Дипломная работа: Iменниковi деривати чоловiчого роду в "Матерiалах до словника..." Е. Тимченка

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДИПЛОМНА РОБОТА СПЕЦIАЛ I СТА

ІМЕННИКОВІ ДЕРИВАТИ ЧОЛОВІЧОГО РОДУ В «МАТЕРІАЛАХ ДО СЛОВНИКА…» Є. ТИМЧЕНКА

Виконала

ст. групи 735186 Каліневич Наталія Вікторівна

Керівник Стовбур Л.М.

к. філол. н., доцент

Нормоконтролер Бойко Л.П.

ЗАПОРІЖЖЯ

2009

ЗМІСТ

Завдання на дипломну роботу спеціаліста

Реферат

Вступ

Розділ 1 ЕВОЛЮЦІЯ ІМЕННИКОВОЇ СЛОВОТВІРНОЇ СИСТЕМИ

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ОБ’ЄКТ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1.1 Словотвірні процеси у дериваційній системі пізньої середньоукраїнської мови

1.2Семантико – дериваційна характеристика словотворчих засобів XV-к.XVIIст

Розділ 2 СПЕЦИФІКА СЛОВОТВОРУ ІМЕННИКІВ ЧОЛОВІЧОГО РОДУ XV- к.XVII ст. ( НА БАЗІ «МАТЕРІАЛІВ ДО СЛОВНИКА…» ЄВГЕНА ТИМЧЕНКА)

2.1 Особливості суфіксальної реалізації іменникових дериватів чоловічого роду в середньоукраїнській мові

2.2Різновиди конфіксальних іменників чоловічого роду XV-к.XVII ст

2.3 Словотвірна підсистема безсуфіксних іменників чоловічого роду

2.4Композитні іменники чоловічого роду в словотвірній системі пізньої середньоукраїнської мови

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ФАКУЛЬТЕТ ФІЛОЛОГІНИЙ КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

СПЕЦІАЛЬНІСТЬ: УКРАЇНСЬКА МОВА І ЛІТЕРАТУРА

ЗАТВЕРДЖУЮ:

зав. кафедри української мови

доц. Стовбур Л.М.

10 вересня 2008 року

протокол №2

ЗАВДАННЯ

на дипломну роботу спеціаліста студентці

Каліневич Наталії Вікторівні

1. Тема роботи: Іменникові деривати чоловічого роду в «Матеріалах до Словника…» Є. Тимченка) затверджена наказом по університету від 17 грудня 2008 р. № 2035с

2.Термін здачі студентом закінченої роботи 11 квітня 2009 р.

3.Вихідні дані до роботи: «Матеріали до Словника...» Євгена Тимченка

4.Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, що їх належить розробити)

1.1.Словотвірні процеси у дериваційній системі пізньої середньоукраїнської мови.

1.2.Семантико–дериваційна характеристика словотворчих засобів XV- к.XVIIст.

2.1.Особливості суфіксальної реалізації іменникових дериватів чоловічого роду в середньоукраїнській мові

2.2.Різновиди конфіксальних іменників чоловічого роду XV-к.XVIIст.

2.3. Словотвірна підсистема безсуфіксних іменників чоловічого роду.

2.4. Композитні іменники чоловічого роду в словотвірній системі пізньої середньоукраїнської мови

3.Консультанти з роботи із зазначенням розділів роботи, що їх стосуються

4. Дата видачі завдання 10 вересня 2008 року

Керівник ___________ (підпис)

Завдання прийняв до виконання ___________ (підпис)

КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН

Студент-дипломник ___________________ (підпис)

Керівник дипломної роботи ___________________ (підпис)

РЕФЕРАТ

Дипломна робота спеціаліста «Іменникові деривати чоловічого роду в «Матеріалах до Словника…» Є. Тимченка містить 78 сторінок.

Для виконання бакалаврської роботи опрацьовано 83 наукових джерела.

Об’єктом дослідження є одна з найважливіших підсистем деривації - словотвір іменників чоловічого роду.

Предметом дослідження виступають деривати, які утворені суфіксальним, конфіксальним, нульсуфіксним способами словотворення та основоскладанням. Вибір теми невипадковий: іменник – одна з найбільш багатих частин мови за своїми словотвірними можливостями, і її похідні становлять надзвичайно розгалужену й активну ділянку української словотвірної системи.

Мета бакалаврської роботи – опис дериваційної еволюції іменників чоловічого роду в середньоукраїнській мові XV – к.XVII ст.ст., що здійснюється на базі «Матеріалів до Словника …» Є.Тимченка.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

1) виявити склад похідних іменників чоловічого роду, що функціонували в пізній середньоукраїнській мові та зафіксовані у «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка;

2) встановити шляхи розвитку й умови формування іменникових структур зазначеного типу;

3) проаналізувати становлення семантики усіх лексико-словотвірних типів описуваних субстантивів;

4) визначити рівень продуктивності словотворчих засобів, уживаних у процесі деривації аналізованих похідних.

Методи дослідження. Для характеристики лексико-словотвірних груп похідних, тлумачення значення слів тощо використовується описовий метод. При визначенні семантичної та словотвірної будови досліджуваних одиниць використовується метод компонентного аналізу. Застосовується також порівняльний, порівняльно – історичний та зіставний методи.

Наукова новизна бакалаврської роботи полягає в тому, що вперше досліджується словотвір іменників чоловічого роду в середньоукраїнській мові XV-XVIII ст. на базі «Матеріалів до Словника…» Євгена Тимченка, тобто з’ясовуються особливості основоскладання, суфіксального, конфіксального та нульсуфіксального словотвору та активності використання досліджуваних дериватів.

Сфера застосування. Результати дослідження можуть бути використані при укладанні посібників, розробці вишівських курсів зі словотвору лексикології, практикумів з морфеміки.

ДЕРИВАЦІЯ, СУФІКСАЦІЯ, КОНФІКСАЦІЯ, НУЛЬСУФІКСАЦІЯ, СЛОВОСКЛАДАННЯ, ОСНОВОСКЛАДАННЯ

ВСТУП

Незважаючи на одностайну думку лінгвістів про важливість дослідження питань словотвору в його сучасному та історичному аспектах, діахронічна система словотворення української мови залишається мало опрацьованим розділом українського мовознавства. Зокрема недостатньо вивчена словотвірна система середньоукраїнської мови, без з’ясування якої історія української мови не може претендувати на повноту.

На шляху до вивчення словотвору української мови як функціонуючої системи були здобутки і втрати. Так виклад словотворення в п’ятитомному академічному курсі граматики української мови критика оцінила як певний крок назад навіть у порівнянні з двотомним академічним «Курсом сучасної української літературної мови» 1951р. [4, с.109].Однак цей прорахунок був надолужений виданням цілого ряду праць з української словотвірної морфеміки і словотвору сучасної української літературної мови, а саме: Н.Ф.Клименко «Система афіксального словотвору сучасної української літературної мови» (1973); «Словотвір сучасної української літературної мови» (1979); «Словотворча структура і семантика складних слів у сучасній українській мові» (1984), В.П.Олексенко «Словотвірні категорії суфіксального іменника» (2002), П.І.Білоусенко «Історія суфіксальної системи українського іменника (назви осіб чоловічого роду)» (1993), «Нариси з історії українського словотвору (суфіксація)» (2002) тощо. У названих працях та ряді інших робіт у цілому досліджена словотвірна будова української мови відповідно до висунутих теорією ідей з приводу принципів організації словотвірної системи мови [1, с.8]. Проте ця проблема потребує ще глибшого й детальнішого розгляду, й зумовлює актуальність обраної теми.

Мета бакалаврської роботи – опис дериваційної еволюції іменників чоловічого роду в середньоукраїнській мові XV – к.XVII ст.ст., що здійснюється на базі «Матеріалів до Словника …» Є.Тимченка.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

1) виявити склад похідних іменників чоловічого роду, що функціонували в пізній середньоукраїнській мові та зафіксовані у «Матеріалах до Словника…» Євгена Тимченка;

2) встановити шляхи розвитку й умови формування іменникових структур зазначеного типу;

3) проаналізувати становлення семантики усіх лексико-словотвірних типів описуваних субстантивів;

4) визначити рівень продуктивності словотворчих засобів, уживаних у процесі деривації аналізованих похідних.

Однією з найважливіших підсистем деривації є словотвір іменників чоловічого роду, обраний об’єктом цього дослідження.

Предметом дослідження виступають деривати, які утворені основоскладанням та суфіксальним, конфіксальним, нульсуфіксним способами словотворення. Вибір теми невипадковий: іменник – одна з найбільш багатих частин мови за своїми словотвірними можливостями, і її похідні становлять надзвичайно розгалужену й активну ділянку української словотвірної системи.

Джерельною базою дослідження є: «Матеріали до Словника…» Євгена Тимченка, що відображають лексику окресленого періоду функціонування української мови.

Методи дослідження. Для характеристики лексико-словотвірних груп похідних, тлумачення значення слів тощо використовується описовий метод. При визначенні семантичної та словотвірної будови досліджуваних одиниць використовується метод компонентного аналізу. Застосовується також порівняльний, порівняльно – історичний та зіставний методи.

Наукова новизна бакалаврської роботи полягає в тому, що вперше досліджується словотвір іменників чоловічого роду в середньоукраїнській мові XV-XVIII ст. на базі «Матеріалів до Словника…» Євгена Тимченка, тобто з’ясовуються особливості суфіксального і конфіксального словотвору та активності використання досліджуваних дериватів.

Практичне значення дослідження. Результати дослідження можуть бути використані при укладанні посібників, розробці вишівських курсів зі словотвору, лексикології, практикумів з морфеміки.

Структура і обсяг роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (83 позиції). Загальний обсяг роботи – 78 сторінок.

РОЗДІЛ 1 ЕВОЛЮЦІЯ ІМЕННИКОВОЇ СЛОВОТВІРНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ОБ’ЄКТ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1.1 Словотвірні процеси у дериваційній системі пізньої середньоукраїнської мови

Сучасний етап розвитку української дериватології характеризується намаганням систематизувати словотворчі одиниці на нових концептуальних чи методичних засадах, переглянути і уточнити деякі наукові поняття, що сформувалися упродовж кількох десятиліть становлення дериватології як науки. Ці тенденції засвідчують такі монографічні праці, як «Морфеміка української мови» О.К.Безпояско та К.Г.Городенської (1987), у якій вперше словотворчі афікси української мови на спільній семантичній основі згруповано у функціонально-семантичні поля, «Українська словотвірна дериватологія» В.О.Горпинича (1998), де по-новому витлумачено кілька засадних понять словотвору, зокрема такі, як словотвірна похідність, твірна основа, словотворчий формант і спосіб словотворення, а також «Суфіксальна підсистема сучасної української літературної мови: будова та реалізація» Є.А.Карпіловської (1999), автор якої, використавши нову ідеологію моделювання мови та найповніший генеральний реєстр слів, створила оригінальний комплексний опис суфіксальної підсистеми сучасної української літературної мови, запропонувала модель функціональної суфіксальної граматики, що графічно репрезентує суфіксальну підсистему в статиці і динаміці.

Підготовка ряду узагальнюючих праць з історії української мови, здійснена вітчизняними лінгвістами 70-х – 80-х рр., супроводжувалася остаточним виформуванням вчення про словотвір з морфології в окрему лінгвістичну дисципліну [2, с.3-4]. Постало питання підготовки й видання узагальнювальної праці з історичного словотвору. Тим часом, вітчизняними дериватологами протягом останнього півстоліття було вивчено історію окремих фрагментів словотвірних підсистем різних частин мови (С.П.Бевзенко, О.П.Білих, П.І.Білоусенко, Т.М.Возний, С.В.Воропай, А.П.Грищенко, Л.Л.Гумецька, В.В.Ґрещук, К.А.Качайло, І.І.Ковалик, В.В.Німчук, В.М.Русанівський, Л.М.Стовбур, В.В.Токар, С.П.Самійленко та інші). Ці розвідки показали багатство словотворчих способів і засобів української мови на різних етапах її розвитку. Особливе місце в системі частин мови посідає іменник: він є найбагатшим у словотвірному відношенні класом слів. Іменникова дериваційна система української мови від найдавніших часів характеризується величезною кількістю формантів і, як правило, значним числом лексико – семантичних груп, у межах яких використовуються певні афікси [2, с.2-3].

В питанні історичного словотворення іменника значну роль відіграли широковідомі праці С.П.Бевзенка «Історична морфологія української мови» (1962р.), Л.Л.Гумецької «Нарис словотворчої системи української актової мови XIV-XV ст.» (1958р.), С.П.Самійленка «Нариси з історичної морфології української мови. Ч.І.» (1964р.). Українське мовознавство накопичило досить великий матеріал з історичного словотвору іменника: досліджено історію ряду важливих дериваційних формантів, на історичному матеріалі виконано низку робіт тощо.

Уперше послідовно системний підхід до вивчення словотвору в ряді праць застосував І.І.Ковалик. Працюючи над виявленням специфічних особливостей словотвірних понять, які мають становити певну системну цілісність, він тим самим докладав зусилля до вивчення елементів словотвірної системи та способів їх структурної організації. На відміну від попередників І.І.Ковалик обґрунтував необхідність виявлення словотвірних типів як основних вихідних словотвірних величин у синхронічному, діахронічнму та порівняльно-історичному дослідженні мов, вважаючи, що суфіксологія не вичерпує всієї проблеми питання. Під словотвірним типом у афіксальному словотворенні дослідник розумів узагальнене словотвірне поняття, яке включає в себе три складники: лексико-семантичну єдність, єдність лексико-граматичного характеру твірної основи, єдність афіксальної частини.

Найбільш повною і придатною для практичного використання в дослідженнях словотвірних систем є класифікація лексико-словотвірних значень конкретних іменників, виконана з ономасіологічних позицій М.Н.Янценецькою (1987р.), де лексико-словотвірне значення визначається як реалізація власне словотвірного значення на рівні семантичної теми більшого чи меншого ступеня узагальнення, що зв’язує семантичну і словотвірну семантику.

Питанню словотвору російських особових назв присвячені дві праці: Г.Г.Гінкена «Древнейшие русские двуосновные личные имена и их уменьшительные», у яких автор розглядає словотвірну будову особових назв тільки одного типу – з двома основами; О.М.Селіщева «Происхождение руських фамилий, имен и прозвищ», де автор поряд з історією виникнення вказаних у заголовку особових назв розглядає і словотворчі засоби простих і складних особових назв.

До проблеми словотвірної будови слов’янських особових назв першим підійшов учений Ф.Міклошич у праці «DieBildungderslavischenPersonennamen». У названій праці Ф.Міклошич розглядає творення простих слов’янських особових назв і дає перелік суфіксів, за допомогою яких вони утворюються; творення складних особових назв, зважаючи на частини мови, які можуть входити в склад першого або другого компонента особової назви; форму сполучення обох компонентів складної особової назви; синтаксичне взаємовідношення двох компонентів складного слова; порядок компонентів у складній особовій назві; він подає також алфавітний перелік основ, від яких утворюються слов’янські імена людей. Праця Ф.Міклошича і тепер не втратила своєї наукової цінності, і всі пізніші дослідження слов’янської ономастики більшою чи меншою мірою спираються на неї. Недоліком цієї праці можна вважати лише неповноту наведеного автором слов’янського матеріалу, взятого тільки з болгарської, сербської, російської, чеської і польської мов. До того ж, Ф.Міклошичу не був ще відомий зв'язок між так званими простими і складними особовими назвами, який довів пізніше А.Фік. Тому думка Ф.Міклошича відносно переважання слов’янських особових назв з однією основою потребує корективів.

Історичний словотвір української мови досліджує численні й різноманітні історичні зміни словотворчих одиниць слова, закономірності збереження та зміни будови, вживання і функцій словотворчих одиниць у їх історії. Панівним типом творення іменників в період XV – к.XVII ст. був морфологічний тип словотворення, представлений в мові усіма своїми різновидами.

Для пізнання мови української народності XV-к.XVIIст. виняткове значення має також історична лексикографія, яка відіграла важливу роль у розвитку словотворення української літературної мови. Величезний внесок зробила праця Є.Тимченка «Материалы для словаря письменной и книжной южнорусской речи XV-XVIIІвв.». Часу для збирання й опрацювання староукраїнської лексики в Є.Тимченка було мало. Та незважаючи на це, автор на 1904р. уклав словник, котрий налічував приблизно 12-13 тисяч статей. Машинопис словника, що налічує 2048 сторінок, нині зберігається в бібліотеці Інституту мовознавства імені О.О.Потебні й Інституту української мови НАН України. Джерельною базою його були 60 тисяч карток-контекстів, вибраних із 34 пам’яток української мови XV-XVIIІ ст. О.Шахматов справедливо критикував не дуже чіткі принципи диференційного підбору реєстрових слів, орфографічне осмислення вокабул. Учений підкреслив: «Ми думаємо, що Словник виграв би, коли б зареєстрував взагалі всі слова старовинних пам’яток, не зупиняючись на різних дуже хистких критеріях». О.Шахматов підкреслив, що Є.Тимченко використав значну кількість пам’яток, у тому числі рукописні «Кройнику», що зберігалася в бібліотеці Київського університету, й хронограф, який належав редакції журналу «Киевская старина». Високо оцінюючи словник Є.Тимченка, акад. О.Шахматов зазначав : «…І в тому вигляді , як праця виконана, вона являє видатний інтерес . Історичний словник містить декілька типів слів, досі не зареєстрованих в жодному словнику; слова ці пояснено здебільшого вірно і точно; вони оснащені прикладами , котрі передані дуже точно і які супроводяться посиланнями на томи й сторінки…. Обробка слів, пояснення їх значень, указівки на їх іноземне джерело зроблені дуже задовільно… Незважаючи на повноту та деякі інші хиби словникової праці Є.Тимченка, ми признаємо його найвищою мірою корисною основою для повного історичного словника малоруського словника». Підводячи підсумки розгляду машинопису Є.Тимченка акад. О.Шахматов підкреслив: «…Цей словник, при всіх його недоліках, не можна не визнати працею видатною й найвищою мірою корисною».

