Реферат: Українська література XI—XII століть

Реферат на тему:

„Українська література XI-XII століть”

Найдавніша писемна література на нашій землі постала на основі двох джерел: усної словесності, твореної продовж попередніх віків, а з прийняттям християнства — із засвоєння візантійсько-болгарського культурного експорту. Про залишки найдавніших епічних сказань, билинну творчість, календарно-обрядову, епічні уривки, які увійшли до "Повісті врем'яних літ", я докладно оповів у своїй книзі "Мисленне дерево", яка вийшла в Києві в 1989 р., і тут повторюватися не буду. Можна вважати цю книгу продовженням тієї: там досить, наскільки змога, повно окреслено те із язичницької української літератури, що дійшло до нашого часу. Про загадкову "Велесову книгу" я спеціально висловився у статті, надрукованій у журналі "Хроніка-2000"[1] . Про явище билинотворення я докладно оповідаю в книзі "Українські билини" (К., 2003; друге видання — 2004).

Система жанрів Київської Русі-України (термін "Україна" вперше зафіксовано в Іпатівському літописному зводі під 1185 і 1189 роками) не була широка: література, творена для потреб християнської церкви грецького обряду, морально-навчальні твори, проповіді, агіографічні писання (житія святих), тлумачення Святого Письма, полемічна література, апокрифічна, переклади окремих книг Біблії, підручні книги для шкільного навчання, служебка та світська література (остання часто вбирала в себе твори духовні, але творилися вони для світських потреб), літописи, героїчні піснеспіви, які часом входили у літописи як складова їхня частина, й переклади творів з арсеналу візантійської та західноєвропейської літератур (як, наприклад, "Олександрія"). Дуже часто ця література анонімна (літописи анонімні тому, що є фактично збірниками писань різних авторів), але іноді твори мають індивідуальний характер, інколи знаємо їхнього автора. Властивістю деяких творів є те, що їх важко приписати конкретному часові, бо укладалися й творилися продовж десятиліть, тобто в різних редакціях (повніших і коротших), доки не здобували свого остаточного канонічного вигляду.

Фактично ця література з'явилася в XI ст., і до нашого часу, ясна річ, дійшли її тільки окрушини, які й спробуємо тут розглянути.

Найдавнішими пам'ятками вважаються такі. "Номоканон, або Кормча книга" — це збірник постанов і норм, прийнятих візантійською церквою від апостольських часів до останнього вселенського собору, з поясненнями; входило сюди і світське візантійське законодавство. "Руська правда" — це звід законів Київської держави, отже художньої літератури ці твори не стосуються. Відтак найдавнішим оригінальним твором треба вважати "Слово про закон та благодать" Іларіона[2] , складене у міжчассі 1037—1050 рр., за жанром своїм це проповідь. Іларіон був київським митрополитом, поставленим без участі царгородського патріарха. Вже в той час існувало два типи проповіді: повчання й протопанегірик із прославленням якоїсь значної особи, тут маємо проповідь-похвалу. Саме на цій основі деякі дослідники вважають, що "Слово про закон і благодать" — це твір віршовий.

Про те, що проповідь у той час могла здобувати віршову структуру, свідчать проповіді Кирила Турівського; отже, вона проказувалася (можливо, речитативом) як напівспівний твір, хоч у даному випадку зробити остаточний висновок важко: поетична структура тут хоч і можлива, але ще невиразна.

Загалом, щоб установити поняття поезії в тому часі, треба спеціально на цій проблемі зупинитися, бо досі як поетичний твір Київської Русі-України розглядалося лише "Слово о полку Ігоревім", ніби унікальна пам'ятка давньої поезії і майже ніколи — у контексті розвитку поезії в той час, хоч іще О. Потебня, а за ним Іван Франко висловили резонну думку, що коло поетичних пам'яток у тому часі було ширше. Так, перечитуючи "Повість врем'яних літ", І. Франко писав: " Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, я переконався, що вони майже всі... зложені віршами, не силабічними, а тонічними з нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, так званим музичним розміром"[3] .

