|
Реферат на тему:
Українські легенди та перекази про небо і світила небесні
Наведені нами раніше легенди про світотвір її окреслюють космогонічні погляди українського народу тільки в найзагальніших рисах. Та не лише ними живиться допитлива думка народна; в устах народу живе ще багатющий запас легенд і переказів, що являють собою строкату, вигадливу суміш пережитків спільноарійських міфічних вірувань з наступними напів'язичницькими, напівхристиянськими поглядами. Перекази ці зберігаються в пам'яті народній то у вигляді стислих афоризмів, то прикмет, то наче уламків загубленої у далечі віків колись цілісної легенди і часто ілюструються легендою, складеною вже значно пізніше або своєрідно переробленою народною фантазією під впливом різних місцевих умов, «мандрівною», або «перехожою повістю». При цьому перекази глухих закутків позначені примітивністю, безпосередністю, іноді грубістю і невиразністю; а перекази місцевостей, що прилягають до монастирів, часто-густо носять доволі помітні сліди «немудруючих лукаво», темних стародавніх грамотіїв-начитанців; перекази місцевостей, що межували з розсадниками південно-західної схоластичної освіти, іноді обряджені навіть у мудрагельську схоластичну сухозлотицю. Ми зупинимося переважно на легендах та переказах, власне найближчих до космогонічних поглядів українського народу.
Викладені легендами дані про небо надто мізерні; їх значною мірою доповнюють глибоко закорінені в народній свідомості перекази, що усно переходять від одного покоління до іншого і свято зберігаються, як заповіт сивої і мудрої минувшини, через що з ними навіть сьогодні боротися досить важко.
На перекази про небо частково вплинули найдавніші спільні арійські вірування, що знали багато небес, які — очевидно, залежно від того чи іншого сонячного освітлення одного й того ж видимого неба — дістали назви скляного, кришталевого, мідного і т. ін., як мовиться про те в казках різних народів. Множинність небес відома з перших віків християнства, що спиралося в даному разі на слова святого апостола Павла з 2-го вірша 12-го розділу другого послання до корінфян: «Я знаю чоловіка в Христі... був узятий до третього неба». «Заповіти 12 патріархів» і «Сходження Ісаї на небо» нараховують сім небес. Південно-руські вчені — проповідники XVII століття, черпаючи наукові відомості із середньовічних схоластичних джерел, також вели мову про сім небес. Сімеон Полоцький визнає «троє небес: емпірейське, нерухоме найвище, кришталеве, яке рухається з невимовною швидкістю, і твердь, розподілену на два пояси — пояс зірок нерухомих і пояс планет». А от Іоаникій Галятовський у творі «Душі людей померлих» налічує одинадцять небес.
Вірування у множинність небес з названих джерел перейшло в середовище народне і є на Україні повсюдним, закріпившись раз і назавжди в усьому руському народі відомою приповідкою — «на сьомому небі», що означає найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством.
Небо в деяких місцевостях уявляють планетою, подібною до землі; воно яскраво-світлого, вогняного кольору. Його створив Бог на третій день (Радомисльський повіт), для того щоб жити там Самому разом з янголами, херувимами та іншими чистими духами і святими спасенниками. Розуміють також під небом невиразний простір нагромадженої з повітря маси, кулеподібної форми, яскраво-світлої і вогняної барви, що має властивості вогню (Подільська губернія); або уявляють у вигляді площини — яскраво-фіалкового кольору, прозорої, але настільки твердої, що вона може утримати на собі всіх небожителів (Холмська Русь). Площина ця поєднується із землею на вельми далекій відстані, куди ще ніхто не доходив і де живе неподоланний, надзвичайно сильний одноокий лютий народ; там безкрає буйне море, і досягають цього місця тільки душі померлих, але — не самі по собі, а їх несуть туди на своїх крилах янголи (Углицький повіт). Поміж небом і землею має бути дещо подібне до навісу — «полотно», «оболок». Останнє створене Богом для того, щоб затуляло собою від нас небо, а то воно спалило б усе суще і навіть саму землю (Подільська губернія). Уявляють ще небо осяйною обителлю, або оселею Бога, де він пробуває разом з янголами і святими спасенниками (Новоград-Волинський повіт); підлогою, або підніжжям оселі Божої (Житомирський повіт). Поверхню неба в с. Сербинівці вважають затверділою оболонкою, утвореною з диму, а самим небом — блискавку, і запевняють, що люди бачать небо тільки під час грози; воно, як склепіння, прикриває собою весь світ, до того ж кінці його впадають у море і ховаються на дні його. У Проскурівському повіті небо розуміють як надхмарний, невідомого розміру простір такого кольору і яскравості, яких очі людські не могли б знести, тому небо закрите від людей хмарами; коли гримить грім і з'явиться небо крізь розірвані хмари, то на нього не можна дивитися від надто сильного блиску. У Луцькому повіті небо уявляють синім дахом у захмарному просторі. Воно влаштоване подібно до склепіння з невідомої речовини. Таких склепінь три: найвище, в якому пробуває Сам Господь; середнє, в якому проживають янголи, і нижнє, що править за житло святим спасенникам Божим.
