| План
Вступ
Розділ 1
Загальна характеристика літератури Латинської Америки
Розділ 2
Література Колумбії – найвідоміші письменники і твори
Розділ 3
Габріель Гарсіа Маркес – визначний представник латиноамериканської літератури
Розділ 4
Роман «Сто років самотності» - короткий аналіз твору
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Латиноамериканська література - література народів Латинської Америки, для яких характерні спільність історичного шляху (колонізація після вторгнення європейців і звільнення більшості з них після скидання колоніалізму в 19 ст.) і загальні риси соціального життя. Для більшості латиноамериканських країн характерна також спільність мови - іспанського, і звідси - вплив іспанської культурної спадщини. Частково має місце, окрім цього, португальський вплив, як в Бразилії, і французьке, як на Гаїті, що позначилося також на мові. Складність культурних процесів, що відбуваються в Латинській Америці, полягає в трудності самоідентифікації як окремих народів, так і всього регіону в цілому.
У даній роботі ми у загальних рисах розглянемо літературу латиноамериканського культурного регіону і творчість Габріеля Гарсіа Маркеса як одного із найвизначніших її представників, і більш конкретно роман «Сто років самотності».
Отож, завдання роботи:
Дати загальну характеристику літератури Латинської Америки;
Розглянути літературу Колумбію;
Дослідити творчість Габріеля Гарсіа Маркеса;
Проаналізувати роман «Сто років самотносиі».
Роман складається із вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаної літератури.
Розділ 1
Загальна характеристика літератури Латинської Америки
Як ми вже зазначали у вступі, Латиноамериканська література - література народів Латинської Америки, для яких характерні спільність історичного шляху (колонізація після вторгнення європейців і звільнення більшості з них після скидання колоніалізму в 19 ст.) і загальні риси соціального життя. Європейсько-християнська традиція, принесена завойовниками, в Латинській Америці вступила в контакт з автохтонною культурою. При цьому позначився величезний розрив між книжковою літературою, принесеною з Іспанії, і народною творчістю. У цих умовах як епос для латиноамериканської літератури виступали хроніки відкриття Нового Світла і конкісти, а також креольські хроніки 17 ст.
Загалом літературу Латинської Америки ми можемо розділити на кілька основних періодів:
Література доколумбового періоду;
Література епохи конкісти (1492-1600);
Розквіт колоніальної літератури (1600-1808);
Література ХІХ ст.;
Модернізм (остання чверть ХІХ ст. – 1910рр.);
Література ХХ ст.
Розглянемо їх більш докладно.
Література доколумбова періоду. Культура народів доколумбової Америки із-за різного рівня їх розвитку була вельми неоднорідна. Якщо народи, що населяли Карібську область і Амазонію, не мали писемності і збереглися тільки їх усні перекази, то високорозвинуті цивілізації інків, майя і ацтеків залишили пам'ятники писемності, вельми різноманітні по жанрах. Це і міфологічний і історичний епос, поетичні твори на тему військової доблесті, філософська і любовна лірика, драматургічні твори і прозаїчні оповідання.
Серед епічних творів, створених ацтеками, виділяється епос, що частково зберігся, про культурного героя Кетцалькоатле, який створив людей і дав їм маїс. У одному з фрагментів Кетцалькоатль спускається в царство мертвих, щоб добути кости мертвяків, з яких винні вирости нові покоління. Крім того, збереглися численні поетичні твори ацтеків: гімнічна поезія і що відрізняється різноманіттям сюжетів лірична поезія, для якої характерні добре розроблена символіка образів (ягуар - ніч, орел - сонце, пір'я кетцаля (голублячи) - багатство і краса). Більшість цих творів анонімні.
Багато літературних творів народів майя дійшли в записах 16-17 ст., зроблених латиницею. Найбільшу популярність здобули історичні хроніки Літопису какчикелей
, священні книги Чилам Балам
і епічний твір Пополь-вух
.
Літописи какчикелей
- історичні хроніки гірських майя, прозаїчний твір, перша частина якого оповідає про історію народностей какчикелей і киче до іспанського завоювання, друга частина розповідає про прихід в країну іспанців і про завоювання ними країни.
Пополь-вух
(Книга народу
) - епічний твір, написаний між 1550 і 1555 ритмізованою прозою на мові гватемалських майя-киче. Пополь-вух
створений автором-індійцем, що побажав оспівати кращі якості свого народу, - хоробрість, сміливість, вірність народним інтересам. Книги Чилам Балам
(книги Пророка-Ягуара
) - записані латиницею в 17-18 вв. книги юкатанських майя. Це обширні збори пророчих текстів, спеціально написаних туманною мовою, насиченою міфологічними образами. Прорікання в них робляться по двадцятирічних періодах (катунам) і річним (тунам). По цих книгах визначалися прогнози подій дня, а також долі новонароджених. Пророчі тексти перемежаються текстами астрологічними і міфологічними, медичними рецептами, описами обрядів стародавніх майя і історичними хроніками від часів появи на Юкатане племені іца (10-11 вв.) до ранньоколоніального періоду. Частина фрагментів є записом стародавніх ієрогліфічних книг, зробленим на латиниці. В даний час відомо 18 книг Чилам Балам
.
Поетичні твори майя майже не збереглися, хоча до конкисти такі твори поза сумнівом існували. Про віршовану творчість народів майя можна судити по складеному Ах-бамом в 18 ст. збірці Книга пісень з Цитбальче
. У нім є і ліричні любовні, і культові співи - гімни на честь різних божеств, гімни висхідному сонцю.
Історичні хроніки і епічні твори інків до нашого часу не дійшли, проте збереглася безліч зразків поетичної творчості цих народів. До їх числа входять ті, що виконувалися під час різних ритуалів звернені до богів гимни-хальі і хальі, що оспівують подвиги інків-воєначальників. Крім того, у інків існували любовно-ліричні пісні «араві» і елегійні пісні «уанка», певшиеся під час траурних церемоній.
Література епохи конкисти (1492-1600). Почало літературі конкисти, тобто комплексу текстів, присвячених завоюванню нового континенту, поклав мореплавець Христофор Колумб (між 1436 і 1451-1505 або 1506), чий лист від 14 лютого 1493, адресований королівському секретареві, містить звіт про його першу подорож (у тих, що численних збереглися, на відміну від оригіналу, копіях листа деталі не завжди співпадають). Мандрівник оповідає про відкриті ним землі, пише про те, як виглядають індійці і які їх звичаї. При цьому новий континент показаний у вигляді «земного Раю», а його мешканці сильно ідеалізуються. Також не зберігся і документ, що умовно позначається в літературі як Щоденник,
про зміст якого можна судити на підставі Історії адмірала Христофора Колумба
(1571), книги Ернана Колону, сина мандрівника, а також Історії Індій
хроніста Бартоломе де Лас Касаса
У творі лінгвіста, етнографа, історика і богослова Бернардіно де Саагуна (1550-1590) Загальна історія віщої Нової Іспанії
(опубл. у 1829-1831) ясно і точно викладені відомості про міфологію, астрологію, релігійні свята і звичаї індійців, розказано про державний пристрій, приділена увага місцевою твариною, рослинам і мінералам, а також історії конкісти.
