|
Реферат на тему:
Українські легендарні оповіді. Уособлення днів тижня: Святий Понеділок, Свята Неділя та Свята П
’
ятниця.
1. Святий Понеділок
Звичай умисного святкування деяких днів тижня, опріч церковних свят і загальноприйнятого, із введенням християнства, святкування неділі, вкорінився на Україні з давніх-давен і породив навіть уособлення самих цих днів у досить виразних образах. До таких днів належать понеділок, неділя і п'ятниця.
Особливо знаменним і незвичайним є, на перший погляд, начебто безпідставне святкування понеділка, або так зване «понеділкування». Звертає, між іншим, на себе увагу насамперед та обставина, що святкування понеділка і п'ятниці (подекуди почасти ще й четверга) практикується майже виключно серед заміжніх жінок (частіше — немолодих) і полягає не лише в настійливій молитві і пості (так «понеділкують» і знахарі), але й в утримуванні від деяких — переважно затяжних і важких — жіночих робіт. Аж до останнього часу в м. Борисполі Полтавської губернії зберігся особливо своєрідний звичай «понеділкування», що зводився лише до неробства всіх заміжніх жінок у цей день з повним відхиленням будь-яких релігійних, благочестивих мотивів. Мало того, — право нічого не робити по понеділках на все наступне життя виговорювалося нареченою нареченому ще до того, як вони візьмуть шлюб, і входило окремою статтею до передшлюбного договору. Правом «понеділкування», якщо лиш бажали, користувалися й дівчата з інших місцевостей, які виходили заміж за бориспільців, але позбавлялись його ті з місцевих наречених, котрі виходили заміж в інші села. У бориспільському звичаї мимоволі впадають у вічі такі його особливості: 1) «понеділкування» не пов'язується — подібно, наприклад, до вшановування п'ятниць — до якихось свят чи постів, а відбувається самостійно — і до того ж без черги, тобто щопонеділка; 2) воно практикується тільки серед жінок, притому заміжніх; 3) що найвартіше відзначити — право «понеділкувати» входить окремою статтею до передшлюбного договору. Зазначені особливості дали привід п. Чернишову, на основі праць Баховена, Моргана, Льоббока, а в новітній час — Поста і Жиро-Телона, дійти у своїй «Спробі витлумачення звичаю понеділкування» того цілком правдоподібного висновку, що звичай цей у його, так би мовити, бориспільській формі виник за найвіддаленішої доби початкового становлення шлюбних взаємин моногамічного типу. За первісної доби життя людства всі жінки певного племені вважалися пошлюбленими одночасно з усіма чоловіками того ж племені. Ця форма шлюбного співжиття відома під назвою «общинного», або «комуністичного» шлюбу. Шлюб «комуністичний» не відразу перейшов у шлюб типу моногамічного і на проміжних щаблях поступового переходу породив чимало досить оригінальних звичаїв, серед яких особливий звичай, названий Льоббоком «шлюбом на три чверті», який виразно виступає в житті гасанидських арабів — племені, що живе на Білому Нілі. Сутність цієї перехідної форми шлюбу полягає в тому, що дружина, згідно з шлюбним договором, зобов'язана зберігати цнотливість тільки у відомі дні тижня, в інші — має цілковите право розпоряджатися собою на свій власний розсуд. Занесені до стародавніх хронік перекази (приміром, переказ чеського народу, записаний Козьмою Празьким, та інші), дає підставу припускати, що і в житті слов'янського племені була доба, за якої шлюбні відносини мали характер «общинного» шлюбу. М. Г. Ковалевський, зробивши систематичний огляд фактів архаїчної старовини слов'ян і зокрема українців, визнає за можливе вважати стадоподібний стан з повним усуспільненням жінок найнижчим щаблем їхнього суспільного розвитку. До решток первісного «комунізму» жінок п. Ковалевський, слідом за професором Сумцовим, відносить, між іншим, нинішні українські «вечорниці» і великоруські «посиделки», а також деякі народні весільні обряди. Якщо це так, то в українському звичаї «понеділкування» в його бориспільській формі (святкування понеділка щотижня, участь у цьому святкуванні лише заміжніх жінок і, зрештою, внесення права на «понеділкування» до шлюбного договору) не можна не бачити решток свого роду «шлюбу на три чверті». Звичай цей, таким чином, започатковано за часів становлення моногамічних шлюбних відносин. Коли згодом шлюбні відносини остаточно вже склалися як моногамічні, такі, що вимагали від жінки цілковитої подружньої цноти, «шлюб на три чверті», що є прототипом «понеділкування», міг утриматися лиш за умови абсолютного зникнення з нього еротичного елемента або ж за умови видозміни цього елемента в простий обряд, який анітрохи не ображає почуттів чоловіка, — як видозмінився, приміром, болгарський звичай, за яким цнота нареченої належала друзям нареченого, у весільний обряд. Цей обряд у французькому весіллі дає право братові нареченого на перший поцілунок нареченої, в лауенбурзькому — право поїжджанам на той же перший поцілунок, а в швабському — право дружка на перший танок з нареченою. Право на вільність від шлюбних обов'язків, що становило суттєву рису «шлюбу на три чверті», як несумісне вже з поняттям про сувору подружню цнотливість, поступово витискається посиленим розвитком іншої сторони того ж звичаю — трудової, доки, врешті-решт, не щезає зовсім, змінившись правом заміжньої жінки на вільність від праці у відомі виговорені (обумовлені) дні тижня. Стародавній звичай утримав своє реальне життєве значення, але був пристосований до нових цілей, і відповідно до цих останніх змінив свій колишній характер: еротичний елемент зовсім відпав, а натомість його висунуто елемент економічний. Та оскільки право заміжніх жінок на звільнення у відомі дні тижня взагалі від будь-якої праці завдавало очевидної шкоди родинному господарству, то під тиском економічних потреб і в міру того, як родина набувала характеру рівноправної спілки чоловіка й жінки, однаково зацікавлених у процвітанні родинного господарства, це право неминуче мало обмежитися як у часі, так і в обсязі: кількість днів, коли жінка звільнялася від праці, що існує в бориспільському звичаї, звелася до утримання по понеділках лиш від деяких видів жіночих робіт.
