Проголошення УНР.
ПЛАН
Вступ................................................................................................................ 3
Розділ 1. Становлення української державності у 20 ст............................... 5
1.1 Українська національна революція....................................................... 5
1.2 Проголошення Центральною Радою Універсалів................................ 7
1.3 Гетьманат П.Скоропадського.............................................................. 10
Розділ 2. УНР часів Директорії та Радянська Україна................................ 12
2.1 Встановлення влади Директорії.......................................................... 12
2.2 Зусилля Директорії по удержанню влади.......................................... 17
2.3 Створення Радянської України........................................................... 20
Розділ 3. Українська держава в діях та поглядах засновників УНР.......... 24
Висновок........................................................................................................ 29
Список використаної літератури.................................................................. 31
Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників відбулася завершальна сцена в існуванні Російської імперії. 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, Державна дума стала в опозицію до уряду. 27 лютого самодержавство впало, влада зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної Думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.
Революція перемогла. Активну участь у петроградських подіях взяли українські вояки, які стали на бік Державної Думи. На початку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію "на завоювання власних національно-політичних прав", наповнити її "свідомістю власних національних інтересів".
Досить своєрідною є та особливість Лютневої революції, що коли в столиці імперії поширювались політичні пристрасті, решта території і населення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувалося України. Перша інформація про революційні події в Петрограді почала надходити в Україну 28 лютого.
З цього моменту можна починати відлік короткочасній історії української революції (так називають її сучасні історики); спроби відтворити незалежну Україну після багатьох століть поневолення. Саме цей період невпевненості Тимчасового уряду, нестабільності соціальної та політичної ситуації був найсприятливішим для відновлення української державності. Тому цілком закономірним став і наступний розвиток подій. Українська інтелігенція зі своїми ідеями незалежності, що перебували у стані формування та усвідомлення, доклала усіх зусиль для організації майбутнього незалежного українського суспільства за принципами, що були притаманні саме народу України.
Спробуємо розглянути основні етапи цієї революції, причини та наслідки поразки руху за незалежність української держави.
Курсова робота складається із трьох розділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.
23 лютого 1917 р. в Петрограді (столицю імперії м. Санкт-Петербург було перейменовано після російсько-німецької війни 1914 р.) вибухнула революція. Десятки тисяч солдатів місцевого гарнізону приєдналися до робітників на третій день повстання. Ввечері 27 лютого було сформовано два управлінські органи, які потім відігравали провідну роль у розвитку подій: Петроградська рада робочих та солдатських депутатів та Тимчасовий комітет Державної думи (Парламенту). 2 березня цар Микола ІІ зрікся престолу і Думським комітетом, у згоді з Петроградською радою, було сформовано новий керівний орган: Тимчасовий уряд, що повинен був підготувати демократичні вибори до Установчих зборів, головною метою яких мало стати визначення форми державного устрою та прийняття конституції.
Представники влади в регіонах звернулися до громадських організацій, в яких керівні посади займали представники промислово-торговельних кіл та адміністративної бюрократії. Більшість з них належали до конституційних демократів (кадетів). 4 березня в Києві було створено Об’єднану раду громадських організацій. Виконавча влада була передана комісарам Тимчасового уряду. До того вона належала губернаторами та повітовим поліцейським офіцерам. Голови регіональних та окружних адміністрацій стали такими комісарами. В волостях замість призначених посадових осіб почали діяти виборні комітети.
Товариство українських поступовців (організоване М.Грушевським, В.Єфремовим та Е.Чикаленком в 1908 р. як міжпартійний політичний блок), вийшовши з підпілля, використало рекомендації Тимчасового уряду для створення регіональних рад для формування Всеукраїнської ради. Також 4 березня в Києві, одночасно з Об’єднаною радою громадських організацій, було створено Центральну Раду. Цей представницький демократичний орган виник на хвилі революційних подій для того, щоб очолити національно-визвольний рух в усіх українських землях. До Ради увійшли представники Товариства українських поступовців, православної церкви, прогресивних українських соціал-демократів та голови культурно-просвітніх, військових, студентських та наукових організацій, спілок та утворень. М.Грушевський, визнаний лідер українського визвольного руху, знаходився у вигнанні, коли його було обрано Головою Центральної Ради.
Одразу після скинення монархії в українських промислових центрах почалося створення робочих рад, а в гарнізонах та на фронті – солдатських рад. Робочі ради були сформовані в Харкові, Катеринославі та Кременчуці. Ради були непартійними організаціями, які не мали історичних аналогів. Вперше вони виникли під час революції 1905-1907 рр., а потім – в 1917 р. як свідчення недовіри робітників до будь-яких державних інститутів. Заклик до експропріації засобів виробництва був найпопулярнішою ідеєю серед членів цих рад. В середині 1917 р. в 9 українських областях було створено 252 ради, в тому числі 180 – в Донбасі.
