| Дмитро Васильович Павличко
Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929р. в селі Стопчатові на Підкарпатті в багатодітній селянській родині. Точніше - десь неподалік цієї дати, якою поява дитини була зафіксована при хрестинах у церковній книзі. Сталося це в полі при копанні кортоплі - звичайний епізод хліборобського щодення.
Кілька літ Павличкам довелося жити в стайні, бо хата згоріла, а нова зводилася поволі, зростала разом із дітьми. В пам’яті поета глибоко вкарбувалися майстерка, шурхіт пилки, запах розтятої деревини, перетворюваної на одвірок і платву, варцабу і крокви - предмети теплі й гарні. Гуцульщина споконвік шанувала дерево - вірного спутника людини від колиски до труни. У Д.Павличка це особливе ставлення, відбите сотнями образів, посилювалося й першими дитячими враженнями.
Батько - Василь Миколайович - був чоловіком освіченним, вельми працелюбним та енергійним. Перейшов через фронти та війська першої світової війни, побував і в Києві, і у Львові, де його засудили на розтріл, а він утік, звільнивши з собою і в’язнів Бригідок. Із встановленням у Галичині пілсудчини осів на дідизні, не втративши при тому інтересу до політики. Брав участь у сільських сходах, виступав у ролі народного адвоката, відстоюючи інтереси покривджених земляків. 1939 р. в перших лавах активістів зустрічав Червону Армію, став першим головою новоутвореного колгоспу. Працював усе життя і помер при роботі: «Якось, коли вже йому було за сімдесят, попросив у друзів своїх цигарку. Затягся й відкинув її геть. «Вже не смачна», сказав, і помер, стоячи, зіпершись плечими на стіну, так, ніби й смерть прийняв яу роботу, а не відпочинок»
Мати - Параска Юріївна Бойчук - була жінкої неписьменною, але при тому багато знала з «Кобзаря» та Франкових творів, до читання вголос яких щонеділі навертала дітей. Мала чудову пам’ять і смак до поєзії. Померла 1955 р. від тяжкої праці.
Освіта на Підкарпатті була в пошані. Та й житейський глузд підказував: малоземельні батьки нічого не могли лишити дітям у спадок , окрім знань, які прагнули дати за всяку, дуже тяжку як на селянський статок ціну.
Дмитро Павличко почав ходити до школи в Яблунів. Школа була польська, українська мова - заборонена. Конфлікти, що з цього виникали, поет пригадає згодом у нотатках «Про себе» та ще у віршах виллє гіркоту зневаженої гідності («За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставити мені…»). Він вивчить мову Міцкевича і полюбить культуру його народу, в Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно всотуватиме духовні скарби інших народів та епох. І все це покріплюватиме в ньому любовне, трепетне, бережливе сталення до рідного слова. Захист і плекання його стануть для Д.Павличка - одного з найосвіченіших українських літераторів сьогодення - справою обов’язку й честі.
В тимчасово окупованій Коломиї одразу за парканом гімназії, де на той час навчався поет, фашисти розташували єврейське гетто. Звідси бранців партіями вивозили на розстріл, а ті, що лишилися, пухли від голоду. Темними ночами гімназисти прив’язували тягарі до привезених матерями паляниць і, розкручуючи такий молот із хліба й каменю, перекидали його на територію гетто. Вдень їх зустрічали страдницькі й вдячні погляди зчорнілих єврейских дітей. Очі болю і сподівання. Вони запам’ятаються назавжди.
1944 р. в числі інших заложників німці розстріляли брата Петра. Тоді вперше, схилившись на віко труни, Д.Павличко вилив свою любов і ненависть у ще дитячі, незграбні, та виболені рядки. До поеми «Вогнище», в якій цей трагічний епізод дістав філософське відбиття, було ще далеко. Та реальність - гірка й правдива - вже стала на порозі. Вона завжди притягатиме митця - уперед всіх фантазійних злетів та романтичних вигадок.
1948 р. Д.Павличко скінчив десятирічку. Історія вступу до вищої школи - окрема сторінка його досі не написаної автобіографії, знаменна в багатьох відношеннях. Передовсім - широта зацікавлень, що провела поета через кілька міст, змушуючи його шукати застосування своїм вируючим силам. Була це й безсумнівна свобода вибору, ототожнювана самим пошукачем знань із Радянською владою, її глибоким гуманізмом.
