Курсова робота на тему:
«Повстання рабів у рабовласницькому Римі»
План
Вступ
1. Римська республіка
1.1. Суспільний лад
1.2 Рабовласницька система
2. Повстання рабів у рабовласницькому Римі
2.1 Сицилійське повстання рабів
2.2 Реформи братів Гракхів
2.3 Повстання Спартака
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
На широких просторах від Піренейських гір до Британії і Кавказу ще й сьогодні можна побачити ділянки старих мощених доріг, які подекуди заросли травою, а місцями відшліфовані колесами і ногами пішоходів. Це артерії неосяжної держави Риму-траси легіонів.
Подібно Македонії, Рим довгий час вважали окраїною цивілізації і мало хто чув про нього. В часи пророка Ісаї і Гесіода, коли Ассирія знаходилась в зеніті своєї могутності, Рим порівняно виглядав, як маленьке поселення з якого важко було навіть уявити майбутню столицю імператорів і пап. Тільки незадовго до епохи Олександра Рим починає набувати сили, а вже через вік-півтора стає повелителем Середземномор’я. Менше того створена римлянами імперія проіснувала довше всіх імперій існувавших в світі. В цьому їм поступаються Кір і Олександр, Карл і Наполеон, повелителі Британії і Росії. Надзвичайні успіхи римлян викликають захоплення і заздрість сучасників. Спроби розгадати таємницю латинської фортуни в свій час робили Полібій і Августин, Монтеск’є і Гегель, але ключ до неї залишився в історії.
В давнину говорили, що Рим має інше, потаємне ім’я, яке можна дізнатись прочитавши слово Romaпо-східному справа наліво. Тоді воно буде звучати, як Amor, що означає – Любов. Але це не що інше, як гра слів, яка вказує на складність римського феномену. Очевидно, дух Риму такий же парадоксальний, як і всі прояви світової культури.
Рим у процесі створення і розвитку отримав все необхідне – душу і любов своїх творців, яка живила його «істоту,» даючи йому більшої сили і могутності, що зробило його повелителем світу, земною домівкою богів. Як писав Вергілій «Рим не звичайне місто, яких сотні, а саме те яке боги обрали не тільки в якості земної домівки, але й для верховенства в світі.» Оспівуючи велич Риму інший видатний діяч Пропорцій писав, що «римська земля зібрала все, що дане природою, і слава всіх чудес меркне перед нею.»
Проте на шляху до слави і панування, Риму доводилось долати немало перешкод, які зустрічалися як у внутрішньому так і зовнішньому житті держави. Довго і напружено триває боротьба плебеїв з патриціями, постійні конфлікти між заможними і не імущими верствами населення, між громадянами і негромадянами, між рабами і рабовласниками, що розхитувало державу і в майбутньому відбилось на її розвитку. Неабиякі невдачі і прорахунки спіткали Рим і на зовнішньому фронті. Однак римська держава наполегливо й твердо йшла до своєї мети – підкорення спочатку найближчих, а потім дедалі дальших сусідів, народів, племен не тільки всієї Італії, а й поза її межами. В процесі боротьби за гегемонію Риму з одного боку довелось зіткнутись з противниками, які своїм суспільним розвитком стояли нижче за нього, та водночас з народами, які перевершували його в культурному відношенні. Проте у цих народів не було політичної єдності, їхнє військо складалося переважно з найманців, тому вони були підкорені Римом. В успіхах Риму велику роль відіграла дипломатія: принцип divideetimperia(«поділяй і владарюй») став провідним у зовнішній політиці держави. Союзи Риму з іншими державами були, як гарант «безсумнівної» перемоги.
Проте беззаперечно прослідковується взаємозв’язок зовнішніх і внутрішніх факторів. Так вдала зовнішня діяльність Риму, захоплення нових територій і в результаті – розширення своїх кордонів, призводить до зародження і розвитку рабовласницьких відносин. Відтак Рим перетворюється на рабовласницьку державу, де раби стають звичним явищем, праця яких залишається незамінною у брудній та важкій роботі. Так у соціальній структурі Риму з’являється ще одна верства населення, найнижча точка відліку на соціальній осі. Швидкі темпи розвитку рабовласницьких відносин формують неординарну соціальну структуру в якій раб виступає, як річ з якою можна зробити все що завгодно. Звичайно таке ставлення до людини, яка з народження наділена природнім правом на справедливість, не може не викликати протиріч. Такі правила рабовласницької системи Риму змушують рабів іти на боротьбу за свої природні права, внаслідок чого відбуваються часті повстання рабів проти існуючої системи рабства. Проте вони швидко придушувались, але залишали свій «внесок «у крах республіканського ладу в Римі. Однак встановлення рабовласницьких відносин можна вважати і успіхом, оскільки це була перемога нового над старим, рабовласницького ладу над первіснообщинним, який обтяжував, а практично робив неможливим розвиток економічних відносин та й взагалі розвиток держави.
Історія Риму, це яскрава сторінка його успіху, зародження і падіння могутності, перемога нового над старим, розвитку рабовласницьких відносин і їх кризи.
1.
Римська республіка
1.1 Суспільний лад
В 509 році до н.е. в Римі, після вигнання останнього рекса Тарквінія Гордого встановився республіканський лад. Період республіки характеризувався інтенсивним розвитком виробництва, що призвело до змін в соціальній структурі римського суспільства, зокрема до зміни правового статусу окремих верств населення. Велику роль в цьому відіграли успішні завойовницькі війни римської держави, що мали наслідком розширення території і перетворення Риму в могутню державу тогочасного світу.
Стародавній Рим був рабовласницькою державою. Розвиток рабовласницьких відносин сприяв виникненню і утвердженню нових суспільних верств, які поділялися на різні категорії. Основним, навіть з погляду римських юристів, поділом людей був поділ на вільних і невільників (рабів). Вільні люди поділялись на громадян і негромадян. Громадяни в свою чергу поділялись на повноправних і неповноправних.
Усією повнотою цивільних і політичних прав спочатку користувались тільки патриції. Така верства населення сформувалась ще у царський період з найбагатших і найвпливовіших людей, з середовища яких і обираються старійшини. Так поступово формувалась спадкова аристократія з її привілейованим становищем. Іншу велику групу вільного, але нерівноправного, другорядного населення становили плебеї (лат. plebs – простий народ). Це населення Риму, яке складалосьз жителів сусідніх підкорених і приєднаних до Риму латинських общин. Вони були близькими до римлян мовою, релігією, звичаями, способом життя. Але плебеїв обурювала їхня відмінність у правоздатності, адже вони нарівні з патриціями виконували суспільні обов’язки. Через усю давню історію червоною лінією проходить невпинна боротьба плебеїв з патриціями. Проте в міру їхнього протистояння плебеї поступово були зрівняні у правах з патриціями. І в період республіки, починаючи з III ст. до н.е. вже не існувало відмінностей між патриціями і плебеями, вони були рівні у правах і утворювали окрему верству населення – римських громадян. Проте патриціат не втратив свого значення навіть після зрівняння у правах з плебеями. Його вплив характеризувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв’язках, взаємній підтримці одного і того ж роду. Римські громадяни, звичайно, володіли найбільшою правоздатністю, тобто були носіями всіх прав. Повна правоздатність включала в себе:
а) jus conubii – право шлюбу, тобто право на квіритський шлюб; б) juscommercii – повна майнова правоздатність з правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів; в) jussuffagii – право подання голосу, тобто право участі у народних зборах; в) jushonorum – право висувати свою кандидатуру на магістратські та інші посади, тобто брати участь в управлінні країною. Проте правоздатність серед вільного населення на різних етапах розвитку римської держави була неоднаковою. В міру перетворення Риму в світову державу змінювалась і правоздатність. Так строкаті відмінності різних верств населення починають згладжуватися, провалля між вільним і рабом, як і раніше залишалося.
Однак, щоб володіти повною правоздатністю потрібно відповідати трьом статусам: а) статус волі; б) статус громадянства; в) сімейний статус. Статус волі був провідним серед інших, бо раби, наприклад були не суб’єктами, а об’єктами права. І зміни в стані свободи, як найістотніші могли призвести до одного з двох наслідків: набуття свободи, коли раб був відпущений на волю і втрата свободи, коли вільна людина, продана в рабство. Слід зазначити, що з втратою волі особа втрачала і громадянство. Дуже важливим був і статус громадянства. Громадянство в Римі набувалося внаслідок: а) народження від шлюбу римських громадян або хоча б від матері-римлянки; б) звільнення римським громадянином свого раба; в) усиновлення римським громадянином чужоземця; г) надання римського громадянства цілим общинам або окремим особам. З цього переліку можна зробити висновок, що стати римським громадянином було не просто. Це все звичайно робило римське громадянство престижним. Римляни, будучи, особливо в старовину, великими патріотами, дуже пишалися своїм походженням і громадянством. Для них не було більш жорстокого покарання, як втрата громадянства. І маючи вибір – смерть чи втрата громадянства – вони завжди вибирали смерть. Сімейний ж стан поділяв вільних на дві групи: осіб свого права – глави родини та осіб чужого права. Звичайно носіями цих статусів були тільки римські громадяни, які відповідно володіли усією повнотою цивільних і політичних прав.
