Тема: Проблема злочину і спокути у творчості Т.Шевченка періоду заслання
Вступ
Актуальність теми дослідження
. Тарас Григорович сягнув верховин української і вселюдської культури як геніальний поет, мислитель, художник-академік. Зміни у сучасній культурі надають новий поштовх до розвитку українознавчих досліджень і можливість комплексного підходу до вивчення історичних явищ і осіб, національного буття українців. На сучасному етапі становлення української науки посилюється увага до процесів культурного розвитку та впливу особистості на розвиток соціуму. Звідси необхідним є дослідження творчості Т.Г.Шевченка як формовиявів національного самоствердження подвижників української нації, а також їхнього впливу на розвиток національної ідентичності українців.
У цьому контексті тема курсової роботи зумовлена, по-перше, недостатньою комплексною розробкою в історіографії проблеми дослідження проблем злочину і спокути у творчості Т.Г.Шевченка.
Тарас Шевченко як воістину народний митець успадкував усі таланти й духовні риси свого давнього, життєздатного, вільнолюбного, великодушного народу. Тарас Григорович сягнув верховин української і вселюдської культури як геніальний поет, мислитель, художник-академік. Зміни у сучасній культурі надають новий поштовх до розвитку українознавчих досліджень і можливість комплексного підходу до вивчення історичних явищ і осіб, національного буття українців зумовлюють увагу науковців до процесів культурного розвитку та впливу особистості на розвиток соціуму. Звідси необхідним є дослідження впливу творчості Т.Г.Шевченка на розвиток національної ідентичності українців.
Об’єктом курсової роботи
є дослідження творчості Т.Г.Шевченка періоду заслання.
Предметом дослідження
є творчий доробок Тараса Шевченка, аналіз проблеми злочину і спокути.
Мета роботи
— здійснити на основі ґрунтовного аналізу матеріалів у період заслання значущість творчості, розробку проблем злочину і спокути Т.Г.Шевченком. Проаналізувати джерела й стан наукової розробки досліджуваної проблематики.
Задачі дослідження
:
огляд літератури за темою дослідження;
розробка методології дослідження творчості Т.Шевченко
розробка актуальної українознавчої тему – творчість періоду заслання, яка не отримала достатньо всебічного й об’єктивного висвітлення в історичній літературі.
аналіз проблеми злочину і покарання у творчості Т.Г.Шевченка Методологія і методи дослідження. Міждисциплінарний характер дослідження для обґрунтування виводів є синтезом літературно-філософського, історичного та лінгвістичного знання. В процесі дослідження застосовуються методи: діалектичний, історичний, літературознавчій, біографічний, компаративний, системний, структурно-функціональний.
Проведене дослідження дозволить більш повно проаналізувати особливості творчості Т.Г.Шевченка періоду заслання, визначити проблеми злочину і спокути.
1.1
Кирило-Мефодіївське товариство та заслання Т.Г.Шевченка
Навесні 1846 року в Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство. Вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Засновниками братства були М.Костомаров, М.Гулак, В.Бєлозерський. Товариство мало назву на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих — Кирила і Мефодія. Знаком товариства був перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846».
У засіданнях товариства активну участь брали Т.Шевченко, П.Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст М.Савич, поет-перекладач О.Навроцький, етнограф-фольклорист П.Маркевич, поет і публіцист Г.Андрузький, педагоги О.Тулуб, Д.Пильчиков, І.Посяда. Всього до Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами віком від 19 до 30 років.
У контексті відродження української культури Кирило-Мефодіївське братство започаткувало перехід від дворянсько-шляхетського етапу українського національного руху до етапу різночинсько-народницького. Вони склали програму, що передбачала важливі державні перетворення: ліквідацію в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизацію суспільства, встановлення республіканської форми державного правління налагоджування федеративних зв'язків із сусідніми країнами.
Головною метою своєї діяльності товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності. Україна повинна була стати країною з демократичним ладом на зразок США або Французької Республіки. І посісти у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав важливе місце. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили. Всі громадяни мали навчатися військової справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини.
Щодо громадянських прав населення всеслов'янської федерації, то передбачалися скасування смертної кари й тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона «будь-якої пропаганди як марної при свободі». Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їхнього державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди.
Програму товариства викладено в «Книзі буття українського народу», або «Законі Божому»
. Цей історично-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши його зміст заповідями Євангелія Христового. В його основі — ідеї українського національного відродження і панславізму. Свої ідеї вони поширювали через донесення до свідомості широких верств програмних документів [[1]
].
Громадська діяльність кирило-мефодіївців зосереджувалась навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект впровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Активно займалися науковою працею, читали лекції в навчальних закладах.
Послідовно обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т.Шевченко. Його поеми «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Великий льох» та інші справляли могутній вплив на формування національної свідомості іполітичної активності передової громадськості та широких народних мас. Ці твори відверто закликали до боротьби проти національного та соціального гніту. Т. Шевченко також пропагував ідею єднання слов'янських народів. Цю поему Шевченко присвятив чехові П. Шафарику і навіть зумів передати йому власноруч переписаний текст. А рукопис своєї поеми «Кавказ» передав через одного з кирило-мефодіївців великому польському поету і революціонеру Адаму Міцкевичу. Такі контакти кирило-мефодіївців з діячами слов'янських народів підтверджували на практиці їх програмні задуми.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські жандарми заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань братства і під конвоєм відправили до Петербурга. Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджував кожному вирок.
Усіх учасників товариства покарали без будь-якого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче було покарано Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його анти царистських і антикріпосницьких творів. Тривога за долю Батьківщини невдовзі зробила митця, у віці Христа (1847 року, коли Шевченка було заарештовано за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, йому виповнилось 33 роки) знову соціально безправним і упослідженим. Соціально, але не духовно.
