління змалювати нам кождий предмет в його непорочній красі та чистоті, без примітки чогось грубого, ображаючого [1, 20].
Своєю творчістю Кобилянська внесла в українську літературу дуже важний елемент культурний. Тим більше важний, що здоровий. Немає в тій творчости тих глибокорозкладових рис, які у мистецтві приводять до хворобливої туги та погоні за чимсь вічно новим і свіжим, а в результаті спроваджує повну нездібність відчувати удари людського серця, холод душі. Правда, нові часи вибили на ній п'ятно якоїсь блідости, в отяжілій повазі стилю та інтелігенції письменниці чується атмосфера змучення, однак немає тут ніде упадку з назначеної раз висоти, єсть певного рода завзятість і витривалість у стремлінні до тої висоти та плеканні ніжних почувань душі. Кобилянській найбільше з усіх наших нових письменників належить будучність [1, 8].
Список використаної літератури
1. Кобилянська О. Твори: У 5 т. – К.: Художня література, 1963.
2. Кобилянська О. Твори: У 3 т. – К.: Дніпро, 1977.
3. Кобилянська О. Людина. Царівна. – К.: Видавничо-виробнича фірма «Котигорошко» Лтд, 1994.
4. Кобилянська О. Оповідання. – Львів: Каменяр, 1982.
5. Кобилянська О. Повісті. Оповідання. – К.: Дніпро, 1989.
6. Кобилянська О. Слова зворушеного серця. Щоденники. Автобіографія. Листи. – К., 1982.
7. Кобилянська О. Дещо про ідею жіночого руху // Кобилянська О. Твори: У 5 т. – Т. 5. – К.: Художня література, 1963. – С. 151–158.
8. Білецький Л. Ольга Кобилянська // Білецький Л. Три сильветки. Марко Вовчок. – Ольга Кобилянська. – Леся Українка. – Вінніпег, 1951. – С. 23–75.
9. Богачевська М. Дума України – жіночого роду. – К.: Воскресіння, 1993.
10. Вулф В. Жінки та розповідна література // І. Незалежний культурологічний журнал. Тендерні студії. – №3. – 2000. – С. 78–87.
11. Гундорова Т. Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської (До 125-річчя з дня народження) // Радянське літературознавство. – 1988. – №11. – С. 32–42.
12. Гундорова Т. Ольга Кобилянська contraНіцше, або Народження жінки з духу природи // Тендер і культура: 36. статей. – К.: Факт, 2001. – С. 34–53.
13. Гундорова Т. Творчість О. Кобилянської в контексті європейського неоромантичного руху. Культурологічний аспект // Творчість О. Кобилянської в контексті української та світової літератури (до 125-річчя з дня народження письменниці). Тези доповідей і повідомлень Республіканської наукової конференції (24–26 листопада 1988 року). Ч.І. Літературознавство. – Чернівці: ЧДУ, 1988. – СІ 12–113.
14. Денисюк І. Розвиток української малої прози XIX – початку XXст. – Львів: Науково-видавниче товариство «Академічний експрес», 1999.
15. Кісь О. Дефініції фемінізму // І. Незалежний культурологічний журнал. Тендерні студії. – №3. –* 2000. – С14–22.
16. Луців Л.О. Кобилянська і Ф. Ніцшс (Відбиток з Літературно-наукового вісника, річник XXVI, T.XCV–XCVI). – Л., 1928. – С.3-30.
17. Луцький О. Ольга Кобилянська // О. Луцький і сучасники. Листи до Ольги Кобилянської й Івана Франка та інші забуті сторінки. – Нью-Йорк, 1994. – С. 109–124.
18. О. Луцький і сучасники. Листи до Ольги Кобилянської й Івана Франка та інші забуті сторінки. – Нью-Йорк, 1994.
19. Павличко С. Криза народництва на зламі віків і поява модерністського дискурсу // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – С. 27–97.
20. Рисак О. Музика у творчості Ольги Кобилянської // Рисак О. «Найперше – музика у Слові»: Проблеми синтезу мистецтв в українській літературі к. XIX – п. XXст. – Луцьк: Вежа, 1999. – С. 293–320.
21. Рудницький М. Ольга Кобилянська // Рудницький М. Письменники зблизька: У 3-х книгах. – Книга третя. – Львів: Книжково–журнальне видавництво, 1964. – С. 5–20.
22. Чопик Р. Очікуючи Його. Ольга Кобилянська: від Царівни до Цезарєвича (не роман) // Чопик Р. Переступний вік (Українське письменство на зламі Х1Х–ХХ ст.). – Львів-Івано-Франківськ: Лілся-НВ, 1998. – С. 62–116.
[1]
Павличко С. Криза народництва на зламі віків і поява модерністського дискурсу // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. –К.: Либідь, 1997. –С.71.
|
