Курсовая работа: Курортно-рекреаційний комплекс України. Основні проблеми і перспективи розвитку

План

Вступ

Розділ І. Рекреаційно-туристичмі ресурси України

Розділ ІІ. Стратегії розвитку та оцінка потенціалу регіональних рекреаційних систем

Розділ ІІІ. Сільський туризм. Оцінка сучасного стану та перспективи розвитку

Висновки

Література

Вступ

Сьогодні туризм став явищем, яке увійшло в повсякденне життя сотень мільйонів людей. Він включає всі вільні переміщення людей від місця їх постійного проживання і роботи, а також сфери виробництва і послуг, створених для задоволення потреб, які виникають у результаті цих переміщень.

Туризм є видом діяльності, що має важливе значення в житті людей і сучасних суспільств. Він перетворився на змістовну форму використання вільного часу окремих осіб і на основний засіб міжособистісних зв'язків, а також політичних, економічних і культурних контактів, що стали необхідними внаслідок інтернаціоналізації всіх секторів життя націй.

Як зазначено в матеріалах Гаазької декларації Міжпарламентської конференції з туризму: «Туризм може бути ефективним засобом сприяння соціально-економічному зростанню для всіх країн, якщо одночасно вживатимуться необхідні заходи з метою виконання найбільш термінових національних завдань і досягнення національною економікою прийнятного рівня самозабезпеченості, за якого країна не повинна витрачати більше того, що вона сподівається отримати від туризму».

Українська земля, така багата з позицій біологічного, кліматичного, природного, історичного, національного і культурного розміщення, є надзвичайно привабливим туристичним простором, який підлягає освоєнню для задоволення естетичних потреб гостей. Численні природні й культурні визначні пам'ятки і місця, за умови грамотної експлуатації, рекламування, можуть стати джерелом істотних доходів всієї України, місцевого самоуправління різних рівнів і, власне, для самих жителів нашої держави, завдяки створенню туристичним бізнесом нових робочих місць. Вважається, що завдяки ефекту мультиплікації одне робоче місце в туризмі створює сім нових робочих місць в інших галузях і секторах, пов'язаних із туризмом корпоративним ланцюгом.

Туристичний бізнес - це один із небагатьох видів господарської діяльності, який має високу рентабельність. Звичайно, розвиток туристичної індустрії вимагає інвестиційних витрат, але ця діяльність виявляється менш капіталомісткою, ніж в інших галузях і секторах національної економіки.

Український туристичний ринок, що швидко розвивається, стає фактором перебудови української економіки в цілому. Ці зміни полягають в оновленні всієї господарської структури в напрямку збільшення частки валового внутрішнього продукту, яка припадає на так званий третій сектор, тобто послуги. Завдяки розвитку бізнесу з надання туристичних послуг відповідний сектор економіки буде зростати, що сприятиме досягненню поставленої Урядом України стратегічної мети -наблизити структуру національної економіки до господарської структури найбільш розвинутих європейських країн.

Потенціал розвитку туризму в Україні справді значний. Пов'язаний він передусім із тим культурним надбанням, яке залишили після себе покоління людей, що належали до різних народів та етнічних груп, а також із природним середовищем – наявністю морських узбереж, місцевостей із лікувальними властивостями, мальовничих ландшафтів.

Україна має досить потужні передумови розвитку туристичної індустрії, які умовно можна віднести до двох ключових категорій:

Природний потенціал - рекреаційні та лікувальні можливості, краєвиди (узбережжя Чорного та Азовського морів, річкові й озерні пляжі, гірські та гірськолижні бази в Карпатах і Криму, лікувальні курорти та санаторії, джерела мінеральних вод, лісопаркові зони тощо);

Національна культурпо-історична спадщина, ознайомлення з якою має чимале пізнавальне значення (передусім у Києві, Львові, Чернігові, Одесі, Кам'янці-Подільському, Чернівцях, Ужгороді, Полтаві та інших містах). Для реалізації програми розвитку туризму в Україні та його зростаючої ефективності передусім необхідна відповідна матеріально-технічна база з широко розгалуженою туристичною інфраструктурою, особливо в регіонах.

Розділ І. Рекреаційно-туристичмі ресурси України

Рекреація - розширене відтворення сил людини (фізичках, інтелектуальних та емоційних) або діяльність, спрямована на відновлення продуктивних сил людини.

Рекреаційно-туристичні ресурси (РТР) - об'єкти та явиша природного, природно-антропогенного, соціального походження, що використовуються для туризму, лікування, оздоровлення та впливають на територіальну організацію рекреаційної діяльності, формування рекреаційно-туристичних центрів, їх спеціалізацію та економічну ефективність.[1]

Під туристичними ресурсами розуміють сукупність природних та штучно створених людиною об'єктів, що мають комфортні властивості та придатні для створення туристичного продукту. Як правило, наявність туристичних ресурсів визначає формування туристичного бізнесу в тому чи іншому регіоні.

Рекреаційні ресурси - природні й антропогенні геосистеми, об'єкти та явища природи, які мають комфортні властивості та споживчу вартість для рекреаційної діяльності й можуть бути використані з метою відпочинку та оздоровлення людей у певний час і за допомогою існуючих технологій і матеріальних можливостей .

Рекреаційно-туристичні ресурси можна умовно поділити на три групи.

1. Природні ресурси - об'єкти та явиїца натурального походження, залучені до сфери туризму та рекреації; це унікальні явища природи, печери, водоспади, скелі, заповідники, гори, ріки, моря, лікувальні води та грязі, кліматичні явища. До складу природних РТР входять ландшафти, геологічні, орографічні, гідрологічні, кліматичні, ґрунтово-рослинні та фауністичні компоненти біосфери.

2. Природно-антропогенні ресурси включають біосферні та природні заповідники, заказники, пам'ятки природи, регіональні ландшафтні парки, заповідні урочища, парки -пам'ятки садово-паркового мистецтва, ботанічні сади, лісо-, гідро-, зоологічні, дендро-, лугопарки, печерні міста.

3. Суспільно-історичні РТР - це об'єкти та явища антропогенного походження, залучені до сфери туризму та рекреації; до їх складу входять:

- архітектурно-історичні об'єкти, які представляють історичне та культурне минуле країни (музеї, архітектурні та етнографічні об'єкти);

- біосоціальні об'єкти - пам'ятники і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями, життям і діяльністю видатних представників науки, техніки, культури;

- об'єкти, які демонструють сучасні здобутки країни в промисловості, будівництві, сільському господарстві, науці й культурі, медицині та спорті.

Україна має багаті природно-кліматичні, культурно-історичні ресурси, які створюють передумови для розвитку багатьох видів туризму. Більшість регіонів України має туристичні ресурси, які належать до всіх трьох груп, що дає можливість виходу на ринок з привабливими туристичними пропозиціями.

Значну частину природно-рекреаційного потенціалу складають рекреаційні ландшафти (лісові, приморські, гірські), оздоровчі ресурси (мінеральні води та лікувальні грязі), природно-заповідні об'єкти (національні природні та регіональні ландшафтні парки, біосферні заповідники, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва тощо), території історико-культурного призначення (пам'ятки архітектури та містобудування, історико-архітектурні заповідники та ін.).

Це унікальні ресурси для перспективного розвитку туризму, зон рекреації й курортів та найбільш збережена частина природного довкілля.

Згідно з оцінкою фахівці потенційний фонд природоохоронних, оздоровчих та рекреаційних територій становить 12,1 млн. га, тобто 20% площі території України, що відповідає міжнародним показникам раціонального збереження природно-рекреаційних ресурсів. Одноразова місткість ландшафтів України, враховуючи допустимі природоохоронні норми, становить понад 40 млн чоловік.[2]

Найбільшу питому вагу територій і об'єктів природно-заповідного фонду мають:

від 8 до 13% - Тернопільська, Херсонська, Закарпатська, Івано-Франківська, Хмельницька області;

5-7 % - Сумська, Рівненська, Чернівецька області;

3-5 % - Чернігівська, Львівська області, Республіка Крим;

доЗ% - Донецька, Миколаївська, Полтавська області;

до 2% - Волинська, Житомирська, Запорізька, Одеська, Черкаська області;

до 1% - Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Харківська області. Особливе місце в системі рекреаційного використання території України посідає Кримський півострів. Середньорічна тривалість рекреаційного періоду на ньому становить 175-190 днів. Тут же функціонують найстаріші в Україні грязьові курорти -Євпаторія, Саки та інші.

