| План
Вступ
Розділ І. Постать Павла Тичини в українській літературі
1.1.Творчий здобуток поета
1.2.Фольклорні джерела ранніх творів Павла Тичини
Розділ ІІ. Кларнетизм ранньої поезії Павла Тичини
2.1. Явище кларнетизму в літературі
2.2. Павло Тичина – новатор
2.3. Рання лірика Павла Тичини – неповторний скарб творчості поета
Висновки
Додатки
Література
Вступ
Павло Тичина – великий український нацiональний поет, у творчостi якого болюче вiдбилася доля українського народу. В iсторiї свiтової лiтератури, мабуть не знайдеться iншого такого прикладу, коли б поет вiддав половину свого життя високiй поезiї, а половину – нещаднiй боротьбi зi своїм генiальним обдаруванням.
Людина високого дару i великих творчих сил, П.Тичина був носiєм i виразником української релiгiйної традицiї. У ньому вона голосно заговорила в переломну добу нашої iсторiї i в ньому найяснiше засяяла – пiсля Шевченка. У ньому вона i перегорiла…
Радянська система не дала йому розгорнутись на повну силу його величезного таланту. Бiльш того, умови сталiнщини деформували цей талант, але навiть те, що вiн створив у перший перiод своєї творчостi, забезпечило йому мiсце серед найбiльших свiточiв людства.
Виняткове музичне обдарування Павла Григоровича допомогло йому створити незабутні твори, неповторність яких відома широкому загалу читачів. Адже таких барв, такої мелодики рядків ми не зустрінемо в поезії інших творців української літератури. Музичність ранніх творів П.Тичини свідчить про рідкісний талант митця та його безмежний політ думки, яка простежується у віршах.
Тому аналiз раннiх поезiй Тичини, визначення їх проблематики, поетики та мотивiв здається важливим i актуальним, особливо за часи вiдродження нацiональної культури, переоцiнки цiнностей, виявлення нацiональних iдеалiв та символiки.
Зв'язок роботи з науковими планами, темами.
Курсова робота пов’язана з проблематикою наукової роботи кафедри української літератури інституту філології Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка.
Об’єктом дослідження є рання поезія Павла Тичини.
Предмет дослідження – риси кларнетизму в ранній творчості поета.
Мета дослідження – з´ясувати причину появи кларнетизму в ранній творчості Павла Тичини, дослідити образність кларнетизмів в поетиці митця.
Завданя даного дослідження:
дослідити життєвий та творчий шлях поета;
розглянути фольклорні джерела ранніх творів Павла Тичини;
з´ясувати особливості явища кларнетизму в літературі;
виявити ознаки кларнетизму в поезіях Павла Тичини;
вивчити особливості ранньої лірики поета;
дослідити ставлення сучасників до поезії Павла Тичини.
Практичне значення – матеріали з даного дослідження можуть бути використані вчителями-філологами, викладачами та студентами філологічного факультету. Творчість Павла Тичини вивчається у 5 класі (згідно програми з української літератури для 12-річної школи).
Розділ І. Постать Павла Тичини в українській літературі
1.1 Творчий здобуток поета
Ім´я Павла Тичини в українській поезії ХХ століття йде безпосередньо за іменами таких велетнів, як Іван Франко і Леся Українка. Спадкоємницький зв'язок творчості Тичини з їхньою спадщиною, так само, як і з спадщиною Шевченка та Грабовського, не потребує, здається, доказів. Є також глибока логіка в тому, що поета, якому судилося стати одним з основоположників української літератури, благословив на славний творчий шлях Михайло Коцюбинський.
Син дяка з Чернігівщини уже з 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та інших. Протягом 1913— 1914 pp. він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє».
Восени 1916 року повертається до Києва і під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки починає писати драматичну поему «Дзвінко блакитне».
У 1918 році вийшла перша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою з ентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини «Замість сонетів і октав», «Плуг», а у 1924 році - збірка «Вітер з України».
У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напівщирості й напіввимушеності, настороженості й страху . У творчості П. Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна в українській літературі, - «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом»[24, 91]. Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і Павлом Тичиною, зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.
У роки Великої Вітчизняної війни Павло Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним з найвизначних творів поета цього періоду була поема «Похорон друга» (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми — свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.
Серед поем Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923року в журналі «Шляхи мистецтва», потім робота над поемою продовжувалась у 1923 - 1934 і 1939 - 1940 роках, а збирання матеріалів тривало до 50-х років). Така надмірна увага до постаті Сковороди не випадкова, адже Григорій Сковорода — духовний батько П.Тичини періоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотесаного», поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, але, на жаль, вже не міг претендувати на епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав».
У галузі історії літератури та критики Павло Тичина залишив по собі значну есеїстичну спадщину. Особливо багато він зробив для розширення й зміцнення інтернаціональних взаємозв'язків української літератури. Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збагативши українське письменство набутками інших літератур.
