Культура як феномен духовності
Актуальність статті. В умовах глобалізації, інформатизації простору необхідно звернути увагу на продукти духовної діяльності людини, які існують в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості та розумінню всіх людей. У добу комп'ютерних технологій було б помилкою залишити без уваги велику духовну спадщину минулого. Адже пильно вивчаючи минуле, ми краще розуміємо сьогодення.
Частина філософів називала культуру засобом підкорення людей, зокрема це відзеркалено в поглядах відомого німецького філософа Ф. Ніцше, який проголосив тезу про те, що людина за своєю природою, — істота антикультурна, а сама культура — це зло, яке створене для придушення і поневолення людини. Іншої точки зору дотримувалися ті вчені, які називали культуру засобом облагороджування людини, перетворення її в цивілізовану особистість, зокрема І. Гердер. Етапи розвитку культури розглядалися ними як ступені прогресивного розвитку людства. Проблема духовної культури має і в сучасній зарубіжній, і у вітчизняній філософії важливе значення. Вона вміщує у собі широкий діапазон смислів. У дослідженнях науковців простежується спроба розглядати духовну культур в контексті пошуку глибинних характеристик людського буття через призму активно творчої діяльності самої людини. До таких належать праці М. Еліаде, В.Горського, А.Лосєва, Є.Бистрицького, С.Возняка, І. Огієнко, С.Кримського, С.Пролєєва, В.Вернадського, П.Кононенко та багатьох інших.
Об’єкт дослідження – основні форми духовної культури (міфологія, релігія, наука тощо).
Предметом дослідження є духовна культура.
Метою дослідження є висвітлення історії духовної культури, аналіз досягнень у сферах: релігії, філософії та мистецтва.
Мета статті визначила наступні завдання:
· проаналізувати феномен духовного, що реалізується в сферах культури спираючись на різні сутнісні сили людини, її можливості та потенціал.
· розкрити особливості духовної культури, що дозволяють простежити трансформацію людини до духовної істоти, за допомогою символів, релігії і метафізичних понять; здатність до саморозвитку.
· висвітлити процеси життєдіяльності та створення цінностей людиною, у проявах духовності – людяність, любов, совість, творчість тощо. Саме ці прояви духовного пронизують всі його сфери культури та присутні у всіх світових та національних культурах.
Відомо, що культура – це специфічне багатогранне явище, яке охоплює всі сфери й галузі суспільного та особистого життя людини, всієї людської спільноти. Але «для частини не лише аматорів, а й дослідників вона постає тільки як творчість у площині мистецтва, літератури, освіти, гуманітарно-духовних сфер життя народу. Історія ж засвідчує іншу реальність: культура – явище всеосяжне й охоплює сфери як свідомості, так і буття людини, суспільства, її і духовної, і матеріальної життєдіяльності»[8, с. 173].
У первісну добу відбулося становлення конфігурації культурного та духовного буття. Духовність в найзагальнішому уявленні є єдність душі і духу, духовна реальність, яка задає міру людського в людині. Це певна система понять, уявлень, заборон і переваг що формує певну лінію поведінки людини, його розуміння добра і зла, гуманності і антигуманності, моралі і моральності, свободи і необхідності, довга і відповідальності особи. До сфери духовності відноситься і національна ідея, представлення народу про саме собі, його місці в світовій історії.
Людина не є складовою природної світової даності, але є від неї відділена, протиставна їй. Буття людини,таким чином, виступає як практичне освоєння невідомої їй дійсності. Людина постає у одвічній боротьбі із навколишнім світом, через що і стається одвічний взаємний зв'язок між суб’єктом та об’єктом, між людиною та дійсністю. У цю добу відбулась ґенеза культури.
Поняття культура – сукупність матеріальних і духовних надбань. У вужчому сенсі – сфера духовного життя, що охоплює мову, виховання, освіту, науку, літературу, різні види мистецтв, систему релігійних вірувань, політичну , правову, побутову культуру.
