Вступ

Значно ускладнилось життя суспільства, змінилося обличчя світу, загострилися проблеми, що стимулювало інтерес до загальних проблем суспільного розвитку, осмислення яких має важливе значення. Людство сьогодення впритул підійшло до вирішення питання про виживання. Здійснюється становлення України як суверенної держави, формується громадянське суспільство. Все це спонукає до філософського осмислення людиною свого ставлення до дійсності її світоглядної орієнтації, усвідомлення нею свого місця і ролі у суспільстві. У з’ясуванні складних проблем, формуванні нових світоглядних орієнтирів, цінностей велика роль належить філософії.

Щоб врятувати світ, потрібно глибоко по-філософськи осмислити загрози і сподівання, що домінують у світі і в Україні. Необхідна інтеграція знань, поєднання їх з гуманістичними цінностями. А це є мудрість, якій навчає філософія.

У сучасному світі людина постійно має справу з новими ситуаціями у всіх сферах життя. Зрозумівши їх і прийняти єдино правильне рішення неможливо без певних філософських уявлень, які допомагають глибше осмислити дійсність. Зробити це цілеспрямовано, свідомо, розумно і мудро. Філософська культура є складовою частиною загальної культури людини. В умовах глибоких змін у суспільстві необхідно вчитися мислити і діяти творчо на основі сучасного досвіду філософської думки.

Перетворення суспільства завжди починається з критики орієнтацій і розуміння життя, яке раніше рахували, що вже вичерпало свої можливості. Нові суспільні умови формують потреби в нових типах світоглядної орієнтації. Але нові форми життєдіяльності людей можуть стати життєздатними лише, якщо спиратимуться на досягнення вітчизняної і світової культури. Перед нами постає тяжкий і довгий шлях культуротворення, який вимагає виправданих зусиль людства. А тут вирішальну роль відіграватимуть ціннісно-світоглядні орієнтації людей, їх відповідальність за свої вчинки перед суспільством, бути свідомою. Людина повинна прагнути до позитивного знання, чітко відрізняти Добро і Зло, розуміти цінність всього.

Життя людини наскрізь пройнято вибором: від елементарних речей і ситуацій до таких, що можуть раз і назавжди радикально змінити це саме життя. Тому вибір повинен бути наповнений смислом, який став би цінним для інших. Повинні бути осмислення, які б орієнтували, допомагали, скеровували робити вибір в кожній ситуації співжиття людей і разом з тим, огороджували людину від потреби кожну мить зважувати тисячі можливих виборів. Цими орієнтирами виступають цінності.

Отже, мета даної роботи: описати природу цінностей, ієрархію цінностей буття людини, показати їх роль в культурі, розкрити суть процесу сучасного культуротворення, показати основи міжкультурної комунікації, висвітлити питання свободи, толерантності, творчої активності людини.

Для розв’язання поставлених задач спрямовані такі аспекти реферату:

1. Культуротворення як процес самовизначення.

2. Цінності – основа людського буття в культурі.

3. Особливості сучасного культуротворення.

Я ставлю за мету поцікавитись сучасним станом і розвитком ціннісної природи культуротворення, вирішити специфіку різних підходів до вирішення актуальних проблем сучасності, на перший план поставити цінності. Інтерес цієї роботи становить не тільки результат, але і шлях до нього, здійснений моїм мисленням, намаганням якомога ширше представити тематику дослідження. Все це спонукає до філософського осмислення людиною свого ставлення до дійсності, усвідомлення нею свого місця і ролі в житті суспільства.

Цінності необхідні для того, щоб зробити можливим життя серед інших людей, відкинути деякі сумніви, придбати впевненість у своєму існуванні, поповнити життя таким необхідним для людини смислом, підняти людину над рівнем тваринного існування. Вони завжди вказують нам вірний шлях. Особливо це стосується універсальних людських цінностей моральних і духовних (Благо, Мудрість, Добро, Свобода, Істина). Захоплення людей цими цінностями робить їх більш людяними, гуманними, творить культуру, не завдає світу шкоди.

Проблема цінностей і культуротворення цікавила багатьох філософів: І. Канта, Ф. Ніцше, З. Фрейда, Е. Фромма, Ж.-П. Сартра, Г. Ріккерта, М. Хайдеггера, М. Вебера, С. Кіркегора, Х. Ортеги-і-Гасета, К. Ясперса, Г. Гадамера, М. Бердяєва, Е. Кассірера, Ф. Достоєвського, Т. Адорно, Г. Маркузе, А. Шопенгауера, П. Тілліха, О. Лосева та ін. Обрана мною тематика дослідження актуальна, адже головну роль в процесі культуротворення відіграють цінності. Вони змінюють людину, підносять в ній такі взаємопов’язані суттєві характеристики людини, як духовність, свідомість, свобода, соціокультурність, універсальність, унікальність, розумність, діяльність і творчий початок, трансцендентальність та інтенціональність. Без таких цінностей як дружба, любов, совість людство може прийти до загибелі.

Виняткового значення в сучасній культурі набуває естетичне як чинник комунікації, що поєднує людство як по горизонталі – через діалог різних культур, так і по вертикалі – через всю історію естетичного самовизначення людства. Це шлях подолання ізольованості і закритості особистісних світів, як здатність і можливість співчутливого сприйняття іншої людини, як шлях до культурної комунікації, поліфонічного діалогу.

Стан сучасної культури і динамізм процесів, які в ній відбуваються, виразно засвідчує потребу радикального осмислення і оновлення світоглядно-естетичних засад творчості як втілення безупинно напруженої роботи духу.

Все вказане підсилює інтерес до всебічного аналізу проблем духовності, ціннісної природи культуротворення.

1. Культуротворення як процес самовизначення

Людина – узагальнена характеристика індивідуальності, яка є способом її конкретного існування.

Філософія цікавить сучасну людину як шанс знати і розуміти себе, як якийсь простір суспільно здійснюваних духовних пошуків, до якого варто приєднатися. Філософія отримує чітко виражене індивідне, а не просто людино центриське спрямування, яке обумовлено рядом причин.

По-перше, рівнем розвитку самого індивіда. Культурний ґрунт, на якому він формується (засоби масової комунікації, література, мистецтво, історична пам’ять і т.п.) досить масивний, отже є можливість індивідного, більш того в масовому масштабі здійсненого піднесення до рівня культурно-обґрунтованого смисложиттєвого запиту, що виходить за межі потреб вітального існування. Причому трагедійні колізії історії, в яких опиняється індивід (тоталітарні режими, кровопролитні війни, технологічні та екологічні катастрофи) надмірно загострюють проблему особистої буттєвості, можливості її здійснення, її сенсу, призначення і т.п.

Космопланетарне походження людини дає підстави для їх розуміння не як просто вітальної істоти, а як такої, що з’являється як певна протилежність тваринному існуванню. М.Шеллер, якому й належить це філософське відкриття, писав, те що робить людину людиною є принцип протилежний всьому життю взагалі, він як такий не може бути зведеним до „природної еволюції життя”, і якщо його й можна до чого-небудь віднести, то лише до вищої основи всіх речей – до тієї основи, частковою маніфестацією якої є життя.

Ці міркування дозволяють зробити висновок, що духовність є виразом її сутності визначальною ознакою людини. Дух, як такий, має об’єктивізовані форми свого існування у вигляді суспільної свідомості, цінностей, менталітету тощо, але їх витоком, а втім, і способом буття як духовної буттєвості є індивідна духовність, бо мислить і страждає, фантазує і любить, естетично освоює дійсність і вибудовує свої відносини з іншими, споживає і оживлює духовні цінності, а також творить їх саме індивід [6; 28 – 30].

Суспільство завжди шукатиме відповідь на питання, що таке людина. М.Хайдеггер пропонував його в такій постановці: „Що є людина? Вінець творіння чи глухий лабіринт, велике непорозуміння, провалля?”

Відповідь на нього довіку залишиться остаточно нез’ясованою, бо згідно твердження К.Ясперса, „Людина завжди більше того, що вона про себе знає”.

Причина в специфіці самої людини як довічно незавершеної, відкритої новим смислоутворенням, а отже нескінченним творенням себе. Чим може бути людина, залежить від неї самої, її життєвого вибору, реалізації свободи притаманної саме людині, неухильного піднесення її духовних сил.

Поняття людини глибше осягається в її проекції на індивідне буття. Отже, осмисленню підлягає саме індивідуальність, тайна її буттєвості, витоки її само- творення, як і зовнішні обставини її формування.

Будь-яка соціальна зміна започаткована індивідністю. Як писав В.П.Іванов: „Хіба не культурний розвиток індивідуальності є таємницею і джерелом активності і розвитку суспільно-історичного світу? Хіба все нове не входить у життя через неповторну біографію і конкретні зусилля конкретної людини?”

Рівень філософського осмислення дозволяє сьогодні говорити не лише про людину як таку, що є першопочатком буття, але й про індивідуальність з її неповторністю, як такий першопочаток.

Матеріальне, духовне, політичне життя суспільства здійснюється на рівні індивідності, точніше там воно зачинається і відбувається, набуваючи об’єктивованих, зовнішніх, надіндивідніших форм. Людина – суб’єктоносій соціальних відносин, але водночас їх джерело. Саме в людині зосереджені витоки всіх суспільних процесів, вона їх дійсний творець.

Поняття особи невідривне від поняття культури. Саме в особистому виразі індивід формує свою долю, здійснює вплив на соціальні обставини свого життя і творить їх. Як особа індивід виходить за межі досягнутого, вибудовує свої відносини з іншими, реалізує проекти буттєвості.

Культуру неможливо визначити однозначно, надто багатоманітне явище вона собою являє. Розуміння культури починалось з метафоричного вживання терміну, який виник в сільськогосподарській сфері діяльності і означав обробіток ґрунту. В диспутах Ціцерона його було вжито в значенні „обробіток умів”. Філософську визначеність це поняття одержало значно пізніше, наприкінці XVII ст., і спочатку означало відмінне від натури.

Тривалий час поняття культури вживалось у значенні матеріальних і духовних багатств напрацьованих людством.

Культуру продовжують розуміти як надіндивідне утворення, здобуток перехідних поколінь, під впливом якого формується людина. Формування особистості розглядається як долучення до культурних надбань її. Людино формуюча функція культури оголошується її головним призначенням.

Складні теоретичні колізії виникали навколо трактувань культури Фрейдом, Ніцше, філософами франкфуртської школи, російськими мислителями М.Бердяєвим, Л.Шестовим та іншими.

Інше відгалуження розумінь культури має етнографічне походження, воно орієнтоване на вивчення матеріальних і духовних втілень певного етносу або регіональних поселень. В сучасній літературі цивілізація (поняття культури етносу по суті змикається з поняттям цивілізації, оскільки розширює свій зміст за рахунок включення типів соціального зв’язку), розуміється як соціальна організація суспільного життя, що характеризується всезагальним зв’язком індивідів. У витлумаченнях культури Тойнбі, Шпенглером маємо справу з її цивілізованими вимірами як певної регіональної і часової специфікації і локалізації життя людей.

Оригінальну версію філософії культури створив німецький філософ

Е. Кассірер. З його точки зору вона утворює Космос символічних форм, які оточують людину певною сїткою, через яку вона бачить світ. Культура уподібнюється окулярам, створеним самою людиною у вигляді міфічних образів, символічних форм, через призму яких дійсність одержує культурне заломлення.

В ХХ ст. спостерігається дивергенція в поняття культури. В її трактуванні наголошується на тому, що культура є продукування смислів і значень, що світ культури є міра людського в людині, що вона – це специфічна форма світобудівничої життєдіяльності людини в світі.

Внесок у розробку такого змісту культури зробили філософи України В.Іванов, Є.Бистрицький, В.Козловський, С.Кримський та інші.

Поряд з цим у філософському вжитку є тлумачення культури як сукупності способів людської діяльності відмінних від тваринних. Постає культура і в іпостасі творення буттєвості, її креативна інтерпретація дозволяє дати її сучасне визначення від попередніх.

В розпорядженні сучасної філософії є набір понять і уявлень, що дозволяють створити це виокремлення.

Перш за все, це суспільне багатство. Воно являє собою уречевлену і опредмечену дійсність, в якій розгортається буттєвість людини і без якої вона неможлива. Це досягнення техніки, побутове середовище, здобутки духовного розвитку, що набули об’єктивованої форми існування у вигляді картин, книжок, скульптур, архітектурних споруд, знарядь праці і т.п. Цей світ оживає в людській діяльності, є його засобом, точніше засобами, це неорганічне культурне тіло, матеріальний субстрат суспільства, але разом з тим воно має свою власну об’єктивовану логіку буття, підкоряється об’єктивним законам існування. Матеріальне життя мають твори мистецтва, вони здатні руйнуватися під впливом часу, можуть бути знищені. Таким чином, багатство існує як спеціальне суспільне утворення, і воно не тотожне культурі, його іноді називають цивілізаційним тілом культури.