Спираємося на принцип об'єктивності літературознавчого та філологічного аналізу. Діалектичний метод орієнтований на критичний аналіз літературного процесу, виявлення суперечностей як джерела його розвитку. Творчість Т.Г.Шевченка періоду заслання досліджувалася О. Багріем( 1930), Ю. Івакіним ( 1984). У плані виявлення християнської етики поета науковцями С.Смаль-Стоцьким ( 1931); Н. Іщук-Пазуняк(1960.)
Історичний метод, що дозволяє виявити процес зародження і формування ідей і поглядів Т.Г.Шевченка в конкретно-історичних умовах, і ми визначили вплив Кирило-Мефодієвського товариства на формування світогляду Т.Г.Шевченка..
Історичний метод дозволяє підходити до вивчення літературної творчості Т.Г.Шевченка на всіх етапах її розвитку. А так ож проаналізувати особливості творчості періоду заслання. Він надає можливість вивчити явища літературного процесу в їх послідовному тимчасовому розвитку, виявити зв'язки минулого, сьогодення і майбутнього, виділити як скороминуще, так і таке, що залишається в історії. У період заслання Шевченко пише «невольничі поезії» в осени 1845 р.
Шевченко в Переяславі тривалий час хворів на гарячку, яку один з його біографів О. Я. Кониський називає "якоюсь тифозною хворобою". Про те, що у Переяславі Тарас Григорович переніс "гарячку", розповідає у своїх спогадах про Шевченка письменник і етнограф О. С. Чужбинський.
Саме у цей період Тарас Григорович написав свій славнозвісний "Заповіт" ("Як умру, то поховайте").
Незважаючи на тяжкі умови життя, на погіршення стану здоров’я, Тарас Григорович не втрачав любові до життя, до малювання, до поезії. Особливо чутливий він був до сприйняття чудової української природи. Колоритні пейзажі рідної землі - "садок вишневий коло хати", могутній сивий Дніпро, широкі степи з почорнілими на них могилами, вітри, що пахнуть черебцем і м’ятою, переливний блиск ковили, безкрайні обрії - все це знав і любив Тарас. Все це глибоко хвилювало вразливого юнака і згодом ожило в його поезії.
Шевченко ввібрав у себе усе багатство народних пісень та переказів, і природно, що у його чарівних піснях бриніли такі ж мотиви, які створював сам народ. Ненависть трудового люду до своїх гнобителів живила творчість Кобзаря. Постала у віршах Шевченка нещасна, поневолена Україна. кров’ю серця писав він про страждання рідного народу, про муки підневільного життя. Гнівними словами картав поет царство панів і чиновників[2]
.
Художник і поет, в розумінні Т. Г. Шевченка, носій світла істини, він мусить бути корисним людям. Саме таким поетом і художником, провісником правди і волі був Тарас Шевченко.
Поезія великого Кобзаря - це гімн любові до людства, гімн боротьби за свободу і світлу долю всіх пригноблених народів.
Царський уряд, боючись сили полум’яного Шевченкового слова, заслав поета у солдатчину, в далекі казахські степи. Відбуваючи покарання, Шевченко служив у Орську, оточеному мертвим, тьмяним степом. Кочовики називали орську фортецю яман-кала, що означає "страшне місто". Сюди і був засланий поет. У вироку, що вирішив долю Шевченка, не був зазначений строк покарання - цар заслав поета назавжди. Микола Палкін Власною рукою дописав у вироку: "Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати". Художнику зв’язали руки, поетові закрили рота. З цього приводу Шевченко з глибоким обуренням говорив: "Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачней не льзя было придумать, как послать меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. И ко всему этому мне запрещено рисовать. Отнять благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал во главе с самим сатаной не мог бы вынести такого нечеловеческого приговора".
Восени 1847 р. у вогких казематах Орської фортеці Шевченко захворів на ревматизм. У листі від 11 грудня 1847 року до одного з приятелів - А. І. Лизогуба він писав: "...восени мучив мене ревматизм..." У листі до М. Лазаревського від 20 грудня ми читаємо "...занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг..."
Пізніше ревматизм давав спалахи, загострення, рецидиви, властиві цій хворобі. Шевченко писав 12 квітня 1855 р. конференц-секретарю Акакдемії мистецтв Василю Івановичу Григоровичу з Новопетровського укріплення: "...ревматизм меня быстро разрушает". Існує справедливий старовинний лікарський вислів: "ревматизм лиже суглоби, а кусає серце". Ревматизм ускладнився у Шевченка гострою серцевою недостатністю.
У 1847 р., незабаром після ревматизму, Шевченко внаслідок поганого харчування захворів на типову для ув’язнених та засланих хворобу - цингу, або скорбут, і був вміщений у лазарет. В листі до М. Лазаревського у Петербург 20 грудня 1847 р. Тарас Григорович писав: "Спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі... Так мені тепер тяжко, так тяжко..." Через два місяці, 28 лютого 1848 р., Шевченко пише з Орська своєму другові Варварі Миколаївні Рєпніній: "Пугает меня настоящая болезнь скорбут". Дві тяжкі хвороби - ревматизм і скорбут, на які хворів у засланні поет, дуже підточили його серце, тим більше, що вони проходили в умовах надзвичайної моральної пригніченності і невимовних душевних мук. В листі до М. Лазаревського, про який згадувалося вище, Тарас Григорович писав: "...опріче всіх лих, що душу катують, бог покарав мене ще й тілесним недугом..."
