Учебное пособие: Написання диктантів з української мови

Міністерство освіти і науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра українознавства

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

ДО НАПИСАННЯ ДИКТАНТІВ З ДИСЦИПЛІНИ «УКРАЇНСЬКА МОВА»

для слухачів факультету довузівської підготовки денної та вечірньої форми навчання

Рівне – 2004

1. Специфіка диктантів та класифікація їх видів

Диктант (у латинській мові dicto означало «говорити для записування») – це письмова робота, вправа для перевірки грамотності і засвоєння правил правопису.

Якщо розглядати диктант з історичного погляду, то побачимо поступову диференціацію, урізноманітнення його видів. Проте цей процес не був рівномірним. Різним було ставлення до диктантів – від надто частого їх використання до цілковитого заперечення, змінювалась оцінка їх ролі у навчальному процесі.

Оцінюючи навчальну ефективність диктантів, потрібно мати на увазі конкретні їх форми та способи їх реалізації. Людині надзвичайно часто доводиться, окрім списування з готового тексту, формулювання власних думок, записувати сприйняте на слух, почуте від когось. Практичні потреби життя вимагають відповідних навичок передавати на письмі текстуальне, вибірково чи стисло усне мовлення, сприйняте на слух. Оскільки між усною мовою і писемною, між звуками в їх системі, в живому потоці мовлення і засобами їх передачі на письмі існують складні, неоднозначні відношення, необхідно створити зв’язок між слуховим сприйманням і графічним образом слова, між вимовою і його написанням. Цього можна досягти лише відповідними вправами.

Диктант, якщо вміло проводити і застосовувати різні їх види, є одним із засобів боротьби за культуру писемної мови, вони виконують організуючу і виховну роль, допомагають сформувати професійні навики регламентованої роботи, вміння дотримуватись встановленого порядку і ритму. У той же час сама передача на письмі вимагає напруження і зосередження уваги. Отже, це один із засобів виховання уваги, дисциплінованості, організованості, точності та акуратності в навчальній діяльності, вміння включатись в розумову роботу і виконувати завдання в даний момент. Це непростий і нелегкий вид навчальної роботи.

Хоча диктанти – один з «традиційних», давно застосовуваних видів вправ, проте в питанні їх тлумачення, оцінки, класифікації існують значні розбіжності. Панує також термінологічний різнобій, тобто один і той же вид диктанту в різних авторів називається по-різному, наприклад, словниковий диктант інколи називають орфографічним, різний зміст нерідко вкладається також в одні і ті ж терміни. Не завжди є час і можливість розібратись у цьому несистематизованому наборі видів письмових робіт під назвою «диктант». Перш за все диктанти – це один із видів письмових робіт. Однією з найхарактерніших ознак диктантів є запис тексту, сприйнятого на слух. Передавати текст можна усно або за допомогою технічних засобів навчання. Слухове сприймання тексту не виключає зорове. У зв’язку з цим диктанти бувають слуховими і слухо-зоровими або зоро-слуховими (коли зорове сприймання тексту використовується для попередження або виправлення помилок).

Залежно від знання, яке випливає з конкретної навчальної мети, текст можна записувати без змін (слово в слово) або зі змінами – вибирати лише окремі слова, словосполучення, змінювати їх, доповнювати текст, передавати його власними словами і т. п. Такі види диктантів близькі до переказів, творів, але не є ними. Де в чому близькі між собою детальні перекази та вільні диктанти. При вільному диктанті відтворюють прочитаний текст частинами, а під час переказу – передають зміст усього тексту своїми словами.

Диктанти бувають різних видів, кожен з яких має свої характерні особливості. Щоб визначити типи диктантів і створити певну їх систему, необхідно виділити такі ознаки, які б не належали однаково до всіх вправ, а виявляли б себе в окремих видах по-різному.

Ознаки для поділу загальної категорії диктантів на типи можуть бути такими:

1. Мета виконуваної роботи.

2. Особливості тексту, який диктуємо.

3. Характер відтворення продиктованого тексту – без змін чи зі змінами.

4. Спосіб (методика) проведення диктанту.

Залежно від мети виконуваної роботи диктанти бувають навчальними або контрольними. Оскільки навчальні диктанти допомагають виявити також рівень знань слухачів, а контрольні мають і навчальне значення, межа між ними до певної міри умовна. Текст, що диктується, може бути зв’язним або складатися з окремих речень, словосполучень або слів, так званий словниковий диктант. Залежно від того, як записують продиктований текст (без змін чи зі змінами і якими саме), диктанти поділяються на чотири групи:

1. Текстуальні (дослівні).

2. Вибіркові.

З. Вільні.

З огляду на спосіб (методику – проведення) навчальні диктанти розділяються на попереджувальні та пояснювальні. Якщо спочатку робиться усний аналіз тексту, щоб попередити неправильне виконання певного завдання, не допустити помилок, то такі диктанти називаються попереджувальними. Попередження помилок може бути тільки усним.

Пояснювальні диктанти виступають як протилежність попереджувальним – текст спочатку під диктовку записується, потім здійснюється його розбір, виправлення, коментування. Це найчастіше робиться усно, але іноді вдаються і до наочності (використовуються таблиці, друковані тексти, словники та ін.)

Отже, існують чотири основних типи диктантів:

1. Текстуальний.

2. Вибірковий.

3. Вільний.

4. Творчий.

Кожен з них залежно від мети проведення може бути навчальним або контрольним, а навчальний залежно від способу опрацювання тексту попереджувальним або пояснювальним (перед написанням чи після здійснюємо орфографічний чи стилістичний розбір, пояснення тексту). Попереджувальні диктанти бувають слуховими або зоро-слуховими, а пояснювальні – слуховими або слухо-зоровими.

Текстуальні диктанти

Текстуальний (дослівний) диктант – це точне, дослівне відтворення на письмі сприйнятого на слух тексту. Є декілька різних видів навчальних текстуальних диктантів. Залежно від методики їх проведення, опрацювання лексичного чи граматико-правописного матеріалу в продиктованому тексті вони можуть бути попереджувальними або пояснювальними.

Обсяг тексту (кількість слів, речень і т. п.) для навчальних диктантів визначається, виходячи з конкретної навчальної мети, місця і ролі даної форми письмової роботи в системі інших прийомів.

Це ж можна сказати й відносно насиченості тексту правописними чи граматико стилістичними моментами. Якщо текст для контрольного диктанту не повинен бути перенасиченим складними випадками, то для навчального диктанту можна добирати тексти будь-якої складності.

Безсумнівно, важливо правильно вибирати вид диктанту на певному етапі навчання, бо найкраща форма роботи може стати неефективною, якщо втрачається почуття міри.

Найпоширеніші попереджувальні текстуальні диктанти, тому що легше попередити помилки, з самого початку прищеплювати правильні орфографічні навики, аніж потім викорінювати їх. Застосовується він при опрацюванні й закріпленні нового матеріалу, який ще в достатній мірі не засвоєний.

Попередження може здійснюватись по-різному, тому можливі різні форми попереджувальних текстуальних диктантів :

1. Усний розбір, аналіз мовних фактів, пригадування правила перед написанням продиктованого тексту.

2. Пояснення тексту, що диктується, у процесі письма.

З. Аналіз тексту на дошці, таблиці чи надрукованого з подальшим його записом під диктовку. На основі цього виділяються два різновиди текстуального попереджувального диктанту: слуховий і зоро-слуховий

Слуховий попереджувальний диктант

Цей вид диктанту проводиться за схемою – спочатку усне пояснення, усний розбір тексту, потім його запис. Може мати такі варіанти:

1. Пригадуємо певні правила, з метою повторити які може проводитись диктант, потім читаємо речення, роз’яснюємо в ньому орфограми та пунктограми, далі це речення диктуємо для запису, який здійснюється і на дошці, і в зошитах. Наприклад, для закріплення теми «Не з дієприкметниками» викладач ставить питання: «У яких випадках частка не_ з дієприкметниками пишеться окремо? Коли не_ пишеться з дієприкметниками разом?». Далі читає речення і пропонує визначити у ньому дієприкметники з часткою не. Після цього речення записують на дошці і в зошити. Приблизно в такий же спосіб опрацьовується весь текст (але не всі речення є потреба детально коментувати й записувати на дошці). Над дрімучим лісом знявся нестихаючий шум. Нестримний вітер колише нескошені жита. Настала врешті – решт пора небувалих змін. Мною несходжені ждуть дороги. Велич подій сповнювала дівчину новою, не звіданою досі гордістю. Толока не орана , вівці не лічені , – пастух рогатий. Чисте, не заросле місце то звужувалось, то розходилось, ніби озерце.

2. Весь текст диктанту, після повторення певних правил, аналізується усно, а потім записується. Записавши, слухачі мовчки перечитують текст, тоді пояснюють правопис того чи іншого слова, вживання розділових знаків (такий коментар не обов’язковий).

З.Більшого поширення набувають словникові попереджувальні диктанти. Матеріал, який беруть для опрацювання, складається з окремих слів. Добре те, що можна зосередити увагу слухачів на тому конкретному матеріалі, який з тих чи інших причин був засвоєний недостатньо.

4. Окремим видом слухового попереджувального диктанту є вправи, відомі також під назвою «коментоване письмо».

Коментований диктант – це «думання вголос» під час запису, сприйнятого на слух тексту. Правила проведення коментованого диктанту:

· Викладач диктує текст.

· Один зі слухачів записує продиктоване разом з іншими, голосно і чітко проказує слова, коротко пояснює їх написання, вживання розділових знаків.

· Усі стежать за вимовою і коментуванням; записують слова.

· Якщо слухач відчуває труднощі під час пояснення або замовкає, його негайно змінює інший. З цією метою заздалегідь призначається 34 коментатори.

· Якщо хтось зі слухачів не знає або не зрозумів, як написати слово, він може голосно його вимовити, не встаючи з місця і не питаючи дозволу викладача. Коментатор ще раз пояснює правопис цього слова.

Часто зустрічається в практиці так зване довільне коментування, коли коментатор пояснює лише необхідні, на його думку, орфограми, інші ж слова лише чітко проговорює без пояснення.

Зоро – слуховий попереджувальний диктант

Один з різновидів навчальних попереджувальних диктантів, попередження помилок; аналіз тексту перед його записом супроводиться використанням зорових вражень, зорового сприймання даного матеріалу сухачами.

Є кілька варіантів зоро-слухових попереджувальних диктантів:

· викладач пропонує мовчки і уважно прочитати надрукований або написаний на дошці текст, звернути увагу на орфограми, розділові знаки, щоб потім грамотно передати його на письмі. Після цього текст закривається, слухачі записують його під диктовку,

· перед початком виконання письмової вправи проводиться бесіда, в ході якої повторюються певні правила, потім читають призначений для диктанту текст, здійснюють пунктуаційний чи граматико-орфографічний розбір, нарешті текст закривається й записується під диктовку.

І в першому і в другому випадку після запису тексту можливі порівняння з оригіналами, обговорення допущених помилок.

Слухачам іноді дається завдання: обраний для диктанту текст проаналізувати вдома, самостійно, а потім на занятті він диктується після додаткового аналізу.

