Психологія навчання
План
Вступ
1. Поняття про навчання та його психологічні механізми
2. Психологічний погляд на дидактичні принципи
3. Теорія навчання
3.1 Асоціативна, біхевіристична гештальтпсихологічна теорії навчання
3.2 Сучасна психологія традиційного навчання
3.3 Навчання на основі теорії поетапного формування розумових дій
3.4 Програмування та проблемне навчання
4. Наслідки кризи в психології та еволюція основних психологічних шкіл і напрямків
4.1 Необіхенвіоризм
4.2 Оперантний та соціальний біхевіоризм Джорджа Міда
4.3 Теорія особистості Курта Левіна та соціальна психологія
5. Генетична психологія Піаже
6. Неофрейдизм(Карен Хорні, Еріх Фромм)
7. Гуманістична психологія (Роджерс Маслоу, Алпорт)
Висновок
Використана література
Вступ
Сучасна педагогічна психологія має конкретні досягнення в галузі психології навчання. Вона займається дослідженням шляхів та засобів управління пізнавальною діяльністю учнів, дослідженням навчання з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей учнів, дослідженням ефективності різних методів навчання, об'єктивних критеріїв успішності навчання. В сучасних умовах психологія навчання не може обмежуватися вивченням механізмів формування досвіду у школярів. Ставиться задача організації такої навчальної діяльності, у якій здійснювався б не лише розумовий розвиток учня, а й розвиток його особистості, як суб'єкта пізнання. Організація такого навчання має бути спрямованою на формування творчої особистості та орієнтованою на своєрід ність, неповторність, індивідуальність кожного школяра. Для цього потрібні умови співробітництва та ставлення до учня, як до суб'єкта пізнавальної діяльності. Для сучасності харак терним є визнання пріоритетності гармонійного виховання перед різними видами навчання. Залишаються актуальними проблема активних методів навчання, проблема дидактичних принципів. Так, навчання успішно розв'язує такі проблеми, як формування досвіду, тобто знань, навичок, умінь, а залиша ється практично нерозв'язаною проблема формування досвіду емоційно-ціннісного ставлення до світу. Для цього потрібно дотримуватися не тільки принципу науковості, а й художності, що дасть можливість учневі засвоювати зміст через свої переживання.
1. Поняття про навчання та його психологічні механізми
Навчання є системою дидактичних впливів, яка визнача ється змістом, методами, формами пред'явлення навчального матеріалу з метою його засвоєння. Навчанням задається своєрідний еталон засвоєння, обов'язковий для всіх учнів.
У визначенні навчання є різні відмінності, що зумовлені різними теоретичними підходами до розуміння його суті. Так, Ю.І. Машбиць пише, що у вітчизняній та зарубіжній психології навчання визначають як передачу суспільно-виробленого досвіду підростаючому поколінню; як групову діяльність, що включає викладання та учіння; як єдину діяльність по відтворенню культури; як управління засвоєнням знань. Автор приходить до висновку, що усі вказані визначення в принципі допустимі — вони розкривають певний аспект навчання.
Розуміння навчання як спільної діяльності того, хто навчає, і тих, хто навчається теж не досягає глибини психологічних механізмів. Навчання як особливий вид групової діяльності включає навчальну й учбову діяльності, які мають принципову відмінність. Навчальна діяльність — це діяльність практична (діяльність вчителя), а учбова — теоретична (пізнавальна) діяльність учнів. Суб'єкти цих діяльностей розв'язують різні задачі: вчитель — дидактичні, учні — учбові.
Кожний з компонентів навчання не можна розкрити у відриві від діяльності. Навчальна діяльність по відношенню до учбової діяльності виступає як об'єкт управління. Навчання слід розглядати як управління учбовою діяльні стю учнів, оскільки цей підхід відображає психологічні механізми навчання. Механізмами навчання є конструкти, що описують взаємодію навчальної та учбової діяльностей. До них відносять механізм до визначення задачі. Він полягає в тому, що зовнішній навчальний вплив перетворюється в учбову задачу, яка визначає напрямок діяльності учня. Останнє відбувається тоді, коли навчальний вплив набуває в учня особистісного змісту. У цих умовах актуалізуються цілі, мотиви, досвід учня і все це доводить, що він не просто об'єкт управління, а є суб'єктом учбової діяльності.
Варто підкреслити, що коли визначають навчання як управління, мають на увазі не всю навчальну діяльність педагога, а лише ту, яка веде учнів до здійснення цілей. Навчання має задачну структуру і його можна описати як процеси розв'язання задач. Задачі, які розв'язують вчителі називають дидактичними. Дидактичні задачі завжди розв'язу ються у зв'язку з розв'язанням учбової задачі.
Суттєвим механізмом навчання є рефлексивні відносини. Вони полягають у відображенні вчителем своїх дій, що спрямовані на вибір навчальних впливів, на розв'язання педагогічної задачі, контроль за діяльністю учня, на створення моделі розвитку його особистості та поведінки. Вчитель, відображаючи себе, повинен створювати свій образ очима учнів, що дасть можливість навчальний процес привести у відповідність, до цілей.
Для вибору відповідного впливу у навчальному процесі вчителеві потрібно розрізняти зовнішній зворотний зв'язок та внутрішній. Перший полягає у встановленні зв'язку учбової діяльності з навчальною, а другий полягає в інформуванні про результати діяльності учня.
Розглянувши навчання як систему, до складу якої входять такі взаємодіючі компоненти як навчальна та учбова діяльність, тепер можна відрізнити навчання від учіння, від учбової діяльності учнів та засвоєння знань.
Учіння, на думку О.М. Леонтьева, є особистісним присвоєн ням знань, умінь, у процесі якого заданий зміст знань перетворюється через індивідуальний досвід учня, через його потреби та мотиваційну сферу. На думку С.Л. Рубінштейна, учіння — це своєрідне проходження зовнішніх умов через внутрішні. Учіння — це діяльність суб'єкта пізнання, а пізнання може здійснюватися у трудовій, ігровій діяльностях. Воно може протікати в умовах виявлення різного рівня активності і може бути спрямованим не лише на засвоєння досвіду, а й на формування особистісних якостей суб'єкта.
Процес засвоєння знань, умінь та навичок відрізняється від учіння тим, що останнє полягає у набутті не тільки досвіду, а й у створенні себе як особистості, у виробленні форм поведінки. Засвоєння досвіду, як і учіння, може відбуватися у різних видах діяльності та при більшій або меншій активності пізнавальних процесів, можуть засвоюватися готові знання, не виявляючи самостійності в систематизації, класифікації та узагальненні їх.
Учбова діяльність, включаючи "в себе процеси засвоєння здійснюється лише тоді, коли ці процеси протікають у формі цілеспрямованого перетворення навчального матеріалу або задачі. Учбова діяльність має всі компоненти діяльності у загальному розумінні цього поняття. Ці компоненти мають предметний зміст. В учбовій діяльності має бути творча переробка матеріалу учнем, тобто перетворення навчальних впливів.
2. Психологічний погляд на дидактичні принципи
В управлінні учбовою діяльністю дотримуються дидактичних принципів, які були вироблені давно і, як писав В.В. Давидов, вони не влаштовують ні нашу теорію, ні нашу педагогічну практику. Розглянемо проблематичність окремих з них. Так, принцип наступності виражає той факт, що при переході учня від одного ступеня навчання до вищого, не повинно бути чіткої відмінності наступної стадії від попередньої. Виникає питання, як же відбуваються внутрішні зміни змісту, форм навчання. При переході від однієї стадії до другої повинна бути наступність і зв'язок, але зв'язок якісно різних стадій за змістом та способами навчання. На думку В.В. Давидова, зв'язок різного — це і є діалектикою розвитку.
Принцип доступності в практичній педагогіці реалізується так, що на кожній стадії дається такий навчальний матеріал, який доступний дітям певного віку. Оскільки, всім відомо, що міра доступності склалась стихійно, хто тоді може точно відповісти, що під силу учням, а що ні. У такому випадку ігнорується розвивальна роль навчання. Цей принцип перетворити у всебічно розкритий принцип розвивального навчання, при якому можна законо мірно керувати темпом та змістом розвитку засобом дидактич них впливів. Таке навчання, як писав Л.С. Виготський, має «вести за собою» розвиток, активно будувати відсутні або недостатньо сформовані компоненти психіки.
Принцип свідомості виступає проти механічного, формаль ного засвоєння знань, яке не дає можливості застосовувати ці знання у розв'язанні практичних проблем. Проте складним залишається питання, що означає зрозуміти знання. Традицій ний підхід у розумінні цього принципу виражається в тому, що реальність знань знаходиться у формі словесних абстракцій, а тому, щоб освоїти її, учневі необхідно співвіднести її з чуттє вим образом, що суперечить, на думку В,В. Давидова, законам формування теоретичного мислення, а також не знімає пробле ми зв'язку знань з практикою. Помилково думати, що реаль ність знань знаходиться в словесних абстракціях, вся справа полягає в способах діяльності суб'єкта пізнання, На думку автора, цьому принципу доцільно протиставити принцип діяльності, яку слід розуміти як основу та засіб побудови, збереження та використання знань. Знання, які учень набуває у процесі діяльності та у формі теоретичних понять, відображають глибинні якості об'єкта пізнання, їх походження та забезпечують застосування цих істотних знань у розв'язанні практичних задач.
Принцип науковості у традиційному навчанні розуміється вузько емпірично. В основі організації засвоєння досвіду потрібно врахувати особливості способу мисленнєвого відображення дійсності, сходження від абстрактного до конкретного. Реалізація принципу науковості потребує зміни типу мислення, формування теоретичного мислення, яке складає основу творчого ставлення людини до дійсності.