Практично в усіх областях України виявлено мінеральні лікувальні води різного складу. Найбільша кількість джерел зосереджена в Карпатському регіоні, зокрема в Закарпатській, Львівській областях. Багато джерел у Луганській, Дніпропетровській, Полтавській, Хмельницькій, Черкаській, Київській, Донецькій та інших областях.

Україна має досить значні запаси лікувальних грязей, зосереджених, головним чином, у південних та північно-західних областях. На базі грязьових покладів працюють курорти Бердянська, Куяльника, Хаджибея та ін., а на курортах Миргорода, Моршина, Немирова, Черча поширені торфові грязі.

Не менш важливе місце у розвитку туризму в Україні посідає група туристичних ресурсів це - культурні об'єкти, пам'ятки історії, архітектури, археології, етнографічні особливості території, що є важливим засобом задоволення потреб пізнавально-культурної рекреації. Загальна кількість архітектурно-історичних пам'яток з Україні становить 49147 об'єктів, їхня цінність та чисельність (насичення, щільність) у межах областей істотно різняться. Найбільше архітектурно-їсторичких пам'яток, що охороняються державою і церквою, у Львівській обл. (3134), Київській (2886), Чернігівській (2859) областях, АРК (3141). Найцінніші культурно-історичні ресурси - у Київській, Львівській, Тернопільській, Полтавській, Чернігівській областях, Республіці Крим.

Специфічною складовою частиною рекреаційних ресурсів є біосоціальні рекреаційні ресурси - соціальні та природні об'єкти. явища, події, які пов'язані з життям, діяльністю або перебуванням в Україні відомих людей різних національностей: французів -Оноре де Бальзака (м. Бердичів, Корець), Д. Рішельє, Ж.Лябурс (м.Одеса), угорця Ф.Ліста (м.Київ), німців - Х.Стізена(м. Ялта і. П. Целана (м.Чернівці), іспанця Хосе (Йосипа) де Рібаса (м.Одеса), англійців Д.Говарда (м.Херсон), У.Черчілля (м.Ялта), італійця В.В.Растреллі (м.Київ), чехів Я.Гашека (м. Київ, Рівне, Дубно, Корець), Й. Главки (м. Чернівці), О. Яропіа, Я. Налепки (м. Овруч), поляків А. Міцкєвича(м. Львів), Л. Варинського (м. Канів), Я. Домбровського (м. Житомир), Я. Корчака, В. Василевської (м. Київ), американців Д. Хьюза (м. Донецьк), Т. Драйзера (м. Київ), Д. Стейнбека (м. Київ), Д. Ріда (м. Рівне, Корець), Т. Рузвельта (м. Ялта), турка Назима Хікмета (м. Київ), шведа Майка Йогансена (м. Полтава, Харків), норвежців Фритьофа Нанесена (м. Харків), Тура Хейєрдала (м. Київ) та ін. Військовий меморіал, присвячений британцям, що загинули під час Кримської війни 1853-1856 рр. (м. Севастополь), поховання шведів на полі Полтавської битви (м. Полтава), австрійців, що загинули в Сталінградській битві в 1943 р., місця розстрілу польських громадян (с. Биківня під Києвом, м. Луганськ) та інші теж входять до рекреаційних антропологічних ресурсів.[3]

Поступово туристичні можливості України пізнають політики, бізнесмени, вчені, спортсмени, артисти, просто рядові громадяни з усіх країн світу, що приїздять до нас з метою вивчення та обміну передовим досвідом в авіабудуванні, металургії, медицині, участі в спортивних змаганнях, проведення концертних заходів та ін. В Україні вже стала регулярною організація міжнародних і національних туристичних виставок, салонів, бірж, ярмарків, фестивалів, конкурсів, які з кожним роком залучають все більше і більше іноземних гостей.

Маючи такий ресурсний потенціал, туризм України повинен сприяти зміцненню економіки країни, наповненню державного бюджету, зростанню добробуту українських громадян, збереженню історико-культурної спадщини, піднесенню духовного потенціалу суспільства.

Найголовнішим у ефективному використанні рекреаційних ресурсів є наявність туристичної інфраструктури. Це готелі, мотелі, будинки відпочинку, пансіонати, санаторії, заклади харчування, транспортні засоби, заклади для розваг, атракції та ін.

Коротко характеризуючи матеріальну базу туризму, можна відзначити, що на початок 2002 року в Україні налічувалось 1258 підприємств готельного господарства загальною кількістю 100,67 тис. місць. За формою власності вони розподіляються таким чином: 40% перебувають у державній та комунальній власності, 57% - у колективній та 3% - у приватній. Найбільше готелів налічується в таких регіонах України: м. Київ (7,3% від загальної кількості по Україні), Одеська область (7,3%), Автономна Республіка Крим (6,8%), в областях: Дніпропетровській (6,4%), Харківській (5,8%), Донецькій (5,6%;). Рекреаційні можливості України характеризуються також наявністю 3 304 санаторно-курортних та оздоровчих закладів різної відомчої підпорядкованості та форм власності, серед них: санаторіїв - 487, санаторіїв-профілакторіїв - 357, баз та інших закладів відпочинку - 2 015, пансіонатів відпочинку - 235, будинків відпочинку - 38, пансіонатів з лікуванням - 68, інших закладів - 104. За формою власності ці заклади розподіляються: державна - 37%, колективна - 58%, приватна - 0,9%, власність міжнародних організацій - 3,9%.

Більшість готелів, мотелів, кемпінгів, санаторіїв, баз відпочинку та туристичних баз будувались за проектами, що сьогодні не відповідають міжнародним стандартам, мають значний знос будівель та оснащення, тому сьогодні потребують капітального ремонту, перебудови та переоснащення.

На початок 2002 року в Україні функціонували 2,7 тис. туристичних підприємств, що становить 64% від загальної кількості тих, які отримали ліцензію на туристичну діяльність. Більше половини (52%) діючих туристичних підприємств сконцентровано у трьох регіонах: м. Київ (25%), Автономній Республіці Крим (18%), Західній Україні (9%).

Але тільки наявності інфраструктури, призначеної для туризму, недостатньо, її необхідно розглядати в широкому значенні. Основні її елементи повинні виконувати не тільки винятково рекреаці йну функцію, а й служити провідним фактором піднесення всього соціально-економічного життя країни.

Це має бути інфраструктура загального користування, що повинна відповідати світовим стандартам і орієнтуватись на всіх мешканців України та її гостей.

З точки зору організації інфраструктурного забезпечення рекреаційного процесу одне з ключових місць належить транспортній системі. Питання охоплює проблему транзитних перевезень, організацію залізничного сполучення, розвиток автомагістралей, повітряного, морського, річкового транспорту.

Україна має розвинуту мережу автомобільних доріг і залізниць, аеропортів, річкових та морських портів. Авіаційний, автомобільний, залізничний, річковий і морський транспорт, здатні забезпечити перевезення, туристів з резервом транспортних потужностей на деяких видах транспорту.

Транспортні шляхи України повинні відповідати міжнародним вимогам та надавати можливість здійснювати перевезення швидко, безпечно, надійно, комфортно. Взаємодія двох галузей - транспорту і туризму - допоможе кожній з них у короткі терміни вирішити більшість питань, зокрема - розбудови туристичної інфраструктури за напрямками національної мережі транспортних коридорів із залученням приватного капіталу (національного і закордонного).

В Україні прийнято Програму функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів, її реалізація дозволить вирішити проблему облаштування доріг, створити сприятливі умови для розвитку туристичної індустрії.

Не менш важливою складовою інфраструктури є існуюча мережа прикордонних переходів з країнами-сусідами, її розширення та сервісне облаштування.

Неможливий розвиток туризму без системи зв'язку і комунікацій, функціонування різноманітних служб сервісу, розвитку громадського харчування і побутового обслуговування, організації культурно-розважального обслуговування.

