Дипломная работа: Забезпечення національної спрямованості фізичного виховання молодших школярів засобами українських народних рухливих ігор

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра фізичного виховання

ДИПЛОМНА РОБОТА

«Забезпечення національної спрямованості фізичного виховання молодших школярів засобами українських народних рухливих ігор»

Виконала

студентка 31 групи

факультету підготовки

вчителів початкових класів

Піддубна Любов Ярославівна

Науковий керівник

кандидат педагогічних наук, доцент

Огнистий Андрій Володимирович

Тернопіль-2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи дослідження

1.1 Фізичне виховання як компонент народної педагогіки

1.2 Гра як метод фізичного виховання у народній педагогіці

Розділ 2. Дослідницько-експериментальна робота

2.1 Формування фізичної діяльності учнів засобами українських народних рухливих ігор

2.2 Організація і зміст експериментального дослідження

2.3 Результати експериментального дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Актуальність теми дослідження зумовлена складними процесами українського державотворення, динамічними змінами в суспільно-політичному та соціально-економічному житті країни, які потребують утвердження національної свідомості українців, усіх громадян України. Саме становлення національної держави виявило постійне зацікавлення науковців і громадськості до нової проблеми – формування національної свідомості дітей та молоді, яка є фактором оновлення суспільства.

Відродження України неможливе без формування національної свідомості народу, насамперед, у дітей і молоді. Особливе „занепокоєння викликає відсутність у значної частини населення України усвідомлення себе як частини народу, співвіднесення своєї діяльності з інтересами нації” [9, 147]. Покоління, сформоване на духовних надбаннях предків, може утверджувати нову духовність, творити культуру, гідну сьогодення, продовжувати і розвивати культурно-історичні традиції.

Формування національної свідомості молодших школярів набуває першочергового значення в умовах розбудови незалежної України. Державна національна програма „Освіта” (Україна в ХХІ столітті) визначає головною метою національного виховання ставить успадкування школярами надбань історії свого народу, мови, культури, звичаєвості, духовної моральності. Саме школа і покликана формувати національну свідомість, починаючи від початкових класів і завершуючи середньою школою. Звідси завдання класоводів – „виховати своїх учнів свідомими громадянами, які б любили Україну, були готові захистити її, дбали про розквіт нашої культури, літератури, історії, шанобливо ставились до історичних набутків, цінували традиції і звичаї українського народу, своїх батьків” [81, 26]. Від успішного розв'язання цих завдань залежить наше майбутнє, а отже і зміцнення державної незалежності.

Процес формування національної свідомості починається в родині змалку і продовжуються в дитячих дошкільних установах, школах, середніх та вищих навчальних закладах. Національне виховання є одним із головних пріоритетів сучасної освіти, його основна мета – виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді потреби та уміння жити в громадському суспільстві, духовності та фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної культури.

Національне виховання в нашій школі спрямовується на „залучення учнів до глибинних пластів національної культури і духовності формування у дітей та молоді національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань на основі цінностей вітчизняної та світової культури” [88, 269]. При цьому „національне виховання здійснюється на всіх етапах навчання в школі, забезпечується всебічний розвиток, гармонійність і цілісність особистості, розвиток її здібностей та обдарованість, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності і культури, виховання громадянина України, здатного до самостійного мислення, суспільного вибору і діяльності, спрямованої на процвітання України” [49, 55].

Побудова і збереження Української демократичної держави вимагає формування в її громадян національної свідомості і самосвідомості. Освіта є джерелом, з якого дитина найбільш черпає допомогу для національного самовизначення. Якщо предметом уваги дитини стає національне, рідне, а вчитель спонукає дитину поставитись до нього прихильно, то це є шлях до формування національної свідомості.

В різні епохи свого духовного розвитку людина мріяла про можливість поєднати в собі міцність духу, розум мудреця і силу атлета. Цьому бажанню в значній мірі сприяли національні рухливі ігри, які протягом багатовікової історії розвитку людства зазнали змін, набуваючи різного призначення. Хоч як багато втрат зазнав наш народ за роки духовного нігілізму, але настав час, щоб національні рухливі ігри увійшли у всі сфери навчання учнівської молоді. При цьому на необхідність використання ігор у вихованні здавна звертали увагу видатні вчені і педагоги – Д. Дідро, Я.А. Коменський, В.А. Лай, М. Монтень, К.Д. Ушинський.

Наукові дослідження в галузі педагогіки і психології виявили найсильніше бажання у дитини – це бажання ігрової діяльності [59]. Дитина рухається під час гри, вона вкладає в неї свою енергію, виявляє творчість та наполегливість. Національні рухливі ігри створюють найкращі умови для формування та удосконалення рухових умінь і навичок, сприяють розвитку тілесних і духовних сил, виховують позитивні риси характеру.

Однак аналіз публікацій свідчить про те, що не з’ясовано вплив національних рухливих ігор на морфофункціональний розвиток дітей молодшого шкільного віку. Таким чином, велике соціальне та педагогічне значення проблеми використання українських національних рухливих ігор у фізичному вихованні школярів зумовило вибір дослідження.

Фізичне виховання дітей на сьогоднішній день в Україні є одним із пріоритетних напрямків реформування освітянської сфери. Це зумовлено тим, що саме фізичне виховання є важливим компонентом гуманітаризації та гуманізації освіти, формування у підростаючого покоління фізичного та морального здоров’я до активного життя і професійної діяльності [58, 52].

Проте на сучасному етапі розвитку української освіти постала проблема усунення гострих суперечностей між досягненням багатовікового морального народу і незадовільним застосуванням його у фізичному вихованні дітей молодшого шкільного віку. Фактично „прогресивні народно-побутові традиції й національні звичаї духовно-морального, демократичного, господарсько-трудового, культурно-естетичного характеру можуть бути приречені на забуття” [59, 189].

Щоб подолати негативні явища, необхідно внести кардинальні зміни у виховання підростаючих поколінь. Безперечно, що національна школа, яку відроджуємо в Україні завдяки відновленню повноцінної української державності, зобов'язана мати адекватну їй систему фізичного виховання.

Такий стан проблеми вимагає пошуку більш досконалих форм і методів зміцнення здоров'я дітей. Одним з найбільш ефективних шляхів фізичного виховання дітей, до того ж відповідним вікові, є ігрова діяльність. відповідно велике соціальне й педагогічне значення проблеми застосування українських національних рухливих ігор у фізичному вихованні школярів і недостатнє її наукове обґрунтування й зумовили вибір теми нашого дослідження.

Об'єкт дослідження – українська народна рухлива гра.

Предмет дослідження – виховання національно-культурної свідомості у молодших школярів засобами українських народних рухливих ігор.

Мета дослідження – обґрунтувати ефективність впливу народних рухливих ігор на виховання національно-культурної свідомості дітей молодшого шкільного віку.

Методологічна основа дослідження. Методологічну основу дослідження становлять положення, викладені у працях українських діячів минулих часів (І. Боберський, В. Верховинець, М. Грінченко, П. Іванов, Г. Сковорода, Т. Франко, П. Чубинський) та сучасних дослідників (Е.С. Вільчковський, О.І. Курок, Г.В. Воробей, М. Данилевич, В.І. Левків, Є.Н. Приступа, М.П. Сигловий, В.А. Старков, А.В. Цьось), які наголошували на тому, що народні рухливі ігри є важливим компонентом і складовою частиною національної фізичної культури. Вони були і є універсальним засобом фізичного виховання дітей молодшого шкільного віку.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати сучасний стан проблеми використання українських народних рухливих ігор в теорії і практиці початкової школи.

2. Показати педагогічні можливості національних рухливих ігор.

3. Організувати і провести експериментальне дослідження.

4. Визначити особливості впливу рухливих ігор на розвиток фізичних якостей молодших школярів.

5. Визначити ефективність експериментальної методики використання українських народних рухливих ігор у формуванні національно-культурної свідомості учнів початкових класів.

У процесі дослідження використовувався такі науково-педагогічні методи дослідження:

а) теоретичного рівня (аналіз літератури, синтез, узагальнення, систематизація педагогічних фактів);

б) емпіричного рівня (спостереження, бесіда, інтерв'ювання, педагогічний експеримент).

Структура роботи. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

Розділ 1. Теоретичні основи дослідження

1.1 Фізичне виховання як компонент народної педагогіки

Педагогіка у загальному розумінні слова — це наука про виховання, освіту й навчання підростаючого покоління. Народною називаємо ту педагогіку, яку створив народ. Це система прийнятих у даній місцевості методів і засобів виховання, що передаються від покоління до покоління і засвоюються передовсім як певні знання, вміння і навички. Народна педагогіка належить до тих могутніх феноменів, що забезпечують збереження національного характеру, звичок і психології людини.

Виховний ідеал, цілі, завдання, зміст, принципи і засоби народної педагогіки знайшли своє відображення і втілення у рідній мові, фольклорі, національних звичаях, традиціях, святах, обрядах, символах і різних видах народного мистецтва, у дитячих народних іграх та дашках, у живій практиці трудового і сімейного виховання, у ремеслах, і промислах, у родинно-побутовій культурі нашого народу [28, 42].

Етнопедагогічна спадщина українського народу багата й різноманітна. Виховний арсенал її невичерпний. У ньому втілені погляди наших предків на родинне щастя, ставлення до батьків і дітей. Тому вона цілком заслуговує на всебічне вивчення і використання в сучасному родинному вихованні з неухильним збереженням усіх його етнорегіональних виявів.

Усі видатні педагоги минулого і сучасного досягли високого наукового злету завдяки тому, що свою педагогічну творчість будували на ґрунті народної педагогіки. Педагогічна наука знаходить своє відображення у працях учених і практичній діяльності учителів та вихователів, а етнопедагогіка — у народній творчості, виховній практиці батьків і матерів, дідусів і бабусь, родини загалом [10, 18].

Основна мета виховання, за українською народною педагогікою, вбачається в тому, щоб навчити кожного бути людиною. Тому й виховання починається там, де вихователь ставиться до вихованця з повагою, не принижуючи його, вбачаючи в ньому особистість, а завершується тоді, коли дитина стає справжньою людиною. „Дитина — гість у нашому домі”, сказано в одному з правил народної педагогіки. З'явившись на світ, вона приходить у сім'ю років на двадцять, а потім починає жити своїм життям. Тому й виховання зводиться до того, щоб підготувати її до самостійного життя [83].

Проблема підготовки до життя і праці — головна в народній педагогіці. Розв'язання її зводиться до бажання мати добрих дітей. Мету і зміст виховання диктують життя, конкретні умови життєдіяльності трудової людини. Щоб жити, треба виробляти й відтворювати матеріальні й духовні цінності, для цього потрібно, щоб прийдешні покоління могли перейняти естафету життєдіяльності від старих. Адже „людина в дитячому віці не має досвіду, знань, умінь і навичок поведінки, які потрібні їй для трудової і суспільної діяльності. Усе це приходить тільки через виховання, єдність, наступність і спадкоємність поколінь” [18, 9]. Засвоюючи і використовуючи попередній досвід, нове покоління збагачує й удосконалює його, вносить свій вклад у розвиток матеріальної і духовної культури. Такою є закономірність суспільного прогресу. Тому без виховання не може обійтися жодне суспільство. Виховання — загальна й вічна категорія, властива всім суспільно-економічним формаціям [12, 213].

Народна педагогіка прагне розкрити життя, висуваючи потребу в належній і всебічній підготовці до нього („Життя прожити — не поле перейти”, „Вік ізвікувати — не пальцем перекивати”, „На довгім віку всього доведеться”, „Вік прожити — не дощову годину перестояти”, „Життя як стерниста нива: не пройдеш, ноги не вколовши” [83].

Якщо визначати зміст виховання, спираючись на народну педагогіку, то це — весь процес формування особистості й підготовки її до активної участі у виробничому, суспільному й духовному житті. У дещо вужчому, але конкретнішому вираженні зміст виховання в народній педагогіці охоплює формування морального обличчя, інтелектуальний і фізичний розвиток, прищеплення працьовитості й естетичних смаків. Удосконалення виробничого досвіду людей, розширення й поглиблення знань про природу, суспільство та й про саму людину, піднесення культури ставлять перед народною педагогікою нові завдання, вимагаючи розширення змісту виховання [49, 55].

У народній педагогіці зміст виховання охоплює „піклування про здоров'я і фізичний розвиток дитини, передачу знань, трудових умінь і навичок, привчання до організації домашнього побуту, забезпечення професійної обізнаності в певній галузі виробництва, підготовку до сімейного життя” [83, 72]. У народі побутує чимало правил і приписів, виражених у крилатих народних висловах, прислів'ях і приказках, які вказують на те, що потрібно чи не потрібно робити, як-от: „Нових друзів наживай, старих не забувай”, „Не пнись бути найвищим, а вчись бути корисним”, „Зобов'язався словом — закріпи ділом” [45].

У процесі багатовікової життєвої практики викристалізувалися провідні принципи української етнопедагогіки, які репрезентують сукупність основних вихідних положень та ідей, ще визначають основне спрямування, зміст і організацію виховних дій. Вони є переконаннями, нормою, правилом, якими керуються батьки з метою дійового впливу на своїх дітей.

Наукове дослідження української етнопедагогіки дало змогу виявити її провідні принципи; гуманізм, природовідповідність, зв'язок виховання з життям, виховання працею, врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців, систематичність і послідовність виховання, єдність вимог і поваги до особистості, поєднання педагогічного керівництва з розвитком самостійності та ініціативи виховання [59, 188].

Багатовікова практика народного виховання визнала найраціональнішим такий стиль взаємин з дітьми, який не придушує, а збуджує їхні сили, розвиває самостійність та ініціативу, спонукає до позитивних дій і вчинків, підтримує почуття власної гідності й утверджує особисту відповідальність за свою поведінку.

Фізичне виховання — складова частина навчально-виховного процесу в загальноосвітній школі, спрямована на всебічне вдосконалення учнів, щоб підготувати їх до життя, суспільно корисної праці, і здійснюється в єдності з розумовим, моральним, естетичним вихованням і трудовим навчанням. Отож „завдання школи — не тільки підготувати високоосвічену, висококультурну молоду людину, а й створити необхідні передумови для її всебічного фізичного розвитку” [66, 65]. Успішно розв'язати завдання фізичного виховання школярів можливо, якщо перетворити його на органічну частину навчально-виховного процесу, предмет спільного піклування педагогічного колективу, батьків, громадських органів.

Тому важливо, щоб працівники школи усвідомлювали, що фізичне виховання учнів – не тільки справа вчителя фізкультури, а й усього педагогічного колективу. Лише за умови, коли в шкільній системі фізичного виховання будуть чітко визначені і знайдені ефективні стимули, цей процес набуде цілеспрямованості. А для цього необхідні зміст і дійові методи фізичного виховання [82, 26]. Важливо також визначити основні завдання для всіх вікових груп учнів, розв'язання яких сприяло б досягненню головної мети — високого рівня їх фізичного розвитку і підготовленості.

Отож завдання фізичного виховання учнів початкових класів – виховання високих морально-вольових якостей: дисциплінованості, організованості і самостійності, почуття обов'язку і відповідальності, культури поведінки, формування в учнів розуміння важливості піклування про своє здоров'я, фізичний розвиток і підготовленість, що це не лише їхня особиста справа, а й громадянський обов'язок. Правильно педагогічно організований процес фізичного виховання швидше адаптує дитину в колективі, виховує в неї звичку поважати всіх його членів.

Надання учням знань з питань фізичної культурні спорту, громадської та особистої гігієни з метою збереження і зміцнення їхнього здоров'я, фізичного самовдосконалення, які набувають особливої ваги в умовах підвищеного радіаційного забруднення – завдання школи. Збагачувати школярів цими знаннями треба не тільки на уроках фізкультури, а й на уроках з інших загальноосвітніх дисциплін.

Зміцнення здоров'я, підвищення рівня фізичного розвитку і підготовленості учнів – одне з найважливіших завдань фізичного виховання школярів, і розв'язують його усіма відомими засобами. Насамперед, воно потребує постійного дотримання гігієни місць занять фізичними вправами і всіх шкільних приміщень, широкого використання природних чинників. Особливу увагу слід приділяти вихованню правильної пози, формуванню корекції постави, профілактиці і корекції плоскостопості [58, 51]. Педагоги мають домагатися, щоб усі учні систематично виконували фізичні вправи на відкритому повітрі. Під час занять у приміщенні необхідно створювати відповідні умови.