У такому вигляді звичай «понеділкування» існує нині в усій Україні, та тільки він набув уже суто християнського забарвлення, внаслідок чого «понеділкують» часто за обітницею, притому здебільшого літні жінки та знахарі. Звичай цей полягає в тому, що в понеділок ніколи не їдять скоромного, а також (жінки) вважають за гріх «спускать лугу» (Слов'яносербський та Старобільський повіти). Хто в понеділок поститься, тому не лише добре житиметься на землі, але не страшно й помирати; а хто не вшановував «святого Понеділка, то тому скверно йти на той світ», — все одно, що подорожньому без палиці йти з двору. Перша зустріч на тому світі — із святим Понеділком, який розпитує про гріхи: він і так усе знає, та допитується, чи була душа »на дрімливому полі», тобто чи проводила біля небіжчика ніч, в яку спати не можна, а треба весь час молитися (Білгородський повіт).
Святий Понеділок уособлюється в образі сивого діда: у такому вигляді він і являє себе людям. Він виконує не лише обов'язки райського брамника, як ми це вже бачили, а й грецького Харона — переводить через вогненну ріку, що протікає в межах загробного світу, душі померлих, а також супроводжує на той світ душі змертвілих людей, що тимчасово залишають свою тілесну оболонку, щоб ще до смерті побачити пекло і рай. Ось що розповідала одна дівчина (Куп'янський повіт), яка змертвіла була, але за дві години знов ожила. «Коли я заснула, до мене явився старий сивий дід і повів мене крутою горою. Звідти він показав мені рай і пекло. Після того я перейшла з ним вогненну ріку, і не обпеклася. Тоді ми стали переходити через вузеньку річку. Дід стрибнув, перескочив та й каже мені: «Перестрибуй і ти!» Стрибнула я, але невдало: правою ногою ступила в річку і обпеклася. А річка та вся травою заросла. Нарешті, дід сказав мені: «Ну, дочко, тобі лишилося на землі жити тільки десять років, і час уже тепер повертатися додому; заміж хочеш — виходь, а хочеш — як знаєш». Тоді я прокинулась, і ось — як бачите». Присутні відразу ж подивилися на праву ногу дівчини і побачили, що нога справді обпечена, посиніла, та так і не відходить. Звідтоді дівчина та почала весь час молитися Богові і ходити по монастирях; а коли живе вдома, то вийде з хлібиною на шлях і дає жебракам по кусню хліба й по грошику. Заміж не йде, а все чинить добрі справи і чекає смерті.
Зображення святого Понеділка в образі сивого старого, який то перебуває при брамі раю, то показує душі пекло і рай, очевидно, дає підстави вважати, що на нього перенесено риси воротаря (брамника) раю святого апостола Петра, який до того ж, за деякими редакціями апокрифа «Ходіння Богородиці по муках», є замість архангела Михаїла проводирем Богоматері у пеклі.
2. СВЯТА
НЕДЛЯ
Культ Святої Неділі, якого так суворо дотримуються в усій Україні, легко пояснити, з одного боку, високим значенням недільного дня в християнському світі, з іншого, — самим етимологічним смислом слова Неділя (від давньоруського — не дълать). Звідси — звичне уособлення народом, що звик усе мислити тільки образами, святкового дозвілля. Але особливо сильний вплив на виникнення культу Святої Неділі, без сумніву, справив відомий апокриф «Епістолія про Неділю», або «Лист з неба», «Лист Ісуса Христа», «Лист небесний».
