Реферат з історії України на тему:
Політична ситуація на Україні наприкінці XIV — у першій половині XVI ст.
Політична історія. Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст. перебували на становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову допомогу. Удільні князі складали великокнязівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі пригноблені маси селянства і городян.
Загарбавши південно-західні руські землі, Литва за князювання Ольгерда прагнула встановити свою владу і над Північно-Східною Руссю, але наразилася на рішучу відсіч з боку Московського князівства. Розгром литовських військ під Любутськом у 1372 р. дружинами великого князя Дмитрія Івановича підніс значення Москви. її авторитет ще більше зріс після Куликовської битви 8 вересня 1380 р., коли російське військо (до нього входили й загони з українських і білоруських земель) завдало нищівної поразки золотоординським полчищам Мамая.
Розгром татар і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя Ягайла (союзника Мамая під час Куликовської битви) та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських і білоруських земель, що знаходилися в складі Литовської держави, Ягайло 14 серпня 1385 р. уклав у м, Крево угоду про унію Литви з Польщею. І Польшу, і Литву спонукала до цього також загроза з боку Тевтонського ордена. Водночас польські феодали прагнули використати унію для підкорення Литви та захоплення підвладних Литовській державі українських земель. За актом про унію Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою (а отже, ставав королем Польщі), зобов'язувався прийняти католицтво і зробити його державною релігією в Литві й назавжди приєднати до Польщі підвладні йому литовські, українські та білоруські землі.
Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід. Спроба польських феодалів і Ягайла, який у березні 1386 р. став королем Польщі під іменем Владислава II Ягслла, ліквідувати незалежність Литовського князівства («інкорпорувати» його до складу Польського королівства) викликала опір з боку литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Проти Ягайла підняли зброю й удільні руські князі. Боротьба Вітовта та його прихильників проти умов Кревської унії закінчилася компромісом. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Ягайло і польські феодали визнали Вітовта довічним правителем Литовського князівства. Згодом Вітовт прийняв титул великого князя литовського, а за Городельською угодою 1413 р. домігся того, щоб Литовське князівство й після його смерті зберігало автономію (на основі васальної залежності від польського короля).
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зміцнішала, посилилося пригноблення селянства і міського населення великокнязівською владою та феодалами. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), а Західне Поділля (з центром у Кам'янці) мусив передати Ягайлові. В цих землях почали правити великокнязівські намісники («И по всим городам,— говорить літописець,— князь великий Витовт свои старосты посажал»). Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, місцеве, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
Вітовт поставив за мету витіснити татар з Причорномор'я, однак у битві з татарським військом 12 серпня 1399 р. на Ворсклі зазнав поразки. Отже, марними були сподівання спадкоємців Мамая в союзі з великим князем литовським відновити панівну роль Орди у Східній Європі. Невдача на Ворсклі не дала Вітовтові змоги утвердитися в Орді за допомогою свого союзника Тохтамиша з тим, щоб потім за його підтримкою поширити владу литовських феодалів і на Північно-Східну Русь. У 1416 р. загони ординців на чолі з Едигеєм напали на Київ. І все ж у 20-х роках XV ст. Вітовт розширив кордони держави на південь —до Чорноморського узбережжя, збудувавши тут ряд фортець.
На початку XV ст. назріла вирішальна сутичка між Польсько-Литовською державою і Тевтонським орденом. 15 липня 1410 р. відбулася битва під Грюнвальдом, в якій об'єднані сили слов'ян і литовців розбили німецьких рицарів і зупинили їхню агресію на Схід.
За князювання Вітовта (1391 — 1430) Литовська держава досягла найбільшої могутності, однак її розквіт був нетривким, бо засновувався на політиці дедалі зростаючої дискримінації православного руського населення. Так, у пунктах Городельської унії сказано: «Пани |і! також бояри-шляхта земель наших, названих вище, даруваннями, привілеями і наділеннями, їм нами дарованими, даними, приділеними, лише католики і Римській церкві підвладні... користуються»; «також урядниками призначаються лише католицької віри шанувальники і підвладні святій Римській церкві. Також і всі постійні уряди земські... каштелянства, даруються лише тим, хто сповідує [християнську! католицьку віру, і (лише ті) до Ради нашої допускаються і в ній присутні...» Підтримуючи Вітовта, литовські феодали-католики були зацікавлені у збереженні унії з Польщею, прагнучи використати її для зміцнення свого панування на землях України та Білорусії.