Принцип наочності в традиційній школі має негативну практику реалізації. Витоками обгрунтування цього принципу є сенсуалізм, зв'язаний з ним номіналізм та асоціанізм. Така орієнтація на принцип наочності проектує розвиток у дітей лише емпіричного мислення. Цьому принципу, потрібно протиставити принцип предметності, який повинен точно вказувати на ті специфічні дії, які необхідно здійснити з предметами, щоб, з одного боку, виявити зміст майбутнього поняття, а з другого — зобразити цей первинний зміст у вигляді знакових моделей. Серед моделей виокрем люють матеріальні, графічні та буквенно-словесні. Принцип предметності фіксує можливість відкриття учнями спочатку всезагального змісту, а потім виведення на його основі конкретних проявів об'єкта пізнання. Цим принципом підкрес люється необхідність переходу у пізнанні від всезагального до часткового, конкретного. Таке навчання можливе, коли враховуються такі моменти: по-перше, всі поняття даного навчального предмету мають засвоюватися учнями шляхом розгляду їх походження; по-друге, засвоєння знань загального та абстрактного характеру випереджає знайомство з часткови ми, конкретними знаннями (останні мають бути виведеними з абстрактного знання); по-третє, при засвоєнні витоків тих чи інших понять учні повинні виявити генетично висхідний зв'язок між загальним і конкретним зв'язком (для понять шкільної граматики — відношення форми та значення в слові); по-четверте, цей зв'язок потрібно відтворити у відповідних моделях; по-п'яте, у школярів необхідно виробити такі дії, які дадуть можливість виділити суттєві зв'язки між поняттями, а потім вивчати особливості цього зв'язку; по-шосте, діти поступово мають переходити від предметних дій до виконання їх у розумовому плані.
3. Теорії навчання
3.1 Асоціативна, біхевіристична гештальтпсихологічна теорії навчання
Значний вплив на загальну теорію навчання мають асоціативна, біхевіористична та генетична теорії навчання. Суть цих напрямків розкрита в історії психології. Про зв'язок їх з напрямками навчання пише І.А.Зимня.
Поняття асоціації вперше запровадив Арістотель. Він поділяв асоціації на чотири види — за схожістю, контрастом, суміжністю у просторі, у часі. Поняття асоціації уявлень вперше ввів Дж. Локк (1632— 1704).
Ідея про те, що уявлення та ідеї викликаються первинними відчуттями та асоціаціями належить Д. Гартлі (1747). Для Гартлі основою навчальності є пам'ять, яка є загальною функціо нальною властивістю нервової системи. Причини утворення асоціацій, уявлень, та ідей розглядались Дж.Ст. Міллем. На його думку, уявлення, ідеї є копіями відчуттів. Причинами асоціацій ідей є швидкість асоціативних відчуттів та повторен ня асоціацій. Асоціативна психологія розглядала і мислення як своєрідну репродуктивну функцію пам'яті. Основним законом репродуктивного мислення є закон зміцнення сили асоціацій в залежності від частоти їх повторення. Підкреслення асоціаністами значущості частоти повторення для утворення і зміцнення асоціацій зумовило виникнення такого основного принципу засвоєння навчального матеріалу, як багаторазове механічне повторення. Експериментально доведені Еббінгаузом основні закономірності запам'ятовування ще більше підсилили роль пам'яті у навчальному процесі.
На осмислення навчального процесу великий вплив мали ідеї Е. Торндайка, асоціаніські за суттю та біхевіористичні за методами та підходами у своїй творчості. Під впливом ідей цього вченого відбулось повне злиття таких понять, як “пам'ять” та “научіння”. Е. Торндайк на початку XX ст. є автором однієї з теорій научіння — теорії “спроб та помилок”.
Перший закон Б. Торндайка, який називається законом ефекта. Другий закон — закон вправлянь полягає в тому, що реакція на дію стимула залежить від кількості повторень, сили та від довготривалості дії стимульного матеріалу. Третій закон — закон готовності до реакції полягає у підготовленості до виконання дії. На думку Е. Торндайка, є й інші фактори впливу на научіння, як результат навчання, наприклад, “фактор ідентичних елементів”. Пізніше це положення співвідно ситься з принципом перенесення навичок
Отже, ранній біхевіоризм полягає в тому, що психічну діяльність людини описує, як і поведінку тварини у термінах “научіння” — “навичка”. Дж. Уотсон ототожнює ці два поняття, вважаючи, що «научіння» — це набуття індивідуального досвіду, а “навчання” —як закріплений зв'язок між стимулом і реакцією.
Представник гештальтпсихології К. Коффка відмічав, що повторення без розуміння дії, її схеми, структури не приведе до якісного научіння. Такий підхід до організації навчання людини не підходить. К. Коффка велику роль у навчанні відводив наслідуванню. Він розглядає два можливих варіанти його використання: наслідування без розуміння, а потім осмислення — або ж розуміння зразка передує наслідуванню. Він робить акцент на другому варіанті наслідування у навчанні, вважає, що наслідування полегшує процес учіння, але при цьому потрібно бути вимогливими до зразків наслідування. К. Коффка правильно показує залежність між розумінням дії та її виконанням, але великого значення надає наслідуванню.
Отже, до кінця XIX ст. визначала характер навчання асоціативна теорія, на початку XX ст. дві теорії — біхевіоризм та гештальтизм. Ці теорії зумовили виникнення двох напрямків у навчанні. Один з них мав на меті розвивати у дитини здібності, необхідні для того, щоб здобувати знання, другий — засвоєння певної суми знань.
3.2 Сучасна психологія традиційного навчання
Самостійні напрямки навчання почали виникати з середини ХХ ст. Розподіл їх має дихотомічний характер, наприклад, частина представників психології навчання розглядають його суть як управління; окремі представники дотримуються думки, що навчання має на меті формувати в учнів здібності самостійного здобуття знань.
Сучасна психологія навчання виділяє такий напрямок, як традиційне навчання. Характерною рисою традиційного навчання є його зверненість до минулого. Минуле розглядаєть ся як сховище набутих людством знань, а тому це навчання орієнтується на запам'ятовування матеріалу. По суті у тради ційному навчанні інформація є об'єктом засвоєння та кінцевим продуктом цього процесу. Процес використання знань проекту ється на майбутнє. Вчені радять розрізняти “інформацію” та “знання”. На їх думку, інформація являє собою знакову систему (наприклад, текст підручника, параграфа, інформація, що складає зміст пояснення вчителя), яка існує незалежно від нас. Знаки — це носії інформації, вони є замінниками реальних предметів, явиш, їх властивостей. З їх допомогою учень може освоїти досвід про реальність, але це лише можливість. Щоб ця можливість стала дійсністю, потрібно перетворити цю інформацію у свої знання, включивши сприйняту нову інформацію у свій досвід, в раніше набуті та систематизовані знання, поглибивши та розширивши їх, зробити їх засобом більш досконалої діяльності та розумної поведінки. Загалом, знання відрізняються від інформації тим, що вони є підструктурою особистості.
Психологи Н.О. Менчинська та Д.М. Богоявленський є авторами теорії засвоєння знань, яка грунтується на ідеї управління учінням та включає у його процес сприймання, аналіз-синтез, асоціації, запам'ятовування, розуміння, застосуван ня. На думку цих вчених, основною стратегією управління є вироблення способів самостійного засвоєння знань.
В.В. Давидов розробив теорію застосування змістовних узагальнень з метою підсилення розвивального впливу уроків. В.В. Давидов виділяє узагальнення теоретичне, емпіричне та змістовне. Суть теоретичного узагальнення полягає в тому, що це опосередкована навчанням діяльність оволодіння поняття ми та загальними уявленнями, закріпленими в науковому терміні. Характерними ознаками теоретичного мислення є те, що суттєвий тип зв'язку, який властивий для об'єкта пізнання, тобто всезагальне в ньому абстрагується на якомусь конкрет ному факті. Учневі не потрібне довготривале порівняння конкретних проявів для виділення цього внутрішнього суттєвого зв'язку.
Емпіричне узагальнення здійснюється при порівнянні предметів та уявлень про них, що дозволяє виділити в них спільні властивості, відкидаючи специфічні, особливі, одиничні ознаки. Таке узагальнення не може вийти за межі чуттєвої одиничності, а тому не призводить до утворення абстрактно-узагальненого поняття. Теоретичне узагальнення на відміну від емпіричного відображає внутрішній, всезагальний зв'язок предметів, воно виходить за межі чуттєвого досвіду.
Змістовне узагальнення та абстрагування, на думку В.В. Давидова, є дві сторони одного процесу сходження думки від абстрактного до конкретного. Абстрагуванням учень виділяє суттєву характеристику об'єкта від інших властивостей та від самого об'єкта пізнання. Ця суттєва характеристика виступає як особливе відношення, а в процесі встановлення закономірних зв'язків його з одиничними явищами, вона набуває всезагального характеру. Ця базальна абстракція в процесі сходження думки до конкретного називається змістов ною. Те узагальнення, в процесі здійснення якого виявляються і простежуються реальні взаємозв'язки всезагального з особливим та одиничним називається змістовним узагальнен ням. Виконати змістовне узагальнення означає відкрити зв'язок особливих та одиничних явищ з загальною основою цілого. Учні на уроках під керівництвом вчителя аналізують зміст навчального матеріалу, виділяють в ньому висхідне загальне відношення, виявляючи його прояв у багатьох інших одиничних відношеннях. Встановлюючи зв'язок цього висхідного загального відношення (змістовна абстракція) з проявами його в одиничних відношеннях, учні отримують змістовне узагальнення навчального матеріалу. Таким чином, змістовне узагальнення вимагає виведення та пояснення одиничних проявів системи на основі її всезагальної основи.
