Міністерство освіти і науки України
Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації
НТУУ " КПІ "
Кафедра № ___
Варіант № 14
РЕФЕРАТ
на тему:
« Початок державного відродження України у 1917 – 1920 рр. Пошук оптимальних моделей державотворення. »
Виконав:
Перевірив:
Дата здачі: «___» ____________2007 р.
Підпис: ___________
Київ – 2007 рік
План
Вступ.
Лютнева революція в Росії.
Початок державного відродження України:
утворення Центральної Ради;
I Універсал Центральної Ради;
Проголошення Української Народної Республіки;
IV Універсал та його історичне значення;
Берестейській договір.
Україна в боротьбі за збереження державної незалежності:
Гетьманський переворот;
Директорія УНР;
Західно-Українська Народна Республіка;
Ризький договір.
Висновок.
Література.
Вступ
1917-1920рр. мають дуже велике історичне значення в історії державного відродження України. Після тривалого періоду русифікації, національного та соціального гноблення уперше в XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йшли інші народи, що здобули державну незалежність в XX ст.
Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під собою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичноі реальності не існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР.
Лютнева революція в Росії
Кінець лютого 1917 р, став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу, з 23 лютого до 2 березня самодержавство впало , Микола II відрікся від влади і фактично в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.
Хоч повалити царат було напрочуд легко, знайти йому заміну, прийнятну для всіх, виявилося надзвичайно важко. З’явилося два претенденти на політичну владу. Однім із них був Тимчасовий уряд, сформований із ліберальних депутатів Думи, який прагнув узяти на себе функції управління до тих пір, доки в Росії не встановиться постійна форма правління. Тимчасовий уряд не мав великої реальної влади, оскільки адміністрація перебувала в хаосі, а поліція була майже вся розпущена. До того ж на ньому висів тягар непопулярної в народі війни. З самого початку суперником Тимчасового уряду виступала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів. Підпорядкована соціалістам, серед яких більшовики складали лише одну з меншостей, Петроградська Рада являла собою випадкову асамблею радикальної інтелігенції, робітників і солдатів. Подібні органи швидко утворювалися по всій країні. Їх головною метою було поглиблення революції шляхом кардинальної перебудови всього суспільства. Постійне протистояння між цими двома органами склало сутність двовладдя в країні.
Початок державного відродження України
Утворення Української Центральної Ради.
Звістка про те, що у Петрограді повалено царизм дійшла до Києва тільки 13 березня 1917 року. За кілька днів представники найголовніших установ і організацій міста утворили Виконавчий комітет, який взяв на себе повноваження представника Тимчасового уряду. Одночасно було створено Київську Раду робітничих і солдатських депутатів.
Тим часом революція поширювалась на всі верстви населення, перетворюючись в масовий рух, якого вже не можна було стримати в рамках старого суспільства. Тепер уже не одиниці, а цілий народ домагався своїх соціальних і національних прав.
Скориставшись із цих настроїв, Товариство українських поступовців (ТУП) 17 березня 1917 року вирішило створити Об’єднуючий центр. Із цією метою 20 березня було скликано збори українських організацій та політичних партій Києва, які ухвалили сформувати Українську Центральну Раду. До Ради, крім членів ТУП вступили представники різних українських політичних сил і організацій: військових, робітників, студентів, православного духовенства Києва, Українського Наукового Товариства, соціал-демократи на чолі з В. Винниченко та С. Петлюрою, Українська партія соціалістів-революціонерів та інші. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, а його заступником В.Науменко.
22 березня 1917 року Центральна Рада видала свою першу відозву до українського народу, в якій наголосила про необхідність побудови нового життя, розвитку національної свідомості. Відозва закликала українців домагатися всіх прав, які їм природно належать, роблячи особливий наголос на заведенні української мови по всіх школах – від нищих до вищих, по судах і установах.
Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те , що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою забезпечили їй широку народну підтримку.
