Контрольная работа: Загальні положення затратного методу оцінювання нерухомості (на прикладі АКБ "Укрсиббанк")

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Загальні положення затратного методу оцінювання нерухомості

(на прикладі АКБ "Укрсиббанк")

Зміст

Вступ

1 Актуальність застосування заставних майнових форм забезпечення погашення кредиту

2 Сутність методів оцінки майна підприємства, яке надається в заставу

3 Витратний метод визначення ринкової вартості майна підприємства

4 Основні ризики використання майна підприємства як застави при банківському кредитуванні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Банківська система України як незалежної держави, що прагне до створення розвиненої ринкової економіки, є дворівневою. До першого рівня належить Національний банк, що являє собою «банк банків», центральний банк країни, а до другого – система комерційних банків.

Банки другого рівня відносно один одного є економічно самостійними, рівноправними, такими, що конкурують між собою на грошовому ринку. Вони по суті виступають юридичне і економічно відокремленими підприємствами, що будують свою діяльність на комерційних засадах заради одержання прибутку.

Банківська система – одна з найважливіших і невід’ємних структур ринкової економіки, але в українській економіці ще не відбулася необхідна трансформація, вона не стала по-справжньому ринковою. Українські банки змушені працювати в умовах підвищеного ризику, тому вони частіше, ніж їх закордонні колеги, бувають в кризових ситуаціях. Причому більшість таких випадків пов’язана з неадекватним управлінням власним кредитним портфелем, оцінкою свого фінансового стану, а також надійності і стійкості їх основних клієнтів і партнерів по бізнесу.

Саме тому прийняти та зберегти якісне забезпечення по діючих кредитах банку є досить складно. За рідкими випадками (надання кредитів без забезпе-чення тільки першокласним позичальникам – овердрафти, овернайти, бланкові кредити) забезпеченість повернення кредиту є однією з умов кредитних відносин між банком та позичальником. Її застосування викликано прагненням банків уникнення втрати наданої позики та належних до неї відсотків.

Основний акцент при вирішенні питання про забезпечення повернення кредиту приділяється саме заставі. Її популярність у банків в якості форми забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань пояснюється найбільшою надійністю серед інших форм, оскільки використання застави зменшує кредитний ризик приблизно на 50 %, забезпечуючи не тільки повернення кредиту, але й процентів по ньому. При невиконанні боржником кредитного зобов'язання в зазначений строк банк може отримати задоволення своїх вимог із вартості заставленого майна, тому заставлене майно потребує ретельної оцінки своєї вартості. Фахівці банків з питань оцінки та реалізації заставленого майна визначають її ринкову вартість, а у випадках, коли потрібна оцінка незалежних експертів, то останні визначають її експертну оцінку і результати свого оцінювання оформлюють у вигляді звіту.

1 А ктуальн ість застосування заставних майнових форм забезпечення погашення кредиту

Забезпечення позики має важливе значення в кредитних операціях банку, оскільки в кінцевому підсумку це забезпечує прибуток банку. Крім того, забез-печення позики позичальником необхідно для гарантії збереження банківських активів. Останні майже повністю складаються з позичкових коштів (вкладів клієнтів) [4].

Мета забезпечення повернення позики полягає в тому, щоб отримати деякі права поверх основних прав за контрактом у випадку порушення позову проти клієнта, якщо не дотримуються умови погашення позики. Забезпечення приймається, якщо банк вважає, що особисті зобов'язання клієнта по виплаті позики недостатні для її повного погашення. В цьому випадку повинні застосо-вуватися загальні принципи надання кредиту [6].

Найбільш розповсюдженим типом забезпечення є певне майно клієнта, яке виділяється в якості активу (яке підлягає продажу у випадку невиплати позики), з надходжень від продажу якого банк відшкодовує свої витрати на позику. Важливе значення мають і гарантії. Це забезпечення не дає банку права на будь-які активи, але замість цього він отримує підтримку за рахунок особис-того контрактного зобов'язання третьої сторони виплатити позику, якщо цього не зробить позичальник. На практиці гаранта часто просять депонувати мате-ріальне забезпечення або підтримувати на депозитному рахунку сальдо не мен-ше встановленої суми, щоб гарантувати особисте поручительство.

Будь-яке забезпечення має розглядатися тільки в останню чергу, рішення про видачу або невидачу позики завжди повинно прийматися із врахуванням привабливості самої заяви, а не прагнення забезпечити повернення кредиту. Забезпечення стає важливим лише після схвалення заяви на отримання кредиту. Проте наявність підходящого забезпечення може стати основним пунктом у переговорах про видачу позики.

Розглянемо причини прийняття забезпечення. По-перше, у разі неплато-спроможності клієнта банк може уникнути всіх наслідків його банкрутства (якщо клієнт – приватна особа або товариство) або ліквідації (якщо клієнт – акціонерне товариство).