Цей підхід спрямований на продуктивне співвідношення індуктивної та дедуктивної логіки у навчанні.
JI.B. Занков запропонував ряд нових принципів, які повинні були зробити навчання розвивальним. Він обгрунтував навчання на високому рівні труднощів, швидким темпом, забезпечення провідної ролі теорії в навчанні, усвідомлення учнями процесу учіння, врахування особливостей всіх учнів, як сильних, так і слабких. Цей напрямок вбирає в себе декілька, оскільки навчання розглядається тут, у першу чергу, як управління, а по-друге, робиться акцент на усвідомленні учіння. Щоб дійсно відбулось оволодіння учінням потрібно ще й створювати умови для розвитку мисленнєвих операцій аналізу, порівняння, доведення. Операціональний складник учіння, на думку О.В. Скрипченка, є значущим зумовлювачем успіхів ) навчанні.
Б.Г. Ананьев обгрунтував підхід до формування особистості який полягає у необхідності поєднувати пізнання, спілкування те працю. Умови поєднання навчання та праці в атмосфер: демократичного спілкування є необхідною умовою зростанні; особистості. Цей напрямок орієнтує на всебічне формуванню особистості, яка б поєднувала в собі знання про реальність та відповідні ставлення до неї.
3.3 Навчання на основі теорії поетапного формування розумових дій
Крім цих напрямків, сформувалось навчання на основі теорії поетапного формування розумових дій. Теорія поетапно го формування розумових дій спирається на відомі положення Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, О.М. Леонтьева. Суть цих положень полягає в тому, що будь-яке внутрішнє психічне є перетворене, інтеріоризоване зовнішнє, спершу психічна функція виступає як інтерпсихологічна, а потім як інтрапсихологічна (Л.С. Виготський); психіка та діяльність суть єдність, а не тотожність. Психіка формується у діяльності, діяльність регулюється психічним (С.Л. Рубінштейн); психічна внутрішня діяльність має "таку ж структуру, що й зовнішня, предметна (О.М. Леонтьев); психічний розвиток має соціальну природу (О.М. Леонтьев). Згідно цієї теорії в онтогенетичному розвитку людини здійснюються процеси інтеріоризації дій — поступово го перетворення зовнішніх дій у внутрішні, розумові. На початку навчання учні мають справу з зовнішньою і матеріальною дією. О.М. Леонтьев писав, що лише потім, внаслідок поступового його перетворення — узагальнення специфічного скорочення його ланок та змінюючи рівень, на якому воно виконується, відбувається його інтеріоризація, тобто перетво рення його у внутрішню дію, тепер вже повністю протікаючу в умі дитини». Цей процес проходить через ряд конкретних етапів. Перший — етап попереднього ознайомлення з дією. Учням пояснюють мету дії, вказують, на що потрібно орієнтуватися при виконанні дії, як її виконувати. На другому етапі учні вже виконують дію, але поки що у зовнішній, матеріалізованій, розгорнутій формі та засвоюють зміст. На третьому, зовнішньомовному, етапі всі елементи дії виражаються у зовнішньому усному або письмовому мовленні. Дія зазнає подальших змін, вона узагальнюється і скорочу ється. Четвертий етап — етап “зовнішнього мовлення про себе”, виконання дії супроводжується мовленням, але “про себе”. Дія зазнає ще більших змін в плані узагальнення та скорочення. П'ятий етап полягає у виконанні дії у внутрішньому плані. На цьому І етапі учень може контролювати свої виконання дії, коректує свою і дію. На завершальному етапі дія виконується ніби «з місця», точно і та не розтягнута у часі.
Відповідно до визначених етапів формування розумової дії будується процес навчання. Дослідження П.Я. Гальперіна та його співробітників показали, що вирішальну роль у формуванні дії відіграє її орієнтовна основа. Орієнтовна основа дії це розмітка дії, проектування її у вигляді операцій, які потрібно буде виконати для здійснення завдання. Орієнтовна частина дії це попереднє орієнтування у завданні. Автор цієї теорії установив три типи орієнтування у завданні. Перший тип характеризується своєю неповнотою. Орієнтири пред'явлені у зразках. Ніяких вказівок про те, як виконувати цю дію не дається. Учень діє шляхом «спроб та помилок». Другий тип орієнтовної основи включає всі вказівки про те, як має виконуватися дія. Умови задаються учневі у готовому вигляді. Навчання відбувається швидко та майже без помилок. Орієнтовна основа третього типу характеризується тим, що орієнтири даються в узагальненому вигляді, і вчитель навчає аналізу нових завдань. Оволодіння методом аналізу дасть можливість виділити умови правильного виконання завдання. Коли учні, користуючись методом аналізу, виділяють самостійно орієнтири, дія виконується майже без помилок і досягає такого рівня узагальненості та стійкості, за якого можливе перенесення на виконання завдань іншого характеру.
Автори поетапного формування розумових дій показали, що цей процес залежить від певних умов, прийомів, а тому ним можна керувати. Саме ця орієнтовна частина дії являє собою апарат управління дією. Ця концепція не сприймається всіма вченими однозначно. Наприклад, психологи вказують на те, що при виділенні етапів порушується така закономірність, як взаємозв'язок внутрішнього та зовнішнього мовлення, відмічають також, що не завжди потрібно послідовно проходити всі етапи та диференціювати їх один від одного оскільки різких меж між ними нема. Проте, як показала практика, організація навчання на основі цих принципів виявилася ефективною.
3.4 Програмування та проблемне навчання
Одним з найпоширеніших напрямків сучасного навчання є програмування. Термін «програмування» стосовно навчального процесу означає створення навчаючих програм, що керують пізнавальною діяльністю учнів. Визначаючи особливості програмованого навчання, вчені підкреслюють, що це самостійне та індивідуальне навчання на основі попередньо розробленої програми з допомогою особливих засобів навчання, наприклад, навчаючих машин, комп'ютерної техніки, програмованого посібника та ін. Це навчання кожному учневі дає можливість здійснення процесу учіння та научіння у відповідності з індивідуальним темпом навчання, особливим шляхом оволодіння навчальним матеріалом в залежності від рівня навальності.
Не слід ототожнювати поняття “навчаючі програми” і “навчальні програми”“програмоване навчання” і “навчання за програмами (програмне навчання)” У навчальних програмах відображений зміст навчання школярів, обсяг знань, умінь і навичок, якими учні мають оволодіти і в якій послідовності здійснюється їх засвоєння. Навчаюча програма містить спеціально відібраний матеріал, в якому усунено все несуттєве та який розташований у певній системі. Цей матеріал поділено на певні частини, порції, що подаються у певній логічній послідовності. У ньому є конкретні вказівки, що визначають характер дій з ним в учня, завдання для самокон тролю та контролю з боку вчителя. Узагальнюючи, можна сказати, що кожна порція являє собою мікроетап в оволодінні учнем досвідом. У ній можна виділити три кадри: інформацій ний, в якому дається необхідна інформація, що складає об'єкт пізнання, контрольний, який пред'явлений завданнями для самостійної роботи та управлінський, у процесі роботи над яким учень перевіряє своє рішення і переходить до роботи над іншим кадром.,
Появу програмованого навчання зв'язують з ім'ям Б.Ф. Скіннера, який у 1954 році закликав педагогічну спільноту підвищити якість навчання учнів за рахунок управління цим процесом. Тому в програмованому навчанні центральною категорією є управління.
Враховуючи характер кожної частини програми (або її кроку), розрізняють три основні форми програмування: лінійна, розгалужена та змішана.
Лінійна система програмованого навчання, розроблена Б.Ф. Скіннером грунтується на біхевіористичній теорії, згідно якої научіння є встановлення зв'язку між стимулом та реакцією. Відповідно до цієї системи учні послідовно проходять всі кроки навчаючої програми. У цій системі запитання, завдання не повинні бути складними, щоб учні не втратили інтерес. В основному, вони вимагали заповнити пропуски, активізуючи при цьому у своїй свідомості потрібну інформацію. У процесі роботи над кожним кроком учні отримують інформацію про те, чи правильно відповіли на запитання. Якщо правильна відповідь, учні переходять до роботи над наступним кроком, а якщо ні, то повинні повторно виконати завдання. Очевидним є те, що це навчання побудоване на вимозі безпомилкового виконання завдань.
Розгалужена система програмованого навчання, засновником якої є американський педагог Н. Краудер, відрізняється від лінійної тим, що на кожне питання дається набір відповідей, серед і яких одна правильна, а інші відповіді неправильні. Учневі потрібно вибрати з цього набору одну правильну відповідь. Якщо учень вибрав неправильну відповідь, йому пояснюють, чому він І припустився помилки, а потім він отримує вказівку про Te, що необхідно повернутися до роботи над попередніми кроками.
Змішане програмоване навчання, побудоване на лінійному та розгалуженому принципах, тобто навчаючі програми мають завдання, побудовані у лінійний та розгалужений спосіб. Є й інші системи програмованого навчання, які розрізняються за способом вводу відповіді на завдання контрольних кадрів або за ступенем адаптації до індивідуальних особливостей учнів.
Найбільш широко використовувалося програмоване навчання в 50—60 pp. У зв'язку з тим, що так і не була створена психологічна теорія програмованого навчання, у подальшому стали використовувати лише окремі його елементи, зокрема, для контролю знань, консультацій та формування навичок. Ще в колишній радянській психології була спроба психологічно обгрунтувати програмоване навчання на основі поєднання кібернетичної теорії управління та теорії поетапного формування розумових дій. В останні роки програмоване навчання стало відроджуватися на новій технічній основі (EOT, телевізійні системи, мікрокомп'ютери). Як вважають вчені, нова технічна база дозволяє повністю автоматизувати процес навчання, побудувати його як живий, вільний діалог вчителя з учнем. Центральною проблемою комп'ютерного навчання є створення таких навчаючих програм, які здатні забезпечити умови досягнення цілей розвиваючого навчання. Використан ня комп'ютера не зменшує ролі вчителя. В умовах такого навчання змінюються функції вчителя. Вони полягають у тому, що вчитель повинен оперативно керувати індивідуальною діяльністю всіх учнів класу, виявити труднощі учнів у виконан ні завдань та визначити характер допомоги. В таких умовах навчання втрачає характер жорсткого управління і учень у ньому є не об'єктом, а суб'єктом управління, учень контролює - кожний етап своєї діяльності та відповідно коригує її.
