ПЛАН
Вступ
Розділ 1. Українська мова та література
Розділ 2. Розвиток освіти та її вплив на культуру України XVIII – XIX ст..
Розділ 3. Театр
Розділ 4.Архітектура
Розділ 5. Скульптура
Розділ 6. Музичне мистецтво
Розділ 7. Нові галузі науки
Вступ
У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.
Основними чинниками українського відродження XIX ст. були ідеї Просвітительства та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.
Неперевершену роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, в тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалась усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало стремління спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості і національної сили.
Розділ 1. Українська мова і література.
Найважливішим компонентом нації, засобом спілкування людей є мова. Тому окремі представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої (тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців.
Отже, посилення уваги до рідної мови; зіставлення її з іншими слов'янськими сприяли її піднесенню, спростували усталений ще в середині XVIII ст. погляд на українську мову як на діалект російської, не придатний для літературної обробки.
Певне цим пояснюється поява в 1818 р. «Граматики малороссийского наречия», яку написав Олексій Павловський (1773—?), першої друкованої граматики української мови. В 1823 р. з'явився невеликий український словник, який склав Іван Войцехович.
Вирішальним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літератури, які створювались нею. Провідне місце у становленні української мови та літератури дошевченківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838). Його поема «Енеїда», герої якої розмовляють влучною й барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан. Публікація перших трьох частин «Енеїди» в 1798 р. знаменувала появу української мови як літературної, заснованої на живій мові народу, його усному фольклорі, а також початок сучасної української літератури. Велике захоплення серед дворянства Слобожанщини викликали і п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» (1838) і «Москаль-чарівник» (1841), в яких відбито високі духовні якості народу. Заслугою Котляревського є не лише те, що він першим писав українською мовою, а й те, що його твори були творами високого літературного ґатунку. Тому не випадково його називають «батьком сучасної української літератури».
Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була пов'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський (1790—1865), Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843), Євген Гребінка (1812— 1848), Левко Боровиковський (1806—1889), Амвросій Метлинський (1814-1870) і, особливо, Микола Костомаров (1817 - 1885) — у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник. Ці та інші діячі української культури в своїх працях виробляють концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу. Прилучившись до фольклорних джерел української культури, вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Улюбленою темою харківських письменників була козаччина та визвольна боротьба, яку змальовували у типових для романтиків барвах, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтикам вдалося утвердити в літературі чудову мелодійну пісенну українську мову і довести її здатність передавати найтонші почуття і найскладніші думки.
Зростання національної свідомості відбувалося і на західноукраїнських землях. У 30-х роках XIX ст. «народними будителями» виступили тут молоді ідеалістично настроєні і захоплені ідеями Гердера львівські семінаристи. їх лідер Маркіян Шашкевич (1811—1843) та його товариші Яків Головацький (1814—1888) та Іван Вагилевич (1811— 1866) утворили знамениту «Руську трійцю», яка своєю плідною діяльністю пробуджувала національну свідомість українців Австро-Угорської імперії. Метою цієї організації було піднести український діалект до рівня літературної мови, що, на думку її членів, відкривало би селянству доступ до знань, полегшувало б їх долю.
Під впливом революції 1848 р. у Львові галицькою інтелігенцією було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, що виборювала крайову автономію для українців у Габсбурзькій монархії. Є 1848 р. було проведено з'їзд інтелігенції «Собор руських учених», у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури, засновано літературно-наукове товариство «Галицько-Руська Матиця». Іншою важливою подією «весни народів» Ц став вихід 15 травня 1848 р. першого українського тижневика «Зоря Галицька», що започаткував появу української преси в Галичині.
Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови і літератури були першим пробудженням сучасної української свідомості і забезпечили їй міцні підвалини, бо не може бути щось більш нагальним для нації, яка народжується, ніж потреба знайти свої історичні витоки і культурне підґрунтя. Саме цим і займалися українці, шукаючи таким чином основу своєї самобутності.