Вперше апокриф цей згадано наприкінці VI сторіччя: карфагенський єпископ Лиціан докоряє в листі іншому єпископу за надмірну довірливість до названого апокрифа. В наступні сторіччя про нього згадують щораз частіше й частіше. Різні редакції «Епістолії про Неділю», здебільшого західноєвропейські, досить докладно розглянуто академіком Веселовським, ним же ґрунтовно викладено зовнішню історію недільного культу. Стосовно долі «Епістолії» на Русі, то апокриф цей є одним з найпопулярніших, бо за зберігання його в себе і розповсюдження серед інших обіцяно всілякі блага — земні й небесні, ті ж, хто не довіряє небесному походженню його і не поширює апокрифа, зазнають прокляття в цьому житті і вічних пекельних мук у житті майбутньому: «Я, Ісус Христос, Син Бога живого, — говориться у варіанті апокрифа, що ходив по руках у 1884 році серед народу в Богодухівському повіті, — наказую вам, щоб ви сього листа, якого Своєю рукою писав, поважали й шанували; а який чоловік не повірить, той буде проклятий і загине навіки, в пекельному вогні горітиме. А хто сього листа матиме і даватиме читати й переписувати, той хоч мав би у себе стільки гріхів, скільки в морі піску, на деревах листя, на землі трави, на небі зірок, то всі йому відпущені будуть. А хто матиме й не даватиме читати й переписувати, той буде проклятий і загине, відречений царствія Божого. Котрий чоловік сього листа матиме, матиме повагу і шану, то лист цей має таку силу: хто його читатиме або приязно слухатиме, той одержить відпущення гріхів, і жоден супротивник йому шкоди не завдасть, і котра наречена вагітна буде, то отроченя народить легко, і збереже її Господь, і дитя матиме від Бога найвищу ласку, як душа інша, так і тілесна. А хто сього листа матиме, той Святе Письмо одержить. Амінь. Амінь. Кінець».
Великоруські редакції «Епістолії про Неділю» видані професором Тихонравовим за рукописом XVI сторіччя і академіком Пипіним — за новими списками; південно-руські редакції видані Франком — з Дрогобицького рукописного збірника першої половини XVIII сторіччя і редакцією журналу «Этнографическое обозрение». Південно-руські ізводи — західноєвропейського походження, а не візантійського, як ізводи великоруські, і проникли в Україну через Польщу, а також — є деякі підстави вважати — через галицьких і волинських німців-колоністів. У південно-руських ізводах, порівняно з великоруськими, значно скорочено і спрощено погрози, і зовсім опущено перелік подій старо-заповітної історії, які, начебто, сталися в неділю. Але особливо характерно те, що великоруські ізводи, крім ушанування Неділі, вимагають ще й неодмінного вшанування середи і п'ятниці: «вшановуйте святу неділю, середу й п'яток: тими-бо трьома днями земля стоїть»; південно-руські зводи, як такі, що склалися під впливом західноєвропейських редакцій, нічого не повідомляють про вшанування п'ятниці, а тим паче середи, вшанування якої скасовано було для західної Церкви близько 300 року, на Еліберійському соборі, і замінено вшануванням суботи.
«Епістолія про Неділю» вплинула навіть на місцеву українську творчість і дала життя декільком легендам про Святу Неділю, що уособлюється в образі молодої гарної жінки. Про початок святкування дня на честь Неділі легенда, записана в Новоград-Волинському повіті, розповідає таке.
Ми тому не працюємо в неділю, що Бог подарував цей день Неділі і при тому сказав: «На тобі цей день, тільки дивися ж сама, щоб люди тоді не працювали». Неділя подякувала Богові. А спочатку, кажуть, люди працювали і в Неділю, та було це дуже давно, а тепер припиняють працювати вже в суботу ввечері, після заходу сонця, тому що Свята Неділенька покарає так, що й Господи!
Якось їхали дорогою два чоловіки, і заїхали вони до одного села. Хотіли було розпитати, як їхати далі, та ніде не видно було ні душі. Аж от дивляться — в хаті світиться. Ось один другому та й каже: «Ти лишайся біля воза, а я піду розпитаю про дорогу й запалю люльку». Підходить він під вікно, коли бачить — стоїть верстак, за ним сидить молодиця і тче, а всі решта сплять — хто на лаві, хто на печі, хто на полу. Стоїть він під вікном — чекає, що з усього цього вийде? Коли входить до хати хороша-прехороша панна, та така ж гарна, як сонечко святеє: червона та ясна, і питає молодицю: «Що ти, — каже, — жінко добра, робиш?» — «Та ось лишилося трошки доткати полотна, то я хочу скінчити, щоб воно не валялось». — «А хіба тобі не буде для цього понеділка?» — «Та буде й понеділок, тільки я вже поспішаю скінчити, щоб воно не валялось». — «Ну,ти закінчуй, а я зачекаю». А чоловік усе стовбичить під вікном, дивиться, що буде. Ось молодиця закінчила ткати, взяла ножа й хотіла відрізати. «Дай, — каже панна, — я тобі відріжу, а ти потримай». — «Добре», — каже молодиця. Взяла полотно і тримає. А Неділя взяла ніж, пообтинала їй шкіру на руках, — а тій і не боляче зовсім — здається, ніби панна крає полотно. Тоді Неділя кинула ніж, здерла з молодиці шкіру, повісила її на верстаті й каже: «Ось тобі за те, щоб ти не працювала, коли зайде неділя». Чоловік той страшенно злякався, побіг чим скоріш до воза, і вони з товаришем відразу ж поїхали далі. Під'їхали до корчми і спинилися ночувати. Прокинувся він другого дня й розповідає: «Чи снилося мені, а чи бачив це я насправді, сам не знаю...» І розповів по порядку все, що він бачив учора. Зібрались люди, пішли до тієї хати, дивляться — коли на верстаті справді висить шкіра, а обдерте тіло лежить на полу. Тоді той чоловік сказав, що це Неділя покарала молодицю за те, що та працювала. З того часу люди покинули працювати в неділю*.
