Реферат на тему
Художня культура незалежної України:
традиції та новації
Зміст
Вступ
1. Сучасне українське образотворче мистецтво як втілення менталітету українців. Постмодернізм
2. Напрямки та особливості розвитку музичної культури
3. Український театр в системі національної культури.
4. Здобутки та проблеми розвитку кіномистецтва
Висновки
Список літератури
Вступ
Аналіз культурної реальності України за часів незалежності передбачає оцінку успадкованої від комуністичного режиму культурної інфраструктури, процесів перехідного періоду в ній та в культурному середовищі, досвіду (позитивного й негативного) перших реформ. Такий аналіз буде досить актуальним і доречним, оскільки дозволить визначити наявні культурні орієнтації в українському суспільстві і, відповідно, накреслити перспективи формування стратегії державної культурної політики
Оцінюючи сучасну суспільну атмосферу, можна констатувати, що сьогодні Україні реально загрожує регіональний розкол, який має соціально-економічні, політичні та соціокультурні передумови. Усвідомлення небезпеки цього явища спонукає до пошуків інструментів національної інтеграції. На нашу думку, фактором консолідації українського суспільства, духовно інтегруючою силою за умов радикальних соціальних трансформацій та драматичних політичних подій, які становлять подекуди загрозу для державних інтересів може й повинна бути українська культура.
Україна сьогодні стоїть перед важливою проблемою відновлення цілісної картини національного образу культури, набуття культурою національної ідентичності. Нова історична реальність є сама собою морально-психологічним стимулом для такого духовного оновлення. Проте, як свідчить більш ніж як 15-річний досвід незалежної України, сучасна держава і культура не може й досі розраховувати на загальнодержавну національну ідею як спосіб самоусвідомлення нації, її характеру, на чітко сформульовану і науково пояснену для сучасного покоління українців гармонійну культурну концепцію духу нації, без якої неможливо здійснювати успішне й ефективне управління державою.
1. Сучасне українське образотворче мистецтво як втілення менталітету українців. Постмодернізм
В умовах незалежної України головна увага державних і недержавних структур і організацій зосереджувалася на сприянні вільному розвиткові всіх стилів і жанрів українського образотворчого мистецтва, широкій популяризації його шляхом улаштування всеукраїнських, обласних, групових та персональних виставок. Значне зацікавлення громадськості викликали Всеукраїнські виставки до 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, до 10-ї річниці Чорнобильської трагедії, до 5-ї річниці проголошення незалежності України. Українські митці брали участь у міжнародних виставках із живопису, графіки, гобелену в Білорусі, Польщі, Угорщині. В Україні здобули популярність виставки відомих українських художників Олексія Фіщенка, Михайла Романишина, Григорія Синиці, Надії Бабенко та ін. Здобуття Україною незалежності спонукало до інтенсивних пошуків живописців С. Неледву, Ю. Луцькевича, О. Дубовика, Шарчука, М. Александрова та ін.
Чіткий портрет нашого життя простежується у творчості талановитого художника Валерія Франчука. Всього він брав участь у 25 виставках, п'ять з яких – персональні. Серед найкращих його картин — "Пройди, безвихідь", "Проти вітру", "До світла", "Тривожна звістка", "Свята печаль", "Мій шлях".
У тісному зв'язку з життям, актуальними проблемами сучасності розвивалося мистецтво скульптури. У містах і селах України протягом 1992-1996 рр. споруджено десятки нових пам'ятників, зокрема, Тарасу Шевченку в Луцьку, Львові, Чернігові, Червонограді, Золотоноші; Б. Хмельницькому в Черкасах, Суботові, Кіровограді; художникам і композиторам Д. Бортнянському та М. Березовському, І. Падалці, С. Прокоф'єву; поету А. Малишку; княгині Ользі в Києві та Луцьку, князю Ярославу Мудрому в Києві. У столиці також відкрито пам'ятники жертвам репресій 1930-х-1940-х рр., жертвам голодомору 1930-х рр., художникам — жертвам репресій. Знаменною подією в житті України стало відкриття 1 грудня 1998 р. в Києві пам'ятника М.С. Грушевському. В 2001 р. в Києві було споруджено Монумент Незалежності. Поряд із цим ведуться роботи й над скульптурним утіленням історичних постатей, які уособлюють для українського народу гордість нації та історію державотворення, — П. Полуботка, А. Головатого. Серед провідних скульпторів сучасності — Ю. Синькевич, В. Прокопів, Т. Бриж.
У 1990-і рр. в державі розгорнулися роботи щодо відбудови визначних пам'яток історії та культури українського народу. Зокрема, в Києві відбудовано Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври. Гідне місце в світі давно посіла українська графіка. Так само відома й українська карикатура. Українські карикатуристи останніми роками завоювали більш як 100 призів на міжнародних конкурсах і фестивалях.
Важливим чинником у розвитку образотворчого мистецтва в Україні протягом 1990-х рр. стала діяльність галерей, які не лише репрезентують здобутки художників України, а також створюють дистанцію між елітарним мистецтвом та міщанськими смаками. Серед найбільш відомих в Україні – Центр мистецтва "Славутич", Центр сучасних мистецтв "Брама", художні галереї "Бланк-Арт", "Лаврські дзвони", "Пектораль", "НЕФ", "Ірена", "Малярський закут", "А-Акварель", "Ґрифон", "Мистецький льох", "Артвітрила", "Світ Ь", галерея мистецтв Києво-Могилянської академії, галерея "Дім Миколи". Відомі також своєю діяльністю одеська галерея "Човен", Південноукраїнський центр сучасного мистецтва в Запоріжжі.
Галереї надали відвідувачам можливість ознайомитися з творчістю таких талановитих художників, як О. Сухоліт, В. Цаґолов, А. Савадов, О. Харченко, М. Кривенко, О. Петрова, Т. Сільваші, Д. Фіщенко, Д. Дорсунь, М. Ніколаєв, П. Тараненко, Ж. Василевська, О. Андреєв, М. Жуков, В. Романов, Д. Оболончик, С. Давидов, Л. Бернат, Н. Вітковська, О. Балакін, А. Кущ, І. Жук, С. Тучинський, С. Алексєєв та ін.
Завжди користувалися популярністю у цінителів мистецтва картини Ірини Лисенко-Ткачук. Широка популярність прийшла до І. Лисенко-Ткачук лише у другій половині 1990-х рр., коли художниця звернулася до давньої, але трохи забутої української традиції – написання релігійного портрета. Саме портрети українських релігійних ієрархів – святійших патріархів Мстислава, Володимира, Йосипа Сліпого, митрополита Володимира, кардинала Мирослава Любачівського, єпископа Любомира Ґузара, написані художницею, стали окрасою сучасного духовного живопису.