Проте головним рушієм національного відродження стало те, що ідеї нового духовного і національного пробудження, започатковані українською інтелігенцією в кінці XVІІI — початку XIX ст., знайшли втілення та творче продовження в спадщині великого українського поета, художника, мислителя, революційного демократа Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861). Вже його перші друковані твори вразили сучасників вибухом поетичної сили, красою мови, могутністю образу та думки, палкою любов'ю до знедоленого народу. І український народ і над Дніпром, і в Галичині підхопив поезію свого генія і в ній усвідомив себе як рівного серед рівних духовно, хоча і скутого фізично. Т. Шевченко, як зазначав М. Костомаров, воскресив народ, покликав його до нового життя, бо він був «обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ його ніби обрав співати замість себе». Народна пісня стає лірикою Шевченка, а лірика Шевченка стає народною піснею. І не дивно, що більшість ліричних поезій Шевченка стали піснями, музику яким найчастіше надавав сам народ. Дійсно, важко знайти іншу людину, поезія та особистість якої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив наш Тарас.
Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала його перша збірка українських поезій «Кобзар», що вийшла друком у 1840 р. її палко привітали як українські, так і російські критики., назвавши геніальним твором. «Ся маленька книжечка, — писав І. Франко, — відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». У ній українська мова досягла літературної неперевершеності. Поет спростував твердження російського критика В. Бєлінського та інших, котрі вважали, що мова українських селян не здатна передавати витончені думки й почуття.
Шевченко спростував також погляди його сучасника — українця Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці зможуть здобути літературну славу лише в контексті російської літератури.
Ці спростування думок русофілів були великим науковим досягненням видатного поета, доказом того, що барвисто-чиста, кришталево-витончена, співоча і разом з тим дотепна українська мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок і що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як засіб досягнення величі. Поезія Шевченка фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців, вона їх зцілила, відродила й утвердила.
Син селянина-кріпака, внук гайдамаки, сам кріпак, він, як ніхто інший, знав злидні своїх «знедолених братів» і наче біблейський пророк гучно таврував кріпацтво та самодержавство, національне гноблення й імперське загарбництво. Шевченко з ненавистю ставиться до Петра І, називаючи його «тираном» і «катом». Не краще його ставлення і до Катерини ІІ.
Однак націоналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим. З безмежною любов'ю поет звертається і до українця, і до росіянина, і до чеха, і до поляка, і др казаха, і до киргиза, і до волелюбних синів Кавказу й Чорної Африки. Його «Борітеся — поборете» було полум'яним закликом; звертанням до всіх народів, що виборюють свою свободу і незалежність. Він залишив для нас, майбутніх поколінь, невмираючу науку любові до України, поєднану з повагою до інших народів.
Поезія великого співця України (деякі його твори були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) підносила і розширювала самосвідомість українського народу, стверджуючи не тільки його етнічну та культурну самобутність, своєрідність історичного шляху, а й його невід'ємне право жити в «сім'ї вольній, новій». Шевченківський «Кобзар» був і є для усіх українських поколінь вічно свіжим джерелом самопізнання і натхнення.
Розділ 2. Розвиток освіти та її вплив на культуру України XVIII –
XIX ст..
Значні імпульси від літературно-громадського руху шевченкової доби дістала й освіта. У Лівобережній Україні, поки зберігала свою силу автономія, значного розвитку досягла культура в цілому та освіта зокрема. На початок другої половини XvIII ст. тільки в семи полках з десяти тут існувало 866 початкових шкіл з трирічним навчанням, де викладали основи читання та письма. Знаменною подією для цих шкіл стало видання українських підручників — «Граматки» П. Куліша, «Української абетки» М. Гатцука, «Домашньої науки» К. Шейковського, «Букваря южнорусского» Т. Шевченка.
На початку XIX ст. крім російських початкових шкіл продовжували існувати «дяківські» школи, що утримувались на кошти батьків, але кількість їх порівняно з другою половиною XVIII ст. значно зменшилась. У 1804 р. у губернських та деяких повітових містах відкриваються гімназії з чотирирічним навчанням, в інших повітових — дворічні «повітові школи». У кінці 50-х років XIX ст. за ініціативою студентів Київського університету, зокрема М. Драгоманова, шириться просвітительський рух — так звані недільні школи для народу. Проте згодом вони були заборонені царським урядом, який вбачав у них небезпеку і поширення «обурливих ідей».
Осередками середньої освіти стали колегіуми, що діяли в Чернігові, Переяславі та Харкові. До відкриття Харківського університету головним центром освіти в Слобідській Україні був Харківський колегіум, організований за зразком Київської академії. Більшість професорів і колегіуму були вихованцями Києво-Могилянської академії, деякий час тут викладав відомий український філософ Г. Сковорода. З 1768 р. у колегіумі запроваджено нові класи: математики, географи, рисунку, артилерії, геодезії, що відповідало новим потребам.