Ще з юності властиве поетові глибоке відчуття природи почало набувати своєрідних космічних вимірів — можливо, під впливом новітніх науково-філософських віянь часу, що характерне для літератури модернізму. Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у віршах П. Тичини українська природа — така рідна, близька й водночас наче побачена з іншої висоти. Перші твори Тичини дуже схвально були прийняті критикою, зокрема збірка «Сонячні кларнети». Його поезія народилася з духу музики. Саме з духу — а не тільки із зовнішньої звукової форми. Багато поетів інструментували лірику вишуканими асонансами, алітераціями, внутрішнім римуванням і до П.Тичини. Особливої вправності у цьому набули символісти — західноєвропейські (П. Верлен, А. Рембо), російські (А. Белий, В. Брюсов, О. Блок), українські (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка). Поль Верлен навіть проголосив поетичне гасло: «Найперше — музика у слові»!
Була не одна спроба віднести ранні твори П.Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футуризму та імажинізму.
Шедевром інтимної лірики П. Тичини постає твір «Ви знаєте, як липа шелестить...», де важливу роль відіграє паралелізм картин природи і людських переживань. Загальна емоційна тональність, інтонація й прихована ідея цього вірша близькі до твору О. Олеся «Чари ночі».
Помітне місце в творчості Павла Тичини займає вірш «Пам'яті тридцяти», вперше опублікований у газеті «Нова Рада» в березні 1918р. і присвячений пам'яті загиблих у бою з військами Муравйова під Крутами київських студентів, пізніше похованих на Аскольдовій могилі:
На кого взявся Каїн?
Боже, покарай! –
Понад все вони любили
Свій коханий край [26, 272].
Прикро, але цей поетичний реквієм після 1918року аж до нашого часу ніколи більше не друкувався.
Вульгарно-соціологічна критика епохи тоталітаризму зробила все, щоб збіднити творчість Тичини, щоб замовчати або спотворити його шедеври, окарикатурено виставляючи в школі, перед школярські наївні очі якісь і справді невдалі рядки поета.
Сьогодні, на щастя, поет повертається до читачів неушкодженим, незнівеченим, повертається до нас той, кому доступно було пізнати божественну красу гармонійності світу, відчути весь трагізм епохи, зіткнення сил світлих, творчих і чорних, руйнівних в їх вічнім борінні.
1.2 Фольклорні джерела ранніх творів Павла Тичини
Творча спадщина поета — унікальне явище в історії національної культури. Сучасний літературознавець С. Гальченко переконано стверджує: «Творча особистість Павла Григоровича Тичини була багатогранною і складною. Він належав до тих великих талантів, які, за словами самого поета, не «замикаються в магічні кола», а дослухаються до голосу людства. Його поетичні твори в перші пореволюційні роки викликали не тільки захоплення, але й заздрість і навіть озлобленість деяких читачів та соратників по перу»[3,3].
Павло Тичина мав свої джерела. «Зокрема віртуозний смисловий поліфонізм поезій вторував на давньоукраїнське та церковне багатоголосся, зокрема на твори Д.Бортнянського та М.Березовського, які вразили поета на співанках у Троїцькому хорі»[13, 6]. То ж не дивно, що його лірика «будувалася» за принципом музичних п’єс, актуалізувала хорові партії.
Тема більшості ранніх творів П. Тичини — ліричний герой і природа. «Природа для поета, — вважає Л. Новиченко, — щось незмірно більше, ніж простий фон подій, які він змальовує, ніж звичайний пейзаж: до неї, наче до близького друга, він іде з своїми радощами і сумом, в осягненні її гармонійних законів він знаходить духовне визволення ... Серед лугів і гаїв, спостерігаючи, як «женуть вітри, мов буйні тури», як «тополі арфи гнуть», — він, за його власним визнанням, ставив у душу світлий парус, «бо в мене в серці сум». І це зовсім не було позою, прийомом, літературною умовністю...» [17,24].
Особливе уміння молодого поета побачити, почути найтонші порухи рідних краєвидів, перейнятися гармонією світу, відчути себе вагомою часточкою Всесвіту, майстерно втілити все в поетичних образах і формах відзначала більшість дослідників його творчості.
За спостереженнями Михайлини Коцюбинської, у творчості П. Тичини прадавні фольклорні традиції так химерно сплітаються із сучасною асоціативною розкутістю, що забезпечує чисте й сильне, глибоке й щире звучання поетичного голосу майстра. «На тлі характерних для початку XX ст. і для першого радянського десятиліття яскравих спалахів розкутої енергії поетичного слова засяяла геніальна поетична індивідуальність молодого Тичини (особлива сила експресії поетичного слова, глибока мистецька трансформація фольклорної образности). Здавалося, ось він, той жаданий у новітній українській поезії митець — «І Зевс, і Пан, і Голуб-дух» у своїй державі Поезії» [15, 262-263].
Про глибоко національний художній світ, створений П. Тичиною, зокрема у збірці «Сонячні кларнети», Л. Новиченко говорить: «Це підтверджується, зокрема, його кревною спорідненістю з світом української народної поезії. Фольклорне начало в Тичини просвічує у всьому — в образах, у лексиці, в ритміко-інтонаційному ладі вірша. Іноді народнопоетичні елементи автор використовує у, так би мовити, «готовому» вигляді (як, скажімо, поетична форма «Думи про трьох вітрів»), але здебільшого поет з великою винахідливістю і сміливістю по-своєму перетворює традиційні образи і мотиви, збагачуючи їх, сповнюючи новим змістом»[17, 38].
