| Олександр Петрович Довженко (*29 серпня (10 вересня) 1894, хутір В'юнище, тепер у межах смт Сосниця Чернігівської області — 25 листопада 1956, Передєлкіно, Московська область) — український та радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.
Народився в багатодітній селянській сім’ї на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії.
У різних джерелах називають різні дати народження О.Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29 серпня 1894 року за "старим стилем" - тобто 10 вересня за новим.
Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до козацького стану.
Сім’я жила не дуже заможно: землі було немало, проте була неродюча, натомість дітей було 14, тому батько "наймався в підводчики та смолярував". Діти в сім’ї швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали "плач і похорон". Він любив матір, про яку писав: "Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди".
Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, "казкова сіножать" на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.
Вчився Довженко в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це "вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…". Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але "загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання"
1911 - вступив до Глухівського учительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка), але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців на рік. Тут він був наймолодшим серед студентів і тут, як пише сам Довженко, "перестав вірити в бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів". В інституті вперше знайомиться з українськими книжками, які читали він і товариші потай від педагогів. Сам Довженко пізніше говорив: "Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів —обрусителів краю"
1914 - закінчив інститут та по закінченні його було спрямовано вчителювати до Житомирської вищої початкової школи, де, за браком вчителів, він викладає природознавство, ґімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Першу світову він сприйняв "як обиватель", спершу радів та закидав квітами поранених, що "завалили" Житомир, лише через кілька років почав дивитися на них "вже з тугою і соромом".
У той же час Довженко на деякий час стає активістом українського самостійницького руху. Повалення самодержавства він зустрів з радістю "собаки, що зірвався з цепу", з вірою, що тепер "вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян". Але потім, переглянувши свої юнацькі гарячі пориви, Довженко назве їх засліпленням людей, "що вийшли з погреба" — адже на той час він не мав "нормальної, здорової політичної освіти, найменшої уяви про боротьбу класів та партій", про марксизм.
Згодом він напише: "Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені тоді найреволюційнішим рухом, найлівішим, отже, найкращим: що правіше — то гірше, що лівіше — то краще. Про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книжок. […] Таким чином, я ввійшов у революцію не тими дверима"
1917 - на фронт його не беруть як "білобілетника", він переїздить на працю до Києва, де теж учителює та вчиться в Київському комерційному інституті (нині Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Довженко вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальних закладів, і це був засіб здобути хоча б якусь вищу освіту. Вчився погано, бракувало часу та старанності. Того таки року, коли за гетьмана Павла Скоропадського в Києві відкривається Українська академія мистецтв, стає її слухачем. У 1918 році, будучи вже головою громади комерційного інституту, Довженко організував загальностудентський мітинг протесту проти призову до лав гетьманської армії. Учасників демонстрації було розігнано, близько двадцяти вбито, багатьох поранено.
Академію Довженко так і не закінчує, а інститут, за його словами, відвідує до 1920 чи 1921 року.
1918-1919 - воює проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив Довженків земляк інженер Петро Шох (що пізніше емігрував), Довженко разом із ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. Це ж підтверджує й сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, "як заходив до них Довженко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917-го й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського "Арсеналу"". Ці події згодом, через 11 років, Довженко зобразить у своєму фільмі "Арсенал", але вже по другий бік барикад. За свідченнями того таки Шоха, Довженко пережив у Києві в підпіллі німецькі, російсько-радянські, російсько-монархічні та польську окупації, не один раз буваючи під розстрілами.
Серпень 1919 р. - з двома товаришами втікає до Житомира. Коли місто зайняли червоні, був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як "ворог робітничо-селянського уряду", де протягом 3 місяців відбував покарання. Своїм порятунком зобов’язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному. Існує версія, що тоді ж його завербували чекісти. Відомо, що в цей час він влаштувався викладачем історії та географії у школу червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії в Житомирі. За порадою Еллана-Блакитного, на початку 1920 р. вступив до партії боротьбистів. Внаслідок вмілих маніпуляцій Володимира Леніна ця партія швидко самоліквідувалася, а її члени влилися до лав КП(б)У. Сам Довженко так пише про це у своїй автобіографії: "На початку 1920 року я вступив до партії боротьбистів. Цей вступ, невірний і непотрібний… Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України, але вважав себе недостойним переступити її поріг, тому я пішов у боротьбисти, немов у підготовчий клас гімназії… Через кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У, і таким чином я став членом КП(б)У".