Соціалістичні партії соціал-революціонерів (СРів) та соціал-демократів (меншовиків), які мали вплив на робочі та солдатські ради протягом перших місяців революції, прагнули створення демократичної парламентської республіки. Вони не мали наміру брати під контроль ради або державні органи і саме тому підтримували законний Тимчасовий уряд. Представники іншої течії соціал-демократів – більшовики (після того, як їх лідер В.Ленін повернувся з еміграції в квітні 1917 р.), додали до своїх закликів девіз „вся влада радам”. Таким чином, більшовики перешкоджали демократичному розвитку революційних процесів. Отримання контролю за радами та проголошення Радянської Республіки означало встановлення політичної диктатури партії більшовиків. Проголошення націоналізації засобів виробництва в реальності стало еквівалентом встановлення їх диктатури в економіці.
Кількість більшовиків в українських областях швидко зросла з 2 тисяч перед революцією до 10 тисяч станом на кінець квітня 1917 р. Навіть в якості меншості серед членів рад, вони почали організовувати армію для участі в громадянській війні, початок якої вони передбачали. Більшовики організовували робітничі та Червоні загони, міліцію. Опір рад під контролем меншовиків та СРів та протидія місцевих органів влади Тимчасового уряду певним чином обмежували розмах цих подій. Однак Червоні загони були все-таки організовані в Києві, Харкові, Катеринославі та Одесі.
В той же час національна революція не припинялася. Перші заяви Центральної Ради та її національна програма носили здебільшого культурний характер. М.Грушевський, який повернувся із заслання, висунув тезу щодо створення національної територіальної автономії України.
Протягом двох місяців революції в Україні відбувалося інтенсивне створення політичних партій. На основі Товариства українських поступовців було створено Партію соціалістів-федералістів. Ця партія мала великий вплив на Центральну Раду, хоча була не надто численною. Також була створена Українська партія соціалістів-революціонерів, яка стала однією з найбільших серед національних партій. На середину 1917 р. вона налічувала 75 тисяч членів. Однак кількість членів проросійської партії СРів була в українських областях незрівнянно більшою. Партія Українських соціал-демократів, очолена В.Винниченком та С.Петлюрою, також за своєю чисельністю поступалася проросійській партії меншовиків. На середину 1917 р. в ній було приблизно 5 тисяч членів, в той час як кількість меншовиків становила понад 50 тис.
10 червня 1917 р. Центральна Рада проголосила Перший Універсал в Києві на конгресі делегатів українських підрозділів царської армії. Він проголошував право українського народу на самоврядування за допомогою Українських установчих зборів, скликаних на демократичних засадах. Кілька днів потому на закритому засіданні Центральної Ради було створено орган виконавчої влади – Генеральний секретаріат, на чолі якого став В.Винниченко.
Тимчасовий уряд мав визнати Центральну Раду державним органом. Після такого успіху Рада прийняла ІІ Універсал, в якому повідомляла про створення Генерального Секретаріату та розвиток законодавчого закріплення української автономії.
Посилення соціально-економічної кризи продовжувало підривати матеріальні умови пролетаризованих мас. За таких умов, екстремістські заклики ленінської течії проросійської партії соціал-демократів ставали дедалі популярнішими. Кількість більшовиків в Україні сягнула 33 тисяч чол. Своєю численністю партія Леніна все-таки поступалася меншовикам, а також російським та українським СРам, проте вона вирізнялася своєю дисципліною та агресивністю. Починаючи з другого року, більшовики та їх прибічники стали переважати в радах робітничих та солдатських депутатів. 8 вересня Київська рада робітничих депутатів вперше визнала більшовицьку революцію.
З огляду на небезпеку лівого екстремізму, партія кадетів почала схилятися до ліквідації національної кризи, перш ніж застосовувати силу. За згоди кадетів, правлячий прошарок армійських генералів, очолюваний генералом Л.Корніловим, верховним головнокомандуючим, зробила спробу скинути Тимчасовий Уряд. Однак заколот було розкрито.
Більшовики відігравали в цьому головну роль. Їх вплив зріс, особливо в південних та східних областях України, в той час як Тимчасовий Уряд, врятований більшовиками, поступово втрачав підтримку народу, оскільки не завершив здійснення реформ.
25 жовтня 1917 р. більшовики скинули Тимчасовий Уряд та на Другому всеросійському конгресі рад в Петрограді створили свій власний уряд – Раду народних комісарів (Раднарком), яку очолив В.Ленін. Жовтневий переворот створив нову політичну ситуацію, на яку Центральна Рада мала негайно відреагувати. Вона видала ІІІ Універсал, в якому проголосила створення Української Народної Республіки.
Під впливом наступу російських військ, контрольованих Раднаркомом, керівники Центральної Ради швидко втратили ілюзії щодо можливості перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Головною метою стало відділення від більшовицької диктатури. Вночі 12 січня 1918 р. М.Грушевський видав IV Універсал Центральної Ради, який проголосив незалежність УНР.
27 січня 1918 р. в Брест-Литовську було підписано першу мирну угоду у світовій війні між УНР та чотирма державами німецького блоку. За день до підписання угоди радянська армія увійшла до Києва та Центральна Рада мала визнати, що потребує іноземної військової допомоги. 18 лютого німецькі та австро-угорські війська почали окупацію України. Відповідно до умов мирного договору, підписаного 3 березня між Росією та Центральними державами, Раднарком обіцяв визнати незалежність УНР та почав мирні переговори.