Формування вмінь і навичок з основних видів рухів: ходьби, бігу, стрибків, метання, лазіння, рівноваги, пересування на лижах тощо. Навчальний матеріал програми з фізкультури дібраний з метою формування в учнів життєво необхідних рухових умінь і навичок, потрібних у повсякденному житті [90, 75]. Крім того, пропонуються різноманітні вправи, що не мають прикладного значення, але потрібні для всебічного фізичного розвитку школярів. Важливо, щоб учні початкових класів опанували правильну техніку виконання фізичних вправ, бо лише за цієї умови можливий їхній гармонійний розвиток. Вправи мають відповідати віковим особливостям учнів, оптимально дозуватися, мати відповідний темп виконання, узгоджуватися з диханням.

Важливим завданням фізичного виховання є розвиток рухових якостей — сили, швидкості, витривалості, гнучкості, спритності. В учнів початкових класів спритність і швидкість розвиваються інтенсивніше, ніж сила і витривалість [60]. Для розвитку швидкості використовують різноманітні вправи, які виконуються у швидкому темпі (біг із прискоренням, біг на короткі дистанції — до 30 м, рухливі ігри з елементами бігу). Спритність розвивають за допомогою спеціальних вправ і рухливих ігор. Спритне виконання рухів має першорядне значення для дітей цієї вікової групи в підготовці їх до виконання точних рухів під час письма, малювання, ліплення, вирізування ножицями тощо.

Формування навички правильної постави в статичних положеннях і під час рухової діяльності – складний і тривалий процес. Це завдання розв'язують протягом усього періоду перебування учнів у школі. Треба виховувати в них відчуття правильної пози не тільки під час уроків фізкультури, а й на інших уроках [38, 29]. Розділ навчальної програми з формування правильної постави і профілактики плоскостопості орієнтує на використання коригувальних вправ і на уроках фізкультури, і під час проведення гімнастики до занять, виконання фізкультхвилинок на уроках, фізкультурних занять у групах продовженого дня. Крім того, учнів навчають робити ці вправи під час самостійних занять удома.

Проблема виховання правильної пози і формування постави набуває важливого значення саме в початковій школі, бо в цей віковий період відбувається бурхливий ріст і розвиток усіх основних функцій та органів організму. В цьому віці в дітей ще не сформована кісткова система, яка потребує постійного впливу фізичних вправ для правильного формування хребта і зміцнення м'язів, бо після завершення окостеніння в більш старшому віці буде надто складно виправити вади неправильно сформованої постави.

Народна педагогіка ставить піклування про здоров'я та фізичний розвиток дітей на перше місце („Нема щастя без здоров'я”, „Здоровому все здорово”). З цього, по суті, й розпочинається виховання дитини в сім'ї. Зразу ж після появи немовляти на світ батьки вважають своїм першим і головним обов'язком піклуватись про здоров'я, Так, співаючи над колискою немовляти, мати бажає своєму дитяті „рісточки у кісточки”, „здоров'ячко на сердечко” і хоче, щоб воно „спало не плакало, росло — не боліло” [83, 79].

Велике значення нормального фізичного розвитку зумовлювалось цілком реальними життєвими потребами. У діяльності трудової людини завжди постає немало таких проблем, для подолання яких потрібні чималі фізичні зусилля. Сила і витривалість, стійкість і спритність в народі високо ціняться. Ці риси батьки прагнули виховати в своїх дітей. Крім того, народ давно збагнув, що фізичне виховання нерозривно пов'язане з іншими сторонами формування особистості.

Емпіричним шляхом народна педагогіка дійшла висновку, що вдале просування фізичного розпитку дитини сприяє виробленню таких важливих її рис, як наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість, потяг до праці, впевненість у своїх можливостях, оптимізм, колективізм, здатність до переборення труднощів [10, 18]. Кожний знає, що фізично загартована людина рідко хворіє на інфекційні хвороби, може стійко переносити холод і спеку, погодні й життєві негоди, витримувати тривале фізичне навантаження.

У народі з покоління в покоління передаються казки, легенди, думи, оповідання про людей, наділених надзвичайною фізичною силою, — богатирів Іллю Муромця, Кирила Кожум'яку, Добриню Нікітича, Микулу Селяновича, Івася Коновченка (Удовиченка), Федька Ґанджу Андибера, Котигорошка. Велич богатирів у тому, що їхня надзвичайна фізична сила поєднується з моральною довершеністю. Всі вони завжди на перше місце ставлять громадські справи, борються із злом, відстоюючи інтереси народу. Тому й народ їм завжди глибоко симпатизує [3]. Цікаво, що в українському епосі богатирями були не тільки чоловіки, а й жінки. Народною уявою, наприклад, створено такі прекрасні образи жінок-богатирок, як поляниця Настасія Микулична — дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна — дружина богатиря Дуная, Маруся — козацька дочка [41, 54]. Це переконливо свідчить про однакове ставлення народної педагогіки до фізичного виховання як юнаків, так і дівчат.

Фізична і розумова діяльність завжди перебувають у тісному зв'язку („Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє”), однаково репрезентуючи позитивні ознаки особистості („Сила та розум — краса людини”). Піднесення рівня фізичного розвитку поліпшує розумову діяльність людини („В здоровому тілі — здоровий дух”), працездатність („Щоб працювати, треба силу мати”) [49, 55].

Особливо чітко простежується зв'язок фізичного виховання з трудовим. Народна педагогіка високо підносить значення фізичного розвитку, тому що він створює добрі передумови для повноцінної й активної трудової діяльності. Кожний батько й мати знають, що своєчасне формування в дитини рухових навичок, удосконалення її фізичних якостей і зміцнення здоров'я допомагають їй успішно оволодівати трудовими діями.

Високопродуктивною праця здебільшого буває тоді, коли той, хто працює, фізично дужий, спритний, витривалий. Тому при створенні нових сімей враховували, поряд з усіма іншими якостями, також фізичну зрілість молодих. Дівчата здорові, жваві, гарні мали більше шансів вийти заміж („Личко дівку віддає”). Батьки нареченої теж цікавилися не тільки походженням, родинними зв'язками і матеріальним становищем нареченого, а й станом його здоров'я. Прихід у сім'ю кремезних зятя чи невістки вселяв тверду надію, що в неї влились нові робочі руки. Та й гарантій більше, що в здорових батьків народяться здорові діти [44, 23].

Добре розуміючи, що хвороба чи каліцтво травмує людину („Коли немає сили, то й світ не милий”), трудящі борються за те, щоб діти могли рости бадьорими, сильними, здоровими й життєрадісними („Веселий сміх — здоров'я”). А народна мудрість закликає: „Бережи одежу знову, а здоров'я змолоду”, бо „Горе стихає, а здоров'я зникає, і радість минає” [30, 51].

В українському фольклорі зустрічаємо чимало висловлювань про значення життя на землі, міркувань про способи його продовження. Так, показовим є воскресіння героїв казок після загибелі завдяки чарівній силі цілющої води. Буває один і той самий герой оживає по кілька разів (як у казці „Іванко – цар звірят”. А скільки різних пригод зазнають шукачі омолоджувальної води (казка „Молодильна вода”). Народ славить тих, хто вміє переборювати смерть (казки „Бідний чоловік і смерть”, „Солдат та смерть”), бо „смерть боїться того, хто з нею бореться”. Та й боятися смерті не треба, а жити впевнено, поки живеться і працюється („Боятися смерті — на світі не жити”).

Великим щастям для людини вважається збереження здоров'я і працездатності до самої смерті („Не смерть страшна, а недуга”). Тому й щодня, вітаючись між собою, люди зичать один одному доброго здоров'я. Бажають його колядники господарям, вітаючи з Новим роком. Міцного здоров'я зичать на весіллі молодим та їхнім майбутнім дітям [83].

Правилом гарної поведінки вважається при зустрічі друзів, родичів, товаришів, знайомих запитувати одне одного про стан здоров'я членів родини. Про увагу до здоров'я свідчить значна кількість образних народних порівнянь: „здорова, як вода”, „здоровий, як велетень”, „здоровий, як дуб”, „здоровий, як лось”. На ролі здоров'я наголошується в багатьох прислів'ях і приказках: „Здоров'я — всьому голова”, „Найбільше багатство — здоров'я”, „Здоров'я людини — багатство країни”, „Світ великий — було б здоров'я”.

Отже, значення фізичного виховання в народній педагогіці зумовлюється вагомим вкладом, яке воно вносить у зміцнення здоров'я підростаючого покоління та правильний його фізичний розвиток, збільшення тривалості життя, формування в молоді найважливіших морально-вольових якостей, прищеплення відповідних санітарно-гігієнічних навичок, здійснення підготовки до участі в продуктивній праці і до захисту рідної землі. Велика увага до фізичного виховання в етнопедагогіці зумовлена високим гуманізмом народу.

1.2 Гра як метод фізичного виховання у народній педагогіці

Поняття „гра” є надзвичайно багатогранним, і саме через це гра виступає самостійним видом розвиваючої діяльності дітей різного віку, принципом і способом їх життєдіяльності, методом пізнання дитини, методом організації її життя і неігрової діяльності. Зважаючи на таку багатофункціональність даного терміну, доцільно говорити про ігрову діяльність як різновид людської діяльності.

Поряд з терміном „гра” в теорії і практиці фізичного виховання часто в процесі опису ігрової діяльності дітей застосовують інші терміни, зокрема „забава”, „розвага”, „змагання”, „хороводи” тощо, які розглядаються як вправи ігрового характеру. На жаль, на сьогоднішній день немає чіткості в розумінні цих понять, що не дає можливості ефективно їх вживати під час розгляду ігрової діяльності дітей [32, 193]. В зв’язку з цим, перед нами було поставлено завдання визначити особливості змісту вправ ігрового характеру. До вирішення застосовувалися наступні методи: аналіз науково-методичної літератури, методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, узагальнення.

В „Словнику української мови” поняття „гра” пояснюється як дія за значенням „гратися”, яка в свою чергу означає проводити час, забавляючись, розважаючись. Отже, з пояснень словника випливає, що такі поняття як „гра”, „забава”, „розвага” можна вважати синонімами, тобто поняття, що характеризують однаковий вид діяльності.

Щоб краще зрозуміти різницю змісту цих понять доцільно звернутися до низки тлумачних словників. Так, в „Етимологічному словнику української мови” слово „грати” споріднене з старослов’янським „играти”, давньоіндійським „ejati”— рухатися, індоєвропейським „aig” — різко рухатися.

В той же час, слово „бавити”, від якого походить „забава” споріднене із старослов’янським „обавити”—замовляти, заклинати. В „Словнику української мови” П.Білецького-Носенка слово „забава” пояснюється як „медление, помеха, препятствие”, а також „увеселение, удовольствие”. Таке ж розуміння цього поняття подається і в „Словнику староукраїнської мови” ХІV-ХV ст. Як бачимо, під грою розуміється швидка рухова діяльність, а під забавою — повільна.

Отже, аналіз тлумачних словників показав, що в розуміннях того чи іншого слова прослідковуються певні особливості. Щоб визначити їх, доцільно проаналізувати зміст цих фізичних вправ [56, 18].

Гра, як і будь-яка діяльність проводиться з певною метою, ціллю. Цільова установка і рухова діяльність її учасників визначається сюжетом (фабулою) гри. Сюжет — це задум (тема) та порядок рухових дій, що розкривають цей задум чи тему. Фабула — це стислий зміст рухової діяльності, в якій рухові дії подані у послідовному зв’язку. Відповідно до сюжету гри дитину вводять у певний образ, в певну роль, перебуваючи у якій вона має право виконувати одні рухові дії і не може виконувати інші.

Виконуючи ту чи іншу роль, дитина занурюється в світ фантазії, який дарує їх нові враження від уявної діяльності. І це захоплює дитину, сприяє задоволенню її біологічної природної потреби у постійній діяльності, у розвитку психічних функцій, у нових враженнях, в емоційному насиченні. Ось чому діти люблять бути котиками, мишками, зайчиками, вовками, мисливцями, космонавтами і т.д. Ось в чому полягає цілісність образу, ролі, а отже і сюжету [78, 103].

Сюжет розкривається за допомогою правил. Правила – це положення, в яких відображається суть гри, співвідношення всіх її компонентів. Правила уточнюють права і обов’язки гравців, визначають способи ведення гри і облік результатів.

Слід наголосити, що результат гри завжди спрямований на перемогу, на виграш. Виграш є постійною складовою структури любої гри, а там де є виграш, де є прагнення перемоги, там є змагання. Отже, в основі гри лежить змагання яке здійснюється відповідно до сюжету гри і обумовлюється її правилами [67, 17]. Наявність змагання вимагає від гравців як найкраще виконувати рухові дії, стимулює їх мобілізувати всі свої можливості для досягнення перемоги, для виграшу. В процесі змагання дитина реалізує свою природну потребу в боротьбі, в основі якої лежить інстинкт самозбереження, що характерний для будь-якого організму і саме через це змагання приваблює дитину.

Слід вміти, що змагання в грі є специфічним, оскільки дозволяє імпровізацію рухових дій для досягнення перемоги. Імпровізація передбачає раптову зміну ситуації, необхідність проявляти гравцям творчу ініціативність рухових дій. Але така імпровізація обмежується правилами гри. Можливість імпровізувати урізноманітнює ігрову діяльність, задовольняє природну потребу дитини творити, потребу в нових враженнях. Імпровізація робить привабливим сам процес гри, а не лише її результат.

Отже, основними компонентами рухової діяльності в грі є сюжет, змагання та імпровізація, Всі вони разом з правилами, які їх обумовлюють і руховими діями, за допомогою яких реалізується, складають зміст гри. Всі ці компоненти присутні в дитячих іграх „День і ніч”, „Котик і мишка”, а також у спортивних іграх (футбол, волейбол, баскетбол та ін.).

Рухова діяльність, в якій відсутній один із перелічених компонентів не може вважатись грою. В зв’язку з цим, слід проаналізувати праці українських фахівців з фізичного виховання початку ХХ ст. Зокрема Т. Франко у своїй праці „Історія і теорія руханки” зробив спробу роз’єднати поняття „гра” та „забава”. На його думку, різниця між забавами і іграми є та, що останні трудніші і ходить при них про виграну між тим, як у забаві не виграє ніхто”. Таку ж відмінність між іграми та забавами можна спостерігати в працях І. Боберського [2] та О. Суховерської. Отже, на думку дослідників, у змісті забави відсутнім є змагання. Прикладом таких фізичних вправ є „Голочка-ниточка”, „Довга лоза” або „Чехарда”, а також хороводи. Від інших забав хороводи відрізняються пісенним супроводом рухових дій.

Ігрова діяльність дітей включає в себе різні протиборства, зокрема „Бій півнів”, „Бій цапів”, різноманітні перетягування. Аналіз показав, що в змісті цих фізичних вправ яскраво виражені змагання та імпровізація і немає сюжету, тобто порядку визначених дій. Тому такі вправи не можна зачислити до ігор, а слід класифікувати як єдиноборства (коли лише два суперника) чи протиборства (коли між собою протидіють групи).

Серед вправ ігрового характеру є й такі, зміст яких включає в себе сюжет і змагання та передбачає сюжет і імпровізацію рухових дій. В них перемагає той, хто краще виконав однакове завдання. До таких вправ слід віднести різноманітні змагання. Це можуть бути поодинокі змагання („Хто далі стрибне”, „Хто швидше добіжить”), змагання в парах („Біг тачок”, „Триноги”), а також різноманітні естафети [32, 194].

Якщо зміст забав, протиборств, змагань визначається наявністю двох компонентів змісту гри і відсутністю будь-якого одного, то зміст розваги передбачає наявність лише імпровізації і відсутність сюжету і змагання. Така ігрова діяльність дітей найчастіше спостерігається під час їх перебування на ігровому майданчику, коли діти то бігають, то стрибають, то гойдаються, то лазять. Всі рухові дії вони виконують в довільній послідовності, отримуючи задоволення лише від процесу ігрової діяльності.

Таким чином, вправи ігрового характеру відрізняються між собою наявністю чи відсутністю в їх змісті компонентів ігрової діяльності: сюжету, змагання, імпровізації.

Методи виховання — це способи педагогічних дій, за допомогою яких досягається засвоєння знань, умінь і навичок, а також розвиток пізнавальних і творчих здібностей людини. Прийом є частиною методу, його деталлю, що виявляється в окремих операціях мислення, моментах процесу засвоєння знань, формування вмінь і навичок [12, 199].