Д.Павличко подав документи до Станіславського медичного інституту (зараз м. Івано-Франківськ), але відсутність потрібної довідки з військкому та - суто емоційне - запах йодоформу в похмурих коридорах ураз поламали ці наміри й привели юнака на фізичний факультет Чернівецького університету. Щоправда, не далі приймальної комісії. Але щось у цьому спалахові інтересу до основ світобудови було невипадкове, органічне для його натури. Воно уконкретнилося в рішенні стати студентом філософського факультету Київського університету, потвердженому блискуче складеними іспитами. Але стати студентом КДУ Павличкові теж не довелося - його не прийняли на тій підставі, що він був галачанином*. У міністерстві змогли допомогти лише запискою до ректорату Львівського університету, де однією фразою зазначалося, що їм’ярек дозволяється прийняти на історичний факультет. І знову - мандри. Цього разу «зайцем», на дахах вагонів; чекання в приймальнях, сподівання. За браком місць на історичному Д.Павличко став студентом української філології (відділ логіки й психології). Людини і космос, матерія і час - усе це замкнулося для нього на рідному слові, його незглибимій суті.
Випадок у Київському університеті не захитав ні моральних, ні суспільних поглядів Д.Павличка. Та й не було це для нього першим студеним повівом соціальних суперечностей, здатним пригасити палахкотіння молодої душі. Романтичні іллюзії ніколи не мали над поетом особливої влади; смислом і загадковістю повнилася для нього сама реальна дійсність. Та й доля не розщедрилася на «сни рожевого дитинства», а тим паче юності.
Від осені 1945 р. до весни 1946 р. Д.Павличко був ув’язнений у Станіславі по сфабрикованому звинуваченню в причетності до бандерівських злочинств. У ті роки рвійність у викритті всіляких «змов» та «груп» не була дивиною, особливо на західних, нещодавно возз’єднаних землях України. Комісія з Москви визнала безпідставними висунуті проти групи підлітків звинувачення, але баланди покуштувати довелось.
А на «волі» чигала інша кривда - школярів, які запізна поверталися додому, перестрівали бандерівці, допитуючись, чи, бува, не комсомольці. Про кого таке дізнавалися - тих катували і страчували. Такою була дісність. Надивився Д.Павличко і на повішених активістів , і на заподіяні «лісовиками» пожежі. Зблизька спізнав «лице ненависті», лице націоналістичного звірства, запам’ятав його на все життя.
Отак гартувалася нетерпимість до всякої соціальної несправедливості, перегинів, якими б гаслами вони не прикривалися. Кожний прояв націоналізму завжди кликатиме поета до бою за рівність усіх народів, казенна бездушність і сваволя глибоко обурюватимуть його людську гідність.
Ще будучи в університеті, Д.Павличко керує літературною частиною Львівського ТЮГу, з 1953 р. - навчається в аспірантурі під керівництвом академіка М.Возняка. Однак поетична творчість відсунула наукову роботу на другий план, і дисертації він так і не захистив. Гадаю, аби нині, як колись, було прийнято присуджувати науковий ступінь за сумою праць, Д.Павличко із сотнями своїх блискучих літературознавчих і критичних студій одержав би вищий.
Від 1957 по 1959 рр. Д.Паличко керує відділом поезії журналу «Жовтень», наступних п’ять років - на «творчих хлібах». Переїхавши до Києва 1964 р., поет якийсь час працює в сценарній майстерні кіностудії ім.Довженко (за його роботами поставлені фільми «Сон» - у співавторстві з В.Денисенком, та «Захар Беркут»). 1966-1968 роки віддані роботі в секретаріаті правління СПУ, а потім знову «творчі хліби» і велика, може, не так за часом, (1971-1978), як за покладеними зусиллями робота на посаді редактора журналу «Всесвіт». Таким у загальних рисах виглядає трудовий шлях Д.Павличка, а на творчий - мусимо повернутися від початку.
???
