Реферат: Суспільно-політичні чинники Конституційного процесу в Україні

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АДАМОВИЧ НАТАЛІЯ МИКОЛАЇВНА

УДК 94 (477): 342.413

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ЧИННИКИ

КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

(90-ті рр. ХХ ст. – ПОЧАТОК ХХІ ст.)

Спеціальність: 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор, академік Національної академії наук України ЛИТВИН ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ, завідувач кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка, віце-президент НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор ШЕВЧУК ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ, професор кафедри інформаційно-пропагандистського забезпечення та військової журналістики Національної академії оборони України;

кандидат історичних наук НАЗАРЧУК ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ, старший викладач кафедри політичної історії Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана

Захист відбудеться„17” березня 2008 р. о „10” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці ім. М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий „15” лютого 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,кандидат історичних наук, доцентО.І.Божко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (649 назв) і шести додатків (27 с.). Загальний обсяг роботи становить 328 с.

Актуальність дослідження відзначається надзвичайною актуальністю осмислення цілого кола найбільш значущих для суспільного життя питань, пов’язаних із функціонуванням Конституції в умовах сучасного вітчизняного державного будівництва. Здобуття Україною незалежності, відродження і утвердження самостійної, демократичної, правової, соціальної держави, формування політичної системи, багатопартійності, громадянського суспільства зумовлюють необхідність ґрунтовного, комплексного історичного дослідження впливу подій суспільно-політичного життя на перебіг конституційного процесу, що відігравав вирішальну роль у ході новітнього державотворення, та вивчення проблем розробки, прийняття і внесення змін до Конституції України в 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст.

Адже, незважаючи на появу цілої низки змістовних фахових розробок, присвячених дослідженню питань сучасного конституціоналізму в Україні, й досі спостерігається брак наукових праць, пов’язаних із всебічним аналізом новітнього конституційного процесу і чинників суспільно-політичного життя, які супроводжували його на кожному етапі державотворення.

Якщо ж враховувати те, що у період розробки, прийняття та внесення змін до Конституції України в державі виникали політичні кризи, за якими могла настати стагнація конституційного процесу, то актуальність досліджуваної теми, її пізнавальний і нормативно-ціннісний аспект зростає у зв’язку з необхідністю узагальнення набутого за роки незалежності України досвіду у сфері державного будівництва, поглиблення уявлення щодо ролі Конституції в процесі розвитку подій суспільно-політичного життя сучасної української держави.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дослідження здійснено в межах науково-дослідницької теми „Історія української державності нової та новітньої доби” історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (державний реєстраційний номер № 06БФ046-01).

Об’єктом дослідження є учасники конституційного процесу в Україні 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. (Верховна Рада України, Президент України, уряд, політичні партії та інші), а також документи конституційного значення.

Предметом дослідження є історичні умови формування конституційних ідей та сукупність суспільно-політичних чинників, що впливали на діяльність учасників процесу розробки, прийняття і внесення змін до Конституції України упродовж 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст.

Хронологічні межі дослідження: початковий рубіж – 1990 р. – зумовлений загостренням кризи радянського ладу та появою незалежної української держави. Реальним виявом цього стала Декларація про державний суверенітет України. Верхня межа – 2005 р. – як проміжний етап дослідження пропозицій учасників конституційного процесу щодо внесення змін до Основного Закону.

Географічні межі дослідження охоплюють територію незалежної України (до 24 серпня 1991 р. Української РСР у складі СРСР).

Мета дослідження: на основі історичного аналізу існуючих наукових розробок і широкої джерельної бази всебічно та науково обґрунтовано дослідити діяльність учасників конституційного процесу в Україні 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст., проаналізувати суспільно-політичні чинники, що впливали на його перебіг.

Її реалізація зосереджувалась на вирішенні таких завдань:

– проаналізувати стан наукової розробки та рівень джерельної бази досліджуваної проблеми;

– встановити історичні передумови та закономірності прийняття нової Конституції України;

– здійснити періодизацію конституційного процесу, охарактеризувати його зміст і напрями;

– визначити ключові події кожного етапу конституційного процесу, з’ясувати суспільно-політичні чинники, які впливали на їхній перебіг;

– дослідити мотиви зародження та поглиблення протиріч між законодавчою і виконавчою гілками влади як одного з основних чинників конституційного процесу;

– висвітлити позиції представників органів влади і політичних партій та їхній вплив на основні положення конституційних документів, хід розробки, прийняття і внесення змін до Конституції України.

Методологічною основою дослідження стали принципи історизму, багатофакторності, синкретизму, системності, об’єктивності, всебічності, наступності. При висвітленні теми застосовувалися порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, історико-генетичний, догматичний методи та методи критично-об’єктивного аналізу, систематизації та актуалізації.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняній історичній науці комплексно досліджено тему, яка не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення українськими істориками. На основі широкого кола джерел хід конституційного процесу в Україні в 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. досліджено крізь призму подій суспільно-політичного життя. Запропоновано власну періодизацію конституційного процесу, послідовно розкрито зміст і здійснено аналіз кожного з етапів; доповнено новими висновками існуючі напрацювання щодо позицій представників органів влади, політичних партій та їхнього впливу на процес розробки, прийняття і внесення змін до Конституції; досліджено мотиви, що спричинили необхідність здійснення конституційної реформи; обґрунтовано висновки щодо історичної наступності конституційного процесу в Україні та впливу суспільно-політичної ситуації на його перебіг.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його основні положення та висновки можуть бути використані при розробці нормативних і спеціальних курсів з новітньої історії України, політологічних дисциплін, історії держави і права України, конституційного права, при підготовці підручників та навчальних посібників для вищої та загальноосвітньої школи.

Наукова апробація головних положень дисертації була проведена при обговоренні на засіданні кафедри новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні висновки доповідалися в ході науково-практичних конференцій: „Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” (травень, 2004), „Трансформація політичних систем у державах на постсоціалістичному просторі: уроки для України” (грудень, 2006), „Виклики українській ідентичності: політико-економічні та соціокультурні проблеми” (лютий, 2007), „Шевченківська весна” (березень, 2007).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ „Історіографія та джерельна база дослідження” складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. „Стан наукової розробки теми” доведено, що історія конституційного процесу в Україні 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. є одним із недостатньо вивчених явищ в новітній історії України.

