Курсовая работа: Державний бюджет і бюджетна система України в умовах виходу з фінансової кризи

ДЕРЖАВНИЙ БЮДЖЕТ І БЮДЖЕТНА СИСТЕМА УКРАЇНИ В УМОВАХ ВИХОДУ З ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ

План

1. Сутність держбюджету в Україні і його роль в економіці

2. Бюджетна класифікація бюджетоуправління

3. Дефіцит державного бюджету

4. Державний борг і його види

5. Державні трансферти і їхні види

література

1. С утність держбюджету в Україні і його роль в економіці

Бюджет як явище в історії людського суспільства з'явився порівняно недавно - в епоху капіталізму (феодалізм не знав єдиного документа, який об'єднував би всі доходи і видатки держави). Його поява пов'язана з відділенням державних фінансів від фінансів монарха, обмеженням влади останнього, переходом до демократичних засад і суспільним життям. Бюджет в усіх каїнах світу є основою державних фінансів і основним фондом грошових коштів держави.

Термін "бюджет" має декілька основних значень.

Як економічна категорія, бюджет є системою економічних за своїм змістом відносин з приводу утворення, розподілу і використання централізованого фонду грошових коштів держави. Ці економічні відносини виникають в результаті розподілу валового внутрішнього продукту країни.

За матеріальним змістом бюджет - це сам централізований фонд грошових коштів держави.

В юридичному аспекті державний бюджет виступає у формі закону, який приймається найвищим органом законодавчої влади країни. Бюджетне законодавство України визначає бюджет як план.

Необхідність в існуванні державного бюджету обумовлюється природою держави, яка за своїм призначенням покликана виконувати загальносуспільні завдання і функції, а також об'єктивно існуючим законом вартості, існуванням товарно-грошових відносин та іншими факторами.

В Україні поняття, зміст і функції державного бюджету мають свої особливості, викликані суспільними і економічними перетвореннями в країні за останні роки.

Бюджету в системі державних фінансів належить центральне місце. Він, як система економічних розподільних відносин, охоплює фактично все суспільство, на відміну від інших ланок фінансової системи, які мають більш обмежене функціонування. Це пов‛язано з тим, що бюджет повинен забезпечити виконання державою її основних функцій - управління, оборони, регулювання економіки, соціальної.

Держава використовує бюджет для здійснення територіального, внутрішнього і міжгалузевого розподілу і перерозподілу ВВП з метою вдосконалення структури суспільного виробництва і забезпечення соціальних гарантій населенню. В умовах формування ринкових відносин бюджетна система має надавати фінансову підтримку щодо роздержавлення і демонополізації галузей господарства, забезпечення соціального захисту населення.

Основні напрямки бюджетної політики визначаються Верховною Радою України в спеціальній постанові, яка має назву бюджетної резолюції.

Правові засади бюджетної системи становлять Конституція України, виданий на її основі Закон "Про бюджетну систему України", "Про податкову систему України" і такі підзаконні акти, як Правила складання і виконання бюджету, бюджетні регламенти, які затверджують місцеві Ради народних депутатів. Згідно з цими документами планування показників бюджетів покладено на Міністерство фінансів України і місцеві фінансові органи, які виконують заключні розрахунки та їх обґрунтування.

Матеріали для складання бюджету подають до Міністерства фінансів і місцевих фінансових органів усі міністерства, відомства, підприємства, організації, установи, корпорації, асоціації всіх форм власності. На основі поданих даних встановлюються взаємовідносини цих господарських структур з бюджетом - платежі до бюджету і асигнування з нього.

Таким чином, в основу законодавства України занесене поняття бюджету як плану. В той же час це фонд, з якого держава черпає свої фінансові ресурси для забезпечення свого функціонування. Вище вже йшла мова про те, що термін "бюджет" має кілька поняттєвих аспектів. Державний бюджет України є планом, що містить в собі перелік доказів і прибутків, які повинні отримати в наступному році, і майбутніх видатків; тому це розпис доходів і видатків держави на наступний бюджетний рік. Водночас бюджет є фондом грошових коштів, але в фінансово-правовій літературі відзначалось, що бюджет ніколи в цілісному вигляді не існує, оскільки відразу після надходження коштів на бюджетний рахунок вони використовуються на фінансування державних потреб.

Тому суть бюджету полягає не в тому, що це певна сума грошових коштів, які знаходяться на певному рахунку, а в тому, що він передбачає напрями спрямування доходів на певні видатки, а сама по собі сума може бути лише зафіксованою в певний період величиною коштів, які надійшли і які вже використані.

Державний бюджет України є основним фінансовим планом. В Україні існує багато фінансових планів утворення і використання певних фондів коштів. Але бюджет є основним з них за величиною, за суспільно-політичним значенням, за ступенем впливу на інші фонди коштів. Крім того, Державний бюджет України з абсолютною більшістю з них об'єднаний організаційно, тобто надходженням або витрачанням певних грошових коштів.

Державний бюджет України має велике суспільне, економічне, політичне та інші значення.

Суспільне значення бюджету полягає в тому, що за допомогою бюджету досягається вирішення багатьох питань соціального характеру, хоча стан цієї сфери життя суспільства на сьогоднішній день складний. Кризові явища в економіці зумовлюють напружений стан бюджету, недостатність фінансування соціальної сфери, але і в цих умовах державний бюджет залишається головним джерелом підтримання життєвого рівня населення.

Політичне значення бюджету багатогранне і, зокрема, воно полягає в тому, що законодавчий орган затверджує обсяги доходів і видатків бюджету на плановий рік, а тим самим народні представники реалізують волю народу.

Державний бюджет України набуває свого статусу тільки після затвердження його Верховною Радою України в формі закону. Виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України (п.1. ч.2 ст.92 Конституції України). Якщо утворення державного бюджету і використання його коштів здійснюють органи виконавчої влади, то розподіл бюджетних ресурсів - прерогатива Верховної Ради України. Парламент України також розглядає і приймає рішення щодо звіту про Державний бюджет України.

Місцеві бюджети в Україні мають велике значення у фінансуванні соціальних потреб населення. Вони в значній частині забезпечують фінансовими ресурсами освіту, охорону здоров'я, культуру, житлово-побутові витрати та ін. З республіканського бюджету Автономної Республіки Крим фінансуються видатки на потреби, загальні для жителів Автономної Республіки Крим, а з обласних і районних бюджетів - відповідно для жителів цих адміністративно-територіальних одиниць.

Виходячи з вищевикладеного, можна дати таке визначення: державний бюджет - це встановлений законом на певний період основний фінансовий план (розпис) доходів і видатків централізованого фонду коштів держави, необхідних для здійснення її завдань і функцій.

У відповідності із статтею 2 Закону України "Про бюджетну систему України" бюджетна система України складається з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. Згідно ст.95 Конституції України бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

В фінансово-правовій літературі дається наукове визначення бюджетної системи України. Це “заснована на економічних відносинах, врегульованих правовими нормами, сукупність видів бюджетів, які існують на території держави".

Поняття "бюджетна система" відображає тільки загальну структуру бюджетів в Україні, яка визначається адміністративно-територіальним устроєм і побудовою системи органів влади в Україні. Разом з тим, Закон "Про бюджетну систему в Україні" ввів поняття "бюджетний устрій", яке відображає не лише систему бюджетів, а й взаємовідносини між ними.

Бюджетний устрій - це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв‛язок між окремими ланками бюджетної системи. Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою і адміністративно-територіального поділу України.

Таким чином, бюджетний устрій більш широке поняття, яке включає в себе бюджетну систему, взаємозв'язок між бюджетами і принципи їх функціонування. При цьому слід враховувати, що Україна є унітарною державою, хоча до її складу входить Автономна Республіка Крим; в той же час в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування, здійснення якого неможливе без власних місцевих бюджетів (значний вплив на це має Європейська Хартія місцевого самоврядування, до якої приєдналась Україна).

Сукупність всіх бюджетів, які входять до бюджетної системи України, складає зведений (консолідований) бюджет, який використовується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України. Слід зазначити, що зведені бюджети існують не тільки в масштабах України, але і в ланках нижчого рівня. До їх числа можна також віднести бюджет Автономної Республіки Крим, бюджети областей, бюджети районів, бюджети міст, які мають районний поділ.

Бюджет Автономної Республіки Крим об'єднує республіканський бюджет та бюджети районів і міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим. При цьому слід мати на увазі, що така система бюджетів Автономної Республіки Крим не виходить за рамки бюджетної системи України. Згідно Конституції України Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України, і нормативно-правовове регулювання бюджетних і в цілому фінансових питань вона не здійснює.

Бюджет області об'єднує обласний бюджет та бюджети районів і міст обласного підпорядкування.

Бюджет району об‛єднує районний бюджет, бюджети міст районного значення, селищні та сільські бюджети.

Бюджет міста, яке має районний поділ, об'єднує міський бюджет та бюджети районів, що входять до його складу. У випадках, коли міській, районній у місті Раді адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи сільські населені пункти, бюджети цих міст, селищні, сільські бюджети об'єднуються відповідно у бюджеті міста або бюджеті району в місті, Радам яких підпорядковані населені пункти.

Згідно Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" бюджетом місцевого самоврядування (місцевим бюджетом) є план утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування. Районні і обласні бюджети входять до числа місцевих бюджетів і є планами утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів територіальних громад, виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання. Разом з тим вони формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних та культурних програм. Тому районні і обласні бюджети займають проміжне становище між державними та сільськими, селищними, міськими бюджетами.