1 січня 1951 р. в газеті ЛДУ «За Радянську науку» був опублікований перший, як вважається, вірш Д.Павличко «Дві ялинки». Звісно, першим «з-під пера» він не був: «Писати вірші почав я в дитячому віці, - згадує поет. - Декламуючи зі сцени вірші Тараса Шевченка, я сприймав його твори як своє власне імпровізоване слово. З того вогнистого переживання я не міг вийти до того часу, доки не почав складати власні вірші. Одначе думати про себе як про майбутнього письменника я почав тільки в студентські роки, і то не одразу, а десь на третьому курсі філологічного факультету».
Однак саме цим віршем Д.Павличко рішуче заявив про соціально-публіцистичну гостроту свого поетичного мислення, полоненого не перегрою відчуттів та естетичних вражень, а суспільною напругою і болем, що вигорблюють і благополучний, здавалось би, зріз життя. Веселе новорічне свято озвалося голосом болю, ще не причахлого у душі. Таке психологічне вторгнення однієї реальності в іншу, моральний тиск однієї сутності на іншу стане архітектонічною особливістю Павличкових картин, позбавлятиме їх глазурованої гладкості та одноплощинності. Механізм цей з часом ускладнюватиметься - від спогаду, публіцистичної паралелі до діалектичного заперечення і єдності протилежностей. Однак важча, болісніша, соціально питоміша образна думка завжди проступатиме крізь більш прозорі й світлі шари експозиції. Є тут своє психологічне підгрунтя, адже справжня втіха - та, що пам’ятає ще про біль, а радість поглиблюється знанням стражданням.
Перша книжка Д.Павличка «Любовь і ненавість» (1953) тому й стала першорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи стривожену і гострокутну. Звеличення радянського сьогодення виростало зі свідомості учорашньої нужденності, а тому не мало казенної заданості. Воно прямо адресувалося народу, що здолав стихію власництва й темноти, зажив благородно і сміло:
Мене також чекала згуба,
Нужда і безробіття вир –
Я син простого лісоруба,
Гуцула із Карпатських гір.
* * * * * * * * * * * * * * * *
У твоєму університеті:
Я вчусь тепер, народе мій.
Так дай же в молодому злеті
Мені піднятись вище мрій.
(«Я син простого лісоруба…»)
Ця громадянська напруга вирізняла дебют Д.Павличка з потоку української повоєнної лірики, підрожевленої погідністю переможного настрою, з другого боку - не надто сміливої порушувати гострі проблеми.
Вірш Д.Павличка виростав на свіжій межі двох епох рідного краю, в ньому нуртувала енергія суспільних перетворень, викрешуючись громовицями громадянського пафосу: «Але, людське забувше щастя й горе, // Який до чорта буду я поет!» - писав двадцятичотирилітній автор «Любові й ненависті». Тут, у сліпучих спалахах світоглядної ясності, змикалися суспільно-психологічні суперечності Гуцульщини, які всеукраїнський читач сприймав не так розумом, як серцем, відчуваючи «на дотик» тектонічне двигтіння незнаних життєвих глибин.
Це й важке перетворення в іншу - соціалістичну - якість одвічного стремління селянина до власного грунту («Земля»), утвердження в боротьбі нової ідеології, вивільнення свідомості з-під вдади церкви - тривале, пов’язане з багатьма конфліктами, аж до найболючіших - родинних («Відповідь батькам»). Це й подолання націоналістичної омани, що завдала стільки лиха возз’єднаним землям і гірко відлунилася по всій країні («Убивці»).
В усіх ліричних темах Д.Павличка пульсував пафос всеможності, невичерпної сили молодечого духу, бриніла висока оптимістична нота руху через «терні до зірок». В голосі молодого поета було щось неструджене, неперемерхле, щось від святого неофітського захвату. Все те, що згодом вигартується в усвідомлене і невідступне служіння Правді, в оце освячене її підбадьорливим горішнім доторком «Людино - ти можеш!».
А ще художня достеменність, шорстка відчутність образу, про яку так гарно сказав потім А.Малишко: «В поезії Дмитра Павличка розвинувся, задзвенів, зацвів у слові вічний катран прикарпатського Покуття, з смереками і дубами, з мозолистими, шкарубкими долонями батька, з ріллею, що пахне плугом і посіяним зерном».