Світ смислів і значень, цінностей, ідеалів... витворів людської духовності теж набуває надіндивідної форми існування, є певною аурою світу багатств і є Духом. Якраз його найчастіше ототожнюють з культурою і в певних межах це має сенс, крім одного аспекту – можливості відчуженого від індивіду способу його існування. Дух культури оживає в індивіді, поза індивідом його існування неможливе, але, по-перше, культура надіндивідна як результат спільного міжіндивідного діяння, а, по-друге, може бути байдужою, недоступною і навіть репресивною щодо окремого індивіда. Більш того, вона містить в собі стабілізаційний механізм, на якому базується розвиток певної культури, і цей механізм викликає бунт індивіду проти сформованої культури як об’єктивного утворення.

Не відповідає поняття культури як сукупності способів діяльності, не співпадає культура і з цивілізацією. Так, для М.О.Бердяєва, цивілізація несе загибель культурі. Подібне ставлення до цивілізації як смерті культури типове для багатьох дослідників. Зустрічається воно в творах Е.Фромма, С.Франка.

У переможному наступі науково-технічного прогресу, всеосяжних досягненнях індустріальної цивілізації вбачається загибель духовного, вічного, не пов’язаного з корисливою прагматичністю. Навіть поетична думка фіксує цю різну спрямованість. „Цінує розум вигуки прогресу, душа скарби прадавні стереже” (Л.Костенко).

Противагу культури і цивілізації пов’язують з досить переконливими аргументами. Першу пов’язують з творчістю, безкорисливістю, духовністю, світом нематеріальних і загальнолюдських цінностей, вічним, неземним, дещо ілюзорним; другу – з раціональністю, ефективністю, продуктивними і корисними для життя здобутками індустріального розвитку.

Сучасність дає достатньо свідчень того, як під тиском цивілізації, технічного прогресу відступають, а то й деградують не лише в переносному, але й в прямому смислі здобутки культури. Отже, якщо здобутки цивілізації гублять культуру як єдиний можливий спосіб розвитку індивіду, цивілізація змінюється, бо збереження і подальший прогрес цивілізаційної форми існування людства можливі лише на ґрунті культури.

Отже, культура набуває власного змісту, вона виявляється невідривною від буттєвості особи, її становлення і розвитку. Саме таке тлумачення культури дано в праці С.Франка: „Багатство культури спирається на багатство особи, багатство особистої свідомості не руйнується, а живиться багатством культури. „Вдосконалення” особи не може взагалі реалізуватись інакше, як у розвитку її творчості, в підвищенні її культурної продуктивності, і, з другого боку, вдосконалення культури означає завжди підняття духовного рівня її основи – особистості”.

У М.Мамардашвілі культура розглядається як „деякий відкритий простір, в якому прокладається лише твій шлях, який ти повинен пройти сам”, особиста буттєвість ототожнюється з вертикаллю, якою розсікається культурна площина”.

Культура постає як індивідне творення, вона існує саме як процес індивідного діяння у сфері суспільних надбань і ніщо інше.

Індивідне перебування в культурі і є самоствердженням і само породженням особи як певної іпостасі буттєвості, в якій індивідність здійснюється, творить своє буття і тим самим буття культури як світу смислів, значень, предметів і т.і.

Культурне діяння індивіду здійснюється в системі „Я – Ти” взаємозв’язку, інакше воно випадає з культурного поля.

Буття в культурі пов’язане з індивідним самовираженням особливого типу. Воно розраховане на збереження людськості, воно звернуте і орієнтоване на іншого, бо в кінцевому рахунку є забезпеченням і відтворенням „Я – Ти” взаємодії в її історичних масштабах. В культурі здійснюється спілкування індивідів як осіб, в ній людина діє універсально і забезпечує поступовість розвитку людства, його збереження і цілісність.

У філософії культури існують два її різних витлумачення. Перше є виразом гуманістичних традицій попередніх сторіч людської історії і розглядає культуру по-реріховськи, який інтерпретував її як культ світла. Тобто це життя в світі найвищих вимірів буттєвості абсолютних цінностей, що слугують еталоном для власних вчинків, намірів і діянь. Заперечення проти подібного трактування доцільні, коли світ культури відірвано від її індивідного оживлення, постійного оновлення і відтворення індивідом, що може творити нові цінності, знищувати старі і т.п., залишаючись в межах збереження людськості як такої, постійно нарощуючи досягнуту духовність.

Другий підхід існує як протест на надіндивідність культури, де культуру розглядають виключно як світ смислів і значень, в яких живе індивід, що трансформує, проектує, „одягає” культурні цінності на себе, на свою життєвість. Сучасні послідовники цього підходу орієнтують на піднесення до рівня культури, точніше ототожнення з нею повсякденного життя людини у будь-яких його проявах. Культура таким чином пояснюється „як процес безпосереднього буття людей, пов’язаного з особливими предметами і людськими обставинами їх повсякденної практики і спілкування”.

С.Франк говорить: „не можна говорити про якусь єдину культуру і схилятися перед нею, розуміючи під нею однаково творчість Данте і Шекспіра, і кількість споживаного мила, поширеність накрохмалених комірців, подвиги людинолюбності і вдосконалення знарядь людиновбивства, силу творчої думки, внутрішню духовну могутність людства і потужність динамо-машин і радіостанцій”.

Життя в повсякденності, щоденні турботи і суєта суєт здебільшого не вимагають від людини напруги духу, прагнення до досконалості, життя за кантівським категоричним імперативом. Без сумніву, життя в цій сфері регламентується напрацьованими смислами і значеннями, але в їх усталеному вигляді, повсякденність не вимагає нарощувати, збагачувати їх, задовольняється використанням їх споживацьки, в обмеженому повсякденністю діапазоні.

Життя індивіду в культурі, а отже, її збереження, можливі лише при умові індивідної смисловизначеності. Смислобуттєві проблеми людського існування та безперестанні спроби їх розв’язання і дозволяють індивіду вийти за межі вітальності, піднести їх на рівень культурного буття.

Входження особистості у світ культури передбачає розв’язання її власне смисложиттєвих проблем.

Філософія є постійне запитування про смисл, (М.Хайдеггер), і будь-яка проблема набуває статусу філософської лише тоді, коли вона має прямий зв’язок з проблемами смислу і сутності людського буття.

Смислопошук має безмежні горизонти. Формування змістожиттєвих запитів можливе лише в лоні культури, в широких змістожиттєвих контактах, на підставі врахування досвіду людства, довічно зайнятого пошуком цього смислу і багаточисельними намаганнями осмислити його.

Людина взискує смислу, бо вона смертна. Духовне особисте життя продовжується в людській спільноті, в серцях і душах духовних спільників. Л.Толстой говорить: „Людина померла, а її відношення до життя продовжує діяти навіть не так, як за життя, а у декілька разів більше, і дія ця по мірі розумності і любовності збільшується і зростає як все, вже ніколи не припиняючись і не знаючи перерви”.

Нині в розпорядженні філософії є достатньо підстав вважати, що безсмертя людської душі досягається її збереженням в культурі.

Саме буття в культурі є запорукою безсмертя душі. Нарощування культури здійснюється не тільки, а може й не стільки її опредмеченими шедеврами у вигляді творів мистецтв, наукових відкриттів, матеріальних цінностей.

Кожен, хто живе у світі, перебуває у „Я – Ти” взаємодії, підносить її до рівня загальнозначущості, є мікрочасткою цілісної культури, є її органічною і незамінною складовою. Лише повна сукупність неповторності кожного утворює культурний простір, у якому вічно перебуває безсмертна людська душа [6; 211 – 227].

2. Цінності – основа людського буття в культурі

Загальне розуміння цінності тлумачить цінність як поняття, яке вказує на культурне, соціальне або особисте значення явищ і факторів дійсності.

Уся багатоманітність світу може виступати як „предметні цінності” й оцінюватися з точки зору добра і зла, істини і хибної думки, прекрасного і потворного, справедливого і несправедливого тощо [20; 102].

Смисложиттєва визначеність людини залежить від розуміння нею добра і зла, від дії в площині їх демаркації. Не випадково, один з праотців філософії Платон зазначив, що без розуміння питання про добро і зло марна, непотрібна, а то й шкідлива вся інша теоретична і практична діяльність людей.

Все в житті втрачає сенс, якщо немає його загальнолюдських вимірів, еталоном для яких є добро і зло. В філософії їх вважають стрижневими смисложиттєвими орієнтирами. Софокл ще стверджував, що той, хто загубив межу між добром і злом, той всього себе втратив [6; 227 – 228].

Етика є до певної міри наукою, основним предметом якої є добро і зло.

Мораль вибудовується як відношення людей у вимірах добра і зла, забезпечення доброчинності діянь є її функціональним призначенням.

У добра і зла не об’єктивна, а суб’єктивна природа. Вони є певними одиницями духовного виміру буттєвості в чомусь аналогічні тим, якими користується природодослідник, описуючи природу своїми еталонами мір (кілометрами, кілограмами, хвилинами і т.п.).

Відмінність полягає у тому, що вимірюється власна духовність в її проекції на зовнішність. „Кожен сам повинен вирішити, хто для нього Бог, а хто диявол”, хоч самі ці „одиниці виміру” містяться в культурі у вигляді ціннісних абсолютів, що їх напрацювало людство.

„Вони дають необхідну міру розуму, який потребує понять того, що в своєму роді досконале, щоб по ньому оцінювати і виміряти ступінь і недоліки учиненого”, – писав Кант.

Разом з тим, особа в культурі, не маріонетка, що приводиться в дію ззовні усталеними чинниками. Духовний вибір передбачає особисту визначеність і особисте оцінювання доброго і злого в житті, з цього приводу неможливо раз і назавжди остаточно визначитись. Соціальні умови і обставини особистого життя в культурному просторі постійно вимагають оцінити дійсність, все, що відбувається в ній міркою доброго і злого, застосованою кожним особисто. Тільки це дозволяє усвідомити тонкі грані переходу добра в зло, зважити доцільність свого вибору, зробити постійне прагнення до визначення добра смислом особистого життя.

Добро є стрижнем особистісного існування у світі, воно всередині, а не ззовні нас, воно завжди особистий вибір шляху серед підводних рифів суспільних перепон і обмежень до його реалізації. Суспільство не може бути добрим для всіх, пік його можливостей не ставати на перешкоді індивідних проявів добра.

Але разом з тим особистісний прояв доброчинності здійснюється в межах культури, він культурний по своїй суті, бо спирається на принципи „Я – Ти” взаємодії, покликаний забезпечити збереження людства.

Ствердження добра індивідом, яку б персональну унікальну форму воно не набувало має єдине неусувне підгрунття – нарощування духовного потенціалу людства, його збереження і вдосконалення.

Духовній буттєвості індивіду властива двоїстість, у неї різні підстави: суспільне і особисте, тваринне і людське і т.п.

В духовності людини добре і зле, позитивне і негативне, за високе і низьке перебувають в такому тісному переплетінні, що однозначно наділити їх знаком плюс чи мінус неможливо.

Людина ніколи не була дияволом „у плоті” і не стане чистим ангелом у майбутньому. Хоча це не виключає вищих злетів розуму, знань, вмінь, життєвих орієнтирів, що мали місце в усі часи. Високі прояви людського духу не за горизонтами здійснюваної історії, вони існували, існують і можуть не існувати. Чаша з отрутою, випита Сократом в ім’я істини, відданість справі, самопожертвування героїв заради свободи батьківщини, музична самобутність Бетховена і милосердя матері Терези – все це і багато іншого тому свідчення. Добро як вимір людяності нездоланне [6; 230 – 232].

Має свої екзистенційні буттєві виміри також і істина, як смисложиттєвий орієнтир.

Для людей нашого часу, а втім і для всіх часів, питання „Що є істина?” має глибокий життєвизначальний зміст. Що вважати істинним у власних інтенціях, намірах, вчинках? Як обрати на роздоріжжі історичного поступу істинний шлях? Яке кредо історичного вибору істини? На рівні повсякденності доводиться постійно вирішувати проблеми надання переваги істинним ідеологіям, цілям, цінностям і т.п. Зростає кількість людей, що прагнуть істини в житті.

З біблейських часів істина трактується як вище мірило життєвідношення до світу. М.Хайдеггер ототожнює істину з свободою, Х.Гадамер говорить про неможливість досягнення істини методологічними засобами науки.

Біблейський вираз „Я єсмь істина” має безмежну варіантність. В релігійному тексті істина – це Бог. Але в ньому потенційно містяться й інші смисли. Світ мого істинного буття твориться мною і ніким іншим. Істина те, в чому я знайшов себе. Істина у самовиразі, самотворенні.

Істина – проект буття. Істина – характеристика проективних творчих устремлінь людської діяльності, вираз її суті.