Після смерті Вітовта у 1430 р. у Литовському князівстві спалахнула боротьба проти наступу польських феодалів і католицької церкви. Литовські та руські феодали на сеймі у Вільно всупереч Городельській унії обрали великим князем литовським Свидригайла Ольгердовича, відомого своїм негативним ставленням до унії Литви з Польщею. Король Ягайло розпочав військові дії проти Свидригайла, прагнучи захопити Волинь і Поділля. В 1430—1431 рр. польське військо здобуло Кам'янець, Володимир-Волинський, обложило Луцьк. На Волині н Поділлі розпочалася народна війна проти загарбників.
Невдалі дії Свидригайла та його орієнтація на руських православних феодалів викликали невдоволення литовських магнатів. У 1432 р. вони обрали великим князем литовським Сигізмунда (брата Вітовта), який відновив унію Литви з Польщею. Водночас, намагаючись позбавити Свидригайла опори серед православних феодалів, Сигізмунд привілеєм від 15 жовтня 1432 р. зрівняв їх у правах з литовськими феодалами-католиками. Це дало змогу Сигізмундові в битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. остаточно розгромити Свидригайла і його прибічників — руських князів. Проте на Київщині ще тривала боротьба руського населення проти литовського панування, за відновлення автономії Київської землі. Лише наприкінці 30-х років Сигізмунд зміцнив свою владу над українськими та білоруськими землями. Орієнтація Сигізмунда на польських феодалів урешті-решт викликала спалах невдоволення серед литовських І руських феодалів, І в 1440 р. він загинув від рук змовників на чолі з князем Іваном Чорторийським. Цього ж року литовські феодали обрали великим князем сина Ягайла — малолітнього Казимира (в Польщі королем на цей час був його брат Владислав III). У 1447 р. він став також королем Польщі під ім'ям Казимира IV. Отже, польсько-литовська унія відновилася.
У 40-х роках на підвладних Литві російських, українських і білоруських землях знову розпочалася боротьба проти литовського панування. Першими у 1440 р. повстали городяни Смоленська, згодом визвольний рух поширився на Волині, Київщині, у Вітебській землі. На Волині відновив своє князювання Свидригайло. Литовські магнати придушили народні виступи, але були змушені піти на поступки місцевим князям, земянам і боярам і відновили Київське та Волинське удільні князівства. Київським князем став Олелько Володимирович, а на Волині князем залишився Свидригайло.
У 30—40-х роках XV ст. на українських землях найрішучіше боролися проти польського і литовського панування городяни, дрібна православна шляхта; місцеві ж українські пани-князі в Інтересах збереження своєї влади у вирішальні моменти йшли на угоду з литовськими магнатами.
Поступки православним князям, земянам і боярам Волині та Київщини були тимчасовими. Спираючись на підтримку польських феодалів, литовський уряд уже на початку 50-х років узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє існування.
Литва прагнула також розірвати зв'язки місцевої церкви з російською православною церквою. У 1458 р., за київського князя Семена Олельковича, православна церква України та Білорусії була відокремлена від московської митрополії й перетворена на самостійну київську митрополію. Але схилити православне населення України до унії з католицькою церквою у XV ст. литовським правлячим колам не вдалося.
В 1471 р. після смерті князя Семена Олельковича Київське князівство також було ліквідоване. Великий князь Казимир призначив воєводою в Київ литовського магната Гаштольда, однак кияни відмовилися впустити його в місто. Гаштольд здобув Київ лише за допомогою війська. «И оттолЪ,— зазначив літописець,— на Кыевъ князи пере-сташа быти, авмъсто князей воеводы иасташа».
Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені згодом на воєводства, очолювані намісниками-воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя. Землі-воєводства поділялися на повіти, в котрих головували старости. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали, щедро винагороджувані великим князем за їхню службу вотчинами та значними привілеями. З великих магнатів складалася великокнязівська рада («пани-Рада»), без згоди якої великий князь не мав права видавати закони і розпорядження. Вищі державні уряди стали в руках магнатів спадковими. Пани-магнати користувалися правом мати власні, так звані надвірні, військові загони й підлягали безпосередній юрисдикції великого князя.
В умовах всевладдя литовських і місцевих магнатів православне населення українських земель перетворилося на об'єкт нещадного поневолення й покатоличення. Більшість місцевих феодалів дотримувалася щодо Польсько-Литовської держави угодовської політики.
Після смерті у червні 1492 р. короля Казимира IV литовські пани-магнати обрали великим князем литовським його сина Олександра Казимировича. Олександр обнародував привілей, за яким погодився на дальше обмеження своєї влади «панами-Радою». А польські магнати і шляхта обрали своїм королем іншого сина Казимира IV — Яна Альбрехта. Отже, унія Польщі та Литви на якийсь час розпалася. Проте польські феодали й католицька церква прагнули до зближення з Литвою, і після смерті у 1501 р. Яна Альбрехта обрали цього ж року великого князя литовського Олександра королем Польщі, поновивши тим самим унію двох держав. Укладена в 1501 р. Мельницька унія відбивала намагання Польщі ще більш ущільнити зв'язки з Литовським князівством. Литовський сейм, однак, не затвердив Мельницької унії.
Взагалі литовські магнати, не бажаючи посилення шляхти (як це мало місце в Польщі), воліли розірвати навіть династичну унію. Польша ж докладала зусиль до її збереження й зміцнення. Після смерті Олександра у 1506 р. великим князем литовським було обрано його брата Сигізмунда. Польські магнати незабаром обрали його своїм королем (Сигізмунд 1). У 1529 р. литовці зробили останню спробу розірвати династичну унію, обравши великим князем сила Сигізмунда І — Сигізмунда Августа, та даремно: польські пани її шляхта у 1530 р, заздалегідь, ще за життя Сигізмунда 1, обрали Сигізмунда II Августа королем Польщі. В 1544 р., досягнувши повноліття, Сигізмунд Август почав правити Литвою, а після смерті батька в 1548 р.— Польщею. На цьому бездітному королеві й урвалася династія Ягеллонів.
Турецько-татарські напади. У XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека — з боку Турецької (Османської) держави та Кримського ханства. Протягом XIV— XV ст. Турецька військово-феодальна держава за султанів Баязіда, Мурада і Махмеда захопила Візантію (Константинополь був завойований у 1453 р.), увесь Балканський півострів. У 40-х роках XV ст. за хана Хаджі-гірея Кримське ханство остаточно відокремилося від Золотої Орди. Основу його зовнішньої політики становило грабування країн-сусідів. Під час правління хана Менглі-гірея кримчаки захопили Причорномор'я з містами Дашів (Очаків), Хаджібей, які раніше належали Литовській державі. В 1475 р. Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангуп, Перекоп, Очаків, примусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї й таким чином встановила своє панування на узбережжях Чорного та Азовського морів. Турецький уряд збудував тут ряд фортець, то використовувалися для нападів на українські землі. Наприкінці XV ст., після завоювання Буджаку й зведення фортець в Аккермані, Бендерах, Хотині, розпочалися напади турків на Галичину та Поділля. 1498 р. вони вперше спустошили галицькі міста Перемишль і Ярослав, Кримські ж татари, спираючись на підтримку Туреччини, ще з 80-х років XV ст. постійно нападали па Україну. В 1482 р. Менглі-гірей з великим військом вдерся на Київщину, здобув Київ («град взя... и огнем сожже,— писав літописець,— полону бесчисленно взя, а землю Киевскую учииише пусту»). Наприкінці XV — у першій третині XVI ст. татарські орти (загони) на чолі з беями і мурзами майже щороку грабували, палили, руйнували й спустошували українські міста і села, гнали в полон (ясир) тисячі людей, продаючи їх у рабство на східних ринках. Найбільшим невільничим ринком стала Кафа.
