Шпаргалка: Фінанси підприємств

1) Сутність фінансів підприємств

Фінанси підприємств – це грошово-економічні відносини, які відображають формування, використання, розподіл грошових фондів суб’єктів господарювання та їх доходів. Вони мають наступні ознаки: • функціонують в сфері товарно-грошових відносин, • відображають тільки ті відносини, які можна виразити у вартісних вимірниках, • обслуговують рух вартості створеного продукту на всіх стадіях відтворювального процесу, • мають свого матеріального носія – фінансові ресурси, • формуютьсь та використовують доход й фінансові ресурси, • характеризуються різноманітністю та багатогранністю форм прояву. ФП включають відносини: 1) з державою в особі її інститутів(податкові інспекції, антимонопольний комітет, фонд державного майна), 2) з ін. суб’єктами підприємницької діяльності з приводу купівлі-продажу товарів, послуг, 3) з фізичними особами (працівниками підприємства), 4) з позабюджетними фондами, 5) міжнародними організаціями тобто нерезидентами, 6) з власниками бізнесу та інвесторами, 7) учасниками фондового ринку, 8) з банками тобто фінансово-кредитними установами. Об'єктом фінансів підприємств є економічні відносини, пов'язані з рухом коштів, формуванням та використанням грошових фондів.

2) Функції фінансів підприємств як внутрішня властивість і форма їх прояву

В процесі відтворення ФП як економічна категорія проявляється і виражає свою сутність через функції: 1) формування фінансових ресурсів у процесі виробничого-господарської діяльності(процес утворення грошових фондів для фінансового забезпечення операційної, інвестиційної діяльності, виконання фінансових зобов’язань перед державою та іншими суб’єктами господарювання), 2) розподіл та використання фінансових ресурсів(будь-які ресурси обмежені і досягти бажаного ефекту можна не тільки регулюванням їхнього обсягу, а й через установлення оптимального співвідношення різних ресурсів), 3) контроль за формуванням й використанням фінансових ресурсів(випливає з притаманної фінансам здатності об’єктивно відображати кількісні й вартісні пропорції виробництва та реалізації продукції, робіт, послуг. Грошовий контроль взаємовідносин між підприємствами та організаціями в процесі оплати поставлених товарів наданих послуг, виконаних робіт дає змогу негайно встановити, чи дотримано умови господарських угод).

3) Вплив організаційно-правових форм господарювання і галузевих особливостей на організацію фінансів

На організацію фінансів впливають організаційно-правові форми господарювання, сфера та характер діяльності підприємств. Це виявляється в процесі формування капіталу (статутного фонду), розподілу прибутку, утворення грошових фондів, внутрішньовідомчого розподілу засобів, у взаємовідносинах з бюджетом. Під організацією ФП розуміють форми, методи, способи формування й використання ФР, контроль за їх кругообігом для досягнення певних економічних цілей в рамках чинного законодавства.

У ринковій економіці основною формою господарювання є акціонерне товариство. Акціонерне товариство закритого типу засновує обмежена кількість акціонерів. Акціонерне товариство відкритого типу орієнтовано на більшу кількість акціонерів через встановлення відкритої передплати на акції. У статутний фонд вони можуть вносити не тільки відповідні кошти (у тім числі в іноземній валюті), а й робити внески у вигляді нерухомості, обладнання, інтелектуальної власності, інших основних засобів.

Особливо поширеним є товариство з обмеженою відповідальністю. Кожен із учасників такого товариства вносить певний пай у статутний фонд і згідно з ним одержує частку в доходах та майні товариства. Надалі відповідальність учасника товариства обмежується його паєм або внеском. Майно формується за рахунок внесків учасників, доходів, одержаних від підприємницької діяльності та інших законних джерел. У статуті визначено порядок розподілу прибутку й ту його частку, яку розподіляють між членами відповідно до їхніх внесків. Товариства з обмеженою відповідальністю створюються у формі кооперативів, колективних та орендних підприємств.

Оскільки фізичним особам дозволено вести підприємницьку діяльність, відкривати рахунки в банках, мати у приватній власності землю, з'являються фінанси домашнього господарства. Основу фінансів домашніх господарств становлять фінанси окремих родин. Головна мета їх полягає у формуванні доходів загальносімейних бюджетів і використанні цих коштів на поточне споживання і накопичення. При цьому грошові кошти, призначені для накопичення, можуть бути інвестовані у різні види дохідних інструментів.

Організація ФП ґрунтується на принципах: • плановості, • фінансове співвідношення термінів (забезпечує мінімальну різницю в часі між отриманням й використанням коштів), • гнучкість або маневрування, • мінімізація фінансових витрат, • раціональність, • фінансова стійкість, • зацікавленість у результатах діяльності підприємства, • матеріальна відповідальність, • здійснення контролю за фінансово-господарською діяльністю, • створення достатніх фінансових ресурсів.

4) Поняття фінансових ресурсів

Фінансові ресурси – грошові накопичення й доходи, що створюються в процесі розподілу й перерозподілу виручки й прибутку й зосереджуються у відповідних фондах для забезпечення безперервного процесу відтворення та задоволення інших суспільних потреб. Переважно формою виявлення їх є грошові фонди, фінансові ресурси мають такі ознаки: ► як у статичному плані так і в динаміці завжди виражають відносини власності (належать або державі, або підприємствам, приватному секторі), ► фінансові ресурси завжди мають певне джерело й певне цільове призначення, ► формування й використання ФР завжди має правову сторону й регламентується певними законодавчими актами. До складу ФР підприємства за джерелами створення відносяться: внески засновників, прибуток, заробітна плата, амортизаційні відрахування, цільове фінансування, благодійні внески. За напрямом використання до складу ФР підприємства відносять: витрати на розвиток економіки підприємства, на соціально-культурні заходи, на розвиток науки, надання благодійної допомоги, витрати на обслуговування залучених ФР, інші витрати підприємства.

5) Фінансова діяльність підприємства та її організація

Фінансова діяльність - це система використання різних форм і методів для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей, тобто це та практична фінансова робота, що забезпечує життєдіяльність підприємства, поліпшення її результатів.

Фінансову діяльність підприємства спрямовано на виконання таких основних завдань: - фінансове забезпечення поточної виробничо-господарсь­кої діяльності; - пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності; - своєчасність виконання фінансових зобов'язань перед суб'єктами господарювання, бюджетом, банками; - мобілізація фінансових ресурсів в обсязі, необхідному для фінансування виробничого й соціального розвитку, збільшення власного капіталу; - контроль за ефективним, цільовим розподілом та використанням фінансових ресурсів. Фінансова робота підприємства здійснюється за такими основними напрямками: - фінансове прогнозування та планування; - аналіз та контроль виробничо-господарської діяльності; - оперативна, поточна фінансово-економічна робота.

6) Зміст та завдання управління фінансами підприємств

У ринковій системі господарювання важливе значення має конкуренція як механізм регулювання економічних процесів. Конкурентоспроможність підприємства можна забезпечити правильною організацією управління фінансами: рухом фінансових ресурсів та фінансовими відносинами. Зміст фінансового менеджменту полягає в ефективному використанні фінансового механізму для досягнення стратегічних і тактичних цілей підприємства.

Значення управління фінансами підприємств полягає в такій організації фінансової роботи, яка дає змогу залучати додаткові фінансові ресурси на найвигідніших умовах, інвестувати їх із найбільшим ефектом, проводити прибуткові операції на фінансовому ринку.

Фінансовий механізм підприємства - це система управління фінансами, яка включає організацію взаємодії фінансових відносин і грошових фондів з метою оптимізації їхнього впливу на кінцеві результати його діяльності. Оптимальна взаємодія фінансових відносин досягається використанням усіх фінансових категорій (виручка, прибуток, амортизація, оборотні кошти, кре­дит, бюджет, податки), нормативів, різного роду стимулів, пільг, санкцій та інших фінансових важелів.

До головних завдань фінансового менеджменту належать: виявлення фінансових джерел розвитку виробництва; визначення ефективних напрямків інвестування фінансових ресурсів; раціоналізація операцій із цінними паперами; удосконалення взаємовідносин з фінансово-кредитною системою, суб'єктами господарювання.

У результаті фінансово-господарської діяльності підприємств держава одержує свою частку у вигляді податків, підприємство - у вигляді чистого прибутку, а працівники - певні доходи від розподілу і використання частини прибутку. Від регулювання розподілу чистого доходу залежить мотивація розвитку виробництва, можливість дальшого збільшення прибутку.

7) Сутність і призначення грошових розрахунків в господарській діяльності підприємства

У процесі купівлі-продажу товарів, надання послуг, а також виконання різного роду зобов'язань у грошовій формі відбуваються різноманітні розрахунки та платежі. Грошовий обіг – сукупність всіх грошових розрахунків і платежів підприємства. На обсяг і структуру грошового обороту на підприємстві справляють вплив стадії виробництва та споживання. Тривалий виробничий процес, який потребує збільшення виробничих запасів, веде до збільшення платежів, пов'язаних з їх придбанням. Зростання трудомісткості продукції збільшує платежі, пов'язані з оплатою праці. Прямі і зворотні зв'язки між виробництвом і споживанням здійснюються через стадії розподілу й обміну за допомогою грошового обороту.

Розмежування грошового обороту на безготівковий і готівковий є інструментом регулювання об’єкта грошового обороту – грошової маси. Більша частина грошового обороту припадає на безготівковий оборот, який охоплює всі сфери господарських відносин підприємств і організацій, банківських і фінансових установ, населення. Грошовий оборот на кожному підприємстві відбувається в таких напрямках: - забезпечення процесу виробництва (закупівля сировини, матеріалів, комплектуючих, виплата заробітної плати); - реалізація продукції (робіт, послуг), тобто відшкодування витрат і формування доходів; - сплата податків, обов'язкових відрахувань і зборів; - забезпечення спільної діяльності підприємств; - отримання і погашення кредитів і сплата відсотків за кредит кредитним установам.

Від правильної організації грошових розрахунків у цілому залежить оперативність їх здійснення, а отже, і фінансовий стан суб'єктів господарювання. Одним із головних факторів нормалізації розрахунків у народному господарстві є запровадження єдиних розрахункових правил, які визначаються відповідними нормативними актами.

8) Порядок відкриття розрахункових та інших рахунків підприємствами у банках

Для відкриття поточних рахунків підприємства подають установам банків такі документи: - заяву на відкриття рахунка, підписану керівником та головним бухгалтером; - копію свідоцтва (засвідчену нотаріально) про державну реєстрацію в органі державної виконавчої влади або іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію; - копію статуту (положення), засвідчену нотаріально чи органом реєстрації. Установа банку, яка відкриває поточний рахунок, робить запис про відкриття рахунка на тому примірнику статуту (положення), де стоїть позначка про взяття підприємства на облік у податковому органі, після чого цей примірник повертається власнику рахунка; - копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік; - картку зі зразками підписів осіб, яким надано право розпоряджання рахунком та підписання розрахункових документів зі зразком відбитка печатки підприємства; - копію документа про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України, засвідчену нотаріально або органом, що видав відповідний документ.

Підприємства та їхні відокремлені підрозділи можуть мати такі рахунки в національній валюті: - поточні рахунки, що відкриваються для зберігання грошо­вих коштів та здійснення всіх видів банківських операцій; - бюджетні, що відкриваються підприємствам, яким виділяються кошти з державного або місцевого бюджетів для цільового їх використання; - кредитні, що відкриваються в будь-якій установі банку, котра має право видавати кредити (ці рахунки призначено для обліку кредитів, наданих способом оплати розрахункових документів чи переказу коштів на поточний рахунок позичальника відповідно до умов кредитної угоди); - депозитні, що відкриваються установою банку власникові рахунка на певний конкретний строк. Кошти на дeпoзитні рахунки переказуються з поточного рахунка і після закінчення строку зберігання повертаються на нього ж. Відсотки за депозитними вкладами перераховуються на поточний рахунок або зараховуються на поповнення депозиту. Проведення розрахункових операцій та видача коштів готівкою з депозитного рахунка забороняються. Банківські рахунки в іноземній валюті поділяються на: поточні (відкривається підпри­ємству для проведення розрахунків у безготівковій та готівковій іноземній валюті в разі здійснення поточних операцій); розподільчі (призначений для попереднього зарахування коштів у іноземній валюті); кредитні (призначені для обліку кредитів, наданих способом оплати розрахункових документів чи переказом кредитних коштів на поточний рахунок позичальника відповідно до умов кредитної угоди); депозитні (вкладні).

Суб'єкти підприємницької діяльності (юридичні та фізичні особи) для зберігання коштів і здійснення всіх видів банківських операцій відкривають рахунки в банках на власний вибір і за згодою цих банків. Підприємство може відкривати по одному рахунку на кожен вид валюти, але в різних банках. Відкриваючи рахунки підприємству, установа банку повідомляє про це податковий орган за місцем реєстрації власника рахунка та Національний банк протягом трьох робочих днів із дня відкриття рахунка. Операції за рахунками здійснюються тільки після отримання повідомлення від податкового органу про взяття цих рахунків на облік. За наявності двох поточних рахунків у національній валюті їх власник протягом трьох робочих днів із дня відкриття або закриття кожного наступного рахунка визначає один із них як основний і повідомляє його номер податковому органу за місцем реєстрації та банкам, де відкрито додаткові рахунки в національній та рахунки в іноземних валютах. У свою чергу, банки, що в них відкрито додаткові рахунки, також протягом трьох робочих днів повідомляють про це банк, в якому відкрито основний рахунок.

9) Види грошових розрахунків: готівкові та безготівкові

Безготівкові розрахунки - це перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, а також перерахування банками з доручення підприємств і фізичних осіб коштів, внесених ними готівкою в касу банку, на рахунки одержувачів коштів. Ці розрахунки проводяться банком на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді. Оплатою визнається факт надходження коштів за товари (послуги, роботи) на рахунки в установи банку, а за розрахунків готівкою - факт надходження грошей у касу. 1) За видами господарських операцій: за товарними операціями (пов’язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг), за нетоварними(пов’язані з фінансовими операціями: з кредитною системою, з бюджетами різних рів­нів, зі сплатою фінансових санкцій. Ці розрахунки здійснюються після реалізації продукції, тобто за результатами завершення кругообороту коштів підприємства. 2) За місцем розташування банківських установ, що обслуговують розрахунки: місцеві, міжміські, міжнародні. 3) За фактом здійснення оплати: попередня або авансована оплата, післяоплата. 4) За умовою оплати: акцептна, безакцептна. 5) За джерелами фінансування: грошові розрахунки власними коштами підприємств, за рахунок кредитів та ін. позичених коштів, за рахунок коштів клієнта. Для здійснення безготівкових розрахунків можуть застосовуватись такі платіжні документи (інструменти): платіжне доручення; платіжна вимога-доручення; платіжна вимога; розрахунковий чек; акредитив; вексель.

Готівкові розрахунки - це платежі готівкою підприємств, підприємців і фізичних осіб між собою за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги) і за операціями, які безпосередньо не пов'язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), та іншого майна. Готівкова форма розрахунків застосовується в процесі обслуговування населення - виплати заробітної плати, матеріального заохочення, дивідендів, пенсій, грошової допомоги. Сума готівкового розрахунку одного підприємства (підприємця) з іншим підприємством (підприємцем) не повинна перевищувати 3 тисяч гривень протягом одного дня за одним або кількома платіжними документами.

Розрахунки готівкою проводяться із застосуванням прибуткових та видаткових касових ордерів, касових і товарних чеків, розрахункових квитанцій, які підтверджують факт продажу (повернення) товарів або коштів, надання послуг, а також рахунків-фактур, договорів, угод, контрактів, актів закупівлі товарів тощо. Банк встановлює ліміт каси, тобто граничний розмір готівки, який може залишатися в касі підприємства на кінець робочого дня. Одержана в установі банку готівка, яка пов'язана з оплатою праці, пенсій, стипендій, дивідендів (доходу), може зберігатися в касі підприємства протягом трьох робочих днів.

10) Організація і форми безготівкових розрахунків на підприємствах

Організація розрахунків передбачає їх здійснення записом (перерахуванням) коштів з рахунка покупця (платника коштів) на рахунок постачальника (отримувача коштів) або заліком взаємних розрахунків між покупцем і постачальником продукції. Виділяють такі основні принципи організації безготівкових розрахунків: Перший принцип стосується обов’язкового зберігання підприємствами та установами грошових коштів на рахунках в установах банку (за винятком перехідних залишків у касі). Другий принцип полягає в тім, що підприємствам надається право вибору установи банку для відкриття рахунків усіх видів (за згодою банку). Третій принцип - принцип самостійного (без участі банків) вибору підприємствами форми розрахунків і способу платежу та широкого використання їх у своїх договорах і угодах. Четвертий принцип. Кошти з рахунків клієнтів банки списують тільки з доручення власників цих рахунків, як правило за згодою (акцептом) платника (власника рахунка) після перевірки виконання постачальником договірних умов. У разі порушення умов договору платник може відмовитися від оплати розрахункових документів, про що повідомляє постачальника. П'ятий принцип стосується відкриття рахунків. Поточні рахунки підприємствам - суб'єктам підприємницької діяльності, відкривають установи банків тільки за умови повідомлення про це податкового органу. Шостий принцип визначає порядок здійснення платежів. Розрахунки з покупцями за товарно-матеріальні цінності і послуги проводяться, як правило, після відвантаження продукції або надання послуг. Сьомий принцип: платежі здійснюються в межах залишків коштів на рахунках платника або в межах наданого банківського кредиту. Восьмий принцип: розрахунки між суб'єктами підприємницької діяльності проводяться, як правило, у безготівковому порядку. Готівкові розрахунки можуть застосовуватися в міжгосподарських взаємовідносинах, якщо це невеликі за сумою платежі (до 3000 грн), а також за витрат на внутрігосподарські потреби.

Платіжне доручення - розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника банку, котрий його обслуговує, про списання зі свого рахунка зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок одержувача. Платіжні вимоги-доручення - це комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин. Верхня частина - вимога підприємства-постачальника до підприємства покупця сплатити вартість товару, виконаних робіт чи послуг. Нижня частина - доручення покупця (платника грошових коштів) банку, який його обслуговує, перерахувати належну суму коштів з його рахунка на рахунок постачальника. Платіжна вимога - це розрахунковий документ, що містить вимогу стягувача (або отримувача за договірного списання) до банку, що обслуговує платника, здійснити без погодження з платником перерахування належної суми коштів з рахунка платника на рахунок отримувача. Розрахунковий чек - це розрахунковий документ, що містить письмове доручення власника рахунка (чекодавця) банку-емітенту, в якому відкрито його рахунок, про сплату чекодержателю зазначеної в чеку суми коштів. Акредитив - це договір, що містить зобов'язання банку-емітента, за яким цей банк з доручення клієнта зобов'язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручити іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж. Вексельна форма розрахунків – це розрахунки з відстрочкою платежу між постачальником (отримувачем коштів) і покупцем (платником коштів), які оформлюються векселем. Також існують розрахунки заліку взаємної заборгованості, розрахунки в електронних системах типу «клієн-банк».

11) Розрахунки платіжними дорученнями. Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями

Платіжне доручення - розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника банку, котрий його обслуговує, про списання зі свого рахунка зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок одержувача. Доручення подається в банк не менше ніж у двох примірниках. Доручення приймаються до виконання банками протягом десяти календарних днів з дня виписки. День оформлення платіжного доручення не враховується. Розрахунки дорученнями можуть здійснюватись: - за фактично відвантажену (продану) продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо); - у порядку попередньої оплати (якщо це обумовлено договором); - для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств; - для перерахування підприємствами сум, які належать фізич­ним особам (заробітна плата, пенсії тощо), на їхні рахунки в банках; - для сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів; - в інших випадках за згодою сторін. Оформляючи платіжне доручення, платник надає повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів одержувачу. Ця інформація наводиться в реквізиті платіжного доручення «Призначення платежу». Банк перевіряє заповнення цього реквізиту лише за зовнішніми ознаками.

Платіжні вимоги-доручення - це комбінований розрахунковий документ, який складається з двох частин. Верхня частина - вимога підприємства-постачальника до підприємства покупця сплатити вартість товару, виконаних робіт чи послуг. Нижня частина - доручення покупця (платника грошових коштів) банку, який його обслуговує, перерахувати належну суму коштів з його рахунка на рахунок постачальника. Цей розрахунковий документ заповнює постачальник (отримувач грошових коштів) і направляє покупцеві (платнику коштів). Покупець (платник коштів), коли він згоден оплатити товар (роботи, послуги), заповнює нижню частину цього документа і направляє його у свій банк (банк, який його обслуговує) для переказу акцептованої суми на розрахунковий рахунок постачальника. Платіжні вимоги-доручення використовуються переважно в міжміських розрахунках за відвантажені товарно-матеріальні цінності, виконані роботи, надані послуги.

12) Розрахунки акредитивами

Акредитив - це договір, що містить зобов'язання банку-емітента, за яким цей банк з доручення клієнта зобов'язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручити іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж. Умови та порядок проведення розрахунків за акредитивами обумовлюються в договорі між бенефіціаром і заявником акредитива. Усі заінтересовані сторони під час операцій з акредитивами мають справу тільки з документами, а не з товарами, послугами чи іншими видами зобов'язань.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів: Покритий - це акредитив, який передбачає попереднє депонування коштів. У цьому разі банк платника (банк-емітент) списує кошти з розрахункового рахунка платника і перераховує ці кошти в банк постачальника (банк-виконавець) на окремий аналітичний рахунок «Розрахунки за акредитивами». Непокритий - це акредитив, оплата за яким у разі тимчасового браку коштів на рахунку платника гарантується банком-емітентом наданням банківського кредиту. Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом будь-коли без попереднього повідомлення бенефіціара (наприклад, у разі недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банку-емітента від гарантування платежів за акредитивом). Безвідкличний акредитив може бути анульований або умови якого можуть бути змінені тільки за згоди бенефіціара, на користь якого він був відкритий, і банку-емітента. Такий акредитив слід розглядати як тверде зобов'язання банку-емітента сплатити кошти в порядку та в строки, визначені умовами акредитива.

Вид акредитива (відкличний чи безвідкличний) зазначається на кожному акредитиві. Коли такої позначки нема, акредитив вважають безвідкличним. Для відкриття акредитива до банку-емітента подається заява за відповідною формою. Для відкриття покритого акредитива, депонованого у виконуючому банку (коли він не є банкомемітентом), крім заяви подається платіжне доручення на перерахування коштів для бронювання їх у виконуючому банку. У цьому разі банк-емітент переказує кошти заявника на рахунок «Розрахунки за акредитивами» у банкові-виконавцю та повідомляє його про умови акредитива. Акредитив уважають відкритим після того, як здійснено відповідні бухгалтерські записи за рахунками та надіслано повідомлення про відкриття й умови акредитива. Банк-емітент інформує виконуючий банк про відкриття акредитива електронним повідомленням (електронною поштою), а останній повідомляє про це бенефіціара протягом 10 робочих днів.