У Новоград-Волинському повіті кажуть, що небо спирається на землю при кінці світу, і там баби кладуть праники на небо, коли перуть білизну на річці. Крім видимого неба, є ще друге, яке зветься імперейським. Воно прикривається видимим небом, наче склом. На імперейському небі пробуває Сам Бог, а на видимому — янголи і всі святі. Є такі щасливці, котрі бачили, як уночі розкривається видиме небо, а за ним проглядає небо імперейське, таке ясне, як сонце. «Те, що ми бачимо над собою синє, так це ще не небо, а оболоки; а те, що ходить попід оболоками, так це хмари. Хмара — така густа, як драглі (холодець); вона іноді падає на землю, і нею добре годувати кабанів, щоб були тлустими; коли б і людина з'їла її, то була б черевата Синіх оболок сім, а восьме — справедливе (справжнє) небо, де сидить Бог на золотому кріслі, а біля нього літають янголи. «Справедливе небо не синє, а червоне; як воно коли й розкривається, так тільки на якусь оказію: на війну, або на мор, або на голод» (мабуть, за справедливе небо народ приймає північне сяйво).
У Проскурівському повіті кажуть, що за видимим небом є ще шість небес: відстань між кожним з них у дванадцять разів перевищує відстані між нами і видимим небом. Іноді всі небеса відчиняються, і тоді видно буває величезне сяйво, яке, втім, можуть бачити лиш спасенники Божі. Через отвори видно буває також постать мужчини з мечем або з якоюсь посудиною: постать з мечем віщує війну, а з посудиною — великий врожай.
Головним світилом небесним є сонце — «цар неба». Воно освітлює і зігріває землю вдень, а вночі ховається за неї, «обходить» її і на ранок знову з'являється на сході (Луцький повіт). Воно уявляється народом то отвором, зробленим в оболоці, що ми крізь нього бачимо частину неба (Літинський повіт); то величезною свічею, яку носять янголи для освітлення землі (Вінницький повіт); то найвеличезнішою іскрою, яка невідомо як тримається у просторі і невідомо як світить (Житомирський повіт); то вогняною неспалимою кулею (Проскурівський і Вінницький повіти); то вогнищем, що підтримується якимось «дідом», з чиєї волі починається день, і настає ніч (Грубешівський повіт); то відблиском лику Божого, через що воно таке яскраве (Углицький повіт); то великим колесом, або кругом, і його можна дістати навіть рукою, коли воно опускається за пруг (Вінницький повіт). У Холмській Русі його називають оком Божим і таким чином пояснюють всевідання Боже.
Майже повсюдно в Україні вважають, що земля стоїть непорушно (винятки порівняно поодинокі, як, приміром, у Літинському, Новоград-Волинському, частково у Сосницькому і небагатьох інших повітах), а сонце рухається. Ополудні воно трохи відпочиває, а надвечір геть іде на відпочинок; спить, а рано вранці встає.
Колись на «сході сонця» жила надзвичайна красуня — «панна», а тільки-но, бувало, сонце сходить, «панна» його вимиє, гарненько витре — ось чому сонце раніше світило значно яскравіше, ніж тепер (Старокостянтинівський повіт). Сонце, заходячи, опускається в море, яке сповиває землю, як яєчний білок оточує жовток (у Луцькому й Житомирському повітах кажуть, що сонце ховається за землю, або «на той світ», у Канівському — за гори). Під землею ж є інший світ, і коли настає день, в нас буває ніч. Коли згодом сонце підходить до сходу, то, за Божим велінням, його підіймають тисяча — «шатанів» (мабуть, перекручення татарських «шайтанів»),бо саме воно своєю силою вийти з того світу не може, до того ж сонце зовсім обпалює їх, і вони, ледве живі, відразу ж кидаються у річку і, вимахуючи руками, щезають. З тієї тисячі крапель, які обтрушують при цьому зі своїх рук чорти, народжується нова тисяча чортів; вони також підіймають сонце, обпалюються, кидаються в річку і, зникаючи самі, плодять натомість нових. Ось чому нерозважно чинять ті, хто, вмиваючись, стріпує руками, тому що скільки впаде при цьому крапель, стільки народиться на світі чортів (Вінницький і Углицький повіти).