Центральними подіями мистецького життя Києва останніх років були традиційні весняні та осінні вернісажі в Київській міській галереї мистецтв "Лавра". На них демонструвалися живописні, графічні твори, твори декоративно-прикладного мистецтва сучасних українських художників. Популярними серед киян та гостей міста стали щорічні художні виставки, присвячені безпосередньо Києву.
Галерейна діяльність стала характерною ознакою нинішнього етапу культурного процесу. Галереї сприяють збереженню безцінних реліквій українського мистецтва, стримують процес відпливу культурних цінностей з України, який набрав нині масового, подеколи навіть загрозливого характеру.
Живильним джерелом розвитку професійного мистецтва залишається народна творчість. У 1990-і рр. в Україні працювали 9,5 тис. майстрів народного мистецтва. Лише в 1995 р. проведено 18,5 тис. виставок народного ужиткового мистецтва.
Економічні труднощі, які переживає Україна, особливо актуалізують проблему соціального захисту митців. Здійснюється він, передусім, через придбання державою художніх творів. У 1992-1996 рр. було придбано близько 2,4 тис. творів, що свідчить про значне скорочення кількості придбаних творів. Хоча обнадіює поширення художніх ярмарок, що засвідчують формування художнього ринку України. У 1996 р. указом Президента України засновано стипендії для видатних діячів культури, мистецтва, науки та освіти України. Серед перших стипендіатів – найвидатніші митці: Михайло Дерегус, Данило Лідер, Анатолій Базилевич, Тетяна Яблонська, Сергій Шишко, Данило Нарбут, Марія Тимченко, Марія Примаченко, Євген Волобуєв. Загалом у 1995-1996 рр. близько 30 митців України отримували державну стипендію.
Крім офіційної сфери культури, значного розвитку в сучасній Україні набуло неакадемічне мистецтво, в якому найбільшу роль відігравав постмодерністський напрямок. В цьому плані, визначною рисою українського мистецтва завжди було його звернення до своєї автентичної, традиційної культури. Неакадемічний живопис (андеграунд) ніколи не припиняв свого існування в Україні й нерідко, знаходячись в повній ізоляції, видавав оригінальні рішення.
Автентичність притаманна і постмодерністському мистецтву, в якому вона виявляється в тенденції до синкретизму, до злиття різних видів мистецтва, єдності стилів і жанрів. Постійне повторення ситуації від стику до стику, незначна інформаційна відмінність наступної строфи від попередньої, відкритий нескінченний ритм є також характерним для народного мистецтва. Ще одна "первісна" характеристика постмодернізму – його ритуальність, що виявляється в акціях, хепенінгах, перформансах, головне в котрих – сам факт переживання дійства. Але автентичність сучасного українського мистецтва переважно виявляється не в цьому, а в збереженні менталітету і глибинних, духовних зв'язків зі своєю традиційною культурою. І тому у сучасному українському мистецтві, на противагу західній тенденції деконструкції та нігілізму, виявляється лінія пошуку духовної основи нового відродження.
Прикметна риса українського мистецтва – увага до натурфілософського, духовності, космічного початку. Так, улюблена тема М. Кривенка – природа, через яку виявляється психічний стан художника. Його творчість з його аскетичною палітрою та формою чистої неопосередкованої експресії – це потяг до позакультурної комунікації з безкінечністю Всесвіту та людського підсвідомого. У "Квітучій планеті" І. Марчука відчувається глибоке та природне поріднення людини з навколишнім світом. Картини О. Дубовика, Е. Петренка, Ю. Шевченка – це своєрідні картини-ідеї, в яких відчутна космічна основа.
Деякі художники прагнуть висловити зміну відносин людини та природи, культури й трансцендентного начала, що пронизує світ. Поновити втрачений зв'язок з універсумом, відтворити нову духовну цінність у світі, де абсурд здається єдиною, не скомпрометованою цінністю. Так, О. Клименко зображає сучасність крізь призму середньовіччя — з його загостреним відчуттям пошуку морального ідеалу, ствердження людської гідності, прославленням людської шляхетності. В його останніх роботах "Чаша Грааля", "Зірка Грааля" та інших домінує золотаво-жовтий колір. Творчість Ганни Король повністю виходить із візантійсько-київських традицій зі своїм колористичним композиційним, особливою поетичною принадністю та духовно-смисловим навантаженням ("Спогадах", "Два янголи", "Душі криниця"). Композиції її робіт динамічні, лінії енергійні, мають повторюваний, наростаючий ритм.
Твори Г. Король, О. Клименка та багатьох інших українських митців стверджують позачасові цінності, які наближають нас до універсалізму Всесвіту, дозволяють відчути єдність із духом Космосу. Українському сучасному мистецтву чужа деструктивність, йому ближчий скоріше конструктивний обрис абсурдного мистецтва.
Українські художники лише напівсприйняли одне з найголовніших правил гри поставангарду: постійно ставити питання, запозичувані з нехудожньої сфери — науки, ідеології, соціології тощо, але вирішуються вони пластичною мовою, а не мовою символів "об'єкта", хепенінгу. Особливістю національної традиції є чуттєво-образне, духовно-релігійне, екзистенціальне усвідомлення людського буття на противагу західній ментальності, в якій панували неологізм, імперативність мислення, тиранія абстракції. А звідси зв'язок з непроминущим, вічним, життєустрій, естетизм, катарсичне переживання, що простежується в творах українських митців.
Прикладом цього напряму є представник українського трансавангарду Арсена Савадова, картина якого "Смуток Клеопатри" (1987 р.) стала своєрідною емблемою українського постмодернізму. Митця турбує довічна проблема Життя і Смерті, торжества духовного в світі, єдність духу і матерії, мистецтва і сучасності, але зовсім по-різному підходять вони до її втілення.
В одній з останніх робіт А. Савадова (у співавторстві з О. Харченком) "Дипінсайдер" (перекладається як "той, що проникає усередину"), яку було представлено навесні 1998 року в галереї ЦРІ Сороса яскраво розкривається тема Смерті, через яку пізнається сенс життя, вступає в явну суперечність з убогістю і метушнею на цвинтарі, безглуздо тяжкою, спустошливою працею шахтарів, коли за вугілля вони часто розплачуються життям. Цей твір А. Савадова дає нам змогу відсторонено подивитися на самих себе, пережити мізерність, убогість власного життя, бо переповнюючись незначними подіями, гонитвою за речами, престижем, грошима, наше буття перетворюється на пил, смерть ще за життя.
Виникнення школи українського постмодернізму в живописі також пов'язують із Манежною виставкою 1988 р. (іноді ЇЇ називають "українська хвиля", "український трансавангард"). Найцікавіші художники постмодернізму – О. Гнилицький, Г. Сенченко, О. Харченко, О. Голосій; художники групи "Паризька комуна", "Вольова грань національного постмодернізму", "Одеської школи" – О. Ройтбуд, В. Рябченко, С. Ликов та ін.