У «Короткому енциклопедичному словнику» подана така характеристика духовної культури – вершинні здобутки інтелектуальної діяльності людини – твори мистецтва, науки, літератури, релігії, філософії тощо [9, с.171]. Поняття духовності має давні витоки. Першопочаткове уявлення про «одухотвореність» усього світу, яке було притаманне первісній епосі [10, с. 219 - 227]. Вже у добу пізнього палеоліту виникли давні форми релігійних вірувань: магія, анімізм, тотемізм, фетишизм най старіші вірування пов’язані з небесними світилами та явищами природи. Ми вважаємо, що перетворення тварини в людину зумовило і появу наступної сходинки еволюції формування творчої особистості, що створила першооснови духовної культури-магічного світогляду. Особливістю первісного мислення та культури була синкретичність – тобто злитність. Поступово формується ритуально-міфологічний комплекс, первісна людина намагається упорядкувати та пояснити всесвіт.
«Міф про вічне повернення» - це прагнення періодично повертатися до міфологічної першооснови, до Великого Часу. Головним тут вважається повторення архетипів і періодичне відродження часу. Мірча Еліаде, відомий у всьому світі румунський філософ та вчений - вважає його парадигмою релігійної свідомості. «Символ, міф, ритуал виражають в різних аспектах і властивими ним способами складну систему взаємозв'язаних тверджень про кінцеву реальність речей, - систему, яка і утворює метафізику традиційного суспільства»[13, с.25]. Учений подає своє трактування поняття міфу в контексті соціально-релігійного духовної культури: «Міф висловлює сакральну історію, оповідає про подію, подію в достопам'ятні часи початку всіх початків. Персонажі міфу - істоти надприродні, вони діють в легендарні часи»[13,с.33].
Зрозуміло, що діяльність уяви напряму пов'язана з мисленням і може бути визначена, загалом, як здатність створювати нові образи і смисли. При цьому найсуттєвішим залишається питання наскільки довільною є уява і чим вона відрізняється від фантазії. Якщо уява означується як щось менш довільне ніж фантазія, то чи співпадає вона з «мисленням образами», і більш того, з «мисленням смислами», як говорить про це Голосовкер: «Мислення образами як діяльність уяви є одночасно мислення смислами. В так званому міфологічному мисленні це виявлено: там образ є смисл і значення»[5, с. 11]. Якщо так, то уява через міфологічну дійсність виявляє себе не тільки чимось не менш довільним за мислення (раціональне), але і як мислення більш глибинне і визначальне для людини. В такому випадку, уява, реалізуючи потенційний, ще не проявлений смисл, повинна звертатися до найбільш достовірного життєвого досвіду оскільки смисл, на відміну від «,об'єктивного знання»,, не може бути привнесеним (переданим), але актуалізується через розрізнення в життєвому досвіді можливості подолання його (життєвого досвіду) умовності.
З часом уявлення про всезагальну одухотвореність дійсності поступалося місцем погляду на одухотвореність тільки людиною і богами, які її створили; відповідно і поняття про дух все більше пов’язувалося з винятковою сутністю людини та її особливим становищем у світі.
Людська думка прагнула зрозуміти таємницю виникнення буття. М. Еліаде вважає, що перші філософські побудови відбулися з міфології. Проте радикальне подолання однобічності міфологічного мислення і перш за все ідеї космічного циклу наступає, на думку мислителя, лише після пробудження історичної свідомості.
Ця свідомість прокидається біблейським світобаченням. «В порівнянні із стародавніми і давньосхідними релігіями, а також з міфологічно-філософськими концепціями про вічне повернення, в тому вигляді, в якому вони були розроблені в Індії і Греції, - пише Мірча Еліаде, - іудаїзм вводить фундаментальне нововведення. Для іудаїзму час мав початок і матиме кінець. Ідея циклічного часу перевершена[12, с.305].