Проте з другої половини XVIII ст. освіта, як і вся українська культура, почала поступово занепадати. Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його у великоруську націю. Тому дедалі жорстокіше переслідувалася українська культура, заборони на все українське були фронтальними. Багата, соковита, пісенна українська мова оголошувалась «малороссийским наречием». З 1721 p. набуло чинності курське розпорядження про заборону друкованого слова в Україні. У знаряддя русифікації українського народу була перетворена і церква, що століттями виступала центром і рушієм освіти в Україні. Пізніше у зв'язку із закріпаченням селян і колоніально-русифікаторською політикою царизму, майже нанівець було зведено початкову освіту. За даними загальноросійського перепису 1897 p., кількість неграмотних в Україні становила 83,6 %.
Щодо освіти на західноукраїнських землях, школи тут були під значним впливом католицької церкви. У Галичині існували п'яти і шестикласні середні школи, де в основному панували латинська і польська мови. Вважалося, що ні українська, ні церковнослов'янська мови непридатні для занять. І тільки в 1874 р. дозволено навчання в цих класах гімназії українською мовою.
На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст. У 1808 р. відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 р. — семінарію для підготовки вчителів. У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання.
Впродовж другої половини XVIII ст. українське шляхетство при кожній нагоді ставило питання про заснування університету «по примеру находящихся в иностранных государствах». Однак усі його освітні проекти, на жаль, так і залишилися на папері.
Лише в 1805 р. було відкрито університет у Харкові. На відміну від інших російських університетів, які засновано за ініціативою і підтримкою царського уряду, Харківський університет відкрито за бажанням місцевого населення і на його пожертвування.
6 жовтня 1833 р. Микола І підписав указ про утворення Київського університету. В указі, зокрема, зазначалося, що «після переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній». Така ідея, очевидно, вперше зародилася після польського повстання 1830 p., коли російський уряд з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні впровадив на повну силу політику русифікації. Саме в 1831 р. Микола І запропонував реорганізувати освіту на українських землях із переведенням усього навчання на російську мову. 25 грудня 1833 р. було затверджено статут і штати нового університету, а 15 липня 1834 р. відбувся «публічний акт відкриття» його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 р. відкрито медичний факультет, а в 1850 р. філософський факультет поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. У 1834 р. в університеті навчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті — 27. Першим ректором був ЗО-річний М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України.
Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований в 1865 р.
Складною була доля Львівського університету, заснованого в 1661 р. з латинською мовою викладання. В 1805 р. його було перетворено на ліцей, а в 1817 р. ‑ і знову на університет. У 1849 р. В університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький, і лише в 1894 р. — кафедру історії України, яку посів М. Грушевський.
На Буковині університет засновано в 1875 р. в Чернівцях з німецькою мовою навчання, але були й кафедри української мови і літератури, церковнослов'янської мови та практичного богослов'я.
У першій половині XIX ст. подальшого розвитку набули філософія, політекономія, технічні та природничі науки. Науковими і освітніми центрами у цей час були Харківський і Київський університети, які зібрали - навколо себе кращі наукові сили. Так, науковці Харківського університету свою увагу спрямували на вивчення свого краю і на піднесення його економічного і культурного рівня, а також до німецької ідеалістичної філософії. Серед науковців Харківського університету було чимало тих, хто ввійшов в історію українського відродження. Серед них — один з ініціаторів і засновників університету Василь Каразін (1773—1842), який очолював філотехнічне товариство для поширення досягнень науки і техніки та сприяння розвитку економіки України.
Вихованець, а потім і професор Харківського університету Ізмаїл Срезиевський (1812—1880) із захопленням, працював над дослідженням української народної творчості і побутової старовини, наслідком якого було видання української народної поезії «Запорожская Старина» (1833—1838) в шести книгах. Ним видано також великий збірник українських народних пісень «Собрание памятников украинской народной поэзии», складений у 1826 р. В 1838 р. він видає «Украинский Сборник», де було вміщено «Наталку Полтавку» і «Москаля-чарівника» Котляревського, якого в 1837 p. відвідав і мав з ним розмову про історію України і про збереження пам'яток української народності.