Творчість українських художників також вдається до неоромантизму і психоделіку, експресіонізму і неоархаїки, тут можна зустріти елементи соц-арту та реалізму. Наприклад, представникам одеської чи, як її ще називають "південноросійської" школи живопису (О. Ройтбурд, В. Рябченко, С. Ликов, В. Трубникова та ін.) притаманні вишукана красивість, камерний ліризм, м'якість, загострено чутлива виразність спонтанного художнього жесту та, як багатьом сучасним митцям, численне цитування з класики світового мистецтва. Не зважаючи на загальні риси, кожний має індивідуальні пріоритети: у В. Харченка це – Північне Відродження і бароко, для С. Ликова – неоархаїка. Картини В. Трубникової наповнені містицизмом, постмодерністською символікою: сфінкси, Медузи-Горгони, коринфські капітелі. Парадоксальні ситуації миротворчості, образи-емблеми, образи-символи трапляються і в картинах В. Рябченка, які завжди гарні за колоритом, декоративні.
Цікаво працюють останнім часом О. Гнилицький, якого критики називають творцем "кучерявого стилю" ("Дискусія про таємницю", 1987 р.) та О. Голосий. У 1991 році О. Голосий мав персональну виставку в ЦБХ (Центральному Будинку художника) в Москві із незвичайним способом демонстрації його робіт. Маленькі хлопчики картини розвозили по залу на дерев'яних конструкціях з колесиками. Глядачі тулились до пустих стін, а величезні полотна "наїжджали" на них, змінюючи масштаб і простір. Рух картин, дзенькіт дзвіночків, які були прив'язані до підрамників, музичний фон спричинювали відчуття ірреальності, дитячих фантазій, що були співзвучні сюжетам картин, розрядженому метафізичному простору кращих його полотен ("Психоделічна атака блакитних кроликів", "Без назви", "Розмова"). Навіть навмисна зневажливість, брудні потоки фарби, які символізували спогади, тугу художника за зникаючим живописом, не псували враження від картин, де все – непідроблене щире: жах, іронія, тверезість і деяке божевілля.
Основний пошук художників у 90-ті роки здійснювався в царині поза раціонального суб'єктивного, інтуїції, "духовному зору" надавалися привілеї. Це характерно як для творчих груп "Седнів І", "Седнів II", так і для кола "Паризька комуна" (ідеолог О. Соловйов), а також для одеситів, які на III Міжнародному артфестивалі (1998 р.) представили проект "Тихий карнавал підсвідомості" (Л. Нестеренко, В. Овсейко, Р. Гарасюта, В. Харченко). Творчість іншої групи одеситів (В. Гончара, В. Гончарової. Р. Іллічової, Е. Кульчик, О. Стайкова), яка також була представлена на ІІІ артфестивалі об'єднує психологічний напрям творчості. В їхніх роботах переплітаються, взаємодоповнюючи один одного, світ реальний і ідеальний, свідомості і підсвідомості. Спільним є прагнення до пізнання світу в його цілісності, чуттєвого і надчуттєвого, відчутного та тонкого. Художники групи "Паризька комуна" орієнтовані на деструктивність трансавангарду, вільно орієнтуються у світових художніх традиціях – від давніх культур, витонченої пластики японських образів, німецького романтизму до Сальвадора Далі, представників поп-арту. Вони декларують надзвичайний суб'єктивізм, вивільнення з-під норм. Пластична гра їхніх образів побудована на рівновазі інтелектуальних та чуттєвих засад.
2. Напрямки та особливості розвитку музичної культури
В 1990-і рр. відбулося суттєве згортання в Україні концертної діяльності. Державні концертні організації та мистецькі колективи не мали достатніх можливостей вирішувати нагальні творчо-господарські питання. Значно скоротилася кількість концертних програм, не було можливості утримувати на належному творчо-технічному рівні діючий репертуар. Ускладнилася робота музичних театрів, концертних організацій та окремих мистецьких колективів з композиторами, лібретистами, авторами літературних текстів щодо створення та постановки нових концертно-сценічних творів. Внаслідок ліквідації державного Гастрольного плану гострою залишалася проблема невпорядкованості концертно-ґастрольної діяльності.
Попри всі труднощі, музичне життя України поступово оновлювалось, наповнюючись національним змістом. Відроджувалася пісенна творчість, розвивалася сучасна українська пісня. Значними здобутками була позначена діяльність композиторів О. Білаша, І. Карабиця, О. Морозова, А. Торчинського та інших. Нові пісні глядачам і слухачам дарували в 1990-і р. О.Білозір, Т. Петриненко, О. Пономарьов, І. Білик, П. Дворський, Шопович, В. Шпортько, І. Бобул, Л. Сандулеса, В. 3інкевич, А. Кудлай, В. Білоножко, М. Гнатюк, П. Зібров, вокальне тріо А., С. і В. Мареничів, ансамбль "Явір" та інші майстри естрадного мистецтва. Публічна репрезентація творчих пісенних набутків здійснювалася на таких фестивалях, як "Червона Рута", "Пісенний вернісаж", "Таврійські ігри" та ін.
Найбільш примітним явищем музичної культури України кінця XX ст. став фестиваль "Червона рута". Весь тягар творчого процесу щодо створення національного стилю поп-музики взяла на себе дирекція цього фестивалю. Вона, по суті, стала лабораторією, своєрідною школою, де вироблялася сама концепція формування національного стилю в українській поп-музиці із залученням до неї досвіду академічної музичної культури та традицій.
З успіхом пройшов у Каховці влітку 2000 р. IX Міжнародний фестиваль "Таврійські ігри". У ньому взяли участь Алла Пугачова, Олександр Пономарьов, Наталка Могилевська, Юрій Юрченко, групи "Земфіра", "Ляпис Трубецкой", "Грін Грей", "Океан Ельзи", "Скрябін", "Лакмус", "Друга Ріка", "ТНМ Конґо", "Игрушки", "Росава" та ін.
Зовсім недавно з'явився в Україні фестиваль "Шлягер", який представив грандіозний проект "Шлягер XX ст.", в якому взяли участь Д. Гнатюк, М. Мозговий, Шопович, Р. Кириченко, В. Зінкевич, П. Дворський, Н. Матвієнко, Т. Летриненко, В. Павлік, Т. Повалій, І. Сказіна та ін.
Аналіз досягнень фестивалів свідчить про те, що Україна має нині чимало яскравих зразків національного стилю в різних жанрах масової музики (козацька й кантова авторська пісня, думний рок, поліський магічно-закликальний поп, коломийковий реп), які вже вийшли на світовий рівень.