У першій половині 1990-х рр., через короткотривалий часовий проміжок, дослідження історії відродження новітньої української державності залишалося поза увагою науковців. Одними з перших систематизованих оглядів перетворень доби перебудови, що відбувалися в Україні у другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр., стали праці західних дослідників А.Камінського, Т.Кузьо та Е.Вільсона.

З середини 1990-х рр. з’являється ряд вітчизняних різнопланових досліджень з чітким хронометражем та систематикою історичних подій незалежної української держави. З історичних творів найбільш визначним внеском у вітчизняну історіографію стали комплексні узагальнення проблем новітньої історії України, здійснені у працях В.Литвина[1] , який, розглядаючи сучасні докорінні перетворення України у внутрішньо- та зовнішньополітичних вимірах, висвітлив й питання становлення державності, формування демократичного суспільства, гармонізації взаємин між гілками влади, розвитку конституційного процесу, багатопартійності, змін в економічній і соціальній сферах.

Оцінці позицій представників гілок влади під час розробки та прийняття Конституції України присвячена стаття В. Литвина, в якій наголошується, що ухвалення Основного Закону мало важливе історичне значення, оскільки гарантувало незалежність української держави[2] .

Здобутки новітнього державотворчого процесу крізь призму виборчих перегонів, боротьби за Конституцію України, становлення ринкової економіки, демократичного ладу, інститутів громадянського суспільства досліджені С. Кульчицьким[3] , який одним із перших розглянув конституційний процес в незалежній Україні в контексті суспільно-політичних перетворень, підкреслив, що прийняття Конституції було однією з ключових подій на шляху державотворення.

Значна робота щодо осмислення місця Конституції України в контексті історії новітнього вітчизняного конституціоналізму здійснена А.Слюсаренком та М.Томенком[4] . Ними доведено, що вивчення історії розробки і прийняття конституційних документів є частиною дослідження історії розбудови української державності, а також зібрано велику кількість конституційних документів.

Існує ряд історичних дисертаційних досліджень, автори яких, висвітлюючи ті чи інші напрями державотворчого процесу в Україні 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст., торкаються окремих аспектів вітчизняного конституційного процесу. Ці роботи можна поділити на три групи. До першої належать розвідки, присвячені аналізу ідеології політичних партій в умовах становлення новітньої української держави. Конституційні погляди партійних лідерів розглядаються у них крізь призму основних завдань партій у сфері державного будівництва[5] .

У працях другої групи досліджуються проблеми трансформації політичної системи в Україні кінця 1980-х рр. та процес формування сучасної державності. Прийняття Конституції розглядається у них як одне з завдань на шляху здобуття і закріплення Україною статусу незалежної, правової, демократичної держави[6] .

Третю групу склали дослідження питань становлення державних інституцій в незалежній Україні. У цих працях доводиться, що досягнення конституційного процесу 1990-96 рр. сприяли розвиткові законодавчої та виконавчої гілок влади в новітній українській державі[7] .

Заслуговує на увагу дослідження В.Авсєєвича, присвячене аналізу ролі Верховної Ради України у процесі розробки і прийняття Конституції в 1990-96 рр.[8] Проте автором залишилася не висвітленою позиція Президента України щодо форми, змісту та способу прийняття Основного Закону.

Поряд з істориками, новітній конституційний процес крізь призму проблем політичної історії України досліджувався політологами Д.Видріним, В.Кременем, В.Ткаченком[9] .

Важливу роботу над визначенням функції Конституції в контексті вітчизняного і зарубіжного правового досвіду здійснили вчені-правознавці, безпосередні учасники подій – члени Конституційних комісій та їхніх робочих груп: Ф. Бурчак, С. Головатий, А. Заєць, М. Козюбра, В. Копєйчиков, В. Погорілко, В. Тацій, В. Шаповал Ю. Шемшученко, Л. Юзьков[10] .

Окремі аспекти конституційного процесу 1990-96 рр., проблеми розподілу владних повноважень висвітлені В.Медведчуком, О.Мироненком, В.Опришком, П.Стецюком та іншими[11] . Питанням прийняття і внесення змін до Конституції України, взаємодії представників гілок влади присвячені статті Ф. Веніславського, С. Козлова, М. Мальованого, В. Речицького та інших[12] .

Отже, стан розробки теми в сучасній історіографії представлено лише з окремих питань означеного дослідження, що не формує цілісної картини проблеми та зумовлює можливостіїїподальшого історичного дослідження.

Підрозділ 1.2. „Джерельна база дослідження” містить аналіз широкого кола архівних та опублікованих документів і матеріалів, різних за походженням, змістовністю і ступенем достовірності.

Першу групу джерел склали архівні документи. У дослідженні широко використані матеріали поточного архіву Верховної Ради України (Ф. 1. – Оп. 35.), в якому зберігаються документи, котрі дають змогу дослідити етапи новітнього конституційного процесу, простежити еволюцію протиріч між гілками влади за розподіл повноважень. Це – постанови, розпорядження Конституційних комісій, робочих груп, регламенти, протоколи, стенограми засідань, робочі варіанти законопроектів з правками депутатів, їхні експертні оцінки, порівняльні таблиці тощо.

Різновидом архівних джерел, котрі дали змогу об’єктивно проаналізувати динаміку суспільно-політичних процесів в Україні на початку 1990-х років, стали документи органів КПУ, які зберігаються у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ. – Ф.1 – Оп. 11.).

Другу групу джерел становлять опубліковані конституційні та законодавчі акти, серед яких Конституція України, Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Концепція нової Конституції України, Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України, Закон України „Про внесення змін до Конституції України” та інші.

Окрему третю групу джерел склали опубліковані тексти стенограм засідань сесій Верховної Ради України І-IV скликань, Погоджувальних рад депутатських фракцій і груп, матеріали парламентських слухань, „круглих столів”.

Документи, розміщені в збірках, упорядкованих істориками та правниками, зокрема, конституційні законопроекти, розроблені Конституційними комісіями, народними депутатами, політичними партіями, громадськими організаціями, науковцями, становлять четверту групу джерел.