Згадуючи своє сповнене злигоднів життя, поет писав до В. Рєпніної, що при цьому його охоплює важке почуття, "от которого сжимается сердце и стынет грудь... Мое прошлое ужасно". Різке світло пекучого сонця пустелі згубно діяло на зір Т. Г. Шевченка. 1 лютого 1848 р. поет писав з Орської кріпості А. І. Лисогубу: "Лихо діється зо мною, та не одно, а всі лиха упали на мою голову. Одно те, що нудьга та безнадія давить серце, а друге - нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпів, слава богу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю де дітись".
Українські і російські друзі поета робили все можливе, щоб полегшити тяжку долю Тараса Шевченка, допомогабючи йому морально і матеріально, але здоров’я поета з кожним днем все гіршало.
У січні 1850 р. Шевченко пише в розпачі з Оренбурга поетові Василю Андрійовичу Жуковському:
"Я три года крепился, не осмеливался вас беспокоить, но мера моего крепления лопается, и я в самой крайности прибегаю к вам, великодушный благодетель мой... потому, что казарменная жизнь и скорбут разрушили мое здоровье... Для меня необходима была бы перемена климата; но я на это не должен надеяться: рядовых, таких как я, не переводят... а меня опять посылают на Сыр-Дарью... Для моего здоровья этот поход самый убийственный..."
Рядовому Тарасу Шевченку найсуворіше було заборонено писати й малювати. Та великий бунтар не скорився. Всупереч усьому у вигнанні він потай писав і малював і створив чимало поетичних творів, зробив багато малюнків, портретів, картин, з яких складається цілий альбом. На Шевченка було зроблено донос, в результаті якого його під конвоєм відправляють у Новопетровське укріплення, на берег Каспійського моря. Сім років - з 17 жовтня 1850 по 2 серпня 1857 р., які провів тут поет, були найстрашнішими роками у житті Шевченка. Вони цілком зламали його здороd’я.
Суворі природні умови, віддаленість від культурних центрів країни, деспотизм і жорстокість офіцерства робили нестерпним життя засланого поета. 1 липня 1852 р. Шевченко писав з Новопетровського укріплення відомому українському композиторові С. С. Гулаку-Артемовському:
"...Где меня не носило в продолжении этих бедных пяти лет? Киргизскую степь из конца в конец всю исходил, море Аральское и вдоль и впоперек все исплавал, и теперь сижу в Новопетровском укреплении да жду, что дальше будет; а это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северовосточном берегу Каспийского моря, в киргизской пустыне. Настоящая пустыня! Песок да камень; хоть бы трава, хоть бы деревцо - ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь - просто черт знает что! Смотришь, смотришь, да такая тоска тебя возьмет - просто хоть давись; так и удавиться нечем... мне счастье не к лицу. Родился, вырос в неволе, да и умру, кажеться, солдатом. Какой нибудь да был бы скорее конец, а то в самом деле, надоело черт знает по-каковски жить".
Якось під час перебування Т. Шевченка у Новопетровській фортеці стало відомо, що до Астрахані має прибути хтось із царської сім’ї. Негайно було оголошено наказ про посилену муштру солдатів - в тому числі і Шевченка. Щоденні тривалі вправи з гвинтувкою, марширування зовсім знесилювали Тараса Григоровича. "Из меня, теперь 50-летнего старика, тянут жилы",- писав поет друзям, навіть збільшивши свій вік.
Але і тут йому не зрадив гумор. Він намалював себе гладким незграбним солдатом і пілписав: "Ось так, як бачите". Ця карикатура мала бути надрукована в газеті "Северній курьер", але петербурзький цензурний комітет заборонив його друкувати[3]
.
Як про найбільше щастя, мріяв Тарас Григорович "...взглянуть разочек на добрых друзей моих, на Днепр, на Киев, на Украину".
10 лютого 1855 р. Шевченко пише своєму товаришу польському політичному засланцю Броніславу залєському: "Веришь ли, мне иногда кажеться, что я и кости здесь свои положу, иногда... на меня находит такая жгучая, ядовитая сердечная боль, что я себе нигде места не нахожу, и чем далее, тем более эта отвратительная боль усиливается".
У 1855 році Шевченко на довершення до всього хворів ще й на виснажливу малярію. В листі до Бр. Залєського Тарас Григорович 25 вересня 1855 р. писав: "...Возвратясь из Ханга-Бабы, выдержал порядочный пароксизм лихорадки". Захворювання на малярію ще більше посилило ураження серця.
Та незважаючи на хвилини відчаю і тяжкого суму, ніколи у поета не зникає бунтарський дух і ненависть до самодержавства - навпаки, у засланні зростали і міцніли революційні настрої поета:
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських...
Помирає "коронований жандарм" Микола І. Майнула надія на визволення. Та марно! Новий Цар Олександр ІІ викреслює ім’я Шевченка із списку амністованих: добре пам’ятав цар вірші великого Кобзаря. Але наростання революційної ситуайії, що змушувало самодержавство напружено шукати виходу з кризи, і невпинні клопотання передових людей Росії - прогресивних діячів культури та мистецтв вирвали Шевченка із заслання[4]
..
Великою була моральна стійкість і сила революційного духу поета. Коли у 1857 році Шевченка, немолоду вже, змучену засланням людину, було звільнено, він написав у своєму щоденнику: "Мне кажется, что я точно тот же, что были десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо"
Людина на десять років викреслена з життя, знову поверталася до своїх друзів міцною духом. Заслання і солдатчина не зломили ні волі, ні її переконань. Але здоров’я поета, його фізичні сили були надламані.