Методи і прийоми навчання в народній педагогіці мають психолого-педагогічний вплив на особистість. До того ж вони дуже прості, легкі й загальнодоступні в застосуванні, розраховані на масове користування, а не тільки педагогами-професіоналами. Умовно їх можна поділити на чотири групи: наочні, словесні, практичні і ігрові. Наочний метод — це метод показу дітям явищ навколишньої дійсності. Використання його відповідає дидактичному принципу наочності, а застосування пов'язане насамперед із спостереженням. У повсякденному житті дитина вже змалку спостерігає за працею дорослих, вчинками людей [83].

Важливе значення в вихованні має також зразків певних речей (наприклад, технології певної рухливої гри, якоїсь конструкції), способів дії під час навчання фізкультурної вправи, танцю. Наочні методи використовуються в тісному зв'язку зі словом. Народна педагогіка розглядає слово як важливий засіб здобування знань. Вона за свою довговікову історію виробила цілий арсенал словесних методів виховання. До них належать бесіда, розповідь, опис, пояснення, читання, усна народна оповідальна (казки, легенди, перекази, спогади, бувальщини), народна пісенна і народна повчальна творчість (прислів’я і приказки, притчі, заповіді, правила, сентенції, заборони) [44, 24].

Народна педагогіка бореться за те, щоб молодь не тільки мала знання, а й володіла відповідними вміннями і навичками, тобто вміла застосовувати здобуті знання на практиці, в трудовій діяльності. Особливої актуальності в зв'язку з цим у ній набули практичні методи навчання. Діти за вимогою дорослих виконують практичні завдання за зразком (чи за вказівкою). Зразок орієнтує, що слід зробити, а вказівка — як треба зробити. Найчастіше ці завдання відображають суть трудових обов'язків. Тому й практичні методи навчання в народній педагогіці в основному втілювалися в повсякденній праці.

Велику увагу народна педагогіка приділяє методам, які стимулюють виховний процес. До таких методів належать різноманітні ігри – дидактичні, рухливі, драматизовані, а також епізодичні ігрові прийоми [24, 37]. Всіх їх об'єднуємо в ігрову групу методів. Ця група методів у народній педагогіці представлена дуже щедро. У цьому нас легко може переконати навіть перелік народних дитячих рухливих ігор і забав: „У ворони”, „У вуха”, „Гуси-гуси, додому”, „Угльога”, „Ударунки”, „У довгої лози”, „У дула”, „У джигут”, „У зайців”, „У ковіньки”, „У кавуна”, „У козла”, „У койструбки”, „У крамаря”, „У неба”, „У ножа”, „У палочки”, „У перепілки”, „У піжмурки”, „У сліпака”, „У сороки” та інші [26].

Як бачимо, народна педагогіка великого значення надає в вихованні дітей ігровим методам, як викликають у них інтерес до знань, розвивають допитливість і кмітливість, сприяють сенсорному вихованню, вселяють життєвий оптимізм и будять емоційне натхнення. Те, що в звичайній ситуації може бути нудним, тяжким і нецікавим, у грі стає легким і захоплюючим.

Форма виховання є важливим компонентом народної педагогіки. Вона наділена властивою тільки їй функцією. Якщо при визначенні змісту виховання народна дидактика прагне відповісти на запитання „що виховувати”, через принципи виховання зорієнтувати на вимоги до виховного процесу, в методах розкрити шляхи й способи виховання, то в формах вона відображає найраціональнішу організацію виховання.

Форми організації виховання в народній педагогіці визначаються її можливостями та умовами функціонування й органічно пов’язані із змістом, принципами й методами. Зокрема, народна педагогіка виділяє такі найпоширеніші форми виховання – „ланцюжком”, самовиховання, наставництво, похід, прогулянка, екскурсія, гурткове заняття. Форми виховання, як і його методи, в народній педагогіці склалися історично і зазнають у своєму розвитку змін [83].

В українській етнопедагогіці використовуються три форми організації виховання дітей: індивідуальна, групова й фронтальна (масова). До індивідуальних форм організації виховання відносимо догляд дорослих за дитиною, до групових — виховання дітей у сім'ї, участь дітей і молоді в об'єднаннях ровесників, до фронтальних — участь молоді в праці, додержання народних традицій, свят і обрядів. Кожна з цих форм може по-різному виявлятися на кожному етапі життя людини.

З моменту народження і до двох років життя домінує індивідуальна; форма виховного впливу на дитину. Діти з чотирьох років (як у селі, так і в місті) вже виявляють певний потяг до громадського життя. Вони об'єднуються в групи і разом проводять дозвілля. Така групова форма організації виховання стає дедалі активнішою. Приблизно з 7-8 років діти гуртуються, залежно від віку, в об'єднання ровесників, які можуть існувати аж до періоду дозрівання, коли молодь вливається в організовану громаду з її традиційним національним вираженням в Україні у формі дитячих забав, вечірок, вечорниць, досвіток, громадських спортивно-культурних дитячих та молодіжних організацій [27].

Основним критерієм, визначення рівня вихованості людини є її вчинки й поведінка („Оцінюй людину за її вчинками”, „На дерево дивись, як родить, а на людину — як робить”). Про того, хто говорить одне, а робить інше, в народі осудливо кажуть: „Говорить вздовж, а живе впоперек”. Яскравим підтвердженням схильності оцінювати вихованість людини насамперед за її поведінкою може бути, наприклад, українська народна казка „Сім дочок”.

Вправляння і привчання займають у народному вихованні одне з чільних місць. Вони є своєрідною „гімнастикою поведінки” дітей і реалізуються через застосування різноманітних прийомів: вимоги, показу, тренування, нагадування, контролю й самоконтролю. Вимога допомагає вихованцеві збагнути суть і насущність потреби в звичаях і манерах поведінки. У народній педагогіці вони виражаються по-різному: у цікавій розповіді про повчальний факт з життя людей, у мудрій пораді старших, в афоризмові („Не будь у людях примітний, а будь вдома привітний”) і заповіді („Не кради”). Вимоги у формі наказу чи погроз у практиці народного виховання трапляються дуже рідко [53, 82].

Прийом показу відзначається високою дійовістю, тому що виражається у демонструванні живого, наочного взірця й пробуджує емоційні переживання („Якщо він може, чому я не можу?”). Саме на це розраховують вихователі, коли кажуть підліткові: „Подивись, як гарно бавить свого молодшого братика ця дівчинка”. Або: „Я тобі зараз покажу, як треба ввічливо запрошувати дівчину до танцю”. Щоб та чи інша дія, наприклад, манера вітатися, закріпилась і стала звичкою, не обійтися без нагадування. Щоправда, постійні нагадування, та ще в категоричній формі, можуть набриднути й не дати бажаного результату. А тому їх роблять делікатно й часто-густо в жартівливій формі.

Народна педагогіка обстоює довірливе ставлення до людини, що не виключає контролю дорослих за поведінкою дитини („Довіряй, але перевіряй!”). Контроль може бути різний: педантично-в'їдливий користі не дає; доброзичливий і мудрий сприймається з вдячністю, бо допомагає виявляти і долати труднощі, спонукає до самовдосконалення і самоконтролю („Найкращий контроль — власна совість”) [59, 189].

Режим, тобто розумний і чіткий розпорядок життя і діяльності дитини, народна педагогіка розглядає як один з дійових методів виховання, важливий чинник формування звичок. У практиці народного виховання режим формується на основі укладу життя трудової родини в селі чи в місті, з урахуванням віку й статі дитини, пори року й навіть дня — будень, неділя чи свято. Широко застосовуються у народі такі дійові методи виховання, як виконання різних доручень і обов'язків, дитячі ігри та забави [68, 42].

До виконання різних доручень дітьми практика народного виховання вдається досить часто. Обов'язки дітей випливають із потреб трудової сім'ї. І доручення вдома вони одержують найчастіше від батьків. Щоденне їх виконання змалку дисциплінує дитину, формує почуття відповідальності, вчить раціональному використанню часу, будить ініціативу, гартує характер і виробляє вольові якості, привчає долати труднощі й закінчувати розпочату справу („Кінець діло хвалить”).

Успішне виконання доручення дарує дитині радість успіху, особливо, коли це оцінив хтось з авторитетних людей — батько чи мати, дідусь чи бабуся. Доручення визначають відповідно до віку і статі дитини з поступовим їх ускладненням, коло їх досить широке. Наприклад, сільські і міські діти виконують різну хатню роботу, бавлять немовлят, допомагають батькам у праці. Чим старшими стають діти, тим складнішають доручення. Інколи доручення чи обов'язки не до вподоби дитині (вони й не можуть бути завжди тільки приємними). Тому треба привчити дітей виконувати і те, що неприємне, важке, але необхідне [89, 34].

Серед методів формування суспільної поведінки дітей особлива роль належить дитячій грі. Постійним супутником дитячої гри є іграшка – відтворення у тій чи іншій спрощеній формі предмет з життя людей.

Виховна сила народної педагогіки полягає ще й у тому, що вона спонукує до правильної дії, спрямовує на додержання норм поведінки. Народна педагогіка виробила розгалужену систему різноманітних стимулюючих методів: вимога, суспільна думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, напучення, заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання [85, 19].

Вихователь має бути людиною вимогливою. Ігнорування вимогливості у вихованні призводить до сумних наслідків („Хто дітям потаче, той сам плаче”). Під вимогою у народі прийнято розуміти побажання або прохання, висловлене так, що не припускає заперечення. Це здебільшого стосується загальноприйнятих норм і правил поведінки.

Кожна дитина не тільки прагне наслідувати дорослих, а й мріє якнайшвидше вирости. Цей природний потяг до очікуваних приємних змін народна педагогіка вміє використовувати. Орієнтування на майбутню перспективу („будеш слухняним, поїдеш зі мною до міста”, „як одужаєш, зможеш у річці купатися”, „підростеш – підеш до школи”) не тільки викликає настрій радісного очікування, а й вселяє відчуття життєвого оптимізму, мобілізує усі сили на досягнення мети, здійснення добрих учинків [80, 36].

Головний обов'язок народних вихователів — мудро застерегти людину від необачного кроку. Всі знають, що краще запобігти лиху, ніж виправляти його наслідки. Цьому завданню підпорядковані такі методи виховання, як напучення, застереження і заборона. Напучувати в народному розумінні означає давати поради, настанови, навчати чого-небудь, формувати позитивні навички. Застерегти – це заздалегідь попередити когось про щось небезпечне, небажане, оберігати від кого-небудь або чого-небудь, запобігати чомусь поганому. Суть заборони полягає у наказі не робити чогось [1, 71].

Серед методів стимулювання позитивної поведінки популярністю користується навіювання, основне призначення якого збуджувати певний настрій, психологічний стан, прищеплювати певні почуття. Цей метод у народній педагогіці виражений досить своєрідно й оригінально, позначений рисами народної кмітливості й винахідливості, елементами казковості, вигадки, які дуже полюбляють діти. Та й за змістом народні навіювання дуже різноманітні: „Не їж зелених слив, бо в череві жаби виростуть”, „Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш” тощо. У народі подібних навіювань надзвичайно багато. Наведемо приклад народних навіювань, спрямованих на виховання культури поведінки за столом: „Не сідай за кут стола, бо не одружишся”, „Коли їси, то не співай, бо матимеш дурного чоловіка (дурну жінку)”, „Не об'їдайся медом, бо пупцем потече”, „Не їж у шапці, бо твоя жінка матиме дурного чоловіка”, "Коли сидиш, то не дриґай ногами, бо чорта колишеш”, „Не облизуй макогін, бо швидко полисієш”, „Не сьорбай і не клацай ложкою по зубах, бо будеш мати заїди”, „Не об'їдайся сиру, бо скоро буде твоя голова сива” [83, 108].

Народна педагогіка передбачає застосування заохочень і покарань у вихованні. Під заохоченням вона розуміє спонукання певними засобами до дії. Найпоширенішими видами заохочень є схвалення вчинку, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Заохочення дітей старшими, авторитетними людьми має велике значення. Воно закріплює позитивні навички й стимулює до кращої поведінки, вселяє здоровий життєвий оптимізм, зміцнює віру у власні сили й можливості, породжує бадьорість, новий і приплив енергії, гарний настрій і готовність до праці, загострює почуття відповідальності й власної гідності, сприяє створенню добрих взаємин між вихователями і вихованцями.

Не обходиться народна педагогіка без покарань. З погляду педагогічного це метод негативної оцінки вчинків або дій вихованця з метою їх викорінення. Основне призначення покарання полягає в тому, щоб породити у винуватця неприємні переживання, гіркоту вини й сорому за поганий учинок, бажання більше його ніколи не повторювати. Найчастіше застосовуються такі види покарань, як зауваження, репліка, осуд. Зауваження — це коротко висловлене судження, міркування з приводу чого-небудь. Осуд — виявлення негативного, несхвального ставлення до чогось. Осудливі зауваження, як правило, супроводжуються розкриттям негативних наслідків поганого вчинку [45, 16].

З покаранням тісно пов'язаний метод природних наслідків, які логічно випливають з учинків дитини (насмітив — прибери, образив — попроси пробачення, кинув — підніми тощо). Покарання може виражатися й у формі докору, а також в тимчасовому обмеженні окремих прав дитини — позбавлення права на розвагу чи улюблене заняття, наказ стати в куток, усунення від якоїсь важливої для сім'ї діяльності.

Справжній успіх у вихованні приходить тоді, коли воно спирається на самовиховання, зливається з ним. Народні педагоги вважають, що все, чого людина досягає у житті, значною мірою приходить завдяки самовихованню. Емпіричним шляхом, на основі багатьох спостережень, вони дійшли цілком об'єктивного висновку, що рівень виховання значно знижується, якщо той, кого виховують, не бачить і не хоче розуміти своїх недоліків, не прагне їх позбутися, тобто уникає самовиховання [48, 51].

До самовиховання дитину залучають змалку, дбаючи про формування потреби в ньому через розвиток самосвідомості, гартування волі, прищеплення позитивних ідеалів, прагнення до самостійності, соціальне цінних видів діяльності, ініціативності, виконання громадських обов'язків. Форми самовдосконалення узгоджуються з віковим та індивідуальним розвитком особистості. Вони різноманітні й виражаються загалом у вигляді пристосування, наслідування, орієнтації на дорослих, ровесників, старших товаришів, друзів, народних героїв.

Народна педагогіка вимагає, щоб батьки, піклуючись про фізичний розвиток дитини, всіляко заохочували її до рухів. Чим більше дитина рухається, тим краще росте і розвивається („Як дитина бігає і грається, то їй здоров'я усміхається”). Коли дитя швидко росте і міцніє, то батьки відзначають: „Росте, як каченя на воді”, „Росте, як на дріжджах”.

Найпоширенішим, найдійовішим, загальнодоступним засобом фізичного виховання дітей у народній педагогіці є оздоровчі сили природи — сонячні промені, свіже повітря і вода. Народна педагогіка всіляко заохочує перебування дітей на свіжому повітрі, сонці. Велика користь сонячного світла була помічена дуже давно. Великі цілющі властивості сонця (ярила) широко використовували ще давні слов'яни, в яких побутував звичай винесення хворих з хатин під прямі або розсіяні промені сонця. Сонячне світло зміцнює здоров'я, сприяє нормальному розвитку організму [49, 56].

У сім'ї дорослі прищеплюють дітям елементарні гігієнічні навички, вимагаючи, щоб вони щодня вмивалися, тримали в чистоті тіло, одяг і взуття, постіль, житло, а під час харчування добре пережовували їжу. Дітей систематично купають, До купання вдаються вже на другий чи третій день народження немовляти. Воно має медико-профілактичне значення („щоб дитина чистенька і пахуча була”). На Україні поширився звичай класти в першу купіль новонародженого різні ароматичні квіти і трави, насамперед любисток, руту, м'яту, висловлюючи маляті різні добрі побажання.

Так, у купіль хлопчика клали любисток („щоб любили”), гілочку дуба („щоб був міцний, як дуб”), а також барвінок, тую („щоб довго жило”), чорнобривець („щоб був чорнобривий”), а в купіль дівчинки — ромашку („щоб рум'яна була”), калину („щоб красна була”), гілочку вишні („щоб гарна була”), любисток („щоб люб'язна була”) чи яблуко („щоб була червоненька”) тощо [31, 62].