Дослідження народнопоетичних джерел творчості П. Г. Тичини багатьох учених-фольклористів, літературознавців переконують, що поет глибоко знав творчість рідного народу, в якій відбилися звичаї та обряди, світобачення, етика й естетика, знав глибоко її досконалу поетику й у міру своїх творчих потреб і естетичних уподобань користувався скарбницею фольклорних засобів. Звертання письменника до народнопоетичних традицій стимулювало зростання його майстерності, надавало його творам виразно національних ознак.
Про органічний зв'язок ранніх віршів П. Тичини з народною творчістю констатує більшість дослідників. Особливо виявляється він у творах збірки «Сонячні кларнети»: «Гаї шумлять», «Арфами, арфами...», «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці», «Енгармонійне», «У собор», «А я угай ходила», «Пастелі», «Одчиняйте двері», «Хор лісових дзвіночків» і, нарешті, «Дума про трьох вітрів».
З цього приводу В.Бойко зазначає: «Для Тичини характерне найтонше відчуття слова, всіх його нюансів. Поет немовби володіє даром чарівника у доборі мистецьких засобів до своїх творів. Що не вірш — то нова зустріч з прекрасним, відкриття нової грані своєрідного таланту» [2, 211].
Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у вірші П. Тичини природа. її життєвий рух, ритм, мінливість передано за допомогою дієслів шумлять, біжать, гуде, пряде, мріє, горить-тремтить
. Ліричний герой поезії дуже чутливо сприймає навколишній світ, вловлюючи і «найтихіший шепіт трав», і дзвін далекий, що «пряде думки над нивами», в якому він « купається, мов ластівка»; його око милує замріяний гай над річкою і золотий край неба, йому любо слухати музику ріки. Радість огортає його від відчуття єднання з такою красою, емоції переповнюють душу, тому й не встигає поет повно передати словами те, що малювала його свідомість, творив його внутрішній світ — цим вчені пояснюють уривчасту мову поезії П. Тичини як свідчення схвильованості митця. «Народна пісня…при всій своїй, здавалося б, простоті, при уважному вивченні, часто-густо виявляється продуктом витонченої словесної майстерності, — вважає академік О. Білецький, — а Тичина, дерзаючи й новаторствуючи, не відривається від своєї первісної основи — народної творчості» [1, 26-27].
Розділ ІІ. Кларнетизм ранньої поезії Павла Тичини
2.1 Явище кларнетизму в літературі
«Кларнетизм — термін, запропонований Ю. Лавріненком та В.Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П.Тичини і походить від назви його збірки "Сонячні кларнети" (1918). Кларнетизм вказує на "активно ренесансну одушевленість життя" (Ю.Лавріненко), перейняту енергійними світлоритмами, сконцентровану у стрижневій філософській "ідеї всеєдності", витворюючи поетичний всесвіт достеменної "гармонії сфер" на рівні космогонічних концепцій та втаємничення в істину Вічно Сутнього, органічної єдності "мікрокосму" та "макрокосму", суголосному ментальному "кордоцентризму" та антеїзму.»[18, 163]Особливе місце в синкретичному кларнетизмі посідає панмузична стихія, котра приборкує хаос, постаючи домінантним принципом тичининської поетики, в якій відбився критично переосмислений досвід народної пісні та символізму. Натякаючи на один із посутніх ключів свого поліфонічного стилю, поет зазначав: "Хто на партитурі читати не вміє, тому годі що-небудь у природі розібрати". Кларнетизм здійснив синтез мистецтв, чого прагнули романтики і модерністи (Новаліс, А.Рембо, Р.Вагнер, О.Скрябін та ін.), на цьому шляху зазнали невдачі авангардисти, зокрема, зорієнтований на штучне "поезомалярство" М.Семенко. Синтетичне мислення схильного до "кольорового слуху" та "слухового кольору" П.Тичини ("Арфами, арфами...", "Гаї шумлять...", "Пастелі" та ін.) зумовлювало одночасну "мальовничу музичність" і "музичну мальовничість" його лірики, що перебувала у потужному полі синестезії, в єднанні семантичних ядер у цілісну структуру. Українська поезія у перспективі метафоричної концепції кларнетизму вступала у новоякісну фазу, долала інформативно розріджену, атомарну, хоч версифікаційно досконалу практику минувшини, спростовувала поширену від народницьких часів легенду про літературну форму як несерйозну "забавку" "гулящих людей", актуалізувала майже весь приступний їй версифікаційний інструментарій, потенціювала шляхетні риси національного "аристократизму духу" тощо. Водночас кларнетизм виявився містком, що перекидався від ідейно-естетичних, почасти врізнобіч спрямованих пошуків попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося в жодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм щасливо переплітався з елементами авангардизму, імпресіонізму, імажинізму, про що поет писав у щоденнику, а разом з тим — і неоромантизму, неореалізму та необароко. Вони проявлялися в його доробку, але не в чистому вигляді, а в мірі естетично пережитої сув'язі. При цьому відбувалося спостережене Л.Новиченком змагання між "артистичним лаконізмом", сильним своєю "образною сугестією", та формами "риторично-декламаційного вірша", які, на жаль, у пізнішій творчості поета переважили, стали панівними, позбавивши її енергії кларнетизму.