Хоча литовські князі почали сплачувати кримським ханам щороку грошову данину (упоминки), кримчаки не припипяли своїх розбійницьких нападів на українські землі. Польсько-литовська держава була не в змозі організувати захист своїх південних рубежів. Наймане військо було незначне, налічувало ледве 4 тис. чоловік. Шляхетське ополчення та магнатські надвірні загони не заважали, більш того — навіть потурали загарбникам: коли татари поверталися додому з ясиром, шляхетські загони нападали па них і відбирали полонених і добро, повертаючи їх потім власникам за викуп. У найскрутнішому стані перебували райони Побужжя, Придніпров'я та Лівобережжя, котрі почали заселюватися лише в XV— першій половині XVI ст. Зведені тут литовським урядом замки, навколо яких зосереджувалося місцеве населення,— Брацлав, Вінниця, Черкаси, Канів, Остер — були погано обладнані, мали невеликі гарнізони й неспроможні були забезпечити надійний захист. Так, в описі Остерського замку від 1552 р. зазначалося: «Замок Остерський... 14 літ тому назад з дерева соснового поставлений, необліплений, недбало весь зроблений, недобре покритий...; є всіх городень старих і нових — ЗО, веж 5; але, крім нових, всі городні і вежі некріпкі, ветхі... Крім замку, передмістя — острог, огороджений дерев'яним тином з земляним валом... У замку — 2 великі гармати («діла»), 2 серпентини, 38 гаківниць...» Цей красномовний опис не потребує якихось коментарів.
Лише в першій третині XVI ст. шляхетське військо та загони місцевих князів на чолі з воєводою князем К. І. Острозьким завдали ряд поразок татарським нападникам (битви під Лопушною у 1512 р., під Соколом у 1519 р. та під Ольшаницею в 1527 р.). Головний тягар оборони українських земель від турків і татар ліг на плечі народних мас — селян, городян і нової сили, що піднімалася,— козацтва.
Утворення Російської держави та її роль в історії українського народу. Російсько-українські взаємозв'язки.
Першим на шлях боротьби за національну незалежність став у XIV ст. російський народ, добиваючись політичного об'єднання всіх своїх земель навколо Москви. її піднесення мало для України, так само як і для інших відторгнених частин Давньої Русі, велике значення: підтримка Московського князівства, що набирало сили, могла стати для них передумовою їхньої національної незалежності, остаточного визволення від іноземного гніту.
Наприкінці XV—на початку XVI ст. утворилася єдина Російська держава. її існування відкривало для українського і білоруського народів реальні можливості отримання від Росії допомоги і захисту. Важливим етапом на шляху зміцнення Російської держави було повалення в 1480 р. ординського іга. Ця подія засвідчила перетворення Росії на суверенну державу, сприяла піднесенню її міжнародного авторитету й подальшій активізації зовнішньої політики.
Остаточне визволення Росії від залежності Орди справило великий вплив на історичну долю українського народу, який намагався знайти в ній опору в боротьбі проти польсько-литовських поневолювачів. Великий князь Іван III офіційно проголосив своїм головним завданням у галузі зовнішньої політики боротьбу за возз'єднання всіх земель, що входили до Київської Русі, в єдиній Російській державі, вважаючи всіх їх своєю «отчиною». Це відбилося й у прийнятті Іваном титулу «великий князь всея Русі». Вже в 1487 р. він зробив спробу дипломатичним шляхом примусити уряд Литви визнати за ним цей титул, однак зазнав невдачі. Литва, звісно, не мала наміру віддати Москві українські, білоруські та частину російських земель. Це стало приводом до початку в 1498 р. російсько-литовської війни, успішної для Росії, оскільки її підтримувала певна частина українських та білоруських феодалів Литовської держави.
Від самого початку утворення суверенної Росії російсько-українські взаємини з кожним роком міцнішали. Вже у другій половині XV ст. частина православних російських, українських та білоруських великих феодалів, незадоволених унією, політичним пануванням литовських феодалів-католиків, почала переходити від великого князя литовського під владу великого князя московського.