Іспанський історик і домініканський чернець Бартоломе де Лас Касас (1474-1566) також на власному досвіді був добре знайомий з історією освоєння нових земель - як капелан загону конквістадора Дієго Веласькеса де Куельяра він брав участь в підкоренні Куби. У вигляді винагороди за участь в цій експедиції отримав екомьенду, величезний земельний наділ разом з його мешканцями. Незабаром він почав проповідувати серед індійців, що жили там. Апологетична історія Індій
, яку він почав в 1527 (опубл. у 1909), Найкоротше повідомлення про руйнування Індій
(1552) і головна його праця Історія Індій
(опубл. у 1875-1876) - це твори, де розповідається про історію конкісти, причому автор незмінно стоїть на стороні індійців, що поневолили і принижених. Гострота і безаппеляционность думок такі, що, згідно розпорядженню автора, Історії Індій
не повинна була публікуватися до його смерті.
Особливий інтерес представляють п'ять «донесень», посланих конкістадором Фернаном Кортесом (1485-1547) імператорові Карлу V. У цих своєрідних звітах (перший лист втрачений, три опубл. у 1520-х, останнє в 1842) розповідається про побачений під час завоювання Центральної Мексики, про захоплення територій поряд із столицею держави ацтеків Теночтітлан і поході до Гондурасу. У цих документах помітний вплив рицарського роману (діяння конквістадорів і їх етична зовнішність представлені як діяння лицарів з їх рицарським кодексом), при цьому автор розглядає скорених індійців як дітей, яким потрібне заступництво і захист, що, на його думку, може забезпечити тільки сильну державу, очолювану ідеальним правителем). Донесення, що відрізняються
високими літературними достоїнствами і виразними деталями, неодноразово були використані латиноамериканськими авторами як джерело художніх тим і образів.
У чомусь схоже з цими «донесеннями» і Лист королеві дону Мануелу
(1500), адресоване монархові Португалії, автор якого Перу Ваз ді Камінья супроводжував під час експедиції адмірала Педру Алваріша Кабрала, що відкрив Бразилію.
Перуанський хроніст Філіпе Гуаман Пома де Айяла (1526 або 1554-1615), залишив єдиний твір - Перша нова хроніка і добре правління
, над якою він трудився протягом сорока років. Робота, виявлена тільки в 1908, представляє іспанський текст, але з вкрапленнями на мові кечуа, причому половину рукопису займають малюнки з підписами (унікальні зразки піктографії). Цей автор, за походженням індієць, що прийняв католицтво і що знаходився якийсь час на іспанській службі, розглядає конкісту як справедливе діяння: зусиллями конкістадорів індійці повертаються на праведний шлях, втрачений ними за часів інкського правління (слід зазначити, що автор належав до царственого роду Яровільков, який інків відтіснили на другий план), і та, що християнізує сприяє такому поверненню. Геноцид проти індійців хроніст вважає несправедливим. Строката по складу хроніка, що увібрала і переказ, і автобіографічні мотиви, і спогади, і сатиричні пасажі, містить ідеї соціального перевлаштування.
Інший перуанський хроніст Інка Гарсиласо де ла Вега (бл. 1539-бл. 1616), метис (його мати була інкськой принцесою, отець - високородним іспанським дворянином), европейськи освічена людина, що проте відмінно знав історію і культуру індійців, прославилася як автор твору Справжні коментарі, які оповідають про походження Інків, правителів Перу, про їх вірування, закони і правління в час війни і час миру, про їх життя і перемоги, про все, чим була ця імперія і республіка до приходу іспанців (1609)
, друга частина якого вийшла в світ під назвою Загальна історія Перу (опубл.
у 1617). Автор, що використав як архівні документи, так і усні розповіді жерців, вважаючи, що індійці і іспанці рівні перед Богом і засуджуючи жахи конкісти, при цьому стверджує, що сама конкіста, що несе корінному населенню християнство, є для них благом, хоча культура і звичаї інків також звеличилися автором. Це твір, як вважають деякі дослідники, вплинув на Т.Кампанеллу, М.Монтеня і французьких просвітителів. Серед інших робіт того ж автора переклад Діалогів про любов Леона
Ебрео (опубл. у 1590) і Флоріда (1605)
, історичний твір, присвячений експедиції конкістадора Ернандо де Сотий.
До праць хроністів частково примикають твори, створені в жанрі епічної поеми. Така поема Араукана
(перша частина опубл. у 1569, друга в 1578, третя в 1589) іспанця Алонсо де Ерсильі-і-суньіги (1533-1594), який брав участь в придушенні повстання індійців і, базуючись на своїх безпосередніх враженнях, створив твір, присвячений війні іспанців і індійцев-араукан. Персонажі-іспанці в Араукане
мають прототипів і названі справжніми іменами, важливо і те, що автор почав створювати поему в розпал подій, перша частина була почата на клаптиках паперу і навіть на шматках деревної кори. Індійці у автора, який їх ідеалізує, чимось нагадують стародавніх греків і римлян, крім того (це відрізняє Араукану
від творів на тему конкісти), індійці показані як гордий народ, носій високої культури. Поема здобула величезну популярність і викликала до життя ряд аналогічних творів.
У полеміці з поемою Араукана
створена епічна поема Приборканий Арауко
(1596) креола Педро де Оньі (1570?-1643?), представника одночасно чилійської і перуанської літератури. Автор, який брав участь в битвах проти повсталих індійців, описує діяння віце-короля Перу маркіза де Канетте. З інших його творів слід назвати віршовану хроніку Землетрус в Лімі
(1635) і релігійну поему Ігнасиус Кантабрійський
(1639), присвячену Ігнатію.
Епічні поеми Мартіна дель Барко Сентенери Аргентина і конкиста Рио-де-Ла-платы і інші події в королівствах Перу, Тукуман і державі Бразилія
(1602) і Гаспара Переса де Віллагри Історія Нової Мексики
(1610) цікаві не стільки як віршовані твори, скільки як документальні свідоцтва.