Античність, для якої характерна така світоглядна орієнтація, не використовувала терміна «дух». В ту добу подібне значення мали поняття «нус», «логос», «пневма», які означали сили, що були характерні для всього космосу (всесвітні начала) і одночасно – для окремої людини (душа).
В античному світогляді «дух» поступово набирає рис нетлінності й безтілесності. Досократики, які сконцентрували увагу на проблемі першооснови світу, все-таки не визначили її однозначно як матеріальне чи ідеальне. Тільки Платон визначив особливу умоспоглядальну реальність у вигляді «світу ідей». Його вважають родоначальником об’єктивного ідеалізму, а це означає, що він поставив питання про надіндивідуальне існування трансцендентного світу речей, даного людині у відчуттях. Їхня сутність осягається за допомогою категорії духу.
Починаючи з пізньої античності, поступово відбуваються зміни у підходах до духовних явищ. В усіх завойованих країнах поширювалася та акумулювалася грецька духовна культура – еллінізм. В умовах безперервних воєнних дій, коли життя цілих країн перебувало в залежності від індивідуальності і таланту полководця, в масовій свідомості став переважати суб’єктивно-ідеалістичний підхід в оцінці громадського життя, тепер знову ідеалом служила не громадянська норма і абстрактний збірний образ, а конкретна видатна особистість.
Подальша історія духовної культури показала, що не релігія була очищена від домагань розуму і філософії, а, навпаки, розум був звільнений, щоб стати самоправним, непідзаконним, самодостатнім. А будучи таким, він незабаром розробив зовсім безрелігійну і більш того — антирелігійну філософію. З цього приводу в відношенні середньовічної культури може бути висловлене цікаве припущення: та сама духовна еліта, що поширювала християнство і його цінності, створила культурні передумови для наступної боротьби з християнством і формування атеїстичної культури. Одна з головних таких передумов — культивування як вищої цінності природного людського розуму.
Становлення буржуазних економічних відносин і зв’язана з цим зростаюча приземленість світоглядних інтересів людини дають імпульс розвиткові наукових знань. Середньовічна наука виступає як осмислення авторитетних даних Біблії. На думку церковних ідеологів, гріховним є всяке знання, якщо воно не має своєю метою пізнання Бога. В схоластичному ідеалі середньовічний розум націлений на розуміння божественного задуму. В так зрозумілій науці відкриття якби і не передбачалися, тому що істина в принципі була дана Богом в Біблії, конкретизована в працях отців церкви. Середньовічна наука поділяється на нижчу, засновану на пізнавальних здібностях людини, і вищу — хранительку Божественного одкровення. Головним методом пізнання в цих умовах є збагнення значення божественних символів. Світ в Середньовіччі розглядався як книга, написана Богом, яку треба сприйняти.
Середньовічна культура досить різноманітна, їй властиві внутрішні протиріччя, вона зазнала розквіту і занепаду. Разом з тим їй властива ідейна, духовна та художня цілісність, що визначалась історичною реальністю, яка лежала в її основі. Християнський заклик любити ворогів своїх, побудований на контрасті із загальноприйнятими нормами життя, передбачав аналіз відносин між людьми в рамках нової релігійної системи, визнання певних релігійно-естетичних цінностей, перемогу інакшого модусу поведінки, аніж того, який був засвоєний у тогочасному суспільстві. Це протиставлення особливо виразно звучить у словах Нагорної проповіді: «Ви чули, що сказано: «Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога»; А я вам кажу: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує…» [2, с. 43 - 44]. Крізь хаос невиразних, чітко неусвідомлених прагнень стало поступово складатися переконання, що може існувати любов, міжлюдська любов, яка є терплячою і доброю, вільною від заздрощів і зухвальства, щасливою, коли бачить добро, несхильною до осуду інших, завжди повною віри у краще майбутнє. Все більше люди починали усвідомлювати, що їм для їхнього ж блага потрібна якась віра у своїх ближніх та їх справи, надія на краще, внутрішня радість від спілкування.