«В українській ліриці кларнетизм — явище одиничне і неповторне, водночас вузлове в еволюції естетичної та національної свідомості.»[18, 163] Здавалось би, перед естетичною програмою кларнетизму розкривалися реальні перспективи саморозгортання у сподіваний часопростір. Однак світлоритм першої збірки П. Тичини затьмарювався темними лиховісними символами ("два чорних гроби і один світлий" та ін. у "Золотому Гомоні", "Одчиняйте двері...", "Скорбна Мати" і т.п.), навіяними реаліями нещасливих для України визвольних змагань 1917-1921років, зокрема громадянською війною. Аристократичний дух кларнетизму не переносив егалітарних консонансів, що загрожували гармонії "музики сфер", був виразом духотворчої ідеї всеєдності, що втілювала в собі рух від конкретно-чуттєвої та морально-етичної природи, розгортав перспективу оновлення людини, тому вплив тичининського кларнетизму на українську літературу ХХ століття виявився одним із визначальних.
2.2
Павло Тичина – новатор
Музичність Тичинина — особливого типу. Музичність для нього — не прикраса, а принцип світобачення. Зрештою, не просто атрибут, а сама сутність божественного Абсолюту: «Навік я взнав, що Ти не Гнів,— Лиш Сонячні Кларнети»[26, 9]. Напевно, невипадково поет обрав з усього оркестрового арсеналу кларнети, інструмент глибокий та ніжний, здатний відтворити будь-що — джаз, класику, естрадну музику чи поховальну відправу. Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішому її значенні.
«Кожного великого митця історія нагороджує гучним найменням, у якому відбивається сутність його творчості. Шевченка вона назвала Кобзарем, Пушкіна - сонцем російської поезії, Франка - Каменярем, Горького - Буревісником, Лесю Українку - поетесою-другом робітників, Коцюбинського - сонцепоклонником.
Новатор! Так вслід за Горьким нарекла історія Тичину, виділивши цим самим одну з найяскравіших рис його творчості»[6, 5]. Він зумів піднятися до вершин, яких не змогли дістатися його попередники.
Талант Павла Тичини – це справжній могутній скарб, що збагатив художню скарбницю творами правдивими, щирими, неповторними.
«Новаторство для Тичини - одна із закономірностей розвитку мистецтва. Воно знаходиться в діалектичному зв'язку з такими поняттями, як класовість, народність» .»[6, 7] Поняття новаторства Тичина розглядав у зв'язку з традиціями. Продовження, розвиток передових традицій - це одне із джерел новаторства.
Призначення митця-новатора поет вбачав у тому, щоб прискорювати рух до щасливого майбутнього. «Тичина підкреслював:
"Новаторство народжується на шляхах служіння суспільству"»[6, 7]. Цій священній меті завжди служила творчість Тичини.
1918 рік став поворотним пунктом у мистецькій долі Павла Тичини. Перша збірка віршів "Сонячні кларнети" принесла йому заслужену славу і визнання. Вона стала значною подією в українській літературі, ознаменувавши появу нового таланту, яскравої художньої індивідуальності. На літературну ниву вийшов поет-лірик, котрий своєю майстерністю, щирістю і задушевністю, любов'ю до життя і людини примушує згадати великі імена Пушкіна, Шевченка,
Лермонтова, Франка, Лесі Українки.
Основу збірки становлять вірші, написані у дожовтневі часи.
Більшість з них присвячено темі природи, кохання. Поет не лишався байдужим і до суспільних явищ. Показовим для розуміння його ідейно-світоглядного і мистецького зростання є твори про революційні події 1917 року. У збірці відчутні імпульси громадянськості, що йшли від традицій демократичної літератури. Але це зовсім не означає, що
Тичина піднявся в розумінні процесів класової боротьби на рівень таких своїх сучасників, як Іван Франко, Леся Українка, або таких своїх учителів, як Коцюбинський чи Горький. Для поета було іще багато неясного в суспільній боротьбі. У його світогляді проявлялись суперечливі риси. І, незважаючи на це, "Сонячні кларнети" відіграли важливу роль у розвитку української поезії.
Поява "Сонячних кларнетів" сповістила світ про прихід у літературу Павла Тичини - видатного майстра слова, який з великою художньою силою виразив красу нового дня. Не раз відзначався високий художній рівень цієї збірки, з появою якої відкрився для читачів новий "сонячнокларнетний" світ, сповнений буянням радісної природи, наскрізь пронизаний сонячною музикою.
Багато дослідників відзначають музичність "Сонячних кларнетів" як найхарактернішу особливість цієї збірки.
Теоретики і практики символізму не раз висловлювалися на кшталт того, що "поезія є внутрішня музика" і що "музика - скелет поезії".
Основа художнього успіху П.Тичини полягає в тому, що він, вбираючи, як губка, в свою художню систему найосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX - початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно поет зберіг те основне, чого не могли зберегти символісти, - образну сутність слова. Більше того, Павло Тичина зробив те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися декаденти - знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. Поет досяг такого синтезу саме тому, що "озвучував" поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Ось один із найпоказовіших прикладів такого "озвучування":
Гаї шумлять -
Я слухаю.
Хмарки біжать -
Милуюся.