Актуальною для України залишається проблема водопостачання та каналізації населених пунктів і, в першу чергу, рекреаційних центрів.

Проблема інфраструктурного облаштування території України може бути вирішена лише завдяки інвестуванню в її розбудову великих коштів, у тому числі з боку центральної та місцевих влад, її розв'язання можливе лише в контексті практичних дій щодо економічного піднесення країни.

Кількість туристів, які відвідують Україну, щороку зростає. У 2002 р. кількість іноземних туристів становила 6,3 млн осіб, а приріст склав 9,2%. У 2003 р. кількість іноземних туристів зросла до 6,8 млн туристів, приріст становив 7,9%. Обсяг внутрішнього туризму також поступово збільшується. Впродовж 2002 р. Україною подорожували 7,2 млн внутрішніх туристів, або на 4,1% більше, ніж у 2001 р.

У 2003 р. кількість внутрішніх туристів сягнула 7,5 млн осіб, або на 4,5% більше, ніж у 2002 р.

Збільшується й кількість екскурсантів та відвідувачів музеїв. У 2002 р. було зареєстровано 19,5 млн осіб, а приріст склав 3,0% . У 2003 р. приріст збільшився на 2,4% , або до 20,0 млн осіб.

Обсяг споживання туристами товарів та послуг туристичної, курортної та інших галузей національної економіки у 2002 р. зріс на 8,0% і становив 22,6 млрд грн.

Всупереч зростаючій кількості іноземних і внутрішніх туристів, останніми роками простежується негативна тенденція до поступового зменшення кількості готелів та інших місць короткотермінового проживання (з 1 308 одиниць у 2000 р. до 1254 одиниць у 2002 р. - зменшення на 0,3%), а також кількості санаторно-курортних закладів (відповідно - з 3 327 одиниць до 3 242 одиниць, з яких щороку не працюють з різних причин близько 700 одиниць).

Однією з причин такого становища є низька інвестиційна активність вітчизняних та іноземних інвесторів, що зумовлена, насамперед, глибинними процесами реформування економіки перехідного періоду.

Незважаючи на поступове скорочення кількості та місткості готелів і санаторно-курортних закладів, збільшується кількість обслугованих ними осіб та обсяги наданих послуг, насамперед за рахунок підвищення ефективності їх роботи та інтенсифікації праці.

Сукупний обсяг послуг, наданих підприємствами туристичне: та курортної галузей у 2002 р., становив 3,1 млрд грн (приріс: склав 12,2%), ау 2003 р. - 3,3 млрд грн (приріст - 8,3%).

У 2003 р. простежується підвищення завантаженості готелів та інших місць для короткотермінового проживання з 26% у

2002 р. до 27% у 2003 р., а санаторно-курортних закладів, відповідно - з 38% до 40% .

Частка послуг туристичної та курортної галузей у ВВП зростає від 1,32% у 2000 р. до 1,36% у 2001 р. та 1,39% у 2002 р., а у 2003 р. вона склала 1,41%.

Середня чисельність працівників туристичної та курортної галузей у 2002р. зросла на 2,0% і дорівнювала 189,5 тис. осіб, в т. ч.: працівників суб'єктів туристичної діяльності (ліцензованих турагентстві туроператорів, що надавали послуги) - 39,7 тис. осіб; готелів та інших місць для короткотермінового проживання -28,4 тис. осіб; санаторно-курортних закладів -121,3 тис. осіб. У 2003 р. очікується збільшення загальної кількості працюючих, зайнятих на підприємствах туристичної та курортної галузей, до 192,0 тис. осіб, або на 1,3%.

Разом з тим, обсяги туризму в Україні можуть бути більшими, а туристично-рекреаційний потенціал реалізовуватись ефективніше за умови вирішення таких проблем, як невідповідність високої вартості готельних послуг їх низькій якості порівняно з міжнародними стандартами.

Основні статистичні дані розвитку туріндустрії в Україні наведено у таблиці 1.1.[4]

Таблиця 1.1.

Основні статистичні показники розвитку туристичної галузі в 2000-2003 рр. в Україні

* Враховано кількість госпрозрахункових санаторно-курортних закладів, не враховано інші санаторно-курортні заклади.

** Враховано фінансові показники госпрозрахункових санаторно-курортних закладів, не враховано фінансові показники інших санаторно-курортних закладів.

При формуванні нового підходу до туризму в Україні, як до сфери, розвиток якої може сприятливо вплинути на соціально-економічний розвиток української держави в цілому та її регіонів зокрема, сприяти встановленню нового позитивного іміджу України на світовому ринку послуг, потрібні нові стратегії розвитку сільського туризму в нашій державі.

Розділ ІІ. Стратегії розвитку та оцінка потенціалу регіональних рекреаційних систем

В умовах ринкової економіки та інтеграції України до світової спільноти пріоритетного значення набуває туристична сфера. Як свідчить світовий досвід, туризм має високу ефективність, яка за темпами зростання в кінці другого тисячоліття випередила автомобілебудування та видобуток нафти і вийшла на перше місце серед інших галузей економіки.

Слід наголосити, що в Україні основи теорії, наукові принципи і методи туризму формувались ще у дорипкову «епоху». Можливо, саме цим пояснюється недостатня розробленість економічних і управлінських аспектів туризму. У зв'язку з цим достатньо слабо розроблені і більшість прикладних питань організації й інформації у сфері туризму. Сьогодні, коди в українському туризмі домінує конкурентне середовище, а минула централізована сфера туризму значно дерегульована, потрібні наукові праці, які б слугували прийняттю рішень, тобто допомагали здійснювати управління в цій складнім сфері комерційної діяльності.

Туризм, як відносно новий об'єкт міждисциплінарних досліджень, постійно знаходиться в центрі уваги економічної та економіко-географічної науки. Найбільш системно проблеми розвитку туризму розглядаються в економіко-географічному аспекті, який передбачає дослідження поняття, структури, особливостей, територіальної локалізації туристичних ресурсів, особливостей розвитку територіально-рекреаційних систем.

Щодо розвитку туризму в Україні, як свідчить аналіз, лише в останні роки на всіх рівнях управління йому почали приділяти увагу. Зміна політичних та економічних умов, які пройшли у 90-х роках, дозволили Україні проводити структурні реформи у напрямку переважання послуг над іншими секторами економіки, акцентувати увагу на ефективнішому використанні туристичного потенціалу.

На нашу думку, одним із перспективних напрямів розвитку регіонів України може стати туризм, який має відповідне природно-ресурсне, інфраструктурне, трудоресурсне, організаційно-інформацінне забезпечення у регіонах і подальший розвиток якого повинен враховувати особливості регіонів, тому що сьогодні розвиток регіонів України характеризуються значними відмінностями в рівнях соціально-економічного розвитку, неузгодженістю ряду законодавчих і нормативних актів, недостатньо чітко визначеною загальнодержавною стратегією. Спостерігається надмірна концентрація населення і виробництва у великих містах, неефекі інший, уповільнений розвиток більшості середніх і маленьких міст. Це є наслідком надмірного втручання держави в регіональну політику протягом довготривалого періоду, що призвело до значних територіальних диспропорцій економічного розвитку країни, погіршення демографічної ситуації в країні, стану зайнятості, зниженню якості життя населення, занепаду сільської місцевості. В усіх регіонах України посилюються процеси депопуляції населення, погіршується стан житлово-комунального господарства, санітарно-гігієнічна й епідеміологічна ситуація, зменшуються обсяги капітальних вкладень у розвиток житлового будівництва, введення в експлуатацію нових і відремонтованих житлових будинків.

Україна має значні можливості для динамічного розвитку туристичної і рекреаційної сфери, розширення міжнародного співробітництва у ній сфері, що ще раз підкреслюється в посланні Президента України до Верховної Ради: «Європейський вибір. Концептуальні основи стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 рр.» (від 30.05.02 р.).

Аналіз статистичних даних розпитку туризму за 2002 р. виявив наступне. Суб'єктами туристичної діяльності України було обслуговано майже 2,0 млн. екскурсантів та 2,3 млн. туристів, в т. ч. за видами туризму: іноземних (в'їзних) - 417,7 тис. осіб (18% від загального числа); зарубіжних (виїзних) - 302,6 осіб (13%); внутрішніх - 1 млн. 545 тис. осіб (69%). Приріст на 90,2 тис. осіб або на 4% (порівняно з попереднім роком) забезпечений завдяки активізації: - іноземного (в'їзного туризму - у семи регіонах);

- внутрішнього — у 21 регіоні;

- зарубіжного - у 16 регіонах.