Традицію української наукової історичної лексикографії, основоположником якої був Є.Тимченко, з честю продовжують мовознавці Інституту суспільних наук АН України у Львові , що під керівництвом Л.Л.Гумецької створили капітальний «Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.» у двох томах (К., 1977-1978).

«Матеріали до Словника…» Є.Тимченка не втратили своєї актуальності й можуть відіграти позитивну роль як база історико- лексикографічних та історико-семантичних дослідів. Вони можуть слугувати за посібник для студентства і широкого загалу, адже нині виходить у світ і читається досить великий масив літератури, створеної нашою давньою мовою.

1.2 Семантико – дериваційна характеристика словотворчих засобів XV - к. XVII ст

Чільне місце в морфологічному типі словотворення займає суфіксальний спосіб, який полягав, здебільшого, у суфіксації основ. Продуктивність суфіксів різна. Застосування суфікса зумовлене родом іменника, морфологічною природою його основи, лексичною категорією іменників, до складу яких входить це новоутворення, та індивідуальним лексичним значенням основи. Так, наприклад, агентивні суфікси сполучаються з дієслівними основами із значенням дії, але в той же час вони зв’язані з певною основою і невзаємозамінні (-арь, -ачь, -тель). Ця основа тільки як виняток може вступати в зв’язок з двома синонімічними суфіксами.

Найбагатшим і найрізноманітнішим є склад іменників чоловічого роду. У зв’язку з цим найкраще представлені суфіксальні типи іменників чоловічого роду. Найбільшу строкатість суфіксальних типів має категорія назв осіб чоловічого роду. В той час як в інших категоріях іменників серед багатьох суфіксів виділяється тільки кілька провідних суфіксальних типів, чоловічі особові назви більш-менш рівномірно розподілені між шістьма відносно продуктивними суфіксами. Найменшу строкатість суфіксальних типів виявляє категорія абстрактних назв середнього роду, за своїм значенням назв дій або властивостей [1, с.8 ].

Суфіксальна підсистема сучасної української літературної мови незмінно привертає увагу дослідників. Вона неодноразово ставала об’єктом як теоретичних студій з морфеміки та словотворення, так і предметом опрацювання при укладенні різнотипних морфемних та словотвірних словників. Аналізу окремих ланок суфіксальної підсистеми, проблемам встановлення інвентаря її одиниць, визначення їхніх властивостей, відношень між одиницями, особливостей використання одиниць суфіксальної підсистеми в процесах творення слів різних частин мови присвячено багато праць вітчизняних мовознавців (О.К.Безпояско, С.В.Воропай, К.Г.Городенської, Н.Ф.Клименко, М.Я.Плющ, Л.О.Родніної, М.В.Кравченко та ін.). Спробу описати суфіксальну підсистему як цілісний мовний об’єкт здійснено в колективній монографії «Словотвір сучасної української літературної мови» (К., 1979). У працях Л.Л.Гумецької, В.В.Німчука, І.І.Ковалика, С.П.Самійленка, А.П.Грищенка, Л.М.Полюги, П.І.Білоусенка та інших дослідників предметом дослідження ставала й історія формування окремих ланок та одиниць суфіксальної підсистеми української мови. Не оминули українські вчені своєю увагою й закономірності функціонування певних суфіксів у різних типах морфемних структур слова (колективні монографії «Морфологічна будова сучасної української мови» (1975); «Морфемна структура слова» (1979); «Морфеміка української мови» К.Г.Городенської та О.К.Безпояско (1985). В останні роки вийшли також друком морфемні словники української мови : двотомний словник-довідник І.Т.Яценка «Морфемний аналіз» (1980-1981), «Морфемний словник» Л.М.Полюги (1983), «Словник афіксальних морфем української мови» Н.Ф.Клименко, Є.А.Карпіловської, В.С.Карпіловського та Т.І.Недозим (1998). У 1985 році побачив світ «Українсько-російський словотворчий словник» З.С.Сікорської.

Крім того, у сучасній лінгвістиці накопичено цінний досвід теоретичного осмислення результатів аналізу будови та функціонування морфемної і словотвірної підсистем мов, зокрема суфіксальної підсистеми як найбільш розгалуженої й активної в слов’янських мовах. Цьому питанню присвячені праці М.М.Шанського, В.В.Виноградова, О.А.Земської, Г.О.Винокура, М.Д.Степанової та ін.

В іменниковій деривації завжди панівним був суфіксальний словотвір, проте переважно в новіші часи активною стала й конфіксація як засіб поповнення субстантивної лексики. Суто префіксальний спосіб деривації представлений в іменниковій системі ще з праслов’янского періоду.

У працях зі словотвору останнім часом все більшої уваги стали надавати проблемі конфікса. На сьогодні в навчально-методичній літературі є різні погляди на це питання, але очевидно, що термін «конфікс» стає загальноприйнятим, а прихильники цього терміну наводять переконливі аргументи на його користь. Вже робляться спроби більш або менш систематичного опису ознак конфіскації на матеріалі різних частин мови. Виділення конфіксів у словотвірній і словозмінній системі різних мов послідовно проводив В.П.Старинін у книзі «Структура семітського слова» (1963р.), де наводяться приклади із індоєвропейських і семітських мов, які переконливо свідчать про те, що конфіксація – явище загальномовне.

Питання, пов’язані з конфіксацією, значною мірою ґрунтуються на наукових ідеях, які склались у Казанському університеті протягом ряду десятиріч. Багато з них розроблялось під керівництвом В.М.Маркова. Це наукові дослідження Г.О.Ніколаєва, Е.А.Балаликіної, А.А.Амінової, Е.В.Казанської та ін. У конфікс організовуються афікси – твірні засоби, значить, семантика конфікса базується на сумі словотвірних значень цих афіксів. Елементи конфіксів, функціонуючи як єдиний твірний засіб, реорганізовують своє значення, і реорганізація ця йде від простої суми значень елементів до повного їх злиття й ідіоматизації [20, с.9].

В останні роки значно посилився інтерес лінгвістів до конфіксації, вивчення особливостей цього способу деривації, специфіки функціонування конфіксальних морфем тощо (В.Старинін, В.Марков, Г.Ніколаєв, Л.Стовбур, І.Іншакова, К.Качайло, С.Воропай та ін.). Однак конфіксальна деривація іменника лишається однією з малодосліджених ділянок. Праці, присвячені іменниковій конфіксації, мають фрагментарний характер. У синхронічному розрізі подано аналіз специфіки функціонування іменникових конфіксів сучасної української мови (С.Воропай), у діахронічному аспекті досліджено розвиток конфіксальних іменників з постпозитивними елементами –ник (І.Іншакова), -ок (К.Качайло), та матеріально не вираженим другим компонентом (Л.Стовбур). Дослідження конфіксації як одного з найпродуктивніших способів словотворення українського іменника XV - к.XVII ст. важливе для характеристики становлення й функціонування дериваційної підсистеми цієї частини мови.

У своїх працях функції афіксів також розглядають О.Безпояско, П.Білоусенко, С.Воропай, К.Городенська, О.Меркулова, В.Німчук, М.Плющ та ін.

Неослабний інтерес до вивчення віддієслівних іменників у слов’янському мовознавстві спостерігається ще з ХХ століття. У сфері наукових досліджень перебували питання історії формування девербативних субстантивів (Л.Булатова, Л.Гумецька, І.Ковалик, А.Майборода), вивчено окремі типи цих похідних (А.Вовк, В.Токар, Л.Третевич, М.Наконечний), їх семантичну та морфологічну валентність (М.Кравченко), стилістичні функції (Л.Дідківська, Л.Родніна).

Останнім часом актуалізується дериваційний аспект вивчення згаданих похідних з огляду на високу продуктивність окремих словотвірних типів і моделей віддієслівних іменників у сучасній українській мові, зокрема девербативів із граматичним значенням предметності. Увагу вчених привертає, насамперед, словотвірний статус розгляданих похідних, їхня дериваційна будова. Дериваційний аспект вивчення віддієслівних похідних дав підстави для вибудови концепції словотвірної категорії опредметненої дії (І.Вихованець, К.Городенська), або категорії опредметнених значень дієслівних предикатів (В.Олексенко). Однак згадана категорія не стала ще предметом спеціального системного аналізу, хоча й потребує глибокого і об’єктивного розгляду [35, с.7].

Пильну увагу лінгвісти приділяли й питанням становлення такого способу творення іменників як основоскладання. Історію виникнення й формування складних іменників досліджували С.П.Самійленко, І.Й.Тараненко, Н.П.Москальова, Л.П.Павленко, В.М.Ліпич, частково на матеріалі певних лексико-семантичних груп – Л.М.Полюга, О.П.Білих та ін. Семантичну та дериваційну природу композитів сучасної української мови описано в працях Л.Є.Азарової, К.Г.Городенської, Н.С.Родзевич та ін. Але історія формування складно – суфіксальної підсистеми українського іменника вивчена фрагментарно. Значна частина іменникових суфіксів, які брали участь у складно – суфіксальній деривації, їх функціональний обсяг, сполучуваність з різними типами основ, ступінь активності використання для вираження певної словотвірної семантики, їх дистрибуція на певних етапах розвитку української мови залишається поза увагою мовців [33, с.3-10].

На сьогодні сформувалися різні погляди на словотвірну вивідність складно – суфіксальних похідних, а критерій невживаності другого компонента визначається не всіма вченими. Майже всі композити середньоукраїнської мови є похідними з підрядними відношеннями компонентів (трапляються лише поодинокі складно – суфіксальні лексеми, творення яких базується на сурядних відношеннях між елементами). Опорними компонентами вони могли мати основи дієслівні або іменникові.

У теорії складних слів ще й на сьогодні дискутується питання про термін для позначення процесу творення дериваційно складених лексем: «словоскладання» чи «основоскладання», хоча немало дослідників їх ототожнює (В.М.Немченко, В.О.Виноградов та ін.). Це проявляється і в кодифікуванні термінів: основоскладання – це те ж, що й словоскладання (О.С.Ахманова). І.В.Каллістова, Л.П.Павленко та ін. вважають, що найбільш придатним видається термін «словоскладання», оскільки складні слова творяться внаслідок поєднання двох слів в одне лексичне ціле, тому що основи як самостійні одиниці в мові не існують. Проте більшість учених наголошує на необхідності розмежування цих понять, відводячи кожному з них окреме місце в словотворенні (М.Н.Родзевич, О.І.Моісєєв, В.О.Горпинич та ін.). В історичному плані словоскладання розглядається як перший ступінь творення складних слів, другим є основоскладання [33, с.5-8]. Неоднозначність трактування явища основоскладання призводить до різних тлумачень поняття «композит», яке в лінгвістичній літературі сприймається в широкому й вузькому розумінні. Широке трактування композитів полягає в розумінні їх як складних слів, утворених з двох або кількох слів, основ чи коренів, об’єднаних в одну лексичну одиницю, яка набула формально-граматичних і семантичних ознак окремого слова. У вузькому розумінні композити – це складні слова, утворені основоскладанням (Н.Ф.Клименко).

Префіксальні похідні іменники, які не мають в своїй структурі матеріально виражених суфіксів, викликають до себе велику увагу лінгвістів, хоча тривалий час не були предметом дериваційного дослідження. Такий спосіб словотворення називають ще конверсією, десуфіксацією, безафіксним, фонетичним, реверсивним чи флективним способом [49, с.14]. В.В.Лопатін вперше у слов’янському мовознавстві обґрунтував нульсуфіксацію як спосіб творення похідних слів і дійшов висновку, що в «безсуфіксних» типах носієм словотвірного значення є нульовий суфікс [34, с.15], Л.Л.Гумецька винесла девербативи, утворені «безсуфіксним способом», за межі суфіксальної деривації [15, с.79], послідовно вживає термін «нульовий суфікс» у своїй монографії Н.Ф.Клименко. А вже у вітчизняному мовознавстві поняття нульового суфікса було сформовано і зникла підстава для назви безсуфіксний спосіб.

Аналіз мовного матеріалу приводить до висновку, що історичний словотвір української мови досліджує численні й різноманітні історичні зміни словотворчих одиниць слова, закономірності збереження та зміни будови, вживання і функцій словотворчих одиниць у їх історії.

РОЗДІЛ 2

СПЕЦИФІКА СЛОВОТВОРУ ІМЕННИКІВ ЧОЛОВІЧОГО РОДУ В СЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКІЙ МОВІ XV – XVIII ст. ( НА БАЗІ «МАТЕРІАЛІВ ДО СЛОВНИКА…» ЄВГЕНА ТИМЧЕНКА)

2.1 Особливості суфіксальної реалізації іменникових дериватів чоловічого роду у середньоукраїнській мові

Різні підходи до позначення предметів і явищ навколишнього світу (об’єктивно – нейтральні, суб’єктивний і підсилювальний) зумовлюють вибір певного кола словотворчих формантів. В українській мові спостерігається тяжіння до використання формантів, які в давньосхіднослов’янській мові займали позицію високої продуктивності (-никъ, -ецъ, -аръ), здебільшого для творення лексики стилістично нейтральної. Це зумовлюється не лише значенням суфікса, а й вибором твірних основ: такі форманти не поширюють твірні основи просторічних, розмовних слів. З другого боку, деривати, що займають у лексичній системі стилістично марковані позиції, творяться за допомогою суфіксів, які розгорнули свою продуктивність раніше (-анъ, -унъ) та ін. Це свідчить про те, що розвиток словотвірної системи мови значною мірою інтенсифікований не лише розширенням денотивної бази словотвору, а й потребами збагачення стилістичних ресурсів української мови, їх розбудовою.

Щодо функцій всі суфікси можна поділити на три категорії: 1) суфікси, що постійно зберігають лексичне значення (напр., суфікси назв дій на -нье\\-ние, -енье\\-ение; 2) суфікси, позбавлені реального значення, які виконують роль чисто структурних формантів і, внаслідок своєї непродуктивності, в свідомості мовців майже перестали вимовлятися (зна-к, ста-н тощо); 3) багатофункціональні суфікси, які в сполученні з одними основами зберігають своє лексичне значення, у сполученні ж з іншими – служать тільки іменниковими визначниками (-ець як формант, що субстантивує прикметникову основу – стар-ець).

У процесі розпаду давньоруської мовної єдності на основі відповідних говірок між XIV- XV ст. в основному вже сформувалася мова української народності, яка разом з лексико – граматичною системою успадкувала від давньоруської мови й систему катайконімного словотвору.

З давньоруської мови перейшли в середньоукраїнську і основні засоби катайконімного словотвору – суфікси –ц-і (-ець), -ан-и (-ян-и), - ичан-и.

Найпродуктивнішими був суфікс –ц-і, який приєднувався до топонімних основ як слов’янського, так і неслов’янськоо походження: волбырєвцєм, борысовцомъ, стрыець, бастунцы, радуньцы, церкасцовъ, каневцовъ, болоховцовъ, запорожцовъ, бучатець, нежиловцы, чигиринць, полтавци, запорожци, коломийци, полтавць, погорци.

У писемних пам’ятках української мови фіксуються катайконіми з суфіксом –ичан-и: львовчанє, тетеровчане, мазувчанинъ. Є.М.Прокопович, В.Н.Хохлачова, Н.Т.Шеліхова вважають, що в середньоукраїнській мові назви жителів продуктивно утворювались і за допомогою суфікса –ич– і становлять специфічну рису середньоукраїнської мови.

Вибір моделі з тим чи іншим суфіксом (простим чи складним) зумовлюється переважно «словотвірним середовищем», але трактується, що вибір словотворчих засобів зумовлюється аналогією та місцевою традицією, дія яких не піддається моделюванню [8, с.34].

Відтопонімний словотвір є відносно самостійною одиницею за своїми особливостями, моделями, словотворчими засобами і ресурсами, тенденціями і закономірностями, що робить правомірним дослідження відтопонімного словотвору. Це нова сторінка в ономастиці, тільки вона дає можливість до кінця пізнати природу власної назви, оскільки при утворенні похідних топоніми такі свої властивості, які за інших умов існування залишаються надійно прихованими від дослідника.

