Сочинение: Поетика простору в казці Людвіга Тіка "Білявий Екберт"

Міністерство освіти і науки України

Київський національний лінгвістичний університет

Самостійна творча робота

з історії зарубіжної літератури

на тему:

Поетика простору в казці Людвіга Тіка «Білявий Екберт»

виконала

студентка 210 групи

Інституту східних мов

Стоцька Оксана

Київ-2009

" Один росчерк пера,

И я — хозяин Мира,

Человек, не знающий пределов."

Пьер Альбер-Биро

Жодного небайдужого до літератури читача не може не зацікавити робота Людвіга Тіка "Білявий Екберт". Тому що, незважаючи на те, що це начебто просто казка, в ній приховано багато таємниць, які на перший погляд недосяжні для повсякденної, побутової психології людини. Варто лише раз копнути глибше – і ти уже не можеш просто так залишити цю історію незавершеною, позбавити себе задоволення побачити те, що недосяжно широкому загалові.

Здавалося б, як може одиничний, іноді вельми незвичайний образ сконцентрувати всю повноту душевного життя? Чому така унікальна і ефемерна подія, як поява унікального поетичного образу, може подіяти – без усякої підготовки – на інших людей, знайти відгуки в їхніх серцях, усупереч будь-яким запереченням здорового глузду, будь-яким розсудливим судженням, будь-яким шаблонним уявленням про сенс, буття, існування загалом?

На це питання досить важко відповісти простими словами, кількома загальними реченнями. Кожен поетичний образ неповторний по своїй суті, проте, сам по собі образ існувати не може. Та й що таке образ? Це сукупність всього того, що нас оточує: чи то в казці, чи то у вірші чи то наяву. Якщо мислити суб'єктивно, то варто зазначити, що жоден із нас не уявляє себе завершеним без своєї батьківщини, своєї домівки, того місця, де ми виросли, і з чим нас зв'язує безліч спогадів. Як равлик народився у своїй черепашці, як все життя він не покидає свого дому; як пес завжди тікає від люті господаря до своєї будки, шукаючи прихистку; як перлина визріває у власній мушлі, сумирно чекаючи, доки прийде її час прикрашати витвір мистецтва – так само і людина прив'язана до свого будинку і завжди туди прагне, куди б не закинуло її життя. Виявити в будь-якому житлі – будь то палац, замок чи хатина – початковий принцип раковини – ось наше перше завдання. Ошалілий Екберт побіг геть із замку сам не знаючи куди, ніби він його чимось сковував, не давав спокою. Чи може равлик виповзати із своєї черепашки? Як він почуватиметься тоді? Я думаю, це риторичне питання, і кожен із нас може відчути відповідь, просто уявивши себе на його місці.

Не поглиблюючись в історію рідної домівки в повному сенсі, ми завжди залишаємося трішки поетами, і наші емоції, можливо, – всього лиш відображення утраченої поезії. Ми з таким трепетом ставимося до образу дому, де ми виросли, щоб часом не порушити, не зруйнувати єдність пам'яті і уяви, щоразу просто згадуючи його, чи потрапивши у це місце, ми сподіваємося відчути об'ємність відчуття, що хвилює нас значно глибше, ніж ми навіть можемо припустити.

Звичайно ж, завдяки дому значна частина наших спогадів стає локалізованою. Та якщо ж будинок – це не просто чотири стіни і підлога – це дещо збагачує повноту вражень, якщо в ньому є підвал, горище, коридори та затишні таємничі закутки, то схованки наших спогадів отримують дедалі більш визначену характеристику. І навіть, якщо ці простори якимсь чином остаточно викреслені із теперішнього і не мають перспектив на майбутнє, навіть якщо ми назавжди позбавлені горища, втратили свій таємний прихисток, то той факт, що ми любили це горище – залишиться із нами навіки і рано чи пізно дасть про себе знати. Ці схованки – наші черепашки: "…это была та самая деревня, где я родилась. Как я была поражена! Тысячи воспоминаний ожили во мне, и радостные слезы ручьями полились из глаз." Берта через багато років, подорожуючи невідомим стежками, сама того не розуміючи, потрапила до рідних місць, і перше, про що вона подумала – це була її сім'я та її домівка: "Многое в деревне переменилось, появились новые дома; все казалось гораздо теснее и меньше, нежели я ожидала. Я бесконечно радовалась, что после стольких лет увижу родителей; я нашла наш домик, увидела знакомый порог, ручка у двери была прежняя, и дверь - как будто я только вчера ее притворила; сердце мое неистово билось…"

