Контрольна робота на тему:
Соціальне походження промислової буржуазії України в
XIX
ст.
До підприємницької діяльності у першій половині XIXст. залучалися активніше ті стани, що були значно краще забезпечені коштами — поміщики та купці.
Цим двом соціальним групам і надалі вдавалося зберігати домінуючі позиції у промисловості. Таку високу питому вагу поміщиків серед організаторів промислових підприємств вдало пояснював тогочасний відомий статистик Журавськкй, «Поміщики, — зазначав вів, — переважно виробники: вони володіють головною і найважливішою сумою приватного майна — землею, а значить, чималою частиною матеріалів фабричного виробництва. За допомогою позик у кредитових установах вони завжди можуть мати у своєму розпорядженні величезні капітали для початкової організації закладів, та й організувати ті заклади легше їм через те, що вони використовують власні матеріали і робітників» .
Наявність коштів, нагромаджених за рахунок нееквівалентної торгівлі, також допомагала купцям в організації виробництва, хоча їм деякою мірою перешкоджала відсутність у першій половині XIX ст. вільних робочих рук. Однак, незважаючи на це, купецтво вже в той час значно активізувало свою промислову діяльність. За розрахунками дослідника соціально-економічних процесів на Україні переломної доби М. Бровера, який вважав усі міські фабрики і заводи купецькими через те, що поміщицькі,
підприємства зосереджувалися переважно в маєтках, так представив динаміку розвитку купецького підприємництва: 1838 р. — 607 закладів, 1840 р. — 707, 1847 р. — 752, 1861 р. — 1575.
Отже, купецький капітал дедалі настійніше заявляв про себе у промисловості. Вже на час селянської реформи 1861 р. він посів домінуюче становище. На 1861 — 1862 рр. купецькому капіталу належало 72 % промислових підприємств різного типу. Майже у повному розпорядженні купецтва знаходилися швацькі, ливарні, салотопні підприємства, тим часом як цукроваріння монополізували поміщики. Географічно, поміщицьке підприємство переважало у Київській та Харківській губерніях а купецьке — у Херсонській. За умов і Засилля цих двох соціальних станів у промисловості лише поодиноким - представникам соціальних низів — селянам — вдавалося пробитися до лав більш-менш значних промисловців.
До таких, зокрема, належали родини Симиренків і Яхненхів, котрі започаткували бурхливу промислову кар'єру ще за кріпосницької доби. Розпочавши свою діяльність як дрібні торгівці, вони викупилися з кріпосної неволі і заснували в 1815 р. торговий дім, який вже на зламі двох епох був відомий не лише в імперії айв Європі Нагромадивши кошти на торгових ;
операціях, вони у 40-і рр. першими у Російській імперії заснували парове цукрове виробництво на Ташлицькому та Городищенському цукрових заводах, за останнім словом техніки побудували Городищенський машино- і будівний завод і ціле робітниче містечко з недільною школою, парафіяльним міським та технічним училищами, бібліотекою, театром, лікарнею та церквою . На жаль, промисловий злет фірми був припинений її крахом на початку 80-х рр. XIXст.
Бурхливий розвиток фабрично-заводської промисловості у лореформену добу викликав зростання нових соціальних сил і посилення їх ролі у громадському та економічному житті суспільства. Інтенсивне індустріальне будівництво яке розгорнулося, починаючи з 60-х рр. XIXст., привело до того, що промислова буржуазія перетворилася у впливову частину класу капіталістів, котра специфічно була пов'язана з передовим у технічному відношенні господарством, а тому виступала носієм технічного прогресу. Потребуючи дедалі більше освічених кадрів, вона вільно чи невільно сприяла розвиткові як загальної так і спеціальної освіти. Вміло пристосовуючись до кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків, промислова буржуазія удосконалювала виробництво, впливала на політику уряду, підштовхуючи його і далі по шляху реформування економіки.
У період поглибленого розвитку ринкових відносин, що відбувався у 2-й половині XIX ст. змінювалися шляхи, форми та інтенсивність становлення буржуазії взагалі і промислової зокрема. На цей процес певним чином, упливало і лореформеяне законодавство, яке стимулювало залучення до підприємництва демократичних низів. У 60-і рр. було ліквідовано обмеження у торгово-промисловій сфері для селян і міщан. Селянські свідоцтва 4-х розрядів скасовувалися. На селян поширювалися загальні юридичні права, формально протягом перших пореформенних років усувалися всі станові обмеження у підприємництві. Підприємцем міг стати будь-хто, кому під силу було придбати свідоцтво на право торгівлі чи промислу. Одночасно певним категоріям промисловців надавався цілий ряд пільг. Так, від промислових зборів звільнялися дворянські підприємства в маєтках та селянські за иісцем-пропнскн власника, якщо в кожному з них працювало не більше ,, 13 робітників. Не оподатковувалися млинарі, олійниці, цегельні, лісопильні і тому подібні заклади, розташовані за межами міст. Усе це, з одного боку, сприяло ширшій участі у промисловому будівництві менш заможних прошарків суспільства, а з іншого, — підтримувало дворянське підприємництво, що, як ми відзначали, вже на час реформи почало поступатися місцем купецькому.