Виходячи з цієї тези у ряді останніх видань коло поетичних пам'яток того періоду було розширене. До "Антології української поезії", том І, що вийшов у Києві в 1984 р., мною було введено "Хвалебну пісню Борису і Глібу" з "Повісті врем'яних літ", "Слово в неділю по Великодні" Кирила Турівського і вперше розбито на поетичні рядки "Слово Данила Заточника" та "Слово про погибель Руської землі", а з пізнішого часу подано цього ж типу ("поетичне Слово") пам'ятку — "Слово о Лазаревім воскресінні", на поетичну структуру якого вказав той-таки Іван Франко. У книзі першій антології "Марсове поле. Героїчна поезія на Україні X — першої половини XVII століть", що вийшла в Києві у 1988 р., я подав переклади анонімних епічних уривків із "Повісті врем'яних літ" за розбивкою на поетичні рядки Івана Франка і збережені поетичні уривки "Слова о Романі Великім" з "Галицько-Волинсько-го літопису". Василь Яременко у своєму виданні "Повісті врем'яних • літ"[4] зробив спробу виділити з літопису всі поетичні структури, частково, на мою думку, правильно, а частково передавши куті меду, тобто не всі його виділення можна сприйняти беззастережно.

В. Німчук у статті "Давньокиївські написи — пам'ятки літератури XI—XII ст."[5] цілком слушно вказав: "Кілька софійських написів мають: виразні ознаки так званих кондакарних, або молитвословних, віршів. Суть кондакарної системи віршування полягає в тому, що її нерозскладеною ланкою є змістова одиниця, яка творить найпростіше (або більш складне) речення. Така одиниця не розпадається на стопи (як у силабо-тонічному вірші), ні на склади та їхні групи (як у силабічному вірші) і не пов'язується з сусідніми одиницями за принципами, характерними для інших систем віршування: римами, асонансами і т. д. Для кондакарної системи віршування характерні: 1) відсутність рими, 2) різне число складів у вірші, хоча й окреслене певними межами (від 5 до 15—16), 3) різна кількість наголосів у вірші, однак у певному діапазоні — від 2 до 5 (а в окремих випадках і до 6). Прояви кондакарного віршування деякі автори знаходять у "Слові о полку Ігоревім". Отже, кондакарний вірш — це вільний несилабічний вірш".

Дослідник слушно вважає, що кондакарний вірш походить від візантійського вірша, а зрештою від біблійного. Головною ознакою кондакарного вірша є система ритмічних сигналів, "які маркірують початок рядків". Будучи загалом згодні із цим визначенням, подамо свої уточнення: кондакарний вірш уживався у церковній службі: стихарі, кондаки тощо; можна вважати, що він уживався і в тодішній проповіді (безсумнівно в К. Турівського і гіпотетичне в Іларіона) і був тільки підвидом тодішньої поезії, певною мірою поєднуючись із нею — саме тією, що виникала на місцевому ґрунті.

Отже, крім кондакарної системи, назвемо її так, архаїчна українська поезія творилася з кількох пластів: героїчно-дружинного, моралістичного, обрядового та билинного. До героїчно-дружинної та моралістичної поезії треба віднести поетичні "Слова", названі вище. Про те, що це була поезія, свідчать звістки про музичний супровід при співі, як це вимічаємо у "Слові о полку Ігоревім": "Не десять соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщі персти на живії струни накладає, — вони вже самі князям славу рокотали"[6] ; у "Слові Данила Заточника": "Вострубімо, як у злотоковані труби, в розум ума свойого, почнімо бити, як у органи срібні, у знання мудрості своєї, висвистуючи на Богом одуховлених сопілках"[7] ; у "Слові о Лазаревім воскресінні": "Ударив Давид у гуслі, покладаючи персти свої на живії струни, сидячи в підземнім Аді, мовляє: "Заспіваймо весело, дружино, піснями"[8] . Зазначимо, що в останньому випадку (у післякнязівський період) поетичні засоби дружинного "Слова" передалися твору моралістичному).

Цілком у комплекс дружинної поезії входять епічні тексти, введені в літописи. Це була піднесена поезія, яка поширювалася в усній традиції і тільки випадково в уривках чи повністю була записана книжниками давніх часів. Ця традиція мала поширення, в такій поетиці було складено "Похвалу князю Вітовту" 1428 р. і "Слово про битву під Оршею 1515 року", де є, до речі, пряма вказівка, що перед нами таки поетична пам'ятка: "О пречистая і премудрая главо! Як тебе я назву і як похвалю! Покірливістю язика мойого і художеством ума мойого"[9] . Ця поетика натурально передалась у героїчні піснеспіви пізнішого часу, зокрема в думи, в яких використано той-таки несилабічний вірш із музичною строфою, який збагатився дієслівною спорадичною римою. Вперше спорадична рима проскакує в найдавніших пам'ятках: "Слові о полку Ігоревім", "Слові в неділю по Великодні" К. Турівського та "Слові про погибель Руської землі". Є вона і в проповідях Серапіона.