Слухові та слухо – зорові пояснювальні диктанти

Пояснювальні диктанти ніби протилежний попереджувальним диктантам вид роботи: спочатку запис продиктованого тексту, потім його розбір, пояснення орфограм, повторення відповідних правил. Пояснювальні диктанти (як і попереджувальні) можуть проводитись на матеріалі зв’язних текстів або окремих речень, слів; залежно від способу проведення поділяються на слухові і слухо-зорові. Порівняно з попереджувальними пояснювальні диктанти складніші для слухачів, проводити їх доцільно після того, як вони в достатній мірі засвоїли матеріал.

Пояснювальний диктант з використанням дошки найчастіше проводиться так: викладач диктує текст, слухач пише на дошці, інші в зошитах. Коли речення записане, обговорюються орфограми чи розділові знаки, виправляються допущені помилки, наводяться аналогічні приклади для ілюстрації певного правила.

Зустрічається й такий варіант проведення пояснювального диктанту: незв’язний текст, достатньо насичений потрібними орфограмами, викладач диктує частинами: перше речення записують усі слухачі, потім один іде до дошки і зі свого зошита записує там це речення, а інші в цей час під диктовку викладача пишуть наступне речення. Далі записане на дошці коментується, робляться, в тому числі і в зошитах, мотивовані поправки. Після цього йде до дошки наступний слухач зі своїм зошитом, а всі пишуть третє речення. У такій послідовності опрацьовується весь текст.

Більш продуктивним щодо обсягу опрацьованого матеріалу протягом певного часу є пояснювальний диктант без використання дошки.

З метою кращої перевірки слухачами своїх робіт, усунення не тільки типових, але й індивідуальних, одиничних помилок деякими викладачами запроваджуються різні види пояснювальних диктантів, які умовно можна об’єднати спільною назвою – слухо-зорові. Характерною рисою їх є те, що слухач, написавши текст з голосу викладача, потім має можливість зіставити його з правильним зразком.

Інколи застосовують й такий вид пояснювального диктанту: коли слухачі записали весь продиктований текст, викладач каже певне правило, всі відшукують у написаному тексті приклади-ілюстрації на дане правило, підкреслюють їх, якщо є помилки, роблять виправлення.

Одним із видів пояснювальних диктантів є так званий диктант з письмовим обґрунтуванням. Суть його полягає в тому, що слухачі записують продиктоване викладачем, наводять письмові пояснення. Для цього слова (якщо вправа складається з окремих слів) записують в колонку, наприклад: П’ять – апостроф після букви п перед я; Розмалювати – префікс роз –; Списати – префікс с – перед п.

Якщо ж диктується речення або зв’язаний текст, то пояснення наводяться наприкінці. Наприклад, при вивченні правопису прислівників слухачам дається завдання у записаних під диктовку реченнях пояснити правопис прислівників і однозвучних з ними частин мови, пояснювальні слова підкреслити.

Усі діти так весело гралися, що аж сонце згори усміхнулося І батьки, наче діти, бродили по струмках, що збігали з гори до ставу. В день повноліття нашого товариша ми подарували йому книги. По-перше, виконуй завдання вчасно , по-друге, будь акуратним, і старанним, і ввічливим. Вдень не лише сонце – все небо, здавалось, дихало спекою. Студенти відпочиватимуть по перше вересня. Всі жити хочуть по-новому. По новому мосту проїхала трійка коней.

Згори – прислівник; з гори – іменник з прийменником; в день – іменник з прийменником; по-перше – прислівник; утворений за допомогою прийменника по і порядкового числівника і т. п.

Розглянуті вище форми, види попереджувальних і пояснювальних диктантів описані в типовому їх виявленні. Тут можливі різні сполучення елементів попередження і пояснення, різні способи використання наочності, зорових вражень слухачів, градація завдань щодо їх складності – від найлегших видів роботи до таких, що наближаються до контрольних, перевірених диктантів.

Вибіркові диктанти

Вибірковий диктант – це диктант, коли слухач згідно з завданням викладача записує лише окремі частини продиктованого тексту (слова, словосполучення, групи слів, частини речень або навіть окремі речення)

Є різні види вибіркових диктантів. Одним із них є вибірковий запис слів без зміни тієї форми, яку вони мають у контексті, або зі зміною її (наприклад, учні отримують завдання визначити в продиктованому тексті числівник, поставити його в початковій формі і записати). Вибірковий диктант зі зміною форми значно складніший звичайного.

У практиці спостерігаємо вибіркові диктанти у поєднанні з творчим завданням.

Наприклад, слухачі одержали завдання з продиктованих речень вибрати прислівники, що пишуться через дефіс, записати їх у рядок, потім з кожним із прислівників скласти речення. Продиктовано такий текст:

Ніч була тиха і по-осінньому прохолодна і непроглядна. У тиху погоду в лісі анішелесне: тихо-тихо, тільки коли-не-коли флейтою іволга заграє. Ось один з варіантів виконаного завдання:

По-осінньому, тихо-тихо, коли-не-коли. Ночі вже були no – осінньому холодні. По небу тихо-тихо пливли хмарки. Лише коли-не-коли щебетали птахи.

Навчальні вибіркові диктанти бувають попереджувальними (слуховими і зоровими) або пояснювальними (слуховими і слухо-зоровими), можуть поєднуватись з роботою творчою характеру.

Найлегшим видом вибіркового диктанту є зоро-слуховий попереджувальний. Слухачам після повторення правил пропонується розглянути текст, знайти в ньому орфограми, слова на дане правило, зробити їх граматико-орфографічний розбір. Після визначення й аналізу прикладів, які потрібно буде записати, викладач забирає текст і диктує його для вибіркового запису слухачами на слух.

Для вибіркових диктантів можуть використовуватись як зв’язні тексти, так і складені з речень або окремих слів, наприклад, викладач диктує текст, складений із дієслів різних дієвідмін, слухачі ж записують дієслова лише певної дієвідміни. Так можуть опрацьовуватись досить конкретні моменти, наприклад, слухачі помиляються у визначенні іменників 4 відміни. Звернувши їхню увагу на ознаки даної групи слів, диктуємо слова: ягня, суддя, курча, дівча, круча, ім’я, полум’я, зайченя, листя, земля, теля, душа, лоша, гуща, площа, колосся, порося, коліща. Слухачі ж записують: дівча, ягня, курча, ім’я, зайченя, теля, лоша, коліща, порося. Таким чином навчаємо відрізняти одну категорію іменників від інших з дещо схожими зовні ознаками.

За допомогою вибіркового диктанту можна охопити великий за обсягом текст у порівняно короткий час. Адже в тексті не всі орфограми однаково цікавлять викладача.

Оскільки на вибірковий диктант відводиться небагато часу, практикується він найчастіше як вид тренувальної вправи для закріплення поданого матеріалу та з метою перевірки наскільки слухачі зрозуміли й засвоїли тему.

Ось приклад такої вправи орфографічного характеру: викладач під час закріплення правопису складних іменників продиктував текст.

На площі погасли електроліхтарі. Всюдихід мчав по пустині. Місто Новоград-Волинський в історії української літератури відоме як місце народження великої поетеси Лесі Українки. Йому довелось об’їздити за день пів – Рівного. У нашому місті нещодавно відкрили новий кінотеатр» Україна». Учні в зошитах записували: електроліхтарі, всюдихід, Новоград-Волинський, пів – Рівного, кінотеатр.

Часто практикується групування виписаних частин тексту, вправа може ускладнюватись додатковими завданнями, а саме: граматична характеристика виписаних слів, формування питань і т. п.

Наприклад, закріплюючи тему «Прислівник», пропонується записати прислівники разом з тими словами, до яких вони відносяться, поставити до кожного із прислівників питання. Продиктовано речення.

Понад ставом увечері шепочеться осока. Ніч надворі була тиха. З самого початку бригада працювала по-новому. Рясно вбрані інеєм стоять на дорозі нерухомі верби. Сонце припікало по-літньому.

Учні в зошитах записали. 1 Шепочеться ( коли?) увечері.2. Була тиха ніч (де?) надворі. З. Працювала ( як?) по-новому. 4. Вбрані (як?) рясно. 5. Припікало (як?) п о – літньому.

Різні види вибіркових диктантів дають можливість враховувати вікові особливості та ступінь підготовки слухачів, обирати ефективні завдання, прийоми опрацювання мовою матеріалу, виходячи з конкретних умов. Цей вид роботи сприяє розвиткові уваги й аналітичного мислення.

Творчі диктанти

Творчий диктант – це диктант, під час написання якого слухачі вносять певні визначені викладачем зміни в продиктований текст. Цей диктант поєднує в собі вироблення навичок орфографії та пунктуації з розвитком мовлення, виконання стилістичних завдань. Ця форма роботи вимагає ще більшої уваги, ініціативи, творчого мислення, ніж під час написання текстуальних диктантів. Найпоширенішими різновидами творчого диктанту є:

1. Розширення, доповнення тексту.

2. 3міна в продиктованому тексті граматичних форм.

3. Заміна одних слів і словосполучень іншими.

Розширення, доповнення тексту

Особливість цього різновиду творчого диктанту в тому, що слухачі за завданням викладача вводять у продиктований текст самостійно підібрані слова, словосполучення. Потрібно брати до уваги попередні навики слухачів, а також матеріал, який вони вивчають.

Інколи варто розпочати цю роботу навіть з творчого переписування, замість крапок вставляючи потрібні за змістом слова (або слова, виписані окремо в кінці вправи).

Ось приклад творчого диктанту з самостійним доповненням тексту, який проводиться під час вивчення теми «Прикметник». Викладач читає текст, потім диктує його для запису, пропускаючи прикметники. Усі записують текст, додаючи прикметники, які б найточніше характеризували той чи інший предмет.

(Зимовий) ліс. (Ясне) сонечко почало підніматись десь далеко за лісом. Його (червоний) слід слався в лісі по снігу, а на (опушених) інеєм (високих) гілках стрибало його (ясне) проміння, висвічуючи то (жовто-зеленими), то (червоно-синіми) іскорками. Наче (зачарований) велетень, стояв ліс, (опушений) весь (білим) інеєм , прикритий і пронизаний наскрізь (сонячним) сяйвом. У ньому було тихо; (холодне) повітря від (лютого) морозу, здається, загусло, аніворухнеться – (чисте, прозоре) Панас Мирний.

Перше речення можна опрацювати колективно. Текст читається повільно, з такими паузами, які дають можливість подумати, дібрати й записати найбільш вдалий прикметник.

До творчих диктантів на розширення тексту, які проводяться під час вивчення синтаксису, можна ставити такі завдання: ввести в речення означення, додатки, поширити речення однорідними членами або додати узагальнюючі слова до однорідних членів речення тощо.

Зміна в продиктованому тексті слів, граматичних форм, будови речень. З аписують продиктований текст з наперед визначеними змінами. Наприклад, у поданому тексті дієслова минулого часу ставлять у форму теперішнього, змінюють особу або число займенників, ступінь порівняння прикметників, синтаксичну структуру речення тощо.

Може бути й такий варіант творчого диктанту, коли диктуються окремі слова в початковій формі, а слухачі змінюють їх, як вимагається контекстом. Наприклад, викладач диктує: (Хлюпотіти, шелестіти, співати) джерельце. У білім цвіту (стояти) калина, (віяти) міцним терпким запахом. (Защебетати) соловейко в зеленому гаю, а слухачі пишуть: хлюпоче, шелестить, співає ріка. У білім цвіту стоїть калина, віє міцним терпким запахом. Защебетав соловейко в зеленому гаю.