Процеси національного відродження зумовили подальший розвиток народної творчості, зростання потягу до обрядових, звичаєвих традицій. На кінець 1990-х рр. в Україні функціонувало понад 18 тис. фольклорних ансамблів. Для відтворення та збереження фольклорної спадщини українського народу було започатковано низку культурно-мистецьких акцій: Міжнародний фестиваль українського фольклору "Берегиня", народні свята "Сорочинський ярмарок", "Поліське літо з фольклором", "Коляда" тощо.
З успіхом пройшов у 1999 р. Всеукраїнський огляд народної творчості. Огляд проходив у три тури, які включали виступи у сільських закладах культури, школах естетичного виховання, народних домах, будинках "Просвіта", звітні районні та міські огляди, заключний концерт в обласному центрі та звіт у Києві. В заходах огляду брали участь колективи незалежно від відомчої належності, без вікових, національних та будь-яких інших обмежень.
Проведення огляду допомогло багатьом колективам та закладам культури в поліпшенні їхнього матеріально-технічного стану, пожвавило культурне життя в регіонах і стимулювало створення нових колективів, започаткування нових творчо-мистецьких акцій. Десятки свят, фестивалів, конкурсів провадилися в областях і районах уперше, десятки творів були написані спеціально до огляду й також виконувалися вперше.
Чимало зусиль до відродження традиційної народної культури докладала Харківська обласна державна адміністрація, про що свідчать проведені там міжнародні фестивалі традиційної народної культури "Покуть", дитячої народної творчості "Зелен світ". Заслуговує на увагу робота фольклорної експедиції "Муравський шлях", яка вивчає, фіксує й відтворює фольклор Слобожанщини.
Визначними подіями мистецького життя України 1997 р. стали Всеукраїнське свято кобзарського мистецтва у Каневі, конкурс молодих виконавців української естрадної пісні ім. В. Івасюка в Чернівцях, фестивалі "Зірки світового балету" в Донецьку, "Чумацький шлях" в Автономній Республіці Крим, "Лесині джерела" в Новоград-Волинському.
Творчі колективи з успіхом репрезентували українське мистецтво як в Україні, так і за кордоном, беручи участь у міжнародних фестивалях та конкурсах. Зокрема, Ансамбль українського фольклору "Берегиня" у 1998 р. брав участь у Міжнародному фольклорному фестивалі в Голландії, Державна чоловіча хорова капела України ім. Л. Ревуцького – у міжнародних хорових фестивалях в Італії та Англії, Ансамбль солістів "Благовість" Галереї мистецтв "Лавра" – у Міжнародному хоровому конкурсі в Ірландії, де здобув Гран-прі. Український фольклорно-етнографічний ансамбль "Калина" здійснив гастрольні поїздки до Голландії та Словенії, а камерний хор "Київ" – до Німеччини, Великобританії та Данії, що засвідчило високий творчий потенціал і авторитет музичної культури України.
Восени 2000 р. вже вчетверте в Україні проходив Міжнародний фестиваль "Володимир Крайнєв запрошує", організований фондом В. Крайнєва та Центром сприяння міжнародній співпраці "Сенс", створеним американським подружжям – вихідцями з України. У фестивалі взяли участь усесвітньо відомий піаніст, професор Вищої школи музики й театру В. Крайнєв, піаніст-віртуоз П. Годар, професор вищої школи в Парижі й Цюриху за класом органу Ж. Гію та ін.
Структурні зміни, що відбувалися в системі концертної діяльності, давали позитивні результати. Зокрема, було створено низку колективів, які швидко здобули визнання мистецької громадськості: симфонічний оркестр Національної філармонії України, ансамбль "Київські солісти", камерний оркестр у Черкасах, камерний хор у Чернігові. У грудні 1990 р. був заснований муніципальний камерний хор "Київ", який швидко здобув світове визнання. В його програмах – національна та зарубіжна музика середньовіччя, ренесансу, бароко, класицизму, романтизму та сучасності. Вийшли в світ 12 компакт-дисків із записами національної та зарубіжної музики.
Понад 250 творів виконав після свого заснування у 1994 р. камерний хор "Хрещатик". У творчому доробку колективу – акапельна музика сучасних українських та зарубіжних композиторів, маловідомі твори стародавніх авторів, народні пісні в обробці композиторів-класиків та сучасних митців, багата програма української духовної музики.
Духовна музика православної Церкви посідає велике місце і в програмах камерного хору "Воскресіння", створеного у 1991 р. як Архієрейський хор Кафедрального Свято-Воскресенського собору м. Рівне. У виконанні хору звучать твори Д. Бортнянського, М. Березовського, А. Веделя, К. Стеценка, М. Леонтовича, О. Кошиця, С. Рахманінова, П. Чайковського, П. Леснокова, О. Тречанінова та ін. У репертуарі колективу є твори західноєвропейської класики. Але особлива увага зосереджена на відродженні давніх музичних пластів в автентичному виконанні – розспіви Києво-Печерської лаври, острозький розспів.
Гордістю українського мистецтва є Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України, Національний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, хор ім. П. Майбороди Національної радіомовної компанії України, Державна чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького, Національна заслужена академічна капела України "Думка", яка відіграє нині провідну роль у хоровому мистецтві, визначає його критерії не тільки в українському, а й у світовому масштабі.
3. Український театр в системі національної культури
Протягом останнього десятиріччя умови творчої свободи значно розширили стильові та тематичні межі в театральному мистецтві. Йшли інтенсивні пошуки найефективніших організаційно-творчих і економічних структур, утверджувалася творча самостійність художніх колективів. У 1992 р. в Україні було понад 120 театрів-студій з професійним та напівпрофесійним творчим складом. Однак ринкові відносини підкосили чимало з них, насамперед тих, що не спромоглися виробити власних чітких художніх принципів і не витримали конкуренції. Показовим є приклад київських незалежних театрів, які протягом 1992-1994 рр. майже всі або припинили існування, або з власної волі перейшли в комунальне підпорядкування.
Внаслідок надання бюджетного статусу низці нововиниклих театрів у 1990-і рр. помітно розширилася мережа державних театрів. Нині в Україні діють 99 державних театрів, серед яких драматичні, музично-драматичні, музичні театри юного глядача, театри ляльок системи Міністерства. Немало нових вистав державних театральних колективів були помітними мистецькими подіями, якими стали, зокрема, прем'єри 1994 р. "Талан" М. Старицького в Національному драматичному театрі ім. І.Франка, "Ісус, син Бога живого" В. Босовича у Львівському академічному театрі ім. М. Заньковецької, "Сад Гетсиманський" І. Багряного в Івано-Франківському музично-драматичному театрі, "Марія Тюдор" за В. Гюго в Житомирському театрі ім. І. Кочерги, "Біла троянда" Б. Юнгера в Черкаському театрі ім.. Т. Шевченка, "За двома зайцями" М. Старицького в Коломийському театрі та ін. Лише у 1996 р. в театрах країни відбулося кілька прем'єр: на малій сцені "Березіль" Харківського театру ім. Т.Г. Шевченка — "Три сестри" А. Лехова, у донецькому ім. Артема — "Учитель танців" Лопе де Вега, у львівському "Гаудеамусі" — "Слово на захист президента" О. Столярова, в одеському ім. В. Василька — "Чорна смерть очах твоїх" за п'єсою "Циганка Аза" М. Старицького, в одеському ТЮГу — "Острів скарбів" Р. Стівенсона.