Вчені відмічають, що універсалізувати програмоване навчання не можна через те, що воно недостатньо стимулює творчість та ініціативність учня, постійно тримає його в межах навчаючої програми, втрачаються творчі моменти спілкування вчителя з класом. Тому ефективного навчання та розвитку учнів можна досягти за умови поєднання програмованого навчання з іншими типами навчання.
Програмоване навчання у 70 pp. знаходить своє відображення у алгоритмізованому навчанні (Л.Н. Ланда). Алгоритмізоване навчання це виявлення та побудова в змісті і в процесі навчання алгоритмів, як системи дій (операцій) з об'єктом. Алгоритм — це система вказівок про те, які дії необхідно виконувати та в якій послідовності. Як писала Л.М. Проколієнко, алгоритм навчання не слід змішувати з машинними алгоритмами. У машинних алгоритмах логічні операції гранично елементарні, оскільки машинний “мозок” не вносить корективів у пред'явлену інформацію. У алгоритмах відпадає необхідність у надмірній роздрібленості мисленнєвих операцій.
Останні визначаються з урахуванням фактичного рівня розвитку учнів і їх попередньої підготовки. Послідовність операцій в алгоритмах навчання визначається дидактичними вимогами. Алгоритми навчання менш регламентовані, допускають більш) довільність.
Нижче приводиться приклад Л.М. Проколієнко розпорядження-алгоритму як моделі розв'язання певної дидактичної "задачі (вивчення правопису складних прикметників).
Теоретично обгрунтованим є “знаково-контексне” або “контексне навчання”. Воно є достатньо поширеним у середній та вищій професійній освіті. У цьому навчанні навчаюча інформація задає задачі професійної спрямованості. Основною формою організації знаково-контексного навчання є ділова гра. Ділова гра виконує навчаючі функції. Це форма знаково-контексного навчання, яка відтворює реальну ситуацію діяльності. Ці задачі створюють умови для зближення теорії з практикою, їх змикання у конкретних “виконавчих” задачах. Гра, як метод навчання, дозволяє ніби прожити конкретну ситуацію, вивчити її в безпосередній дії.
Ділова гра відрізняється від ігор-розваг тим, що у неї є “післядія”. Коли нами допущені прорахунки, ми задумуємось над. тим, “що я не зміг”“чого не розумію”. Надзадачею гри є саме досягнення ефекту саморозвитку, самоосвіти, саморегуляції.
Управління діловою грою як психолого-дидактичною системою має в своїй основі ряд принципів, наприклад, принцип реалізуємості, який полягає в тому, що керівник гри, підкреслюючи складність задачі, повинен запевнити учасників у їх можливостях досягнення цілі, або принцип управління емоційно-інтелектуальним фоном, згідно з яким керівник створює і підтримує емоційно-інтелектуальний фон на основі урахування особистих інтересів та різного рівня готовності учасників гри, або принцип мажорності, який вимагає умов для зняття сором'язливості, скутості (умови везіння, жартівливі моменти) та ін.
Одним з напрямків, дуже поширених в сучасній теорії та практиці навчання — є проблемне навчання. Значимість проблемного навчання полягає в активізації творчої самостійності учнів. Витоки проблемного навчання можна бачити вже в евристичних бесідах Сократа. Він мав здатність створювати мови для народження мудрості, ведучи своїх учнів з допомогою запитань та логіки побудови бесіди до протиріччя та до необхідного висновку
Психологічно проблемне навчання спрямоване на розвиток щслення, а тому й здійснюється як процес розв'язування задач. Суть проблемного навчання полягає створенні особливих ситуацій у навчальному процесі, у яких учні виявляють протиріччя між старим та новим, відомим та невідомим, даною і шуканою величиною, між умовами та вимогою. Саме в таких ситуаціях відбувається складна робота думки. У цьому процесі учень виявляє здивування, формулює гіпотезу, здогадку, приймає рішення, доводить, перевіряє правильність розв'язання, оцінювання вибраних шляхів розв'язання. Таким чином, проблемне навчання розвиває творчі можливості, дослідницьке мислення у школярів
Як пише О.М. Матюшкін, поняття «задача» і «проблемна ситуація» принципові у проблемному навчанні, вони означа ють різні психологічні реальность. Проблемна ситуація на відміну від задачі включає три головні компоненти: а) необ хідність виконання такої дії, при якій виникає пізнавальна потреба в новому невідомому відношенні, способі чи умові дії; б) невідоме, яке повинно бути розкритим у виникаючій проблемній ситуації; в) можливість учнів у виконанні постав леного завдання, в аналізі умов та відкритті невідомого.
Проблемні ситуації відіграють суперечливу роль у навчанні, яка за одних умов може сприяти виникненню стану емоційно го піднесення, активності школяра, інтересу до навчання, адекватної оцінки учнем своїх інтелектуальних можливостей, а за інших — стан невдоволеності, негативного ставлення до навчання. Часто проблемна ситуація має дезорганізуючий вплив на теоретично непідготовленого учня і навпаки, добре підготовленого учня вона захоплює, активізує та стимулює до пошуку.
Розроблені різні рівні проблемного навчання. Перший являє собою проблемний виклад матеріалу вчителем. Проблемним виклад вважається тоді, коли вчитель зіставляє різні точки зору, думки, їх боротьбу, а також показує наукове розуміння проблеми. Другий рівень полягає в тому, що вчитель дає проблему, також робить виклад різних суперечливих поглядів, підходів, а розв'язується проблема учнями під керівництвом вчителя. Третій — вчитель ставить проблему, готує грунт для розв'язання та керує пошуком розв'язання проблеми.
4.Наслідки кризи в психології та еволюція основних психологічних шкіл і напрямів
4.1 Необіхенвіоризм
Стрімкий розвиток психології на початку XX ст. свідчить про збагачення теорії і методології науки.
Народжувалися нові напрямки психологічної науки. Серед них в історії психології значне місце відводиться – необіхевіоризму.
Очолили цей рух американські психологи Едвард Толмен і Кларк Халл. Едвард Толмен (1886-1959) свої основні ідеї виклав у книзі “Цільова поведінка у тварин і людини” (1932). Як і інші біхевіористи, експериментальну роботу він вів в основному на тваринах (білих пацюках), вважаючи, що закони поведінки є загальними для всіх живих істот, а найбільш чітко і досконало можуть бути просте лені на елементарних рівнях поведінки.
Подібно до своїх попередників, “класичним біхевіористам”, Тол мен відстоював положення, що дослідження поведінки повинно вестися строго об'єктивним методом, без усяких довільних припу щень про недоступний цьому методу внутрішній світ свідомості. Од нак Толмен заперечував те, щоб обмежуватися в аналізі поведінки тільки формулою «стимул - реакція» і ігнорувати фактори, що віді грають незмінну роль у проміжку між ними. Ці фактори він назвав проміжними перемінними.
На відміну від інших біхевіористів Толмен наполягав на тому, що поведінка не зводиться до вироблення рухових навичок. За його експериментальними даними, організм, поступово освоюючи обста новку, будує пізнавальну (“когнітивну”) карту того шляху, якому потрібно слідувати для вирішення задачі. Приділяючи велику ува гу питанням научіння, Толмен виділив особливий тип научіння, що було названо латентним (схованим).Це сховане (не спостерігається) научіння відіграє роль, коли підкріплення відсутнє. І проте воно здат не змінювати поведінку. Теорія Толмена спонукала переглянути ко лишні погляди біхевіористів на фактори, що регулюють адаптацію організму до середовища. Серед цих факторів особливо варто виділи ти цільову регуляцію дій живих істот, їхню здатність до активної пізнавальної роботи навіть у тих випадках, коли мова йде про ви роблення рухових навичок.
Після експериментів Толмена стала очевидною недостатність колишніх поглядів на поведінку. Потрібен був їхній перегляд.
Кларк Халл (1884-1953) прагнув додати психологічній теорії стрункість і точність, властиві фізико-математичним наукам. Вихо дячи з цього, він вважав, що в психології варто висунути кілька за гальних теорем (подібно до геометрії Евкліда чи механіки Ньюто на), піддати їх експериментальній перевірці й у випадку, якщо вони дослідом не підтвердяться, перетворити їх у більш адекватні поло ження. Такий підхід одержав назву гіпотетико-дедуктивного методу.
Халл вважав, що можна строго науково пояснити поведінку організму без звернення до психічних образів, понять й інших інте лектуальних компонентів. На його думку, для розрізнення об'єктів досить такого утворення, як потреба. Якщо в одному з коридорів лабіринту тварина може знайти їжу, а в іншому - воду, то харак тер її рухів однозначно визначається потребою і більше нічим.
Халл першим порушив питання про можливість моделювання умовно-рефлекторної діяльності. Він висловив припущення, що якби вдалося сконструювати з неорганічного матеріалу пристрій, здатний відтворити всі істотні функції умовного рефлексу, то, організу вавши з таких пристроїв системи, можна було б продемонструвати сьогоденню научіння методом “спроб і помилок”. Тим самим перед бачалися майбутні кібернетичні моделі саморегуляції поведінки.