Крім зазначеного вище Вергілій виділяє три етичні якості, якими боги наділили римлян, для того, щоб вся праця і подвиги виявились їм по плечу і щоб любов до богів і в майбутньому залишалась у їхніх серцях. Вергілій вважає, що однією з найголовніших якостей, яка притаманна римському народу є благочестя. Недаремно цар-засновник Еней в поемі нічого не насмілюється робити без волі богів. Саме тому Енею вдалось досягнути своєї мети, а римлянам – створити могутню державу, бо саме завдяки вірі в богів, боги прислухаються до людських благань і лише благочестиві отримують те що просять.
Ще однією якістю, яка властива римлянам, Вергілій вважає доблесть, яка допомагає людині здійснити те, що визначене богами.
Та окрім цих двох основних якостей, римляни, на думку Вергілія не повинні забувати про скромність та простоту вдач, адже завдяки всім цим достоїнствам римляни стали першим народом в Італії.
З огляду на сукупність всіх фактичних та етичних елементів, які притаманні римським громадянам, вони стояли на вищому щаблі суспільної ієрархії. Це визначало їх становище, як повноправного господаря на своїй землі, як господаря підкорених народів і створювало модель величності римлян, як нації, яка повинна правити світом.
Та поряд з повноправними громадянами, існувала ще категорія неповноправних громадян, яку становили, як відомо вільновідпущеники. Вільновідпущеником називався раб відпущений на волю своїм господарем. В такому разі він набував правового статусу господаря, що відпустив його на волю. Раб, відпущений на волю римським громадянином, формально набував статусу римського громадянина. Але слід зазначити, що отримавши римське громадянство, вільновідпущеник не цілком прирівнювався до вільнонародженого. Зокрема вони не мали права на шлюб з повноправними громадянами. Це правило зберігалося аж до початку принципату, пізніше воно було скасоване.
У сфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувався у праві служити в римських легіонах, вони не могли бути магістратами, мали обмеження щодо права голосування, вони брали участь лише в трибутних коміціях і то тільки в чотирьох міських трибах, а в I ст. взагалі втратили право брати участь у роботі народних зборів і голосувати.
Однак вільновідпущеник отримавши волю залежав від свого господаря. Він був зобов’язаний надавати йому всілякі послуги, а у випадку потреби – аліментувати не тільки колишнього патрона, а й його дітей, батьків, був абсолютно позбавлений судового захисту від свавілля володаря. Це показує, що раби хоч і були відпущені на волю, але терпіли зловживань свого колишнього патрона.
Категорію негромадян – чужинців складали латини і перегрини. Взагалі у римському суспільстві у додержавний період і в період республіки непорушним було положення, згідно з яким жодна особа, яка не належала до римського народу, що звичайно стосується латинів і перегринів, не мала ніяких прав і не користувалася ніяким захистом, тобто вважалася чужинцем. Та в міру розвитку римської держави за чужинцями (латинами і перегинами) починають визнавати певну обмежену правоздатність, причому тією мірою, якою вона визнавалась римськими законами. Спочатку мова йтиме про латинів. Латинами називались давні жителі Лація, що отримали латинське громадянство до середини III ст. н.е. Потім латинами також стали називати членів колоній утворених Латинським Союзом. Після їх завоювання чи добровільного входження до складу Римської держави, вони не набували прав громадянства, а зберігали своє.
Правовий стан латинів істотно відрізнявся від правового статусу римських громадян. У сфері публічного права обмеження полягали в тому, що латини не мали права служити в римських легіонах, обиратись на посади римських магістратів. Однак, перебуваючи в Римі, вони мали право брати участь у роботі народних зборів, голосувати в них. Та згодом спеціальне право – jusmigrationis – надало можливість громадянам союзних латинських міст дістати повне римське громадянство при переселенні у Рим, у тому числі і політичні права, що дозволило їм обиратись на магістратські посади.
В цивільно-правовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римських громадян, проте далеко не всі. Основна їх частина – жителі Лація, як і римські громадяни мали право вступати до шлюбу і торгувати. Інші ж латини – раби, відпущені на волю, одержавши статус латина, згідно закону не мали права брати шлюб, заповідати своє майно, успадковувати. Після смерті такого латина його майно переходило до його колишнього господаря.
Та окрім латинів – корінних жителів Лація, існувала інша категорія латинів – latinicolonarii(«латини колоній»). Це були мешканці інших латинських общин (з-поза Лація) і приєднаних до Риму територій, яким було надане правове становище «латинів». Хоча мешканці цих територій і отримали латинське громадянство, політичних прав вони звичайно не мали, як і корінні латини, а в сфері приватних відносин їм надавалось тільки juscommercii, права на шлюб з римлянами вони також не мали. Їм заборонялось вести цивільний процес і складати заповіт.
Слід зазначити, що латини мали змогу порівняно легко набути римське громадянство. Так зокрема вони могли отримати його на підставі постанов Римської держави, що присвоювала його цілим категоріям латинів. Переїхавши на постійне місце проживання до Риму, вони також одержували статус римського громадянина. Але зI ст. до н.е. латинам уже не доводилось набувати римське громадянство, оскільки правовий статус римського громадянина отримало все населення Італії.
Наступною складовою, що входили до категорії негромадян були перегрини. До них належали: 1) жителі провінцій, що входили до складу римської держави, які не набули ні прав громадянства, ні прав «латинів», зокрема ті, що без бою здалися на милість римлян; 2) жителі общин і держав, незалежних від Риму, але чимось з ним пов’язані і які дістали в Римі майнову правоздатність; 3) римські громадяни засуджені на вигнання з втратою громадянства. В давнину перегрини вважались ворогами (hostes), які не користувались правовим захистом збоку Римської держави. Вони не були рабами, проте й не отримували правового статусу римського громадянина.
Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім’ї перегринів чи перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин міг бути позбавлений свого статусу і висланий в місця проживання перегринів, де й одержував їхній статус.
Перегрини у своїй общині користувалися своїм громадянством, жили за своїми звичаями і правом. Правове становище перегринів у Римі визначалось конкретними договорами Риму з тим чи іншим народом. Перегрини у Римі не користувалися жодними політичними правами, хоча й були підданими Риму. Це звичайно зрозуміло оскільки і в наш іноземці не мають жодних політичних прав, тобто в публічній сфері вони визнаються безправними, але в приватній сфері за ними закріплюються певні права. Інша ситуація в приватно – правовій сфері була між перегринами і римськими громадянами. Перегрини в приватних відносинах керувалися власним національним правом згідно закону про провінції, який встановлював для неї особливий правовий статус. Таким чином склалася різноманітна система правового регулювання майнових відносин між провінціями, при цьому не було єдиної правової основи для регулювання контактів з Римом. Все це дуже ускладнювало майнові відносини між перегинами і римськими громадянами. У римському праві були відсутні норми для регулювання таких контактів, внаслідок цього виникало багато помилок, яким не було правового вирішення. Більше того вчинення правопорушення у таких відносинах породжує ще одне питання – хто винен і яку відповідальність нести винному. В усуненні протиріч у таких відносинах основну роль зіграв претор для перегринів, який у союзі з міським претором відшукував найцінніше у правових звичаях інших народів, узагальнював це і впроваджував у практичну діяльність.
Однак таке «закрите» становище перегринів не виключало набуття ними римського громадянства, проте воно надавалося в окремих випадках. Так за особливі заслуги перед Римом деяким перегринам чи навіть групам надавався цей статус. Часто Римська держава надавала громадянство групам перегринів окремим актом державної влади, керуючись різного типу міркуваннями, наприклад поповнення римських легіонів воїнами, оскільки в них, як відомо мали нести службу тільки римські громадяни.
На початку III ст. всі відмінності в правовому становищі вільних верств населення, незалежно від того проживають вони на території Італії чи ні, втратили своє значення. У 212 році імператор Каракала поширив статус римського громадянина на всіх підданих величезної Римської імперії. Проте існували незначні обмеження, це стосується іноземців, які перебували на території Риму і не були її підданими, залишались на становищі перегринів, так само, як і піддані Риму, що вчинили тяжкі злочини.
Ми бачимо, що в соціальній структурі Римі все ж таки існували стани наділені певними правами, за якими закріпилося слово «вільні». Та поряд з вільними існувало таке поняття, як невільники, тобто раби. Вони були найнижчою точкою суспільної осі і не мали нічого спільного з вільним населенням Риму, за винятком того, що фактично вони були людьми хоч і визнавались річчю.