Важливою подією в першій фазі революційних подій на Україні було скликання Українською Центральною Радою Всеукраїнського Національного Конгресу, що відбувся у Києві 17-21 квітня 1917 року за участю 900 делегатів від політичних, культурних і професійних організацій усієї України.Головним питаннями,навколо якого точилися вичерпні дебати, було питання автономії України: «тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі». Конгрес переобрав Центральну Раду у складі 150 членів та затвердив М. Грушевського на посаді президента. Після Конгресу було обрано виконавчий орган – Комітет, який згодом названо Малою Радою.
У перші місяці після революції прагнення українських діячів усіх партій обмежувалися автономією України у федеративній російській державі. Про самостійність, про творення незалежної держави мріяли тільки одиниці. Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом комплексу різних чинників:
- програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична автономія;
- ідея самостійності ще не набула поширення, визначення та популярності в масах;
- серед української політичної еліти поширеними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання революційною демократією Росії;
- в межах Росії в Україні був, як вважалося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. Проти самостійності рішуче виступав сам М. Грушевський – у розмовах із представниками лівих партій, а найвиразніше у своїх брошурах. «Українці не мають за міру одривати Україну від Росії, - писав він, - вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язі з нею».
I Універсал. Проголошення автономії України
Влітку 1917 року Центральна Рада досягла апогею своїх успіхів. Вона стала провідним органом цілої України. Наприкінці травня до Петрограду виїхала делегація яка висловила Тимчасовому Уряду свої побажання, а саме: щоб Україна мала широку автономію; щоб вона мала постійного комісара при Тимчасовому Уряді в українських справах; щоб був призначений крайовий комісар на всю Україну; щоб була проведена українізація середньої та вищої освіти на Україні; щоб усі пости займали українці.
Тимчасовий Уряд відмовив усім домаганням делегації Центральної Ради, це тільки загострило українсько-російські відносини. «Свято революції скінчилося. Настає грізний час» - багатозначно заявив М. Грушевський виступаючи на селянському з’їзді. Це був час серйозних випробувань для молодої української демократії, адже Тимчасовий Уряд підтримувала державна і військова сила та влада, а Центральна Рада мала лише моральний вплив та підтримку неорганізованих народних мас. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. Таке рішення було знайдено: 23 червня 1917 року вона приймає I Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя». Для цього треба творити українські організації по всіх містах та селах. Укласти свої закони. Створено Генеральний Секретаріат, як Уряд автономної України на чолі з В. Винниченком.
Оголошення I Універсалу дуже занепокоїло Тимчасовий Уряд і 11 липня 1917 року до Києва прибула делегація для того щоб порозумітись з Центральною Радою. Було визнано право України на автономію і надано право Генеральному Секретаріатові здійснювати управління Київською, Полтавською, Подільською, Волинською і Чернігівською губерніями. Було також погоджено, що Центральна Рада має виробити статут автономії України з умовою, що він буде поданий для затвердження до Всеросійських установчих зборів.
16 липня 1917 року Центральна Рада видала свій II Універсал, укладений більше в діловому тоні, ніж перший. В ньому вона заявила, що визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити автономію України, і що вона не має наміру відокремлюватись від Росії.
Досягнувши попередньої згоди з Тимчасовим Урядом Центральна Рада виробила проект автономного устрою України, який отримав назву «Статут вищого управління України». В цьому документі був визначений склад Генерального секретаріату, його функції, права та межі компетенції. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий Уряд не затвердив цього документа, а сам видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України. У відповідь Центральна Рада прийняла резолюцію, де не ухвалювала і не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Така ситуація не сприяла нормалізації стосунків між Радою і урядом. Те, що Центральна Рада категорично не виступила проти «Інструкції», не означало перемоги Тимчасового уряду, оскільки цей документ так і залишився клаптиком паперу, бо його основні положення, які фактично мали на меті перетворити Україну на провінцію Росії, так і залишилися нездійсненними.