Бернардо де Бальбуена (1562-1627), іспанець, якого в ранньому дитинстві привезли до Мексики, згодом єпископ Пуерто-ріко, прославився поемою у восьми розділах Велич Мехіко
(опубл. - 1604), яка стала одним з перших творів в стилі креольського бароко. Блискуче і багате місто представлене як рай на землі, а «дикий індієць» програє поряд зі всією цією пишністю. З робіт цього автора (багато що було втрачено, коли в 1625 при атаці голландців на Сан-Хосе загинула його особиста бібліотека), що збереглися, можна назвати також героїко-фантастическую поему Бернардо, або Перемога при Ронсевале
(1604) і пасторальному романі Золоте століття в Сельвах Еріфіле доктора Бернардо де Бальбуени, в якому він достовірно відтворює пастушачий стиль Теокріта, Вергилія і Саннадзаро і приємно наслідує йому
(1608), де вірші поєднуються з прозою.
В цілому хроніки 16 ст. можна умовно розділити на два типи: це хроніки, які намагаються з можливою повнотою відтворити картину Нового Світла, при цьому вводячи її в контекст усесвітньої історії («Загальні історії»), і оповідання від першої особи, які створюються прямими учасниками тих або інших подій. Перші можна співвіднести з «новим» романом, що отримав розвиток в латиноамериканській літературі 20 ст., а другі - з так званою «літературою свідоцтв», тобто документальною літературою, реакцією, що є частково, на «новий» роман.
Особливу роль зіграли для сучасної латиноамериканської літератури твори хроністів 16-17 ст. Републіковані або опубліковані вперше в 20 ст., праці цих авторів (окрім названих вище, варто згадати роботи Ернандо де Альварадо Тесосомока, Фернандо де Альби Іштлільшочитля, Бернардіно де Саагуна, Педро де Сьеси де Леона, Хосефа де Акости і ін.) надали величезну дію і на самосвідомість, і на творчість практично всіх латиноамериканських літераторів, незалежно від жанру, в якому вони працюють. Так, Алехо Карпентьер відзначав, що переглянув свої творчі установки саме після того, як відкрив для себе ці хроніки. Мігель Анхель Астуріас у мові при отриманні Нобелівської премії назвав хроністів першими латиноамериканськими письменниками, а Справжню історію завоювання Нової Іспанії
Берналя Діаса дель Кастільо - першим латиноамериканським романом.
Розквіт колоніальної літератури (1600-1808). У міру зміцнення колоніального ладу розвивалася і латиноамериканська культура. Перший в Латинській Америці друкарський верстат з'явився в Мехіко (Нова Іспанія) близько 1539, а в 1584 - в Лімі (Перу). Таким чином, обидві столиці найкрупніших віце-королівств іспанської колоніальної імперії, що змагалися не тільки в пишноті і багатстві, але і в обізнаності, дістали можливість власного книгодрукування. Це особливо важливо і з тієї причини, що обидва міста в 1551 отримали університетські привілеї. Для порівняння, в Бразилії не тільки не було університету, але само книгодрукування до кінця колоніального періоду було заборонене).
З'явилися немало людей, які віддавали своє дозвілля письменництву. Розвивався театр, і хоча протягом всього 16 ст. театральне дійство служило одним із засобів в місіонерській діяльності, існували також п'єси, що розповідають на мовах корінного населенні про часи, передуючих конкисте. Авторами цих творів були креоли, і у віддалених куточках такого роду театральні твори проіснували до середини 19 ст. Проте, найбільшого поширення набув репертуар, пов'язаний з іспанськими або португальськими театральними традиціями. Уродженець Мексики Хуан Руїс де Аларкон-і-Мендоса (1581-1639) - один з найбільших іспанських драматургів «золотого століття» іспанської літератури.
Бразільський поет Грігоріу ді Матус Герра (1633-1696), так само, як Хуан дель Валье-і-кавьедес, випробував вплив Франсисько Кеведи. Вірші Герра були широко відомі публіці, але найбільшою популярністю користувалася не любовна або релігійна лірика, а сатира. Його повні сарказму епіграми були направлені не тільки проти представників правлячих класів, але також і проти індійців і мулатів. Незадоволеність властей, викликана цими сатирами, була така велика, що поет був в 1688 засланий до Анголи, звідки повернувся незадовго до смерті. Але його популярність серед народних мас була така, що «Рупор диявола», як ще називали поета, став одним з героїв Бразільської культури.
Особливо слід зазначити дві епічні поеми, які створювалися безвідносно до креольського бароко. Поема Уругвай
(1769) Жозе Базіліу та Гамір - це свого роду звіт про сумісну португало-испанской експедицію, мета якої - резервація індійців в долині річки Уругвай, що знаходиться під контролем єзуїтів. І якщо оригінальна версія цього твору відверто проієзуїтська, то версія, що побачила світло, абсолютна їй протилежна, в чому позначилося бажання поета заслужити прихильність влада імущих. Це твір, який не можна назвати в повному розумінні історичним, проте, є одним з найважливіших творів Бразільської літератури колоніального періоду. Особливо цікаві виконані жвавості сцени з життя індійців. Твір вважається першим твором, де яскраво виявилися риси індіхенізма, течії в креольському мистецтві Латинської Америки, для якого характерний інтерес до життя і духовного світу індійців.
Романи в Латинській Америці були заборонені, тому такого роду література з'явилася багато пізніше, але їх місце займали твори історичного і біографічного характеру. Одним з кращих творів в цьому роді є сатира перуанця Антоніо Каррьо де ла Бандери (1716-1778) Поводир для незрячих мандрівників
(1776). Автор, поштовий службовець, із-за небезпеки переслідувань що писав під псевдонімом, вибрав для своєї книги форму розповіді про подорож з Буенос-айреса до Ліми.
Література 19 століття.
Романтизм.
Політична незалежність від Іспанії і Португалії не ознаменувала кінця деспотизму. Економічна нестабільність, соціальна нерівність, пригноблення індійців і негрів - все це було повсякденністю для переважної більшості держав Латинської Америки. Сама ситуація сприяла появі сатиричних творів. Мексиканець Хосе Хоакин Фернандес де Лісарді (1776-1827) створює пікареськний роман Життя і діяння Перікильо Сарньенто, описані їм самим для науки своїм дітям
(тт. 1-3 - 1813, тт. 1-5 - 1830-1831), який вважається першим латиноамериканським романом.
Війна за незалежність, що продовжувалася в Латинській Америці з 1810 по 1825, не тільки впливала на патріотичні відчуття латіноамеріканцев, вона багато в чому стала причиною сплеску латиноамериканської поезії. Еквадор Хосе Хоакин де Ольмедо (1780-1847), що писав в юності анакреонтичну і буколічну лірику, створив ліро-епічну поему Перемога при Хуніне. Пісня Болівару
(опубл. у 1825), яка принесла йому широку популярність.
