Зміст
:
1. Організація роботи Паризької мирної конференції.
2. Плани післявоєнного устрою світу та цілі держав-переможниць.
3. Рішення основних спірних питань на Паризькій мирній конференції:
а) Організація Лігі Націй;
б) Репарації;
в) Колонії.
4. Мирні договори, підписані на Паризькій мирній конференції.
Література:
1.Організація роботи Паризької мирної конференції
11 листопада 1918 р. представники німецького уряду підписали у Комп’єнському лісі продиктовані представниками країн Антанти умови угоди про перемир’я.
Перша світова війна, яка тривала більше 4-х років та яка забрала десятки мільйонів людських життів, була нарешті закінчена. Перед країнами-переможницями, і насамперед перед Англією, Францією та Сполученими Штатами Америки, постало завдання – забезпечити вигідний для них післявоєнний устрій світу. Для того, щоб виконати це завдання, а головне – для опрацювання та підписання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками, й була скликана в Парижі мирна конференція країн-переможниць, яка почала свою роботу 18 січня 1919 р.
У роботі Паризької мирної конференції взяли участь представники 27 країн. Але з самого початку висвітлився її антидемократичний характер. Порядок її роботи визначали представники великих держав, не рахуючись з інтересами інших країн. Рішення найважливіших питань проходило не на пленарних засіданнях (їх було небагато, вони проводились для офіційного оформлення вже узгоджених у вузькому колі рішень), а на засіданнях так званої „ради десяти”, до якої входили по два представники від кожної з п’яти великих держав-переможниць – Англії, Франції, США, Італії та Японії. Робота цього органу йшла негласно, в глибокій таємниці. Дуже скоро засідання „ради десяти” змінилися засіданнями ще більш вузького органу. Ним стала так звана „рада чотирьох”, де радились голови делегацій Англії, Франції, США та Італії. Фактично ж вирішувачами справ мирної конференції стали три чоловіки: прем’єр-міністр Франції Жорж Клємансо, який як голова країни, на території якої йшла конференція, став її постійним головою, прем’єр-міністр Англії Девід Ллойд-Джордж та президент США Вудро Вільсон.
Найважливішою проблемою, яка постала перед керівниками Паризької мирної конференції, було питання про те, як, яким шляхом забезпечити післявоєнний устрій світу. Для цього треба було вирішити низку важливих завдань:
опрацювати прийнятні для них принципи нової післявоєнної системи міжнародних відносин;
здійснити переділ сфер впливу найкрупніших держав, привести їх у відповідність до підсумків Першої світової війни;
вирішити долю основних об’єктів післявоєнного переділу світу – колоній Німеччини та володінь Турецької імперії на Арабському Сході.
Усі ці проблеми неминуче поставали і під час великих міжнародних конференцій у минулому, коли вирішувалося питання про кардинальні зрушення в системі міжнародних відносин. Згадаємо, наприклад, Віденський конгрес 1815 р. Проте, Паризька мирна конференція 1919 р. проходила у принципово новій обстановці.
2. Плани післявоєнного устрою світу та цілі держав-переможниць
Ми вже казали, що після Першої світової війни розгорнулася глибока криза усієї традиційної структури капіталізму, виявилося прагнення широких мас населення до кардинального демократичного реформування капіталізму, а інколи навіть до його соціалістичної трансформації. В ряді країн виникла обстановка революційної кризи, в колоніях та залежних країнах зростав національно-визвольний рух, національний рух широко розгорнувся і в країнах Європи. Все це вимагало нового підходу до вирішення питання про принципи нової системи міжнародних відносин.
Як же вирішувались на Паризькій мирній конференції 1919 р. ці проблеми? Зрозуміло, що кожна з головних держав, які відігравали вирішальну роль на конференції, по-різному намагалась вирішити ці проблеми, мала свої власні плани післявоєнного устрою світу. Якими ж вони були?
Найбільш претензійними були плани Сполучених Штатів Америки.
Загально відомо, що в останні десятиліття XIX ст. Сполучені Штати як молода капіталістична країна розвивалась з незвичайною швидкістю. Якщо в 1860 р., напередодні Громадянської війни, США посідали лише 4-е місце у світі за загальним обсягом виробляємої промислової продукції, поступаючись Англії, Франції та Німеччині, то всього лише через три з половиною десятиліття, в 1894 р., вони вийшли за цим показником на перше місце у світі.