За ініціативою літературних і наукових сил університету видаються місцеві журнали і альманахи, книжки і збірки. За перше десятиліття існування університету (1805—1815) було видано 210 книжок, що становить 50 % усіх видань Російської імперії на той час. З них 90 праць належить професорам, 16 — студентам.
Незважаючи на посилену русифікацію та утиски академічної свободи, в Харківському університеті були помітні ухили до українознавства. При університеті було створено історико-філологічне товариство, яке поставило своїм завданням розвиток і поширення історичних знань і збереження творів та пам'яток старовини. Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови зробив випускник і професор університету Олександр Потебня (1835-1891).
Важливу роль у розвитку культури і науки, поширенні освіти відіграв і Київський університет. З його заснуванням інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва. В першій половиш XIX ст. тут працювали вихованці Харківського університету М. Дяченко і О. Дяченко, які розробляли питання диференційованого та інтегрального обчислення. Помітний слід у розвитку проблем механіки та гідравліки залишив І. Рахманінов. Значні зрушення у розвитку фізичних досліджень пов'язані з іменами вчених Є. Кнорра і М. Тализіна. Під керівництвом Кнорра було засновано метеорологічну обсерваторію. Розвиток хімічної науки в університеті пов'язаний з діяльністю Г. Фонберга, який створив хімічну лабораторію. У цей час в університеті розпочалися перші дослідження в географії та геології. Значний внесок у розвиток ботаніки зробив Р. Траутфеттер. Під його керівництвом за планом В. Беретті у 1841 р. було закладено університетський ботанічний сад.
Перші вчені-медики університету були учнями і послідовниками М. Пирогова. Особлива заслуга в розвитку його наукових ідей належить В. Караваєву — одному із засновників вітчизняної офтальмології.
Проте патріархом науки був Михайло Олександрович Максимович (1804—1873). Його праці, зокрема в галузі історії та філології, сприяли згодом зародженню історико-філологічної школи Київського університету, яка дала українській науці таких видатних учених, як В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, Д. Баталій, М. Дашкевич, М. Грушевський та ін. Вони й продовжили передові історичні традиції М. Максимовича у вивченні української минувшини і передавали їх своїм учням.
Значні здобутки М. Максимовича і в дослідженні української мови. У працях, написаних у 1827—1863 pp., він науково довів, що українська мова — "це дійсно самостійна мова; до мов західно- та східнослов'янських вона ближча, ніж до мови московської, від якої дуже відрізняється. Самі українці — давні автохтони в своєму краю, де живуть вони від Дунаю до Дону; мова українська зачалася ще в доісторичну добу". Максимович перший докладно подав усі найвиразніші прикмети української мови.
У першій половині XIX ст. наукові дослідження провадились також у численних наукових товариствах, які ставили своєю метою вивчати минуле України — її археологію, історію, культуру. В 1835 р. при Київському навчальному окрузі засновано Тимчасовий комітет для до слідження старовини, а в Т843 р. замість нього відкрито Тимчасову комісію для розбору давніх актів. Вона підготувала і видала значну кількість історичних матеріалів у фундаментальному виданні — «Архив Юго-Западной России». Було видано також ряд літописів та збірників документів.
Плідно працювало й Одеське товариство історії і старожитностей, засноване в 1839 p., члени якого досліджували пам'ятки грецької колонізації Чорномор'я, скіфів, Запоріжжя. Аналогічні товариства створювались і у наступні роки в ряді інших міст України. Наслідком їх Діяльності стали сотні томів різних видань, у тому числі копії документів, оригінали Яких загинули під час Жовтневого перевороту 1917 р.
Крім того; багато українських учених у першій половині XIX ст. працювали В інших університетах та наукових й освітніх закладах.
Світової слави здобув М. Остроградськнй (1801—1862), один із засновників петербурзької математичної школи. Його іменем названо деякі математичні формули. Філософ П. Юркевич (1826—1874) був академіком Російської, Чеської, Паризької академій наук.
Розділ 3. Театр
На переломі XVIII і XIX ст. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст. став справжнім професійним театром. Історично, після шкільного, з'явився вже наприкінці XVIII ст. новий тип українського театру у формі так званого кріпосного театру. Останній був своєрідним переходом від шкільного до світського театру.