Не вивчивши системи відтопонімного словотвору, не можна створити повної картини загальної словотвірної системи мови, бо перенесення закономірностей відапелятивного словотвору на систему відономастичного не сприяє всебічному і глибокому його пізнанню, спотворює наше уявлення про справжній стан відтопонімної словотвірної системи.

Суфікс –ник (-ик)

В українській мові функціонували словотвірні моделі, що входили до словотвірних структур «прикметник – іменник», «дієслово – іменник», «іменник – іменник». Окремі дослідники віддають перевагу відприкметниковому типу творення, якщо в мові певного періоду є прикметник, який можна вважати твірним, напр.: безбожникъ – безбожный, неповинникъ – неповинный, побожникъ – побожный. Кваліфікування таких іменників як полімотивованих допускає вважати утвореними від будь-якої частини мови: іменника, дієприкметника, дієслова, якщо останні фіксуються в пам’ятках досліджуваного періоду.

У відприкметниковому словотворенні українська мова зберегла давньосхіднослов’янські лексико - словотвірні типи дериватів з формантом -ник. Деякі іменники цього типу мали супровідне значення місця дії: церковникъ (79:2,469), у окремих дериватів нової української мови значення місця дії висувається на перший план. Напр.: городовникъ (79:1,184) – «міський житель», дорожникъ (79:1,224) – «придорожний вартівник».

Серед відприкметникових дериватів з формантом –ник лексико – словотвірна група найменувань осіб за соціальним станом у середньоукраїнській мові поповнювалася не дуже інтенсивно, адже були збережені майже всі іменники, що фіксувалися в пам’ятках X-XIII ст. (служебникъ, будникъ, наказникъ). Напр.: бобровникъ (79:1,60) – «чиновник», обходникъ (79:2,23) – «посол», незникъ (79:1,487) – «бідняк» тощо.

Давньосхіднослов’янські іменники, що належали до лексико – словотвірного типу назв осіб за зовнішньою чи внутрішньою ознакою, поступово виходили з ужитку, однак тип у середньоукраїнській мові зберігся, про що свідчать поодинокі утворення: сильникъ (79:2,320) – «сильний», бездольникъ (79:1,47) – «нещасливець», знаменникъ (79:1,331) – «обманщик».

Кілька назв осіб за характерною поведінкою – давньосхіднослов’янський спадок: праведникъ (79:2,46), грешникъ (79:1,188). Матеріал пізніших середньоукраїнських пам’яток дає можливість поповнити цей ряд іншими іменниками, що функціонують у відповідних творах (прелесникъ). Більше їх у новій українській мові. Напр.: облудникъ, бездольникъ тощо.

Віддієслівні назви осіб у середньоукраїнській мові групуються за тими ж лексико – словотвірними значеннями. Деякі з наведених нижче іменників можна віднести і до відприкметникових похідних, твірні основи яких в сучасній мові втрачені [19, с.84].

Група назв осіб – виконавців дії, названої дієсловом (за сталим тимчасовим заняттям або за професією), поступово втрачали в своєму складі церковнослов’янські, книжні елементи, що фіксувалися в пам’ятках давньосхіднослов’янської доби. Однак основний її склад був збережений. Матеріал пізніших староукраїнських пам’яток показує словотвірну регулярність розвитку розглядуваного типу. Напр.: мерочникъ (79:1,426), мосяжникъ (79:1,436), клинникъ (79:1,367), колесникъ (79:1,371), крашенникъ (79:1,383), будьникъ (79:1,72) (робітник), бьльникъ (79:1,80).

Група назв осіб , які є об’єктами чи результатами дій, досить стійка в українській мові. Приклади: колодникъ (79:1,372), страдникъ (79:2,369).

Група найменувань осіб із формантом –ник за характеризувальною дією продовжила свій розвиток в українській мові. Майже всі давньосхіднослов’янські іменники, які називали осіб за процесуальною ознакою, що означає їх поведінку, погляд тощо, перейшли в українську мову, панівна більшість із них збережена в сучасній мові. Напр.: бездольникъ (79:1,46), вымысленикъ (79:1,145), притворникъ (79:2,236).

У лексико – словотвірній групі назв осіб, де процесуальна ознака вказує на соціальний стан особи, зміни відбулися не так бурхливо. Їх ядро, успадковане з попередньої епохи українською мовою у цілому задовольняло потребу мовців. Небагато новотворів цього типу дала нова українська мова, напр.: обивателъ (79:2,9) – «громадянин», наказникъ (79:1,458) – «приказчик», будникъ (79:1,71) – «робітник».

У пам’ятках старої і нової українських мов фіксується також ряд нових дериватів на –ник з різноманітними характеризувальними значеннями: тип стосунків, внутрішня чи зовнішня ознака. Напр.: провинникъ (79:2,224) – «той, хто провинився», роздорникъ (79:2,280) – «розлучник».

Середньоукраїнська мова успадкувала з попереднього періоду майже всі назви осіб, що здійснюють дію за допомогою знаряддя, механізму, пристосування: вапенникъ (79:1,84), бедренникъ (79:1,52), колесникъ (79:1,371). Ця група слів виявляє певну активність у вживанні упродовж всієї історії української мови. Однак значного поповнення новими десубстантивами не відбулось. Приклади: красильщик (79:1,373) – «той, хто фарбує», мельникъ (79:1,324), мосяжникъ (79:1,331) – «мідник»,ремесникъ (79:2,270) – «ремісник», рьзникъ (79:2,304) – «м’ясник» тощо.

Назви осіб, що використовують предмет за призначенням, здійснюють трудову та інші дії над об’єктом поступово розширювалися. Напр.: пищальникъ (79:2,108) – «дудочник».

Назви осіб, що торгують, купляють, володіють чимось. Ця лексико – словотвірна група поступово збільшила свій кількісний склад, напр.: бортникъ (79:1,163) – «пасічник», папьрникъ (79:2,83) – «той, хто виготовляє папір».

Лексико – словотвірний тип назв осіб, що функціонують у певній сфері діяльності, в українській мові свій склад розширював повільно. Лише кілька іменників поповнили групу найменування осіб, що функціонують в економічній, військовій і подібній діяльності. Напр.: судникъ (79:2,377), печатникъ (79:2,102), каменникъ (79:1,356).

Назви осіб означального типу. Група назв осіб за предметом, який дає соціальну характеристику, в українській мові втрачає в лексичному складі. Окремі слова виходять з ужитку, у інших (печатникъ (79:2,102), ключникъ (79:1,360)) предметно- характеризуюче значення було послаблене вже в попередній період, через те вони систематично зблизилися з найменуванням осіб, що здійснювали дію за допомогою інструмента, пристосування або з назвами людей за соціальним станом. Однак в українській мові все ж таки трапляються випадки розглянутих утворень, що свідчить про живучість лексико – словотвірного типу: бачмажникъ (79:1,145), картникъ (79:1,358) тощо.

Більшість найменуваньза характерною поведінкою міцно закріпилася в українській мові і з невеликими втратами дійшла до нашого часу . Напр.: шкодникъ (79:2,497), напастникъ (79:1,463) – «спокусник», трудникъ (79:2,401).

Група найменувань осіб за соціальним станом різнилася в українській мові постійним оновленням її складу у зв’язку зі зміною суcпільно - економічного життя носіїв мови. При цьому на кожному етапі розвитку мови вона зберігала давньосхіднослов’янську основу і належала до найбільш численних. Реєстр назв посадових осіб не був постійним: дворникъ (79:1,201), коморникъ (79:1,373).

Суфікс –ецъ

Дослідники історії української мови звернули увагу на зростання кількості найменувань осіб на –ець у середньоукраїнській мові порівняно з попереднім етапом її розвитку [19, с.7]. Українська мова зберегла майже всі давні відприкметникові найменування осіб на –ець, нові деривати фіксуються рідко. Більшість утворень на –ець має атрибутивні лексико – словотвірні значення.

Назви, що вказують на тип родинних та інших стосунків. У середньоукраїнській мові нових власне відприкметникових утворень трапляється небагато. Напр.: единецъ (79:1,242), облюбенецъ (79:2,12), сыновецъ (79:2,382). Іменник сыновецъ почав мотиваційно співвідноситися із син, що сприяло відокремленню суфікса –овець. В українській мові цей процес завершився. У сучасній мові сыновецъ співвідноситься лише з син, адже давні прикметники на –ов зараз мають іншу фонемну структуру.

Найменування, що вказують на соціальний стан. Давні утворення цього типу поступово виходили з ужитку. Нових, власне відприкметникових дериватів, практично не трапляється, утворень відад’єктивних дієприкметників теж фіксується небагато. Приклади: богомислецъ (79:1,60) – «скитник», вырванецъ (79:1,151) – «обідранець», посланецъ (79:2,191), шубравецъ (79:2,503) – «бідняк».

Назви осіб за зовнішніми та внутрішніми ознаками. Панівна більшість давньосхіднослов’янських структур цього типу з чітко окресленою лексико – словотвірною семантикою була успадкована українською мовою. Однак нових утворень фіксується не дуже багато. Напр.: вырванецъ (79:1,151) – «обідранець», туземецъ (79:2,403), младенецъ (79:1,429) – «юнак».

Назви за характерною поведінкою. У середньоукраїнській мові поповнення цього типу новими утвореннями відбувалося повільно. Напр: бьглецъ (79:1,78), запамяталецъ (79:1,283), змашенецъ (79:1,326) – «зрадник», зычливецъ (79:1,345) - «доброзичливець», поганецъ (79:2,126) – «мерзотник», вырванецъ (79:1,151) – «обідранець», шаленецъ (79:2,489) – «безумець».

В українській мові розширилося коло дериватів з функціональним лексико – словотвірним значенням. Це переважно найменування осіб за місцем, способом, сферою діяльності: богомолецъ (79:1,67), гудецъ (79:1,192) – «гусляр», дьписецъ (79:1,224) – «історик», перекупецъ (79:2,96), стрьлецъ (79:2,370) – «полювальник», творець (79:2,387).

Суфікс –аръ

Запозичений суфікс –аръ належить до числа поширених словотворчих формантів на всіх етапах розвитку української мови, причому його продуктивність від століття до століття неухильно зростала, про це свідчать фіксації утворень на –ар у лексикографічних працях.

Відприкметникових утворень у давньосхіднослов’янський період не було. Група девербативів значно більша. Чільне місце в ній посідають назви осіб за функціональною дією. Функціональні найменування – це майже всуціль назви за сталим чи тимчасовим заняттям або професією: дударъ (79:1,236), рандаръ (79:2,262) – «орендар», референдаръ (79:2,270) – «доповідач», печатаръ (79:2,101) – «хранитель печатки», слюсаръ (79:2,232), сьчкаръ (79:2,382) – «різальник соломи», сньцаръ (79:2,234) – «різник», бичкаръ (79:1,123) – «пастух», виридаръ (79:1,135) –«садівник».

Група відіменникових дериватів на –ар уже в XI – XIII ст. була найчисленнішою серед усіх утворень з цим формантом, найбагатшою на лексико – словотвірні типи, давні тенденції набули дальшого розвитку [24, с.58].

Особи, які щось створюють: гончаръ (79:1,179), дикгнитаръ (79:1,208) – «сановщик», золотаръ (79:1,335), крайнькаръ (79:1,382) – «літописець», свьчкаръ (79:2,310), бондаръ (79:1,64) – «бочар», мынцаръ (79:1,442) – «монетчик».

Особи, які здійснюють трудову та інші дії над об’єктом – трудяться над якимось об’єктом: грабаръ (79:1,190) – «землекоп», сньцаръ (79:2,344) – «різник». Назви за місцем функціонування: практикаръ (79:2,208) – «астролог», шинкаръ (79:2,493) – «кабачник».

Суфікс –инъ

Суфікс –инъ у «чистому вигляді» внаслідок експансії форманта -янинъ і його варіантів у пам’ятках української мови трапляється рідко. Переважна більшість фіксацій з ним – це давньосхіднослов’янська спадщина. Натомість у багатьох структурах з фіналлю -янин можна виокремлювати як суфікс -инъ, так і -янинъ, оскільки ці деривати мотивуються подвійно: іменниками, що мають форму однини, та іменники, що стоять у множині: римлянинъ < Рим, римляни. Причому, якщо навіть іменника у формі множини на –яни в мові реально немає, він носіями мови може домислюватись як ідеальне слово, як потенційно можливе. Структури на -инъ і -янинъ варто розглядати разом.

Суфікс -инъ творить нові слова майже виключно від однієї частини мови – іменника. Утворення на –инъпоєднують в собі, як правило, модифікаційне (предметно – характеризуюче) і мутаційне (сингулятивне) словотвірні значення.

Найменування осіб за назвою країни, етнічною, національною належністю: гречанинъ (79:1,193), муринъ (79:1,438) – «негр», забужанинъ (79:1,258) – «житель зарубіжжя», предмьщанинъ (79:2,246) – «житель передмістя».

Найменування за належністю до певної соціальної групи. Давні утворення частково виходили з ужитку (людинъ, огнищанинъ), частково втрачали ознаки словотвірної членованості (господинъ). Проте тип не втратився, ця група поповнювалася утвореннями на –инъ і –анинъ: бояринъ (79:1,63) – «людина середнього достатку», дворянинъ (79:1,203) – «придворний».

Назви за релігійною належністю свій склад майже не поповнювали. Крім успадкованих з мови попередньої епохи іменників, фіксуються деякі нові утворення: господинъ (79:1,186) – «титул священика», поганинъ (79:2,145) – «язичник».

Суфікс –анъ (-янъ)

Бідний давньоруський матеріал, представлений одиничними утвореннями без живих мотиваційних зв’язків, а також пізні фіксації апелятивних структур на –анъ дали підставу М.Белію трактувати –анъ як власне українське утворення. За М.Белієм, суфікс –анъ з’явився в українських південно – східних і меншою мірою в південно – західних говорах як результат семантично однотипних утворень від ідентичних основ типу головатень на структуру типу голован. Однак з огляду на те, що структури з цим формантом все ж фіксуються й у пам’ятках XI – XIIIст., і в середньоукраїнській мові XIV –XV ст. як мікротопоніми типу Києванъ, Грътанъ, Степанъ і власні та особові назви слід вважати лише факторами, що інтенсифікували процес експансії праслов’янського за походженням суфікса в творенні української апелятивної лексики. Багато іменників з цим формантом полімотивовані, що дало підставу окремим мовознавцям одні і ті ж структури (типу голованъ, бороданъ) співвідносити або з твірними іменниками, або з прикметниками [3, с.114].

Відприкметникові похідні, що позначають людей, – це майже виключно найменування за зовнішньою ознакою: здорованъ (79:1,285). Віддієслівних назв осіб не фіксується. Відсубстантивні назви осіб всуціль атрибутивні. Майже всі вони характеризують особу за зовнішньою ознакою: гетьманъ (79:1,184), пасананъ (79:2,84), басурманъ (79:1,44). Також наявна назва знаряддя для певного виду діяльності: картанъ (79:1,359) – «пушка»; та результат дії:дувань (79:1,231) – «здобич».

Суфікс –унъ

Цей формант набув продуктивності й викристалізував свої функції на терені української мови. У «Матеріалах до Словника…» Євгена Тимченка наявні лише віддієслівні іменники – назви за характерною поведінкою: брехунъ (79:1,68), бегунъ (79:1,47).

Суфікс –ачъ

Суфікс –ач в українській мові належить до тих, які за рівнем продуктивності й функціональним навантаженням складають національну специфіку іменникового словотвору: дослідники неодноразово відзначали його високу продуктивність в українській мові. У пам’ятках давньосхіднослов’янської епохи утворень на –ач зафіксовано мало, тенденції дальшого розвитку форманта лише закладалися. Тому подальша його доля виявилася такою неоднаковою в різних східнослов’янських мовах [15, с.48].

Відприкметникове творення з суфіксом –ач на терені української мови було і є найменш розвиненим: вусачъ (79:1,148), силачъ (79:2,148).

2.2 Різновиди конфіксальних іменників чоловічого роду XV к. - XVII ст

Конфіксальна система української мови - продукт багатовікового попереднього розвитку. Історія кожної з груп конфіксів може бути предметом спеціального дослідження. Конфіксальні деривати привертають увагу науковців з ряду причин. Ці похідні мають досить складну і багато в чому ще не зовсім ясну історію. Різноманітні в семантичному плані, вони становлять інтерес з точки зору структурних особливостей, хоча викликають значні труднощі при обробці матеріалу. У визнанні конфіксів як самостійних морфем, можна умовно виділити три етапи: 1) до 60-х років ХХ ст., мова йшла виключно про суфіксально – префіксальне словотворення; 2) з кінця 60-х років, коли питання про конфікс з усією чіткістю було поставлено В.М.Марковим, але більшість вчених продовжувала залишатися на попередній точці зору (Лопатін В.В., УлухановІ.С. та ін.); 3) з 70-х років, коли проблема конфіксації розв’язується багатьма дослідниками, а термін «конфікс» отримує свій статус у мовознавчих працях (Казанська Е.В., Амінова А.А. та ін.).