Державний бюджет являє собою центральну ланку фінансової системи. Саме з моменту, коли держава починає регулярно складати бюджет, можна вважати, що фінанси здобувають загальний характер.

Об'єктивний характер бюджетних відносин обумовлений тим, що в руках держави повинна концентруватися визначена частина доходу, необхідна для рішення задач і функцій, покладених на державу. Держава це суспільний інститут, на який покладаються функції керування суспільством, охорони його економічної, соціальної і політичної структур. Особливістю бюджетних відносин є те, що ці відносини мають нееквівалентний характер. Бюджетні відносини не є під впливом закону вартості, тобто еквівалентного обміну. Бюджетні методи державного керування мають примусовий характер і вільні від впливу конкуренції. Бюджет діє у двох напрямках як:

економічний важіль планування, регулювання й керування економікою країни;

механізм керування фінансовими ресурсами й організації грошових, за допомогою яких здійснюється розподіл національного доходу між територіями й галузями.

Перший напрямок використання бюджету означає, що бюджет є фінансовий план країни. а друге, що бюджет - це ланка єдиної фінансової системи держави.

Через державний бюджет утворюється й використовується загальнодержавний фонд коштів. Саме через державний бюджет розподіляється від 20 до 60 відсотків національного доходу країни. Саме через державний бюджет держава організує перерозподіл засобів між виробничою і невиробничою сферами народного господарства, між регіонами й галузями економіки.

Державний бюджет як економічна категорія являє собою систему грошових відносин, що виражають рух головним чином чистого доходу суспільства, у процесі якого утворюється й використовується централізований фонд держави з метою виконання їм своїх функцій.

За формою державний бюджет виступає як розпис доходів і витрат держави на певний строк, затверджуваний в законодавчому порядку.

Державний бюджет - це єдиний план утворення й здійснення витрат держави на суспільні нестатки у визначених розмірах і по цільовому призначенню.

Серцевиною державного бюджету є зведений фінансовий баланс держави, в активі, якого відображається формування доходів, а в пасиві - використання централізованого грошового фонду держави. Напрямки використання коштів бюджету визначаються Законом України "Про державний бюджет", затверджуваним урядом на кожний календарний рік.

Державний бюджет - найважливіший інструмент впливу на економіку і соціальну сферу країни.

Використовуючи фінансове планування, країни з розвинутою економікою через державний бюджет впливають на структурну перебудову економіки, науково-технічну політику, норми нагромадження капіталу, ефективність зовнішньоекономічних зв'язків, обсяг валового національного продукту. Концентрація величезної частини національного доходу в руках держави дозволяє йому здійснювати стимулювання розвитку найбільш перспективних галузей економіки, фінансувати програми по енергетичному розвитку, підтримувати на досить високому рівні темпи науково-технічного прогресу, у тому числі через фінансування науки. Розширення державного споживання і державних капіталовкладень дозволяє підтримувати на досить стабільному рівні окремі галузі економіки, навіть забезпечувати підвищення норми нагромаджень.

Державний бюджет фінансує основні соціальні програми і є щорічним планом економічної й соціальної політики країни. За рахунок державного бюджету згладжуються соціальні наслідки розшарування населення країни по матеріальному становищу.

Державний бюджет є основним знаряддям економічної експансії, тобто втручання в економіку й політику країн, що розвиваються.

Це досягається, головним чином, через систему державного кредиту, що витісняє фінансовий кредит із ринку капіталів. Це виробляється в інтересах великого капіталу розвинутих країн. У цілому економічна експансія спрямована на завоювання ринків збуту і сировинних ринків.

У цілому державний бюджет виконує наступні основні функції:

перерозподіляє національний доход;

стабілізує процес суспільного відтворення;

здійснює державну соціальну політику.

Підводячи підсумки вищесказаному, можна сказати, що державний бюджет - це грошові відносини, що виникають у держави з юридичними й фізичними особами з приводу розподілу національного доходу (частково і національного багатства) у зв'язку з утворенням і використанням бюджетного фонду, призначеного на фінансування народного господарства, соціально-культурних потреб, потреб оборони і державного управління.

Державний бюджет повинен відповідати наступним принципам: повнота бюджету, єдність бюджету, реальність (правдивість) бюджету й гласність бюджету.

Під повнотою бюджету розуміється включення в бюджет цілком усіх доходів і витрат урядових органів.

Єдність бюджету полягає як в однаковому порядку складання бюджету, так і в єдиному бюджетному документі. Повинний бути єдиний бюджет, у якому відбиваються всі доходи й витрати держави. Крім того, єдність припускає порівняність частин бюджету між собою. Для цього застосовується єдина бюджетна класифікація, тобто угруповання доходів і витрат бюджету по однорідних ознаках.

Правдивість, тобто реальність бюджету, припускає, що всі суми його доходів і витрат повинні бути обґрунтовані і правильні.

Гласність бюджету має на увазі відкрите обговорення бюджету й затвердження його законодавчим органом країни.

2. Б юджетна класифікація бюджетоуправління

Правові початки лежать в основі всіх стадій бюджетного планування, дотримання бюджетної дисципліни щодо надходження доходів у бюджет та витрат коштів із бюджету. Це забезпечується бюджетною класифікацією.

Бюджетна класифікація - єдине систематизоване, функціональне угруповання доходів і витрат бюджету по однорідних ознаках, що забезпечує загальнодержавну й міжнародну погодженість бюджетних даних.

Загальна структура бюджетної класифікації затверджена Постановою Верховної Ради №327 від 12.07.09 р. "Про структуру бюджетної класифікації України".

Бюджетна класифікація містить наступні розділи: доходи бюджету; витрати бюджету; дефіцит бюджету; державний борг фінансування.

Державні доходи.

Кожний бюджет поділяється на дохідну і видаткову частини, які мають бути збалансовані між собою.

В дохідній частині бюджету передбачаються всі доходи, передбачені законодавством України.

Державні доходи являють собою кошти, що концентруються у руках держави для виконання своїх функцій. Основним джерелом формування доходів держави є національний доход, створюваний у тій чи іншій державі. Формою прояву цих доходів виступають податки. Крім податків, державні податки виступають у вигляді прибутків підприємств і організацій державного сектора, доходів від здачі державного майна в оренду, доходів від продажу державного майна, доходів від цінних паперів. доходів від пайової участі держави в приватному підприємництві, митних доходів.

За соціально-економічними ознаками вони можуть бути поділені на:

доходи від господарської діяльності;

доходи від використання природних ресурсів;

доходи від зовнішньоекономічної діяльності;

доходи від банківської діяльності;

доходи від реалізації дорогоцінних металів з Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння;

державне мито;

митні платежі;

збори та інші неподаткові доходи;

доходи від приватизації;

доходи від громадян тощо.

Такий загальний перелік доходів всіх ланок бюджетної системи України. Але основним бюджетним питанням є їх розподіл між окремими ланками всередині бюджетної системи.

Розподіл доходів належить до повноважень представницьких органів держави, оскільки це є одним з основних питань функціонування бюджетної системи України. Головну роль в цьому відіграє Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади в Україні. Верховна Рада встановлює постійний розподіл закріплених доходів між ланками бюджетної системи і щорічний перерозподіл регулюючих.

Основним завданням при розподілі доходів бюджетів є наділення кожного з державних органів - суб'єкта бюджетного права - таким об'ємом коштів, який міг би забезпечити виконання його завдань і функцій, передбачених Конституцією та законами України. При цьому повинні бути забезпечені збалансованість всіх бюджетів, зацікавленість місцевих органів у збільшенні бюджетних надходжень, запобігання касових розривів та інше, бездефіцитність бюджетів. Доходи кожного бюджету повинні бути найбільшою мірою пов'язані з підвідомчим господарством і соціальною сферою.

По економічному змісту державні доходи поділяються на податкові й неподаткові надходження.

По джерелах утворення державні доходи поділяються на доходи від податкових надходжень, доходи від державного майна, доходи від цінних паперів, доходи державних установ за надання послуг, а також штрафи, пені.

По формах утворення державні доходи поділяються на обов'язкові платежі (податки і митні платежі) і добровільні платежі (плата за послуги, позики, лотереї та інші).

По приналежності державні доходи поділяються на доходи центральних органів влади й управління (федеральні доходи) і доходи місцевих органів влади (муніципальні доходи).

3 урахуванням юридичного та економічного аспектів розподілу доходів між ланками бюджетної системи всі вони можуть бути поділені на закріплені і регулюючі.

До закріплених належать доходи, які постійно діючими нормативними актами віднесені до бюджетів певного рівня на невизначений у часі строк, у розмірі територіального надходження повністю або у твердо фіксованому розмірі (нормативі). Прикладами доходів, закріплених за Державним бюджетом України, можуть бути:

надходження від зовнішньоекономічної діяльності, які повністю, на невизначений строк закріплені за загальнодержавним бюджетом;

плата за землю, яка дорівнює 30 відсоткам від ставки, передбаченої законодавством України, та інші.

Закріплені доходи створюють основу дохідної бази кожного бюджету. Але для повного покриття потреб кожного з бюджетів їх недостатньо і тому кожен з бюджетів (крім державного) необхідно врегулювати за допомогою інших дохідних джерел. Оскільки потреба в доходах кожного з бюджетів часто змінюється, то держава щорічно здійснює бюджетне регулювання - щорічний перерозподіл кошів в середині бюджетної системи з метою збалансування всіх бюджетів. Досягається це за допомогою регулюючих доходів та інших методів.