Після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) бенефіціар подає виконуючому банку потрібні документи, що передбачені умовами акредитива. Після ретельної перевірки дотримання всіх умов банк списує кошти з аналітичного рахунка «Розрахунки за акредитивами» і перераховує їх на рахунок бенефіціара. У всіх акредитивах передбачається зазначення дати закінчення строку і місця подання документів для платежу. Після закінчення строку дії акредитива кошти з аналітичного рахунка «Розрахунки за акредитивами» переказуються банкові емітенту і зараховуються на той самий рахунок, з якого вони надійшли.

13) Вексельна форма розрахунків

Вексельна форма розрахунків – це розрахунки з відстрочкою платежу між постачальником (отримувачем коштів) і покупцем (платником коштів), які оформлюються векселем. Також існують розрахунки заліку взаємної заборгованості, розрахунки в електронних системах типу «клієнт-банк». Вексель - це письмове безумовне зобов'язання, боргова розписка стандартної форми, що дає право її власнику вимагати сплати визначеної у векселі суми від особи, яка видала вексель, у відповідний строк і у відповідному місці. Власник векселя має можливість розжахуватися зі своїми кредиторами за відвантажені товари і надані послуги не тільки грошима, а й векселем або за потреби достроково облікувати вексель. Розрахунковий вексель - це вексель, який купують з дисконтом для покриття кредиторської заборгованості перед векселедавцем у розмірі вексельної суми. Сутність такої операції в тім, що різниця між ціною купівлі векселя і вексельною сумою стає доходом. Простий (соло-вексель) виписується і підписується покупцем (векселедавцем) і є його борговим зобов'язанням оплатити кредитору вказану суму в установлений час. У простому векселі векселедавець є прямим боржником і безумовно зобов'язаний сплатити вексельну суму. Переказний вексель (тратта) - це документ, який регулює вексельні відносини трьох сторін: кредитора (трасанта), боржника (трасата) і отримувача платежу (ремітента). Такий вексель виписує та підписує кредитор (трасант). Переказний вексель має форму наказу трасанта платнику (після акцепту платника називають акцептантом) сплатити за векселем. Ремітент - перший отримувач або перший векселедержатель, на користь якого виставляється вексель. Трасант виписує (трасує) вексель на трасата з вимогою сплатити відповідну суму ремітентові у відповідному місці у відповідний строк. Забезпечений вексель - це вексель, гарантований заставою, яка передається кредиторові, банку або продавцю до моменту сплати боргу. Заставою може бути дебіторська заборгованість, товарні запаси, цінні папери, основні виробничі засоби, обладнання. Векселі казначейські - один із видів державних цінних паперів, які випускаються для покриття видатків державного бюджету. Вони можуть бути використані: - для здійснення розрахунків; - для зарахування сплати податків до державного бюджету; - як застава для забезпечення інших платежів та кредитів. Товарний (комерційний) вексель використовується для кредитування торговельних операцій. Він визначає умови погашення векселедавцем-боржником своїх зобов'язань перед постачальником-кредитором за поставлену продукцію, надані послуги, виконані роботи. Векселі на пред'явника - це такі векселі, що оплачуються негайно після прийняття їх дебітором. Вексель, що оплачується в термін, указаний у документі, називається строковим.

14) Проведення касових операцій

Касові операції підприємства пов'язані як з прийняттям, так і з видачею готівки. Порядок ведення касових операцій регламентується НБУ і поширюється на всі підприємства незалежно від форм власності і виду діяльності, а також на фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності (крім банків і підприємств зв'язку). Касові операції оформляються прибутковими та видатковими касовими ордерами. Прибуткові касові ордери застосовуються за приймання готівки касами підприємств. Видача готівки з кас підприємств проводиться за видатковими касовими ордерами, які підписують керівник і головний бухгалтер. Операція видачі готівки з каси підприємства на видатковий касовий ордер має бути відображена в касовій книзі. У прибуткових і видаткових касових ордерах зазначається підстава для їх складання і перелічуються додані до них документи.

Одержуючи касові ордери (прибуткові/чи видаткові) касир перевіряє наявність та ідентичність підпису головного бухгалтера; правильність оформлення ордерів; наявність перелічених у документах додатків і після одержання або видачі готівки підписує їх і проставляє позначку про оплату. Далі ці ордери реєструються бухгалтерією. Усі надходження і видачі готівки в національній валюті підприємство враховує в касовій книзі. Кожне підприємство веде тільки одну касову книгу. Щоденно в кінці робочого дня касир підсумовує операції за день і виводить залишок готівки в касі. Записи в касовій книзі зберігаються протягом трьох років. Контроль за правильним веденням касової книги покладається на головного бухгалтера або спеціально уповноважену керівником іншу особу.

15) Розрахунково-платіжна дисципліна, її зміст і значення для забезпечення господарської діяльності

Платіжна дисципліна полягає в суворому дотриманні суб'єктами господарювання встановлених правил проведення розрахункових операцій і виконанні засадничих принципів здійснення грошових розрахунків. Додержання платіжної дисципліни сприяє прискоренню кругообороту коштів і зміцненню фінансового стану підприємства. Порушення розрахункової дисципліни найчастіше буває наслідком незадовільної роботи фінансових служб підприємства або його складного фінансового стану.

Платіжна дисципліна передбачає передовсім здійснення підприємствами платежів за фінансовими зобов'язаннями в повному обсязі та в установлені строки. Отже, її забезпечення залежить від фінансового стану суб'єктів господарювання і водночас впливає на їхній фінансовий стан. За безготівкових розрахунків відвантаження і оплата товарів не збігаються в часі. Це призводить до виникнення дебіторської і кредиторської заборгованості. Така заборгованість може стати наслідком порушення розрахунково-платіжної дисципліни. Дебіторська заборгованість пов'язана з порушенням строків оплати: за відвантажену продукцію (товари), виконані роботи і надані послуги; за розрахунками з бюджетом або з працівниками підприємства. Кожне підприємство мусить проводити облік дебіторської за­боргованості та управління нею. Управління дебіторською заборгованістю передбачає прийняття управлінських рішень стосовно двох протилежних процесів діяльності підприємства: зростання безнадійних боргів, з одного боку, а з другого - збільшення обсягів реалізації продукції (робіт, послуг).

Кредиторська заборгованість виникає здебільшого за розрахунків з постачальниками і свідчить про використання в фінансово-господарській діяльності коштів, які не належать підприємству, але перебувають у нього в обороті. Зменшенню дебіторсько-кредиторської заборгованості підприємств сприятиме дальше вдосконалення грошових розрахунків, через використання обігу, клірингової системи обслуговування.

Зміцненню платіжної дисципліни сприяє запровадження санкцій за її порушення. Санкцію в господарських відносинах слід розглядати як примусову міру покарання за порушення встановленого порядку здійснення господарсько-фінансової діяльності. Застосування санкцій спрямовано на зміцнення договірної, кредитної, розрахункової, фінансової дисципліни і поліпшення роботи економічного суб'єкта.

16) Економічні і фінансові санкції в системі грошових розрахунків платежів

Чинним законодавством України до підприємств (підприємців) застосовуються штрафні санкції за: • перевищення встановлених лімітів каси; • неоприбуткування (неповне оприбуткування) в касах готівки; • перевищення встановлених строків використання виданої під звіт готівки, а також за видачу готівкових коштів під звіт без вичерпного пояснення щодо використання раніше виданих коштів; • витрачання готівки з виручки на виплати, пов'язані з оплатою праці, за наявності податкового боргу; • використання одержаних в установі банку готівкових коштів не за цільовим призначенням; • проведення готівкових розрахунків без подання одержува­чем коштів платіжного документа, який підтверджував би сплату покупцем готівкових коштів.

Санкцію в господарських відносинах слід розглядати як примусову міру покарання за порушення встановленого порядку здійснення господарсько-фінансової діяльності. Застосування санкцій спрямовано на зміцнення договірної, кредитної, розрахункової, фінансової дисципліни і поліпшення роботи економічного суб'єкта. Залежно від того, які суб'єкти застосовують санкції, останні поділяються на договірні, банківські (кредитні), фінансові. Договірні санкції спрямовані на забезпечення повного й безумовного виконання господарських угод. Такі санкції застосовуються у вигляді сплати неустойки, яка визначається у відсотках до суми невиконаного зобов'язання. Банківські (кредитні) санкції застосовуються до підприємств за порушення ними кредитної дисципліни; за незадовільний стан обліку і звітності; нецільове використання кредитних ресурсів; порушення планових строків уведення об'єктів, на які отримано кредит, в експлуатацію; за несвоєчасне повернення отриманих кредитів. Фінансові санкції застосовуються за порушення суб'єктами господарювання фінансової дисципліни. Вони застосовуються державними органами, податковою адміністрацією.

17) Характеристика і склад грошових надходжень підприємств

Грошові надходження - це кошти, які надходять на поточні й інші рахунки підприємств у банках та в касу підприємств. Під грошовими потоками розуміють надходження і сплату грошових коштів та їхніх еквівалентів. Грошові потоки підприємств характеризуються різною структурою. Структура вхідних грошових потоків залежить від сфери діяльності та організаційно-правової форми підприємства. Операційна, інвестиційна та фінансова діяльність підприємства - це його звичайна діяльність. Звичайна діяльність - це будь-яка основна діяльність під­приємства, а також операції, що забезпечують основну діяльність або виникають унаслідок її здійснення. Крім звичайної діяльності, виділяють надзвичайні події. Надзвичайна подія - це подія або операція, яка не входить у звичайну діяльність підприємства та настання котрої не очікується періодично або в кожному наступному звітному періоді (землетрус, зсув ґрунту, повінь тощо). Основна діяльність - операції, пов'язані з виробництвом або реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечують основну частку його доходу.

Повна і достовірна інформація про грошові надходження підприємства за звітний період формується в бухгалтерському обліку. У грошових надходженнях підприємств найбільша питома вага належить доходам від операційної діяльності та іншим операційним доходам. Усі доходи підприємства поділяються на дві групи: 1) доходи від звичайної діяльності, 2) доходи від надзвичайних подій.

Операційна діяльність - це основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, крім інвестиційної та фінансової (грошові надходження від покупців; від ін. операційної діяльності: операційна оренда, від операційних курсових різниць, від продажу оборотних активів, крім надходжень від продажу фінансових інвестицій). Інвестиційна діяльність - це сукупність операцій з придбання та продажу довгострокових (необоротних) активів, а також короткострокових (поточних) фінансових інвестицій, що не є еквівалентами грошових коштів (від інвестицій в асоційовані дочірні або спільні підприємства, облік яких ведеться методом участі в капіталі; від продажу цінних паперів емітованих ін. підприємствами, але які знаходяться у власності даного підприємства; від продажу необоротних активів; від здійснення форвардних, ф’ючерсних та ін. спекулятивних операцій на фондовому ринку). Фінансова діяльність - це сукупність операцій, які призво­дять до зміни величини та (або) складу власного і позикового ка­піталу(надходження коштів від розміщення цінних паперів власної емісії, які призводять до збільшення власного капіталу; від утворення боргових зобов’язань).

У бухгалтерському обліку дохід визнається в разі збільшення активу або зменшення зобов’язань, що супроводжується зростанням власного капіталу ( за винятком зростання капіталу за рахунок внесків учасників підприємства). Доходи від реалізації продукції = загальна сума доходів без врахування наданих знижок, повернення проданих товарів та податків й зборів які нараховуються при здійсненні актів купівлі-продажу. Чистий доход від реалізації продукції (валовий) = доход від реалізації – собівартість продукції.

Грошові надходження підприємств відіграють значну роль у процесі кругообороту коштів. Відшкодовуючи авансовані у виробництво вкладення, формуючи доходи і грошові фонди, вони створюють економічні умови для нового циклу виробництва і реалізації продукції, удосконалення та розширення власного господарства, збільшення власного капіталу.

18) Фактори, які впливають на величину виручки від реалізації продукції (робіт та послуг)

На практиці можуть використовуватись два методи визначення моменту реалізації продукції: а) продукцію відвантажено або відпущено споживачу (відбулося передавання права власності), - метод нарахування; б) одержано кошти на рахунок постачальника за реалізовану продукцію - касовий метод. Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) та інших активів за бухгалтерським обліком визнається у разі наяв­ності умов: ► покупцеві передані суттєві ризики і вигоди, пов'язані з правом власності на товар (продукцію, актив); ► підприємство не здійснює подальше управління та контроль за реалізованими товарами (активами); ► сума доходу (виручки) може бути достовірно визначена; ► є впевненість, що в результаті операції відбудеться збільшення економічних вигід підприємства; ► витрати пов'язані із цією операцією, можуть бути достовірно визначені. Доход (виручка) від реалізації групуються за такими видами діяльності: • реалізація товарів; • реалізація готової продукції; виконання робіт та надання послуг.

Розмір виручки від реалізації продукції, за інших однакових умов, залежить від: 1) кількості, асортименту та якості продукції, що підлягає реалізації; 2) рівня реалізаційних цін. Обсяг (кількість) реалізованої продукції прямо впливає на величину виручки, а сама кількість реалізованої продукції залежить від обсягу виробництва товарної продукції і зміни величини перехідних залишків нереалізованої продукції на початок і кінець звітного періоду. Асортимент реалізованої продукції справляє двоякий вплив на величину виручки. Зростання в загальному обсязі реалізованої продукції питомої ваги асортименту з більш високою ціною збільшує величину виручки, і навпаки. Прямий вплив на розмір виручки справляє й рівень відпускних цін, тому підприємство має їх обґрунтувати.

Залежно від того, яку мету має підприємство на ринку, розрізняють різні підходи до ціноутворення (оптимізації цін). Такими цілями можуть бути: ► виживання на ринку (можуть встановлюватись низькі ціни з надією на те, що ринок буде чутливим до них), ► максимізація прибутку (зіставляються попит і витрати на виробництво з альтернативними цінами і вибирають ту з них, яка забезпечить максимальний прибуток), ► лідерство на ринку (установлюються низькі ціни з метою збільшення частки підприємства на ринку), ► лідерство щодо якості товарів (встановлення відносно високих цін, які мають компенсувати високі витрати на науково-дослідні роботи й забезпечення якості). Розрізняють такі види цін: оптова (собівартість+прибуток+ рентабельність*собівартість), відпускна (оптова+ акцизний збір+ ПДВ) та роздрібна. Також існують фіксовані ціни(встановлюються адміністративно), регульовані (встановлюються для регулювання рівня рентабельності товарів першої необхідності), а також індикативні ціни (мінімальний та максимальний рівень цін) та вільні ціни (утворюються на ринку).

19) Грошові надходження від фінансово-інвестиційної діяльності

З переходом на ринкові основи господарювання зростає значення інвестиційної та фінансової діяльності підприємств. Фінансові інвестиції зумовлені потребою ефективного використання вільних фінансових ресурсів, коли кон'юнктура фінансового ринку уможливлює отримання значно більшого рівня прибутку на вкладений капітал, ніж операційна діяльність на товарних ринках. Раціональне використання грошових коштів, пошук ефективних напрямів їх інвестування, які даватимуть підприємству додатковий прибуток, є важливим напрямком його інвестиційної діяльності.

Пошук фінансових джерел розвитку підприємств у напрямі найефективнішого інвестування фінансових ресурсів, операцій із цінними паперами тощо набувають важливого значення в роботі фінансових служб підприємств.

Інвестиційна діяльність підприємства починається з розробки інвестиційної стратегії. Інвестиційна стратегія - це формування системи довгострокових цілей інвестиційної діяльності та вибір найефективніших шляхів їх досягнення. Отримання доходу від інвестиційної діяльності значною мірою визначається типом інвестиційної стратегії - агресивної (активної) чи пасивної. Агресивна стратегія спрямована на отримання максимального прибутку, тоді як пасивна - на збереження за рахунок інвестицій досягнутого рівня показників операційної діяльності.

Фінансові інвестиції - це активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку (відсотків, дивідендів тощо), зростання вартості капіталу або інших вигід для інвестора. Рух грошових коштів у результаті фінансової діяльності підприємств визначається на основі змін власного капіталу та інших пасивів, пов'язаних з фінансовою діяльністю. З фінансовою діяльністю пов'язані надходження грошових коштів. Надходження грошових коштів від розміщення акцій та від інших операцій ведуть до збільшення власного капіталу. Отримані позички, тобто надходження грошових коштів у результаті утворення боргових зобов'язань (позичок, векселів, облігацій, а також інших видів короткострокових і довгострокових зобов'язань, не пов'язаних з операційною діяльністю), призводять до збільшення позикового капіталу.

Купуючи акції, облігації інших підприємств, необхідно виходити з того, що інвестувати треба тільки надлишкові фінансові ресурси. Перш ніж придбати акції (облігації) будь-якого підприємства, необхідно всебічно вивчити його діяльність, проаналізувати його фінансові результати. Цінність акцій визначається тими доходами, котрі очікуються підприємством у майбутньому, а не рівнем дивідендів, обіцяних у рекламних проспектах.

Тимчасово вільні грошові засоби підприємства можуть вкладати на депозитні рахунки в комерційні банки під обумовлений відсоток. Підприємство має право здавати в оренду нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання, техніку та інше) за відповідну плату або здійснювати фінансовий лізинг. Крім цього, підприємства можуть одержувати додаткову курсову різницю на валютні рахунки чи операції в іноземній валюті.

Отже, за ринкової економіки результати фінансово-інвестиційної діяльності і позареалізаційних операцій є постійними джерелами грошових доходів і формування прибутку підприємств.

20) Формування валового і чистого доходу підприємств

Виручка від реалізації продукції у відтворювальному процесі матеріального виробництва відіграє важливу роль як одна з ланок забезпечення нового кругообороту коштів підприємства. За рахунок грошових надходжень від реалізації продукції передовсім відшкодовується вартість матеріальних витрат на виробництво - використаної сировини, напівфабрикатів, матеріалів, електроенергії, палива та ін., а також перенесена частина вартості основних фондів (амортизаційні відрахування). Залишок виручки становить валовий дохід.

Валовий дохід - це грошовий вираз вартості знов створеної продукції. Він визначається як різниця між виручкою та матеріальними витратами й амортизаційними відрахуваннями У складі собівартості реалізованої продукції. Валовий дохід є важливим показником діяльності підприємства і характеризує її ефективність. У ньому відображається підвищення продуктивності праці, збільшення заробітної плати, скорочення матеріаломісткості продукції. Використання валового доходу як основного узагальнюючого показника ефективності дає змогу визначити реальний економічний ефект, котрий отримується від діяльності кожного підприємства. Валовий дохід - основне джерело утворення фінансових ресурсів не тільки підприємств, а й державного бюджету, позабюджетних фондів. У процесі відтворення валовий дохід поділяється на оплату праці й на чистий дохід. Оплата праці - це витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, які виражають у грошовій формі вартість необхідної праці.

Чистий дохід виражає в грошовій формі вартість додаткового продукту і визначається як перевищення виручки від реалізації продукції над вартість матеріальних витрат, амортизаційних відрахувань і заробітної плати, або як різниця між валовим доходом і заробітною платою. Чистий дохід реалізується у вигляді акцизів, податку на додану вартість, відрахувань у фонди пенсійного й соціального страхування, інші державні цільові фонди тощо. Значна частина чистого доходу реалізується у формі прибутку. Отже, чистий дохід є найважливішим джерелом фінансових ресурсів не тільки підприємств, а й держави.

21) Поняття грошового потоку. Вхідні грошові потоки

Грошові потоки – сукупність розподілених за часом, грошових надходжень і напрямків використання коштів, що мають місце в процесі фінансово-господарської діяльності підприємства.

22) Економічний зміст прибутку

Прибуток є однією з основних категорій товарного виробництва. Це передусім категорія, що характеризує відносини, які складаються в процесі суспільного виробництва. Прибуток - це та частина додаткової вартості, яка залишається після покриття витрат виробництва. Відособлення частини вартості продукції у вигляді витрат у грошовому вираженні є собівартість продукції. Прибуток - це частина додаткової вартості, створеної і реалізованої, готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як втілена у створеному продукті вартість буде реалізована і набере грошової форми. Таким чином, прибуток є об'єктивною економічною катего­рією. Тому на його формування впливають об'єктивні процеси, що відбуваються в суспільстві, у сфері виробництва й розподілу валового внутрішнього продукту.

Водночас прибуток - це підсумковий показник, результат фінансово-господарської діяльності підприємств як суб'єктів господарювання. Тому прибуток відбиває її результати і зазнає впливу багатьох чинників. Є особливості у формуванні прибутку підприємств залежно від сфери їхньої діяльності, галузі господарства, форми власності, розвитку ринкових відносин. Прибуток є джерелом сплати податків, формування фінансових ресурсів підприємств.

Розрізняють валовий, операційний, оподатковуваний та чистий прибуток. Також залежно від виду діяльності в межах якої отримано прибуток виділяють • прибуток від реалізації за основним видом діяльності, • за неосновним видом діяльності, • від фінансових операцій, • інвестиційної діяльності. За методикою оцінки: номінальний та реальний. Як економічна категорія прибуток відображає чистий дохід створений сфері матеріального виробництва. Як економічній категорії прибутку притаманні особливості: ► прибуток є частиною вартості додаткового продукту, прибуток – це частина додаткової вартості виробленої та реалізованої й готової до розподілу, ► прибуток є одним з основних показників, який характеризує кінцевий фінансовий результат діяльності підприємства, ► прибуток є одним з головних джерел поповнення фінансових ресурсів підприємств.

23) Формування прибутку підприємства

На формування прибутку як фінансового показника роботи підприємства, що відбивається в бухгалтерському обліку, в офіційній звітності суб'єктів господарювання, впливає встановлений порядок визначення фінансових результатів діяльності; обчислення собівартості продукції (робіт, послуг); загальногосподарських витрат; визначення прибутків (збитків) від фінансових операцій, іншої діяльності.