Отже, традиція героїчного співу в такому словесному оформленні продовжилася на нашій землі і, консервуючись, утримувалася аж по XIX ст. За падінням князівської Київської держави ця традиція, як уже говорилося, з'єднується зі "Словом" церковно-дидактичним, яке також має характер архаїчної поезії ("Слово о Лазаревім воскресінні"), потім переходить у "похвали" Литовсько-руської держави, а вже тоді в українські думи. Можемо вважати, що при з'єднанні героїчної та моралістичної поезії відбулося злиття поетики героїчної із кондакарною. Це саме помічаємо у "Посольстві до папи римського Сікста IV" Іоанна (1476), де не тільки маємо вільний несилабічний вірш, а й пряму вказівку на поетичну структуру твору: "Всенайсвятіший Божий святий мужу, наскільки можливо це є від нас, це тобі приносим малеє гранесловіє" (курсив мій. — В. Я/.)[10] . Такий вірш бачимо і в "Ключі царства небесного". Герасима Смотрицького (1587), де дієслівна рима проступає значно частіше, але також спорадично, зовсім так само, як і в думах:

Про що вона, як мати ваша,

у болях вас породивши,

Водою святого хрещення омивши,

Дари духа святого просвітивши,

І хлібом житейським,

Ученням євангельським воскормивши

Жениху своєму...

або:

Тепер замість надії, радості і потіхи

жалісно нарікає, Багатослізно плаче,

Одні-бо від неї відступають,

Іншії про теє не дбають,

І всі загалом на повинність свою

мало пам'ятають... і т. д.

Такий же вірш знаходимо у "Треносі" Мелетія Смотрицького (1609)[11] , у творах Кирила Транквіліона-Ставровецького. Зразки ж кондакарної поезії творяться ще й у XVIII ст., згадати б "Служби преподобним отцям печерським", що вийшли в Києві в 1763 р. Особливістю ж дружинно-героїчної поезії, як і моралістичної архаїчного типу, є специфічна образна структура, інакше кажучи, метафорична наповненість. Вона яскраво виступає також у "Слові о полку Ігоревім ", але не менш яскраво і в інших пам'ятках цього ґатунку: "Лід невір'я од благо-розум'я розтанув увесь" (К. Турівський), "Русь же весело на конях і пішо на них потекла" ("Слово про похід руських князів на половців літа 6611 (ПОЗ)" — введено у "Повість врем'яних літ"), "Він кинувся на поганих тих, начебто лев, сердитий був, начебто рись, і губив він іх, неначе крокодил, і їхню землю проходив, неначе орел, був хоробрий він, начебто тур" ("Слово о Романі Великім"), "Як потоки точите ви од кладезя води живоносні" ("Хвалебна пісня Борису і Глібу") і т. д. Багатство метафоричної структури поєднує цю поезію з обрядовою, яка по-особливому багата в колядках і яка творилася також архаїчним віршем, а своєю генезою входить у сиву давнину: коляди, веснянки, русалії, обжинки й інше з календарного циклу. Тобто відвічно творився на нашій землі, як я його назвав, епос землі з його символікою і образною структурою, — цей пласт поезії безсумнівно впливав на поезію елітарну. Нарешті билини, творені, на мою думку, в купецькому середовищі, мають певний зв'язок із дружинно-героїчним епосом і в найархаїчніших структурах із ним зливаються (поетична структура "Велесової книги" також творена в поетиці архаїчній), як і унікальний запис епічної пісні про Котигорошка[12] , де також помічаємо архаїчний вірш зі спорадичною римою:

Підходять,

Ворота одмикаються,

Одчиняються.

Уходять у двір,

Ворота зачиняються

І замикаються...

Найдавніший цикл билин про Вольгу з'єднується із героїчною традицією князівською чи дружинною, але потім билини від неї відокремлюються і творять свою поетику богатирського циклу. Особливий інтерес викликає те, що билини, які збереглися у Росії, на Півночі, мають поетичну структуру певною мірою модифіковану, тоді як билинні пам'ятки, що дійшли до нас в українській традиції, частково розклавшись у прозаїчну казку, цілком зберігають структуру архаїчної поезії, тобто творені точнісінько тим-таки несилабічним віршем, що й "Слово о полку Ігоревім" чи інші віршові структури Київської України-Русі. Так само по-різному можна ставитися і до "Велесової книги", приймати її автентичність чи не приймати, але не можна пройти увагою повз той беззаперечний факт, що пам'ятка має не лише текстові перегуки зі "Словом о полку Ігоревім", а й поетичні її структури створено в поетиці архаїчної української поезії, на рівні, звісно, більш давньому.