Проголошення Української Народної Республіки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст. Однак, з погляду сьогодення, текст 3-го Універсалу не може не викликати критичних зауважень. Проголошуючи створення Української Народної Республіки з метою захисту українського народу від петроградських заколотників, Центральна Рада водночас прагнула "дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров'я, силу і нову будучність". Таким чином, зваливши на свої плечі основний тягар перетворення Росії на федеративну республіку, УЦР добровільно зобов'язувалася "силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів". Це, можливо, і було найбільшою помилкою ЦР: неможливо будувати власну незалежність, спираючись на "старшого брата", що керується поглядами здебільш імперськими, ніж унітарними.
У листопаді 1917 р. Центральна Рада діяла, керуючись власною ідеологією. Навіть 3-й Універсал дався їй не просто. До цього акту її підштовхнули зовнішні чинники події у Петрограді та захоплення влади більшовиками. Не вірячи в можливість їхньої остаточної перемоги, УЦР зробила ставку на федеративну Росію. У листопаді в "Народній волі" М.Грушевський закликав рятувати Російську федерацію. Далі ми побачимо, як багато енергії і часу Центральна Рада витратила, намагаючись витворити демократичну, федеративну Росію. Але її спроби виявилися марними. Більше того, вона вступила в конфлікт з більшовиками, змарнувавши час, необхідний для консолідації українських сил.
Присутність окупаційних військ сприяла виникненню на Україні нової революційної ситуації. Посилилась діяльність соціальних груп, які вимагали поваги до приватної власності та ліквідації хаосу та анархізму. Колишній царист, генерал П.Скоропадський використав ці настрої для приходу до влади, коли його було проголошено Гетьманом Української Держави, яка замінила УНР. До скликання парламенту в його руках були зосереджені всі державні повноваження.
П.Скоропадський запросив до участі в уряді авторитарні постаті, які намагалися працювати конструктивно. Однак окупаційні війська дозволяли йому діяти незалежно лише в національно-культурній сфері. Зацікавлена в отриманні від України максимально можливої кількості продовольства та сировини, військова адміністрація держав-окупантів поступово почала втручатися у справи державної адміністрації. Селяни почали боротися з окупантами, які підтримували повернення землевласників до їх колишніх маєтків.
Режим Гетьмана міг існувати лише за умов окупації. 12 листопада 1918 р. було підписано угоду про перемир’я між Німеччиною та країнами Антанти, що означало кінець світової війни. Німецька та австро-угорська армії втратили свої окупаційні функції. Наступного дня відбулося таємне зібрання лідерів українських партій, які вирішили організувати Директорію з метою усунення режиму Гетьмана та відновлення УНР. Директорію очолив В.Винниченко, а її збройні сили підпорядковувалися С.Петлюрі. Вони здебільшого складалися з тисяч загартованих в боях повстанців. Кілька тижнів потому Директорія взяла під контроль всю Україну.
Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично прийшла до влади. Прихід Директорії до влади вилився не в практичні справи, а в цілу низку святкувань. Безпосередній учасник тих подій В.Винниченко писав:
"Перед нами стояв цілий ряд кричущих питань нашої політики, від яких залежало існування Республіки; круг нас творився хаос, з яким треба було негайно почати найсерйознішу боротьбу; нас жагуче жадали всі серйозні політичні партії в Києві. А ми не могли туди їхати, бо штаб готував вступ Головного Отамана в Київ".
18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В. Чеховським.
Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву, а услід за нею прийняла цілу низку законів. В заяві Директорія пояснювали громадянам, що відтепер вся влада в У HP має належати лише трудящим класам: робітництву та селянству. Класи нетрудові позбавлялись права порядкувати державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження лише трудовому народові самостійної УНР.
Віддаючи належне програмним цілям Директорії, накресленим в заяві, слід зазначити, що остання з'явилась дуже пізно: тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по взяттю Києва. Весь час населення майже нічого не знало про основні завдання соціальної й політичної програми Директорії. Більш того, ця заява залишалась на папері, оскільки влада керувалася іншою, неписаною і неоголоше-ною програмою.
Становище нової влади було дуже тяжким. Армія повстанців, що забезпечила переможний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її складали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішили додому, щоб ділити панську землю.
Україна була оточена ворогами з усіх боків. Шість різних армій діяли на її території. На заході стояли польські війська. Після повалення гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами.
Німецька та австро-угорська армії тримали "нейтралітет", бо їх солдати кидали зброю і амуніцію й шукали нагоди для виїзду додому. Крім того, в Україні почали діяти сотні загонів під проводом різних отаманів.