Становище в Україні створилося дуже тяжке. Фактично влада Центральної Ради й Генерального Секретаріату не виходила поза межі Києва, провінція їх не знала, і це було великою помилкою. Україну охоплювала анархія. В армії поширювалась агітація проти війни і військові комітети один за одним ухвалювали резолюції припинити війну. Спроба почати 7 липня 1917 року наступ на фронті закінчилася повною катастрофою. Фронт практично перестав існувати.
У Петрограді в липні 1917 року наступила політична криза, Тимчасовий Уряд почав переслідування партії більшовиків, яка звинувачувалась у спробі державного перевороту. У серпні-вересні заколот генерала Л. Г. Корнілова, який прагнув встановлення військової диктатури, вдалося придушити. Але з цього часу починається значне зростання впливу партії більшовиків, яка швидкими темпами брала верх у Радах робітничих і солдатських депутатів.
До осені 1917 року на території колишньої Російської імперії склалося дуже важке економічне і соціально-політичне становище. Країна була в стані глибокої кризи. Тимчасовий Уряд виявився неспроможним керувати ситуацією. І саме в цей час на політичну арену активно виступила партія більшовиків, яка розпочала підготовку до збройного повстання і захоплення влади. Вони були партією сурової дисципліни, жорсткої централізації, партією відданих своїй справі революціонерів, на чолі якої стояв В. І. Ленін – блискучий тактик революційної боротьби.
Завоювавши більшість у радах і проголосивши гасло «Вся влада Радам», більшовики на чолі з Леніним 7 листопада 1917 року здійснили успішне збройне повстання і повалили Тимчасовий Уряд. Перемога була закріплена рішенням II Всеросійського з’їзду Рад, який проголосив перехід всієї влади до Рад і прийняв декрети про мир і землю. Було проголошено утворення нового уряду – Ради Народних Комісарів на чолі з В. І. Леніним.
Проголошення Української Народної Республіки
З падінням Тимчасового Уряду вся влада в Україні перейшла до Центральної Ради. Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопада 1917 року вона ухвалила III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев’яти українських губерній. Цей документ накреслював широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам «національно-персональної автономії»; забезпечення українському народові демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв’язням; скликання 9 січня 1918 року Українських Установчих зборів. Але універсал мав суттєву суперечність – широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже не існувала.
У цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше впливали нові чинники: зміцнення більшовицької влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі; фактичний розвал та деморалізація російської армії, її перетворення на носія насильства, анархії та безладу у краї.
Відносини між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів продовжувались загострюватись. Після роззброєння більшовицьких частин у Києві, які 30 листопада 1917 року готували повстання для захоплення влади, український уряд вислав їх за кордони України. 17 грудня 1917 року Рада Народних Комісарів надіслала українському урядові ультиматум, який одночасним «визнанням» УНР втручався у внутрішні справи України. Обвинувачення в «дезорганізації» фронту, роззброєння радянських військ, наданні допомоги контрреволюційному заколотові на Дону та Уралі. Закінчувався документ загрозою проголошення війни.
IV Універсал та його історичне значення
Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 року, Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав 30-тисячному радянському війську наказ про наступ на УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 року. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками».
На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що 16 січня 1918 року у бою під Крутами, де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного Арсеналу. І хоча це повстання було придушене, втримати Київ все ж не вдалося. Після п’ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 року увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі – до Сарн.
Берестейській договір
Потерпівши найдошкульнішу поразку на теренах України, Центральна Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній сфері. Ще 1 січня 1918 року делегація Центральної Ради прибула до Брест-Литовська, де в той час велися переговори між країнами німецького блоку та Радянською Росією. 9 лютого 1918 року було підписано мирний договір між делегацією Центральної Ради і Центральними державами. Договір обумовлював кордони України, звільнення її окупованих територій, встановлення дипломатичних відносин між Україною і Центральними державами, а також економічних зв’язків. Сторони обопільно відмовлялись від збитків принесених війною. Додатковими умовами мирного договору було надання збройної допомоги УНР у боротьбі з радянськими військами.