П’яту групу джерел склали мемуарно-публіцистичні праці безпосередніх учасників подій, котрі містять їхні виступи, заяви, звернення, доповіді, інтерв’ю, статті, в яких висвітлюються окремі аспекти конституційного процесу в Україні, погляди представників органів влади під час ухвалення законопроектів. До їх числа належать мемуари Президентів України: Л. Кравчука, Л. Кучми, голів Верховної Ради України: І. Плюща, О. Мороза, О. Ткаченка, В. Литвина, прем’єр-міністрів України: В. Масола і Є. Марчука[13] .

Оцінку позиції учасників конституційного процесу, важливу документальну базу містять спогади народних депутатів України. Це, насамперед, мемуарні праці О. Бандурки та В. Гетьмана[14] . Згадки про події, пов’язані з процесом розробки, прийняття і внесення змін до Конституції України, залишили Г. Васильєв, А. Корнєєв, Г. Крючков, М. Томенко, Ю. Оробець, М. Сирота, І. Юхновський[15] та інші.

Збірки, видані Парламентським видавництвом, становлять шосту групу джерел[16] .

У них висвітлюється інформація про народних депутатів, аналізується стан розвитку вітчизняного законодавства, наводиться низка статистичних даних.

Сьому групу джерел склали документи політичних партій: матеріали з’їздів, конференцій, резолюції, постанови, відозви, заяви і виступи їхніх лідерів, використання яких дало змогу об’єктивно дослідити позиції представників різних політичних сил під час розробки, прийняття і внесення змін до Конституції України[17] .

Збірки матеріалів науково-практичних конференцій, семінарів, громадських слухань, які проводилися в Україні та за кордоном під час обговорювань конституційних проектів, становлять восьму групу джерел[18] .

Хронологічні довідники з новітньої історії України склали дев’яту групу джерел. З них найбільш ґрунтовними є праці В.Литвина[19] , що відображають головні історичні події 1990-х рр.

Десяту групу джерел репрезентують матеріали, що висвітлюють результати парламентських та президентських виборів. Це – неопубліковані і опубліковані документи поточного архіву Центральної виборчої комісії, статистичні збірки, матеріали конференцій, використання яких дало змогу дослідити зміни в розстановці політичних сил на кожному етапі конституційного процесу.

Матеріали періодичних видань становлять одинадцяту групу джерел. Важливою складовою джерельної бази стали закони, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови уряду, Центральної виборчої комісії, надруковані в офіційних виданнях: „Голос України”, „Урядовий кур’єр”, „Президентський вісник”, „Відомості Верховної Ради України”; висновки та рішення Верховного і Конституційного судів України, розміщені у виданнях органів влади: „Вісник Конституційного Суду України”, „Офіційний вісник України”.

Під час дослідження використовувалися публікації (замітки, інформаційні повідомлення, аналітичні статті) у періодичних виданнях: „Дзеркало тижня”, „Демократична Україна”, „Молодь України”, „Літературна Україна”, „Комуніст”, „Товариш”, „Сільські вісті”, „Народна газета”, „Час-Time”, авторами яких є журналісти, політики, громадські діячі. Ці матеріали дали змогу отримати цінні фактографічні та аналітичні дані щодо подій суспільно-політичного життя в Україні 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст.

Матеріали інформаційної мережі Інтернет склали дванадцяту групу джерел. Вагоме значення для дослідження мали: стенограми пленарних засідань, база законопроектів, нормативно-правова база, інформація щодо персонального складу парламенту всіх скликань, розміщені на офіційних веб-сайтах Верховної Ради України, Президента України та уряду. Використовувалися також матеріали, розміщені на веб-сайтах політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації.

Окрему групу джерел склали збірки компакт-дисків „Верховна Рада України” і „Законотворча діяльність”, видані Управлінням комп’ютеризованих систем апарату Верховної Ради України, в яких розміщені неопубліковані стенограми пленарних засідань, тексти законопроектів, порівняльні таблиці тощо.

Отже, джерельна база є надзвичайно широкою та багатоманітною, що зумовлює можливість комплексного всебічного вивчення досліджуваної проблеми.

У другому розділі „Основні етапи конституційного процесу в Україні (1990-1995 роки)” доводиться, що питання прийняття нової Конституції УРСР порушувалося в 1960-х-70-х рр. українськими дисидентами. У другій половині 1980-х рр. союзні процеси перебудови зумовили активізацію суспільно-політичного життя і національно-визвольного руху в республіці. Характерними рисами стали розкол партійного керівництва на консерваторів і реформаторів та активні спроби опозиції прийти до влади, які вилилися у масові мітинги і політичні акції.

Після виборів до Верховної Ради УРСР 4 березня 1990 р. політична активність перемістилася до парламенту, а її рушійною силою стали члени „Народної ради” (лідер І.Юхновський), які мали на меті створення самостійної української держави.

Першим важливим кроком на шляху до незалежності було прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Ця подія започаткувала новітній конституційний процес та стала наслідком політичного компромісу між носіями різних політичних сил у Верховній Раді. Чинниками, які спонукали до її прийняття комуністичну більшість – „групу 239” (лідер О.Мороз), були власна невизначеність щодо подальших дій, зростання впливу опозиції, бездіяльність центрального керівництва, розширення прав республік внаслідок союзної конституційної реформи, формування в регіонах ідей місцевого патріотизму та приклад інших республік.

Проте, відсутність у депутатів спільної програми державного будівництва призупинила конституційний процес. Члени „Народної ради” наполягали на наданні Декларації конституційного статусу, комуністи не погоджувалися з цим. Загострення політичної ситуації влітку-восени 1990 р. через загальний страйк шахтарів і студентів, які, серед інших вимог, порушували питання про надання Декларації конституційного статусу, активізувало процес формування Комісії по розробці нової Конституції Української РСР під головуванням Голови Верховної Ради Л.Кравчука.

Діяльність Комісії та її робочої групи на чолі з Л.Юзьковим відбувалася в умовах протистояння між депутатами-комуністами і членами „Народної ради” навколо обговорення проекту Союзного договору та на фоні масових виступів шахтарів, викликаних проведенням 17 березня 1991 р. референдуму щодо долі СРСР. Наслідком її роботи та черговою політичною поступкою стало схвалення 19 червня 1991 р. Концепції нової Конституції України, яка визначила ключові принципи розбудови держави.