Халл створив велику школу, що стимулювала розробку стосов но до теорії поведінки фізико-математичних методів, використання апарату математичної логіки і побудова моделей, на яких перевіря лися гіпотези про різні способи придбання навичок.
4.2 Оперантний та соціальний біхевіоризм Джорджа Міда
Новий імпульс розвитку цього напрямку дала теорія Б.Ф.Скіннера, що розробив концепцію “оперантного біхевіоризму”.
Берхауз Фредерік Скіннер (1904-1990) закінчив Гарвардський університет, захистивши в 1931 р. докторську дисертацію. Протягом наступних п'яти років Скіннер працював у Гарвардській медичній школі, вивчаючи нервову систему тварин. Великий вплив на його наукові інтереси зробили дослідження Уотсона і роботи Павлова з формування і вивчення умовних рефлексів. Після декількох років роботи в Міннесотському університеті й в університеті Індіани Скін нер стає професором Гарвардського університету, де залишається до кінця життя. Він стає членом Національної академії наук, його роботи здобувають всесвітню популярність. Однак прагнення стати письменником приводить Скіннера до ідеї пов'язати дві його основні потреби - в науці й у мистецтві, що реалізуються в написаному ним у 1949 р. романі «Уолден-2». Тут він описував утопічне суспільство, засноване на розроблених ним принципах навчання.
Прагнучи переробити класичний біхевіоризм, Скіннер виходив насамперед, з необхідності систематичного підходу до розуміння люд ської поведінки. Він вважав за необхідне виключити з дослідження усі фікції, до яких вдаються психологи для пояснення речей, при чин яких вони не знають. До таких фікцій Скіннер відносив багато понять психології особистості (автономії, волі, творчості). З його по гляду, неможливо говорити про реальну волю людини, тому що вона ніколи сама не керує своєю поведінкою, що детермінована зовніш нім середовищем.
Однією з центральних ідей Скіннера є прагнення зрозуміти причини поведінки і навчитися нею керувати. У цьому відношенні він цілком поділяв розроблені Торндайком і Уотсоном погляди на соціогенетичну природу психічного розвитку, тобто виходив з того, що розвиток є научіння, що обумовлюється зовнішніми стимулами.
Від констатації Скіннер переходить до розробки методів цілеспря мованого навчання і керування поведінкою. А тому в психологію він увійшов у першу чергу як теоретик навчання, що розробив різні програми навчання і корекції поведінки.
Kpiм процесу навчання, біхевіористи вивчали і соціалізацію ді тей, придбання ними соціального досвіду і норм поведінки того кола, f якого вони належать.
Американський учений Джордж Мід (1863-1931), що працював у Чиказькому університеті, спробував врахувати своєрідність обу мовленості людської поведінки у своїй концепції, названій соціаль ним біхевіоризмом.
Дослідження етапів входження дитини у світ дорослих приве ли Д.Міда до думки про те, що особистість дитини формується в процесі її взаємодії з іншими. При цьому в спілкуванні з різними людьми дитина грає різні «ролі». Таким чином, її особистість є мов би об'єднанням різних ролей, що вона на себе приймає. Велике зна чення як у формуванні, так і в усвідомленні цих ролей має гра, у якій діти вперше вчаться приймати на себе різні ролі і дотримува тись визначених правил.
Великий інтерес представляють і дослідження асоціальної (агре сивної) і просоціальної поведінки, започатковані психологами цього напрямку. Теорія Долларда стверджує, що стримування слаб ких проявів агресивності (які виявились результатом минулих фрустрацій) може призвести до їх додавання і створити дуже сильну агресивність. Відповідно до цієї думки можливо, що усі фрустрації, що переживаються в дитячому віці, можуть призвести до агресив ності в зрілому віці. Сьогодні ця думка вважається спірною. Тим більше, що ряд дослідників вважають неможливість виховання і розвитку без яких-небудь фрустраційних ситуацій; підраховано, що щоденно кожна дитина дошкільного віку переживає близько 90 фрустраційних ситуацій у родині й у дитячому садку. Тільки неве лика, кількість цих фрустрацій призводить до агресивної поведінки.
Велике значення мають і роботи Ф.Летермана, А.Бандури й ін ших учених, присвячені коригуванню відхиленої поведінки.
4.3 Теорія особистості Курта Левіта та соціальна психологія
Значне місце у розвитку психологічної думки в післякризовий період займають праці німецького психолога Курта Левіна (1890— 1947), творчість якого склалася під впливом успіхів точних наук -фізики, математики.
Зацікавившись в університеті психологією, К.Левін намагався в цю науку внести точність і строгість експерименту, зробивши її об'єктивною й експериментальною.
Свою теорію особистості Левін розробляв у руслі гештальтпси хології, давши їй назву «теорія психологічного поля». Він виходив з того, що особистість живе і розвивається в психологічному полі от очуючих її предметів, кожний з яких має визначений заряд (ва лентність). Експерименти Левіна доводили, що для кожної людини Ця валентність має свій знак, хоча в той самий час існують такі предмети, що для усіх мають однаково привабливу чи відразливу силу. Впливаючи на людину, предмети викликають у ній потреби, що Левін розглядав як свого роду енергетичні заряди, що викликають напругу людини. У цьому стані людина прагне до розрядки, тобто задоволення потребу.
Левін розрізняв два роди потреб - біологічні і соціальні (квазіпотреби).
Потреби в структурі особистості не ізольовані, вони знаходяться в зв'язку одна з одною, у визначеній ієрархії. При цьому ті квазіпотреби, що пов'язані між собою, можуть обмінюватися енергією, що знаходиться в них. Цей процес Левін називав комунікацією заря джених систем. Можливість комунікації, з його погляду, цінна тим, що робить поведінку людини більш гнучкою, дозволяє їй вирішува ти конфлікти, переборювати різні бар'єри і знаходити задовільний вихід зі складних ситуацій. Ця гнучкість досягається завдяки складній системі дій, що заміщають, і формуються на основі пов'я заних між собою потреб. Таким чином, людина не прив'язана до визначеної дії чи способу вирішення ситуації, але може змінювати їх, розряджаючи напругу, що виникла у неї. Це розширює її адап таційні можливості.
Наприклад: Вводному з досліджень Левіна дітей просили виконати визна чене завдання, наприклад, допомогти дорослому помити посуд чи прибрати кімнату. Як нагороду дитина одержувала якийсь приз, значимий для неї. Тому всі діти дорожили можливістю виконати завдання. У контрольному експерименті дорослий запрошував дитину допомогти йому, але в той момент, коли дитина приходила, виявлялося, що хтось уже помив весь посуд. Діти, як правило, обу рювалися, особливо в тому випадку, якщо їм говорили, що їх випе редив хтось з однолітків. Частими були й агресивні висловлення на адресу можливих конкурентів. У цей момент експериментатор про понував виконати інше завдання, припускаючи, що воно теж зна чиме. Більшість дітей миттєво переключалося. Відбувалася розряд ка образів й агресії в новому виді діяльності. Однак деякі діти не могли швидко сформувати нову потребу і пристосуватися до нової ситуації, а тому їх тривожність і агресивність збільшувалися.
Левін приходить до думки, що не тільки неврози, але й особли вості когнітивних процесів (такі феномени, як збереження, забуван ня) пов'язані з розрядкою чи напругою потреб.
Дослідження Левіна доводили, що не тільки існуюча ситуація, але й її передбачення, предмети, що існують тільки у свідомості людини, можуть визначати її діяльність. Наявність таких ідеальних мотивів поведінки дає можливість людині перебороти безпосередній вплив поля предметів, що оточують, «піднятися над полем», як пи сав Левін. Таку поведінку він називав вольовою, на відміну від по льової, котра виникає під впливом безпосереднього оточення. Таким чином, Левін приходить до важливого для нього поняття тимчасової перспективи, що визначає поведінку людини в життєвому просторі, і є основою цілісного сприйняття себе, свого минулого і майбутньо го. Поява тимчасової перспективи дає можливість перебороти тиск навколишнього поля, що особливо важливо в тих випадках, коли людина знаходиться в ситуації вибору. Демонструючи труднощі для маленької дитини перебороти сильний тиск поля, Левін провів кілька експериментів, що ввійшли до його фільму «Хана сідає на ка мінь». У ньому, зокрема, був знятий сюжет про дівчинку, що не мог ла відвести погляд від предмета, що сподобався їй, і це заважало їй дістати його, тому що потрібно було повернутися до нього спиною.
Велике значення для формування особистості дитини має сис тема виховних прийомів, зокрема покарань і заохочень. Левін вва жав, що при покаранні за невиконання неприємного для дитини вчинку діти потрапляють у ситуацію фрустрації, тому що знахо дяться між двома бар'єрами (предметами з негативною валентніс тю). Для того щоб відбулася розрядка, дитина може прийняти по карання чи виконати неприємне завдання. Однак набагато легше для неї постаратися вийти з поля (нехай навіть в ідеальному плані, у плані фантазії). Тому система покарань, з погляду Левіна, не сприяє розвитку вольової поведінки, але тільки збільшує напру женість і агресивність дітей. Більш позитивна система заохочень, тому що в цьому випадку за бар'єром, тобто за предметом з негатив ною валентністю, випливає предмет, що викликає позитивні емоції. Однак оптимальною є система, за якої дітям надається можливість вибудувати тимчасову перспективу, для того щоб зняти бар'єри да ного поля.