Якщо було отримано адекватне забезпечення, весь борг може бути відш-кодований за рахунок продажу активів майна, причому додатково отримані кошти можуть бути віднесені до активів, які підлягають розподіленню поміж інших кредиторів. Якщо позика була незабезпеченою, банк зможе відстоювати свої права на належну йому суму у змаганні з іншими незабезпеченими креди-торами і, можливо, отримає тільки незначну долю боргу після того, як належні до розподілення сумарні активи компанії будуть співставленні з її сумарними зобов'язаннями.

Друга причина стосується не стільки здатності клієнта погасити позику, скільки його бажання це зробити. Для банку вкрай важливо, щоб його позики постійно знаходились в обігу; банк – це, головним чином, джерело коротко-строкового кредиту. Таким чином, затримка у виплаті крупної позики може негативно вплинути на потік готівки банку. Прийняття підходящого забезпе-чення дозволяє уникнути цієї проблеми, а також витрат і загальної суєти судо-вої тяжби.

Основними принципами прийняття забезпечення повернення позики є такі [13]:

1. Вартість забезпечення повинна, принаймні, дорівнювати сумі позики, але бажано було б передбачити і достатню маржу. Це міркування особливо важливе в тих випадках, коли вартість запропонованого майна може змінюва-тися, як, наприклад, у випадку з акціями. Крім того, необхідно, щоб вартість майна можна було достатньо точно оцінити. Поліс страхування життя, нап-риклад, оцінити просто, звернувшись до компанії, яка видала поліс. Але вар-тість акцій приватної компанії, які пропонуються під забезпечення позики, можна визначити тільки шляхом аналізу її річних фінансових звітів.

2. Перевірка майнового титулу клієнта і оформлення майна в якості забез-печення. Хоча адміністративні і юридичні витрати звичайно переносяться на клієнта, можливі проблеми з перевіркою титулу і оформленням забезпечення сильно зменшують його привабливість. Закладна на землю або інше майно в рамках права справедливості може бути отримана простим депонуванням ти-тульних документів, але закладна на землю в рамках загального права, особли-во, якщо земля не зареєстрована, часто вимагає досить тривалого дослідження майнового титулу клієнта.

3. З попереднім висновком тісно пов'язана легкість, з якою зацікавленість банку у забезпеченні позики може бути захищеною. Важливо також і те, нас-кільки ефективно вона захищена. Наприклад, власність заставодержателя на землю може бути захищеною абсолютно, але процес судового захисту досить складний і забирає багато часу. З другого боку, закладна на акції може бути за-хищеною легко та ефективно шляхом реєстрації банку або уповноваженої ним компанії в якості хранителя акцій у книгах компанії. Закладна на поліс страху-вання життя в рамках загального права забезпечує легкий і абсолютний захист інтересів банку, але не може завадити клієнту банку зробити цього недійсним, наприклад, загинувши в результаті заняття небезпечною діяльністю або, згідно деяким полісам, здійснивши самогубство.

4. З комерційної точки зору важливою є легкість, з якою забезпечення може бути проданим або якось інакше реалізованим. Банки, як вже було ска-зано, займаються переважно короткостроковим кредитуванням і було б комер-ційним нонсенсом видавати позику на дворічний строк і при цьому покладатися на забезпечення, для реалізації якого знадобиться три роки.

Майно по закладній в рамках загального права завжди набагато легше реалізувати, ніж майно по закладній у рамках права справедливості. Остання дає позовні права тільки проти клієнта особисто, і, якщо клієнт не погодиться на продаж майна, знадобиться здобуття судового ордеру.

Краще приймати забезпечення по позиці клієнта від третьї особи, а не від самого клієнта. Перевага цього полягає у наступному. Якщо клієнт не запла-тить, банк зможе подати на нього в суд за несплату боргу, може пригрозити оголосити його банкрутом або розпочати проти нього процедуру ліквідації; якщо клієнт не може платити тобто стає неплатоспроможним, банк зможе довести його банкрутство (або ліквідацію) внаслідок невиплаченого боргу і отримати те, що, в кінцевому підсумку, йому належить. Але важливо те, що ця судова процедура ніяк не вплине на права на забезпечення, яке прийнято від третьої сторони. Таким чином, банк зможе відшкодувати свої збитки з інших джерел, незалежно з одного або з другого або в поєднанні одного з іншим. Існує, проте, одна практична складність: третя сторона може бути цілком впевненою в тому, що її забезпечення ніколи не знадобиться, і її реакція може виявитися дуже несприятливою.

Заставна вартість бізнесу підприємства - це вартість діючого підприєм-ства або вартість 100% корпоративних прав у діловому підприємстві.