В одному селі, розповідають у Вінницькому повіті, був дім, в якому ніхто не міг жити, тому що там оселився диявол. У тому ж селі жив убогий чоловік, такий убогий, що в нього не було навіть власного притулку. Пішов злидар до пана, якому належав дім, і став просити дозволу там оселитися. Панові було байдуже, і він дозволив. Бідняк з радістю пішов у ту домівку і при вході мовив:
«День добрий, пане-господарю!» — «Здрастуй», — відказав чорт, вийшовши з кутка. — «Прийміть мене в компанію». — «А що ж, можна; лиш скажи своїй жінці, щоб вона ніколи не займала нічим ось цього кутка, — тоді тобі буде добре». І справді, прожив злидар у тій домівці чимало часу, і велося йому непогано. Не раз показував йому чорт своє добро, гроші, на яких завжди сидів.
Якось чорт і каже йому: «Надійшла моя черга викочувати сонце, і не знаю, чи повернуся назад, бо нас там багатьох воно обпалює; коли загину, то пришлю свого товариша сповістити, що мене вже більше нема на світі». І пішов. Багато спливло часу, а чорта все нема й нема. Якось приходить під вікно інший чорт і каже: «День добрий!» — «Дай, Боже, здоров'я, пане!» — відповідає злидар. Тоді чорт каже: «Якщо він був твоїм паном, то бувай же здоров: тепер уже все твоє, що лишилось в оселі, бо твого пана спалило сонце».
У Луцькому повіті сонце уособлюють у вигляді живої істоти, але у формах невідомих; місяць і зорі складають сім'ю його. У Новоград-Волинському повіті сонце уособлюється в образі жінки, яка нерухомо стоїть у повітрі над оболоками понад святим містом Єрусалимом; вночі земля обертається і затуляє собою сонце. В деяких місцевостях Вінницького повіту сонце уявляють у вигляді чоловіка з осяйним лицем, проміння якого освітлює цілий світ. Ця форма уособлення вельми легко могла виникнути під впливом загальноприйнятого зображення сонця у живопису. Та особливо цікавою є казка, записана в тому ж повіті, де сонце подано людиноподібною живою істотою, що має матір, викрадає собі жінок з-поміж людей і ходить небом у шатах, сповнених світла й тепла.
Жили собі чоловік з жінкою, і було в них двоє дітей — син і донька. Донька була така красуня, що вродливішої за неї в усьому світі не знайти. Сонце, як тільки вгледіло її, відразу ж уночі і вкрало собі в дружини. Брат прокинувся і, коли впевнився, що сестри немає, не гаючись, узяв торбину і пішов туди, де сонце заходить, щоб відняти у нього сестру. Йде він та йде. Коли не стало в нього хліба, він зайшов до одного чоловіка й каже: «Дайте подорожньому кусень хліба». «Нажни копу жита, тоді дам тобі цілу хлібину, а коли не нажнеш, то й шматка не дам». Ось він пішов на поле; жав, жав та й не нажав ще й трьох снопів, а Сонце взяло та й зайшло. Господар і каже: «Ну, якщо так, то не дам я тобі хліба». Пішов брат голодний. Заходить до мірошника, випрохав у того макітру борошна і поніс, щоб продати, а Вітер узяв та й розвіяв борошно. Заплакав брат і пішов далі. Йде, йде — приліг одпочити та й заснув, а Мороз узяв і відморозив йому пальця. Прокинувся брат, заплакав і пішов собі далі... Приходить туди, де заходить Сонце, а назустріч йому сестра. «Де б мені сховати тебе, — каже сестра, — бо, коли прийде Сонце, воно тебе спече». Взяла та й пустила його в льох. Тільки-но вона повернулась до хати, аж з'являється додому Сонце. Скинуло свої шати, повісило їх на погрібнику і також заходить до хати. Сестра питає: «А шати ти де поділо?» — «Повісило на погрібнику», — відповідає Сонце. — «Там у льоху мій брат, — він до цього часу вже спікся!» Побігла туди, дивиться — брат уже ледь-ледь дихає. Сестра облила його водою; він ожив і пішов із сестрою в хату до Сонця. Бачить — за столом сидить Сонце, а на лежанці — Сонцева мати, така губаста... Привітався брат із