У європейській думці Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність, яка була примусовою для переважної більшості безпосередніх виробників, поняттям культури не охоплювалась, тому що не створювала належних умов для творчої активності людини. Натомість, духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком, фантазією і натхненням, незалежним від зовнішніх обставин внутрішнім світом людини, що робить її більш досконалою і сильною.
Майже всі просвітницькі концепції культури - Шарля Монтеск’є, Вольтера, Жана Кондорсе та інших - базувалися на ідеї загальності людського розуму та його законів; вони природно пов´язали культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. Французькі просвітниким вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни виникає, на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів, і полягає у "розумності" суспільних порядків, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв. Духовна культура Просвітництва була складною і водночас важливим етапом в розвитку світової культури. Доба Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, а й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітників, літераторів, композиторів, художників, архітекторів людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні.
Один з найвидатніших учених і мислителів ХVІІ ст. Р. Декарт, розділивши дух і матерію, душу і тіло, намагається з’ясувати природу духу як такого, визначити його сутність. Він прагне піднести це питання на теоретичну височінь, тобто взяти дух у його, так би мовити, «чистому» вигляді, абстрагуючись від другорядних, похідних його ознак. Питання про сутність духовної субстанції, згідно з традиційною термінологією, постає у Р. Декарта як питання про її головні атрибути. Кожна субстанція має певні атрибути, себто властивості або якості, що доступні нашому сприйманню. «У кожної субстанції є переважна властивість, така, що утворює її сутність і природу, від якої залежить усе інше» [3, с. 409].
Звернення до філософії І. Канта і аналіз його концепції духовного дає можливість виділити ще один аспект духовності. Він називав дух «оживляючим принципом в людині» і вважав, що духовність включає в себе не тільки пізнавальну свідомість. Розглядаючи внутрішній світ людини в «Критиці чистого розуму», І. Кант розвиває тезис про субстанційність душі: «Як предмет одного лише внутрішнього почуття ця субстанція дає поняття нематеріальності; як проста субстанція – поняття незруйнованості; тотожність її як інтелектуальної субстанції дає (поняття) особистості; всі вони разом дають (поняття) духовності» [6, с. 371].
Погляд на культуру як інтегроване соціальне явище, що виявляється в сукупності людської діяльності, вплинув на досить широке визначення вченим сутності поняття культури. І. Огієнко поділяв її на матеріальну і духовну. До матеріальної культури вчений відносив засоби життя, способи комунікації, тобто те, що дає зовнішні ознаки високого рівня забезпеченості потреб людини. "Духова культура, на думку вченого, - то інтелектуальний стан народу, то розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики й т. ін. Тільки духовна культура творить правдиву національну еліту. Вчений не виокремлював з матеріальної культури безпосередньо техніку і не розглядав її в площині взаємостосунків з людиною (ця тема досить актуальна в сучасній культурології), а писав про матеріальну культуру загалом як суцільний феномен. Однак його оцінка матеріальної культури як вторинного, хоч і важливого для людини, явища показує, що І. Огієнко особливо застерігав проти небезпеки захоплення, а тим більше обожнювання та плазування людини перед матеріальними здобутками. Тільки духовна культура, на думку вченого, сприяє розвитку людини, народу та суспільства. Тут можна побачити деяку спорідненість, хоч і досить умовну, з концепцією М. Бердяєва, з її уявленням про взаємодію форм духу в його ставленні до природи й техніки, однак з тією особливістю, що вчений не розглядав цю проблему так широко, а лише окреслив її в загальних рисах. Традиційно до уявлень культурологічної науки XIX ст. - початку XX ст. про структуру культури І. Огієнко виділяв два рівні культури тієї чи іншої нації: нижчий (культура народна) і вищий (культура інтелігенції чи професійна культура). Існування професійної культури є в розумінні І. Огієнка надзвичайно важливою умовою для культурного поступу, тому що саме вона є загальнонаціональною об’єднуючою силою. Отже, професійна культура є тим чинником, без якого культурний процес не може стати різнофункціональним та завершеним у своїй структурній повноті. Вищий рівень культури, за І. Огієнком, є показником ступеня розвитку нації та її місця в загальносвітовому вимірі.