Найпомітнішою подією 1996 р., на думку театральних критиків, стали вистави Національного академічного театру ім. І. Франка: "Мерлін, або Спустошена країна" як приклад дуже несуєтного й вимогливого погляду на сучасний світ; "Швейк" за Я. Гашеком як факт становлення комерційного театру в Україні; а також вистава Львівського молодіжного театру ім. Леся Курбаса "Апокрифи" за драматичними поемами Лесі Українки як приклад нової моделі, де синтезовано зразкові класичні форми театру з авангардною інтонацією.
Позитивною тенденцією сучасного театрального життя України стала поява низки цікавих молодіжних вистав: "Игры на заднем дворе" Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, "Сон літньої ночі" Чернігівського облмуздрамтеатру, "Урок" Сіверськодонецького міського драмтеатру, "Марні зусилля кохання" Миколаївського українського муздрамтеатру, "Фея гіркого мигдалю" Донецького українського муздрамтеатру. На театральних підмостках з'явилася ціла плеяда молодих талановитих акторів: А. Мухарський та О. Батько (столичні національні театри), А. Романій, М. Кришталь (Донецьк), Нателла Абелєва (Чернігів), В. Пшеничний та Анжеліка Горб (Київський ТЮГ). Заявили про себе й молоді режисери: Д. Богомазов, Д. Лазорко та Є. Курман (Київ), О. Александров (Сіверськодонецьк), а також драматурги: Н. Ворожбит, Н. Неждана, С. Щученко, М. Курочкін, О. Логребінська.
Традиційними в Україні стали театральні фестивалі. У 1993 р. в Україні відбулися: Міжнародний фестиваль "Березіль-93" у Харкові, "Дні Чехова" в Ялті, "Херсонеські ігри-93" у Севастополі, "Різдвяна містерія" у Луцьку, "Прем'єри сезону" в Києві, Всеукраїнські фестивалі театрів для дітей та юнацтва: "Створимо казку" в Дніпропетровську та пам'яті В.С. Василька в Одесі.
Популярністю користується Міждержавний фестиваль театрального мистецтва "Слов'янські театральні зустрічі". Проблеми активної інтеграції до європейського театрального процесу у власному, окремо взятому просторі намагається розв'язати Міжнародний театральний фестиваль "Мистецьке Березілля". Професіоналів кращих творчих колективів зазвичай збирають Міжнародний фестиваль "Зірки світового балету", Міжнародний конкурс артистів балету ім. С. Лифаря, Міжнародний театральний фестиваль "Золотий Лев". Тридцять років поспіль на Кіровоградщині, батьківщині театру корифеїв, провадиться велелюдне театральне свято "Вересневі самоцвіти".
Славою театральних користуються Харків, Львів, Дніпропетровськ, Чернівці, Запоріжжя, Одеса й Чернігів. "Театральною столицею" по праву вважається Київ. У 1990-і рр. в системі Головного управління культури міста працювало 18 театрів міського та 4 районного підпорядкування, театрально-ґастрольне підприємство "Театральна агенція", Центр сучасної експериментальної драматургії. Найбільше прем'єр відбувалось у Молодіжному театрі, Театрі юного глядача, Театральному осередку "Бенефіс", Театрі драми та комедії.
Явищем театрального життя стали постановки нових вистав у Молодому театрі – "Синій автомобіль" Я. Стельмаха, Театрі драми та комедії – "Рогоносець" Ф. Краммелінка та "Ты, которого любит душа моя" Н. Птушкіної, Театрі маріонеток – "Золоте курча" В.Орлова, Театрі оперети "Порії і Бесс" Дж. Гершвіна, Експериментальному театрі – "Голомоза співачка" Е. Йонеско.
За творами українських авторів здійснено постановки вистав у Театрі юного глядача – "Ніч на полонині" О. Олеся, у Театральному осередку "Бенефіс" – "Лісова пісня" Лесі Українки, у Молодому театрі – "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка та ін. Популярністю у глядачів користувалися вистави за творами сучасних українських авторів – "Синій автомобіль" Я. Стельмаха та "Віват, карнавал!" О. Вратарьова в Молодому театрі-студії, "Повчання і пророцтва І. Шведова" – у Театрі історичного портрета.
Активним було в 1990-і рр. театральне життя Львова. Серед його високопрофесійних колективів помітно виділялася Львівська опера, яка в 2000 р. відзначила свій віковий ювілей. У його репертуарі – 30 оперних і балетних спектаклів. Це опери "Богема", "Сільська честь", "Украдене щастя", "Богдан Хмельницький", "Тарас Бульба", низка балетних постановок.
Театри існують поки що переважно за рахунок державного бюджету, який є нині вкрай недостатнім. Багато театрів України погано оснащені з технічного боку. Окремі театри закриті, інші – от-от припинять діяльність. У низці регіонів, попри наявність подвійного підпорядкування, кадрові питання вирішувалися без узгодження з галузевими управліннями Міністерства культури та мистецтв, що призвело до цілого ряду недоречностей, а то й конфліктних ситуацій. Необхідні структурні зміни на місцях подекуди провадилися поспішно, без урахування думки фахівців.
Поступово в нових умовах в сфері театрального мистецтва стали з'являтися меценати та спонсори. У 2000 р. у Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка з'явився Генеральний спонсор – банк "Аваль". Банк зобов'язався щоквартально виділяти кошти для оновлення репертуару театру на основі спонсорської допомоги (100 тис. гривень щороку). У рамках співробітництва "Аваль" братиме участь в інвестуванні культурних програм, установить три іменні стипендії для ветеранів театру, завершить будівництво малої сцени. Є бажаючі вкладати гроші в Національну оперу України, телеканал "Культура", однак гальмує справу законодавча база – брак законів про гастрольну діяльність, про неприбуткові організації, про меценатство та культуру.
Попри великі економічні труднощі, театр в Україні користується сьогодні великою популярністю у публіки. На приблизно 40 тис. щорічних виставах буває близько 20 млн. глядачів. Улюбленими акторами залишаються А. Роговцева, Б. Ступка, Ф. Стригун, Б. Бенюк, І. Гаврилюк, О. Задніпровський, О. Сердюк, А. Хостікоєв та ін.