Сонцем, пообідав там чи повечеряв, а Сонце й каже: «Час уже мені сходити, та я втомилося — хіба ти йди замість мене?.. «Одягнув брат Сонцеві шати, виліз драбиною на небо, і зламав після того драбину. Йде та йде він небом, коли приходить на те місце, де Сонце снідає. Сів він, наївся, напився; тоді потрощив полумиски й шклянки та й пішов далі. Йде та йде, коли зустрічає Вітра. Як ухопить його за чуба, та навкіл себе, та як став бити, примовляючи: «Ось тобі борошно! Ось тобі борошно!» Вітер давай кричати й дмухати, і надмухав таку хмару, що й Господи! Схопилася буря і стала кушпелити. Брат злякався і відпустив Вітра. Буря тоді вщухла, і брат пішов собі далі. Приходить на полудень, а там стоїть золоте крісло, де Сонце спочиває, і стіл з різними наїдками і напоями. Він сів, наївся, напився, ліг одпочив і пішов собі далі. Йде та йде, коли зустрічає Мороза. Як ухопить його за чуба та ну його бити; Мороз просився-просився, нарешті, вирвався і втік. Брат вилаяв його і пішов далі. Приходить на захід сонця, а там стоїть драбина, якою Сонце спускається на землю. Брат спустився на землю, поламав і цю драбину. Після того пішов він до Сонцевої хати, скинув із себе шати і питає сестру: «Де Сонце?» — «Спить», — відповідає сестра. — «Ну, то тікаймо!» Коли Сонце прокинулося, побачило, що їх нема, розгнівалось і хутчій на небо, щоб настав день. Прибігає до драбини, а драбина, виявляється, зламана. Сонце поки стало її лагодити, то вже й обідати час, а воно все ще не сходить; люди вельми дивуються. Нарешті, якось налагодило драбину, вилізло на небо, дивиться, а їсти нічого: все порозливано, порозбивано. Пішло воно далі. Приходить на полудень, — коли й там те ж саме. Пішло воно далі, зустрічає Вітра. «Хто це накоїв таке?» — питає Сонце. — «А це той, що йшов замість вас, — відповідає Вітер, — та ще й мене побив, і Мороза побив». Сонце давай тоді сварити брата. Приходить на захід — коли ніяк злізти. Сонце давай волати щосили. Почула мати його, прилагодила якось драбину, і воно, нарешті, злізло. «Ну й хитрий же, чортів син! — каже. — Накоїв він мені такого, що тепер не з'являтимусь на люди цілий тиждень». Полізло на небо й попросило Вітра, а він як нагнав хмару, як почав періщити дощ, а Мороз як притиснув — стало так зимно, що померзли ягнята... Та вже якась відьма зробила так, що вщух дощ, тому що її ягнята померзли.
Доброчинні й життєдайні дії, які справляє сонце в усій видимій природі, спричинили те, що воно на Україні майже обожнюється і зветься «святим і праведним» (остання назва могла бути запозичена з різних церковних співів, наприклад: «сонце праведне ста в чині своєм...» та інших), «ликом Божим».
Затемнення сонця в деяких місцевостях пояснюється ще й у суто міфічному дусі: його хочуть з'їсти крилаті вовкулаки (Проскурівський повіт); тим же почасти характером позначено й пояснення щодо затемнення бійкою між денним світилом — сонцем і нічним — місяцем (Грубешівський повіт). Під впливом християнства в Подільській губернії до пояснення затемнення сонця і місяця внесено моральний елемент: світила ці затуляються від нас нашими гріхами; а в тих місцевостях названої губернії, де сонце уособлюється в образі мужчини, а місяць — в образі жінки, стверджують, що під час затемнення світила ці затуляють своє обличчя руками, щоб не бачити наших гріхів, — ось тому затемнення місяця найчастіше й бувають уночі, бо вночі ми найбільше грішимо. У Вінницькому повіті кажуть, що, прослуживши певний час, сонце й місяць «міняються». Під час цієї «зміни» вони, зіткнувшись, можуть упасти на землю, і тоді настане кінець світу. Через те затемнення наводить на народ жах: запалюють «страсні» свічі, і кожен починає молити Бога про прощення своїх гріхів.