Головним завданням другого етапу конституційного процесу стало здобуття Україною незалежності. Чинниками, які спонукали Верховну Раду УРСР до прийняття 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, виступили серпневі події в Москві та заборона діяльності КПРС, внаслідок чого документ підтримали депутати-комуністи. Ухвалений Акт сприяв розвиткові конституційного процесу, оскільки вміщував принципи створення незалежної держави, неподільність та недоторканність її території, чинність виключно Конституції і законів України.

Після всеукраїнського референдуму і виборів Президента України 1 грудня 1991р. діяльність Конституційної комісії та її робочої групи активізувалася, про що свідчить розроблення ними на основі Концепції нової Конституції один за одним чотирьох конституційних проектів.

Характерною особливістю цього етапу є зародження протиріч між гілками влади, пов’язане з заснуванням 5 липня 1991р. посади Президента України, в особі якого члени „Народної ради” бачили символ державної незалежності, а комуністи – можливість забезпечення власних позицій у разі зміни політичного режиму. Однак, через брак конституційно-правової практики жодні з них не мали чіткого уявлення про його роль та функції.

Владні суперечності, які виникли відразу після президентських виборів, мали інституційний характер й були спричинені ініціативою Президента України Л.Кравчука вибудувати власну виконавчу вертикаль шляхом заснування посад представників Президента на місцях, як вищих посадових осіб виконавчої влади, бажанням перебрати на себе частку повноважень парламенту, видаючи укази з економічних питань, та прагненням безпосередньо керувати урядом.

Боротьба за розподіл повноважень між Л.Кравчуком та прем’єр-міністром Л.Кучмою, що відбувалася на тлі погіршення економічного становища суспільства, спричинила у червні 1993 р. політичний страйк шахтарів Донбасу, які вимагали проведення референдуму про довіру Президентові, парламенту і радам усіх рівнів. Гостра криза влади, що виникла в державі, призвела до дострокового припинення повноважень Президента і парламенту 24 вересня 1993 р. З огляду на підготовку до майбутніх виборів питання прийняття Конституції відійшло на другий план.

Третій етап конституційного процесу, який розпочався виборчою кампанією 1994 р., засвідчив про його активізацію, пов’язану з намаганням новообраного Президента України Л.Кучми здійснювати пряме керівництво виконавчою владою та закріпити ці функції положеннями Конституції. Так, 6 серпня 1994 р. Л.Кучма видав укази щодо забезпечення керівництва Кабінетом Міністрів України, іншими органами виконавчої влади та підпорядкування собі голів рад та їхніх виконкомів.

4 вересня Президент направив до парламенту звернення, в якому наголошував на необхідності відновлення конституційного процесу. 20 вересня Верховна Рада ухвалила Постанову „Про чисельний склад комісії з опрацювання проекту нової Конституції України”, а 21 листопада затвердила її персональний склад.

Діяльність Конституційної Комісії виявилася малопродуктивною головним чином у зв’язку з тим, що після внесення главою держави 4 грудня 1994 р. на розгляд парламенту законопроекту „Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” стосунки між ними загострилися в ході обговорення і прийняття документа.

Оскільки схвалений 18 травня 1995 р. закон „Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” не зміг набрати чинності, Л.Кучма запропонував Голові Верховної Ради України О.Морозу укласти Конституційний договір між парламентом і Президентом, який дав змогу уникнути конфронтації у взаєминах гілок влади й сприяв продовженню роботи над розробкою нової Конституції.

У третьому розділі „Позиції політичних сил під час прийняття Конституції України 1996 року” доведено, що хоча факт укладання Конституційного договору й сприяв розвитку конституційного процесу, започаткувавши його черговий четвертий етап, принципи документа не розв’язали проблем, що склалися у владних стосунках. З метою оперативного опрацювання пропозицій до проекту Конституції Конституційна Комісія 19 червня 1995 р. утворила робочу групу, до складу якої увійшли 10 правознавців (Ф.Бурчак, А.Заєць, В.Шаповал та ін.).

Взявши за основу конституційний проект від 26 жовтня 1993 р., робоча група розробила законопроект, який увібрав у себе проекти політичних партій, громадських організацій, пропозиції народних депутатів, органів влади, вітчизняних і зарубіжних фахівців. Документ було прийнято за основу на засіданні Конституційної Комісії 23 листопада 1995 р. З цього часу розпочався етап політичного узгодження його положень робочою групою на чолі з В. Буткевичем та Л. Підпаловим.

Зрештою на засіданні Конституційної Комісії 11 березня 1996 р. доопрацьований проект було схвалено. Однак, розбіжності у поглядах глави держави та голови Верховної Ради на процедуру прийняття Конституції – шляхом затвердження на референдумі (Л.Кучма) або ухвалення парламентом (О.Мороз), призвели до загострення відносин між представниками гілок влади, що уповільнило конституційний процес.

На етапі подання законопроекту до парламенту виявилися й розходження позицій народних депутатів щодо його прийняття. Члени лівих фракцій (КПУ, СПУ) не погоджувалися на обговорювання проекту на засіданні сесії з огляду на ризик його попереднього схвалення та направлення на референдум і виражали недовіру Конституційній Комісії. За їхньої ініціативи офіційне представлення проекту Конституції України відбулося 20 березня 1996 р. на спеціальному засіданні, яке виключало необхідність реєстрації народних депутатів у сесійній залі. З цього часу конституційний процес повністю перемістився в політичну площину, а його ініціатива перейшла на бік президентського оточення.

Тиск з боку глави держави змусив представників правих і центристських фракцій парламенту створити у квітні 1996 р. депутатську узгоджувальну групу під головуванням М. Сироти, яка отримала статус Тимчасової спеціальної комісії. Її діяльність була спрямована на об’єднання представників різних політичних сил та гілок влади з метою узгодження суперечливих положень і прийняття проекту Верховною Радою України. Водночас, у парламенті реєструвалися альтернативні проекти, розроблені депутатами-членами КПУ, ХДПУ, СДПУ: № 0496/1 (С. Гмиря, Г. Долженко), № 2327/1 (В. Моісеєнко), № 0496/2 (Ю. Буздуган), № 0496/3 (М.Карнаух), № 0496/4 (В. Шишкін).