Автобіографію, посмертно опубліковану в журналі "Дніпро" (грудень 1957 р.), О.Довженко написав 1939 року, тому біографи Довженка вважають, що багато чого у своїй біографії (зокрема і вступ до лав КП(б)У) він подав так, як було найбільш безпечно у ті часи. 1920 - Довженка призначають завідувати Житомирською партійною школою. Але натомість він потрапляє до польського полону, де його показово розстрілюють холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Та йому вдається втекти.
Довженкознавець Сергій Тримбач вважає: "Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, опікшись на поразці українців у роки громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився".
Ранні радянські роки
За сприяння боротьбистів Довженко займає різні посади: секретаря Київського губернського відділу народної освіти, комісара Театру ім. Тараса Шевченка, завідувача відділу мистецтв у Києві.
У цей час друзі-боротьбисти знову врятували його від чергової "чистки" у лавах партії, організувавши терміновий виїзд до однопартійця Шумського, який очолював Повноважне представництво УРСР у Польщі. У квітні 1921 року Довженка викликають до Харкова, зараховують до Наркомату закордонних справ і направляють на дипломатичну роботу — у Польщі він очолив місію з репатріації й обміну полоненими (з часом обійняв посаду керуючого справами представництва). На початку лютого 1922 року його переводять на посаду секретаря консульского відділу Торгового представництва УРСР у Німеччині. До цього часу належать перші публікації Довженка-художника. Деякі з його карикатур були надруковані у журналі "Молот" (США). Розуміючи, що поєднувати службові обов’язки і малювання буде важко, Довженко звернувся до ЦК КП(б)У з проханням надати йому можливість зайнятися у Німеччині вивченням графіки.
Отримавши стипендію в 40 доларів від Наркомосвіти УРСР, яким тоді керували боротьбисти, він близько року навчався у приватній мистецькій школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де засвоїв палітру живописного експресіонізму. Влітку 1923 року Довженка відкликали в Україну. Як пише сам Довженко, "…у партії я вже не був… Виключення з партії я переживав дуже тяжко". Сам Довженко подавав цю версію так, ніби він не встиг перереєструватися з партії боротьбистів до більшовицької партії, а тому автоматично вибув з однієї та не був у іншій. Але відомо, що втративши партквиток, Довженко не квапився його поновлювати, так і залишившись до кінця життя безпартійним.
Робота у Харкові
По поверненні в Україну, влітку 1923 року, Довженко оселяється у Харкові, тодішній офіційній столиці України. У ті часи Харків перебував у вирі культурного відродження і Довженко зразу опиняється у товаристві українських літературних романтиків та письменників-футуристів, працює як художник-ілюстратор у редакції газети "Вісті ВУЦВК" та карикатурист під псевдонімом "Сашко", а також стає відомим як ілюстратор книг, зокрема "Голубих ешелонів" Петра Панча.
У цей час він тісно спілкується з впливовим на той час і орієнтованим на кіно літературним об’єднанням "Гарт", що було створене у січні 1923 року. Творчими та ідейними натхненниками "Гарту" були Василь Еллан-Блакитний та Майк Йогансен. До складу також входили К.Гордієнко, І.Дніпровський, І.Кириленко, О.Копиленко, В.Коряк, Г.Коцюба, І.Кулик, М.Майський, В.Поліщук, І.Сенченко, В.Сосюра, М.Тарновський, П.Тичина та М.Хвильовий.
Після розпаду "Гарту" Довженко стає одним з засновників ВАПЛІТЕ. У своїй статті "До проблеми образотворчого мистецтва" у теоретичному збірнику ВАПЛІТЕ за 1926 рік Довженко дав рішучу відсіч спробам Асоціації Художників Революційної Росії (АХРР), яка підтримувалась московським урядом, підпорядкувати неоромантичне мистецтво України принципам соціалістичного реалізму та накиданням на нього "убогої мистецької традиції передвижників". "Це перший випадок в історії культури, де стиль "постановляють на засіданні"", — глузує Довженко. Натомість він проголошує незалежний шлях українського мистецтва, яке завжди опиралось на історичну і народну традицію, та мала живий контакт з сучасним європейським мистецтвом. АХРР Довженко протиставляє Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), яка була своєрідним відповідником ВАПЛІТЕ у художньому мистецтві, за що й була згодом знищена органами НКВС.