Які ж висновки можемо зробити із поданого вище матеріалу? Архаїчний тип поезії українського народу — явище, закорінене у віках. Із одного боку, вона творилася на основі усної творчості, виходячи від суспільних низів у сфери вищі й навпаки: від героїчного епосу до обрядової поезії чи богатирського епосу, взаємопоєднуючись між собою і творячи спільне культурологічне явище; з іншого боку, з'єднуючись і зв'язуючись із поезією кондакарною, котра йде від біблійної та візантійської. Архаїчна поезія має свої характерні риси, вироблену поетику, образотворення та метафорику, які виявилися вельми стійкі в часі, свій тип вірша: несилабічного, будованого на музичній стопі. І це від того, що, як правило, архаїчна поезія була якнайтісніше пов'язана з практикою співу з музичним супроводом чи й без нього, або ж із практикою рецитації, яка могла мати речитативний характер; обов'язковим компонентом її було усне публічне виконання. Ця поезія поступово переходила у книжну, відтак певні її структури потрапляли в писемний запис; у певних своїх жанрах вона залишилася на рівні усного творення, відтак і зберігалася в усній традиції, а певною мірою перетворювалася у формах релігійно-дидактичних у книжну. Сьогодні, звісно, не можемо відтворити об'єктивної картини її розвитку, бо до нас дійшла в окрушинах: у випадкових записах чи через усне передання, але навіть те, що збереглося, дозволяє виснувати, що то було велике, складне, багатоманітне й багатожанрове явище, яке стійко утримувалося продовж століть. Відповідно й "Слово о полку Ігоревім" не є в тому процесі виїмковою пам'яткою, хоч і була вона визначною, а своєю структурою цілком уписується у ту широко творену поезію архаїчного типу, яка дожила на нашій землі до XIX ст. Певно також і те, що домінуючого значення й характеру здобула архаїчна поезія в часи Київської держави, а центром її творення, особливо елітарних форм, був таки Київ. Відтак "Слово о полку Ігоревім" треба вивчати у системі інших поетичних пам'яток, які збереглись у писемній та усній традиції, бо ця пам'ятка є плоттю від плоті того цікавого й своєрідного явища, що його ми звемо архаїчною поезією.

Головним, можна сказати, центральним твором XI ст. стала "Повість врем'яних літ" — літописний звід, якому судилася особлива доля: його поклало в основу своїх літератур ціле східне слов'янство, хоч створений він був у Києві і є передусім пам'яткою української літератури[13] . Пам'ятка творилася у міжчассі 1039—1118 pp., тобто цей твір був,¹ ніби снігова куля, яка накочується пластами. Вважається, що найдавніший звід було створено близько 1039 р.; у 1069—1073 pp. ігумен Печерського монастиря Никін склав свою редакцію — так звану Никонівську редакцію літопису. Близько 1095 р. на цій основі було створено той звід, що ми його звемо Початковий київський звід; у 1112 р. завершено Несторівську редакцію, власне "Повість врем'яних літ"; через чотири роки свою редакцію дав Сильвестр, ігумен Видубицького монастиря, який тоді називався Святого Михайла (від Видубицької церкви того імені). У 1113—1116 pp. учинена була Василева переробка Несторового зводу, але вже не в Києві, а в Перемишлі; саме Василь написав оповідання про осліплення князя Василька й про подальші події 1097—1099 pp. Сильвестр покористувався Василевою редакцією. Третя редакція "Повісті врем'яних літ" створена 1118 р. Таким чином, твір складався продовж майже 90 років і став основоположною українською книгою, універсальною за своїм характером, бо це не тільки систематизація української історії від найдавніших часів до початку XII століття, але й своєрідна хрестоматія поетичних епічних сказань чи уривків із них. У структуру "Повісті" введено й низку перших українських оповідань, що мають характер художньої прози; з іншого боку — це один із перших філософських творів, бо в ньому подано немало розмислів про світ та життя, витриманих у християнській ідеології. Не зайве сказати, що створення "Повісті" мало загальнодержавний характер, матеріал збирався з усіх земель, використовувалися візантійські хроніки, народні перекази, розповіді старих дружинників. Не помилимося, коли скажемо, що постав літопис на державне замовлення київських князів і відбивав їхні думки та прагнення. Поява різних редакцій не тільки розширювала літопис, а й підпорядковувала його політиці того чи іншого князя. Загалом же "Повість врем'яних літ" ніби відбиває час київського абсолютизму, через що Руська земля розглядалася як єдине ціле, хоч і складалася вона з найрізноманітніших племен, не завжди й слов'янських, зрештою й слово "держава" значить: землі, які тримає певний правитель, а не землі з етнічно однорідною людністю. Несторові належить також честь створення перших агіографічних оповідань: "Убивство братів Бориса та Гліба", "Сказання, чого монастир назвався Пєчерським", "Житіє Теодосія".