Велике лихо Директорії полягало в тому, що вона не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму. Становище уряду було важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної політичної лінії. Єдиним, що спочатку об'єднувало прихильників Директорії, була боротьба проти гетьмана та його уряду. З падінням гетьманату розбіжності посилились. У керівництва Директорії не було сталої думки — ні політичної, ні соціальної. Тертя між течіями Українського національного союзу, з членів якого було обрано Директорію, не припинялось. Більшість його — В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал — стояла за союз (з певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти. Інша частина, яку підтримував С.Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.
Політична структура України була такою: представники соціалістичних партій на початку грудня 1918 p. ухвалили, що найвища влада належить Директорії, а законодавча — трудовому конгресові, обраному "трудовим населенням". Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада на місцях — трудовим радам селян, робітників та "трудової інтелігенції". В уряді точилася дискусія щодо поняття "народ". Прем'єр В. Чеховський наполягав, що право на участь в конгресі мають тільки представники "трудящих мас". Але кого визнавати за "трудящих"? Виборчих прав були позбавлені "не тільки "капіталісти" та "поміщики", а й частина інтелігенції:
професори, .адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо. Виборчих прав дістали представники інтелігенції, які мали "безпосередні стосунки з народом: лікарські помічники, фельдшери, вчителі народних шкіл, службовці канцелярій та ін. Так розуміли автори інструкції "трудовий принцип".
5 січня 1919р. з'явився закон, яким було призначено перше засідання Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. В законі говорилось, що на Трудовий конгрес треба обрати 593 делегати: 377. — від селян, 118 — від робітників, 33 — від трудової інтелігенції і 65 — від західноукраїнських земель.
Перебуваючи у скрутному становищі. Директорія, її уряд і український народ нетерпляче очікували відкриття Трудового конгресу сподіваючись, що його представники знайдуть вихід з важкого становища держави і вживуть заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання внутрішніх труднощів.
23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конфесу одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон "Про форму влади в Україні", яким вся влада передавалася Директорії;
були створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо.
Директорія одержала право приймати закони, які мали бути затверджені або відкинуті наступною сесією конгресу. Директорія призначала або усувала з посад членів кабінету. Конгрес висловився за демократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії одержали завдання підготувати вибори майбутнього Сейму України. Конгрес схвалив також протест проти порушення цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і Польщею.
Ситуація, в якій опинився Трудовий конгрес, була непростою. Більшовики підходили до Києва. Головну увагу конгрес присвятив орієнтації — чи на більшовиків, чи на Антанту.
Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.
Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — цивільної людини на пост Головного отамана.
В міру відходу німецьких та австрійських військ з України почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з ними Директорія не мала. 2 лютого 1919р. Директорія була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці. Київ негайно зайняли більшовики. Цими подіями було завдано шкоду не лише військову, а й політичну і моральну.
Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували південну Україну. Командування французького експедиційного корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією. Проте французи висунули цілу низку вимог до Директорії. Так, вони бажали, щоб э неї вийшли В.Вин-ниченко, С.Петлюра та прем'єр В.Чеховський; вони вимагали формування нового, правого уряду, що створив би протягом трьох місяців 300-тисячну українську армію під протекторатом Франції. Під час боротьби з більшовиками остання мала контролювати українські залізниці, щоб не було перерв у постачанні людей і військового спорядження для фронту. Франція прагнула також мати вплив на господарську політику українського уряду. Справу ж самостійності України мала вирішити мирна конференція.
І хоча Директорія не бажала поступатися української державності і не приймала всерйоз французьких пропозицій, вона все ж таки вислала свою делегацію до Одеси з метою розпочати переговори з французькими представниками.
Здавалось, що все йде до згоди України з Францією, бо В.Винниченко склав повноваження і виїхав за кордон, відійшов також від справ прем'єр В.Чеховський.
Позиція С.Петлюри, котрий після В.Винниченка вийшов на перше місце в державі, заздалегідь прирікала на невдачу переговори з французами, які домагалися його відставки. 13 лютого 1918 p. С.Петлюра створює новий кабінет на чолі з С.Остапенком, який був прихильником союзу з Антантою, і Кабінет Міністрів одержав завдання розпочати з французами нові переговори.
Саме в той час почалася мирна конференція в Парижі, де французький прем'єр Ж.Клемансо почав поволі формувати неприйнятну для України думку між західними державами.
Таким чином, домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним.
Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як "буржуазного уряду".
Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 p. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося останнє засідання Директорії повного складу.
На початку квітня в Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась тепер з С.Петлюри, Л.Макаренка, одного представника від ЗУНР та двох — від соціалістичних партій. Впорядковано функції Директорії та її взаємини з урядом. Директорія мала тільки затверджувати закони, проекти яких готувалися міністерствами, і давати розпорядження лише останнім.
Створено новий уряд: головою кабінету став Б.Мартос. Новий Уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а на повстанців. Соціалісти бойкотували уряд С.Остапе-нка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Б.Ма-ртоса.
Такі часті зміни уряду були невипадковими. Щодалі влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів грали тільки декоративну роль.
У серпні 1919 p. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Командування Української галицької армії пропонувало йти походом на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушити на Київ. Цей план — найбільш раціональний — зустрів опозицію з боку командування армією УНР, яке вважало, що обстановка вимагає спершу заволодіти Києвом. Було прийняте компромісне, але не краще рішення — одночасно йти і на Одесу і на Київ.