Мандрівниця повернулася до себе в селище і помітила, що все було дуже маленьке, надзвичайно менше, ніж їй здавалося раніше. Та це не ставало на заваді її почуттям. Вона так хотіла, щоб батьки дізналися про її багатство і успіх. Колись наше горище чи рідна обшарпана кімнатка могли здаватися нам занадто тісними, занадто холодними взимку і спекотними влітку. Зате тепер, у спогадах, що віднайшлися завдяки мрії, в силу непояснимого синкретизму, кімнатка стала водночас тісною і просторою, помірно теплою і, коли треба, – прохолодною; але саме в ній і ніде інде ми знаходимо заспокоєння.

Тут, говорячи про статичні образи дому, кімнати і т.д., варто підкреслити один нюанс, який також є важливим при топоаналізі. Ми відмітили, що "несвідоме" має місце проживання. Зосередивши увагу на мріях про спокій, не слід забувати і про інші мрії – про мрії мандрівника, що йде по дорозі, по стежині. Такий динамічний образ як "стежка" сам по собі просто прекрасний. Як точно закарбовані у свідомості м'язів знайомі стежини серез пагорбів. Та не тоді вони прекрасні, коли все навколо палає невідомістю, все таке моторошне, що здається, ніби виходу немає, а хід назад завалило камінням страху, гордості і сорому одночасно: "То мне приходилось карабкаться на кручи, то пробираться извилистой тропинкой между скал, и тут-то я поняла, что нахожусь в ближних горах, и в моем одиночестве меня стал разбирать страх." Страх цей цілком зрозумілий, адже Берта "…росла на равнине и еще не видала гор, и в самом слове "горы", когда о них заходила речь, было что-то страшное для моего детского слуха… У меня не хватало духу вернуться назад, страх гнал меня вперед". Адже вона боялася, що батько, роздратований її втечею, наздожене її та ще суровіше покарає.

Простір закликає до дії, але дії передує робота уявлення та перш за все – здоровий глузд. Простір можна назвати філософською категорією мрії, уяви, "грёзы". Здається, що стежка втечі безмежна, неосяжна, і коли ми аналізуємо образи неосяжного, в нас ніби здійснюється чисте буття чистого уявлення. Воно виховує в нас гордість читача, що дає нам ілюзію співучасті в творчій роботі автора, проте, така думка залишає читача занадто пасивним, він стає схожий на дитину, яку книга розважає.

В такому випадку цілком можна погодитися із Гастоном Башляром щодо того, що "кожна хороша книга, як тільки ми її закінчили читати, повинна бути перечитана заново".

Тож, після ескізу, яким є перше читання книги, варто переходити до творчого перечитування. Перше, друге, третє – і ми поступово приходимо до істини, нам здається, ніби ми торкнулися думок автора, його почуттів, його сакрального. Ми, наче вторглися до його власного простору, без запрошення завітали до його "черепашки" і вважаємо, що ми тут на законних правах, бо ми нібито цього заслужили. Г.Башляр пише: "Чим далі ми "копаємо", тим важче зупинитися." Як приклад можна поглянути на ліс: "Не обов'язково довгий час знаходитися в лісі, щоб виникло завжди трішки тривожне відчуття, ніби ти заглиблюєшся в безмежний світ. Якщо не знаєш, куди ідеш, то дуже скоро вже не знаєш де ти."