Необхідність оцінки вартості підприємства виникає в основному у таких випадках [9]:

- під час інвестиційного аналізу у ході прийняття рішень про доцільність інвестування коштів у те чи інше підприємство, у т. ч. при здійсненні операцій М&А (поглинання і приєднання);

- у ході реорганізації підприємства (мета оцінки - визначення бази для складання передавального чи розподільного балансу, а також для встановлення пропорцій обміну корпоративних прав);

- у разі банкрутства та ліквідації підприємства (оцінка проводиться з метою визначення вартості ліквідаційної маси);

- у разі продажу підприємства як цілісного майнового комплексу (мета оцінки - визначення реальної ціни продажу майна);

- у разі застави майна та при визначенні кредитоспроможності підприємства (мета оцінки - визначити реальну вартість кредитного забезпечення);

- у процесі санаційного аудиту при визначенні санаційної спроможності (оцінка вартості майна проводиться з метою розрахунку ефективності санації);

- під час приватизації державних підприємств (метою оцінки є визначення початкової ціни продажу об'єкта приватизації).

Оцінка вартості підприємства, його майна належить до найскладніших питань фінансів підприємств. Особливо відзначаються оцінка вартості підпри-ємства як цілісного майнового комплексу та оцінка корпоративних прав суб'єк-та господарювання, якщо дані права не котируються на біржі. Хоча вартість підприємства інколи може дорівнювати ринковій вартості його активів, слід розуміти, що ці поняття є різними. У першому випадку йдеться насамперед про вартість, що може бути створена в результаті функціонування бізнесу. Оцінка підприємства здійснюється, як правило, на базі ринкової вартості - ймовірної суми грошей, за яку можливі купівля-продаж об'єкта оцінки на ринку.

Організаційне, методичне та практичне забезпечення проведення оцінки вартості підприємств здійснюють особи, що займаються професійною оцінною діяльністю - оцінювачі та суб'єкти оцінної діяльності.

З метою вироблення уніфікованих підходів до методології та порядку проведення оцінювання в 1981 р. був створений Міжнародний комітет зі стан-дартів оцінки вартості майна. Ним було розроблено ряд стандартів оцінювання.

Вітчизняним законодавством при оцінці вартості майна та підприємства в ціло-му рекомендовано керуватися Законом України "Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльність в Україні" [1], методикою оцінки вар-тості майна під час приватизації [2], положеннями (національними стандар-тами) експертної оцінки, нормативними актами Фонду державного майна.

У літературних джерелах, нормативних актах наводяться численні прин-ципи, яких слід дотримуватися при здійсненні оцінки вартості підприємства. До основних з них слід віднести такі [8]:

- принцип заміщення - полягає в том, що покупець не заплатить за об'єкт більше, ніж існуюча мінімальна ціна за майно з аналогічною корисністю;

- принцип корисності - зводиться до того, що об'єкт має вартість лише тоді, коли він є корисним для потенційного власника (корисність може бути пов'язана з очікуванням майбутніх доходів чи інших вигод);

- принцип очікування - інвестор, плануючи вкладати кошти в об'єкт сьогодні, очікує отримати грошові доходи від об'єкта в майбутньому;

- принцип зміни вартості - говорить про те, що вартість об'єкта оцінки постійно змінюється в результаті зміни внутрішнього стану та дії зовнішніх факторів;

- принцип ефективного використання - полягає в тому, що з усіх можливих варіантів експлуатації об'єкта обирається той, що забезпечує найефективніше використання його функціональних характеристик, а отже, приносить найбільшу вартість;

- принцип розумної обережності оцінок - зводиться до того, що під час оцінки оцінювач повинен критично (із розумним упередженням) ставитися до всієї інформації, що стає йому відомою від адміністрації об'єкта оцінки, і, по можливості, перевіряти цю інформацію, звертаючись до незалежних джерел;

- принцип альтернативності оцінок - полягає у необхідності використання різних методів оцінки та порівняння показників вартості, отриманих у результаті застосування альтернативних методів.

2 Сутність методів оцінки майна підприємства, яке надається в заставу

Згідно з Національним стандартом N 1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав" [3] оцінка майна підприємства проводиться із застосуванням методичних підходів, методів оцінки, які є складовими частинами методичних підходів або є результатом комбінування кількох методичних підходів, а також оціночних процедур.

Оцінювач застосовує, як правило, кілька методичних підходів, що най-більш повно відповідають визначеним меті оцінки, виду вартості за наявності достовірних інформаційних джерел для її проведення.

З метою обґрунтування остаточного висновку про вартість об'єкта оцінки результати оцінки, отримані із застосуванням різних методичних підходів, зіставляються шляхом аналізу впливу принципів оцінки, які є визначальними для мети, з якою проводиться оцінка, а також інформаційних джерел на досто-вірність результатів оцінки.

Неможливість або недоцільність застосування певного методичного під-ходу, пов'язана з повною відсутністю чи недостовірністю необхідних для цього вихідних даних про об'єкт оцінки та іншої інформації, окремо обґрунтовується у звіті про оцінку майна. Національними стандартами можуть передбачатися також інші випадки обмежень щодо застосування певних методичних підходів для визначення ринкової вартості та неринкових видів вартості об'єктів оцінки.

Застереження та обмеження щодо використання результатів оцінки об'єк-та оцінки зазначаються у звіті про оцінку майна.