Обговорення проекту Конституції в першому і другому читанні засвідчило неоднозначність ставлення народних депутатів до його прийняття: представники центристських, правих фракцій і частка позапартійних депутатів вбачали у ньому можливість вибудувати новий державний лад, представники лівих фракцій знаходилися в опозиції до проекту. Була ще й частина депутатів, які з певних причин не визначили свою позицію щодо нової Конституції. Така неузгодженість гальмувала конституційний процес у парламенті та викликала незадоволення з боку глави держави.

Указ Президента „Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України”, виданий 26 червня 1996 р., ледве не спричинив чергову політичну кризу та змусив представників різних політичних сил, присутніх у Верховній Раді, піти на поступки й об’єднатися навколо прийняття Основного Закону. 28 червня 1996 р. після двох діб напруженої роботи Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України.

У четвертому розділі „Передумови внесення змін до Конституції України (1996-2005 роки)” доводиться, що з прийняттям Конституції почався п’ятий етап конституційного процесу, адже реалізація президентсько-парламентської форми правління не привела до оптимального розподілу повноважень між гілками влади, поза правовим полем вирішення лишилася низка протиріч, які назріли у їхніх стосунках.

Вперше питання про внесення змін до Конституції України було виведено на рівень законопроектів у 1998-99 рр., коли до Верховної Ради були внесені проекти № 2339 (Г.Крючков, П.Симоненко) і № 3029 (А.Єрмак, Г.Омельченко), в яких пропонувалося змінити Основний Закон в частині взаємин між парламентом, Президентом та Урядом. Проте до їхнього розгляду справа не дійшла з огляду на підготовку до майбутніх парламентських і президентських виборів.

Неспроможність Верховної Ради України вчасно прийняти закон „Про Державний бюджет України на 2000 рік” зумовила загострення політичної та соціально-економічної ситуації в країні та призвела до створення 13 січня 2000 р. парламентської більшості у складі 11 центристських і правих фракцій, яка висловила готовність відповідати за здійснення реформ та наполягала на переобранні керівництва парламенту.

Після обрання на другий термін Президент України Л.Кучма з метою розширення власних повноважень за рахунок Верховної Ради та зростання впливу регіонів ініціював внесення змін до Конституції України. Реальним виявом цього стало видання ним 15 січня 2000 р. Указу „Про проголошення Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою”.

Результати референдуму, проведеного 16 квітня 2000 р., засвідчили підтримку починань глави держави з боку громадськості й спричинили черговий політичний конфлікт, що призвело до протистояння в середині правих фракцій, які утворювали парламентську більшість. У виконавчій владі конфлікт вилився в те, що Президент почав відчувати опозицію з боку глави уряду. Однак, у зв’язку з відсутністю в українському законодавстві положень, які б закріплювали порядок виконання державою ухвал народного волевиявлення та відповідальність парламенту на випадок їхнього ігнорування, рішення референдуму залишилися не втіленими у життя.

29 травня 2000 р. Президент України створив Конституційну комісію, яка внесла на розгляд Верховної Ради конституційний законопроект. Відповіддю на ініціативу Л.Кучми став проект закону № 5300-1, розроблений групою у складі 152 народних депутатів (Г.Крючков, С.Головатий, М.Сирота, О.Мороз та ін.).

На цьому етапі уповільнення конституційного процесу було спричинено черговим загостренням стосунків між главою держави і парламентом, вершиною якого став „касетний скандал” – оприлюднення народним депутатом О.Морозом 28 листопада 2000 р. запису розмов, які начебто стосувалися причетності Л.Кучми та інших посадовців до справи про зникнення опозиційного журналіста Г.Гонгадзе. У відповідь народні депутати від опозиції виступили з ініціативами відставки міністрів силових відомств, початку процедури імпічменту Президента та організували проведення масових демонстрацій. Владне протистояння призвело до вимушеної відставки 17 квітня 2001 р. прем’єр-міністра України В.Ющенка.

Активізація конституційного процесу розпочалася після парламентських виборів 2002 р. із внесення депутатами до Верховної Ради конституційних проектів № 0998 (О. Ющик, М. Лавриненкота ін.) і № 0999 (Г. Крючков, О. Мороз, А. Матвієнко та ін.). У той же час Л.Кучма вніс до парламенту свій законопроект „Про внесення змін до Конституції України” та організував проведення його всенародного обговорення. 12 липня 2003 р. президентський проект було направлено до Конституційного Суду України, однак 23 серпня відкликано главою держави у зв’язку з тим, що частина депутатів розкритикувала його положення.

Натомість народні депутати подали до Верховної Ради України відразу три законопроекти про внесення змін до Конституції: № 3207-1 від 1 липня 2003 р. (А. Матвієнко, В. Мусіяка, А. Мартинюк, О. Мороз), № 4105 від 4 вересня (С. Гавриш, Р. Богатирьова, П. Симоненко та ін.) і № 4180 від 19 вересня (Р. Богатирьова, С. Гавриш, К. Ващук та ін.) Їхньою спільною рисою була пропозиція щодо переходу до парламентсько-президентської форми правління.

Активна конституційна діяльність народних депутатів України призвела до блокування роботи Верховної Ради членами опозиційних фракцій (БЮТ, „Наша Україна”, СПУ), які наполягали на вилученні з проектів положень про обрання Президента України парламентом. Наслідком політичних протиріч у Верховній Раді стало попереднє схвалення 24 грудня 2003 р. проекту закону „Про внесення змін до Конституції України” № 4105. Однак, під час голосування 8 квітня 2004 р. цей проект не набрав необхідної кількості голосів і був знятий з розгляду.

Подальшим кроком парламенту було прийняття 26 травня рішення про утворення робочої групи на чолі з Першим заступником Голови Верховної Ради України А.Мартинюком для доопрацювання проекту змін до Основного Закону на базі трьох існуючих законопроектів, результатом діяльності якої стало схвалення 23 червня в першому читанні проекту № 4180.