Згодом через ВАПЛІТЕ Довженко зближається з ВУФКУ, але у Харкові у той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив. Саме у цей час він розробляє власну концепцію кадру-скетчу та кадру-плакату, тому театр був відкинутий як такий, що не відповідає ні темпераменту художника, ні його розумінню режисури.
З часом Олександр Довженко пробивається до кіно. З 1925 року Довженко — стажист по агітфільму "Червона Армія" А. Строєва. Режисура починає цікавити його під час роботи у кіногрупі Арнольда Кордюма при постановці картини "За лісом" (про класову боротьбу на селі).
Також Довженко пише сценарій для дітей — "Вася-реформатор". Юрій Яновський, який у той час працював у ВУФКУ в Одесі відкинув цей сценарій, але за клоптанням московської комісії його таки запускають у виробництво. Фавст Лопатинський, який здійснював постановку, непередбачувано відходить від зйомок і на пропозицію Павла Нечеси, у 1926 році Довженко від’їжджає до Одеси закінчувати фільм, де влаштовується режисером на кінофабриці. Переключаючись на кіно, Довженко планував присвятити себе, за його словами, винятково жанру комічних та комедійних фільмів.
Одеса. ВУФКУ
На зйомках "Васі-реформатора" Довженко, який не мав досвіду та не володів технікою, створює інцидент за інцидентом. Він змушений піти з майданчика, залишаючи оператора Йозефа Рону самого закінчувати фільм. На зйомках цього фільму та іншого під назвою "Ягідка кохання" він знайомиться з оператором Данилом Демуцьким, з яким згодом буде працювати ще над багатьма фільмами, створивши славетний тандем українського кіно.
До Одеси Довженко приїздить вже з готовим, фактично першим сценарієм "Цар", сатирою на Миколу ІІ. Це трагікомічний фарс про безглуздя війни, коли солдата, що ніколи не воював засуджують до страти, а потім посмертно нагороджують. Довженко запропонував цей сценарій Чарлі Чапліну, але відповіді не отримав.
Ставши режисером, Довженко планує зняти інші комедії: "Батьківщина", сюжет про палестинських євреїв, "Загублений Чаплін", про Чарлі Чапліна на безлюдному острові. Проте його сценарій про колишніх врангелівців "Згода" (спочатку названий "Повстання мертвих" і написаний у співавторстві з Борисом Шаранським) не пройде, а потім будуть відкинуті один за одним і решта цих сценаріїв. "Васю-реформатора" та "Ягідку кохання" сам Довженко не зарахує до свого творчого доробку. Першим своїм фільмом він назве "Сумку дипкур’єра".
Перші успіхи. Трилогія
Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму "Звенигора". Фактично, Довженко ще у Харкові мав сценарій до цього фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільма-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори.
Але Довженко майже на 90 % переробив цей сценарій. Він прагнув створити "свою Іліаду". Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем — дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив'язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки у ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоч і закінчується апологією соціалістичної промисловості. Довженко виправдовує більшовицьку революцію вірячи, що ця нова ідеологія ніби виникла з якогось давнього заповіту. "Звенигора" була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм "Земля" його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.
Сам Довженко, уже через 10 років після заборони "Звенигори", писав про неї у автобіографії: "Звенигора в моїй свідомості одклалася як одна з найцікавіших робіт, це "прейскурант моїх творчих можливостей", я зробив її одним духом — за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень".
Першим друкованим відгуком про роботу Довженка стала стаття редактора журналу "Кіно" Миколи Бажана: "Це — історична симфонія, що рівної їй немає в світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах такої глибини й значимості, що багатьом не сила до кінця їх розкопати й зрозуміти".