На цих засадах вже у 90-х рр. XIX ст. почалась активна економічна, а потім і політична експансія США в країнах Центральної, а частково і Південної Америки, а також в басейні Тихого океану. Таким чином, Сполучені Штати взяли участь у боротьбі за переділ світу. Більш того, вони почали одну з перших воєн за переділ світу – іспано-американську війну 1898 р.
Отже, вже наприкінці XIX – на початку ХХ ст. Сполучені Штати стали відігравати значну роль у світовій політиці. В їх особі виникла нова могутня імперіалістична держава, яка заявила свої претензії на експлуатацію колоній та сфер впливу. В цьому відношенні становище США нагадувало в той період становище Німеччини – іншої молодої імперіалістичної держави.
Але все ж найважливішим супротивником Англії, найкрупнішої тоді колоніальної держави світу, стали на початку ХХ ст. не Сполучені Штати. Ним стала Німеччина, яка вже тоді практично поставила питання про переділ світу. Саме з Німеччиною стикалася Англія у всіх частинах земної кулі: і в Європі, і в Азії, і в Африці, і навіть в Латинській Америці.
В особі Сполучених Штатів у Англії з’явився на початку ХХ ст. новий конкурент, який давав про себе знати головним чином в країнах Західної півкулі. Проте, перед лицем найгостріших англо-німецьких протиріч англо-американські протиріччя, які виникли в той період, відходили на другий, а то й на третій і т.д. план. Ні в більшості країн Азії, ні в Африці, ні в Південній Америці, не говорячи вже про Європу, Сполучені Штати не відігравали тоді якої-небудь великої ролі. По суті справи, США на початку ХХ ст. не стали ще великою державою.
Отже, в наявності був своєрідний парадокс: економічна першість Сполучених Штатів – і в той же час відносно другорядна їх роль на арені світової політики.
Постає питання: чому ж в той період був можливий цей парадокс? Насамперед, важливою особливістю Сполучених Штатів на початку ХХ ст. було те, що характерна для того періоду риса розвитку найкрупніших європейських країн – різке посилення вивозу капіталу – лише малою мірою була властива Америці. Якщо іноземні інвестиції Англії складали на початку ХХ ст. гігантську суму в 20 млрд. дол., Франції – 10 млрд. дол. і Німеччини – 5 млрд. дол., то іноземні капіталовкладення США досягли тоді лише 500 млн. дол., тобто були в 40 разів менше за англійські, в 20 разів менше за французькі та в 10 разів менше за німецькі. Закордонні інвестиції США на початку ХХ ст. були майже удвічі менше, ніж щорічний прибуток Англії від її іноземних капіталовкладень, який досягав тоді 900 млн. дол.
До початку Першої світової війни в 1914 р. іноземні капіталовкладення США зросли до 2,5 млрд. дол., головним чином в Центральній Америці та Канаді. Але вони як і раніше були набагато менші, ніж у найкрупніших європейських держав.
Ще більш важливим фактом було те, що капіталовкладення європейських держав у США були в 1914 р. вдвічі більшими, ніж закордонні інвестиції Сполучених Штатів – близько 5 млрд. дол. Отже, впродовж до Першої світової війни США знаходились у стані боржника європейських країн.
Але у зв’язку з цим постає ще одне важливе питання: чому Сполучені Штати так відставали на початку ХХ ст. за розмірами експорту капіталу? Найважливішою причиною цього були особливості економічного розвитку США протягом попередніх десятиліть. Насамперед, в Сполучених Штатах були великі масиви вільних земель на Заході, і після Громадянської війни йшли особливо масове їх заселення та швидкий розвиток у цих районах високотоварного фермерського господарства. В країні був більш високий життєвий рівень населення, більш висока, ніж в основних країнах Західної Європи, заробітна плата робітників. Все це створювало в США надзвичайно широкий внутрішній ринок, якого не було в жодній країна. Промисловість Сполучених Штатів майже на 90% працювала на внутрішній ринок.