З наближенням чергових виборів Президента України увага всіх учасників конституційного процесу перейшла на бік майбутньої виборчої кампанії. 5 липня 2004 р. Центральна виборча комісія зареєструвала 26 кандидатів на посаду глави держави. Виборчі перегони супроводжувалися значними зловживаннями, маніпуляціями голосами виборців, переслідуванням опозиції, цензурою засобів масової інформації. Замах на життя кандидата від опозиції В.Ющенка вкрай загострив політичну ситуацію в державі. 19 жовтня 2004 р. представник депутатської більшості у парламенті С.Гавриш заявив про небажання фракцій і груп більшості брати участь у пленарних засіданнях до завершення президентських виборів.

Результати другого туру президентських виборів спричинили масові виступи громадян на підтримку В.Ющенка та В.Януковича. Обласні ради Центральної і Західної України визнали Президентом України В.Ющенка, а представники рад усіх рівнів Луганської області підтримали В.Януковича й почали закликати до створення автономії.

За обставин, що склалися, активізував конституційний процес Президент, наголосивши, що підпише закон „Про особливості застосування Закону України „Про вибори Президента України”, який мали на меті ухвалити народні депутати з метою запобігання фальсифікації голосів виборців, лише за умови внесення змін до Конституції.

8 грудня 2004 р. Верховною Радою України було ухвалено пакет законів, до якого увійшли законопроекти „Про особливості застосування Закону України ”Про вибори Президента України” і „Про внесення змін до Конституції України”. Отже, конституційний процес в черговий раз став заручником у боротьбі за владу і допоміг розв’язати гостру політичну кризу.

Проведене дослідження зумовлює можливість зробити такі висновки:

– Загальний аналіз літератури з історії конституційного процесу в Україні 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. засвідчив наявність певного наукового доробку, різнопланового за проблематикою та обсягом висвітлення тих чи інших аспектів. Водночас, питання залишається недостатньо вивченим. Критична оцінка та узагальнення праць попередників, наявність різноманітної джерельної бази дали змогу вирішити основні завдання дослідження;

– Про необхідність прийняття нової Конституції Української РСР йшлося за часів СРСР. Відродження громадської свідомості, активізація національно-визвольного руху в кінці 1980‑х рр., зумовлені союзними процесами перебудови, були основними суспільно-політичними чинниками, які спричинили активний пошук правових засобів суверенізації республіки і започаткували новітній конституційний процес;

– Конституційний процес проходив у п’ять етапів: 1) літо 1990 – літо 1991 р.; 2) літо 1991 – кінець 1993 р.; 3) початок 1994 – червень 1995 р.; 4) червень 1995 – 28 червня 1996 р.; 5) червень 1996 – грудень 2004 р. і відбувався за кількома напрямами: внесення змін до чинної Конституції УРСР, підготовка проекту, прийняття окремих нормативних актів у сфері конституційного законодавства, ухвалення Основного Закону і закону „Про внесення змін до Конституції України”;

– Перший етап конституційного процесу розпочався в межах радянської політико-правової системи з прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, яка дала поштовх процесу відбудови державної незалежності. На цьому етапі відбулося створення першої Конституційної комісії, наслідком діяльності якої стало прийняття 19 червня 1991 р. Концепції нової Конституції України. Характерною особливістю другого етапу конституційного процесу, який почався з проголошення 24 серпня 1991 р. Акта незалежності України, стала плідна діяльність робочої групи Конституційної Комісії, котра на основі Концепції розробила один за одним чотири проекти Конституції. Боротьба за розподіл повноважень між представникам різних гілок влади під кінець 1993 р. спричинила владну кризу, яка призвела до позачергових виборів та гальмування конституційного процесу. Головні події третього етапу засвідчили бажання глави держави перебрати ініціативу конституційного процесу на себе, наслідком чого стало укладання 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Президентом і парламентом. Для четвертого етапу конституційного процесу властиве загострення протиріч між главою держави та Верховною Радою України і представниками різних політичних сил у парламенті, що призвело до утворення Тимчасової спеціальної комісії для доопрацювання проекту Конституції. Головне значення її діяльності зводиться до зусилля об’єднати виразників різної ідеології з метою узгодження розбіжних норм законопроекту та прийняття його Верховною Радою України. З прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції розпочався п’ятий етап конституційного процесу, головним завданням якого стало вдосконалення механізму розподілу владних повноважень. Перші законопроекти були внесені до парламенту в 1998-99 рр. Однак, активізацію конституційного процесу викликали спроба глави держави посилити президентську гілку влади й проведення 16 квітня 2000 р. всеукраїнського референдуму. Характерною рисою цього етапу була активна конституційна діяльність народних депутатів. Впродовж 2004 р. конституційний процес проходив в рамках гострої боротьби за владу під час проведення чергових президентських виборів, а прийнятий 8 грудня 2004 р. закон „Про внесення змін до Конституції України” став наслідком компромісу між представниками різних політичних сил;

– Владні протиріччя мали інституційний характер і були спричинені запровадженням в 1990 р. посади Президента України. У зв’язку з відсутністю чіткої визначеності функцій останнього Л.Кравчук і Л.Кучма прагнули перебрати на себе частину повноважень Верховної Ради і Кабінету Міністрів України, вибудувати власну виконавчу вертикаль влади, підпорядкувати уряд та закріпити здобуті повноваження положеннями нової Конституції України, що викликало подальше загострення суперечностей між гілками влади;

– Започаткували новітній конституційний процес депутати-члени „Народної ради”, які прагнули здобути незалежність української держави й відстоювали позицію надання конституційного статусу Декларації про державний суверенітет України. Поступово ініціатива прийняття нової Конституції перейшла на бік Президента України, який мав на меті розширити власні владні повноваження за допомогою положень Основного Закону. Активно протидіяли цьому у Верховній Раді представники КПУ. Саме вони ініціювали перші законопроекти про внесення змін до Конституції щодо вдосконалення механізму розподілу влади. Чергова спроба глави держави розширити свої права за рахунок парламенту зумовила активізацію конституційної діяльності депутатів від більшості, направлену на впровадження парламентсько-президентської форми правління. Депутати від опозиції (БЮТ, „Наша Україна”, СПУ) були змушені підтримати пропозиції щодо внесення змін до Конституції України в умовах гострої політичної кризи під час президентських виборів 2004 р.