Зрозуміло, що, підрісши, діти вже купаються самі: влітку — в річці, озері чи ставку, взимку чи в холодну погоду — вдома в дерев'яному цебрику, кориті чи ванні, використовуючи мило (раніше замість мила, яке було дорогим, часто використовували золу). Схвально відгукується народна педагогіка й про лазню і парильню як оздоровчі засоби („Хто лазню знає, той хвороб не має”), відомі ще з далекого минулого. Вода здавна в багатьох народів є символом чистоти й здоров'я. Одне з доброзичливих народних побажань так і гласить: „Будь здоровий, як вода”. Ще й досі в деяких сім'ях зберігся звичай випускати малих дітей голими під зливний теплий літній дощ з надією, що діти після цього краще ростуть. Діти влітку вчаться ловити рибу, печерувати раків. Одяг у гарячу пору носять простий, льняний і шиють його так, щоб до тіла був широкий доступ сонця й повітря. У теплу пору року дітей у селі привчають ходити босоніж [10, 18].

Багатовіковий народний досвід переконав, що ходіння по землі босоніж влітку — прекрасний спосіб гартування людського організму, надійний засіб запобігання плоскостопості. Між іншим, діти охоче бігають босоніж, вбачаючи в цьому якусь особливу принадність. Слід зазначити, що цю давню традицію народної педагогіки, тепер дещо призабуту, палко підтримував видатний педагог В.О.Сухомлинський. Так, у своїй відомій книжці «Серце віддаю дітям» він розповідає про те, як теперішні сільські діти-шестилітки прийшли першого дня до школи: „Майже всі діти святково вдягнені, в новеньких черевичках. Це мене занепокоїло: сільські діти з давніх-давен звикли в жаркі дні ходити босоніж, це прекрасне фізичне загартування, кращий засіб запобігання простудним захворюванням. Чому ж батьки намагаються захистити дитячі ніжки від землі, вранішньої роси й гарячої розпеченої сонцем землі? Все це вони роблять з добрих намірів, а виходить погано: з кожним роком усе більше сільських дітей взимку хворіють на грип, ангіну, коклюш. А треба так виховувати дітей, щоб вони не боялися ні спеки, ні холоду” [див. 57, 61].

Тому, ведучи своїх учнів у школу «під блакитним небом, на зеленій травичці, під гіллястою грушею, на винограднику, на зеленому лузі», Василь Олександрович запропонував: „Скиньмо ось тут черевички й підемо босоніж, як ви звикли ходити раніше.— Діти радісно защебетали; їм незвично, навіть незручно ходити в жарку погоду в черевиках.— А завтра приходьте босоніж, у нашій школі це буде найкраще”. Дуже добре, якщо діти люблять улітку бігати босоніж наввипередки.

Народна педагогіка знає немало ігор, які сприяють фізичному розвитку дітей: „гуси-лебеді”, „піжмурки”, „третій зайвий”, „мисливці і качки”, „квач”, „курки”, „естафета” та інші. Поставлена мета в них досягається через різноманітні рухи: ходьбу, стрибки, біг, кидання чи перенесення предметів. Рухливі і спортивні ігри виховують силу, спритність, витривалість, відвагу, рішучість, ініціативу, товариську взаємовиручку, привчають долати психічні й фізичні навантаження, гартують організм, створюють у дітей бадьорий і веселий настрій.

Спортивні поєдинки дуже захоплюють молодь. У них беруть участь не тільки діти, а й дорослі. На Україні рідко які свята обходяться без силових змагань та різних випробувань. Кожний старається змалку навчитися плавати. Там, де є річка, озеро чи ставок, плавати й пірнати повинні вміти всі діти. А коли хлопці пасуть корів десь на вигоні, то граються м'ячем, влаштовують такі ігри, як „свинка” та інші. Добре сприяють фізичному загартуванню їзда на самокаті чи велосипеді, плавання на човнах, а також їзда верхи на коні [81, 27].

Діти охоче вчаться стріляти з лука, стрибати в довжину і ширину через різні природні перепони — струмки, рівчаки, а також через скакалку, спритно лазити по деревах, піднімати тягар, боротися, далеко кидати якийсь предмет, у тому числі й камінчики в річці так, щоб вони підстрибували по водяному плесі, бігти за обручем чи паперовим вітряком, котити дерев'яні коліщата, запускати до хмар паперового змія, монтувати водяний млин.

Якщо батьки дуже зайняті роботою, то спортивні ігри й розваги діти організовують самі, без дорослих. Великою радістю для дитини є гра в сніжки, ліплення снігової баби, катання на санках, лижах і ковзанах. У забезпеченні фізичного виховання дітей у сім'ї велику роль відіграють батьки. Саме вони є прикладом для своїх дітей у ставленні до фізичної культури [63, 29].

Прекрасна традиція зародилась і поширилась у сім'ї, коли і мати, і батько самі вранці роблять ранкову зарядку й залучають до неї дітей, катаються разом з ними на лижах і велосипедах, беруть участь у походах і прогулянках. У таких сім'ях, як правило, цікавляться успіхами своїх дітей на уроках фізкультури, заохочують їх до занять спортом у дитячо-юнацьких спортивних школах.

Важливим чинником, який визначає характер виховання дітей у сім'ї, звичайно, є праця. Народна педагогіка справедливо вважає, що сила й витривалість виявляються і розвиваються насамперед у праці („Без діла сидіти, то можна й одубіти”). Який би то силач не був, але якщо він цурається праці, то його сила нічого не варта. Про такого в народі кажуть: „Їсть, п'є та байдики б'є”, „В роботі „ох”, а їсть за трьох”. Життя трудової сім'ї завжди спрямовує зусилля дитини в русло праці [83, 136.

До відкриття раціональних засобів фізичного виховання, як і інших його напрямів, народна педагогіка йшла емпіричним шляхом, через спроби й помилки, Геніальне і бездарне уживалося в педагогічній творчості, як воно часом уживається в пошуку науковому. Тому не все в народній педагогіці є прогресивним. Це стосується, зокрема, тугого сповивання немовлят, щоб „дитина росла струнка, мала рівненькі ручки й ніжки”, попереднє розжовування їжі матір'ю при годуванні дитини, вдавання до ворожок і шептунів при захворюванні дитини.

Заради справедливості зазначимо, що сам народ до таких негативних моментів у вихованні, хоч і в якийсь час поширених, ставиться критично. „Ворожка — на той світ доріжка”,— застерігає народна мудрість тих, хто при захворюванні вертається за лікарською допомогою до чаклунів. Етно-педагогіка розкриває справжню причину хвороб. Люди часто хворіють, бо „глядітись не вміють”, і радить при лікуванні покладатися на природні можливості нашого організму („Сон — найкращі ліки”, „Виспишся – помолодшаєш”) [59, 190].

У підході до фізичного виховання родинна етнопедагогіка спиралась на раціональне зерно народної медицини, в основі якої лежав нагромаджений протягом віків народний досвід, відкриті народом ефективні засоби й прийоми лікування, які передавались з покоління в покоління.

Однією з характерних рис народної практики фізичного виховання було її профілактичне спрямування, застереження батьків від можливих промахів. Так, народна педагогіка стежить за тим, щоб у шлюб не вступали люди з кровними зв'язками, що шкідливо позначається на потомстві або взагалі призводить до бездітності. З таких самих міркувань осуджуються і занадто ранні шлюби [58, 53]. „То дуже погано, коли діти дітей родять”,— кажуть у народі. Народна педагогіка різко виступає проти куріння („Хто цигарки палить, той у гріб спішить”), пияцтва („Горілка з ніг людей збиває”, „Від нива болить спина, від горілки — серце”), статевої розпусти („У гуляки діти вовкулаки”, „Розпусник гуляє — гнилу душу має”) та інших шкідливих явищ, які згубно впливають на здоров'я дітей та родинні взаємини.

З метою здійснення нормального фізичного розвитку дитини етнопедагогіка звертала увагу на необхідність додержання режиму дня, харчування та сну, рівномірного чергування роботи й відпочинку.

Розділ 2. Дослідницько-експериментальна робота

2.1 Формування фізичної діяльності учнів засобами українських народних рухливих ігор

Головний зміст рухливих ігор полягає у тому, що дітям пропонується виконати задачу, яка складається дорослими у певній цікавій ігровій формі. Головна мета — допомогти сформувати фізичну активність дитини. Гра при цьому виступає не тільки як засіб закріплення навичок, але як і одна з форм навчання. Кожна гра має свою структуру: зміст, завдання, правила та ігрові дії. Звідси можна побачити, що ігри з правилами беруть свій початок із сюжетно-рольових ігор. Крім нового елемента гри (дидактичної задачі), виділяють й інші новоутворення: мотив рухливих ігор починає все більше орієнтуватися не на процес гри, а на її результати.

Отже, рухлива гра – це різносторонній процес, що визначається єдиною спільною метою, яка спрямована на фізичний розвиток дитини. І тільки усвідомлення особливостей кожного виду гри дає можливість, під час їх проведення, розвивати та пізнавати дитину.

Рухлива гра має сталу структуру, яка відрізняє її від інших видів діяльності. Структура гри – це основні елементи, які надають їй форми навчання та гри одночасно: дидактичні та ігрові завдання, ігровий задум. ігрові дії, правила, зміст, результат. Дидактичні завдання визначаються вчителем відповідно до програми. Ігрові завдання – це ті завдання, які виконуються дітьми в ігровій діяльності. Постановка двох завдань – дидактичних та ігрових – відображає взаємозв’язок навчання та гри.

Ігровий задум в рухливих іграх здебільшого виражений у самій назві. Ігрові дії надають грі ігрової форми і викликають у дітей інтерес до її змісту. Вони полягають у перестановці предметів, їх збиранні, наслідуванні рухів тощо. Кожна рухлива гра має правила, які підпорядковані ігровому задуму і змісту гри та одночасно виконують дуже важливу функцію – організовують гру. Правила гри – це точно визначені вимоги до дітей. Основою рухливої гри є фізичний зміст.

Отже, рухлива гра належить до класу ігор з правилами, оскільки виділення і усвідомлення системи ігрових і навчальних задач відбувається за допомогою наявності певних фіксованих правил. Система правил кожної рухливої гри дає змогу не лише визначити зміст освіти, що реалізується в грі, а й дозувати його, розподіляти за окремими навчально-ігровими циклами. Ігровий кодекс задає часовий і організаційний режим навчання, визнає певний розпорядок, відповідно до якого нормується взаємодія дошкільників між собою і з вчителем. Тому рухливу гру можна трактувати як форму навчання, де засвоєння змісту освіти дітьми під керівництвом вчителя опосередковане їхньою ігровою взаємодією, що регулюється певними, встановленими правилами гри, порядком і режимом.

В структурі рухливої гри виділяють відносно самостійні елементи — гру і навчання, кожний з яких має складну організацію, що відображає їх специфіку. Третім основним елементом структури є ігрова модель, на основі якої може здійснюватись реальна взаємодія учнів між собою та з педагогом. Ігрова модель є тією ланкою, що поєднує автора (ведучого) рухливої гри та її учасників. Тому необхідно розглядати її з двох позицій.

З одного боку, це форма втілення задуму, форма відображення певних висновків про закономірності ігрової діяльності і навчання, про педагогічні умови ефективного застосування даної моделі, про характер взаємодії дітей та вчителя в ході гри і навчання. Вчитель переносить усі ці знання на ігрову модель, внаслідок чого вона стає результатом його проективної діяльності. З іншого боку, ігрова модель стає вихідним елементом структури діяльності учасників, проектом здійснення цієї діяльності. Вона є ядром, організуючим стержнем рухливої гри.

Порівняно з етапом проектування рухливої гри, в її реальному ході змінюється не лише місце ігрової моделі, але і зв'язок ігрової діяльності і навчання. Якщо ведучий гри підпорядковує ігрову форму змісту фізичної освіти, то її суб'єкти на основі ігрової моделі розгортають передусім ігрову діяльність. У свою чергу гра виступає приводом для здійснення навчання і стає емпіричною базою навчальної діяльності, а це означає, що діти й вчитель в межах ігрової діяльності є рівноправними партнерами.

Ігрова модель як один з основних елементів рухливої гри містить в собі конкретний зміст освіти, чергова порція в кожному циклі гри є метою навчання і об'єктом засвоєння дітьми і встановлюється у певному матеріалі. Двома іншими елементами є ігровий кодекс, що представлений системою правил, та певний ігровий матеріал, що містить в собі засоби, через які реалізуються правила гри (предмети, опис правил, ролей, сюжету тощо). Ігровий кодекс та ігровий матеріал цілком підпорядкований змісту освіти.

Діяльність учасників рухливої гри розгортається на основі навчально-ігрових задач, які являють собою органічний синтез ігрової й навчальної задачі. Ігрова задача виступає як привід для звернення дітей до навчальної задачі. Вона створює установку і психологічну готовність дітей до виконання навчальних дій, формуючи тим самим мотив фізичної діяльності. В свою чергу, розв'язання навчальної задачі сприяє засвоєнню дітьми чергової порції змісту освіти й наповнює ігрову діяльність новим змістом.

На відміну від системи навчальних задач, на яких розгортається навчання у традиційних його формах, системи навчально-ігрових задач у рухливій грі не завжди буває представлена у явному вигляді, а послідовність зміни цих задач у процесі гри заздалегідь не визначена. Саме невизначеність ігрового процесу, непередбачуваність його розвитку є найважливішою процесуальною характеристикою ігрової діяльності.

Ігрові правила в рухливій грі можна поділити на три групи:

1. Операційні правила, які обмежують виконувані учасниками в грі дії і операції.

2. Процесуальні правила, які задають логічні і часові характеристики навчально-ігрової діяльності і визначають спосіб зміни ігрових циклів. В них відображається ігрова процедура самої гри.

3. Організаційно-управлінські правила, які визначають організаційну структуру гри (індивідуальної, групової), задають спосіб взаємодії учасників навчально-ігрової діяльності, визначають способи контролю і оцінювання для учасників гри.

Залежно від того, яка група правил має в рухливій грі визначальне значення, можна віднести гру до певного типу. В іграх, де провідну роль відіграють операційні правила, джерелом невизначеності є різноманітність можливих комбінацій. Це так звані комбінаторні ігри. Основне завдання комбінаторних ігор — створення емпіричної бази, необхідної для введення дітей в систему певних понять, але впровадження їх у навчально-виховний процес ускладнено обмеженою кількістю учасників партії. Розгортання ж на занятті одночасно декількох ігрових партій для залучення до гри усіх дітей знижує оперативність контролю вчителя за ходом гри з боку. Тому традиційно проведення таких ігор пов'язують з позакласними заняттями.

До другого типу рухливих ігор належать ймовірнісні ігри. Основними тут є процесуальні правила, зміст яких і обумовлює характер ігрового процесу. Прикладом таких ігор є різноманітні вікторини, мета яких закріпити знання з фізкультури, розвинути логічне мислення.

Третім типом для ігор виступають стратегічні ігри, в основі яких лежать організаційно-управлінські правила. Їх основна функція викликати ігровий конфлікт, зіткнути інтереси учасників. Даний вид відтворює певний бік соціальної діяльності й передбачає рольову поведінку учасників. Тому їх ще називають рольовими іграми. Вони збуджують уяву дітей, відкривають можливості для імпровізації.

Розуміння головних особливостей рухливих ігор і знання їх різноманітності дозволяє вчителю успішно розв'язувати поставлені завдання.

Не потрібно забувати, що однією з головних вимог до застосування рухливих ігор є те, щоб основна дидактична задача відповідала (яка складає зміст гри) навчальній меті заняття, була для дітей посильною, сприяла максимальній активізації їх фізичної діяльності. Важливо дотримуватись певної послідовності при виборі ігор: іграм із складними завданнями повинні передувати більш легкі, які підготують дітей до подолання труднощів, обумовлять успіх в іграх більшої складності.

Сьогодні, в час відродження національної системи виховання, дуже важливо залучати до процесу формування особистості дитини українські традиційні народні дитячі ігри. Національні дитячі ігри дуже глибокі своєю мудрістю, містять у собі величезний виховний потенціал. Вони добре сприймаються нашими дітьми, і за формою, і за змістом найповніше відповідають ментальності української дитини.

Слід зазначити, що гра — це, як правило, переживання, тому найбільш активною піл час гри стає емоційна сфера. Подібно до того, як під час перегляду захоплюючого фільму глядачі стають причетними до його подій, так і в процесі цікавої гри її учасники можуть забувати про все інше. Гра може бути рухливою, коли поряд з емоційною активізується фізична сфера дитини, і може бути статичною з точки зору рухливості тіла — це ігри логічні, ігри на кмітливість, коли разом з емоційною активізується інтелектуальна сфера.