Всі ці зміни були зафіксовані у положенні від 8 січня 1863 р. «Про мито за право торгівлі та інших видів промислів» . Юридично ним визнавалися за всіма станами рівні права в галузі підприємницької діяльності Це положення залишалося незмінний аж до 80-х років, коли зміцнення ринкових засад викликало нові підходи в оподаткуванні підприємців .
В той час, як створювалися умови для торгово-промислової діяльності суспільних груп, що до того зазнавали обмежень, поміщики позбавлялися пільг, які вони мали у феодальному суспільстві Внаслідок реформ, і головним чином селянської 1861 р, дворянство зазнало відчутних матеріальних втрат, лишившись раптово ряду привілеїв. Насамперед воно втратило дармову робочу силу, на якій, по суті трималося їхнє господарства Як зазначалося на з'їздах сільських господарів, поміщики після реформи зіткнулися з труднощами економічного характеру: бракувало оборотних коштів, припинялися позики з опікунських рад під заставу маєтків, не існувало законів, які б регулювали і забезпечували умови найняття робочої сили, селяни, що викупились, не бажали працювати за наймом, навіть на прийнятних умовах; крім того, залізничне будівництво, що активно розгорталося, відтягувало найбільш кваліфікованих робітників від поміщицьких підприємств, зростали ціни на робочі руки . Все це зумовлювало кризу поміщицького господарства, складовою частиною якого були промислові підприємства.
До того ж, на початку 60-х рр. було скасовано монополію поміщиків ] у галузі винокуріння. Щоправда, за феодалізму на Україні ґуральництвом" займалися й козаки, військові обивателі та однодвірці Після реформи права на цей рід діяльності, надавалися всім тим, хто придбав відповідне свідоцтво. Тому в цю, фактично, суто дворянську галузь промисловості почали проникати капітали інших суспільних верств. Поміщики, не витримуючи конкуренції з боку технічно більш прогресивних підприємств купців, поступово витіснялися з таких традиційно належних їм галузей, як винокурна, цукрова, мукомельна, салотопна, сукняна тощо. Навіть проведений у 1890 р. в інтересах поміщиків закон про винокуріння, згідно з яким переваги надавалися дрібним підприємствам, що знаходилися у сільській , місцевості, тобто переважно в руках поміщиків, юридично мав загальноста-новий характер. Фактично знищувалася дворянська монополія на землю. Обмеження, що існували у першій половині XIXст. при купівлі-продажу землі для податних станів, у пореформенний період було ліквідовано (однак за власниками землі зберігалося право на ЇЇ надра).
Отже, буржуазні реформи надавали всім станам суспільства однакові права. Працелюбність, енергія, бережливість, притаманні багатьом представникам соціальних низів — селянам, купцям, міщанам, допомагали їм успішно займатися підприємницькою діяльністю. Однак такі можливості були не в усіх. Дух грюндерства, що панував у суспільстві нерідко спонукав підприємців до нечесних шляхів наживи, відвертого шахрайства. Дуже точну характеристику цього періоду подав перший дослідник буржуазії П. Берлін: «На кінець 60-х років і на початку 70-х особливо яскраво розгоряється промислово-банківська вакханалія. Не тільки купці і промисловці, а й столбові дворяни беруть якнайширшу і жадібну участь у нашвнд-коруч організованих справах. Жадоба нажити капітали на промислових затіях, на залізничних концесіях, на підрядах і поставках охоплює добросердих вчорашніх поміщиків, що здатні були лише проживати гроші» . Захоплюючою атмосферою збагачення перейнялися й зовсім інертні в минулому і, здавалося б, не дуже придатні до підприємницької діяльності науковці, адвокати, лікарі, інженери.