Формування прибутку здійснюється в порядку: 1) Виручка від Реалізації – ПДВ – Акцизний збір – Інші податки й збори = Чистий Дохід від реалізації продукції. 2) ЧД – Собівартість = Валовий Прибуток. 3) ВП + Інші Доходи від операційної діяльності – Адміністративні Витрати – Витрати на збут = Операційний Прибуток. 4) ОП + Дохід від участі в капіталі + Інші фінансові доходи – Втрати від участі в капіталі – Інші фінансові витрати = Прибуток від звичайної діяльності до оподаткування. 5) Пзд – Податок на Прибуток від звичайної діяльності = ЧП. 6) Дзд – Втрати від надзвичайної діяльності = Прибуток від надзвичайної діяльності – Панд. 5)+6)=ЧП

Прибуток від реалізації продукції безпосередньо залежить від двох основних показників: обсягу реалізації продукції та її собівартості. На зміну обсягу реалізації продукції впливає зміна обсягу виробництва, залишків нереалізованої продукції, частки прибутку в ціні продукції (рентабельність продукції).

Собівартість продукції (робіт, послуг) - це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на їх виробництво (виконання). Витрати на виробництво продукції утворюють виробничу собівартість.

Отже, на формування абсолютної суми прибутку підприємства впливають: результати, тобто ефективність його фінансово-господарської діяльності; сфера діяльності; галузь господарства; установлені законодавством умови обліку фінансових результатів.

24) Методи розрахунку прибутку

На підприємствах виробничої сфери можуть бути використані три методи розрахунку прибутку від реалізації продукції: прямого розрахунку, за показником витрат на одну гривню продукції, економічний (аналітичний) метод. Метод прямого розрахунку. Прибуток розраховується за окремими видами продукції, що виробляються і реалізуються. Для розрахунку необхідні такі вихідні дані: 1. Перелік і кількість продукції відповідної номенклатури (асортименту), що планується до виробництва і реалізації. 2. Собівартість одиниці продукції. 3. Ціна одиниці продукції (ціна виробника).

Розрахунок прибутку на підставі показника витрат на 1 гри. продукції. Це укрупнений метод. Може застосовуватись по підприємству в цілому за розрахунку прибутку від випуску, реалізації всієї продукції. Передбачається використання даних про виробничі витрати та реалізацію продукції за попередній період, а також очікувану їх зміну, що прогнозується в наступному періоді.

Економічний (аналітичний) метод. Може використовуватися для розрахунку прибутку від випуску (реалізації) продукції. Він відрізняється від уже розглянутих методів розрахунку прибутку тим, що дає змогу визначити не тільки загальну суму прибутку, а й вплив на неї зміни окремих чинників: обсягу виробництва (реалізації) продукції; собівартості продукції; рівня оптових цін і рентабельності продукції; асортименту та якості продукції. Розрахунок прибутку цим методом здійснюється окремо за порівнянною і непорівнянною продукцією в плановому періоді. Порівнянна продукція - це продукція, що вироблялася в попередньому періоді. Непорівнянна продукція – це продукція, що не вироблялася на підприємстві в попередньому періоді.

Розрахунок прибутку за порівняною продукцією здійснюється в такій послідовності: • визначається очікуваний базовий прибуток і базова рентабель­ність продукції; • порівнянна продукція планового періоду визначається за собівартістю періоду, що передував плановому; • виходячи з рівня базової рентабельності продукції розраховується прибуток за порівнянною продукцією в плановому періоді; • розраховується вплив окремих чинників на зміну прибутку в періоді, що планується.

Прибуток від випуску (реалізації) непорівнянної продукції може бути розрахований методом прямого розрахунку, якщо є відповідні вихідні дані. За браком таких прибуток розраховується для всієї непорівнянної продукції з використанням показника середньої рентабельності продукції по підприємству.

25) Сутність та методи обчислення рентабельності

Щоб зробити висновок про рівень ефективності роботи підприємства, отриманий прибуток необхідно порівняти зі зробленими витратами. По-перше, витрати можна розглядати як поточні витрати діяльності підприємства, тобто собівартість продукції (робіт, послуг). Тут можливі різні варіанти визначення поточних витрат і прибутку, що використовуються в розрахунках. По-друге, витрати можна розглядати як авансовану вартість (авансований капітал) для забезпечення виробничої та фінансово-господарської діяльності підприємства. Тут також можливі різні варіанти визначення авансованої вартості й визначення прибутку, що беруться для розрахунків.

Співвідношення прибутку з авансованою вартістю або поточними витратами характеризує таке поняття, як рентабельність. У найширшому, найзагальнішому розумінні рентабельність означає прибутковість або дохідність виробництва і реалізації всієї продукції (робіт, послуг) чи окремих видів її; дохідність підприємств, організацій, установ у цілому як суб'єктів господарської діяльності; прибутковість різних галузей економіки. Рентабельність - це відносний показник, тобто рівень прибутковості, що вимірюється у відсотках.

Розрізняють за часом обчислення: планова та фактична рентабельність. Залежно від ступеня узагальнення даних розраховують рентабельність реалізації окремих видів продукції, підприємства в цілому, галузі. Найчастіше використовують показники: рівень рентабельності виробництва й реалізації продукції, рентабельність капіталу (сукупного, основного, рентабельність продаж).

Для розрахунку рівня рентабельності підприємств можуть використовуватися: загальний прибуток; прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), тобто від основної діяльності. При цьому прибуток зіставляється з авансованою вартістю, яку можна визначати в різних варіантах (весь капітал підприємства, власний капітал, позиковий капітал, основний капітал, оборотний капітал). Рівень рентабельності розраховують як відношення величини прибутку отриманого за певний період до поточних витрат або до авансованої вартості капіталу у %. Для розрахунку рентабельності галузей економіки береться загальна сума прибутку, отримана підприємствами, об'єднаннями, іншими госпрозрахунковими формуваннями, що входять у відповідну галузь економіки. На рівень рентабельності галузі впливатиме наявність у ній низькорентабельних і збиткових підприємств.

26) Розподіл прибутку підприємства

Отриманий підприємством прибуток може бути використаний для задоволення різноманітних потреб. По-перше, він спрямовується на формування фінансових ресурсів держави, фінансування бюджетних видатків. Це досягається вилученням у підприємств частини прибутку в державний бюджет. По-друге, прибуток є джерелом формування фінансових ресурсів самих підприємств і використовується ними для забезпечення господарської діяльності.

Отже, отриманий підприємством прибуток є об'єктом розподілу. У розподілі прибутку можна виділити два етапи. Перший етап - це розподіл загальною прибутку. На цьому етапі учасниками розподілу є держава й підприємство. У результаті розподілу кожний з учасників одержує свою частку прибутку. Пропорція розподілу прибутку між державою і підприємствами має важливе значення для забезпечення державних потреб і потреб підприємств. Це одне з принципових питань реалізації фінансової політики держави, від правильного вирішення якого залежить розвиток економіки в цілому. Другий етап - це розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів до бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за рахунок прибутку цільові фонди для фінансування відповідних витрат.

Чистий прибуток, одержаний після сплати податків, залишається у повному розпорядженні підприємства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його використання.

27) Використання чистого прибутку

Чистий прибуток, одержаний після сплати податків, залишається у повному розпорядженні підприємства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його використання. Головні принципи розподілу чистого прибутку закріплені статутом підприємства. Фактично розподіл здійснюється відповідно до поточної та стратегічної політики, що визначається підприємством. Як правило, одна частина прибутку використовується на виплату дивідендів, а друга - на розширен­ня та оновлення виробництва, фінансові інвестиції, придбання нepухомocтi, створення та поповнення резервних фондів підприємства, соціальні програми. Зокрема, сума прибутку спрямовується: на виплату дивідендів; на поповнення статутного капіталу; на поповнення резервного капіталу. Нерозподілений прибуток є однією з найважливіших частин власного капіталу. Нерозподілений прибуток - це частина чистого прибутку товариства, яка залишається у розпорядженні підприємства для виплати дoxoдiв власникам у вигляді дивідендів, формування резервного капіталу, поповнення статутного капіталу та на інші потреби.

Нерозподілений прибуток поділяється на асигновану й неасигновану частини: асигнована частина має певне цільове призначення (наприклад, для фінансування розвитку підприємства, проведення цільових програм тощо); неасигнована частина не має конкретного призначення. Сума нерозподіленого прибутку зменшується внаслідок відрахувань до резервного капіталу та нарахування дивідендів. Резервний капітал створюється з метою усунення можливих тимчасових фінансових ускладнень і забезпечення нормальної роботи підприємства. Кошти резервного капіталу використовуються на додаткові витрати виробничого і соціального розвитку підприємства, на поповнення його оборотних коштів, покриття збитків, на виплату гарантованих дивідендів за привілейованими акціями (у випадку недостатності прибутку) та інші заходи, передбачені засновницькими документами. Дивіденди - це частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) відповідно до часток їхньої участі у власному капіталі підприємства.

28) Сутність, склад і структура оборотних коштів

Діяльність суб'єктів господарювання зі створення та реалізації продукції здійснюється в процесі поєднання основних виробничих фондів, оборотних фондів і праці. На відміну від основних виробничих фондів оборотні фонди споживаються в одному виробничому циклі, і їхня вартість повністю переноситься на вартість виготовленої продукції. В економічній літературі існують різні підходи до визначення сутності оборотних коштів. Найчастіше можна натрапити на два визначення оборотних коштів. По-перше, оборотні кошти - це грошові ресурси, які вкладено в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервного виробництва та реалізації виготовленої продукції. По-друге, оборотні кошти - це активи, які протягом одного виробничого циклу або одного календарного року можуть бути перетворені на гроші.

Оборотний капітал проходить три стадії кругообороту: грошову, виробничу й товарну. На першій стадії під час авансування коштів здійснюється придбання й накопичування необхідних запасів. У виробничому процесі авансується вартість для створення продукції: у розмірі вартості використаних виробничих запасів, перенесеної вартості основних фондів, витрат на саму працю (заробітна плата та пов'язані з нею витрати). Виробнича стадія кругообороту оборотного капіталу завершується випуском готової продукції, після чого настає стадія реалізації, яка триває доти, доки товарна форма вартості не перетвориться на грошову. Отримання виручки від реа­лізації свідчить про корисність створеної суспільством вартості і про відтворення авансованих у ній коштів. Грошова форма, якої набирає оборотний капітал на товарній стадії кругообороту, водночас є і початковою стадією наступного створення нової вартості.

Склад і розміщення оборотного капіталу залежать від того, в якій сфері він функціонує: виробничій, торгово-посередницькій, сфері послуг (у тім числі фінансових).

Склад оборотних коштів - це сукупність окремих елементів оборотних виробничих фондів і фондів обігу. Склад оборотних коштів у різних галузях господарства може мати певні особливості. Так, у виробничій сфері основні статті оборотних коштів - це сировина, основні матеріали, незавершене виро­бництво, готова продукція. В окремих галузях промисловості є статті оборотних коштів, що характерні лише для них. Наприклад, у металургійній промисловості в оборотних коштах ураховується змінне обладнання, а в добувних галузях до витрат майбутніх періодів включають витрати на гірничопідготовчі роботи. Структура оборотних коштів - це питома вага вартості окремих статей оборотних виробничих фондів і фондів обігу в загальній сумі оборотних коштів. Структура оборотних коштів має значні коливання в окремих галузях господарства. Вона залежить від складу і структури витрат на виробництво, умов поставок матеріальних цінностей, умов реалізації продукції (виконаних робіт, наданих послуг), проведення розрахунків.

Таким чином, оборотний капітал (оборотні кошти) - це кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервності процесу виробництва, реалізації "продукції" та отримання прибутку.

29) Класифікація і принципи організації оборотних коштів

Організація оборотних коштів справляє значний вплив на результативність і ефективність роботи підприємства, його фінансову стійкість. Для глибшого розкриття основ організації оборотних коштів доцільно їх у певний спосіб класифікувати. Оборотні кошти підприємств можна класифікувати за трьома ознаками: 1) залежно від участі їх у кругообороті коштів (оборотні кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди, та оборотні кошти, авансовані у фонди обігу); 2) за методами планування, принципами організації та регулювання (нормовані та нeнopмовaні. Установлення нормативів за окремими статтями оборотних коштів уможливлює забезпечення безперервної діяльності підприємства за умови оптимальних виробничих запасів, розмірів незавершеного виробництва, залишків готової продукції. До нормованих оборотних коштів належать оборотні кошти у виробничих запасах, незавершеному виробництві та витратах майбутніх періодів, у залишках готової продукції на складах підприємств. Ненормовані оборотні фонди включають фонди обігу за винятком готової продукції на складі); 3) за джерелами формування (власні та прирівняні до них; залучені; інші).

Система організації оборотних коштів передбачає. По-перше, надання підприємствам самостійності щодо розпоряджання та управління оборотними коштами, тобто оперативної самостійності у використанні оборотних коштів; по-друге, визначення планової потреби в оборотних коштах за окремими елементами й підрозділами та Їхнього розміщення, тобто розрахунок оптимальної кількості оборотних коштів, яка б забезпечила безперервність процесу виробництва, виконання планових завдань за ритмічної роботи (розробка норм тривалої дії та щорічних нормативів); по-третє, коригування розрахункових і чинних нормативів з урахуванням тих вимог господарювання, що змінюються: обсягів виробництва, цін на сировину та матеріали; постачальників і споживачів; форм застосовуваних розрахунків; по-четверте, оптимізацію структури джерел формування оборотних коштів, що означає формування оборотних коштів за рахунок власних ресурсів і залучених коштів у розмірах, що забезпечують нормальний фінансовий стан підприємства; по-п’яте, контроль за раціональним розміщенням і використанням оборотних коштів, тобто постійний аналіз ефективності кругообороту коштів, що використовуються, для прискорення їхнього обороту.

30) Оборотні виробничі фонди і фонди обігу

У виробничій сфері оборотний капітал (оборотні кошти) авансується в оборотні виробничі фонди і фонди обігу. До виробничих фондів належать: сировина, основні й допоміжні матеріали, напівфабрикати, паливо, тара, запасні частини для ремонтів, малоцінні і швидкозношувані предмети, незавершене виробництво, напівфабрикати власного виготовлення, витрати майбутніх періодів. Фонди обігу - це залишки готової продукції на складі підприємств, відвантажені, але не оплачені покупцями товари, залишки коштів підприємств на поточному рахунку в банку, касі, у розрахунках, у дебіторській заборгованості, а також укладені в короткострокові цінні папери.

Оборотні виробничі фонди обслуговують сферу виробництва, а процес реалізації продукції – фонди обігу. Оборотний капітал (оборотні кошти) - це ко­шти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервності процесу виробництва, реалізації продукції та отримання прибутку.

31) Методи визначення потреби в оборотних коштах

Визначення потреби в оборотних коштах здійснюється через їх нормування. Нормування оборотних коштів передбачає врахування багатьох факторів, які впливають на господарську діяльність підприємств. На підприємствах виробничої сфери до них належать: ► умови постачання підприємств товарно-матеріальними цінностями: кількість постачальників, строки поставки, розмір транзитних партій, кількість найменувань матеріальних цінностей, форми розрахунків за матеріальні цінності; ► організація процесу виробництва: тривалість виробничого циклу, характер розподілу витрат протягом виробничого циклу, номенклатура випущеної продукції; ► умови реалізації продукції: кількість споживачів готової продукції, їх місцезнаходження, призначення продукції, умови її транспортування, форми розрахунків за відвантажену продукцію. У разі заниження розміру оборотних коштів можливі перебої в постачанні й виробничому процесі, зменшення обсягу виробництва та прибутку, виникнення прострочених платежів і заборгованості, інші негативні явища в господарській діяльності. Надлишок оборотних коштів призводить до накопичування надмірних запасів сировини, матеріалів; послаблення режиму еко­номії; створення умов для використання оборотних коштів не за призначенням.

На практиці використовується методи визначення потреби в оборотних коштах: 1) Метод прямого розрахунку передбачає розробку обґрунтованих норм і нормативів на кожному підприємстві з урахуванням багатьох факторів, які пов'язані з особливостями постачання, виробництва та реалізації продукції. Цей метод дає змогу зробити розрахунки індивідуальних і су­купного нормативів. До індивідуальних належать нормативи оборотних коштів: у виробничих запасах (сировина, основні і допоміжні матеріали, покупні напівфабрикати, паливо, тара, запасні частини, малоцінні та швидкозношувані предмети); у незавершеному виробництві і напівфабрикатах власного виробництва; у витратах майбутніх періодів; у готовій продукції.

Норматив оборотних коштів – мінімальна сума грошових коштів, яка постійно потрібна підприємству для здійснення виробничої діяльності. Загальний норматив оборотних коштів – визначається як сума окремих нормативів за окремими елементами оборотних коштів. По більшості елементів оборотних коштів норматив визначається як добуток одноденних витрат на норму запасу в днях. Норма оборотних коштів – відносна величина, що визначає величину запасу в днях й характеризує величину запасу в товарно-матеріальних цінностях за певний період часу. Норма запасу визначається: сума поточного запасу, транспортного, технологічного, страхування.

2) Статистичний – визначення нормативу оборотних коштів на базі аналізу середніх фактичних залишків товарно-матеріальних цінностей з коригуванням потреби в них. Передбачає поділ нормативу оборотних коштів на виробничий та невиробничий. Виробничий норматив розраховується шляхом множення базового виробничого нормативу на темп росту виробничої програми. Невиробничий норматив збільшується в половинному обсязі від зростання виробничої програми.

3) Коефіцієнтів – здійснюється шляхом розрахунку й співвідношенням між темпами росту виробництва та реалізацію продукції та розміром оборотних активів підприємства в базовому періоді. Розраховуються темпи росту залишків оборотних коштів за 4 базових періоди, які передували плановому. Коефіцієнт оборотності розраховується на основі виручки від реалізації або на основі собівартості реалізації продукції. Розраховуються такі коефіцієнти як: коефіцієнт оборотності капіталу (ВР / сер. ОК), оборотності дебіторської заборгованості (ВД / сер. ДЗ), виробничого запасу (ВВ / сер. ВЗ), кредиторської заборгованості (ВР / сер. КЗ). Ці коефіцієнти повинні мати тенденцію до збільшення. Тривалість операційного циклу = тривалість обороту запасів + тривалість обороту заборгованості. Тривалість фінансового циклу = тривалість операційного циклу – тривалість кредиторської заборгованості. Якщо ТФЦ «-« то підприємство має надлишкові оборотні активи і не потребує додаткового фінансування.

Норматив оборотних коштів для незавершеного виробництва визначається як добуток одноденних витрат за планом 4 кварталу на тривалість виробничого циклу та коефіцієнт зростання витрат. Норматив готової продукції визначається як добуток одноденного випуску продукції в 4 кварталі планового року за виробничою собівартістю на норму запасу оборотних коштів для готової продукції. Витрати майбутніх періодів включають здійснені в даному плановому періоді такі виробничі витрати, що їх буде віднесено на собівартість продукції, котра випускатиметься в наступні пе­ріоди. До них належать витрати, пов'язані з підготовкою нових виробництв і нових видів продукції, якщо вони не фінансуються із фонду розвитку виробництва, або витрати, пов'язані з прове­денням гірничих розробок, гірничо-підготовчих, розкривних та інших робіт. Норматив оборотних коштів на витрати майбутніх періодів визначається як: сума коштів, які вкладено в ці витрати на початок запланованого періоду + витрати, що проводяться в плановому році і передбачені відповідними кошторисами – витрати, які включаються в собівартість продукції запланованого року та передбачені кошторисом виробництва.

32) Джерела формування оборотних коштів

Визначення джерел формування оборотних коштів є важливою ділянкою фінансової роботи на підприємстві. Як правило, мінімальна потреба підприємства в оборотних коштах покривається за рахунок таких власних джерел: статутний капітал, відрахування від прибутку у фонди спеціального призначення; цільове фінансування та цільові надходження (із бюджету, галузевих і міжгалузевих позабюджетних фондів), приріст сталих пасивів. Підприємства, що вводяться в дію, залежно від їхніх організаційно-правових форм формують власні оборотні кошти за рахунок пайових внесків членів-засновників, внесків іноземних учасників (для спільних підприємств), надходжень від емісії цінних паперів. На діючих підприємствах власними джерелами фінансування оборотних коштів є чистий прибуток підприємства, надходження від емісії цінних паперів, а також сталі пасиви.

До коштів, які можна прирівняти до власних, належать сталі пасиви. Це кошти цільового призначення, які в результаті певної системи грошових розрахунків постійно перебувають у господарському обороті підприємств, а проте йому не належать. До їх використання за призначенням вони в сумі мінімального залишку є джерелами формування оборотних коштів підприємства. Сталі пасиви - це мінімальна (стійка) заборгованість із заробітної плати працівникам, відрахувань на обов'язкове державне пенсійне страхування, на соціальне страхування, резерв майбутніх платежів, авансування покупців (замовників). Відображаються вони в І розділі пасиву балансу. Сталі пасиви, по суті, є планованою кредиторською заборгованістю. Залежно від виду сталих пасивів можуть застосовуватись різні методики їхнього розрахунку.

Що більший розрив між терміном виплати заробітної плати і кінцевою датою періоду, за який вона сплачується, то вища заборгованість, то більше коштів підприємство може використати в господарському обороті. Мінімальна заборгованість щодо резерву майбутніх платежів створюється головним чином за рахунок нарахувань на оплату відпусток. Належна заробітна плата за чергову відпустку списується на витрати виробництва не тоді, коли робітник іде у відпустку, а рівними частинами. На рахунку майбутніх платежів згідно з графіком відпусток завжди є кошти, які використовуються в господарському обороті.

Для формування оборотних коштів підприємство залучає фінансові ресурси у вигляді короткострокових кредитів банку та інших кредитів, комерційного кредиту, кредиторської заборгованості. Призначення банківських кредитів - фінансування витрат, пов'язаних з придбанням основних і поточних активів, із сезонними потребами підприємства, тимчасовим збільшенням виробничих запасів, із виникненням (збільшенням) дебіторської заборгованості, податковими платежами та іншими зобов'язаннями. До залучених належать кошти інших кредиторів, які надаються підприємствам у позичку під певний відсоток на термін до одного року з оформленням векселя чи іншого боргового зобов'язання. Кредиторська заборгованість - це короткострокові зобов'язання підприємств, які виникають за: розрахунками з бюджетом; за розрахунковими документами, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за невідфактурованими поставками-розрахунками взаємних вимог; за векселями, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за короткостроковими кредитами.

Від джерел формування оборотних коштів значною мірою залежить швидкість їхнього обороту й ефективність їх використання.