У той же час до Києва спішно наближалися загони Добровольчої армії генерала Бредова. ЗО серпня 1919р. більшовики без бою залишили Київ. 31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії. Війська УНР відступили на захід, опинившись між трьома вогнями: більшовиками, армією та Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь та Поділля.
Директорія фактично розпалась. 15 листопада 1919 p. вона передала владу С.Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її в формі партизанської боротьби.
На початку 1920 p. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, Галичину. В Польщі не було одностайного ставлення до Української держави: соціалісти ставилися до неї прихильно, побоюючись відродження російського імперіалізму, але більша частина партій ставилась до України відверто ворожо.
В цих умовах українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському урядові декларацію, в якій пропонувала визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч та лінією через Волинь до Прип'яті.
Незабаром у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром закордонних справ Польщі було підписано відповідний договір. Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) польський уряд визнав право УНР на незалежне існування, а Директорію та Головного отамана С.Петлюру за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР та Польщею встановлювались вздовж р. Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою Австро-Угорщиною та Росією; 3) польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР, те ж саме зобов'язувалася УНР та ін.
Отже, Польща визнала за Україною право на незалежність, але за це одержала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Згідно з воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці підпорядковувались польському управлінню. Український уряд зобов'язувався постачати польському війську харчування, коней, волів тощо.
Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в Галичині. Він перекреслював усю боротьбу Галичини за незалежність і передавав її під владу Польщі.
Уряд Директорії був приголомшений цим договором, хоча С.Петлюра був обізнаний з його умовами.
З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. На три тижні було встановлено перемир'я.
Радянський уряд використав перемир'я для підготовки наступу по всьому фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв відступити за Збруч.
16 листопада 1920 р. в Криму було розбито армію Врангеля.
18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір Польща та радянська Росія. Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Україні. Ризьким договором заборонялося перебувати на території Польщі антибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.
Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.
Поразка у світовій війні призвела до дезінтеграції Австро-Угорської імперії та створення незалежних держав. 18 жовтня 1918 р. у Львові було створено Українську Національну Раду. Вона проголосила намір створити державу на етнічних українських землях в межах імперії. Польща, що почала відроджуватися, також почала висувати претензії на ці території. З огляду на це Національна Рада поспішила окупувати за допомогою збройних сил Львів та всю територію Західної Галичини. 13 листопада вона сформувала Західноукраїнську народну республіку. Голова Національної Ради Е.Петрушевич став президентом ЗУНР, а К.Левицький очолив Державний секретаріат. Возз’єднання обох українських держав було проголошене 22 січня 1919 р. у Львові. Декларація возз’єднання була схвалена Установчими Зборами, скликаними з представників усіх регіонів України. Однак до повноцінного возз’єднання не дійшло. В 1919 р. польські війська, озброєні Антантою, окупували Східну Галичину та Західну Волинь. Значно раніше, на початку січня, Радянська Росія почала напад на УНР та зайняла її столицю 5 лютого. Директорія спочатку залишалася у Вінниці, потім переїхала до Жмеринки, Проскурова та Рівного. На початку травня С.Петлюра та інші керівники УНР емігрували.
У лютому 1919 р. уряд Радянської України відмовився від назви, впровадженої Центральною Радою (УНР) та запровадив нову – Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Також назву уряду було змінено на Раднарком, за зразком Москви. Уряд очолив Х.Раковський, один з провідних діячів Другого Інтернаціоналу, який опинився в Росії після приходу більшовиків та запропонував їм свої послуги.
Вибори до рад робочих, червоноармійських та селянських депутатів були проведені навесні 1919 р. В результаті маніпулювання нормами представництва, більшовикам вдалося отримати повну перевагу. Ради слугували лише прикриттям диктатури РКП (б) – КП (б)У, яких підтримували армія та Надзвичайна Комісія. Згідно конституції УРСР, створеної за моделлю конституції Радянської України, найвищим законодавчим органом став Всеукраїнський з’їзд рад, між засіданнями якого його функції здійснювалися Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом (ВУЦВК).
В заяві уряду відмічалося, що УРСР об’єдналася з РСФСР на принципах „соціалістичної федерації”. Сутність цього поняття не розшифровувалась, проте програма РКП (б), прийнята в березні 1919 р., зазначала, що Федеративний Радянський Союз є перехідною формою до повного об’єднання. Партія більшовиків прагнула якомога швидше централізувати військове та економічне управління. 1 червня 1919 р. Всеросійський центрвиконком проголосив декрет про „військово-політичну злуку”. Найважливіші аспекти державного управління в більшості радянських республік було передано до московських органів.
Як тільки Україна стала радянською республікою, вона вступила у сферу дії „великого експерименту”. Ринкова економіка мала бути замінена на виробництво без торгівлі. Селяни сподівалися на те, що радянська влада роздасть їм володіння великих землевласників, як було обіцяно в лозунгах, які більшовики використовували під час жовтневого перевороту. Однак декрет ВРЦВК, прийнятий в лютому 1919 р., проголосив головною метою політики на селі колективізацію. Згідно декрету, уряд Х.Раковського повинен був надавати преференції державним господарствам та колгоспам, створеним на основі експропрійованих земель.