Переміна пір року скрізь пояснюється наближенням і віддаленням сонця. В багатьох місцевостях літо й зима уявляються живими істотами, і взаємозаміна їхня пояснюється боротьбою, в якій перемагають то літо, то зима. Так, в Ушицькому повіті кажуть, що напередодні свята Зачаття святої Ганни (9 грудня — за старим стилем. — Ред.) зима сходиться з літом; при цьому зима одягає на себе сім кожухів, а літо — в самій лиш сорочці. Вони вступають між собою в суперечку. Літо каже зимі: «Я краще за тебе, тому що від мене все для життя людини: хліб, овочі; в мене всі люди вільні й веселі, я все годую, а ти лиш зганяєш людей докупи, як свиней, і вони тиснуться для того лиш, аби зігрітися». А зима заперечує: «Якби не я, то ти б спаршивіло». Суперечка їхня триває до свята Стрітення Господня (2 лютого — за старим стилем. — Ред.), після чого вони знову розходяться; у Літинському повіті літо уособлюють в образі молодої, багатої і дуже щедрої дівчини, а зиму — в образі старої з величезними зубами і кощавими пальцями. На свято Стрітення Господнього літо й зима стрічаються і ведуть між собою таку розмову: «Навіщо ти йдеш? — питає літо, — і що доброго зробила?» — «Нічого мені вже бути, — відповідає зима, — все, що було, я з'їла, вичерпала комори, клуні і склади, і тепер, гадаю, не скоро це поповниться». — «Жаль мені людей, — каже літо. — Треба поспішати до них — я всім, чим можу, обдарую їх».
У Вінницькому повіті літо уособлюють в образі скромної дівчини, прикрашеної різними ніжними рослинами, а зиму — в образі буйної жінки, голова в якої з діжку, а вуста — як відра. 2 лютого вони стрічаються, і між ними відбувається боротьба; якщо літо стає переможцем, то відразу ж починається тепло, а якщо зима — тривають холоди. У Харківському повіті кажуть: «Іде літо проти зими і несе квітку таку гарну-гарну, а зима несе казанок криги; тільки-но літо показало свою квітку, так крига і розтанула. А на зиму — вже йде зима проти літа, в кожусі і червоних чоботях, в капелюсі і в рукавицях; як показала свою кригу, так та квітка й осипалась».
Цьому уявленню не можна відмовити ні в чарівній грації образів, ані в зворушливому високо поетичному зображенні, що характеризує вельми багато народних творів «синів України».
Другим за важливістю світилом небесним визнається місяць — молодший брат сонця (Луцький і Новоград-Волинський повіти). Його уявляють то круглим отвором у небі (Літинський повіт), то світлою цяткою (Вінницький повіт), то світляною кулею (Луцький повіт), то небесним каменем (Житомирський повіт), то оком Божим (Холмська Русь). Завбільшки воно таке ж, як і сонце, тобто анітрохи не більше заднього колеса у возі. Призначення його — освітлювати землю вночі, а щоб він міг краще виконувати це своє пряме призначення, Господь поставив місяць ближче до землі, ніж сонце. Світла його, однак, не досить, щоб водночас освітлювати всю землю, тому воно рухається то в той, то в протилежний бік, і таким чином у певний період часу освітлює лиш призначений йому простір землі (Луцький повіт); дехто вважає, що місяць стоїть на. небі нерухомо, і якщо нам здається, що він рухається небесним склепінням, то це лиш тому, що рухається земля, і ми з нею разом (Житомирський повіт). У Новоград-Волинському повіті місяць уособлюють в образі мужчини, створеного одночасно із сонцем; у Літинському — в образі молодої жінки; а в Ушицькому — в образі дванадцяти братів-місяців, призначених Богом для виконання покладених на них обов'язків протягом року. Стан погоди й природи в кожного місяця відбиває характер того чи іншого з дванадцяти братів: Березень — вельми злий і вельми примхливий, Травень — ласкавий і добрий і т. ін. Тепла такого, як сонце, місяць не може давати, оскільки Бог поклав на нього знамення гріха Каїнова (Грубешівський, Літинський, Старокостянтинівський, Луцький, Новоград-Волинський та інші повіти).