Тодішній міністр шляхів сполучення граф Бобринський у своїй доповідній записці царю зазначав: «Система посередництва між урядом і акціонерами, посередництва, яке не потребує ні капіталів, ні знань, ні кредитів, має своїм наслідком те, шо кожна більш-менш зацікавлена особа, яка прагне особистої наживи і ледве знайома з ходом справ у міністерстві чи . у вищих установах, здобуває не тільки можливість, але й право бути за словником акціонерного залізничного товариства» . Щоб якось залучити -до залізничного будівництва більше рядових капіталістів та припинити слекуляції навколо нього, уряд запровадив у 1874 р. нові умови акціонування. Ефект від цього заходу був незначний . Великі ділки, добре опанувавши ситуацію, зуміли скупити більшу частину акцій, не гребуючи навіть послугами підставних осіб.
Крім залізничного будівництва, Іншим потужним джерелом нагромадження капіталів, що знаходилося в руках поміщиків, стала викупна операція. Український дослідник капіталістичного села М. Н. Лещенко зазначав, що загальна сума викупної позики по Україні становила понад ; 490 млн. крб. Крім того, поміщики мали отримати безпосередньо від селян і ще 13 млн. крб. так званих додаткових платежів . Зокрема, колишні ї поміщицькі селяни України, які здійснювали викупні операції на підставі указу 1861 р. протягом 1861 — 1874 рр. сплатили поміщикам 79641628 крб., а за викупними актами згідно з указом 1863 р. — 160045769 крб . Безумовно, певна частина цих величезних коштів була використана дворянством для перебудови своїх господарств на засадах капіталістичної економіки, для заснування нових і розширення вже існуючих промислових закладів. При бажанні поміщики могли кредитуватися на пільгових умовах у державному та дворянському банках.
Натомість спостерігався величезний відтік капіталів із селянських господарств як за викуп землі так і у вигляді різних податків. Все це лягало важким тягарем на плечі селян і стримувало розвиток приватної підприємницької ініціативи. Адже за розрахунками професора Янсона, який досліджував матеріальний стан селян після реформи, платежі колишніх кріпаків трипільної смуги лрн середньому наділі перевищували прибутковість землі від 24 до 124 %.
У зв'язку з цим він висловлював думку, як на перший погляд зовсім парадоксальну, про те, що, мабуть, усім поміщицьким селянам жилося легше за кріпацтва .
Щоб якось звести кінці з кінцями, селяни наймалися на роботу та розвивали кустарні промисли. Однак навіть для цього потрібні були первісні капітали, яких вони не мали. Не було можливості селянину також вільно кредитуватися. Кореспонденти комісії по вивченню кустарних промислів по Чернігівській губернії відзначали, що «стан кредиту серед кустарів надзвичайно жалюгідний, в грошах вони відчувають скруту, а дістати їх і кредитуватися вірним способом не мають змоги» . Громадські й кредитні заклади були неспроможні задовольнити попит кустарів, а міські банки не давали їм кредитів. Послугами міських банків, як зазначалося в матеріалах комісії Чернігівської губернії, могли користуватися лише найбільш заможні власники шкіряних заводів, а дрібні господарі мали звертатися до євреів-лихварів, оплачуючи їм за позички величезні проценти '. Відсталі архаїчні форми кредитування розорювали дрібних кустарів, виживали лише міцніші та спритніші.
Напружені економічні змагання, хронічна нестача коштів покликали до життя у другій половині XIXст. нові організаційні форми. «Підприємства, набуваючи великих розмірів, дедалі частіше ставали не приватною справою, а колективною безособовою», — зазначає сучасний дослідник П Г. Риндзюнський . На зміну одноосібному йшов колективний капітал. Навіть цукрозаводчики, які ше донедавна за невеликі кошти могли обладнати завод, змушені були шукати собі партнерів по виробництву, оскільки підприємства з передовою технікою і технологією вже вимагали значних затрат.«Селянська реформа змусила заводчиків звернути увагу на надзвичайні потреби виробництва й сліди цього вже помітні Невеличкі так звані сільськогосподарські заводи поступилися місцем перед чималими заводами, спорудженими за паровою чи вогневою системою з комерційною метою» . Тим більше не під силу одноосібнику було будівництво металургійних, машинобудівних, суднобудівних заводів та великих шахт і рудників. Саме в цих найбільш розвинутих і економічно важливих галузях України акціонерний капітал, до того ж іноземний, здобув переконливу перемогу.