У відповідь на політику, яку В.Ленін після її провалу і відмови від неї назвав „військовим комунізмом”, по країні прокотилася хвиля селянського незадоволення. Отаман Зелений (Д.Терпило), член партії соціал-демократів (незалежних), серед перших став у опозицію до уряду в середині травня. Він зробив все можливе для того, щоб поширити діяльність свого майже дванадцятитисячного угруповання на лівий берег Дніпра, Переяслав та Золотоношу. Підрозділи Нестора Махна (якого обрані сільські отамани називали „батьком”) діяли в Катеринославській області, в районі Гуляйполя. Махно успішно боровся проти денікінської армії, а також частково підтримував радянську владу, проте жорстко виступав проти анархізму комісарів та аграрної політики Раковського. Найбільшим серед повстань був бунт отамана М.Григор’єва в травні 1919 р.
Антибільшовицьке селянське повстання сильно вплинуло на дух Червоної Армії, що складалася здебільшого з селян, та спровокувало масове дезертирство й загальне зниження дисципліни. А.Денікін, командувач добровільної Білої Гвардії, скористався цією оказією. З травня по серпень 1919 р. Біла Гвардія окупувала Україну та почала марш на Москву.
Після переведення економіки на основи державного управління російські більшовики змогли створити армію, яка кількісно перевершувала збройні сили Денікіна. На початку лютого 1920 р. Червона Армія звільнила всю Україну.
Коли поразка Денікіна стала невідворотною, уряд Радянської Росії звернув увагу на Польщу. Було зроблено деякі пропозиції уряду Польщі щодо мирного влаштування проблеми з визначенням кордонів. Москва начебто погодилася визнати демаркаційну лінію, що була сформована влітку 1919 р., в якості державного кордону. Водночас, починаючи з 1920 р., В.Ленін почав підтягувати до Західного фронту найміцніші підрозділи Червоної Армії - навіть з Уралу, Сибіру та Кавказу.
Напередодні невідворотної війни з Радянською Росією Ю.Пілсудський, голова польської держави, вважав необхідним врегулювати відносини з колишнім ворогом С.Петлюрою. Керуючись бажанням продовжити боротьбу за незалежну Україну, Петлюра прийняв його умови. Варшавська угода була підписана в квітні 1920 р. Уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР. Така поступка мала символічне значення. Однак Петлюра мав піти на реальні поступки після отримання згоди на встановлення кордонів вздовж території, вже окупованої військами Пілсудського.
Пілсудський не хотів чекати кінця передислокації радянських військ та почав 25 квітня 1920 р. наступ на 500-кілометровому фронті за допомогою сил трьох армій загальною чисельністю 150 тисяч. 15 тисяч вояків Петлюри просувалися разом з поляками. 6 травня вони зайняли Київ. В.Ленін спокійно сприйняв звістку про перші успіхи поляків, оскільки об’єктивно співвідношення сил було на користь Росії. Контрнаступ радянських військ, який почався 5 червня, невдовзі перетворився на широкий наступ під проводом М.Тухачевського. Москва сформувала маріонетковий уряд Ф.Дзержинського, якого передбачалося поставити на чолі завойованої Польщі.
Небезпека втрати державницьких прав, завойованих в 1918 р., міцно об’єднала навколо уряду найширші верстви населення. Франція поспішила надати допомогу озброєннями та людськими ресурсами. Війська М.Тухачевського були зупинені за 23 км від Варшави та почали безсистемний відступ під нищівним натиском поляків. За 10 днів їх було вже відкинуто за Буг. Наприкінці вересня фронт перемістився в район Житомира та Бердичева. Угода про перемир’я була підписана в жовтні та закріпила згоду радянської партії залишити Західну Україну та Західну Білорусь в межах кордонів Польщі.
Після відходу військ Ю.Пілсудського за ріку Збруч армія С.Петлюри протягом місяця воювала на Лівобережній Україні з силами О.Єгорова. 18 листопада 1920 р. війська Петлюри залишили прикордонний Волочиськ та відступили до Польщі. Однак армія УНР продовжувала на Правобережній Україні безнадійну боротьбу з партизанськими набігами. Після численних протестів Х.Раковського наприкінці 1921 польський уряд поклав їм край.
Початок XX сторіччя позначився для України швидким зростом визвольного руху. Незважаючи на різні форми організації, розуміння ідеалу майбутнього та шляхів його реалізації, він все більш набирав характеру синхронізації розвитку на українських землях по обох боках австрійсько-російського кордону.