З моменту виникнення держави в Римі і до її загибелі римське суспільство було рабовласницьким. На ранніх етапах розвитку Римської Держави рабство носило патріархальний характер. Це означає, що раби в цей період були нечисленними, проживали в сім’ях господарів, разом з ними працювали. В цей час їх навіть називали famulus – слово походить від лат. familia,що означає «сім’я». Проте починаючи з III ст. до н.е. в результаті постійних завойовницьких війн число рабів збільшується і їхня праця використовується щораз в більших масштабах. Раби в період республіки перетворюються в найбільш пригноблений і експлуатований клас. В цей період максимального рівня досягає експлуатація рабів, які перетворилися в основних виробників матеріальних благ. Рабовласники вдаються до найжорстокіших методів експлуатації рабів, примушуючи працювати їх до повного виснаження. Раба не вважають за людину його власник мав право над ним життя і смерті. Позбавлені найелементарніших умов існування, раби напівголодні і напівголі працювали з раннього ранку до пізнього вечора, а за найменшу провину терпіли найжорстокіші покарання. Раба можна було продати і за безцінь купити. Коли раба виганяли це не означало його свободу, а лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку річ викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто.
 Більшість римлян відносили рабів до розряду «розмовляючих знарядь» в господарстві. На думку Варрона (I ст. до н.е.) знаряддя праці розрізняють: а) неживі; б) живі, що не вміють говорити; в) живі, що володіють людською мовою, тобто раби.* Тепер на зміну терміну famulus приходить інше поняття – instrumentumvocale (розмовляючи знаряддя). Без рабів вже не могли обходитись ніде: ні у вітальні, ні в майстернях, ні на полях; при цьому їх ненавиділи і боялися. Оскільки були випадки коли раби вбивали своїх господарів. Так Тацит наводить приклад коли рабами було вбито префекта міста Педанія Секунда внаслідок чого було страчено 400 рабів. «Скільки рабів стільки й ворогів» – говорили римляни. Коли раби намагалися бігти чи бунтували до них не знали пощади: Їх клеймили, кидали хижим звірам, катували і розпинали на хрестах.
З юридичної точки зору раб не був суб’єктом, а лише об’єктом права. За ним не визнавалось жодної правоздатності ні в публічній, ні в приватній сфері. Раби не могли служити в римських легіонах, не платили повинностей оскільки не були власниками майна, не могли мати сім’ю. Зв’язок раба з рабине, а між тим і з будь якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував ніяких правових наслідків. Раб вважався тільки річчю і не більше. Звичайно, як і будь-яка річ раб виступав предметом будь-якого приватно – правового право чину, цивільного спору. Ульпіан уточнює: «З точки зору цивільного права раби вважаються ніким». Як об’єкт власності його можна було купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заставу. За заподіяння шкоди рабу, позов на кривдника подавав не раб, а його господар, як за заподіяння шкоди будь-якій речі. Слід сказати, що держава у відносини господарів з рабами не втручалась, ніяких гарантій захисту рабів не встановлювала, а навпаки підтримувала щодо них політику терору і насильства.
Раби знаходились у державній і приватній власності. Встановленню рабства сприяло багато чинників серед яких: 1) військовий полон, або захоплення людини, належної до держави, яка не пов’язана з Римом ніяким договорами. Військовий полон був основним джерелом рабства, оскільки, як вже зазначалось постійні завойовницькі війни сприяли захопленню великої кількості рабів, які користувалися попитом, як на внутрішньому так і на зовнішньому ринку; 2) народження від рабині навіть якщо батько був вільним; 3) купівля рабів за кордоном; 4) продаж римського громадянина в рабство за скоєння тяжких злочинів чи несплати боргів.
Проте раб був не просто річчю, а об’єктом, який мав розум, сильну волю здатність до творчості. І було б просто не розумно використовувати раба, як просто знаряддя для праці, зневажаючи його інтелектуальні й інші людські якості. Так раби були й вчителями дітей господаря, лікарями, поетами, скульпторами, управителями маєтків та довіреними господаря. Вони могли навіть мати своїх рабів, заробляти гроші, одержувати від господаря подарунки.
Однак найчастіше раби отримували від господаря певну частину майна для управління, оскільки рабовласники, зосереджуючи в провінціях великі маєтки не завжди могли безпосередньо займатися господарськими справами. З другого боку раби в таких дорученнях були дуже заінтересовані, тому що це зокрема полегшувало їхню долю, при сумлінному веденні господарства, вони розраховували на прихильність господаря і зрештою за допомогою власних здібностей і спритності мали змогу накопичити деякий капітал для викупу.
Такі форми експлуатації рабів стали швидко поширюватись. Надання рабам певного майна для управління дістало назву рабська пекулія. Цей термін ймовірно походить від лат. слова pecus, що означає худоба, а точніше надане для управління майно. Можна зазначити, що цей інститут практикувався і відносно підвладних дітей господаря. Однак вступати в будь-які приватно – правові відносини з безправною особою, звичайно ніхто не хотів. Тому виникло питання про надання рабу правоздатності в приватній сфері. Але правоздатність раба не відповідала інтересам та водночас принижувала римських громадян. Та римське право знаходить вихід і з такої ситуації. Не визнаючи раба правоздатною особою, воно, однак визнає юридичну силу за операціями, що здійснюються рабом, але зрозуміло в таких межах, які відповідали пекулію, як форми експлуатації. Таким чином надання рабу пекулія, він отримує можливість здійснювати юридичні дії, тобто укладати будь-які договори, що випливають з необхідності раціонально вести доручене йому господарство, але в межах пекулія.
Звичайно така діяльність раба, що дозволяла йому здійснювати певні юридичні дії суворо регламентувалася. Все отримане рабом при здійсненні таких дій переходило у власність господаря: «що отримується через посередництво раба – отримується для пана». Проте і зобов’язання, що випливали з пекулія покладалися на господаря. Він був також відповідальний за договорами укладеними рабом, але тільки за тими, що відповідали умовам пекулія, за договорами, які виходили за його межі господар відповідальності не ніс.
Деякі романісти розглядають, рабський пекулій, як наділення раба певною правосуб’єктністю. Але таке твердження не відповідало дійсності, оскільки раби не отримували навіть незначної правосуб’єктності. Вони діяли від імені, за дорученням і на благо своєму господареві, не несучи ніякої відповідальності за укладені договори. В наш час рабів можна порівняти хіба що з торговельними автоматами, які так само, як і раби виконують тільки технічні функції, тому раби були тільки технічними виконавцями.
Та крім виснажливої праці в маєтках господаря, раби могли отримати свободу. Способи припинення рабства були такі: 1) відпущення раба на волю його господарем.
Але при цьому встановлювалась гранична допустимість відпуску рабів на волю. Як вже згадувалось раб відпущений на волю називався вільновідпущеником і набував статус свого господаря, який відпустив його на волю. 2) звільнення рабів на волю за ініціативи держави. Такі випадки траплялися за значні заслуги рабів перед Римською державою і суспільством. Як збереглось в історії, римські урядовці часто довідувались від рабів-донощиків про антидержавні змови, повстання рабів і ін. Таких рабів держава звільняла від рабства, надавала грошову допомогу, а іноді і римське громадянство.
Таким чином можна виділити, що в римському рабовласницькому суспільстві сформувались два види експлуатації рабів, один з них фізичний, другий інтелектуальний. Складовою першого є фізична сила, яка використовується на важких роботах, а саме при оброблянні полів, збиранні урожаю, на будівництві, в майстернях тощо. Складовою ж другого є не важка та водночас корисна, як для господаря так і для самого раба – розумова діяльність, яка не потребує застосуванню фізичної сили з використанням тільки розумових здібностей раба. Такий вдалий поділ і застосування рабської праці сприяло значним досягненням рабовласників і розвитку їхнього господарства. Такий поділ праці виступав, як ліва і права рука рабовласника, що забезпезпечувало успіх у його намірах.
1.2 Рабовласницька система
Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н.е. була захоплена вся Італія. ВI ст. до н.е. Рим перетворився в світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.
На рубежі III–II ст. до н.е. в соціально-економічному житті Риму відбулися глибокі зміни. Патріархальна система рабства на той час розвинулась у так зване класичне рабство, а рабовласницький спосіб виробництва досяг найбільшої зрілості і римське суспільство в цілому набуло рабовласницький характер. У IV–III ст. до н.е. перехід від патріархального до класичного рабства на території Італії проходив у грецьких містах – колоніях Південної Італії і Сицилії. Пануючим класичне рабство в більшості областей Апеннінського півострова стало тільки вII ст. до н.е.
Ще на початкових етапах розвитку Римської держави рабство носило патріархальний характер. Він характеризувався ти, що раби були нечисленними, вони проживали разом з господарем і були членами його сім’ї. В той час раби в основному були зайняті сільським господарством, працювали разом з господарями на полі, в домашньому господарстві.