З’ясування сутності як свободи, як основного імперативу життя як продукту людського творення виходить далеко за межі уявлень про неї як форму відображення. Ф.Ніцше зазначав (а саме йому належить заслуга глибоких екзистенціальних вимірів дійсності): „Істина, таким чином, не є щось існуюче, що треба знайти і відкрити, але щось, що треба створити і що слугує для визначення деякого процесу, ще більше деякої волі до подолання”.

Істина передбачає багатовимірність і тому як результат вона багатозначна. Скільки індивидів і проектів їх буття, стільки істин. „Я єсмь істина” – цей вираз має глибокий підтекст. Іншими словами „Істина я єсмь”, отже, я існую, я є, я зберігаю себе, самостверджуюсь, творю. Від індивідного „єсмь” залежить буття як таке, буття суспільства, буття людства, без першого воно неможливо.

Отже, істина проявляє себе як багатоманітність істин, у яких є одна спільна підстава – існування людства. Істина завжди конкретна, прив’язана до часу і обставин [2; 10 – 12].

Прийти до істини, як стверджує Е.Кассірер „можна лише в постійному співробітництві суб’єктів у взаємних запитаннях і відповідях, її треба розуміти як продукт соціальної дії”.

Світ цінностей – це, в першу чергу, світ культури в широкому розумінні цього слова, це сфера духовної діяльності людини, її моральної свідомості, її прихильності – тих оцінок, в котрих виражається міра духовного багатства особистості.

Духовні прагнення, ідеали, принципи, норми моралі відносяться до сфери цінностей. Стимули і причини людської діяльності отримують тут подальший розвиток: потреби, перетворені в інтереси, в свою чергу „перетворюються в цінності”.

Кожне з цих перетворень утримує в собі певні якісні моменти. При перетворенні потреб в інтереси на перший план виступають ті характеристики спонукань діяльності, в котрих виявляється відношення до соціальних інститутів. На цьому етапі, при “перетворенні інтересів у цінності”, також змінюється предмет відношення. Зміст цінностей обумовлено культурними досягненнями суспільства.

Що ж собою являють цінності? Аналіз проблем цінностей відбувається у філософії з початку 60-х років. Перша книга, присвячена цьому питанню, була праця В.П.Тугаринова „Про цінності життя і культури”: „Ми можемо визначити поняття цінностей у самому загальному значенні так: цінності суть її явища (або сторони, властивості явищ) природи і суспільства, котрі корисні, потрібні людям історично визначеного суспільства або класу в якості дійсності мети або ідеалу. З цього визначення випливає, що цінністю може бути не тільки те, що існує, але й те, що ще потрібно здійснити, за що треба боротися”.

Духовні та моральні цінності є невід’ємним компонентом духовного життя суспільства. Одне з визначень духовного життя суспільства визначає його в якості культури як функціонуючої розвиваючої системи духовних і культурних цінностей. Тут говориться про прийнятність культурних традицій, кожна з яких виражає певний тип соціально-класового відношення до дійсності.

Взаємозв’язок інтересів і цінностей уявляють собою важливі системоутворюючі елементи культури.

Ціннісне сприйняття дійсності є змістовним у соціальному понятті не завдяки формі, а в силу того, що саме соціальні властивості речей становляться предметом обробки та перетворення у процесі духовної творчості.

Саме тут простежується вирішальна лінія взаємодії між інтересами і цінностями як особливими продуктами духовної діяльності людини, в ході котрої певним шляхом перетворюються і демонструються соціальні властивості речей. Існування їх пов’язане з ціннісним сприйняттям дійсності, таким чином, з таким її баченням, уособленим соціальними відчуттями і розвинутими формами духовної творчості і котре здіймається над світом безпосередніх потреб і інтересів. Ціннісне сприйняття дійсності породжує і мотивацію дій та вчинків, основою котрої є ціннісне відношення.

Цінності – це інтереси, які були відокремлені в ході розвитку самої історії завдяки розподілу праці у сфері духовного виробництва. Але об’єктами цих відокремлених інтересів, предметами прагнень людини в даному випадку виступає ніякий духовний зміст, яке полягає в особливій концентрації почуттів та думок, втілене в зразках прекрасного, істинного, доброго, шляхетного. У зіставленні з цими нормами, які отримали суспільне визначення, людина, зайнята у сфері духовної творчості або діюча на благо громадянських інтересів, прагне ствердити свою індивідуальність.

Відданість своєму роду діяльності для справжнього митця, вченого, мислителя свідчить про те, що сама діяльність перетворюється тут в першу життєву потребу, що частенько супроводжується самопожертвою, відмовою від матеріальних благ, комфорту і елементарних побутових зручностей.

Результат цієї діяльності полягає в поглибленні знань, у виявленні нових сторін дійсності, набуваючи змісту і значення у контексті людського спілкування. Саме спілкування являє собою безпосередню матеріальну оболонку духовності. Духовний зміст творів мистецтва, науки, морального вчинку відкривається тільки через спілкування, котре є ні чим іншим, як способом взаємодії інтересів.

Саме спілкування – складний суспільний феномен. В ньому сплітаються матеріальні та духовні елементи людського життя і де зрушуються форми спілкування, форми зв’язків між людьми, там зрушується і саме суспільство. І якщо потреби та інтереси полягають та складають матеріальний компонент спілкування – то в цінностях полягає його духовний аспект.

У спілкуванні інтереси і цінності доповнюють один одного. Цінність опиняється твердженням у світі одиничного буття. Вона розкривається через багатообразність значень та оцінок.

Цінність, а тим більше систему цінностей, не можна звести тільки до професійних традицій у сфері духовного виробництва. Навпаки, продукт усілякої професіональної духовної діяльності набирає певного змісту, лише виходячи за межі професії.

Для розуміння специфіки ціннісного сприйняття дійсності важливо узагальнення досвіду.

Творчість поета, художника, музиканта, оратора, актора, письменника, вченого отримує завершення через визнання (або знехтування) з боку публіки, аудиторії, читачів, глядачів, слухачів, тих представників громадськості, котрі сприймають і оцінюють відповідні продукти духовної творчості. Тому поряд з тими моментами діяльності, котрі оцінюються професіональною сферою у відповідності з професіональними критеріями і стандартами, у кожній області творчості є певний зміст, котрий забезпечує зв’язок між творчою діяльністю та публікою. Цей зміст якраз і виражається поняттям системи цінностей даного суспільства, даної культури.

Система цінностей у широкому понятті цього слова – це внутрішній стрижень культури, об’єднуюча ланка всіх галузей духовного виробництва, усіх форм суспільної свідомості. Вона перебуває в усіх витворах духовного виробництва, в усіх напругах, відповідних творчому процесу. І ні в одному з них не втілюється до кінця, повністю. Ціннісний зміст як би переходить від однієї сфери в другу, приковуючи громадську думку до найбільш важливого і суттєвого з точки зору даного моменту. Воно виплескується на поверхню в публічному виступі і іде в глибину, ховаючись від щоденних інтересів до тих пір, поки нові життєві потреби не розкриють усієї значимості того чи іншого твору, створеного десятиліття чи століття потому, для сучасників. Ті результати духовної діяльності, котрі не стикаються з цим невловимим, крізь існуючий дух часу, являють собою шлак і сміття культури.

Система цінностей, що характеризує дану культуру або певну культурну сферу, являє собою результат тієї духовної роботи, котра здійснюється усім суспільством.

Система цінностей – це дієва сторона суспільної свідомості, узятої у сукупності усіх форм. В ній висловлюється відношення людини, суспільства до світу, котрий або задовольняє людину, або не задовольняє „й людина своєю дією вирішує змінити його”.

У системі цінностей якраз і знаходить вираження ця міра рішучості, готовності до зміни світу, котра не залишається стабільною і незмінною. Система цінностей пронизує собою культуру суспільства і культуру його соціальних груп. Вона виявляє тональність цієї культури, обумовлюючи вибірковий підхід як до заново створюваних творів людського духу, так і до цінностей, створених в минулій історії того чи іншого народу.

Цінність являє собою узагальнююче поняття для таких явищ духовного життя, як ідея або ідеал, моральна норма, художній твір. Разом з тим, цінність, як і ідея, апелює не до щоденних інтересів, а до інтересів більш високого порядку: до інтересів класу, суспільства, людства. Вона сприяє виразу і формуванню цих інтересів у тому понятті, що надає їм певну форму, цілеспрямованість, направленість. Тільки через відношення до цінностей культури інтерес може отримати визнання як законний інтерес, що не руйнує людську культуру, а збагачує її.

Функція цінності - служити основою вибору з альтернативних дій, і в силу уніфікації систем дій, інтегруючим фактором соціальної системи.

У структурному функціоналізмі світ цінностей оголошується поза особистим і понад особистим. Цей світ проголошено загальнокультурним, поза історично заданим гідністю людської цивілізації. Цінності опиняються належністю деякої „природи людини”, навіть поза яких би то не було тимчасових меж його існування. Людина лише пристосовується до вже існуючої системи цінностей, будуючи по них, як по орієнтирах, свою індивідуальну поведінку, яка тільки тому і є суспільною.

Г.Фолдинг у статті „Дослідницьке вивчення цінностей” дає таке визначення: „Цінність – це узагальнена мета, котра робить поведінку одноманітною в різних ситуаціях з метою повторення певного самодостатнього задоволення, тобто цінність – це організуюча мета. Це не те, що людина платить, а те чого вона безмежно хоче.

Певна цінність розглядається у якості імперативу, оскільки вже те, що ми бажане стверджуємо до ступеня належного, є категоричне розпорядження теперішньому.

Таким чином, цінності відрізняються своїм місцем в ієрархії інших феноменів свідомості, насамперед їх значенням у життєдіяльності людини. Цінності відображають об’єкти як різнозначні для суб’єкта, а у сфері свідомості виступають як критерії оцінювання дійсності та власного буття. Розуміння змісту свідомості, її специфіки неможливе без урахування ціннісних пріоритетів особи, системи її ціннісних орієнтацій [15; 38 – 70].

Дійсну сутність цінності можна зрозуміти в світлі концепції духу, оскільки цінність належить виключно сфері людської духовності.

Цінності як предмети (продукти харчування, споруда, науковий твір тощо) в якості таких визначаються не стільки в залежності від їх здатності задовольняти вітальні або духовні потреби людей, а дещо в іншій системі координат, в саме в залежності від їх відповідності взірцям, міркам, вимогам, ідеалам, які власне і виступають як дійсні цінності і функціонують у сфері людської духовності. Міра ціннісного змісту предмету залежить не від того як здатен він задовольняти життєву індивідну потребу, а наскільки вона відповідає рамкам загальнолюдської значущості його. Хліб і культова споруда, захист слабкого і співчуття людей можуть втратити свій ціннісний зміст при відповідних ціннісних орієнтаціях людей.

Виміри цінностей здійснюються на основі певних абсолютних критеріїв, таких як істина, добро, краса, а також людська гідність, свобода, честь, справедливість, відповідальність і ряд інших. Вони формуються у сфері людської духовності і є дійсними основами існування людства.

Людство, як таке, існує не тому, що може їсти, пити, одягатися і задовольняти подібні потреби власної буттєвості, а в першу чергу тому, що здатне рефлексувати в Космосі, здійснювати його саморозвиток, мислити і відчувати, і всі ці прояви його буття можливі лише на ціннісній основі, тобто при наявності таких об’єднуючих інтегруючих начал, якими є цінності.

Це ті скрижалі, на яких фіксовані умови існування людства, що є не просто формою функціонування живого. Цінності такого роду іменують Абсолютами, оскільки вони є довічними духовними умовами людського буття. Це не виключає їх історичних модифікацій і уявлення про гідність, честь, добро і т.п. змінюються відповідно до часу, епохи, рівня розвитку культури і соціальності.

Цінності є ствердженням загального в світлі індивідного буття, однак вони існують, як і дух взагалі, надіндивідно, вони оживлюються і функціонують в суспільстві, оскільки слугують основою мотивації, діяння людей, але це не означає, що кожен індивід в суспільстві діє згідно виключно ціннісних регулятивів. Дух як загальносуспільне взагалі не може в усьому обсязі детермінувати поведінку кожного, оскільки існує лише як можливість доручення до нього, що реалізується кожним вибірково [6; 133 – 134].

В силу цього потреба в інтеграції суспільних дій не може здійснюватись тільки ціннісними регулятивами. Вони розраховані на свободу обрання, на вибір, на індивідну визначеність. Нав’язана цінність перестає бути цінністю.

Людство володіє іншими духовними формами суспільної інтеграції, до числа яких належать норми. Вони базуються на цінностях, але водночас є фіксацією реальних відносин і залежностей, що складаються між людьми в суспільстві, покликані стабілізувати і закріпити їх.

В системі духу соціальні норми існують як правові установлення, приписання, заборони щодо індивідної і групової поведінки, які забезпечують підпорядкування діяльності суспільним вимогам.