Вчений вважав культуру важливим інтегруючим чинником. Вона має здатність об’єднувати як національні сили, так і суспільство загалом, що сприяє формуванню національної ідентичності. І. Огієнко визнавав, що в її творенні беруть участь різні верстви суспільства залежно від історичних та суспільно-політичних умов. Формування національної культури - це процес досить складний і багатовимірний, а міра співвідношення народу та його інтелектуальної еліти як творців духовних цінностей впливають на особливості культури, форми її функціонування в суспільстві, на місце серед культур інших народів.
У сучасному світі культура, наприклад духовна, перестає бути тільки цінністю, чимось винятково позитивним щодо її творця – людини. Вона починає розглядатись і як щось штучне, зовнішнє стосовно людини, навіть вороже її індивідуальній свободі, втаємниченому внутрішньому світу. Що ж до проблеми духовності, то вона належить до тих філософських «одвічних» проблем. Вона особливо активізується у драматичні періоди людської історії, який нині, зокрема, переживає й Україна, коли принципово нові життєві явища та обставини коригують способи і засоби життєвого вибору та соціального самовизначення індивідів.
Дух людський, згідно Г.Зіммелем, вбачає себе спрямованим до буття. Однак Дух залишається замкненим у собі. Так, духовно-практична діяльність людини перетворюється на особливий простір. Сама присутність Духа, трансцендентної сутності людини, виявляє себе в процесі духовно – практичної діяльності та ознаменовується як духовність – це така властивість людської природи, яка виявляє її належність до божественого, трансцендентного початку через перебування в ній Духа. Сам Дух, перебуваючи в людині, відкриває їй відчуття первинного буття. Духовність є такий модус свідомості, пише фізик Ф.Капра, в якому ми відчуваємо зв'язок із Космосом, із самим Всесвітом. Виявляючись властивістю самої людської природи, духовність виступає тим унікальним, що становить її особливість і виділяє людину від всіх інших істот. Людина, наділена духовністю,утверджує в собі початок буття. С.П.Кримський писав: «Духовність – це є здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на етичній основі, здатність створювати той зовнішній світ, завдяки якому реалізується собі - тотожність людини, її свобода від жорстокої залежності від постійно змінюваними ситуаціями»[7, с. 23]. Духовність є практичною взаємодією зовнішнього та внутрішнього буття людини, засобом якої реалізуються духовні потреби людини та творчі перетворення навколишнього середовища.
Очевидним є той факт, що пошуки свого місця у всесвіті людини пов’язані саме із духовно-практичними формами освоєння нею існуючої дійсності (природної, соціальної, духовної). Освоєння людського буття є реалізація власної духовної природи через любов та творчість, засобом перетворення, самореалізації й отримання свободи. Ця ідея висловлюється І.О. Ільїним: «Людина є дух, тобто нетілесна творча енергія із власними особливими цінностями та цілями, з особливими критеріями, з вищими життєвими формами та законами: це форми та закони духовної самостійності, свободи та самозвільнення, гідності, відповідальності, вдосконалення, очищення, «богосиновства», любові, свободи та безсмертя»[11, с. 152]. Стверджуючи свою духовну природу засобом духовно-практичної діяльності, людина, таким чином, примирює свій Дух із навколишнім середовищем. Але вся її духовна діяльність є нічим іншим, як реалізація Духа, що тужить за Буттям, за Богом. Отже, духовна діяльність невід’ємно пов’язана із сакральним. Дух, що шукає Бога, вбачає сакральне, оскільки саме воно є виявом божественного, надприродного.