Ейзенштейн так описував свої враження після перегляду довженківської картини: "…в повітрі стояло: серед нас нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом з тим майстер наш. Свій. Спільний. Перед нами була людина, яка створила нове в галузі кіно".
Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімає свій геніальний твір "Земля", гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов'язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 1920-х років. Керівництво "Українфільму" визнало, що "Земля" відповідає за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації у сільському господарстві. Але критики Павло Бляхін, Хрисанф Херсонський та особливо Дем’ян Бєдний миттєво почали звинувачувати Довженка у нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації: перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов'язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи.
Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року "Земля" виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з показу знімають. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї. Довженко пише в "Автобіографії" про те, що сталося з ним після випуску "Землі": "Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного під назвою "Философы" в газеті "Известия". Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти". Довженко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, у той час як його заборонено в Україні. Після прем'єри у Берліні про Олександра Довженка з'являється 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти називають Довженка "Гомером кіно". А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітують лише у 1958 році після міжнародного референдуму у Брюсселі, де він увійде до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.
Загалом, "Звенигора", "Арсенал" та "Земля" розглядаються як окремий етап у творчості Довженка, тим більше, що головні герої цих фільмів були об'єднані за рахунок виконання ролі одним й тим же актором — Семеном Свашенком.
Період кінематографічного виживання. Москва
З червня по вересень 1930 року Олександр Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебуває у Чехословаччині, Німеччині, Англії та Франції. У Празі директори кінотеатрів визнали його фільми занадто революційними та занадто мистецькими. У Берліні Довженко думав про постсинхронізацію "Землі", але марно. У Парижі йому пропонують поставити фільм, а у Лондоні Довженко веде розмову вже про телебачення.
Повернувшись, він пропонує керівництву "Українфільму" сценарій про трагедію Умберто Нобіле та Руала Амундсена, але отримує відмову. Щоб мати можливість працювати далі Довженко погоджується "сплатити данину" і знімає фільм про будівництво греблі Дніпрогесу — "Іван" (перший звуковий фільм) — який має підтвердити незворотниий шлях індустріалізації.
Сценарій він пише з гіркотою та нашвидкоруч — за 11 днів, але сам майже не знімає його, доручаючи робити це асистентці та дружині Юлії Солнцевій. Зацькований, зарахований до націоналістів-реакціонерів, без підтримки колишніх однодумців, усунутий з посади на кафедрі Державного кінематографічного інституту у Києві, Довженко повинен був закінчити свою працю до жовтневих свят 1932 року. Але фільм був приречений на провал. Перебільшене захоплення працею, піднесення машин, на фоні яких люди виглядали лише статистами, перетворюють цей фільм на суцільний блеф. Насправді Дніпрогес будували кустарними способами 10 тисяч робітників, які, уникаючи голоду в селі, влаштувалися землекопами. Перший звуковий фільм Довженка, знятий не дуже якісною технікою, загалом лишився недосконалим.
Довженко завжди жалкуватиме з приводу цього свого твору, розуміючи, що знімав його у часи агітпропівської плутанини. Та попри все, документальні кадри цього будівництва залишаються свідками епохи. Після цієї жертви на "вівтар індустріалізації", колесо знищення "українського буржуазного націоналізму" тільки набирає обертів. Після фільму "Іван" батьків Довженка виганяють з колгоспу (за доносами його батька характеризують як активного церковника, націоналіста, "хлібороба-власника" — хіба таким місце в колгоспі?), а стеження за сином посилюється.
Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукає порятунку. У 1934 році він опиняється у Москві. За його власними словами, він пише листа Сталіну з проханням "захистити його і допомогти творчо розвиватися". Але й відомо також, що існувала цидулка одного з впливових шефів агітпропу у ЦК, яка, за наказом Сталіна, викликала Довженка до Москви навесні 1933 року, бо генсек не міг дозволити Довженку працювати в Україні під час Голодомору. Історія спілкування Довженка з "вождем народів" — особлива сторінка в житті митця. Сталін зробив Довженка своєрідним "сповідником" і часто викликав посеред ночі, щоби прогулятися по Москві й "поговорити по душах".