Перед виконанням письмової роботи потрібно повторити відповідний граматичний матеріал, щоб запобігти можливих помилок.

Корисна ця форма роботи і тим, що дає можливість поєднати вивчення конкретного граматико-пунктуаційного матеріалу з розвитком мовлення, стилістичної вправності дітей.

Корисними є вправи із завданням перетворити два простих речення на складне певного типу, пряму мову на непряму, а під час вивчення зв’язку слів у реченні – змінити число іменників, від чого змінюються залежні слова, поставити в потрібній формі слова, подані в початковій формі тощо.

Добре опрацювати якесь конкретне правило, відмінкову форму дають змогу словниковий та вибірковий творчі диктанти.

Суть словникового творчого диктанту полягає в тому, що викладач диктує не речення, а окремі слова, слухачі ж записують їх у заданій формі. Вивчаємо, наприклад, відмінювання іменників 3 відміни (в О.в.одн.), і на закріплення відповідних правил проводимо диктант: викладач читає іменники в називному відмінку (ніч, сіль, любов, розкіш, подорож, міць, сучасність), усі записують їх згідно із завданням – у родовому, в орудному чи іншому відмінку.

Інколи слухачі говорять і пишуть: ходю, носю або хожу, сижу і под. З метою вироблення правильної вимови й написання аналогічних форм добираємо відповідні приклади й опрацьовуємо цей матеріал за допомогою творчого диктанту. Диктуємо: ходити, носити, робити, сидіти, просити, пекти, втекти тощо, слухачі ж записують: ходжу, ношу, роблю, сиджу, прошу, печу, втечу і т.д.

Під час вибіркового творчого диктанту з тексту, який читає викладач, слухачі виписують певні слова, відразу ставлячи їх у заданій формі. Вивчаємо, наприклад, закінчення іменників 2 відміни в родовому відмінку однини. Для вибіркового творчого диктанту добираємо текст, насичений іменниками цієї групи в різних відмінках. Слухачі записують їх лише в Р.в. однини. Наприклад, викладач диктує:

1. На правому березі Дніпра видніється чудовий бір.

2. Останні дні в листопаді були вже холодні.

3. Прокидалась край неба зірниця, мов над озером тихим лебідь сплеснув білим крилом. Учні пишуть: берега, Дніпра, бору, дня, листопада, неба, озера, лебедя, крила. На правому березі Дніпра видніється чудовий бір.

Під час опрацювання окремих тем, зокрема в плані розвитку мовлення слухачів, він має ряд переваг, особливо під час вивчення лексики.

Спосіб проведення його під час вивчення синонімів ілюструємо таким прикладом. На дошці викладач записує слова і словосполучення, якими можна замінити дієслово говорити: висловити, виступити, звернути увагу на, сказати. Слухачі ж у продиктованому тексті замінюють ними дієслово говорити, яке повторюється в кожному реченні. Після доповіді почалося обговорення. Говорило багато студентів. Гайовий Іван, Швець Борис говорили про потребу проведення екскурсій. Куратор говорив про організаційні труднощі, говорили всі, бо було багато бажаючих вирушити в туристичний похід.

Творчі диктанти доцільно проводити і на матеріалі письмових робіт слухачів. Викладач читає речення, яке слухачі усно аналізують, перебудовують і записують уже удосконалений його варіант. Приклади з письмових робіт потрібно групувати за типами помилок: неправильне слововживання, невміння користуватися займенниками, неправильна побудова речень, тавтологія та ін.

До різновидів творчих диктантів відносимо і графічний диктант. Слухачі записують продиктований текст графічними знаками. Наприклад, під час узагальнення й закріплення відомостей про значущі частини слова диктуються слова: хатка, посаджу, надхмарний, прибережний, а усі подумки аналізують ці слова й записують лише схеми.

Вільні диктанти

Вільний диктант стоїть на межі між власне диктантами і докладними переказами. Суть його полягає в тому, що слухачі при завданні якомога точніше відтворити продиктований текст, все ж передають його і своїми мовними засобами, бо диктується текст частинами, які практично неможливо дослівно запам’ятати й записати. Цей вид диктанту сприяє підготовці до виконання складніших форм письмових робіт, зокрема переказів, надає певну творчу самостійність при відтворенні тексту: ті частини, які вдалось запам’ятати, слухачі записують дослівно, решту викладають своїми словами, реченнями, зберігаючи зміст оригіналу. Проведення вільного диктанту спонукає мислити, запам’ятовувати думки, уявляти картини, образи.

Види вільних диктантів:

1. Попереджувальний (текст спочатку аналізують, потім записують)

2. Пояснювальний (коментується вже виконана робота).

Як попереджувальний, так і пояснювальний диктанти бувають лише усними. Друкований текст може бути використаний з метою самоперевірки виконаної роботи чи самостійного усунення допущених помилок.

Текст для вільного диктанту повинен бути зв’язним, доступним для слухачів за змістом, зрозумілим. Якщо у тексті є незрозумілі слова, то необхідно їх пояснити. Текст також повинен відповідати виховним і навчальним завданням, бути в достатній мірі насиченим потрібними орфограмами.

Готуючись до проведення диктанту, ділимо текст на смислові й відповідно цілісні частини по кілька речень, визначаємо слова, які потрібно буде записати на дошці й пояснити. Далі відмічають ті місця в тексті, які будуть опрацьовуватись. Викладач готується також до виразного читання тексту.

Перед тим як практикувати вільний диктант, потрібно ознайомити слухачів з його особливостями та способами виконання. Спочатку на основі невеликого тексту викладач розповідає, як потрібно виконувати дане завдання, організовує колективне опрацювання вправи. Викладач читає уривок (абзац), пропонує одному зі слухачів відтворити зміст своїми словами. Якщо відтворений слухачами текст викладач вважає правильним, то усі записують. У протилежному випадку вносяться корективи, уточнення. Так у формі попереджувального вільного диктанту опрацьовуються всі абзаци. Така форма роботи слухачів готує до самостійної роботи над текстом, подає зразок, як потрібно передавати на письмі продиктований текст.

Наступні вільні диктанти можна проводити в найбільш типовій його формі. Викладач виразно читає весь текст, потім за допомогою запитань з’ясовує, чи все зрозуміло, пояснює незрозумілі слова, ситуації, потім диктує текст для запису.

Кожна частина читається один раз, після чого слухачі записують так, як запам’ятали, сприйняли уривок. Так опрацьовується весь матеріал. Важливо обрати правильний темп читання, адже слухачі значно відрізняються один від одного швидкістю письма, самим способом виконання завдання; деякі довго обмірковують, потім записують, інші намагаються одразу записати продиктоване.

Потрібно систематично привчати слухачів не починати запису, допоки викладач не закінчив читати. Лише прослухавши увесь уривок, можна приступати до писання.

Після запису всього тексту відводиться декілька хвилин для самоперевірки. Інколи при вільному диктанті дається завдання не повторювати продиктований текст, а виразити почуту думку своїми словами, висловити її іншим способом, синонімічними реченнями, зберігаючи основний зміст продиктованого.

Цікавою формою зоро-слухових вільних диктантів є диктанти за картиною.

Щоб провести вільний диктант за картиною, викладачу необхідно або скласти самому, або дібрати текст, відповідний змістові обраної картини, а слухачі перед диктуванням аналізують картину, з’ясовують її зміст. Часто на основі картини складається словничок, яким користуватимуться під час написання диктанту.

Завершивши підготовчу роботу, викладач читає текст, слухачі передають зміст своїми словами, використовуючи словнички.

Проте, як правило, вільні диктанти за картиною проводяться простіше – пропускається попередня підготовча робота над опорними словами. Виходячи з припущення, що цей словник міститься у самому тексті, що диктується. Картина в цьому випадку – наочний супровід, засіб, який допомагає конкретніше уявити описані в диктованому тексті образи, події.

Вивісивши репродукцію картини, не повідомляємо її назви, а навідними запитаннями допомагаємо зрозуміти картину, «здогадатись» про її назву Орієнтовні питання: 1. Що ви бачите на цій картині? 2. Який куточок нашої України зображений на ній ? Що є для нього характерним? З. Яка пора року описана в ній? (3 чого це видно ?) 4. Що ви знаєте про природу цієї місцевості ? Якою вона тут буває в різні пори року ? Далі викладач коротко розповідає біографію художника й визначає основну тематику його робіт. Після цього читає текст для вільного диктанту.

Для прикладу візьмемо картину художника В. Навроцького «Натюрморт», на якій автор зобразив композицію з найцінніших для життя людини дарів природи. Осмислення картини за запитаннями:

1 . До якого жанру образотворчого мистецтва належить картина? 2. Що в першу чергу привертає увагу на картині ? Якими засобами досягає цього художник? З. Що змальовано на картині. На чому варто акцентувати найбільшу увагу? 4. Якою є колірна гама картини? 5. Що підкреслює невидиму присутність людини? 6. Яке загальне враження від картини? Після цього диктується текст частинами для запису.

Перед нами композиція з найцінніших для життя людини дарів природи. Хліб і мед – символ добробуту, працьовитих рук і світлого розуму. Квіти – символ краси і чистоти почуттів. Дивовижне і чудове, поєднання красивого і корисного, духовного і матеріального.

Милуючись натюрмортом, передусім звертаємо увагу на великі золотоголові соняхи, що, як два яскраві сонечка, примостилися серед важких дозрілих колосків пшениці. Сині волошки і голубуваті ромашки підсилюють враження присутності неба, яке де-не-де проглядає крізь сіточку з гілок і зеленого листя.

Далі погляд переводимо згори вниз на чудовий глечик, у якому стоїть цей прекрасний сонячний букет; на пишний духмяний хліб, від якого ніби щойно відрізали окраєць; на золотисті стиглі груші; на сота запашного меду, що чиясь щедра рука піднесла на розмальованій тарелі; на глибоку, тонкої роботи, миску зі свіжим, прозорим, як бурштин медом і дерев’яною різьбленою ложкою; й, нарешті, на соковите червонобоке яблуко і простий кухонний ніж. Все це багатство художник розмістив на чисто вимитому дерев’яному столі в саду, просто неба

Людини не видно , але відчувається , що вона є невід’ємною частиною цієї краси і багатства, бо все це – плоди її натхненної праці. Ложка і ніж підкреслюють, що людина тут, поруч, вона щойно смакувала окрайцем духмяного , запашного хліба з медом.

Вся картина дихає теплом і спокоєм, злагодою і любов’ю (О.І. Мельничайко, Н.В. Лесняк).

Вільний диктант – дуже корисна вправа з розвитку зв’язного мовлення слухачів. Ця форма роботи – засіб підготовки до переказів і творів, розвитку вмінь самостійного письмового викладу змісту тексту, сприйнятого на слух, привчає самостійно сформулювати почуту думку і правильно побудувати

власні висловлювання. У майбутньому це допоможе досконало оволодіти технікою запису як лекцій, так і публічних виступів і т. п.

Контрольні диктанти

Контрольні диктанти – це диктанти, за допомогою яких виявляється рівень правописних навичок, певних правил чи навчального матеріалу за певний період. Основна мета цього типу вправ – визначити рівень знань окремих слухачів чи всієї аудиторії.