Загалом у другій половині XI ст. київські книжники уже дбають про створення власного пантеону святих. На цій основі постало, крім Несторових оповідань, "Житіє Антонія Печерського", яке до нас дійшло в пізніших переробках, а в перекладний Пролог було введено житія Ольги, Володимира Великого, Бориса та Гліба, Теодосія та інших.

Існували й окремі житія Володимира та Бориса і Гліба[14] . Так, "Пам'ять і похвалу князю Володимиру" приписують Якову Монаху (Мниху) — близько 1072 р. У 80-х роках постало також оповідання про перенесення мощів святого Миколи до Бара.

У 60—70-х роках створені повчання Теодосія, києво-печерського ігумена, йому їх приписують сім на Великий піст: на вівторок, середу, четвер і п'ятницю третього тижня посту; для проголошення "на часах" — про терпіння та любов, про терпіння й милостиню, про ходіння до церкви — зразки мізантропічної, аскетичної християнської літератури, в них автор наслідував Теодора Студита; з літературного погляду вони досить убогі.

Анонімний автор у 1093—1096 pp. склав "Похвалу преподобному отцю нашому Теодосію". В кінці XI — на початку XII ст. жив чернець Григорій, якому приписують службу й канони преподобному Теодосію — це вже поезія архаїчного типу; про те, що Григорій писав канони, згадує й Полікарп у "Києво-Печерському патерику". На початку XII ст. писав богослужебні співи та молитви митрополит Іван Перший. Митрополитові Івану Другому приписують службу святим Борисові та Глібу — це також поезія.

Пілігримську літературу започаткував в українській літературі твір Данила Паломника (1106—1108), котрий описав свою мандрівку до Царгорода та Єрусалима: "Життя і ходіння Данила, руської землі ігумена". Згодом велика пілігримська література творилась у нас аж по кінець XVIII ст.[15] Твір Данила Паломника ввійшов у "Четьї Мінеї" Дмитра Туптала, загалом був надзвичайно популярний, бо збереглося його близько ста списків, але найдавніші із XV століття.

Перші книги, які дійшли до нас як визначні пам'ятки церковнослов'янської мови київського типу, були Остромирове Євангеліє (1056— 1057) і два Збірники Святослава 1073 і 1076 років. Загалом із XI по початок XII століття до нашого часу дійшло тільки одинадцять рукописних книжок українського регіону, і це в той час, коли Софійська бібліотека в середині XI ст. налічувала 950 книг, чималі бібліотеки були в Києво-Печерському, Видубицькому та інших монастирях. 1115 року володимирський князь Андрій Боголюбський, захопивши Київ, вивіз до Володимира багато книг і помістив їх в Успенській церкві; його син Мстислав після походу на Київ також вивозив книги — так почався довготривалий грабунок Північчю нашого духовного спадку[16] .

Коли додати до згаданих творів "Повчання Володимира Мономаха дітям"[17] ⁷ , яке постало в 1100—1101 pp., то цим окреслимо перший великий період історії писемної української літератури, базованої на християнській основі. Вона позначається особливим стилем, що його Д. Чижевський назвав "монументальним": простим, виразним, раціональним, часом скупим, без особливих словесних прикрас, але з ознаками художнього; опису, особливо у вставних літописних оповіданнях та поетичних структурах.

Так само як головною книгою XI — початку XII ст. стала "Повість врем'яних літ", так у XII ст. головною українською книгою став "Київський літопис", який продовжив "Повість врем'яних літ". Цілком свідома сепаратизація удільних князівств породжувала постання місцевих літописів, які не тільки зосереджували увагу на загальнодержавних подіях, а й вбирали в себе події місцеві.