Аналіз гри та її елементів з точки зору розвитку основних сфер життєдіяльності людини може дати науково обґрунтовані відповіді на досить цікаві запитання, наприклад, чому так важко привчити дитину до регулярного виконання фізичної зарядки.

Багато моральних якостей формуються і закріплюються у сфері фізкультурно-спортивної ігрової діяльності дитини. В творчій, рольовій або просто вільній грі, в гурті ровесників або ж на самотині дитина добровільно і цілком свідомо бере на себе певні ролі, обов'язки. Простежує послідовність виконання ігрових дій відповідно до світу дорослих людей, з моделюванням їх поведінки, реакцій, манер спілкування. Граючись, діти «здійснюють» відважні вчинки, переживають незвичайні пригоди, виконують ролі, пов'язані з виявом високих шляхетних якостей. Наприклад, сміливості, відважності, геройства, стійкості, мужності, рішучості, кмітливості.

Значення народних рухових ігор не обмежується лише виконанням конкретних завдань фізичного розвитку і вдосконаленням особистісних якостей людини. Як елемент культурної спадщини народу, ігрова форма вияву активності людини служила й служить задоволенню її потреб у відпочинку, розвагах, пізнанні світу, фізичному вихованні. Особливо велике значення для фізичного розвитку і гартування дитини мають рухові фізкультурно-спортивні ігри.

Аналіз психолого-педагогічної та фізкультурно-спортивної літератури засвідчує, що народні ігри в системі фізичного виховання застосовуються епізодично. При цьому недостатньо враховуються соціально-культурні та психофізіологічні можливості дітей молодшого шкільного віку. Також немає чіткості в класифікації рухливих ігор за характером рухової діяльності. Основна увага в плані підходу до питань розвитку моторики у дітей із застосуванням цих засобів як з боку науковців, так і практиків здебільшого зосереджується на іграх з ходьбою, бігом, стрибками та метанням.

Діти молодшого шкільного віку бажають швидше відчути себе дорослими. І це бажання реалізується в усіх формах щоденного буття дитини – в іграх, у спілкуванні з ровесниками, в побутових взаєминах, в отриманні відповіді на питання, які ставить перед нею життя, у проявах самостійності при вирішенні тих чи інших проблем.

Сучасна дитина приходить у школу з великими потенціальними можливостями. Але для того, щоб вони перетворились у реальні сили, в особисті властивості і, щоб на їх базі вона "навчалась бути людиною", педагогічний процес слід так організувати, щоб він був цілеспрямованим, виховним, навчаючим, формуючим. Це дасть змогу підготувати дитину до життя в суспільстві, зробити її здатною до пізнання світу і самої себе як особистості, до творчої праці, до прилучення і збагачення культури. Діти повинні розвиватися в ситуації гнучкості програми, свободи, активного мислення, дискусії, творчості, діяння. Ігровий метод в цьому плані найбільш успішний, бо діти відчувають радість і задоволення від самої гри [62, 54]. У жодній порі свого життя людина не виявляє стільки рухливості, як під час ігор та забав у дитячому віці.

Важко переоцінити значення ігор у справі формування фізично здорового, етично стійкого та інтелектуально розвинутого члена суспільства. Завдяки їм можна виховати у дитини всі ті властивості, які ми шануємо у людей і які нам хотілося б прищепити за допомогою найрізноманітніших рухливих ігор. В залежності від змісту гри дитина змушена оцінювати загальну обстановку та самостійно вирішувати, що й коли їй треба робити. Захоплена грою, дитина гартується в терпінні, наполегливості, розвиваючи при цьому фізичні якості (сила, швидкість, витривалість, спритність, гнучкість). Гра веселить, радує, а здорова радість конче необхідна для всебічного розвитку тіла і душі [56, 19].

Головне завдання класовода і вчителя фізичної культури полягає в тому, щоб зміцнювати здоров'я дітей шкільного віку та сприяти їх загальному фізичному розвитку. Критерієм цього завдання служать комплексні програми середньої загальноосвітньої школи з фізичної культури, в яких розроблено навчальні нормативи, які визначають оптимальний рівень засвоєння навичок і вмінь та розвитку фізичних якостей. У них також подаються контрольні вправи, які застосовуються вчителем для оцінювання рухової підготовленості школярів різних класів.

Сучасна реформа освіти на Україні (створення гімназій, ліцеїв, шкіл з гуманітарним, фізико-математичним нахилами тощо) дає змогу вступати до школи за віком з різницею в 10-14 місяців. Деякі батьки віддають дітей до школи раніше шестирічного віку і намагаються їх бачити у так званих престижних школах. До цих шкіл іде відбір тестуванням: перевіряють мовлення, пам'ять, логічне мислення, математичні нахили тощо. Одні діти (хоча деякі не досягли шести років) проходять це тестування і стають учнями таких шкіл, інші не витримують цього випробування, але їх батьки чекають ще рік (відповідно удосконалюючи підготовку) і знову приводять дитину до цієї школи. У результаті, в одному класі навчаються 5 років 4-5 місяців і 6 років 8-10 місяців. Така різниця у віці значно ускладнює роботу і вчителя фізичної культури і учня. Згідно фізіології людини ці діти мають відмінності не тільки у руховій підготовленості, але й у фізичному розвитку.

У результаті неможливості виконати деякі фізичні вправи згідно вимог шкільної програми у частини учнів формує комплекс неповноцінності, який спричиняє індиферентність, байдужість, відсутність зацікавленості до їх виконання. Втрачається інтерес до фізичної культури, і поступово формується стійке ігнорування і небажання виявляти рухову ініціативу, яка проявляється в пасивності на уроках фізичної культури або в безпричинних пропусках їх, шукаючи для цього відповідні виправдання [85, 20].

Досвід роботи з дітьми під час різних педагогічних практик і наше дослідження переконує, що ставлення до уроків фізичної культури великою мірою залежить від темпераменту молодшого школяра, так діти із збудливим типом нервової діяльності (холеричний темперамент) зазвичай бойові, задиркуваті, швидко і легко збуджуються, дуже рухливі й емоційні. Вони із задоволенням ходять на уроки фізичної культури.

Дітям з таким темпераментом особливо необхідні оптимальні фізичні навантаження (якщо, звичайно, цьому не перешкоджає слабке здоров'я), де вони могли б витрачати свою надзвичайну енергію і ставати урівноваженими й спокійнішими. Такі діти без особливої психічної травми переносять словесні покарання. Але при вилученні їх на деякий час з гри, або при зауваженні, що „ти більше не будеш грати” - вони надто переживають. При поверненні у гру – забувають своє позбавлення свободи, яке проявляється в надмірній руховій активності.

Діти із сильним урівноваженим типом нервової діяльності (сангвінічний темперамент) менш рухливі. Але, як правило, вони життєрадісні та енергійні і з задоволенням займаються на уроках фізичної культури. Такі учні швидко й охоче захоплюються спортивними заняттями, досить посидючі й легко переборюють труднощі. Без плачу і зривів переносять застосоване об'єктивне до них покарання [37, 92].

Ще спокійніші діти, у яких переважає стримана, часом чітко виражена загальмованість поведінки (флегматичний темперамент). Вони старанні, працездатні, але надто повільні в рухах. Така рухова їх уповільненість може призвести декого із них до негативного ставлення у навчанні. Особливо спостерігається це ставлення в колективних іграх із суперництвом, де діти перших двох темпераментів без бажання беруть їх у свої команди, або відводять їм другорядні ролі у грі.

Діти із слабким типом нервової діяльності (меланхолічний темперамент) володіють дратівливістю, часом плаксивістю. Школярі цього типу часто інертні, боязкі, сором'язливі, не здатні витримувати більш-менш сильні фізичні і нервові навантаження, замикаються в собі. У них найбільш прогресує негативізм до уроків фізичної культури [37, 93].

Проведене нами дослідження також засвідчує, що неабиякий вплив на негативне ставлення до уроків фізичної культури має однотипність їх змісту. Тобто, проведення уроків за однією і тією ж схемою: біг, розминка (комплекс загально-розвиваючих вправ на кожному уроці однакові), техніка вивчення певної вправи (старт, стрибок, метання, прикладні вправи тощо), в кінці уроку проведення рухливої гри. Спостерігаючи за такими уроками, ми прийшли до висновку, що діти проявляють свою рухову активність тільки у грі, а до інших фізичних вправ відносяться пасивно, їм не цікаво декілька разів виконувати одноманітні рухові дії (це за останній період стало загальним явищем), тим більше, якщо вони не пов'язані із звичним для них середовищем і фактично носять абстрактний характер.

Гра складає „зону найближчого розвитку дитини”. Л.С.Виготський писав: „У грі дитина завжди вище свого середнього зросту, вище своєї звичайної повсякденної поведінки; вона у грі ніби на голову вища самої себе. Гра в конденсованому виді містить у собі, як у фокусі збільшуваного скла, всі тенденції розвитку; дитина у грі ніби намагається зробити стрибок над рівнем своєї звичайної поведінки” [15, 65]. У грі діти забувають вікову різницю. Холерик привчається до зосередженості і дотримання загальних правил гри, меланхолік навчається самостійності й активності, а флегматик має можливість відчути радість успіху, задоволення у досягненні мети.

Діти молодшого шкільного віку віддають пріоритет саме тим іграм, які у своєму змісті розкривають близькі для них символи та рухові дії.

Проведене нами опитування показало, що молодші школярі 1 і 2 класів надають перевагу сюжетним іграм з нескладними правилами (21,9%) та іграм з правилами без сюжетів (43,6%). В учнів 3 класу переважають ігри з правилами без сюжетів (69,9%), ігрові вправи з орієнтацією на досягнення результату (46%), а у хлопчиків - спортивні ігри (64,5%).

Отже ми бачимо, що в 8-9-річних дітей сюжет або роль у грі повністю відходить на задній план. З цього віку молодші школярі полюбляють ігри із суперництвом, які відповідають їхнім психофізичним потребам.

Діти, у яких довжина тіла переважає над вагою (низький і середній рівень фізичної працездатності), не перебірливі в рухливих іграх і можуть брати участь у будь-якій запропонованій їм грі.

Проведені попередні бесіди-інтерв'ю з дітьми початкової школи засвідчили, що всі діти люблять гратися. Разом з тим матеріали опитування школярів засвідчило їх недостатню обізнаність з народними рухливими іграми. Так, тільки 2,8% молодших школярів знають не більше 10 рухливих ігор, 6,2% - 7-9 ігор, 44,4% - 4-6 ігор, 32,2% - 1-3 гри, 13,8% учнів утримались від відповіді.

На запитання, звідки діти знають народні ігри, відповіді були різними, але з них переважали такі: навчили в дошкільному закладі (32,6%), грали в школі на свята за народним календарем (20,9%), на уроках фізкультури (14,3%), навчили дідусь або бабуся (14,3%). Окрім того, 15,7% школярів взагалі не знають, що таке народні ігри. При опитуванні, в які рухливі ігри грають діти у свята за народним календарем, виявилося, що лише, на свято Андрія Первозванного (13 грудня – „Калита”) і на свято Явдохи Плющихи (14 березня, прихід весни, „Дуб”, „Подоляночка”, „Гарбуз”, „Огірочки”, „Мак”). Такі відповіді свідчать про низький рівень обізнаності з національними рухливими іграми дітей молодшого шкільного віку.

Одночасно ми ознайомились зі станом професійної готовності педагогів до оновлення змісту системи фізичного виховання молодших школярів через національні ігри.

З матеріалів опитування ми почерпнули такі дані: учителі початкових класів застосовують народні ігри на великих перервах, або після уроків на спортивному майданчику (6,6% - через 1-3 дні, 13,7% - через 4 і більше днів). Для цього використовують лише чотири літературно-методичних джерела: журнал "Фізичне виховання в школі" (32,8% учителі фізичної культури, 3,5% - початкових класів), журнал "Початкова школа" (12,6% і 17,8%), методичні рекомендації для вчителів та вихователів початкової школи "Учитель і психодіагностика" (1,8% і 19,3%), навчальний посібник "Українські народні ігри та забави" (39,7% і 12,2%).

При виборі народних ігор за характером рухової діяльності учителі надають перевагу таким основним видам рухів (ігри з ходьбою, бігом, метанням і стрибками), включаючи їх у систему фізичного виховання для розвитку фізичних (сила, швидкість, витривалість, спритність, гнучкість), розумових і морально-вольових якостей.

Бесіди з педагогами підтвердили наші припущення про низький рівень обізнаності вчителів фізичної культури і початкових класів з національними іграми і використанням їх за характером рухової діяльності в системі фізичного виховання для забезпечення розвитку молодших школярів.

Разом з тим освітяни висловили свої побажання щодо розв'язання цієї проблеми. Так, на їхню думку, необхідно першочергово розробити методичні посібники, удосконалити програми, методичні рекомендації з питань використання народних ігор і включити їх в „програму курсів підвищення кваліфікації вчителів, в обговорення на науково-практичних конференціях і методичних заняттях вчителів початкових класів. Матеріали констатуючого експерименту засвідчили низький рівень знань освітян з проблем використання народних засобів в системі фізичного виховання дітей.

2.2 Організація і зміст експериментального дослідження

Наше дипломне дослідження проводилося у два етапи.

На теоретичному етапі (2007/08 навчальний рік) визначена сфера і проблема дослідження; вивчалася психолого-педагогічна, методична література з даної теми; аналізувалася робота передових вчителів початкових класів у сфері використання народних рухливих ігор як засобу формування національно-культурної свідомості дітей у фізичному вихованні; формулювалася гіпотеза та завдання дослідження.

Експериментальний етап (2008/09 навчальний рік) був пов’язаний із тим, що на основі напрацьованої інформації проводився формуючий експеримент, пов’язане з формуванням національно-культурної свідомості дітей на основі використання комплексу українських народних рухливих ігор, вивчалася його ефективність та практична значущість.

Формуючий експеримент ми проводили за такими етапами:

1) констатуючий етап – виявлявся стан системи фізичного виховання дітей 5-6 років у дитсадку та першому класі;

2) формуючий етап – здійснювалося формування національно-культурної свідомості дітей на основі використання комплексу українських народних рухливих ігор;

3) узагальнюючий – основна увага спрямовувалася на аналіз і узагальнення результатів експерименту, оформлення дослідження та з’ясування подальших перспектив даної системи роботи.

Експериментальне дослідження проводилося у Бучацькій ЗОШ №1 І-ІІІ ступенів Тернопільської області. Ним було охоплено 63 учні 3 класу.

Виявилося, що в рухливих іграх створюються найсприятливіші умови для розвитку фізичних якостей та формування національно-культурної свідомості дітей. Правила ігор регулювали поведінку гравців, сприяли виробленню взаємодопомоги, колективізму, чесності.

При навчанні основним рухам ми широко застосовували ігрові прийоми у вигляді образних порівнянь, які викликають у дітей позитивні емоції. Вони з задоволенням ходили по «місточку» (гімнастична лава або колода), стрибали „з купинки на купинку” (кружечки з картону на підлозі), стрибали „через струмок” (зроблений з двох шнурів) та ін.

Виконання вправ у рівновазі (ходьба по колоді або лаві), лазіння по гімнастичній стінці, метання м'яча в ціль викликало певні організаційні труднощі. Діти виконували їх у довільному темпі, деяких з них потребували страховки. Тому по ходу вправи вчитель розмовляв з дітьми, давав індивідуальні зауваження, підказуючи як правильно виконувати рух. Постійний контакт з дітьми, емоційний та дружній тон активізували їх і викликали інтерес до запропонованих вправ.

Для занять підбиралися ігри великої рухливості, в яких брали участь всі діти. Головну роль у грі брав на себе вчитель, а в подальшому він доручав роль ведучого найбільш активним та кмітливим дітям. Рухлива гра повторювалася 3-4 рази. Більшість ігор мали сюжетний характер, який визначав зміст рухів. В процесі гри вчитель слідкував за діями гравців, дотримання ними правил, робив зауваження тим, хто їх порушує, стимулював активність дітей.

У процесі занять виявилося необхідним проявляти максимум уваги до кожної дитини, враховуючи її індивідуальність, допомагаючи осмислити рухове завдання. Загальною для всіх вимогою було привчання дітей бути наполегливими, доводити вправу до кінця, виховувати в них вольові якості у процесі виконання основних рухів.

Ми використовували рухливі ігри, різноманітні за змістом. Для занять підбиралися сюжетні ігри, естафети та ігри з елементами спорту, у яких передбачався розподіл гравців на команди. Відповідальні ролі в іграх виконували самі діти. Безпосередня участь вчителя в іграх не була обов'язкова. Він керував ходом гри, нагадував правила, слідкував за їх виконанням, а також спостерігав за правильністю рухів дітей. Однак це не включало епізодичну участь його в грі, що пожвавлювало ігрові дії дітей і підвищувало інтерес до неї.