Надто сувора кара, яка постигає тих, хто не вшановує Неділі, пояснюється тим, що вони, працюючи, завдають Неділі страшних — відповідних тій чи іншій роботі — страждань.
Іде собі якось один чоловік, поганяє поволі, аж тут чи молодиця, чи дівчина, хто її там уже знає. «Здрастуйте, дядечку!» — «Здрастуйте!» — «Підвезіть мене!» — «Сідайте, паніматко», — чи як він там уже назвав. — «Хто ви такі, звідкіля й куди прямуєте?» — розпитує чоловік той. — «Я — Неділя, чоловічку.»
— «Як же це так, що ви йдете пішки?» — «Тому що люди тепер Закону Божого не знають, ні на що не зважають: вони мене спекли, зварили, підсмажили, із шкварили, посікли, з'їли!» Побалакала, побалакала, коли глянув потім чоловік, а вона — хтозна-де й ділася; шукав, шукав, та так і не знайшов (Чигиринський повіт).
Якщо хтось працює пізно проти неділі, бо має нагальну потребу, Неділя в таких випадках навіть сама допоможе, та без суворої кари проте не залишить того, хто не вшановує її.
Діло було ще за часів панщини. В однієї жінки, на ім'я Марфа, тільки й було часу попрясти, що в суботу: це вже був її день. Пряде це вона собі якось під неділю. Задзвонили до вечерні. їй би облишити працю, а вона каже: «Дай ще надіну переділочку, спряду, хоч і неділя вже — прости мене, Господи, — зайшла; а то як піду на панщину, не скоро потім знов удасться попрясти: хоч гріх, хоч два — а треба!» Наділа переділку, пряла, пряла — не допряла, та так і лягла, залишила; біля порога був маленький привалочок, вона й поставила туди гребінь з мичкою, а веретено відірвала й поклала в куток. Повечеряли всі, лягли спати. Сплять. Раптом входить до хати така хороша жінка, у плахті добрій, у очіпку убрана, та й каже: «Марфо!» — «Га!» — озивається Марфа. «Ти допряла переділку?» — «Ох ні, бабусю, не допряла!» — «Я — не бабуся, я — тітка. Уставай же, — каже, — та допряди!» А Марфа лежить, як камінь. «Бач, поставила, — хто ж її допряде? Видно, мені доведеться допрядати!» Марфа лежить, не ворухнеться, а вона дістала днище з-під лавки, сіла біля вікна і давай прясти ту переділку. Марфа лежить та тільки поглядає. Допряла вона, а після того як зведеться з тим гребенем та як урепіжить ним Марфу тричі уздовж: «Не лежи, а вставай Богу молись, коли я сама допрядаю! Чи знаєш ти, хто я? Ти проти неділі наділа переділку, ось тобі Неділя тепер і допряла!» Після того Марфа так і не підвелася вже ніколи: пролежала тиждень і померла (Білгородський повіт).
Дуже часто Свята Неділя і подорожує світом, і діє вкупі зі Святою П'ятницею.
3. СВЯТА П'ЯТНИЦЯ
Культ П'ятниці досяг значно більшого розвитку, ніж культ Неділі, в усіх майже без винятку християнських народів. За язичницьких часів життя слов'ян п'ятниця присвячена була богині весни і родючості Фреї, або Сиві. З прийняттям християнства нашими предками пам'ять про цю язичницьку богиню не могла, звісно, відразу зникнути, але водночас не могла миритися з нею й нова релігія. І ось Фрея поступилася місцем святій великомучениці Параскеві, обезглавленій за Діоклетіана, і Пресвятій Богородиці. Водночас повага всього християнського світу до п'ятниці ще зумовлювалась і вражаючими споминами із земного життя Спасителя, пов'язаними з цим днем. Суворе дотримання п'ятниці підказується вже у творі кесарійського єпископа Памфіла (340): «Життя Константина». У нас на Русі в XI столітті превелебний Феодосій Печерський писав до великого князя Ізяслава: «аще кто отречеся в среду или в пятницу мясне ясти, добро, вельми полезно не ясти. Не я сего завещаю, но святії апостоли; та- ко бо закон положиша, да всяк крестьянин постится в середу и в пятницу... в середу бо жидове совет сотвориша на Іисуса и в пяток распяша Господа».
Розвитку культу Святої П'ятниці серед руського народу надзвичайно сприяло широке розповсюдження відомої апокрифічної «Оповіді про 12 п'ятниць», під впливом якої вшанування п'ятниці у нас не обмежилось лише загальним характером утримування від праці в цей день, а й розвинулося у вшанування почасових, або іменних, п'ятниць, що припадають на час напередодні великих річних свят, а у Великороси, за побутовим розвитком звичаю, окрім того, виражені ще й у формі обітних п'ятниць, коли дають обітницю святкувати відомі п'ятниці і постити в них на випадок якихось нещасть.