Серед кріпацьких театрів на Україні відомими були театри поміщика Трощинського в селі Кибинці (керували ним Василь Гоголь, батько Миколи Гоголя, та В. Капніст) і кобиляцького маршала Гавриленка у селі Озерках, де виступав навіть Михайло Щепкін. Мали свої кріпосні театри деякі польські вельможі на Правобережній Україні.
Справжнім зачатком професійного міського театру у той час стали аматорські вистави, з яких спочатку виник харківський, а згодом полтавський театри. У 1789 р. був збудований перший постійний театр у Харкові, а в 1803 р. — у Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та в інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні групи зі своїм репертуаром. Це були переробки з російської мови п'єс, написаних у Київській академії у XVIII ст. Вони ставились поряд з російськими класичними трагедіями.
Започаткував нову українську драматургію І. Котляревський, який написав п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Вони були поставлені Котляревським у Полтавському театрі в 1819 р. Від них почалася нова ера українського світського театру. З українських п'єс першої половини XIX ст. найкращими були «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка і «Назар Стодоля» Т. Шевченка;
Одночасно з розвитком української драматургії та формуванням театру постають кадри українських акторів. Найкращими з них були Михайло Щепкін (1788-1863) і Карпо Соленик (1811-1851). Перший з них походив з кріпаків (у 1821 р. його викупили полтавці), на початку своєї діяльності (1808—1822) грав переважно в Україні (Харків, Полтава, Київ), а з 1822 р. постійно виступав у Москві. М. Щепкін створив незабутні образи Виборного в «Наталці Полтавці», Чупруна в «Москалі-чарівнику», Стецька в «Сватанні на Гончарівці». Як новатор у театральному мистецтві, він перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Принцип сценічного реалізму на українській сцені далі розвинув Карпо Соленик, який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі. Від М. Щепкіна і К. Соленика починається в історії українського сценічного мистецтва реальне відтворення образу української людини, зокрема селянина, У Харкові, Полтаві і Катеринославі працювали знаменитий тогочасний актор Іван Дрейсіг (1791—1888), а також небіж поета Петра Гулака-Артемовського — Семен Гулак-Артемовський (1813—1813). Останній був оперним співаком і композитором, близьким приятелем Т. Шевченка.
Розділ 4. Архітектура
Національно-культурний гніт, в якому жила Україна, значною мірою позначився на архітектурі. Замість вільної мистецької творчості з'являються нові будівлі, побудовані за російськими проектами, які не відповідали мистецьким стилям України. В 1801 р. російський Синод видає заборону будувати будь-які церкви українського типу. Останньою монументальною спорудою українського типу була Троїцька церква Мотринського монастиря на Чернігівщині, побудована в 1801 р.
Проте українська творчість не згасає, пристосовуючи шаблонні російські проекти до свого смаку. На зміну класичному з початком XIX ст. приходить стиль ампір (від фр. empire — імперія) з нахилом до монументальних форм римського вигляду. Церковні будови в стилі ампір були відомі переважно на Полтавщині і Слобожанщині. їхні форми розвивалися на тих самих зразках класицизму, відомих у другій половині XVIII ст.
Такими були церкви в Хоролі, Ромнах, Лубнах, Пирятині і Прилуках. Стиль ампір повинен був поступитися українським будівничим традиціям, зокрема в будові малих будівель, провінційних палат, галерейок, ґанків, що мали своєрідні українські прикмети.
У першій половині XIX ст. при новому адміністративному поділі України в стилі ампір збудовано більшість державних будівель Полтави, Чернігова, Києва, Одеси. Досить поширеним був тип зовсім округлих споруд (ротонд), ампірових форм з колонадою або без неї. Такими є Кукавка на Поділлі (проект В. Трощинського), церква Різдва на Подолі в Києві, Вознесенська церква Фролівського монастиря в Києві, церква Гошівського монастиря в Галичині, а також Аскольдова могила в Києві. В стилі ампіру споруджено «Пам'ятник самоврядування Києва» (1802, архітектор А. Меленський).
Найбільш плідні українські архітектори цієї доби — Петро Ярославський (1750—1810) з Харкова та Андрій Меленський (1766—1833) з Києва. Перший з них побудував ряд будівель на Харківщині та Херсонщині. А. Меленський спроектував і перебудував велику кількість будов Києва, у тому числі Будинок театру, бурсу Київської академії. Він також виконав проект відбудови Десятинної церкви, якиї1 був відхилений владою. А. Меленському належить також проектування і будівництво ротонди «Аскольдова могила», будівель Флорівського монастиря на Подолі в Києві і дерев'яної будівлі театру в Києві (не збереглася).