Оформлення класичного рабства в Італії мало всесвітньо-історичне значення, оскільки пізніше це рабство в його італійсько-римській формі розповсюдилося по всьому Середземномор’ю і відіграло важливу роль в історичних долях населяючих його народів і в їх економічному піднесенні. Проте сам перехід до класичного рабства не знаменував зміну однієї рабовласницької формації іншою, а лише трансформацію двох стадій розвитку однієї і тієї ж рабовласницько-античної системи. Перехід до класичного рабства супроводжувався глибокими змінами в соціально-економічному і культурному житті суспільства, виробництві і способі життя.
Основні причини таких змін кореняться не у війнах, а в характері соціально-економічних, політичних і культурних особливостей римського суспільства. Внутрішня еволюція суспільно-політичних відносин в Римі IV–III ст. до н.е. вела до виникнення нових форм класичного рабства. Концентрація землі в одних руках, розвиток і поширення приватної власності, ремесел, торгівлі, грошового обігу, зародження товарного господарства вимагали дешевої робочої сили. В ранній період у середині країни цією робочою силою були плебеї, клієнти, боржники.
Проте боротьба плебеїв з патриціями завершилась забороною боргової кабали, ослабленням залежності клієнтів; значна частина клієнтів і плебеїв отримала земельні наділи. Примусити ж працювати вільного землевласника, що добивався рівноправності, було важко. Такою робочою силою могла бути тільки позбавлена всяких прав і власності людина. Звідси і випливає посилення агресивності Риму, постійні завойовницькі війни і поневолення завойованого населення.
Класичне рабство було закономірним результатом зростання виробництва і між класової боротьби в римському суспільстві. Війни лише прискорювали цей процес.
Особливості рабовласницької системи в республіканський період були наступні:
У відмінності від патріархальної системи рабства, де виробництво було спрямоване на задоволення власних потреб, при класичному рабстві виробництво направлене для вироблення додаткової одиниці продукції, з метою її продажу і отримання прибутку. У рабовласницькому господарстві організовується товарне виробництво, яке розхитує підвалини натурально-господарських відносин. Раніше ізольовані господарства починають встановлювати більш-менш тісні зв’язки з ринком.
Основною формою рабовласницького господарства була вілла – маєток у 25–100 га з кількома десятками рабів. Унаслідок концентрації землі, дешевої робочої сили, великої кількості рабів виникли латифундії. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів, доходи, яких йшли переважно від землі, а майно оцінювалось не менше, як в 1 млн. сестерціїв. Дрібні власники-селяни не витримали конкуренції дешевої рабської праці залишали землю і йшли в міста, передусім в Рим. Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму. У II–I ст. до н.е. власники вілл і майстерень прагнуть не тільки отримання більшої кількості додаткового продукту, але й до грошової його реалізації. Прагнення до отримання більше додаткового продукту, супроводжується більшою експлуатацією рабів, ускладнення внутрішньої структури господарства, зростання підприємницьких начал виробництва у суспільстві.
Зростала чисельність рабів. Раби стали численним класом римсько-італійського суспільства.ВI ст. до н.е. в Італії налічувалось близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Вони відігравали роль основної виробничої сили в усіх галузях господарства – сільському господарстві, гірничодобувній справі, металургії, будівництві. Проте працю вільних і напівзалежних працівників продовжують використовувати і надалі. Раби поділялись на міських і сільськогосподарських. До міських відносились слуги, вчителі, ремісники, управителі, медики і інші і використовувались у домашньому господарстві. Багато рабів працювали в каменоломнях, рудниках, ремісничих майстернях, але основна частина – у сільському господарстві. Праця рабів у сільському господарстві дає нам чітке уявлення насамперед про межі і форми експлуатації, їх вплив на розвиток цієї галузі і взагалі суть рабовласницької системи, тому доцільно було б розглянути це положення детальніше.
Особливістю сучасного сільського господарства є його обумовленість розвитком промисловості: воно перетворюється, по суті кажучи, в різновид промисловості, хоча і зберігає деяку специфіку.
У докапіталістичних суспільствах, зокрема в умовах рабовласницької формації, положення було іншим. Промисловості, як такої в той час ще не існувало, а провідною галуззю народного господарства було сільське господарство. Воно визначало обличчя епохи, характерні особливості виробництва і виробничих відносин. Особливо важливою була роль землеробства. У античному світі не розвиток ремісничого виробництва визначав рівень і спрямованість розвитку землеробства, а навпаки, розвиток сільського господарства обумовлював хід і еволюцію ремесла. У зв'язку з цим, питання про експлуатацію рабської праці в сільському господарстві Італії I ст. до н.е. – I ст. н.е. і проблема продуктивності рабської праці в землеробстві мають велике методологічне значення.
Раб, як працівник мав цілий ряд особливостей, що відрізняли його від інших категорій працівників, зокрема від вільного землероба напіввільного колона, кріпосного селянина або найманого робітника. Ці особливості: 1) абсолютна незацікавленість раба в результатах своєї праці; 2) безправність рабів і зведення до рівня знаряддя, що говорить; 3) відсутність будь-яких стримуючих сил – економічних, законодавчих, моральних чи релігійних, які б обмежували рабовласника в експлуатації рабів; 4) можливість використання у процесі праці великої кількості рабів, що відкривало необмежені простори рабовласникам у найжорстокішій і всеосяжній експлуатації рабської праці, чого не було і нема в інших країнах. Проте всі ці особливості дозрівши, виявилися не відразу, вони діяли не у всі періоди рабовласницької формації з однаковою інтенсивністю, внаслідок чого норми і ступінь експлуатації рабської праці не стояли на одному рівні, а безперервно мінялися.
Ці зміни найбільш були відчутні в період класичного рабства, що було спрямоване, як вже зазначалося, на виробництво додаткової кількості продукції, яке вимагало для збільшення виробництва значної робочої сили. Тому в цей період найяскравіше проявляються активні дії рабовласників, що спрямовані на посилення експлуатації дешевої рабської праці з метою, звичайно, збільшити свої капітали, або розбагатіти.
Багато римських письменників – Катон, Варрон, Колумелла і ін у своїх творах розглядали питання експлуатації рабської праці взагалі та зокрема у сільському господарстві. Та проте всі вони були однієї думки, яка відповідала інтересам рабовласників. Зокрема вони викладали такі твердження. Раби повинні бути завжди в роботі, для них не існує святкових і вихідних днів, навіть у разі негоди вони трудяться стільки ж часу, як і в ясний день. Влітку вони без тяганини йшли на роботу з першим променем світла, тобто в 4 год. ранку, а поверталася на віллу у сутінках, в 10–11 год. вечора, так що робочий день рабів влітку становив близько 18–19 годин. У зимовий час, не дивлячись скорочення тривалості дня, тривалість робочого часу рабів не зменшувалася.
Наскільки відомо, римські автори ніде не згадують про обідні і інші перерви протягом робочого дня. Вони тільки зазначають, що раби приймали їжу перед відходом на роботу і одержували свій пайок при поверненні з роботи. Беручи до уваги характер харчування рабів, можна вважати, що рабовласник не дозволяв робити взагалі обідні перерви, обмежувався дуже короткими зупинками для поглинання і так мізерного пайка, усухом’ятку, економлячи таким чином виробничий час працівника.
Прагнучи інтенсифікувати рабську працю, заповнити всі пори робочого дня, теоретики і практики рабовласницького господарства розробили досить складну систему денних, тижневих і місячних норм виробництва майже для всіх головних робіт в сільському господарстві, за невиконання яких раби строго карались, а за перевиконання заохочувались.
Таким чином в епоху класичного рабства прагнення до отримання додаткового продукту призвело до різкого збільшення ступеня і міри експлуатації рабів в порівнянні з епохою патріархального рабства. Це збільшення з позиції рабовласників відбулося передбачуваним чином у вигляді продовження робочого дня і його максимального виробничого заповнення, скорочення необхідних потреб працівника, інтенсифікації його праці. Проте в руках рабовласника знаходився ще такий важіль для збільшення кількості додаткового продукту, як підвищення результативності рабської праці за одиницю часу, тобто збільшення продуктивності праці.
Однак збільшення величини експлуатації рабської праці не могло не позначитись на становищі раба, як з юридичної точки зору, так і з позиції його становища в суспільстві. Та найбільше ця болюча проблема відбилась на відносинах і ставленні раба до господаря, внаслідок чого виникають протиріччя, часто загострюються конфлікти між рабами і рабовласниками. Раби піднімали грандіозні багатолюдні повстання, які констатували неблагополуччя в римському рабовласницькому суспільстві і неефективність такого способу виробництва. Соціальна напруженість, що склалася в суспільстві, переростає в напружену боротьбу. Класова боротьба стала виконувати велику роль в тій загальній системі соціально–класових суперечностей, які привели в рух весь складний механізм римського суспільства.
Наскільки відомо саме в період республіки на час функціонування класичного рабства, відбулись найбільші рабські повстання – перше і друге сицилійські, повстання Спартака, це був період існування найзріліших форм рабства, їх кризи і відмирання. І навряд чи це було випадковістю.