Так починає створюватися регіональна література, яка в окремих околичних князівствах через їхню етнічну відмінність від центру починає переростати в іншонаціональну (Новгород та володимиро-ростово-суздальські князівства), хоч в основу своїх літератур вони кладуть київську. Київський літопис ще має загальнодержавні тенденції, але більше уваги віддає таки київському життю. І хоч від Києва сепаратизувалися й деякі українські князівства (Чернігівське, Галицько-Волинське), через що там поставали свої літописні зводи, але вважаємо не випадковим літописний звід Іпатівський, в якому з'єднано "Повість врем'яних літ", "Київський літопис" і "Галицько-Волинський літопис" (останній постав у XIII ст., й про нього буде мова далі), бо саме так було укладено Руський літопис" як національний звід саме української історії від найдавніших часів по XIII ст. включно[18] . Отже, факт складення такої пам'ятки увіч є документом ментальної єдності українських племен.

Київський літопис творився у 1111—1200 pp., у київському Видубицькому монастирі Святого Михайла, куди в початку XII ст. з Печерського перейшла місія літописання. Складається він із коротких щорічних записів та ширших оповідань, написаних у традиції "Повісті врем'яних літ". Твір можна розкласти на кілька частин. Перша — до 1146 р. йдеться тут про Мономахів та київські монастирі; друга частина — князювання Ізяслава Мстиславича (1146—1154), писана людиною цього князя, сюди вставлено просторе оповідання про вбивство Ігоря Ольговича, трапляється воно й окремо; третя частина — 1155—1174 роки, описані скупо й уривково; більш докладний опис — роки 1175—1185, де яскраво з'явлено боротьбу з половцями, сюди ж уводиться оповідання "Слово про Ігоревий похід"; і на завершення літопису знову йдуть короткі записи. В київський звід уводиться також похвала ігумена Видубецького Михайлівського монастиря Мойсея князеві Рюрику (1199 p.).

Із літературних постатей треба згадати Клима Смолятича — спершу ченця Зарубського монастиря під Києвом, потім митрополита (з 1147 p.), якого літопис зве "книжником та філософом". Він автор "Послання до Томи" — зразка релігійної суперечки тих часів. Нам цікаво, що тут Клим Смолятич говорить про символічне тлумачення певних місць Святого Письма, тобто чи не вперше ставиться постулат алегоричного читання тексту, що в пізніших часах набуло особливого значення в мистецтві поезії. Друга важлива річ відбилась у пам'ятці: змагання неосвіченого й освіченого духовенства — явище, яке супроводжувало всю історію християнства[19] . Із Климом Смолятичем пов'язано "Вопрошання Кирика новгородському- єпископові Нифонтові — про різні випадки церковної практики. Кілька відповідей цього "Вопрошання" належать саме Климу Смолятичу, створено пам'ятку в 1130—1151 pp.

Символічним способом писання користувався Кирило Турівський, єпископ міста Турова, автор високопоетичних проповідей, з яких до нас дійшли чотири на свята і три чернечих повчання; дійшли до нас також його молитви й молебний канон. Приписують йому 'Притчу про людську душу та про тіло", яка поклала в нас початок численним творам на цю тему, особливо улюблену в літературі бароко. Найбільш поетичне — "Слово в неділю по Великодні", з вельми цікавою метафорикою[20] . Слова й проповіді К. Турівського мають виразну поетичну структуру; зокрема, високого звучання набув "Плач Богородиці" у проповіді на неділю мироносиць, який також поклав початок численним віршам на цю тему в. поезії наступних поколінь. Віршами є і його молитви. Найдавніший рукопис із проповідями К. Турівського — "Кормча книга" з 1282 p., вони входили у збірники "Ізмарагд" та "Златоуст", відомі і в рукописах XVI ст., а вперше були надруковані у віленському молитовнику 1596 р.: та в острозькій Псалтирі 1598 р.[21]

Виключно християнсько-дидактичний характер має "Повчання до духовного чада" Георгія Зарубського[22] , яке вчені також відносять до XII ст.

Тоді ж таки постало анонімне "Слово про князів", виголошене на честь пам'яті святих Бориса та Гліба — це чернігівська пам'ятка. П. Го-лубовський приписує твір до 1175 р. і вважає, що він постав із приводу конфлікту чернігівського князя Святослава Всеволодовича із двоюрідним братом, князем новгород-сіверським Олегом Святославичем[23] . Автор тут виступає супроти князівських міжусобиць, твір певною мірою перегукується зі "Словом о полку Ігоревім". Вводиться сюди й похвала чернігівському князю Давиду Святославичу, який помер 1123 p., тобто тоді вже покійному. Твір морально-дидактичний.