Як навчальні, так і контрольні диктанти поділяються на такі види: текстуальні, вибіркові, вільні, творчі.

Текст для диктанту повинен включати випадки на вивчені правила орфографії і пунктуації, але підібрати такий текст складно. Тексти часто доводиться опрацьовувати, усувати з них деякі слова, речення, вносити зміни в побудову фраз, хоча робити це потрібно дуже обережно.

Зрештою, часто це неможливо робити без шкоди для художнього рівня та композиційної цілісності уривка.

Текст повинен бути насичений тими орфограмами, які вивчаються на даному етапі або викликали труднощі в попередніх роботах, важливо, щоб насиченість орфограмами була розподілена рівномірно по всьому тексту, а не зосереджувалась у якійсь його частині. Увага слухачів протягом заняття зазнає змін; до кінця заняття слухачі стомлюються, увага їх послаблюється, тому й спостерігається більша кількість помилок у кінці диктанту. У кінці текст повинен бути менш складним.

Для того щоб розвивалася мова слухачів, потрібно використовувати тексти різних стилів. Не рекомендується брати уривки з художніх творів, де з певною метою використовуються жаргонізми, діалектизми, історизми та інші рідковживані або незрозумілі слова. Якщо текст у цілому відповідає меті роботи, то незнайомі слова рекомендується пояснити й записати на дошці

Важливою умовою успішної роботи над виконанням контрольного диктанту є організація всіх слухачів. Необхідно як перед диктантом, так і під час проведення створити спокійну, ділову обстановку.

Після короткого організаційного моменту записують на дошці заголовок диктанту, далі читають виразно текст і в кінці запитують, чи все зрозуміло. Така вступна бесіда потрібна для посилення уваги та цікавості слухачів до змісту прочитаного, з’ясувати, як вони розуміють зміст уривка, а також окремі слова

Не потрібно викладачу ходити по аудиторії, робити зауваження чи пояснення, які відволікають, розсіюють увагу слухачів. Викладач читає ціле речення, потім диктує його для запису частинами (якщо речення коротке, то на частини не розбивається), нарешті, щоб слухач перевірив, чи не пропустив чогось, речення перечитується ще раз. Диктувати потрібно не окремими словами, а смисловими частинами речення.

Читати текст необхідно виразно, чітко, щоб усі добре чули зміст, не вгадували непочуті слова. Важливо обрати правильний темп диктування, орієнтуватись на середню швидкість письма слухачів конкретної аудиторії. Після того як весь текст продиктовано, викладач ще раз читає його виразно, роблячи дещо більші, ніж звичайно, паузи в кінці речень, щоб слухачі подумали про правопис окремих слів, встигли внести, якщо потрібно, виправлення.

Чи давати час на самоперевірку чи ні, викладач вирішує сам. Після того як слухачі напишуть диктант, викладач збирає зошити.

Одним з найважливіших завдань проведення диктантів є формування грамотності слухачів, підвищення їх рівня грамотності. Грамотність – певний ступінь знання законів і правил даної мови та володіння практичними навичками для вираження своїх думок усно й на письмі. Це один з основних показників культурного рівня людини, необхідна передумова освіти, забезпечення активної участі кожного в житті суспільства.

2. Архітектура

З давніх-давен архітектура, безперечно, посідає у художній культурі особливе місце як основа синтезу всіх інших видів мистецтва, зокрема живопису, і скульптури, і декоративно – прикладної творчості.

Архітектура – це передусім мистецтво створення будівель, споруд та їх комплексів. Це, звичайно ж, явище матеріальної культури і водночас один із провідних видів пластичного мистецтва, що ґрунтується на єдності як принципів краси, так і корисності. Як вид мистецтва, вона формує просторове середовище для життя і діяльності людини, виражає суспільні ідеї у художньо-естетичних образах.

Немає сумніву, суспільна цінність архітектури зумовлюється функціями споруди, її естетичною визначеністю. За призначенням архітектура поділяється на основні типи: житлову, суспільно-громадську (культові будівлі, культурно – освітні, видовищні, адміністративні), промислову (виробничі, транспортні і торгівельні споруди).

Складовою архітектури є садово-паркове мистецтво, а саме: оформлення парків, і скверів, і бульварів.

Сукупність функціональних, конструктивних і художніх рис архітектури становить архітектурний стиль. Історії архітектури відомі такі стилі, як романський, готика, ренесанс, бароко, класицизм, модерн, конструктивізм та інші.

Зазначимо, що розвиток архітектури в Україні відзначається поєднанням впливу різних стилів з формуванням національних традицій.

(3 книги «Українська культура»)

Що таке архітектура ?

Архітектура – це мистецтво проектувати, будувати і прикрашати будівлі. Твори архітектури – і гігантські піраміди, і величні храми, і суворі фортеці, і витончені палаци, і скромні альтанки, і багато-багато інших споруд.

Архітектор прагне створити довершений художній образ, і неважливо, чи йде мова про палац, а чи про склад. Давні римляни, наприклад, зуміли перетворити в справжній шедевр архітектури навіть водопровід. Через абстраговані уявлення: незграбність і легкість, громіздкість і стрункість, суворість і декоративність – архітектура передає образи людини і світу, який її оточує.

Міцність, користь і краса, без сумніву, складові частини витворів архітектури, тому що навіть найрозкішніший палац створюється для того, щоб у ньому жили.

Пам’ятник архітектури не може існувати в штучному музейному просторі як картина або скульптура. І справа не в тому, що розміри і маса споруди не дозволяють вивезти їй будь-якому колекціонеру. Наприклад, кріпосні брами міста Вавилона було переправлено в Берлін і вміщено під музейні склепіння.

Складність виявляється в іншому: архітектурний пам’ятник тісно пов’язаний з навколишнім світом, і неможливо розірвати цю єдність. Це в повній мірі відчули європейські архітектори початку ХІХ ст. Захоплені мистецтвом майстрів Давньої Греції, спробували точно відтворити шедеври античності. Однак архітектори не врахували, що і яскраве південне сонце, яке освітлює теплий, золотисто-жовтого відтінку мармур, і сірокам’яний пейзаж, і навіть запахи моря і степових духмяних трав були невід’ємною складовою краси грецьких пам’ятників.

Архітектура сама здатна змінювати зовнішнє оточення. Давньоруські архітектори вміли, на диво, «вписувати» свої витвори в навколишню природу. Невелика церква могла додати звичайному середньоросійському пейзажу закінченість художнього твору.

Така архітектура, що пов’язує з організацією природного середовища і створенням садово-паркових ансамблів, отримала назву ландшафтної. Її ідеальним втіленням став Версаль, палац французьких королів, у архітектурі якого було враховано навіть рух сонця. Перші його промені освітлювали королівську спальню, а останні – Великий канал і головну алею парку.

Прагнення до гармонії тіла і духу також відбилося на вигляді архітектурних споруд.

Урочистість і ствердження могутності влади простежуються в римських тріумфальних арках. Містичний порив душі, що спрямовується до Бога, – в готичних соборах. Творці храмів епохи Відродження намагалися відповідно до уявлень свого часу передати мовою архітектури упорядкування Всесвіту.

(З книги «Світ мистецтва»)

Десятинна церква

З Подолу і берегів Дніпра було видно Десятинний храм. Він неначебто виростав з гущавини дерев, мовби вінчав місто Кия. Перед мандрівником, що наближався до Києва суходолом чи водою, він постав, як дивне видіння. «Дивен храм, у світі такого немає,» – говорили про нього.

Розкішний собор не поступався перед кращими європейськими зразками, і залишки будівельного матеріалу та орнаменту засвідчують, що Десятинний храм був оздоблений не гірше від Ярославової Софії. На диво, тут виявили грецький мармур, і кримську яшму, і карпатський шифер. Творці храму звели його з легкої цегли, стіни розмалювали червоною фарбою, навкруг вікон і дверей виліпили з білої глини пальмове гілля і виноградні грона, дах покрили хвилястою білосніжною черепицею. У голубизні неба світились позолочені хрести шоломоподібних бань.

Всередині над престолом був викладений зі смальти образ Богородиці. Вона стояла в синьому царському одязі й темно-червоних черевиках на зеленому постаменті, високо піднявши руки. Бліде обличчя Богоматері, смутні очі були дуже простими, звичайними, людськими.

Цікаве походження назви храму. За переказами, князь Володимир, оглянувши споруджену церкву, був зачарований її красою. Він сказав: «Я вражений тим, що побачив». Відтоді велів давати на храм десятину свого доходу. Так і став храм Богородиці називатися Десятинним.

(За М. Міщенком)

Чим відомий собор Святої Софії у Києві ?

У кінці тридцятих на початку п’ятдесятих років XI століття за вказівкою великого князя Київського був зведений найвеличніший і найзнаменніший з усіх українських храмів – собор Святої Софії, що значить Премудрості Божої. Це – найграндіозніший з усіх відомих у наш час соборів візантійської традиції.

Для архітектури собору Святої Софії характерні тріумфальність і святковість, пов’язані із затвердженням авторитету князя і могутності молодої держави.

Собор мав незвичайний купол у центрі, перед вівтарем, де на мерехтливому золотому фоні сяють давні мозаїки. У одинадцятому столітті Софійський собор був тринадцятикупольним, але пізніше зазнав серйозної перебудови і кількість куполів, на жаль, зменшилася.

Кількість верхів церковної будівлі в давньоруській архітектурі мала глибоке символічне значення. Тринадцять куполів символізували Ісуса Христа і дванадцять апостолів. Чотири верхи, найближчі до центрального, нагадували про чотирьох євангелістів: Матвія, Марка, Луку та Іоанна. Христос Вседержитель розташований в куполі Неба. У вівтарі, на центральній стіні, зосереджена і сувора фігура Богоматері.

Якщо давні фрески ледь-ледь проступають на стінах собору, то мозаїки, виконані з кольорового непрозорого скла-смальти такі ж яскраві, як і багато століть тому.

(3 книги «Світ мистецтва»)

Словниковий диктант

Бароко, мистецтво, узвишшя, церква Успіння Пресвятої Богородиці, кам’яний храм, Софійські Золоті ворота, суміш, тринадцятикупольна, дванадцять, дерев’яна, Києво-Печерська лавра, багатство, західноєвропейський стиль, середньовіччя, інтер’єр, різьблення, нетесаний камінь, скріплюючий розчин, вікна-бійниці, укріплення-вежі, готський, магдебурзьке право (самоврядування), символіко-алегорична, міжповерхові, обрамлення, кафедральний собор, вежа-дзвіниця, контрастні масштаби, у середині каплиці, рельєфи, тераси, пізнього рококо (бароко), наддніпрянська, павільйони, майстрами не збудовані, кольорова гама, півколони, численних, антидемократичний, міста-заповідники, спроектував, інвентаря, ззовні, в’їзні ворота, піддашок, півкругляки, авгієві стайні, якнайбільший, час від часу, трипільська культура, П – подібний, по-іншому, в цілості.

Пояснювальний диктант

1. У 70-х роках створено міста-заповідники: Львів, і Луцьк, і Кам’янець-Подільський, Новгород-Сіверський, Переяслав-Хмельницький.