На замовлення Сталіна Довженко знімає у 1935 році стрічку "Аероград" про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Для визначення місць натурних зйомок Довженко вирушає у експедицію на Далекий Схід, у сибірську тайгу. Із серпня по жовтень 1934 року у регіоні від Владивостока до Хабаровська тривали зйомки. Вперше зустрівшись з неукраїнським краєвидом, Довженко знаходить тут простір безмежної поетики і накреслює сценарій фільму, що ніколи не побачить світу: "Загублений і віднайдений рай". "Аероград" же стане синтезом уяви та мрії про нові міста Сибіру, які мали стати форпостами оброни Східного Сибіру від шпигунів та іноземного вторгнення на територію СРСР. З виходом фільму на екрани Довженко визнав себе співцем сучасності.
За "Аероградом" йде "Щорс", що був знятий на вимогу Сталіна (під час вручення ордена Леніна за "Аероград" тиран дає зрозуміти Довженку, що той "заборгував" "українського Чапаєва"). У цей час Довженко мріяв попрацювати над "Тарасом Бульбою", але зрозуміло, що наказ генсека він не міг зігнорувати. Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко пише 11 місяців, має багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, відвідує архіви та історичні музеї.
Сценарій весь час перероблявся, Довженко жертвував історичною правдою раз по разу, розуміючи, що її у цьому фільмі бути не може. Велика данина більшовицькій революції — замовчування смерті Щорса. І хоча зйомки Довженко почав у 1937 році (до отримання офіційного визнання сценарію), закінчив його лише у 1939 тому, що саме у ті часи тривали винищення "троцькістів", які раніше вважалися героями громадянської війни (зокрема, Якір, Тухачевський). Проби фільму систематично направляли Сталіну у Москву, і у залежності від волі вождя деякі епізоди Довженко змушений був переробляти по 5–6 разів.
При зйомках "Щорса" Довженко-режисер вдається до цікавого ходу — ставить більшовицький фільм на суто українському тлі (зйомки проходили у Чернігові та навколишніх селах). Фільм, сповнений народними піснями та танцями, місцевими звичаями, думами, набуває національного забарвлення. Російська та українська мови там органічно поєднані. Водночас це був гімн більшовицькій міфології та героїзму, заключний акт більшовицької саги, розпочатої Довженком у "Арсеналі". Фільм виходить на екрани 1 травня 1939 року одночасно у Москві та Києві і за перший тиждень його дивиться близько 31-го мільйона глядачів.
Після приєднання Галичини внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа у 1939 році Олександра Довженка викликають до Києва, щоб організувати експедицію кінематографістів до Західної України та Західної Білорусі. Впродовж двох місяців Довженко мандрує західними землями. В результаті з’являється історична хроніка "Визволення", що супроводжується різким політичним коментарем. У хроніці Олександр Довженко показує щойно визволений від польського ярма народ, але народ багатий та цивілізований, в якому живе дух свободи, що його важко приховати від камери. "Визволення" демонструють 11 вересня 1940 року, після чого фільм швидко зникає з екранів.
У роки війни
Успіхи "Щорса" давали Олександру Довженку підстави вважати себе реабілітованим: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії.
У цей час майстер продовжує працювати над своєю давньою мрією, що була відкладена майже на 10 років - сценарієм "Тараса Бульби". Наприкінці травня 1940 року, після довгих консультацій з видатним фахівцем з історії козаччини Дмитром Яворницьким, Довженко закінчує його. Але якраз у той час, коли Олександр Довженко готувався до від’їзду до Інкерманської фортеці на натурні зйомки, почалася війна, яка остаточно поклала край заповітному бажанню (у повоєнні роки він також не зможе здійснити цей проект: цього разу на заваді стане жданівська культурна політика та слабке здоров’я майстра).
З початком війни Довженко був евакуйований до Ашгабаду. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримує бездіяльності і просить, щоб його відправили на фронт, де він стає кореспондентом газети "Красная звезда" і свідком звільнення від окупації, після чого друкує в "Известиях" 31 березня 1942 року статтю "Україна в огні". Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його пише Довженко у 1941—1943 роках. Деякі уривки цього сценарію з’явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення агітпропівського керівництва. Як наслідок, Довженка звинувачують у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної армії. Довженку пропонують переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. 30 січня 1944 року його викликають до Сталіна, від якого він дізнається про заборону свого фільму під приводом антиленінізму, пораженства, ревізіонування національної політики й заохочення українського замість радянського патріотизму. Сталін, ображений на критику саме у той час, коли радянська армія виганяє ворога, не зміг простити Довженку завданої образи. У той же день Довженко знищує три "найкрамольніші" зошити свого щоденника, який він вів з 1939 року.