Левін створив серію цікавих психологічних методик. Першу з них підказало спостереження в одному з берлінських ресторанів за поведінкою офіціанта, який добре пам'ятав суму, що надходила від відвідувачів, але відразу ж забував її після того, як рахунок був оплачений. Думаючи, що в даному випадку цифри утримуються в пам'яті завдяки «системі напруги» і зникають з її розрядкою, Левін запропонував своїй учениці Б.В.Зейгарник експериментально досліджувати розходження в запам'ятовуванні незавершених (коли «си стема напруги» зберігається) і завершених дій. Експерименти під твердили прогноз Левіна. Перші запам'ятовувалися приблизно в два рази краще. Був вивчений також ряд інших феноменів. Усі вони пояснювалися, виходячи з загального постулату про динаміку на пруги в психологічному полі.
У США Левін займався і проблемами групової диференціації, типологією стилів спілкування. Йому належить опис найбільш роз повсюджених стилів спілкування (демократичний, авторитарний, потуральний), а також дослідження умов, що сприяють виділенню в групах лідерів, зірок і знедолених. Ці дослідження Левіна стали основою цілого напрямку в соціальній психології.
5. Генетична психологія Піаже
Швейцарський психолог Ж.Піаже (1896-1980) - один з найвідоміших учених, роботи якого склали важливий етап у розвитку генетичної психологи. Наукові інтереси Піаже ще з юності були зосереджені на біології і математиці. Після закінчення університету Піаже їде в Цюріх, де знайомиться з дослідженнями К.Юнга і з технікою психоаналізу. Цей досвід був йому необхідний, тому що він прагнув поєднати суто експериментальний, лабораторний метод, властивий біологічним дослідженням, з більш інформатив ним і вільним методом бесіди, прийнятим у психоаналізі. Розробці такого нового методу, що він збирався застосувати для вивчення мислення дітей, Піаже присвятив кілька років. Цей метод одержав назву методу клінічної бесіди.
Велике значення для Шаже мало його перебування протягом двох років у Парижі, куди він був запрошений у 1919 р. для робо ти над шкалами виміру інтелекту. У цей час він приділяє велику увагу вивченню тих типових помилок, що роблять діти при вирішенні досить простих, на перший погляд, завдань тесту Біне. У 1921 р. Піаже повертається в Женеву, де Клапаред запрошує його на по саду директора Інституту Ж.-Ж.Руссо. Одночасно Піаже починає читати лекції в Женевському університеті і працювати в Же невському будинку малюка. Матеріали, отримані ним у цей період, лягли в основу його перших книг “Мислення і мова дитини”, “Судження і міркування дитини”, де він викладає основи своєї кон цепції когнітивного розвитку дітей, що розглядається як поступо вий процес, який проходить у своєму розвитку кілька стадій. Записи у щоденнику, засновані на спостереженні за розвитком власних дітей, дали Піаже додатковий матеріал для цієї концепції. У наступні роки Піаже сполучає викладацьку роботу (як професор Женевського університету) з різними адміністративними посадами, публікує книги, у яких переглядає і доповнює свої теоретичні по гляди на природу і розвиток мислення в дітей. У 1949-1951 pp. Піа же розробляє свою основну працю “Введення в генетичну епістемо логію”, а в 1955 р. очолює створений з його ініціативи Міжнародний центр з генетичної епістемології в складі Женевського університету. На посаді директора цього центру Піаже перебував до кінця життя.
Свою теорію дитячого мислення Піаже будував на основі логіки і біології. Він виходив з ідеї про те, що основою психічного розвит ку є розвиток інтелекту. У серії експериментів він доводив свою точку зору, показуючи, як рівень розуміння, інтелект впливає на мову дітей, на їхнє сприйняття і пам'ять. Діти в його дослідах не бачили і не пам'ятали, на якому рівні була вода в сполучених по судинах, якщо не знали про зв'язок між рівнем води і пробкою, якою закрита одна із посудин. Якщо ж їм розповідали про цю вла стивість сполучених посудин, характер їхніх малюнків змінювався, вони починали ретельно вимальовувати рівень води (однаковий чи різний), а також пробку.
Таким чином, Піаже дійде висновку, що етапи психічного роз витку _ це етапи розвитку інтелекту, через які поступово прохо дить дитина у формуванні усе більш адекватної схеми ситуації. Ос новою цієї схеми саме і є логічне мислення.
Найбільш значимими були експерименти Піаже по досліджен ню егоцентризму. Він задавав дітям прості питання, у яких треба було подивитися на ситуацію з погляду іншої людини. Наприклад, дитину запитували, скільки в неї братів, а почувши відповідь: «У мене два брата», ставили наступне запитання: «А скільки братів у твого старшого брата?». Як правило, діти розгублювались і не мог ли правильно відповісти, говорячи, що в брата тільки один брат, і забували при цьому себе. Більш складним був експеримент про три гори. Дітям пропонувався макет із трьома горами різної висоти, на вершинах яких були розташовані різні предмети - млин, будинок, дерево. Дітям показували фотографії і просили вибрати ту з них, на якій усі три гори видні в тім положенні, у якому їх бачить ди тина в цю хвилину. З цим завданням справлялися три-чотирирічні діти. Після цього з іншого боку макета ставили ляльку й експери ментатор просив дитину вибрати ту фотографію, що відповідає точці зору ляльки. З цим завданням діти вже не могли впоратися. Як правило, навіть шести-семирічні знову вибирали ту фотографію, що відбивала їхню позицію перед макетом, але не позицію ляльки чи іншої людини. Це і привело Піаже до висновку про труднощі для дитини встати на чужу точку зору, про егоцентризм дітей.
Піаже - один із самих шанованих і цитованих дослідників, ав торитет якого визнаний в усьому світі, і число його послідовників не зменшується. Головне полягає в тому, що він першим зрозумів, досліджував і виразив якісну своєрідність дитячого мислення, по казавши, що мислення дитини зовсім відрізняється від мислення дорослої людини. Розроблені ним методи дослідження рівня розвитку інтелекту давно стали діагностичними і відіграють велику роль у сучасній практичній психології. Ті закономірності процесу розумо вої діяльності, що були відкриті Піаже, залишилися непохитними, незважаючи на велику кількість нових фактів про дитяче мислення. Відкрита ним можливість зрозуміти і сформувати дитячий розум є найбільшою заслугою Піаже.
6. Неофрейдизм (Карен Хорні, Еріх Фролем)
Ряд психологічних шкіл і напрямків поширився завдяки про тиріччям у школі З.Фрейда, учні якого, а також опоненти на про тивагу фрейдизму організовують напрям, який отримав назву неофрейдизм. Серед вчених цього напрямку - Карен Хорні (1885-1952), яка одержала освіту на медичному факультеті Берлінського університету. У 1918 р. вона прийшла на роботу до Берлінського психоаналітичного інституту, де працювала до 1932 р. Потім вона переїжджає в США, куди перебираються й інші відомі німецькі вчені в зв'язку з приходом до влади Гітлера. Хорні займає посаду заступника директора Чиказького психоаналітичного інституту, потім переїжджає до Нью-Йорку, де викладає в Психоаналітично му інституті, займаючись паралельно терапевтичною практикою. Як і багато послідовників Фрейда, вона поступово розчаровується в ортодоксальному психоаналізі і засновує свою асоціацію, перетво рену пізніше в Американський інститут психоаналізу.
На відміну від Юнга й Адлера, які підкреслювали, що розійшли ся з Фрейдом з принципових питань, Хорні говорила, що вона лише прагне виправити певні недоліки його теорії. Однак її прагнення розсунути рамки ортодоксального фрейдизму насправді привели до перегляду окремих положень теорії Фрейда. Хорні дійде висновку про домінуючі впливи суспільства, соціального оточення на розви ток особистості людини. Вона доводила, що розвиток не визначений тільки вродженими інстинктами, що людина може змінюватися і розвиватися протягом життя. Ця можливість спростовує фатальну приреченість на невроз, про яку говорив Фрейд. На думку Хорні, є чітка грань між нормою і патологією, і тому є надія на повне виду жання навіть у невротизованих людей.
Хорні виходила з того, що домінуючим у структурі особистості є не інстинкти агресії чи лібідо, а несвідоме почуття занепокоєння, що Хорні називає почуттям корінної тривоги. Хорні писала, що во но пов'язане з «наявним у дитини відчуттям самітності і безпорад ності в потенційно ворожому йому світі». Таким чином, у її теорії зберігається не тільки ідея Фрейда про значення несвідомого, але і його думка про антагонізм між зовнішнім світом і людиною.
Хорні вважала, що причинами розвитку тривоги можуть бути і відчуження батьків, і надмірна їхня опіка, що придушує особис тість, ворожа атмосфера і дискримінація, чи навпаки, занадто ве лике милування дитиною. Яким же чином усі ці суперечливі фак тори можуть стати основою розвитку тривоги? Відповідаючи на це питання, Хорні виділяє насамперед два види тривоги: фізіологічну і психологічну. Фізіологічна тривога пов'язана з прагненням дити ни задовольнити свої нагальні потреби - у їжі, питві, комфорті. Ди тина боїться, що її вчасно не переповивають, не погодують, і тому виявляє таку тривогу постійно в перші тижні свого життя. Однак згодом, якщо мати і оточуючі піклуються про неї і задовольняють її потреби, це занепокоєння проходить. У тім же випадку, якщо її потреби не задовольняються, тривога наростає, будучи фоном для загальної невротизації людини Якщо рятування від фізіологічної тривоги досягається простим відходом і задоволенням основних по треб дітей, то подолання психологічної тривоги - більш складний процес, тому що він пов'язаний з розвитком адекватного «образу я». Введення поняття «образу я» — одне з найважливіших відкриттів Хорні. Вона вважала, що цей образ складається з двох частин -знання про себе і відносини до себе. При цьому в нормі адекватність «образу я» пов'язана з його когнітивною частиною, тобто зі знанням людини про саму себе, яке повинно відбивати її реальні здібності і прагнення. У той же час відносини до себе повинні бути позитив ними. Хорні вважала, що існує декілька «образів я» — «я реальне», «я ідеальне» і «я в очах інших людей». В ідеалі ці три «образи я» повинні збігатися між собою: тільки в цьому випадку можна гово рити про нормальний розвиток особистості і її стійкість до неврозів. У тому випадку, якщо «я ідеальне» відрізняється від реального, лю дина не може до себе добре відноситися, і це заважає нормальному розвитку особистості, викликає напруженість, тривогу, непевність у собі, тобто є основою невротизації. До неврозу веде і розбіжність «я реального» в очах інших людей. Причому в даному випадку не важ ливо, чи думають оточуючі про людину краще чи гірше, ніж вона думає про себе сама. Таким чином, і зневага, негативне ставлення до дитини, і надмірне милування нею ведуть до розвитку тривоги, тому що й у тому і в іншому випадку думка інших не збігається з її реальним «образом я.