Для проведення оцінки майна застосовуються такі основні методичні підходи:

- витратний (майновий - для оцінки об'єктів у формі цілісного майнового комплексу та у формі фінансових інтересів);

- дохідний;

- порівняльний.

Подана в табл. 1 класифікує найпоширеніші базові методи оцінки вар-тості бізнесу, хоча слід відзначити, що кожен з указаних методів має багато модифікацій [5]. Обраний підхід до оцінки вартості бізнесу і його конкретний метод повинні спиратися на достовірну інформаційну базу та бути обгрунтовані з огляду на специфіку об'єкта й умов його функціонування у визначений проміжок часу.

За недостатності наявної інформації, її сумнівного характеру чи неможливості формалізації отриманих даних прийнятним підходом до визначення вартості бізнесу можна вважати експертні технології. У такому разі вартість бізнесу визначається за допомогою опитування кваліфікованих експертів-оцінювачів щодо його вартості, основних факторів впливу, ключових показників оцінки, а також математично-статистичної інтерпретації одержаних результатів.

Таблиця 1

Методи оц і нки вартості бізнесу(майна підприємства) [ 5 ]

Витратний підхід ґрунтується на врахуванні принципів корисності і заміщення.

Витратний підхід передбачає визначення поточної вартості витрат на відтворення або заміщення об'єкта оцінки з подальшим коригуванням їх на суму зносу (знецінення).

Основними методами витратного підходу є метод прямого відтворення та метод заміщення.

Метод прямого відтворення полягає у визначенні вартості відтворення з подальшим вирахуванням суми зносу (знецінення).

Метод заміщення полягає у визначенні вартості заміщення з подальшим вирахуванням суми зносу (знецінення).

За допомогою методів прямого відтворення та заміщення визначається залишкова вартість заміщення (відтворення).

Особливості застосування майнового підходу встановлюються відпо-відними національними стандартами щодо оцінки об'єктів у формі цілісних майнових комплексів та у формі фінансових інтересів.

Під час застосування методу прямого відтворення або методу заміщення використовуються вихідні дані про об'єкт оцінки, інформація про відтворення або заміщення об'єкта оцінки чи подібного майна в сучасних цінах або серед-ньостатистичні показники, які узагальнюють умови його відтворення або заміщення в сучасних цінах.

Дохідний підхід базується на врахуванні принципів найбільш ефектив-ного використання та очікування, відповідно до яких вартість об'єкта оцінки визначається як поточна вартість очікуваних доходів від найбільш ефективного використання об'єкта оцінки, включаючи дохід від його можливого перепро-дажу.

Основними методами дохідного підходу є пряма капіталізація доходу та непряма капіталізація доходу (дисконтування грошового потоку). Вибір методів оцінки при цьому залежить від наявності інформації щодо очікуваних (прог-нозованих) доходів від використання об'єкта оцінки, стабільності їх отримання, мети оцінки, а також виду вартості, що підлягає визначенню.

За допомогою дохідного підходу визначається ринкова вартість та інвес-тиційна вартість, а також інші види вартості, які ґрунтуються на принципі ко-рисності, зокрема ліквідаційна вартість, вартість ліквідації тощо.

Інформаційними джерелами для застосування дохідного підходу є відо-мості про фактичні та (або) очікувані доходи та витрати об'єкта оцінки або по-дібного майна. Оцінювач прогнозує та обґрунтовує обсяги доходів та витрат від сучасного використання об'єкта оцінки, якщо воно є найбільш ефективним, або від можливого найбільш ефективного використання, якщо воно відрізняється від існуючого використання.

Метод прямої капіталізації доходу застосовується у разі, коли прогно-зується постійний за величиною та рівний у проміжках періоду прогнозування чистий операційний дохід, отримання якого не обмежується у часі. Капіталі-зація чистого операційного доходу здійснюється шляхом ділення його на ставку капіталізації.

Метод непрямої капіталізації доходу (дисконтування грошових потоків) застосовується у разі, коли прогнозовані грошові потоки від використання об'єкта оцінки є неоднаковими за величиною, непостійними протягом визначе-ного періоду прогнозування або якщо отримання їх обмежується у часі. Прог-нозовані грошові потоки, у тому числі вартість реверсії, підлягають дисконту-ванню із застосуванням ставки дисконту для отримання їх поточної вартості.

Ставка капіталізації та ставка дисконту визначаються шляхом аналізу інформації про доходи від використання подібного майна та його ринкові ціни або шляхом порівняльного аналізу дохідності інвестування в альтернативні об'єкти (депозити, цінні папери, майно тощо).

Для оцінки об'єктів незавершеного будівництва, земельних ділянок під забудовою, їх поліпшень, окремих складових цілісного майнового комплексу може застосовуватися метод залишку. Цей метод ґрунтується на врахуванні принципу внеску (граничної продуктивності) і є результатом комбінування витратного та дохідного підходів.