33) Показники використання оборотних коштів

Для характеристики ефективності використання оборотних коштів на підприємствах використовуються різноманітні показники. 1) Оборотність: О=(С*Т)/Р – характеризує час, за який оборотні кошти здійснюють один оборот. 2) Оборотність виробничих запасів: Ов.з.=(Св.з.*Т)/Рс – відображає час перетворення товарно-матеріальних цінностей на готову продукцію чи гроші. 3) Оборотність дебіторської заборгованості: Од.з.=(Дз.*Т)/Р – відображає середній термін отримання платежу. 4) Оборотність кредиторської заборгованості: Ок.з.=(Кз*Т)/Р – відображає час покриття кредиторської заборгованості. 5) Оборотність грошових коштів: Ог.к.= Ов.з+ Од.з+ Ок.з – відображає час обороту грошових коштів. 6) Коефіцієнт оборотності: Ко=Р/С – характеризує кількість оборотів за період, що аналізується. 7) Коефіцієнт завантаження: Кз=С/Р – показує, скільки оборотних коштів авансовано в 1 грн. реалізованої продукції. 8) Прибутковість: Ке=П/С - характеризує, скільки прибутку припадає на 1 грн. оборотних коштів. 9) Рентабельність: Р=(П/С)*100 % - визначає використання оборотних коштів. 10) Наявність оборотних коштів: (Вк+Дк)-∑НА (1)– характеризує величину власних оборотних коштів. 11) Брак: (1)<(∑ОА-ГК)-∑ПЗ – перевищення поточної потреби над наявність власних оборотних коштів. 12) Надлишок: (1)>(∑ОА-ГК)-∑ПЗ – перевищення наявності власних оборотних коштів над поточну потребу. 13) Коефіцієнт реальної вартості оборотних коштів у майні підприємства: Кр.в.=Фп/М – відображає питому вагу вартості оборотних коштів над поточну потребу.

Вк - власні кошти; Дк - довгострокові кредити; НА - необоротні активи; ОА - оборотні активи; ГК - грошові кошти; ПЗ - поточні зобов'язання; ФІІ - фактична наявність оборотних коштів; М - вартість майна підприємства; С - середня вартість оборотних коштів; Т - тривалість періоду, за який обчислюється оборотність оборотних коштів; Р - обсяг реалізації продукції; П - прибуток від реалізації продукції, Св.з – середня вартість виробничих запасів в грн., Рс – обсяг реалізованої продукції за собівартістю в грн., Дз – дебіторська заборгованість, Кз – кредиторська заборгованість.

34) Шляхи прискорення обертання оборотних коштів

Поліпшення використання оборотних коштів підприємств і підвищення ефективності виробництва можна досягти через: 1) скорочення виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей у зв'язку з переходом на оптову торгівлю та прямі економічні зв'язки з постачальниками; 2) прискорення оборотності оборотних коштів за рахунок реалізації непотрібних товарно-матеріальних цінностей; 3) скорочення терміну оборотності дебіторської заборгованості; 4) збільшення терміну оборотності кредиторської заборгованості.

Поліпшення використання оборотних коштів вивільняє їх. Це вивільнення може бути абсолютним і відносним. Абсолютне вивільнення оборотних коштів - це пряме скорочення потреби в оборотних коштах проти попереднього періоду за одночасного збільшення обсягу виробництва (реалізації). Відносне вивільнення оборотних коштів - це різниця між потребою в оборотних коштах підприємства, розрахованою на підставі планової чи фактичної оборотності звітного року і сумою оборотних коштів, з якою виконано виробничу програму наступного за звітним року. Інакше кажучи, відносне вивільнення оборотних коштів виникає тоді, коли внаслідок поліпшення їх використання підприємство з такою самою сумою оборотних коштів або з незначним їх зростанням у плановому році збільшує обсяг виробництва. За нинішніх умов господарювання через інфляційні процеси найбільш реальним є відносне вивільнення оборотних коштів. Ураховуючи це, слід більше уваги приділяти реалізації заходів, які сприяють відносному вивільненню оборотних коштів. Унаслідок прискорення обороту оборотних коштів вивільняється певна частина коштів, яку обчислюють множенням фактичного одноденного обсягу реалізації продукції на дні прискорення обороту.

Для скорочення терміну обороту дебіторської заборгованості та запобігання виникненню безнадійних боргів, підприємству необхідно ретельно аналізувати: заборгованість за строками її виникнення, фінансовий стан дебіторів, виконання укладених ними угод з погляду дотримання платіжної дисципліни.

35) Вплив розміщення оборотних коштів на фінансовий стан підприємства

Функціонування оборотних коштів розпочинається з моменту їх формування і розміщення. Раціональне розміщення як складова управління оборотним капіталом має певні особливості не лише в різних галузях, а навіть і на різних підприємствах тієї самої галузі. Визначальними тут є такі чинники: вид господарської діяльності, обсяг виробництва; рівень технології та організації виробництва; термін виробничого циклу; система постачання необхідних товарно-матеріальних цінностей і реалізації продукції. Залежно від розміщення, умов організації виробництва й реалізації продукції оборотні кошти мають різний рівень ліквідності, а отже, і ризику використання.

Практика господарювання підтверджує, що найліквіднішими є кошти в касі, на поточних і валютних рахунках в установах банку, вкладені в цінні папери. Менш ліквідною частиною з певним ризиком вкладення вважається відвантажена продукція і дебіторська заборгованість покупців. Найменш ліквідними і з найбільшим ризиком вкладення є оборотні кошти в незавершеному виробництві; у витратах майбутніх періодів; у виробничих запасах, у готовій продукції (що її не відвантажено). Це пояснюється тим, що саме ця частина оборотних коштів є найвіддаленішою від моменту реалізації і більше залежить від змін кон'юнктури ринку, інфляційних процесів тощо. Отже, ліквідність поточних активів є головним фактором, який визначає рівень ризику вкладання оборотних коштів. Ліквідність оборотних активів у цілому і кожної їхньої групи окремо визначається як відношення відповідної частки оборотних активів до короткострокових зобов'язань.

Найчастіше в практиці застосовуються такі показники: 1) коефіцієнт швидкої ліквідності (проміжний коефіцієнт покриття балансу) - Кшл.(визначається як відношення грошових коштів, короткострокових цінних паперів, коштів у розрахунках та інших активів (ІІ розділ активу балансу) до суми короткострокових зобов'язань (ІV розділ пасиву балансу)). Характеризує платоспроможність підприємства. Його прийнятне значення має бути більшим за одиницю).; 2) коефіцієнт покриття балансу (поточної ліквідності) - Кп – (це найбільш узагальнюючий показник ліквідності балансу. Визначається як відношення всіх поточних активів підприємства (підсумок ІІ розділу активу балансу) до суми короткострокових зобов'язань (підсумок ІV розділу пасиву балансу)). Характеризує платоспроможні можливості підприємства, достатність оборотних коштів для погашення його боргів протягом року. Уважають, що його рівень у межах 2,0-2,5 є прийнятним. Він показує, скільки грошових одиниць активів припадає на кожну грошову одиницю короткострокових зобов'язань. Коли Кп стає меншим за одиницю, структура балансу визнається незадовільною, а підприємство - неплатоспроможним; 3) коефіцієнт абсолютної ліквідності - Кабс.л - визначається як відношення суми коштів та короткострокових фінансових вкладень підприємства (ІІ розділ активу балансу) до короткострокових зобов'язань (ІV розділ пасиву балансу). Характеризує негайну готовність підприємства пога­сити певну частину короткострокових зобов'язань. Достатнім є значення коефіцієнта в межах 0,25-0,35. За значення меншого, ніж 0,2, підприємство вважається неплатоспроможним.

Фінансово стійким є такий суб'єкт господарювання, який за рахунок власних коштів покриває кошти, вкладені в активи, не допускає невиправданої дебіторської та кредиторської заборгованості, своєчасно розраховується за своїми зобов'язаннями. Основою фінансової стійкості є виважена, раціональна організація й ефективне використання оборотних коштів. Організація оборотного капіталу полягає у знаходженні компромісу між ризиком втрати ліквідності та ефективністю роботи.

36) Зміст і економічне значення системи оподаткування підприємств, її розвиток. Функції податків

Податки є важливою ланкою фінансових відносин у суспільстві і як форма фінансових відносин виникають одночасно з появою держави. З розвитком товарно-грошових відносин оподаткування здійснюється в основному в грошовій формі. Податки - це обов'язкові платежі, що їх встановлює держава для юридичних і фізичних осіб з метою формування централізованих фінансових ресурсів, які забезпечують фінансування державних витрат. Податки – за економічною сутністю це відносини, що виникають між державою та фіз. й юр особами з приводу примусового відчуження частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення й перерозподілу для фінансування державних видатків. Елементи податків: об’єкт оподаткування, суб’єкт, джерело сплати податків (доход суб’єкта), одиниця оподаткування (одиниця виміру об’єкта оподаткування), податкова ставка (величина податку на одиницю оподаткування), термін сплати (законодавчо встановлений термін внесення податку до бюджету), податкові пільги (повне або часткове звільнення від податків).

Система оподаткування - це продукт діяльності держави, її важливий атрибут. Кожна держава формує свою систему оподаткування з урахуванням досвіду інших країн, стану економіки, розвитку ринкових відносин, необхідності вирішення конкретних економічних і соціальних завдань, власних національних особливостей. Система оподаткування – це сукупність податків і зборів до бюджетів різних рівнів, а також до державних цільових фондів, що стягуються в порядку, установленому відповідними законами держави. Законом «Про систему оподаткування» визначено такі важливі принципи її побудови: стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності; стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції; обов'язковість; рівнозначність і пропорційність; рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації; соціальна справедливість; стабільність; економічна обґрунтованість; рівномірність сплати; компетентність; єдиний підхід; доступність.

Становлення системи оподаткування в Україні почалося з ухваленням 25 червня 1991 р. Закону «Про систему оподаткування». У ньому було визначено принципи побудови і призначення системи оподаткування, дано перелік податків, зборів, названо платників та об'єкти оподаткування. Таким чином було закладено основи системи оподаткування, створено передумови для її наступного розвитку. Ураховуючи зміни в податковій політиці держави, необхідність дальшого вдосконалення оподаткування, 2 лютого 1994 р. було ухвалено другий варіант Закону «Про систему оподаткування». Третій варіант цього закону Верховна Рада України ухвалила 18 лютого 1997 р. Аналіз системи оподаткування в Україні, її становлення й розвитку дає змогу зробити висновок про серйозні недоліки, що їй притаманні. По-перше, це нестабільність податкової системи. Часті зміни в законодавчих актах щодо окремих податків негативно впливають на розвиток підприємницької діяльності. По-друге, основним є фіскальне спрямування податкової системи, недостатнє виявлення регулюючої функції основних податків. По-третє, система в цілому надто громіздка, розрахунки окремих податків невиправдано ускладнено.

Фіскальна функція полягає в мобілізації коштів у розпорядження держави та формуванні централізованих фінансових ресурсів для забезпечення виконання функцій держави. Вона реалізується через розподіл частини валового національного продукту. Для реалізації цієї функції важливе значення має постійність і стабільність надходження коштів в розпорядження держави. Економічна функція зумовлена тим, що податки як одна з форм перерозподілу доходу значною мірою впливають на процес відтворення, стимулюючи його теми.

37) Класифікація податків

1) За спрямуванням податків: до державного бюджету, до місцевих, змішані, податки з яких формуються спеціальні позабюджетні фонди. 2) За складовими ціни на які відносять податки: сплачуються з прибутку, включаються до собівартості продукції, акцизи(включаються до ціни реалізації). 3) За способом стягнення: прямі та непрямі. 4) За рівнем державних структур, які стягують податки: загальнодержавні, місцеві. 5) За співвідношенням між ставкою податку та величиною об’єкта оподаткування: прогресивні, пропорційні, регресивні. 6) За об’єктом оподаткування: на доходи громадян, майно, на додану вартість, за використання природних ресурсів. 7) За суб’єктом оподаткування: юр особи та фіз. особи.

Загальнодержавні податки і збори включають: - прямі податки[податок на прибуток, плата (податок) за землю, податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, податок на нерухоме майно (нерухомість)]; - непрямі податки [податок на додану вартість (ПДВ), акцизний збір, мито]; - збори (на обов'язкове державне пенсійне страхування, на обов'язкове соціальне страхування, до державного інноваційного фонду; за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; за забруднення навколишнього середовища; рентні збори; гербовий збір); - державне мито, плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.

Місцеві податки і збори включають: - два податки (комунальний податок і податок з реклами); - різні збори (за право використання місцевої символіки; за парковку автотранспорту; за проїзд територією прикордонних областей транспортом, що вирушає за кордон; за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг; ринковий збір; готельний збір; за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей; за право проведення кіно- і телезйомок та ін.).

Мито є непрямим податком, що стягується з товарів, транспортних засобів, інших предметів, які переміщуються через митний кордон країни. Акцизний збір - це непрямий податок, що встановлюється на підакцизні товари та включається в їхню ціну.

38) Форми, види та джерела залучення позичкових фінансових коштів.

З економічного погляду кредит - це форма позичкового капіталу (в грошовій або товарній формах), що надається на умовах повернення і обумовлює виникнення кредитних відносин між тим, хто надає кредит, і тим, хто його отримує. Основою функціонування кредиту є рух вартості у сфері товарного обміну, в процесі якого виникає розрив у часі між рухом товару і його грошовим еквівалентом, відбувається відокремлення грошової форми вартості від товарної. Суб'єктами кредитних відносин можуть бути будь-які самостійні підприємства. Основними об'єктами короткострокового кредитування в оборотні кошти є: - виробничі запаси (сировина, основні й допоміжні матеріали, запасні частини, паливо, інструмент); - незавершене виробництво та напівфабрикати власного виробництва; - витрати майбутніх періодів (сезонні витрати, витрати на освоєння випуску нових виробів тощо); - готова продукція і товари; - платіжні та розрахункові операції з постачальниками й покупцями.

Кредити, що їх можуть отримати підприємства, класифікуються за такими ознаками: - за кредиторами; - за формами та видами; - за метою використання; - за терміном надання; - за забезпеченням; - за порядком надання. Кредиторами підприємств можуть бути: • банки та спеціалізовані фінансово-кредитні інститути (банківський, лізинговий кредити); • підприємства (комерційний кредит); • держава (державний кредит, який надається через уповноважені банки); • міжнародні фінансово-кредитні установи (відкриття кредитних ліній через уповноважені банки). До видів кредитів належать: 1) банківський – це економічні відносини між кредитором та позичальником з приводу надання коштів банком підприємству на умовах терміновості, платності, повернення, матеріального забезпечення. Банківський кредит надається суб'єктам господарювання всіх форм власності на умовах, передбачених кредитним договором. 2) комерційний – це економічні, кредитні відносини, які виникають між окремими підприємствами. 3) державний – це економічні, кредитні відносини між державою та суб'єктами господарювання; 4) лізинговий - це стосунки між суб'єктами господарювання, які виникають за орендування майна (майновий кредит або лізинг-кредит). Основними формами надання кредитів є товарна та грошова. Банківський та державний кредити надаються підприємствам у грошовій формі, лізинговий та комерційний - у товарній. Банківський та державний кредити погашаються у грошовій формі. Комерційний кредит також повертається переважно в грошовій формі. Лізинговий кредит може погашатися в грошовій, товарній та змішаній формах.

Залежно від мети використання розрізняють кредити, що спрямовані на фінансування: оборотних коштів; основних засобів. Підприємство має можливість отримувати кредити на придбання товарно-матеріальних запасів, обладнання, інших активів, розширення та модернізацію виробничих потужностей, викуп окремих виробничих комплексів або цілих підприємств. За терміном надання розрізняють короткострокові, середньострокові, довгострокові кредити.Короткострокові кредити підприємства можуть отримувати у разі фінансових труднощів, які виникають у зв'язку з витратами виробництва та обороту. Термін короткострокового кредиту не перевищує одного року. Середньострокові кредити (від одного до трьох років) надаються на поточні витрати, оплату обладнання та фінансування капітальних вкладень. Довгострокові кредити (понад 3 роки) можуть надаватися для формування основних фондів. Об'єктами кредитування є капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію, розширення вже діючих основних фондів, нове будівництво, приватизацію та корпоратизацію підприємств тощо.

Залежно від забезпечення кредити поділяють на 2 групи: забезпечені; бланкові. Забезпечені кредити гарантуються певними видами активів, зокрема: нерухомістю; цінними паперами; товарно-матеріальними цінностями; дебіторською заборгованістю тощо. В Україні як забезпечення кредиту використовують, головним чином, товарно-матеріальні цінності та нерухомість. Кредити, які надаються банками підприємствам під заставу державних цінних паперів називаються ломбардними. Бланкові кредити отримують тільки фінансово стійкі підприємства на короткий термін (1-10 днів). У вітчизняній практиці бланкові кредити практично не використовуються.

Порядок надання кредиту передбачає такі види позик: прямі; консорціальні; позики участі. Надання прямих позик передбачає кредитування підприємства безпосередньо одним кредитором. Консорціальнi позики надаються тоді, коли підприємству-позичальнику потрібні кошти в обсязі, який не може бути забезпечений одним кредитором. У цьому разі кілька кредиторів об'єднуються, і кожен з них надає частину загального кредиту. У консорціальній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька підприємств-позичальників, яких стосується конкретний кредитний проект. Позики участі - банки передають (переуступають) частини по­зики іншим кредиторам. Домовленість про таку позику можна укласти навіть без відома підприємства-позичальника, а умови такої позики відрізняються від умов надання початкового кредиту. У зв'язку із низькою кредитоспроможністю більшості українських підприємств у вітчизняній практиці позики участі не практикуються.

39) Види банківського кредиту та їх характеристика

Банківський кредит класифікують за такими ознаками: 1) Цільова направленість. 2) Термін кредиту. 3) Вид відсоткової ставки. 4) Валюта кредиту. 5) Види обслуговування. Залежно від мети кредит може надаватися на: фінансування оборотного капіталу; фінансування основного капіталу; викуп приватизованого підприємства. Залежно від терміну розрізняють: короткостроковий, середньостроковий, довгостроковий кредити. Залежно від відсоткової ставки підприємства можуть одержувати кредити з плаваючою і фіксованою відсотковою ставкою. Позики з фіксованою відсотковою ставкою підприємствам надаються переважно за умов стабільної економіки. Ставки по таких позиках залежать від рівня відсоткової ставки на міжбанківські кредити й офіційної облікової ставки Національного банку України. Підприємства можуть одержувати в банках кредити як у національній, так і в іноземній валюті.

Строковий кредит - це кредит, який надається повністю негайно після укладення кредитної угоди. Погашається він або періодичними внесками, або одноразовим платежем у кінці терміну. Кредитна лінія - це згода банку надати кредит протягом певного періоду часу в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовленої суми. Кредитна лінія відкривається, як правило, на рік, але її можна відкрити й на коротший період. Відкрита кредитна лінія дає змогу оплатити за рахунок кредиту будь-які розрахункові документи, передбачені у кредитній угоді, що укладається між підприємством та банком. Протягам строку дії кредитної лінії підприємства може будь-коли одержати позику ,без додаткових переговорів з банком та інших формальностей.

Овердрафт - короткостроковий кредит, що надається банком надійному підприємству понад залишок його коштів на поточному рахунку в межах заздалегідь обумовленої суми шляхом дебетування його рахунку. Для підприємства у комерційному банку може відкриватись спеціальний позичковий рахунок - контокорент - єдиний рахунок, на якому враховуються всі операції підприємства. Контокорентний кредит може використовуватись для: • фінансування придбання засобів виробництва, готової продукції, виробничих запасів; • подолання тимчасових фінансових труднощів. Характерні особливості контокорентного кредиту: • встановлення ліміту кредитування; • можливість скасування кредитної угоди будь-коли. З іншого боку, контокорентний кредит має певні переваги для підприємствапозичальника: • відсотки за кредит нараховуються лише за фактичні дні користування; • кредитними коштами підприємство може скористатись будь-коли без укладення додаткової кредитної угоди. Кредит під облік векселів (обліковий кредит) - це короткостроковий кредит, який банківська установа надає пред'явнику векселів, обліковуючи (скуповуючи) їх до настання строку виконання зобов’язань за ними і сплачуючи пред’явнику номінальну вартість векселів за мінусом дисконту.

До кредитно-гарантійних послуг, що надаються підприємствам банками, належать: акцептний кредит; авальний кредит. Акцептний кредит - це позика, яка передбачає акцептування банком інкасованої підприємством-позичальником тратти за умови, що підприємство надає у розпорядження банку вексель до строку його оплати. Особливість акцептного кредиту полягає в тім, що банк дає підприємству не гроші, а гарантію оплатити вексель у визначений термін. Авальний кредит - це позика, коли банк бере на себе відповідальність за зобов’язаннями підприємства у формі поручительства або гарантії. Підприємство-одержувач платежу, як і за акцептного кредиту, отримує від банку-гаранта (аваліста) умовне платіжне зобов'язання. Якщо власник векселя вносить протест у зв'язку з несплатою векселя, банк-аваліст погашає всю суму векселя за платника. За авальний кредит банк одержує комісійні, розмір яких залежить від виду вимог, що випливають з гарантії, а також терміну дії гарантії.

До послуг кредитного характеру, що надаються банками підприємствам, належить факторинг - система фінансування, за умовами якої підприємство-постачальник товарів переуступає короткострокові вимоги за торговельними операціями комерційному банку. Факторингові операції включають: кредитування у формі попередньої оплати боргових вимог; ведення бухгалтерського обліку клієнта, зокрема обліку реалізації продукції; інкасацію заборгованості клієнту; страхування його від кредитного ризику.

40) Умови та порядок отримання банківського кредиту

Підприємства отримують кредити на умовах терміновості, повернення, цільового характеру, забезпечення, платності. 1) Принцип терміновості означає, що кредит має бути погашений у визначений термін. 2) Принцип повернення якнайтісніше пов'язаний із принципом терміновості. Кредит має бути погашений у термін, визначений кредитною угодою. Розрізняють: строкові, пролонговані і прострочені кредити. 3) Принцип забезпечення кредиту означає наявність у підприємства юридично оформлених документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту: заставне зобов'язання; договір-гарантія; договір-поручництво. 4) Принцип платності означає, що підприємство має внести в банк певну плату за користування кредитом. Відсотки, які сплачує підприємство за користування коротко­строковими банківськими кредитами, відносять на собівартість продукції. Витрати підприємств на оплату відсотків за кредит відносять до складу валових витрат виробництва і обороту, що зменшує суму оподатковуваного прибутку.