Апокрифічну «Оповідь про 12 п'ятниць» складено на Сході ще в перші сторіччя християнства; найдавніші списки її — французький і сербський — належать до XIV століття. Академік Веселовський розрізняє дві редакції «Оповіді»:
Елевферівську, відому лиш за слов'янськими рукописами, і Климентівську, відому за західноєвропейськими і руськими рукописами та духовними віршами. «Руські редакції Климентівської «Оповіді», — говорить він, — являють ту особливість, що дотримання п'ятниць, розподілених за головними річними святами, пов'язане для кожної з них з обіцянням віруючому певних переваг. Ці переваги або узагальнені із змісту свята, якому передує та чи інша п'ятниця, або запозичені зі сфери народних прикмет і забобонів, пов'язаних з тим чи іншим днем чи порою року».
Українських «Оповідей про 12 п'ятниць» відомо всього лиш три:
1) виданих Петрушевичем,
2) записаних С. Руданським у Подільській губернії і
3) записаних у Чернігівській губернії від кобзаря Павла Братиці.
Оригінальних духовних віршів на Україні «Оповіді» не породили, а українські вірші про п'ятниці являють собою майже дослівне повторення тих восьми великоруських варіантів, які видані П. Безсоновим. Ось зроблене професором М. Ф. Сумцовим загальне зведення всіх цих «Оповідей» і великоруських духовних віршів.
Перша п'ятниця
— на першому тижні Великого посту. Винагорода: людина не зубожіє (Руданський); убережеться від «скверности і болізности» (Братиця). Те ж саме і у великоруських віршах.
Друга п'ятниця
— напередодні Благовіщення (Братиця і Петрушевич); напередодні Світлого Воскресіння (Руданський). Винагорода: убезпечення від наглої смерті. Те ж саме і у великоруських віршах.
Третя
— на Страсний тиждень (Петрушевич і Братиця); на Вознесіння (Руданський). Винагорода: «не буде смутку мати» (Руданський); уникне неправого суду (Братиця). У великоруських віршах: убережеться від супротивника і кровопролиття.
Четверта
— Георгіївська, Святодухівська або на Вознесіння (Петрушевич); на Вознесіння (Братиця); Троїцька (Руданський). Винагорода: не потоне (Руданський); убережеться від «сумертвлення» (Братиця). У великоруських віршах: від потоплення.
П'ята
— Святодухівська (Петрушевич і Братиця); Петропавлівська (Руданський). Винагорода: порятунок від напасті (Руданський); від потопу (Братиця). У великоруських віршах: від меча, «лісового заблудження», «скорпійного змія», зубного болю, лихоманки, смерті непокаянної, потопу, полону.
Шоста
— напередодні Петрового дня або Різдва Іоанна Предтечі (Петрушевич); Іллінська (Братиця); Спасівська (Руданський). Винагорода: убезпечення від грому (Братиця); «в гріхах смертельних не умре» (Руданський). У великоруських віршах: від вогню, пожежі і грому.
Сьома
— Спасівська або Іллінська (Петрушевич); Спасівська (Братиця і Руданський). Винагорода: убезпечення від лихоманки (Братиця); побачить перед смертю Пресвяту Богородицю (Руданський). У великоруських віршах: від бідності, розбійників, потопу, лихоманки, всіх гріхів.
Восьма
— перед Усікновенням глави Іоанна Хрестителя (Петрушевич і Братиця); Спасівська (Петрушевич); напередодні Різдва Пресвятої Богородиці (Руданський). Винагорода: охорона від ворогів і меча. У великоруських віршах: від лихоманки, нестатків, суму, бідності.
Дев'ята
— Здвиженська, або Козьмо-Дем'янівська. Винагорода: «не буде муки мати» (Руданський); охорона в дорозі (Братиця). У великоруських віршах: від головного і зубного болю.
Десята
— після Здвиження (Чесного Хреста) або напередодні архангела Михаїла. Винагорода: охорона від звіра (Братиця); «від усякого гріха заховається» (Руданський). У великоруських віршах: перед смертю вздріє Богородицю; «уникне наглої смерті від звіра».
Одинадцята
— напередодні Андрієвого дня або Різдва Христового (Петрушевич) і (Братиця); Покровська (Руданський). Винагорода: до книги небесної запишуть (Руданський); порятунок від напасті (Братиця). У великоруських віршах: охоронятиметься від «знобленої смерті від морозу», вздріє Богородицю.
Дванадцята
— по Різдву Христовому або напередодні Богоявлення Господнього. Винагорода: охорона від вітру і лютих морозів (Братиця); Господь візьме душу на небо. Те ж саме і у великоруських віршах.
Ми не говоритимемо тут, наскільки розвинене вшанування П'ятниці у Великороси, на Україні ж воно супроводжувалося у XVIII сторіччі навіть особливим релігійним обрядом, що перейшов, без сумніву, з язичницької старовини: «Чути, — мовиться в Духовному Регламенті, — що в Малій Росії, у полку Стародубівському, в день уреченний святковий водять жонку простовласу під іменем п'ятниці, а водять в ході церковному (якщо то по істині сказують) і при церкві честь оній віддає народ з дарами і упованням якоїсь користі»*. Звичай цей до нашого часу не дійшов, але віра в те, що П'ятниця неодмінно покарає тих, хто не вшановує її, настільки глибоко пустила коріння у свідомість українського народу, що ще 1831 року в м. Золотоноші порушено ціле діло щодо появи святої П'ятниці на полі в житі в образі жінки в білій намітці, простоволосої, котра начебто забороняла людям по п'ятницях працювати.