У лінгвістичній літературі для позначення перерваних морфем існують різні назви: циркумфікс, біфікс, конфікси. Однак навіть серед прихильників терміна «конфікс» немає одностайної думки щодо його тлумачення [16, с.20]. У навчальній літературі конфікси найчастіше визначаються як «твірний засіб, що складається з двох афіксів». Ще конфікси визначають як морфему, двохафіксну морфему, двохелементний твірний засіб з єдиним словотвірним значенням. Останнє визначення відповідає принципу, згідно з яким у результаті одиничного акту морфологічного словотворення до твірної основи приєднується одна (і тільки одна) словотвірна морфема. На сьогодні цей термін є загальноприйнятим, а прихильники цього терміну дають переконливі аргументи на його користь. Отже, у дипломній роботі ми схиляємось до визначення, за яким конфікси – це складна переривчаста двохелементна морфема, яка має єдине словотвірне значення, яке формують її складові частини.

Особливість структурної організації конфіксальних морфем зумовлює їх функціональне призначення. У процесі одиничного словотворчого акту конфікс виконує одночасно структурну і семантичну функції. Структурна функція конфіксальних морфем полягає в їх організуючій ролі. Створюючи нове слово, конфікс уводить його в певний лексико-словотвірний клас, зумовлює його належність до певної частини мови, а також формує нову мовну одиницю. В основі семантичної функції конфіксів лежить їх здатність передавати різні типи значень[16, с.20 -21].

Препозитивним і постпозитивним елементам конфіксів (власне префіксів і суфіксів) притаманні відповідні функціональні ознаки. Ця схожість виявляється в подібності морфологічних явищ, що морфи, які репрезентують відповідно першу і другу частини конфіксів, мають такі ж правила їхнього вибору, які характерні для відповідних окремо взятих префікса й суфікса [71, с.38]. Проте ця схожість не є повною: не всі самостійні префікси та суфікси вживаються в ролі компонентів конфікса, так само як і не всі морфеми, що використовуються при конфіксальному словотворенні можуть функціонувати як власне префікси. Однак немає жодного конфікса, де б друга частина зустрічалась тільки в складі конфікса й не могла виступати як самостійний суфікс. Як другий елемент конфікс використовується не більше ніж десята частина іменникових суфіксів [47, с.42]. Афікси, що використовуються в ролі препозитивних частин конфіксів, майже всі питомо українські і відповідають наявним у мові прийменникам ( ви-, роз, без-, на-, не-) і історично виводяться з прийменників. Таким чином, повної тотожності між префіксами і суфіксами, з одного боку, і першим та другим компонентами конфікса, з іншого – немає. Це споріднені, генетично пов’язані, але певною мірою самостійні системи дериваційних засобів мови [41, с.103].

Дериваційні афікси характеризуються узагальненим характером своїх значень, який неоднаково проявляється в різних типах словотвірних морфем. Згідно з градацією абстрагованості значень, найнижчий ступінь узагальненості притаманний кореневим морфемам ( у корені закладене загальне лексичне значення слова), вищий – префіксам і найвищий суфіксам [6, с.5-6].

За ступенем узагальненості значень конфікси займають проміжне місце між префіксами й суфіксами. Однак вони мають свою внутрішню диференціацію за згаданим критерієм. Найвищий ступінь узагальненості у конфіксів на позначення абстрактних значень, менш узагальнені конфікси, що творять назви осіб та предметів. У свою чергу останні також диференціюються щодо ступеня узагальненості значень, бо конфікси – виразники локального значення менш абстрактні ніж конфікси – виразники кількісного та темпорального значень, а також менш абстрактні, ніж ті морфеми, що формують найменування осіб за певним типом стосунків або за віковими ознаками.

Формування конфіксального способу словотвору було викликане різними причинами: зміною словотвірних відношень у певних типах у зв’язку з розвитком дієслівно - іменних і субстантивно - ад’єктивних відношень в українській мові, переорієнтацією словотвірних одиниць, калькуванням іншомовних похідних утворень та становлення конфіксації як формування її на базі суфіксації й префіксації, але утворення дериваційних значень за допомогою комплексних словотворчих засобів має специфічний характер. На відміну від префіксів та суфіксів «комплексні мовні засоби здатні за один прийом реалізувати великі обсяги значень, що відповідає раціональному характеру системи мови [35, с.16].

При конфіксальному словотворенні компоненти тієї частини словотвірного значення, яку виражає афікс розподіляються між елементами конфікса, другий елемент якого передає загальне відношення предмета до поняття, названого мотивуючим словом (класифікуючи значення), а перший конкретизує це загальне відношення, виражаючи різні значеннєві модифікації (лексичне співзначення). Таке розмежування компонентів словотвірного значення між елементами словотвірного засобу спостерігається тільки при конфіксації. При інших способах словотворення де афікс є комплексною морфемою, таке розмежування не завжди наявне.

Іменники чоловічого роду – найменування осіб, утворені конфіксальним способом словотворення, поділяються на групи за зовнішніми чи внутрішніми ознаками, характерною поведінкою, об’єктом чи результатом діяльності, способом дії, соціальними станом, тимчасовим заняттям, типом особистісних стосунків і т. ін

Найбільша група найменувань осіб за зовнішніми чи внутрішніми ознаками утворена за допомогою конфіксів вы-…-никъ, рас-…-елъ, роз-…-никъ, роз-…-телъ, без-…-никъ, пер-…-никъ, под-…-никъ, по-…-елъ, з-…-никъ, на-…-никъ, не- …-никъ. Напр.: вымисленикъ (79:1,144) – «фантазер», распотрошителъ (79:2,291) – «марнотратник», переводникъ (79:2,92) – «керівник», подступникъ (79:2,140) – «хитрун», зневажитель (79:1,333) – «порушник», помстителъ (79:2,165) – «месник», бездольникъ (79:1,50) – «нещасливець», безмолвникъ (79:1,48) - «мовчун», розвязателъ (79:2,278) – «розв’язатель», згубникъ (79:1,315) – «гуртовик», змышленикъ (79:1,329) – «видумщик», безбожникъ (79:1,48) – «той, хто втратив віру», безверникъ (79:1,48) – «невіруючий», взгордитель (79:1,97) – «той, хто зневажає щось або когось», змыслячъ (79:1,329) – «той, хто прикидається», насильникъ (79:1,468) – «той, хто змушує», неповинникъ (79:1,494) – «невинна людина». В більшості слів переважає постпозитивний компонент –никъ.

Група на позначення назв осіб за характерною поведінкою була однією з найбільших у середньоукраїнській мові, у її творенні брали участь переважно конфікси об-…-никъ, по-…–никъ, на-…–никъ, по-…-ыръ. Напр., наглядникъ (79:1,450) – «наглядач», облудникъ (79:2,11) – «обманщик», пожегникъ (79:2,147) – «підпалювач», наіздникъ (79:1,454) – «наїзник», перезахователъ (79:1,295) – «зберігач», возникъ (79:2,95) – «перевізник», выдирачъ (79:1,135) – «грабіжник», поводыръ (79:2,120) – «поводир», повьдачъ (79:2,124) – «розповідач», потьшителъ (79:2,197) – «той, хто заспокоює».

Назви осіб за об’єктом чи результатом дії у середньоукраїнської мові творилися тільки за допомогою конфіксів вы-…-никъ, по-…-никъ, не-…-никъ . Наприклад: вымисльникъ (79:1,144) – «фантазер», поручьникъ (79:2,178) – «поручитель», невольникъ (79:1,478) – «невільник». Інші форманти в цій функції майже не вживалися. Потреби мовців наступних епох у творенні слів такого типу обслуговували конфікси з постпозитивним компонентом -никъ, зберігаючи невисоку, але відносно стабільну продуктивність. Напр, заступникъ (79:1,289) – «захисник», безбожникъ (79:1,48) – «безбожник», згубникъ (79:1,315) – «гуртовщик».

Група найменувань осіб за способом дії була не досить виразною. Вона нараховувала поодинокі утворення з конфіксами вы-…–никъ, при-…–никъ, на-…–никъ, пере-…–никъ, за– …–никъ, (рідше вы-…–ачъ, роз-… –ачъ, за-…–телъ): вывьдчикъ (79:1,132) – «розвідник», пришельникъ (79:2,241) – «прибулець», наказьникъ (79:1,458) – «прикажчик», перевозникъ (79:2,95) – «перевізник», розливачъ (79:2,280) – «поливальник», выдирачъ (79:1,135) – «грабіжник», выкладачъ (79:1,139) – «той, хто пояснює», вышпотителъ (79:1,163) – «спотворювач», заборонителъ (79:1,257) – «той, хто забороняє», захователъ (79:1,295) – «зберігач».

Група найменувань осіб за соціальним станом (такі як вырванецъ (79:1,151) – «обідранець», отходенъ (79:2,65) – «відступник», безбедникъ (79:1,48) – «той, хто не відчув біди») нараховувала поодинокі утворення, які формувалися за допомогою різноманітних конфіксів вы-…–ецъ, от-…–енъ, без-…–никъ.

В назвах осіб за родинними зв’язками, товариськими стосунками нараховується лише три утворення: облюбенецъ (79:2,12) – «жених», безженецъ (79:1,50) – «нежонатий», домовникъ (79:1,221) – «домочадець».

Назви осіб за сталим чи тимчасовим заняттям належать до групи середньої продуктивності: дозорецъ (79:1,217) – «наглядач», видавецъ (79:1,134) – «той, хто щось виготовляє», отходенъ (79:2,63) – «християнин, що пішов від господаря», опгонычъ (79:2,127) – «погонщик».

За реєстрацією назв посадових осіб, виконання професійних обов’язків нараховується декілька утворень: перекупецъ (79:2,95) – «той, що перекуповує», переводникъ (79:2,92) – «керівник», наіздникъ (79:1,454) – «наїзник», заступникъ (79:1,290) – «замісник», дознавецъ (79:1,216) – «дослідник».

Найменування осіб за місцем народження, проживання, назвою країни, етнічною, національною приналежністю: предмьщанинъ(79:2,246)–«житель передмістя».

Назви осіб за типом соціальних чи особистісних стосунків: провинникъ (79:2,224) – «той, хто провинився», роздорникъ (79:2,280) – «той, хто сварить людей», выбранецъ (79:1,129) – «обраний», выволанецъ (79:1,131) – «вигнанець».

Високопродуктивними є типи іменників, утворених за допомогою конфіксів з постпозитивним компонентом –никъ, які утворюють широке коло лексико – словотвірних значень. Вони виявилися найбільш гнучкими, мобільними в реагуванні словотвірної системи на потреби комунікативної діяльності, тому ми приділяємо їх аналізу більшої уваги і розглянемо ці деривати детальніше.

Конфікс на-…-никъ

Будучи одним з найпродуктивніших з-поміж конфіксів з другим компонентом –ник, у давньоруськоукраїнський період розвитку мови словотвірний тип іменників із зазначеним формантом належить до найчисленніших і найрозгалудженіших у семантичному плані. У джерелах середньоукраїнської мови функціонують утворення з конфіксом на-…-никъ, успадковані з попередніх періодів, наприклад: намьстникъ, насльдникъ, які не входять до словника Євгена Тимченка. А ось новотвори на позначення осіб за соціальним станом, особливостями поведінки, які хоч і в невеликій кількості з’явилися у даний період розвитку української мови наводяться у розглядуваних «Матеріалах до Словника…»: надворникъ (79:1,471) – «той, хто належить до великого княжого роду», наушникъ (79:1,492) – «пліткар», наперстникъ (79:1,480) –«той, хто зберігає коштовності».

Лексико – словотвірний підтип найменувань з предметною семантикою («предмет, що призначений знаходитись на тому, що називає мотивувальне слово») починає формуватись ще у праслов’янський період, а у джерелах середньоукраїнської мови фіксуються такі назви з предметним значенням: а) частини назв одягу : наплечникъ (79:1,482) – «верхня частина одягу священника від плечей на спину», нагрудникъ (79:1,469), начольникъ (79:1,498); б) назви елементів кінської упряжі: наритникъ (79:1,485), набедрикъ (79:1,467); в) деякі інші найменування: нагробникъ (79:1,469), напорожникъ (79:1,484). Вони називають деривати на позначення неістот, що є характерною ознакою цього часу.

Словотвірний тип іменників з формантом на-…-никъ – один з найчисленніших і найбільш розгалужених у семантичному плані серед конфіксальних дериватів.

Конфікс без-…–никъ

Утворення з даним конфіксом в основному представлені пам’ятками книжнослов’янського типу мови. У результаті міжмовних контактів до ХVІІ-ХVІІІ ст. давня руськоукраїнська мова засвоїла певну кількість лексем з інших мов і найпоширенішими є запозичення з праслов’янської (беззаконикъ (79:1,41), безганикъ (79: 1, 4) – «той, хто не має Батьківщини, свого міста», безмездникъ (79:1,43) і т. ін.). Середньоукраїнська мова зберегла лексико – словотвірні типи похідних ХІ-ХІІІ з розгляданим афіксом, хоч деякі слова виходять з ужитку, наприклад: безгодословникъ – «той, хто говорить нечесно, не до речі», безприобщьникъ – «той, хто відлучений, не має причастя».

За допомогою аналізованого форманта у мові ХV-ХVІІІ ст. творилися виключно назви осіб: а) назви осіб, у яких заперечується характерна зовнішня чи внутрішня ознака, поведінка тощо: беззаконикъ (79:1,41), безнадежникъ (79:1,43), безмьздникъ(79:1,43); б) найменування осіб, за відсутністю того, що названо мотивувальним словом: безоружникъ (79:1,47), безградникъ (79:1,46), безимьньникъ (79:1,44); в) деякі похідні утворювали синонімічні пари: безвьрникъ – безбожникъ, безмьздникъ – безсребрьникъ.

Новотвори ХVІ-ХVІІІ ст. також співвідносні з прийменниково – відмінковими сполуками або відповідними іменниками в називному відмінку. Здебільшого це назви осіб, у яких заперечується характерна зовнішня чи внутрішня ознака, поведінка тощо, названа мотивувальним словом (безеільникъ); похідні, що позначають осіб за соціальним станом (бездомникъ), але у розглядуваних нами «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка вони відсутні.

ХV-ХVІІІ ст. – етап шляху, яким йшло становлення і розвиток словотворчої конфіксальної морфеми без-…-никъ, а в сучасній українській мові більшість розглянутих лексико – словотвірних груп набула подальшого ширшого розвитку.

Конфікс по-…-никъ

У писемних пам’ятках староукраїнського періоду виявлена невелика кількість похідних з елементом по-…-никъ: а) назви осіб за місцем народження чи проживання: повесникъ – «мешканець вісі»; б) назви осіб за часом їх народження: последникъ – «нащадок, представник наступного покоління»; в) назви осіб за соціальним станом: подверникъ – «придверник, приворотник» [37, с.109].

Численний матеріал пізніших часів переконливо свідчить про те, що цей конфікс набув продуктивності після ХІІІ ст. Наприклад: поплечникъ – «підручна людина, помічник», похльбникъ– «нахлібник, прихлібник, утриманець» [37, с.110].

Більше 120 дериватів виявлено впродовж писемної історії розвитку української мови з конфіксом по-…-ник. Порівняно з попередньою епохою, у джерелах пізньої середньоукраїнської мови похідних назв осіб трапляється більше: подворникъ (79:2,130), попутникъ (79:2,171), поьздникъ (51:2,189), побережникъ (79: 2,124) – «лісник», посльдовникъ (79:2,181).

У «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка наявні віддієслівні похідні з конфіксом по-…-ник, які утворюють кілька лексико-словотвірних груп: а) найменування осіб за характерною ознакою, поведінкою: похлебникъ (51:2,186) – «нахлібник», похатникъ (51:2,185) – «той, хто блукає по чужих хатах»; б) назви осіб за видом діяльності: поручникъ (79:2,178) – «поручитель», порубникъ (79:2,177) – «той, хто самовільно рубає ліс, дерева», поьздникъ (79:2,181) – «виїзний суддя»; в) назви осіб за соціальним станом: подвирникъ, поливальникъ; г) назви осіб за виконанням обов’язків: позолотникъ, погрянишникъ, позолотникъ.

Кількісне збільшення назв цього типу відбувається не лише внаслідок залучення нових твірних основ, а й за рахунок наповнення старих структур новим змістом: попутникъ (79:2,176), попльчникъ (79:2,175), припутникъ (79:2,147), пришельникъ (79:2,149), притрапезникъ (79:2,148), прикровникъ (79:2,145) .

Кофікс под-…-никъ

У давньоруськоукраїнський мові цей формант служить для творення назв осіб або тварин, котрі перебувають під тим, що позначене мотивувальним словом: подручникъ – «той, кому щось доручено» [37, с.111].

У середньоукраїнській мові XV-XVIII ст. регулярно, хоч і в невеликій кількості, з’являються новотвори з конфіксами под-…-никъ на позначення істот (зрідка – неістот) : подушникъ (79:2,142) – «той, хто збирає податки», подступникъ (79:2,140) – «підступна людина», подножникъ (79:2,131) –«килимок», подперсникъ (79:2,134) – «місце для зберігання коштовностей».