За свідченням редактора "Нижнегородских губернских ведомостей"Георгія Дем’янова, після повернення із заслання на обличчі Шевченка "лежала печать глибокого страждання". історик Микола Костомаров справедливо зауважив: "Під червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, а з-під цієї червоної шапкиповернувся він з сивою бородою, зовсім лисою головою, з навіки втраченим здоров’ям". Лікар А. Й. Козачковський зафіксував, що Тарас Григорович повернувся із заслання з підупалим здоров’ям, з передчасно знесиленим і назавжди скаліченим організмом. Поетові тоді минуло лише 43 роки.
Компаративний ("порівняно-історичний") метод сприяє виявленню схожих ознак та встановленню відмінностей, за допомогою якого визначається загальне і особливе в спадщині Т.Г.Шевченка, та зокрема проаналізувати проблеми злочину і спокути.
Застосовуємо системний метод все стороннього комплексного аналізу образів, стилістики, поглядів та відчуттів Т.Г. Шевченка, як складових його творчості періоду заслання.
Це дозволяє, по-перше, виявити їх структуру, складові елементи, характер взаємозв'язку між ними. Відокремити головне від другорядного. Розглянути процес творчості Т.Г. Шевченка, як літературної цілісності, зі складною структурою.
Біографічний метод, застосування якого обумовлене тим, що основоположну роль в створенні поезії періоду заслання мали історії з біографії Т.Г.Шевченка, а також особливості особи письменника.
Переважну частину своїх творів Шевченко написав і намалював не в Україні, але він зумів і на чужині виразити, відтворити духовний стан свого народу на драматичному етапі його історичного розвитку.Шевченко, який полишив не з власної волі в п'ятнадцять років рідний край, який повів поза Україною на засланні без права писати й малювати десять років, який не дожив і до п'ятдесяти років, своєю появою ознаменував друге, духовне народження нашої нації, її згуртованість, цілісність, неповторність. Після його появи уже ніхто не зміг і ніколи не зможе розмити, поглинути, перекреслити український народ.
Цей метод дозволяє висвітлити особливості творчої біографії, Т.Г.Шевченка в контексті історичної епохи. Дозволяє визначити психологічні риси, ціннісні орієнтації даної особи. Об'єктивність дослідження залежить від того, наскільки повно проаналізовані головні ідеї Т.Г.Шевченка.
Розділ 2. Проблема злочину і спокути у творчості Т.Г.
Шевченка 1847-1854
2.1
Автобіографія на засланні
8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу
[5]
. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних "захалявних" зошитків. Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці "невільницькі" поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву "Мала книжка". В Орській кріпості поет написав 21 твір[6]
.
У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти "Малу книжку".
23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми "Москалева криниця"). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків "Притча про блудного сина", яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях. 2 серпня 1857р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі
[7]
.
Особливе місце в художній спадщині Шевченка років заслання належить жанровим композиціям, що становлять кілька окремих тематичних груп. Одна з них призначена побутові казахського народу (сепії "Казахи в юрті", "Казахська стоянка на Косаралі", "Казахський хлопчик розпалює грубку", " Казахський хлопчик дрімає біля грубки", "Казахи біля вогню" та акварель "Казах на коні", всі 1848-1849рр). Ще більше змальовок з життя казахів у дорожніх альбомах художника (екскізи і начерки до закінчених сепій і акварелей). Значної розмаїтості і соціальної гостроти казахів тема набула в другий період заслання поета (сепії "Тріо", 1851; "Пісня молодого казаха", 1851-1857; "Байгуші під вікном", 1855-1856 і "Казашка Катя",1856-1857). У деякі твори ("Т. Г. Шевченко і байгуші", "Т. Г. Шевченко і казахський хлопчик, що грається з кішкою" 1856-1857) художник вводить свій автопортрет. Цим Шевченко підкреслює своє глибоке співчуття до долі казахського народу.
Окрему групу становлять композиції на історичні, міфологічні, літературні та біблійні теми ("Благословіння дітей", "Телемак на острові Каліпсо", "Робінзон Крузо", "Самаритянка", "Казашка", "Мілон Кротонський", "Нарціс та німфа Ехо", "Св. Себастіан", "Умираючий гладіатор", всі – 1856). Всім їм властиве глибоке психологічне трактування образів.
Третя, цілком самостійна, група жанрових композицій це сепія сепій "Притча про блудного сина", яку Шевченко мав намір відтворити в гравюрі. Викриття експлуататорського ладу досягає тут найбільшої гостроти.
Портретні твори Шевченка років заслання виконано переважно сепією або італійським олівцем (лише кілька портретів в Оренбурзі – аквареллю). Вони досконаліші щодо композиційної побудови, глибше розкривають психологі-чний стан портретованих і являють собою новий крок у розвитку реалізму художника. Часто Шевченко вводить портрет у жанрові композиції ("О.Бутаков і фельдшер О. Істомін під час зимівлі на Косаралі"1848-1849; "Т.Г.Шевченко серед товаришів" 1856; "Т.Г. Шевченко малює товариша" 1855-1857).
Монаршим присудом на нього було накладено покарання, якого незнайти у жодному із кіл Дантового пекла… «Бачити і не малювати це мука, яку може зрозуміти лише справжній художник», – писав засланий рядовим в Оренбурзький корпус, «со стражайшим запретом писать и рисовать», художник Тарас Шевченко. Проте він і писав, і малював. Оця фраза: «бачити і не малювати…», що вирвалась у нього в листі до Варвари Репніної, засвідчує, що живопис був для Шевченкане лише ремеслом – «хлібом насущним», але й не меншим покликанням, ніж поезія[8]
.