Венесуелець Андрес Бельо (1781-1865), вчений і суспільний діяч, автор багатьох праць по історії, філософії, філологи і юриспруденції, прославився як поет, що відстоює классицистськие традиції. Серед найбільш помітних його творів - поема Звернення до поезії
(1823) і ода Сільському господарству в тропічній зоні
(1826) - фрагмент так і не написаної епічної поеми Америка
. Його опонент, що відстоював в спорі про літературу позиції романтизму, аргентинський письменник і громадський діяч Домінго Фаустіно Сармьенто (1811-1888) - надзвичайно показовий зразок латиноамериканського літератора. Борець з диктатурою Хуана Мануеля Росаса, він заснував ряд газет. Найбільш відомий його твір - Цивілізація і варварство. Життєпис Хуана Факундо Кироги. Фізична зовнішність, звичаї і вдачі Аргентинської республіки
(опубл. у 1845), де, оповідаючи про життя сподвижника Росаса, він досліджує аргентинське суспільство. Згодом, займаючи пост президента Аргентини, письменник проводив в життя положення, які він відстоював в своїх книгах.
Серед творів романтичного жанру варто згадати романи Марія
(1867) колумбійця Хорхе Ісаакса (1837-1895), Сесілія Вальдес, або Горб Ангела
(1-е видавництво - 1839) кубинця Сиріло Вільяверде (1812-1894), Куманда, або Драма серед диких індійців
(1879) Еквадору Хуана Леона Мери (1832-1894), створені в руслі індіхенізма.
Реалізм і натуралізм.
Природною реакцією на потяг романтизму до всього незвичайного і яскравого став інтерес частини авторів до повсякденного життя, її особливостей і традицій. Костумбрізм, один з напрямів в латиноамериканській літературі, назва якого сходить до іспанському «El costumbre», що переводиться як «вдача» або «звичай», випробував сильний вплив іспанського костумбрізма. Для цього напряму характерні зарисовки і нравоопісательниє нариси, причому події часто показані в сатиричному або гумористичному ракурсі. Костумбрізм згодом трансформувався в реалістичний регионалістський роман.
Поєднанням реалізму з натуралізмом відмічений роман бразильця Мануела Антоніу ді Алмейди (1831-1861) Спогади сержанта поліції
(1845). Ті ж тенденції простежуються в прозі бразильця Алуїзіу Гонсалвіса Азеведи (1857-1913), серед найбільш відомих творів якого романи Мулат
(1881) і Пансіон
(1884). Реалізмом відмічені романи бразильця Жоакина Марії Машаду ді Ассиса (1839-1908), чия творчість вплинула на латиноамериканську літературу в цілому.
Модернізм (остання чверть 19 ст. - 1910-і). Латиноамериканський модернізм, для якого характерний тісний зв'язок його з романтизмом, випробував вплив таких крупних явищ європейської культури, як «парнаська школа», символізм, імпресіонізм і так далі При цьому, так само як і для європейського модернізму, для нього показово, що модернізм Латинської Америки представлений в переважній більшості поетичними творами.
Як інший значний представник латиноамериканського модернізму слід згадати мексиканця Мануеля Гутьерреса Нахеру (1859-1895). За життя цього автора світло побачила збірка Крихкі розповіді
(1883), що представляв його як прозаїка, тоді як поетичні твори були зібрані лише в посмертних книгах Поезія Мануеля Гутьерреса Нахери
(1896) і Вірші
(1897).
Центральною фігурою латиноамериканського модернізму став нікарагуанський поет Рубен Даріо (1867-1916). Його збірка Блакить
(1887, дополн. - 1890), що об'єднав вірші і прозаїчні мініатюри, став однією з найважливіших віх в розвитку цього літературного руху, а в збірці Язичницькі псалми і інші вірші
(1896, дополн. - 1901) став кульмінацією латиноамериканського модернізму.
Видні фігури модерністського руху - мексиканець Амадо Нерво (1870-1919), автор численних книг, серед яких, - поетичні збірки Поеми
(1901), Результат і квіти дорогі
(1902), Голоси
(1904), Сади моєї душі
(1905) і збірки розповідей Мандруючі душі
(1906), Вони
(1912); перуанець Хосе Сантос Чокано (1875-1934), який активно брав участь в політичному житті Латинської Америки, зокрема, воював в рядах армії Франсисько Вільі в період Мексиканської революції. Після скидання президента Гватемали Мануеля Естради Кабрери, у якого він був радником, був засуджений до смерті, проте залишився в живих. Повернувшись в 1922 на батьківщину, Хосе Сантос Чокано був відмічений титулом «Національний поет Перу». Модерністські тенденції відбилися у віршах, об'єднаних в збірки Душа Амерік
(1906) і Fiat
lux
(1908).
Необхідно згадати також болівійця Рікардо Хаймес Фрейре (1868-1933), автора збірок Варварська Касталія
(1897) і Сни - це життя
(1917), колумбійця Гильермо Валенсиа (1873-1943), автора збірок Вірши
(1898) і Обряди
(1914), уругвайця Хуліо Еррера-і-рейссига (1875-1910), автора циклів віршів Покинуті парки
, Великдень часу
, Водяний годинник
(1900-1910), а також уругвайця Хосе Енріке Родо (1871-1917), одного з найбільших латиноамериканських мислителів, що розглядав ідею культурного синтезу в есе Аріель
(1900) і що висунув ідею, що саме Латинська Америка повинна здійснити такий синтез.
Позитивне значення латиноамериканського модернізму позначилося не тільки в тому, що це літературна течія зібрала в свої ряди немало талановитих авторів, але і в тому, що воно відновило поетичну мову і поетичну техніку.
Модернізм активно впливав і на тих майстрів, які згодом змогли звільнитися від його впливу. Так, аргентинський поет і прозаїк Леопольдо Лугонес (1874-1938) починав як модерніст, що відбилося в поетичних збірках Золоті гори
(1897) і Сутінки в саду
(1906). Енріке Гонсалес Мартінес (1871-1952), відштовхуючись від положень модернізму, в збірці Таємні стежки
(1911) порвав з цією традицією, ратуючи за нову поетичну систему.
20 століття. Латиноамериканська література 20 ст. не тільки незвичайно багата, принципово змінилося її положення серед інших національних літератур. Зміни відбилося вже в тому, що чилійська поетеса Габріела Містраль
1889-1957), перша з латиноамериканських літераторів, була відмічена в 1945 Нобелівською премією.
Величезну роль в цьому якісному стрибку зіграли авангардні пошуки, через які пройшли більшість відомих латиноамериканських літераторів. Чилійський поет Вісенте Уїдобро (1893-1948) висунув концепцію «креасьонізма», згідно якої художник повинен творити власну естетичну реальність. Серед його поетичних книг збірки на іспанській мові Екваторіал
(1918) і Громадянин забуття
(1941), і збірки французькою мовою Квадратний горизонт
(1917), Раптом
(1925).