Список основних опублікованих праць за темою дисертації:

1. Боротьба політичних сил за прийняття Конституції України 1996 р. // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – К., 2007. – № 1. – С. 147-153;

2. Проблеми взаємодії гілок влади в контексті конституційної реформи // Буковинський журнал. – Чернівці. – 2007. – Ч. 1. – С. 72-82;

3. Об’єктивні реалії змін до Конституції України 1996 року // Україна ХХ ст.: Культура, ідеологія, політика. Збірник статей. – К.: Інститут історії України НАН України, 2007. – Вип. 11. – С. 495-509.

4. Основні етапи конституційної реформи в Україні (1990-1996 роки) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Історія. – Вип. 91-93. – С. 75-78.

АНОТАЦІЯ

Адамович Н.М. „Суспільно-політичні чинники конституційного процесу в Україні (90-ті рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.)”. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2008.

Дисертацію присвячено комплексному дослідженню діяльності учасників конституційного процесу в Україні 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст., всебічному аналізу суспільно-політичних чинників, що впливали на хід розробки, обговорення, прийняття та внесення змін до Конституції України.

На основі широкої джерельної бази встановлено історичні передумови та закономірності прийняття нового Основного Закону, здійснено періодизацію конституційного процесу, досліджено причини зародження і поглиблення протиріч між представниками законодавчої та виконавчої гілок влади як одного з головних чинників новітнього конституційного процесу. Висвітлено позиції представників державних органів влади і політичних партій у вирішенні або поглибленні гострих суспільно-політичних проблем, які виникали в новітній українській державі в процесі прийняття і внесення змін до Конституції України, доведено їхній вплив на основні положення конституційних документів, що розроблялися упродовж 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст.

Ключові слова: конституційний процес, державотворення, незалежність, Україна, Конституція України, Верховна Рада України, Президент України, Конституційна комісія, Конституційний договір, конституційна реформа.

АННОТАЦИЯ

Адамович Н.Н. „Общественно-политические факторы конституционного процесса в Украине (90-е гг. ХХ в. – начало ХХІ в.)”. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – История Украины. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченка. – Киев, 2008.

Диссертация посвящена комплексному исследованию деятельности участников конституционного процесса в Украине 90-х гг. ХХ в. – начала ХХІ в., всестороннему анализу общественно-политических факторов, которые влияли на ход разработки, обсуждения, принятия и внесения изменений в Конституцию Украины.

На основе исторического анализа существующих научных разработок и широкой круга источников установлены исторические предпосылки и закономерности необходимости принятия нового Основного Закона, осуществлена периодизация новейшего конституционного процесса в Украине, охарактеризовано его содержание и направления, определенно ключевые события каждого этапа.

Исследовано общественно-политические факторы, которые сопровождали ход разработки, обсуждения, принятия и внесения изменений в Конституцию Украины на протяжении 90-х гг. ХХ в. – начала ХХІ в., обосновано их влияние на динамику конституционного процесса. Выяснены причины зарождения и углубления противоречий между представителями законодательной и исполнительной ветвей власти как одного из главных факторов конституционного процесса.

Доказано, что начало новейшему конституционному процессу в Украине положили в 1990 году народные депутаты-члены „Народной рады”, которые стремились добиться независимости украинского государства. После введения должности Президента Украины постепенно инициатива принятия новой Конституции перешла на сторону главы государства, который руководствовался целью перебрать на себя часть полномочий Верховной Рады Украины и Кабинета Министров Украины, выстроить собственную исполнительную вертикаль власти, непосредственно руководить правительством и закрепить достигнутые полномочия положениями новой Конституции Украины.

Аргументировано, что инициатива Президента Украины расширить властные полномочия с помощью норм Основного Закона вызвала последующее заострение противоречий между ветвями власти. Активно противодействовали начинаниям главы государства в Верховной Раде Украины народные депутаты – члены левых фракций.

Отражены позиции представителей государственных органов власти и политических партий в решении или углублении острых общественно-политических проблем, которые возникали в новейшем украинском государстве в процессе разработки, обсуждения и принятия Конституции Украины. Доказано их влияние на основные положения конституционных документов, которые разрабатывались в Украине на протяжении 90-х гг. ХХ в. – начала ХХІ в.

Обосновано, что с принятием 28 июня 1996 года новой Конституции Украины начался пятый этап новейшего конституционного процесса, главной задачей которого стало усовершенствование механизма разделения властных полномочий. Первые законопроекты о внесении изменений в Конституцию Украины инициировали в 1998-1999 годах народные депутаты Украины – члены КПУ. Очередная попытка главы государства расширить собственные права за счет парламента и выданный им указ „О провозглашении Всеукраинского референдума по народной инициативе” обусловили активизацию конституционной деятельности народных депутатов – членов депутатского большинства Верховной Рады Украины, направленную на внедрение парламентско-президентской формы правления.

Доказано, что принятый 8 декабря 2004 года Закон Украины „О внесении изменений в Конституцию Украины” хоть и превратил Украину из президентско-парламентской в парламентско-президентскую республику, не решил проблемных вопросов конституционной реформы, поскольку принимался народными депутатами Украины по настоянию главы государства в условиях острого политического кризиса, который возник в Украине во время проведения выборов Президента Украины 2004 года.

Ключевые слова: конституционный процесс, создание государства, независимость, Украина, Конституция Украины, Верховная Рада Украины, Президент Украины, Конституционная комиссия, Конституционный договор, конституционная реформа.

ANNOTATION

Adamovich N.N. „Social and political factors of constitutional process are in Ukraine (90th XX item is beginning of XXI item)”. – Manuscript.

The dissertation for a degree of candidate of historic sciences in specialty 07.00.01 – History of Ukraine. – National Taras Shevchenko University of Kiev. – Kiev, 2008.

Dissertation is devoted complex research of activity of participants of constitutional process in Ukraine 90th to the XX item – beginning of XXI item, comprehensive analysis of social and political factors, which influenced on motion of development, discussion, acceptance and making alterations in Constitution of Ukraine.

On the basis of a wide spring base historical pre-conditions and conformities to the law of passing a new Basic Act are set, a division into the periods of constitutional process is carried out, explored reasons of origin and deepening of contradictions between the representatives of legislative and executive branches of power as one of main factors of the newest constitutional process. Positions of representatives of public organs of power and political parties are reflected in a decision or deepening of sharp social and political problems which arose up in the newest Ukrainian state in the process of acceptance and making alterations in Constitution of Ukraine, their influence is proved on the substantive provisions of constitutional documents which was developed during 90th to the XX item – beginning of XXI item.