У Львові в 20—30-х роках XIX ст. у стилі ампір побудовано так звану Губернаторську палату, або Намісництво (на Підваллі), бібліотеку Оссолінських, бібліотеку та музей Баворовських, Львівську ратушу (1835 p.),. Народний дім на вулиці Рутовського, вартівню на площі св. Духа і десяток житлових будинків.
Одеса теж має ряд житлових будівель, виконаних у цьому стилі. їх проектували французькі та італійські архітектори. З українських відзначився Андрія Шостак. У 1837—1842 pp. тут було споруджено знамениті сходи, що ведуть з одеського порту на Приморський бульвар. На півокруглій площі споруджено пам'ятник Рішельє, що його виконав скульптор Іван Мартос, за походженням українець.
Остання стадія класичності припала на першу половину XIX ст. Вона позначена особливою лаконічністю і чіткістю архітектурних Форм. Таким є головний корпус Київського університету, який звів у 1837— 1842 pp. визначний архітектор Вікентій Беретті (1781—1842), що викладав архітектуру в Київському університеті.
Скульптура. Набагато складнішим був розвиток української скульптури кінця XVIII ст. — першої половини XIX ст., яка перебувала цілком під впливом класицизму і була підпорядкована завданням містового будівництва і декоративного оздоблення споруд. У першій чверті XIX ст. ампір почав характеризуватися зменшенням декораційної скульптури (рококо). На зміну цьому стилеві приходить і започаткований у Відні так званий бідомаєр, що переважав у другій чверті XIX ст.
Скульптура в Україні цього періоду не могла розвиватися самобутньо, тому процес розвитку української скульптури слід простежувати на працях українських майстрів столиці імперії. Першим з них був Михайло Козловськяй (1753—1802), який творив у стилі рококо і залишив після себе ряд статуеток і класичний пам'ятник О. Суворову в Петербурзі. Найвидатнішим скульптором Російської імперії того часу був Іван Мартос (1754—1835), який народився на Чернігівщині! Він став професором, а потім ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсторічний період своєї творчості залишив багато скульптурних праць у бронзі, мармурі та велику кількість надгробників. Під впливом І. Мартоса творив скульптор українського роду Кость Климченко (1816— 1841), що майже все своє життя провів у Римі.
У 1813 p. в Києві на мальовничому березі Дніпра споруджено пам'ятник князю Володимиру Великому. Виконав його російський скульптор німецького походження П.К. Клодт за проектом скульптора В.І. Демут-Малиновського та архітектора К. Тона.
Розділ 5. Живопис
В українському образотворчому мистецтві у першій половині XIX ст. виступали окремі митці, серед яких ще не було великих талантів. Це було пов'язано з тим, що після смерті В. Боровиковського у 1825 р. малярство російської імперії занепадає. Після деякого застою же реакція проте класичності починає формуватися схильність до реалізму. Цей рух започаткував Олексій Венеціанов (1780‑1847), учень Боровиковського. Середина XIX ст. характеризується творчістю основоположника реалізму в українському малярстві Тараса Шевченка та його послідовників Л. Жемчужникова, К. Трутовського та ін. їх творчість була значним внеском в українську мистецьку культуру.
Найкращим представником українського образотворчого мистецтва 1840—1860 pp. був Тарас Шевченко (1814—1861). Його мистецький талант проявився у різних галузях малярства: портретному, жанровому, пейзажному і релігійному. Крім того, Шевченко пробував свої сили в скульптурі та гравюрі. За гравюри Тарас Шевченко дістав титул академіка. Високо цінуються також його малюнки олівцем, тушшю, сепією і аквареллю.
Першою жанровою картиною Шевченка був «Хлопчик-жебрак ділиться милостинею з собакою під парканом» 1839 p., за яку йому було присуджено срібну медаль. На початку 40-х років молодий митець працює над темами з історії України, з життя народу, його побуту. У цей час написані «Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина». У 1843 р. Шевченко подорожує по Україні і збирає великий матеріал в етюдах, малюнках, ескізах. Він задумує видати серію офортів під назвою «Живописна Україна», в якій хотів показати історичне минуле, побут і звичаї народу. Шість офортів на історико-побутову тематику («Видубицький монастир», «Дари в Чигирині», «Судна рада» тощо), написаних у 1844 p., відзначаються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою. На відміну від своїх попередників Шевченко не ідеалізує Україну, а змальовує її реалістичною, зокрема показує закріпачене зубожіле село.