2. Перший кам’яний храм Русі, церква Богородиці Десятинної, зведений візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого, який започаткував традицію кам’яного культового будівництва і певною мірою визначив його особливості.

3. Термін «романський стиль», як відомо, введений у XIX ст. і означає художній стиль, що панував у Західній Європі та деяких країнах Східної Європи у добу середньовіччя (Х-ХП століття).

4. Ренесанс – архітектурний стиль, для якого характерні такі риси: урівноваженість композиції, міжповерхові членування, розвинений каркас. обрамлення вікон та дверей, архітектура пілястри (колони) – вертикальний виступ стіни, обрамлений у вигляді колони.

5. Найцінніше досягнення бароко – це ансамбль святого Ігоря, зведений на вершині пагорба, і складається з собору монастирських келій, палацу митрополитів та тераси з парадними сходами.

6. Оборонна забудова 18 століття – це один із ранніх зразків професійної архітектури, що встановився у І тис. до н.е.

7. Матеріал і конструкція, масштаб і форма, пропорції і ритм – всі ці виразні засоби властиві не тільки архітектурі, але і, наприклад, скульптурі.

8. Стиль архітектури, як і інших видів мистецтва, – це, з одного боку, зовнішня форма, художній образ, архітектура, з іншого – відбиття уявлень певної епохи.

9. Наприклад, гігантський фасад Версаля, протяжність якого не перевищує півкілометра, має переважно горизонтальний напрям розвитку.

10. Стиль епохи – це, передусім, стиль архітектури.

11. Мечеть «Купол скелі», що знаходиться в Єрусалимі, – найважливіше святилище ісламу.

12.В італійській архітектурі ХІ-ХП століть не було стилістичної єдності.

13. Якби Пізанська вежа не нахилялася, стояла суворо вертикально, як всі інші вежі на світі, слава її обмежилася б, мабуть, лише вузьким колом архітекторів й істориків.

14. Інтер’єр собору Святого Петра, безсумнівно, перший приклад крупномасштабного інтер’єру в стилі бароко.

3. Декоративно-прикладне мистецтво

Історія народної вишивки в Україні

Вишивка – поширений вид декоративно-прикладного мистецтва, в якому узір та зображення виконується ручним або ж машинним способом на різних матеріалах: тканині, шкірі, повсті, – лляними, бавовняними, шовковими нитками, а також бісером, перлами і коштовним камінням.

Цей вид мистецтва виник давним-давно, корені його сягають вглиб віків. Мабуть, ми ніколи не зможемо довідатися, хто і коли вперше здогадався втілити в узори красу рідної природи, свої переживання та відчуття, тому що з огляду на недовговічність тканини та ниток наука позбавлена можливості точно визначити час цього, безперечно ж, від Бога мистецтва.

Вишиванням на Україні займалися майже виключно жінки. Для цієї роботи використовувалась кожна зручна нагода: досвітки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами, і години відпочинку від польових робіт навесні та взимку.

За народними традиціями, готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишиванок. Заможніші дівчата готували собі 50–100 сорочок з тонкого виробленого і вибіленого полотна: для буденної роботи, свята, посагу, на весілля, навіть на смерть, тобто для потреб протягом усього життя. Дівчата змагалися між собою в доборі узору, в майстерності вишивання. Одяг – характеристика майстерності дівчини, її працьовитості, і поганою нареченою вважалася та дівчина, яка не оволоділа цією майстерністю змалку.

Художнє вишивання – один з найбільш поширених видів народного мистецтва, в якому втілені кращі традиції народу, приносить і буде приносити радість тисячам його шанувальників.

(За О. Гасюком, М. Степаном)

Сучасне українське художнє скло

Художнє скло України на сучасному етапі розвитку є одним з найбільш цікавих і характерних видів декоративно-прикладного мистецтва. Воно здобуло визнання не тільки в нашій країні, а й поза її межами. Елегантні іскристо-прозорі кришталеві вази, і кубки, і набори для напоїв, яскраво декоративні кольорові скляні комплекти посуду, своєрідні чарівно-фантастичні скульптурні вироби українських митців користуються успіхом на художніх виставках та ярмарках.

Усе ширше й майстерніше останніми роками застосовується художнє скло в архітектурі України – у вигляді вітражів, декоративних вставок, мозаїчних композицій.

Сьогодні неможливо уявити наш побут, інтер’єр житла чи громадського приміщення без наявності художньо опрацьованого скла.

Українське художнє скло своїм корінням сягає часів Київської Русі. З давніх-давен майстри скла виготовляли різні прикраси, а також посуд, пляшки, і келихи, склянки тощо. Та процес розвитку давньоруської художньої культури, в тому числі й склоробства, надовго загальмувала татаро-монгольська навала. Лише в наступні десятиліття стало відроджуватись втрачене і розвиватись нове.

Освоєння митцями різних технічних і технологічних прийомів опрацювання скла привело до збагачення й розширення арсеналу художньо-виражальних засобів. А це, в свою чергу, звичайно ж, зумовило й забезпечило розширення асортименту виробів, збагачення ідейно-художнього змісту та декоративної виразності скляних творів.

Сучасне художнє українське скло – яскраве, своєрідне явище художньої культури України (За В. Щербаком).

Музей історичних коштовностей

Музей історичних коштовностей у Києві відкрито 1969 року. В ньому експонуються витвори майстрів-ювелірів різних епох і місцевостей (VI ст. до н. е. – початок XX ст. н.е.). Ці вироби виготовлені із золота, срібла, платини й оздоблені коштовним камінням, як-от: діамантами, і рубінами, і смарагдами, й аметистами тощо. Основа експозиції – колекції з фонду Державного історичного музею України. Сюди також передані речі з музеїв Чернігова, Кіровограда, Дніпропетровська, Бахчисарая, Сімферополя, Керчі тощо.

Значний внесок у поповнення фондів та експозиції музею Інституту археології Академії наук України, який багато років підряд організовує експедиції для розкопувань скіфських курганів, слов’янських та давньоруських городищ.

Тільки за останній час музею передано декілька тисяч художніх витворів із золота й срібла V–VI ст. до н.е. Серед них шедеври світового значення: срібна ваза з Гайманової могили (Запорізька область), пектораль із Товстої могили (Дніпропетровська область) та багато інших речей, розкопаних в різних областях України.

Експозиція Київського музею історичних коштовностей має три розділи. У першому репрезентовані мистецькі витвори із золота й срібла періоду VI ст. до н. е. – ХШ ст. н. е., у другому – здебільшого вироби українських та російських ювелірів XIV–XV ст., третій присвячений нумізматиці VI ст. до н. е. – початку ХХ ст. н. е.

Фонди музею нараховують кілька десятків тисяч пам’яток історії, культури й мистецтва. Частина з них – унікальні твори декоративно-прикладного мистецтва, відомі як у нашій країні, так і за її межами.

(За О. Ганіною)

Словниковий диктант

Декоративно-прикладне мистецтво, виробничо-реміснича, розписний, естетично-художнє, художнє різьблення, сюжетно-тематичні інновації, пізній палеоліт, розфарбування, червоно-жовтий, трипільські розписи, часи середньовіччя, кольоровий полумисок, персні, сувенірно-подарункові вироби, бароко, прикраси, Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труша, майстерня-кузня, дерев’яні, електрописак, скіфські поховання, лляне волокно, пано, майстрині-надомниці, фотофільмодрук, регіони Західної України, художники-професіонали, державні музеї килимів, поліська техніка, у післявоєнний час, власноруч, Музей народної архітектури та побуту України, ковальські цвяхи, столи-скрині, карпатські, експонати мукачівського історико-краєзнавчого музею, віконниці, в’язання, візерунки, напівсферичні кошики.

Пояснювальний диктант

1. Традиційним візерунковим ткацтвом в українців, як і в інших східнослов’янських народів, було ткацтво на чотирьох підніжках.

2. Певна річ, потрібно все ж таки відзначити таку рису українських ремісників, як естетичні почуття, прагнення обов’язково прикрасити речі, що ними виготовлялися.

З. Керамічні вироби з давніх-давен поділялись на чотири основні групи: побутовий посуд, оздоблювані плитки-кахлі, будівельні матеріали – черепиця, цегла, якою викладали під варистою піччю.

4. Бронзоливарне виробництво в Україні, як довели археологи, відоме ще з трипільських часів.

5. Різьблення – одна з найдавніших технік художнього декорування дерев’яних виробів.

6. Відомі центри українського килимарства: Поділля, Волинь, Полтавщина.

7. Розпис тканини прийнято вважати порівняно новим видом декоративно-ужиткового мистецтва в Україні.

8. Про мальовану скриню в народі казали: «Аж очі вбирає.»

9. Після мови народне вбрання – найважливіша етнічна прикмета.

10. Майже неможливо знайти в селі дві цілком однакові сорочки: кожна жінка, вишиваючи для себе, робила це по-своєму, даючи простір власній фантазії, імпровізуючи.

11. Селище Петриківка Дніпропетровської області – традиційний центр народного мистецтва, самобутня культура якого особливо яскраво проявилася в декоративному розписі.

12.» Працюю у співавторстві з природою», – говорить про себе самодіяльний майстер різьби з Кременця В. Прохоров.

13. Ажурні віконні занавіски, декоративні рушники так само, як вишивка і розпис стали, без сумніву, невід’ємною частиною оздоблення художньо-поліграфічної продукції, театральних декорацій.

14. У країнах Західної Європи витинанки – це прикраси здебільшого сюжетно-розповідні, своєю художньо-образною системою вони уподібнювалися до графіки, їх складні багатофігурні, дзеркально-симетричні композиції завжди вміщувалися в одному цільному аркуші паперу.

15. Писанки – це символ України для тих українців, що виїхали за кордон.

4. Скульптура

Скульптура (різьблення, ліплення, пластика) – вид образотворчого мистецтва, сутність якого становить фізично об’ємне, тривимірне зображення.

Головний об’єкт зображення у скульптурі – це людина, іноді тварина, час від часу природа чи пейзаж, а також предмети, атрибути, аксесуари або натюрморт. Основні види скульптури: кругла (статуї, погруддя, півфігури та інші) і рельєф (плоскісно-скорочене зображення на площині, яка творить для нього тло).

За своїм призначенням і змістом скульптура поділяється на монументальну, наприклад, пам’ятники, монументи, – це самостійні архітектурно – скульптурні об’єкти в міському чи природному середовищі; монументально – декоративну (статуї в нішах, паркова архітектура, фонтани); станкову – замкнуті в собі композиції, які є переносними і не пов’язаними з конкретним середовищем.

Вагомий внесок у розвиток мистецтва скульптури зробили українські митці діаспори, а саме: Богдан Мухін, і Григорій Крук, і Михайло Черешньовський та інші.

В умовах духовного відродження важливу роль відіграє творча спадщина скульптора, народного художника України Івана Гончара (1911–1993), який створив загальновідомі композиції «Берегиня», «Ярило», серії живописних історико-етнографічних картин «Весілля на Україні», народних краєвидів «Мальовнича Україна» тощо. Зберігаючи національну самобутність, український народ утверджує своє буття в історії.