У «незамкненій тюрмі» за Уралом ним було створено, без перебільшення, шедеври пейзажного живопису, які у чомусь випередили свій час: «Місячна ніч на Косаралі», «Шхуни біля форту Косарал», «Пожежа в степу», «Каратау з долини Апазир» тощо. «Враження засліплюючого світла та блиску майстер створює завдяки найтоншому відчуттю тональних кольорових співвідношень. Іван Айвазовський, а слідом за ним Архип Куїнджі будуть вражати й інтригувати глядачів своїми місячними ночами, не знаючи про те, що Тарас Шевченко раніше вирішив аналогічне завдання, йдучи своїм шляхом», – відзначає відомий український мистецтвознавець Платон Білецький. До цього можна додати, що в порівнянні з ними Шевченкова легкість і сила світла, досягуті мінімумом технічних засобів, залишаються неперевершеними.
Як художник, Шевченко на засланні працює переважно аквареллю, доводячи до віртуозності техніку володіння нею, при збереженні свіжості безпосереднього враження, яке кладеться в основу композиції. Художник використовує широкі тональні заливки, прописуючи поверху нюанси освітлення, стану атмосфери дрібним ритмічним мазком, що надає його аркушам мерехтливості, внутрішнього світіння. Це відчуття підсилюється тим, що Шевченко, моделюючи пластику натурних об’єктів, поруч із світлотіньовими переходами активно користується рефлексом. Таким чином досягається враження тонко матеріальності відтвореного у композиції краєвиду. «Без розумного осягнення краси людині не побачити всемогутнього Бога у найдрібнішому листочку найменшої рослини.
В Аральській експедиції, а пізніше в Новопетрівському укріпленні з-під пензля Шевченка виходить і ціла низка жанрових робіт, позначених точністю етнографічних спостережень, лаконізмом композиції, сюжетними узагальненнями. Філософського звучання набувають дві окремі серії творів – «Сюїта самотності» та «Притча про блудного сина».
Дещо осібне місце у творчому набутку митця за десять невольничих років посідає композиція «Розп’яття». Задумана вона була спершу як ескіз розпису вівтарної частини костелу в Оренбурзі. Однак композиція була відхилена настоятелем храму з огляду на нетрадиційність.
Шевченко, наслідуючи євангельський текст, розміщує обабіч здійнятого на хресті Спасителя страчених разом з ним на Голгофі двох розбійників. Прикметно, що Христу художник надає автопортретних рис. Зображення побудовано на контрасті світла і тіні, доведеного у цій роботі до напруженого, смертельного протистояння. Постать розпластаного на хресті Ісуса являє собою майже суцільну світлову пляму на тлі «єрусалимського мороку», що заполонив весь простір картини.
Ефект увиразнює фронтальне, із зовсім незначним ракурсним поворотом в три чверті, майже площинне потрактування Ісусової постаті. В тілі Христа із зверненими догори обличчям і долонями не відчувається земного тяжіння. Вона сприймається як суцільний згусток енергії Світла, що прагне у височінь. Введення у композицію постатей розбійників (проти чого і запротестував настоятель храму в Оренбурзі) теж було викликано не слідуванням букві тексту Євангелії, а обумовлене проблемою, яка хвилювала самого Шевченка.
Нагадаємо, що за євангельською оповіддю один із розбійників, розіп’ятих поруч із Спасителем, несамовито ганив його, інший – щиро увірував і проникся співстражданням до невинно покараного Ісуса. На що Христос йомувідповів: «Нині будеш зі мною у Царстві Небесному». Шевченко постійно звертається до теми морального падіння і духовного преображення людини[9]
. Тому і сюжет про розбійника, що стає святим, неодноразово варіюється в його літературних творах і епістолярії.
2.3Невільницька поезія, поеми про злочин у творчості Т.Г.Шевченка
У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми – "Княжна", "Марина", "Москалева криниця", "Якби тобі довелося...", "Петрусь" та ін., історичні поеми й вірші –"Чернець", "Іржавець", "Заступила чорна хмара", "У неділеньку у святую" та ін., вірші й поеми сатиричного змісту –"П. С.", "Царі". У ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, відтворенням "діалектики душі", природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка).
Значення "невільницької" поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в "Кобзарі" 1867р.
Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми "Неофіти", "Юродивий" (незакінчена), ліричний триптих "Доля", "Муза", "Слава" та доопрацьовував свої "невільницькі" поезії, які переписував у "Більшу книжку".
ПЕТРУСЬ (Поема)
Вперше надрукована в журналі «Основа» (1860, № 7) На цю тему Шевченко написав російською мовою також „Повесть о безродном Петрусе”, автограф якої до нас не дійшов. Поема присвячена коханню генеральші до молодого парубка Петруся. Заради кохання Петро скоює злочин – отруєння генерала, за що потрапляє до Сибіру. Отже також є актуальною є тема злочину заради кохання, та спокута – відбування покарання. [
[10]
,C.214-220].
МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ (Поема)
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 2). Перший варіант було написано 1847 р. в Орському укріпленні. Через декілька років у 1857 році, не маючи поруч першого варіанту поеми Шевченко написав новий твір на цю ж тему і 5. \/І. 1857 р. надіслав Я.Кухаренкові разом з листом. Посвята поеми українському письменникові і наказному отаману Чорноморського козацького війська Я. Кухаренкові, пов’язана з одержанням від нього звістки про звільнення із заслання. Це було 7 квітня 1857 р.
За наказом Катерини ІІ Запорозьку Січ ліквідовано у червні 1775 р. У зв'язку цим значна частина запорожців втекла на територію Туреччини організувала Задунайську Січ. Згодом колишні запорожці з ініціативи А. Головатого поселилися на Кубані й організували Чорноморське козацьке військо. Наказним отаманом цього війська у середині XIX ст. був Я. Кухаренко, якому присвячено цей твір[10, 235-345]. Тематикою поеми безправне становище українців, що призводить до їхньої загибелі. А світ села, світ України — це світ, в своїй основі дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається Шевченком як край, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість щасливого існування в ньому людини.