Саме в період функціонування найзріліших форм даної формації, на класичній стадії рабства формується основна класова суперечність, але і вона знаходиться не в статичному стані, а виступає, як необхідний прояв всієї класової структури, тобто виражає головний антагонізм, не дивлячись на всі спроби державних інститутів локалізувати і знешкодити його руйнівні дії. Але, які б не були сильні і численні повстання, і наскільки б вони не наносили чутливих ударів по соціально-політичній системі, вони не тільки не можуть її перекинути, але і як би удосконалюють цю систему, показуючи пануючому класу його слабкі місця. В усякому разі повстання основного пригноблюваного класу-виробника, спалахуючи в класичній стадії рабства, – визначає нормальне функціонування всієї системи. Суть цього положення полягає в тому, що така неправомірна експлуатація і жорстоке відношення до раба є своєрідним принципом класичної стадії рабства, який саме і передбачає можливість виникнення протиріч, а як максимум повстань.
Інакше кажучи, в умовах подібної експлуатації рабовласницьке господарство могло бути рентабельним, приносило максимальну користь лише за умови швидкої зміни персоналу, при існуванні постійних і дешевих джерел поповнення рабської сили. Зменшення припливу рабів або збільшення їх вартості підривало в корінні прибутковість рабовласницького маєтку класичного часу, порушувало самі основи рабовласницького виробництва цього типу, зводило його на нижчий рівень, або зумовлювало необхідним появу нових виробничих відносин, при яких процес виробництва функціонував би нормальним чином. У епоху класичного рабства виробництво, за словами К. Маркса про капіталістичне виробництво, «розвиває техніку і комбінацію суспільного процесу виробництва лише таким шляхом, який підриває в той же самий час джерела всякого багатства: землю і робітника». Хижацька, варварська експлуатація рабської праці в класичний період не могла продовжуватись так довго, розтрата робочої сили була такою швидкою і інтенсивною, що в силу розвитку самого процесу виробництва система такої експлуатації досить скоро вичерпала свої виробничі можливості і повинна була змінитися іншою системою.
2. Повстання рабів у рабовласницькому Римі
2.1 Сицилійське повстання рабів
У II ст. до н.е. в соціально-економічному житті Римської держави відбуваються великі зміни. Війни стають майже постійним явищем, які сприяють розширенню території, поневолення великої кількості населення і перетворення їх на рабів. Під дією цього фактора остаточно сформувалася рабовласницька система. Раби стають основною робочою силою у всіх галузях господарства, знаряддям у руках рабовласника, який безжалісно використовує його.
Напружена ситуація наростає і в середині країни. Думки про катастрофу, кінець світу затьмарили свідомість римлян. Змови, народні хвилювання, тлумачення астрологів викликали в Римі паніку. Тим часом зі сходу наближалась загроза парфянського нашестя, Мітридат знову стягував свої армії, морські шляхи паралізував флот піратів, крім того ускладнювалась проблема з продовольством, частішали рабські повстання, які наводили страх на рабовласників і жителів Риму. Римляни вже не могли спати спокійно, знаючи, що поряд затаїлась небезпека, яку вони не бачать, але яка бачить їх, чекаючи потрібного моменту. Багатьох передчуття кінця спонукало користуватись радощами життя. Одна з римських епітафій свідчить: «Я був ніщо і став ніщо. Перехожий, їж, пий і веселись.» Безнадійність жила навіть у найрадикальніших персон, ніхто вже не сподівався на краще і в мовчазній задумі чекав кінця, який от-от мав прийти. Та проте римська держава не зжила своїх ресурсів. Міцна правова система і моральна дисципліна зберегли її цілість. Ззовні Рим все ще залишався могутньою державою, але протиріччя панували всередині країни.
Однак небезпека була викликана самими римлянами, їх інтересами до збагачення і величі. Вони впевнено йшли до своєї мети, використовуючи принижених і безправних, не зважаючи на їхні благання допомоги. Цими безправними були раби, люди які не мали нічого, вони були об’єктом для експлуатації збоку рабовласників. Надзвичайно важке становище рабів, жорстока експлуатація викликали масові протести, відкриті бунти і грізні повстання
Упродовж довгого часу ці протести виявлялись у невеликих виступах, які не мали помітного впливу на політичне життя Риму. Але з початку II ст. до н.е. ситуація починає нагнітатись, вибухають більш відчутні повстання, які доводиться придушувати за допомогою збройного втручання римських властей.
У 199 р. у м. Сетії в околицях Риму карфагенські заложники організували велику змову рабів. Проте римським властям вдалось розкрити змову завдяки зраді двох рабів. Два роки опісля розпочався заколот рабів в Етрурії, повстання було придушено, а його організаторів розп’ято на хрестах. У 186 – 185 рр. виник великий рух рабів в Апулії і Калабрії. Проте тільки в другій половині століття створилися умови для такого руху, який далеко переріс рамки місцевих змов і вилився в широке повстання. Ці умови склалися в одному з найбільших вогнищ рабовласництва – на о. Сицилія.
Сицилія здавна була класичною країною рабства. До середини II ст. концентрація рабів досягла там величезного рівня, оскільки Сицилія була основним постачальником хліба для Італії. «Така кількість рабів наповнила всю Сицилію, – говорить Діодор, – що чули про це не вірили і вважали це перебільшенням.»* Цікавою деталлю сицилійських побутових умов було те, що рабовласники вельми мало піклувалися про одяг і їжу своїх рабів, надаючи можливість їм здобути це власними силами, тобто просто грабежами на дорогах.
Саме тут на о. Сицилія в 138 р. відбулось перше дійсно велике і особливо тривале повстання рабів. Призвідниками повстання були раби багатого землевласника Дамофіла, який разом із своєю дружиною Мегалідою навіть з сицилійських рабовласників виділявся особливою жорстокістю у відношенні з рабами. Керівником цього повстання був Євн, сирієць за походженням, родом з міста Апамеї. Євна вважали пророком, завдяки умінню тлумачити сни і передбачати майбутнє. Одержавши благословення Євна, близько 400 рабів з маєтку Дамофіла зібралися за містом і звідти, здійснивши жертвоприношення і об’єднавши себе взаємними клятвами увірвалися в місто Енни. Тут до них приєдналися міські раби і почались масові погроми. Раби спалювали вілли і вбивали рабовласників. Ця довго стримувана класова ненависть все ж таки вилилася назовні, було винищено майже все вільне населення, за винятком майстрів, які виготовляли зброю. По закінченню цього руху було скликано збори на, яких Євна було проголошено царем під іменем Антіох. Євн також організував при собі раду, членами, якої призначив найздібніших з свого оточення рабів. Таким чином було створене «новосирійське царство» рабів. Що характерно, повсталі раби не створили якусь іншу форму державної влади, а використали добре знайому їм форму східної монархії еллінізму.
Об’єднані сили повсталих були грізною силою для тих, хто спробує зруйнувати те, чого вони прагнули досягнути за роки перебування в неволі. Однак римляни не могли просто так віддати в руки рабам територію, яка мала для римлян велике значення, оскільки тут була зосереджена основна маса сільськогосподарських продуктів, що споживалася Римом, але головне значення відігравав хліб, який надходив саме з Сицилії. Тому втрата Сицилії, могла поставити питання про існування і самого Риму в такий період коли бої велися на всіх фронтах.
Першим хто відправився за перемогою був претор Люцій Гіпсея. Але він змушений терпіти поразку, його 8-тисячна римська армія була розбита зусиллями повсталих рабів.
Ця перемога додала рабам ще більшого натхнення. За словами деяких римських істориків число повсталих сягало 200 тис. людей. У руки рабів перейшли майже всі крупні міста центральної і східної частини острова – Енна, Агрігент, Тавроменій, Катана і інші. Ситуація на острові стала настільки загрозливою, що римський уряд змушений вжити радикальних заходів для придушення повстання. Проти повсталих рабів, сенат вирішив послати один за одним двох консулів – Гая Фульвія Флакка і Луція Кальпурнія Пізона. Проте у 134 р. консул Фульвій Флакк не мав ніякого успіху. Його наступнику консулу Кальпурнію Пізону у 133 р. вдалось наблизитись до стін Енни, але далі ця справа не увінчалась перемогою і потерпіла поразки. Так два консули поодинці спробували «смак» поразки. Все це дає підстави зробити однозначний висновок, що в Сицилії утворилась держава, яка опиралась на великі збройні сили і організованість армії. Про ступінь організованості свідчить той факт, що Євн-Антіох випускав монети з своїм ім’ям і царським титулом.
Однак все, що створене людьми не вічне, воно рано чи пізно руйнується. Так і «новосирійське царство» створене повсталими рабами було приречене на загибель, і не тільки тому, все, що створене людьми руйнується, а ще й тому, що в той час такій дисциплінованій, організованій римській армії не було рівних у всьому світі. Тому якщо й спочатку раби перемагали, то це було не що інше, як перемога чисельності.