Тарас Шевченко виявив себе справжнім майстром портрета. Це видно передусім з його власного автопортрета (1840—1841) і з портретів Маєвської, Горленко, Кейкутової, Лизогуба, написаних у 1843—1847 рp.
Після закінчення Академії в 1845 р. Шевченко приїжджає до Києва і тут, працюючи в Археографічній комісії з вивчення пам'яток старовини, знову має нагоду побувати в селах і містах України і виконати різноманітні рисунки, етюди, ескізи для своїх майбутніх творів. Однак арешт перервав мистецькі плани Тараса Шевченка.
Отже, творчість Т. Г. Шевченка є новим етапом в історії українського образотворчого мистецтва. Вона надихнула багато українських та російських митців на нові творчі здобутки у другій половині XIX — початку XX ст.
Розділ 6. Музичне мистецтво
Високий рівень розвитку музично-пісенної творчості забезпечувала поетична і музична обдарованість українського народу. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. у побуті були поширені землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні пісні тощо. Дуже популярними були пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої», «Ой, одна я, одна», «Заповіт», пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із свого середовища народ висунув талановитих співців-кобзарів, лірників (Андрій Шут, Остап Вересай). Дуже популярними були авторські твори, що згодом у народі ставали безіменними: «Там, де Ятрань круто в'ється», «Чи я в лузі не калина була», «Дівчино, рибчино, серденько моє» та ін.
Пісенним талантом українців захоплювалися у Петербурзі, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. Навесні 1833 p. М. Глинка перебував на Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Качанівку і відібрав 19 хлопчиків і двох дорослих чоловіків для зарахування до капели. Серед них був С. Гулак-Артемовський, який згодом став автором першої української національної опери.
Високого рівня майстерності досягли партесні (багатоголосі) співи. Із великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії та ін. Проте, незважаючи на давні історичні традиції хорового співу в Україні, у першій половині XIX ст. його розвиток гальмувався антинаціональною політикою адміністрації, що віддавала перевагу іноземним творам.
У Галичині, що знаходилася під Австрією, в першій половині XIX ст. сформувались сприятливі умови для розвитку музичної культури. Перші виразні прояви музичного життя вийшли з духовенства. Саме в стінах духовної семінарії виховувалися майбутні музиканти.
Так, в 1829 р. при дворі єпископа Івана Снігуровича в Перемишлі був заснований постійний церковний хор, яким керував диригент і композитор чеського походження А. Нанке. Основу репертуару становили передусім твори Д. Бортнянського. З цього хору вийшли композитори, які створили так звану Перемиську школу. Найпершими її представниками стали Михайло Вербицький (1815—1870) та Іван Лаврівський (1822—1873), які в 40-х роках XIX ст. репрезентували західноукраїнську музику. Крім церковної музики вони писали також твори для чоловічого хору. М. Вербицький склав музику на слова Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», яка стала згодом українським національним гімном, і до «Заповіту» Т.Г.Шевченка, який також у перші роки після смерті поета співали як національний гімн. М.Вербицький також є автором 12 оркестрових творів і рапсодій, Служби Божої та інших церковних співів.
Іван Лаврівський писав свої твори насамперед для церковного вжитку. Втім окрім кількох композицій для чоловічого хору залишив і дві опери.
У цей же час подальшого розвитку набували всі види і форми української культури. Проте на перешкоді цьому розвитку у Східній Україні стояла колоніальна політика царської Росії, яка проголосила українську мову й українську націю взагалі поза законом. Значних обмежень українська мова зазнавала і в Правобережній Україні та в Закарпатті.
Проте знесилена фізично та понівечена духовно українська культура, спираючись на могутні народні традиції, морально-етичні і духовні цінності народу, вижила, зберегла національну ідею. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, її успадкували прогресивні культурні діячі XIX ст. у своїх пошуках найбільш вагомих засобів збереження і піднесення національної самосвідомості та національної культури. Ідея незалежності, прагнення до суверенності були підвалиною відродження України XX ст.