ЧЕРНЕЦЬ
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861, № 1). Перша редакція твору має присвяту П.Кулішу. Чернець – Палій, фастівський полковник, один із керівників визвольної боротьби українського народу на Правобережній Україні проти шляхетсько-польського гніту в кінці XVII — еі XVIII ст. У поезії він згадує як:
„У Києві на Подолі
Козаки гуляють,
Як ту воду, цебром-відром
Вино розливають”.
У своїй келії чернець згадує літа молодії і ставить риторичні питання „Для чого я на світ родився, свою Україну любив?”.
Вважають що С.Палій чинив опір зрадницькій політиці Мазепи. За доносом останнього Палія заарештовано в таборі під Бердичевом і заслано до Сибіру, та, коли розкрилася зрада Мазепи, цар Петро І вернув його. Семен Палій брав участь у бою під Полтавою. Ченцем Палій не був. Помер у Фастові і похований у Межигірському монастирі [[11]
,C.48].
Відчуття прокляття, злої долі, що нависла над Україною, — одна з провідних тем творчості Шевченка.
Стан України, з одного боку, є наслідком дії зовнішніх ворогів, а з іншого — підступних і злих сил. У розглянутих творах поет доходить гіркого висновку, що коріння негараздів лежить всередині – у втраті національної пам'яті й національної гідності. Він сподівається що відродивши паять, мову, культуру може відродитися Україна.
НЕОФІТИ (Поема)
Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862, № 4) із з ними купюрами. Неофіти (грецьк.) – новонавернені до якоїсь віри, у тексті – перші християни. Про цю поему Шевченко писав, що вона «нібито з римської історії». В дійсності це алегорична поема, в якій він викриває сучасний йому державний лад, засуджує діяльність деспота царя Миколи І, зокрема, його розправу з декабристами, віщує близьку перемогу революціонерів (неофітів). Поема присвячена М.С. Щепкіну[[12]
, с.246-260].
Ця поема перегукується з тематикою інших віршів наприклад з циклом „В Казематі”. Весь цикл (крім вірша «Згадайте, братія моя...») написано в казематі III відділу, куди поет потрапив після арешту 5 квітня 1847 р. і де перебував під слідством у справі Кирило-Мефодіївського братства. Більшість віршів циклу вперше надруковані в 1859 –1863 тогочасних журналах.
Треба зауважити, що українські письменники, які поділяли його погляди, були за походженням дворянами, але, виступаючи ідеологами москвофільського демократизму, йшли на примирення з московським самодержавством.
Т.Шевченко виступав за возз'єднання слов'ян, але він ненавидів офіціальну Росію як демократ, який бачив у царях головних винуватців закріпачення українських селян, як федераліст і кирило-мефодієвець, який ненавидів централізм.
Як політичний радикал та республіканець, який був ворогом монархії та самодержавства взагалі. Він виступав також і як український патріот, який бачив не лише російський уряд, але й російське громадянство, що завважало української національної самостійності, державності, культури.
ВАРНАК ( поема)
«Варнак» — це ліро-епічна побутова поема Тараса Шевченка на розбійницьку тему, популярну в европейському фольклорі та літературному романтизмi. Написана ймовірно в січні-травні 1848 в Орській фортеці, автор доопрацював твір: увів вступ, посилив соціальний антагонізм образів, переніс дію з Київщини на Волинь (де діяв і Кармелюк), зняв деякі натуралістичні деталі, ушляхетнив образ «сім'ї» месників.
В основі фабули твору — мотиви насильства пана над кріпачкою, помсти її нареченого-кріпака не лише «своему» панові, але кріпосникам взагалі й покаяння та відродження запеклого розбійника. Поет ішов і від добре йому відомих реальних подій, відбитих у переказах про гайдамаків та опришків, про Устима Кармелюка й Гаркушу, і від літературно-романтичноі розбійницької тематики.
Помста за особисту кривду для поета щонайменше проблематична. Його героіні, жертви панського насильства , наприклад Оксана в поемі «Слепая», Марина в однойменній поемі вбивають пана-гвалтівника захищаючись, а самозахист і опір — природні якості особистості, яка обстоюе свою честь та гідність. Помсти прагне й божевільна Відьма в однойменній поемі (перший варіант твору мав назву «Осика»), але одужавши, по-християнськи прощае кривдника; так само чинять героі віршованого оповідання «Не спалося, а ніч, як море» та поеми «Меж скалами, неначе злодій»; не мститься Княжна (поема «Княжна»). Інакше стоіть справа боротьби за волю, міцно злютованоі з соціальною помстою визискувачам, — у такій боротьбі гинуть і невинні. У поемі «Варнак» на чільне місце автор вперше висувае проблему «перетворення борця проти зла у кривавого месника, що сам уже сіє зло»
[13]
.
Прикметна наявністю пасивного адресата й чітким ретроспективним розвитком подій, сповідь у романтизмі не засіб інформації, а спосіб самовираження. Образ народного месника – архетип, засвідчений більшістю світових культур, особливо органічно й осмислено прозвучав у романтичній прозі. Оригінальність Шевченкової інтерпретації актуального у європейській літературі сюжету полягає перш за все у зміні кута зору оповідача, що скерований тепер не на соціальні перипетії, а відтворює внутрішню візію людської душі. Взаємоперехід сюжетного й сповідального планів повісті Т.Шевченка “Варнак” дозволив письменникові осмислити складну психологічну дилему справедливої помсти та християнського прощення, відтворити не стільки перипетії зовнішні, скільки внутрішні колізії, збагнути анатомію злочину крізь призму сповіді.