(З книги « Українська культура»)

Різьблення – висічення скульптурного об’єму з твердого матеріалу, головним чином з каменя. Творець «вивільняє» статую з сірокам’яного масиву. Геніальний митець Відродження Мікеланджело визнавав тільки різьблення. Форму статуї, її позу і пропорції він заздалегідь намічав у малюнку і в маленькій восковій моделі, а потім власноруч вирубував своїх могутніх гігантів – Давида, Мойсея, «пов’язаних рабів» – з суцільної брили мармуру, відбиваючи від неї великі шматки і обробляючи те, що залишилося.

Мікеланджело говорив: « Добра та статуя, у якої не відокремлюється жодна частина, якщо її скотили з гори.»

Робота творця пов’язана, звичайно ж таки, з великими труднощами. Випадково відхопивши зайве, творець, на жаль, вже не зможе виправити свою помилку. Він повинен уявно бачити в кам’яному масиві майбутню статую з такою виразністю, неначебто вона вже існує і її потрібно лишень звільнити з кам’яного полону.

Ліплення – створення зображення з пластичного матеріалу, зі слухняної, м’якої глини. Цей вид виготовлення скульптури допускає як виправлення, так і переробки. Але глина неміцна, тому з виліпленої з неї скульптури роблять гіпсовий зліпок, який служить моделлю для відтворення в камені або відливання в бронзі.

(3 книги» Світ мистецтва»)

Пам’ятник Богдану Хмельницькому

Ідею спорудження пам’ятника Хмельницькому висунув ще в тридцяті роки минулого століття відомий історик, етнограф і фольклорист, перший ректор Київського університету Михайло Максимович.

Та минуло чимало літ, перш ніж царський уряд дав на це дозвіл. Зважаючи на високу скруту в грошах, організаційний комітет по спорудженню пам’ятника вирішив не організовувати конкурсу на кращий проект, а відразу замовили його прославленому російському скульпторові М.Й. Микешину (1836–1896).

Скульптор дуже шанував українську культуру, літературу, чудово знався на історії козаччини, з якою його ознайомив Т.Г. Шевченко. У 1868 р. М.П. Микешин приступає до роботи над цим відповідальним замовленням. Він приїжджає до Києва, вивчає матеріал. Як свідчили сучасники, буквально за одну ніч скульптор виліпив макет майбутнього пам’ятника – багатопланову композицію, у центрі якої знаходиться горда постава гетьмана на коні. Трохи нижче, на постаменті, художник розмістив постаті селян, котрі брали участь у визвольній війні 1648–1654 років. Задумливо слухають вони пісню кобзаря, який дуже схожий на Т.Г. Шевченка. З трьох боків цоколя постаменту було вирішено прикріпити горельєфи про найважливіші події тих часів – «Битва під Зборовом», «Переяславська рада», «Зустріч Хмельницького в Києві.»

(3 газети)

Словниковий диктант

Рельєф, об’єкт, трипільська культура, прапредки слов’яни, висококультурні цивілізації, невеликі розміри, керамічні статуетки, культово-магічний, чотирма, людиноподібні надмогильні стели, середньовіччя, мистецтво пізньої античної Греції, по-різному тлумачиться, клиновидне обличчя, звужене донизу, присвячено, скіфи-кочівники, співвідношення, золота пастораль (нагрудна прикраса), Київський музей історичних коштовностей України, чотирьохгранний стовп, у давнину, Краківський національний музей, безпідставно названий, язичницький бог Сонця (Святовит), скульптури-ідоли, на жаль, небажане явище, високохудожній орнамент, по-язичницькому, немає, білокам’яне різьблення, давньоукраїнський, немовбито, багатопластові, іконографічні джерела, медальйон, півфігура, широкомасштабне будівництво, співпраця, контрреформації, у стіні, бароко, західноєвропейський, приїжджі, Харківський художній інститут.

Пояснювальний диктант

11.Згідно з археологічними дослідженнями, добу неоліту в Україні репрезентує трипільська культура, названа за місцем відкриття у селі Трипілля поблизу Києва.

2. Окрему групу пам’яток скульптури становлять стели кіммерійського часу (V-VІІ ст. до н.е.).

3. У період, коли творить своє мистецтво степова, кочова людність скіфів, процвітають на теренах Північного Причорномор’я (південної України й Криму) грецькі міста – колонії: Ольвія, і Херсонес, і Феодосія, і Пантікапси.

4. Численні скульптурні мармурові елементи прикрашали Десятинну церкву – один з величних храмів княжої України – Руси.

5. Важливою пам’яткою мистецтва є дерев’яне «Розп’яття» із костелу в Жидачеві, що зберігається в музеї Одеського замку.

6. У період пізнього бароко, або так званого рококо, мистецтво скульптури (передусім на західноукраїнських землях) досягло найвищого рівня в Європі.

7. Чернігівські майстри досягли надзвичайної виразності у різьбярстві, і до нашого часу збереглись фрагменти кам’яних скульптур, якими прикрашались фасади Борисоглібського собору в Чернігові.

8. Барельєф – скульптурний твір, в якому опукле зображення виступає над плоскою поверхнею менш як на півоб’єму.

9. Працюючи над об’ємною скульптурою, потрібно схопити найхарактерніше, якнайцікавіше в постаті, показуючи її в русі.

10. Природа не тільки добра й ніжна, а й великий скульптор і митець, а із усього, що природа створила, вибирається якнайцікавіше, доповнюється формою і змістом.

12.Скульптура в жіночих руках – своєрідний подвиг.

13.Дерев’яні скульптури народного художника України Валентина Злоби, виготовлені з груші, зберігаються в постійно діючій експозиції Музею образотворчого мистецтва у Києві, а на Брюссельській всесвітній виставці 1958 року скульптура «Бокараш» отримала золоту медаль.

13. Для кращих своїх скульптур народний майстер з Чернігівщини Антін Штепа вимочував деревину протягом двадцяти – двадцяти п’яти років.

14. Розрізняють низький рельєф – барельєф, на якому об’ємне зображення тільки злегка висувається з фону, і високий – горельєф, де зображення підіймається над фоном більше аніж наполовину свого об’єму.

15. Кругла скульптура – це не видимість матеріальних тіл, як живопис, а справжні матеріальні тіла: мідний вершник, мармуровий лев, фарфорова балерина.

МУЗИКА

Музика-безмежне звукове море

Музика – вид мистецтва, що виражає дійсність у художньо-звукових образах.

Вона супроводжує людину з давніх-давен і до сьогодні. Особливо багато музики звучить тепер, в час радіо і телебачення, коли так доступні концерти і практично кожен може навчитися грати на будь-якому інструменті.

Як і будь-яке мистецтво, музика може з великою силою виражати те, чим живуть люди: горе і радість, заповітні сподівання і мрії про щастя. Музика проходить складний шлях від її творця до слухача, тому що вона має бути не лише створеною у свідомості та записаною – музику необхідно виконати. Отже, музика, звичайно ж, мистецтво виконання, яке втілює в собі творчу інтерпретацію самовиконаного тексту.

Спочатку музика мала прикладний характер, оскільки була тісно пов’язана з трудовими процесами, первинною магією, але водночас і невіддільна від інших різновидів мистецтва: поезії, танців. Музика не може, як слово, виражати конкретні поняття і наочно, як образотворче мистецтво, зображувати зміст (їм властиві розвиток, перетворення і зіткнення узагальнених образів) емоцій, що в нашій свідомості можуть порівнюватися з явищами природи. Як важливий засіб духовного виховання людини, вона формує естетичні смаки та ідеали, розвиває емоційну чутливість, відчуття прекрасного, впливає на сферу почуттів, інтелект людини, скеровує її поведінку.

Музика виникла як наслідування голосів природи, невід’ємних елементів трудової діяльності людини, культових обрядів, розваг, військових походів і була пов’язана з ритмікою праці, танцю, поезії. Про це свідчать літописи, живописні й архітектурні пам’ятки стародавніх цивілізацій: Індії, Китаю, Вавилону, Єгипту і Греції. Поступово відбувалося виділення музики як окремого виду мистецтва, і у Стародавній Греції музична культура (на базі основної тенденції якої зародилася європейська музика) досягла значного рівня, вдосконалювалися музичні інструменти (арфа, ліра), розвивалось професійне виконавство на них, розвивались музично – естетичні смаки. За середньовіччя західноєвропейська музика розвивалась як професійно – церковна, а також світська і народна, які впливали на культуру. Цікаво, що існувала система запису музики за допомогою різних знаків: рисок, крапок, ком, – яка лише приблизно вказувала напрямок мелодичної лінії. Винайдена в 11 столітті Твідо Д’Ареццо лінійна нотація дала можливість точно зафіксувати висоту тонів, пізніше її раз у раз вдосконалювали.

(3 книги «Українська культура: історія і сучасність»)

Пісня як серце народу

Пісня – серце народу, його душа, його крила, тому що витворена народом пісня пахне травневими дощами, і синіми льонами, і материними руками. Вона часом потрясає нашу пам’ять, будьмо пильні, а то черкне ластів’їним крильцем вечірній небокрай, торкнеться нашого серця і добуде чисту сльозинку з наших очей. Такої неземної сили наша народна пісня! Скільки людей, затамувавши подих, слухали її трепетне і лагідне тужіння…

Українським соловейком назвав Дмитро Гнатюк Ніну Матвієнко. І справді, у неї неповторний фольклорний стиль співу. Ніна – дуже тонка душа, завжди безпосередня у своєму співі. Сольний спів Матвієнко своєрідний, оригінальний, він, як чисте раннє повітря, непомітно проникає в серце, зачаровуючи магією м’якого голосу, глибиною почуттів і трагізмом людським. Співачка майже ніколи не повторює один і той же репертуар. Майстерністю народної артистки України, лауреата Державної премії імені Тараса Григоровича Шевченка, Ніною Матвієнко захоплювалися у багатьох країнах світу: Франції. Канаді, Мексиці та інших, – але найбільшої глибини сягнула співачка у виконанні народної пісні. На відміну від багатьох естрадних співаків вона живе піснею, глибоко переживає під час співу, співає серцем своїм щедрим таким.

Її народність бере витоки з історії отчого краю, його легенд і балад, від мудрої селянської філософії, в основі якої – розум, доброта, внутрішній протест проти неправди.

Прислухайтесь, як співає Ніна Матвієнко, і ви станете щедрішими, чистішими у помислах і ділах своїх.

Скрипка

Бувало, коли всі поснуть, він тихо прокрадався з хати. Тоді шамотливі стебла кукурудзи сурово обступають його звідусіль, і високі мовчазні соняхи в круглих брилях, як невідомі солдати, беруть його в полон. Він один-однісінький на городі, десятилітній хлопчик Лукаш, і страшенно далекі від нього зорі тремтять-мерехтять на темному небі. Він притаїться на городі, принишкне і слухає. А найбільше він слухав коників-цвіркунів: було їх на городі сила-силенна, і так вони на скрипочках своїх вигравали, що, бувало, місяць зупиниться на верхівці тополі, слухає їхній марш, а потім ураз схаменеться і котиться далі. В такі-от хвилини Лукаш забував геть-чисто все на світі – весь світ здавався йому тоді величезним чарівним оркестром, і, немовби уві сні, згадував тоді хлопець про свою скрипку, на якій грав у шкільному музичному гуртку. А що, коли все-таки попросити її у вчителя? Він добрий, він дасть скрипку додому пограти, а тоді Лукаш прийде сюди, на зелений город, і заграє.