Конфікс за-…-никъ

Розгляданий формант у давньоруськоукраїнський мові виявлений лише у двох похідних на позначення зброї, призначеної знаходитись на тому, що названо вивідним словом: засапожникъ – «вид холодної зброї, кинджал», та відтінку шляху, який протікає за тим, що назване твірним словом: залозьникъ – «шлях, сухопутне відгалуження» [37, с.112].

У середньоукраїнській мові іменники з афіксом за-…-никъ служать для позначення осіб за особливостями поведінки: заушникъ (79:1,293) – «пліткар», заступникъ (79:1,290) – «замісник». Всього у мові аналізованих пам’яток ХVІ-ХVІІІ ст. з конфіксом за-…-никъ налічується близько 10 дериватів [37, с.112].

Конфіксом над-…-ник

Наявні окремі деривати із конфіксом над-…-ник, як правило, назви того, що перебуває над чимось, названим мотиватором : надгробникъ (79:1,50), наддверникъ (79:1,51), надпорожникъ (79:1,56) і позначали деривати на позначення неістот.

Обстежений матеріал дозволяє констатувати, що в середньоукраїнській мові при збереженні більшої частини похідних з попереднього періоду словотвірні типи набули подальшого розвитку, виникли нові словотвірні типи. Загальна кількість іменників з постпозитивним компонентом –никъ, зафіксованих у джерелах ХV-ХVІІІ ст., 94 іменники, котрі дериватовані 14 конфіксами [37, с.115]. Походження майже всіх типів утворень з просторовим значенням пов’язане з ускладненням суфікса –никъ відмінкових конструкцій з прийменниками, які дають різну просторову орієнтацію ( за, на і т. д.). Конфіксальні похідні з постпозитивним компонентом –никъ позначають предмет, особу, котрі перебувають у якому-небудь відношенні до іншого предмета, особи, названого в основі. Ці відношення визначаються переважно лексичним значенням препозитивної частини, що надає дериватам різноманітних значень: простору, сумісності, залежності чи підлеглості, схожості, заперечення. Як свідчить матеріал, вцілому за допомогою конфіксів творилися назви осіб: конфікси без-…-никъ, по-…-никъ, под-…-никъ, за-… -никъ в розглядуваний період служили лише для найменувань осіб, а конфікси на-…-никъ та над-…-никъ могли творити й назви неістот. У «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка деривати з конфіксами через-…-никъ, перед-… -никъ, уз-…-никъ, су-…-никъ, при-…-никъ, па-…-никъ, взагалі відсутні, хоча наявні в інших пам’ятках даного періоду.

Нерозвиненість, слабку продуктивність окремих конфіксальних типів зумовили такі причини: 1) семантична перевантаженість форманта; 2) конкуренція з боку формантів, які з’явились у мові й спеціалізуються в тому чи іншому плані; 3) виникнення соціальних потреб у найменуваннях певного типу [46, с.95]. Слабка продуктивність конфіксів також може бути зумовлена й тим, що він використовується для найменування предметів за їх ознаками (зовнішніми чи внутрішніми), котрі кількісно обмежені й не мають тенденції до зростання [37, с.115].

Основний шлях становлення конфіксальних словотвірних типів з другим компонентом –никъ – формування конфіксації на ґрунті суфіксації прийменниково – відмінкових форм [23, с.12]. Аналіз іменникових дериватів дає підстави стверджувати, що прийменниково-відмінкові конструкції стали лише історичною базою для формування власне конфіксальних іменників. У період функціонування пізньої середньоукраїнської мови розглядувані конфікси продовжують функціонувати з різним ступенем словотворчої активності, чіткішими стають конфікси кожного форманта.

Конфікси з постпозитивним компонентом -ецъ

Група конфіксів з постпозитивним компонентом –ець набагато бідніша попередньої. У середньоукраїнській мові деривати з постпозитивним компонентом –ець служать для творення назви осіб, котрі мешкають поблизу названої твірним іменником території та ін.

У «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка наявні віддієслівні похідні з постпозитивним компонентом -ець, які утворюють кілька лексико-словотвірних груп: а) найменування осіб за характерною ознакою, поведінкою: облюбенецъ (79:2,12) – «жених», безженецъ (79:1,50) – «нежонатий»; б) назви осіб за видом діяльності: дознавецъ (79:1, 216) – «дослідник», дозорецъ (79:1,217) – «наглядач», перекупецъ (79:2,95) – «той, що перекуповує», видавецъ (79:1,134) – «той, хто щось виготовляє»; в) назви осіб за соціальним станом: выволанецъ (79:1,131) – «вигнанець», выбранецъ (79:1,129) – «обраний», вырванецъ (79:1,151) – «обідранець».

Конфікси з постпозитивним компонентом –телъ

Дослідники одностайні в тому, що давньосхіднословянський суфікс –телъ праслов’янського походження, де він служив для творення назв осіб чоловічого роду [37, с.150]. У мові східних слов’ян суфікс –телъ був автохтонним елементом, а старослов’янська мова стимулювала його словотворчу активність [37, с.151]. Нечисленні конфіксальні форманти з фінальним –телъ вичленовуються в іменниках XVІ-XVIII ст. і великою продуктивністю не відзначаються.

У розглядуваному нами словнику Євгена Тимченка знаходимо поодинокі утворення, що позначають особу, котра виконує дію, названу мотивувальним словом: помстителъ (79:2,165) – «месник», захователъ (79:1,295) – «зберігач».

Деривати, що називають особу з огляду на її спосіб життя: распотрошителъ (79:2,291) – «марнотратник», зневажитель (79:1,333) – «порушник».

Конфіксальні форманти з фінальним –телъ, що називають особу за внутрішніми ознаками: помстителъ (79:2,165) – «месник», взгордитель (79:1,97) – «той, хто зневажає щось або когось», потьшителъ (79:2,197) – «той, хто заспокоює», вышпотителъ (79:1,163) – «исказитель».

Конфікси з постпозитивним компонентом –ачъ

Суфікс –ачъ наслідок ускладнення парсловянського суфікса «аkъ». У слов’янських мовах цей суфікс був досить продуктивним, виступаючи здебільшого в агентивній функції [37, с.152].

Як постпозитивний елемент конфіса –ач траляється лише у чотирьох формантах, які вичленовуються в похідних XV– к.XVII ст. Вони називають осіб за видом діяльності: выдирачъ (79:1,135) – «грабіжник», выкладачъ (79:1,139) – «той, хто пояснює», розливачъ (79:2,280) – «поливальник», повьдачъ (79:2,124) – «розповідач».

Також у «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка наявні іменники чоловічого роду з постпозитивним елементом : -якъ : змышелякъ (79:1,329) – «той, хто щось вигадує», –ячъ: змыслячъ (79:1,329) – «той, хто прикидається», –ыръ: поводыръ (51:2,120) – «поводир», –енъ: отходенъ (79:2,65) – «християнин, що пішов від господаря», – ычъ: опгонычъ (79:2,127) – «погонщик», – инъ: предмьщанинъ (79:2,246) – «житель передмістя».

При конфіксації елемени тієї частини словотвірного значення, яку виражає афікс, розподіляються між елементами конфікса. Препозитивна частина конкретизує загальне відношення предмета до поняття, виражаючи різні значеннєві модифікації, тобто зумовлює належність деривата до певного загального словотвірного значення. Постпозитивний елемент виконує класифікуючу функцію, тобто виражає загальне відношення предмета до того, що позначає мотивуюче слово. Друга частина конфікса також формує лексико-словотвірну семантику слова або надає йому певного семантичного відтінку, зумовлює семантичну дистрибуцію форманта в словотвірно-семантичних полях, а також впливає на сферу поширення іменника та його стилістичну маркованість. Постпозитивний компонент конфікса виконує модифікаційну функцію – модифікує граматичне значення твірного слова.

Вивчення становлення і розвитку конфіксальної словотвірної підсистеми іменника дає підстави стверджувати, дана підсистема української мови ХV-ХVІІІ ст. є закономірним продовженням цієї системи праслов’янського періоду. Участь конфіксальних формантів у реалізації лексико-словотвірних значень неоднакова, тому що на конфіксальну деривацію іменника істотно впливали як екстра-, так і інтралінгвальні чинники. Конфіксація стоїть в одному ряді з іншими морфологічним способами: вона служить творенню слів у одиничному акті словотворення, що здійснюється за допомогою двохелементної морфеми.

Конфіксальні деривати становлять цілісну систему, в якій кожен елемент виконує визначену йому функцію, виражаючи певне, лише йому притаманне словотвірне значення, не ускладнюючи мовну модель, в якій вона реалізується, що дає можливість точно та чітко висловити думку.

Конфіксальна система середньоукраїнської мови – продукт багатовікового попереднього розвитку. Історія кожної з груп конфіксів чи навіть одного конфікса може бути предметом спеціального дослідження.

2.3 Словотвірна підсистема безсуфіксних іменників чоловічого роду

На думку вчених, нульові словотворчі засоби давньої мови ХІ – ХІІІ ст. ст. виникли на основі матеріально виражених тематичних суфіксів індоєвропейської епохи. Саме тому слова, утворені таким способом, спочатку мали у своєму складі кореневу, суфіксальну і флексійну морфеми, напр.: ходъ – cho-d-o-s [53, с.61]. Вчені також вказують, що звичайний вплив на відповідні іменники мали їхні дериваційні зв’язки з девербативами. Спочатку іменники й дієслова «перебували в практичних словотвірних відношеннях», згодом уже в праслов’янській мові, вони стали сприйматися як похідні, і, врешті – решт, це стимулювало творення нових віддієслівних іменників [2, с.21]. Нульовий суфікс продукує девербативи з різними граматичними показниками роду й числа, зокрема: іменники чоловічого роду з нульовою флексією (типу напад, хід). Більшість таких дериватів утворюється на базі префіксальних дієслів. Отже, префіксація стимулює процеси нуль суфіксального девербативного словотворення.

Сучасний підхід до з’ясування словотвірних процесів дозволяє визначити іменники з транспозиційним значенням опредметненої дії як синтаксичні деривати, які виникли внаслідок трансформації вербатива у субстантив, що пов’язано зі зміною синтаксичних умов функціонування дієслова в реченні (переміщення дієслівних предикатів у граматичну позицію підмета). На противагу лексичним дериватам, які містять у своїй структурі компонент, відсутній у семантиці мотивувального, зміст синтаксичного деривата збігається зі змістом твірного, що дає підстави кваліфікувати такі семантичні відношення як транспозиційні. Формант за таких умов лише переводить дієслівну основу в іменникову.

Девербативні іменники, об’єднані спільним значенням «опредметнена дія/стан», є репрезентантами різних родів дії: тривалої, розгорнутої в дії, результативної та ін.

Категорію опредметненої дії, процесу, стану формують іменники на позначення інтелектуальної, комунікативної діяльності людини; процесів , пов’язаних зі сферою її трудової та професійної діяльності; волевиявлення; морально – етичних понять і відносин; стану, почуттів; переміщення, пересування; виробничих та технологічних процесів; психічних та фізіологічних процесів; дій суб’єктів живої і неживої природи; обрядів, звичаїв, традицій; дій, що належать до різних галузевих сфер.

Нульовий суфікс продукував розглядані віддієслівні іменники з різними граматичними показниками роду і числа, зокрема іменники чоловічого роду з нульовою флексією (типу драпьжъ (79:1,232) – «пограбування», падежъ (79:2,79) – «падіння»). Більшість таких дериватів утворено на базі префіксальних дієслів, отже, є підстави вважати, що префіксація певною мірою стимулює процеси нульсуфіксального девербативного творення іменників із граматичним значенням предметності.

Нульові словотворчі засоби давньосхіднослов’янської мови виникли на базі матеріально виражених тематичних суфіксів індоєвропейської епохи, а тому слова згаданого типу творення спочатку мали в своїй структурі кореневу, суфіксальну і флексійну морфеми: бьгъ, ходъ. Великий вплив на подальшу долю таких імен справило встановлення ними відношень з дієсловами, що активізувало словотвірну активність у праслов’янській мові деяких частин цих суфіксів. Паралельно від одних і тих же кореневих основ могли утворюватися ітеративні і каузативні дієслова. Це дало поштовх для творення нових девербативів.

Суфікси -ъ, -ь, -а в праслов’янській мові мали специфічний характер, вони поєднували в собі дві функції: словотвірну і флексійну, тобто виконували роль дериваційних формантів і одночасно вказували на належність дериватів до певного типу відмінювання. Ця двофункціональність була рисою, яка суттєво відрізняла структури з нульовим суфіксом від дериватів з матеріально вираженим формантом. Тематичний суфікс поступово втрачав своє словотвірне значення і повністю поглинався флексією. Виразником словотвірної похідності між словами стала нульова морфема [2, с.67].

Пари «іменник – дієслово» в історичний період почали сприйматися мовцями як взаємозалежні, в яких відбувалася зміна мотиваційної співвіднесеності, що дало ґрунт для зворотного словотворення. Г.О.Ніколаєв ці іменники в плані їх генетичного відношення до однокореневих дієслів поділяє на три групи: а) утворення незалежно від дієслів і паралельно до них від одного давнього кореня (сучасні брід, грім тощо); б) утворення від дієслова (прохід, загін); в) імена, що послужили твірною базою для дієслів (рід, суд, лов та ін. «безпрефіксні утворення») [37, с.12].

Розвиток залежності нульової суфіксації від дієслів пов’язаний з рядом факторів: 1) посиленням дієслівності в розвитку дієслівно-іменних словотвірних відношень; 2) із збереженням у семантиці віддієслівних імен, що втратили давні похідні від даного імені, і дієсловом, яке часто є синонімом до втраченого; 3) з розвитком у цих іменах абстрактного значення дії чи стану; 4) з відсутністю матеріально вираженого елемента, який закріпив би їх місце в словотвірному ланцюгу та ін.

Занепад зредукованих голосних викликав зміни у формально – фонетичних модифікаціях нульового форманта. Так на місці давнього поєднання нульового суфікса й матеріально вираженої флексії – ь або –ъ виник формант, який являє собою єдність нульового суфікса і нульового закінчення. При цьому давній суфікс – ь не зникає безслідно, а залишає по собі морфонологічні зміни в похідній основі ( пам’ятати – пам’ять, печатати – печать, мазати - мазь, зелений - зелень). У сучасній українській мові відсутні історичні умови, що породили ці та більш давні чергування [2, с.68].

Ці зміни формують нові різновиди твірних основ у складі похідних, допомагають уникнути небажаних фонемних сполучень, створюють необхідні умови для поєднання словотворчих одиниць.

В українській мові для творення назв осіб чоловічого роду нульовий формант виступає у двох модифікаціях: нульовий суфікс з додаванням закінчення –а та нульовий суфікс з додаванням нульового закінчення.

За допомогою нульового суфікса в XV– к.XVII ст. чоловічі назви осіб творилися в основному від дієслів. Іменників зі значенням особи фіксується небагато. Їх основний масив успадкований з давньосхіднослов'янської мови.

Поступово збільшується кількість назв осіб - носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх поведінку, соціальний стан, родинні стосунки тощо. Так, іменник вьжа (79:1,161) – «знавець» в «Матеріалах до Словника..» Є.Тимченка подається аж під XVIIIст. Цей іменник послужив основою для творення префіксального невіжа, що фіксується в пізніших пам’ятках.

Іменники чоловічого роду зі значенням опредметненої дії, утворені за моделлю ДО + -О (дієслівна основа з додаванням нульового суфікса) становлять основний масив розгляданих похідних, які позначають тривалу дію більшої чи меншої інтенсивності, наприклад: пописъ (79:2,170) – «перепис», друкъ (79:1,234) – «друкування», похопъ (79:2,200) – «намаганння», примусъ (79:2,277) – «примушування», розмыслъ (79:2,283) – «роздумування», споръ (79:2,349) – «сварка». Згаданий словотвірний тип на різних етапах розвитку української мови був досить продуктивним. Після ХVІІІ ст. іменники зазначеного типу збільшують свою чисельність.

Віддієслівні іменники чоловічого роду з нульовим суфіксом можуть позначати їх одноактну дію. Вони репрезентуються утвореннями, у яких виступає твірна основа інфінітива з усіченою фіналлю. Нульсуфіксальні утворення на позначення одноактової дії вже функціонували в XVІ – к.XVIIІ ст., наприклад: разъ (79:2,265) – «удар», хоч зустрічаються вони рідше вище зазначених іменників.

Девербативи, утворені за розгляданою моделлю, тяжіють до різних лексико – словотвірних груп, що є свідченням семантичної поліорієнтації нульового форманта. У розглядуваному нами словнику Євгена Тимченка це непоодинокі іменникові утворення на позначення переміщення, пересування, наприклад: наиздъ (79:1,457) – «наїзд», упадъ (79:2,431) – «падіння», отходъ (79:2,73) – «відхід».