Після декількох поразок римлянам довелось відрядити у Сицилію консула Публія Рупілія з цілою армією. В 132 р. йому вдалось виграти декілька битв. Так зокрема в цьому ж році Публій Рупілій облягав м. Тавроменій. Слід зазначити, що за рік до цього пала Нуманція і римські сили, що звільнилися були кинуті до Сицилії. Раби захищалися з надзвичайною мужністю, але після довгої облоги, коли раби вже були виснажені відсутністю їжі і води, місто вдалось захопити. Але й за цих умов Тавроменій вдалось захопити завдяки зраді одного раба.
Аналогічна доля спіткала і Енну – столицю «новосирійського царства» рабів. Впродовж деякого часу Рупілій робив безрезультатні атаки, але зрада допомогла римлянам заволодіти містом. Ватажок повсталих Євн був взятий в полон і згодом помер у в’язниці.
Так закінчилась боротьба за свободу сицилійських рабів, які як і інші прагнули миру і справедливості, але так само змушені терпіти поразку. Рабовласництво настільки вкоренилося в Римі, що знищити його, означало забрати важливий «орган» з організму, який являла собою Римська держава і що могло призвести до порушення його функцій, а можливо й до загибелі.
2.2 Реформи братів Гракхів
Загострення соціальних протиріч серед вільних, дедалі грізніші повстання рабів були безсумнівними симптомами назріваючої у суспільстві кризи. Повноправне панування нобілітету викликало все більші невдоволення серед вільного населення. Селянські маси, що витіснялися з землі нобілями і латифундистами, які прагнули радше використовувати дешеву рабську працю, щораз голосніше і наполегливіше вимагали перерозподілу землі, ліквідації боргових зобов’язань і протестували проти передачі земельного фонду багатіям.
Проте початком могутнього і дійсно демократичного руху в Римі слід вважати обрання в народні трибуни в 134 р. Тіберія Гракха ініціатора і рішучого прихильника аграрних реформ. Він належав до знатного роду Семпроніїв. Тіберій і його брат Гай здобули блискучу освіту. Тіберій брав участь у боях за здобуття Карфагену.
Слід зазначити, що ситуація з повстаннями рабів у Римі після обрання Тіберія народним трибуном дещо стабілізувалась. Оскільки в законопроекті аграрних реформ викладалися положення про скорочення кількості рабів, використовуючи робочу силу вільних людей, які на відміну від рабів були зацікавлені в результатах своєї праці, що робило прибутковим народне господарство. Аграрна реформа мала на меті відродити вільне селянство за рахунок розподілу державних земель відданих у володіння чи проданих приватним особам. Для реалізації цього законопроекту була створена спеціальна комісія у складі трьох чоловік, куди входили сам Тіберій, його тесть Аппій Клавдій і брат Гай Гракх. На проведення аграрних реформ, як розповідає брат Тіберія, Гай у одному з своїх творів, його наштовхнула одна подія, а саме одного разу по дорозі в Нуманцію, проїжджаючи через Етрурію, Тіберій бачив запустінні країни, бачив, що її землю обробляють, або пасуть на ній стада, чужоземні раби і тому в нього визріла думка про суспільну перебудову, що стала для обох братів джерелом незліченних бід. Втім сам народ пробудив у Тіберія завзятість і честолюбність, бо портики, мури будинків і пам’ятники рясніли написами, які закликали його повернути біднякам громадську землю. Він був грізний і непоборний, коли з ораторського підвищення, яке щільно обступав народ, змальовував злигодні бідних. «Дикі звірі, – казав він, що населяють Італію, мають нори й лігво для ночівлі, а ті люди, які б'ються і вмирають за Італію, не мають нічого, крім повітря і світла. Бездомними бродягами блукають вони з дітьми й жінками повсюди, а полководці брешуть, коли перед битвою закликають воїнів захищати від ворога могили предків і храми, бо ні в кого з такої сили-силенної римлян немає ні отчого олтаря, ні могил предків! А воюють і вмирають за чужі розкоші й багатство оці «володарі світу», як їх називають, хоч у них самих немає й клаптика власної землі» *
Законопроект Тіберія Гракха викликав у Римі бурхливі суперечки збоку великих землевласників, які категорично були проти нього. Проте окремі нобілі, які розуміли невідкладну потребу у проведенні аграрної реформи і згладження соціальних протиріч, підтримали його. Підтримали його і широкі народні маси. Але при реалізації законопроекту спеціальна комісія неодноразово натрапляла на труднощі і перешкоди, які створювали великі землевласники. Іноді майже неможливо було визначити межі громадських земель, ускладнення виникали і під час встановлення прав володіння.
У зв’язку з закінченням річного строку перебування на посаді, Гракх висунув свою кандидатуру на повторний строк, але це суперечило римським правовим звичаям. Між тим розпалювались пристрасті серед його ворогів. Противники реформи зі своїми озброєними прихильниками напали на Гракха. У сутичці його і понад 300 грахканців було вбито.
Проте реалізація аграрної реформи продовжувалась, воно була дуже важливою і сенат не наважувався одразу її скасувати.
Однак слід зазначити, що противники Гракха і його реформ поки-що перемогли. Позиції сенату і суспільної верхівки виявились міцними, а демократичний рух, який виник посеред багатовікової влади багатіїв, просто не міг довго існувати.
Початком нового етапу демократичного руху є діяльність Гая Семпронія Гракха – молодшого брата Тіберія. На 123 р. він був обраний народним трибуном і переобраний на 122 р. оскільки у 131 р. було прийнято закон про можливість переобрання трибунів на повторний строк. У своїй політичній діяльності він вступав, як продовжувач справи брата, тобто аграрних реформ.
Гай домігся прийняття низки важливих законів. Зокрема це був закон про військову службу, згідно якого на службу в армії можна було приймати молодь до 17 років, що раніше порушувалося.
Дуже важливим був так званий хлібний закон, який передбачав продаж хліба бідним по більш дешевій ціні ніж на ринку. В законі також зазначалось, що відтепер «хлібна» допомога бідним визнавалась, як обов’язок держави.
Для пожвавлення економічного розвитку Італії Гракх розпочав будівництво шляхів. Це давало заробіток бідному населенню, це було також вигідно і сільським жителям. Та поряд з цими законам Гай провів і ряд інших не менш радикальних законів, які як і попередні були спрямовані на послаблення влади багатіїв і надання бідному населенню засоби для існування.
Водночас поряд з успіхами Гракха зростала і опозиція проти нього, найперше нобілів, а також із середовища інших громадян прихильників старих порядків, які не бажали терпіти обмеження їхнього впливу до якого вони так звикли. Противники Гракха вели щодо нього шалену агітацію. Заснування ним колонії Юнонії проголосили порушенням волі богів. Використавши загін критських найманців, оптимати у Римі здійснили заколот, наслідок якого майже 3 тис. прихильників Гракха було вбито, а сам він покінчив життя самогубством.
З часів Гракхів починається етап напруженої боротьби у Римі, який триває понад століття. Політична боротьба за владу, соціальні протиріччя між бідними і багатими і надалі переповнюють життя в Римі. Однак не зважаючи на загибель обох братів їхні реформи визнаються значним внеском у формування демократії в Римі.
2.3 Повстання Спартака
Після смерті братів Гракхів, Рим наче охопила «лихоманка». Влада, багатство стали ціллю кожного. Переможні війни в Азії і Африці принесли в Рим небачені розкоші, кожний прагнув володіти ними. Рим поглинула жага до розкоші. Колись трудолюбиві римські громадяни, тепер потопали в розбещеності, лінивстві і в розкошах. Всю працю стали виконувати раби, число яких зростало швидкими темпами. Все це погубило працю, головне джерело сили і моралі, і Рим, який носив хоч якусь краплинку величі, багатства і сили, вже відчував, як всередині його «організму» розвиваються зародки майбутнього упадку.
Напружена ситуація, що створилася внаслідок воєн, ускладнилась у кінці II ст. до н.е. внутрішніми подіями. У 104 р. вибухнуло повстання рабів у Кампанії, того ж року – друге велике повстання рабів у Сицилії, де знову вони проголосили своє царство, обрали царя, сирійця Сальвія, що прибрав імя Трифон. Та однак ці два повстання були жорстоко придушені.
Між тим початок I ст. до н.е. знаменувався боротьбою двох політичних сил оптиматів і популярів. Боротьба оптиматів і популярів супроводжувалась актами насильства та індивідуального терору. Не припиняли боротьби й італійські «союзники» Риму, які домагалися прав повного римського громадянства, що звичайно суперечило принципам оптиматів. Внаслідок цього між оптиматами і популярами розгорілась так звана Союзницька війна (90–88 рр.), тобто війна між італіками і власне римлянами. Війна велась з нечуваною запеклістю та жорстокістю. Проте шляхом компромісів і поступів вдалось досягти згоди.