Наслідком цих важливих особливостей розвитку США було те, що американська буржуазія на початку ХХ ст. менше, ніж буржуазія інших країн була зацікавлена у зовнішніх ринках збуту та сферах застосування капіталу, тому що вона зберігала тоді дуже широкі можливості прибутково вкладати капітали у своїй країні. Зберігались, отже, можливості для продовження внутрішньої колонізації.
Дуже чітко про це говорить визначний американський політолог Г.Моргентау: „Сполучені Штати утримувались від вкладення капіталів за кордоном не тому, що вони були більш доброчесними, ніж інші країни, а тому, що в їх розпорядженні була в якості об’єкту колонізації найкраща частина континенту”.
Ось чому на початку ХХ ст. економічна експансія США за їх кордонами була ще порівняно невеликою, ось чому позиції Сполучених Штатів на міжнародній арені далеко не відповідали тоді їх економічній могутності.
Перша світова війна кардинально змінила ситуацію. Вона внесла рішучі зміни в міжнародні позиції Америки.
Протягом всього періоду Першої світової війни Сполучені Штати знаходились у незвичайно сприятливому становищі. Вони вступили у війну тільки у квітні 1917 р., тобто на третьому році війни. Перші великі контингенти американських військ почали переправлятися до Європи лише навесні 1918 р., а до активних військових дій на Західному фронті вони приступили тільки у червні-серпні 1918 р., тобто перед самим кінцем війни. Сама територія Сполучених Штатів була далеко від фронту військових дій, і на ній не могло бути військових руйнувань, від чого страждали воюючі країни Європи. Військові людські втрати США були невеликими – близько 50 тис. чоловік загиблими та 230 тис. пораненими (всього в ході війни було вбито близько 9,5 млн. чоловік).
Але сприятливе становище Америки заключалося не тільки і навіть не стільки в цьому. Сполучені Штати стали за роки війни основним постачальником військових матеріалів, продовольства та сировини для воюючих країн Європи. Американські корпорації, які здійснювали ці поставки, здобували великі прибутки. За 1914-1918 рр. чисті прибутки цих великих корпорацій склали 33,5 млрд. дол.
Нові великі капіталовкладення в американську економіку значно збільшили її виробничі можливості. Могутнє промислове піднесення сприяло новому великому зростанню питомої ваги США у світовій промисловій продукції. Так, в 1919 р. на долю Сполучених Штатів припадало:
близько половини світового видобутку кам’яного вугілля;
близько трьох п’ятих світового виробництва чавуну та сталі;
близько двох третин світового видобутку нафти;
85% світового виробництва автомобілів.
Отже, найважливішим підсумком Першої світової війни було нове величезне посилення економічної могутності США, різке підвищення позицій цієї країни у світовій економіці, закріплення за ними положення наймогутнішої в економічному відношенні країни світу.
Ще більш важливою була кардинальна зміна міжнародного фінансового статусу США.
Сплата військових замовлень воюючими країнами Європи і відповідно перехід до рук американських капіталістів європейських цінних паперів зменшили капіталовкладення європейських країн у Сполучених Штатах: в 1919 р. вони скоротилися до 3 млрд. дол. В той же час за роки війни різко збільшились інвестиції США за кордоном. Ці інвестиції були у двох найважливіших формах:
по-перше, військові позики європейським країнам, насамперед Англії та Франції, на початок 20-х рр. вони складали близько 11 млрд. дол.;
по-друге, приватні інвестиції американських капіталістів, головним чином, в Канаді та Латинській Америці, на суму близько 7 млрд. дол. Усього до початку 20-х рр. іноземні інвестиції США зросли, отже, до 18 млрд. дол.
Отже, ще одним надзвичайно важливим підсумком Першої світової війни для США було величезне зростання експорту американського капіталу та перетворення США з боржника європейських країн в одного з головних світових кредиторів.
А це в свою чергу визначило найважливіший наслідок у політичній області – зростання зацікавленості США у зовнішніх ринках збуту та сферах впливу, активізацію зовнішньополітичної експансії, різке підвищення ролі Сполучених Штатів у світовій політиці. Про це чітко заявив у 1917 р. президент Вільсон: „Перед нами стоїть завдання – фінансувати увесь світ, – проголосив він, – а той, хто дає гроші, повинен навчитися керувати світом”.