Милуюся - дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде -
Іздалеку.
Думки пряде -
Над нивами.
Над нивами - приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.[26, 11]
Аналізуючи механізм сприйняття музичних тропів "Сонячних кларнетів", можна помітити, що центральним, найактивнішим подразником, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слово, що означає певне музичне чи звукове поняття, - арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта. Наприклад:
Горить - тремтить ріка,
як музика.
[26,11]
Арфами, арфами
-
Золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними
… [26,13]
Слухаю мелодій
Хмар, озер та вітру.
Я бриню, як струни
Степу, хмар та вітру… [26,15]
Подивилась ясно - заспівали скрипки
! [26,17]
Кожне виділене слово є ключовим при сприйнятті фрази - без нього вона не зрозуміла. І тому текстові фрагменти, в яких смислова вага сконцетрована на словах, що позначають музично-звукові поняття, випромінюють складний комплекс асоціацій, серед яких домінуючими є музикальні.
Поет широко користувався методом передати словом своє синестезичне сприйняття звуку. В цьому була певна художня доцільність: він знайшов лаконічний і місткий спосіб характеризувати звук. "Сонячні кларнети", "арфами, арфами золотими", "сміх буде, плач буде "перламутровий", "в чорному акорді", "синє брязкання кадил", "зелений гімн" - характер усіх цих тропів є виразно синтезичним.
Досить часто П. Тичина оживлює звуки, надає їм виразної емоційної характеристики:
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони…[26,23]
Прихід весни, "запашної, квітами-перлами закосиченої", славить Тичина і в поезії "Арфами , арфами...". Емоційний настрій поезії забезпечується світлою і ніжною гармонією барв та звуків у природі, описуваній автором, насиченістю поезії музичними пісенними образами, алегоричними художніми деталями, специфічною ритмікою. Римування у вірші обіймає рядки двох різних строф: самодзвонними - ніжнотонними, з переливами - там за нивами. Важливе значення для ритмомелодики твору мають і внутрішні рими: золотими - голосними, поточки як дзвіночки. Такі засоби надають віршеві особливої мелодійності, ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням.
У чому ж полягає першопричина виняткової музикальності поезій першої збірки П. Тичини? У природі людського обдарування. Талант П. Тичини, в якому геніально поєднані абсолютний музикальний слух, здатність до синестезично-асоціативного сприйняття дійсності і найтонше відчуття слова - явище рідкісне.
У своїй музикальності поет настільки самобутній, що його неможливо наслідувати. Він недоступний для епігонів найвищої кваліфікації.
Крім того, музикальний талант Павла Тичини - талант розвинений.
Підхід автора "Сонячних кларнетів" до музики - це не підхід аматора (хай навіть і дуже здібного), а професіонала, який віддав музиці багато років життя. В ранньому дитинстві він був постійним учасником монастирського хору, в молодості - керівником і диригентом одного з кращих хорів Києва. Павло Тичина грав на багатьох музичних інструментах, сам складав музику. Звідси, очевидно, і походило бажання ввести в поетичний текст музику, бажання, яке призвело до справжнього мистецького успіху.
Наділений рисами вродженої панмузичності, Павло Тичина сам помітив, що мислить піснями, що головний матеріал для поета – це звук. Але ніщо не виникає з нічого. Адже митець спирався й на досвід попередників-модерністів, які також намагалися якомога більше наблизитись до музики. Поліритмічна, гармонійно цілісна стихія поезії Павла Тичини, народженої в дусі музики, засвідчила не просто винятковий талант поета, а й професійного музики, навіть можна сказати диригента, який збагачував українську літературу музичнии принципами, очищав від консонансів, адже не міг терпіти «дефекти музичного слуху», вважав їх вадами мови і стилю. «Він здійснив проект пріоритетизації музики та поезії в мистецтві як достеменно можливого знання, започаткований єнськими романтиками, А.Шопенгауером, Ф.Ніцше, втілюваний у життя Р.Вагнером, П.Верленом, українськими «молодомузівцями», М.Вороним та О.Олесем, водночас спромігся на органічний синтез мистецтва на противагу авангардистам, зокрема М.Семенку, що зазнав у цьому творчої невдачі»[13,6].
Здатність синтетично мислити Павло Тичина виявив у собі ще в пору навчання у Чернігівській семінарії, а вдосконалювати її зміг під впливом такого педагога, як О.Архангельський, що схилявся до поєднання музики та літератури. У нарисі «На крилах пісень» поет зізнавався, що звуки, торкаючись його вуха, лягали перед очима барвами. Павло Тичина був схильний до так званого кольорового слуху і мав здатність по-своєму трактувати тони. Тому небезпідставно стиль поета був названий кларнетизмом (Ю.Лавріненко,В.Барка). Кларнетизм виявився переходом від ідейно-естетичних стильових тенденцій попередніх поколінь до синтетичного типу творчості, який не вкладався у жодну стильову течію, адже у Павла Тичини символізм досить добре поєднувався з елементами авангардизу, неоромантизму, імпресіонізму, неореалізму та необароко, а також сприяв усуненню залежності від стороннього впливу. Також кларнетизм може сприйматися і тим переходом від прірви небуття до відродження України, якій невідомий кращий «смисловислів», аніж «необарокова парабола «Золотого Гомону», осяяна ентузіазмом духовного воскресіння та історіософічного націотворчого дійства» [13,7]. Отже, кларнетизм Павла Тичини залишився в українській літературі явищем неповторним, відкриваючи перед нею нові обрії.