Поряд з правовими нормами існують і моральні норми як викристалізувані взірці діяння у міжлюдських стосунках. Вони реалізуються у моральних імперативах, звичаях, осудах і т.п. Функціонують норми в різних сферах людської діяльності.

В кожному випадку вони мають свій специфічний вираз – можуть бути письмово фіксованими і ментальними, виступаючи як правила чи як принцип, як заохочення чи осуди дії і т.п. В системі права вони знаходять втілення в законах, в системі моралі набувають статусу звичаїв і т.п.

Відповідно в кожному способі свого існування вони потребують спеціального аналізу, але як феномен Духу мають спільність, що дає підстави для їх виокремлення в особливе духовне утворення. Як писав Е.Дюркгейм: “Всякий образ дії, різко визначений чи ні, здатний здійснювати на індивіда зовнішній тиск, має в той же час своє власне існування, незалежне від його індивідуальних проявів”.

Норми, як цінності, існують в „об’єктивізованій” надіндивідній формі, але перші на відміну від останніх інституалізуються, спираються на різні засоби санкціонування, в тому числі за допомогою держави, є суспільним обмеженням індивідної свободи, інтегрують індивідів в суспільство.

Норму, на відміну від цінності, не обирають, її дотримуються, і хоч норма є інструментом реалізації цінності, їй властива обов’язковість. Через норму цінність зберігає себе в тих випадках, коли не є безпосередньою мотивацією діяння. Норми захищають добро, справедливість і інші доброчинності, які не можуть бути втрачені суспільством, але є безпосередньою метою діяння кожного.

Соціальне оформлення норм зовсім не означає їх надлюдське існування, вони, як і дух в цілому, оживлюється індивідним діянням, і тому здатні перетворюватися у звичку, потребуючи і інші чинники індивідної духовності, і в той же час здатні зберігати відчужену зовнішню, а той ворожу форму існування і тим самим спричиняти їх відторгнення, зміну і тим самим розвиток. Норми значною мірою змінні, ніж цінності [6; 134 – 135].

Духовність не відповідна духовому життю суспільства. Вона виступає як спосіб самобудівництва особистості. Духовність пов’язана з вибором свого особистого образу, своєї долі і ролі з зустрічі з самим собою.

Саме зустріччю з самим собою і ціною проблема духовності в наш час, коли феномен особистості виштовхується на авансцену історії. Не ідея людини взагалі, не її рольові структури і людяність сама по собі, але їх переломлення крізь індивідуальні якості особистості виявляє зараз дієвість гуманістичного усвідомлення.

Духовність завжди виступала як принцип само будови людини, як вихід до вищих ціннісних інстанцій конституювання особистості і її менталітету, як виклик до звершення того, що не звершується природним шляхом. Духовність – це здатність переводити універсум зовнішнього буття до внутрішньої вселенної особистості на етичній основі, здатність створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується собітотожність людини, його свободи від жорсткої залежності від ситуацій, що постійно змінюються. Духовність, в кінцевому рахунку, приводить до свого роду змістової космогонії, з’єднанню образу світу з моральним законом особистості.

Духовність не зводиться до душі. Душа – суб’єкт духовності, вона виступає як буття, націлене духом.

Дух – це об’єктивне явище і не об’єктивна предметність, але трансформація одного в інше. Це стан активності, що характеризує по опредмечуванню ідей і поверненому розпредмечуванню його результатів, котра визначає семантичне поле культури. Духовний потенціал культуротворюючої життєдіяльності характеризується, у свою чергу, її здатністю придавати поняття індивідуальному буттю.

У ситуаціях, коли людина зіштовхується з нелюдяною силою жорстокості, вона може виступати перед злими силами представником людяності як такої. В силу цього представництва він у праві по-новому вирішувати, що означає залишатися порядним і моральним. „Моральність народжується, – пише з цього приводу Л.М.Баткін, – у момент вибору під особисту відповідальність, а не як результат покладання готової парадигми. В політиці, в історії самою відповідальною моральною проблемою, в свою чергу, стає визначення індивідом меж цієї відповідальності”.

Відомо, що у відриві від конкретно-змістовних контекстів одночасно і формально трактоване застосування всіх моральних постулатів може породити колізії: наприклад, між постулатом „не сотвори собі кумира” і любов’ю до ближнього, вірою в ідеал, між любов’ю і цінністю особистої свободи, між бажанням полегшити страждання людини і забороною брехні, навіть в ім’я спасіння ближнього і т.д. Вирішення таких протидій і потребує морального вибору. Причому цей вибір може бути розцінений не як моральний маневр, а як етика ризику і катастрофи, коли моральні переваги здійснюються особистістю без впевненості в майбутньому оправданні суспільною думкою.

Значення загальнолюдських норм, таким чином, не порушується, але, навпроти, в багатоликих, морально не однобічних і альтернативних ситуаціях особистого протистояння абсолютному злу або співучасних йому явищ підвищується. Для збереження канонів моральності виявляється необхідним звернення до більш високих рівнів цінностей ієрархії моральної свідомості, піднесення над ситуативною етикою до безумовності морального імперативу.

Тут вимога морального піднесення отримує новий контекст вживання і значимість, що виходить за сфери моралі до більш широкого постулату екзистенціального крещендо.

У своїй моральній першооснові цей постулат був висловлений у вигляді вимоги Л.М.Толстого:„Жити по зростаючій сумління, завжди трохи вище нього, так щоб воно доростало те, що вище його”. В художній формі він, зокрема, виражений формулою „третьої правди” І.Буніна, ідеєю піднесення над життєвими вдачами і невдачами. В сучасній філософії постулат екзистенціального крещендо найбільш рельєфно сформульований у концепції життя як зростаючої кульмінації, як сутність для людини прагнення піднестися до чогось більшого, чим життєва даність (Г.Марсель), і ідеєю сходження до „омега-крапки” (Тейяр де Шарден).

В більш широкому ракурсі можна відмітити для європейського менталітету другої половини ХХ століття формулу „Сократичної іронії”, поданої Т.Манном як вимогу піднестися над конкретністю оцінюючих ситуацій до більш високих інтегральних рівнів оцінок, з точки зору котрих будь-яке рішення у справах людини передчасне, т.ч. припускає облік можливостей його зміни. При цьому сама іронія перетворюється в здатність, адекватну можливості абсолютного піднесення над змінними ситуаціями, т.ч. здатність Бога. Сократичною ця іронія називається в силу розуміння Сократом суперечки як діалогу, в котрому доведення особистої правоти опиняється під завданням більш високої мети: визнання належності, що сперечаються третьому світу істини, котра є для них однаковою цінністю [19; 21 – 25].

Ідея морального інтелекту, що об’єднує моральний розум і розумову емоцію, що володіє здатністю знехтувати простотою рішень в ім’я складності людських проблем і разом з тим зберігати аналогічну ясність думок в самих заплутаних лабіринтах життя може бути розцінена як співзвучний нашому часу принцип духовності.

Аналіз духовності робить надто відносним відмінність минулого і дійсного, теперішнього. Тут часто сучасні контексти прочитання постулатів ментальності актуалізують старі істини і образи, роблять їх більш адекватними сучасній історії. Так, у М.Булгакова („Майстер і Маргарита”) добро кожного разу запізнюється на зустріч зі злом, бо воно в прямому контексті зі злими силами може втратити свою первозданну чистоту. Добро діє, з точки зору М.Булгакова, подібно „хустині Фріди” - вічним, безупинним і страшним нагадуванням.

Повчальне поняття такого уявлення полягає в тому, що воно підтримує відому тезу про незведення людської діяльності до боротьби т.ч. до сутички різних сил. Силова діяльність не є безмежною. Вона має енергетичні, екологічні, фінансові і моральні межі. Виходячи за ці межі, діяльність перестає бути розумною, бо все розумне має свої межі; безмежне лише безглуздя, дурниця. Тільки безглуздям і обертається цинізм практики, позбавлений моральних горизонтів.

Будь-яка практична діяльність – амбівалентна і веде не тільки до позитивних, але й негативних результатів. Навіть діяльність Бога (згідно формули іспанської монахині XVI ст. Терезії: „Почуті молитви кінчаються слізьми”) може привести до трагічного розподілення людських цінностей.

Ця формула, метафорично висловлюючи духовний досвід людства, свідчить про проблематичність всякої переоцінки предметної активності по відношенню до внутрішньої самодіяльності людини. Духовності нашого часу починає відповідати потреба усвідомлення не тільки практичної активності, але й творчої стихії споглядання.

У новоєвропейському менталітеті споглядання не означає нірвану. Це і проблема гармонії душі зі світом, „самостояння” людини (О.С.Пушкін), і питання про входження у „творчий ґрунт речей” (П.Тілліх); творчість, націлена на Бога (М.Бердяєв). Споглядання може бути розцінено як вид неспоживчої діяльності, що змінює не об’єкт, а суб’єкт дії. Це особливе ставлення до навколишнього світу, метою якого є збереження предметного світу, а ціною – перетворення внутрішнього світу людини. Споглядання вимагає об’єднання запитання: „Що я повинен робити?” з запитанням „Яким я повинен бути?”. Воно знаменує межу переходу зовнішніх практичних дій у внутрішню змістовну творчість та стан свободи. Споглядання – це проблема обігу екології зовнішньої предметності в екологію культури.

В підкріпленні духовних пошуків на порозі ІІІ тисячоліття суттєву роль отримує стимул діяльності, котрий можна визначати як принцип рішучості. Він характеризує здібність чітко уявляти всі логічні наслідки з виникаючих проблемних ситуацій саме тоді, коли в граничному між життям і смертю стані самоомана здається більш бажаним результатом, ніж гірка правда. Людське страждання деформує тотожність мислення і буття, замикає людину на її переживаннях. Тоді, як говорив І.Кант, треба мати мужність слідувати своєму розумові. „Sapereaude” – або принцип рішучості, інтелектуальної мужності і дозволяє подолати ситуації віддачі переваги абсурду.

Така готовність передбачає не тільки орієнтацію на істину, але й суб’єктивну впевненість в її вірогідності, визначену крізь думку або віру. Потреба в істині, здатній втілюватися у людські долі, істині, як альтернативі ілюзій в її єдності з думкою і вірою складають суттєву рису духовного устрою людини і її культури.

Істина як феномен духовності має етичні і інтелектуальні властивості ідеалу. Ця обставина була з більшою силою художньо розкрита в „Злочині і кара” Ф.Достоєвського: каяття героя пов’язане не стільки з вбивством, скільки з деяким „теоретичним”, „розумовим” злочином. Воно полягає в тому, що Раскольников опустив духовну гідність істини до вульгарної практики сокири. Тут осуджується спроба звести цінність істини до прагматичних міркувань низького толку, адже в прагматичному плані і брехня може виявитися вигіднішою за істину. Але остання залишається в системі сучасної духовності переважаючою, бо як підкреслював у свій час Гете, істина сама може виправити можливі шкідливі наслідки свого використання, а брехня – ніколи.

З проблемою істини й віри в неї пов’язаний один з основних для багатьох систем духовності принцип, який висловлений в латинській формулі: Unum, Bonum, Verum (Єдність, Благо, Істина). В цій формулі не згадується Краса, але вона вбачається як загальний предикат універсуму (Єдиного). Краса є най значимішою іпостассю існування людства. Саме на її основі здійснюється гармонізація перш за все внутрішнього духовного світу людини, встановлюється його відповідна рівновага з зовнішнім світом.

Краса є виразом досконалості і доцільності; вона створює пропорційність і гармонійність, ясність і співзвучність, тобто світ упорядковується людиною за законами краси, приводиться у відповідність з уявленнями людини про досконале і доцільне, тобто узгоджується з її мірками. Таким чином, Істина, Добро, Краса є трьома китами, на яких базується людське існування, вони досягаються, в першу чергу, завдяки функціонуванню форм суспільної свідомості та інших духовних формоутворень.

Чільне місце серед них посідають цінності як джерела смислоутворюючої основи людського діяння. В змістовному плані вони збігаються з іншими формоутвореннями. Це може бути теоретична ідея або соціальне почуття, моральні регулятиви або естетичні смаки. Цінності вирізняються своїм місцем в ієрархії інших феноменів свідомості, насамперед їх значенням у життєдіяльності людини.

Базисний характер для поняття духовності має християнське триєдинство: Віра, Надія, Любов. Віра в ньому виступає вже по принципу буття, а не пізнання „як вічне народження „внутрішньої”, ідеальної людини в системі особистості як рух до абсолюту і зустрічі з ним, як спосіб подолання, вічно висячої над людиною загрози відносності (Тейяр де Шарден), як шлях формування в людині того, що не відмінне смертю.