Каїн і Авель пішли якось приносити Богові жертви свої. Під час самих жертвоприношень Каїн помітив, що його жертва не така приємна Богові, як жертва Авеля. В душі Каїна відразу ж спалахнула заздрість до Авеля, і він вирішив при першій же нагоді вбити брата. Тоді наступної ночі Каїн хитрощами заманив Авеля в поле за снопи ячменю і там учинив мерзотне і звіряче братовбивство: прохромив Авеля вилами і кинув, як снопа (у Новоград-Волинському повіті кажуть, що Каїн прохромив вилами «Габеля» під час сварки на батьковому току чи на лузі, коли вони складали на віз сіно). За судом Божим, братовбивцю не могла прихистити ні земля, ні вода, ні жодне інше місце; та ось місяць, без волі Божої, дав йому в себе притулок, і звідтоді він носить на собі тавро страшного гріха Каїнового (місячні плями). У Вінницькому повіті в місячних плямах вбачають зображення якихось двох братів, з яких один убив іншого. А покладений цей знак Богом на місяці для того, щоб люди, постійно бачачи його, нічого не робили на великі свята, оскільки Бог покарав страшним гріхом тих двох братів саме за те, що вони на свято Різдва Христового робили мішанку для худоби. Тим же схристиянізованим характером у народному дусі позначено й легенду, записану в м. Зінькові: «На Великдень, поки не випустять з церкви, гріх їсти не тільки людині, а навіть давати корм свійській худобі. Один чоловік — чи не відав того, а чи не вірив — на Великдень, рано-вранці, коли ще не дзвонили до церкви, пішов давати корм худобі. Маючи намір набрати соломи на вила, чоловік цей штрикнув ними в скирту. Виявилось, що в соломі спав менший брат його, і старший брат, нічогісінько не підозрюючи, настромив його на вила і так підняв угору. Бог і начертав цей гріх на місяці: коли придивитися до нього, то й видно, що брат брата тримає на вилах».
Схожі повір'я про «місячну людину» трапляються не тільки у великорусів, поляків, але також у німців, англійців, французів та інших європейських народів і навіть у китайців. Мабуть, тут ми маємо справу із спільноарійською легендою про людину, що втекла чи була заслана на місяць.
Фази, або зміни, місяця бувають від того, що на ньому є особлива заслінка, якою завідує святий Юрій: він то підіймає, то опускає цю заслінку (Ушицький повіт). У Подільській губернії існує щодо фаз місяця таке вірування: місяцю за те, що на ньому зображено вбивство Каїном Авеля, Бог судив щомісяця народжуватися, рости й помирати; після своєї смерті він спускається до пекла, перетоплюється і тоді народжується знов. Ще оригінальнішим є вірування, яке побутує у Новоград-Волинському повіті. Упродовж чотирьох тижнів місяць перероджується. З місяцем перероджуються й «жиди», які розіп'яли Спасителя і стоять на сторожі Гробу Господнього в Єрусалимі. «Жиди» ці ще й дотепер стоять у тому ж положенні і на питання перехожих: «Коли ти народився на світ?» — відповідають: «Учора». — «Коли ти помреш?» — відповідають: «Завтра».
Своїми фазами місяць справляє великий вплив на людей і на рослини. Людина, народжена в новомісяччя, все життя зберігає моложавість і свіжість обличчя; народжена «в ісході» — наслідує на все життя похмуру фізіономію і буркотливу вдачу, на противагу грайливості і веселості людини, народженої в новомісяччя (Вінницький повіт). Врізаний у молодий місяць палець нескоро загоюється і гноїться; а врізаний у повний місяць гоїться швидко. Народженому «на перекриї» не довго жити «в парі» (у шлюбі): він овдовіє на половині подружнього життя. При появі молодого місяця кожен, хто вперше його побачить, обертається до молодика обличчям, хреститься, читає молитву «Отче наш» — і взагалі молиться, щоб Господь послав нове щастя і здоров'я; багато хто наймає річні молебні «на домах» під час молодого місяця. На молодика нічого не можна починати робити: посіяне згниє в землі або ж не принесе стиглого багатого плоду; квашене (капуста і т. ін.) стане непридатним до вжитку; якщо посіяти на новий місяць льон, то він неодночасно достигне тощо. Навпаки, лікарські рослини і трави мають особливу цілющу силу, якщо зібрані на молодику. Друга чверть не має значення. Під час третьої чверті, що зветься гнилушею, утримуються від робіт по господарству, а особливо уникають рубати будівельне дерево, бо зрубані в цей час дерева неодмінно шашіль попсує. Наприкінці місяця звичайно сподіваються дощу, і цей час вважається найсприятливішим для початку сівби.