Порiвнюючи “Сонячнi кларнети” з iншими збiрками, В. Стус зазначає: "У свiтi “Сонячних кларнетiв“ людину було возвеличено в космiчному масштабi, там iснувала гармонiя людини i всесвiту. Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цей макрокосм сонячнокларнетнiвського перiоду, перетворюється на iнфузорiю, життєве призначення якої – свято дотримуватись своєї орбiти i великого закону. В цьому новому Тичининому космосi людина стає в’язнем, рабом iсторичного процесу" [24,16].
Рядки “Сонячних кларнетiв” сповненi музикою, ритмикою, рухом, що вiдображається у самiй побудовi строф з чергуванням голосних, наголосiв та рiзноманiтних ритмiв.
Сковорода писав про розчинене музикою повітря; про вселенську музику, що бринить над свiтом, писав О. Блок. Ще задовго до Сковороди i Блока про “музику небесних сфер” говорили пiфагорiйцi. Їм уявлялися велетенськi струни мiж землею та планетами, якi виграють могутню надсвiтню мелодiю. З музикою та музичнiстю порiвнювали свої поезiї французькi символiсти Верлен, Малларме, Рембо.
Хто створив це диво? Бог: Зевс: Чи пан? Хто?
Не Зевс, не Пан, не Голуб – Дух,
Лиш Сонячнi Кларнети
У танцi я, ритмiчний рух
В безсмертнiм – всi планети. [26, 9]
Людина, поет у цiй свiтовiй музицi – лиш частка, лиш звук неусвiдомлений. Як людина усвiдомлює себе, своє мiсце у свiтовiй музицi – так i сама стає творцем i диригентом її. I якщо ранiше вона не думала про своє “я”, а лише про Боже, надлюдське “ти”, то зараз вона бачить своє мiсце у всьому свiтовому оркестрi.
Я був не Я. Лиш мрiя, сон.
Навколо – дзвоннi згуки,
I пiтьми творчої хiтон,
I благовiснi руки.
Прокинусь я – i я вже Ти:
Над мною, пiдо мною
Горять свiти, бiжать свiти
Музичною рiкою [26, 9]
У цьому вiршi – ключ до самих основ свiторозумiння поета, його свiтобачення i до загальної картини Всесвiту в його уявi. Новiтнiй мiф про всезагальний свiтлозвук, свiтлоритм, що творить музику «Сонячних кларнетів».
Мотиви свiтла у творчостi Павла Тичини неможливо вiдiрвати вiд музичних мотивiв. Вони одне – єдине. Це єдиний свiтлозвук, який не можна розкласти на складовi. Iнколи навiть важко зрозумiти, де закiнчується музика i починається звук. Вони всюди: їм немає нi кiнця, нi початку.
Коливалася флейтами
Там, де сонце зайшло… [26, 37]
Моя пiсне, вогниста, шалена
(Креше небо i котить свiй гнiв),
Ах, розбийся на свiтлi акорди,
Розридайсь – i затихни, як грiм…[26, 21]
Поезiя, творчiсть повинна бути безкорисною, iти вiд серця, дарувати людям тепло, зiгрiвати їхнi замерзлi душi. Але не вiдчуває в їхнiх очах поет енергiї сонця, енергiї вiдродження. А без цього сонячного духу не прийняв би, мабуть, спасiння з рук самого Христа “Я – сонцеприхильник, я вогнепоклонник…”, бо вiрив у його всеочищаючу силу. Лише сонце здатне запалити людськi серця до нового життя ,“лиш Сонячнi Кларнети”.
І в подальшій творчості поет ще не раз "повінчував" слово і музику. Його твори зазвучали бетховенськими акордами могутнього "Плуга", і леонтовичівською співучістю лірики, і шопенівськими Ритмами "Похорону друга", і всією нескінченною симфонією, яка в історії людської поезії названа поезією Тичини.
Та найбільша нагорода - вдячна пам'ять нащадків…
2.3 Рання лірика Павла Тичини – неповторний скарб творчості поета
Говорячи про особливість поетичної творчості Тичини, Максим Рильський відзначав, що найкраща характеристика її у виразі — "музична ріка", що "Тичина і пісня — брат і сестра", що коли багатьох поетів називаємо за трафаретом "співцями", то для Павла Григоровича слово "співець" — найприродніший епітет. Підтвердити цю думку можна вже прикладами з ранніх віршів поета, які ввійшли до першої його збірки "Сонячні кларнети".
Усе в нього (П.Тичини) співає і звучить: земля - орган, співає стежка на городі, і весь город - суцільний зелений гімн, ріка тремтить, як музика; прихід красуні весни ліси зустрічають голосними самодзвонними арфами; верба над дорогою вбирає дзвінкі струни дощу; душа самого поета немов та самотня верба, що перебирає "струни вічності", вона дзвенить, мов струни степу, хмар і вітру, в ній — "і бурі, і грози, й рокотання ридання бандур".