Таким чином, після Першої світової війни Сполучені Штати уперше вийшли на арену світової політики в якості першорядної світової держави. Тільки зараз вони вперше увійшли до групи великих держав. Вперше політичні лідери США змогли реально поставити завдання встановлення „світового лідерства”, світової гегемонії Америки. Звичайно, ці гасла нерідко висувались американськими політиками і раніше, в XIX ст., але тільки після Першої світової війни вони стали реальною можливістю, набули реального сенсу.
З цього й виходили конкретні плани післявоєнного устрою світу, висунуті тоді Сполученими Штатами. Вони були викладені у посланні президента Вільсона конгресу США 8 січня 1918 р. Так з’явилися славнозвісні „Чотирнадцять пунктів Вільсона”.
В цій програмі американського президента були висунуті дуже незвичні для того часу радикальні гасла. Вони включали наступні вимоги, які звучали досить демократично:
відміну усіх таємних договорів поміж країнами Антанти, укладених ними в роки Першої світової війни з метою переділу колоній та сфер впливу;
забезпечення свободи мореплавства;
відміну усіх митних бар’єрів та міжнародне визнання принципів „відкритих дверей” та „рівних можливостей”;
справедливе вирішення колоніальних проблем та можливість визнання права народів колоніальних країн на незалежність;
обмеження озброєнь;
відкриті та гласні переговори про укладення миру з Німеччиною та її союзниками;
створення міжнародної організації з охорони миру – Ліги Націй.
Відразу після послання президента Вільсона конгресу в американській пресі розгорнулась галаслива кампанія уславлення „Чотирнадцяти пунктів Вільсона”, уславлення „миролюбства”, „безкорисливості” та „благородних спрямувань” Сполучених Штатів. Так, вже наступного дня після появи „Чотирнадцяти пунктів” газета “NewYorkTribune” писала: „Учорашнє звернення президента до конгресу буде жити як один з найвеличніших документів американської історії та як одне з незмінних приношень Америки на вівтар світової свободи”.
До сьогоднішнього дня „Чотирнадцять пунктів” Вільсона, як правило, оцінюються більшістю американських істориків у тому ж дусі (у нас в Україні так само). Стверджується, що на відміну від європейських імперіалістичних держав, які прагнули нових загарбань, переділу колоній, Сполучені Штати не мали ніяких загарбницьких планів, що, напроти, вони прагнули встановлення нового світового порядку, заснованого на принципах свободи, демократії та справедливості.
В радянській же історіографії „Чотирнадцять пунктів” Вільсона традиційно розглядались як звичайна демагогія, яка вуалізувала справжні імперіалістичні задуми правлячих кіл США, яка нічим принципово не відрізнялася від загарбницьких спрямувань європейських імперіалістичних держав.
Як же об’єктивно оцінити смисл та зміст „Чотирнадцяти пунктів” Вільсона? Насамперед, чи були „Чотирнадцять пунктів” програмою імперіалістичної експансії США? Звичайно, були. Її конкретна форма залежала від особливостей положення Сполучених Штатів у сфері міжнародних відносин.
Програма американського президента відображала реальні імперіалістичні спрямування США. Дійсно, чому, наприклад, Сполучені Штати прагнули ліквідації таємних договорів країн Антанти? Да тому, що США не брали участь в їх складанні і були занепокоєні, що вони можуть опинитися обділеними. Тому вони прагнули анулювати ці таємні договори та укласти інші договори, вигідні для США.
Далі, Сполучені Штати, усвідомлюючи свою економічну могутність, були впевнені в успіху в конкурентній боротьбі на зовнішніх ринках. Саме тому для них було вигідно міжнародне визнання принципів „відкритих дверей” та „рівних можливостей”, які були вперше висунуті Сполученими Штатами по відношенню до Китаю ще в 1899 р. в так званій доктрині Хея, але першу реальну спробу здійснення яких вони намагались зробити після Першої світової війни.