Порівняльний підхід ґрунтується на врахуванні принципів заміщення та попиту і пропонування. Порівняльний підхід передбачає аналіз цін продажу та пропонування подібного майна з відповідним коригуванням відмінностей між об'єктами порівняння та об'єктом оцінки.

Для визначення ринкової вартості об'єкта оцінки у матеріальній формі із застосуванням порівняльного підходу інформація про подібне майно повинна відповідати таким критеріям:

- умови угод купівлі-продажу або умови пропонування щодо укладення таких угод не відрізняються від умов, які відповідають вимогам, що висувають-ся для визначення ринкової вартості;

- продаж подібного майна відбувся з дотриманням типових умов оплати;

- умови на ринку подібного майна, що визначали формування цін прода-жу або пропонування, на дату оцінки істотно не змінилися або зміни, які відбу-лися, можуть бути враховані.

Основними елементами порівняння є характеристики подібного майна за місцем його розташування, фізичними та функціональними ознаками, умовами продажу тощо. Коригування вартості подібного майна здійснюється шляхом додавання або вирахування грошової суми із застосуванням коефіцієнта (від-сотка) до ціни продажу (пропонування) зазначеного майна або шляхом їх ком-бінування.

3 Витратний метод визначення ринкової вартості майна підприємства

Згідно з майновим підходом вартість підприємства розраховується як сума вартостей усіх активів (основних засобів, запасів, вимог, нематеріальних активів тощо), що складають цілісний майновий комплекс, за мінусом зобов'я-зань. Основним джерелом інформації за даного підходу є баланс підприємства.

Оцінка вартості підприємства на базі активів заснована на так званому принципі субституції, згідно з яким вартість активу не повинна перевищувати ціни заміщення всіх його складових. У рамках цього підходу розрізняють такі основні методи [7]:

- оцінка за відновною вартістю активів (витратний підхід);

- метод розрахунку чистих активів;

- розрахунок ліквідаційної вартості.

Зупинимося детальніше на характеристиці витратного підходу. В його основу покладено принципи корисності і заміщення. Він грунтується на тезі, що потенційний покупець не заплатить за об'єкт більшу ціну. ніж його можливі сукупні витрати на відновлення об'єкта в поточному стані та в діючих цінах, що забезпечуватиме його власникові подібну корисність. У рамках витратного підходу основним методом оцінки вважається метод відтворення (оцінка за відновною вартістю активів). Відновна вартість розраховується з використан-ням інформації про вартість відтворення майна в існуючому вигляді в ринкових цінах на момент оцінки. Метод базується на показниках первісної вартості ак-тивів, величини їх зносу та індексації.

Первісна вартість активів - це вартість окремих об'єктів активів, за якою вони були зараховані на баланс підприємства; включає суму витрат, пов'язаних з виготовленням, придбанням, доставкою, спорудженням, встановленням, стра-хуванням під час транспортування, державною реєстрацією, реконструкцією, модернізацією та іншим поліпшенням активів.

Відновна вартість - це вартість відтворення об'єкта оцінки на дату оцінки. Вона визначається шляхом множення первісної вартості активів на коефіцієнт індексації. Враховуючи те, що з часом активи поступово втрачають споживчу вартість, на їх оцінку суттєво впливає рівень фізичного та морального зносу. У разі індексації первісної вартості активів відбувається також індексація вели-чини зносу. Реальна вартість матеріальних і нематеріальних активів характе-ризується їх залишковою вартістю, що визначається як різниця між їх віднов-ною (первісною) вартістю та проіндексованою сумою зносу. Вартість підпри-ємства дорівнюватиме різниці між реальною вартістю його активів та ринковою ціною зобов 'язань.

Метод оцінки за відновною вартістю досить часто використовується в ході оцінки майна під час приватизації державних підприємств. Підкреслимо, що використання даного методу є виправданим, якщо балансова та ринкова вартість активів істотно не відрізняються між собою.

До основних недоліків методу слід віднести те, що на практиці балансова вартість активів майже ніколи не відповідає їх ринковій вартості. Достовірність оцінки підвищується, якщо отриману вартість скоригувати на приховані при-бутки чи збитки підприємства.

При оцінці вартості підприємства за цим підходом визначальним е те, що дана вартість не дорівнює арифметичній сумі вартостей окремих майнових об'єктів підприємства. Цю вартість слід скоригувати на вартість гудвілу. Гудвіл - вартість фірми, її ділової репутації, нематеріальний актив, вартість якого виз-начається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства та його ринковою вартістю, що виникає внаслідок кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку, нових технологій тощо.

З метою врахування вартості гудвілу в процесі оцінки вартості підпри-ємства на практиці рекомендується застосовувати комбінацію методу оцінки активів та методу капіталізації доходів (так званий швейцарський метод серед-ньої оцінки).

Оцінка майна проводитися з дотриманням принципів корисності, попиту і пропонування, заміщення, очікування, граничної продуктивності внеску, най-більш ефективного використання.