Визнання прийшло до поета з першою збіркою. 1954 р., запропозицією М.Бажана, Д.Павличка (заочно!) прийняли до Спілки письменників. Того ж року його творчість була високо оцінена на ІІІ з’їзді письменників України.
Наступні збірки («Моя земля», 1955; «Чорна нитка», 1958) разом із розвитком мотивів, які вже прозвучали, приносять і нові, дещо несподівані для суворо інтонованої музи Д.Павличка, а водночас такі природні.
Поет зображує ліричного героя в багатьох психологічних станах, кожен з яких суб’єктивно остаточний, але несправді переходить в інший. Так, у вірші «Ти мене гуцулом називала» юнацька нетерплячість серця обертається очманілою, закоханістю, що перегорає на гіркоту зневажених почуттів і, здавалося б, цілковиту внутрішню випорожненість, яка заповнюється цілющим трунком досвіду: «У багатті другого кохання // Першого завжди іскринка тліє».
Прорив до нового розуміння суті пережитого, трансформація конкретно-буттєвого досвіду в енергію філософського знання, яке підноситься над собою і зіштовхується з іще більшою складністю життя, - ось джерело драматургічної напруги Павличкового вірша, шлях художньої думки, що не обривається з останнім рядком, а продовжується за ним, немов за обрієм. І що особливо цікаво: переконаний у власній правоті, наступальний, навіть навальний поет, Д.Павличко не пригнічує читача, не притискає його думкою до координат реального будення, а, навпаки, мовби підштовхує і пропонує вийти за узвичаєні їх межі. Це тому, що виголошувана істина не означається в останній інстанції, а мобілізує на освоєння нових соціально-філософських просторів.
Згадаймо вірш «В хаті» (1955): стара баба обурюється на онуків, які в атеїстичному запалі наміряються винести з хати ікону пречистої. У когось вона викличе усмішку, в когось жаль. Але ж парадокс у тім, що ця стара жінка сама вітає і розуміє нову ідеологію як можливість для молоді витворити щось краще, мудріше за те, чим жила вона, а не як право на знищення її малого світку, її уявлень, тобто її самої як наївної, «темної», але ж людини. Не сьогодні-завтра вна піде на вічні строки, й та ікона, що є часткою її життя, стане мальовидлом, і по всьому. Але й комсомольцям наче ж не личить обідати під образами. Так суб’єктивна правота героїв конфлікту змушує читача дати йому власну оцінку, зробити наступний крок в осмисленні ситуації. В даному разі ним є тільки гуманістична ідея про те, що все справді плідне й тривале народжується з доброти та уваги до людини, а не безоглядності та поспіху. Ця ідея не нав’язується читачеві, навіть не висловлюється, а мріє за поетичною картиною.
Діалектичність думку, що прозирнула в низці творів 50-х років, означила кінець «поетичного дитинства», раннього періоду творчості Д.Павличка і початок великої зрілої роботи. Але, як хотілося показати, в тому «дитинстві» були і правда, і принада. Найкраще про це сказав поет: «Я нічого не хотів би змінити в моєму минулому житті. Слабкі вірші, написані мною в молодості, були щирими. Щирість і людяність я ціную вище за майстерність, тому що тільки з їхньою допомогою можна буди не просто майстром, але ж і людиною».
Для Д. Павличка це завжди означало чути інших, чути біль і радість народу, серцем вловлювати суворий голос доби як заклик зайняти місце в шерезі сміливців, правдоборців, тих, кого завжди менше. Розім’яклу в рефлексіях та декорах, улесливу й боязку музу поет зневажає як відступництво від великого обов’язку, покладеного народом на плечі своїх митців. Прозріння нового й викриття виродженого, занурення в культурно-філософські глибини задля нових ідей - так розуміє він художній труд. «У небесах схоластики не видно мислі-ластівки, не видно думки-блискавки, що бігає навискоки», - писав Д.Павличко 1958 р., мовби роззираючись по надміру заквітчаних і перенаселених солов’ями поетичних просторах десятиліття. Ця думка не заадресована, однак поет і досі вважає, що біда поетичного покоління 50-х у тому, що воно «ніяк не може знайти свою тему». Накреслюється і власна програма : «блискавкою-мислею своє життя я висловлю». Першим її виконаним пунктом стала збірка «Правда кличе!» (1958), книга, яка стала духовним порогом «шестидесятників», - слава і сором свого часу, дитя мужності і жертва напівправди.