Вже фіксувались утворення на позначення комунікативної діяльності людей: викладъ, одчетъ, доказъ, розказъ і. т. ін. А у «Матеріалах до Словника…» наявний лише один іменник розглядуваного типу: опытъ (79:2,50) – «допит».

Іменники на позначення вчинків людини виявили певну стійкість в історії української мови. Окремі давньоруськоукраїнські іменники вийшли з ужитку, але більшість збереглася, слугуючи моделлю для нових девербативів [53, с.66]: арештъ (79:1,34) – «арешт».

Активно відбувався процес творення девербативів на позначення морально-етичних вчинків, стосунків між людьми: сваръ, отпоръ, посваръ, заводъ, допроси [53, с.66]. Але у розглядуваному нами словнику знаходимо лише два приклади: заводъ (79:1,262) – «суперечка», падежъ (79:2,79) – «падіння».

Іменників на позначення звукових процесів, що супроводжують дію словник Євгена Тимченка фіксує порівняно невелику групу: гукъ (79:1,193) – «тріск», покрикъ (79:2,155) – «крик», брязкъ (79:1,71) – «звук»;

Зустрічаються й структури на позначення дії, що належить до різних галузевих сфер: драпежъ (79:1,232) – «грабіж», пописъ (79:2,170) – «перепис».

Поступово розширюється коло іменників на позначення стану, почуттів, бажань і взагалі людських якостей: подзоръ (79:2,133) – «підозра», поспьхъ (79:2,185) – «поспішність», похопи (79:2,200) – «стремління». Ця група слів у староукраїнській мові належала до активного шару лексики і тому майже в повному складі зберігається в сучасній мові [2, с.132].

Іменники з відсутнім другим компонентом на позначення назв певної діяльності називають дію, виражену мотивувальним словом: переборъ (79:2,92) – «перебирання», подьль (79:2,143) – «розподіл», примусь (79:2,227) – «змушування».

Певну стійкість виявив лексико-словотвірний тип іменників, що називають процеси інтелектуальної діяльності людини: домиселъ, задумъ; у розглядуваному нами словнику є лише один іменник даного типу: розмыслъ (79:2,283) – «роздуми».

В українській мові серед нульсуфіксних утворень активізувався формант із закінченням –а. Це назви осіб за зовнішніми чи внутрішніми ознаками (Напр.: звадца (79:1,304) – «обманщик», згубца (79:1,315), кламца (79:1,315) – «брехун», лакомца (79:1,397) – «користолюбець»; за результатом діяльності ( Напр.: звитяжца (79:1,305) – «переможець», мовца (79:1,432) – «оратор», вдавца (79:1,88) – «донощик»).

Протягом розвитку середньоукраїнської мови, утворення на позначення переміщення, пересування та іменники на позначення комунікативної діяльності людей використовуються різною мірою в усіх стилях розвитку мови, деривати на позначення одноразової дії вживаються переважно в уснорозмовному мовленні, мові художніх творів, епістолярному стилі.

Іменникові структури з матеріально не вираженим постпозитивним елементом сформувалися на базі нульової суфіксації. Вони є дієвою словотворчою одиницею дериваційної системи української мови, їх використання значно збагачує кількість похідних іменників.

2.4 Композитні іменники чоловічого роду в словотвірній системі пізньої середньоукраїнської мови

Дослідники дійшли висновку, що складання основ як спосіб словотворення іменників уже дуже широко простежувалося в праіндоєвропейській мові, пізніше – в праслов’янській, з якої воно перейшло до мов східних слов’ян. Слов’янські складні слова (назви божеств, людей, міст – Стрибогъ, Владимиръ) слугують однією з ознак того, як розвивалось в праслав’янській мові словоскладання і такому поширенню та збагаченню словника в давньописемній мові сприяло прийняття християнства й зумовлені цим переклади з грецької мови.

Українська мова має у зв’язку зі своїм походженням двоякого роду складні іменники. Одні з них слов’янські мови успадкували із праслов’янської доби, інші виникли вже в історичні часи, у ході розвитку окремих слов’янських мов.

В.В.Лопатін складно-суфіксальний спосіб називає «змішаним способом словотворення». Дериватолог також зазначає, що «виключно продуктивним є тип складних іменників з другим компонентом – основою дієслова» [52, с.85].

В українській мові основоскладання перебуває у тісному зв’язку і взаємодії з розвинутою системою суфіксального творення іменників. «Основоскладання в поєднанні з суфіксацією використовується для творення іменників, другим компонентом яких є основа дієслова або іменника. Суфікс виступає як оформлювач складного слова» [30, с.134]. При творенні композитних одиниць використовувалися ті ж словотворчі засоби, що й при творенні простих за будовою іменників.

Серед дериватологів немає одностайності з приводу такої ознаки складно – суфіксальних іменників як самостійна невживаність другого компонента [51, с.5]. Одні вчені вважають, що зазначені похідні відрізняються від чистого складання типом мотивації та формально підтверджуються самостійною невживаністю другого компонента (Бикова, Гонцова, Земська та ін.). Так, слова чорноземецъ, книголюбецъ не могли бути утворені чистим складанням, бо не існує в мові слів земець, любець. Кожне з них мотивується двома словами (книга і любити, земля і чорний), а суфікси «скріпили» це складення і внесли своє значення в загальний зміст слова. Прихильники іншої точки зору вважають, що такого критерію як «невживаність другого компонента» ще недостатньо для відмежування складносуфіксальних морфем, оскільки можливість другого компонента вживатись поза складенням ще не означає що саме це слово є одним із твірних конкретного композита. Необхідно встановити, що воно має здатність до лексичної та синтаксичної сполучуваності з іншими твірними, представленими в структурі складного слова у вигляді чистої основи. Твірні складення є членами синтаксичної конструкції, що входить у ролі мотивувальної частини в структуру значення складного слова (Макухіна, Моісєєв, Головін). Таким чином, при визначенні складно-суфіксальних дериватів слід спиратися не на вживаність/невживаність у мові опорного компонента як самостійної лексичної одиниці, а на семантично мотивувальні словосполучення: слова типу книголюбецъ можна розгорнути в словосполучення з використанням другої частини як самостійного слова (любити книгу).

Що стосується морфологічної будови композитів, то перша частина має значно більше різновидів, ніж опорний компонент. Вона може бути представлена іменниковими й дієслівними основами.

Дослідники словотвору складних іменників вказують на синтаксичний характер їхнього творення. Мовознавці розрізняють у складеннях внутрішній синтаксис, тобто порядок розташування елементів, їх зв'язок, і зовнішній синтаксис – співвіднесеність з еквівалентними синтаксичними конструкціями [41, с.7-8]. У словотвірній традиції складні слова співвідносяться зі словосполученнями, зв'язок з якими інтерпретується по-різному.

Сформувались різні підходи до вивчення композитів, до окреслення обсягу поняття, яке вони позначають, а також до розмежування основоскладання та словоскладання як двох різновидів способу складання. У різних авторів визначення композитів ґрунтується на певною мірою різних засадах, принципах. Виділяються чотири основні різновиди характеристик композитів [51, с.73]: 1) за основу береться морфемна структура слова: наявність двох чи більше кореневих морфем; 2) на перший план висувається семантична єдність компонентів складання; 3) в основу трактування композитів покладено співвіднесеність складного слова зі словосполученням; 4) складні слова утворюються за принципом аналогії.

Межа між композитами та простими дериватами встановлюється з урахуванням кількості та значущості ономасіологічних ознак у складі лексеми: прості похідні назви мають одну ознаку, яка є центром лексичного значення, складні слова містять кілька кореневих компонентів семантична модифікація яких становить смислову структуру композита.

Композити (у вузькому розумінні) – це складні слова, утворені основоскладанням. Саме в цьому значенні ми вживаємо термін «композит» у своєму дослідженні.

Композити з суфіксом -ець

На думку дослідників, складення в поєднанні з суфіксацією становило собою основний спосіб творення композитів - назв осіб у давньоруський період [81, с.22]

Складно - суфіксальні іменники з суфіксом –ецъ у мові ХІ – ХІІІ ст. становили різнопланову, високопродуктивну словотвірну мікросистему [51, с.96]. Частина опорних компонентів складно-суфіксальних іменників – назв осіб характеризувалися високим ступенем продуктивності й виконувала моделеутворювальну функцію. Зокрема, досить вживаними були такі елементи: -носець. -давець, -творець. Деякі компоненти входять до складу одиничних утворень, вживання яких обмежується рамками однієї пам’ятки, але є й такі, серед перших компонентів назв осіб яких за функціональною дією найбільш вживаними виступають: бого-, книго-. Найуживаніші компоненти складень являють свого роду продуктивну модель, ніби відкритий тип слова, за яким легко творяться нові деривати. Назви осіб з опорною дієслівною основою й суфіксом –ецъ мали словотвірне значення «носій відношення до дії» або «носій процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості». Широко побутують вони й у середньоукраїнській мові, їх творення з формантом –ецъ підпорядковане тим же закономірностям, що діяли в давньоруськоукраїнський період. Щоправда, у пам’ятках ранньої середньоукраїнської мови зафіксована невелика кількість таких похідних. Це зумовлено характером збереження джерел, де відображалося живе народне мовлення. А словотворення за допомогою основоскладання було дуже обмежене у народній розмовній мові ХІV-ХVІ ст. Проте у «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка, хоч і у невеликій кількості, але трапляються деривати, успадковані з давньоруськоукраїнської книжної мови: книгописецъ (79:1,366) – «той, хто переписує книги», богомолецъ (79:1,60) – «той, хто молиться богу».

Складно-суфіксальні іменники з субстантивно – вербальними основами та суфіксом -ець широко побутують у середньоукраїнській мові. Проте у пам’ятках пізньої української мови зафіксована невелика кількість таких похідних. Це зумовлено характером збережених джерел, де відображалось живе народне мовлення. А словотворення за допомогою основоскладання було дуже обмеженим у народній розмовній мові XIV-XVIст. Але спостерігається інтенсивне поповнення структурного типу новими похідними: китоловецъ(79:1,364) – «той, хто ловить китів», речотворецъ (79:2,97) – «промовець», броздоносецъ (79:1,71) – « той, хто сідлає коня».

Творення складних іменників, структура яких поєднувала субстантивно – вербальні основи, базувалося на об’єктних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення. Усім композитам цього типу властива модель N+V+ець (складання основи іменника з основою дієслова з додаванням суфікса –ець, що підкреслює виконання дії над певним об’єктом, вираженим першою основою складення, наприклад: полководець (79:2,95) – «той, хто водить полки».

Поодинокі іменники для адекватного опису їх значення потребують доповнення, перефрази додатковим семантичним компонентом: земльделецъ (79:1,307) – «не той, хто робить землю, а той, хто робить на землі», богомолець (79:1,61) – «не той, хто молиться богом, а той, хто молиться богу ».

У назвах осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості, у давньоруськоукраїнській мові морфологічне вираження першого компонента мало значно більше різновидів, ніж у попередній групі, і було представлене такими типами основ: субстантивними – книголюбецъ (79:1,367) – « той, хто любить книгу», адвербіальними – дъвоеженецъ (79:1,231) – «той, хто двічі одружувався», нумеральними – перволюбецъ (79:2,88) – «той, хто бажає бути першим», промінальними – самовидець (79:2,308) – «свідок».

Трапляються у джерелах середньоукраїнської мови композити з першим займенниковим компонентом, що вказують на назви осіб за функціональною або характеризувальною дією, наприклад: самокупецъ, самодержець і т.д., але у розглядуваному нами словнику Євгена Тимченка вони відсутні.

Також наявні композити з ад’єктивно – субстантивними основами: чужоземець (79:2,485) – «чужоземець». Творення таких іменників базувалося на атрибутивних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення. Деякі композити аналізованого структурного типу характеризуються полімотивацією (так, похідні мотивуються й словосполученням чужа земля, і складним прикметником чужоземний).

Складно – суфіксальні назви осіб з опорною дієслівною основою поділялися на такі лексико – словотвірні типи: 1) найменування виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям або професією; 2) назви осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості.

У найменуваннях виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям або професією в ролі першого компонента вживалася основа іменників, наприклад: иконописьцъ (79:1,322) – «іконописець», каменосьчецъ (79:1,365) – «камнетес».

Композити з опорним вербальним компонентом називали особу, що виконувала будь-яку дію, названу дієслівною основою й конкретизовану першою основою складення : книгохранильникъ (79:1,370) – «той, хто зберігає книжки», лъжеславникъ (79:1,426) – «той, хто розповідає брехню».

У назвах осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості, вираження першого компонента було представлене таким типом основи як нумеральна : первопрестольникъ (79:2,90) – «перший на престолі».

Деривати, що позначають осіб за їхніми внутрішніми якостями, уподобаннями, поведінкою успадковані переважно з давньоруськоукраїнської мови: богомолець (79:1,61) – «той, хто молиться богу», богомислець (79:1,61) – «поглинений божеством».

Ліпич В.М. вказує на те, що найбільшу кількість дериватів ХV-ХVІІІ ст. становлять слова з другим компонентом –любецъ, які виникли внаслідок калькування, а до непродуктивних відносить –писецъ, -живець, -губецъ, -чтецъ. У «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка слова з данними компонентами взагалі відсутні.

Композити з ад’єктивно-субстантивними основами у середньоукраїнській мові збереглися в достатній кількості: чужоселецъ, головоглавецъ, белобровецъ, златаовласец, жужоселецъ, а ось у досліджуваному нами словнику Євгена Тимченка наявний лише один з них: чужоземець (79:2,485) – «чужоземець».

Творення складних іменників зі структурою, що поєднувала в собі ад’єктивно-субстантивні основи, базувалося на атрибутивних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення, деякі з них характеризуються полімотивацією.

Слід відзначити, що не всі структурні типи складно-суфіксальних іменників давньоруськоукраїнської мови однаковою мірою успадковані українською мовою наступних століть. Еволюція мовних явищ супроводжувалась відбором окремих складників, що проявлялося в основному в зростанні продуктивності певних компонентів композитів і зменшенні активності інших. Так, у середньоукраїнській мові позбавлені продуктивності перші іменникові та займенникові елементи складень, а структурні типи з ад’єктивно – субстантивними та нумерально – субстантивними основами набувають подальшого розвитку.

Отже, суфікс –ецъ досить активно функціонував у сфері складно-суфіксальної деривації іменників – назв осіб чоловічого роду. Про їх високу продуктивність свідчить активне їх використання в пам’ятках ХV-ХVІІІ ст. і творення нових дериватів відповідної структури. Всі наведені композити є похідним з підрядними відношеннями компонентів. Опорними (другими) основами в них виступають основи дієслівні або іменникові, однак численнішу групу становлять утворення з вербальним опорним компонентом. Похідні з опорною субстантивною основою поступаються зазначеним вище утворенням не тільки в кількісному плані, але й в плані вираження семантики, бо вони здебільшого виражали значення, які підкреслювали тільки зовнішні властивості чи внутрішні якості осіб. Значна частина складно-суфіксальних похідних з суфіксом –ецъ належать до книжної та церковно-книжної лексики, лише невелика їх група представлена в джерелах близьких до народно-розмовної мови.

Композити з суфіксом -никъ

Здебільшого за допомогою суфікса –икъ творилися іменники, що означали назви осіб від прикметникових основ на –ьн: должн-икъ та ін. У зв’язку з тим, що суфікс –икъ звичайно виступав у відприкметникових утвореннях такого типу, відбулося зрощення цього суфікса з прикметниковим суфіксом –ьн, внаслідок чого виник новий складний суфікс –ьникъ(-ьн- + -икъ). Який після відповідних фонетичних змін оформився зрештою як –ник [3, с.110].

Складно-суфіксальні утворення з суфіксом –ьникъ були відомі ще у мові слов’ян ХІ – ХІІІ ст., хоча суфікс –ьникъ поступався продуктивністю суфіксові –ецъ. Цей формант мав порівняно низьку активність у творенні складно-суфіксальних морфем, очевидно тому, що він широко вживався у сфері формування системи монокореневих іменників – назв осіб за професією, спеціальністю, родом занять, утворених суфіксальним способом.

Складно – суфіксальні іменники з опорним субстантивним компонентом і суфіксом –никъ називали якість, явище чи стан, які характеризувалися наявністю того, що названо в опорній основі й конкретизовано в першій основі складення. Творення композитів зі структурою, що поєднувала в собі дві субстантивні основи, базувалося як на об’єктних відношеннях між частинами підрядного мотивувального словосполучення ( первопрестольникъ – перший на престолі), так і сурядних зв’язках між словами в словосполученні (чорнокнижникъ – чернь і книга).

У середньоукраїнській мові зафіксовано невелику кількість композитів на -никъ, це здебільшого назви зовнішньої чи внутрішньої ознаки, що характеризує особу, предмет, наприклад : богомольникъ (79:1,61) – «богомолець», богобоязникъ (79:1, 58) – «набожник».

Складно – суфіксальні іменники абстрактного значення називали розумові категорії, психічний стан : богомысленикъ (79:1,60) – «поглинений в сприймання божества», великоразумникъ (79:1,90) – «дуже розумний».