Оповідей про П'ятницю ходить у народі і записано етнографами дуже багато. В них її плутають то зі святою великомученицею Параскевою, то навіть надають вигляду якоїсь фантастичної істоти, найчастіше вона ходить сама, іноді зі Святою Неділею, а в одній оповіді — зі святою Ганною (порушення святкування п'ятниці відбулося під свято Зачаття святої Ганни, 9 грудня; іноді замість Святої П'ятниці з'являється лише «привиденція» (привид). З'являючись до людей, Свята П'ятниця має на меті стежити за тим, щоб вони не порушували вшанування її дня.
Найголовніша робота, яку суворо заборонено в п'ятницю і ввечері проти п'ятниці, — прядіння. Жінці, котра пряде у п'ятницю, на тому світі «пробивають горло клоччям», а на цьому світі в неї не родитимуть коноплі, які, до того ж, випиватимуть горобці(5). Сиділа якось одна дівчина під п'ятницю і пряла. Коли чує — «щось» підходить під вікно. «А ти, дівко, прядеш?» — «Пряду», — відповідає. Вона (П'ятниця) раптом як кине у вікно горстку веретен (у варіантах — 12, 40 і навіть 50) та й каже: «На ж тобі ці веретена: щоб ти їх до світанку всі запряла; а коли не запрядеш, — каже, — то не житимеш більше на світі!» І пішла собі. Дівчина злякалась: «Що ж мені в світі Божому робити тепер?» — гадає собі, тому що як швидко не пряди, а більше двох чи трьох веретен не напрядеш. Між тим П'ятниця шпурнула їй штук 20 веретен. Що тут робити? Взяла вона, та на одне веретено нитку напряла, на друге нитку, на третє... аби пошвидше, тоді викинула всі їх за вікно та й зачинилася. Трохи згодом П'ятниця знову підходить до вікна. — «А, — каже, — здогадалася, зрозуміла, що зробити; щастя твоє! Десь ловко навчилася, а то інакше — не жити б тобі більше на світі; знала б ти, як прясти проти п'ятниці!» Дівчина від жаху так і впала ницьма (оповідь записано в м. Лебедині).
В Остерському повіті кажуть, що Свята П'ятниця («це така молодиця») ходить у п'ятницю по хатах і дивиться, хто з жінок пряде, причому, щоб покарати, скручує прядильницям на обох руках пальці. За західноєвропейськими віруваннями, за прялями стежать особливі уособлені істоти: у німців — Берта, у італійців — Бефана, які також прялям, які забарилися, накидають пусті веретена і взагалі карають ледачих, а старанних, навпаки, заохочують. Паралельно до діяльності Святої П'ятниці в цьому напрямку можемо послатися й ми, зі свого боку, на розповідь «бабуні Марці Оверчихи» про те, як Свята П'ятниця допомогла прясти каліці й горбатій дівчині — сироті Явдосі Божисі, а тоді навчила і саму її прясти так, що краще Божихи ніхто не вмів і не міг.
Не можна також, за українськими легендами, у п'ятницю і ввечері проти п'ятниці провадити і всі ті роботи, що передують прядінню, як-от: тіпать пряжу, терти, м'яти, мичок микать.
В одного чоловіка було три невістки. Одна з них цілий рік нездужала і дала обітницю нічого не робити в п'ятницю — так само, як у неділю. Інші дві невістки почали сміятися з неї за те, що вона нічого не робить по п'ятницях. Якось у п'ятницю одна з них пішла воду носити, а друга стала мички микати, третя ж, котра дала обітницю, сіла собі на печі й сидить. Ось перша змикала ціле повісьмо, причому — ні з того ні з сього — в неї заболіла голова, і вона заснула; друга п'ять разів принесла води. Раптом до хати входить дівчина, сама П'ятниця, заглянула на пічку і каже тій, котра нічого не робила: «Ти нікому нічого не розповіси?» — «Ні». — «Дивися ж, що я робитиму, і наказуй усім, щоб по п'ятницях не працювали». Тоді взяла голову тієї невістки, котра змикала повісьмо коноплі, розколола її, зняла череп, геть-чисто всю кострицю всипала в голову, після чого зшила її шовком, як вона раніш була. Дівчина пішла з хати, а невістка та прокинулась і все хапається за голову: надто вже вона розболілася в неї. Невістка, котра нічого не робила, всміхнулась при цьому. «Чому ти смієшся? Це ти мені наврочила за те, що я багато мичок намикала! Сама, либонь — Свята Явдоха (Євдокія), сидиш собі на печі, нічого не робиш!» Вона з тієї пори захворіла, а третя невістка все лиш посміюється, однак таємниці не розкриває. Возили хвору і до лікарів уже — ніхто не допомагає, і вона так промучилась цілий рік, що довелося хоч помирати. Раптом третій невістці, яка не працювала по п'ятницях, являється якось уві сні Свята П'ятниця і каже: «Скажи хворій, щоб вона дала таку обітницю: хай поститься 15 п'ятниць і найме 15 молебнів у 5-ти церквах, — тоді вона одужає». Вона розповіла все хворій, але та не звернула на це ніякої уваги. Тоді П'ятниця явилася до неї самої уві сні і каже: «А чи знаєш, що є у твоїй голові?» — «Не знаю». — «А хочеш знати?» — «Хочу». — «Якщо не хочеш діла сполнять, то помреш, залишиш сиротами дітей». — «Виконаю діло», — пообіцяла тоді хвора. П'ятниця сказала: «Висякайся на землю!» Сякнула вона — і з носа почала випадати костриця. — «Дивись, що в твоїй голові!» Хвора впала на коліна; тоді почала поститися і молитися. Знову явилась П'ятниця, наслала на неї глибокий сон, розпорола голову, вимила, вичистила, зцілила, а кострицю всю склала на купку. Хвора прокинулась, розплющила очі, глянула — а перед нею лежить уся костриця, яку вона намикала з мичок. «Більше не чинитимеш так?» — спитала П'ятниця. Хвора зареклася так робити (Лубенський повіт).