Процедуру отримання кредиту підприємством. На першому етапі підприємство і банк ведуть переговори на предмет можливого укладення кредитної угоди. За позитивних наслідків переговорів банк готовий прийняти документи підприємства для розгляду. На другому етапі підприємство звертається в банк і подає йому документи, необхідні для визначення юридичного статусу, фінансового стану підприємства, оцінки проекту, аналізу можливості його успішної реалізації, забезпечення кредиту, у тому числі: клопотання підприємства; копії засновницьких документів (статут, засновницький договір) та змін і доповнень до них (якщо такі були); бізнес-план проекту та додатки до нього або техніко-економічне обґрунтування; баланси підприємства, звіти про фінансові результати за останні три роки діяльності; перелік та розрахунок вартості майна, що передається банкові в заставу, з визначенням його залишкової балансової вартості, року будівництва чи випуску, місця розташування, короткої характеристики.

Перелік інших документів, що необхідні для проведення поглибленого аналізу фінансового стану позичальника: - анкета позичальника; - засвідчені підприємством, а за необхідності - нотаріально засвідчені копії контрактів, які будуть оплачені за рахунок кредиту, - колії контрактів, які підтверджують, що виторг від них забезпечує окупність проекту; - річний звіт, баланс підприємства і форми бухгалтерської звітності № 2, 3 за останні три роки діяльності, звіт про дебіторсько-кредиторську заборгованість на останню звітну дату. За короткострокового кредитування додатково додаються: фінансова звітність за останні 4 квартали; щоквартальний обсяг продажу продукції за останній рік; - звіт про проведення перевірок аудиторськими фірмами, якщо такі проводились; - перелік майна, що передається в заставу, та розрахунок його вартості із визначенням залишкової балансової вартості, року будівництва чи випуску, місця розташування, характеристик, а також відповідні документи, які підтверджують право власності на майно та інші документи.

На третьому етапі банк: вивчає формальну й неформальну інформацію про підприємство; oцiнює його ділову репутацію та імідж; аналізує кредитоспроможність підприємства, проводить поглиблене обстеження його фінансового стану і визначає міру ризику; визначає перспективи розвитку підприємства; перевіряє наявність джерел і гарантій погашення кредиту. Для оцінки фінансового стану підприємства - юридичної особи враховуються такі об'єктивні показники його діяльності: обсяг реалізації; прибутки і збитки; рентабельність; ліквідність; грошові потоки (рух коштів на рахунках клієнтів); склад і динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості.

Зміст кредитного договору визначається підприємством і банком самостійно. У ньому вказується мета кредитування, умови, порядок надання й погашення позички, спосіб забезпечення кредитом, відсоткові ставки за кредитом, права і відповідальність сторін та інші умови. Відповідно до договору банк бере на себе зобов'язання надати підприємству визначену суму грошових коштів в обумовлений термін. Підприємство зобов'язується: використати отримані кошти на зазначені в договорі цілі; своєчасно погасити позичку; сплатити відсотки й надати можливість банку контролювати ці­льове використання кредиту, а також його забезпечення.

Після укладення кредитної угоди банк відкриває підприємству позичковий рахунок, на який зараховується відповідна сума кредиту. Кредити надаються підприємствам: у безготівковій формі оплатою платіжних документів з позичкового рахунка як у національній, так і в іноземній валюті, переказуванням коштів на поточний рахунок підприємства, якщо інше не передбачено кредитним договором; у готівковій формі - для розрахунків зі здавачами сільськогосподарської продукції .

41) Порядок погашення банківського кредиту підприємством

Порядок погашення кредиту - це спосіб погашення основної його суми і нарахованих відсотків. Кредит погашають повністю після закінчення терміну кредитної угоди або поступово, частинами. Відсоток нараховується на суму непогашеного кредиту.

1) За способом погашення позички можуть бути: до запитання, з погашенням у відповідний термін, з довгостроковим погашенням. За позичками до запитання строк повного повернення конкретно не визначається і погашення відбувається на вимогу банку. Позичка може погашатися підприємством не тільки відповідно до кредитного договору, а й достроково (на вимогу кредитора або на бажання підприємства). 2) За характером погашення кредити поділяються на такі види: ► дисконтні (На відміну від звичайних надання дисконтних позичок передбачає утримання позичкового відсотка (дисконту) під час видачі кредиту. Законодавством України видачу дисконтних позичок заборонено); ► позички, які погашаються поступово - щомісячно, щоквартально, раз на півроку, щорічно (певна частка основної суми кредиту сплачується однаковими внесками протягом терміну дії кредитної угоди, а більша частина його - після закінчення терміну кредиту); ► позички, які погашаються одноразовим платежем після закінчення терміну позички, тобто підприємство одночасно сплачує банкові суму основного боргу та нарахованих відсотків; ► амортизаційні (здійснюється поступова виплата основного боргу та відсотків рівномірними внесками). Можуть бути й інші способи погашення, які зазначаються у кредитному договорі (наприклад надання підприємству пільгового періоду кредитування, тобто відстрочки погашення кредиту).

Умови погашення кредиту обумовлюються під час підписання договору підприємства з банком, виходячи з: - цільового спрямування кредиту; - обсягів та терміну позички; - порядку та строків надходження коштів на рахунок підприємства; - сезонності та циклічності виробництва; - рівня платоспроможності та надійності матеріального забезпечення підприємства тощо. Відсотки за користування кредитом нараховуються щомісячно в розмірі, передбаченому кредитним договором. Сплата відсотків здійснюється за фактичну кількість днів користування позичкою.

Підприємство може звернутись до банківської установи з проханням переглянути графік погашення заборгованості та нарахування відсотків. Банк здебільшого зважає на клопотання, якщо підприємство доведе об'єктивну неможливість отримання передбаченого бізнес-планом доходу в обсязі, достатньому для погашення позички в раніше визначені строки. За згодою банку підприємство укладає з ним або додаткову кредитну угоду, або коригує лише графік термінів часткових платежів.

Погашення заборгованості за кредит та оплата відсотків за користування ним здійснюються у черговості, установленій сторонами під час укладання угоди. Відстрочка погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки здійснюється банком у виняткових випадках, наприклад у разі виникнення в підприємства тимчасових фінансових труднощів з непередбачених обставин. Цю відстрочку оформляють додатковим договором між позичальником та банком. Він є невід'ємною частиною основного кредитного договору. За несвоєчасного погашення боргу і за браком домовленості щодо відстрочки погашення кредиту банк застосовує до підприємства штрафні санкції.

42) Форми та умови залучення комерційного кредиту

Покупець продукції з різних причин не може своєчасно розрахуватися з постачальником. Тоді виникає потреба у відстроченні платежу, тобто в комерційному кредиті. Комерційний кредит - це одна з найперших форм кредитних відносин в економіці, caмe він породив вексельний обіг і тим самим сприяв розвитку безготівкового грошового обігу. Основна мета комерційного кредиту - прискорення процесу реалізації товарів і отримання закладеного в них прибутку. Інструментом комерційного кредиту традиційно є вексель, що визначає фінансові зобов’язання позичальника стосовно кредитора.

Відсоток за комерційним кредитом входить у ціну товару та суму векселя і, як правило, є меншим, ніж за кредитом банківським. Погашення кредиту може здійснюватися: - оплатою векселя; - передаванням векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі; - переоформленням комерційного кредиту на банківський. Комерційний кредит принципово відрізняється від банківського: -в ролі кредитора виступають не спеціалізовані кредитно-фінансові організації, а юридичні особи, пов'язані з виробництвом або реалізацією товарів та послуг; - він надається тільки в товарній формі; - позичковий капітал інтегровано з промисловим або торговим, що знайшло практичне втілення у створенні фінансових компаній, холдингів та інших аналогічних структур, які об'єднують підприємства різної спеціалізації і напрямків діяльності.

В операціях з комерційним кредитом виникають певні ризики: - можливої зміни ціни товарів; - недотримання покупцем строків оплати; - банкрутства покупця; - можливого подорожчання кредиту.

Конкретний строк комерційного кредиту залежить від: - виду тoвapів і послуг; вартості угоди; - фінансового стану покупця і постачальника; - вартості кредиту; -наявності тривалих зв'язків між постачальниками і покупцями; - якості товару. Комерційний кредит має свої переваги і недоліки. До переваг належать: - оперативність надання коштів у товарній формі; - технічна нескладність оформлення угоди; - надання підприємству ширших можливостей маневрування оборотними коштами; - сприяння розвитку кредитного ринку. Недоліками комерційного кредиту є: обмежені можливості в часі та розмірах; наявність помітного ризику для кредитора; мо­жливість небажаного впливу банків, що дисконтують векселі. Нині на практиці застосовуються переважно три різновиди комерційного кредиту: - кредит із фіксованим терміном погашення; - кредит із погашенням після фактичної реалізації позичальником одержаних товарів; - кредитування за відкритим рахунком, коли постачання наступної партії товарів на умовах комерційного кредиту здійснюється до моменту погашення попередньої заборгованості.

Для прискорення реалізації товарів і перетворення товарного капіталу на грошовий застосовують торгові знижки з покупної вартості товару (сконто). Такий спосіб надання комерційного кредиту полягає в тім, що підприємствам-покупцям надається знижка за умови оплати товару у відповідний термін. Якщо оплату здійснено покупцем своєчасно, то ціна товару зменшується на суму торгової знижки. Розмір знижки підприємство-кредитор визначає самостійно. Сезонний кредит застосовується підприємствами з метою створення необхідних запасів у період проведення сезонного розпродажу і дає змогу виробникові відстрочити платежі до кінця розпродажу. Пе­ревага такого кредиту полягає в тім, що підприємства можуть випус­кати продукцію без додаткових витрат на складування і зберігання. Консигнація - застосовується здебільшого за реалізації нових товарів, попит на які важко передбачити. Суть консигнації полягає в тім, що роздрібна торгівля може одержувати товарно-матеріальні цінності без конкретного зобов'язання. Це означає, що оплата то­вару здійснюється тільки за умови його реалізації. Коли попиту на новий товар не буде, товар повертають підприємству-виробнику.

43) Лізингове кредитування підприємств

В економічному розмінні лізинг – це кредит, який надається в товарній формі лізингодавцем лізингоодержувачу. Можна виділити наступні групи об’єктів (предметів) лізингу: а) рухоме майно: ► обладнання промислового призначення (верстати, устаткування, технологічні лінії, енергетичне обладнання, складське обладнання і майно); ► транспортне обладнання: повітряні, наземні та водні транспортні засоби, обладнання для їх експлуатації (судна, літаки, вертольоти, автомобілі, в тому числі спеціальні, залізничні вагони, контейнери та т. ін.); ► будівельна техніка; ► засоби телевізійного та дистанційного зв’язку; ► оргтехніка, конторське обладнання; ► ліцензії, ноу-хау, комп’ютерні програми і т. ін.; б) нерухоме майно: • будівельні споруди і споруди виробничого, торгівельного або комунально-побутового призначення; • споруди (нафтові та газові свердловини, гідротехнічні та транспортні споруди). Лізингодавцями можуть бути: ► лізингові компанії, ► комерційні банки, ► філії, підрозділи підприємств-виробників обладнання, ► державні та місцеві органи. Лізингоодержувачі – це: юр. та фіз. особи що здійснюють підприємницьку діяльність. Для кожного із учасників лізингової діяльності цей вид підприємницької діяльності має певні переваги. Для продавця майна лізинг є зручним засобом вирішення не тільки виробничо-технічних, а й фінансових проблем.

Підприємство-лізингоодежувач також здобуває дуже суттєві переваги: • лізинг дає змогу на 100% фінансувати придбання основних фондів на відміну від банківського кредиту, де фінансовими ресурсами забезпечується тільки 60-70 % їхньої вартості; • підприємству простіше отримати майно в лізинг, ніж позичку на його придбання; лізингове майно виступає як застава, право власності на нього належить лізингодавцеві; • лізинг дає підприємству більше можливостей для маневрування під час виплати лізингових платежів, оскільки останні здійснюються підприємством, як правило, після отримання виторгу від реалізації продукції, що її вироблено на обладнанні, узятому в лізинг; • зменшується ризик морального старіння обладнання, тому що підприємство бере його не у власність, а в оренду: у такий спосіб розширюються можливості оперативного оновлення застарілої техніки без залучення власного капіталу на його фінансування; • лізингове майно не зараховується на баланс підприємства, що підвищує ліквідність суб'єкта господарювання та його можливість отримати банківський кредит; • лізингові платежі включають до складу валових витрат, що зменшує оподатковуваний прибуток підприємства-лізингоотримувача; • зменшується ризик виробництва нової продукції, оскільки за недостатнього попиту на неї підприємство може повернути об'єкт лізингу безпосередньо лізингодавцеві; • досягається ефект фінансового стимулювання, оскільки щорічні фінансові вигоди перевищують розмір відсотків за банківський кредит.

Підприємство, що прагне отримати основні фонди на умовах кредиту-оренди, має пройти лізинговий процес, який складається з таких етапи: ► підготовка та обґрунтування лізингового проекту; ► юридичне оформлення лізингової угоди; ► виплата лізингових платежів; ► повернення об'єкта лізингу або викуп його за залишковою вартістю.

Підприємство подає до лізингової компанії чи банку: заяву, економічне обґрунтування лізингової угоди (бізнес-план), нотаріально засвідчені копії установчих документів, бухгалтерський баланс за останній рік або квартал та інші документи на вимогу лізингодавця. Лізингодавець здійснює оцінку платоспроможності підприємства (лізингоодержувача) за схемою, що її прийнято для аналізу банком кредитоспроможності своїх клієнтів. Після позитивного висновку щодо платоспроможності лізингодержувача й ефективності лізингового проекту лізингодавець направляє постачальнику замовлення-наряд на придбання об'єкта лізингу. Між підприємством-постачальником та лізинговою компанією укладається договір купівлі-продажу основних фондів, які передаються в лізинг підприємству-лізингоодержувачу. Ці операції оформлюються такими документами: 1. Акт приймання-передавання об'єкта лізингу в експлуатацію. 2. Лізинговий договір між лізингодавцем та лізингоодержувачем. 3. Договір на технічне обслуговування майна, що передається в лізинг, коли обслуговування здійснюватиме лізингодавець.

До складу лізингових платежів включають: • суму відшкодування вартості об'єкта лізингу, що амортизується, на строк, за який вноситься лізинговий платіж; • суму, що сплачується лізингодавцеві як відсоток для при­дбання майна згідно з договором лізингу; • платіж-винагорода лізингодавцеві за отримане в лізинг майно; • відшкодування страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застраховано лізингодавцем; • інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

Виплата лізингових платежів здійснюється згідно з графіком, погодженим з обома сторонами. Після закінчення дії лізингової угоди лізингоодержувач має право повернути обладнання лізингодавцеві, поновити або укласти нову лізингову угоду, придбати обладнання за залишковою вартістю.

44) Державне кредитування підприємств

Державний кредит – це економічні відносини, які виникають між підприємством і державою внаслідок купівлі першим державних цінних паперів (підприємство стає кредитором держави), а також унаслідок одержання бюджетних і позабюджетних кредитів (підприємство стає позичальником). Державне кредитування здійснюється наданням бюджетних позик безпосередньо міністерствам, відомствам, іншим центральним opганaм державної виконавчої влади для фінансування через банківські установи: пускових об'єктів; раніше розпочатих новобудов виробничого призначення; • технічного переозброєння і реконструкції діючих підприємств незалежно від форм власності.

Організація роботи з обслуговування бюджетних кредитів, їх обліку і проведення розрахунків з позичальниками покладається на вповноважені комерційні банки України. Оплата виконаних робіт з будівництва, реконструкції, технічного переозброєння підприємств і об'єктів виконується вповноваженими банками в межах бюджетної позики за умови надходження від пози­чальника розрахунково-грошових документів. За користування бюджетним кредитом підприємства сплачують відсоток бюджету й банку в установлені терміни. Оплата відсотків здійснюється за рахунок власних коштів підприємства. Контроль за цільовим і ефективним використанням бюджетних кредитів покладається безпосередньо на банки, що фінансують позичальника. До недисциплінованих позичальників, що порушують кредитну угоду, застосовують штрафні санкції.

Бюджетні позики надаються на таких умовах: • обсяги бюджетних кредитів на відповідний рік доводяться до міністерств, відомств, інших центральних органів державної влади, які фінансуються Міністерством економіки, після затвердження Державної програми економічного й соціального розвитку України; • перелік будов і об'єктів виробничого призначення, які фінансуються за рахунок коштів державного бюджету, визначає Міністерство економіки за погодженням з Міністерством фінансів і подає його на затвердження Кабінету Міністрів України у складі Державної програми економічного й соціального розвитку України на рік, що планується; • терміни погашення бюджетних кредитів не перевищують трьох років, а в окремих випадках - п'яти років; • погашення бюджетних кредитів починається через рік після закінчення будівництва, реконструкції або технічного переозброєння об'єкта кредитування (якоїсь його черги, пускового комплексу) і здійснюється щоквартально; • погашення бюджетних кредитів, які використовуються на придбання обладнання, що не входить у систему будівель, починається наступного за плановим року і здійснюється щоквартально протягом не більше двох років; • за користування бюджетними позиками встановлюється відсоткова ставка, яка визначається Мінфіном України щорічно під час формування державного бюджету.

Для одержання цільових кредитів підприємства подають у Фонд державного майна України такі документи: • заяву на одержання кредиту із вказівкою його обсягу, мети використання, умов повернення; • копії засновницьких документів підприємства-засновника; • довідку комерційного банку про залишок коштів на рахунку підприємства і брак заборгованості за одержаними раніше позиками; • довідку opгaнiв Державної податкової адміністрації про своєчасну сплату податків; • баланс (копію) на останню звітну дату, засвідчений податковою інспекцією; .• висновки останньої аудиторської перевірки фінансового стану підприємства; • техніко-економічне обґрунтування використання кредиту у вигляді бізнес-плану; • перелік майна, яке служитиме заставою і є власністю підприємства-позичальника; • інші документи на вимогу Фонду.

Після експертизи документів Фонд повідомляє підприємство та відповідні вповноважені комерційні банки про свою згоду та умови кредитування. Уповноважені банки на підставі вивчення кредито­спроможності позичальників здійснюють кредитування за дорученням Фонду. Підприємство після одержання повідомлення Фонду про включення його у списки підприємств-позичальників звертається до вповноваженого комерційного банку для здійснення кредитування в межах коштів, виділених Фондом.

45) Кредитування підприємств за рахунок коштів міжнародних фінансово-кредитних інститутів

Кредити під державні гарантії залучаються для розвитку пріоритетних галузей економіки. Порядок отримання таких кредитів зафіксовано в положенні «Про порядок залучення іноземних кредитів та надання гарантій Кабінету Міністрів України для забезпечення зобов'язань юридичних осіб-резидентів щодо їх погашення» Можливість отримати такий кредит реалізується через кредитні лінії Світового банку і Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), що надаються банками-агентами. Банки оформляють внутрішні кредитні угоди, договори застави та/або поруки, здійснюють контроль за порядком кредитування і виконанням проекту під гарантію Кабінету Міністрів України (КМУ). Як правило, банки відкривають з доручення підприємств безвідкличні документальні акредитиви на користь експортерів. На основі цих акредитивів оплачуються поставки обладнання чи надаються послуги. Після того, як об'єкт кредитування введений в дію, позичальники починають погашати борги в терміни і в обсягах, передбачених угодами.

У процесі кредитування міжнародними банками українські банки-агенти можуть надавати підприємствам-позичальникам допомогу щодо складання бізнес-плану, інвестиційної програми проекту, або техніко-економічного обґрунтування позички. Банк-агент може надати підприємству допомогу в разі, коли останньому бракує: стартових коштів для сплати авансового платежу - 15 % від загальної суми імпортного контракту; коштів на сплату страхової премії на користь іноземної страхової компанії; коштів для сплати належних платежів кредитору. У таких випадках банк-агент може залучити кредит в іншого банку, але за обов'язкової умови, що погашення позички на авансовий та інші платежі субординовано з позичкою під гарантію Уряду.

Основними міжнародними кредиторами державних підприємств є Світовий банк і Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). За рахунок позичок Світового банку фінансуються проекти у вугільному секторі, енергетичній галузі, сільському господарстві, соціальній та управлінській сферах, медицині. Європейський банк реконструкції та розвитку кредитує здебільшого великі проекти, спрямовані на підтримку енергетичної галузі, транспорту і міської інфраструктури. За рахунок коштів ЄБРР здійснюються короткострокове та довгострокове фінансування проектів, які задовольняють вимоги ЄБРР.

Типові умови кредитування такі: - мінімальна сума кредиту - 50 тис. дол. США; - максимальна сума кредиту - визначається для кожного уповноваженого банку індивідуально; - термін короткострокового кредиту - від 6 до 12 місяців; - максимальний термін довгострокового кредиту - 5 років; - максимальна відстрочка погашення основної суми боргу - 2 роки (тривалість пільгового періоду); - орієнтовна відсоткова ставка за користування кредитом ­15% річних.

У кредитному договорі встановлюються терміни сплати відсотків за кредитом ЄБРР. Протягом усього строку кредитування підприємство надсилає в банк щомісячні та щоквартальні пові­домлення про хід виконання робіт згідно з бізнес-планом. За рахунок коштів ЄБРР кредитуванню підлягають тільки фінансово окупні та забезпечені заставою проекти. При цьому вартість застави не повинна бути меншою за 140 % суми загальної кредитної заборгованості в разі підтримки позичальником коефі­цієнта обслуговування боргу.

Для отримання кредиту за рахунок коштів ЄБРР підприємст­во-позичальник подає в уповноважений банк відповідні пакети документів. Крім цих документів, підприємство-позичальник подає в банк бізнес-план, на основі якого оцінюється ефективність запропонованого проекту. За позитивної оцінки фінансового стану підприємства та проекту укладається кредитна угода між уповноваженим банком та позичальником.

Підприємства України мають можливість отримувати кредити за рахунок коштів Світового банку, Агентства США з міжнародного розвитку, Фонду «Євразія», а також коштів урядів зарубіжних країн. Переважно кредити надаються малим та середнім підприємствам через уповноважені банки України. Кредит має бути забезпечений. Відповідно до умов, що їх ставить більшість українських банків, дисконтована вартість застави має бути не меншою за 200 % від суми зобов'язань позичальника. У процесі оцінювання майна, що передається в заставу, беруть до уваги його ліквідність.

46) Оцінка кредитоспроможності суб'єкта господарювання

Банк перед тим як надати кредит: вивчає формальну й неформальну інформацію про підприємство; oцiнює його ділову репутацію та імідж; аналізує кредитоспроможність підприємства, проводить поглиблене обстеження його фінансового стану і визначає міру ризику; визначає перспективи розвитку підприємства; перевіряє наявність джерел і гарантій погашення кредиту.