Композити з субстантивно вербальним компонентом називали особу, що виконувала будь-яку дію, названу дієслівною основою й конкретизовану першою основою складення. Вони поділяються на такі лексико-словотвірні типи: 1) найменування виконавців за сталим чи тимчасовим заняттям: книгохранильникъ, богомольникъ; 2) назви осіб, як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх поведінку, погляди, моральні якості: льжеславникъ, богобоязьникъ.

В основі творення деяких складно-суфіксальних похідних з адвербіально-вербальними основами та суфіксом –ьникъ лежать словосполучення з підрядним зв’язком прилягання, наприклад: великоразумникъ (дуже розумний), богобоязьникъ (відданий Богу).

Композити з опорним іменниковим компонентом і суфіксом –ьникъ називали особу, яка характеризувалася тим, що названо в опорній основі й конкретизовано в першій основі складення. Морфологічне вираження першого компонента мало значно більше різновидів і було представлене такими типами основ: 1) іменникові: богомольникъ; 2) прикметниковими: чорнокнижникъ; 3) числівникові: первопристольникъ .

Майже у всіх дериватах аналізованих структурних типів як перші, так і другі компоненти не відзначаються високо частотністю, але є структурні типи, у яких другий компонент вживається більше одного разу: -мисленикъ, -верникъ, – славникъ і т. д.

Творення складно-суфіксальних іменників з опорним субстантивним компонентом та суфіксом –никъ базувалося як на об’єктних відношеннях, так і на атрибутивних, зокрема тих одиниць, які поєднували в собі ад’єктивно – субстантивні та промінально – субстантивні основи.

Складно – суфіксальні іменники з суфіксом –никъ та опорним субстантивним компонентом трапляються в джерелах середньоукраїнської мови частіше порівняно з дериватами з опорним вербальним елементом. Це свідчить про те, що формант –никъ активніше сполучається з іменниковими основами, ніж з дієслівними.

Середньоукраїнська мова, успадкувавши основні структурні типи давньоруськоукраїнських складних іменників, використовує значну кількість нових похідних, утворених за вже існуючими в мові зразками, наприклад: чорнокнижникъ (79:2,474) – «той, хто знається на магії», зловьрникъ (79:1,312) – «єретик».

Отже, складно суфіксальні іменники з суфіксом –никъ є давнім типом утворень в українській мові, розвиток яких відбувався в напрямку продуктивності. Розглянуті композити – це похідні з підрядними відношеннями компонентів. Опорними основами в них виступали основи дієслівні або іменникові, їм властива не лише специфіка народно – розмовної мови, а й книжна спрямованість (вживалися в церковно-книжних пам’ятках).

Композити з нульовим формантом

Суфікси –ь, – ъ, – а в праслов’янській мові мали специфічний характер, вони поєднували в собі дві функції: словотвірну й флексійну, тобто виконували роль дериваційних формантів і одночасно вказували на належність дериватів до певного типу відмінювання. Ця двофункційність була рисою, яка суттєво відрізняла структури з нульовим суфіксом від дериватів з матеріально вираженим формантом [1, с.21].

Давньоруськоукраїнська мова обмежено використовувала нульовий суфікс для творення полі кореневих слів [81, с.85], а в пам’ятках ХІ-ХІІІ ст. чисте складення й нульова суфіксація використовувались, хоч і в невеликій кількості. У пізній середньоукраїнській мові вони представлені у двох структурних різновидах: з опорною вербальною основою та з опорною субстантивною основою.

Похідні, структура яких поєднувала основи іменників і дієслів, співвідносилися зі словосполученнями з об’єктними відношеннями між компонентами. Композити з опорним вербальним елементом сформувались ще в праслов’янський період, цей тип був малопродуктивним, але базувався на живій народній мові й функціонував майже поза церковнослов’янським впливом.

Занепад зредукованих голосних викликав зміни у формально-фонетичних модифікаціях нульового форманта. На місці давнього поєднання нульового суфікса й матеріально вираженої флексії –ь або –ъ виник формант, який становить собою єдність нульового суфікса й нульового закінчення [1, с.66]. У староукраїнській мові він виступав у двох модифікаціях: нульовий суфікс + закінчення –а та нульовий суфікс + нульове закінчення. Формант із закінченням –а значно активніше використовувався для творення монокореневих нульсуфіксальних іменників.

Нульовий формант займав позицію високої продуктивності у сфері складно – суфіксальної деривації у пізній українській мові. У XVI –XVII ст. поповнюється склад дериватів – назв осіб з цим формантом: доматуръ (79:1,221) – «той, хто постійно сидить вдома», дьеписъ (79:1,239) – «історик; той, хто описує події», звьроьдъ (79:1,309) – « той, хто їсть тварин», куроьдъ (79:1,392) – «той, хто їсть курей». Трапляються назви свят: Великъдень (79:2,92) – «Пасха».

У «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка відсутні нульсуфіксальні іменники, що позначають людей за внутрішніми якостями, уподобаннями, поведінкою: даролюбь, лютодьй, прьлюбодьй, зломисль, хоч вони наявні в інших пам’ятках цього періоду.

Творення композитів, що поєднували в собі субстантивно – вербальні основи, базувалось на словосполученнях з об’єктними відношеннями: свиноьдъ - їсти свиню, зловърникъ – вірити злу.

Творення девербативів зі структурою, що поєднувала в собі субстантивно – вербальні основи, базувалося на об’єктних відношеннях між частинами підрядного мотивувального словосполучення, наприклад: волопасъ (79:1,112) – пасти волів, куроьдъ (79:1,392) – їсти курей, броваръ (79:2,69) – варити пиво.

Композити з опорним вербальним елементом, зафіксовані з попередніх століть: доматуръ (79:1,221) – «той, хто постійно сидить вдома», дьеписъ (79:1,239) – «історик; той, хто описує події», звьроьдъ (79:1,309) – «той, хто їсть тварин».

У таких похідних зберігається тенденція до трансформації високочастотних дієслівних компонентів у суфіксоїди, наприклад: -ьдъ, -пасъ, -писъ. Перші ж елементи складень не належать до продуктивних, вони вживаються одноразово в якійсь конкретній лексемі, наприклад: звьро-, куро-, свино-. Композити аналізованої структури можна кваліфікувати як емоційно – виразні, динамічні утворення. Ізольована від матеріальних суфіксів, дієслівна основа надає їм стилістичного забарвлення, вона яскраво виражає ідею процесу.

Основні принципи виділення нульового словотворчого афікса в складних іменниках з другим субстантивним елементом – ті ж, що і в іменниках з опорним дієслівним компонентом.

Нульсуфіксальні – складні похідні з опорним субстантивним компонентом були менш розповсюджені в пам’ятках середньоукраїнської мови, ніж композити з опорним вербальним компонентом. Це можна пояснити тим, що значна частина складень з опорним іменниковим елементом оформлена як іменники – чисті складення.

Слід відзначити, що нульсуфіксальні – складні іменники відрізняються такою особливістю: їх опорні компоненти завжди знаходяться в постпозиції до другої основи слова; правила «зовнішнього» синтаксису мотивувальних словосполучень відповідають відношенням валентності між частинами складних слів [51, с.134].

Отже, композити з нульовим формантом протягом ХV-ХVІІІ ст. відрізнялися найбільшим спектром лексико-словотвірних значень. Нульовий формант був одним із продуктивних у сфері складно-суфіксальної деривації, хоча продуктивність ця певною мірою обмежується високо частотністю опорних елементів складень(-ьдъ, -пасъ, -писъ), і тоді творення нових дериватів відбувалося за вже наявними зразками. Попри це нульовий суфікс освоював дедалі більшу дериваційну базу. Аналізовані похідні досить розгалужені як у плані вираження семантики, так і з точки зору їх структурної організації. Аналізовані деривати функціонували переважно в літературних творах, фольклорних джерелах, рідше у церковно-книжних пам’ятках.

Складно-суфіксальні іменники з суфіксом -ца

Близьким до типу композитів на –ецъ за своєю словотвірною та лексичною семантикою є дериваційний тип складно – суфіксальних іменників з формантом –ца (-ця) на позначення осіб чоловічого роду.

Похідні з аналізованим формантом функціонували ще в давньоруськоукраїнський мові, де були представлені лише конструкціями з опорним вербальним компонентом: злотворна, животодавца. У праслав’янській мові суфікс –ьца мав ще форму -ьса.

Суфікс –ца не був продуктивним у давньоруській, а у мові подальших періодів його продуктивність дещо зросла, оскільки у «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка спостерігаємо деривати даного типу: мужебойца (79:2,438) – «той, хто вбиває людей», злочинца (79:1,319) – « той, хто чинить злочинні дії», благолюбца (79:1,53) – «той, хто любить блага», богомольца (79,1,60) – «той, хто молиться Богу», дивотворца (79:1,218)- «той, хто творить дива».

Таким чином, суфікс –ца займав позицію низької продуктивності в сфері складно – суфіксальної деривації іменників протягом ХV-ХVІІІ ст. Композитні іменники з суфіксом –ца – це найменш розгалужена група як у кількісному відношенні, так і плані вираження семантики. Вони представлені лише конструкціями з опорним вербальним компонентом.

Складно – суфіксальні деривати чоловічого роду на –ица спостерігаються як з другою вербальною, так і субстантивною основами. У ролі першого елемента виступали основи іменникові, наприклад, мужобойца (79:1,438) – «той, хто вбиває людей», богомольца (79,1,62) – «той, хто молиться богу», злочинца (79:1,313) – «той, хто робить злочинні справи», дивотворца (79:1,219) – «той, хто творить дива». Аналізовані похідні співвідносяться з об’єктними підрядними словосполученнями (вбивати людей, молитися богу, чинити зло, творити диво). Творення аналізованих композитів з субстантивно – вербальними основами базувалося на об’єктних відношеннях між частинами мотивувального сполучення, а значення виражалось спільним семантичним компонентом «той, хто».

Високою продуктивністю в системі композитотворення характеризувалися складно – суфіксальні форманти з постпозитивними компонентами -ецъ, -никъ, -О, вони освоювали дедалі більшу дериваційну базу, розширювали коло лексико-словотвірних значень. Значно менше продуктивним був суфікс –ца. Крім того, суфікси відрізнялися один від одного сполучуваністю з основами різних типів. Так форманти -ець та –О, -ца активніше сполучувалися з дієслівними основами, -никь з іменниковими.

Аналізовані складно-суфіксальні іменники української мови ХV– ХVІІІ ст. поділяються на два структурні різновиди. Відповідно до основного поділу всіх похідних цього способу словотвору: складення з опорним субстантивним та вербальним компонентами. Морфологічна репрезентація першого елемента складення мала значно більше різновидів і була представлена субстантивними, ад’єктивними, прономінальними, нумеральними та адвербіальними основами. Місце опорного компонента в розгляданих лексемах не завжди є фіксованим, трапляються випадки, коли він знаходиться на початку складення. Численнішу групу становили композити з другим вербальним елементом і поступалися зазначеним вище утворенням похідні з опорним субстантивним компонентом.

Описані структурні типи середньоукраїнської мови не мають якихось істотних відмінностей у порівнянні зі словами аналогічної словотвірної структури, зафіксованими давньоруськоукраїнськими джерелами. Характеристики мотивувальних основ, способи поєднання компонентів композитів в основному відповідають існуючим раніше тенденціям. Специфіка змістових відношень між частинами складного слова, співвідношення особливостей внутрішньої та зовнішньої валентності полікореневих давньоруськоукраїнських лексем зберігається у мові подальших періодів.

Складно – суфіксальні похідні – це результат розвитку дериваційної системи української мови, її досить розгалужена й активна ділянка. Їх формування відбувалося за іншими законами ніж у похідних, утворених чисто суфіксальним способом: суфікс додавався не до готової композитної основи, а одночасно з поєднанням двох основ у цілісно оформлену одиницю.

ВИСНОВКИ

Система афіксів чоловічого роду, які використовувалися для творення назв осіб, при всій своїй варіативності зберегла цілісність і єдність на всій території розселення української людності.

Зміни торкнулися, головним чином, матеріальних реалізаторів системи – суфіксів: змінилася їх продуктивність, розширився або звузився набір їх семантичних функцій, зросла кількість формантів. З’явився ряд нових форматів, розширилась дериваційна база словотворення.

Зіставлення суфіксів через призму лексико – словотвірних значень утворених ними слів показує, що при всій подібності суфікси різняться між собою не лише набором функцій, рівнем продуктивності, а й словотвірними зв’язками з різними частинами мови, семантичною орієнтацією при словотворенні, активністю їх використання в тих чи інших значеннях тощо. На рівні конкретних лексико – словотвірних значень в історії української мови конкурувало небагато формантів, що свідчить про високу впорядкованість словотвірної системи у рамках певної варіативності. Конкуруючі словотворчі засоби зазнали стилістичної диференціації на рівні мовної норми, на рівні обслуговування різних тематичних груп лексики в рамках єдиного лексико – словотвірного значення, що не виключає також дистрибуції афіксів за різними основами.

Високопродуктивні форманти –ник, -ець, -тель із широким набором лексико – словотвірних значень виявилися найбільш гнучкими й мобільними в реагуванні словотвірної системи на потреби комунікативної діяльності. Ці суфікси постійно нарощували свою продуктивність, освоювали дедалі ширшу дериваційну базу, розширили коло лексико – словотвірних значень, що обов’язково призводило до розриву єдиної сталої форми, тобто до появи поширених морфемно – ускладнених суфіксів, які перебувають на різних етапах спеціалізації, руху до однозначності. Винятком у цьому плані є високопродуктивний і багатофункціональний в давньосхіднослов’янській мові нульовий суфікс, який в українській літературній мові дещо звузив своє функціональне навантаження в творенні найменувань осіб, змінювався у багатьох випадках матеріально вираженим формантом –ок.

Функціонування суфіксів, які перебували в позиції високої продуктивності, супроводжується розширенням словотвірної бази за рахунок включення в неї слів тих частин мови, які раніше не брали участі в творені слів певного типу. Це правило не стосується тих формантів, які мали вузькофункціональне значення.

Серед дериватів із модифікаційним словотвірним значенням у загальних описах словотвірної афіксальної системи української мови звичайно не виділяються іменники зі значенням чоловічої статі, оскільки для української мови є типовим творення найменувань жіночої статі від чоловічої, а не навпаки. Між тим фактичний матеріал показує, що такий словотвір мав місце в історії української мови. Панівна більшість таких структур має мутаційне словотвірне значення /бабник, бабич, дівчур/; модифікаційне словотвірне значення спостерігається в небагатьох словах, і лише деякі з цих дериватів закріпилися в літературній мові.

У розвитку й становленні словотвірної системи української мови значну роль відіграли запозичені суфікси, які в сполучуваності з власними чи іншомовними твірними основами /за винятком давньозапозиченого суфікса –ар/ перебували в опозиції до східнослов’янських формантів: сполучувалися, як правило, лише з неслов’янськими твірними основами. Запозичені суфікси, виявляючи виняткову продуктивність, регулярність, творять чітко окреслені в семантичному плані іменники, дериваційна база яких спирається як на іномовні, так і на власні твірні основи. Конкуренція запозичених і власне українських формантів у ряді випадків зумовлює їх більш вузьку спеціалізацію.

В українській мові спостерігається тяжіння до використання формантів, які в давньосхіднослов’янській мові займали позицію високої продуктивності (-никъ, -ецъ, -аръ) пізніше розгорнули свою продуктивність суфікси (-анъ, -унъ) та інші. Найбільшою продуктивністю в творенні назв осіб характеризувалися суфікси -никъ, -ецъ, -ца, -О, які розширювали коло лексико – словотвірних значень. Отже, розвиток словотвірної системи мови значною мірою інтенсифікований не лише розширенням денотативної бази словотвору, а й потребами збагачення стилістичних ресурсів української мови, їх розбудовою.

Конфіксація, виступаючи явищем пізнішим за суфіксацію та маючи власний набір формантів і власне коло функцій, посідає вагоме місце у становленні системи афіксальної деривації іменника XV - XVII ст. Конфіскація полягає у двобічному (двоелементному) ускладненні твірної основи у процесі формування похідного слова. Конфікс – це єдина двоелементна морфема, яка обрамляє твірну основу і має єдине словотвірне значення, яке формують її складники. Конфіксальні деривати – надзвичайно розгалужена й активна ділянка української словотвірної системи. Конфікси з другим компонентом – никъ дали численні похідні з широким колом значень. Другі елементи цих афіксів виконують класифікаційну роль показника назви предмета, особи. Модифікація цих загальних значень відбувається через перший компонент конфікса. У сфері іменників з постпозитивним елементом –ник у препозиції звичайно виступають частини, співвідносні з колишніми префіксами.

Більшість цих дериватів утворена від іменникових основ. Відіменниковий словотвір конфіксальних похідних за загальною кількістю утворень і діапазоном лексико – словотвірних значень на тлі словотворення відприкметникового, віддієслівного, був найбільш продуктивним.