Незважаючи на це, одноосібний капітал, який залучав до своїх лав нові покоління людей та нові суспільні прошарки, зберігав ще досить вагоме місце у промисловому виробництві України протягом другої половини XIX ст. Свідченням тому є джерела, які ми маємо у своєму розпорядженні Вони дають можливість визначити станове походження переважної частини власників одноосібних підприємств фабрично-заводського типу. Так, найбільш повним і таким, що охоплює дані на кінець XIXст., є «Список фабрик и заводів Європейської Росії» (під ред. В. Є. Варзара). Щоправда, і це видання не с бездоганним, бо його укладачі інколи уникали вказувати соціальну належність того чи іншого підприємця. Крім того, цей і подібні йому довідники не включали даних про підприємства, що підпорядковувалися гірничому наглядові
Таким чином, згідно із «Списком»» на зламі двох століть потяг до промислового підприємництва на Україні виявили 2422 осіб (Табл. 1). Враховувалися власники підприємств фабрично-заводського типу, в яких працювало не менше 15 робітників, або які були оснащені механічним двигуном, або мали річне виробництво від 2 тис крб. Серед власників налічувалося 856 купців (35,4 %), 589 — дворян (243 %), в тому числі й титулована знать, чиновники різних рангів, військові землевласники, 263 міщан (10,9 %\ 63 селян (2,6 %\
64 (2,6 %) — лікарі юристи, інженери, о>армацев-ти, вчителі служителі культу. Отже, на підприємницькому обрії разом з традиційними станами з'явилася зовсім нова група підприємців з інтелігентської верстви. Крім того, у списку зазначено 98 іноземних підданих і.4,0 %) і
489 осіб, соціальний стан яких не визначено . Якщо порівняти ці дані з тими, що наводилися у «Списку» 1832 р, впадає в око надзвичайно зросла активність купецького підприємництва. Захопивши напередодні реформи 1861 р. лідерство у промисловості воно утримувало його протягом усього XIXст. Дворянський клас, як ми вже зазначали, змушений був поступитися, попри певні пріоритети І можливості які він мав, більш енергійний, здібній, підприємливій масі купецтва. Досить відчутних втрат зазнали і міщани, питома вага яких у великій промисловості знизилася більше ніж удвічі Натомість зріс відсоток власників закладів фабрично-заводського типу із селян. Незважаючи на несприятливі обставини, що складалися внаслідок здирницької викупної операції, селянство теж продемонструвало невтримний потяг до промислового будівництва, хоча його питома вага і не була значною серед промислового загалу.
Безумовно, відсоток селян-промисловців, так само як і міщан, міг бути вищим, якби частина їх, розбагатівши, автоматично не переходила до стану купецтва. В цей час межа між хупцями, селянами та міщанами, які займалися торгово-промисловою діяльністю, визначалась не стільки традицій належністю до певного стану, скільки заможністю. Розмивання станових рамок набуло закономірності за доби ринкових відносин.
Нерідко до купецького стану приписувались І дворяни. Так, відомий промнсловець-цукрозаводчнк граф Бобринський вважався впливовим московським купцем. Так само і до дворянства підприємницький вітер заносна вихідців із суспільних низів. «Ми бачимо цукрозаводчиків, які потрапили у дворянство із селян, — писав один з харківських поміщиків. — Ми знали їх батьків і дідів, які були землеробами і пастухами, а тепер їх діти вже потомственні дворяни» . Це, зокрема, стосувалося таких лідерів національної буржуазії, як Терещенки та Харитоненки.
Діяльність промисловців, як свідчить «Список», найбільшої активності набула в 80 — 90-ті роки, тобто під час аграрної кризи. Саме в цей час виникла переважна більшість промислових закладів. Так, з 2217 підприємств, зафіксованих у джерелі, 1458 (65,76 %) засновано якраз в останні десятиріччя XIXсгц452 (2038 %>
— у 60 — 70-ті роки і 307 0334 %) — у дореформений час . Отже, найбільш плодотворними для промислової діяльності стали останні два десятиріччя століття. Якраз на ці роки припадає завершення індустріалізації країни, становлення в основних рисах П промислового комплексу.
Аналіз «Списка» свідчить, що одноосібне підприємництво розподілялося по галузях промисловості таким чином: найбільш компактна група буржуазії зосередила свою діяльність у харчовій промисловості. Причому, всі соціальні прошарки демонстрували завидну енергію саме в цій групі виробництва. Більше половини промисловців (1217 осіб) вкладали свої кошти V цукрову, мукомельну, винокурну, тютюнову, пивоварну, олійницьку галузь промисловості, тобто займалися переробкою сільськогосподарської продукції. Якщо додати сюди ше 205 осіб, комерційні інтереси яких були пов'язані з обробкою волокнистих рослин та продуктів тваринництва, то стане зрозумілим тісний зв'язок підприємців-заводчиків саме із сільським господарством і великим землеволодінням. Адже найбільш численними власниками підприємств по переробці землеробської та тваринницької продукції були поміщики і купці Перші зосередилися виключно в згаданих групах виробництв. З 589 поміщиків-промисловців у переробній галузі було зайнято 476, або 80,8 %.