Для надання кредиту важливе значення має оцінка кредито­спроможності позичальника. Кредитоспроможність підприємства оцінюється на основі системи показників, які відображають розміщення і джерела оборотних коштів, результати фінансової діяльності. Вибір показників залежить від особливостей виробничої діяльності, галузевої специфіки та інших факторів. Під час аналізу кредитоспроможності враховується також наявність чи брак у минулому кредитних відносин підприємства з банком, розмір і строки надання позички.

Комерційний банк оцінює фінансовий стан підприємства перед наданням йому позички, а далі - щоквартально. Для оцінки фінансового стану підприємства - юридичної особи враховуються такі об'єктивні показники його діяльності: обсяг реалізації; прибутки і збитки; рентабельність; ліквідність; грошові потоки (рух коштів на рахунках клієнтів); склад і динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості.

Враховуються також інші фактори: ефективність управління підприємством; ринкова позиція підприємства і його залежність від цикліч­них і структурних змін в економіці та галузі; наявність державних замовлень і державної підтримки підприємства. Комерційні банки можуть розробляти ще й додаткові показники оцінки підприємств-позичальників залежно від основного виду діяльності та форм власності.

На основі проведеного аналізу системи основних показників діяльності комерційним банком визначається клас надійності підприємства - позичальника.

На підставі оцінки кредитоспроможності позичальника й ефективності комерційної угоди (проекту) банк приймає рішення про доцільність видачі підприємству кредиту й укладає з ним кредитний договір.

47) Банківський контроль в процесі кредитування

Банк в процесі кредитування може: • проводити перевірку забезпечення наданого кредиту і його цільового використання; • припиняти видачу нових позичок і пред'являти претензії щодо раніше наданих у разі порушення підприємством умов кредитного договору, а також виявлення недостовірної звітності, недоліків у веденні бухгалтерського обліку, затримки сплати відсотків за кредитом; стягувати з підприємства за пролонгацію кредиту відповідну комісійну винагороду; • переглядати відсоткові ставки за користування кредитом у разі зміни рівня облікової ставки НБУ; • здійснювати нарахування і стягнення компенсації за невикористаний кредит (у разі офіційної відмови підприємства від кредиту чи його частини протягом терміну дії договору).

Часом банки відмовляють підприємству у видачі кредитів у іноземній валюті. Так, банк може відмовити підприємству в позичці для спекулятивних операцій, оскільки такі операції мають зависокий рівень ризику. Якщо підприємство порушує строки погашення позички, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту. Кредит надається банком на строго визначені цілі.

Банк перед наданням кредиту оцінює фінансовий стан підприємства. Банк-кредитор у процесі оцінки діяльності підприємства позичальника ставить такі вимоги: підприємство має бути кредитоспроможним; підприємство має забезпечувати зростання обсягів виробництва та реалізації продукції (робіт, послуг); співвідношення суми зобов'язань, включаючи суму кредиту, що планується отримати, до суми власного кашталу має становити не більше 70:30; інвестиційний проект підприємства-позичальника має бути фінансово окупним та не передбачати виробництва з високим екологічним ризиком; кредит має бути забезпечений. Як застава використовуються акції, нерухоме (будівлі, комплексне технологічне обладнання) і рухоме (автотранспортні засоби, механізми) майно, виробничі та інші активи, що належать підприємству-позичальнику і можуть бути прийняті в забезпечення згідно з чинним законодавством України. Відповідно до умов, що їх ставить більшість українських банків, дисконтована вартість застави має бути не меншою за 200 % від суми зобов'язань позичальника. У процесі оцінювання майна, що передається в заставу, беруть до уваги його ліквідність.

На вимогу банку можуть подаватися розшифровки дебіторської та кредиторської заборгованості з обов'язковим зазначенням строків її виникнення й погашення. Банк для перевірки може вимагати від позичальника, якщо він не є клієнтом банку-кредитора, додаткові документи: - довідку про рух коштів на всіх рахунках або виписки з рахунків (з поточного та валютних) підприємства-позичальника, засвідчені банком, який обслуговує підприємство за останні 6­12 місяців; - довідку про відсутність заборгованості за банківськими кредитами та про строки повернення підприємством-позичальником раніше одержаних кредитів; - нотаріально засвідчені зразки підписів та відбитки печатки. Погоджуючись на видачу довгострокового кредиту на будівництво нових об'єктів, розширення діючих потужностей, їх ре­конструкцію або технічне переоснащення, банк вимагає від під­приємства вкладення його власних коштів, як правило, в розмірі від 10 до 30 % вартості проекту.

Банк має право вимагати від підприємства подання проектно-­кошторисної документації для здійснення експертизи проектних рішень щодо будівництва. Для підприємств, які є надійними і постійними клієнтами банку, перелік документів може бути й меншим.

За несвоєчасне погашення боргу банк може стягнути з підприємства штраф. У разі відмови підприємства від сплати боргів банк стягує їх у претензійно-позовному порядку. За систематичного невиконання кредитних зобов'язань банк може порушити стосовно підприємства справу про банкрутство.

48) Сутність відтворення основних засобів

Основні засоби - це матеріальні цінності, що використовуються у виробничій діяльності підприємства понад один календарний рік з початку введення їх в експлуатацію, а також предмети вартістю за одиницю понад 500 гривень (за ціною придбання). Основні засоби підприємства включають основні виробничі засоби й невиробничі основні засоби. Не належать до основних засобів: 1) предмети терміном служби менше одного року незалежно від їх вартості; 2) предмети вартістю до 500 гривень за одиницю (за ціною придбання) незалежно від терміну служби. При цьому гранична вартість предметів, що не належать до основних засобів, може змінюватися Міністерством фінансів України; 3) спеціальні інструменти і спеціальні пристосування підприємств серійного і масового виробництва певних виробів або для виготовлення індивідуального замовлення незалежно від їхньої вартості; 4) спеціальний одяг, спеціальне взуття, а також постільні речі незалежно від їхньої вартості і терміну служби; 5) формений одяг, призначений для видачі працівникам підприємства, незалежно від вартості й терміну служби.

Виробничі основні засоби є частиною основних засобів, яка бере участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вартість основних виробничих засобів переноситься на вироблений продукт поступово, частинами, у міру використання. Поновлюються основні виробничі засоби через капітальні інвестиції. Невиробничі основні засоби - це житлові будинки та інші об'єкти соціально-культурного й побутового обслуговування, які не використовуються у господарській діяльності і перебувають на балансі підприємства.

На відміну від виробничих основних засобів невиробничі основні засоби не беруть участі в процесі виробництва і не переносять своєї вартості на вироблений продукт. Відтворюються вони тільки за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства. Основні виробничі фонди поділяють на такі групи: І. Основні засоби: 1. Будинки, споруди та передавальні пристрої. 2. Машини та обладнання. 3. Транспортні засоби. 4. Інструменти, прилади, інвентар (меблі). 5. Інші основні засоби. ІІ. Інші необоротні матеріальні активи: 1. Бібліотечні фонди. 2. Малоцінні необоротні матеріальні активи. 3. Тимчасові (нетитульні) споруди. 4. Інвентарна тара. 5. Інші необоротні матеріальні активи.

Відтворення основних виробничих засобів - це процес безперервного їх поновлення. Розрізняють просте та розширене відтворення. Просте відтворення основних засобів здійснюється в тому самому обсязі, коли відбувається заміна окремих зношених частин основних засобів або заміна старого устаткування на аналогічне, тобто тоді, коли постійно відновлюється попередня виробнича потужність. Розширене відтворення передбачає кількісне та якісне збільшення діючих основних засобів або придбання нових основних засобів, які забезпечують вищий рівень продуктивності устаткування. Процес відтворення основних виробничих засобів має низку характерних ознак, зокрема: 1) основні виробничі засоби поступово переносять свою вартість на вироблену продукцію; 2) у процесі відтворення основних виробничих засобів одночасно відбувається рух їхньої споживної вартості та вартості; 3) нарахуванням амортизаційних відрахувань здійснюється на­громадження в грошовій формі частково перенесеної вартості осно­вних виробничих засобів на готову продукцію; 4) основні виробничі засоби поновлюються в натуральній формі протягом тривалого часу, що створює можливість маневрувати коштами амортизаційного фонду.

У процесі господарської діяльності кругооборот основних виробничих засобів проходить три стадії. На першій стадії відбувається продуктивне використання ос­новних виробничих засобів та нарахування амортизаційних відра­хувань. На цій стадії основні виробничі засоби в процесі експлуатації зношуються й нараховується сума зносу. Вона є підставою для списання суми амортизаційних відрахувань на витрати після завершення процесу виробництва. На першій стадії кругообороту основних виробничих засобів втрачається споживна вартість засобів праці, їхня вартість переноситься на вартість готової продукції. На другій стадії відбувається перетворення частини основних виробничих засобів, які перебували в продуктивній формі, на грошові кошти через нарахування амортизаційних відрахувань. На третій стадії в процесі виробництва відбувається поновлення споживної вартості частини основних виробничих засобів. Це поновлення здійснюється заміною зношених основних виробничих засобів на нові за рахунок нарахованого зносу основних засобів.

За простого відтворення у кожному наступному циклі відбувається створення основних виробничих засобів у попередніх обсягах та з однаковою якістю. Джерелом фінансування заміни зношених основних засобів є нарахована сума амортизації. За розширеного відтворення кожного наступного циклу здійснюється кількісне і якісне зростання основних виробничих засобів. Джерелом фінансування таких змін є використання частини створеного додаткового продукту.

49) Показники стану та ефективності використання основних фондів

Для забезпечення відтворення основних виробничих засобів важливе значення має вивчення їхнього стану та використання. Стан і використання основних виробничих засобів є важливим фактором підвищення ефективної діяльності підприємства. Показники стану й ефективності використання основних засобів можна об'єднати в три групи, які характеризують:

1) забезпечення підприємства основними засобами (фондомісткість, фондоозброєність, коефіцієнт реальної вартості основних виробничих засобів у майні підприємства);

Фондомісткість є величиною зворотною до фондовіддачі. Цей показник дає можливість визначити вартість основних засобів на одну гривню виробленої продукції і характеризує забезпеченість підприємства основними засобами. За нормальних умов фондовіддача повинна мати тенденцію до збільшення, а фондомісткість - до зменшення. Забезпеченість підприємства основними виробничими засобами визначається рівнем фондоозброєності праці. Останню розраховують як відношення вартості основних виробничих засобів до чисельності працівників підприємства. Збільшення рівня фондоозброєності є позитивним фактором. Коефіцієнт реальної вартості основних виробничих засобів у майні підприємства визначається як відношення вартості основних виробничих засобів (за вирахуванням суми їхнього зносу до вартості майна підприємства. Якщо коефіцієнт реальної вартості основних виробничих засобів у майні підприємства сягає критичної позначки (0,2 - 0,3), то реальний виробничий потенціал підприємства буде низьким і треба терміново шукати кошти для виправлення становища.

2) стан основних засобів характеризують через такі коефіцієнти: зносу основних засобів; придатності; оновлення; вибуття (приросту) основних засобів. Коефіцієнт зносу характеризує частку вартості основних засобів, що її списано на витрати виробництва в попередніх періодах. Коефіцієнт зносу визначається відношенням суми зносу основних засобів до балансової вартості основних засобів. Коефіцієнт придатності показує, яка частина основних засобів придатна для експлуатації в процесі господарської діяльності. (Кп = 1 - Кз, Кп - коефіцієнт придатності основних засобів; Кз - коефіцієнт зносу основних засобів.) Коефіцієнт оновлення основних засобів характеризує інтенсивність уведення в дію нових основних засобів. Він показує частку введених основних засобів за визначений період у загальній вартості основних засобів на кінець звітного періоду.(Ко=Фу/Фк, де Ко – коефіцієнт оновлення основних засобів, Фу – вартість введених основних засобів за звітний період. Кв=Фв/Фк, де Кв – коеф вибуття основ засобів, Фв – вартість виведених основних засобів за звітний період).

Коефіцієнт вибуття показує інтенсивність вибуття основних засобів, тобто ступінь вибуття тих основних засобів, які або морально застарілі, або зношені й непридатні для дольшого використання. Позитивною в діяльності підприємства є ситуація, коли вартість введених у дію основних засобів перевищує вартість вибулих основних засобів. Для цього розраховується коефіцієнт приросту основних засобів.

3) ефективність використання основних засобів – фондовіддача, рентабельність основних засобів, сума прибутку на одну гривню основних засобів.

Найбільш загальним показником, який характеризує ефектив­ність використання основних засобів, є фондовіддача(Фв=Вп/Фк, де ФВ - фондовіддача основних засобів; Вп - вартість виробленої продукції за звітний період; ФК - балансова вартість основних засобів на кінець звітного періоду). Відносним показником ефективності використання основних засобів є рентабельність. Цей показник визначається за формулою: РФ=(Пз/Фк)*100% ,де Рф - рентабельність основних засобів; ПЗ - загальний прибуток за звітний період; ФК - балансова вартість основних засобів на кінець звітного періоду. Абсолютним показником ефективності використання основних засобів є сума прибутку на одну гривню основних засобів. До показників ефективності використання основних засобів можна також віднести показник питомої ваги активної частини основних засобів у їх загальній сумі.

50) Знос і амортизація основних засобів

Знос об'єкта - це сума амортизації з початку його корисного використання. Розрізняють два види зносу основних засобів - фізичний і моральний. Фізичний знос - це поступова втрата основними засобами споживної вартості в процесі експлуатації, тобто суто матеріальний знос їх окремих елементів. Фізичний знос залежить від багатьох факторів, зокрема: особливостей технологічного процесу; якості обслуговування основних засобів; кваліфікації робітників та їхнього ставлення до основних засобів у процесі використання, інтенсивності та умов їх використання. Розрізняють повний і частковий знос основних засобів. Повний знос передбачає повну заміну зношених основних засобів через нове капітальне будівництво або придбання нових основних засобів. Частковий знос компенсується здійсненням капітального ремонту основних засобів.

Моральний знос - це знос основних засобів унаслідок створення нових, більш прогресивних і економічно ефективних машин та устаткування. Поява досконаліших видів устаткування з підвищеною продуктивністю робить економічно доцільною заміну діючих основних засобів іще до їх фізичного зносу.

Амортизація - це систематичний розподіл вартості основних засобів протягом строку їх корисного використання (експлуатації). Вартість, яка амортизується, - це первісна або переоцінена вартість основних засобів за вирахуванням їхньої ліквідаційної вартості. За рахунок амортизаційних відрахувань фінансуються витрати: на придбання основних засобів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, у тім числі на самостійне виготовлення основних засобів для власних виробничих по­треб (включно з витратами на виплату заробітної плати праців­никам, які були зайняті на виготовленні таких основних засобів); на здійснення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших способів поліпшення основних засобів. Суми амортизаційних відрахувань звітного періоду визначаються множенням норм амортизації на балансову вартість груп ос­новних засобів на початок звітного періоду. Нарахування амортизаційних відрахувань дає можливість визначити поточну вартість незношеної частини основних засобів, а також вартість тієї їх частини, яка відноситься на виробництво продукції. Одночасно визначається накопичувана частина фінансових ресурсів для наступного заміщення основних засобів, які вибувають із виробничого процесу через зношення.

З метою створення фінансових умов для прискорення впровадження у виробництво науково-технічних досягнень та підвищення заінтересованості підприємств у поновленні активної частини основних засобів підприємства мають право самостійно застосовувати прискорену амортизацію основних засобів. Положення про прискорену амортизацію не поширюється на підприємства, що випускають продукцію, ціни на яку встановлюються державою. Нарахування амортизації незалежно від методів її нарахування проводиться щомісячно протягом року, крім підприємств із сезонним характером виробництва, де амортизація нараховується протягом конкретного часу роботи підприємства у звітному періоді. Розмір амортизаційних відрахувань залежить від балансової, вартості основних засобів і норм таких відрахувань, а також від методів їх нарахування.

Відповідно до П(С)БО № 7 амортизація основних засобів (крім інших необоротних активів) нараховується із застосуванням таких методів: 1) прямолінійного, за яким річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об'єкта основних засобів; 2) зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року (або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації) та річної норми амортизації. Річна норма амортизації у відсотках обчислюється як різниця між одиницею та результатом добування кореня п-степеня з частки від ділення ліквідаційної вартості об'єкта на його первісну вартість, де п - кількість, років корисного використання об'єкта; 3) прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річ "а сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року (або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації) та річної норми амортизації, яка обчислюється, виходячи зі строку корисного використання об'єкта, і подвоюється; 4) кумулятивного, за яким річна сума амортизації визначається як добуток вартості, що амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт: розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця очікуваного строку використання об'єкта основних засобів, на суму показників кількості років його корисного використання (1 + 2 + 3 + ... + п); 5) виробничого, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), що його підприємство очікує виробити (виконати) з використанням об'єкта основних засобів.

51) Сутність і склад капітальних вкладень

Капітальні вкладення - це витрати на створення нових, реконструкцію і технічне переозброєння діючих основних засобів. За допомогою капітальних вкладень здійснюється як просте, так і розширене відтворення основних засобів. Для визначення розміру капітальних вкладень на підприємстві складається бюджет капітальних витрат, тобто розрахунок запланованих витрат на капітальні вкладення. Бюджет капітальних витрат включає такі дані: • первісну вартість усіх основних засобів на початок планового періоду; • наявність невикористаних амортизаційних відрахувань на початок планового періоду; • суму амортизаційних відрахувань, яку буде нараховано про­тягом планового періоду; • орієнтовний підрахунок вартості устаткування, яке підлягає заміні або продажу протягом планового періоду; • орієнтовну суму амортизаційних відрахувань на придбані основні засоби протягом планового періоду; • вартість основних засобів та суму амортизаційних відрахувань, яка буде в підприємства на кінець планового періоду.

Бюджет капітальних витрат включає два розділи: І розділ «Капітальні витрати», ІІ розділ «Надходження коштів». Під час розробки розділу «Капітальні витрати» передбачається здійснити такі розрахунки: 1) виділення із загального обсягу інвестиційних витрат тієї частини, яка належить до поточного періоду. Це здійснюється в тому разі, коли. тривалість реалізації інвестиційного проекту перевищує один рік; 2) уточнення обсягу інвестиційних витрат поточного року з урахуванням корективів, які вносяться підрядчиком у технологію робіт; 3) уточнення обсягу і структури капітальних витрат у зв'язку зі зміною індексу цін після затвердження показників бізнес-плану проекту; 4) уточнення первісного обсягу капітальних витрат з урахуванням резерву фінансових ресурсів, передбачених у контракті з підрядчиком на покриття непередбачених витрат. Обсяг цього резерву в процесі розробки бюджету капітальних вкладень має визначатися з урахуванням тільки тих витрат, які відображено в первісній оцінці інвестиційних ризиків. Процес розробки розділу «Надходження коштів» передбачає, як правило, такі етапи: 1) уточнення загального обсягу надходження коштів з метою збалансування цього показника з показником загального обсягу капітальних витрат, які відображено в першому розділі бюджету; 2) уточнення структури джерел надходження коштів у разі зміни обсягу капітальних витрат; 3) забезпечення узгодження обсягу надходження коштів за окремими періодами формування дохідної частини бюджету з обсягом капітальних витрат, передбачених в окремі періоди згідно з календарним планом здійснення робіт.

На підставі бюджету капітальних витрат приймають рішення щодо здійснення капітальних вкладень. Існує три основні види капітальних вкладень: 1. На заміну й оновлення устаткування з метою підвищення якості продукції або скорочення витрат на її виробництво. 2. На розширення виробничих потужностей у зв'язку зі збільшенням попиту на продукцію, що виробляється. 3. На створення виробничих потужностей для випуску нових видів продукції.

52) Джерела і порядок фінансування капітальних вкладень

Фінансування капітальних вкладень здійснюється за рахунок власних і залучених коштів. Структура джерел фінансування капітальних вкладень підприємства залежить від багатьох факторів, зокрема: оподаткування доходів підприємства; темпів зростання реалізації товарної продукції та їхньої стабільності; структури активів підприємства; стану ринку капіталу; відсоткової політики комерційних банків; рівня управління фінансовими ресурсами підприємства; суті стратегічних цільових фінансових рішень підприємства тощо.

Найприйнятнішим для підприємства є комплексний підхід до вибору джерел фінансування капітальних вкладень. Тоді основною передумовою визначення оптимальної структури таких джерел може бути детальний аналіз: по-перше, можливого обсягу внутрішніх джерел фінансування капітальних вкладень; по-друге, можливого обсягу залучення додаткових коштів, пов'язаного із подорожчанням капітальних витрат.

Відповідно до чинного законодавства джерелами фінансування капітальних вкладень можуть бути: 1) власні фінансові ресурси; 2) позичені фінансові ресурси; 3) кошти, отримані від продажу цінних паперів, внески членів трудових колективів; 4) кошти державного бюджету та місцевих бюджетів; 5) кошти іноземних інвесторів.

Власні фінансові ресурси включають внески засновників підприємства; амортизаційні відрахування; прибуток, який використовується у вигляді засобів, резервів у процесі господарської діяльності.

Сума амортизаційних відрахувань, що спрямовується на капітальні вкладення, залежить від балансової вартості основних засобів, норм амортизаційних відрахувань, структури основних виробничих засобів, методів нарахування амортизаційних відрахувань. Cyмa прибутку, що використовується на капітальні вкладення, залежить від розміру прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства. Мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві є джерелом фінансування капітальних вкладень тоді, коли в процесі будівництва скорочується потреба в оборотних коштах на плановий період.

Позичені та залучені кошти використовуються підприємством за браком власних фінансових ресурсів на капітальні вкладення. До позичених та залучених коштів належать: довгострокові банківські кредити; позички інших підприємств; кошти від випуску векселів та інших боргових зобов'язань; кошти від емісії та реалізації цінних паперів, які належать підприємству; фінансування з благодійних джерел; іноземні інвестиції. За рахунок державного бюджету фінансуються централізовані капітальні вкладення. Бюджетні кошти надаються підприємствам лише в тому разі, коли об'єкти включено до цільової комплексної програми, затвердженої Кабінетом Міністрів України.

Порядок фінансування капітальних вкладень залежить від способу проведення капітальних робіт.

53) Фінансування ремонту основних засобів

Своєчасний ремонт основних засобів запобігає передчасному їх зносу та вибуттю, продовжує строк служби, підвищує виробничу потужність та скорочує потребу в нових капітальних вкладеннях. Поточний ремонт здійснюється для забезпечення роботи основних засобів і полягає в усуненні окремих поломок основних засобів і заміні або відновленні їх окремих частин. Середній ремонт провадиться для часткового відновлення основних засобів із заміною деталей, вузлів 06.меженої номенклатури, яка визначається технічною документацією. Капітальний ремонт машин, устаткувань провадиться для відновлення їхнього виробничого ресурсу. При цьому здійснюється, як правило, повне розбирання машини або верстата, виявлення дефектів, контроль технічного стану, власне ремонт, складання устаткування після ремонту, його регулювання та випробування.