Усім органам цензури було надіслано директиву "не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О.Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку". Осмислюючи цю ситуацію, Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: "…невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче…?"
Режисера звільняють із посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслюють зі складу всеслов’янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради. Натомість Довженка переводять до Центральної студії кінохроніки, де він використвує свій талант монтажера та коментатора, бравши участь у створенні документальних стрічок "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережжі" (1945).
Повоєнний період
Повоєнні роки характеризувались особливим занепадом кінематографії, особливо української. 14 квітня 1945 року Довженко заявляє: "В нашій культурі засуджені до смертної кари". У 1946 році знімає документальний фільм про Вірменію "Рідна країна".
Останні роки життя Довженко буде перебувати ніби у "вавилонському полоні" — він зняв лише один повнометражний художній фільм "Мічурін" за власною п’єсою "Життя в цвіту", та й той на замовлення Сталіна. Поновлений на посаді на кіностудії "Мосфільм" із серпня 1945-го, Довженко відтворює біографію вченого, до якої включає зашифровані моменти власної біографії. "Мічурін", знятий у 1949-му, звучить як відновлений гімн природі, як спільне бачення вченого і режисера на перетворення землі на величезний сад. Це останній твір, закінчений за життя автора. Проекти "Золоті ворота" та "Тарас Бульба" так і не будуть втілені.
Багаторічна туга за рідною землею позначилась на моральному стані Довженка, він рветься до України, але марно, туди він має право їздити у відрядження, а ось жити має у Москві.
У 1954-му на II з’їзді радянських письменників Довженко скаржиться на знецінення фаху сценариста, у 1955 під час робочої зустрічи говорить про наслідки малокартиння останніх десяти років, від яких потерпає кінопромисловість. У цей час Довженко перший намагається в законний спосіб протистояти свавіллю в царині культури. Він відкрито висловлює стривоженість тиском, який чиниться на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно, жалкує, що соцреалізм став усеохопним. Ця стривоженість почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого починається нова хвиля молодого кіно, що прагне порвати з традиційним кіно та штампами соцреалізму ("Тривожна молодість" О.Алова і В.Наумова, "Над Черемошем" Г.Крикуна, "Андрієш" Я.Базеляна та С.Параджанова).
За цей час Довженко стикається з проблемою зйомок задуманого фільму "Прощавай, Америко!", виробництво якого припинили без пояснень. У 1951-му заблоковано зйомки "Відкриття Антарктиди", одісеї російських моряків у південних морях. Довженко думає ставити іншу картину, до якої готувався п’ять років — "Поема про море" (останнім фільмом задуманої трилогії "Нащадки запорожців", "Повість полум'яних літ", "Поема про море"). Після відкидання "Відкриття Антарктиди" Довженко їде до України, щоб вникнути в хід будівництва Каховської ГЕС. Щоліта до 1956 року він приїздив на будову, жив серед робітників. Під час обдумування сценарію Довженко починає розуміти, що він має зафіксувати цінний природний та історичний ландшафт, адже після спорудження греблі будуть залиті історичні місця Запорізької Січі й, зокрема, Великий Луг. "Наше нове море — наше нове горе. Так народ говоре про море", — записує Довженко у щоденнику,— "[…] майже всі проти мене", кошторис фільму свідомо занижений чиновниками з міністерства. Довженко хотів знімати фільм не тільки в Україні, але й з Київською кіностудією, але "добро" він не отримав. Та й фільм не зняв. Після смерті режисера його зніме Юлія Солнцева, дружина і соратник.
У 1954 році Довженко робить начерки сценарію "У глибинах космосу", фільму-фантазії про трьох радянських інженерів, що 8 років блукають зоряним всесвітом. Але сценарій буде холодно сприйнятий художньою радою.