Регулюючі доходи - це передбачені в Законі про Державний бюджет або в рішенні про бюджет представницьких органів доходи бюджетів, які щорічно перерозподіляються між різними ланками бюджетів. Розмір частини кожного з доходів, яка передається у бюджет нижчого рівня, визначається, виходячи з потреб цього бюджету і може щорічно змінюватись. Так, в 1997 р., як регулюючі доходи, були використані акцизний збір (50 відсотків його передавалися до бюджетів областей, міст Києва і Севастополя), прибутковий податок з громадян та ін. Але вже в Законі про Державний бюджет України на 1998 р. було дано перелік всіх доходів, які в повному обсязі або частково надійдуть до державного бюджету і перелік доходів, які надійдуть до бюджетів Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя. Таким чином було здійснене бюджетне регулювання, тобто забезпечення вказаних бюджетів дохідною базою.

Але при нестачі коштів для збалансування бюджетів держава може використати і такий метод бюджетного регулювання як дотації, субвенції, субсидії, які можна назвати єдиним терміном - трансферти. Цей метод застосовується у багатьох країнах світу. Щоправда, в законодавстві України ці терміни лише згадуються без розкриття їх суті, але, використовуючи світовий досвід, фінансово-правова наука виробила їх поняття.

Дотація являє собою певну суму грошових коштів, яка виділяється з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня для покриття його дефіциту. Вона має загальний характер і не підлягає поверненню до бюджету вищого рівня (сам термін походить від латинського слова dotatio - дар). На відміну від дотації субвенції і субсидії мають цільовий характер і це передбачає, що у випадках їх невикористання або використання не за цільовим призначенням вони мають бути повернені до бюджету, з якого були надані. Різниця між субвенцією і субсидією полягає в тому, що субвенція передбачає, як обов'язкову умову, участь у виділенні коштів на певні цілі з бюджетів нижчого рівня поряд з сумою субвенції, а для субсидії це не обов'язково. Але у випадках невикористання або використання не за цільовим призначенням субвенції і субсидії мають бути повернені до бюджету, з якого вони були виділені. Таким чином, як випливає з викладеного вище Державний бюджет України складається із закріплених доходів, а республіканський Автономної Республіки Крим та місцеві бюджети з:

власних джерел, які надходять від об'єктів, що є їх власністю закріплених доходів, тобто доходів, які постійно закріплені за ними;

доходів, що надійшли в порядку бюджетного регулювання (процентних відрахувань, дотацій, субвенцій, субсидій).

Крім цього, вони можуть на власний розсуд і запозичувати кошти. Органи місцевого самоврядування відповідно до законодавства можуть випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери, отримувати позики з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити в банківських установах. Ще одним джерелом фінансування видатків з їх бюджетів є позабюджетні цільові (у тому числі валютні) фонди коштів. Органи місцевого самоврядування мають право, за рішенням зборів громадян за місцем їх проживання, запроваджувати місцеві збори на засадах добровільного самооподаткування.

Дохідна частина бюджетної класифікації доходів бюджету України включає наступні статті доходів.

податкові надходження, питома вага яких у дохідній частині бюджету складає більш 70 відсотків. Це податкові надходження податку на додаткову вартість, податку на прибуток, землю, природні ресурси, прибутковий податок, акцизний збір і інші податки й збори;

надходження від зовнішньоекономічної діяльності (митні надходження): митні, доходи від реалізації валютних засобів по експортних операціях.

неподаткові надходження: плата за надання державних послуг (державний збір, консульські збори, плата за надання ліцензій, квот патентів і інші державні дозволи); адміністративні збори і платежі; податкові й адміністративні штрафи; плата за реєстрацію; реалізація товарно-матеріальних цінностей з державних резервів і запасів; боргові зобов'язання й вимог, які знаходяться в державній власності; плата за державні гарантії і поручительства, за надані від імені держави кредиторам у забезпечення зобов'язань боржників; відсотки, що сплачуються дебіторами за використання бюджетних кредитів; надходження від реалізації дорогоцінних металів; бюджетні вилучення з бюджетів адміністративно - територіальних одиниць (обласних бюджетів і бюджетів Києва і Севастополя); суми перехідних бюджетних кредитів, наданих державою в минулі бюджетні роки і повернуті в поточному бюджетному році; благодійні внески й пожертвування і інші доходи.

надходження від операцій з капіталом: орендна плата за використання державного майна, дивіденди, сплачені за корпоративні права, що є державною власністю; реалізація цілісних майнових комплексів, корпоративних прав; засобу від продажу державного майна.

державні кредити й позики.

доходи державних цільових бюджетних фондів (Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування, фонду зайнятості та інші).

інші доходи, визначені законодавством.

Видатки державного бюджету.

Виконання будь-яких функцій держави потребує прямих витрат фінансових ресурсів. Тому витрати держави - це одна з важливих сторін фінансової діяльності держави, яка безпосередньо пов'язана з діяльністю по мобілізації коштів у державний та місцеві бюджети і державні цільові фонди.

Видатки державного бюджету - це економічні відносини, що виникають у зв'язку з розподілом фонду коштів держави, і його використанням по галузевому, цільовому і територіальному призначенню.

На величину державних витрат впливають державний устрій країни, внутрішній і зовнішня політика держави, загальний рівень розвитку економіки країни, рівень добробуту населення, розмір державного сектора в економіки й інші фактори.

Державні видатки поділяються на чотири основні групи: витрати на соціально-культурні потреби; витрати на народне господарство й підтримку економіки; військові витрати й і витрати на управління. Структура витрат міняється під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Ці фактори можуть бути економічними, соціальними, політичними, військовими та інші.

Перераховані групи витрат визначені по предметній ознаці. Але державні витрати можна класифікувати і по інших ознаках.

По ролі у відтворювальному процесі державні витрати поділяються на: витрати на сферу матеріального виробництва; витрати на невиробничу сферу; витрати на створення резервів.

По цільовому призначенню державні витрати розрізняють: витрати на розширене відтворення й реконструкцію (основна частка цих витрат направляється на дослідження в області нових технологій і створення досвідчених зразків техніки); поточні витрати держави (витрати на управління, військові витрати, витрати на виплату пенсій тощо); витрати держави на формування й обслуговування страхових і резервних фондів.

По джерелах державні витрати поділяються на три групи: бюджетні асигнування; витрати за рахунок резервних і страхових фондів і кредитні джерела фінансування.

По територіальній ознаці витрати поділяються на загальнодержавні, витрати адміністративно-територіальних утворень і місцеві витрати.

Витрати бюджетів усіх рівнів розділяються на витрати, що включаються в бюджет поточних витрат, і витрати, що включаються в бюджет розвитку.

До бюджету поточних витрат відносяться витрати на поточне утримання й капітальний ремонт житлово-комунального господарства, об'єктів охорони навколишнього середовища, освітніх установ, установ охорони здоров'я і соціального забезпечення, науки й культури, засобів масової інформації й інші витрати, що включаються не в бюджет розвитку.

До бюджету розвитку відносяться асигнування на інноваційну й інвестиційну діяльність, пов’язану з капітальними вкладеннями на соціально-економічний розвиток країни, інші витрати на розширене відтворення.

Структура бюджетної класифікації витрат бюджету складаємося з наступних статей:

витрати на обслуговування державного боргу, а саме: витрати на погашення зобов'язань по державному внутрішньому боргу і державному зовнішньому боргу;

податкові витрати: витрати по виплаті бюджетного відшкодування платникам податку на додану вартість, відшкодуванню зайво сплачених податків платникам податку на доходи фізичних осіб, по відшкодуванню податків (зборів, обов'язкових платежів), зайво сплачених за рішенням податкових органів;

витрати цивільного бюджету: витрати по соціальному захисту і соціальному забезпеченню; витрати по утворенню, охороні здоров'я, культурі і спорту, витрати по державному керуванню (витрати на утримання законодавчих органів і уряду країни, витрати на утримання місцевих органів влади і керування, органів правопорядку органів судочинства й прокуратури), витрати комунального господарства й інші витрати; витрати на здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

витрати по економічному втручанню, а саме: витрати по кредитній діяльності держави (органів місцевого самоврядування); гарантійні витрати по наданих державних гарантіях і поручительствам; по державних інвестиціях (фінансування нових перспективних галузей, галузей, що вимагають підтримки держави, фінансування сільського господарства, науково-дослідних робіт фундаментального й пошукового характеру); витрати по здійсненню господарських державних програм; витрати по реалізації державних (місцевих) контрактів для задоволення суспільних потреб; по компенсації вартості об'єктів приватної власності у випадках їхнього примусового відчуження; дотації держави; витрати на придбання і спорудження об'єктів власності;

витрати на реалізацію бюджетних трансфертів: витрати на надання бюджетних субсидій, субвенцій, витрати по фінансуванню бюджетних вилучень;

витрати оборонного бюджету, включаючи забезпечення державної безпеки, а саме: витрати бюджету Міністерства оборони України, бюджету Служби безпеки України, включаючи витрати на озброєння, обмундирування, військові дослідження, придбання техніки і т.д.;

витрати спеціального призначення: витрати на формування резервних і страхових фондів держави, інституційні витрати, що утворилися внаслідок помилок у макроекономічному прогнозуванні, витрат на проведення виборів, референдумів і т.д.

інші витрати, здійснювані відповідно до законів.

Витрати з бюджету тісно зв'язані з його доходами, а також впливають один на одного. З одного боку, обсяг витрат бюджету лімітується твердими рамками доходів, що надходять до бюджету, причому останні, у свою чергу визначаються економічними можливостями держави. З іншого боку, витрати при належному використанні бюджетних коштів можуть впливати на доходи, сприяючи зростанню виробництва, розвитку науки, удосконалюванню кадрового персоналу.