18 лютого 1918 року німці розпочали широкомасштабний наступ. Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку більшовики втрачали позицію за позицією і вже на початку березня були змушені залишити Київ. До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим. Проте для Центральної Ради це була піррова перемога. Військо УНР того часу, за німецькими даними, налічувало лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів» і тому не могло контролювати ситуацію у всій Україні. Через це фактично було встановлено окупаційний режим.
Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні. Консерватизм німецького генералітету став підґрунтям для зближення німецької воєнної адміністрації та колишнього царського генерала П. Скоропадського. Невдовзі саме на нього німецька сторона зробила ставку.
Протягом року свого існування Центральна Рада мало що зробила. Але це був рік плекання самої ідеї держави і рік безперестанної боротьби за своє існування. Головне, що вона зробила – це добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру , свою мову.
Україна в боротьбі за збереження державної незалежності
Гетьманський переворот
Навесні 1918 року Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій. Реальність поновлення більшовицької експансії, нездатність Центральної Ради опанувати ситуацію, наростаюча загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство, а насправді в колонію, підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва генерал Павло Скоропадський.
29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з’їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення – гетьманат «Українська держава».
Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».
За доби гетьманату історики констатують факт певного економічного піднесення України. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, відроджено промислові підприємства. Відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Великим досягненням уряду було у галузі культури та освіти. Створено понад 150 українських гімназій, випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, відкрито два державних університети, засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн. томів. Вершиною освітньої діяльності уряду стало створення 24 листопада 1918 року Української Академії Наук.
Незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Труднощі насамперед полягали утому, що на Україні, крім внутрішньої опозиції, існували дві влади: українська і німецька. Німецькі війська, хоч були запрошені Центральною Радою і вважалися союзними, поводились як господарі країни. Вони втручалися у внутрішню і зовнішню політику України, а головнокомандуючий фельдмаршал Герман Айхгорн і його шеф штабу мали величезну фактичну владу. На внутрішньому відтінку політика гетьмана і його співробітників, здебільшого росіян, викликала опозицію більшості українських політичних партій і загалу українського суспільства.
Директорія УНР
14 листопада 1918 року Директорія звернулась до населення з відозвою, в якій гетьман оголошувався узурпатором влади і зрадником української держави. Бойові дії Січові стрільці почали з наступу на київському напрямі. На бік повстанців перейшли деякі з найдобірніших загонів гетьмана. 21 листопада війська Директорії оточили Київ. Після тривалих переговорів з німецьким командуванням було досягнуто домовленості про нейтралітет німецьких військ. 14 грудня 1918 року гетьман П. Скоропадський зрікся влади і в той же день з німецькими військами залишив Київ. Доба гетьманату, яка тривала сім з половиною місяців, закінчилася.
18 грудня 1918 року Директорія УНР урочисто вступила до Києва. Момент захоплення влади був кульмінацією її успіху. Саме тоді чітко виявилися сильні сторони Директорії, оскільки вона, хоч і на короткий період, стала виразником інтересів більшості населення. Її виступ досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати чисельну армію і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю територію України.
Однак становище нової влади було дуже тяжке, Директорії не вдалося надовго втримати владу. Всередині уряду не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Єдине, що на перших кроках об’єднувало, була боротьба проти Гетьмана та його уряду. Елемент дезорганізації вносило й особисте протистояння лідерів, відсутність єдності щодо першочергових завдань та політичної орієнтації. Більшість яких стояла за «радянську платформу», за союз з більшовиками проти Антанти. Друга частина була за спільну дію уряду з Антантою проти більшовиків.
Між тим час вирішального вибору орієнтації для Директорії наближався. Радянська Росія не полишала думки про встановлення свого контролю над таким стратегічно важливим для її життєдіяльності регіоном. 24 грудня 1918 року в газеті «Известия» - органі ВЦВК – циркуляра Наркомату закордонних справ РСФРР було опубліковано, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу і припиняє діяльність усіх представницьких установ України на своїй території. Тим самим це був наступний крок підготовки для вторгнення радянських військ на українську територію. Всі спроби Директорії зупинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Намагання вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення «единой и неделимой» не більшовицької Великої Росії.