Принцип корисності ґрунтується на тому, що майно має вартість тільки за умови корисності його для потенційного власника або користувача. Під ко-рисністю слід розуміти здатність майна задовольняти потреби власника або користувача протягом певного часу.

З метою визначення корисності під час оцінки [10]:

- розглядається корисність окремого майна у складі об'єкта оцінки як складова частина корисності об'єкта оцінки в цілому та корисність майна як окремого об'єкта оцінки;

- враховується сучасний стан використання об'єкта оцінки, що може не відповідати його можливому найбільш ефективному використанню, а також випадки, коли окремі об'єкти оцінки стають тимчасово зайвими, використову-ються з іншою метою або не використовуються;

- прогнозується можливий вплив соціально-економічних та інших фак.-торів на зміни в корисності об'єкта оцінки;

- оцінюються витрати на поліпшення об'єкта оцінки з урахуванням впли-ву цих витрат на збільшення його ринкової вартості.

Принцип попиту та пропонування відображає співвідношення пропону-вання та попиту на подібне майно. Відповідно до цього принципу під час про-ведення оцінки враховуються ринкові коливання цін на подібне майно та інші фактори, що можуть призвести до змін у співвідношенні пропонування та по-питу на подібне майно.

Принцип заміщення передбачає врахування поведінки покупців на рин-ку, яка полягає у тому, що за придбання майна не сплачується сума, більша від мінімальної ціни майна такої ж корисності, яке продається на ринку.

Принцип очікування передбачає, що вартість об'єкта оцінки визначається розміром економічних вигод, які очікуються від володіння, користування, роз-порядження ним.

Принцип внеску (граничної продуктивності) передбачає врахування впливу на вартість об'єкта оцінки таких факторів, як праця, управління, капітал та земля, що є пропорційним їх внеску у загальний дохід. Вплив окремого фак.-тора вимірюється як частка вартості об'єкта оцінки або як частка вартості, на яку загальна вартість об'єкта оцінки зменшиться у разі його відсутності.

Принцип найбільш ефективного використання полягає в урахуванні за-лежності ринкової вартості об'єкта оцінки від його найбільш ефективного ви-користання. Під найбільш ефективним використанням розуміється викорис-тання майна, в результаті якого вартість об'єкта оцінки є максимальною. При цьому розглядаються тільки ті варіанти використання майна, які є технічно можливими, дозволеними та економічно доцільними.

Витратний підхід передбачає визначення поточної вартості витрат на відтворення(витрат на придбання нового аналогічного обладнання, технології та інших активів) або заміщення(витрат на придбання сучасного обладнання та технології для виробництва того ж товару) об'єкта оцінки з подальшим коригуванням їх на суму зносу (знецінення).

Основними методами витратного підходу є метод прямого відтворення та метод заміщення.

Метод прямого відтворення полягає у визначенні вартості відтворення з подальшим вирахуванням суми зносу (знецінення).

Метод заміщення полягає у визначенні вартості заміщення з подальшим вирахуванням суми зносу (знецінення).

За допомогою методів прямого відтворення та заміщення визначається залишкова вартість заміщення (відтворення).

Під час застосування методу прямого відтворення або методу заміщення використовуються вихідні дані про об'єкт оцінки, інформація про відтворення або заміщення об'єкта оцінки чи подібного майна в сучасних цінах або серед-ньостатистичні показники, які узагальнюють умови його відтворення або заміщення в сучасних цінах [2], [3].

Витратний підхід, оснований на методі прямого відтворення, спирається на попереднє використання методів прямого інвентаризаційного розрахунку:

- метода чистої залишкової балансової вартості;

- метод чистої скоригованої залишкової балансової вартості;

Метод залишкової балансової вартості(залишкової вартості витрачених раніше коштів(ресурсів) на придбання активів) базується на оцінці потенціалу підприємства, накопиченого в минулому. Чиста залишкова балансова вартість підприємства розраховується за формулою [11]:

ЧЗБВ = А – ЗН - АСУМН - ЗЗ, (1)

де ЧЗБВ - чиста балансова вартість підприємства;

А - активи;

ЗН - усі види зносу активів;

АСУМН – сумнівна до ліквідації частина активів (неліквідне

незавершене будівництво, сумнівна дебіторська заборгованість,

неліквідні товари та запаси, сумнівні до сплати отримані векселі за

відпущену продукцію, сумнівні до повернення, розміщені

фінансові активи в установах-банкротах);

ЗЗ - залучені з вимогами до повернення зобов'язання підприємства

(кредити, позики, несплачені податки, кредиторська заборгованість,

видані векселі, розрахунки).

Цей метод дозволяє швидко, просто й ефективно встановити, які активи фактично має підприємство за умови правильної облікової політики. Однак варто мати на увазі, що він базується на даних про активи за цінами їхнього придбання, що непридатні, якщо вартість підприємства визначається в умовах високої інфляції, оскільки вартість матеріальних активів виявляється заниженою. Крім того, частина активів може виявитися нереалізованою на ринку та повинна враховуватися методом справедливої вартості (табл.2).