Одним з найважливіших завдань США було добитись вільного доступу до колоніальних та залежних країн. Але для цього Сполученим Штатам треба було домогтися перетворення цих країн з об’єкту монопольної експлуатації тієї чи іншої імперіалістичної держави в об’єкт спільної експлуатації „на рівних”. Сполучені Штати були впевнені в тому, що в даних умовах перемогу здобуде наймогутніша в економічному плані держава. Вони не боялися навіть визнання формальної політичної незалежності тих чи інших колоніальних країн. Вони вже мали приклад того, як формально незалежні країни Центральної Америки методами економічного пригноблення перетворювались в повністю залежні від Сполучених Штатів. Так опрацьовувались нові форми колоніальної залежності, які отримали пізніше назву неоколоніалізму.
Нарешті, будучи впевненими в силі, у власності стати „світовим суперарбітром”, Сполучені Штати висунули гасло Ліги Націй, сподіваючись зробити її знаряддям своєї гегемонії. Не випадково в той час діячі американського уряду говорили про те, що вони намагаються „розповсюдити доктрину Монро на увесь світ”.
Таким чином, форма імперіалістичної експансії, яка була висунута в 1918 р. Сполученими Штатами, відрізнялась від класичних зразків, захищаємих європейськими державами. Америка прагнула не перерозподілу територій, колоній та сфер впливу між державами-переможницями в Першій світовій війні (як це було вигідно Англії та Франції, пов’язаним системою таємних договорів), а встановлення „нового світового порядку” на умовах „відкритих дверей”, „рівних можливостей”, „справедливого” вирішення колоніальних проблем під егідою Ліги Націй, в якій Сполучені Штати сподівались грати провідну роль. В цій програмі правителі Америки бачили шлях до того, щоб вирвати з рук Старого Світу ключа до світової гегемонії. Саме тому їх програмою були не окремі територіальні придбання, а встановлення світової гегемонії Америки.
Але постає питання: чи достатньо обмежитись при оцінці вільсонівського плану переустрою системи міжнародних відносин, викладеного в „Чотирнадцяти пунктах”, лише розгляданням суто імперіалістичних задумів Сполучених Штатів?
Ні, для висунення „Чотирнадцяти пунктів” Вільсона були й інші серйозні засади. Ми вже вели мову про те, що вступ основних країн світу в нову стадію монополістичного, корпоративного капіталізму викликав великі зміни у всій структурі суспільства. Виявилася глибока криза капіталізму вільної конкуренції, необхідність в його кардинальному реформуванні. Перша світова війна ще більше загострила ситуацію. Вона привела у дію широкі маси народу, який домігся в попередні десятиліття низки важливих прав в політичній та соціальній областях. Зростання вимогливості народних мас викликало серйозну загрозу масових рухів за кардинальне демократичне реформування засад суспільства. Більш того, в лівих колах робітничого руху виникла ідея висунення соціалістичної альтернативи капіталізму. Жовтнева революція в Росії та революційні виступи в Німеччині, Угорщині та інших країнах Західної Європи, які висунули гасла переустрою світу на принципах соціальної справедливості та ліквідації класового панування буржуазії, створили дуже серйозну загрозу існуючому суспільному порядку. В колоніях та залежних країнах розгорнувся могутній національно-визвольний рух.
Президент Вільсон, як далекоглядний та реалістично мислячий політик, добре розумів, що цим небезпечним для капіталізму ідеям та рухам треба протиставити демократичні гасла нового, справедливого світового порядку, заснованого на принципах миру та демократії, рівноправності народів під егідою Ліги Націй. В одному із своїх виступів він казав: „За допомогою Ліги Націй ми будемо... лікувати світ, охоплений духом повстання проти крупного капіталу”.
Особливо важливе значення, на думку Вільсона, ці демократичні гасла мали для боротьби проти небезпечних ідей більшовизму, Жовтневої революції. „Справедливий мир та найкращий порядок, – заявляв він, – потрібні для боротьби проти більшовизму”.
Таким чином, програма переустрою світу, висунута в 1918 р. американським президентом, не була однозначною. Навпаки, вона мала подвійний характер, поєднуючи принципи глобалізму та лібералізму. В якості двох найважливіших цілей країни вона ставила досягнення гегемонії Америки та висунення ліберальної альтернативи соціалістичній загрозі. Про це чітко говорив і сам Вільсон, ставлячи перед зовнішньою політикою США завдання „поєднати участь у світовій боротьбі за могутність з керівництвом світовим ліберальним рухом”.