Відповідно розкриваються і функції любові як засіб подолання самотності, переживання рідкісності іншої особистості, спосіб розриву ланцюга зла через заміну помсти почуттям, висловленим древньогрецьким терміном „адаре”. Він фіксував любов не в етимології „ероса” (почуттєвого потягу) або „філії” (любовного нахилу), а як розуміючу і добру готовність жертовного служіння. В такому відношенні любов розцінюється вже не як спосіб продовження роду, біологічний початок зміни поколінь, а як фактор формування особистості, розвитку її духовності, прориву повсякденності і виходу до першооснов життя.

Початок Надії вводить у середину християнської духовності. В ній символізується шлях до подолання богозалишеності, благодатний настрій духовності переживань, амортизуючий негаразди долі. У терапії людського болю і страждаючого кінця життя надія перетворюється у зверхнадію на можливість неможливого. В більш широкому плані вона виявляється як позитивне чекання прийдешнього і можливого, як форма переживання часу і суб’єктивне очищення, прилучення до вічного і піднесення над хаосом.

З філософської сторони змістовний контекст уявлень про надію може бути сформульований у вигляді принципу гносеологічного оптимізму. Він стверджує не порожнечу майбутнього для людини, осмисленість її діяльності, свого роду догмат досягнення мети, людських ідеалів, здатність людини розглядати себе в „дзеркалі вічності”. Впевненість у тому, що наші зусилля не мають мети, а мета дозволяє раціоналізувати проективну діяльність по перетворенню „сьогодні” в „завтра”, увійти у склад майбутнього на посильних людському інтелекту підставах.

Надія стає рятівним символом виживання в нашу непросту і драматичну епоху [19; 26 – 28].

Таким чином, культура і особа тісно пов’язані своєю взаємною обумовленістю, а реалізація зв’язку між ними здійснюється через смислопошук, особисту визначеність щодо добра, істини і інших Абсолютів, буттєвості таких як Віра Надія, Любов та Краса... І правий С.Франк, котрий сказав: „Якщо ми знайдемо істинне добро, істинну мету і смисл життя, і навчимося їх здійснювати, ми тим самим будемо співучасниками в творчості істинної культури!” [6; 238].

Ми звикли думати про свободу у двох напрямках – в плані суспільно-політичному і в плані взаємних відносин – і визначити свободу як наше право діяти так, як нам хочеться. Але, якщо думати про значення слова „свобода” в різних мовах, то відкривається цілий світ інших і більш багатих понять, які можна поставити паралельно з поняттям „слухняність”. Більшою мірою, знову ж таки, поняття свободи і слухняності ми протиставляємо одне одному: ти або слухаєшся – або вільний. Насправді між ними є органічний і дуже важливий зв’язок.

Слово „libertas” з латинського означає моє право розпоряджатися своєю долею, своєю особою, своїм життям; громадський стан дитини, що народилась від вільних людей, а не рабів.

Якщо ви народились з правами вільної людини, але стали рабом своїх пристрастей, тоді про свободу нічого говорити. Тому свобода дуже пов’язана із дисципліною: щоб, народившись вільною людиною, таким і залишитись, потрібно навчитись володіти собою, бути господарем собі. Якщо я не здатний виконувати настанови своєї совісті чи своїх переконань, то я вже не вільна людина – який би не був мій соціальний статус.Внаслідок цього два поняття відразу пов’язуються з поняттям свободи: здатність володіти собою і слухняність. Але це не означає: „Що я скажу те й роби”, - а в тому, щоб в будь-яку хвилину можна було б забути свої помисли і виконувати те, що сказано, як школа вслухування в чужу душу, чужий досвід, в чуже розуміння всім розумом своїм, всім своїм бажанням, всією волею своєю. І мета – саме перерости, себе завдяки тому, що ти вслухаєшся в мудрість чи досвід іншої людини. В цьому і полягає слухняність. Як результат, люди стають дорослими і зрілими, що навчало людей перемагати своє свавілля, володіти собою. Коли я можу відректися від своїх думок даного моменту, від емоцій заради того, що говорить інша, більш значуща для мене людина, ніж я сам – тоді я звільняюсь від себе шляхом оволодіння собою.

Людина із вільнонародженої дитини може перейти у стан вільного громадянина, людину яка має владу над собою і може контролювати свої бажання, думки, виявлення і тілесні реакції. Тому які б не були наші думки, почуття чи рухи волі, якщо ми фізично злякані, якщо ми не здатні направити своє тіло на ту чи іншу дію – тоді все може зруйнуватися. В такому випадку говорять: „не має сили духу, волі не вистачає”.

Таким чином, слухняність і свобода пов’язані, одне являється умовою іншого.

Друга умова свободи – дисципліна. Із латинської мови discipulus означає учень. Дисципліна – це стан людини, яка найшла собі вчителя як учень і тому всією своєю душею вслуховується у все, що цей вчитель може сказати, не уявляючи що він ніколи не помиляється ні в чому, але з тим, щоб прийняти в собі весь досвід свого вчителя і перерости себе.

Друге значення слова „свобода” ми знаходимо в германських мовах. Німецьке Frieheit, англійська freedom походять від санскритського слова, яке у формі дієслова означає “любити” і „бути любимим”, як іменник означає „мій любимий”, „моя любима”. Рання інтуїція санскритської мови визначало свободу як любовно співвідношення двох людей: я тебе так люблю, що хочу, щоб ти був самим собою до кінця і не впливати на тебе, не змінювати тебе.

Дійсно, свобода – це стан, коли дві людини так люблять один одного з такою повагою відносяться один до одного, що вони не хочуть підкоряти собі іншого, змінювати один одного. Вони дивляться один на одного як на ікону, як на живий образ Божий, до якого не можна доторкуватись, він повинен бути у всій красі, але потребувати його не потрібно, не можна.

Третє слово – російська „свобода”, але тут етимологія набагато більш сумнівна, вона належить філософу А.С. Хомякову і може бути недостатньо достовірна. А.С. Хомяков розумів слово „свобода” як „бути самим собою”.

Якщо взяти до уваги усі ці розуміння слова „свобода”, тоді дійсно, ми народжені вільними. Якщо хтось не володіє собою, він не може себе дати іншому. Про це слід пам’ятати, щоб не перетворити свободу у свавілля, а слухняність – у рабство. Слово „свобода” вже асоціюється із мужністю, творчим рухом душі: не від „перемоги” до „перемоги”, а швидше всього від поразки до поразки, тобто не прогресуючи. Але потрібно весь час іти, а не сидіти на місці і плакати… Для цього нам потрібна людська настанова, тлумачення. Адже ми або беремо максимальну лінію і тоді не здатні виконати те, що над нашими силами, - чи, навпаки, задовільняємось дуже малим і нікуди не рухаємось. Ось тут велику роль може зіграти мудрий наставник: в кінцевій стадії, в ідеалі, Бог [27, 71].

3. Особливості сучасного культуротворення

Об’єктивною стороною творчого процесу є результат, його продукт. Це – те, що в подальшому спроможне відділитися від суб’єкта, стає для нього чимось об’єктивним, зовнішнє даним т.ч. відчуженим. Продукту творчості безперечно властиві дві фундаментальні властивості – новина і цінність. Якщо новина – це відмінність продукту від усього загальновідомого, загальноприйнятого, то під цінністю треба розуміти його здатність задовольнити універсально-культурні потреби людини. Але далеко не усіляке нове (новина) є благом для людини. Не усіляке продуціонування новини має право на існування. Лише творчість як діяльність, що має своїм продуктом щось, що являє собою універсально-культурну цінність і сприяє удосконаленню, гармонізації відносин кожного індивіда з самим собою, з іншими людьми, а також його особисто і всього людства в цілому з безмежним світом – тільки така творчість є ціннісно оправданою.

Творчість протистоїть праці (будучи з нею пов’язана невід’ємними зв’язками) як сфера свободи протистоїть сфері необхідності. В той же час їм обом протистоїть гра, – царство безтурботності і радісного пожвавлення, не пов’язаного безпосередньо з результатами самого по собі грального діяння. Головна відмінна властивість гри, протиставляючи її і творчості, і праці – свобода, повна незалежність від будь-яких зовнішніх цілей.

Якщо, крім того, праця являє собою „базис” для творчості, лише частково з нею перетинаючись, творча інтуїція „генеалогічними своїми коренями”, без сумніву, входить в гру, а діяльне уявлення гри – як у свій прафеномен.

Проблема творчості в її ціннісному аспекті на протязі всієї історії культури була предметом різнобічних обговорень. Міф, генетичне джерело усіх форм світогляду, по-своєму ставить і вирішує дану проблему. Недивлячись на закладену у міфі тенденцію до збереження свого змісту, в ньому неявно присутня певна концепція творчості. Діалектика новини і цінності в продуктах творчості отримує у міфологічних системах всього світу особливу „розробку” шляхом створення взаємовідносин між так званими „богами” і „героями”.

При найрізноманітніших підходах до міфу останній виявляється тим чи тим досвідом свідомості, спроба розуміння якої обіймає межі міфу як форми та способу функціонування єдиного континууму „буття та свідомості” і навіть як форми культури [26; 27].

Отже, міф як свідомість спирається на досвід свідомості і... на її початок. Життя у міфі нагадує буття трансцендентального принципу свідомості, „за допомогою якого виявляється апріорна загальна умова, яка єдино припускає, щоб речі могли стати об’єктами нашого пізнання. Міф являє собою тотожність буття змісту на рівні форми. І в цьому розумінні міф – це не форма суспільної свідомості, а саме зародження, початок свідомості як здатності сприймати та осмислити світ.

Слугувати культурі – ось яка роль відтепер призначена міфові в культурі, підтримувати порядок, примножувати змісти, породжувати власні, не властиві для емпірії ефекти бачення, що не виведені з досвіду, не мають референтів, проте при цьому виявляються не менш реальними та дійовими, тобто власне продовжувати людське в людині – ось яким є „надприродне” покликання історичного міфу. Міфічні структури в культурі визначають досвід культури. Міф перетворюється на форму свідомості і головне її завдання – продукувати людське як таке, людське на рівні формальності, тобто культуру.

На поверхні міф у культурі фігурує як певна структура, що повторюється, як зразок для наслідування, модель поведінки, що відтворюється на соціальному, так і на індивідуальному рівнях. Б.Малиновський доводить, що міф кодифікує думку, встановлює певні правила і принципи поведінки, виконує нормативну функцію і переживається свідомістю як своєрідне „священне писання” або ж дійсність, яка певним чином впливає на долю світу та людей. В міфі, на думку Р.Барта завжди є зміст, щоб виразити форму, а також завжди присутня форма, щоб приховати зміст.

Історичний міф за відсутності ідеального виміру досконалості продукує необхідні стани свідомості – механізми людської розмірності.

Міф не можна назвати ірраціональним утворенням, йому належить гідне місце серед нераціональних об’єктивних видимостей. Як опредмечене уявлення, що стало знаком соціальних, життєвих значень, він функціонує незалежно від сполучення зв’язків, що призводять до нього, та спрацьовує незалежно від знання про них, незважаючи на свою фантастичність, міф, вибудуваний як перетворена форма, а значить, як логічна реальність, і саме в цьому полягає дієвість та життєва сила міфу.

Будь-яку культуру можна трактувати як певний тип співвідношення знаковості та символізму, формальності та змістовності свідомості – чим більше в культурі знаків, чим більше вона промовлена, спроможна до комунікації, тим більше культура окультурена. У символічній культурі, у домінуванні первинних символів, напевно, можна шукати причини емоційності, естетичності українців, їхньої властивості сприймати не розумом, а серцем, не розумно, а з розумінням, власним розумінням, перетворюючи його (це розуміння) на псевдо об’єкт, тобто на міф. Чим більше культура культурна, придатна для широкого вжитку, тим більше міф наближається до ідеології. В ідеологічні шати вбираються різноманітні форми свідомості – і релігія, і наука, і мистецтво – всі вже як знаряддя культури [26; 30 – 48].

Досвід незалежності показав, що міфологема відродження, і ширше, культурно-історична ідея досі так і не стала інструментом солідарності та ідентифікації, а постала як джерело легітимізації нової влади, оскільки політичну інтеграцію в нашій країні здійснюють на підставі принципу узгодження інтересів, а не цінностей. Інтелектуали усвідомили протиріччя між міфічним відродженням „вихідної природної” соціальності та вибором соціально-культурної ідентичності та солідарності як демократичною цінністю [1; 72].

Протиріччя культурно-історичної, міфічної солідарності та європейського свідомого вибору культурної ідентичності та солідарності вимагає свого розв’язання. Умовою такого розв’язання є не просто творення спільної долі – героїчної історії незалежності, нових символів, ритуалів та свят, а й опанування досвіду транстенденції за межі звичного „життєвого світу”. Тільки перехід від міфічної, етнічної, племінної свідомості до цінностей творить ту шпарину, яка необхідна для неупередженого об’єктивного розгляду будь-якого міфу як узагальненого ґрунту та зворотного боку розуму. А розуміння всезагальності міфу дає стратегію політичного дискурсу: не знищення міфу опонента, що означає часто екзистенційну смерть особистості, а вихід за межі міфу в царину громадянського, тобто всезагального життя. Така стратегія дозволяє побачити у міфі образ життєвого світу як не проблематизовану та очевидну ідентичність і солідарність.