Вісімнадцятитисячний її тираж було вилучено з обігу й знищено. На IV з’їзді письменників України П.Тичині було довірено місію «осмикнути» поета, котрий вийшов за рамки дозволеного, вибився з дифірамбічного тону, що Павло Григорович з властивою йому делікатністю й виконав. Сама книжечка не згадувалася як неіснуюча, але малася на увазі саме вона, її інвективні «неясності».
Тим часом жодних неясностей не було - то гримнула Правда про сталінську добу, бюрократізм, ідеологічне фарисейство, лицемірність; гірка нередукована правда, покликана до життя ХХ з’їздом КПРС, але в усій повноті своїй, як виявилося, передчасна.
Це був голос громадянської совісті, яка назвала своїм ім’ям не тільки «вождя всіх народів» та його діяння, а й застерігла, що з його смертю не зникаєантидемократичний механізм чиновницького адміністрування. Досі сонет Д.Павличка «Коли помер кривавий Торквемада» лишається неперевершеною й унікальною за своєю соціально-філософською проникливістю алегорією:
Пішли по всій Іспанії ченці.
* * * * * * * * * * * * * * * *
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали…
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Тільки теперішній перебудовний час по-справжньому розкрив ідею твору. Не випадково найкращу її інтерпретацію знаходимо в таких далеких від української поезії роздумах Є.Носова: «З вершин бюрократичної піраміди було скинуто її творця, у порослих мохом стінах абсолютистської споруди пробили віддушину, впустили живодайне повітря. Але ж сама піраміда лишилась! З усіма своїми ієрархічними поверхами і навіть вільним кріслом на вершині. А поки крісло не прибране, завжди буде спокуса залізти в нього й примірятися. Отже все, що було зроблено, можна було назвати лише послабленням, а не демократією»
І було назване в поезії Д.Павличком. Він перший і єдиний, за тридцять літ до рязановської пісеньки «Ми не сеем, не пашем, не строим, // Мы гордимся общественным строем», відважив ляпаса функціонеру, которий «Не оре, не кує і не будує, // Лише гукає: «В комунізм йдемо!». Перший і єдиний відверто сказав про розшарування суспільства на тих, хто працює, і тих, хто розподіляє плоди цієї праці, не забуваючи про себе та погейкуючи «жвавіше, жвавіше!» («Лист прибиральниці до поета»). Образ «кам’яного чоловіка» з одноіменного вірша, що до збірки не ввійшов і лише раз побачив світ зі сторінок «Літературної України» (1962, 3 листопада), досі лишається найсильнішою метафорою духовного скам’яніння, що охопило країну в пору репресій, породивши не тільки можновладця, а й сліпого виконавця. Аж страшно, як актуально звучать ці давні рядки:
Як гордо він ходив землею
З високим стажем без доган.
Він зняв сьогодні портупею –
На пенсії його наган.
За кожну кулю по копійці
Йому сплатили вже казна,
Та вбиті ожили партійці,
У “Правде” їхні імена!
Встають розстріляні поети,
Співці червоних барикад,
І правда ожила, та все те
Ненавидить камінний кат.
Він остовпів у новім сяйві
Великих Іллічевих слів,
Обтяли Шіві руки зайві –
Лишили дві для мозолів.
Для праці чорної лишили,
Та він їх ніжно береже…
Він ще готов сотати жили
З тих, що його забули вже.
У відкритій комуністичній боротьбі за оздоровлення всіх сфер суспільного життя Д.Павличко став у той авангард культурно-політичного фронту, що випередив свій час і сягнув дня теперішнього. Поклик правди, кинутий поетом і заглушений переляканими жерцями напівправд* , нині звучить на повну силу. Це видання вміщує всі вірші, які після 1958р. більше не публікувалися.