Найбільш великими статтями витрат у бюджеті України є: витрати на підтримку економічного росту і регіонального розвитку; витрати на реалізацію соціальних програм. Серед цих витрат - витрати на погашення боргів держави по соціальних виплатах, витрати на централізовану закупівлю дорогого устаткування для установ охорони здоров'я, підтримку організацій по соціальному захисті інвалідів, здійснення централізованих заходів для лікування онкологічних хворих., витрати на соціальні програми, витрати на оборону, суспільний порядок і безпеку.

Державні витрати - це складова частина фінансових відносин, яка полягає у безперервному цільовому використанні державних грошових ресурсів, що накопичуються у:

державному бюджеті та місцевих бюджетах;

державних і місцевих бюджетних та позабюджетних фондах;

власних фондах державних і комунальних підприємств, установ та організацій з метою виконання загальнодержавних функцій, фінансування державної та комунальної, соціальної і культурної сфер, державних цільових програм, а також фінансування розширення виробництва окремих державних та комунальних підприємств, установ, організацій у відповідності з чинним законодавством держави.

Сукупність всіх видів видатків держави складає систему державних видатків. В цю систему входять:

видатки держави, що здійснюються з державного бюджету;

видатки держави, що здійснюються з місцевих бюджетів усіх рівнів;

видатки держави, що здійснюються з бюджетних та позабюджетних централізованих державних та місцевих фондів;

видатки державних та комунальних підприємств, організацій та установ.

У фінансовому праві державні видатки виділені в окремий інститут державних видатків, який утворюється фінансово-правовими нормами, що регулюють суспільні відносини щодо витрачання державних та комунальних грошових ресурсів.

Державні видатки визначаються функціями та економічним станом держави. В період переходу до ринкової економіки суттєво змінюються структура державних видатків - їх склад та обсяги. Це пов'язано, в першу чергу, з появою комунальної форми власності, подальшим збільшенням сектора економіки, що базується на недержавній формі власності, проведенням реформи цінової політики держави, а також з поступовим скороченням дотаційного фінансування цілих галузей народного господарства та збільшенням використання методів цільового фінансування державних програм.

Державні видатки здійснюються шляхом фінансування.

Фінансування державних видатків - це плановий, цільовий, безповоротний й безвідплатний відпуск грошових коштів, який виконується з урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел фінансування, проводиться в міру здійснення планового використання коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій (оборона країни, управління діяльністю держави тощо), а також для утримання соціально-культурної сфери, забезпечення соціальних гарантій та зобов¢язань держави з додержанням режиму економії при постійному здійсненні контролю.

Фінансування здійснюється із різних джерел: бюджетів різних рівнів, позабюджетних цільових фондів, власних коштів державних та комунальних підприємств. В залежності від джерел фінансування можна виділити такі його види: бюджетне фінансування, самофінансування та державне кредитування.

Бюджетне фінансування - це фінансування, що проводиться за рахунок бюджетних коштів, тобто це безповоротний безвідплатний відпуск коштів з державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій, функцій місцевого самоврядування та забезпечення функціонування бюджетних підприємств, установ, організацій.

Самофінансування використовується для покриття видатків державних та комунальних підприємств за рахунок їх власних фінансових ресурсів.

Основними суб¢єктами фінансуваня є державні органи, підприємства, установи та організації державної та комунальної форми власності. Останні поділяються на такі, що фінансуються з бюджету частково або повністю. В залежності від суб¢єктів можна виділити дві форми проведення фінансування. При першій формі з бюджетних або відомчих джерел покривається лише частина видатків суб¢єкта фінансування. Решта - більша частина видатків - покривається за рахунок його власних або кредитних коштів, тому основним принципом першої форми фінансування є оптимальне поєднання використання власних, кредитних та бюджетних коштів при фінансуванні видатків. Ця форма застосовується при фінансуванні державних програм та державних і комунальних підприємств, які мають економічну і фінансову самостійність, отримуючи власні прибутки (прикладом є госпрозрахункові державні та комунальні підприємства). Для таких підприємств бюджет не є основним джерелом покриття видатків.

При другій формі фінансування з бюджетних джерел проводиться повне покриття всіх видатків суб¢єкта фінансування. Ця форма використовуєтьася при фінансуванні діяльності державних органів, обороноздатності країни, утриманні соціальної сфери, а також діяльності державних та комунальних підприємств, установ та організацій, які не мають своїх доходів (на відміну, наприклад, від госпрозрахункових підприємств).

Державні або комунальні підприємства, установи та організації, видатки яких повністю фінансуються з бюджету, називаються бюджетними.

Виділення коштів з бюджету на забезпечення діяльності апарату законодавчої та виконавчої влади, управління суду й прокуратури, обороноздатності країни, на утримання соціально-культурної сфери, а також державних та комунальних підприємств, установ та організацій, які не мають своїх доходів (бюджетних установ), здійснюється шляхом кошторисно-бюджетного фінансування.

Кошторисно-бюджетне фінансування - це метод безповоротнього, безвідплатного відпуску грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів - кошторисів витрат.

За цим методом фінансується майже вся невиробнича сфера суспільства, що базується на державній або комунальній формі власності (бюджетна сфера). Обсяг передбачуваних витрат згідно з кошторисами закріплюється в бюджетах, які приймаються на відповідних рівнях - у державному бюджеті, бюджеті Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетах.

Незалежно від джерел покриття видатків, фінансування здійснюється на основі таких принципів: плановості, безповоротності та безвідплатності, цільового спрямування коштів та їх ефективного використання та здійснення постійного контролю за їх використанням, фінансування в міру виконання планів, оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел, додержання режиму економії.

Принцип безповоротності та безвідплатності фінансування державних видатків означає виділення суб'єкту фінансування коштів без прямого їх повернення державі та без внесення будь-якої платні за отримання цих коштів.

Принцип цільового спрямування фінансування державних витрат полягає у тому, що кошти плануються, відпускаються та використовуються на чітко визначені нормативними та індивідуально-плановими фінансовими актами цілі та заходи: виплата заробітної плати, поточні видатки, видатки розвитку тощо.

Принцип фінансування в міру виконання планів означає, що кошти виділяються не автоматично, а у відповідності з фактичним виконанням робіт, кількісними та якісними показниками, що зумовлюють обсяги витрат на конкретні цілі в момент виникнення реальної потреби у наданні коштів. Завдяки цьому принципу грошові ресурси можуть перебувати у постійному обігу. Виконання цього принципу чітко прослідковується при фінансуванні капіталовкладень та капітальних ремонтів, де, в разі невиконання планів використання коштів, невикористані грошові ресурси враховуються при наданні бюджетних коштів на наступний період.

Принцип оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних коштів полягає в тому, що під час визначення обсягу фінансування спочатку враховується наявність та можливість використання суб'єктом фінансування власних коштів або скорочення власних видатків, потім - можливість отримання ним банківських кредитів і лише при об'єктивній неможливості покриття видатків з вищезазначених джерел вирішується питання про виділення бюджетного або відомчого фінансування. Цей принцип застосовується на стадії планування, розподілу та використання державних ресурсів при покритті поточних видатків та капіталовкладень.

Принцип додержання режиму економії застосовується на стадії фактичного використання коштів і проявляється у раціональному використанні трудових та матеріальних ресурсів, використанні новітніх ресурсозберігаючих технологій, підвищенні норм виробітку сировини та природних ресурсів тощо.

При дефіциті бюджету та інфляції додержання перелічених принципів фінансування є особливо необхідним, а відступ від них веде до таких тяжких наслідків, як виникнення проблеми неплатежів та зростання заборгованості держави по фінансуванню тих чи інших витрат (зарплат, пенсій, капіталовкладень тощо). Тому особливої ваги набирає принцип здійснення постійного контролю за використанням всіх видів державних ресурсів. Контроль дає можливість з‛ясувати помилки та недоліки у фінансовій діяльності держави та вжити заходів для їх усунення. Він також дає інформацію для перспективного та поточного планування державних видатків під час визначення оптимальних обсягів коштів і їх цільового спрямування.

Суть держави і державного бюджету полягає в тому, щоб задовольняти загальносуспільні інтереси і потреби. Тому ст.95 Конституції України встановлює, що "виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків". Сам характер загальносуспільних потреб теж визначається в ряді статей Конституції. Такий гуманістичний зміст конституційних положень визначає і склад видатків державного і місцевих бюджетів. Структура їх відображається в бюджетній класифікації України (розділ II) і в щорічному Законі про Державний бюджет України. При всій різноманітності в розмірах щорічних асигнувань слід все ж відзначити, що значну їх частину складають видатки на соціальний захист, соціально-культурні заходи та ін.

Загальні начала правового регулювання видатків бюджетів встановлені в розділі 3 Закону "Про бюджетну систему України". Кошти Державного бюджету України витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Законом про Державний бюджет України. Відповідно кошти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами. До Державного бюджету України не включаються видатки, які не передбачені законами України. Зміст цієї статті вказує на юридичне значення законів і рішень про бюджет, а також про значення принципу законності в сфері видатків бюджетів. Розподіл видатків між бюджетами здійснюється відповідно до Закону України "Про бюджетну систему України". Закон категорично забороняє використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних фондів, які можуть бути утворені за рахунок надходжень від необов'язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, інших небюджетних джерел.

Видатки бюджетів усіх ланок групуються за предметною ознакою відповідно до бюджетної класифікації України. Але визначається функціональний поділ видатків всіх бюджетів на поточні видатки і видатки розвитку.