Розвиток театрального мистецтва 1990-х рр. пов'язаний із новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р .Віктюк, який своєю творчістю здобув світове визнання й славу, С. Данченко, А. Бабенко, Е. Митницький, М. Резнікович, І. Молостова, М. Равицький, С. Мойсеєв, В. Петров, Б. Шарварко, М. Яремків, В. Кучинський, А. Жолдак та ін.
Найгострішою серед проблем сучасного українського театрального мистецтва є зниження престижності акторської професії як такої через низьку заробітну плату, соціальну незахищеність та побутову невлаштованість, що негативно позначається на якісному складі творчих колективів. Нині середній вік театральних труп України перевищує всі світові нормативи. А в деяких областях країни трупи театрів останніми роками зовсім не поповнюються молоддю.
Про кризову ситуацію з творчою молоддю в українських театрах свідчить і її висока кадрова плинність. За 1997-1999 рр. в театри прийшло 20% молоді (від загальної кількості творчих працівників), за той же час 15% покинуло театри. Знижується якісний склад молодого театрального поповнення. Попри регулярність випусків молодих акторів, лише п'ята частина молоді має вищу спеціальну освіту, інші – випускники театрального училища, різних студій при музичних училищах, училищах мистецтв та учасники художньої самодіяльності.
Гострою залишається проблема молодої режисури. Останнім часом різко знизилася кількість молодих режисерів, які закріплюються на посадах чергових. При цьому штат режисури у багатьох театрах тривалий час залишається неукомплектованим, а середній вік "штатної" української режисури становить 55 років. Повільно впроваджуються контрактні умови праці. В середньому по Україні близько 80% акторів перебувають у штаті й лише 15% — на контракті чи інших умовах оплати праці.
Зважаючи на ці проблеми, в державі здійснюється низка заходів, спрямованих на вихід театральної справи зі скрутного становища. Зокрема, забезпечується перехід театральних організацій на господарювання в нових умовах, розширюється їхня творча та фінансово-економічна самостійність, стимулюється пошук позабюджетних форм фінансування, вдосконалюється система формування творчих колективів тощо. Водночас шляхом здійснення цільових державних замовлень, підтримки окремих мистецьких проектів цілеспрямовано здійснюються заходи щодо підвищення професійної майстерності, формування репертуару творчих колективів задля повного репрезентування в ньому вершинних надбань світової та національної культур, кращих творів сучасних авторів, інтеграції у світовий культурний простір. З 2000 р. оголошено дворічний Всеукраїнський огляд роботи театрів із творчою молоддю. На базі малої сцени Київського молодого театру створено Центр молодої української драматургі.
Розвивається в Україні й циркове мистецтво. Нині в ньому зайнято 2,5 тис. працівників, зокрема майже 750 – творчо-артистичного складу. На основі "Комплексної програми розвитку національного циркового мистецтва в Україні на 1996-2000 роки" в державі здійснено кардинальну перебудову системи управління цирковою галуззю. Нові творчі функції покладено на державне підприємство "Державна циркова компанія України", затверджено нові статути всіх 15 державних циркових підприємств і організацій. Формується нормативно-правова база галузі.
Цирк традиційно користується популярністю у глядачів. Так, протягом 1996-1999 рр. цирковими підприємствами України проведено майже 13 тис. вистав, які відвідали 7 млн. глядачів. Здійснено 800 вистав за кордоном. Для поглиблення творчого співробітництва із зарубіжними країнами підписано угоди з цирковими організаціями Росії, Казахстану, Білорусі, Грузії, Молдови та ін. 115 українських артистів цирку виступали у США, Мексиці, Швейцарії, Китаї, Туреччині, Єгипті тощо. У 1997 р. проведено 1-й Всеукраїнський фестиваль циркового мистецтва "Молодий цирк України", в якому взяло участь понад 100 аматорських колективів з різних регіонів України.
4. Здобутки та проблеми розвитку кіномистецтва
Складні та неоднозначні процеси спостерігалися в царині українського кіномистецтва. У 1990-і рр. в Україні діяли п'ять державних кіностудій: Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка, Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика України, Українська кіностудія анімаційних фільмів. Розпочав роботу Національний центр Олександра Довженка.
Гідний внесок в українське кіномистецтво зробили режисери Р. Балаян, К. Муратова, В. Криштофович, М. Бєліков, В. Гресь, актори Б. Ступка, А. Роговцева, Н. і О. Сумські, С. Олексенко, Р. Недашківська, Б. Брондуков. Упродовж тривалого часу в нас розвивалося надзвичайно цікаве неігрове кіно. У царині науково-популярного та хронікально-документального кіно відомі імена Ф. Соболєва, І. Грачова, Є. Григоровича, П. Зінов'єва. Міжнародне визнання здобула українська школа мультиплікаційного кіно (В. Дахно, Н.Василенко, В. Гончаров, І. Лазарчук, Д. Леркаський та ін.).
З 1991 р. кінематограф України був спрямований на вільний ринок. Художник одержав свободу творчості, але ту свободу жодним чином не врегулювали законодавчо, а тому Україна, в якій ще 16 років тому вироблялося 60 художніх ігрових картин та 500 неігрових, перетворилася на країну, де за підтримки держави та за її участю стали виробляти вдесятеро менше фільмів. Так в 1995 році на екрани України випущено лише 6 повнометражних художніх кінокартин, 11 хронікально-документальних фільмів, 13 випусків кіножурналів, а також 5 анімаційних фільмів. 44 кінострічки випущено Національною кінематикою на замовлення міністерств і відомств України в рамках науково-просвітницької програми.
У 1990-і рр. на екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми ("Казка", "За ніччю день іде"); В. Артеменка ("Ой, на горі калина", "Солдатські вдови", "З матір'ю на самоті"). У вересні 1997 р. в Парижі демонструвався кінофільм, який показали на Каннському кінофестивалі, київського режисера В. Криштофовича "Приятель небіжчика". На Міжнародному фестивалі авторського фільму в Белграді (Югославія) у 1998 р. був показаний фільм "Фучжоу" кінорежисера М. Іллєнка. Картина була відзначена дипломом "За видатний фільм". Українська студія хронікально-документальних фільмів випустила фільм "Кольори часу" (режисер І. Шкляревський, оператор Шедужко). У 1998 р. на екрани України вийшов документальний фільм Ю. Луканова "Три любові Степана Бандери".
У 1993 р. розпочалася робота над кінотрилогією про Олега Ольжича – подвижника духу, патріота. Через три роки побачив світ перший фільм трилогії "Ольжич", а 10 грудня 2000 р. відбулася прем'єра другого та третього фільмів. Вони створені режисером А. Микульським за сценарієм Л. Череватенка на основі численних документальних свідчень.