Прогресивна частина української громадськості все більше розуміла, що традиційний безполітичний консервативний націоналізм не може виконати функцію національної ідеології в тогочасних історичних умовах. Одночасно драгоманівські космополітичні ідеї викликали настороженість як своїм радикалізмом, так і розглядом національного питання як вторинного, допоміжного при вирішенні проблеми соціального звільнення працюючих мас українського народу. Ряд українських діячів Наддніпрянщини прагнув знайти інше, порівняно з М. Драгомановим, поєднання національного і соціального. Як пише С. Світленко,"... однобічність консервативного націоналізму, як і "космополітизму", усвідомлювалася провідними діячами українського руху 1880-х-початку 1890-х рр. Не можна не помітити, що О. Я. Кониський і Б. Д. Грінченко — ідейні опоненти М. П. Драгоманова, — виступали послідовниками національно-демократичних ідей, які за тих обставин мали виразну історичну перспективу. О. Я. Кониський вбачав шлях розвитку українства не на "космополітичні", "універсальні" цінності, а в освіченні народної маси й інтелігенції на грунті широкого націоналізму і глибокого демократизму, а також у поліпшенні економічного становища людей. "Націоналізм" цього видатного українського народолюбця є не проповідь національної виключності, а національний патріотизм, який наповнювався загально-демократичним змістом і спрямовувався проти великодержавної, русифікаторської політики національного гноблення українського народу з боку російського імперського режиму".
Як в Галичині, так і в Наддніпрянській Україні на межі сторіч виникали таємні організації української молоді, що ставили своєю метою боротьбу за визволення України від всіх форм соціального та національного гноблення. Все більше проникала у свідомість молодих діячів українського руху ідея державної незалежності.
Першою такою українською організацією, що стояла на засадах повної самостійності України, було "Братство тарасівців" — нелегальна студентська організація, створена в Полтаві в 1891 р. Її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Засновниками цього патріотичного українського об’єднання були І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами — відомі письменники і науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, M. Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін.
В. Шаян у передмові до лондонського 1967 року видання славнозвісної праці М. Міхновського "Самостійна Україна" писав про заснування братства: "Було їх тільки чотирьох: Іван Липа, Микола Байздренко, Михайло Базькевич, усі три з Харкова, та Віталій Боровик із Києва. У Києві включився в їх гурт старший від них за віком, Микола Міхновський (1873-1924), до якого наші студенти мали глибоку пошану. Він стає головою Київського Відділу Братерства, авторитетом для нових членів...".
У програмі товариства було чітко визначено, що воно орієнтується на ідею самостійної, суверенної й неподільної української держави у формі федерації Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані і Галичини, рівної серед рівних, вільної між вільними, "без пана і хама" і без класової боротьби в майбутньому. Метою цієї держави повинно було стати усуспільнення поверхні і надр землі, великого промислового виробництва та оптової торгівлі, свобода віросповідання, відділення церкви від держави, загальна безплатна і обов’язкова освіта, створення національної армії.
Розвинені ці ідеї були також в опублікованому в львівському часописі "Правда" 1893 року "Profession de foi молодих українців", в якому заявлялось про те, що "... ми, яко космофіли ... що любимо усіх людей й бажаємо усій людськості однаково добра і широкої волі, повинні бути націоналами, бо того вимагає від нас моральне почуття наше. Ми повинні віддати всі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває і дати за-для користи людности ще одну вільну духом одиницю". Такий висновок з посилань на "космофільство" в його драгоманівському трактуванні, був новим в українській політичній думці. Національне не протиставлялось загальнолюдському, а трактувалось як його своєрідний і самоцінний вияв.
Саме тому автори цього маніфесту української національне свідомої молоді писали: "... мусимо працювати в дусі такого заснованого на моральному і науковому грунті ідеалу людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряд з усякою другою, користується однаково рівним правом. Через це ми маємо бути цілковитими прихильниками до федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля".
Для здобуття свободи власного народу тарасівці були готові до боротьби: "Ми повинні віддати всі свої сили на те, щоб визволити нашу націю від того гнету, в якому вона зараз перебуває... Кожна велика ідея вимагає духовної сили. З міцною душею, повним почуттям і послідовністю ми поставимо нашу національну справу так, що вона не залежатиме від сьогоднішніх обставин і виробимо з себе українську інтелігенцію в самому високому розумінні цього слова". Своїм політичним кредо вони проголошували визнання Російської імперії за окупанта України і те, що справедливе розв’язання соціальних питань можливе лише за умови створення повністю незалежної української держави, задля майбутнього якої вони були готові віддати всі свої сили та вміння.
На підпільному з’їзді 1893 року тарасівці прийняли рішення перейти від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Але в квітні проти цільних діячів товариства почались репресії, багато з учасників були заарештовані і вислано за звинуваченням в "українофільській пропаганді", хоча про існування таємної організації поліція так і не довідалась. Після цих подій частина членів (Б. Грінченко, М. Вороний, О. та В. Чехівські) перейшла на автономістично-федералістичні позиція. Однак більш радикальні залишились вірними проголошеним ідеалам до кінця свого життя, продовжуючи роботу над їх реалізацією в інших формах та в інших організаціях.