Поточні видатки - це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, які діють на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку. В складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету. Зумовлені зростанням мережі вказаних вище об'єктів із зазначенням всіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

До складу видатків розвитку належать витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної перебудови господарства України, субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням.

Склад і структура видатків державного і місцевих бюджетів визначаються багатьма факторами, зокрема їх предметною спрямованістю (в загальному вигляді вона відображена в бюджетній класифікації), економічним змістом та ін. Але в будь-якому випадку державі при розподілі видатків доводиться вирішувати питання про пріоритетність об‛єктів фінансування. Оскільки Україні, як і будь-якій іншій державі світу, недостатньо грошових коштів для фінансування всіх потреб, то процес планування видатків зводиться до проблеми вибору між конкуруючими потребами. В цьому, крім суто юридичних факторів, велике значення мають економічні, які випливають з конкретних умов певного періоду.

При розподілі видатків між окремими ланками бюджетної системи України загальними, принциповими положеннями є значимість, підвідомчість, підпорядкованість тих чи інших об'єктів фінансування, їх територіальне розміщення та інші. У Законі України "Про бюджетну систему України" встановлено перелік видатків основних ланок бюджетної системи України. Цей перелік разом з бюджетною класифікацією є основою структури видатків щорічного Державного бюджету України.

У складі Державного бюджету України передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірі до двох відсотків від обсягу видатків Державного бюджету. Він може використовуватись для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету.

У Державному бюджеті України понад передбачені видатки утворюється оборотна касова готівка в розмірі до двох відсотків загального обсягу видатків бюджету. Вона може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена в тому ж році до розмірів, установлених під час затвердження державного бюджету України.

Перелік конкретних видатків кожного з місцевих бюджетів встановлюється відповідною Радою. Сільські, селищні, міські, районні в містах (якщо вони будуть створені) Ради і їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

Як у всіх бюджетах, у видатковій частині місцевих бюджетів окремо передбачаються видатки поточного бюджету і видатки бюджету розвитку. Особливістю є те, що кошти бюджету розвитку можуть спрямовуватися на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, пов'язаних із здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності.

Крім цього, законодавством передбачено поділ видатків місцевих бюджетів на дві частини:

а) видатки, пов'язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування;

б) видатки, пов'язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

В республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і районних бюджетах утворюються резервні фонди у розмірі до одного відсотка від обсягу видатків кожного з відповідних бюджетів для фінансування невідкладних заходів, які не могли бути передбачені під час затвердження цих бюджетів.

У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим і всіх місцевих бюджетах утворюється оборотна касова готівка, яка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена у тому ж році до розмірів, встановлених під час затвердження відповідного бюджету.

3. Д ефіцит державного бюджету

Бюджетний дефіцит - це фінансове явище, що необов’язково відноситься до розряду надзвичайних подій. В сучасному світі немає держави, яка в ті чи інші періоди своєї історії не зіткнулася б з бюджетним дефіцитом. Однак якість самого дефіциту може бути різною:

дефіцит може бути пов’язаний з необхідністю втілення крупних державних вкладень в розвиток економіки. В цьому випадку він відображає не кризову течію суспільних процесів, державне регулювання економічної кон’юнктури;

дефіцити виникають в результаті надзвичайних обставин (війни, великомасштабних стихійних лих і т.п.), коли загальних резервів стає недостатньо і доводиться прибігати до джерел особливого роду;

дефіцит може відображати кризові явища в економіці, неефективність фінансово-кредитних зв’язків, нездатність уряду тримати під контролем фінансову ситуацію в країні. В цьому випадку він - явище надзвичайно тривожне, що потребує прийняття не тільки невідкладних економічних заходів, але і відповідних політичних рішень.

Звідси видно, що в умовах динамічної економіки із сталими, а головне - ефективними міжнародними зв’язками бюджетний дефіцит не страшний.

При здійсненні економічного аналізу фахівці оперують різними за змістом визначеннями дефіциту бюджету. Частіше використовують поняття традиційного (звичайного) або первинного дефіциту, рідше - операційного, поточного чи структурного. Бюджет повної зайнятості (структурний бюджет) визначається рівнем сальдо бюджету, який мав би місце за поточного реального рівня державних видатків і податкових ставок в умовах потенційного рівня випуску в економіці. Зміна бюджету повної зайнятості показує напрям, у якому фіскальна політика буде впливати на зміну сукупного попиту в економіці.

Циклічний бюджет відбиває вплив ділового циклу на державний бюджет, тобто показує, яким чином фаза економічного циклу впливає на доходи, видатки і сальдо бюджету. Фактичний дефіцит державного бюджету складається під впливом дискреційної бюджетно-податкової політики (структурний дефіцит) і циклічних коливань в економіці (циклічний дефіцит).

Структурний дефіцит визначається як бюджетний дефіцит при діючих податкових ставках і потенційному рівні випуску. Перевищення фактичного дефіциту над структурним дає циклічний дефіцит, а перевищення структурного дефіциту над фактичним - циклічний надлишок. Зміна абсолютного розміру циклічного дефіциту визначається змінами в структурі податків і державних витрат, автоматична зміна яких відповідає змінам реального обсягу виробництва, інфляції та безробіття залежно від фази економічного циклу.

Дефіцитом бюджету у традиційному розумінні є перевищення видатків над доходами:

Розмір дефіциту бюджету залежить від правильного віднесення операцій органів державного управління до основних категорій статистики державних фінансів, що складають її аналітичну, концептуальну основу, тобто до доходів, видатків та фінансування.

Основними причинами стійкого дефіциту державного бюджету й збільшення державного боргу є:

збільшення державних витрат у воєнний час чи у періоди соціальних конфліктів;

циклічні спади в економіці, особливо якщо вони глибокі й тривалі;

скорочення податків із метою стимулювання економіки (без відповідного корегування державних витрат);

збільшення виплат по державному боргу країни, тому що він тісно зв'язаний з бюджетом. За рахунок боргового фінансування можна знизити величину державного дефіциту, однак, відразу ж автоматично почне зростати державний борг. При збільшенні виплат по державному боргу, останній може зменшитися на якусь величину, що, у свою чергу, неминуче викликає збільшення дефіциту державного бюджету. Цей процес може бути нескінченним і коло замкнеться, якщо тільки уряд не зробить усе можливе для підйому ділової й економічної активності.

У світовій практиці нормальним вважається державний дефіцит до 4% до валового внутрішнього продукту (максимум 5%). При дефіциті державного бюджету 11% до валового внутрішнього продукту починаються критичні процеси в економіці країни.

Вкрай негативні наслідки (фінансові, економічні, соціальні) бюджетного дефіциту потребують здійснення системи заходів для його подолання, проведення активної фінансової політики, використання узвичаєних у світовій практиці методів боротьби з дефіцитом. Прагнення до рівноваги бюджетних доходів і витрат шляхом збалансованості державного бюджету - це сьогодні одна з головних задач. Тільки вирішуючи її, можна проводити цілеспрямовану фінансову політику. При цьому варто враховувати, що засоби розв'язання даної задачі багато в чому визначається тим, до якої межі (нульового чи іншого значення) і якими темпами потрібно прагнути до збалансування бюджетних витрат і доходів.

У програму конкретних заходів щодо скорочення бюджетного дефіциту необхідно включити і послідовно проводити в життя такі заходи, що, з одного боку, стимулювали б приплив коштів у бюджетний фонд країни, а з іншого боку - сприяли скороченню державних витрат. Це:

зміна напрямків інвестування бюджетних засобів у галузі народного господарства з метою значного підвищення фінансової віддачі від кожної гривни;

зниження воєнних витрат;

зберігання фінансування лише найважливіших соціальних програм; мораторій на прийняття нових соціальних програм, що потребують значного бюджетного фінансування;

заборона Центральному банку країни надавати кредити урядовим структурам будь-якого рівня без належного оформлення заборгованості державними цінними паперами.

Крім цього, варто враховувати, що у світовій практиці для зниження бюджетного дефіциту широко використовується така форма, як залучення в країну іноземного капіталу. З його допомогою вирішується відразу декілька задач, причому не тільки фіскального, але й економічного характеру; скорочуються бюджетні витрати, призначені на фінансування капітальних вкладень (а виходить, зменшується розрив між прибутками і витратами), розширюється база для виробництва товарів і послуг, з’являється новий платник податків (отже, збільшуються дохідні надходження в бюджет), поліпшується стан платіжного балансу.

Сучасна економічна думка пропонує багато концепцій бюджетного дефіциту, за допомогою яких визначається ефективність фіскальної політики та її вплив на економічну систему. Найважливіші з них такі:

загальний дефіцит бюджету, який називають також “фактичним” чи “касовим", утворюється державними витратами, які перевищують державні доходи та субсидії;

зовнішній дефіцит дорівнює зовнішнім видаткам держави за винятком державних надходжень від зовнішніх джерел;

структурний дефіцит - різниця між витратами й доходами державного бюджету в умовах повної зайнятості населення;

внутрішній дефіцит - це загальний дефіцит “мінус” зовнішній дефіцит;

операційний дефіцит визначається як загальний дефіцит за винятком інфляційної частки процентних платежів;

первинний дефіцит є різницею між величиною загального дефіциту і сумою всіх процентних платежів;

циклічний дефіцит - це дефіцит, викликаний автоматичним скороченням податкових надходжень чи збільшенням державних трансфертів. Циклічний дефіцит нерідко оцінюють як різниця між фактичною величиною бюджетного дефіциту і структурним дефіцитом;

схований дефіцит - є бюджетний дефіцит, що занижує фактичний дефіцит і державний борг, що не рідко робиться цілеспрямовано (наприклад, перед виборами), а також у рамках "твердого" курсу уряду на щорічно збалансований бюджет.