У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії – погано підготовлена та організована армія. Під час гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва могла розраховувати на 21 тис. бійців. Створена за короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боєздатною. Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан тощо. Після того, як радянські війська захопили Чернігів, Полтаву, Катеринослав, поразка директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 року війська УНР залишають Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.
Західно-Українська Народна Республіка
Державне відродження на західних українських землях, які входили до складу Австро-Угорщини, відбувалося відокремлено, але під сильним впливом подій на Наддніпрянщині. Зазнавши нищівної поразки у війні Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Падіння імперії призвело до значної активізації революційного руху на західноукраїнських землях. Основною проблемою тут стали відносини між українцями та поляками. Останні бажали відтворити польську державу і включити до її складу західноукраїнські землі. Щоб запобігти цьому 18 жовтня 1918 року у Львові було проголошено про створення Української Національної Ради. Така позиція українців вступила в протиріччя з намірами поляків, які створили польську ліквідаційну комісію завданням якої було ліквідування всіх австрійських установ і передача їх польським. За цих обставин українська сторона вирішила взяти ініціативу в свої руки і в ніч з 31 жовтня на 1 листопада оволоділа головними позиціями у Львові, взяла під контроль ратушу та інші державні установи, і встановила свою владу в місті. 11 листопада було утворено виконавчий орган влади – Державний секретаріат, а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави – вона отримала назву Західно-Українська Народна Республіка.
Оговтавшись після українського превентивного удару , польська сторона почала крок за кроком відвойовувати свої позиції в західноукраїнському краї. Краще підготовлені збройні формування поляків досить швидко вийшли зі скрутного становища і 21 листопада захопили Львів. За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 року у Фастові уклали попередню угоду про об’єднання ЗУНР та УНР. Урочисте проголошення Акта з’єднання відбулося 22 січня 1919 року в Києві.
Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією.
Ризький договір
3 липня 1920 року Польща розпочала таємні мирні переговори з Радянською Росією. Представники двох держав з’їхалися в Ризі для прелімінарних переговорів. 18 березня 1921 року в Ризі підписано мирний договір між Польщею та Радянською Росією. Польща визнала Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Правобережна Україна була поділена: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся перейшли до Польщі, Східна Волинь – Росії.
Завершення громадянської війни засвідчувало не тільки перемогу радянської влади на теренах колишньої Російської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських земель.
Висновок
Ризький договір закінчив героїчну добу Визвольних Змагань, боротьби за волю України, за її державу, за її національні права. Ця боротьба охопила тільки чотири роки (1917-1921), але ці роки виорали глибоку межу між попередніми та наступними роками. Вони піднесли національну свідомість народу, скріпили соборність, прагнення державності, бажання мати «в своїй хаті свою правду й волю». Дуже багато крові пролив український народ, сотні тисяч жертв кращих синів своїх приніс він, щоб здійснити мрії свободи. Оточений ворогами він не мав підтримки, не мав спільника в цій титанічній боротьбі. Але до останньої можливості не піддавався.
Боротьба не скінчилась. Пройдено тільки окремі її етапи. Історія України дає багато прикладів, коли здавалося, що вже вона остаточно переможена, знищена, що її «нема й не буде», - але минає час, і вона виходила знову на історичний кін оновлена й жива.
Література
1. Бойко О.Д. Історія України. – 3-е вид., випр., доп., - К.,2006. С. 316-367.
2. Жуковський А. , Субтельний О. Нарис історії України. Львів - 1993. С. 73-94.
3. Історія України. Навчально методичний посібник. Одеса - 1998. С. 184-194.
4. Полонська-Василенко Н. Історія України. К.,1995. С. 462-465, 517-544.
5. Субтельний О.Україна історія. – 3-е вид., пер., доп. К.,1993. С.424-440.
|