Основне, чим приваблюють поезії збірки, — це юна, весняна свіжість, легкокрила радість у поєднанні з молодим завзяттям і бадьорістю. І лише іноді в цей світлорайдужний мажорний тон вливаються журливі нотки.
У вірші "Гаї шумлять" переважають життєрадісні, оптимістичні мотиви. Вчитуючись у поезію, чуєш звуки замріяних гаїв, голублячий шепіт трав, ніжний голос закоханого героя. Інтонація вірша м'яка, милозвучна, відповідає настроєві ліричного героя.
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся — дивуюся,
Чого душі моїй
так весело…[26,11]
У ранній поезії П.Тичина не порушує важливих питань соціальної дійсності, а відбиває лише переживання і настрої, навіяні природою, коханням, філософськими роздумами. Бадьорість, життєрадісність, окриленість, свіжість — найпривабливіші мотиви ранньої лірики Павла Тичини.
Спiвочий талант поєднався з винятковими музичними здiбностями, а його захоплення живописом поступилося лише перед поетичним даром. Так на лiтературному небосхилi Украïни спалахнула зiрка, що за силою i красою свого сяяння стала гордiстю украïнськоï лiтератури. У ïï iсторiï постать спiвця "Сонячних кларнетiв" не має собi рiвних за глибиною осягнення свiтовоï гармонiï й дисонансiв, за емоцiйнiстю, символiкою та оригiнальнiстю віршування.
Висновки
Внаслідок проведеного дослідження ми можемо зробити висновок, що:
Павло Тичина - український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Син простого селянина з Чернігівщини піднісся до висот людського духу. І йому відкрилися прості й вічні істини історії: будь-яке насильство згубне, особливо те, яке прикривається демагогічними гаслами. Юний Тичина писав унікальною, єдиною у світі мовою свого серця. Він був від Бога наділений дивовижною здатністю чути і Музику Космічної Безмежності, і тихі, невідомі іншим, голоси Природи, яка була для нього єдиним цілим; він не ділив її на живу і неживу. Павла Тичина – автор поетичних збірок «Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі», «Вітер з ураїни».
Павло Тичина мав свої джерела. Поліфонізм своїх поезій митець запозичив з давньоукраїнського та церковного багатоголосся, зокрема на твори Д.Бортнянського та М.Березовського, які вразили поета на співанках у Троїцькому хорі. То ж не дивно, що його лірика будувалася за принципом музичних п’єс, актуалізувала хорові партії. Досить вагомо впливала українська народна пісенність та рідна мова.
Кларнетизм — стильова якість синтетичної лірики раннього Павла Тичини, яка походить від назви його збірки «Сонячні кларнети». Термін, запропонований Ю. Лавріненком та В., вказує на активно ренесансну одушевленість життя, перейняту енергійними світло ритмами. Особливе місце в синкретичному кларнетизмі посідає панмузична стихія, котра приборкує хаос, постаючи домінантним принципом тичининської поетики, в якій відбився критично переосмислений досвід народної пісні та символізму. Кларнетизм здійснив синтез мистецтв, чого прагнули романтики і модерністи.
Музичність Тичинина — особливого типу. Музичність для нього — не прикраса, а принцип світобачення. Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найунівер-сальнішому її значенні.
Говорячи про особливість поетичної творчості Тичини, Максим Рильський відзначав, що найкраща характеристика її у виразі — "музична ріка", що "Тичина і пісня — брат і сестра", що коли багатьох поетів називаємо за трафаретом "співцями", то для Павла Григоровича слово "співець" — найприродніший епітет. Підтвердити цю думку можна вже прикладами з ранніх віршів поета, які ввійшли до першої його збірки "Сонячні кларнети".
Поезія тичини – це суцільний спів та музика, де кожна частина цього світу має вагоме значення у музичній композиції землі. Основне, чим приваблюють поезії збірки, — це юна, весняна свіжість, легкокрила радість у поєднанні з молодим завзяттям і бадьорістю. І лише іноді в цей світлорайдужний мажорний тон вливаються журливі нотки.
Рядки “Сонячних кларнетiв” сповненi музикою, ритмикою, рухом, що вiдображається у самiй побудовi строф з чергуванням голосних, наголосiв та рiзноманiтних ритмiв.
Отже, поставлена мета досягнута, завдання виконані.курсова робота заслуговує на увагу в подальших дослідженнях даної теми.
Додаток
У ході роботи над даною темою був проведений дослід, мета якого – спостерігати та проаналізувати асоціації та емоції читача, що супроводжують читача під час читання поезії Павла Тичини.
Ось результати, які ми отримали.
«Танцюють згуки на дзвіниці,
І плаче дзвін…» [26, 22] – асоціації: звучить мелодія органу.Сум, самотній цвіт яблуні. Плач скрипки.
«Гей над дорогою стоїть верба,
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все вітами хитає, наче сумно мовить:
Журба, журба…
Отак роки, отак без краю
На струнах Вічності перебираю
Я, одинокая верба.» [26, 24] - асоціації: фортепіано. Журлива, повільна і легка мелодія. Гармонійне поєднання елементів природи з внутрішнім станом автора. Філософські роздуми над життям.
«Ми дзвіночки,
Лісові дзвіночки,
Славим день.