Слідом за ними йшли купці — 57,7 % (494 чолД які, маючи достатньо коштів, скуповували поміщицькі та селянські землі і фактично також ставали землевласниками. Так, протягом 1863 — 1882 рр. на Україні купці залучили для свого розширеного комерційного підприємництва 1812,6 тис дес. землі . До групи промисловців, зайнятих переробкою сільськогосподарської сировини, входило 41,4 % (109 чол.) міщан та 61,9 % селян. Отже, переважна більшість підприємців володіла закладами сільськогосподарського профілю. Звичайно, їх число могло бути значно більшим, адже практично майже у кожному селі працювали крупорушки, млини, винокурні Вони не увійшли до згаданого списку через те, що були дуже дрібними і розрахованими лише на задоволення потреб мешканців села. Наприклад, у 1887 р. лише винокурних підприємств на Україні налічувалося близько 8 тис Звісно, що в ході концентрації виробництва їх кількість скорочувалася і в 1907 р. вже зафіксовано лише 569 - винокурень.
Якщо землевласники-поміщики виявляли інтерес виключно до промислової переробки сільгосппродукції, купці разом з цим енергійно розвивали галузі пов'язані з обробкою деревини, металів та виготовленням мінеральних речовин. Цими видами промисловості займалося більше третини купців, тобто 336 (39,6 %) з 856 осіб.
Помірну схильність до цих галузей проявляли поміщики, за винятком цегельного, кахляного виробництва (47 осіб), обробки металів і машинобудування (22 особи). Питома вага міщан у обробній промисловості становила трохи більше 54 %
(143 особи). Участь селян та інтелігенції тут була незначною, хоча третина останньої категорії підприємців займалася розвитком виробництва групи VIII. Як бачимо, матеріали «Списка демонструють тісний зв'язок одноосібного промислового підприємництва української буржуазії із сітьським господарством і обробною промисловістю, яка також була пов'язана переважно з землею, її надрами
Як вже зазначалося вище, «Список» не містив даних щодо гірничозаводської промисловості, яка на Україні набула бурхливого розвитку, а її організатори перетворилися в одну з найбільш впливових груп буржуазії У вітчизняній історіографії цей прошарок підприємців грунтовно дослідив український історик В. В. Крутиков . За його даними, абсолютну перевагу у вуглевидобутку на початку 70-х років мали поміщики. Вони провадили розробку вугілля на власних землях, що ставило їх у більш вигідне становище порівняно з іншими групами підприємців, які змушені були орендувати чи купувати землі
Одночасно з поміщиками вугільну промисловість розвивали селяни (переважно колективно), козаки. У 60-ті роки свою увагу на вугільну промисловість звернули І купці Так, купець Іванов взяв в оренду у князя Лівена вугільні розробки біля с Олександрівка Бахмутського повіту. Аналогічний контракт на розвідку землі уклав із селянами с. Бешів також Афроїм Шкатьников . Проте це були лише перші кроки купецького капіталу в цій галузі
Більш потужний приплив купецьких кошті відбувся у 70-ті роки. Вже на І з'їзді гірничопромисловців разом з поміщиками засідали купці А. Рейці К. Нейшильд, І Уманський, С Поляков, а згодом до них долучилися І. Прохоров, Е Максимов, Шушпанов. Проте відсутність технічних знань,' достатньої фінансової підтримки, обмеження, що існували в купівлі та оренді земель, негативно позначилися на купецькому підприємництві'
Разом з тим загострювалася конкурентна боротьба між промисловцями. Наприклад, у 1880 р. купцеві 2-І гільдії Іванову довелося вести напружену боротьбу за право на оренду шахти Дагмара, що в Лисичанську, з купцем Єстеровичем та інженером Виноградовим. Можливість заплатити більшу орендну плату, ніж його конкуренти, стала останнім аргументом у цій битві на користь Іванова, Інженер Виноградов тим часом перехопив право на оренду іншої шахти — «Капітальної» . За таких умов пробитися до ешелону великих промисловців вдавалося купцям із значними капіталами. Загалом про соціальний склад вуглепромисловців І ті зміни, яких він зазнав протягом другої половини XIXст,, свідчить таблиця № 2, і землеробством зокрема.
|