поточний бюджетний дефіцит /надлишок/ утворюється поточними державними доходами за винятком поточних видатків.

Для фінансування дефіциту бюджету використовується як інфляційні, так і не інфляційні джерела.

До не інфляційних джерел відносяться::

фінансування дефіциту бюджету здійснюється за рахунок запозичень на внутрішніх і зовнішніх фінансових ринках та за рахунок використання залишків бюджетних коштів. Позики здійснюються у вигляді продажу державних цінних паперів (облігацій, векселів), позик у позабюджетних фондів (наприклад, у Пенсійного фонду або у фонду допомоги по безробіттю) або через одержання кредиту в банку. Останню форму фінансування бюджетного дефіциту використовує місцева влада. Зовнішні позики для покриття дефіциту державного бюджету в таких міжнародних організаціях, як Міжнародний Валютний Фонд, Світовий Банк і в розвинених країнах та їхніх об’єднаннях типу ЄС тощо, характерні для країн, що розвиваються, а також все більше використовуються і перехідними до ринку країнами, в тому числі Україною.

трансферти - фінансування у вигляді безоплатної допомоги.

Зменшити дефіцит бюджету уряд може і шляхом накопичення заборгованості - прострочування платежів по боргах або за куплені товари, а також за рахунок підвищення податків. Ці заходи теж мають не інфляційний характер.

Інфляційним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є монетизація дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку урядові та купівлі центральним банком державних цінних паперів.

Дефіцит бюджету часто покривають додатковою емісією грошей. Внаслідок такої емісії розвивається неконтрольована інфляція, підриваються стимули для інвестицій, знецінюються заощадження населення, відтворюється бюджетний дефіцит.

Кредитну емісію як спосіб покриття дефіциту широко використовують в Україні. Крім того, до 35 відсотків дефіцити державного бюджету Україна в 2009 році покриває за рахунок облігацій державної внутрішньої позики (ОДВП) та казначейських зобов’язань.

Державні позики як засіб покриття дефіциту бюджету безпечніші, ніж емісія, проте вони також певною мірою негативно впливають на економіку країни. По-перше, при певних умовах уряд вдається до примусового розміщення державних цінних паперів і порушує ринкову мотивацію діяльності приватних фінансових інститутів. По-друге, якщо навіть уряд створює достатні стимули для купівлі юридичними і фізичними особами цінних паперів уряду, то державні позики, мобілізуючи вільні кошти на ринку позикового капіталу, обмежують можливості одержання кредиту приватними фірмами. Фірми, особливо невеликі та середні, не є для банків такими надійними позичальниками, як державні органи. Збільшення попиту на ринку позикового капіталу через нові державні позики сприяє подорожчанню кредиту - зростанню облікової ставки. Особливо складними є наслідки зовнішніх позик.

Дефіцит державного бюджету безпосередньо пов’язаний з явищем державного боргу, що виникає внаслідок заборгованості уряду та державних органів. Зовнішній державний борг, що перевищує 70% від ВВП чи більше ніж в 2,2 рази експорт країни, вважається небезпечним для стабільності економіки, особливо для стійкого грошового обігу.

Фінансування дефіциту бюджету обраховується на чистій основі, тобто з обсягів валових надходжень запозичених коштів вираховуються платежі з погашення основної суми боргу:

Фінансування дефіциту = Запозичення - Погашення боргу + Зміна залишків.

В аналітичному вигляді фінансування дефіциту державного бюджету можна показати таким чином:

BD = MB + D + e*D*,

де: BD - показник дефіциту бюджету;

MB - грошова база;

D - внутрішній борг;

D* - зовнішній борг в іноземній валюті;

е - валютний курс.

Між дефіцитом бюджету та його фінансуванням існує рівновага, тобто перше дорівнює другому:

Дефіцит = Видатки - Доходи = Фінансування дефіциту.

Характер фінансування державного сектора і бюджетного дефіциту має різні макроекономічні наслідки. Найбільш негативний вплив справляє монетизація дефіциту. Фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж - доход від друкування грошей. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін.

З огляду на це, всі економічні агенти змушені сплачувати так званий інфляційний податок, який через вищі ціни перерозподіляє частину їхніх доходів на користь держави:

ІТ=p (М/Р),

де ІТ - інфляційний податок,

p - темп приросту інфляції за рік (%),

М/Р - рівень запасів грошових коштів економічних агентів у реальному вираженні.

Ступінь впливу державної заборгованості на внутрішній попит і сукупну пропозицію, зовнішньоекономічну рівновагу повною мірою визначається структурою державних доходів і видатків. Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку, їх поділяють на короткострокові та довгострокові. Короткострокові - це наслідки бюджетного дефіциту, відомі як проблема “витіснення". Довгострокові - економічні наслідки державного боргу, відомі як “тягар боргу". Ми розглянемо лише ефект “витіснення".

Ефект “витіснення" виникає через підвищення ринкових процентних ставок, яке трапляється у випадку фінансування бюджетного дефіциту за допомогою випуску державних цінних паперів на відкритому ринку країни. При борговому фінансуванні бюджетного дефіциту ставки процента зростають найбільше у тому випадку, коли сполучається стимулюючі фіскальна й антиінфляційна грошово-кредитна політики. Боргове фінансування бюджетного дефіциту збільшує попит на гроші, в той час як центральний банк обмежує їхню пропозицію. Таке поєднання заходів економічної політики й стимулює швидке зростання процентних ставок.

Зростання процентних ставок призводить до зменшення інвестицій у приватному секторі і частково - до скорочення споживчих витрат. У підсумку в економіці відбувається падіння доходів. Отже, боргове фінансування бюджетного дефіциту значно послаблює ефективність стимулюючої фіскальної політики. Але якщо економіка перебуває в стані спаду, то зростання державних витрат буде справляти на неї стимулюючий вплив завдяки ефекту мультиплікатора. Це може покращити очікування щодо прибутків у приватного бізнесу і викликати збільшення інвестиційного попиту. Приріст інвестиційного попиту може частково елімінувати ефект “витіснення".

Початковий сприятливий вплив бюджетного дефіциту на економіку послаблюється не лише за рахунок ефекту “витіснення", але й за рахунок негативного ефекту чистого експорту. При зростанні внутрішніх процентних ставок відбувається збільшення зовнішнього попиту на вітчизняні цінні папери, що супроводжується підвищенням загальносвітового попиту на національну валюту, необхідну для їх придбання. В результаті обмінний курс національної валюти підвищується і спричиняє зниження експорту та збільшенням імпорту. Скорочення чистого експорту стримує економічний розвиток: в експортних і в конкуруючих з імпортом галузях знижується зайнятість і випуск, зростає рівень безробіття. З іншого богу, притік капіталу збільшує фінансові ресурси й сприяє відносному зниженню процентних ставок на внутрішньому ринку. Завдяки ефекту скорочення чистого експорту масштаби ефекту “витіснення" частково зменшуються.

В умовах ринкової економіки дефіцит може бути корисним у випадку, коли при спаді виробництва держава витрачає більше грошей, ніж одержує: він забезпечує збільшення попиту, в тому числі купівельної спроможності населення. Споживачі починають більше купувати, підприємці - більше продавати. Внаслідок цього зростають обсяги виробництва і скорочується безробіття.

Проте в період піднесення економіки держава не може дозволити собі дефіцит бюджету, оскільки він стимулюватиме інфляцію. Отже, бюджет, в якому збалансовані доходи та видатки, потрібний не щорічно, а для певного періоду. В окремі роки з метою стимулювання ділової активності держава може допускати дефіцит бюджету.

Якщо в процесі виконання бюджету відбувається перевищення граничного рівня дефіциту чи значне зниження надходження доходів, то вводиться механізм секвестру витрат.

Секвестр витрат полягає в пропорційному зниженні витрат на (5, 10 і т.д. відсотків) щомісяця по всіх статтях бюджету, за винятком захищених статей, протягом часу поточного фінансового року, що залишився. Склад захищених статей визначається органами влад, що складають бюджет.

4. Д ержавний борг і його види

З поняттям дефіциту державного бюджету нерозривно зв'язане поняття державного боргу. Для покриття державного дефіциту, для фінансування своїх потреб держава може мобілізувати грошові ресурси у формі державного кредиту, виступаючи, як позичальник фінансових ресурсів у фізичних і юридичних осіб. Існування державного кредиту приводить до виникнення державного боргу. Сума державного боргу складається з усіх виданих і непогашених боргових зобов'язань держави як по внутрішніх, так і зовнішніх, включаючи гарантії по кредитах, що надаються іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним підприємствам.

Державний борг - це сума заборгованостей по виданим і непогашеним борговим зобов'язанням держави, включаючи нараховані по них відсотки, перед своїми й іноземними фізичними і юридичними особами.

У залежності від терміну погашення державний борг поділяється на основний і поточний.

Основним державним боргом називається вся сума заборгованості держави, по якій не наступив термін оплати платежу і яка не може бути пред'явлена до оплати протягом даного періоду.

Поточним боргом називається заборгованість держави по зобов'язаннях, по яких наступив термін платежу.