Хорні виділяє три основних види захисту, в основі яких ле жить задоволення визначених невротичних потреб. Якщо в нормі всі ці потреби і, відповідно, усі ці види захисту гармонічно сполуча ються між собою, то при відхиленнях один з них починає домінува ти, призводячи до розвитку у людини того чи іншого невротичного комплексуй.
Захист людина знаходить або в прагненні до людей (поступли вий тип), або в прагненні проти людей (агресивний тип), або в пра гненні від людей (усунутий тип).
Психотерапія, вважала Хорні, допомагає людині зрозуміти саму себе і сформувати більш адекватне уявлення про себе. Підхід Хорні до поняття психологічного захисту істотно вплинув на позиції сучасної психології. Це визнається більшістю дослідників, як і її рольну розвитку соціологічної школи психоаналізу.
Значне місце у розвитку неофрейдистського руху належить Еріху Фромму (1900-1980), який закінчив Франкфуртський універси тет. Він був запрошений спеціалізуватися в області психоаналізу.
Фромм вважається найбільш соціально орієнтованим із усіх психоаналітиків, тому що для нього соціальне оточення було не просто умовою, але найважливішим фактором розвитку особистості. При цьому, на відміну від Адлера, що також надавав великого значення середовищу, Фромм під середовищем розумів не тільки найближче оточення людини, його родину і близьких, але і той суспільний уст рій, при якому вона живе. Фромм підкреслював, що найбільшого значення для нього мали ідеї Маркса і Фрейда, що він і хотів об'єд нати у своїй теорії, особливо в ранній період. Якщо від Фрейда він взяв ідею про домінуючу роль несвідомого в особистості людини, то від Маркса - думку про значення соціальної формації для розвит ку психіки, а також ідею про розвиток відчуження при капіталізмі, розуміючи під цим психологічне відчуження, відчуження людей один від одного.
Фромм дійшов висновку, що рушійними силами розвитку осо бистості є дві уроджені несвідомі потреби, що знаходяться в стані антагонізму: потреба в укоріненні і потреба в індивідуалізації. Якщо потреба в укоріненні змушує людину прагнути до суспільства, спів відносити себе з іншими його членами, прагнути до загального з ни ми систем орієнтирів, ідеалів і переконань, то потреба в індивідуа лізації, навпаки, штовхає до ізоляції від інших, до волі від тиску і вимог суспільства. Ці дві потреби є причиною внутрішніх протиріч, конфлікту мотивів у людини, яка завжди прагне якось поєднати ці протилежні тенденції у своєму житті.
Фромм також говорив про механізми психологічного захисту, за допомогою яких людина прагне уникнути внутрішньоособистісного конфлікту. За Фроммом, це садизм, мазохізм, конформізм і деструктивізм. При садизмі і мазохізмі відбувається «укорінення» жертви з катом, що залежать один від одного і мають потребу один в одному, хоча різниця їх позицій і дає їм деяке відчуття власної індивідуальності. При конформізмі почуття укорінення бере верх, у той час як при деструктивізмі, навпаки, верх бере прагнення до індивідуалізації, прагнення зруйнувати те суспільство, що не дає людині можливості укоренитися в ньому. Таким чином, хоча ці механізми і допомагають людині перебороти внутрішню невідповід ність, вони проте не вирішують глобальних проблем.
Фромм дійшов висновку, що є два способи реалізації своєї внутрішньої природи: спосіб бути і спосіб мати.
Люди, що живуть, щоб мати, орієнтовані на зовнішню сторо ну, на укорінення в суспільстві. Для них головне - продемонстру вати своє значення, додати собі ваги в очах інших. При цьому не важливо, за рахунок чого вони хочуть додати собі значущість, чим вони хочуть володіти - знаннями, владою, любов'ю чи релігією. Головне - показати усім, що це їхня власність. Звідси їх догматизм, нетерпимість, їхня агресивність і непевність, тому що вони несвідо мо бояться, що хтось відбере в них незаслужену власність. Усе це призводить до неврозу, роблячи ненаситну потребу мати, до усе більшої невротизації і напруженості людини. Розвиток за принци пом бути характеризується внутрішньою волею і впевненістю в собі. Таким людям байдуже, що про них думають інші, тому що головне для них - не демонструвати володіння знаннями, релігійністю, владою чи любов'ю, але бути, почувати себе люблячою, релі гійною, знаючою людиною. У цьому і реалізується індивідуальність, розуміння своєї самоцінності. Такі люди не прагнуть розривати зв'язки з оточуючими. їм потрібна тільки воля для самоздійснення, для того щоб бути самими собою. Вони поважають і прагнення ін ших бути самим собою, а тому вони терпимі і неагресивні на відміну від тих, хто живе за принципом мати.
Роботи Фромма заклали основи напрямку, досить популярного в західній психології під назвою «фрейдо-марксизм». Однак головне значення його робіт у тім, що вони, залишаючись у руслі основних положень психоаналізу, відповідали і на нові, що виникли уже в другій половині XX ст., питання, пов'язуючи ідеї Фрейда і з Адлером, і з гуманістичною психологією. Спроби мовою психоаналізу показати суперечливість позиції людини в її спілкуванні з оточую чими, роль суспільства в розвитку особистості мали велике значення не тільки для психології, але і для суміжних наук - історії, соціології, філософії, педагогіки.
7. Гуманістична психологія - К. Роджерс, А. Маслоу, Г. Олпорт
Гуманістична психологія, що з'явилася як напрямок, альтерна тивний психологічним школам середини століття, насамперед біхевіоризму і психоаналізу, сформувала власну концепцію особис тості і її розвитку.
Центром цього напрямку стали США, а лідерами - К.Роджерс, А. Маслоу, Г.Олпорт. Американська психологія, відзначав Олпорт, має мало власних оригінальних теорій. Але вона сталася в пригоді тим, що сприяла поширенню й уточненню тих наукових внесків, що були зроблені Павловим, Біне, Фрейдом, та ін.
Гуманістична психологія виступила із закликом зрозуміти люд ське існування у всій його безпосередності на рівні, що лежить нижче тієї прірви між суб'єктом і об'єктом, що була створена філософією і наукою Нового часу. У результаті, стверджують психологи-гума ністи, по один бік цієї прірви виявився суб'єкт, зведений до «раціо», до здатності оперувати абстрактними поняттями, по інший — об'єкт, даний у цих поняттях.
Основні положення нового напрямку - гуманістична школа пси хології особистості, що є і на даний час однією з найбільш значних психологічних шкіл, сформулював Гордон Олпорт.
Олпорт (1897-1967) розглядав створену ним концепцію особис тості як альтернативну механіцизму поведінкового підходу і біологіч ному, інстинктивному підходу психоаналітиків. Олпорт заперечував проти переносу фактів, пов'язаних із хворими людьми, невротика ми, на психіку здорової людини. Хоча він і починав свою кар'єру як лікар-психотерапевт, але дуже швидко відійшов від лікарської практики, зосередившись на експериментальних дослідженнях здоро вих людей. Олпорт вважав за необхідне не просто збирати й опису вати факти, що спостерігаються, як це практикувалося в біхевіориз мі, але систематизувати і пояснювати їх. «Збирання «голих фактів» робить психологію вершником без голови», - писав він, і свою задачу бачив не тільки в розробці способів дослідження особистості, але в створенні нових пояснювальних принципів особистісного розвитку.
Одним з головних постулатів теорії Олпорта було положення про те, що особистість є відкритою і такою, що саморозвивається. Людина насамперед соціальна істота і тому не може розвиватися без контактів з оточуючими людьми, із суспільством. Звідси не прийняття Олпортом положення психоаналізу про антагоністичні, ворожі відносини між особистістю і суспільством. При цьому Ол порт стверджував, що спілкування особистості і суспільства є не прагненням до зрівноважування із середовищем, а взаємоспілку-ванням, взаємодією. Таким чином, він різко заперечував загально прийнятий в той час постулат, що розвиток - це адаптація, присто сування людини до навколишнього світу, доводячи, що людині властива саме потреба підірвати рівновагу і сягати все нових і но вих вершин.
Риси особистості, він розділяв на основні й інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку і є уродже ними, генотипічними, а інструментальні оформлюють поведінку і формуються в процесі життя, тобто є фенотипічними утвореннями. Набір цих рис і складає ядро особистості.
Олпорт розробив не тільки свою теоретичну концепцію особис тості, але і свої методи системного дослідження психіки людини. Для цієї мети він створює багатофакторні опитувальники. Найбіль шу популярність набув опитувальник Міннесотського університету (ММРІ), що використовується в наш час для аналізу сумісності, профпридатності і т.д. Згодом Олпорт дійшов висновку, що інтерв'ю дає більше інформації і є більш надійним методом, ніж анкета, тому що дозволяє в ході бесіди змінювати питання, спостерігати за станом і реакцією обстежуваного. Чіткість критеріїв, наявність об'єктивних ключів для розшифровки, системність вигідно відрізняють усі роз роблені Олпортом методи дослідження особистості від суб'єктивни проективних методик психоаналітичної школи.