Показувати пальцем на місяць гріх — всохне палець, а якщо вже покажеш, то треба потім прикусити палець.
Про зорі в різних місцевостях є найрізноманітніші повір'я. Зорі — це діти сонця (Луцький і Житомирський повіти), уособлювані в образі маленьких хлопчиків (Житомирський повіт). Вони створені Богом для освітлення землі і влаштовані так, що вільно можуть переходити з одного місця на інше. Зорі нерозривно пов'язані з людиною. В Літинському повіті їх вважають запаленими свічами, і кажуть, що тільки-но хтось народжується, Бог відразу ж запалює на небі його свічу у вигляді нової зорі. Те ж саме кажуть і в Луцькому повіті; звідси — вислів: така моя планида. «Скільки душ живе на землі, стільки й свічок (зірок) горить на небі» (Харківський, Житомирський, Літинський і Луцький повіти). Якщо людина веде доброчинне життя, то її свіча-зоря горить на небі ясним, чистим світлом; а коли вона веде негоже життя, то її свіча-зоря горить тьмяним, слабким світлом. У Грубешівському і почасти в Житомирському повітах вважають, що зірки — це янголи, що сидять на сходинках неба із запаленими свічками в руках. В Ушицькому і деяких місцевостях Житомирського повіту, — що це грішні душі, поставлені Богом на небі спокутувать гріхи свої; душі менш грішні світять яскравіше, а більш грішні — тьмяніше, залежно від кількості і тяжкості гріхів своїх. Навпаки, в Холмській Русі, у Вінницькому повіті і в деяких місцевостях Житомирського повіту зорі вважаються душами померлих людей, які відзначалися на землі добрим, безгрішним життям, а також дітей, які померли маленькими, не встигши нагрішити, і старих, що завершили подвиг земного буття своєю неганебною християнською кончиною.
Народ підмітив і деякі найголовніші сузір 'я і дав їм характерні назви відповідно до форми, яку вони утворюють розташуванням зірок, що входять до їхнього складу. Як-от: «Віз» (Велика Ведмедиця), «Квочка» (Плеяди), «Чепіга» (Пади), «Дівка воду несе» (Орел), «Пасіка» (Мала Ведмедиця), «Хрест» (Лебідь), «Волосожар» (Волосся Вероніки), «Світова» та «Вечірня зірниця» (Венера) та деякі інші.
Чумацький Шлях в Ушицькому і Вінницькому повітах і загалом у Подільській губернії, а також у Холмській Русі вважають дорогою з Москви в Єрусалим. Хто лиш іде до Єрусалиму, мусить обрати для себе дороговказом Чумацький Шлях, і ніколи не зіб'ється на манівці: прийде прямісінько в Москву, а тоді в Єрусалим, де Чумацький Шлях і закінчується. По дорозі на Єрусалим протікає ріка Дунай, про яку склалося на Україні прислів'я: «Пішов на Дунай, та й додому не думай». Через Дунай-річку ведуть полотняні мости, які озиваються, коли хтось хоче перейти або переїхати на інший бік. Мости ці кожен завдовжки в п'ять верст. В інших місцевостях України Чумацький Шлях вважають дорогою Божої Матері в Єрусалим (Вінницький повіт); Божою дорогою, якою Сам Бог ходить або їздить на колісниці, запряженій вогненними кіньми, святий Ілля Пророк (Луцький повіт); дорогою, проведеною небом, яка служить для вказування птахам путі у вирій *; дорогою, яка веде душі померлих людей на небо (Холмська Русь); дорогою, якою праведні душі померлих людей простують у рай (Ушицький повіт); дорогою, одна половина якої (до перетину посередині) веде в рай, а друга — в пекло (Грубешівський повіт). Врешті-решт, у деяких місцевостях Подільської губернії Чумацький Шлях вважають ще дорогою, яка означає, що стільки має народитися людей на землі, перш ніж настане кінець світу, скільки на цій дорозі зірок.