Фільми, створені на державних і незалежних кіностудіях України, брали участь у кінофестивалях, реалізовувалися на внутрішніх та міжнародних кіноринках. Так, на кіноринку 46 Берлінського міжнародного кінофестивалю восени 1996 р. було представлено вісім фільмів, створених на українських кіностудіях, зокрема "Фучжоу" М. Іллєнка, "Кисневий голод" А. Дончика, "Останній бункер" та "Геллі й Нок" В.Іллєнка. Значною подією фестивалю стала світова прем'єра фільму О. Довженка "Прощавай, Америка!", який він знімав на "Мосфільмі" на початку 1950-х рр.
Традиційними стали в Україні кінофестивалі. Міжнародний кінофестиваль "Молодість", започаткований ще у 1970 р. в Києві як республіканський фестиваль студентських фільмів, у 1990-і рр. став провадитись як спеціалізований Київський міжнародний фестиваль студентських і дебютних фільмів. Проведення подібного роду кінофестивалів збагачує культурний простір України, сприяє виявленню обдарованої кіномолоді, зростанню молодих кінематографістів. Свої дебюти в Києві показували режисери з прекрасним майбутнім: В. Абдрашитов, К. Геворкян, О. Учитель, О. Говоркін, О. Балабанов, І. Квірікадзе, Ю. Лоднієкс. На "Молодості" нагороджувалися картини українських режисерів А. 3агданського ("Майстер", 1977), С. Буковського ("Марш-кидок", 1985), О. Роднянського ("Стомлені міста", 1988), з іменем яких пов'язано злет українського документального кіно наприкінці 1980-х-на початку 1990-х рр.
Найкращим українським фільмом 1998 р. на ХХVІІІ-у Міжнародному кінофестивалі визнано художній фільм "Дві Юлії", знятий кінорежисером О. Дем'яненко. Фільм відзначено щорічною премією "Арсенал". Фестиваль надав можливість киянам і гостям столиці ширше познайомитись із кращими стрічками світового кіномистецтва.
Восени 2000 р. відбувся ХХХ-й Київський міжнародний фестиваль студентських і дебютних фільмів "Молодість", який відкрився фільмом Л. Осики "Камінний хрест" (відреставрована копія з англійськими субтитрами), який є яскравою кінометафорою українського життя. Фестивалем було запропоновано велику позаконкурсну програму – ретроспективи майстрів світового кіно (Л.Осики, Р. Брессона, Д. Ліна, М. Лауелла та Е. Лрессбурґера, Ф. Озона та інш.). Уперше за кілька останніх років у найвагомішій частині програми – конкурсі повнометражних фільмів – був представлений український фільм "Мийник автомобілів" В. Тихого.
Останнім часом у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю "Молодість" беруть участь фільми з понад 30-ти країн світу, в інформаційному блоці демонструються ретроспективи картин окремих кіношкіл та міжнародних фестивалів. На "Молодості" почали свою фестивальну одіссею такі відомі тепер режисери, як Д. Бойл (Великобританія), Ф. Озон (Франція), Т. Тіквер та Г. Маугг (Німеччина), Д. Євстигнєєв (Росія), Е. 3онка (Франція).
Кінопрокат України в 1990-і рр. зазнав серйозних втрат. Кінотвори нерідко ставали недоступними глядачеві через його низьку купівельну спроможність; із-за значного скорочення відвідування кінотеатрів кінопоказ став зовсім нерентабельним. Останніми роками, внаслідок численних реорганізацій, українська державна кінематографія фактично втратила кінопромисловість, а з 1991 р. – й кінопрокат та кіномережу, які перейшли у підпорядкування місцевих органів влади як комунальна власність. Так відплив глядачів, високі комунальні платежі призвели до скорочення чи повного згортання кінопоказу, особливо в сільській місцевості. Пропозиції Міністерства культури та мистецтв України щодо структури управління та державної підтримки кіномережі й кінопрокату на місцях були проігноровані. Це зумовило різке скорочення сільської кіномережі, особливо у Вінницькій, Дніпропетровській, Кіровоградській, Сумській та Харківській областях.
Наприкінці 1990-х рр. лише 2-3% міських кінотеатрів могли функціонувати за рахунок надходжень від кінопоказу. Різке зменшення доходів від кінопоказу призвело до того, що державні прокатні організації стали не в змозі закуповувати нові фільми.
Не менш важливими були проблеми, пов'язані з приватизацією. Приватизація підприємств кінопрокату та кінотеатрів призвела до ліквідації їхньої діяльності щодо кінообслуговування населення, як це сталося, зокрема, в Дніпропетровській області, де було приватизовано державне підприємство "Кіновідеопрокат".
Нині в Україні налічується близько 15 тис. кіноустановок, зокрема 837 міських кінотеатрів. У підпорядкуванні Міністерства культури та мистецтв діють Київська копіювальна фабрика й Одеське конструкторське бюро. У 1995 р. було ухвалено рішення про подвійне підпорядкування кінопрокату та кіномережі. Виробляються законодавчі та нормативні акти, спрямовані на підтримку національної кінематографії. Зокрема, 9 червня 1997 р. була ухвалена постанова Кабінету Міністрів України "Про структурну перебудову в галузі кінематографії", яка сприяла вдосконаленню структури державного управління кіновідеомережею та кіновідеопрокатом, державному регулюванню розповсюдження та демонстрування кіно- й відеофільмів, створенню базових кінотеатрів – центрів вітчизняного кіномистецтва – та нових форм показу.
Але попри все кіномистецтво все ще цікавить публіку. Досвід "Кінопалацу", "Жовтня", "Кінопанорами", "Дружби" – кінотеатрів, де встановлено сучасне обладнання, де створено більшою чи меншою мірою комфортні умови, – свідчить про любов глядачів до цього виду мистецтва, а також про те, що з економічною стабільністю публіка повернеться до кінотеатрів. Сучасне вітчизняне кіно далеко не завжди виробляє шедеври. Однак навіть не зовсім вдалі фільми (прикладом є "Роксолана" Б. Небієрідзе та останній витвір М. Засєєва-Руденка – "Чорна рада") дивляться. Значний успіх здобув фільм А. Матешка "День народження Буржуя". Запущено у виробництво вражаючий за розмахом та бюджетом проект Ю. Іллєнка під робочою назвою "Молитва за гетьмана Мазепу".
Кіномистецтво нині переживає труднощі не тільки матеріального порядку. Йому нелегко витримувати й конкурентну боротьбу з телебаченням. Традиційні публічні кінотеатри вочевидь програють суперництво з домашніми, камерними. Телебачення переманює в кіно не лише глядачів, а й режисерів, артистів. У боротьбі за глядача кінотеатри дедалі частіше вдаються до показу голлівудських фільмів з дорогими зйомками, ефектних, але далеко не завжди художньо досконалих. Сьогодні на екранах України понад 90% фільмів – американські картини й тільки 0,3% – українські.