Витрати на всі види ремонтів визначаються підприємствами самостійно, виходячи з технічного рівня, фізичного зносу основних засобів та забезпечення ремонтних робіт .матеріально-технічними ресурсами. Економічна доцільність капітального ремонту основних засобів визначається порівнюванням витрат на капітальний ремонт об'єкта з вартістю аналогічного нового устаткування. Якщо вартість капітального ремонту об'єкта перевищує вартість придбання аналогічного нового устаткування, то такий ремонт робити недоцільно.

Фінансування капітального ремонту на підприємстві здійснюється згідно з планом капітального ремонту. План складають на підставі кошторисно-фінансових розрахунків щодо ремонту окремих об'єктів з урахуванням чинних норм, цін, тарифів. Затверджує план керівник підприємства. До складу витрат на капітальний ремонт включають проектно-­кошторисні витрати; оплату ремонтних робіт; вартість придбання нових деталей, вузлів, агрегатів; вартість заміни зношених конструкцій і деталей у будівлях і спорудах. Порядок фінансування капітального ремонту залежить від способу його проведення. У разі здійснення капітального ремонту машин, устаткування, транспортних засобів підрядним способом на основі договорів розрахунки провадяться за актами приймання повністю відремонтованих вузлів, агрегатів тощо. Розрахунки стосовно ремонту, який здійснюється господарським способом, провадяться, як правило, за окремими елементами витрат: виплата заробітної плати, оплата рахунків за матеріальні цінності, деталі, які використані в період проведення ремонту основних засобів тощо.

Підприємства протягом звітного періоду мають право витрати на всі види ремонтів (поточний, середній, капітальний) віднести до валових витрат у сумі, що не перевищує 5 % сукупної балансової вартості груп основних засобів на початок звітного року. У цих самих розмірах названі витрати відносять на витрати виробництва, тобто на собівартість виробленої продукції.

Витрати, що здійснюються для підтримування об'єкта в робочому стані та одержання попередньо визначеної суми майбутніх економічних вигід від його використання, також включаються до складу витрат. Витрати на капітальний ремонт орендованих основних засобів провадяться згідно з договором оренди. Коли умовами договору передбачено, що всі витрати на ремонт орендованих основних засобів провадяться за рахунок коштів орендаря, то в суму орендної плати не включають відрахування на капітальний ремонт основних засобів.

Якщо капітальний ремонт орендованого майна здійснюється орендодавцем, .то витрати на капітальний ремонт включаються в орендну плату і сплачуються орендарем. Під час розбирання об'єктів, що підлягають ремонту, можуть виявитися придатні для дальшого використання матеріали, запа­сні частини тощо. Вони оприбутковуються, оцінюються, відображаються в обліку і згодом можуть бути реалізовані або використані в процесі ремонту основних засобів. Отримані при цьому кошти є джерелом фінансування ремонту основних засобів. Ремонт основних невиробничих засобів оплачується з прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, а також інших джерел, за рахунок яких фінансується поточне утримання цих основних засобів.

54) Зміст, мета та завдання фінансового планування

Основу перспективного фінансового планування становить прогнозування, яке є втіленням стратегії підприємства на ринку. Фінансове прогнозування полягає у вивченні можливого фінансового стану підприємства на перспективу. На відміну від планування, прогнозування передбачає розробку альтернативних фінансових показників та параметрів, використання яких відповідно до тенденцій зміни ситуації на ринку дає змогу визначити один із варіантів розвитку фінансового стану підприємства.

Результатом перспективного фінансового планування є розробка трьох основних документів: - прогноз звіту про прибутки та збитки; - прогноз руху грошових коштів (баланс грошових потоків); - прогноз балансу активів та пасивів підприємства.

Фінансове планування - це процес визначення обсягу фінансових ресурсів за джерелами формування і напрямами їх цільового використання згідно з виробничими та маркетинговими показниками підприємства у плановому періоді. Метою фінансового планування є забезпечення господарської діяльності необхідними джерелами фінансування.

Значення фінансового планування полягає в. тому, що воно дає можливість визначити життєздатність проекту підприємства за умов конкуренції і є інструментом одержання фінансової підтримки від зовнішніх інвесторів. Отже, основними завданнями фінансового планування на підприємстві є: • забезпечення виробничої та інвестиційної діяльності необхідними фінансовими ресурсами; • установлення раціональних фінансових відносин із суб'єктами господарювання, банками, страховими компаніями; • визначення шляхів ефективного вкладення капіталу, оцінка раціонального його використання; • виявлення та мобілізація резервів збільшення прибутку за рахунок раціонального використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів; • здійснення контролю за утворенням та використанням платіжних засобів.

Фінансове планування дає змогу розв'язати такі конкретні питання: які грошові кошти може мати підприємство в своєму розпорядженні; які джерела їх надходження; чи достатньо фінансових ресурсів для виконання накреслених завдань; яка частина коштів має бути перерахована в бюджет, позабюджетні фонди, банкам та іншим кредиторам; як повинен здійснюватися розподіл та використання прибутку на підприємстві; як забезпечується реальна збалансованість планових витрат і доходів підприємства на принципах самоокупності та самофінансування.

55) Методи фінансового планування

У фінансовому плануванні використовується балансовий метод. Його зміст полягає в тім, що не тільки балансуються підсумкові показники доходів і витрат, а для кожної статті витрат зазначаються конкретні джерела покриття. При цьому використовуються різні способи.: нормативний, розрахунково-аналітичний, оптимізації планових рішень, економіко-математичного моделювання.

Суть нормативного способу фінансового планування полягає в тім, що на основі встановлених фінансових норм та техніко-економічних нормативів розраховується потреба суб'єкта підприємницької діяльності у фінансових ресурсах та визначаються джерела цих ресурсів. Згаданими нормативами є ставки податків, ставки, зборів та внесків, норми амортизаційних відрахувань, норми оборотних коштів. Норми та нормативи бувають галузевими, регіональними та індивідуальними.

За використання розрахунково-аналітичного методу планові показники розраховуються на підставі аналізу фактичних фінансових показників, які беруться за базу, та їх зміни в плановому періоді.

Оптимізація планових рішень полягає в розробці варіантів планових розрахунків для того, щоб вибрати з них найоптимальніший. Відтак можуть використовуватися різні критерії вибору: максимум прибутку (доходу) на грошову одиницю вкладеного капіталу; економія фінансових ресурсів, тобто мінімум фінансових витрат; економія поточних витрат; мінімум вкладення капіталу за максимально ефективного результату; максимум абсолютної суми одержаного прибутку.

Фінансове планування (крім уже згадуваних способів розрахунків) потребує широкого використання економіко-математичного моделювання. Цей спосіб уможливлює знаходження кількісного вираження взаємозв'язків між фінансовими показниками та факторами, які їх визначають. Економіко-математична модель - це точний математичний опис факторів, які характеризують структуру та закономірності зміни даного економічного явища і здійснюються з допомогою математичних прийомів. Моделювання може здійснюватися за функціональним та кореляційним зв'язком. Еко­номіко-математичне моделювання дає змогу перейти в плануванні від середніх величин до оптимальних варіантів. Підвищення рівня наукової обґрунтованості планування потребує розробки кількох варіантів планів виходячи з різних умов та шляхів розвитку підприємства з наступним вибором оптимального варіанта фінансового плану.

56) Інформаційна база фінансового планування

Інформаційною базою для оцінювання фінансового стану та фінансового планування підприємства є дані: - балансу (форма № 1); - звіту про фінансові результати (форма № 2); звіту про рух грошових коштів (форма № 3); звіту про власний капітал (форма №4); дані статистичної звітності та оперативні дані.

Баланс містить відомості про наявність економічних ресурсів, які контролюються підприємством, на доту балансу. Використовується для оцінка структури ресурсів підприємства, їх ліквідності та платоспро­можності підприємства; прогнозування майбутніх потреб у позиках; оцінка та прогнозування змін в економічних ресурсах, які підприємство (імовірно) контролюватиме в майбутньому. Звіт про фінансові результати містить відомості про наявні доходи, витрати та фінансові результати діяльності підприємства за звітний період. Використовується для оцінки та прогнозу прибутковості діяльності підприємства; структури доходів та витрат. Звіту про рух грошових коштів містить відомості про генерування та використання грошових коштів протягом звітного періоду. Використовується для оцінки та прогнозу операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства. Звіту про власний капітал містить відомості про зміни в складі власного капіталу підприємства протягом звітного періоду. Використовується для оцінки та прогнозу змін у власному капіталі.

Інформацію, яка використовується за доступністю можна поділити на відкриту та закриту (таємну). Інформація, яка міститься в бухгалтерській та статистичній звітності, виходить за межі підприємства, а отже є відкритою. Кожне підприємство розробляє свої планові та прогнозні показники, норми, нормативи, тарифи та ліміти, систему їх оцінки та регулювання фінансової діяльності. Ця інформація становить комерційну таємницю, а іноді й «ноу-хау». Відповідно до чинного законодавства України підприємство має право тримати таку інформацію в секреті. Перелік ті визначає керівник підприємства.

Результатом перспективного фінансового планування є розробка трьох основних документів: - прогноз звіту про прибутки та збитки; - прогноз руху грошових коштів (баланс грошових потоків); - прогноз балансу активів та пасивів підприємства.

Прогнозний звіт про прибутки та збитки показує обсяг прибутку який буде одержано в наступному періоді. Прогноз руху грошових коштів відображає рух грошових потоків за операційною, інвестиційною фінансовою діяльністю. Він дає можливість визначити джерела капіталу й оцінити його використання в наступному періоді.

За допомогою прогнозу руху грошових коштів можна визначити, скільки грошових коштів необхідно вкласти в господарську діяльність підприємства, синхронність надходження і витрачання грошових коштів, що дає можливість визначити потребу в залученні капіталу й перевірити майбутню ліквідність підприємства.

Після складання прогнозу руху грошових коштів розробляється стратегія фінансування підприємства. Прогноз балансу підприємства входить до складу директивного фінансового планування. Баланс підприємства - це зведено таблиця, що в ній відображено джерела капіталу (пасив) і його розміщення (актив). Баланс активів і пасивів необхідний для того щоб оціни­ти, в які види активів спрямовуються грошові кошти і за рахунок яких видів джерел (пасивів) передбачається фінансування створення активів.

Структура балансу, що прогнозується (як правило, на плановий трирічний період) відповідає загальновживаній структурі балансу підприємства, оскільки за вихідний береться бухгалтерський баланс підприємства на останню дату.

57) Зміст і структура фінансового плану

За ринкової економіки для вирішення виробничих та комерційних завдань, які потребують вкладання коштів, необхідною є розробка внутрішньофірмового документа - бізнес-плану. Бізнес-план має: • давати конкретні уявлення про те, як функціонуватиме підприємство, яке місце воно займатиме на ринку; • містити всі виробничі характеристики майбутнього підприємства, детально описувати схему його функціонування; • розкривати принципи та методи керівництва підприємством; • обов'язково містити програму управління фінансами, без якої неможливо розпочати справу та забезпечити ефективність її виконання; • показати перспективи розвитку підприємства інвесторам та кредиторам.

При складанні бізнес-плану керуються такими стимулюючими мотивами: 1)подати інформацію про підприємство та про наміри власників; 2) викласти стратегію і тактику підприємства та показати, як взаємодіють різноманітні підрозділи підприємства, будучи одним цілим; 3) висвітлити фінансові цілі та розробити детальні кошториси, з допомогою яких можна проконтролювати фактичні витрати та доходи; 4) переконати третю сторону надати необхідні кошти або сприяти підприємству в іншій формі.

За умов економічної кризи перехідного періоду бізнес-план підприємства має передусім вирішувати завдання поліпшення його фінансового стану. У цьому зв'язку розгляд саме фінансового аспекту бізнес-плану є найактуальнішим.

Фінансовий план – це найважливіший елемент бізнес-плану, який складається як для обґрунтування конкретних інвестиційних проектів, так і для управління поточною та стратегічною фінансовою діяльності. Цей розділ бізнес-плану включає такі складові: - прогноз обсягів реалізації; - баланс грошових надходжень та витрат; - таблицю доходів та витрат; - прогнозований баланс активів та пасивів підприємства; - розрахунок точки беззбитковості. Нині, коли підприємствам надано самостійність у плануванні, вони можуть не складати фінансового плану або складати його в будь-якій довільній формі, що її вони вважають для себе найбільш прийнятною.

Поточне фінансове планування є складовою частиною перспек­тивного плану, є, власне, його конкретизацією. Воно полягає в роз­робці: плану руху грошових коштів, плану про прибутки (збитки), плану бухгалтерського балансу.

Складання фінансового плану може відбуватися в три етапи: 1. Аналіз очікуваного виконання фінансового плану поточного року. 2. Розгляд та вивчення виробничих, маркетингових показників, на підставі яких розраховуватимуться планові фінансові показники. 3. Розробка проекту фінансового плану. Мета складання фінансового плану полягає у взаємоузгодженні доходів та витрат.

Поточний фінансовий план складається на рік з розбивкою по кварталах, оскільки протягом року потреба в грошових коштах значно змінюється і може статися брак або надлишок фінансових ресурсів. Розбивка річного фінансового плану на більш короткі проміжки часу дає змогу відстежувати виникнення вхідних і вихідних грошових потоків, визначити потребу в залученні коштів. Розробка фінансового плану розпочинається з розрахунку показників дохідної, а потім витратної його частин.

Враховуючи зміни в бухгалтерському обліку і фінансовій звітності, які відбуваються з введенням національних стандартів (положень) бухгалтерського обліку, можуть бути запропоновані такі форми і зміст поточного фінансового плану: ► надходження від основної діяльності, від фінансових операцій, від іншої звичайної діяльності, від надзвичайних подій; ► витрати за основною діяльністю, за фінансовими операціями, за іншою звичайною діяльністю, за надзвичайними подіями, ► податок на прибуток.

У процесі фінансового планування здійснюється конкретна ув'язка кожного виду витрат з джерелом фінансування. Поточний фінансовий план можна розробляти на підставі річного плану руху грошових коштів за видами діяльності з розбивкою по кварталах. За допомогою такої форми плану підприємство може перевірити реальність джерел надходження грошових коштів і обґрунтованість їхнього витрачання за видами діяльності.

58) Фінансове планування як частина бізнес-плану

Фінансовий план – це найважливіший елемент бізнес-плану, який складається як для обґрунтування конкретних інвестиційних проектів, так і для управління поточною та стратегічною фінансовою діяльності.

Поточне фінансове планування є складовою частиною перспективного плану, є, власне, його конкретизацією. Воно полягає в розробці: плану руху грошових коштів, плану про прибутки (збитки), плану бухгалтерського балансу.

Складання фінансового плану може відбуватися в три етапи: 1. Аналіз очікуваного виконання фінансового плану поточного року. 2. Розгляд та вивчення виробничих, маркетингових показників, на підставі яких розраховуватимуться планові фінансові показники. 3. Розробка проекту фінансового плану.

Мета складання фінансового плану полягає у взаємоузгодженні доходів та витрат. Розробка фінансового плану розпочинається з розрахунку показників дохідної, а потім витратної його частин.

Поточний фінансовий план складається на рік з розбивкою по кварталах, оскільки протягом року потреба в грошових коштах значно змінюється і може статися брак або надлишок фінансових ресурсів. Розбивка річного фінансового плану на більш короткі проміжки часу дає змогу відстежувати виникнення вхідних і вихідних грошових потоків, визначити потребу в залученні коштів. Розробка фінансового плану розпочинається з розрахунку показ­ників дохідної, а потім витратної його частин.

У процесі складання плану доходів та витрат необхідно перевірити взаємоузгодженість запланованих сум витрат та відрахувань із джерелами покриття їх відповідними доходами та надходженням коштів, передбачених у першому розділі плану доходів та витрат. Витрати на реалізацію продукції, передбачені в дpyгoмy розподілі плану доходів та витрат, повинні покриватися з виручки від реалізації продукції та послуг (за вирахуванням податку на додану вартість та акцизного збору).

Якщо виручка від реалізації продукції та послуг (за вирахуванням податків) виявляється меншою за витрати на реалізовану продукцію, тоді прибуток у першому розділі буде відсутній. У другому розділі з'являться збитки в сумі перевищення витрат над виручкою.

Після визначення всіх статей плану доходів та витрат та підведення підсумку в кожному розділі перевіряють рівень їхньої збалансованості. Для цього підсумки першого розділу порівнюють з підсумками другого розділу плану доходів та витрат. Сальдо всіх надходжень і всіх витрат характеризують фінансовий результат діяльності підприємства. Якщо має місце негативний фінансовий результат (збиток), необхідно переглянути витрати в бік зменшення або відшукати додаткові резерви доходів та над­ходження коштів.

Таким чином, у процесі фінансового планування здійснюється конкретна ув'язка кожного виду витрат з джерелом фінансуван­ня. Поточний фінансовий план можна розробляти на підставі річного плану руху грошових коштів за видами діяльності з розбивкою по кварталах. За допомогою такої форми плану підприємство може перевірити реальність джерел надходження грошових коштів і обгpунтованість їхнього витрачання за видами діяльності.

59) Платіжний календар, його суть і основне призначення

Оперативне фінансове планування полягає в складанні та виконанні платіжного календаря. Його складають на квартал із розбивкою по місяцях або на місяць із розбивкою по декадах. У платіжному календарі відображається весь грошовий оборот підприємства, основна частина якого проходить через поточний, валютний, позиковий та інші рахунки підприємства в банку. У платіжному календарі відбито рух грошових коштів відповідно до їх надходження та використання.

У платіжному календарі фіксуються всі види грошових платежів та надходжень підприємств незалежно від їх джерел та напрямків використання, тобто показаний увесь грошовий оборот за певний проміжок планового періоду. Платіжний календар дає можливість фінансовим службам підприємства забезпечити оперативне фінансування, виконання розрахункових та платіжних зобов'язань, фіксувати поточні зміни платоспроможності підприємства. Він уможливлює спостереження за станом оборотних коштів та вказує на необхідність використання позикових та залучених коштів у плановому періоді.

Складення платіжного календаря дає змогу виявити недостатність коштів, з'ясувати причини такого становища, визначити відповідні заходи для запобігання фінансовим ускладненням.

60) Значення і завдання оцінки фінансового стану підприємства

Фінансовий стан підприємства - це комплексне поняття, яке є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства, визначається сукупністю виробничо-господарських факторів і характеризується системою показників, що відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів.

Оцінка фінансового стану підприємства необхідна внаслідок: з метою прийняття рішення щодо реалізації певного проекту, з метою прогнозування загрози банкрутства, з метою оцінки фінансового стану майбутніх партнерів по бізнесу. Фінансовий стан підприємства залежить від результатів його виробничої, комерційної та фінансово-господарської діяльності. Тому на нього впливають усі ці види діяльності підприємства.

Особливого значення набуває своєчасна та об'єктивна оцінка фінансового стану підприємств за виникнення різноманітних форм власності, оскільки жодний власник не повинен нехтувати потенційними можливостями збільшення прибутку (доходу) фірми, які можна виявити тільки на підставі своєчасного й об'єктивного аналізу фінансового стану підприємств. Ура­ховують фінансовий стан підприємства і банки, розглядаючи режим його кредитування та диференціацію відсоткових ставок.

Метою оцінки фінансового стану підприємства є пошук резервів підвищення рентабельності виробництва і зміцнення комерційного розрахунку як основи стабільної роботи підприємства і виконання ним зобов'язань перед бюджетом, банком та іншими установами.

Основними завданнями аналізу фінансового стану є: - дослідження рентабельності та фінансової стійкості підприємства; - дослідження ефективності використання майна (капіталу) підприємства, забезпечення підприємства власними оборотними коштами; - об'єктивна оцінка динаміки та стану ліквідності, платоспроможності та фінансової стійкості підприємства; - оцінка становища суб'єкта господарювання на фінансовому ринку та кількісна оцінка його конкурентоспроможності; - аналіз ділової активності підприємства та його становища на ринку цінних паперів; - визначення ефективності використання фінансових ресурсів.

Підбиваючи підсумок розгляду сутності оцінки фінансового стану підприємства, слід іще раз підкреслити, що необхідність та значення такої оцінки зумовлені потребою систематичного аналізу та вдосконалення роботи за ринкових відносин, переходу до самоокупності, самофінансування, потребою в поліпшенні використання фінансових ресурсів, а також пошуком у цій царині резервів зміцнення фінансової стабільності підприємства.

61) Показники фінансового стану підприємства і їх характеристика.

Оцінювання ФСП здійснюється за групами показників, які характеризують: майновий стан підприємства, ліквідність й платоспроможність, фінансову стійкість, рентабельність й ділову активність, місце підприємства на ринку капіталів. В процесі оцінювання ФСП використовують експрес аналіз та деталізований аналіз.

► Коефіцієнт зміни валюти балансу Кзвб=((ВБ₁ -ВБ₀ )/ВБ₀ )*100%. ► Коефіцієнт зміни виручки від реалізації Кзвр=(ВР₁ -ВР_о )/ВР_о * 100%. ► Коефіцієнт зміни прибутку від реалізації Кзп =(П1-П0)/П0 * 100%. Золоте правило економіки Кзп> Кзвр> Кзвб>100%

1) Показники оцінки майнового стану. 1. Сума господарських коштів, що їх підприємство має у розпорядженні (валюта балансу). Цей показник дає загальну вартісну оцінку активів, які перебувають на балансі підприємства. Зростання цього показника свідчить про збільшення майнового потенціалу підприємства. 2. Питома вага активної частини основних засобів ((вартість активної часини основних засобів/вартість основних засобів)*100%) . Згідно з нормативними документами під активною частиною основних засобів розуміють машини, обладнання і транспортні засоби. Зростання цього показника в динаміці - позитивна тенденція. 3. Коефіцієнт зносу основних засобів (Знос/первинну вартість основних засобів за балансом). Показник характеризує частку зношених основних засобів у загальній їх вартості. 4. Коефіцієнт оновлення основних засобів. (балансова вартість основних засобів, які надійшли на період що аналізується/балансова вартість основних засобів на кінець періоду, що аналізується). Показує, яку частину наявних на кінець звітного періоду основних засобів становлять нові основні засоби. 5. Коефіцієнт вибуття основних засобів (балансова вартість основних засобів, які вибули в період, що аналізується/балансова вартість основних засобів на початок періоду, що аналізується). Показує, яка частина основних засобів, з котрими підприємство почало діяльність у звітному періоді, вибула з причини зносу та з інших причин.