(За О. Донченком)

У полоні пісень Володимира Івасюка

Рута-м’ята цвіте жовтим суцвіттям, але трапляється і таке, що ця квітка один раз на десятиріччя цвіте червоно. Протягом багатьох років ця чудо-квітка жила в легенді на нашій землі, чекаючи, щоб хтось молодий і сміливий відкрив та оспівав її.

У решті-решт сталося! «Червона рута» стала улюбленою піснею мільйонів людей, навіть тих, хто не знав імені її автора – Володимира Івасюка.

Володя закінчив з відзнакою музичну і середню школу. На скрипці, як не дивно, навчився грати у п’ять років, ще й читати не вміючи. У дощ, сніговиці батько з дня у день носив малого сина на руках до музичної школи на заняття.

Працьовитість Володі вражала всіх: і рідних, і знайомих. Такий приклад: за порадою вчителів батьки віддали сина до Києва, у музичну школу при Київській консерваторії, а незабаром змушені були звідти забрати, тому що шия в нього завжди була чорною від скрипки: грав по шість-сім годин на добу! Через фантастичну працелюбність друзі жартома порівнювали Володю з електростанцією.

Часто банально і традиційно виникає запитання: де розпочинається геніальність, де ж все-таки її витоки? 1, як правило, звучить традиційна відповідь: талант, помножений на працю. Безперечно, дуже багато залежить від сім’ї, від оточення. Володя з дитинства жив у оточенні чистого українського слова, ніжної, солов’їної української пісні. Окрім музики, Володя захоплювався українською літературою. Більше того, сам був поетом. Найкращі пісні були написані композитором на власні тексти: «Червона рута», «Водограй», « Аве Марія»,» Пісня буде поміж нас».

Свої перші пісні хлопець написав у п’ятнадцять років. Володя раз у раз виїжджав у гори, розмовляв з гуцулами, записував народні пісні, коломийки і легенди.

1970 рік – написано «Червону руту». Врешті-решт вдалося створити твір, який став символом духовності сучасної української естради. Фантастична пісня не знала кордонів – звучала і досі звучить у Європі, в Америці та Канаді.

Загалом Івасюк за своє коротке тридцятирічне життя написав понад сто пісень…

Його трагічне життя обірвалося на злеті – раптово і несподівано. Музика Івасюка найчистіша і найсвітліша, до неї з трепетом і хвилюванням хочеться прилинути як у хвилини радості і піднесення, у свята, в щасливі дні, так і дні сумні. У його житті, як і у долі українського народу, переплелися радість і вічний смуток, щастя і туга.

Незрівнянний світ Назарія Яремчука

Неперевершеним співучим соловейком карпатського краю є незрівнянний Назарій Яремчук.

У нього дуже складна і незвична доля. Він був надто пізньою дитиною – коли народився, батькові було вже 64 роки. Кажуть, що такі діти особливо обдаровані і талановиті. Назар народився ЗО листопада 1951 року в селі Рівня Вижницького району. Його батько, Назарій Танасійович, мав чудовий голос (тенор) і співав у церковному хорі. Мати, Марія Даріїна, виросла у багатодітній сім’ї. Грати на мандоліні навчилася у композитора Яремчука, і ще донині односельці згадують її гарне сопрано.

Його чарувала краса гірської природи, де він міг пропадати цілими днями. Яремчук в захопленні від навколишньої краси, писав: «Найкраща музика – жива природа, і найсвятіша на землі». Він мріяв бути мандрівником, і любов до подорожей, напевне, знайшла вихід у гастрольних поїздках. Разом з братом Богданом Назар любив грати у футбол, і у 1969 році у складі кутських « Карпат « став чемпіоном Івано-Франківської області серед команд групи Б.

Після школи Назар не пройшов за конкурсом при вступі до Чернівецького університету і, як виявилось, на щастя, через те що інакше не потрапив би у ансамбль «Смерічка».

Знову повернувся до Вижниці, де вчився на курсах шоферів при будинку культури. Саме там і відбувалися репетиції «Смерічки».

Якось учитель музики попросив Назарія заспівати, і той заспівав пісню «Кохана» І. Поклада. Левку Дутківському відразу сподобався цей симпатичний і голосистий юнак, і він відразу ж таки запросив його у «Смерічку».

Назар мав велике щастя першим співати всесвітньо відомі пісні Володимира Івасюка. Вже наступного 1970 року він був зарахований на перший курс географічного факультету Чернівецького університету, а пізніше Назар ще закінчив Київський інститут культури.

А що діялось після фільму «Червона рута» у 1971 році! Фільм мав фантастичний успіх, а Назар був найвродливішим з-поміж усіх, він особливо запам’ятався дівчатам і жінкам, навіть називали дітей його іменем.

Сьогодні про Назарія Яремчука говорять як про легенду, що стала символом епохи зародження і становлення української пісні. Цій легенді за життя вдалося зробити неоціненний внесок у нашу національну культуру. Він один з тих, кому пощастило після фізичної смерті залишитися живим.

(З журналу)

Словниковий диктант

Західноєвропейська музика, розспів, електрофізичні інструменти, мелодекламація, церемоніальний, мюзик-хол, журі, піанісимо, Державний академічний театр опери та балету імені Тараса Шевченка, багатоголосся, філармонічні товариства, імпресіонізм, художньо-звукові, Боян (давньоруський співець-дружинник), фольклорні джерела, обжинкові пісні, вітчизняні, капела, Болонська філармонічна академія, опера «Запорожець за Дунаєм «, народнопісенний, Шевченківські концерти, Державна консерваторія імені М.В. Лисенка, фортисимо, Аляб’єв, церковний християнський спів, безголосся, бетховенський, якнайшвидший, Прокофьев, бриньчати, гами, піврояля, потихеньку, незакінчена арія, рок-н-рол, заслужений діяч мистецтв, Міністерство культури України, компакт-диск, оперне мистецтво, рок-культура, прелюдія, акомпанемент, балада, Римський-Корсаков, опера «Моцарт і Сальєрі», тонни партитур, вітчизняна хорова музика, капельмейстер, вірш-гімн «Ще не вмерла Україна», стрілецькі маршево – похідні пісні, лірико-психологічна елегія «Ворзель» Л. Грабовського.

Пояснювальний диктант

1. Певна річ, люди осягають музику по-різному. 2. Коли Ференц Ліст послухав концерт Гріга, вигукнув: « Це геніально! О чудо, я побачив вашу Батьківщину». 3. Всього на карті Антарктиди можна зустріти 12 імен композиторів різних часів і національностей, а присвоїли їх географічним об’єктам наші та зарубіжні дослідники шостого континенту. 4. Автор «Слова о полку Ігоревім» згадує Бояна – давньоруського співця – дружинника другої половини ХІ початку ХІІ століття.5 Скоромохи – музиканти пропагували народно-видовищну культуру, подорожуючи по Русі і країнах Європи: Польщі, Німеччині, Франції та Італії. 6. Особливою популярністю користувалися кобзарі, безперечно, у Запорізькій Січі: вони прославляли козацьку відвагу, пропагували серед народу визвольні ідеї, творили національний епос України. Наприкінці 17 століття поширюються троїсті музики, українські народні інструментальні ансамблі, у складі яких були такі інструменти: скрипка, басоля, бубон (у Західній Україні – скрипка, цимбали, бубон). 8.М. Лисенко, як основоположник інструментальних танців в українській музиці, як зачинатель української фортепіанної музики вивів нашу музику на світовий рівень, і у 1982 році встановлено республіканську премію імені М Лисенка 9.У розвиток жанру авторської пісні вагомий внесок зробив В.Івасюк (1949–1979) – український поет і композитор, автор тексту і музики пісень «Я іду в далекі гори» (1968), «Червона рута» (1969) та інші. Музика – вид мистецтва, що виражає дійсність у художньо-звукових образах. 11. Спочатку слово «музика» потрапляє у латинську мову, потім у західноєвропейські мови, а саме: німецьку, французьку, італійську 12. Існує безліч різноманітних видів пісні: народні, масові, естрадні тощо, – але найголовнішим, найбагатшим пісенним жанром є все-таки народна пісня. 13. Є досить багато сюїт, складених з уривків будь-якого твору, – опери, балету, музики до спектаклю. 14. Великий австрійський композитор Вольфганг Амадей Моцарт був людиною надзвичайною: у чотири роки грав на клавесині, у п’ять компонував музику, у вісім створив перші сонати і симфонії, в одинадцять написав оперу.

5. Театр

Витоки національного театру

Театр – вид мистецтва, що відображає дійсність у художніх сценічних образах. Театр – це мистецтво синтетичне, тому що поєднує драматургію, творчість автора, режисера, і музику, і живопис, і архітектуру, і танці, і співи.

У Стародавній Греції (Афінах), починаючи з кінця VІ ст. до н. е., щороку ставилися трагедії, комедії та сатиричні драми. Найдавнішим театром в Афінах вважається театр Діоніса – просто неба на південно-східному схилі Акрополя.

Римський театр (240 р. до н.е.) бере початок від свят урожаю, які висвітлюються у піснях – діалогах, у побутових та комічних сценах і одноактних імпровізованих фольклорних п’єсах.

Витоки українського національного мистецтва сягають давніх народних землеробських свят і обрядів. Обрядові дії (хорове виконання, ігри, танці) грунтувалися на комплексі ідей магічного характеру: слово (текст), рух, мелодія, драматична дія, пантоміміка – становили органічну цілісність.

З деякими елементами театралізації відбувалося свято Купало – найпоширеніше народне свято в українській обрядовості. Купало – це давньоукраїнський бог врожайності й добробуту. Обрядові дії нерідко включали елементи комічного (наприклад, спалювання опудала), як складову частину народної культури.

У середньовіччі носіями ідей народного театрального мистецтва були мандрівні актори, які імпровізували, розігрували сцени з народного життя й водили потішних тварин. На жаль, творчість цих акторів переслідувалась церквою і владою.

Про виступи скоромохів згадується у «Повісті временних літ «. Скоморохи брали участь у весільних обрядах, ярмарках, ходили з ведмедем, козою.

З народною обрядовістю пов’язаний розвиток української драматичної поезії. До своєрідної театральної драми подібний традиційний український весільний обряд.

Драма народна – вид народної словесної й театральної творчості. Професійна драма виникає у зв’язку з піднесенням освітнього значення літератури, її ролі у національно-визвольному русі.

(3 книги «Українська культура»)

Шкільна драма

У середньовічній Західній Європі користувалися популярністю жанри театру: міраклі, містерії, мораліте, – основу яких становили релігійні драми, що ілюстрували біблійні оповідання.

У 15–16 ст. Розвивається містерія, головною темою якої було народження Христа і його воскресіння. У містеріях розігрувалися інтермедії (побутові сцени), щоб розважати втомлених серйозною дією глядача. Вистави тривали по декілька днів.

У 15–16 ст. поширюється мораліте – своєрідна барокова драма повчального змісту, що поєднує драматичну дію з філософсько-богословським диспутом.

Шкільні театри створюються при навчальних закладах Європи у період пізнього середньовіччя ренесансу та бароко, і мали вони велике навчальне і виховне значення. Драматичні твори писали викладачі, а от розігрували їх учні. Шкільна драма інсценізувала міфологічні та історичні сюжети, осучаснювала жанри середньовічного театру. Особливість поетики шкільного жанру – риторичність, символічність, антонімічність.