Відчуття надприродного, таким чином, стає відгуком її власної сутності. Так, виявляє себедуховність людини, що є похідною від слова Дух. Так, засоби освоєння світу людина несвідомо знаходить у власній сутності. Людина не є складовою природної світової даності, але є від неї відділена, протиставна їй. Буття людини, таким чином, виступає як практичне освоєння невідомої їй дійсності. Людина постає у одвічній боротьбі із навколишнім світом, через що і стається одвічний взаємний зв'язок між суб’єктом та об’єктом, між людиною та дійсністю. Духовність, як «серце» культури, виступає й обов’язковою умовою її розвитку. Одна з головних потенцій до розвитку культури вже міститься в тім, що вона стверджує в собі діалектику духовного та матеріального. Дух та життя знаходяться у взаємодії в культурі. Вони знаходяться у певному взаємовідношенні один до одного, і зміна цього відношення, досягнення своєрідного балансу, здатні змінити саму конфігурацію культури, або взагалі зруйнувати культурний організм. Рівновага у відношенні духовного та матеріального наповнення культурного буття характеризує найвищий ступінь розквіту культури. Таке відношення є наслідком гармонійного наповнення духовністю всього життєвого простору. Порушення такої гармонії знаменується направленістю культурного організму до тієї чи іншої сторони. Так, спрямованість культури переважно до матеріального залишає позаду духовне, і навпаки. Але ми повинні зауважити, що спрямованість культури до духовного, до Духу є для неї напрямком природним. Це є напрямок до її власних основ, до сакрального, до наповнення Буттям. Вичерпання духовного початку культури у підсумку руйнує саме її існування. Динамічний рух всередині культури з її кристалізованими формами неминуче вабить до виходу за кордони культури, до «життя», до матеріальних цінностей, до практичного, до могутнього» [1, с. 163-165].
Значення духовності в процесі становлення культури висловлене й у концепції О.Шпенглера. Духовність, за його думкою, – це душа культури бо кожна культура має душу. Народження культури є пробудженням великої душі з протодуховності дитячого стану людства. І коли душа повною мірою реалізувала всю сукупність своїх творчих потенцій у формі народів, мови, вчень, мистецтва, держав, наук, вона помирає та входить у свій останній ступінь цивілізації. Стає очевидним, що вберегти культуру від руйнації здатне піднесення рівня духовності, поновлення загальнолюдських священних цінностей.
Творець вчення про ноосферу Володимир Іванович Вернадський головною ознакою людини вважав форму енергії, "пов'язану з розумом". Ця енергія, на думку ученого, стала головним чинником в геологічній історії планети.
Виникнення людської свідомості і відповідно духовної культури В. Вернадський розглядає в контексті еволюції живої матерії. В ході цієї еволюції людська свідомість стає все більш незалежною від інших форм життя. Розум людини, його свідомість додають не властиву іншим істотам активність, яка дозволяє змінювати навколишню дійсність. На питання про виникнення людини та її свідомості, на думку Вернадського, неможливо дати відповідь, спираючись тільки на сувору наукову думку. "Абсолютно очевидно, - пише Вернадський, - що існує певний напрям в палеонтологічній еволюції організованих істот і що поява у біосфері розуму, свідомості, що направляє волю - цих основних проявів людини - не може бути випадковим. Але для нас ще неможливо дати яке-небудь пояснення цьому явищу, тобто не можна логічно пов'язати його з сучасною науковою побудовою світу, що спирається на аналогії і аксіоми" [4, с. 297].
Культура – це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується в суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів, тому знання – найважливіша частина культури. Духовна культура – є продуктом суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.