Чилійський поет Пабло Неруда (1904-1973), що отримав Нобелівську премію в 1971, починав писати в авангардистській поетиці, вибравши як поетичну форму, найбільш адекватну його думку, «вільний вірш», з часом він переходить до поезії, де відбилася пряма політична ангажована. Серед його книг збірки Смеркове (1923), Місцепроживання - земля
(1933, дополн. - 1935), Оди простим речам
(1954), Нові оди простим речам
(1955), Птахи Чилі
(1966), Небесні камені
(1970). Остання його прижиттєва книга Спонуку до никсоноубійству і хвали чилійської революції
(1973) відобразила відчуття, які випробував поет після падіння уряду президента Сальвадору Альенде.
Ще одна найбільша фігура в літературі Латинської Америки - мексиканський поет і есеїст Октавіо Пас (1914-1998), лауреат Нобелівської премії за 1990, автор численних книг, зокрема збірок Дикий місяць
(1933), Корінь людини
(1937), Сонячний камінь
(1957), Саламандра
(1962).
З ультраізма, авангардистської літературної течії, починав аргентинський поет і прозаїк Хорхе Луіс Борхес (1899-1986), один з найбільш шанобливих і цитованих в 20 столітті авторів. Славу йому принесли збірки розповідей Загальна історія ганьби
(1935), Сад стежинок
(1941), що розходяться
, Вигадки
(1944), Алеф
(1949), Делатель
(1960).
Негрізм, літературна течія, мета якої полягала в розробці афроамеріканського спадщини, а також в тому, щоб ввести в літературу негритянське світосприймання, вніс значний внесок до латиноамериканської літератури. Серед літераторів, що відносяться до цієї течії, - пуерторіканець Луіс Палес Матос (1898-1959) і кубинець Ніколас Гильен (1902-1989).
П'єси аргентинця Роберто Арльта (1900-1942) і мексиканця Родольфо Усиглі (1905-1979) створювалися під очевидним впливом європейської драматичної традиції.
У числі тих, хто розробляв регіональний роман, уругваєць Орасио Кирога (1878-1937), колумбієць Хосе Еустасио Рівера (1889-1928), аргентинець Рікардо Гуїральдес (1886-1927), венесуелець Ромуло Гальегос (1864-1969), мексиканець Маріано Асуела (1873-1952). У розвиток індіхенізма внесли свій внесок Еквадор Хорхе Ікаса (1906-1978), перуанці Сиро Алегрія (1909-1967) і Хосе Марія Аргедас (1911-1969), Гватемала Мігель Анхель Астуріас (1899-1974), лауреат Нобелівської премії за 1967.
Нобелівською премією відмічені в 1982 колумбієць Габріель Гарсия Маркес (н. 1928) і в 2004 перуанець Маріо Варгас Льоса (н. 1936).
Розділ 2
Література Колумбії – найвідоміші письменники і твори
Серед літераторів Колумбії ми можемо назвати небагато тих, що відомі у світі. Хіба що – Хорхе Ісаакс, Хосе Асунсьон Сільва, Гільєрмо Валенсіа, Хосе Аустасіо Рівера і, звичайно, Габріель Гарсіа Маркес.
Колумбієць Хосе Асунсьйон Сильва (1865-1896) також заслужив славу тільки після своєї ранньої смерті (із-за матеріальних утруднень, а також тому, що значна частина його рукописів загинула під час корабельної аварії, поет наклав на себе руки). Його віршовану збірку побачило світло в 1908, тоді як роман Застільні бесіди
- лише в 1925.
Кубинець Хуліан дель Касаль (1863-1893), що виступав з газетними нарисами, в яких роздяглася аристократія, прославився, в першу чергу, як поет. При його житті вишли в світло збірки Листя на вітрі
(1890) і Сни
(1892), а посмертно видана книга Бюсти і рими
(1894) об'єднала в собі вірші і малу прозу.
Хосе Аустасіо Ріевара працював у жанрі регіонального роману. Гільєрмо Валенсіа – поет, автор збірок «Вірші»і «Обряди».
Творчість найвідомішого письменника Колумбії, лаурета Нобелівської премії Габріеля Гарсіа Маркеса ми розглянемо у наступному розділі.
Розділ 3
Габріель Гарсіа Маркес – визначний представник латиноамериканської літератури
Колумбійський прозаїк і журналіст Габріель Хосе Гарсия Маркес, старший з шістнадцяти дітей, народився в Колумбії в містечку Аракатака - банановому порту на березі Карібського моря. Когда г.М. був ще дитиною, його отець, низькооплачуваний телеграфіст, переїхав з дружиною в інше місто, залишивши Габріеля на виховання батькам дружини. Особливо близький Гарсіа Маркес був зі своєю бабусею, що повідала йому немало легенд і міфів, які лягли в основу багатьох творів майбутнього письменника. Дід Маркеса, полковник у відставці, розповідав внукові «нескінченні історії про громадянську війну, свою молодість». «Він брав мене в цирк і в кіно і був свого роду пуповиною, що пов'язувала мене з історією і реальністю», - згадує письменник.
Після смерті діда (1936) Маркес недовгий час вчився в Барранкилье, поки не придбав достатньо знань, щоб відвідувати школу в р. Зіпакира недалеко від Боготи, де він отримав ступінь bachillerato, що приблизно відповідає диплому випускника коледжу в Сполучених Штатах. У Колумбійський університет на юридичний факультет Маркес поступив в 1947 р. - в тому ж році в боготськой газеті «Спостерігач» («Espectador») була опублікована його перша повість «Третя відмова» («La tercera resignacion»). Протягом подальших шести років в цій же газеті побачила світло близько дюжини розповідей Г.М. Переїхавши в 1948 р. до Картахену, письменник продовжив свою юридичну освіту і два роки опісля став репортером в «Геральде» («Heraldo»), де вів постійну рубрику «Жираф». У 1954 р.
Г.М. знов повертається до Боготи і стає репортером «Спостерігача».
Як серйозний прозаїк Маркес вперше проявляє себе в 1955 р., написавши повість «Пале листя» («La hojarasca»). В цей же часГарсіа Маркесдрукує в «Спостерігачі» 14 статей з морського життя, де розкриває факти перевезення контрабанди колумбійськими військовими кораблями. Ці статті викликали такий скандал, що газета була закрита, а Г.М., посланий до Європи кореспондентом «Спостерігача», залишився без коштів для існування.
У 1958 р. Маркес одружується на Мерседес Барча; у них два сини - Родріго і Гонсалес.
Пропрацювавши в Європі позаштатним журналістом два роки, Маркес влаштувався в Пренса Латіна - кубинське урядове агентство новин, а в 1961 р. перебрався в Мехіко, де заробляв на життя сценаріями і журнальними статтями і у вільний час писав книги. За повістю «Полковникові ніхто не пише» («El coronel no tiene quien le escriba», 1961) через рік послідувала збірка розповідей «Похорони Мама-гранде» («Los funerales de la Mama Grande»).