Отже, програма, висунута президентом Вільсоном у „Чотирнадцяти пунктах”, може бути охарактеризована як програма ліберального експансіонізму, яка прагнула надати системі післявоєнних міжнародних відносин більш сучасного, більш цивілізованого, „високоморального” характеру, продемонструвати „місіонерську” роль Нового Світу в боротьбі проти традиційного європейського імперіалізму.
З цих же розрахунків виходила і програма США з питання про відношення до переможеної в Першій світовій війні Німеччині. Сполучені Штати не були зацікавлені в суттєвому її послабленні. В особі достатньо могутньої, хоча й послабленої Німеччини вони сподівались створити противагу посиленню ролі Англії та Франції. Необхідно було також домогтися придушення революції в Німеччині, яка почалася в листопаді 1918 р. та створила реальну загрозу розповсюдження більшовизму на Західну Європу. Тому перед Сполученими Штатами виникло завдання домогти німецькій буржуазії в боротьбі проти революції та разом з тим за допомогою великих інвестицій в економіку Німеччини завоювати там провідне становище, з тим, щоб потім розповсюдити це керівне становище на економіку та політику післявоєнної Європи.
Таким чином, після Першої світової війни перед Сполученими Штатами постали надзвичайно важливі та відповідальні завдання в системі міжнародних відносин. Тому делегацію США на Паризькій мирній конференції очолив сам президент. Вперше в історії країни президент Сполучених Штатів під час президентського терміну залишив територію країни, порушивши тим самим тривалу американську традицію.
Протягом декількох місяців на конференції в Парижі точилася запекла боротьба поміж трьома найкрупнішими лідерами того часу – Ллойд-Джоджем, Клемансо та Вільсоном. Це не було випадковістю, тому що три провідні держави, Англію, Францію та США, розділяли найгостріші протиріччя.
Дійсно, висунуті американським президентом плани створення „нового світового порядку” були абсолютно неприпустимими ні для Англії, ні для Франції.
Участь Англії в Першій світовій війні була неминучою, тому що Німеччина, молода та могутня імперіалістична держава, відкрито заявляла про необхідність переділу колоній та сфер впливу. Англо-німецькі протиріччя на рубежі XIX-ХХ ст. стали головним антагонізмом системи міжнародних відносин. Існування величезної Британської імперії було поставлено під загрозу, і Англія рішуче боролася за її збереження та розширення.
Перші світова війна призвела до здійснення завдань, які були поставлені правлячими колами Англії. Німеччина була послаблена та виведена з числа великих держав. Значна частина німецьких колоній в Африці та на Тихому океані фактично була в руках Англії. Були ліквідовані позиції Німеччини в просторих володіннях Турецької імперії на Близькому Сході. Зараз завдання Англії складалося в тому, щоб узаконити захоплену під час війни здобич та ще більше збільшити могутність Британської імперії як основного важеля впливу Англії на світовій арені.
Ясно, що при таких умовах посилення Сполучених Штатів ніяк не входило в розрахунки Англії. Тому англійська делегація на Паризькій мирній конференції на чолі з Ллойд-Джорджем день за днем вела рішучу боротьбу проти надмірних зазіхань США, проти їх претензій на верховенство, проти американських планів нав’язування „нового світового порядку” через Лігу Націй та гасла „відкритих дверей” та „рівних можливостей”, за допомогою яких Сполучені Штати розраховували на встановлення своєї гегемонії в післявоєнному світі.
Правда, Ллойд-Джордж, як досвідчений та далекоглядний політик усвідомлював, що після Першої світової війни сталися великі зміни. Він розумів нагальну необхідність реформування капіталізму, його пристосування до потреб суспільного розвитку, необхідність дати відповідь на загрозу соціалістичної альтернативи. Він активно підтримував ідею створення Ліги Націй, заявляючи про те, що ця ідея – аж ніяк не монополія Вільсона. Але Ллойд-Джордж намагався не допустити переважного впливу США в Лізі Націй. Головна мета цієї організації, на думку англійської делегації, повинна була заключатися в збереженні досягнутого після війни statusquo, в створенні механізму охорони колоніальної системи, та насамперед охорони Британської імперії. З цією метою Англія мала намір використати свої ресурси для завоювання керівного становища в Лізі Націй та через неї для охорони statusquo в міжнародних відносинах.