Обсяг послуг, наданих суб'єктами туристичної діяльності 2002 р. становив 1,4 млрд. гри. і збільшився на 14,9%, або на 179,5 млн. гри.порівняно з 2001 роком.

Зростання обсягу наданих послуг зареєстроване в усіх областях, крім трьох у м. Києві - обсяг зменшився на 0,5%, або на 2,5 млн. грн.; у Чернігівській області - па 32%, або на 0,7 млн. гри. за рахунок скорочення обсягів за іноземним та внутрішнім вилами туризму;

- у Тернопільській області - на 1,1 % ,або на 3,1 млн. грн.

Найбільший приріст обсягів наданих туристичних послуг забезпечили підприємства АР Крим, областей Одеської та Харківської.

Найбільші обсяги наданих послуг за рік, що припадають в середньому на одне підприємство, зареєстровані в Тернопільській (52 тис. грн.), Чернігівській (90 тис. грн.), Рівненській (124 тис. грн.) областях.

Платежі до бюджету суб'єктів туристичної діяльності становили 136,2 млн. грн. і зросли на 7,4 млн. грн. порівняно з 2001 роком. Найвагоміший прирісі платежів до бюджету забезпечили підприємства АР Крим (на 2,1 млн. грн. або на 7,2%), Одеської (на 1,5 млн. гри. або па 1,4%), Херсонської (па 1,0 млн. грн або на 30,8%;), Донецької (на 0,9 млн. грн. або у 1,5 рази) областей. Звертає на себе увагу скорочення платежів до бюджету на фоні зростання обсягів наданю послуг в Житомирській (-31,2%), Сумській (-4,4%), Херсонській ( 2,37%), Карпатській (-0,8%) областях.[5]

Найбільші платежі до бюджету за рік, що припадають в середньому на одне підприємство, зареєстровані у таких регіонах як м. Київ, Херсонська область, Одеська область, АР Крим.

З наведеного вище можемо зробити висновки, шо поступово підвищується ефективність господарської діяльності у сфері туризму в наступних регіонах України: м. Києві, АР Крим, м. Севастополі, областях Львівській, Волинській, Івано-Франківській. З іншого боку, неповною мірою використовується туристичний потенціал більшості регіонів України.

Незважаючи на позитивні зрушення в туристичній сфері України, розвиток туризму в регіонах відбувається повільно порівняно зі світовими туристичними регіонами. Аналіз розвитку туризму в регіонах України доводить наявність досить сприятливих чинників для сталого розвитку туризму. В той же час наявні ресурси не використовуються належним чином через низький рівень розвитку інфраструктури, в якій одне з перших місць належить транспортній системі. Важливими проблемами залишаються подальше вдосконалення залізничної мережі регіонів, електрифікація окремих відрізків доріг, реконструкція і модернізація залізничних вокзалів.

Треба підкреслити, що і наявна матеріально-технічна база туризму в регіонах використовується неефективно через низку причин:

- асортимент туристичних послуг і рівень сервісу значно відстають від зарубіжних стандартів;

- ціни на готельні послуги мають постійну тенденцію до зростання, хоча це не завжди пов'язано з покращенням комфортності та рівня обслуговування;

- структура номерного фонду не відповідає потребам клієнтів (у готелях регіонів недостатньо одномісних номерів).

Через низький рівень завантаженості підприємств готельного господарства керівники вищевказаних підприємств змушені шукати інші напрямки використання приміщень (наприклад, оренда стороннім організаціям для використання не за прямим призначенням - головним чином під офіси).

Головними питаннями сьогодення та найближчої перспективи, вважаємо, є не збільшення кількості об'єктів і їх потужностей, а налагодження конкурентоспроможного ринку туристичних послуг шляхом модернізації існуючої матеріально-технічної бази. Для цього на державному рівні необхідно вирішити ряд першочергових питань:

- розробка державних гарантій повернення інвестицій;

- зменшення відсотку за наданий кредит до 5-7%;

- надання «податкових канікул» суб'єктам господарювання, шо здійснюють реконструкцію туристичних об'єктів, на період проведення цих робіт.

До проблем місцевого рівня належить зменшення загального терміну оформлення земельної ділянки у власність або під забудову (сьогодні він становить від 3 до 9 місяців); наявність додаткових умов при наданні дозволів на ділянку (наприклад, будівництво 10 км. доріг, ремонт школи тощо).

Сучасний стан розвитку рекреаційного природокористування характеризують такі кількісні показники: природно-рекреаційний потенціал (ПРП) територій, площі земель природно-заповідного фонду, рекреаційного, оздоровчого, культурно-історичного призначення заданими Земельного кадексу України. Якісні показники забезпечення регіонів рекреаційними ресурсами та територіями характеризують:

- рівень забезпечення регіонів мінеральними нодами;

- рівень забезпечення регіонів лікувальними грязями;

- рівень природно-рекреаційного потенціалу регіонів, що визначається як його частка у загальному ПРП;

- рівень концентрації ПРП на одиницю площі регіону, що визначається як його відношення до загальної площі регіону;

- рівень концентрації ПРП на І тис. жителів регіону;

- рівень концентрації ПРП па І тис. рекреантів;

- рівень забезпечення регіонів ПРП, шо визначається як відношення потенційної потреби до величини природно-рекреаційного потенціалу;

- рівень забезпечення регіонів землями рекреаційного призначення, що визначається як відношення потенційної потреби до площі цих земель;

- рівень концентрації рекреаційних земель на одиницю площі регіону;

- рівень концентрації рекреаційних земель на І тис. жителів регіону;

- рівень концентрації рекреаційних земель на 1 тис. рекреантів.

За рівнем забезпечення землями рекреаційного призначення лідерами є Хмельницька, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька та Чернігівська області. Це обумовлено особливостями регіонального землекористування та господарського спрямованістю регіонів: це непромисдові області, розташовані у Поліському та Карпатському рекреаційних регіонах, де високий рекреаційний потенціал і низький або середній рівень ного винижчі показники у Дніпропетровській, Київській, Вінницькій, Донецькій, Запорізькій, Кіровоградській, Харківській, Черкаській областях. В основному - це області з розвиненою промисловістю, що обумовлює пріоритети землекористування. За рівнем концентрації земель на 1 тис. рекреантів найвищі позиції займають Чернівецька, Хмельницька, Чернігівська, Волинська, Івано-Франківська, Рівненська, Сумська, Тернопільська області, де рівень рекреаційного навантаження - один з найменших за кількістю рекреантів.

Рівень концентрації природно-рекреаційного потенціалу найвищий у Чернівецькій, Хмельницькій, Чернігівській, Сумській, Рівненській, Тернопільській, Івано-Франківській, Закарпатській, Житомирській, Волинській областях. Найнижчі показники в АР Крим, Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Київській, Кіровоградській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Херсонській, Черкаській областях. Найбільший вплив на ці показники мала частка природно-рекреаційного потенціалу у структурі ПРП потенціалу регіону, що значною мірою визначило площі земель, які використовуються чи можуть використовуватися для розвитку рекреаційного природокористування. За рівнем концентрації природно-рекреаційного потенціалу на одного рекреанта найвищі показники у Чернівецькій, Житомирській, Сумській, Хмельницькій, Чернігівській областях, що також пов'язано з низьким рівнем рекреаційного навантаження.(див.табл.2.1)[6]

Таблиця 2.1.

Загального індексу групи показників природно-ресурсного забезпечення регіонів

Аналіз сучасного стану рекреаційного природокористування в України свідчить про високий рівень забезпечення рекреаційними ресурсами АР Крим, Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської, Одеської областей, високу інтенсивність використання природно-рекреаційного потенціалу в АР Крим, Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Луганській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Херсонській областях, у Житомирській, Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській, Чернігівській, Чернівецькій, Сумській, Хмельницькій областях.