Key words: constitutional process, creation of the state, independence, Ukraine, Constitution of Ukraine, Supreme Soviet of Ukraine, President of Ukraine, Constitutional commission, Constitutional agreement, constitutional reform.

[1] Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці (Суспільно-політичний розвиток України у другій половині 80-х – першій половині 90-х рр.): Дис… д-ра іст. наук. – К., 1995; його ж. Історія України: В 3 т. – К., 2005. – Т. 3: Новітній час (1914-2004); його ж. Україна на межі тисячоліть (1991-2000 рр.). – К., 2000; його ж. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки ХХ ст.), – К., 2001 та ін.

[2] Литвин В. Конституційний процес. Основні положення Конституції України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Історія., 2001. – Вип. 52. – С. 32-45.

[3] Кульчицький С. Утвердження незалежної України: перше десятиліття // Український історичний журнал – 2001. – №4. – С. 3-41; його ж. Закономірності державотворчого процесу в незалежній Україні. – К., 2001.

[4] Слюсаренко А., Томенко М. Історія української Конституції. – К., 1997.

[5] Гарань О.В. Становлення та діяльність політичної опозиції в Україні у 1989-1991 рр.: Дис... д-ра іст. наук. – К., 1996; Назарчук О.М. Відродження та розвиток соціал-демократичного руху в Україні в 90-х рр. ХХ ст.: Дис... канд. іст. наук. – К., 2003; Терзі О.С. Питання організації державної влади впрограмних документах та діяльності сучасних політичних партій України (1989-1996 рр.).: Дис... канд. іст. наук. – Донецьк, 1997; Шановська О.А. Діяльність Народного Руху України з розробки національної програми та практичноговтілення її в процесі державотворення (1989-1996 рр.).: Дис... канд. іст. наук. – Одеса, 2003 та ін.

[6] Моргун В.А. Суспільно-політичні проблеми розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні: історичний аспект.: Дис... д-ра іст. наук. – Донецьк, 2003; Офіцинський Р.А. Державотворчий процес в Україні 1991-2004 років (на матеріалах періодики Заходу): Дис... д-ра іст. наук. – Ужгород, 2006 та ін.

[7] Дроботенко Н.А. Реорганізація та утворення державних органів влади в Україні (1990-2000): історичний аспект.: Дис... канд. іст. наук. – К., 2002; Пекарчук В.М. Законодавчо-розпорядчі інституції України в контексті трансформації соціуму (90-ті роки ХХ – початок ХХІ століття).: Дис... канд. іст. наук. – Луганськ, 2005; Чмихова В.І. Діяльність Верховної Ради України в умовах незалежності (березень 1990 – січень 2000 рр.).: Дис... канд. іст. наук. – Львів, 2001 та ін.

[8] Авсєєвич В.П. Верховна Рада у конституційному процесі в Україні. 1990-1996 рр.: Дис... канд. іст. наук. – Запоріжжя, 2002.

[9] Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К., 1996 та ін.

[10] Головатий С. Конституція України 1996 року в системі європейського конституціалізму // Право України. – 1997. – № 8. – С. 28; Юзьков Л. Основні положення проекту нової Конституції України // Розбудова держави. – 1992. – № 5. – С. 36-39; Заєць А. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К., 1999 та ін.

[11] Медведчук В. Проекти Конституції України: досвід порівняльного аналізу // Право України. – 1995. – № 4. – С.4-5; Стецюк П. Основи теорії конституції та конституціалізму. – Львів, 2004 та ін.

[12] Веніславський Ф. Роль Президента України в механізмі забезпечення взаємодії законодавчої і виконавчої гілок влади // Нова політика. – 1998. – № 1. – С. 7-11; Мальований М., Наливайко Л. Конституційний процес в історії України // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – 2004. – Вип. 4. – С. 23-29 та ін.

[13] Кравчук Л. Маємо те, що маємо: Спогади і роздуми. – К., 2002; Кучма Л. Вірю в український народ. – К., – 2000; Мороз О. Слово про Конституцію // Грані. – 2000. – випуск 20; Плющ I. Хто ми і куди йдемо? – К., 1993; Литвин В. Вимір історією. Інтерв’ю. Виступи. Статті. – К., 2002 та ін.

[14] Бандурка О. Особливості конституційного процесу в Україні // Конституція України – основа модернізації держави і суспільства: Матеріали наукової конференції, 21-22 червня 2001 р. – Харків, 2001. – С. 95-99; Гетьман В. Як приймалась Конституція України: Нотатки учасника розробки Основного Закону України. – К., 1996 та ін.

[15] Васильєв Г. Конституційний аспект політичної реформи // Голос України. – 2003. – 28 березня. – С. 2; Корнєєв А. Конституційний процес в Україні: від зародження до прийняття Конституції // Верховна Рада України дванадцятого скликання 1990-1994 роки. – К., 1998. – С. 37-46; Кудряшов С., Одарич С., Оробець Ю., Томенко М. Хто і як ухвалював Конституцію України: Експертна оцінка 6 липня 1996 року. – К., – 1996; Крючков Г., Ніколаєнко С., Томенко М., Осташ І., Танюк Л. Керівники комітетів Верховної Ради України про першочергові наміри і плани законотворення: Український парламентаризм // Віче. – 2002. – № 8. – С. 3-9 та ін.

[16] Верховна Рада України: Інформаційний довідник., – К., 1998; К., 2002; К., 2006 та ін.

[17] Про хід конституційного процесу в Україні: Заява Всеукраїнської конференції КПУ // Комуніст. – 1996. – № 18-19. – С. 2; Костицький В. Нова Конституція України в баченні Християнсько-демократичної партії України // Право України. – 1995. – № 11. – С. 9-2 та ін.

[18] Державно-правова реформа в Україні: Матеріали науково-практичної конференції. – К., 1997; Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність: Матеріалинауково-практичної конференції, 22-23 листопада 1996 року. – К., 1997 та ін.

[19] Литвин В. Україна: хроніка поступу (1991-2001). – К., 2001.