2) Показники прибутковості: прибутковість інвестицій у звичайні акції, прибутковість інвестицій у фірму, прибутковість активів, обертання необоротних активів, прибутковість операційної діяльності.

3) Показники ліквідності та платоспроможності: 1. Величина власного капіталу (підсумок звіту про власний капітал). Характеризує ту частину власного капіталу підприємства, яка є джерелом покриття поточних активів підприємства (тобто активів, які мають період обороту менше ніж один piк). 2. Маневреність грошових коштів (грошові кошти/власний капітал). Зростання цього показника в динаміці - позитивна тенденція. 3. Коефіцієнт покриття загальний (оборотні активи/поточні зобов’язання). Для нормального функціонування підприємства цей показник має бути більшим за одиницю. Зростання його - позитивна тенденція. 4. Коефіцієнт швидкої ліквідності. Аналогічний коефіцієнту покриття, але обчислюється за вужчим колом поточних активів (з розрахунку виключають найменш ліквідну їх частину - виробничі запаси). 5. Коефіцієнт абсолютної ліквідності (платоспроможності). (грошові кошти/поточні зобов’язання). Він є найбільш жорстким критерієм ліквідності підприємства і показує, яку частину короткострокових зобов'язань можна за необхідності погасити негайно. Рекомендована нижня межа цього показника - 0,2. 6. Частина власних оборотних коштів у покритті запасів (власні оборотні кошти/запаси). Це вартість запасів, яка покривається власними оборотними коштами. Має велике значення для підприємств торгівлі. Рекомендована нижня межа цього показника - 50%. 7. Коефіцієнт покриття запасів. Розраховується як співвід­ношення величини стабільних джерел покриття запасів і суми запасів. Якщо значення цього показника є меншим за одиницю, то поточний фінансовий стан підприємства вважають недостатньо стійким.

4) Показники фінансової стійкості та стабільності підприємства. 1. Коефіцієнт концентрації власного капіталу характеризує частку власності самого підприємства у загальній сумі коштів, інвестованих у його діяльність. Чим вищий цей коефіцієнт, то більш фінансово стійким і незалежним від кредиторів є підприємство. 2. Коефіцієнт фінансової залежності є оберненим до попе­реднього показника. Коли його значення наближається до 1 (чи 100%), це означає, що власники повністю фінансують своє підприємство. 3. Коефіцієнт маневреності власного капіталу (власний капітал/активи) показує, яка ча­стина власного капіталу використовується для фінансування поточної діяльності, тобто яку вкладено в оборотні кошти, а яку капіталізовно. 4. Коефіцієнт довгострокових вкладень показує, яку частину основних коштів та інших позаоборотних активів профінансовано зовнішніми інвесторами, тобто яка частина належить їм, а не власникам підприємства. 5. Коефіцієнт довгострокового залучення позикових коштів характеризує структуру капіталу. Зростання цього показника - негативна тенденція, яка означає, що підприємство починає все сильніше залежати від зовнішніх інвесторів. 6. Коефіцієнт співвідношення позикових та власних коштів. Зростання цього показника в динаміці також свідчить про посилення залежності підприємства від кредиторів, тобто про зниження його фінансової стійкості.

5) Показники рентабельності підприємства: рентабельність продажу, основної діяльності, власного капіталу та ін. 6) Показники ділової активності: загальне обертання капіталу, обертання мобільних коштів, матеріальних оборотних коштів, готової продукції, дебіторської заборгованості та ін. 7) Показники акціонерного капіталу: прибутковість акцій, дохід на звичайну акцію, цінність акції, рентабельність акції та ін.

62) Сутність ліквідності, фактори, що впливають на стан ліквідності. Показники ліквідності та порядок їх визначення

Ліквідність підприємства - це його здатність швидко продати активи й одержати гроші для оплати своїх зобов'язань. Про незадовільний стан ліквідності підприємства свідчитиме той факт, що потреба підприємства в коштах перевищує їх реальні надходження. Аналіз ліквідності здійснюється на підставі порівняння обсягу поточних зобов'язань із наявністю ліквідних коштів. Результати роз­раховуються як коефіцієнти ліквідності за інформацією з відповід­ної фінансової звітності.

Всі активи підприємства з точки зору ліквідності поділяються на 4 групи: А₁ – найбільш ліквідні активи: грошові кошти на рахунках в банку та поточні й фінансові інвестиції, А₂ – швидко реалізовувані активи: всі види дебіторської заборгованості й та, що оформлена векселем, А₃ – повільно реалізовувані активи: запаси та затрати(виробничі запаси, молодняк тварин й тварини на відгодівлі, незавершене виробництво, готова продукція на складі, товари), А₄ – важко реалізовувані активи: всі статті І-го розділу балансу.

Пасиви за терміновістю погашення поділяються на 4 групи: П₁ – найбільш термінові зобов’язання: кредиторська заборгованість за товари, роботи та поточні зобов’язання за розрахунками. П₂ – короткострокові пасиви: короткострокові кредити банків та довгострокові, термін погашення яких менше 12 місяців з моменту звітної дати. П₃ – довгострокові пасиви: ІІІ-й розділ балансу. П₄ – постійні пасиви: власний й прирівняний до нього капітал (І-й та ІІ-й розділ пасиву).

Розглядають при вивченні ліквідності: ліквідність підприємства та ліквідність балансу. Умовою ліквідності балансу є дотримання наступних нерівностей: А₁ ≥ П_1, А₂ ≥ П_2, А₃ ≥ П_3, А₄ ≤ П_4. Умовою ліквідності підприємства є перевищення поточних активів над поточними зобов’язаннями: ПА≥ПЗ. Підприємство може бути ліквідним маючи при цьому неліквідний баланс.

Для характеристики ліквідності використовують показники: 1) Коефіцієнт абсолютної ліквідності Кал=А₁ /(П₁ +П₂ ). Теоретично достатнє значення =0,2. Він є найбільш жорстким критерієм ліквідності підприємства і по­казує, яку частину короткострокових зобов'язань можна за необ­хідності погасити негайно. 2) Швидкої або критичної ліквідності Кшл= ( А₁ + А₂ ) /(П₁ +П₂ ). Теоретично достатнє значення від 0,6 до 0,8. 3) Поточної ліквідності (покриття): Кпл=( А₁ + А₂ + А₃ )/ (П₁ +П₂ ). Теоретично достатнє значення =2,0.

63) Сутність платоспроможності підприємства, фактори, що впливають на стан платоспроможності. Взаємозв'язок ліквідності та платоспроможності

Показники ліквідності використовуються для визначення платоспроможності підприємства. Платоспроможність – це здатність юридичної особи чи фізичної особи своєчасно й повністю виконати свої платіжні зобов’язання. Платоспроможність підприємства – його спроможність своєчасно й повністю виконувати платіжні зобов’язання, які виникають з операцій грошового характеру. В процесі аналізу платоспроможності розраховують коефіцієнт відновлення платоспроможності або коефіцієнт втрати платоспроможності.

Коефіцієнт відновлення платоспроможності. Розраховується в ситуації, якщо підприємство є не платоспроможним, а коефіцієнти поточної ліквідності та забезпеченості власним оборотними коштами нижче від нормативного значення, але мають тенденцію до зростання. Квідн.пл. = [К¹ _п.л. +6/Т*(К¹ _п.л –К⁰ _п.л )]/К^норм _пл.. Квідн. пл. >1, то протягом найближчих 6 міс підприємство має реальну можливість відновити свою платоспроможність. Квідн.пл.<1, то не зможе відновити.

Коефіцієнт втрати платоспроможності розраховується в ситуації, коли підприємство є платоспроможним, а коефіцієнт поточної ліквідності та забезпеченості власними оборотними коштами вище від нормативного значення, але мають тенденцію до зниження. Квтр.пл.= [К¹ _п.л. +3/Т*(К¹ _п.л –К⁰ _п.л )]/К^норм _пл..

64) Оцінка фінансової стійкості підприємства. Система показників фінансової стійкості підприємства, методика розрахунку та оцінки.

Фінансова стійкість – це здатність підприємства вільно формувати фінансові ресурси, вільно ними маневрувати та ефективно їх використовувати. Фінансову стійкість підприємства тісно пов'язано із перспектив­ною його платоспроможністю. Її аналіз дає змогу визначити фінан­сові можливості підприємства на відповідну перспективу. Оцінка фінансової стійкості підприємства має на меті об'єктивний аналіз величини та структури активів і пасивів підприємства і визначення на цій основі міри його фінансової стабільності й незалежності, а також відповідності фінансово-господарської діяльності підприємства цілям його статутної діяльності.

Відповідно до показника забезпечення запасів і витрат власними та позиченими коштами можна назвати такі типи фінансової стійкості підприємства: 1) абсолютна фінансова стійкість (трапляється на практиці дуже рідко) - коли власні оборотні кошти забезпечують запаси й витрати(ВОК>ЗЗ); 2) нормально стійкий фінансовий стан - коли запаси й витрати забезпечуються сумою власних оборотних коштів та довго­строковими позиковими джерелами(ВОК=ЗЗ); 3) нестійкий фінансовий стан - коли запаси й витрати забезпечуються за рахунок власних оборотних коштів, довгострокових позикових джерел та короткострокових кредитів і позик, тобто за рахунок усіх основних джерел формування запасів і витрат (ЗЗ=ВОК+джерела фінансування що тимчасово послаблюють фінансову напруженість); 4) кризовий фінансовий стан - коли запаси й витрати не забез­печуються джерелами їх формування і підприємство перебуває на межі банкрутства(ЗЗ>ВОК).

Для характеристики ФС використовують абсолютні та відносні показники. 1) Абсолютні. Характеризують наявність джерел формування активів підприємства і в першу чергу запасів та витрат. 1. Наявність власних оборотних коштів підприємства(ВОК). ВОК=Власний Капітал (І-й розділ пасиву) – Необоротний актив (І актив). Різниця між оборотними активами та поточними зобов’язаннями ВОК=ОА-ПЗ. 2. Наявність власних оборотних коштів й довгострокового капіталу для формування запасів та затрат (джерела власні й довгострокові) Дж=ВОК+ДК(ІІІ пасиву). 3) Сума загальних джерел формування запасів та витрат кДж=ВОК+ДК+ВК(І пасиву). Відповідно визначають надлишок чи нестачу джерел формування запасів та витрат: ∆ВОК=ВОК-Запаси й Затрати. ∆Дж=Дж-ЗЗ, надлишок чи нестача загальних джерел формування запасів та витрат ∆ЗДж=КДж-ЗЗ.

2) Відносні. Поділяються на дві підгрупи: 1. Характеризують стан і рух основних засобів. ► Коефіцієнт реальної вартості майна Крвм=(Основні Засоби + Виробничі Запаси + Незавершене Виробництво + Нематеріальні Активи)/Валюта Балансу.↑( >0,5) ► Коефіцієнт забезпеченості власними оборотними коштами Кз=ВОК/ОА↑(>0,3). 2. Характеризують фінансову незалежність та структуру капіталу підприємства. ► Коефіцієнт автономії Ка=Власний Капітал/ВБ (≥0,5). ► Коефіцієнт фінансового ризику Кфр=Позиковий Капітал/ВБ ↓ (<0,5).

Показники рентабельності й ділової активності: 1) рівень рентабельності R_е =П/С *100%, 2) рентабельність капіталу R_ек =П/К * 100%, 3) рентабельність продаж R_епр =Прибуток від Реалізації/Виручка від Реалізації * 100%.

Показники ділової активності – коефіцієнти оборотності та тривалість операційного й фінансового циклу. 1) Коеф. оборотності запасів та затрат Козз=ВР/ЗЗ↑ й Козз=С/сер.ЗЗ. 2) Коеф оборотності дебіторської заборгованості Кодз=ВР/сер.ДЗ й Кодз=С/сер.ДЗ. 3) Коеф оборотності кредиторської заборгованості Кокз=ВР/серКЗ й Кокз=С/серКЗ.

На основі коеф-в оборотності розраховують тривалість обороту. 1) Тривалість обороту запасів та затрат тозі=360(365,666)/Козз. 2) Тривалість обороту дебіторської заборгованості Тоді=360/Кодз↓. 3) Тривалість кредиторської заборгованості Токз=360/Кокз↓.

Тривалість операційного циклу ТОЦ=Тозз+Тодз↓. Фінансового ТФЦ=ТОЦ-Токз↓. Додатнє значення ТФЦ показує тривалість періоду протягом якого підприємство відчуває нестачу у власних фінансових ресурсах. Від’ємне значення ТФЦ показує період протягом якого підприємство має тимчасово вільні кошти.

Місце підприємства на ринку капіталів: дивіденди на акцію, прибуток на акцію. Прогнозування ймовірності банкрутства здійснюється на основі певних моделей зет рахунок Альтан, моделі Лис, Тафлер, Тішлоу, коеф Рівера.

65) Економічний зміст фінансової санації підприємств

Санація - система заходів, що здійснюються для запобігання банкрутством промислових, торгових, банківських монополій. Санація може відбуватися способом об'єднання підприємства, яке перебуває на межі банкрутства з потужнішою компанією; з допомогою випуску нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; перетворення короткострокової заборгованості в довгострокову; повної або часткової купівлі державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства.

Санація - це система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових та соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності, прибутковості та конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді. Інакше кажучи, санація - це сукупність усіх можливих заходів, які спроможні привести підприємство до фінансового оздоровлення.

Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах позики чи на умовах власності; на поворотній або безповоротній основі. Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їхнього виникнення, поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

66) Передумови прийняття рішення щодо проведення фінансової санації підприємств

Рішення про проведення санації приймається в таких, головне, ситуаціях: 1. З ініціативи суб'єкта господарювання, який перебуває в кризі, коли існує загроза неплатоспроможності та оголошення його банкрутом у недалекому майбутньому. Рішення про санацію приймається до звернення кредиторів у арбітражний суд із позовом щодо оголошення банкрутом даного підприємства (досудова санація). 2. Після того, як боржник з власної ініціативи, звернувся до арбітражного суду із заявою про порушення справи про своє банкрутство (якщо підприємство є фінансово неспроможним або існує реальна загроза такої неспроможності). 3. Після закінчення місячного терміну від дня опублікування в офіційному друкованому органі Верховної Ради чи Кабінету Міністрів України оголошення про порушення справи про банкрутство даного підприємства - якщо надійшли пропозиції від фізичних чи юридичних осіб, котрі бажають задовольнити вимоги кредиторів до боржника та подали акцептовані комітетом кредиторів та арбітражним судом пропозиції щодо санації (реорганізації) неспроможного підприємства. 4. З ініціативи фінансово-кредитної установи. 5. З ініціативи заставодержателя цілісного майнового комплексу підприємства. 6. З ініціативи державного органу з питань банкрутства, якщо йдеться про санацію державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%. 7. З ініціативи Національного Банку України - якщо йдеться про фінансове оздоровлення комерційного банку. Режим санації є превентивним заходом впливу НБУ на комерційний банк перед за­стосуванням санкцій, передбачених Законом України «При банки та банківську діяльність».

67) Фінансова криза на підприємстві, її симптоми та фактори виникнення

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини. Головними екзогенними факторами фінансової кризи на підприємстві можуть бути: • спад кон'юнктури в економіці в цілому; • зменшення купівельної спроможності населення; • значний рівень інфляції; • нестабільність господарського та податкового законодавства; • нестабільність фінансового та валютного ринків; • посилення конкуренції в галузі; • криза окремої галузі; • сезонні коливання; • посилення монополізму на ринку; • дискримінація підприємства органами влади та управління; • політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в країнах підприємств-постачальників сировини (споживачів продукції); • конфлікти між засновниками (власниками).

Можна виділити велику кількість ендогенних факторів фінансової кризи. З метою систематизації, їх можна згрупувати в такі блоки: • Низька якість менеджменту. • Дефіцити в організаційній структурі. • Низький рівень кваліфікації персоналу. • Недоліки у виробничій сфері. • Прорахунки в галузі постачання. • Низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції. • Прорахунки в інвестиційній політиці. • Брак інновацій та раціоналізаторства. • Дефіцити у фінансуванні. • Цілковитий брак контролінгу або незадовільна робота його служб.

Типовими наслідками впливу названих причин та факторів на фінансово-господарський стан підприємства є: утрата клієнтів та покупців готової продукції; зменшення кількості замовлень та контрактів з продажу продукції; неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей; зростання собівартості та різке зниження продуктивності праці; збільшення розмір неліквідних оборотних засобів та наявність понаднормових запасів; виникнення внутрішньовиробничих конфліктів та збільшення плинності кадрів; зростання тиску на ціни; суттєве зменшення обсягів реалізації та, як наслідок, недоодержання виручки від реалізації продукції. Виділяють такі види криз: • стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал та бракує довгострокових факторів успіху); • криза прибутковості (перманентні збитки «з'їдають» власний капітал і це призводить до незадовільної структури балансу); • криза ліквідності (коли підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності).

68) Санація шляхом реорганізації (реструктуризації)

Реструктуризація підприємства - це здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів. Основний зміст реорганізації полягає в повній або частковій зміні власника статутного фонду даної юридичної особи та в зміні організаційно-правової форми організації бізнесу.

Форми реструктуризації: • Реструктуризація виробництва. • Реструктуризація активів. • Фінансова реструктуризація. • Корпоративна реструктуризація (реорганізація).

Перед здійсненням санаційної реорганізації необхідно провести поглиблений аналіз фінансово-господарського стану підприємства, що перебуває в кризі, з урахуванням усіх головних характеристик діяльності даної, юридичної особи. На основі результатів аналізу робиться висновок про санаційну спроможність підприємства та про доцільність його реорганізації. Ефективність реструктуризації забезпечується тими заходами, які покладені в основу плану реструктуризації. В плані слід відобразити переваги вибраних організаційних форм та методів реструктуризації. У разі реорганізації слід показати, які переваги одержить підприємство в результаті зміни організаційно-правової форми відокремлення окремих структурних підрозділів чи приєднання інших підприємств.

69) Банкрутство підприємств: підстави та наслідки

Банкрутство – визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб’єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов’язання підтверджено господарським судом.

Порушення справи про банкрутство, як було вже сказано, здійснюється за наявності формальних ознак фінансової неспроможності боржника. Вітчизняне законодавство виділяє дві такі ознаки: 1. Неплатоспроможність. Боржник вважається неплатоспроможним, якщо він не може виконати свої платіжні зобов'язання, строк оплати яких настав. Зовнішньою ознакою неплатоспроможності боржника є припинення ним будь-яких платежів. 2. Загроза неплатоспроможності. Боржнику загрожує неплатоспроможність, якщо він передбачає неможливість виконання ним платіжних зобов'язань за настання строку їх погашення. З формального боку, загроза неплатоспроможності виявляється на підставі аналізу оперативного фінансового плану боржника (плану ліквідності).

Законодавства про банкрутство переважної більшості країн світу виокремлюють ще одну, третю ознаку фінансової неспроможності: перевищення заборгованості підприємства над вартість його активів (майна). Неплатоспроможність такого підприємства настає з настанням строків виконання зобов'язань.

З моменту визнання боржника банкрутом: припиняється його підприємницька діяльність; до ліквідаційної комісії переходить право розпоряджання майном банкрута й усі його майнові права та обов'язки; уважаються такими, що настали, строки всіх боргових зобов'язань банкрута; припиняється нарахування пені та відсотків на всі види заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю.

Після визнання боржника банкрутом з рішення господарського суду, або власників, або в інших, передбачених законодавством випадках, відкривається ліквідаційна процедура. Ліквідаційна процедура - це застосування до підприємства, відносно якого схвалено рішення про визнання його банкрутом чи ліквідацію майна, заходів, пов'язаних із задоволенням вимог кредиторів через продаж майна та ліквідацію юридичної особи боржника.

Ліквідаційні процедури проводить ліквідаційна комісія. Слід зазначити, що характер ліквідаційних заходів, які застосовуються в ході провадження справи про банкрутство, багато в чому ідентичний з тими, які здійснюються в разі ліквідації підприємств з інших причин, наприклад з рішення його власників.

70) Внутрішні і зовнішні фінансові джерела санації підприємства та їх характеристика.

Мобілізацію внутрішніх резервів фінансової стабілізації спрямовано передовсім на поліпшення (або відновлення) платоспроможності та ліквідності підприємства. Як правило, її здійснюють за такими основними напрямами: • Реструктуризація активів. • Зменшення (заморожування) витрат. • Збільшення виручки від реалізації.

У рамках реструктуризації активів виділяють такі види санаційних заходів: а) мобілізація прихованих резервів. Приховані резерви - це частина капіталу підприємства, яку не відображено в його балансі. Величина прихованих резервів у активній стороні балансу дорівнює різниці між балансовою вартістю окремих майнових об'єктів підприємства та їхньою реальною (вищою) вартістю. б) використання зворотного лізингу (передбачає продаж основних фондів з одночасним зворотним отриманням таких основних фондів в оперативний або фінансовий лізинг). в) лізинг основних фондів. г) здача в оренду основних фондів, які не повною мірою вико­ристовуються у виробничому процесі; д) оптимізація структури розміщення оборотного капіталу (зменшення частки низьколіквідних оборотних засобів, запасів сировини та матеріалів, незавершеного виробництва тощо); е) продаж окремих, низькорентабельних структурних підрозділів (філій). За рахунок такої операції підприємство може отримати інвестиційні ресурси для перепрофілювання виробництва на більш прибуткові види діяльності; є) використання давальницької сировини, тобто - спосіб завантаження виробничих потужностей підприємства, за якого сировина та матеріали надаються підприємству безкоштовно, однак готова продукція, виготовлена на давальницьких умовах, є власністю постачальника сировини. і) рефінансування дебіторської заборгованості.

У рамках мобілізації внутрішньовиробничих санаційних резервів аналізуються всі наявні можливості збільшення виручки від реалізації продукції. У цьому разі слід використати весь арсенал заходів для активізації збутової (маркетингової) політики підприємства. Стимулювати збут можна як наданням знижок покупцям, так і помірним збільшенням цін; як масованою рекламою, так і її припиненням. Тип санаційних заходів у даній сфері залежатиме від конкретного підприємства та від вибраної ним стратегії маркетингу.

Фінансова участь кредиторів у санації боржників може відбуватися в таких формах: реструктуризація наявної заборгованості, зменшення або списання заборгованості, надання санаційних кредитів, поручництво або надання гарантій кредитного забезпечення.