Проте, сама проблематизація та рефлексія над підставами власного буття та свідомості є умовою толерантності [1; 74].

Толерантність виступає взірцем міжкультурного діалогу. Толерантність – що означає терплячість (латинське), що пов’язане з дієсловом tolero – „нести, тримати”, а також “витримувати, годувати”. Первинне значення tolero – „нести, тримати” в руках якусь річ.

Те, що ми тримаємо, несемо, витримуємо є інший, інша людина, взята просто в її несхожості на нас, а передусім у самій її суб’єктивності. Протиставляючи світові-об’єкту себе як суб’єкта, людина в принципі не передбачає існування інших суб’єктів, так само суверенних як сама. Так постає конфлікт між суб’єктами, кожен з яких прагне стати єдиним. Непередбачуваність, непідконтрольність, непідвладність – принципова непізнаваність іншого, його вічна таємниця – ось, що важко витримати. Так поняття „толерантність” стосується світу ідей.

До іншого можна поставитися не толерантно – спробувати його знищити або підкорити, переконати, перетворити на однодумця, свій дублікат, свого раба, знаряддя, продовження, частину себе – тобто так чи так знищити суб’єкта. Але можна поставитися інакше, тобто толерантно.

Толерантність – це таке ставлення до іншого, всередині самого себе, так і зовні, яке ґрунтується на визнанні його інакшості правомірною, потрібною й законною. Вона можлива: а) через правомірність таємниці, адже пізнавальна здатність суб’єкта обмежена в принципі; б) через прийняття інакшого як доповняльного, бо для існування інтелектуальної системи доконечно потрібно мінімум дві мови.

Отже, повна толерантність проблематична, а цілковита нетолерантність неможлива. У зв’язку з цим варто ставити завдання так: не опанувати світ, а перебувати у згоді зі світом. Реальна перспектива межі толерантності – боротьба і єдність двох полюсів толерантності і нетолерантності, любові і ворожнечі, Ради і Влади.

У контексті європейського мислення толерантність – не тільки необхідний складник теперішньої культури, а й універсальна вартість людства. Тут, панує застосування терміну насамперед до міжлюдських взаємин. Це спроба стримати необачне просування Європи до (і усього людства) загибелі. Усвідомлення наявного суспільства як граничного (за Т.Парсонсом) спонукає шукати чи не єдино можливий вихід. Отож, давня християнська доброчинність – етнос терпіння – набуває рятівної актуальності.

Проте як будь-який погляд, так і тлумачення толерантності як універсальної цінності не може не мати й зворотного боку. М.Фуко зазначав, що пошук формули моралі, прийнятої для всіх (у тому розумінні, що всі мали б їй коритися) видається катастрофічним.

Нині Захід опинився перед „толерантною загрозою” втратити право говорити замість інших і зайняти місце рівного серед рівних. Толерантність – вимушений сьогодні європогенний стандарт, який навряд чи заживе беззастережного прийняття у світі. Нав’язування тих чи інших світоглядів чи будь-яких цінностей (без спокійно-зваженого творчого засвоєння іншою стороною) може призвести лише до неадекватних наслідків.

Проблема толерантного чи не толерантного ставлення може виникнути лише тоді, коли сюди, принаймні, звернули увагу один на одного, почали діалогізувати. Від форми комунікації, від способу діалогу залежать стосунки між співбесідниками. Форми діалогу можуть бути такі:

Перша найтиповіша, полягає в тому, що відмінність між учасниками комунікації дуже помітна і тому одного з них (хоча б одного) можна назвати „активними”, іншого (інших) – відносно – „пасивним”.

Друга форма – діалог між двома відносно „пасивними” учасниками. Тут активний обмін інформацією має тенденцію до невербальної комунікації.

Третій тип (деструктивна форма) – зустріч двох „активних”: є небезпека, що такий діалог може взагалі не відбутися, бо кожен прагне радше до монологу.

Звісно, абсолютно „активних” або „пасивних” немає. До того ж обидві тенденції завжди присутні в людині. Характер учасника діалогу дуже залежить від культурної системи, до якої ця людина належить. Адже від особливостей структур культур залежать стереотипи поведінки її представника.

У певному сенсі так само можна й самі культури поділити на „активні” та „пасивні”. Можна уявити, що культури мають ті ж самі риси й цілі, що й люди.

Толерантність як спосіб неагресивної зацікавленості у співрозмовникові є однією з умов того стану осмисленого існування будь-якого тексту – від окремої людини до мета-тексту людства – який можна назвати станом діалогу [13; 208 – 218].

Існування усіх знаків (від слова до тексту) як одиниць, що мають значення в певних побудовах, починається в стані діалогу. В слові, за М.Бахтіним, звучать три голоси: того хто говорить; того хто сприймає, і тих чиї голоси звучать у перед знайденому автором слові. Текст є діалогічним уже за фактом існування в певному контексті. А будь-яка культура існує у світовому контексті.

Якщо вважати, що смисл існує, то треба припустити й існування Абсолютного Духу, який творить себе через діалог з метатекстом людства, а отже, через нього і з окремою культурою, і з кожною людиною. Підключення до такого діалогічного потоку дає людині відчуття смислу. Це відчуття ідеальне, бо воно не має прагматичного, раціонального, чи будь-якого іншого пояснення. Це є водночас й існування в смислі, й сам смисл. Але окремі прояви сутності, ще далеко не сама сутність.

Людина повинна прокинутися з відчуттям повноти власного існування, що означає повноту встановлення діалогічних зв’язків. Все починається з діалогу. Аби цей діалог був істинним за Бахтіним і Батіщевим, необхідно, щоб крім двох співрозмовників існував нададресат, найвища і несхибна інстанція – та абсолютна істина, з розрахунку не розуміння якої і здійснюють діалог. Слово, мовлене без розрахунку на нададресата, є неправдивим, а тому мертвим. Над адресат дає можливість здійснюватись всім діалогам, й існувати за власною долею [13; 108 – 110].

Джерелом людської величі є культура, творче її освоєння. „Дерево росте тим вище, чим більший простір воно охоплює своїм корінням. Людина духовно піднімається тим вище, чим більший пласт всієї накопиченої духовної культури вона засвоює, чим глибше пускає своє коріння в цей ґрунт, чим ширше, повніше, інтенсивніше використовує для свого внутрішнього зростання”.

Таким чином, культура прокладає свій шлях через душі індивідів, скеровується їх пристрастями і корегується їх осмисленням, що підносить її щаблями сходження чи наближає до безодні небуття.

Зрозуміти сутність феномену культури людини в усі часи прагнули відомі вітчизняні і зарубіжні дослідники. Існує велика кількість означень культури і з філософських позицій (В.Андрущенко, Г. Батіщев, Г. Біблер, Машардашвілі, В. Келле, Ф. Михайлов та інші), із культурологічних (Ю. Лотман, М. Бахтін та ін.), і у психологічних дослідженнях (Л. Виготський, В. Давидов, В. Зінченко, О. Леонтьев, С. Рубінштейн та ін.), і у педагогіці (Ю. Азаров, Ш. Амонашвілі, В. Сластеніч, І. Ісаєв, В. Лернер, І. Зюзюн, В. Сухомлинський та ін.).

Філософи категорію “культура “завжди” вважали однією із визначальних категорій філософської науки.

Культура — це надзвичайно складне і важливе соціальне, економічне, суспільне, психологічне, історичне явище. З античних часів склалося розуміння культури як цілісної єдності Істини, Розуму, Добра і Краси. Культура як органічна система своєрідно переломлюється у проявах культури особистості і спостерігається у будь-якій формі життєдіяльності людини. Аналіз різних наукових трактувань сутності культури є умова розкриття творчого потенціалу людини становлення і гармонійного розвитку особистості. Найважливішими проявами культури людини, направленість мислення на сприйняття, пізнання і перетворення навколишнього середовища і себе самого, здатність об’єктивно оцінювати явища і події, що відбуваються.

Для повнішого з’ясування сутності сучасного розуміння поняття “культура” зупинимося коротко на історії його виникнення і розвитку. Мислителі XVIст. словом «культура» називали способи обробітку землі. У середні віки існував вираз Culturementis, що означає розумову, духовну культуру. Пізніше поняття культури розкривалося через поняття “цивілізація”, яка вважалася мірою рівня розвитку культури. Французькі мислителі цивілізованими вважали тільки те суспільство, яке функціонує на основі розуму, справедливості, високої моралі.

Аналіз літературних джерел доводить, що слово “культура”, раніше за інших європейських країн, почало вживатися в Німеччині. У книжках воно з’ясувалося у 1744р., а у словнику у в 1783р. Це поняття мало два аспекти. К. Гумбольд (1836р.) розумів під культурою панування людини над природою за допомогою наук і ремесел, інший аспект відображував культуру, як внутрішнє, моральне і духовне багатство людини. У нашій країні слово “культура” вперше з’явилося у “Кишеньковому словнику іноземних слів” М.Кирилова у 1846р., де воно тлумачилося як цілеспрямована діяльність для пробудження “тих, хто дрімають”. У 1855р. німецький історик Г. Клемм в “Загальній науці про культуру” опублікував дослідження розвитку людства як зміну проявів культури: традицій, вірувань, форм правління. У 1871р. англійський вчений Е.Тейлор дав означення культури, а в 1921р. книжка “Первісна культура” розпочиналася означенням: “культура або цивілізація, у широкому розуміння складається із знань, стиль мислення, віросповідань, моральності, законів, звичаїв, що засвоїла людина як член суспільства” [12].

Безумовно, однозначно визначити поняття культури, як і особистості, дуже важко. “Культурні витоки людини лише частково можуть бути визначеними і раціоналізованими, — писав М. Бердяєв. — Таємницю особистості, її одиничність ніхто не може зрозуміти до кінця. Особистість людини є більш таємничою, ніж світ. Вона, фактично, і є цілий світ” [6, 11].

Філософський аспект культури розкриває таке означення: “поняття культури виражає усвідомлення” людиною своєї самостійної ролі у реальному світі, тільки йому притаманної активності, яка не зводиться до дії ні природних, ні божественних сил, що означає народження “культу самої людини, який прийшов на зміну усіх інших культів древності”.

У соціології культура визначається як сукупність способів і методів людської діяльності (матеріальної та духовної), що об’єктивно втілені у предметах, матеріальних носіях (засобах праці, знаках), що передаються наступним поколінням. У цьому означенні висвітлюється діяльна сторона культури. Соціальна природа культури: «культура — це сукупність соціальних норм і цінностей, що склалися історично і притаманні конкретній суспільній системі» [12].

У теорії педагогіки культура як результат досвіду всього існування людства, що передається з покоління у покоління і засвоюється у процесі навчання, містить у собі суспільні правила і норми поведінки, спілкування, прояву емоцій і почуттів, стереотипи мислення, нормативи практичної діяльності. З них позицій освіта являє собою рух по спіралі, що розширюється, “рано чи пізно кожна людина повинна пройти той шлях досягнення досконалості, по якому рухається людство”(Є. Лессинг). “Молодість завжди повинна починатися здалеку і, як кожна окрема особистість, вона мусить пройти через усі епохи світової культури” (Гете). Російський педагог Ю.Сенько вважає, що змістовну основу навчання і виховання повинна складати не тільки “стала” культура соціуму, але й культура, що містить власний життєвий досвід.

[29, 19 - 20].

Я. Щепанський дав дуже змістовне означення культури як цілісної системи ідей і цінностей: “Існують певні ідеї, що передаються із поколінь у покоління. З цими ідеями пов’язані системи цінностей. Вони, у свою чергу, визначають поведінку і діяльність індивідів і груп, їх способи мислення, сприйняття. Увесь цей комплекс називається культурою”[12, 50]. Це означає окреслює такі основні компоненти культури, як знання, духовні цінності, способи мислення, норми поведінки. В.Сухомлинський зазначає, що для багатьох визначень поняття культури є характерними спільні складові такі, як релігія, ментальність наука, мистецтво, освіта, побут, матеріальний добробут тощо [32,14].

Таким чином, аналіз визначень феномену культури з позицій педагогічної науки дозволяє виділити систему загальнокультурних якостей особистості, що стосується узагальнених зв’язків між людьми, між людиною і навколишнім середовищем. Це — гуманізм, соціальна справедливість, свобода, неприйняття насильства в будь-яких його формах, усвідомленість цінності прогресивного розвитку, а до числа цінностей вищого порядку, від яких залежить саме існування людського роду належить дбайливе ставлення до природних ресурсів збереження духовних скарб, повага до історичних традицій.

Педагогічний вплив направлений на розвиток культури студентів. Структуру системи якостей культури особистості зобразимо на рис. 1.