Не можна також у п'ятницю прати і золити білизну, трусити сажу, пекти хліб, робити квашу, чесатися (якщо жінка чешеться у п'ятницю, то волосся, яке падає при цьому, розлітається по 12-ти дворах, і від нього походить хвороба «волос»), мити голову, мазати піч і припічок, співати пісень. Жінки, що провадять усі вказані роботи у п'ятницю, не лише зневажають П'ятницю цим, але й завдають їй всіляких страждань, через що вона і являється до людей то «білявою хорошою дівкою» у всьому білому, то дівчиною «в биндах» (стрічках) та в квітках, то «голою дівкою», в якої «на грудях нагрузилось костриці та клоччя, мов притулено», то старою, одягненою в свитку на голе тіло, яке все в неї «попечене, подряпане, поколяне, і по усьому тілу пухирі такі здорові, як хліб» і т. ін.
Їхав один чоловік на ярмарок. Дивиться, коли біжить за ним гола дівчина. А їхав він волами. Озирнувся — перелякався, поганяє дужче волів; а вона гукає: «Зачекай, чоловіче, зачекай!» А він утікає. Наздоганяє його; ось уже зовсім близько. «Бог з тобою, чоловіче! — каже. — Я не хтось там, а П'ятінка!» Бачить він, що не втече, зупинився. Наздогнала. Мужик накинув на дівчину рядно. Сіла вона на віз. А в неї всі груди всіяні кострицею та клоччям, ніби вони приклеєні. Чоловік і питає: «Що це таке у вас на грудях?» — «А ось що це, — відповідає вона, — хто мне коноплю та пряде у п'ятницю, так усе це сідає мені на серце. Я не допомагаю тим людям, які не шанують Святої П'ятниці, ні в полі, ні вдома, ні в путі-дорозі. Не рятую того чоловіка, котрий мене не рятує, а хто мене рятує — рятую і я того, не даю йому загинути, милую його і охороняю. Коли повернешся додому, звели жінці й донькам, щоб вони до дев'ятого покоління шанували П'ятницю, — тоді і я допомагатиму їм в усьому » (Лубенський повіт).
В Єлисаветградському повіті записано таку оповідь зі слів однієї літньої жінки.
Ось наварила я обідати, спекла хліб і сіла причесатися. Коли приїхали з поля син і невістка. Пообідали ми. Невістка позолила сорочки, і сіли ми з нею прясти. Пряли ми аж до вечора. Увечері входить до нас якась жінка — стара-престара, одягнена у свитку, причому свитка на ліктях подерта, і крізь дірки світило голе тіло. Ввійшла і каже: «Доброго вечора! А що ви сьогодні робили?» А я й кажу: «Спекла житнього хліба, вмилася, зачесалась, а невістка позолила сорочки, та й сіли удвох прясти». — «А ви, — каже, — забули, що сьогодні Свята П'ятниця?» — «І справді, — кажу, — забула!» — «Та ви, — каже, — хоч і пам'ятаєте, а все ж у Святу П'ятницю і хліб печете, і сорочки золите, й чешетесь, і прядете, а про те забуваєте, що в п'ятницю нічого цього не можна робити, тому що П'ятниця — така ж свята, як і інші, і що вона терпить за вас муки, коли ви її не шануєте!» Проказала це і скинула із себе свитку; а під свиткою, виявляється, нема ні сорочки, ні спідниці, а голе тіло, та таке попечене, подряпане, поколоте, і по всьому тілу пухирі такі величезні, як буханці. «Ось, бачите, — мовила вона, — яка я попечена, позолена, поколота, які в мене пухирі? Коли ви печете хліб, у мене відразу ж вискакують пухирі; коли ви золите сорочки, я відразу ж покриваюсь попелом; коли ви чешетесь, на моєму тілі відразу ж з'являються басамани; коли прядете, це все одно, що мене колете, — тому я поколота». Коли вона сказала нам це, ми відразу ж із невісткою давай хреститися, давай молитися. Ось Свята П'ятниця і каже: «Ну, тепер прощавайте! Сьогодні я вам нічого не зроблю, лише дивіться ж — на майбутнє не печіть житнього хліба, не золіть сорочок, не прядіть і не чешітеся у Святу П'ятницю; коли ж робитимете все це, то на цьому світі вас спіткає лихо, а на тому світі кипітимете в смолі, і пектимуть вас, золитимуть, і колотимуть веретенами, і терпітимете ви те, що я тепер зношу». — Мовила, і з тим пішла.