Результатом використання українських народних рухливих ігор став більш високий якісний рівень виконання рухів. Це було пов'язано з розвитком можливостей дітей сприймати, уявляти, аналізувати та оцінювати послідовність та якість особистих рухових дій. Спілкування вчителя з дітьми під час гри, емоційне її проведення, об'єктивний аналіз наслідків допомагали більш свідомому відношенню гравців до своєї поведінки, позитивно впливало на виховання моральних та вольових якостей дітей.

Всебічному удосконаленню рухів та розвитку фізичних якостей сприяв змагальний метод проведення вправ та рухливих ігор. Змагання створювали умови для максимального проявлення рухових здібностей, виховання моральних та вольових якостей у дітей. Тому в основній частині заняття поряд з сюжетними іграми великої рухливості ми проводили ігри типу естафет, де змагалися між собою 3-4 команди.

В цих іграх діти намагалися не тільки діяти найбільш раціональним способом, а й максимально мобілізувати свої зусилля для досягнення найкращого результату, виявляли відповідні моральні та вольові якості. Вимоги до чіткого виконання правил сприяли вихованню в дітей дисциплінованості, витримки, відповідальності. Однак це не обмежувало можливість проявлення ініціативи, активності та винахідливості під час рухливих ігор на заняттях.

У використанні українських народних рухливих ігор з метою формування національно-культурної свідомості дітей важливим питанням було призначення ведучого і розподіл учасників гри на команди. Своєчасне навчання дітей різним способам вибору ведучого дало можливість справедливо розв'язувати актуальні для початку гри питання взаємодії в ігровому колективі, запобігати багатьом конфліктним ситуаціям між дітьми.

Виявилося, що ведучого гри найкраще обирати за допомогою лічилок. Перш ніж проводити розучування лічилки, педагог відбирав найбільш придатну для цієї гри як за змістом, так і за технікою рахунку. Коли рухлива гра заснована на діях певних персонажів – зайця, вовка, лисиці, для такої гри використовували лічилку, у змісті якої є назва головного персонажа гри. За виконанням техніки рахунку лічилки можна розподілити на декілька видів. Найчастіше рахунок за допомогою лічилки виконується таким чином. Гравці стають у коло, одна дитина всіх обходить, чітко промовляючи кожне слово тексту обраної лічилки і почергово вказує на кожного з учасників гри. Ведучим стає той, на кого випало останнє слово. Є лічилки, текст яких закінчується займенником „ти”. Така лічилка точно вказує, кому бути ведучим у грі.

Під час використання деяких лічилок діти домовлялися про додаткові дії, виконання яких і виявляє ведучого. Так, учні можуть домовитись, що всі учасники гри, в яку вони будуть гратися, стоять по колу, а один із них знаходиться у центрі з м'ячем. Він проголошує слова:

Раз, два, три!

Водити будеш ти!

Коли проголошено останнє слово, діти розбігалися далі від кола, а дитина, що стояла в його центрі, кидає м'яч, намагаючись влучити в когось з гравців. У кого попав м'яч – той і ведучий.

Ведучий міг бути обраний не тільки за допомогою лічилки, але й іншими способами. До них належать: вибір за згодою тих, хто грає; обрання ведучого більшістю голосів з тих дітей, що зібрались для гри; обрання, за результатами проведеної раніше гри: ведучим стає учень, який виграв попередню гру – був прудкішим, кмітливішим, уважнішим. Кожен з описаних способів вибору ведучого має свої переваги і недоліки, тому у навчально-виховному процесі їх варто чергувати.

Різними способами, що спираються на ініціативу і самоорганізацію дітей, ми проводили розподіл гравців на команди.

1 спосіб. За допомогою лічби за порядковими номерами, в залежності від кількості команд: перший – другий – третій і т.д.

2 спосіб. Згідно з вибором капітанів команд. Спочатку гравці вибирають капітанів команд, а потім капітани створюють свої команди за домовленістю з однолітками. Цей спосіб поділу на команди застосовувався, коли учні добре знають один одного і завдяки досить високому рівню розвитку мовлення і спілкування можуть швидко досягти домовленості.

3 спосіб. Створення постійних команд для проведення рухливих ігор.

4 спосіб. Розподіл на команди шляхом попарної домовленості (ватажки команд таємно від інших учасників гри обирають кожен собі слово-пароль, наприклад, один обрав слово „горіх”, інший – „яблуко”. Діти, які хочуть брати участь у грі, попарно підходять до них, і ті питають: „Яблуко чи горіх?” Назвавши слово, дитина переходить на бік того з керівників команд, хто його уособлює.

У деяких командних спортивних іграх доводилося встановлювати право першого ходу. Яка команда починає гру, ми встановлювали: виходячи з результатів попередніх ігор; право вибору перебирає собі команда, яка організованіше підготувала до гри майданчик та необхідні посібники; лічилкою між ватажками; за результатами певного виду змагання (фізичного або розумового) між представниками команд. Наприклад, розгадуванням загадок, влученням м'ячем у ціль, бігом наввипередки до зазначеного місця тощо; шляхом жеребкування.

Для цього можуть бути використані дві різної довжини, проте однакові завтовшки палички. Ставиться умова, що починає гру та команда, чий ватажок витягне коротку паличку. Один з гравців затискає обидві палички в кулаку таким чином, щоб зовнішні кінці були суміщені. Та команда, чий ватажок з двох витягне коротку, здобуває право першого ходу; відгадування, в якій руці знаходиться предмет (камінчик, фантик, каштан, дрібна іграшка тощо), парне чи непарне число схованих предметів, відгадування сторони монети і т. ін.; на основі поваги (наприклад, хлопці, граючи з дівчатами, пропонують їм на знак поваги до них почати гру першими, або переваги сильнішої за підготовленістю команди до слабшої; вимірювання руками на палиці - хто зможе утримати палицю по закінченні її вимірювання, той виграв для своєї команди право першого ходу.

Послідовне і систематичне навчання учнів різних способів самоорганізації під час проведення народних рухових ігор дозволяє ефективно використовувати час ігор для активного, повноцінного відпочинку дітей і сприяє формуванню рис самоврядування класного колективу, набуття кожним досвіду соціальної взаємодії.

Максимальний вплив українських рухових ігор як засобу гармонійного розвитку особистості в початковій ланці залежить від оптимально створених педагогічних умов їх організації, серед яких можемо визначити такі, як:

· систематичність проведення ігор упродовж дня;

· забезпечення взаємодії навчальної та позанавчальної діяльності з фізичного виховання;

· оптимальне поєднання прийомів і методів педагогічного керівництва грою у її підготовчій, основній і заключній частинах;

· використання педагогічних методів, адекватних значенню кожного з етапів керівництва грою для гармонійного розвитку особистості школяра.

Отже, українські рухливі народні ігри мають значні виховні можливості, які визначаються їх культурно-історичним походженням та соціальними функціями у дитячому середовищі.

Пояснення гри проводилося у вихідному положенні, з якого починається гра. Пояснення було образним, доступним, коротким. Перед поясненням учитель повідомляв, в яку гру будуть діти грати, робився розподіл на команди. Далі, якщо потрібно, вибирався ведучий. Лише після цього, як проведено цей організаційний момент, приступають до пояснення змісту та правил гри. Деколи при підготовці до гри потрібно було показати основні дії. Пояснення гри починалося зі слів: „По сигналу перші гравці виконують...”. Якщо в грі є речитатив, то слова вивчалися з дітьми перед проведення гри. При цьому вчитель звертав увагу на правильну вимову всіх слів, на те, щоб діти вимовляли слова голосно, виразно, але не крикливо.

Розмітка майданчика для гри проводилася заздалегідь або під час пояснення гри і розміщення гравців. Інвентар, атрибути роздають після пояснення змісту та правил гри, тобто перед початком проведення гри. Іноді їх кладуть на обумовлені місця, і діти по ходу гри беруть їх. Керівництво грою здійснював вчитель, подаючи команди, розпорядження, звукові та зорові сигнали. Робить вказівки по ходу, оцінює дії і поведінку дітей. Часом сам міг взяти участь у грі, виконуючи головну або другорядну роль. У деяких випадках брав участь у грі, коли не вистачає пари.

Вчитель не зловживав зауваженнями, вказівками на неправильне виконання рухів. Вони можуть знизити позитивні емоції, що виникають під час гри. Вказівки краще робити в позитивній формі, підтримуючи радісний настрій. Вчитель міг робити підказки про доцільність виконання того чи іншого руху. Крім того, він спостерігав за загальним станом і самопочуттям кожної дитини, стежив за діями учнів.

У кінці гри підводилися підсумки. Знаючи педагогічне значення кожної гри, вчитель відзначає тих, хто правильно виконував рухи, виявляв спритність, рішучість, швидкість, кмітливість, дотримувався правил, виручав товаришів, проявляв ініціативу, також називав і тих, хто порушував правила заважав гратися. Підводилися підсумки гри у цікавий формі, щоб викликати у дітей бажання наступного разу досягти ще кращих результатів.

На уроках в 4 класі проводилися одна-дві гри в будь-якій частині уроку. В підготовчій частині використовувалися ігри, направлені на організацію дітей, розігрівання організму, удосконалення в різних шикуваннях. В основній частині удосконалювалися рухові навички та вміння в бігу, стрибках, метаннях, рівновазі, лазінні та перелізанні. У заключний частині уроку проводилися спокійні ігри, що не потребують великої уваги, не викликають збудження.

Відповідно до програми, на уроках ми проводили такі рухливі і народні ігри, забави та естафети: „Кіт і миша”, „Подоляночка”, „Вовк і коза”, „Голуб”, „Невід”, „Птахи”, „Гречка”, „Дрібушечки”, „Сірий вовк”, „До своїх прапорців”, „Вудочка”, „Швидко по місцях”, „Ворони”, „У річку гоп”, „Горобчики-стрибунчики”, „Лисиця і курчата”, „На прогулянку”, „М'яч через шнур”, „Вправи з великим м'ячем”, „Вправи з малим м'ячем”, „Стонога”, „Сніжками по м'ячу”.

Також ми доповнювали програмові ігри іншими народними іграми, спрямованими на формування національно-культурної свідомості молодших школярів. Це були ігри такого змісту:

1. Ігри з елементами загальнорозвивальних вправ: „Батько і діти”, „Мак”, „Дрова”, „Адам і Єва”, „Розбите яєчко”, „Шевчик”, „Ой вийтеся, огірочки”, „Боротьба кажана з вітром”, „Кіт потягується”, „Гуси на воді”, „Пташка”, „Мокрий кіт”, „Пузир”, „Боцюн і криниця”.

2. Ігри з ходьбою: „Петре, де ти?”, „Панас”, „Жмурки”, „Підхід варто-вих”, „Звідки ти?”, „Гарбуз”, „Огірочки”, „Міст”, „Нічний марш”, „Дуб чи береза”.

3. Ігри з бігом: „Іду на Ви!”, „Гуси”, „Пень”, „День та ніч”, „Хатина”, „Регіт”, „Дуб”, „Запорожець на Січі”, „Проводи русалки”, „Скажений бугай”, „Рибалки і риби”, „Кіт і миша”, „Квачі парами”, „Доганяй, втікаючи”, „Ворон”, „Воробей”, „Дикі кози”, „Яструб”, „У колдуна”, „Хрещик”, „Лисиця і заєць”, „Сірий кіт”, „Кавуни”, „Мур”, „Ковбаса”.

4. Ігри із стрибками: „Вовк і кози”, „У довгі лози”, „Шагавай”, „Переправа через річку”, „Струмок”, „Гречка”, „Тинок”, „У річку гоп”, „Спутані коні”, „Півник”.

5. Ігри з метанням: „Бабу перевозити”, „Хто далі кине”, „Влучний стрілець”, „Захисник кріпості”, „Пошивай”, „Квач з м'ячем”, „Штандер”, „Квочка”, „Круговий”, „На полюванні”, „Мисливець і качки”, „Перепелиця”, „Мушка”, „Шкандибки”, „Бабок”, „У скраклі”.

6. Ігри з елементами прикладних вправ (лазіння, перелізання, перепов-зання): „Дістати сало”, „Стовп”, „Повінь”, „Скалолаз”, „Кубло”, „Незграбний ведмідь”, „Западня”, „Павук”, „Куниця і білки”, „Підвісний міст”, „Тунель”, „Юркий вуж”.

7. Ігри з рівновагою: „Гойдалки”, „Журавель”, „Ластівка”, „Напере-ваги”, „Жук”, „Рак-неборак”, „Пересування на бочці”, „Дресировка”.

8. Ігри з елементами акробатики. „Краб”, „Каракатиця”, „Перекоти-поле”, „Розпечене колесо”, „Павук”, „Жабка”, „Качалка”, „Дзвін”.

9. Ігри з елементами боротьби: „Буряк”, „Тягти бука”, „Ріпка”, „Коро-мисло”, „Відьма”, „Бій півнів”, „Кіт в мішку”, „Княжий острів”, „Дружина і татари”, „Перетягування по линві”.

10. Ігри з елементами танцю: „Сива шапка”, „Женчичок”, „Гоп – скок”, „Метелиця”, „Трійки”.

Рухливі ігри із суперництвом активно впливали на всі грані життя особистості дитини, вирішуючи оздоровчі і виховні завдання. Різноманітні рухи і дії дитини під час гри з суперництвом сприяли формуванню життєво необхідних навичок і вмінь. Народні ігри змагального характеру створювали сприятливі умови для вироблення активних рис характеру, викристалізовували особистість.

Також ми намагалися проводити переважну більшість ігор за народним календарем. Проведення таких ігор потребувало серйозної підготовки вчителя, його знань традицій і звичаїв свого народу. В основу експериментальних уроків нами закладено аграрний рік українців. Структурно його поділили за місяцями. До кожного розділу залучено найосновніші національні рухливі ігри, які проводилися в народні та релігійні свята і регулювали річну циклічність. Національні рухливі ігри літнього циклу використовувалися в першій чверті навчального року, оскільки святкових днів, пов'язаних з народними іграми, восени менше, ніж взимку та весною.

Напередодні уроку дітям необхідно було повідомити тему і дати домашні завдання. Наприклад: закликання весни на Теплого Олекси – приготувати і принести на урок пташок, випечених із тіста або зроблених з паперу чи з дерева; а також знайти і вивчити українські народні прислів'я, приказки, які символізують прихід весни. Роздати учням для вивчення-друковані віршовані тексти, що містяться в іграх-хороводах за народним календарем (див. таблицю 1).

Таблиця 1

Використання українських народних ігор за народним календарем

Проведення рухливих ігор за народним календарем допомагало дітям на уроці більш емоційно увійти в образи, особливо в ті, де ігри тісно перепліталися із землеробською діяльністю, із звірами, рослинами, з духами добра і зла. Це дало їм змогу глибше пізнати і зрозуміти соціальні функції людської діяльності. При цьому набувалися знання, навички та вміння, розвивалася сила, швидкість, спритність, витривалість.

Такі уроки за народним календарем розвивали пізнавальну активність дітей, прагнення якомога глибше пізнати свій народ, свої національні традиції, формують стійкий інтерес до народознавчого матеріалу; дають змогу швидше запам'ятовувати вірші, пісні, прислів'я, приказки, загадки, лічилки, легенди; прищеплюють трудові навички, пов'язані з трудовим землеробським циклом. Учні починають самостійно аналізувати, оцінювати, співставляти, порівнювати звичаї минулого і сучасного. Поєднання народознавства, природознавства, музики з національними рухливими іграми виховують у дітей такі риси характеру, як щирість, гостинність, доброту, мудрість, щедрість, повагу і любов до національної культури.

Національна специфіка рухливих ігор за народним календарем проявляється:

- у відтворенні психологічних особливостей народу, його світобачення, моральних норм;

- у національній мові;

- у відображенні історії нації, її культури, громадського й побутового життя, традицій, релігійних вірувань, звичаїв;

- у зв'язках рухливих ігор з національним фольклором;

- у національній специфіці вираження загальнолюдських ідей добра і справедливості, естетичних поглядів, суспільних інтересів;

- у любові до природи, до рідного краю, серед яких живе нація.