Але спокій тривав недовго. Знову загострилась боротьба між популярами і оптиматами, на чолі, яких стояв Луцій Корнелій Сулла, що прославився в Югуртинській та Союзницьких війнах. В час коли Сулла вів успішні війни на Сході з понтійським царем Мітридатом, популяри на чолі з Гаєм Марієм захопили владу в Римі. Розбивши Мітридата, Сулла переможцем, з великими трофеями повернувся до Італії. Війська Сулли в декількох битвах завдали маріанцям поразки. У 82 р. до н.е. встановлюється диктатура Сулли, який був призначений на невизначений строк і наділявся необмеженими повноваженнями.
Сулла належав, як вже згадувалось до оптиматів, його діяльність спрямовувалась проти римської демократії і відновлення того ладу, який існував в Римі до реформ Гракхів.
В період диктатури Сулли було відмінено дію аграрних реформ братів Гракхів, плебс було позбавлено хлібних роздач, які регулярно проводили з часів Гракхів. Народ залякували терором. Це був період насильства і безправ’я, період коли люди боялися навіть власної тіні. Однак у 78 р. у зв’язку з важкою хворобою Сулла помирає.
Відразу після смерті Сулли активізувалась опозиція. Збройну боротьбу проти сулланців, центром якої стала Іспанія, очолив Квінт Серторій – талановитий полководець. На боротьбу проти Серторія в Іспанію був надісланий сулланець Гней Помпей, який і розбив його.
У той час, коли точилася соціально-політична боротьба в Римі, провадились війни з Серторієм в Іспанії і з Мітридатом в Азії, у 74 р. до н.е. розпочалось найбільше в історії стародавнього світу повстання рабів, під проводом Спартака. На цьому повстанні слід зупинитися детальніше, оскільки повстання Спартака носить велике значення, як для історії, в рамках його цілей і завдань, щоб показати, що рабство – це не демократія, а приниження, насилля людської особистості, яка не народжена для насильства над нею, вона створена для життя. Велике значення має це повстання і в тих рамках, що в деякій мірі призвели до падіння республіканського ладу в Римі.
Перш ніж приступити до висвітлення причин і подій цього повстання необхідно в першу чергу з’ясувати про таку величну особистість, як Спартак, який був ініціатором і керівником цього повстання.
Спартак народився у Фракії, в Родопських горах. Він боровся проти римлян, що вторглися в його країну, попав в полон і за свою силу і хоробрість був зарахований в легіон, де проявив незвичайну сміливість. Під час Першої війни Мітридата служив у найманих фракійських військах під прапором царя. Потрапивши в полон до римлян, він був проданий у гладіатори, де показавши свої виняткові здібності воїна, здобув волю. Він мав багато причин покинути Рим і повернутися в рідну країну, проте Спартак залишається в Римі і організовує найграндіозніше повстання рабів.
Історики висувають багато ймовірних та дійсних версій про причини виникнення цього повстання, але головна причина залишається незмінною, яка зводиться до того, що виникнення повстання Спартака, і не тільки, а й інших повстання, які спостерігалися в Римі, спричинила соціальна нерівність, яка супроводжувалась боротьбою за верховенство в суспільстві. Соціальну нерівність спричинило не що інше, як рабство, яке підтримувала Римська держава і яке призвело до поділу суспільства на верхи і низи, вільних і невільних, рабовласників і рабів.
Серед інших причин, які посприяли повстанню Спартака можна назвати такі:
По-перше. Римляни перейняли у скорених ними етрусків звичай боїв на смерть за участю полонених чи куплених рабів, який організовували під час тризни на честь небіжчика. Приблизно до кінця II століття до н.е. вони влаштовували сутички бійців-гладіаторів винятково на похоронних святах, що носили риси релігійного жертвопринесення. Згодом це видовище, що лоскотало нерви, стало в римлян настільки популярним, що відбувалися гладіаторські ігри, у яких брало участь кілька десятків пар гладіаторів, які билися на смерть. У 122 р. до н.е. народний трибун Гай Гракх використовував гладіаторські ігри в політичних цілях.
Школи гладіаторів, де готували майбутніх бійців для виступу на арені, були схожі на в'язниці, а не на центри навчання бойового мистецтва. Під час навчання з гладіаторами поводилися дуже жорстоко, щоб виховати їх справжніми бійцями, здатними на будь-яку крайність у бою.
Римське суспільство, у повсякденному житті ставилося до гладіаторів із презирством і відразою. Закон визначав становище гладіаторів, як людей без права на особисте життя. Гладіатор не міг бути вільний, навіть якщо брався за це ремесло добровільно. У цьому випадку людина продавалася в рабство.
Другою імовірною причиною повстання гладіаторів була діяльність агентів царя Мітридата в Римі, столиці смертельно ворожої йому Італії, спрямована на будь-яку дію, яка спричинялася б до порушення стабільності в цій країні.
Понтійський цар, який для досягнення своєї мети спирався на підтримку демократичних кіл Малої Азії, Греції і Риму, неодноразово застосовував у своїй політиці тактику скасування боргів і набору звільнених рабів у лави своєї армії. За період воєн з Римом Мітридат прийняв у свої війська кілька десятків тисяч рабів, подарувавши їм волю та довіривши зброю. Відомо, що загони, сформовані з рабів, боролися на боці Мітридата в Греції не менш непохитно, ніж наймані воїни царя, і не було жодного випадку зради з їхнього боку.
Мітридат Євпатор, що уклав союз із супротивником римського сенату Серторієм, не міг афішувати своїх зв'язків зі Спартаком, що могло відштовхнути від нього серторіанців-демократів, які були римськими рабовласниками. Початок повстання Спартака за часом збігається з початком третьої війни Мітридата з Римом. Легіони, сформовані в Італії в 74 р. до н.е. були відправлені в Малу Азію, війська, сформовані раніше під командуванням Помпея і Меттела, боролися в Іспанії проти Серторія. Момент для повстання був підібраний вдало. Гідно подиву те, як Спартак зумів у чужій країні, покладаючись лише на себе і невелику групу прихильників-гладіаторів, зібрати, організувати й озброїти загони, перетворивши їх згодом з маси рабів у боєздатну армію. Вождь повсталих рабів зумів не тільки організувати боєздатну, дисципліновану армію, але й установити в ній порядки, що виключали збагачення воїнів.
Римська влада, на початку повстання не надала значення невеликому загону гладіаторів, які втекли зі школи в Капуї, послала кілька невеликих загонів проти повсталих. Але спартаківці зуміли нанести їм поразку, і до кінця 74 р. до н.е. армія рабів нараховувала біля десяти тисяч бійців. Сенат, стурбований набігами загонів рабів на кампанські селища, вілли рабовласників і невеликі міста, кинув проти Спартака трьохтисячний загін легіонерів, під командування трибуна Тіта Сервіліана, який поспішив до Везувія, де знаходились загони Спартака, але хитрим способом останнього римляни були розбиті.
Спартак за зиму створив з розрізнених загонів армію, що складалася з 70 тисяч бійців, озброївши її захопленою у римлян зброєю. Але він чудово розумів, що перемогти Рим одним рабам не під силу. Знаючи історію Риму, Спартак міг простежити долю усіх ворожих римлянам армій: царя Пірра, Ганнібала, федерації «Італія», – за спинами яких були держави, що мали матеріальні і людські ресурси. У розпорядженні Спартака тим часом знаходилася лише територія, на якій розташовувалася його армія, яку не підтримувало жодне місто в Італії. Тому Спартак вирішив вивести армію рабів з Італії, проти чого виступила частина рабів під керівництвом Крікса. На 30-тисячну армію рабів Крікса, що пішла від Спартака, напав зненацька претор Аррій біля Гарганської гори й у кровопролитній битві знищив її.
Спартак з військами, що залишилися відданими йому, одну за іншою розгромив консульські армії, чим відкрив собі шлях через Альпи. Під Мутінами він вщент розбив армію римлян під командуванням намісника Північної Італії і практично став хазяїном Італії. Але війська повсталих рабів могли контролювати лише сільську місцевість. Усі італійські рабовласники, зібравши свої цінності, заховалися за стінами міст, налякані постійними поразками римських армій.
Військо рабів, котре розгромило усі римської армії і заслони, могло тепер безперешкодно піти з Італії через Альпи. За Альпами повсталі раби, розбившись на окремі загони, могли б піти подалі від римських володінь у Галлію, Фракію, Німеччину. Але відбулося незрозуміле як для сучасників Спартака, так і для наступних поколінь. Повсталі повертають на південь, незважаючи на звістки про появу нової великої армії під командуванням безжалісного Марка Красса.
Військова обстановка в Італії до цього моменту різко змінилася на користь римлян. Сенат викликав з Іспанії полководця Помпея з армією, що покінчила із серторіанцями, з Македонії на допомогу Крассу прибув у Брундізій сильний загін під командуванням Марка Лукулла. Спартаку довелося прийняти бій з армією Марка Красса, щоб не дати об'єднатися всім римським військам. Неподалік від Брундізію армії Спартака і Красса зійшлися у кривавій січі. Незважаючи на стійкий опір, раби потерпіли поразку, сам Спартак, що боровся, як рядовий воїн, у гущавині сутички героїчно загинув.