Дійшли до нас ряд анонімних повчань та оповідань релігійного змісту чи зі світським елементом, а також залишки рицарського епосу, яким, без сумніву, є оповідання про Дем'яна Куденевича[24] . До того часу можна приписати й деякі билини, які збереглись у пізніших записах, в основному на Олонеччині в Росії, хоч маємо кілька записів і українських, зокрема зведений епос про Іллю Муромця[25] ; залишки цього епосу можна помітити в колядках, але вершиною цього жанру є "Слово о полку Ігоревім" (1187), що описує похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Про сам твір є величезна література, кожне слово пам'ятки розібране й пояснене[26] . Саме цьому творові судилося справити значний вплив на подальшу поезію, і є він одним із архітворів української літератури. Про його поетичну структуру ми вже говорили при аналізі архаїчної поезії.

Не менш сильним з поетичної точки зору є "Слово Данила Заточника", яке М. Возняк називає дуже точно "перехідним кільцем від перекладного мистецтва до оригінального". Це — найдавніша пам'ятка жанру, що його пізніші книжники назвуть "візерунком", тобто це низка афоризмів, вибраних зі Святого Письма та різних збірників (таких як "Пчола"), котрі докладно й майстерно згруповано і пристосовано до історії засланого юнака Данила. Саме цей твір він начебто послав своєму князю, котрий покарав його за якийсь переступ, заславши в Новгородщину на озеро Лаче. З одного боку, це віршоване прохання, написане з усім блиском вислову. "Слово" датується кінцем XII — початком XIII ст., воно відоме у двох редакціях і багатьох списках. Адресат твору не з'ясований; можливо, це був Андрій Добрий, князь переяславський, тоді Данило був переяславець. У кінці XII ст. знаємо Ярослава Володимировича — князя новгородського, може це він засилав Данила? На початку XIII ст. жив Ярослав Володимирович — князь псковський (1214). Єдине реальне місце, де називається князь, нічого не пояснює, бо він був начебто "сином великого царя Володимира", очевидно нащадком. Імовірно також, що "Слово" є чисто літературним творенням і реальних подій не відбиває. Отож його прописка непевна, можливо, твір варто відносити не до києво-переяславської літературної традиції, а до новгородської. На його віршову структуру досі звертали мало уваги, хоч вона безсумнівна; маємо, як уже згадувалося, й опис музичного супроводу при співі[27] .

До кінця XII ст. відносять також анонімне "Похвальне слово святому Климентові", виголошене з приводу відновлення невідомим князем Десятинної церкви, в якій перебували мощі святого, що їх привіз із Корсуня Володимир Великий. Проповідь, очевидно, також треба віднести до архаїчної поезії: помічаємо тут цікаву композицію, метафорику та діалоги, порівняння. Мабуть, у пам'ятці йдеться про Рюрика Ростиславича, що прийшов у Київ у 1194 р. Автором був увіч киянин[28] . Згаданий нами Мойсей Видубицький, що проголосив слово на честь Рюрика (вставлене до "Київського літопису"), написав також "Слово про збудування стіни у Видубичах"[29] , яке також треба віднести до архаїчної поезії, на це є вказівка в самому тексті:

Тут-бо, не на березі, ставши,

Але на стіні свого творення,

Співаю тобі пісню переможну,

Як Маріам в давнину...

Тож маємо ремінісценцію на Книгу Вихід 15: 20—21, де Маріам бере бубна, за нею виходять усі жінки з бубнами та з танцями, і каже їм Маріам: "Співайте для Господа".

Загалом українська література XII ст. з'являє свою виробленість. Вона творить від 20-х років по кінець століття власний період, що зумовлюється роздробленням руських князівств, гострими конфліктами Києва з володимиро-суздальськими князями. Стиль творів цього часу стає орнаментований, метафоризований. Набирає сили архаїчна поезія, яка вже має свої архітвори. Розвивається агіографічне оповідання, відтак готується ґрунт для появи найвизначнішої збірки таких оповідань — "Києво-Печерського патерика". Творяться Слова, оповідання, проповіді, яких у тому часі мало бути непорівняно більше, аніж до нас дійшло. Головним осередком такого творення був Київ, частково Чернігів, Переяслав, тобто українські землі. Ця література значно впливала на провінційну, зокрема в тих князівствах, які постали на російських землях. Відтак провінційна література була значною мірою епігонська стосовно київської, образно кажучи, як храм Софії Новгородської є зменшеною копією Софії Київської і без її величі. Ту провінційну літературу через це не вводимо в наш огляд, бо вона стала тією основою, на якій почала творитися російська література.