Одночасно з діяльністю тарасівців в Україні виникали та діяли і інші українські організації політичного спрямування. Так 1897 р. в Києві було створено "Загальну українську безпартійну політичну організацію", а 29 січня 1900 р. в Харкові група студентської молоді заснувала Революційну українську партію (РУП). Відзначаючи значення її появи В. Дорошенко писав: "Першою дійсно політичною українською організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом, була славетна Р.У.П., себ то Революційна Українська Партія".
Програмою цієї партії на першому етапі її існування став проголошений 1900 р. у Харкові та Полтаві на з’їзді української інтелігенції М. Міхновським (1873-1924) реферат "Самостійна Україна", що цього ж року з’явився друком у Львові.
У цій праці М. Міхновський, продовжуючи ідеї програмних документів "Братства тарасівців", заявляє, що кінець XIX сторіччя позначився явищами, які характеризують новий етап розвитку людської історії. Ці явища — боротьба народів за національо-державне самовизначення. Українська нація, вважає він, знаходиться в становищі "зрабованої", поневоленої.
Кожна нація прагне до свободи і самостійного розвитку. М. Міхновський підкреслює, що "... коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".
Революція 1905 року значною мірою активізувала українське національне життя. Під впливом революційних подій царський уряд був змушений зняти найбільш варварські заборони щодо всього українського. По всій імперії, у тому числі і в Україні масово виникають численні союзи: інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацептів, селянський тощо. Всі вони, окрім професійних інтересів своїх членів ставили метою своєї діяльності зміну існуючого політичного ладу в країні. Згадуючи ті часи В. Дорошенко писав: "... по всіх усюдах повстають партійні організації, рямцї котрих що раз ширшають, що раз більші круги людськості втягують ся в партіїйні ряди, що раз голоснїйше лунають і що раз дальше розносять ся українські політичні, суспільні й національні домагання. Особливо енергійно йшла пропаганда автономії України. На несчисленних робітничих і селянських мітінгах (вічах) і масовках, в ріжного роду кружках, на всяких зборах і з’їздах, що були такі часті в тім бурливім часі, голосно і відкрито ставить ся се домаганнє й виносять ся серед загалу публіки відповідні резолюції".
Під впливом революційних подій в Україні відроджувались або засновувались нові українські політичні партії. Найвпливовішими в організованому українстві були Українська Соціал-Демократична Партія (УСДРП), Українська партія Соціалістів-Революціонерів (УСПР) та Українська Партія Соціалістів-Федералістів (УПСФ). Ці політичні організації виявились домінуючими в Центральній Раді, а пізніше і в Директорії УНР.
За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним політичним чинником на Україні вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач. З огляду на політичну недосвідченість та дискримінованість української інтелігенції до революції, її створення і зміцнення було безперечним здобутком. Вона перетворила українське питання на одне з ключових революційного періоду. З політичної точки зору Центральна Рада у взаєминах з Тимчасовим урядом більшого, ніж хтось міг сподіватися.
Прагнучи створити демократичний парламентський устрій, Центральна Рада лишалася відданою своїй меті, незважаючи на те, що ситуація вимагала жорсткості дій. Чи не найбільш далекосяжним здобутком Центральної Ради було те, вона серйозно підірвала раніше недоторканий принцип "єдиної та неподільної Росії".
Але найочевиднішою в діяльності Центральної Ради є її поразка. Причини полягають у відсутності двох головних опор державності, а саме - боєздатної армії та адміністративного апарату. Не меншої ж шкоди завдавала відсутність згоди щодо того, яку політику проводити. Нарешті, безпосередньою причиною кінця Центральної Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.
У кінцевому рахунку поразку Центральної Ради зумовила нерозвиненість українського національного руху. Центральна Рада фактично була змушена починати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації. Більшість освічених людей в Україні була або росіянами, або русифікованими. Крім того, відчувався гострий брак компетентних людей для організації адміністративного апарату української держави. З огляду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому сучасники називали молоду українську інтелігенцію "богами, які бралися з нічого створити цілий новий світ".
1. Бушин М.І., Коваль В.І., Дмитренко М.Г., Горенко Л.М., Горкун А.І. Становлення української державності в 20 ст. / Микола Іванович Бушин (ред.). — К., 1998. — 271 с.
2. Гермайзе О. Нарис з історії революційного руху на Україні. — Б.м., Б.р. -Т.І.-389 с.
3. Горєлов М.Є. Передвісники незалежної України: Історичні розвідки. — К., 1996.-156с.
4. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. — К., 1995. — 607 с.
5. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації Х1Х-ХХ ст. — К., 2000. — 360 с.
6. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ-початку XX ст. — Чернівці, 1999. — 574 с.
7. Іванченко Р.П. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності.-К., 1996.-336 с.
8. Історія держави і права України / за ред. В.Г.Гончаренка. — К., 1996. — 288 с.
9. Крипякевич І. Історія України. — Львів 1990. — 511 с.
10. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття — К., 1993.-413 с.
11. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. — Т.1- К., 1992. — 640 с.
12. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука; Вст. ст. С.В.Кульчицького. — 2-е вид. — К., 1992. — 512 с.
|