Державний борг має обґрунтовані границі. Величина боргу характеризує положення економіки й фінансів держави, ефективність функціонування його урядових структур. Наявність державного боргу не дає уявлення про реальне фінансове положення держави. Державний борг - це явище складне, обумовлене ланцюжком факторів, що в умовах кожної держави має свою специфіку. Якщо недостачу грошей у бюджеті держава покриває за рахунок одержання позик, то це не можна вважати нормальним явищем. Це свідчення нездорового фінансового положення, при якому виникає потреба укладати договори на позики, а в остаточному підсумку - віддавати борги за рахунок збільшення податків.

Сучасні західні вчені вважають, що покриття дефіциту бюджету за рахунок державних позик не є виправданим. Одночасно більшість із них дотримуються думки, що розмір державного боргу не можна обмежувати. У кожній державі розмір державного боргу необхідно зв'язувати з обсягами ВВП, що створюється економікою країни.

Сьогодні практично кожна держава має визначений розмір заборгованості. Різниця лише в тім, що одночасно зі збільшенням боргу не кожна держава знаходить шляхи для його своєчасного повернення. За даними експертів Організації економічного співробітництва й розвитку на початок 2006 року найбільший розмір зовнішнього боргу мала Мексика (125 млрд. діл) і Китай (111 млрд. діл). Значні розміри зовнішнього державного боргу мають Бразилія, Росія, Індонезія, Іран, Угорщина.

За даними Міністерства статистики України на 30 квітня 2009 року загальний державний борг України склав 63,79 млрд. грн., у т. ч. внутрішня заборгованість склала 20,9 млн. грн., зовнішня заборгованість - 42,89 млрд. грн. Витрати на погашення боргу в 2009 році склали 7197 млн. грн.

Однієї з головних характеристик положення боргової залежності країни є співвідношення суми зовнішнього боргу до ВВП. Міжнародний банк реконструкції й розвитку критичним рівнем цього показника вважає 80-100 відсотків. За даними Міжнародного валютного фонду у 2000 році сумарний борг відносно валового національного продукту склав у США - 69%; у Німеччині - 56%; у Франції - 51,9; у Великобританії - 46,6%; у Японії - 87%.

З вищесказаного випливає, що проблема складається не в розмірах державних позик, а в їхньому використанні. Заслуговують увагу наукові висновки про те, що розмір державних позик завжди повинний дорівнювати обсягам капітальних вкладень в економіку. Залучення державних позик повинне стимулювати економічне зростання держави.

Залучення фінансових ресурсів державою на кредитній основі для покриття власних потреб є прийнятою й об'єктивно обумовленою практикою здійснення економічної діяльності. Економічна сутність цього процесу полягає в тому, що у визначений час є визначена кількість вільних капіталів як усередині країни, так і за її межами. Ці капітали здійснюють рух із метою пошуку сфер свого застосування. Участь держави в міжнародному й внутрішньому русі капіталів є фактом її входження в господарський світовий простір.

Активна політика держави як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку капіталів приводить до появи державного боргу, який поділяється на зовнішній і внутрішній.

Зовнішній борг виникає при отриманні кредитів від іноземних держав і їхніх групувань. Сюди відносяться кредити держав Європейського співтовариства, кредити держав - постачальників енергоносіїв.

Зовнішній борг може створюватися шляхом запозичення державою фінансових засобів через мережу міжнародних фінансових інститутів. До їх числа входять Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції й розвитку.

Держава може здійснювати також запозичення шляхом розміщення на світових фінансових ринках цінних паперів у вигляді облігацій, а також за рахунок їхнього продажу на внутрішньому ринку при покупці нерезидентами, за рахунок одержання грантів, субсидій на науково-технічний розвиток. Кожна з вище перерахованих форм розрізняється по своїй економічній сутності й призначенню.

Позики міжнародних фінансових інститутів є формою існування й функціонування іноземного капіталу, і для країн-позичальників заборгованість перед ними складає державний борг.

Позики країн Європейського союзу в основному є допомогою, при якій одержання доходу не має першочергового значення. Система офіційної міжнародної допомоги розвитку країнам, що здійснюють ринкові переходи, уведена світовим економічним співтовариством і активно працює з кінця 40-х років.

Усі проекти, на які можуть бути дані позики цими організаціями, поділяються на чотири групи:

проекти макроекономічної стабілізації економіки країни позичальника;

проекти структурних перетворень у визначених секторах економіки;

інвестиційні проекти;

проекти технічної допомоги.

Найважливіше значення мають інвестиційні проекти. Вони спрямовані на розвиток визначених секторів економіки, при цьому передбачається обов'язкове внутрішнє додаткове фінансування.

Усі кредити, що надаються Міжнародними фінансовими організаціями, мають для економіки держави велике значення. Вони надаються на вигідних умовах під низькі відсотки (5-7 відсотків річних) на термін до 20 років. Звичайно, організації-кредитори контролюють використання засобів по призначенню, але вони максимально враховують інтереси держав -позичальників, відповідно, кредиторів.

Найбільшу складність для держави, як у плані росту так і в плані використання кредитів, складають позики, отримані від іноземних комерційних структур під гарантії держави. Ці кредити, як підтверджує досвід багатьох країн, мають низькі показники щодо ефективності використання.

У кожній країні використання кредитів контролюється державою. У кожній державі є відповідні законодавство і створені на його основі нормативні документи. На обслуговування державного боргу відволікаються з бюджету значні фінансові ресурси, збільшується навантаження на бюджет держави, підсилюються інфляційні процеси.

Мобілізація коштів державою на внутрішньому ринку приводить до виникнення внутрішнього державного боргу.

Найпоширенішою формою запозичення є позики. З їхньою допомогою мобілізуються вільні кошти юридичних і фізичних осіб для фінансування потреб держави. Держава випускає й продає цінні папери, як правило, облігації. Вони мають номінальну вартість, по якій продаються й гасяться. У залежності від номінальної вартості облігацій виплачуються відсотки.

Державні позики можуть випускатися центральним урядом і місцевими органами і поширюватися серед юридичних осіб чи населення. У залежності від способу виплати доходу позики поділяються на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпроцентні і безпрограшні.

По процентних позиках власники облігацій одержують твердий доход у формі відсотка від номінальної вартості.

При виграшних позиках весь доход власники облігації одержують у формі виграшу. Доход виплачується не по всіх облігаціях, а тільки по тим, на які випав виграш.

Безпрограшні позики випускаються за умови, що протягом терміну дії позики виграшними будуть всі облігації.

Безпроцентні позики не передбачають виплату доходів, але гарантують одержання товару, по якому не вдоволений попит на ринку. Вартість кожної випущеної облігації дорівнює ціні товару.

Місцеві органи влади можуть випускати цільові позики на будівництво доріг чи інші заходи, у яких зацікавлене населення регіону.

По методах розміщення цінних паперів позики бувають добровільні та примусові.

Державні позики можуть також бути облігаційні й безоблігаційні. Безоблігаційні позики оформляються передплатними зобов'язаннями.

Іншою формою виникнення внутрішнього державного боргу є передача ощадними установами коштів населення, що розміщені в ощадному банку чи інших ощадних установах держави, для покриття поточних витрат державного бюджету. Така передача може здійснюватися шляхом випуску квитків державного казначейства, сертифікатів чи оформлення безоблігаційних позик.

Різновидом державної позики є також видача гарантійних зобов'язань, лотерейних квитків.

Найбільш обтяжним для держави є зовнішній борг, оскільки країна може покривати його і відсотки по ньому тільки за рахунок вільно конвертованої валюти. У той час, як повернення внутрішнього боргу й виплата відсотків по ньому не зменшують фінансовий потенціал держави і не приводить до витоку капіталу з країни.

Ефективність використання державних запозичень у значній мірі залежить від системи управління державним боргом.

Процес управління боргом має кілька етапів: залучення засобів; використання засобів; повернення боргу й виплата відсотків.

Мета політики управління державним боргом - одержати найбільший ефект від фінансування за рахунок запозичених засобів і уникнути макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому.

Державне залучення засобів, як правило, здійснюється в контексті бюджетного процесу, у якому Законом "Про державний бюджет" на відповідний рік установлюються граничні розміри боргу і державні гарантії його повернення.

Управління розміщенням запозичених засобів є основним елементом усієї системи управляння боргом держави. Кошти, що залучаються державою, повинні використовуватися на фінансування росту виробничих потужностей. При цьому повинне збільшуватися виробництво товарів не тільки для внутрішнього споживання, але і на експорт, що вкрай необхідний для одержання іноземної валюти на обслуговування й погашення зовнішнього боргу.

Зовнішній борг повинен використовуватися винятково для інвестицій, які повинні бути настільки ефективними, щоб прибуток від них перевищував вартість залучення капіталу. Позикові ресурси, що інвестуються не ефективно, являються більшою небезпекою, чим повна відсутність зовнішніх позик. Серйозною проблемою для країн-позичальників представляє погашення й обслуговування державного боргу. З їхнього бюджету відволікаються значні суми грошей, що є видатковою частиною бюджету, і ще більше збільшується дефіцит бюджету. Це викликає труднощі з контролем дефіциту державного бюджету.

Потрібно відзначити, що використання державних запозичень на фінансування поточних бюджетних витрат, у тому числі на обслуговування державного боргу, є найменш ефективним шляхом. Одночасно, досвід показує, що країни, які розвиваються, значну частину запозичень використовують саме на обслуговування, насамперед, зовнішнього боргу і поточне покриття дефіциту бюджету, що приводить до постійного росту заборгованості.

Управління державним боргом включає комплекс заходів щодо його обслуговування - це погашення позик, виплата відсотків по них, уточнення й зміна погашення позик.