Розділ 7. Нові галузі науки
Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.
Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками - у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вчений П.Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними. Приблизно так само міркував і М.В.Ломоносов.
Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в неделю цветную о власти и чести царской” Прокопович виклав свою концепцію “просвіченого абсолютизму”. Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т.Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись “війни всіх проти всіх”, створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Дж.Локка і Ш.Монтеськ'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями - він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.
Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.
Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і “сродний” труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, - так міркує Сковорода в творах “Благородний Еродій”, “Убогий жайворонок”, “Бджола і Шершень” та ін.
Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про “сильну особистість”, яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один - зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким - стверджує філософ.
Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї.
Висновок
У другій половині XVIII ст. в Україні формувалися основи української національної школи у професійній музиці. Визначні вчені, письменники, критикуючи існуючий соціальний лад, заклали основи матеріалістичного світогляду у вітчизняному мистецтві. Це письменник В. Капніст, художники Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко, композитори М. Березовський, Д. Бортнянський, філософ, поет і музикант Г. Сковорода та ін. Народнопісенна і народнотанцювальна музика стає невід'ємною частиною перших відкритих театральних вистав, репертуару міських оркестрів; високого рівня досягає розвиток міських побутових жанрів — канта і сольної пісні з інструментальним супроводом. Під впливом народної пісні, її образів, мелодики формується творчий доробок вітчизняних композиторів у різних жанрах — від малих форм камерної музики до великих музично-драматичних та симфонічних творів.
У першій половині XIX ст. розвивається реалістичне мистецтво — народне за змістом, прогресивне за ідейною спрямованістю. Зміцнюються зв'язки між європейською, російською та українською культурами. Для цього процесу характерним є ставлення до народної творчості як до мистецтва, що має величезну естетичну і пізнавальну цінність, усвідомлення ідейної змістовності й краси народної пісні, яка відбиває життя й світогляд народу.
Друга половина XVIII — середина XIX ст. характеризуються збагаченням народної музичної творчості, зрослим інтересом до неї поетів, письменників, композиторів, музикантів, інтенсивним музичним життям, появою нових жанрів і форм професійної музики, розвитком музичної освіти, музичного театру. У ЗО—40-х роках робиться чимало спроб гармонізації та аранжування народних пісень і танців для співу або для виконання на інструменті. У п'єсах помітне місце посідає музичний супровід. Побут, звичаї народу, його музична спадщина дістали відбиття у творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Т. Шевченка.
Велику роль в історії української музичної культури відіграли російські митці О. Аляб'єв, М. Глінка, О. Даргомижський, О. Серов.
Складними були умови національно-культурного розвитку в Закарпатті, Галичині, Буковині, які наприкінці XVIIIст. були загарбані Австрією, але українська культура жила і розвивалася. На початку 30— 40-х років вихованці Львівської духовної семінарії на чолі з М. Шашкевичем починають збирати народні пісні, випускають збірку пісень, заборонену цензурою. Нова збірка М. Шашкевича, Я. Головацького та І. Вагилевича "Русалка Дністрова" вийшла друком у 1837 р. Позитивну роль відігравав аматорський музичний драматичний театр (1848— 1850), де працювали місцеві музиканти і композитори.
Отже, починаючи з другої половини XVIIIдо середини XIXст. помітно зростало значення української музичної культури, сформувалася національна українська музична школа. Народна пісня висвітлювала антикріпосницьку боротьбу селян і національно-визвольний рух в усіх жанрах фольклору.
Праця авторів та упорядників збірок, записів і гармонізації народних пісень мала величезне значення для формування української професійної музики.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Греченко В., Чорний І, Кушнерук В., Режко В. Історія світової та української культури. — К., 2000.
2. Закович М.М., Зязюн І.A., Семашко ОМ. Українська та зарубіжна культура. — К., 2001.
3. Історія української культури /Ред. І. Крип'якевича. — К., 1994.
4. Лобас В.Х., Легенький Ю.Г. Українська і зарубіжна культура. — К., 1997.
5. Попович М. Нариси історії культури України. — К., 2001.
6. Українська культура /За редакцією Антоновича Д. — К., 1993.
7. Українська художня культура / Ред І. Ф. Ляшенка. — К., 1996.
8. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник /Ред. М. Заковича. — К., 2000.
|