Низька частка земель рекреаційного призначення в структурі земельного фонду України свідчить про низький рівень використання природно-рекреаційного потенціалу регіонів і несприйпяття його як повноправної і потужної складової природо-ресурсного потенціалу загалом. Це призводить до використання земель із цінними ПРП в інших сферах діяльності. Водночас така ситуація обумовлена недосконалістю Земельного кодексу та підходів до розмежування земель за їх призначенням, відсутністю досліджень стану земель і найдоцільніших форм та сфер їх використання з урахуванням економічної, соціальної та екологічної доцільності.

Загалом Україна має вигідне географічне розташування, сприятливі кліматичні умови, унікальні природні ландшафти. Рівень використання прнродно-рекреаційного потенціалу незначний, що робить сферу рекреаційного природокористування перспективною для багатьох регіонів. Нерівномірність розподілу земель рекреаційного призначення в регіонах, і їх різна структура є передумовою формування певної спеціалізації рекреаційної діяльності, що обумовлює необхідність і глибоких маркетингових досліджень, які лягли б в основу вироблення регіональних стратегії розвитку рекреаційного природокористування.

Рекреаційна сфера має бути визнана в Україні як одна з пріоритетних. У низці регіонів пріоритетними мають стати спеціалізації, що обумовлюється структурою ПРП, часткою в ньому природних рекреаційних ресурсів, складною ситуацією та розподільчим розташуванням регіону. Хоча для ефективнішої діяльності у сфері рекреаційного природокористування основною передумовою є наявність рекреаційних ресурсів, не менш важливим є здійснення інегитуційних перетворень, впровадження ринкових механізмів функціонування для досягнення економічної ефективності.

Необхідною передумовою ефективного функціонування і досягнення високих результатів рекреаційної системи регіону є формування та вибір стратегії її розвитку і контроль за реалізацією. Безумовно, вибір стратегічного напрямку розвитку може стосуватися не тільки регіону як цілісної системи, а й напрямку реалізації стратегічного потенціалу.

У сучасний період теоретичні та прикладні аспекти стратегічного планування досліджено в наукових працях багатьох учених економістів і практиків. Методика формування регіональних стратегій розвитку базується на результатах всебічного глибокого аналізу соціальпо-економічного, екологічного стану регіону; вивченні його природно-ресурсного, трудового, інвестиційного, виробничого потенціалу.

Оскільки стратегічний потенціал рекреацінної системи регіону є новим поняттям, то науковцями ще не сформований підхід до формування стратегії його реалізації.

Розробка стратегії розвитку рекреаційної системи регіону та реалізація її стратегічного потенціалу вимагає: визначення цілей та мети розвитку рекреаційної системи регіону; проведення комплексного аналізу стратегічного потенціалу, що дозволить визначити конкурентні переваги кожної рекреаційної системи, які є основними чинниками зростання показників ефективності її діяльності; обгрунтування вибору стратегії: взначення механізмів реалізації стратегії, здійснення моніторингу стану розвитку рекреаційної системи регіону та її стратегічного потенціалу.

При обгрунтуванні вибору стратегії розвитку рекреаційної системи потрібно враховувати; кількісний і якісний склад стратегічного потенціалу; потреби споживачів у рекреаційних послугах; цільовий ринок, на який орієнтується регіон; рівень освоєності та використання складових стратегічного потенціалу; сформований імідж території. За умови обдуманого та зваженого вибору стратегії реалізації стратегічного потенціалу рекреаційної системи регіону можливим стане ефективний розвиток підприємництва, який є потужним джерелом доходів місцевих бюджетів, створює нові робочі місця, екологічно чисте середовище, прийнятні ціни, можливість якісного відпочинку.

Різноманіття структур стратегічного потенціалу, різний рівень урбанізації, соціально-економічного та екологічного розвитку регіонів обумовлюють суттєві відмінності у розвитку регіональних рекреаційних систем.

Серед базових стратегій розвитку регіональних рекреаційних систем виділяють:

- стратегію рекреаційної спеціалізації. Цей вид стратегії характерний дня рекреаційних систем з високим рівнем стратегічного потенціалу;

-для регіонів, на території яких знаходиться унікальні рекреаційні системи. При виборі цієї стратегії спрямована на задоволення внутрішнього та зовнішнього попиту у рекреаційних послугах;

- стратегію пріоритетності рекреації. Цей тип стратегії доцільно обирати регіонам, які мають середній рівень стратегічного потенціалу або високий, але якісна структура є дисгармонійною чи недостатньою. Крім того, цей тип необхідно обирати тим рекреаційним системам, в яких немає яскраво раженої рекреаційної орієнтації, але розвиток галузей, які перешкоджають функціонуванню рекреації, обмежується. Діяльність рекреаційної системи при виборі цього типу стратегії орієнтується на задоволення внутрішнього попиту в рекреаційних послугах і частково зовнішнього;

- стратегію диверсифікації. Цей тип характерний для регіонів які мають незначний природно-рекреаційний потенціал, проте його частка в структурі прнродно-ресурсного потенціалу регіону с значною, а стратегічний потенціал - високим чи середнім. Рекреаційна система при виборі цієї стратегії націлена на повне задоволення внутрішнього попиту;

- стратегію лібералізації. Цей тип характерний для рекреаційних систем де поряд з цінними рекреаційними ресурсами є інші природні ресурси, економічна цінність яких співвідносна із цінністю рекреаційних ресурсів. При виборі цієї стратегії в регіоні рівноцінно розвиваються як промисловість, так і рекреація, при чому без шкоди одна для одної. При виборі цієї стратегії цільовим ринком рекреаційної системи буде внутрішній;

- відступну стратегію. Цей тип стратегії характерний для регіонів, де рекреація не відноситься до пріоритетних сфер діяльності, а стратегічний потенціал є низьким. У цьому випадку рекреаційна система розвивається так, щоб не зашкодити розвитку інших сфер національної економіки та орієнтується на часткове задоволення внутрішнього попиту в рекреаційних послугах.

Враховуючи багатоцільовий характер функціонування рекреаційних систем, можна говорити про наявність системи функцій, які вона викопує. Функціональна спрямованість рекреаційної системи регіону також зумовлена структурою стратегічного потенціалу, сформованою за функціональним принципом, а також на основі розподілу та спеціалізації праці. Тому другим рівнем багаторівневої моделі формування стратегій розвитку регіональної рекреаційної системи та реалізації стратегічного потенціалу є розробка функціональних стратегій.

Функціональна стратегія - тип забезпечуючої стратегії, яка визначає функціональну орієнтацію певної рекреаційної системи залежно від складу її стратегічного.потенціалу. [7]

Серед функціональних стратегій доцільно виділити:

- стратегію розвитку пізнавальної рекреації. Орієнтація на зовнішній і внутрішній попит. Основний чинник - наявність природно-заповідних об'єктів, рекреаційних атракцій. історико культурних, сакральних пам'яток;

- стратегію розвитку спортивної рекреації. Орієнтація на внутрішній і частково зовнішній попит. Основний чинник- наявністьсприятдиних кліматичних і природно-географічних умов, розвиток спеціальної інфраструктури;

- стратегію розвитку лікувальної рекреації. Орієнтація на зовнішній і вітутрішній попит. Основини чинник - наявність і розташування цінних рекреаційних територій лікувального призначений, цінних рекреаційних ресурсів, зокрема мінеральних вод та лікувальних грязей, санаторіїв і пансіонатів з лікуванням, кваліфікованих працівників, сприятливих екологічних умов;

- стратегію розвитку оздоровчої рекреації. Орієнтація на зовнішній і внутрішній попит. Основі її чинники - наявність земель оздоровчого призначення та рекреаційних ресурсів для реалізації цілей оздоровлення: водні, лісові та мінеральні ресурси, заклади спеціальної інфраструктури та кваліфіковані працівники, сприятлива екологічна ситуація та клімат.

- стратегію змішаної спеціалізації - характерна для регіональних рекреаційних систем, де наявні умови для розвитку сфер рекреації різного спрямування, наприклад, пізнавальної та лікувальної;

- стратегію диференційованої спеціалізації - характерна для рекреаційних систем, де є можливості для розвитку суміжних сфер рекреації, наприклад, оздоровчої та лікувальної;

- стратегію універсальної спеціалізації - характерна для рекреаційних систем, у яких наявні умови для розвитку всіх сфер рекреації. В основному цей тин стратегії обирають регіони з високим рівнем стратегічного потенціалу рекреаційної системи.