Твір побудований як сповідь героя — старого варнака. Твір написано характерним для творів періоду заслання розміром, у якому поеднані чотиристопний ямб та 14-складовий вірш з перевагою першого. 14-складником же виділено особливо вагомі смислові й композиційні фрагменти. Глибинні семантичні структури простежуються як у контрастному зіставленні епізодів сюжету й полярності груп персонажів, так і в контрасті деталей та лексики, теж суто романтичному.
Варнак — образ художній, реальний його прототип навряд чи існував. Драма Варнака породжена його становищем невільника-кріпака.
Він прагне вирватись на волю, але пани не відпускають його — ані з кріпацтва, ані навіть до війська. Це драма людини, котра усвідомлюе себе морально й інтелектуально вищою за своіх власників, але цілковито безправною, підвладною примхам людей розбещених та аморальних, на боці яких закон і влада.
Такий лад сам породжуе розбійництво серед доведених до відчаю кріпаків, а носіі цього ладу — пани — сприймаються як нелюдське його породження. Тому Варнак, утвердившись на думці про нелюдськість панів, нищить їх як нечисть — «без милосердія і зла», аби змести з лиця землі. Однак поет не приймае такого шляху, бо страждають і невинні: помста породжує нові й нові злочини, а християнська етика забороняє помсту, — право на неї належить лише Богові –«Мне отмщение, и аз воздам».
Пейзаж із “Варнака” засвідчує наступний рівень інтеграції пейзажу у внутрішній світ людини, оскільки є не зовнішнім супроводом внутрішнього аналізу, а його безпосереднім збудником, найкраще декларує авторську концепцію теми, у якій помста асоціюється не із справедливою карою, а з ще одним вбивством.
Світ Шевченкової прози – простір сповнений українською поетикою, що дозволяє трактувати описи природи у категоріальних поняттях етнопсихології.
Людина живе наче поза часом, а, зрештою, не живе зовсім, бо стрілки годинника врешті не рухаються в жодному напрямку й, що найважливіше, не будуть рухатися ніколи – намальований годинник не можна полагодити. Кожна деталь інтер’єру із повісті “Варнак” – окремий штрих у картині життя героя, де зібрані воєдино роки й події, що проектують мікрокосм хронотопу. У палітрі подібного багатоступеневого інтер’єру функціонують розмаїті за ідейним навантаженням елементи. Одні досить прозорі й однозначні, інші домінантні, концептуально важливі вимагають додаткових пояснень, наступної авторської двокрапки. Так, чи не найважливішими у кімнаті варнака є дві речі – Біблія та кайдани, що довершують палітру психології злочину й каяття.
Змістовний реєстр пейзажів від символічно-прозорих описів до поліфункціональних, багатоступеневих картин природи, збагачений внутрішнім психологічним потенціалом головного героя[14]
.
Тягар пролитої крові стає нестерпним для Варнака, і він збирається вбити себе. Тут виникає мотив розкаяного розбійника, поширений у народних переказах. Один з них Шевченко виклав у листі до М. О. Осипова від 20 травня 1856 р. як паралель до власної долі. Існуючі народні перекази публікували пізніше М. Драгоманов (Малорусские народные предания. — К., 1876) та П. Куліш (Записки о Южной Руси. — СПб., 1856. — Т.I).
Упоемі «Варнак», є дуже показовий у цьому плані епізод. Коли головному герою стає нестерпним його криваве ремесло і він виходить із Броварського лісу з ножем у халяві, «щоби зарізатись», то його погляду відкривається: «Святий Київ наш великий, мов на небі сяє…». І ця невимовно прекрасна картина робить моральний переворот в душі запеклого грішника. Коли ж «задзвонили в Києві тихо, як на небі», варнак іде до міста шукати людського правосуддя.
Майбутній Варнак, а натоді — розбійницький отаман, приходить до розкаяння й морального відродження, переживши релігійний екстаз, викликаний виглядом Киева з його золотими куполами у перших променях сонця й далеким гармонійним перегуком дзвонів:
"Дивлюся, Мов на небі висить
Святий Киів наш великий.
Святим дивом сяють
Храми Божі, ніби з самим
Богом розмовляють.
Видиво було сприйняте героєм поеми як Боже чудо, як втручання Бога, щоб оновити його життя, як прояв вищої сили, гармонії, справедливості. Саме справедливість вимагала, щоб розбійник поніс покару за невинно пролиту кров, і він іде здатися владі й прийняти будь-який вирок.
Інтенція до преображення людини в Красі, та необходимість спокути є домінантою Шевченкових творів. Він писав: «Коли б краса у всіх її образах бодай на половину людства мала свій благодатний вплив, тоді б ми швидко наблизилися до досконалості». Ця проблема з усією гостротою постане перед мислячою інтелігенцією пізніше – на межі ХIХ і ХХ століть.
Висновки
Геніальна творчість і життєвий шлях Тараса Шевченка, який зумів піднятися від раба–кріпака до академіка гравюри Петербурзької Академії мистецтв, врешті, набагато більше – до речника ентнонаціонального буття та консолідатора українського етносу, зробили його символом українства і одним із найпотужніших чинників у формуванні українських державницьких інтересів.