У віруваннях про падучі (летючі) зірки давньоміфічна основа рясно помережана апокрифічними вимислами і народними забобонами, створеними на їхньому ґрунті. У Холмській Русі падучі зірки вважають головешками, що ними диявол, викрадаючи їх з неба, посилює страждання підвладних йому людей, які пробувають у пеклі; подекуди в тій же Холмській Русі та в Старокостянтинівському повіті падучі зорі народ вважає душами грішників, і кожен, побачивши падучу зірку, мусить перехрестити її, про що падуча зірка сама просить того, хто побачив її, — грішна душа очищається від своїх гріхів. У Харківському повіті гадають, що падучі зорі — це душі людей, які помирають; відьми крадуть їх, щоб потім ними чарувати: на чий двір упаде зірка, там неодмінно буде небіжчик — помре дитина. У зв'язку з віруванням, що в кожної людини є своя свіча-зоря, запалювана Богом на небі під час її народження, в Луцькому повіті вважають, що по смерті людини зоря її падає навстріч душі, що відходить; той, хто помітив падучу зірку, хреститься і вимовляє тричі «амінь». Кажуть також, що це янголи проганяють з неба злих духів; що зорі падають під час пологів. В Ушицькому і Літинському повітах той, хто побачив падучу зірку, мусить тричі вимовити «амінь», — у такому випадку свіча-зоря, яка впала на землю, перетворюється на розплавлену смолу і потім твердіє; якщо ж ніхто не вимовить тричі «амінь», то свіча-зоря, впавши на землю, перетворюється на диявола, і тоді — лихо від нього людям, що живуть на землі! У Грубешівському повіті падучі зірки вважають нехрещеними дітьми, які під час падіння вигукують «кшту!» — тобто «хреста». Угледівши падучу зірку, кожен мусить сотворити над нею хресне знамення і дати ім'я чоловіче або жіноче, з огляду на те, до якої статі належить особа, яка побачила падучу зірку.
В одних місцевостях Подільської губернії народ убачає в падучих зірках свічі злих духів. Між зірками, або свічками, запаленими Богом за кількістю людей, сатана ставить іноді секретно і свою свічку для когось із підлеглих йому чортів або людей, які йому належать; але Бог бачить усі його унади і негайно скидає патерицею свічку диявола з оболока (або окремо приставлений для того янгол, оглядаючи свічки, миттєво бачить, що є й дияволова свічка, яку й скидає з неба на землю). В інших місцевостях тієї ж губернії гадають, що падучі зорі — це чорти, які хочуть уподібнитися до добрих янголів. Вони перетворюються на зірки і вилазять на небо, щоб «світити світу». Тоді янголи спільними зусиллями скидають їх з неба, і чорти, падаючи на землю, розтікаються по ній смолою. Хто ступить на таке місце, захворіє на сухоти, від яких уже нема порятунку. Запобігти лихові можна тільки тоді, коли той, хто побачить падучу зірку, безперервно вимовлятиме «амінь», поки зірка зовсім не згасне; скільки разів буде вимовлено «амінь», на стільки сажнів ввійде в землю чорт, який падає з неба у вигляді зірки, причому саме місце, де він упаде, залишиться геть неушкодженим. В деяких місцевостях вірять, що померлі перетворюються на падучу зірку або змія і вночі летять до тієї домівки, де померлий залишив жінку або дітей; ось чому кажуть про вдову, яка занедужає після смерті чоловіка, що вона має перелесника.
У «Трудах етнографічно-статистичної експедиції в західноруський край» наводиться ще така розповідь селянина Подільської губернії про падучі зірки: «А те, що падають зорі, так це нечиста сила хоче схопити душу, а душа тікає. Коли доведеться комусь побачити, що летить зоря, то треба дванадцять разів вимовити «амінь, розсипся» — тоді нечиста сила і розсиплеться по землі. Дуже часто чорти падають на землю тому, що, хто знає, той каже: «амінь, розсипся» — так вони і падають; однак де вже впаде, вбий його сила Божа, там не варто ставити хати, — там уже живе він». Зорі падають восени — перед голодом і мором.
Падуче каміння — це ті ж падучі зірки, лише відриваються вони від особливих величезних скель на небі.
Комети — це зірки з хвостом («віха», «мітла»). З'являються вони на небі за велінням Божим для спонукання людей до каяття і завжди віщують суспільне лихоліття; комета червоного кольору віщує війну, блідого кольору або біла — провіщає мор чи голод тощо. Те ж саме провіщають червоні і сині стовпи, кола і хрести, які з'являються поблизу сонця і місяця (вони передвіщають також ту чи іншу погоду). В Ушицькому повіті, крім того, кажуть, що «мітла» — це найстарша відьма, що ходить небом з дійницею в руках і керує всіма відьмами, які живуть на землі.
Комета, за народним віруванням, може запалити землю, перекинути земну кулю і, впавши, зовсім покрити її собою.
|