Проте комерційний успіх Маркес приніс роман, що з'явився в 1967 р., «Сто років самоти» («Cien anos de soledad»). Перше видання романа, про яке Пабло Неруда із захопленням писав, що це, «мабуть, найбільше одкровення на іспанській мові з часів "Дон Кихота"», розійшлося за тиждень і викликав, за словами провідного перуанського письменника Варгаса Льоси, «літературний землетрус». В центрі наступного роману письменника «Осінь патріарха» («El otono del patriarca», 1975) - гіперболізований образ вигаданого американського диктатора, який розглядається з різних точок зору. Роман «Хроніка оголошеної смерті» («Cronica de una muerte anunciada») з'явився в 1981 г.; новаторський формою, він оповідає про вбивство, по-різному сприйняте різними і ненадійними очевидцями.
Продовжуючи жити в Мехіко, Маркес частина часу проводить і в Картахене, на батьківщині. Говорять, що він особистий друг Фіделя Кастро - і це не дивлячись на те, що політика Куби, де письменник часто буває, далеко не у всьому йому подобається.
Дитячі враження, пов'язані з життям на березі Карібського моря, залишили незгладимий слід в літературній творчості Г.М. «Здається, що найсильніше вплинула на уяву Маркес його бабуся, - писав англійський романіст Салман Рушді в «Лондонському книжковому огляді» («London Review of Books»). - Та все ж можна знайти початок його літературних попередників. Він сам визнає вплив Фолкнера, і дійсно, казковий мир Макондо - це багато в чому графство Йокнапатофа, перенесене в колумбійські джунглі». Інші критики писали про вплив на Г.М. таких різних письменників, як Джон Дос Пассос, Вірджинія Вулф, Альбер Камю і Ернест Хемінгуей. Втім, деякі критики висловлюють сумніви, чи можна Маркес називати великим письменником, а його головну книгу «Сто років самоти» - безсмертним шедевром. Американський критик Джозеф Епстайн в «Комментері» («Commentary») звеличив композиційну майстерність романіста, проте знаходить, що «його нестримна віртуозність приїдається». «Поза політикою, - відзначив Епстайн, - розповіді і романи Г.М. не мають етичного стрижня; вони не існують в етичному всесвіті».
Рецензуючи роман «Хроніка оголошеної смерті», Біл Бафорд писав, що автор «Хроніки...» - це «безумовно, один з найблискучіших і самих «магічних» політичних романістів сучасності». «Його книги осяяні іскрометною іронією і вірою в те, що людські цінності нетлінні, - відзначав Джордж Р. Макмаррі в монографії «Габріель Гарсіа Маркес» (1977). - В своїй творчості Габріель Маркес проник в суть не тільки латіноамеріканця, але і будь-якої іншої людини».
Розділ 4
«Сто років самотності» - короткий аналіз твору
Що могло спонукати Гарсиа Маркеса в той вже далекий вечір, десь між Акапулько і Мехіко, відкрити шкатулку з цими демонами і вручити їм себе, з тим щоб вони залучили його в одну з самих божевільних, відчайдушних авантюр нашого часу - створення романа “Сто років самотності”?
У романі “Сто років самотності” ми стикаємося перш за все з чудовим багатством. Математична, стримана і функціональна проза перетворилася на стиль вулканічної сили, в могутню іскристу річку, здатну повідомити рух, витонченість, життя найсміливішим створенням уяви. Макондо, таким чином, розширює свої географічні, історичні і фантастичні межі до такого ступеня, яку важко було передбачати, читаючи колишні книги Гарсіа Маркеса; одночасно духовно і символічно досягаються глибина, складність, різноманітність відтінків і значень, які перетворюють Макондо на один з найобширніших і міцніших літературних світів серед створених творцями нашого часу.
Уява тут розірвала всі пута і скаче закусивши вудила в гарячковому і запаморочливому галопі, не бажаючи знати ніяких заборон, збиваючи один об одного всі умовності натуралістичного реалізму, психологічного або романтичного романа, поки не прокреслить у просторі та часі вогненним словесним пунктиром життя Макондо від його народження до смерті, не минувши жоден з пластів або рівнів реальності, в яку вона вписана: індивідуальний і колективний, легендарний і історичний, соціальний і психологічний, побутовий і ліричний.
Життя в Макондо - це не тільки магія, сновидіння, фантазії і еротичний розгул: гул глухої ворожнечі між влада імущими і знедоленими постійно переростає в гуркоти гніву, боротьба між ними деколи (як в заснованому на реальному факті епізоді вбивства страйкуючих робочих на залізничній станції) раптово обертається кривавою оргією. І ще в цих ущелинах і по цих рівнинах серед гір шниряють, без кінця знищуючи один одного, всякі загони, йде жорстока війна, яка відносить людей і калічить долю цієї країни, як це відбувалося (і продовжує відбуватися) в Колумбії.
У хроніці Макондо предстає, заломлюючись, немов промінь світла в спектрі, жорстока містифікація героїзму, саботаж перемог лібералів, здобутих солдатами ніби Ауреліано Буендіа і Герінельдо Маркеса, продажними політиканами, які в далекій столиці торгують цими перемогами, перетворюючи їх на поразки. Час від часу в Макондо навідуються сміхотворні картонні чоловічки для відкриття пам'ятників і вручення медалей: це представники влади, кожен з яких - маленьке живе втілення брехні, частинка великого суспільного обману. Гарсіа Маркес описує їх в карикатурному вигляді, з нещадним деколи сарказмом.
Але в романі “Сто років самотності” ми зустрічаємо не тільки приголомшливу транспозицію побуту, соціальних умов і міфології Америки: у нім є також те, що набагато важче перенести в художнє оповідання, - блискуче зразкове, закінчене зображення моральної ненеприкаяної американця, точний портрет відчуження, яке роз'їдає індивідуальне, сімейне і колективне життя наших країн. Біблейське плем'я Буендіа, цей рід, де за Ауреліано невідворотно слідують Ауреліано, а за Аркадіо - Аркадіо, в грі дзеркалами, що розбурхує і утомливій, - так схожою, з іншого боку, на гру в нескінченні генеалогічні лабіринти, якими повні історії про Амадісах і Пальмерінах, - відтворює себе і розповзається в безмежному просторі і часі. На їх фамільному гербі, на їх геральдичних знаках зловісна відмітина - самота.