Але головне в тому, що мужнє слово Д.Павличка і тоді не завмерло в пустелі. Воно було почуте й оцінено. Вся творча молодь, яка за три-чотири роки могутньою когортою виступила на літературну арену й опинилася в центрі уваги, знайшла в цьому слові підтримку власному дерзанню, мала його за надійний тил своїх духовно-інтелектуальних пошуків.
Саме з цього погляду є слушною думка М.Ільницького про те, що творчість Д.Павличка виявилася зв’язковою ланкою між живими класиками та новопризовцями української літератури*. Завдяки безстрашному внутровуванню художньої думки в нові, досі не займані життєві сфери, реалізованій настанові докопатися до суті, до правди речей він має всі підстави іменуватися предтечею нині уславленої літературної хвилі. Від поетики Д.Павличка вельми різниться каскадно-метафоричний вірш І.Драча, неспішно-розважливий роздум Б.Олійника, матеріально відчутний образ М.Вінограновського. А поклик громадянського сумління і правди у всіх - єдиний.
Не раз писалося про спорідненість вірша Д.Павличка зі словом великого Каменяра. Думка ця ілюструвалася низкою присвячених І.Франкові поезій, ремінісценцій з його циклів та поем. А тим часом справжнім грунтом для неї була і є висока громадянськість поетичної мислі, вогонь сумління, що прибирається в своєрідне, відповідне часові слово. У Д.Павличко воно не раз набуває розючого публіцистичного звучання: «Як колись Шевченко, Франко, Олесь, так сьогодні Павличко часто бере в руки «бич Ювенала» і втручається в життєві справи сатиричним віршем, інвективою чи воззванням».
Кажучи про інтелектуалізацію лірики, виявлену в порозумнішанні і думки поетичної, і почуття, не забуваймо зробленого тут Д.Павличком. Вже 1968 р. це ясно бачив і розумів А.Малишко: «Ідейно-філософська масштабність віку викликає до дії поезію інтелектуальну, мудру на слові, безмежну в своїх категоріях і художніх потенціях, де сфера емоційного звучання виповнюється своєрідною гамою кольорів, звуків, душевних відтінків і найглибшим - у меті своїй, - найправдивішим і найпристраснішим зображенням і розкриттям людскої вдачі». Отже, і в цьому плані творчість Д.Павличка пов’язала традиції Франка, Рильського, Бажана та інших схильних до поглибленого роздуму митців із сучасними поетичними пошуками.
Дмитро Васильович Павличко — український поет, перекладач, громадсько-політичний діяч. Народився 28 вересня 1929р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині у селянській родині. Від осені 1945p. по літо 1946р. був ув'язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у приналежності до УПА. 1953р. закінчив філологічний факультет Львівського університету. Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. В 1971 — 1978 pp. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт». Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з'явилася у 1953р. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958). Визначальною особливістю творчості Д. Павличка цього періоду була підкреслена публіцистичність, громадянська напруга художнього слова, хоча, звичайно, молодий поет вимушений був іти й на певні компроміси з пануючою тоді ідеологією. Та вже збірка «Правда кличе» (1958), яка побачила світ на самому початку хрущовської «відлиги», засвідчила, що він був сповнений віри в можливість появи в тогочасних суспільних умовах справді вільної, духовно багатої людини. Однак вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. Етапною для Д. Павличка стала збірка «Гранослов» (1968), в якій автор утверджував ідею незнищенності національної культури. Але чи не найповніше талант поета розкрився в його ліриці. Збірки «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979) стали помітним явищем в українській літературі другої половини XX ст. Традиції пристрасного слова І. Франка продовжують книги поезій «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Перу Д. Павличка належить також антологія перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988). Д. Павличко — один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України.
Список використаної літератури
1) “Енциклопедичний словник” 1989 рік
Писало близько ста вчених
2) “Дещо з біографії письменників” 2001рік
Иліщенко Андрій Борисович
Уліщенко Віолетта Валентинівна
3) “Джерела пружно б
’
ють” 1998 рік
Н. В. Заблоцька
С. С. Литвин
К. Б. Мовчан
4) Деякі відомості взято з Інтернету
Використпни сайти
:
www.
yandex.
ru
www.referat.com.ua
www.poet.ry
www.torsing.com.ua
|