Ми співаєм
Дзвоном зустрічаєм:
День!
День.» [26, 51] – асоціації: музичний трикутник. Звуки легкості, милозвучності. Срібні передзвони. Трелі.
«Гаї шумлять -
Я слухаю.
Хмарки біжать –
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй так весело.» [26, 11] – асоціації: сопілка. Легке і сонячне навіювання. Піднесення настрою. Літо. Радість.
«Арфами, арфами –
Золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.» [26, 13] – асоціації: мальовничість, весна, все молоде, запашне, переливається звуками співучої арфи. Тонкість і чарівність весни – тонкість струн арфи.
Висновок: музичність поезій Павла Тичини викликала захоплення не лише в часи їх творіння, але й майже через дві сотні років. Це свідчить про те, що сучасний читач може не лише прочитати твір мистецтва, але й «почути», відчути його в собі. Тому це ще раз доводить майстерність Павла Тичини не лише на поетичній ниві, але й як обдарованого музиканта. Слова в поезіях – це не просто слова, а ноти, звуки музичних інструментів.
Література
1. Білецький О. Павло Тичина. – У кн. П.Тичина, твори в 6т., Т.1. – К.: Рад.письменник, 1961. – 391с.
2. Бойко В. Поетичне слово народу і літературний процес. – К.:Наук.думка, 1965. – 336с.
3. Гальченко С.А. Грані великого таланту: До 100-річчя від дня народження П.Г.Тичини. – К.: Знання, 1990. – 48с.
4. Гальченко С.А. Текстологія поетичних творів П.Г.Тичини. – К.: Наук.думка, 1990. – 130с.
5. Гельнюк С. Павло Тычина. Очерк поэтического творчества. – М.: Худож.лит., 1974. – 280с.
6. Губар О.І. Павло Тичина. Літературно-критичний нарис. – К.:Рад.письм., 1981. – 258с.
7. Гуменюк В. Творчість П.Тичини в контексті мистецьких віянь його доби// Дивослово. – 2005. - №5. – С.56-60.
8. Донець Г. Славень Україні. З нагоди 80-річчя виходу в світ «Сонячних кларнетів» П.Тичини// Освіта. – 1989. - №44-45. – С.10 – 11.
9. Дроздовський Д. Під знаком саморозп´яття. Роздуми про феномен Тичини – поета і людини// Українська мова. – 2006. – 7 лютого. – С.13.
10. Дунай П. Павло Тичина – знакова постать розчахнутої доби// Українська мова та література. – 2004. - №19. – С.3 – 9.
11. Клочек Г. «Душа моя сонця намріяла…»: Поетика «Сонячних кларнетів» Павла Тичини. – К.: Дніпро, 1986. – 367 с.
12. Клочек Г. Художній світ поезії Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить…»// Дивослово. – 2007. - №11. – С.53 – 60.
13. Ковалів Ю. Кларнетизм Павла Тичини – нереалізована естетична концепція// Слово і час. – 2003. - №1. – С.3 – 8.
14. Коцюбинська М. З любов´ю і болем. Спогади про П.Тичину// Українська мова та література. – 2001. - №4. – С.1 -3.
15. Коцюбинська М. Мої обрії. В 2 т., Т.1. – К.: Дух і література, 2004. – 336с.
16. Логвіненко Н. Вивчення фольклорних джерел ранніх творів Павла Тичини. 5 клас// Українська література в ЗОШ. – 2006. - №3. – С.21 – 32.
17. Новиченко Л. Поезія і революція. – К.: Дніпро, 1968. – 279с.
18. Оліфіренко С.М., Оліфіренко В.В., Оліфіренко Л.В. Універсальний літературний словник-довідник. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2007. – 432с.
19. Опанасюк І. Павло Тичина – незламний співець краси рідної природи і народу// Українська література в ЗОШ. – 2006. - №12. – С.29 – 31.
20. Павло Тичина. Життя і творчість в документах, фотографіях, ілюстраціях/ Упор. В.І.Грунічев, С.М. Шаховський. – К.: Рад.школа, 1974. – 263с.
21. Сипливець С. Ідея вселенської гармонії у збірці Павла Тичини «Сонячні кларнети»// Дивослово. – 2007. - №11. – С.61 – 63.
22. Співець єдиної родини: статті, есе, спогади, худ.твори про П.Тичину. – К.: Рад.письменник, 1981. – 303с.
23. Старченко Н.І. П.Тичина. Пейзажна лірика// Все для вчителя. – 2000. - №3. – С. 34 – 36.
24. Стус В. Феномен доби (Сходження на Голгофу слави). – К., 1993. – 96с.
25. Тичина П. Про мистецтво і літературу. Збірник. – К.: Мистецтво. – 1981. – 286с.
26. Тичина П.Г. Сонячні кларнети: Поезії/ Упоряд., підгот. текстів, примітки С.А.Гальченка. – К.:Дніпро, 1990. – 399с.
27. Фасоля А. Поезія Павла Тичини крізь призму світобачення поета//Рідна школа. – 2001. – №2. – С. 53 – 55.
28. Шаховський С.В. В майстерні поетичного слова. Лірика Павла Тичини.– К.: Худ.літ., 1958. – 250с.
29.
|