Історична наука трактує поняття “культура ” як сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства, що проявляються у засобах виробництва, науці, мистецтві, освіті, у громадських нормах і суспільних цінностях у кожному історичному періоді розвитку суспільства [12].

Культурологія визначає культуру через сутність людського буття, як засіб творчої самореалізації людини через розуміння сенсу буття прагнення до розкриття і затвердження сутності людського життя, що, як загальновизнані і розповсюджені норми, загалом містить елементи створеного людиною світу. Це – знання, норми, стереотипи і розповсюджені зразки поведінки, навики, традиції, механізми соціальної взаємодії, а також соціальні інститути, що їх зберігають і розповсюджують [16].

Звідси впливає головна соціальна функція культури — опосередкування зв’язку суспільства і громадянина. Завдяки цьому культура – важлива функціональна підсистема суспільства.

Будь-яка культура включає складний комплекс цінностей, переконань, очікувань і звичаїв. Кожна цінність народжує багатство переконань, очікувань, звичаїв, їх сукупність називається система цінностей.

Антропологи та психологи класифікують цінності на основі релігійних і емоційних факторів. Т. Шибутані розділяє цінності на позитивні та негативні. М. Рокіш – на “цільові” (“абсолютні”) та інструментальні.

Можна класифікувати цінності в залежності від їх важливості для культури на первинні, вторинні та третинні, кожна із яких може бути або позитивною або негативною.

Цінність представляється як база для вирішування індивіда. Вона говорить йому про те, задля чого йому варто жити, боротися і навіть помирати. Оскільки цінність так важлива, тоді необхідно впливати і на інших, щоб вони прийняли цю цінність як ціль і як бажаний кінцевий стан життя. Цінність, таким чином, стає стандартом суджень людини, про свої власні дії і про дії інших.

Цінності – це стандарти, за допомогою яких індивід приймає рішення про відносини:

1) із самим собою;

2) з іншими людьми;

3) із природою;

4) з Богом, який вважається, допомагає досягнути спасіння;

5) з машинами, які створюють необхідні йому засоби для життя.

Часто ототожнюють культурні цінності з потребами людської природи. Біологічні інститути заставляють людину шукати їжу, гроші і полового задоволення. Ці намагання - невід’ємний елемент людської природи, а не системи цінностей. Більше того, цінності інколи нав’язуються культурою для “придушення” людської природи, якщо її прояв загрожує мирному життю суспільства.

Цінності, позитивні в одній культурі можуть бути негативними в іншій. Тих, хто бореться за позитивні цінності, носії культури проголошують героями, про них складають історії, твори, легенди, пісні. Тих, хто бореться за негативні цінності – зневажають для того, щоб вберегти молодь від їх наслідування.

В кожній культурі існують зовсім не багато первинних цінностей, із яких народжуються тисячі переконань, очікувань і звичаїв і які відрізняються цю культуру від інших. Наприклад, для народів Азії та Африки індивідуальна свобода і збереження демократії – первинні цінності в західних культурах і американців – не важливі. Існує багато прикладів, коли люди легко відмовляються від індивідуальної свободи і демократичного способу життя на користь диктаторів і автократичних режимів. Можливо, що демократія, як порядок, де рішення приймаються більшістю після вільного обговорення питань всіма заінтересованими партіями, не має змісту для людей деяких культур.

Хоча існує багато національних і особистих цінностей, які змінюються достатньо часто, проте цінності, що усвоюються через традицію, змінити важко. Такі зміни можуть відбутися із вторинними, а не первинними цінностями і являються результатом ефективних комунікаційних прийомів. Первинні цінності як східних, так і західних народів не змінювалися століттями.

Будь-які зміни, що відбуваються в країні можливі лише в рамках культури. Лідери реінтерпритують давні ідеї, пристосувавши їх до вимог моменту часу. Вони як дуже ефективні комунікатори зуміли – кожен в своїй культурній обстановці – подіяти на поведінку своїх народів. Використовуючи свої комунікаційні можливості, лідер вправі добитися трансформації негативних цінностей в позитивні (чи навпаки) на базі існуючої системи. Іноді нові, ніби то, культурні цінності стають старими, але лише отримали від свого контексту нове значення із-за зміни потреби і часу. Так, в багатьох азіатських культурах велика цінність надається потомству. І коли в такі культури приходять нові сучасні лідери, котрі підкреслюють необхідність контролю над ростом населення, тоді із уст правителів Індії лунають рядки із Вед: “Чотири сини настільки ж корисні як і одне озеро, чотири озера настільки ж корисні, як і одне дерево, тому чому б не виростити дерево замість того, щоб народжувати сина?”

Навіть в різних культурних комплексах можна зустріти схожі цінності і переконання. В таких випадках культури можуть впливати один на одного в областях, що регулюються схожими цінностями, переконаннями, очікуваннями і звичками.

Інколи народ може зневіритися в своїх цінностях і намагатися звертатися до інших систем – до тих, котрі, на їх думку витримали перевірку часом. Молоде покоління Заходу, зневірившись у своїх власних системах цінностей, намагатиметься тепер розібратися в цінностях Сходу, африканських культур. Відповідно дуже багато молодих людей знають про культури інших народів більше, ніж представники молоді цих інших народів. Наприклад, люди з Сходу, особливо молодь, зневірившись власними невдачами в досягненні матеріального блага, звинувачують в цьому традиційні системи цінностей. Вони починають переймати західні цінності, але лише ті, які впливають один на одного, дуже схожі, тому вони можуть прийматися без значних руйнувань в інснуючих системах.

Європейські та американські культури впливали один на одного на протязі багатьох століть. Азіатські та тихоокеанські культури знаходились в культурному контакті близько двох тисячоліть.

Коли люди прийняли певні цінності і переконання, вони очікують, що речі навколо їх будуть відбуватися певним очікуваним порядком. А, якщо будь-чия поведінка не відповідає очікуванням, носій цих очікувань зазнає культурний шок. Очікування – це проектування в майбутнє культурних переконань. Очікування, можливо, важливіший після цінностей фактор, що впливає на міжкультурну комунікацію. Ігнорування цінностей, переконаннями і звичаями іншої культури породжує неправдиві очікування, і в кінцевому рахунку призведе до зриву комунікації між представниками двох культур.

Культурні звичаї – важливі аспекти комунікації, і будь-хто, хто не знає звичаїв автоматично закриває двері між собою і своєю аудиторією. Наприклад, точність і влучність важливі в західних культурах; повага чужого часу тут ознака хороших манер. Але це не в звичаї багатьох азіатських культур.

Популярні міжкультурні комунікатори – це ті, хто прямує культурними звичаями своїх аудиторій.

Будь-яка цінність не однаково важлива для всіх. Вона може мати первинну важливість для одного народу і вторинну важливість для іншого народу, чи взагалі не мати важливості для третього народу, третьої культури. У відповідності з цим цінності можуть бути класифіковані на цінності первинні, вторинні, третинні і незначні для народів основних культур. Цінності мають безпосереднє відношення до комунікації. Вони породжують переконання і очікування, а очікування відіграють велику роль у міжкультурній комунцікації. Коли спілкуються представники різних культур, взаєморозуміння може не наступити, якщо вони не знають завчасно очікування один одного.

Знання власних цінностей і очікувань допомагає зрозуміти: чому комунікація відбувається саме так, а не інакше.

Згідно літературного джерела [30] представимо систему класифікації цінностей, де умовними позначеннями виступають: З – західні культури; С – східні культури; Ч – чорні культури Америки; А – африканські культури; М – мусульманські культури.

Ентоцентризм, можливо велика перепона в міжкультурній взаємодії. Більшість людей роблять судження про чужі культурні цінності, використовуючи в якості стандарту власні. Даний тип цінностного судження називають етноцентризмом. Етноцентричні комунікатори не усвідомлюють, що люди розвивають свою культуру для того, щоб зробити осмисленним своє власне життя і встановлювати порядок в своїх власних суспільствах.

З точки зору культурного релятивізму кожна цінність, кожне вірування чи очікування має смисл.

Всі культури змінюються відповідно до їх політичних, економічних і соціальних потреб. Немає ні одної культури в світі, яка б не змінилася. Ці зміни – це реакції на внутрішні і зовнішні стимули. Культурні зміни є результат ефективної комунікації: ефективний комунікатор вивчає потреби суспільства і намагається визвати соціальні зміни, що задовольняють ці потреби. Для цього він розвиває своє мистецтво комунікації.

Усі романтики Заходу були людьми пораненими, майже смертельно, цивілізацією, яка торжествує і зовсім чужою їм по духу.

В нашу епоху нема більш гострої теми і для пізнання, і для життя, ніж тема про культуру і цивілізацію, про їх відмінність і взаємовідношення. Це - тема про долю, яка нас чекає. А ніщо не хвилює так людину, як її доля.

Так підриваються основи банальної теорії прогресу, в силу якої вірилось, що майбутнє завжди досконаліше минулого, що людство піднімається по прямій лінії до вищих форм життя. Культура не розвивається безкінечно. Вона несе в собі зерно смерті. В ній заключаються начала, які спрямовують її до цивілізації. Цивілізація є смерть духу культури, явище зовсім іншого буття і небуття.

Культура завжди бувала великою невдачею в житті. Існує якби протиріччя між культурою та „життям". Цивілізація намагається здійснювати „життя".

Занадто напружена воля до „життя" в епоху культурного спаду. Культура не може залишатися на висоті, вона обов'язково повинна спуститися вниз. Вона не може завжди розвиватися тому, що не виконує цілі і задачі, зароджені в дусі проти неї.

Культура не є здійснення нового життя, нового буття, вона є - здійснення нових цінностей. Культурні досягнення символічні, а не реалістичні.

Культура в епоху цивілізації завжди романтична завжди звернута до минулих релігійно-органічних епох. Це закон. Усі кращі люди культури в XIXст. були романтиками. Реальний шлях перемоги культури лише один - шлях релігійного перетворення.

Похоть, яка лежить в основі капіталістичної цивілізації, створює механічно фіктивне царство. Індустріально-капіталістична система цивілізації розрушає духовні основи господарства і цим готує собі загибель. Праця перестає бути духовно-осмисленою і духовно-оправданою і повстає проти всієї системи. Проте, і імперіалізм, і соціалізм, настільки поріднені по духу: означають глибоку кризу культури.

В епоху цивілізації культура продовжує жити в якостях, а не в кількостях, вона уходить в глибину. В цивілізації починають знаходитися процеси варваризації, огрубіння, втрати досконалих форм, вибраних культурою. Ця варваризація може приймати різні форми. В цивілізації засихає духовна енергія, гасне дух - джерело культури. Тоді починається панування над людськими душами магічного царства машинності та механічності, яка підміняє істинне буття. Цивілізація народилась по волі людини до реального „життя", до реальної величі, до реального щастя на противагу символічному і споглядацькому характеру культури. Це шлях технічного перетворення життя. На цьому шляху гине образ людини.

В історичній долі людства можна встановити чотири епохи, чотири стани: варварство, культура, цивілізація, релігійне перетворення. Це різні напрямки людського духу. Один з цих станів у ту чи іншу епоху переважає.

Воля до культури завжди у нас закривалась волею до „життя" [6].

Висновок

Дослідження проблеми дозволяє зробити висновок про те, що культура — багатогранне явище, що забезпечує цілісність і цілеспрямованість розвитку суспільства. Вона пронизує усі сфери життєдіяльності людини. Культура кожної людини віддзеркалює культурні засади того суспільства, членом якого є ця людина, поєднує природу, соціум і особистість. Саме культура гармонійно вирішує, примиряє, згладжує протиріччя між природною і соціальною сутністю людини.

Завдання вищої школи — допомогти майбутнім фахівцям гармонійно увійти у складний процес життєдіяльності соціумі через засвоєння культурних засад суспільства. Тому, необхідно розуміння викладачами вищої школи значення культурного фактора у розвитку особистості і розробка інноваційних педагогічних технологій розширення сфери впливу норм і цінностей культури на особистість через комплексний аналіз закономірностей і напрямків формування мислення, методів виховання позитивного ставлення до набуття знань, стійких соціокультурних принципів, ціннісних нормативів особистості майбутнього фахівця.

Сьогодні вкрай необхідно розвивати нові форми навчання, які дозволили б майбутнім фахівцям діяти в умовах розвитку ринкових відносин, формування нової структури власності, зміни традиційних систем і форм управління різними сферами життєдіяльності. Такий підхід до навчання і виховання забезпечить задоволення духовних, культурних потреб людини, можливості професійної самореалізації у соціо-економічному просторі, гуманістичне відношення до людей.

Питання цінності життя знову і знову набувають значимості, адже з її допомогою вимірюються всі предмети і явища. Хоча вони можуть здатися для декого несуттєвими і ніби неіснуючими. Людина є міра всіх речей, справедливо стверджував давньогрецький філософ – софіст Протагор, але інструментом, мірилом виміру виступають цінності. Об’єкт втягнутий у сферу суспільного життя людини і стає носієм певних соціальних відносин. У ставленні до суб’єкта – людини цінності служать об’єктами її інтересів, а для її свідомості здійснюють роль орієнтирів в предметній і соціальній дійсності. Мабуть, людство не прожило б довго, якщо б на вершині ієрархії його цінностей виявився культ сили.