Якщо породілля, яка не вшановувала Святої П'ятниці, звертається під час переймів до неї за допомогою, то П'ятниця скаже їй: «Зачекай: помажу, позмиваю, розчешусь стільки разів, скільки разів ти чесалася в п'ятницю, а тоді вже й прийду до тебе на поміч».
Зовсім інше чекає на породіллю, котра вшановувала п'ятницю, як про це свідчить легенда з циклу «Обходів апостольських», записана в Білгородському повіті.
Раз ходив Господь зі святим Петром по селу, і стали вони проситися до одного чоловіка ночувати. Чоловік цей жив у достатках, усього в нього було вдосталь, а подорожні мали всього лиш торбиночки за плечима, як у жебраків. «А що — пустимо ми жебраків переночувати?» — питає чоловік. — «Та воно пустити переночувати ще й можна б, та їм же, либонь, доведеться дати й повечеряти?» — відповідає дружина. — «Та ми у вас хліба не просимо, — сказали подорожні, — дайте нам лиш куток переночувати». Впустили їх, відвели куток. Вийняв Господь проскурку, перерізав її навпіл — одну половинку взяв Собі, а другу дав Петрові. — «Набери, раба Господня, кваску», — попросив він тоді господиню. Та набрала, їдять вони проскурку, кваском прихлещують. Повечеряли так, помолилися Богу, а проскурка — знов ціла! Господар і каже тихо господині: «Що воно за люди такі? Перерізали проскурку, повечеряли нею — й вона знов ціла!» А хазяйка відповідає: «Та хіба це жебраки? Це дурисвіти обманаторі (народ циганів, тобто — як цигани)! І хіба то в них проскура?» А Господь все це знає! Переночували, помолилися і пішли собі. Йдуть, а святий Петро й каже: «Господи! Що буде тій домівці, в якій ми щойно ночували?» — «Озирнись!» — відповів Господь. Озирнувся святий Петро, а ту оселю так полум'ям і оповило. Ввійшли вони в іншу слободу, прийшли на самий край її. «Давай попросимося до цього чоловіка. До бідного, переночувати». Попросились, пустили їх. Господар і каже жінці: «А знаєш що?» — «А що?» — «Розпали в грубці та звари хоч гречаних галушечок прочанам на вечерю: як же таким голодним людям лягати спати! Повечеряємо, чим Господь послав: що нам Бог дав, те й добрим людям, чим ми ситі й чому раді, тим і людей погодуємо: ми від того не збідніємо». Зварила хазяйка галушечок, сіли, повечеряли, дістала також огірочків. Встали вранці, а воно все ціле на столі. «Господи милосердний! — вигукнув вражений господар, — що це в нас за люди? Наварили галушок, і самі ми поїли, і вони повечеряли, хліб порізали — і все це залишилось цілим!» А жінка й каже: «Це — сам Бог, котрий тепер ходить по землі!» Пішла вона тоді в комору взяти борошна: борошна було всього лиш на дні, а тепер раптом — повна діжка! «Бачиш, я казала!.. Слава Тобі, Господи, що нам Бог таких людей послав!..» Господь із святим Петром рушили далі. Йдуть вони полем, підійшли до панської повітки, а там дівчина ховається в передчутті близьких пологів. Господь глянув на неї і мовив: «Поможи тобі, Боже, і Ти, Свята Богородице, і ти, Свята П'ятінко-Параскево!» Зачинив двері і пішов далі. Поминули слобідку, вийшли на міст. Якась жінка пере сорочки на льоду. Господь пройшов повз неї, насунувши шапку на очі, і не глянув у той бік, ніби й не бачив, що вона пере в п'ятницю. Перейшли через міст. Петро й каже: «Господи! Як же це так?» — «А що таке?» — «Адже то була якась блудниця, а Ти перехрестив повітку і сказав: поможи тобі, Боже, і Ти, Свята Богородице, і Свята П'ятінко-Параскево; а цій Ти й шапки не зняв!» — «Еге, святий Петре! А чи знаєш ти, який тепер день? Хіба можна сьогодні прати? Я не дозволяю сьогодні прати!» Святий Петро озирнувся, і побачив, що та жінка так прямо й пішла під лід...
Старі господині, бувало, в ніч з четверга на п'ятницю застеляли стіл, клали хліб-сіль, ложку, ставили трохи юшки або каші в горщику, накритому зверху мискою, — все це для Святої П'ятниці. Залишки цього звичаю збереглися донині в деяких глухих селах і хуторах Лубенського повіту. Цікаво, що звичаї, подібні до цих, є в Богемії, Перигорі, Бретані і Нормандії.
П'ятниця також дуже часто виводиться в українських казках, переважно в образі фантастичної істоти.
|