У середньоукраїнській мові високопродуктивними є конфікси вы-… -никъ, роз-…-никъ, роз-…-телъ, без-…-никъ, пер-…-никъ, по-…-никъ, на-…-никъ. Вони виявилися найбільш гнучкими, мобільними в реагуванні словотвірної системи на потреби комунікативної діяльності. Таким чином, іменникова конфіксальна підсистема, почавши становлення у праслов’янський період, до кінця XVII ст. сформувала підґрунтя для подальшого розвитку.

Конфіксальні деривати становлять цілісну і органічну систему, яка перебуває у стані динамічного розвитку і постійних змін, що стосуються насамперед матеріальних реалізаторів – конфіксальних формантів. Функціонуючи поряд з іншими морфемами, конфіксальні форманти належать до активних словотворчих засобів. Реалізуючи за один мовний акт великі обсяги значень, конфікси не переобтяжують мову, а функціонально і точно формують мовну семантику.

Девербативи з опредметненим значенням дії формують категорію граматичної субстантивації, що утворюється на перетині синтаксису і словотворення. Поява таких девербативів пов’язана зі зміною синтаксичних умов функціонування дієслова в реченні – переміщення його в позицію підмета. Це дало підстави розглядані похідні вважати синтаксичними дериватами. На противагу дериватам лексичним, поява яких супроводжується певними змінами в семантиці твірних, зміст синтаксичних дериватів визначається виключно мотивувальним словом. Зберігаючи дієслівну семантику, девербативні іменники з опредметненим значенням дії, процесу, стану успадковують від мотивувальних і певні формально – граматичні інтеграційні ознаки. Транспозитором, який переводить дієслово в іменник виступає суфіксальний формант, що має нульове ономасіологічне навантаження і є носієм значення граматичної предметності. Таку функцію в розгляданих синтаксичних дериватах виконує нульсуфіксне словотворення. Іменники чоловічого роду з нульовим суфіксом відзначаються стабільною продуктивністю. За структурними ознаками розглядувані іменники утворюють багату і складну систему лексико – словотвірних типів, яка формувалася протягом тривалого історичного періоду.

Складно-суфіксальні похідні – результат активного розвитку дериваційної системи української мови, її надзвичайно розгалужена і активна ділянка. Вони є невід’ємним компонентом формування значення слів і вираження думки, значно збагатили лексичний склад української мови за писемний період її розвитку. Їх ознаки: наявність у слові двох компонентів, цілісна оформленість, різного ступеня співвіднесеність зі словосполученням, наявність мотивованості, наявність узагальненої словотвірної семантики – синтагматичного дериваційного значення, до якого додається словотвірне й категоріальне значення відповідного форманта.

Зародження основних моделей складно – суфіксальної деривації іменників простежується ще в найдавніших пам’ятках давньоруськоукраїнської мови. Остаточне формування структурних типів композитів припадає на XVII ст. Саме з цього часу спостерігається розширення дериваційної бази та інтенсивний ріст численності досліджуваних похідних. У залежності від частиномовного походження другого компонента всі складні абстрактні іменники поділяються на дві групи: з опорною дієслівною та опорною іменниковою основами.

У сфері складно – суфіксальної деривації діяла тенденція до залучення найпродуктивніших формантів. Формування словотвірного значення, поєднання словотворчого форманта з твірною основою в структурах, утворених способом основоскладання в поєднанні з суфіксацією, відбувалося за іншими законами, ніж у похідних, утворених суто суфіксальним способом, суфікс додавався не до готової композитної основи, а одночасно з поєднанням двох основ у цілісно оформлену одиницю. Успадкувавши загальнослов’янську словотвірну типологію в сфері композитотворення, дериваційна система української мови надала різним структурним типам неоднаковий ступінь продуктивності, який міг знижуватись чи навпаки – підвищуватися з часом.

У словотвірній системі іменників середньоукраїнської мови XV-XVIIIст. уже намітилися риси, які характеризують словотвірну будову іменників сучасної української літературної мови, вже сформувалися продуктивні словотворчі типи, властиві і сучасній українській мові. Із зміною словникового складу мови, з випадінням застарілих і появою нових слів змінився до деякої міри склад словотворчих засобів мови: ряд непродуктивних афіксів вийшов з обігу, а на їхньому місці з’явилися нові іменникові форманти (конфікси). І навпаки, деякі з непродуктивних афіксів активізувалися і тепер входять до складу продуктивних іменникових словотворчих засобів української мови.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Білоусенко П.І. Історія суфіксальної системи українського іменника (назви осіб чоловічого роду): Монографія. – К.: КДПІ, 1993. – 214 с.

2. Білоусенко П.І. Нариси з історії українського словотворення (суфіксація): Монографія / Білоусенко П.І., Німчук В.В. – Запоріжжя: ЗДУ, 2002. – 205 с.

3. Бевзенко С.П. Із суфіксального словотвору іменника в пам’ятках українського полемічного письменства поч. XVII ст. (на матеріалі «Перестороги») // Тези доп. та пов. Міжвузівської наукової конференції з питань східнослов’янського іменного словотвору /Запоріжжя, 1974р./. – К., 1974. – С 36-45.

4. Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови. – К.: Наукова думка, 1991. – 342 с.

5. Безпояско О.К. Іменні граматичні категорії (функціональний аналіз). – К.: Наукова думка, 1991. – 172 с.

6. Безпояско О.К., Городенська К.Г. Морфеміка української мови. – К.: Наукова думка, 1987. – 211 с.

7. Бондаренко А.В. Теорія морфологічних категорій. – Л.: Наука,1976. – 198с.

8. Бурячок А.А. Іменниковий словотвір старокнижної лексики в українській літературній мові (кінець ХVІІІ – перша пол. ХІХ ст.) // Мовознавство. 1974. – №5. – С. 66-75.

9. Виноградов В.В. Современный русский язык. Ч II. – М.: Наука, 1938. – Вид-во Харк. ун-ту. – 216 с.

10. Виноградов В.В.Русский язык / Грамматическое учение о слове: Учебное пособие. – М.–Л.: Учпедгиз, 1947. – 784 с.

11. Виноградов В.В. Словообразование и его отношение к грамматике и лексикологии // Вопросы теории и историиязыка. – М.: Наука, 1952. – 207 с.

12. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.: Рад. школа, 1982. – 208 с.

13. Вихованець І.Р. Прийменникова система української мови. – К.: Наукова думка, 1980. – 286 с.

14. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.: Наукова думка, 1988. – 255 с.

15. Вознюк Л.В. Изучение состава слова и словообразования в школе: пособие для учит. – К.: Радянська школа, 1986. – 103 с.

16. Воропай С.В. Система конфіксального творення іменників в українській мові ХІХ – ХХ ст.: Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 /Запорізький нац. ун-т/ – Запоріжжя, 2000. – 264 с.

17. Гинзбург Е.Л. Словообразование и синтаксис. – М.: Наука, 1979. – 263 с.

18. Головин В.Г. Очерки по русской морфемике и словообразованию. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1990. – 188 с.

19. Городенська К.Г. Проблема виділення словотвірних категорій (на матеріалі іменника) // Мовознавство. – 1994. - № 6. – С. 22-28.

20. Горпинич В.О. Будова слова і словотвір. – К.: Наукова думка, 1977. – 118 с.

21. Горпинич В.О.Назви жителів в українській мові (питання словотвору, слововживання та нормування). – К.: Вища школа, 1979. – 187 с.

22. Горпинич В.О., Лобода В.В., Масенко Л.Т. Власні назви і відтопонімні утворення Інгуло-Бузького межиріччя. – К.: Вища школа, 1967. – 156 с.

23. Горпинич В.О. Українська словотвірна дериватологія. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський держ. ун-т, 1998. – 189 с.

24. Грищук В.В. Деякі теоретичні питання словотвірного значення // Мовознавство. – 1991. – № 3 . – С. 34-41.

25. Гумецька Л.Л. Нарис словотворчої системи української актової мови XIV –XV ст. – К.: Вид-во Академії наук Української РСР, 1958. – 298 с.

26. Дідківська Л.П., Родніна Л.О. Словотвір. Синонімія. Стилістика. – К.: Наукова думка, 1982. – 170 с.

27. Железнова Р.В. Из истории имен существительных с суффиксом-арь в русском литературном языке. –М.: Высшая школа, 1990. – 243 с.

28. Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Самійленко С.П., СлинькоІ.І. Історична граматика української мови. – К.: Вища школа, 1980. – 304 с.

29. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Морфологія. – Донецьк : Вид-во Донецьк. ун-ту, 1996. – 437 с.

30. Земська Е.А. Современный русский язык. Словообразование. – М.: Просвещение, 1973. – 304 с.

31. Зверев А.Д. Словообразование в современных восточнославянских языках. – М.: Высшая школа, 1981. – 163 с.

32. Звєрєв А.Д. Словотвірне значення в семантичній структурі похідних // Мовознавство. – 1988. – № 1. – С. 21-27.

33. Ільїн В.С. Префікси в сучасній українській мові. – К.: Вид–во АН УРСР, 1953. – 167 с.

34. Ільїн В.С. Словотвір // Курс сучасної української літературної мови. Т.І. – К.: Рад. школа, 1951. – С. 344-427.

35. Іншакова І.О. Розвиток іменникової конфіксації в історії української мови (структури з компонентом –ник): Автореф. дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /Дніпропетровський держ. ун-т/. – Дніпропетровськ, 1996. – 26 с.

36. Карпіловська Є.А. Суфіксальна підсистема сучасної української літературної мови (будова та реалізація): Автореф. Дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /НАН України Інститут мовознавства ім.. О.О.Потебні/. – К., 2000. – 24 с.

37. Каспришин З.О. Особливості словотвірної системи полімотивованих іменників зі значенням особи // Словотвірна та семантична структура української лексики/ Методичні читання «Словотвірна та семантична структура української лексики», присвячені пам’яті засновника дериватологічної школи на Україні проф. Івана Ковалика. – Львів, 1991.– 327 с.

38. Каспришин З.О. Складні випадки словотвірного аналізу // Українська мова і література у школі. – 1989. – № 11. – С. 53-59.

39. Качайло К.А. Історія іменникової конфіксації української мови (структури з другим компонентом –ок): Автореф. дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /Дніпропетровський держ. ун-т/. – Дніпропетровськ, 1997. – 23 с.

40. Клименко Н.Ф., Карпіловська А.Є. Морфемні структури слів у сучасній українській мові // Мовознавство. – 1991. – № 4. – С. 10-21.

41. Клименко Н.Ф. Система афіксального словотвору сучасної української літературної мови. – К.: Наукова думка, 1973. – 161 с.

42. Ковалик І.І. Вчення про словотвір. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1958. – 83 с.

43. Ковалик І.І. Основні проблеми вчення про словотвір // Українська мова і література у школі. – 1970. – № 11. – С. 22-30.

44. Ковалик І.І. Питання іменникового словотвору в східнослов’янських мовах у порівнянні з іншими слов’янськими мовами. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – 194 с.

45. Ковалик І.І. Питання слов’янського іменникового словотвору. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – 152 с.

46. Ковалик І.І. Питання словотвору: Зб. наук. праць. – К.: Вища школа, 1979. – 95 с.

47. Ковалик І.І., Самійленко С.П. Загальне мовознавство. – К.: Вища школа, 1985. – 425 с.

48. Коломієць В.М. Суфіксальний словотвір в українських назвах сільськогосподарських професій // Питання словотвору і граматичної структури української мови. – Дніпропетровськ, 1976. – 218 с.

49. Кравченко М.В. Морфологічні явища і словотвірна структура слова // Укр. мова і літ. в школі. – 1984. – №6. – С. 51-55.

50. Кровицька О.В. Назви осіб в українській мовній традиції ХVІ–ХVІІ ст. Семантика і словотвір. – Львів, 2002. – 212 с.

51. Ліпич В.М. Динаміка складно-суфіксальної деривації в українській мові XI –XIII ст.: Дис. канд. філол. наук: 10.02.01. – Запоріжжя, 2005. – 194 с.

52. Лопатин В.В. Русская словообразовательная морфемика: Проблемы и принципы описания . – М.: Наука, 1977. – 315 с.

53. Максимець О.М. Формування словотвірної структури іменників зі значенням опредметненої дії в новій українській мові: Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01. – Запоріжжя, 2007. – 158 с.

54. Майборода А.В. Из истории украинского словообразования // Суффиксальное образование существительных на материале украинских грамот XVI ст. – Харьков : Изд-во Харьк. ун-та, 1957. – 132 с.

55. Майборода А.В. Творення іменників чоловічого роду за допомогою суфікса –ок // Питання історичного розвитку української мови. – Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1962. – 168 с.

56. Меркулова О.В. Динаміка конфіксальної деривації української мови XI –XIII ст.: Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 – Запоріжжя, 2005. – 229 с.

57. Мукан Г.М., Передерій Г.Р. Префіксально-суфіксальний спосіб словотворення // Українська мова і література у школі. – 1980. – № 9. – С. 42-47.

58. Німчук В.В. Давньоруська спадщина у лексиці української мови. – К.: Наукова думка, 1992. – 415 с.

59. Німчук В.В., Лиса Г.І. «Матеріали до Словника…» Євгена Тимченка: В 2-х томах. – К. – Нью-Йорк, 2003. – Т.1-2.

60. Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія. – К.: Наукова думка, 1980. – 304 с.

61. Німчук В.В. Мовознавство в Україні в XIV –XVII ст. – К.: Наукова думка, 1985. – 222 с.

62. Олексенко В.П. Словотвірні категорії суфіксальних іменників: Монографія. – Херсон, 2002. – 239 с.

63. Олійник І.С. Іменники з суфіксом –ар (-яр) на позначення назв осіб // Питання словотвору. – К.: Наукова думка, 1979. – 87 с.

64. Олійник І.С. Іменники з суфіксом –ець на позначення назв осіб // Дослідження словотвору та лексикології. – К.: Наукова думка, 1985. – С 12-22.

65. Пінчук О.Ф. Словотвірна структура віддієслівних іменників сучасної української літературної мови. (Морфологічна будова сучасної української літературної мови). – К.: Наукова думка, 1975. – С. 35-82.

66. Плахоніна О.В. Історичні зміни в морфологічній будові слів сучасної української мови (перерозподіл та ускладнення): Автореф. дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /Харківський нац. ун-т/. – Харків, 2006. – 20 с.

67. Плющ М.Я. Словотвір // Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Гриценка. – К.: Вища школа, 1997. – 493 с.

68. Пономаренко В.Д. Словотвірна семантика іменників-відад’єктивів сучасної української мови (проблема фразеологізації значень дериватів): Автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 /Харк. держ. ун-т/. – Харків, 1996. – 21 с.

69. Прокопчук О.О. Дієслівні значення іменних віддієслівних утворень // Мовознавство. – 1975. – №1. – С. 337-37.

70. Романова Н.П. Словообразование и языковые связи. – К.: Наукова думка, 1985. – 188 с.

71. Русаченко Н.П. Морфологічні процеси у словозміні та словотворі староукраїнської мови другої половини ХVI – XVIII ст.: Автореф. дис. ... к. філол. наук: 10.02.01 /НАН України Інститут української мови/. – К., 2004. – 20 с.

72. Самійленко С.П. Нариси з історії морфології української мови. Ч.І. – К.: Радянська школа, 1964. – 234 с.

73. Сікорська З.С. Префіксально-суфіксальні іменники в сучасній українській мові // Українська мова і література у школі. – 1986. – № 4. – С. 47-51.

74. Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1994. – 670 с.

75. Словник афіксальних морфем української мови /Н.Ф.Клименко, Є.А.Карпіловська, Т.І.Недозим /. Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України . – К., 1998. – 435 с.

76. Соколова С.О. Формально-семантичне варіювання перфіксів і проблема єдності слова // Мовознавство. – 2002. – № 1. – С. 32–37.

77. Стовбур Л.М. Еволюція конфіксальної деривації іменників (форманти з матеріально не вираженим другим компонентом): Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 /Зап. держ. ун-т/. – Запоріжжя, 2004. – 206 с.

78. Тилик О.Ф. Іменники зі значенням подібності: способи творення та сфери використання: Автореф. дис. ... к. філол. наук: 10.02.01 /Запорізький держ. ун-т/. – Запоріжжя, 2004. – 18 с.

79. Тимченко Є. Матеріали до СЛОВНИКА писемної та книжної середньоукраїнської мови XV-XVIII ст.: У 2 кн. – К. : Вид-во Ін-ту укр. мови НАНУ, 2003.

80. Токар В.П. Історія суфікса –к(а) в українській мові. – Дніпропетровськ, 1959. – 50 с.

81. Улуханов И.С. Словообразовательная семантика в русском языке и принципы ее описания. – М: Наука, 1977. – 256 с.

82. Чабаненко В.А. Стилістика експресивних засобів української мови: Навчальний посібник. – Ч.1. – Запоріжжя: ЗДУ, 1993. – 214 с.

83. Шведова В.О. Суфіксальний словотвір особових чоловічих імен (на матеріалі середньонаддніпрянських лівобережних пам’яток др. пол. ХVІІ – п. п. VІІІ ст.) // Мовознавство. – 1979. – № 2. – С. 58-61.