Туризм виступає дієвим засобом формування ринкових механізмів, поповнення державного і місцевого бюджетів, створення нових робочих місць, однією з форм раціонального використання вільного часу, змістовного проведення дозвілля, оздоровлення нації. Одним з основних напрямків туризму стає сільський туризм, що має усі шанси на ефективний і успішний розвиток.

Розділ ІІІ. Сільський туризм. Оцінка сучасного стану та перспективи розвитку

З початку XXI ст. сільський зелений туризм, за визнанням експертів Всесвітньої туристичної організації (ВТО), є одним з секторів туристичної індустрії, що динамічно зростають. Ідеї охорони навколишнього середовища, що стали надзвичайно популярними серед західної цивілізації, охопили й індустрію туризму. Внаслідок цього серед масових туристів виник попит на види туризму, альтернативні масовому, — так звані зелені подорожі. Згідно з офіційними статистичними даними ВТО, "зелені" подорожі нині займають від 7 до 20 % у загальному обсязі турпоїздок.

Темпи росту сільського зеленого туризму оцінюються від 10—20 % до 30% у рік (для пригодницького туризму, до складу якого він входить за статистикою ВТО), а його частка в доходах від міжнародного туризму сягає 10—15 % .[8]

Тільки один європейський ринок сільського зеленого туризму, за оцінками Європейської Федерації Фермерського та Сільського Туризму, на сьогодні складає близько 2 млн. ліжко-місць. Український ринок потенційно здатний прийняти й розмістити на селі близько 150 тис. "зелених" туристів.

У 1990-х рр. сільські місцевості України зазнали істотних структурних змін: проблем із зменшенням населення, зростанням безробіття, зменшенням прибутків, масовою заробітчанською міграцією, погіршенням соціального захисту, втратою сільської ідентичності й культури.

Упродовж останніх 15 років незалежного розвитку Україна має стійку негативну тенденцію до скорочення кількості сільських населених пунктів, тобто вимирання сіл. З 1990 р. до початку 2006 р. Україна втратила 312 сіл. їхні назви щезли не лише з дорожніх вказівників і регіональних документів, а навіть із сучасних географічних карт.

За даними офіційної статистики, нині в Україні залишилося близько 28 600 сіл, однак у 8,5 тис. з них упродовж останніх трьох років не народилася жодна дитина. А це означає, що такі села також приречені на "тихе" вимирання.

Нині українські демографи щораз частіше оперують такими науковими поняттями, як "поселення, що зникають" та "занепадаючі поселення". Для прикладу, лише у Львівській області до категорії тих, що зникають, офіційно зараховано 85 (4,6 %) сільських поселень. Це села з населенням до 50 осіб, з кризовою демографічною ситуацією — домінуванням населення пенсійного віку (60—80 % ). У багатьох з цих малих сіл на сьогодні проживають лише особи пенсійного віку або пенсійного і працездатного передпенсійного. Звичайно, внаслідок природного скорочення населення такі поселення надалі зникатимуть.

Відродження і подальший економічний та соціальний розвиток сільських громад України нині пов'язують з індустрією туризму, зокрема, сільського зеленого. Наукові дослідження свідчать про те, що сільський туризм здатний забезпечити економічну та демографічну стабільність у сільських місцевостях та вирішити їхні соціально-економічні проблеми.

Регіони України мають надзвичайно багату природно- й етнокультурноресурсну базу, що створює передумови для його широкого використання у відпочинкових цілях. М'який клімат, мальовничі ландшафти, цікава історико-культурна спадщина є запорукою організації різнобічного відпочинку й туризму в сільських місцевостях нашої країни.

Сільський зелений туризм— один із найперспективніших видів відпочинку у Карпатському, Поліському, Подільському, Наддніпрянському реґіонах. Для сільських мешканців України цей вид туризму є найкращим стимулом для започаткування й розвитку підприємницької діяльності, що дає додаткові прибутки та підвищує рівень зайнятості членів сільських родин. Крім цього, діяльність сільських громад з організації агрорекреаційного сервісу стимулює облаштування сільських осель та благоустрій сільської місцевості, створює додаткові шляхи наповнення місцевих бюджетів, перетворюється на вагомий чинник перспективного розвитку сільських територій.

Пріоритетність розвитку сільського зеленого туризму в усіх регіонах України зумовлена такими обставинами:

•Регіони України володіють значним, досі ще малоосвоєним, рекреаційним потенціалом, що потребує пошуку альтернативних ефективних стимулів для його раціонального використання у відпочинково-туристичних цілях.

• Збережена етнокультурна самобутність історичних країв нашої держави (Буковина, Покуття, Закарпаття, Волинь, Поділля, Слобожанщина тощо) виступає ексклюзивною міжнародно-туристичною конкурентною перевагою, що дозволить нашій країні бути серед основних осередків розвитку сільського туризму на Європейському континенті.

• Розвиток сільського зеленого туризму стимулює мале підприємництво, важливе для відродження традиційного господарського укладу й оздоровлення економіки аграрних районів нашої держави.

• Поширення в Україні практики організації агрорекреаційного сервісу вирішує низку напружених соціальних проблем регіонів, зокрема, масового безробіття, закордонного заробітчанства, складного соціального клімату тощо.

• Практика організації для туристів відпочинку на селі сприяє зміні екологічної свідомості сільського населення, тому здатна відігравати важливу роль у збереженні довкілля.

• Форма масової рекреації, як жодна інша, сприяє вихованню національно-патріотичних почуттів.

У пропонованому навчальному посібнику здійснено спробу узагальнити теоретичні напрацювання в царині менеджменту, маркетингу та організації сервісу сільського зеленого туризму, проаналізувати досвід організації такої форми масового дозвілля у країнах Європейського Союзу, окреслити сучасний стан і тенденції становлення сільського зеленого туризму в Україні.

Сільський туризм – це варіант для тих, хто хоче відпочити на природі, в затишному мальовничому куточку та зануритися в атмосферу українського села. Україна з її природними та культурними ресурсами є привабливою країною для «зелених» туристів. Це спричинено різноманіттям ландшафтів (морське узбережжя та степи на півдні, гори на заході, ліси та озера на півночі), м'яким континентальним кліматом, великою історичною та культурною спадщиною, гостинністю населення, збереженням національних традицій у сільський місцевості.

Цей вид діяльності пов'язаний з організацією відпочинку туристів у сільській місцевості, їх перебуванням у будинку сільського господаря й використанням природних і культурних ресурсів місцевості. Центральною фігурою в організації відпочинку па селі є сільська родина, яка веде особисте селянське господарство в селі та здійснює надання послуг у сфері сільського туризму - забезпечує туристів житлом, харчуванням, знайомить із місцевою культурою і традиціями. Сільський туризм дозволяє реалізувати:

- відпочинок міських жителів у сільській місцевості;

- популяризацію української культури;

- поширення знань та інформації про історичні, природні, етнографічні особливості України;

- комплексний розвиток сільських територій і сільської інфраструктури, створення нових джерел доходів сільського населення.

В останні роки відбувається значне зростання попиту на відпочинок в сільській місцевості. Для сільських мешканців цей вид туризму є найкращим стимулом для започаткувапня й розвитку підприємницької діяльності, що дає додаткові прибутки та підвищує рівень зайнятості членів сільських родин. Крім цього, діяльність сільських громад з організації сервісу СТ стимулює облаштування сільських осель і благоустрій сільської місцевості, створює додаткові шляхи наповнення місцевих бюджетів, перетворюються па вагомий чинник перспективного розвитку сільських територій.

Популяризація та поширення СТ є актуальними для України, оскільки це сприяє вирішенню таких питань:

- охорона і розвиток місцевих народних традицій:

- забезпечення проживання та відпочинку в місцевості, де відсутня готельна промисловість;

- створення робочих місць для селян і ремісників,

- сприяння усвідомленню сільськими громадами значення місцевого середовища;

- підвищення стандарту та естетики сільських осель, поліпшення якості життя мешканців села.