У житті часто людина потрапляє в ситуації, коли потрібно вибирати потреби, інтереси, переживання і засоби, шляхи їх реалізації, чому віддати перевагу, від чого відмовитися, як встановити черговість переваг і вчинків. І отут-то найтиповіші для суб’єкта потреби, інтереси, переживання виконують роль орієнтира у виборі альтернативних потреб, інтересів і можливих переживань, засобів і шляхів їх реалізації. Так виникають цінності як філософське поняття, за допомогою якого і характеризується соціально-історичне значення певних явищ дійсності для індивідів, суспільства. Сам процес вибору на базі цінностей називається оцінкою. Спрямованість діяльності суб’єкта – людини на певну цінність називається ціннісною орієнтацією.

Поняття цінність вживається для визначення стану свідомості, на основі якого здійснюється оцінка; для визначення значущих явищ, що вибирається внаслідок оцінки.

Культура є предметним полем формування цінностей, і цінності складають фундамент культури. Через систему цінностей і ідей, що служать для регулювання поведінки індивідів, і визначається культура. Культура виступає сукупністю матеріальних і духовних цінностей, як складна ієрархія ідеалів і сенсу, значущих для конкретного суспільного організму. Цінності зміцнюють суспільну єдність, цілісність суспільства, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Цінності виконують у суспільстві роль інтегруючих, комунікативних, соціалізуючих основ, забезпечують духовно-вольову єдність, високий рівень самосвідомості і організованості суспільства. Цінності сприяють формуванню психології людини, ментальності, способу життя, характерному для певного суспільства напрямку. Світ цінностей людина будує в процесі предметно-практичної діяльності. Цінності виростали з об’єктивних потреб людини. Потреби формувались вже усвідомлено, а потім потреби транспортувалися в інтерес. На відміну від потреб, що спрямовують людину на об’єкт її задоволення, інтерес – на ті умови, що забезпечують можливість задоволення потреб, що спонукає людину до діяльності.

Важливу роль в ціннісному ставленні до дійсності відіграють емоції і пристрасті, які сприяють виникненню почуття значимості явищ, їх суб’єктивної оцінки. Але і цінності надають емоціям глибинну значимість, перетворюючи їх в стійкі почуття. Об’єднані в єдиний комплекс потреби, інтереси і емоційні переживання утворюють єдине соціальне явище – цінності.

Кожна епоха висуває свої ідеали, в яких ніби перетворюються властиві їй суперечності. Боротьба, конкуренція, антагонізм живлять заздрість, злобу, ненависть, зрадництво. Такі суперечності загострюють, викликають у людей жалість, милосердя, почуття вини і докори совісті. Це призводить до появи ідеалу людини, що притаманний цій цивілізації. Боротьба за ідеали вимагає від людини великого напруження, енергії всіх духовних сил, волі, моральної стійкості, громадянської мужності, твердості духу.

Ціннісні орієнтації є в будь-якій сфері людської діяльності. Вони відображають суть людини, її світогляд, ставлення людини до її місця в світі. В різні епохи та в різних соціальних спільнотах вони відрізняються. Їх потреба у зрілої людини стає внутрішнім мотивом поведінки, визначаючи гуманний характер її помислів і вчинків. Як чудово сказав Йоганн Гете: “гуманність вкладає душу навіть в насолоду, дух – в потребу, грацію – в силу, серце – в велич”.

Гуманістичне виховання має метою виховання переконаної, цілісної особи, здатної не тільки до самостійних рішень, але й до творчої діяльності. Переконання не можна купити в книжковій крамниці, їх треба вистраждати власним життям, придбати власною працею. Формується індивідуальність тільки власним зусиллям протягом всього життя і найяскравіше проявляється в моральній позиції, при визначенні змісту і мети життя, в прояві духовних потреб. Цінність людини в практиці соціального спілкування проявляється в її самостійності, активності і неповторності. Лев Толстой влучно сказав, що людина подібна дробу: числівник означає її думку про себе, а знаменник – думка людей про неї, і тільки якщо знаменник більше чисельника дріб правильний. Самооцінка – це завжди порівняння своїх дій і думок з певним еталоном, з ідеалом. Любити людей взагалі досить просто, але значно трудніше любити і поважати окрему, конкретну людину. В усіх аспектах взаємодій зі світом людина орієнтована на кінцеву цінність – благо. Залежно від того, які потреби задовольняються, розрізняють матеріальні і духовні блага. Єдність істини, красоти й міри – благо, що складає вершину цінностей підкреслював філософ Платон. Прагнути до блага людина виражає себе, свою неповторність і водночас самореалізується, самовиражається, орієнтуючись на ключову цінність – свободу індивідуальності. При цьому людина усвідомлює себе причетною до світу як частинки цього ж світу.

Ціннісні орієнтації в різні епохи і в різноманітних суб’єктів діяльності зумовлюються традиціями, соціальними умовами і власним вибором: орієнтація на саму себе, орієнтація на суспільство і орієнтація на потойбічний світ – ось три основні типи ціннісних орієнтацій, що створюють зміст життя.

Творче прагнення до мети, що уявляється саме для людини важливою як результат глибоко відчутних потреб, бажань і обдарування, приносить щастя і успіх, тому що в такому випадку людина функціонує цілеспрямовано так, як їй визначено природою.

Суворим, безжалісним вчителем може виявитись повсякденне життя. Успіх супроводжує успіх. Люди навчаються на власних помилках, успіхах, тобто на досвіді в житті, що придає людині впевненості у власних силах і хисті при вирішенні чергового завдання або проблеми.

Вироблення адекватного, реалістичного уявлення про себе ніби наділяє людину підвищеним хистом, новими талантами, буквально перетворюючи невдачі в успіхи. Образ власного Я визначає рамки можливостей людини, впливає на поведінку людини. Психологія образу власного Я впливає на концепцію позитивного мислення, яке може давати різні результати в різних випадках.

В сучасних умовах на рубежі ХХІ ст. викривлення істинних цінностей дуже помітно: користь розуміється як споживацтво, добро стає престижністю, творчість вироджується в імітацію, моду, а свобода в свавілля. Суспільними цінностями людини стає престижне споживання. Така логіка ціннісних орієнтацій робить життя людини важким, нестерпним.

Проблема співвідношення моральних цінностей людини з тенденціями соціально-економічного розвитку суспільства завжди одна з найважливіших. Бурхливий розвиток людства у всіх проявах його життєдіяльності може потягнути за собою радикальну перебудову всієї системи людських цінностей. Цінності зумовлені соціальними відносинами, зв’язками, природними нахилами людини, потребою в самозбереженні і самореалізації.

Моральний ідеал виникає в свідомості людини якрезультат оцінки життя, відбору з усіх життєвих вражень того що близьке її інтересам, що сприяє досягненню мети. І людина не просто проявляє своє ставлення до життя, а визначає ступінь важливості, корисності, обов’язковості і привабливості тих якостей і властивостей людських відносин, що включаються в ідеал. В ідеал особи входять ті якості, що схвалюються людиною, способом життя, характером іншої людини, бажанням бути схожою на неї, наслідувати її приклад, прагнути виробити такі якості в собі. І це буде шлях морального розвитку, самовираження за обраним ідеалом.

Для цього необхідно бути впевненим і відданим ідеалам, повинна бути присутня сила волі, потрібно прагнути виховувати себе, активно ставитись до життя, треба боротися, перемагати, мучитися, страждати, трудитися, досягати успіхів, не заспокоюватися – тобто дійсно жити.

В людському житті найголовніше не свобода, головним є зв’язок з людьми, почуття потреби людям, вміти ставити себе на місце іншої людини. Доброта до людей – це означає уміти ставити себе на місце іншої людини. Уміти жити її болем, думками, допомогти їй так, як допоміг би собі, без благодійності, а природно, всіма силами.

Мета життя і моральний ідеал допомагають формувати уявлення про бажаний спосіб життя. “Все, що робиш, роби добре”. Це ідеал. Розумова діяльність, що спроектувалася в майбутнє, повинна стати метою діяльності, а ідеал стає обов’язковістю, робить всю систему поведінки людини надійнішою.

Список використаної літератури

1. Амельченко Н. Міф та нація – переплетення філософського та політичного дискурсів // Філософська думка. – 2003. - №6. – с.50 – 76.

2. Араб-Оглы Э.А. Европейская цивилизация и общечеловеческие ценности // Вопросы философии. – 1990. - №8. – с.10-13.

3. Афанасьев М.С. Социальные ценности и ценностная ориентация личности. – М., 1990.

4. Бакиров В.С. Ценностное сознание. – Х., 1985. – 224с.

5. Бакрадзе А.Т. Ідеал людяності і цінності людського життя // Філософська думка. – 1989. - №2. – с.17-23.

6. Бердяєв Н.А. Самопознание. – М.: Просвещение, 1991. – 445с.

7. Бердяєв Н.А. Смысл истории. Приложение: Воля к жизни и воля к культуре. – М.: Мисль, 1990. – 176с.

8. Бердяєв Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. – М., 1989.

9. Блюмкин В.А. Мир моральных ценностей. – М., 1981. – с.4-36.

10.Бом Д. Наука и духовность: необходимость изменений в культуре // Человек. – 1993. - №1.

11.Бэкхерст Д. Культура, нормативность и жизнь разума // Вопросы философии. – 1999. - №9. – с.159-178.

12.Дзундза А.І. к.ф. – м.н., доцент (Донецький національний університет, м.Донецьк) До питання сутності феномену культури як умови формування особистості майбутнього фахівця // Вісник УДУВГП: розділ: “Педагогіка”: “Сучасні технології навчання: проблеми та перспективи”. Збірник наукових праць, ч.1 – Рівне: УДУВГП, 2003.

13.Диспут про толерантність // Філософська і соціологічна думка. – 1994. - №11 – 12. – с.208-218.

14.Дробницкий О.Г. Понятие морали. – М., 1974. – с.358-361.

15.Здравомыслов А.Г. Потребности. Інтересы. Ценности. – М., 1986. – 221с.

16.Злобин Н.С. Культура и общественный прогресс. – М.: Наука, 1980.

17.Золотухина-Аболина Е.В. О специфике высших духовных ценностей // Философские науки. – 1987. - №1 – с.11-18.

18.Іщенко Ю.А. Толерантність, як філософське-світоглядна проблема // Філософська і соціологічна думка. – 1981. - №4.

19.Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации // Вопросы философии. – 1992. - №12. – с.21-29.

20.Кримський С.Б. Цінносно-смисловий універсум як предметне поле філософії: // Філософська і соціологічна думка. – 1996. №3-4. – с.102-117.

21.Кэмпбелл Дж. Свобода и сообщество // Вопросы философии. –1992. - №12.

22.Лісовий В. “Культура” і “цивілізація” // Філософська і соціологічна думка. – 1993. - №1.

23.Малахов В.А. Цінність як категорія культури // Філософська думка – 1982. - №5. – с.76-85.

24.Наконечна О.П. Естетичне як тип духовності. Монографія. – Рівне: УДУВГП, 2002. – 202с.

25.Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995.

26.Носова Г. Міф у культурі і спроба інтерпретації // Філософська думка. – 2003. - №5. – с.27-51.

27.О свободе и призвании человека. Митрополит Антоний Сурожский // Человек. – 1993. - №3. – с.71-84.

28.Сагатовський В.М. Людина як філософська проблема: теорія і практика // Філософська думка. – 1988. - №6. – с.23-32.

29.Сенько Ю.В. Гуманитарные основы педагогического образования. – М.: Академия, 2000.

30.Ситарам К., Когделл Р. Основы межкультурной коммуникации // Человек. – 1992. - №2. – с.51-64. - №3. – с.60-68. – №4. – с.106-116. - №5. – с.-100-106.

31.Соболь О. Свобода особистості в інформаційному соціумі // Філософська думка. – 2002. - №4. – с.36-48.

32.Сухомлинська О.В. Концептуальні засади формування духовності особистості на основі християнських моральних цінностей // Шлях освіти. – 2002. - №4.

33.Табачковський В.Г. Людина – культура – буття //Человек. – 1992. – №10.

34.Філософія. Підручник / За загальною редакцією Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалка В.К. – Харків: Консул, 2000. – 672с.

35.Шеллер М. Сутність моральної особистості // Сучасна зарубіжна філософія і течії і напрямки. Навчальний посібник. К., 1996.

36.Шиянов Е.Н. Гуманизация профессионального становления педагога // Советсткая педагогика. – 1991. - №9.

37.Ясперс К. Духовная ситуация времени // Ясперс К.Смысл и назначение истории. – М., 1991.