Національні рухливі ігри застосовувалися у різних частинах і видах уроків фізичної культури. Під час підготовчої частини уроку застосовувалися ігри, які сприяють організації та підготовці дітей до виконання завдань уроку; в основній частині — ігри, спрямовані на закріплення і удосконалення складних рухових дій; у заключній частині — ігри малої інтенсивності, які сприяють зниженню фізіологічного навантаження учнів.

Українські народні рухливі ігри моделюють багато видів спортивної діяльності, дають простір для розвитку основних природних рухів. Тому вони стали ефективним засобом засвоєння таких розділів програми, як легка атлетика, спортивні ігри та інші.

Для регулювання фізичного навантаження в грі застосовувалися різні методичні прийоми: зменшення або збільшення тривалості гри, а також кількості повторень усієї гри або окремих її етапів; зменшення або збільшення площі (залу, майданчика), на якій проводиться гра; скороченим або збільшення дистанції, яку пробігають гравці; ускладнення правил гри (введення двох або трьох ведучих) і кількості перешкод, які повинні подолати діти; введення короткочасних пауз для відпочинку або уточнення н аналізу помилок.

Тривалість гри залежала від мети, яку ставить вчитель; умов, в яких вона проводиться (заняття, прогулянка); віку дітей та їхньої кількості. Закінчити її треба було своєчасно, коли діти дістануть належне навантаження. Крім того, закінчення гри не повинно бути несподіваним для її учасників, бо це могло спричинити негативну реакцію дітей. Коли гра не мала певного закінчення, вчитель може припинити її після того, як змінили ведучого. Якщо гра командна, учасників повідомляли, скільки разів вона повторюватиметься.

Після закінчення гри (особливо великої рухливості) діти виконували ходьбу з поступовим уповільненням темпу, що сприяло зниженню фізичного навантаження і приводило пульс до норми. Потім підбивалися підсумки. Повідомляючи результати гри, вчитель вказував окремим дітям (командам) на допущені помилки та негативний бік їхньої поведінки. Обов'язково відзначав дітей, які активно грали, дотримували правил, виявляли ініціативу. Вміле підбиття підсумків мало велике виховне значення.

2.3 Результати експериментального дослідження

Метою узагальнювального етапу експериментального дослідження стало визначення впливу комплексу українських народних рухливих ігор в ході занять з фізичного виховання на рівень фізичного розвитку і фізичної підготовленості дітей молодшого шкільного віку.

Всі учасники експерименту були розділені на дві групи: контрольну - 23 учні; експериментальну - 28 учнів. На початку навчального року в обох групах досліджуваних було проведене педагогічне тестування для визначення рівня фізичної підготовленості молодших школярів. Дані дослідження показали, що школярі обох груп не мають суттєвої різниці в показниках фізичного розвитку.

В ході формуючого етапу експерименту уроки фізичного виховання в групах проводились за різними програмами. В контрольній групі уроки проводились на основі програмового змісту фізичної культури з використанням лише вказаних у програмі народних рухливих ігор два рази на тиждень тривалістю 35 хвилин. В експериментальній групі зміст уроків будувався на основі використання комплексів українських народних рухливих ігор.

В результаті проведених досліджень встановлено, що використання українських народних ігор на уроках фізичного виховання молодших школярів позитивно впливає на підвищення емоційного фону уроків, на розвиток організму молодших школярів, про що свідчать показники фізичного розвитку і фізичної підготовленості дітей експериментального класу. Використання комплексів українських народних ігор показало, що в учнів експериментальної групи відбувся приріст показників розвитку фізичних якостей в порівнянні з показниками контрольної групи.

На підставі аналізу даних обстежень рухової підготовленості виявлено, що в експериментальному класі результати з бігу на 30м, стрибка у довжину з місця, метання тенісного м'яча на дальність з місця вищі у порівнянні з контрольним класом. Про відмінність результатів між експериментальним та контрольним класами свідчить вірогідність різниці показників на користь експериментальних груп.

Дослідженням підтверджено про зниження рухової активності учнів загальноосвітніх шкіл та їх негативне ставлення до уроків фізичної культури, яке з переходом у наступний клас поступово прогресує. Рухливі ігри є найбільш адекватною формою занять фізичними вправами і сприяють підвищенню рухової активності дітей. Саме суперництво, елемент напруги, змагання, емоційність у грі активізують дитину до рухової діяльності.

Наукові дослідження свідчать про нерівномірний розвиток рухових якостей. Рухливі ігри компенсують рухову діяльність дітей молодшого шкільного віку, внаслідок чого покращується функціональний стан серцево-судинної системи, збільшується приріст показників рухових якостей. Так, національні рухливі ігри ефективно впливають на розвиток швидкості, спритності і витривалості. На розвиток таких фізичних якостей як сила і гнучкість практичного впливу не мають.

Абсолютно новими є дані, що визначають функції, умови та основні напрямки впровадження українських національних рухливих ігор у систему фізичного виховання дітей молодшого шкільного віку. Теоретично обґрунтовано класифікацію рухливих ігор за характером рухової діяльності. Визначено національну специфіку та обґрунтовано зміст, характер і значення народних рухливих ігор у календарній обрядовості українців.

На узагальню вальному етапі експерименту ми вимірювали рівень розвитку фізичних якостей у молодших школярів з експериментального класу, котрі брали участь в національних рухливих іграх з елементами загальнорозвивальних вправ, іграх з ходьбою, іграх з бігом, іграх із стрибками, іграх з метанням, іграх з елементами прикладних вправ (лазіння, перелізання, переповзання), іграх з рівновагою, іграх з елементами акробатики, іграх з елементами боротьби та іграх з елементами танцю.

Таким чином, проведене дослідження показало, що систематичне застосування українських національних рухливих ігор на уроках фізичної культури ефективно впливає на фізичний розвиток, функціональні можливості і рухову підготовленість учнів початкових класів.

В роботі були використані такі методи досліджень:

1. Опитування та анкетування.

2. Педагогічні спостереження.

3. Тестування.

В тестуванні були використані наступні тестові вправи: біг 30 м, з високого старту, стрибок у довжину з місця, біг 1000 м, човниковий біг 4х9 м., вис на зігнутих руках на перекладині, нахил тулуба вперед з положення сидячи, згинання і розгинання рук в упорі лежачи, відносна стрибучість.

Матеріали узагальнювального експерименту свідчать (див. таблицю 2), що молодші школярі віддають пріоритет саме тим українським народним рухливим іграм, які відповідають їхнім психофізичним потребам.

Таблиця 2

Результати виконання національних рухливих ігор учнями експериментального і контрольного класів (у %)

Експеримент показав, що рівень розвитку фізичних якостей (швидкість, спритність, витривалість) в учнів експериментального класу вищий, ніж у контрольному (див. діаграму 1).

Рис. 1. Рівень розвитку фізичних якостей в учнів контрольного і експериментального класів

Отже, систематичне застосування українських народних рухливих ігор на уроках фізичної культури позитивно впливає на рухову підготовленість дітей молодшого шкільного віку. Проведення уроків за народним календарем із застосуванням національних рухливих ігор сприяло не лише розвитку і вдосконаленню рухових якостей, а й вихованню позитивних рис особистості, вивчення звичаїв і традицій свого народу, виховувало любов і повагу до рідного краю, до праці. Рухливі ігри за народним календарем стали могутньою рушійною силою виховання національно-культурної свідомості дітей молодшого шкільного віку. Це дозволяє зробити висновок про те, що українські рухливі народні ігри є дійовим засобом фізичного виховання учнів молодших класів та підвищення рівня фізичної підготовленості молодших школярів в умовах шкільного уроку фізичного виховання.

Висновки

Сучасна система фізичного виховання молодших школярів передбачає широке використання рухливих ігор, які є одним з основних засобів підвищення рухової активності дітей, формування позитивної мотивації до занять фізичними вправами та виховання моральних, естетичних і вольових якостей особистості. Великі можливості у фізичному вихованні молодших школярів мають українські національні рухливі ігри, створені послідовною зміною вікових і соціальних ролей. Вони найповніше відображають спосіб життя нашого народу. У практиці педагогічної діяльності національні рухливі ігри використовуються епізодично, без достатнього наукового обґрунтування їх впливу на фізичний стан дітей.

Молодший шкільний вік є важливим етапом в розвитку особистості майбутніх громадян України. Тому дослідження та вивчення особливостей розвитку організму молодших школярів є актуальним завданням, що надає можливість правильно будувати та здійснювати процес фізичного виховання учнів молодших класів. Відповідно здоров’я та фізична підготовленість дітей шкільного віку є важливим чинником фізичного потенціалу української нації, а необхідність виховання здорового, гармонійно розвиненого у фізичному та інтелектуальному плані підростаючого покоління актуалізується потребами нашої молодої незалежної держави.

Організація процесу фізичного виховання молодших школярів, використання ефективних засобів впливу на організм дітей, зацікавлення їх в систематичних заняттях фізичними вправами має велике значення для виховання здорового підростаючого покоління. Особливу роль в цьому процесі відіграє виховання фізичних якостей, котрий протікає більш ефективно, якщо його проводити з урахуванням сензитивних періодів розвитку дітей молодшого шкільного віку. Загалом молодший шкільний вік є сприятливим періодом для виховання фізичних якостей. Особливо це стосується швидкості, швидкісно-силових якостей, спритності, гнучкості.

Слід враховувати використання засобів та методів їх виховання з обов'язковим врахуванням анатомо-фізіологічних і психічних особливостей розвитку організму дітей молодшого шкільного віку. В цьому аспекті особливе значення набуває використання в процесі фізичного виховану молодших школярів рухливих ігор і в першу чергу – українських народних рухливих ігор. Гра є найбільш доступним для дітей видом діяльності, способом переробки отриманих із навколишнього світу вражень, знань, тому вона відіграє велике значення у психічному розвитку дитини. Можна виділити дві головні сфери життя дитини, які підпадають під вплив гри: пізнавальні процеси та розвиток, виховання особистості.

Кожна гра має правила, які підпорядковані ігровому задуму і змісту гри та водночас виконують дуже важливу функцію – організовують гру. Правила гри є точно визначеними вимогами до дітей. Основою дидактичної гри є пізнавальний зміст. Рухлива гра належить до класу ігор з правилами, оскільки виділення і усвідомлення системи ігрових і навчальних задач відбувається за допомогою наявності певних фіксованих правил гри. Система правил кожної рухливої гри дає змогу не лише визначити зміст освіти, що реалізується в грі, а й дозувати його, розподіляти за окремими навчально-ігровими циклами. Тому рухливу гру можна трактувати як форму навчання, де засвоєння змісту освіти під керівництвом вчителя опосередковане ігровою взаємодією дітей, що регулюється встановленими правилами гри, її порядком і режимом.

Основна роль педагога під час організації рухливої гри полягає у створенні таких умов, щоб головним чином не зашкодити дитині. Будь-яка інструментовка ігор виправдана ще й психологічно: у грі дитина безтурботна, психологічно розкута і тому більше, ніж коли-небудь, здатна на повне вираження своєї індивідуальності. Важливим стає таке завдання для вчителів початкових класів: дати можливість кожній дитині через гру самовиразитися, самореалізуватися як у процесі навчання, так і в позаурочній діяльності.

Проблема виникнення українських народних рухливих ігор, їх класифікація, розробка і впровадження в процес фізичного виховання молодших школярів комплексів українських народних рухливих ігор має велике практичне значення для виховання фізичних якостей і підвищення рівня фізичної підготовленості учнів. Цей процес дає можливість ознайомити дітей з народними звичаями, традиціями, обрядами, сприяє вихованню у молодших школярів національної гордості, почуття патріотизму.

Походження українських народних рухливих ігор пов'язано з історичними і побутовими факторами. В українських народних рухливих іграх чітко відображені звичаї народу України, його побут, рівень уявлень про світ, елементи побутових та військових дій. Одним з важливих завдань для спеціалістів є вивчення багатої народної спадщини в області українських рухливих ігор і їх застосування в процесі фізичного виховання з метою виховання гармонійно розвинених громадян незалежної України.

В результаті проведеного експериментального дослідження нами встановлено, що використання українських народних ігор на уроках фізичного виховання молодших школярів позитивно впливає на підвищення емоційного фону уроків, на розвиток організму молодших школярів, про що свідчать показники фізичного розвитку і фізичної підготовленості дітей експериментальної групи. Використання комплексів українських народних ігор на уроках фізичного виховання показало, що в учнів експериментального класу відбувся більший приріст показників розвитку фізичних якостей порівняно з показниками контрольного класу. Отже, українські рухливі народні ігри є дієвим засобом формування національно-культурної свідомості учнів початкових класів.

Список використаної літератури

1. Білітюк С. Рухливі ігри та фізичні вправи у дітей віком 7-10 років // Наукові записки ТДПУ: Педагогіка. - 2000. - №7. – С. 70-75.

2. Боберський І. Забави і ігри рухові. - Львів, 1904. - Ч.І. - 32 С.

3. Бойко А. Педагогічний потенціал національно-культурних традицій // Рідна школа. – 1999. – №10. – С. 12-15.

4. Борисенко А.Ф. Система фізичного виховання учнів початкових класів // Початкова школа. -2001. - №5. -С. 30-32.

5. Борисенко А.Ф., Цвек С.Ф. Руховий режим учнів початкових класів. – К.: Основи, 1989. – 192 с.

6. Былеева Л., Яковлев Л. Подвижные игры. - М.: Физкультура й спорт, 1965.-192 с.

7. Верховинець В. Весняночка. Ігри з піснями для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. - К.: Музична Україна, 1989. - 341 с.

8. Вікова та педагогічна психологія: Навч. посіб. / О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З.В. Огороднійчук та ін. ─ К.: Просвіта, 2001. ─ 416

9. Вільчковський Е.С., Курок О.І. Народна рухлива гра - основний засіб фізичного виховання // Традиції фізичної культури в Україні: Зб. наук. статей / За заг. ред. С.В.Кириленко, В.А.Старкова, А.В.Цьося. - К.:ІЗМН, 1997.- С. 147-153.

10. Вільчковський Е.С. Вплив національних рухливих ігор на стан здоров’я, фізичний розвиток та рухову підготовленість дітей 5-6 років // ІІІ Міжнародна наук.-практ. конф.: Фізична культура, спорт та здоров’я нації. – Ч. 1. – К. – Вінниця, 1998. – С. 18-21.

11. Волков. Л.Основи спортивної підготовки дітей і підлітків: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1993. - С.152.

12. Волкова Н.П. Педагогіка. ─ К.: Академія, 2001. ─ 576 с.

13. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. - К.: Оберіг, 1993. – 589с.

14. Выготский Л.С. Вопросы детской (возрастной) психологии //Собр. соч. в 6 т. – Т.4. – М.: Педагогика, 1984. – 432 с.

15. Выготский Л.С. Игра и ее роль в психологии развития ребенка // Вопросы психологии. – 1966.–№6. – С.64-76.

16. Глущенко А.Г. Вікові особливості молодших школярів і завдання фізичного виховання //Початкова школа. – 1976. №5. – С. 8 –14.

17. Гнатюк О.В. Основи здоров’я і фізична культура: Підручник / За ред. С.Д.Максименка. – К.: Форум, 2003. – С. 127.

18. Гнутель Я.Б. Виховна робота в сучасних умовах. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 1998. – 224 с.

19. Гребенников И.В. Педагогический всеобуч родителей: Методические рекомендации. ─ Днепропетровск: Проминь, 1982.─ 190 с.

20. Гузеев Н.В. В школе продленного дня // Физическая культура в школе. - 1976. - №8. – С. 48-51.

21. Гураль И.В. Главное - привить любовь к физической культуре // Физическая культура в школе. - 1989. - №6. - С. 30-31.

22. Гусєв В.Г. Особливості фізичного виховання учнів 6-річного віку // Проблеми навчання і виховання. - 2004. - №1. – С. 13-15.

23. Даль В. Толковый словарь великоруського языка. - М,: Русский язык, 1979. -Т.2. - С.6-8.

24. Дейч О. Ігрова діяльність у вихованні молодших школярів // Поч. школа. – 2000. - №7. – С. 37-38.

25. Дёмина И. Игра в воспитании шестилеток // Нач. школа. – 1988. - №3. – С. 26-28.

26. Дидактические игры и упражнения по сенсорному воспитанию школьников / Под ред. Л.А. Венгера. –М.: Просвещение, 1978. – 120 с.

27. Дриганець О., Огниста К. та ін. Особливості фізичної підготовленості та методики проведення занять з дітьми старшого дошкільного та молодшого шкільного віку // Наукові записки ТДПУ: Педагогіка. - 1999. - №4. – С. 60-64.