На сьогодні в Європі існують різні концепції реалізації сільського туризму: сільський будинок, сільський готель, замок, історичне помістя, приморські оселі; кінні ферми; виноробні садиби; і ірськолижні міні-готслі; рибальські та мисливські оселі і ферми.

Для підтримки обслуговування та створення можливості вибору в Європі запроваджена сертифікація послуг сільського туризму (державна і добровільна), та система катетеризації сільського житла для туристів. Катетеризація сільського житла для туристів здійснюється в кожній європейській країні за окремими критеріям згідно з переліком засобів обслуговування та комфорту:

- площа помешкання та кількість кімнат;

- умеблювання;

- санітарпотігієпічні умови;

- наявність різних видів побутової техніки;

- органі іація харчування;

- гастрономічні пропозиції;

- оформлення інтер'єру;

- присутність або відсутність господарів;

- наявність та облаштування спортивних майданчиків, саун, басейнів і гаражів;

- можливість залучення туристів у традиційному фермерському господарстві;

- етнографічні ознаки;

- можливість утримання домашніх тварин;

- наявністю програми скотуристичного супроводу;

- оселі для інвалідів;

- рівень наданих послуг.

Для України велике значення має досвід, набутий у галузі СТ західними сусідами, зокрема Польщею. Масовий сільський туризм зародився у Польщі на початку 90-х років XX ст. внаслідок зміни соціально-політичної формації та відкриття кордонів. Діяльність в галузі СТ в Польщі здійснюється з дотриманням таких принципів і умов:

1. Діяльність у галузі СТ не належить до підприємницької діяльності, господарі звільнені від обов'язку реєстрації своєї діяльності в місцевих органах влади.

2. Житловий будинок має знаходитися в сільській місцевості та належати до сільського господарства, кімнати, які здаються «зеленим туристам», знаходяться в житловому будинку, їх кількість не більше п'яти.

3. Санітарпотігієпічні умови проживання та умови харчування туристів в садибі мають відповідати нормативним актам для помешкань та будинків садибного типу.

4. Вимоги до приміщень: кімнати площею не менше 20м² наявність 1 санвузла не більше як на 15 відпочивальників, електричне освітлення, встановлений перелік меблів, опалення.

5. Медична довідка про стан здоров'я.

6. Можливість самостійного приготування їжі або приготування їжі господарями згідно з мінімальними вимогами до правил харчування в сільській садибі.

7. Загальні правила пожежної безпеки житлових будинків.

8. Обов'язковий журнал реєстрації відпочивальників в господарстві,

9. Наявність усного або письмово договору між сторонами.

10. Вимоги до страхування майна згідно з чинним законодавством.

На сьогодні у Польщі впроваджена добровільна категоризація і сертифікація послуг СТ, що гарантує високу якість обслуговування в катетеризованих садибах. Сільський туризм посприяв розвитку депресивних регіонів, зростанню зайнятості та доходів у сільській місцевості, збереженню національних культурних традицій.

Тенденцією розвитку СТ є процес глобалізації в даній сфері, що передбачає, зникнення будь-яких бар'єрів у міжнародних туристичних обмінах, здешевлення транспортних послуг і створення однорідної за рівнем сервісу туристичної інфраструктури в різних країнах світу. Характерною рисою процесу глобалізації в сфері сільського туризму є створення глобальних банків даних пропозицій країн світу, налагоджуються механізми глобальної торгівлі цими послугами з використанням електронної мережі Інтернет, що має стати визначальним у системі пропозиції та збуту на світовому ринку послуг сільського туризму.

На сьогодні у світі індустрія сільського туризму - це найбільш динамічний сектор світового туристичного господарства. Європейський Союз вбачає в розвитку сільського туризму основний важіль економічного підйому сільських територій.

Діяльність у галузі СТ базується на Законі України «Про туризм», Законі України «Про особисте селянське господарство», Указі Президента України «Про основні засади розвитку соціальної сфери села»,(№1356 від 20.12.2000), Державній програми розвитку туризму на 2002-2010 роки (Постанова Кабінету міністрів України від 29.04.2002 №583), Указі Президента України «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року» (від 10.08.1999 №973/99), проекті Закону України «Про сільський зелений туризм», інших законодавчих актах України, які встановлюють засади раціонального використання туристичних ресурсів сільських територій і регулюють відносним, пов'язані з організацією і здійсненням сільського туризму. [9]

Можна виділити такі підвиди сільського туризму:

- короткотерміновий у період вихідних днів: рибальство, збирання грибів, полювання, лижі, походи в гори;

- відпочинковий на час відпусток;

- відпочинок іноземців в Україні.

Суб'єктами, які здійснюють і забезпечують туристичну діяльність у сфері сільського туризму, можуть бути:

- фізичні особи (сільські господарі та члени їхніх родини), які не є суб'єктами підприємницької діяльності та надають послуги з тимчасового проживання туристів у власному житловому будинку сільського господаря, в окремому будинку або на території особистого селянського господарства; послуги з харчування туристів, послуги туристичного супроводу, а також інші послуги, пов'язані з перебуванням туристів у даному господарстві та у даній місцевості;

- суб'єкти підприємницької діяльності, які падають послуги з тимчасового проживання, харчування, екскурсійних, розважальних та інших туристичних послуг;

- фізичні особи, які здійснюють діяльність, пов'язану з туристичним супроводом.

Український селянин у межах сільського туризму як виду підсобної діяльності може займатися:

- активним туризмом (організація на території селянського господарства спортивного майданчика, ставка для спортивного рибальства, пішохідні, сипні, вело- та кінні маршрути і прогулянки);

- скотуризмом (організація відпочинку в екологічно чистій місцевості, падання можливості споживати екологічно чисту продукцію, сприяти у заготівлі лікарських трав, лісових ягід і грибів);

- мисливським туризмом;

- культурно-етнічною діяльністю (виробництво й продаж сувенірної продукції народних промислів, залучення туристів до участі у національних обрядах, традиційних ремеслах і господарських роботах (сінокіс, бджільництво, випас худоби тощо).

Діяльність суб'єктів туристичної діяльності у сфері сільського та сільського зеленого туризму не підлягає ліцензуванню в таких випадках: якщо надаються послуги з тимчасового розміщення туристів у власному житловому будинку сільського господаря, в окремому будинку або на території особистого селянського господарства; послуги з харчування туристів, а також інші послуги, пов'язані з перебуванням туристів уданому господарстві або у даній місцевості, якщо така діяльність не підпадає під категорію турагентської або туронераторської діяльності.

Діяльність у сфері сільського туризму не належить до підприємницької діяльності, тому грошові винагороди за такі послуги не підлягають оподаткуванню. Законодавство також передбачає за певних умов звільнення отриманих доходів і від податку на доходи фізичних осіб. Але на сьогоднішній день потребує доопрацювання положення проекту, за яким сільські господарі можуть вести діяльність із надання туристичних послуг у сфері сільського туризму без реєстрації як суб'єкти підприємницької діяльності в разі, якщо кількість туристів, які одночасно приймаються, не перевищує 8 осіб, оскільки неможливо проконтролювати, яка кількість осіб перебуває одночасно па відпочинку у господарстві. Звільнення від оподаткування доходів, отриманих від здачі кімнат туристам, передбачається за таких умов:

- житловий будинок, у якому здаються кімнати, розташований на сільській території і належить до сільського господарства;

- житлові кімнати знаходяться у житловому будинку чи прибудові господаря та здаються відпочивальникам, а не сезонним робітникам або іншим особам на тривалий термін.

В Україні ініціатором поширення ідей розвитку сільського туризму є Спілка сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні (надалі — Спілка). За її ініціативою створені й функціонують осередки сільського туризму у більшості областей України. Спілкою у співпраці з науковцями і державними органами управління розроблено Проект концепції та розпочато роботу над Програмою розвитку сільського туризму в Україні.

Спілка проводить екологічне маркування садиб на виконання вимог екологічного стандарту а саме до таких складових послуг сільського туризму: довкілля; садиби; кімнат, продуктів; раціонального використання водних ресурсів; раціонального використання електроенергії та пали на; обмеженого використання побутових хімічних засобів; туристичної інформації; рекомендованої туристичної діяльності; підтримки народних традицій; транспорту.