У 14–18 ст. шкільна драма поширилась у католицьких та протестантських школах Речі Посполитої, у православних школах України та Білорусії.

У другій половині 17 ст. у зв’язку з поширенням в Україні шкільної драми, зокрема інтермедії, виникає вертеп. Назва походить від печери поблизу Віфлеєма в Йорданії, в якій, за біблійним переказом, народився Ісус Христос. Загалом українська шкільна драма – це передусім «Володимир» і «Милость божія «.

Українська шкільна драма і шкільний театр протягам свого розвитку взаємодіяли з народним театром. Шкільна драма і вертеп позначилися на формуванні нової української літератури і становленні класичного театру.

(3 книги « Українська культура «)

Словниковий диктант

Пантоміма, світський театр, п’єса, Москаль-чарівник», Г. Квітка-Основ’яненко, трупа, вітчизняне мистецтво, паралельний, Наддніпрянщина, корифей театру, І. Карпенко-Карий, «Глитай, або ж Павук», присвята, львівські аматорські гуртки, літературно-драматичний, театрознавство, бароко, часопис «Українська хата», дисгармонія, інтелігентський, західноєвропейські театри, Київський театр імені Франка, режисер-новатор, співзасновник, антиісторичний, безголосся, без смаку, бовваніють, бездарність, бравісимо, журі, бряжчати, возносься, віч-на-віч, воронезький, все-таки, в цілому, година-дві, гордіїв вузол, ґречний, Державний академічний театр опери та балету імені Т. Шевченка, езопівська мова, заслужений діяч мистецтв, з-посеред, ірреальний, козир-дівка, мало-помалу, Міністерство культури України, вивчити напам’ять, напередодні, народний артист України, невважаючи на те що, недооцінювати, півзалу, підніжжя, пліч-о-пліч, по двоє, спідлоба, у стократ, уві сні.

Пояснювальний диктант

Театр використовує майже всі існуючі в культурі основні засоби як вербальної, так і невербальної комунікації. 2. Як не дивно, але формування засобів театральної мови розпочинається ще задовго до виникнення театру як такого. 3. Театральне мистецтво складається з двох найбільш істотних структурних складових: писаного тексту і драматичної сценічної дії, яка відбувається безпосередньо на сцені. 4. Первісна, найбільш давня відома нам драматична форма – це обряд. 5. У купальському обряді, як і в інших обрядах, – календарних і родинно-побутових, відбитий важливий принцип, принцип імітації події, який ліг в основу театру як мистецтва. б. На Різдво виконувались і вертепні вистави – у двоповерховій скриньці їздили закріплені на паличках ляльки. 7. Вертепні вистави вважаються похідними від шкільного театру, тому що з вертепом ходили по селах учні Києво-Могилянської академії та студенти братських шкіл – мандрівні дяки. 8.І до церкви, і до театру потрібно було одягати якнайкращий одяг. 9. У 1599 році трупа переїжджала на інший берег Темзи, в театр «Глобус», десятий відсоток в якому належав Шекспіру. 10. Свого найвищого розвитку старогрецьке театральне мистецтво досягло у творчості трьох великих трагіків 5 ст. до н.е.: Есхіла, Софокла, Еврипіда – і комедіографа Аристофана. 11. У епоху еллінізму грецький театр класичної пори перетерпів істотні зміни, які стосувалися драматургії, і акторського виконання, і архітектури театральних будівель.

6. Образотворче мистецтво

Живопис

Живопис – один з основних видів образотворчого мистецтва, художнє зображення на площині предметного світу кольоровими фарбами.

Зародження живопису відбувається у період первіснообщинного ладу (рисунки доби палеоліту із зображенням тварин). У живописі неоліту вперше з’являється образ людини. Найдавніші зображення на скелях, окремих каменях, стінах печер виконувалися різьбленням, вибиванням заглибин по контуру чи фарбами. Найвідоміші настінні зображення збереглися в печерах Альтаміра (північна Іспанія). В Україні відкрито виразні зображення тварин у так званій Кам’яній могилі у Приазов’ї. Вони нагадують кращі взірці палеолітичного мистецтва Європи і Кавказу. Настінні розписи були вже у Стародавньому Єгипті, Індії, Середній Азії. У середньовіччі настінні розписи розвинулися у Візантії, Болгарії, Грузії і на Русі.

За призначенням та особливостями художнього виконання живопис поділяється на такі види: монументальний, декоративний та станковий.

Монументальному живопису властиві філософсько- епічне розуміння дійсності, суспільно – значимий зміст, масштабність задуму, громадянський пафос, високий лад образів, звернення до великої колективної аудиторії.

Декоративний живопис призначений для прикраси. Отже, термін відноситься до орнаментальних розмалювань та композицій, що не мають самостійного ідейно – образного значення: пано, орнаментальне підкреслення функцій предмету або оточення великих настінних сцен.

Станковий живопис (від слова станок, мольберт, на який ставиться приготована основа – картон, дошка, полотно для малювання картин) об’єднує твори самостійного значення, не пов’язанім з архітектурним ансамблем. Їх можна переносити, зберігати в житлових приміщеннях, і установах, і музеях.

За тематикою живопис поділяється на жанри, як-от: побутовий, історичний, батальний, портрет, пейзаж, натюрморт, міфологічний, релігійний і анімалістичний.

Художні образи живопису створюються за допомогою малюнка, кольору, світлотіні, колориту і перспективи. Важливу роль відіграє композиція, побудова художнього твору, співвідношення окремих частин і елементів, що зумовлені його ідейно – образним змістом, характером і призначенням.

(3 книги «Українська культура: історія і сучасність)

Українська художниця Катерина Білокур

Сто років тому в селі Богданівна на київській землі народилась дівчина, про яку великий Пабло Пікассо скаже: «Це геніальна українська жінка. Якби у Франції була така, ми б примусили весь світ говорити про неї».

Ми, на жаль, не знаємо, що спонукало до малювання дівчину із маленького села Богданівна, від якого, за її словами, до Яготина – як до Марсу. Малювати розпочала ще в дитинстві. Перший свій справжній олівець вона випросила у брата, який уже ходив до школи. І таємно, щоб не дай Бог не побачили батьки, розмальовувала його шкільний зошит.

Але одного разу її захоплення малюванням все-таки помітили. Брату в школі дали завдання намалювати коня. «А чи вийде у мене», – задумалась Катруся. Вона взяла зошит брата і весь помалювала – її коні паслися, неслись галопом, були запряжені. Дівчина сміялась і плакала: «Господи, як гарно мені вдається!» Таку красу потрібно показати всім, вирішила Катря і, нажувавши хлібного м’якишу, розвісила по хаті свої картини.

Батько, коли побачив, дуже сварився і строго – настрого заборонив брати зошит брата. І справа навіть не в тому, що зошити для селянина дорого коштували, а батьки стали помічати, якою предивною, на їхній погляд, стала дочка. «Накарав же нас Господь! За що нам, бідним, така кара небесна? «– жалілись вони сусідам. «Ти б, Катре, краще вишивала, – сварили вони її, – а то сидиш, чортів малюєш».

За тяжкою домашньою роботою зовсім не лишалось часу в Катерини для улюбленої справи. Вона намагалась віднайти хоч декілька хвилин у вихідні та святкові дні, що у селян вважалось гріхом, бо потрібно було йти до церкви, відпочивати, а вона малювала, ховаючись від людей.

«Чудакуватою дівчиною» називали Катрусю в Богданівці. Але одного разу в село приїхала сім’я вчителів. Вони-то і показали Катрі справжні пензлики і фарби. У них вона вперше побачила і великий альбом репродукцій картин із Третьяковської галереї. Учителі показали їй Шевченкового «Кобзаря». «Ніби мені хтось дання дав, ніби опоїв мене, так запав він мені в душу», – писала художниця.

Після того як познайомилася з «Кобзарем», Катерина Василівна назвала Тараса Шевченка своїм «батьком» і остаточно вирішила стати художником. Але вчителі незабаром поїхали з села, і Катерина знову ж таки залишилась сам на сам з людською ворожістю.

Почула якось Катерина, що в Миргороді є технікум, де «вчать на художників», зібрала свої малюнки і поїхала туди. Але на перше ж питання приймальної комісії: «У вас є освіта? « – Катрі нічого було відповісти.

Тільки у тридцять років у Катерини Василівни з’явилась можливість малювати справжніми художніми фарбами, і до цього часу відносяться її ранні роботи. «Малювала Катря Білокур», – підписувала вона свої ранні замальовки. Але, боячись батьківського гніву, нікому їх не показувала, нікого не пускала в кімнату, де малювала (З газети).

Словниковий диктант

Первіснообщинний, вперше, різьблення, розписи, декоративний, натюрморт, співвідношення, фреска, непрозоре скло, гуаш, візантійський, в основному, багатофігурна композиція «Причастя», навпроти, іконописець євангеліст Лука, Київський державний музей російського мистецтва, морально – етичні, Харківський художній музей, костьольний живопис, півкартини, золотаво – коричнева гама, гравюра, ілюстрації, вітчизняна, монастир, старослов’янська, алегорія, всесвітньо відомий митець – графік, картина «Чорнобильська мадонна».

Пояснювальний диктант

1. Живопис – один з основних видів образотворчого мистецтва, художнє зображення на площині предметного світу кольоровими фарбами.

2. Зародження живопису відбулося у період первіснообщинного ладу (поліхромні рисунки доби палеоліту із зображенням тварин).

3. За призначенням та особливостями художнього виконання живопис поділяється на такі види: монументальний, декоративний та станковий.

4. Мозаїка, тобто присвячена музам, – це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з природних каменів, смальти (емалі) та керамічних плиток.

5.З давніх – давен (3 тис. до н. е.) відома фреска, або техніка живопису фарбами по свіжій штукатурці.

6.У західноєвропейському та українському мистецтві акварель застосовується з15 ст.

7. Фарби, розтерті на воді з клеєм і домішкою білила, мають назву гуаш, що по-французьки означає водяна

8. Майстри, які розписували Десятинну церкву, ймовірно, засвоїли константинопольську систему декорування храму, з якою в апсиді здебільшого зображали постаті Богоматері – Оранти (Оранта – благаючий), а в куполі – пів постаті Пантохратора (Христа Вседержителя) як єдиного Бога християнської церкви.

9. Наприкінці 16 ст. поряд з традиційним іконописом з’являються нові жанри: портрет, історичний живопис, пейзаж.

10. Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва.

11. Назви справжнього пейзажиста заслуговує той художник, який не лише вміє передати олією, пастелюючи аквареллю лінії і барви, тони і відтінки, але й глибоко любить свою країну, окрилює ту любов у глядача.

12.К. Чуковський писав: «Одних лише етюдів до «Запорожців» було в Рєпіна кількасот, і мені здалося, що у них навіть штрих український…»

13. Відвідувачі Дніпропетровського історичного музею імені Яворницького часто затримуються біля загадкової картини, намальованої на дверях.

14. Тамуючи біль, Тарас Шевченко частенько працював до світанку, тому що складна техніка гравюри – офорти в поєднанні з акватинтою давалось трудно.