Метод залишкової скоригованої балансової вартості(скоригованої залишкової вартості витрачених раніше коштів(ресурсів) на придбання активів) на відміну від попереднього методу враховує величину переоцінки фондів підприємства [11]:

СЧЗБВ =А – ЗН –АСУМН + ПА - ЗЗ, (2)

де ПА - величина переоцінки активів підприємства з врахуванням дисконту на інфляцію та зміну ринкової вартості раніше куплених активів.

Таблиця 2

Визначення справедливої вартості придбаних ідентифікованих

активів і зобов'язань [12]

Для стабільно працюючого підприємства скоригована чиста балансова вартість досить надійно відбиває нижню межу його ціни. Але головний недолік методів оцінки активів за балансовою і скоригованою балансовою вартістю полягає в тому, що вони не відбивають прибуток, який одержує і може одержати підприємство в майбутньому від використання своїх активів. Тому, якщо як критерій оцінки застосовувати тільки балансову чи скориговану балансову вартість, не виключено, що підприємство, яке має великий обсяг чистих активів, буде оцінено вище, але приносити істотно менший прибуток і навіть бути збитковим. І навпаки, підприємство, що має не дуже високу вартість активів, але виробляє високорентабельну продукцію, буде мати більш низьку вартість.

Метод заміщення дозволяє одержати відповідь на питання: скільки коштів буде потрібно витратити для того, щоб зараз почати такий же бізнес і досягти аналогічного становища на ринку (тобто випустити для реалізації аналогічний обсяг продукції) ? Метод містить у собі визначення економічної вартості майна підприємства шляхом встановлення вартості заміщення оцінюваної власності з урахуванням виправлень на її фізичний і моральний знос (тобто, якщо у нових активів заміщення буде такий же рівень фізичного та морального зносу). Чиста вартість заміщення активів (ЧВЗ) визначається за формулою [11]:

ЧВЗ = Ца – ЗНф - ЗНм, (3)

де Ца - поточна ціна аналогічних активів на ринку;

ЗНф - фізичний знос;

ЗНм - моральний знос.

Метод оцінки вартості заміщення більш реалістичний, ніж метод балансової вартості, тому що базується на поточній вартості активів і тому в більшому ступені придатний для оцінки підприємств в умовах інфляції. Крім цього, даний підхід найбільш прийнятний при встановленні вартості об'єктів для цілей страхування. Його можна також застосовувати для оцінки окремих видів активів. Однак сучасні активи, як правило, технічно більш досконалі, що затруднює пряме порівняння зі старими і вимагає використання відповідних поправочних коефіцієнтів. Крім того, як і методи балансової і скоригованої балансової вартості, він не відбиває здатність активів приносити прибуток.

4 Основні ризики використання майна підприємства як застави при банківському кредитуванні

Значення застави як забезпечувального зобов'язання полягає в тому, що кредитор-заставоутримувач у випадку невиконання зобов'язання боржником вправі одержати переважне перед іншими кредиторами задоволення з вартості заставленого майна. У інших випадках кредитори задовольняють свої вимоги в порядку черговості, що встановлена законодавством України.

Ризикованим моментом для банку у випадку стягнення заборгованості за рахунок вартості майна боржника або поручителя, як найбільш розповсюджу-ного засобу задоволення вимог, є можливість недоотримання належних йому коштів через витрати на проведення виконавчих дій, виконавчий збір та комі-сійну винагороду спеціалізованої торгівельної організації, яка здійснює реалі-зацію арештованого майна.

Необхідно відзначити, що рівень обов’язкових утримань від вартості ре-алізації майна може суттєво змінюватися в залежності від його виду та певних обставин проведення виконавчих дій. Наприклад, для виконання судового рі-шення про стягнення визначеної суми боргу арешт може накладатися держав-ним виконавцем на все майно боржника і комісійна винагорода спеціалізованої торгівельної організації в цьому випадку може сягати 20 % від вартості прода-жу. Додатково враховуючи витрати на підготовку і проведення торгів, 10 % ви-конавчого збору та витрати на проведення виконавчих дій, отримаємо, що банк-стягувач може отримати близько 65-69% вартості реалізованого майна. На практиці винагорода торгівельної організації, як правило, дорівнює 13-18 % вартості арештованого майна і тому саме такий відсоток пропонується закла-дати у розрахунки рівня ризику кредитів без забезпечення або забезпечених порукою. Найбільший рівень обов’язкових фінансових втрат при примусовому стягненні боргу, відсутність обмежень у боржника або фінансового поручителя здійснити відчуження або заставити своє майно та кошти впродовж дії кредит-ного зобов’язання обумовлюють найвищий ризик таких операцій для банків-ських установ.