В Україні відбувається стабільний розвиток діяльності в галузі СТ. Але оскільки цей вид економічної діяльності є новим для нашої країни, то існує низка проблем, над вирішенням яких ще необхідно працювати.

Подальший розвиток сільського туризму в Україні вимагає впровадження низки заходів, які дозволять розвинути цей вид діяльності:

1. Удосконалення законодавчої та пормативно-правоіюї бази, її гармонізація з міжнародними стандартами:

- доопрацювання та прийняття Закону України «Про сільський і сільський зелений туризм»,

- розроблення нормативних вимог до облаштування сільських осель і об'єктів туристичної інфраструктури;

- визначення нормативних вимог до інформації про туристичні маршрути й об'єкти туристичної інфраструктури та порядку їх встановлення.

2. Розроблення нормативно-правової бази з питань функціонування системи стандартизації та сертифікації послугу сфері сільського туризму, присвоєння господарству і послугам, які надаються туристам, відповідної категорії якості та рівня обслуговування. Присвоєння категорії житлу, яке надається у користування туристам і відпочивальникам, дає право сільському господарю повідомляти про відповідну якість житлових умов у засобах реклами, встановлювати відповідний рівень оплати за проживання, сприяє підтримці житла у належному етапі, підвищенню комфорту та якості житлових умов.

3. Сертифікація послуг СТ з метою підвищення привабливості особистого селянського господарства дня туристів. Сільські господарі та члени їхніх родин, які надають послуги з сільського туризму, за власним бажанням мають право сертифікувати послуги СТ, то дозволить визначати, яку якість обслуговування може забезпечити сільський господар для туристів. Сільські господарі, які проводять туристичну діяльність із сільського туризму, зобов'язані усвідомлювати відповідальність, яку вони беруть на себе в організації відпочинку у своїх оселях, адже недоброякісне обслуговування здатне назавжди відвернути клієнта від бажання відпочивати в селі. Для цього має бути розроблений стандарт, який регламентує вимоги щодо послуг сільського туризму, а саме вимоги до приміщень, санітарно-гігієнічнихумов, обслуговуючого персоналу, умов харчування, протипожежні вимоги, вимоги до реєстрації відпочивальників, цивільної відповідальності господарів, страхування майна.

4. Створення інформаційної бази з сільського туризму, електронної бази даних особистих селянських господарств, які займаються туристичною діяльністю з сільського туризму, доступної населенню через мережу Іnternet, кадастрів туристичних ресурсів, випуск рекламно-інформаційпі каталогів об'єктів сільського туризму приверне увагу населення до відпочинку в сільській місцевості і дозволить полегшити вибір місця відпочинку туристам.(див.табл. 3.1)[10]

Таблиця 3.1.

Проблеми в галузі СТ та можливі шляхи її вирішення

Впровадження вищезазначених заходів дозволить створити конкуренцію на ринку послуг СТ, зрости доходам сільських жителів та виведе з «тіні» селянські господарства, які займаються туристичною діяльністю з сільського туризму. Розвиток сільського туризму в Україні сприятиме спілкуванню людей з природою; екологічній просвіті населення; охороні природи; розвитку місцевого соніокультурного середовища; підвищенню рівня життя в сільської місцевості.

Сприяння розвитку сільського туризму має стати невід'ємною складовою державної регіональної політики, одним із шляхів вирішення питання зайнятості населення та соціально-економічного розвитку на селі.

Висновки

Не зважаючи на всі реалії сьогодення, хотілося б зазначити, що Україна об’єктивно має могутній туристичний потенціал, який, нажаль, використовується не дуже ефективно. Так, вагомою складовою туристичного потенціалу країни є історико-культурні пам’ятки. Найбільше туристів приваблюють розкопки античних міст Північного Причорномор’я (Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей); пам’ятки Київської Русі ІХ-ХІІ ст. у Києві, Чернігові, Каневі, Овручі, Володимирі-Волинському; пам’ятки оборонної архітектури (фортеці в Луцьку, Меджибожі, Кам’янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському, Ужгороді та Мукачевому); палацеві комплекси в Криму, на Львівщині та Чернігівщині; пам’ятки культової архітектури в Києві, Львові, на Івано-Франківщині, у Почаєві, Мукачевому і Чернівцях, а також дерев’яної культової та цивільної архітектури в Карпатах.

Природний потенціал України складають узбережжя Чорного та Азовського морів, рельєф, водні (понад 70 тис. річок, більше 3 тис. природних озер і 22 тис. штучних водоймищ), лісові, рослинні та тваринні ресурси. На їх основі створено 5 національних природних парків, 15 державних заповідників, заказники, дендропарки, пам’ятки садово-паркового мистецтва, які належать до природоохоронних територій. Родовища лікувальних грязей, а також мінеральних і радонових вод входять до рекреаційного потенціалу нашої країни, який має не тільки внутрішнє, а й міжнародне значення. Крім того, Україна розташована на перехресті шляхів між Європою і Азією: важливі залізничні та автомобільні магістралі, порти Чорного і Азовського морів, а також Дунаю, авіа мережа здатні забезпечити її інтенсивні багатосторонні зв’язки з багатьма країнами.

Великі ідеї покладаються на реалізацію глобальної програми створення в Україні транспортних коридорів. Вони можуть дати не тільки тисячі й тисячі нових робочих місць на строк будування, а й створити певний поштовх до появи багатьох малих та середніх підприємств інфраструктури подальшого обслуговування транспортних коридорів.

Згадувалося вже і про “зелений туризм”, всі передумови до розвитку якого в нашій державі існують. Адже саме Україна з давніх часів славилася красою та мальовничістю своїх пейзажів.

Проаналізувавши ситуацію в туристичній галузі України, ми спробували виокремити її головні проблеми та спробували знайти альтернативний шлях виходу з кризи. Звичайно, така робота є далекою від висновків та думок справжніх фахівців та експертів в цій галузі. Але, незалежно від рівня фахової підготовки, нас сьогоднішній день є декілька речей, очевидних, мабуть, кожному громадянинові України. Найважливіше з них – аби досягти успіху слід докласти загальних зусиль до розв’язання проблеми. Це мають бути не лише викладені на папері думки законодавців з приводу того, якою б вони хотіли бачити галузь туризму у майбутньому, а конкретні вчинки з їх боку. І починати слід не тільки з економічних та законодавчих нюансів. Так, на сьогодні можна говорити про деяке покращення загальної ситуації. Так, спостерігається певна зацікавленість іноземних інвесторів. Розпочато реконструкцію ряду київських готелів; в Карпатському регіоні почала свою діяльність з розвитку туристичної галузі міжнародна організація TACIS; британський фонд “Ноу-хау” взяв на себе витрати на відновлення туристичних об’єктів Львова; декілька мільйонів доларів вкладено в ялтинський готель “Ореанда” та відому “Поляну казок”.

Туристична галузь, хоч і дуже повільними кроками, починає збільшувати свої показники. Але не можна зупинятися на досягнутому. Саме від того, яким шляхом піде зараз розвиток галузі, залежить все її майбутнє зокрема та майбутнє економіки, а, отже, і життя України в цілому.

Література:

1) В.Цибух “Туризм в Україні” // “Економіст”, №6 (June) 2003 р., с.34-35

2) Д.Прейгер, І.Малярчук “Розвиток туризму в Україні” // Економіка України”, № 6 (червень) 2004 р. , с.20-28

3) Указ Президента України “Про підтримку розвитку туризму в Україні” (№127/2001) від 2.03.2001 р.

1. Дідик Я. М. «Актуальні проблеми економіки»

2. Басюк Д. І. «Основи туризмології»

3. Басюк Д. І. «Основи туризмології»

4. Басюк Д. І. «Основи туризмології»

5. Дідик М. Я. «Актуальні проблеми економіки №6(36), 2004

6. Черчик М. Л. «Актуальні проблеми економіки» № 6(84), 2008

7. Лихоманова О. В. «Актуальні проблеми економіки» №6(36), 2004

8. Рутинський

9. Указ Президента України “Про підтримку розвитку туризму в Україні”

10. Гоц Н. Є., Бубела Т. З. «Актуальні проблеми економіки» №12(78),2007