Абрахам Маслоу (1908-1970) закінчив Вісконсинський універ ситет, одержавши ступінь доктора психологічних наук у 1934 р. Його власна теорія, що учений виробив до 50-х років XX ст., з'явилася на основі детального знайомства з основними психологічними кон цепціями, що існували в той період (як і сама ідея про необхідність формування третього шляху, третього психологічного напрямку, альтернативного психоаналізу і біхевіоризм.
Говорячи про необхідність формування нового підходу до розу міння психіки, Маслоу підкреслював, що він не відкидає старі під ходи і старі школи, не є антибіхевіористом чи антипсихоаналітиком, але є антидоктринером, тобто виступає проти абсолютизації їхнього досвіду.
Одним найбільших недоліків психоаналізу, з його погляду, є не стільки прагнення принизити роль свідомості, скільки тенденція розглядати психічний розвиток з погляду адаптації організму до на вколишнього середовища, прагнення до рівноваги із середовищем. Як і Олпорт, він вважав, що така рівновага є смертю для особистості. Рівновага, укорінення в середовищі негативно впливають на прагнення до самоактуалізації, що і робить людину особистістю.
Маслоу майже не проводив глобальних, великомасштабних ек спериментів, що характерні для американської психології, особливо для біхевіоризму. Його невеликі, пілотажні дослідження не стільки відшукували нові шляхи, скільки підтверджували те, до чого він прийшов у своїх теоретичних міркуваннях. Саме так він підійшов до дослідження «самоактуалізації» - одного з центральних понять своєї концепції гуманістичної психології.
Нa відміну від психоаналітиків, яких цікавила головним чином неадекватна поведінка, Маслоу вважав, що досліджувати людську природу необхідно, «вивчаючи її кращих представників, а не катало гізуючи труднощі і помилки середніх чи невротичних індивідуумів». Тільки так ми можемо зрозуміти межі людських можливостей, ду шевну природу людини, недостатньо повно і чітко представлену в інших, менш обдарованих людях. Обрана ним для дослідження група складалася з вісімнадцяти осіб, при цьому дев'ять з них були його сучасниками, а дев'ять - історичними особистостями (А.Лінкольн, . А. Ейнштейн, В. Джеймс, Б.Спіноза й ін.).
Наприклад дослідження привели його до думки про те, що існує визнана ієрархія потреб людини, що виглядає таким чином:
фізіологічні потреби - їжа, вода, сон і т.п.;
потреба в безпеці - стабільність, порядок;
потреба в любові і приналежності - родина, дружба;
потреба в повазі - самоповага, визнання; потреба в самоактуалізації - розвиток здібностей.
Одне зі слабких місць теорії Маслоу полягало в тім, що він стверджував: ці потреби знаходяться в раз і назавжди заданій твердій ієрархії і більш високі потреби (у самоповазі чи в самоак туалізації) виникають тільки після того, як задовольняються більш елементарні. Не тільки критики, але і послідовники Маслоу показа ли, що дуже часто потреба в самоактуалізації чи в самоповазі була домінуючою і визначала поведінку людини, незважаючи на те, що його фізіологічні потреби не були задоволені, а іноді і перешкоджа ли задоволенню цих потреб. Згодом і сам Маслоу відмовився від настільки твердої ієрархії, об'єднавши всі потреби в два класи: по треби нужди (дефіциту) і потреби розвитку (самоактуалізації).
Оцінюючи теорію Маслоу, необхідно відзначити, що він був на вряд чи не першим психологом, що звернув увагу не тільки на , відхилення, труднощі і негативні сторони особистості. Одним з пер ших він досліджував досягнення особистого досвіду, розкрив шля хи для саморозвитку і самовдосконалення будь-якої людини.
Крарл Роджерс (1902-1987) закінчив Вісконсинський університет, відмовившись від кар'єри священика, до якої готувався з юнос ті. Він захопився психологією і роботою практикуючого психолога в Центрі допомоги дітям, яка дала йому цікавий матеріал, який він узагальнив у своїй першій книзі “Клінічна робота з проблемними дітьми” (1939). Книга мала успіх, і Роджерса запросили на посаду професора в університет Огайо. Так почалася його академічна діяль ність. У 1945 р. Чиказький університет надав йому можливість від крити консультаційний центр, у якому Роджерс розробляв основи своєї індирективної «терапії, центрованої на клієнті». У 1957 р. він переходить у Вісконсинський університет, де веде курси психіатрії і психології. Він пише книгу «Воля учитися», у якій відстоює право студентів на самостійність у їхній навчальній діяльності. Однак кон флікт з адміністрацією, яка вважала, що професор надає занадто багато волі своїм студентам, призвів до того, що Роджерс пішов з державних університетів і організував Центр для вивчення особис тості - вільне об'єднання представників терапевтичних професій, у якому і.працював до кінця життя.
У своїй теорії особистості Роджерс розгорнув визначену систему понять, у якій люди можуть створювати і змінювати свої уявлення про себе, про своїх близьких. У цій системі розгортається і терапія, що допомагає людині змінити себе і свої відносини з іншими. Як і для інших представників гуманістичної психології, ідея цінності й унікальності людської особистості є центральною для Роджерса. Він вважає, що той досвід, який з'являється в людини в процесі життя і який він називав “феноменальним полем”, індивідуальний та уні кальний. Цей світ, створюваний людиною, може збігатися чи не збігатися з реальною дійсністю, тому що не всі предмети, що входять у оточення, усвідомлюються суб'єктом. Ступінь тотожності цьо го поля реальній дійсності Роджерс називав конгруентністю. Високий ступінь конгруентності означає: те, що людина повідомляє іншим, те, що відбувається навколо, і те, що вона усвідомлює і що відбува ється, більш-менш збігаються між собою. Порушення конгруентності призводить до зростання напруги, тривожності й у кінцевому рахун ку до невротизації особистості. До невротизації призводить і відхід від своєї індивідуальності, відмова від самоактуалізаціїї, яку Роджерс, як і Маслоу, вважав однією з найважливіших потреб особистості.
Говорячи про структуру, Я.Роджерс особливе значення надавав самооцінці, у якій виражається сутність людини, її самість.
Роджерс наполягав на тому, що самооцінка повинна бути не тільки адекватною, але і гнучкою, мінливою залежно від ситуації.
У Роджерса, відповідно, був свій особливий підхід до психокорек ції. Він виходив з того, що психотерапевт повинен не нав'язувати свою думку пацієнту, а підводити його до правильного рішення, яке останній приймає самостійно. У процесі терапії пацієнт учиться більше довіряти собі, своїй інтуїції, своїм відчуттям і спонуканням. Починаючи краще розуміти себе, він краще розуміє інших. У результаті і відбувається те «осяяння», що допомагає перебудувати свою самооцінку, “переструктурувати гештальт”, як говорить Роджерс. Це підвищує конгруентність і дає можливість прийняти себе і оточу ючих, знижує тривожність і напругу. Терапія відбувається як зу стріч терапевта з клієнтом; у груповій терапії - як зустріч терапевта і кількох клієнтів. Створені Роджерсом «енка-унтер-групи», чи групи зустрічі, є однією із найбільш розповсюджених у наш час техноло гій психокорекції і навчання.
Список використаної літератури:
1. Голъштейн Арнольд, Хомик Володимир. Тренінг умінь спілкування: як допомогти проблемним підліткам / Пер. з анг. В. Хомика. - К.: Либідь, 2003. - 520 с.
2. Деркач А.А. Психолого-педагогические проблемы взаимодействия учителя и учащихся / Под ред. А.А. Бодалева, В.Я.Ляудис-М.,1980.
3. Загальна психологія: Підруч. для студентів вищ. навч. закладів. / С. Д. Максименко, В.О. Зайчук, В.В. Клименко, В.О. Соловієнко. За загальною редакцією акад. С.Д. Максименка -К.: Форум, 2000. - 543 с.
4. Зимняя И.А. Педагогическая психология. - М.,1999.
5. Канн-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении. -М.,1987.
6. Крутецкий В.А. Психология обучения и воспитания школьников. –М. 976.
7. Кузьмина Н.В, Профессионализм личности преподавателя и мастера производственного обучения. - М., 1990.
8. Леонтьев А.А. Педагогическое общение. 2-е изд., перераб. и доп. - М. - Нальчик, 1996.
9. Ляудис В.Я. Структура продуктивного учебного взаимодействия // Психолого-педагогические проблемы взаимодействия учителя и учащихся / Под ред. А.А. Бодалева, В.Я.Ляудис-М.,1980.
10. Максименко С.Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці: методологія, методи, програми, процедури. - К.: 1998.
11. Маркова А.К. Психология труда учителя. — М., 1993.
12. Матюшкин А.М. Проблемные ситуации в мышлении и обучении. - М.: Педагогика, 1972.
13. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн. - 4-е изд. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003. - Кн. 2: Психология образования. - 608 с.
14. Орбан-Лембрик Л.Е. Активність особистості як форма вияву її індивідуальності та професіоналізму // Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології. - Т. 1. - К.г 2002.
15. Орлов А.Б. Психология личности и сущности человека: парадигмы, проекции, практики. - М., 1995.
16. Охитина Л.Т. Психологические основы урока. - М., 1977.
17. Психологічний супровід школярів/ Упорядник Т. Гончаренко. — К.: Ред. загальнопед. газ., 2005. - 128 с.
18. Словарь психолога-практика / Сост. С.Ю. Головин. - 2-е изд., перераб. и доп. - Мн.: Харвест, М.: ACT, 2001. - 976 с.
19. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. - СПб., 1997.
|