Погашення позик здійснюється за рахунок бюджетних засобів. У деяких випадках держава прибігає до рефінансування державного боргу, тобто погашенню старої заборгованості шляхом випуску нових позик.

Виплата відсотків, виграшів, коштів на погашення позик складає основну частину витрат на обслуговування боргу. До інших витрат відносяться витрати на виготовлення, пересилання й реалізацію цінних паперів держави, проведення тиражів виграшів, тиражів погашення і деякі інші витрати.

При обслуговуванні державних боргів визначається коефіцієнт обслуговування.

Для зовнішнього боргу його розраховують як відношення всіх платежів по заборгованості до валютних надходжень держави, виражене у відсотках. Сприятливим рівнем обслуговування прийнято вважати значення показника 25%.

Методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій по регресивних співвідношеннях, відстрочка погашення й анулювання позики.

Конверсія державної позики - це зміна прибутковості позики. Держава, як правило, зменшує розмір відсотків, що повинні виплачуватися по позиках. Наприклад, для зменшення тиску на видаткову частину бюджету й пом'якшення кризових явищ в економіці на Україні була проведена конверсія наявного портфеля облігацій внутрішньої державної позики, що дала можливість, завдяки заміні облігацій, збільшити термін повернення позикових засобів, а також зменшити тиск щодо виплат облігацій внутрішньої державної позики в 2008 році на 1,21 млрд. грн. і в 2009 році на 0,7 млрд. грн.

Консолідація державного боргу являє собою збільшення терміну дії вже випущених позик шляхом зміни умов позик, зв'язаних із їхніми термінами. Консолідація державного боргу означає переведення поточних і короткострокових позик у довгострокові. Як правило, вона має примусовий характер. Так, наприклад, зміна терміну функціонування казначейських зобов'язань з 8 до 15 років. Можливо і сполучення консолідації й конверсії.

Уніфікація державної позики - це об'єднання декількох позик в одну, коли облігації раніше випущених декількох позик обмінюються на облігації нової позики. Звичайно, уніфікація проводиться разом із консолідацією державних позик.

Відстрочка державної позики являє собою перенесення термінів погашення позики на більш пізній термін. Відстрочка погашення позик, як правило, проводиться коли випуск нових позик є фінансово недоцільним, оскільки всі доходи від позики використовуються на обслуговування раніше обумовлених позик. Відстрочка погашення позик відбувається в періоди, коли уряд випустив занадто багато позик і умови їхньої емісії були недостатньо ефективними для держави. Вона відрізняється від консолідації тим, що при відстрочці не тільки відсуваються терміни погашення, але і припиняється виплата доходів.

Анулювання боргу може бути обумовлено фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутством, чи політичними мотивами.

Усі перераховані методи управління боргом застосовуються щодо зовнішнього і внутрішнього державного боргу.

Управління державним боргом здійснюється міністерством фінансів у порядку, погодженим із Національним банком.

Державний борг має свої економічно обґрунтовані межі.

Для прогнозу перспектив розвитку потреб у зовнішніх позиках і оцінки здатності здійснювати платежі по обслуговуванню зовнішнього боргу для країн, що одержують кредити від груп Світового банку, розроблені показники боргового навантаження.

До категорії країн із зайвим рівнем заборгованості відносяться ті, котрі протягом останніх років мали перевищення критичного значення хоча б одного з таких показників:

відношення величини накопиченого боргу до ВВП складало 80%;

відношення величини боргу і процентних платежів до експорту перевищувало 220%.

Для виміру рівня внутрішнього боргу немає чітко зафіксованих критичних рівнів показників виміру величини внутрішнього боргу, перевищення яких означало б перехід країни в зону ризику. Розмір внутрішнього боргу залежить від обсягу ВВП, створюваного в країні, обсягу експорту, стану економіки і фінансів у країні, ефективності функціонування урядових структур і т.д.

Існування державного боргу створює реальні і потенційні проблеми. Наявність боргу вимагає здійснення процентних платежів, що повинні фінансуватися за рахунок податкових надходжень. При стійкому рості таких витрат держава повинна чи зменшувати витрати на фінансування соціально-економічних програм, чи збільшувати свої доходи. Збільшення доходів бюджету досягається встановленням нових податків і збільшенням податкового тягаря чи шляхом додаткових державних позик. Додаткове запозичення вимагає додаткових виплат по обслуговуванню боргу. Усе це підриває ділову активність і зацікавленість підприємців у бізнесі. Таким чином, існування державного боргу може підірвати економічний ріст країни.

Однак державні витрати мають різний характер. Якщо приріст витрат відбувається в основному за рахунок збільшення витрат споживчого характеру, тоді збільшення державного боргу тяжким тягарем лягає на плечі майбутнього покоління. Але якщо витрати мають інвестиційний характер, наприклад, направляються на капітальні вкладення у виробництво, у систему утворення й охорони здоров'я, тоді такі інвестиції зміцнюють майбутній виробничий потенціал економіки.

Для стабілізації економіки і забезпечення її стабільного економічного розвитку економічна політика країни повинна враховувати можливі макроекономічні наслідки, що зв'язані зі здійсненням державних позик.

5. Д ержавні трансферти і їхні види

Дефіцит бюджету нижчого рівня може покриватися за рахунок субвенцій, дотацій та інших трансферних платежів, наданих даному бюджету з бюджету вищого рівня, а також за рахунок випуску позик і використання кредитних ресурсів.

Дотація являє собою суму, що виділяється з бюджету вищего рівня бюджету нижчого рівня в порядку бюджетного регулювання без цільового призначення для фінансування рішення питань місцевого значення. Дотація надається у випадку, якщо закріплених і регульованих доходів недостатньо для формування мінімального бюджету нижчого територіального рівня.

Субвенція - це кошти, що виділяються даному бюджету на конкретні цілі і на певний строк з бюджету вищого рівня і повинні бути повернені у випадку невикористання їх по цільовому призначенню у встановлений термін. Субвенції в основному виділяються для вирівнювання відповідного соціально-економічного розвитку відповідного адміністративно-територіального утворення. Субвенції видаються на часткове фінансування, а не на вирівнювання розриву між доходами й витратами бюджету. При цьому заздалегідь обмовляються суми й терміни фінансування з вищестоящого бюджету.

Субвенції бувають поточні й інвестиційні. Поточні субвенції направляються на фінансування поточних витрат. Інвестиційні субвенції направляються на фінансування інвестиційної й інноваційної діяльності й інших витрат розширеного відтворення. При наявності дефіциту бюджету першочерговому фінансуванню підлягають витрати, що включаються в бюджет поточних витрат.

Відповідно до Закону України від 05.12.09 р. № 512-ХII "Про бюджетну систему України" за рахунок державного бюджету можуть фінансуватися також усі розташовані на території України суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, що сплачують податки, збори й інші обов'язкові платежі в бюджет і одержувати дотації, субсидії й інші трансферні виплати згідно програм економічного й соціального розвитку.

До категорії державних трансфертів відносяться всі державні платежі, що не підлягають поверненню і передбачають використання на поточні цілі.

Розрізняють наступні види державних платежів суб'єктам підприємницької діяльності.

Субсидії - це всі неоплатні поточні виплати, що не передбачають компенсацію у виді спеціально обумовлених виплат чи товарів і послуг в обмін на проведені платежі, а також витрати, зв'язані з відшкодуванням збитків державним підприємствам.

Дотації - це бюджетні засоби, що виділяються суб'єктам підприємницької діяльності на покриття різниці, що виникає в них між витратами на надання (придбання) комунальних послуг і доходами від їхнього продажу населенню по встановлених тарифах.

Трансферні платежі є неоплатними і безповоротними і не являють собою придбання товарів, робіт, послуг, надання кредиту чи виплату непогашеного боргу.

Капітальні трансферти - це неоплатні однобічні платежі органів управляння, що не ведуть до виникнення чи погашення фінансових вимог. Вони передбачені на придбання капітальних активів, компенсації втрат, зв'язаних з ушкодженням основного капіталу, чи збільшення капіталу одержувачів. У цю категорію включаються також трансферні платежі підприємствам для покриття збитків, акумульованих ними протягом ряду років чи виниклих у результаті надзвичайних обставин. Капітальними трансфертами вважаються платежі, що носять одноразовий і нерегулярний характер як для донора, так і для їхнього одержувача.

Можна виділити два основних напрямки надання бюджетних субсидій, дотацій:

з метою державного регулювання цін. Таке регулювання здійснюється шляхом надання відповідних асигнувань для компенсації витрат підприємства й організацій визначених галузей, зв'язаних із подорожчанням сировини, матеріалів, устаткування, збільшенням виробничих витрат;

з метою реалізації програм соціально-економічного розвитку держави, зокрема на фінансування невиробничого й виробничого будівництва, охорону навколишнього середовища.

Згідно діючого законодавства бюджетною класифікацією України передбачений наступний склад субсидій, поточних трансферних виплат і капітальних трансфертів суб'єктам підприємницької діяльності:

субсидії державним підприємствам, крім сільськогосподарських;

субсидії підприємствам і організаціям сільського господарства;

субсидії фінансовим установам;

дотації на покриття збитків державних підприємств;

інші субсидії;

капітальні трансферти державним підприємствам;

інші внутрішні капітальні трансферти.

л ітература

1. Конституція України. - К. 2006.

2. Бюджетний кодекс - К. Вид-во Алерта - К. 2009.

3. Бюджетування в Україні - Міронов В.Н. - К. 2001.

4. Фінансова система України - В-во Іскра - К. 2005.

5. Фінанси України - журнал - К. № 23,29,31,45,47,48 2008, 2009 г.