Таблиця 3

Зниження вартості заставного майна в банках України з врахуванням ризиків його можливої реалізації

Робітники банку, працюючи з одним або іншим засобом гарантування повернення кредиту, для здійснення ефективного управління кредитним ризиком мають аналізувати якісні характеристики забезпечення та зіставляти його вартісну оцінку не тільки з заборгованістю перед банком, але й забезпечити за її рахунок компенсування додаткових витрат, рівень яких залежить від обставин наведених вище.

Основну якісну характеристику забезпечення відзначимо як можливість застосувати його банком для задоволення власних вимог. Суть вказаної можливості полягає в різних рівнях ризику, які несе в собі така перспектива: вірогідність успішного застосування для погашення проблемного боргу коштів та цінностей, розміщених в банку-кредитору, або нерухомості боржника значно перевищує вірогідність використання для цього, наприклад, товарів у обігу чи транспортного засобу.

Відображення розподілу видів забезпечення відповідно до ступеню ризикованості операції, заснованого на рівні безпеки і наявності можливості задовольнити вимоги банку за його рахунок та середнього рівня втрат, визначених законодавством, надає передумови для формування ефективної системи відстеження наявності і схоронності предметів забезпечення, удосконалення політики визначення кредитоспроможності позичальника через сумарне врахування фінансово-майнового стану боржника з небезпеками того чи іншого виду забезпечення з огляду його надійності та необхідного рівня перевищення вартісної характеристики над заборгованістю.

Таблиця 4

Ризикованість операцій відносно виду забезпечення і рівня встановлених законом відрахувань при примусовому стягненні боргу

Висновки

Підсумовуючи вищевикладене відзначимо, що в юридичному аспек-ті кредитно-забезпечувальні відносини не врегульовані відповідним чином, і, як наслідок, банківські установи змушені для захисту власних економічних інтере-сів здійснювати непритаманні їм функції, такі як посередництво при реалізації застави, дослідження кон’юнктури ринку тих чи інших матеріальних цінностей, здійснення контролювання повноти та об’єктивності заходів суб’єктів владних повноважень і залучених ними третіх сторін, інше. Необхідність виконання заз-начених дій пов'язана з недосконалістю нормативної бази, недостатністю необ-хідної правозастосовної практики та дієвих засобів впливу на учасників загаль-ного процесу управління проблемними кредитами, визначення рівня відпо-відальності кожного з них.

Аналіз засобів забезпечення виконання зобов’язань показав наявність суттєвих проблем у цій сфері, і для їх нівелювання банкам необхідно пристосовуватися до існуючих умов, у противному випадку – підвищена вірогідність отримання збитків по операціям, визнаним проблемними. У цьому випадку виникає проблема управління кредитним ризиком з метою мінімізації ступеню його впливу на діяльність банку через інші ризики. Власне кажучи, управління кредитним ризиком через заставно-забезпечувальну політику є також й інструментом управління прибутковістю й ліквідністю банку. Дане положення і обумовлює той факт, що кредитний ризик серед багатьох банківських ризиків займає першорядне значення.

Перспективними напрямками удосконалення засобів керування кредит-ним ризиком через заставно-забезпечувальний механізм виглядають процес незалежного експертного оцінювання застави, визначення достатності тієї чи іншої форми забезпечення для гарантування повернення кредитів, узагальнення досвіду діяльності банків по вирішенню ситуацій з проблемними кредитами.

Список використаної літератури

1. ЗАКОН УКРАЇНИ „ Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” //від 12 липня 2001 року N 2658-III

2. Методика оцінки майна // Постанова Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 10 грудня 2003 р. № 1891.

3. Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» // Постанова Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 р. № 1440.

4. Банківські операції: Підручник: - 3- тє видання, перероб., і доп. / За заг. ред. проф. А.М. Мороза. — К.: КНЕУ, 2008. — 608 с.

5.Гавва В.Н., Божко Є.А. Потенціал підприємства: формування та оцінювання, К. ЦНЛ, 2004, 224с.

6. Гроші та кредит: Підручник. – 4-те вид., перероб., і доп. / За заг. ред. проф. М. І. Савлука. — К.: КНЕУ, 2006. — 744 с.

7.Краснокутська Н.С. Потенціал підприємства: формування та оцінка: Навч.посібник для студентів вищих навч.закладів, К. ЦНЛ, 2005, 352с.

8. Организация и методы оценки предприятия (бизнеса) : Учебник / Под ред. В.И. Кошкина. – М.: ИКФ «ЭКМОС», 2002.

9. Оценка бизнеса: Учебник / Под ред. А.Г. Грязновой, М.А. Федотовой. – М.: Финансы и статистика, 2003.

10. Попов Е.В. Рыночный потенциал предприятия, М, «Экономика»,2002 –559с.

11. Сосненко Л.С. Анализ экономического потенциала действующего предприятия. – М.: Экономическая литература, 2004.

12. Федонін О.С., Рєпіна І.М., Олексюк О.Т. Потенціал підприємства: формування та оцінка: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2006. - 316 с.

13. Шевченко Р.І. Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни «Кредитування і контроль», 2002. — 183 с.