1481 р. князі Михайло Олєлькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський у відповідь на ліквідацію удільних князівств, передусім Київського, організували змову з метою вбити Казимира й проголосити великим князем Михайла Олельковича — брата останнього київського удільного князя Семена Олельковича — та, коли б на те випало, відокремитися від Литви із землями до р. Березини й об'єднатися з Росією. Однак змову було викрито. Михайла Олельковича стратили. Федір Бєльський із двором утік до Москви.
У 1487 р. «від'їхали» до Москви і так звані «верховські» князі — Воротииський і Бельовський (їхні володіння розташовувалися у верхів'ях Оки). «Від'їзди» до Москви православних руських феодалів відновилися в 1500 р. «Від'їхали» князі Василь Шемячич-Рильський, Семен Можайський, князі Мосальські, згодом інші чернігово-сіверські князі.
Того ж 1500 р. спалахнула нова російсько-литовська війна. Росіяни здобули Брянськ, Мценськ, Стародуб, Гомель, Любеч, Рильськ. У бою на р. Вєдроші 14 липня 1501 р. та восени 1501 р. під Мстиславлем литовці зазнали поразки. Однак похід російських військ у 1502 р. під Смоленськ склався невдало. У 1503 р. у Москві був укладений мирний договір. Литва погодилася на перехід до Росії Чернігово-Сіверської землі з Черніговом, Стародубом, Новгород-Сіверським, Брянськом та іншими містами. Отже, було покладено початок входженню частини українських земель у склад Російської держави. За угодою 1503 р. великий князь литовський визнав за Іваном III право титулуватися великим князем. Характерно, що, визначаючи наперед політику Російської держави, на переговорах у Москві 1503 р. представники Івана III заявили литовським послам: «Ано и не то одно наша отчина, кои городы и волости ныне за нами: и вся Русская земля из старины от наших прародителей наша отчина».
В лютому 1507 р. сейм у Вільно ухвалив рішення про відновлення війни з Росією. Литовська держава вимагала повернути їй російські та українські землі, відібрані в неї за угодою 1503 р. Король Сигізмунд І уклав угоду з кримським ханом Менглі-гіреєм. Восени 1507 р. російські війська рушили на Литву. В лютому 1508 р. український феодал князь Михайло Глинський разом з братами Василем та Іваном очолив повстання на Київщині й Поліссі проти Литви, їх підтримали мешканці Мозиря, Мінська. Проте Глинські зазнали поразки і «від'їхали» до Москви, а за ними — князі Друцькі, Козловські, Одинцевичі.
Військові дії 1508 р. відбувалися без певних успіхів супротивників. Нарешті вони погодилися на «вічний мир» на основі угоди 1503 р.
Проте 1512 р. стосунки між Москвою і Литвою знову загострилися. Нова війна тривала майже 10 років. Після двох невдалих походів у 1512 і 1513 рр. під Смоленськ у 1514 р. розпочався третій похід. Наприкінці липня 1514 р. російські війська зайняли Смоленськ і його фортецю, в 1519 р.— ряд міст Білорусії й дісталися нарешті Вільна. Проте росіян відволік набіг кримського хана на Москву в 1521 р. Скориставшись з цієї передишки, король Сигізмунд І розпочав переговори. За умовами перемир'я 1522 р. Смоленська земля відійшла до Російської держави. В 1523 р. Росія приєднала до себе удільне Новгород-Сіверське князівство. Цього вимагала, зокрема, зростаюча загроза з боку Кримського ханства.
Уже на початку XVI ст. почалися переселення селян, городян і козаків з українських земель, загарбаних Литвою, до Російської держави. Москва сприяла цьому. Після угоди 1503 р. у верхів'ях Сули, Ворскли влаштовується «великокнязівська сторожа», а згодом створюється укріплена лінія Рильськ — Путивль. На службі в прикордонних фортецях протягом першої чверті XVI ст. з'являються українські козаки («черкаси») — переселенці з Київщини та Черкащини.
Так уже з другої половини XV — початку XVI ст. зміцнювалися зв'язки між українським і російським народами, визрівали передумови для їхньої дальшої спільної боротьби проти іноземних загарбників.
|