У 1954–1955 режисер закінчує роботу над кіноповістю "Зачарована Десна", розпочату ще 1942 року, де він згадує своє дитинство. Її надрукують у журналі "Дніпро", але сценарію з неї Довженко не створить. У квітні 1956-го разом з іншими режисерами Довженко пише листа до міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але вже її не дочекається. Він ще встигне повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби. А 25 листопада того ж року помирає на дачі під Москвою.
"Поему про море" (1956), "Повість полумяних літ" (1961) і "Зачаровану Десну" (1964) поставить вже Юлія Солнцева. Крім того, вона зніме "Незабутнє" (1968) та "Золоті ворота" (1969) на основі літературних творів режисера. Фільми вважаються загалом суперечливими, тільки "Поема пр море" виражатиме думку метра й розкриє головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною. "Повість полум’яних літ" потерпатиме від різниці в часі між задумом сценарію у 40-і роки та його реалізацією. "Зачарована Десна" взагалі вважається пародією на задум Довженка. Похований Довженко на Ново-Дівичому цвинтарі у Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було тільки 32 рублі. Траурна церемонія відбулася у Будинку літераторів. Співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. З України приїхала делегація, проте не було колишніх друзів, наприклад Бажана. Привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами "Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає". На могилі написано по-російськи: "Умер в воскресенье". Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як "воскресіння".
Сам Довженко весь час тужив за Україною і у останні роки свого життя записав у щоденнику: "Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі".
У 2006 році громадські кола України нарешті підняли питання перед владою про перенесення праху О.П.Довженка та його дружини в Україну, про можливість повернення архівів режисера (зокрема щоденники мистця за волею його дружини закриті в архівах ще до 2009 року) та увічнення його пам’яті у державах, де він проживав. Питання наразі не вирішено і як висловився Ярослав Проць, член Спілки журналістів України, "хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась".
Вшанування пам’яті
Вшанування пам’яті геніального митця Олександра Довженко в Україні є на вкрай низькому рівні. Те, що було зроблене, в основному було зроблене за часів СРСР та радянської влади: з 1957 року Київська кіностудія носить ім’я Довженка, у 1972-му було затверджено Золоту медаль ім. Довженка "За найкращий військово-патріотичний фільм", у 1960 році створено музей Довженка у батьківській хаті, попри те, що в Україні Довженко був персона нон-грата. Ще за два роки скульптор Анатолій Фуженко змушений був подарувати садибі пам’ятник (художня рада боялася Довженка навіть у бронзі, тому офіційно скульптуру не затвердила), отже існує лише один пам’ятник, та й то не офіційний.
Перші значні кроки по збереженню і вшануванню пам’яті видатного українця були зроблені із здобуттям незалежності України, проте і досі цього вкрай мало, а його співітчизники не мають вільної можливості побачити фільми Довженка. 10 вересня — день народження Олександра Довженка — святкується в Україні як День кіно. В цей же день з 1994 року за указом Президента України вручається державна премія в галузі кінематографа імені О.Довженка. У 1996 році було створено "Національний центр Олександра Довженка", робота якого зосереджена на двох основних напрямках: збирання та збереження фільмів (передусім національного кіно) та поширення кінострічок (в першу чергу українських), їхня популяризація серед населення. У 2006 році центр завершив роботу над виданням фільмів Довженка у форматі DVD, але унікальне видання розповсюджене лише в консульствах та посольствах як подарунок. В той же час, за кордоном, фільми Довженка на DVD вже давно в вільному продажу.
З 5 липня 2004 року Національний банк України ввів у обіг ювілейну монету у 2 гривні, присвячену 110-річчю від дня народження Довженка. Один з банків у м. Києві планує відкрити пам’ятник Довженку до наступного ювілею. Нарешті у листопаді 2006 року указом Президента України започатковано програму дій щодо вшанування пам’яті Олександра Довженка.