Отже, підсумовуючи розвиток художньої культури сучасної України, можна виділити кілька важливих тез. По-перше, сучасна українська національна художня культура спирається на багатовікову історичну традицію. 90-ті рр. ХХ ст. стали періодом повернення забутих культурно-духовних цінностей із забуття, відновлення імен українських письменників, митців, художників, мовознавців, кінорежисерів, композиторів, діячів освіти та науки.
По-друге, тривалі періоди розвитку української культури в умовах бездержавності визначили з одного боку, незавершеність, неповноту її структури, але з іншого – забезпечили її демократизм, орієнтацію на демократичні, народні цінності суспільства. Період незалежності України в цьому плані був надзвичайно важливим, оскільки саме завдяки досягненню самостійності держави, вдалось вивільнити творчу енергію української національної інтелігенції, спрямувати її на відновлення національних традицій української художньої культури, очистити її від радянських канонів та зразків.
По-третє, культурний плюралізм періоду незалежної України дав змогу не тільки ознайомити широкий загал із цінностями та шедеврами світової культури та стимулювати творчість вітчизняних митців, а й створив умови для проникнення у духовну сферу масової культури. Пропагуючи насилля, антигуманність, меншовартість, вона в умовах фактичної відсутності стійкого національного культурного імунітету становить серйозну загрозу для суспільства. Сьогодні ми спостерігаємо цікавий художній феномен: співіснування переважно високо духовної культури, пов’язаною з національними традиціями та академічною спрямованістю та масової, яка заволоділа досить суттєвою аудиторією сучасних українців.
Проте, знаходячи підтримку сучасної української політичної еліти, небайдужої української громадськості, на початку третього тисячоліття українська художня культура постала як цілісна система у своєму національному багатстві й багатоманітності, незважаючи на цілу низку несприятливих умов та певну матеріальну скруту. На черзі стоїть сьогодні питання про остаточне утвердження української мови як культурно-духовної та державної першооснови, яка б гармонійно розвивалася з російською та мовами національних меншин. Оскільки мова є кодом і ключем кожної національної культури, то перспективи розвитку сучасної української духовності мають ґрунтуватися саме на мовно-освітньому та художньому вихованню. Живопис, театр, кіно, скульптура, архітектура останнього десятиріччя XX ст. та початку ХХІ ст. демонструє величезне розмаїття образних систем. Вибір пластичної мови відповідає як індивідуальним вимогам, так і втілює провідні національні архетипи та особливості. У сучасне мистецтво, театр, музику ввійшло нове покоління молоді, достатньо мудрої, яке знає ціну та значення творчості. Ці митці говорять сучасною українською художньою мовою, їхній мистецький доробок специфічний, породжений внутрішнім культурним контекстом, без якого вони не можуть бути до кінця розкритими і почутими. А факт комунікації вітчизняного та зарубіжного мистецтва видається симптомом нормалізації художньої ситуації на сучасному етапі.
Висновки
Отже, попри всі соціально-економічні труднощі, українське мистецтво живе й набирає сили як уособлення національної духовності та менталітету. Немало талановитих українських художників, які працюють в Україні чи за її межами, знані в світі й достойно репрезентують мистецтво свого народу. А сучасне українське необарокове (постмодерністське) мистецтво розробляє ті ж самі теми, проблеми, що й сучасні художники Заходу, використовує ідентичні прийоми, залишаючись у межах національних особливостей, архетипів, та традицій.
Незважаючи на економічні труднощі 90-ті рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст. стали періодом відродження національної музичної творчості в Україні, пов’язаного з розвитком сучасної української пісні, плідною працею вітчизняних композиторів, пісенними фестивалями. Найбільшого значення для підвищення популярності української музики мав український фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона рута». В сучасній Україні активно формується професійне коло вітчизняних музикантів і артистів, виконавців української пісні, які завойовують світ мелодичністю та яскравістю українського слова.
Період незалежності став етапом відродження українського театрального мистецтва. Незалежна Україна дістала у спадок значну частину зросійщених театрів, більшість музично-драматичних театральних установ Сходу і Півдня Україна були двомовними. До цього слід додати також падіння престижу професії актора, режисера, драматурга. Тільки за умов свободи слова та вільного розвитку українського суспільства, відбулось становлення вільного театру, що виховує новий тип актора та глядача. Вже на сучасному етапі здійснюється низка талановитих постановок, які увійшли до скарбниці театрального мистецтва. Розвиток українського театру пов’язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як А. Жолдак, Р. Віктюк, І. Борис, С. Данченко, В. Петров, С. Мойсеєв. Значення театрального мистецтва в контексті національного поступу неабияке, оскільки саме сучасний український театр у своїх найактивніших шуканнях виробляє і пропагує різні варіанти взаємопроникнення життя в його найрізноманітніших сферах і проблемах, актуалізує духовний пошук національної ідентичності та здійснює творчий провід у розвитку всієї української культури періоду сучасності.
Список літератури
1. Академія музичної еліти України: історія та сучасність/Авт.-упор. А.П. Лащенко та інш.- К.: Музична Україна, 2004. – 560 с.
2. Барка В. Проблеми синтезу традицій і новаторства в розвитку культури і мистецтва України // Народна творчість та етнографія. – 2004. - № 4. – С. 52-60.
3. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посіб.- Вид. 2-е допов.- К.: МАУП, 2001. – 256 с.
4. Дзюба І. Деякі проблеми і перспективи української культури // Науковий світ – 2002. - № 11. – С. 4-5.
5. Єнтіс Л. Культура і мистецтво в ринкових відносинах // Рідна школа. - 2001. - № 10. - С. 19-23.
6. Історія світової та української культури / В.А. Греченко, Г.В. Чорний, В.А. Кушнерук та ін. – К.: Літера ЛТД, 2005. – 464 с.
7. Кілесо С.К. Києво-Печерська Лавра.- К.: Техніка, 2003. – 200 с.
8. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. - К.: Цикл, 2005. – 584 с.
9. Мистецтво України: Бібліографічний довідник /За ред. А .В.Кудрицького. - К.: Українська енциклопедія, 1997. - 700 с.
10. Новітня історія України (1900-2000) / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.М.Литвин та ін. – К.: Вища школа, 2002. – 714 с.
11. Пасічний А.М. Образотворче мистецтво: Словник-довідник.- Тернопіль: Навч. книга – Богдан, 2005. – 216 с.
12. Сікорська І. Ренесанс духовної музики: погляд творців і виконавців // Українська культура. – 2000. - № 1. – С. 12-14.
13. Український театр ХХ століття. – К.: ЛДЛ, 2003. – 512 с.
|