Окрім того, з'явилась у той час значна перекладна література: "Синайський патерик", апокрифи, "Шестиднев" Івана, екзарха болгарського, "Повість про Варлаама та Йоасафа", "Сказання про Євстафія Плакиду", "Повість про Акіра Премудрого" та ін.

Дійшли до нас від того часу й цікаві рукописні книги. Це написане близько 1120 р. в Києві "Юрієве Євангеліє" (на замовлення князя Мстислава для сина свого Всеволода), "Тріодь" киянина Мойсея (XII— XIII ст.), "Мстиславове Євангеліє" з 1115 р. тощо.

Коли ж оглянути грубий том "Памятники литературы Древней Руси. XII век", виданий у Москві в 1980 р., то до російської літератури в ньому можна віднести "Повість про забиття Андрія Боголюбського" та "Слово Данила Заточника" (останнє під сумнівом); всі решта пам'яток — українські. Коментарі, як то кажуть, зайві.

[1] Шевчук В. Загадкова "Велесова книга" // Хроніка-2000. 1994. № 3-4. С. 61-71.

[2] Український переклад "Слова про закон і благодать" див. у журналі "Київ". 1899. № 8. С. 126-141.

[3] Франко І. Зібрання творів: У 50 т. К., 1976. Т. 6. С. 10.

[4] Повість врем'яних літ. Літопис (за Іпатівським списком). К., 1990.

[5] У книзі "Писемність Київської Русі і становлення української літератури". К., 1988.

⁶ Антологія української поезії. К., 1984. Т. І. С. 14.

[7] Там-таки. С. 27.

[8] Там-таки. С. 37. Текст в оригіналі див.: "Слово о ЛазаревЬ воскресеніи" // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. К., 1981. Т. 32. С. 55-111.

[9] Марсове поле. К., 1988. Кн. 1. С. 82.

[10] Архив Юго-Западной России, (далі - АЮЗР). К., 1987. Ч. I. Т. VII. С. 203

[11] Українська поезія XVII століття. Перша половина К., J988. С. 21-130.

[12] Оповідання Р. Чмихала // Етнографічний збірник. Львів, 1903 С 213-218.Ворота зачиняються І замикаються...

[13] Про нього я докладно писав у статті «Збережено навіки. Про "Повість врем'яних літ" та її авторів» (Шевчук В. Дорога в тисячу років. К„ 1990. С. 16-24).

[14] Див.: "Дерево пам'яті. Книга українського історичного оповідання" (К., 1990. Т. 1), а також хрестоматію "Давня українська література" (К., 1992), упорядковану М. Сулимою; тут пам'ятки в перекладі сучасною українською мовою.

[15] Текст див.: Памятники литературы Древней Руси. XII век. Москва, 1980. С. 25-116.

[16] Запаско Я. Українська рукописна книга. Львів, 1995. С. 15.

[17] Текст див. у "Літописі Руському". К., 1989. С. 454-458."

[18] Так він і був виданий у перекладі Леоніда Махновця в 1989 р.

[19] Текст див. у "Памятниках литературы Древней Руси. XII век". С. 282-289

[20] Антологія української поезії. Т. I. С. 12-13; тут подано переклад, в оригіналі тексти див. у "Памятниках литературы Древней Руси. XII век". С. 290-323.

[21] Докладний розгляд творів

К. Турівського див.: Возняк М. Історія української літератури. Львів, 1920. Т. 1.С. 138-142; про нього-таки є монографія: Стебельська А. Проповідництво Кирила Турівського. Рим, 1997.

[22] Возняк М. Указ, праця. С. 145.

[23] Голубоеский П. Опыт приурочения древнерусской проповеди "Слово о князьях" к определенной хронологической дате // Древности. Труды Археографической комиссии императорского Археологического общества. Москва, 1899. Т. I. Вып. 3. Ст. 491-510.

[24] Возняк М. Указ, праця. С. 214-215.

[25] Див. докладно про це в моєму "Мысленному дереві". К., 1989. С. 270-331.

[26] Перетц В. Слово о полку Ігоревім. Пам'ятка феодальної України-Руси XII в. Вступ. Текст. Коментар. К., 1926; це найґрунтовніша розвідка про цю пам'ятку.

[27] Див. текст у перекладі сучасною українською мовою із розбиттям на поетичні рядки в "Антології української поезії". Т. І. С. 27-34.

[28] Возняк М. Указ, праця. С. 145.

[29] Памятники литературы Древней Руси. XII век. С. 408-410.