Мистецька та літературна спадщина
Твори
- Воля до життя
- Зачарована Десна (кіноповість)
- Земля (сценарій втрачено, спогади про сценарій і фільм)
- Мати
- Ніч перед боєм
- Повість полум’яних літ
- Нащадки запорожців (драматична поема)
- Україна в огні (кіноповість)
- Поема про море (кіноповість)
- Антарктида (кіноповість)
- Життя в цвіту (п’єса)
- Щоденник 1941–56
Фільмографія
-1926 Вася-реформатор (співрежисер, сценарист, фільм втрачено)
-1926 Ягідка кохання (режисер, сценарист)
-1927 Сумка дипкур’єра (режисер, переробка сценарію, актор)
-1927 Звенигора (режисер, переробка сценарію)
-1929 Арсенал (режисер, сценарист)
-1930 Земля (режисер, сценарист)
-1932 Іван (режисер, сценарист)
-1935 Аероград (режисер, сценарист)
-1939 Щорс (режисер, сценарист)
-1939 Буковина, земля українська (режисер)
-1940 Визволення (режисер)
-1943 Битва за нашу Радянську Україну (режисер, у співавторстві з Ю. Солнцевою та Я. Авдєєнко)
-1945 Перемога на Правобережній Україні (режисер, у співавторстві з Ю. Солнцевою)
-1945 Рідна країна (художній керівник)
-1948 Мічурін (режисер, сценарист)
-1951 Прощавай, Америко! (режисер, незакінчений, змонтовано лише 6 частин)
-1959 Поема про море (режисер)
Нереалізовані сценарії
-1926—1929 Цар, Батьківщина, Загублений Чаплін, Згода (Повстання мертвих)
-1934 Загублений і віднайдений рай
-1941 Тарас Бульба
-1943 Україна в огні
-1951 Відкриття Антарктиди
-1954 У глибинах космосу
Нагороди та премії
-1934 МКФ у Венеції (Приз, фільм "Іван")
-1941 Сталінська премія (I ступеню, фільм "Щорс")
-1949 МКФ в м. Готвальдові (Премія праці, фільм "Мічурін")
-1949 МКФ в Маріанських Лазнях (Премія за кращий кольорвий фільм, фільм "Мічурін")
-1949 Сталінська премія (II ступеню, фільм "Мічурін")
-1959 ВКФ (Перша премія автору сценарію (посмертно), фільм "Поема про море")
-1959 Ленінська премія (посмертно, фільм "Поема про море").
Список використаної літератури
1. Брюховецька Л.І. До і после "Звенигори" // Довженко і кіно ХХ століття: Зб. ст. / Мін- во культури і мистецтв України. НаУКМА; Спілка кінематографістів України. Ред. жарн. "Кіно- Театр". - К.: Вид-во Поліграфцентр "ТАТ", 2004. - С. 153-163
2. Брюховецька Л. Кіно як світогляд: Довженко і Параджанов // Кіно Театр. - 2004. - № 3. - C. 24-29
3. Довженко і світ: Творчість О.П.Довженка в контексті світ. культури: Статті. Есе. Рецензії. Спогади. Доповіді. Відгуки. Листи. Телеграми /Упоряд. С.П.Плачинда; Передм. О.Гончара.- К.: Рад. письм., 1984
- Амангаль Б. "Трагічна ода робітникам "Арсеналу";
- Барбюс А. "Прекрасний український фільм "Арсенал";
- Кучера Я. "Співець революції";
- Лейда Дж. "Потік ідей та почуттів";
- Манетті Р. "Самобутній майстер";
- Найт А. "Особливий символізм";
- Немешкютрі І. "Крок уперед";
- Рошаль Г. "Арсенал" - класика світового кіно";
- Шпітцер Ж. "Поетичний всесвіт Довженка";
4. Довженко Олександр Петрович // Шаров І. 100 видатних імен України.- К.: Вид. дім "Альтернатива", 1999.- С.127-131
5. Новиченко Л. Естетичні уроки Довженка / Л.Новиченко // Життя як діяння: Вибрані статті. - К., 1974
6. Пашкова О. Мистецтво Олександра Довженка в контексті української народної культури: До 100-річчя від дня народж. митця // Нар. творчість та етнографія.- 1994.- № 5-6.- С.17-22
7. Степанишин Б. Дивосвіт Олександра Довженка: До 100-річчя від дня народж.: Літ.-крит. нарис.- К.: Всеукр. т-во "Просвіта", 1994
|