28. Дубасенюк О.А. Основи теорії і практики професійної виховної діяльності педагога / За ред. А.В.Іванченко – Житомирський державний педінститут, 1994. – 187с.

29. Дубогай А.Д., Мовчан Л.М. Физкультура: Мы и дети. – К.: Просвещение, 1989. – 144 с.

30. Дьоміна І.Й. Виховуємо пам’яттю // Рідна школа. – 1988. – №12. – С. 50-52.

31. Жевага С.І. Здорові діти – щастя батьків // Рідна школа. – 1993. - №8. – С. 61-62.

32. Жилюк В. Підвищення рівня фізичної підготовленості школярів молодших класів в умовах уроку фізичного виховання за допомогою використання комплексів українських рухливих ігор // Матер. конф.: Молода спортивна наука України. – Львів., 1998. – С. 193-197.

33. Жуковський В. Використання міжпредметних зв'язків на уроках фізичної культури в початкових класах // Рідна школа. - 2004. - №7-8. – С. 48-49.

34. Закон України про фізичну культуру і спорт. – К., 1994.

35. Занимательные игры для детей от 3 до 6 лет / Под ред. О.М.Дьяченко. – М.: Просвещение. –1991. – 63 с.

36. Зеньковский В.В. Психология детства. – М.: Академия, 1996. – 347 с.

37. Ильин Е.П. Психология физического воспитания. – М.: Просвещение, 1987. – 161 с.

38. Калашников Г.А. Физкультурные мероприятия в режиме дня школы // Физическая культура в школе. - 1972. - №5. – С. 29-32.

39. Катаева А., Павлова А. Занятия или игра //Дошкольное воспитание. –1989. – №2. –С.12

40. Качашкина В.Н. Физическое воспитание в начальной школе. – М.: Педагогика, 1983. - 224 с.

41. Кловак Г.Т. “Рідну землю, де живем, Україною зовем” // Початкова школа. – 1992. – №1. – С. 53-58.

42. Козленко М.П. Фізичне виховання учнів молодших класів. – К.: Просвіта, 1987. – 148 с.

43. Козленко О. Виховання у школярів інтересу до фізкультури і спорту. – К.: Знання, 1990.– 148 с.

44. Козубовська І.В. Як учить народна мудрість // Рідна школа. – 1993. – №2. – С. 22-24.

45. Коломієць Ю. Використання українських традицій, звичаїв і обрядів у вихованні учнів молодших класів // Наукові записки ТДПУ: Педагогіка. – 1998. – №3. – С. 12-17.

46. Кононенко П.П. Українознавство. - К.: Заповіт, 1994. - С.280-304.

47. Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти // Інформаційний збірник Міністерства освіти України. – 1996. – № 13.

48. Концепція національної системи фізичного виховання // Поч. школа. — 1994. - №8.-С. 50-51.

49. Конькова Т.І., Третяк Л.В. До витоків народного виховання // Традиції і виховання у світовій народній педагогіці: Матеріали конф. – Ч.1. – Рівне, 1995. – С. 55-57.

50. Корнієнко С. Корекція фізичного розвитку молодших школярів у системі школа–родина // Поч. школа. – 2000. - №5. – С. 36-38.

51. Корнієнко С. Родинне дозвілля у початкових класах: Навч. метод. посіб. ––Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2005. – 216 с.

52. Корнієнко С.М. Весела перерва. 1–4 кл. – Тернопіль, 2000. – 80 с.

53. Корнієнко С.М., Кодлюк Я.П. Батьківські збори у початкових класах: Навчально-методичний посібник. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2003. – 160 с.

54. Кос В.Р. та ін. Планування навчальної роботи з фізичної культури // Початкова школа. - 1992. - №1. - С. 48-53.

55. Кревіда І. Рухливі ігри з інтелектуальним навантаженням // Поч. школа. – 2000. - №8. – С. 57-58.

56. Кружило Г.Г. Ігровий метод на уроках фізичної культури у молодших школярів // Сучасні проблеми розвитку теорії та методики спортивних та рухливих ігор: Тези наук.-практ. конф. – Льв., 1997. – С. 18-19.

57. Куц О.С. Фізкультурно-оздоровча робота з учнівською молоддю. - К.: Континент, 1995. – С. 60-67.

58. Кучеров І. Здоров’я нації – проблема педагогічна // Фізичне виховання в школі. – 2000.– №1. – С.51–53.

59. Левків В. Застосування засобів української народної фізичної культури на уроках фізичної культури дітей молодшого шкільного віку // Матер. конф.: Молода спортивна наука України. – Льв., 1998. – С. 188-192.

60. Линець М. М. Основи методики розвитку рухових якостей. – Львів: Штабар, 1997. – 207 с.

61. Люблінська Г.О.Дитяча психологія. – К.: Вища школа, 1974. – 356 с.

62. Мазур П.І. Народ – вихователь, народ – педагог // Початкова школа. – 1994. – №4. – С. 52-54.

63. Мангура М. Патріотичне виховання учнів початкових класів на традиціях народної фізичної культури // Физичне виховання у школі. - 2002. - №2. – С. 27-30.

64. Марченко С. Підбір, розробка і класифікація тренувальних завдань ігрової направленості для школярів молодших класів // Теорія і методика фізичного виховання. - 2003. - №4. – С. 13-20.

65. Минаев Б.Н., Шиян Б.М. Основы методики физического воспитания: Учеб. пособие – М.: Просвещение, 1989. – 143с.

66. Міщенко О.В. Рухливі ігри в навчальному процесі молодших школярів // Сучасні проблеми розвитку теорії та методики спортивних та рухливих ігор: Тези наук.-практ. конф. – Льв., 1997. – С. 65-66.

67. Непомнящая-Серж Н. О недостатках в руководстве сюжетно-ролевыми играми // Дошкольное воспитание. – 1981. – № 11. – С.17

68. Нифонтова Л.Н. О внеклассной спортивно-массовой работе в школе // Физическая культура в школе. – 1969. - №1. – С. 42.

69. Огниста К. Методика формування фізичної культури учнів початкових класів (форми, засоби, методи). – Тернопіль, 2003. – 161 с.

70. Огниста К. Передумови формування особистої фізичної культури учнів молодшого шкільного віку // Наукові записки ТДПУ: Педагогіка. - 2002. - №3. – С. 121-125.

71. Ольшевський В. Особливості фізичного виховання 6-річних учнів // Початкова школа. - 2002. - №10. – С. 16-19.

72. Остапенко О. Виховання у молодших школярів інтересу до фізичної культури // Початкова школа. - 2003. - №5. – С. 55-57.

73. Пермяков А.А. Игры на уроках в 1-2 классах // Физическая культура в школе. - 1992. - №2-4. – С. 25-26.

74. Петренко И.И. Как подружить школьника с физкультурой. – К.: Изд-во "Знание" УССР, 1987. – 48 с.

75. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів «Основи здоров'я і фізична культура». 1-11 класи. - К.: Початкова школа, 2001. — 112 с.

76. Рубинштейн С.Л. Проблемы общей психологии. –М.: Педагогика, 1976. – 416 с.

77. Рунцов Б.С. Игры на прогулках // Физическая культура в школе. - 1987. - №4. – С. 58-60.

78. Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. – К.: Абрис, 1999. – 364 с.

79. Савчин М.В., Василенко Л.П. Вікова психологія: Навчальний посібник. ─ К.: Академвидав, 2005. ─ 360 с.

80. Сапіга В.К. Українські народні свята та звичаї. - К.: Знання України, 1993.-112с.

81. Семеренский В.Н. Украинские народные игры // Физическая культура в школе. – 2001. - №4. – С. 25-29.

82. Сінгаєвський С. Фізичне виховання школярів // Початкова школа. - 1999. - №2. – С. 25-28.

83. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. – К., 1997.

84. Столітенко В.В., Воробей Г.В. Фізичне виховання молодших школярів. - К.:ІЗМН, 1997.-140с.

85. Титаренко В. Виховання на національно-культурних традиціях українського народу як головний чинник формування особистості // Наукові записки ТДПУ: Педагогіка. – 2000. – №8. – С. 19-20.

86. Український педагогічний словник. – К: Либідь, 1997. ─ 645 с.

87. Хоменко Л. Виховують народні традиції // Рідна школа. – 1999. – №10. – С. 12-15.

88. Цьось А.В. Українські народні ігри та вправи в системі професійної підготовки спеціалістів фізичної культури // Концепція підготовки спеціалістів фізичної культури в Україні. Матеріали II Всеукраїнської науково-практичної конференції. - Київ-Луцьк: Вежа, 1996. - С.268-272.

89. Чариєва Х.Б. Народні традиції у вихованні школярів // Радянська школа. – 1990. – №1. – С. 33-35.

90. Шиян Б.М., Папуша В.Г. Теорія фізичного виховання. – Тернопіль: Збруч, 2000. – 183 с.

Додаток

Добірка рухливих національних ігор

Квочка

У цю народну гру діти завжди любили гратися на провесні, тільки-но квочку з курчатами випускають на двір. Забивають у землю кілочок, прив'язують до нього мотузок; по вибору хтось із дітей стає за квочку і, взявшись за кінець мотузки, рухається по колу під приспів:

Ходить квочка коло кілочка,

Водить діток, дрібних квіток,

Діти-квіти "Квок!".

Після цих слів всі учасники гри розбігаються хто куди, а квочка, квочкаючи, ловить їх, та збирає до купи.

Хто швидше займе стільчик

Дітей ділять на 2 групи. Ті, що сидять на стільчиках у колі, тримають у правій руці хусточку або стрічку. За кожним стільчиком стоїть дитина з другої групи.

Музика А. Діти, які сидять на стільчиках, розмахують хусточками. Діти з другої групи ідуть високим кроком навколо своїх стільчиків.

Музика Б. Всі діти танцюють у колі. Із закінченням музики - швидко сідають н стільчик. Хто не встиг зайняти місце, стає за стільчиком. Гра починається з самого початку.

Льон

Всі стають в коло, а одна дитина з гурту стає в середині й показує, присідаючи, що треба робити (виконує різні рухи), як тільки хор проспіває до кінця пісеньку. Всі повинні робити те, що покаже той, хто ходить всередині.

Коли ж хтось не зробить, не зуміє чи не поспішить зробити - тому гуртом призначують якусь кару.

Дід

Учасники гри вибирають Діда, який іде до своєї хати, - чотирикутника. Діти стають півколом кроків за 10 від Діда. Гру починає Дід. Він виходить з своєї хати й поволі наближається до дітей, котрі стоять на одному місці, а ж поки Дід не проспіває своєї цілої пісні й не проробить всього до співу. Після слів "от такий плечистий, Тьху його к нечистій", спльовують і розбігаються хто куди. Дід намагається кого-небудь заморити (ударити), а потім тікає у свою хатку, де його бити вже не можна. Коли заморений Дідом не встигне віддати йому удар назад, то сам стає Дідом, а як заморений віддасть йому удар назад, гра починається знову з тим самим Дідом.

Іде, іде дід, дід, несе, несе міх, міх.

От такий дідище, от такий старите,

От такий ногатий, от такий рукатий,

От такий вусатий, такий бородатий,

От такий окатий, от такий плечистий.

Тьху його к нечистій!

Мишка та кіт

Діти стають у коло, побравшись за руки, і співають. Призначають двоє воріт для кота, якими він тільки і може вільно вбігти в коло, пробиратися через інші ворота йому забороняється. Для мишки всі ворота відкриті. Кіт намагається зловити Мишку, то вбігаючи в коло, то вибігаючи з нього. Після того, як Кіт зловить мишку, вибирають нового Кота й Мишку. Коли Кіт довго не може зловити Мишку, то й перед ним всюди відчиняються ворота, але тоді Кіт повинен бігати тільки тією дорогою, якою утікає од нього Мишка. Гра трохи ускладнюється, коли діти кружляють хороводом.

Ой до нори мишко, до нори, та до золотої комори,

Моторненька мишка утіка,

А ледачий котик не спійма.

А ледача мишка не втече,

А моторний котик дожене.

Лис

Побравшись за руки, всі стають в коло, а один за вибором, стає в коло за Лиса, і йде всередину. Коло подається та вправо, то вліво з піснею:

"Ха-ха-ха, гі-гі-гі!

Зловись Лис у капкані,

Качки, кури, голуб'ята,

Злодій Лис в капкані!

Ой, ой! Вирвавсь - утікайте,

Тепер в нього страшна злість,

Кого зловить, того з'їсть.

Коли проспівають всю пісню, то хутчій розбігаються на всі боки, а Лис ловить, кого піймає, той стає Лисом і гра починається знову.

Редька

Спершу визначають, кому бути "сусiдкою". Всi iншi стають по двоє, потiм присiдають одне навпроти одного на колiна. Пара неподалiк вiд пари, рядками, подiбно до того, як росте редька на грядцi. "Сусiдка" пiдходить до крайньої пари i розпочинає розмову:

- Бабо, дай редьки!

- Скопай грядку, то знатимеш, звiдки редька береться.

"Сусiдка" обходить довкола "редьки", показуючи, як копають грядку. А тодi звертається уже до другої пари:

- Бабо, дай редьки!

- Посади собi.

Знову слiд обiйти довкола "редьки" та показати, як її саджають. З тим же запитанням "сусiдка" пiдступає до iнших пар, а їй вiдповiдають:

- Полий собi.

- Посапай собi.

- Прополи собi.

"Сусiдка" показує як усе те робиться, аж поки почує:

- Вирви собi.

Та пара, яка це каже, мiцно тримається за руки, а "сусiдка" хапає когось одного попiд руки й пробує вiдiрвати вiд того, з ким вiн зчепився руками. Як не вiдiрве, то далi йде зi своїм запитанням. А як вiдiрве, то сяде на те мiсце, а її замiнить той, хто не вдержався. i гра продовжується далi.

Дуб

Грати в дуба можна на березi рiчки, на лiсовiй галявинi або в парку - там, де досить простору побiгати i де ростуть (але не дуже густо) дерева. Грають здебiльшого дiвчатка. Вони обирають з-помiж себе купувальницю i з вигуками: "Граємо в дуба!" - по однiй пiдбiгають до дерев. Купувальниця пiдходить до котроїсь iз дiвчат, спiльно з нею вибирає одне з вiльних дерев i пропонує:

- Дiвчино, продай хату!

- Не продам, дуба дам! - вiдповiдає дiвчина, й вони обидвi бiжать до намiченого дерева. Воно дiстається тiй, котра прибiжить до нього першою, а та, що вiдстала, стає купувальницею i йде купувати iнше дерево.

Свiчка

Свiчка - це вибитий у поле м'яч або кинутий високо вгору. Спiймати такого м'яча, перш нiж вiн удариться об землю, - значить зловити свiчку. Майданчик для цiєї гри дiлиться на двi частини: меншу - город i бiльшу - поле. Жеребкуванням визначають господаря городу. Господар залишається в городi, а всi iншi гравцi розходяться по полю. Викликаючи з поля одного iз гравцiв, господар пiдкидає м'яча вертикально вгору, а гравець б'є його гилкою якомога вище i далi в поле. Поляни намагаються спiймати м'яча до того, як вiн торкнеться землi. Той, кому пощастить це зробити, iде бити, а той, хто бив, iде на його мiсце в поле. Неспiйманий м'яч подається знову в город, i його знову б'є той, хто бив. Якщо ж господар спiймає поданий з поля м'яч на льоту, то вiн починає бити, а пiдгилює той, хто подавав. Той, хто бив до цього, повертається в поле. У разi промаху той, хто бив, тiкає в поле, а господар б'є його м'ячем. Пiсля цього вiн викликає з поля нового гравця - i все починається спочатку.

На мiсцi гри проводять лiнiю, яка вiдокремлює город вiд поля. В городi на невеликiй вiдстанi вiд лiнiї у землю встромляють палицю i приставляють до неї "пастуха", якого визначають вимiрюванням на палицi або за допомогою лiчилки. "Пастух" залишається в городi, а решта гравцiв iде в поле. Польовi гравцi намагаються висмикнути палицю. Але тiльки-но хтось iз них перетне лiнiю городу, як "пастух", що стереже її, кидається йому навперейми i намагається поквачити, доторкнувшись рукою. Поквачений починає "пасти", а попереднiй "пастух" iде до гурту гравцiв у полi. Поквачити iншого гравця "пастух" може тiльки в межах городу. Для того, щоб заманити його у город, вiн навмисне вiдходить вiд палицi, а потiм стрiмголов мчить на смiливця. Брати участь у грi може необмежена кiлькiсть гравцiв.