Його колосальний творчий спадок вражає: 240 віршів, балад, поем, драма „Назар Стодоля” і фрагменти двох незакінчених драм, 9 повістей (із 20 ним написаних, але втрачених), щоденник, автобіографія, 250 листів, археологічні замітки, статті і рецензії, буквар для народних шкіл... Мистецька спадщина Шевченка–художника налічує 835 творів – живописних полотен, рисунків, офортів та ескізів (із них близько 270 не віднайдено). Був він першокласним акварелістом – відомо 210 його акварелей, передусім пейзажів, які за рівнем мистецької досконалості стоять у ряду світових здобутків малярства; блискучим портретистом–психологом, про що свідчать 150 портретів, серед яких – 43 автопортрети; офортистом – відомі 6 офортів серії „Живописна Україна” та 21 офорт, виконаний в останні роки ландшафтів України, етюдів з натури, виконаних в Аральській та Каратауській експедиціях, які вражають віртуозністю виконання, поєднанням документальної вірогідності і високого одухотвореністю.
Творчість Шевченка років заслання переконливо доводить, що, він не втратив здібностей художника, а й досяг як митець ще вищого рівня в усіх жанрах портретному, пейзажному й побутовому. В його творах цього часу на повну силу пролунала соціальна тема й виявилася інтернаціоналістська позиція художника.
Крім того, художні твори років заслання свідчать про те, що Шевченко бувши відірваним від академії, не забував про неї. Безсумнівний відгомін академічної школи відчувається у виконаних художником у цей час композиціях на історичні, міфологічні й літературні теми. Пієтет Шевченка до Академії мистецтв стверджують написана на засланні автобіографічна повість "Художник" та записи у "Щоденнику".
Шевченкові належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології, зазначає Микола Жулинський. Як історіософ він викристалізував неординарний вектор і стиль нашої історії, надав їй сакрального відтінку, різко відкинувши конформістські моделі малоросійства чи колонізації.
Як філософ–утопіст він закликав до життя в братолюбії на засадах християнства, в гармонії зі всесвітом і цим пояснюється проблема злочину і спокути у творчості Шевченка. Як гуманіст обіймав серцем усі народи. Відомо, що в українській інтелектуальній історії переломне значення мала вперше сформульована Шевченком ідея нації як духовного трансцендентного континууму „мертвих, і живих, і ненародженних”, згідно з якою не лише предки відповідають за долю нащадків, а й нащадки – за долю предків (посмертну).
Список використаних джерел
1. Костомаров М.І.
"Закон Божий" ("Книги бутття українського народу) - К., 1991
2. Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма. – К., 2004.
3. Брижицька С. Тарас Шевченко: “Все йде, все минає, — і краю немає” // Українознавство—2001: Календар-щорічник. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2000. — С.141-145.
4. В. Анісов, Є. Середа. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка / Вид. 2-е, доповн. — К.: Дніпро, 1976. — С. 103-213
5. Демчук Н.Р.Пейзаж як засіб психологічного аналізу образу у повістях Т.Шевченка “Варнак” та “Наймичка” // Збірник матеріалів і тез міжнародної наукової конференції “Тарас Шевченко і сучасність”. – Рівне, 21 травня 1996 . – С. 82 – 86.
6. Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця: Літературно-критичні нариси. – К., 1986.
7. Іщук-Пазуняк Н. Я. Кривда, помста і каяття в поемах «Варнак» і «Москалева криниця». // Світи Тараса Шевченка. — Нью-Йорк-Львів, 1991. — С.53
8. Словник літературознавчих термінів. Вид третє. Ред.. В.М.Лєсін, О.С.Пулинець.– К.: Радянська школа. –486 с.
9. Т.Шевченко. Твори у п’яти томах. Т.2 – К.:Дніпро, 1970.– 416с.
10. ЦІАЛ, фонд 777, опис5, 1909, справа115
11. Чижевський Дитро. Нариси з історії філософії на України. – К. – С. 108
12. Твори Т. Шевченка в двох томах, т. II. СПб., 1911, с. 126
[1]
Костомаров М.І.
"Закон Божий" ("Книги бутття українського народу) - К., 1991
[2]
Барабаш Ю. Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма. – К., 2004.
[3]
ЦІАЛ, фонд 777, опис5, 1909, справа115
[4]
Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця: Літературно-критичні нариси. – К., 1986.
[5]
Шевченка в супроводі фельд’єгеря Віддера відправлено з Петербурга до Оренбурга (Справа № 75/584, арк. 7; Твори Т. Шевченка в двох томах, т. II. СПб., 1911, с. 126
[6]
В. Анісов, Є. Середа. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка / Вид. 2-е, доповн. — К.: Дніпро, 1976. — С. 103-213
[7]
Брижицька С. Тарас Шевченко: “Все йде, все минає, — і краю немає” // Українознавство—2001: Календар-щорічник. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2000. — С.141-145.
[8]
Чижевський Дитро. Нариси з історії філософії на України. – К. – С. 108
[9]
Словник літературознавчих термінів. Вид третє. Ред.. В.М.Лєсін, О.С.Пулинець.– К.: Радянська школа. –486 с.
[10]
Т.Шевченко. Твори у п’яти томах. Т.2 – К.:Дніпро, 1970.– 416с.
[11]
Т.Шевченко. Твори у п’яти томах. Т.2 – К.:Дніпро, 1970.– С.48
[12]
Т.Шевченко. Твори у п’яти томах. Т.2 – К.:Дніпро, 1970.– С.246
[13]
Іщук-Пазуняк Н. Я. Кривда, помста і каяття в поемах «Варнак» і «Москалева криниця». // Світи Тараса Шевченка. — Нью-Йорк-Львів, 1991. — С.53
[14]
Демчук Н.Р.Пейзаж як засіб психологічного аналізу образу у повістях Т.Шевченка “Варнак” та “Наймичка” // Збірник матеріалів і тез міжнародної наукової конференції “Тарас Шевченко і сучасність”. – Рівне, 21 травня 1996 . – С. 82 – 86.
|