Проблема духовності набуває все більшої актуальності в сучасній неокласичній і постмодерній філософії. Це пов’язано з поглибленням антропологічної орієнтації, яка відбулась у філософії ХХ ст., з прагненням подолати протистояння раціоналізму та ірраціоналізму в розумінні людини, знайти вихід з тієї загальної духовної кризи, що вразила сучасну цивілізацію. Духовне життя людини і сьогодні виникає на основі його практичної діяльності, є особливою формою віддзеркалення навколишнього світу і засобом взаємодії з ним. До духовного життя відносять, як правило, знання, віру, відчуття, потреби, здібності, прагнення та цілі людини. В єдності, вони складають духовний світ особи. Будучи породженням суспільної практики, духовне життя тісно пов'язано з іншими сферами життя суспільства і є однією з підсистем соціуму.
Таким чином можна зробити висновок, що в процесі самовдосконалення людство та духовна культура проходить шлях розвитку від первісності «розумної тварини» до особистості з багатим духовним світом. Цей процес не тільки психологічного його перетворення, але зміни в духовності індивіда, тобто перш за все – в його етично-культурному стані. Послідовно засвоюючи культурний досвід людства, індивід удосконалює свої сутнісні сторони – інтелектуальну і духовну. Це зумовлює свідоме особисте культурне зростання, що дозволяє створювати світ культури.
У філософії та культурології духовність характеризують як інтегральну якість особи що відображає її цілісність, властивий їй креативний потенціал, етичні характеристики здатність до саморозвитку, вільного і відповідального вибору. "Духовне" визначає поведінку та мотивації особи, що базуються на цінностях абсолютного характеру, що розглядаються як вищі по відношенню до особистих цінностей індивіда. З іншого боку, поняття духовної культури тісно пов'язане з творчістю та діяльністю людини. Духовність наповнює всі форми соціального життя особистості, привносячи за допомогою культурних артефактів вищий сенс, моральність, відчуття любові, розуміння свободи в політику, в національних і міжнаціональні відносини, в правову практику, в працю і господарство. Таким чином, духовна культура складається з явищ, які не обмежені лише межами мистецтва, релігії, науки а й зачіпає всі аспекти життєдіяльності суспільства, соціальних груп, конкретної людини.
Список джерел
1.Бердяев Н. Смысл истории. – М.: Мысль, 1990. – 173 с.
2.Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – М.: Издательство Московской патриархии. – 1992.
3.Валла Л. Об истинном и ложном благе. О свободе воли / Пер. с лат. В.А. Андрушко и др. – М.: Наука, 1989.– 480 с.
4.Вернадский В.И. Автотрофность человечества // Русский космизм. – М., 1993. С. 297.
5.Голосовкер Я. Э. Логика мифа. — М. : Наука, 1987. —С. 218 с.
6.Кант И. Трактаты и письма. – М.: Наука, 1980.– 709 с.
7.Крымский С.П. Контуры духовности. Новые контексты идентификации // Вопр. философии.1992. - №12. – С.23.
8.Кононенко П.П., Пономаренко А.Ю. Українознавство: Конспект лекцій. – К.: МАУП, 2005. – С.173.
9.Культура духовна //Корінний М.М., Шевченко В.Ф. Короткий енциклопедичний словник з культури – К, Україна, 2003.–С.171
10.Лосев А.Ф. Дух // Философская энциклопедия. – М.: Советская энциклопедия, 1962. –Т.2. –575 с.
11.Панфилов В.А. Сравнительный анализ осмысления духовности С. Франком и И.Ильиным//Філософія, культура, життя. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск №23. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. С.142-158.//http://www.ihst.ru
12.Элиаде М. Аспекты мифа / Перев. с фр. - М.: Академический проект, 2001. - С. 33-34.
13.Элиаде М. Миф о вечном возвращении / Элиаде М. Избранные сочинения: Миф о вечном возвращении. Образы и символы. Священное и мирское / Перев. с фр. - М.: Ладомир, 2000. - С. 25.
|