Так закінчилась невдачею ще одна спроба рабів досягнути свободи, звільнитись від жорстокості, яка переслідувала роки їхнього життя. Відома крилата фраза французького комуніста Еншлена: «Христос переміг тому, що зазнав поразки Спартак». Слова звучать ці вражаюче, але вони були б справедливі лише в тому випадку, якщо б Спартак боровся б проти самого рабства. Тим часом навряд чи в наміри вождя гладіаторів входила відміна рабовласництва, як інституту. Звичайно метою повсталих рабів була помста за жорстокість панів, або ж «вихід» з Риму. Вільні пролетарі, міська чернь тільки й користувалися хвилюваннями в римському суспільстві, що були викликані повстаннями рабів, щоб безкарно грабити.
Повстання Спартака хоча й не знищило рабовласницький лад в Римі, проте воно завдало тяжкого удару Римській рабовласницькій республіці. Повстання розкрило глибину, суть системи рабоволодіння, воно ніби показувало для римлян, що рабство їх загибель, однак римляни не розуміли цих знаків, вони вперто продовжували свою політику жорстокої експлуатації рабів. Але основи рабовласництва в період республіки були настільки міцно закладені, що знищити їх здавалось нездійсненною мрією, проте це повстання їх різко похитнуло. Разом з тим повстання Спартака, як і інші заворушення були грізною пересторогою для рабовласників, умовою для урядових кіл Риму, що необхідно вживати активних дій у внесенні змін до системи управління, з метою краще пристосувати її до соціально-економічних і політичних відносин, які постійно виникають, розвиваються і змінюються.
Повстання Спартака нанесло шкоду і економіці, особливо сільському господарству. Багато селянських господарств, навіть латифундій було знищено. Період повстання Спартака супроводжувався своєрідним застоєм в економіці, оскільки господарства залишились без робочої сили, нікому було обробляти землі, тому що значна частина рабів брала участь у повстанні. Між тим рабовласники і місцеві жителі, радше бажали перебути цю «непогоду» у добре укріплених містах, оскільки могутнє військо Спартака і невдачі римлян наводили на них страх. Винищення і втеча рабів, а також небезпека нових повстань, змушували власників великих маєтків ділити свої землі на дрібні ділянки і здавати в оренду так званим колонам.
Повстання Спартака сприяло і певній консолідації панівних кіл у римському суспільстві – нобілітету і вершників. Невипадково обидва полководці, які між собою сперечалися – Красс і Помпей, які були сулланцями, змушені піти на компроміс і провести низку заходів по відновленню досулланських законів і порядків. Зокрема було відновлено владу народних трибунів, посади і владу цензорів тощо. Таким чином кожне повстання рабів, нехай воно і незначне залишало свої «сліди» у кризі Римської республіки.
Висновки
З вище сказаного можна зробити ряд висновків, що рабство це фактор, який приводить не тільки до розвитку держави, а й до її упадку. Яскравий приклад цьому Римська рабовласницька республіка, яка від початку і до кінця носила рабовласницький характер. Рабовласницький спосіб виробництва увібрав у себе два абсолютно протилежні фактори – позитивний і негативний. На мою думку не можна розглядати всі соціальні явища, як виключно шкідливі для всього суспільства, верстви суспільства чи окремих людей. Крім шкоди, вони приносять і якийсь позитив. Так зокрема рабовласництво вплинуло на вихід Римської держави із обтяжливих первіснообщинних відносин, існування яких затримувало розвиток Римської держави в першу чергу з економічних позицій. Оскільки первіснообщинний лад був відсталим, не міг швидко і якісно пристосуватися до нових соціально-економічних відносин, гальмував рух природних речей, що супроводжувався плином часу. Тому він не міг забезпечити римську державу тим необхідним, на що вказував час. Рабовласництво сприяло не тільки виходу Римської держави із «первіснообщинної ями», а й живило її впродовж багатьох століть існування. Рабовласницький спосіб виробництва на відміну від первіснообщинного характеризувався гнучкістю, комунікативністю, тобто пристосованістю до якісно нових суспільних відносин. Рабовласницький спосіб виробництва міг легко реагувати на будь-яку зміну у сфері соціально-економічних відносин, які існували чи могли існувати на той час, що власне і забезпечувало стабільність розвитку Римської держави. В цьому випадку слід вважати, що рабовласництво могло існувати тільки в стародавніх державах, де держава і суспільство не були такі високорозвинені, як в наш час, тому навіть складно уявити існування рабства в сьогоденному суспільстві, яке пронизане ідеями високого розвитку, рівності і справедливості.
Та поряд з позитивними чинниками, які наявні в сутності рабовласництва, існують і його негативи. Саме рабство сприяло формуванню поділу римського суспільства на вільних і рабів, воно стало основою соціальних протиріч між рабовласниками і рабами. Жорстоке поводження, нещадна експлуатація рабів збоку рабовласників супроводжувалась протягом майже тисячолітньої історії існування Римської держави та зокрема в період республіки, коли рабство досягло своєї вершини. Весь період функціонування рабства, воно вважалось нормальним явищем з погляду римлян, проте зовсім протилежна думка була у рабів, які хоча і в деякій мірі вважали рабство природнім, однак боролися проти ненаситних бажань рабовласників, які збільшували міри експлуатації рабської праці. Раби довгий час стримували свою ненависть всередині не виводячи її назовні, але врешті-решт її накопичилося настільки багато, що її стримування було б безглуздим рішенням. Ненависть спрямовувалась на боротьбу проти своїх гнобителів, спочатку нерішуче, а дедалі все більш передбачуване і жорстоко. Хвиля ненависті рабів втілювалась у формі повстань, які охоплювали окремі господарства, а то й цілі провінції. Тут слід зазначити, що для всіх рабських повстань, за винятком поодиноких, характерним було те, що вони не намагалися ліквідувати рабовласницький лад, а здебільшого виникали для того, щоб помститися рабовласникам, як це було під час повстання на о. Сицилія у 136 р. до н.е. чи просто метою було повернення на рідну землю, як під час повстання Спартака у 74 р. до н.е.
Повстання Спартака можна вважати по істинні грандіозним, оскільки такого відчутного удару Римській республіці не завдавало ще жодне повстання, яке до того часу виникало в Римі Це повстання дещо похитнуло основи римської республіки, що в майбутньому відбилось на падінні республіканського ладу. Повстання рабів під керівництвом Спартака на мою думку є водночас позитивним і негативним фактором для Римської держави. Позитив полягає, як я вважаю в тому, що це повстання показало саме слабкі місця рабовласницького суспільства, ті прогалини, які потрібно закрити, щоб не допустити в майбутньому, минулих подій і помилок. Негатив потрібно розглядати з тих позицій, які показують завдану шкоду, а вона звичайно є. Це також і своєрідний «урок» для римської армії, який вчить, що організованість це перш за все, а поодинока битва нічого не варта, нехай це і битва з рабами.
Проте я вважаю, які б не були чисельні повстання рабів, але зламати рабовласницький лад їм не під силу, оскільки коріння рабовласництва настільки вкоренилися в основи Римської держави, що всі сподівання на це – марні і пусті.
На мою думку всі соціальні протиріччя, які переповнювали і розхитували Римську республіку, кореняться саме в рабстві. Оскільки рабство і війни принесли збагачення окремим особам, які крім наявного у них багатства прагнули ще й влади. Ці чинники стають причиною боротьби, багатих за владу в державі, а рабів за звільнення від рабства.
Список використаної літератури
1. Авдиев В.И. История Древнего Рима. М., 1971.
2. Валлон А. Исторя рабства в античном мире. М., 1941.
3. Плутарх. Порівняльні життєписи. К.: Дніпро, 1991. 448 с.
4. Машкін Н.А. Історія стародавнього Риму. ОГІЗ. Державне видавництво по політичній історії, 1948.
5. Штасрман Е.М. Рассвет рабовладельческих отношений в Римской республике. М., 1964.
6 Сергеев В.С. Очерки по истории древнего Рима. Ч. I. М.1938
7. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. Под.ред. Черениловского З.М. Москва: фирма Гардарика, 1996.
8. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. – К.: Вентурі. 1997. – 336 с.
9. Шервинский С. Вергилий и его произведения // Публий Вергилий Марон. Буколики, Георгики, Энеида. М., 1971, с.
10. К. Маркс, Ф. Енгельс Соч., т. 25, ч. II.
11. Штаерман Е.М. От гражданина к подданному // Культура Древнего Рима, т. 1, М., 1985, 12. Виппер Р.Ю. Очерки истории Римской империи. Изд. 2-е. Берлин 1923.
13. Олександр Мень. Історія релігії. Том 6. Видавництво «Слово». 1992 р.
14. Тищик Б.Й. Історія держави і права Стародавніх Греції та Риму. Навч. пос. Львів: ЛДУ, 1996. С. 3–66.
15. Кузищин В.И. История Древнего Риму. М., 1994.
|