Всі вони б'ються, люблять, сповна віддаються божевільним і чудовим затіям. Результат завжди один і той же - поразка, нещастя. Всі вони рано чи пізно висміяні, принижені, повержені в справах, які затівають. Починаючи із засновника династії, який так і не знайшов дорогу до моря, і кінчаючи останнім Буендіа, тим, що злітає на повітря разом з Макондо, підхоплений вихором в той момент, коли осягає заповітну мудрість, всі вони народжуються і вмирають, не задовольнивши, не дивлячись на свої титанічні здібності і грандіозні діяння, найпростішою і елементарною з людських потреб - потреби в радості.
У Макондо, на цій землі, де все можливо, не існує проте солідарності і взаєморозуміння між людьми. Невідступна печаль пронизує вчинки і мрії. постійне відчуття поразки і катастрофи. У чому справа? На землі чудес все підкоряється секретним, невидимим, невблаганним законам, які непідвладні жителям Макондо. Ці закони рухають і розпоряджаються людьми: тут ніхто не скований. Навіть у вакханаліях, коли вони п'ють і їдять по-пантагрюельовськи або злягаються, як кролики, вони не насолоджуються насправді, а лише виконують ритуальну церемонію, глибинний сенс якої від них прихований. Чи не така трагічна доля індивідуума, в якій знаходить вираз драма Латинської Америки?
Як будь-який з Буендіа, люди в Америці народжуються сьогодні, приречені жити наодинці і проводити на свічок дітей зі свинячими хвостами - іншими словами, виродків, яких чекає безглузде, нелюдське існування, які помруть, не проявивши себе до кінця, виконуючи долю, яку вони не вибирали.
У романі "Сто років самотності"
, опублікованому в 1967, - декілька вимірювань, і читати його, зрозуміло, можна no-разному. Сторіччя - як історичний, культурний, життєвий, метафізичний цикл? Ну що ж, до будь-якого прочитання, передуючи йому, можна сказати, при цьому зовсім не лукавлячи, що і такий підхід цілком допустимий.
Є в романі і сто років нової історії Колумбії: від мірної чверті минулого сторіччя, коли країна звільнилася від іспанського владицтва, до кінця першої третини нашого століття, коли проходять масові розстріли страйкарів.
Є і парабола довгого людського життя, чарующе-беспечной і мятущейся одночасно, і в останню хвилину тієї, що прозріває власне призначення, закладене в самому народженні. Є в романі і антично-біблейська підбивка, міфологічно бездонна і карнавальний травестірованний, як це було чудово доведено якщо ще не ста роками, то вже чвертю сторіччя самотніх творчих осяянь багато і багато колумбійських, росіян, французьких, іспанських і бог знає яких ще цінителів творчості Гарсіа Маркеса по обидві сторони Атлантики. Мотиви долі
, ключової в старогрецькій трагедії, інцеста, гріхопадіння, потопу, апокаліпсичні ноти останніх сторінок романа несуть величезне навантаження, тим більше що кожен з них як би подвоюється, оскільки піддається смеховому переосмисленню. Навіть у такому, здавалося б, складеному
і органічному для романа епізоді, як винищування сімнадцяти синів Буендіа, оживає старогрецький міф про Ніобе, гордовитості, що стала символом, і в той же час нестерпного страждання, на очах у якої Аполлон і Артеміда вражають стрілами всіх її дітей.
Фатальний, незборимий потяг один до одного тітки і племінника підводить межу під довгою низкою народжень і смертей представників роду Буендіа, нездібних прорватися один до одного і вирватися до людей з порочного круга самоти. Рід присікається на апокаліпсичній ноті і в той же час на щасливій парі, яких не було ще в цьому роду диваків і маніяків. В зв'язку з цим незайве пригадати, що сумне затверджував, проповідував і від чого застерігав Н. А. Бердяєв: "Природне життя підлоги завжди трагічне і вороже особі. Особа виявляється іграшкою генія роду, і іронія родового генія вічно супроводжує сексуальним акт". Важко звільнитися від відчуття, що перед нами не одне з можливих тлумачень романа Гарсиа Маркеса, тим часом написано це було російським філософом ще в 1916 році. Відзначимо попутно, що остання нота "Ста років самотності"
- не пустий звук для російського, точніше, петербурзької свідомості. "Петербургу бути пусту" - ключовий мотив міфу про Петербург, вистражданого старовірами і переозвученого Достоєвським і символістами. Міф про місто, яке зникне з лиця землі і буде стертий з пам'яті людей. Роман міг би називатися і інакше - без слова "самотність", - і проте важко назвати іншу тему, яка так само вабить письменника і пронизує всю творчість Гарсиа Маркеса, як невідбутну самоту його героїв. Тема самоти схожа на музичний мотив, що повторюється, в нескінченній симфонії його творчості. Проте лише в романі "Сто років самотності"
ця тема стає центральною і, як би розбившись на тисячі осколків, додає кожному з його персонажів своє, несхоже на інших, але така ж самотня особа. Самота смерті, про яку повідав Мелькиадес ("Він дійсно побував на тому світі, але не міг винести самоти і повернувся назад"), самота влади, що підпорядкувала собі одного з найобдарованіших в роду Буендіа, - Ауреліано ("Заплутавшись в пустелі самоти своєї неосяжної влади"), самота старості, в яку на довгі роки занурилася найпривабливіша з героїнь, - прародителька Урсула ("у позбавленій світла самоті своєї глибокої старості"), самота неприступності, жертвою якої стала Амаранта ("Амаранта закрилася в спальні, щоб до самої смерті оплакувати свою самоту"), - кожен з героїв роману настільки неповторюваний і яскравий, що виявився здатним на свій шлях і свою частку. Пустеля самоти, по якій вони безцільно бродять, тверда його шкаралупа, яку вони намагаються продовбати, - ключові мотиви роману і постійні нагадування про їх нездатність до тепла і солідарності, про що, вже після виходу роману, відповідаючи на здивовані питання журналістів, неодноразово говорив сам Гарсіа Маркес. Є, втім, в розмові про самоту і точка відліку - творча, якщо неминуча самота творця, чи маємо ми мужність в цьому собі признатися чи ні, лежить в основі того таїнства, якому приречений художник і яким він одаровує читача. Гарсіа Маркес цією мужністю володіє. У інтерв'ю, даному в 1979 році Мануелю Перейре, кореспондентові журналу "Bohemia", він сказав: "Вважаю, що якщо література - продукт суспільний, то літературна праця абсолютно індивідуальна і, крім того, це найсамотніше заняття в світі. Ніхто не може тобі допомогти написати те, що ти пишеш. Тут ти абсолютно один, беззахисний, немов потерпілий корабельну аварію посеред морить".
Далеко не випадково спочатку Гарсіа Маркес хотів дати своєму роману, відомому як "Сто років самотності"
, який ніяк не міг осилити і все відкладав для кращих часів, інша назва - "Будинок"
. Життєвий цикл, відведений роду Буендіа, неухильно рухається до свого кінця, у міру того як приходить в запустіння Будинок
. Він приходить в занепад і руйнується, не дивлячись на всі титанічні і безуспішні спроби дряхліючої Урсули протистояти цьому процесу, підсумку, що невблаганно насувається. У будинку не вистачало тепла, не хапало його, по суті, навіть Урсуле, і всі його численні мешканці дійсно лише мешкали в нім, а не жили. Пригадаємо Арсенія Тарковського: "Живите в будинку і не звалиться будинок". Цікаво, що вже в найперших розповідях Гарсиа Маркеса виразна ця тема - тема проклятого будинку і приреченості сім'ї, нездібної зупинити біг часу.
Прокляття будинку - необорімий страх родичів, що поріднилися, знайти хвостате потомство, з хрящовими гачками і пензликами на кінці. Щоб обдурити долю, Урсула, прародителька, взагалі готова була відмовитися від продовження роду. Та і потім, переконувавшись, що розплата все відкладається, вона, проте, раз у раз жахалася принаймні чотирьом смертним гріхам, що підпорядкували собі членів її сімейства: війна, бійцівські півні, погані жінки, маревні ідеї. Спопеляючі пристрасті і маревні ідеї виявляються серцевими і душевними свинячими хвостиками, появи яких так побоювалася Урсула і про появу яких - і перш за все у свого сина, Ауреліано - вона, по суті, здогадалася. Далеко не випадково ми читаємо про героя, якому довелося розв'язати тридцять дві війни, порушити всі свої угоди із смертю і відкрити врешті-решт переваги простій життя, що він "вивалявся, як свиня в гної слави". "Ти поступаєш так, - закричала йому його мати, коли дізналася, що він віддав наказ розстріляти свого друга, - немов народився зі свинячим хвостом". На цьому крихкому і прекрасному світі диваків, анахорета і баламутів всі його мешканці народилися зі свинячими хвостиками. Всі вони, кожен по-своєму, вивалялися в гної, хто слави, як Ауреліано, хто неприступності, як Амаранта, хто жорстокості, як Аркадіо, хто ненажерливості і марнотратства, як Ауреліано Другий, хто зніженій збоченості, як Хосе Аркадіо.
Висновки
Латиноамериканська література - література народів Латинської Америки, для яких характерні спільність історичного шляху (колонізація після вторгнення європейців і звільнення більшості з них після скидання колоніалізму в 19 ст.) і загальні риси соціального життя. Для більшості латиноамериканських країн характерна також спільність мови - іспанського, і звідси - вплив іспанської культурної спадщини. Частково має місце, окрім цього, португальський вплив, як в Бразилії, і французьке, як на Гаїті, що позначилося також на мові. Складність культурних процесів, що відбуваються в Латинській Америці, полягає в трудності самоідентифікації як окремих народів, так і всього регіону в цілому.
Загалом літературу Латинської Америки ми можемо розділити на кілька основних періодів:
Література доколумбового періоду;
Література епохи конкісти (1492-1600);
Розквіт колоніальної літератури (1600-1808);
Література ХІХ ст.;
Модернізм (остання чверть ХІХ ст. – 1910рр.);
Література ХХ ст.
Серед літераторів Колумбії ми можемо назвати небагато тих, що відомі у світі. Хіба що – Хорхе Ісаакс, Хосе Асунсьон Сільва, Гільєрмо Валенсіа, Хосе Аустасіо Рівера і, звичайно, Габріель Гарсіа Маркес.
Найвизначнішим представником колумбійської літератури є Габріель Гарсіа Маркеса. У даній роботі ми розглянули його роман «Сто років самотності». Чи є він похмурою притчею про людство? Звичайно ж немає, не дивлячись на апокаліпсичні ноти фіналу, на міфологічний розмах узагальнень, на всю серйозність розмови про сенс людського життя, не дивлячись на те, що роман, без сумніву, прозвучав як застереження. І трагізму, і серйозності розмови, і застереженню, і апокаліпсичним нотам в романі Гарсіа Маркеса незмінно супроводить сміх. У одному з інтерв'ю Гарсіа Маркес сказав: "Коли-небудь ми візьмемося за розбір "Ста років самотності"
, повісті "Полковникові ніхто не пише"
, "Осяй патріарха"
і тоді побачимо, скільки жартів, забав, веселості, радощі роботи закладено в цих книгах, тому що не можна створити нічого великого ні в літературі, ні в чому-небудь взагалі, якщо не випробовувати щастя, створюючи це, або принаймні не вважати це засобом досягнення щастя". Тому з таким же успіхом можна сказати, що сміху, жартам, грі, забавам у творчості Гарсіа Маркеса супроводить серйозність розмови про вічні, нерозв'язні питання, про людське призначення.
Більш того, розмові про зникнення з лиця землі роду Буендіа, "бо тим пологам людським, які приречені на сто самоти, не призначено з'явитися на землі двічі", сміх супроводить ще і тому, що, всупереч зникненню,
сміх відвіку сприяє переходу із смерті в життя. "Ми бачили, - затверджувало С. Я. Пропп, - що сміх супроводжує перехід із смерті в життя. Ми бачили, що сміх створює життя, він супроводить народженню і створює його. А якщо це так, то сміх при вбиванні перетворює смерть на нове народження, знищує вбивство. Тим самим цей сміх є акт благочестя, що припиняє смерть в нове народження".
Список використаної літератури
1. Гарсиа Маркес Г., Варгас Льоса М. Писатели Латинской Америки о литературе. М., 1982. С. 126.
2. Варгас Льоса М. Амадис в Америке // Писатели Латинской Америки о литературе. С. 314.
3. Земсков В. Б. Габриэль Гарсиа Маркес. М., 1986. С. 63.
4. Леви-Стросс К. Структурная антропология. М., 1983. С. 206.
5. Ильин В. Н. Шесть дней творения. Париж, 1991. С. 20.
6. Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества.М.,1989. С.411.
7. Фрэзер Д. Д. Фольклор в Новом Завете. М., 1985. С. 123-124.
8. Достоевский Ф. М. Полн. собр. соч.: В 30-ти т. Л., 1981. Т. 22, С.92.
9. Пропп В. Я. Фольклор и действительность. М., 1976. С. 188.
10. Голосовкер Я. Э. Логика мифа. М., 1987. С. 36.
11. Цит. по: Истинная свобода. — 1920, № 1. С. 13.
12. Дьяконов И.М Архаические мифы Востока и Запада. М.,1990. С. 33.
13. Эйхенбаум Б. Лев Толстой: Семидесятые годы. Л., 1974. С. 32-33.
14. Кутейщикова В., Осповат Л. Новый латиноамериканский роман. М, 1983. С. 370.
|