У боротьбі проти надмірних зазіхань Сполучених Штатів Англія знайшла рішучу підтримку Франції. Звичайно, між Англією та Францією існували гострі протиріччя, зокрема, з питання про долю колишніх колоній Німеччини та володінь Турецької імперії. Тому між представниками цих країн на конференції в Парижі точилася постійна боротьба з питання про те, до чиїх рук перейде та чи інша з цих територій в Африці або на Близькому Сході.
Але все ж обидві делегації, і Англії, і Франції, як правило, об’днювалися в той момент, коли третя держава – Сполучені Штати – пред’являли свої претензії на верховенство, на встановлення „Нового світового порядку”, а значить і на те, що розраховували отримати Англія і Франція.
В боротьбі проти ідей „нового світового порядку”, заснованого на нових принципах „мира та справедливості” Франція в особі її прем’єр-міністра Клемансо була особливо непримиренною. Справа в тому, що Клемансо, на відміну від Вільсона та Ллойд-Джорджа, був типовим імперіалістичним політиком старої школи. Він вважав усі міркування про „новий світовий порядок” утопією та демагогією і невпинно боровся за те, щоб як можна більш вигідно для Франції укласти мирний договір і, зокрема, отримати достатньо велику долю нових колоніальних володінь в Африці та на Арабському Сході.
Ідея створення Ліги Націй, в принципі, не відхилялася Клемансо. Але він рішуче відхиляв який би то не було зв’язок між ідеєю створення Ліги Націй і перерозподілом колоній. Міркування про Лігу Націй як „інструмент миру та співробітництва між народами” Клемансо вважав шкідливою утопією. Франція, на його думку, повинна використовувати Лігу Націй насамперед для зміцнення позицій Франції, спираючись при цьому на потужну сухопутну армію.
Проте якщо Англія і Франція були, як правило, в одному таборі проти США, коли мова йшла про загальні принципи післявоєнного устрою світу та про роль Сполучених Штатів у ньому, а також про необхідність якнайшвидшого поділу колишніх німецьких колоній та володінь Турецької імперії, то з питання про становище Німеччини в післявоєнній Європі їх поділяли найглибші протиріччя.
Дійсно, чи вигідним було для Англії суттєве послаблення Німеччини? Ні, не було вигідно. Англія намагалась послабити Німеччину як колоніальну та морську державу, а не взагалі як велику державу. Цей політичний курс виходив з традиційної для Англії політики „рівноваги сил” в Європі, яка з давніх-давен проводилася англійським керівництвом. Найважливішою її метою було створення такої розстановки сил на Європейському континенті, щоб там існувала не одна, а у крайньому разі дві потужні держави, які в значній мірі могли б нейтралізувати одна іншу. Тільки тоді Англія могла відігравати роль арбітра, а значить, завоювати керівне становище у вирішенні усіх європейських проблем.
Для того, щоб і після закінчення Першої світової війни зберегти цю керівну роль в європейських справах, Англії треба було ні в якому разі не допустити суттєвого посилення свого основного союзника та суперника – Франції. Тому делегація Англії на мирній конференції намагалась нейтралізувати посилення ролі Франції збереженням послабленої, але все ж достатньо потужної Німеччини. На це й було розраховане гасло, яким керувалась англійська делегація: „не дуже потужна Франція” і „не дуже слабка Німеччина”.
Позиція Франції була протилежна політичному курсу Англії. І це зрозуміло. Чи могла Франція погодитись на створення достатньо потужної німецької держави, на чому весь час наполягали делегації Англії та США на Паризькій мирній конференції, зрозуміло, кожна із своїх власних міркувань? Звичайно, ні. Франція, природно, сама намагалась відігравати провідну роль в Європі. Проте було ясно, що, поки в центрі Європи існувала могутня німецька держава, про встановлення провідного положення Франції на Європейському континенті не могло бути й мови. Тому керівники Франції після закінчення війни поставили своїм найважливішим завданням домогтися як можна більшого послаблення Німеччини.
Для цього французька делегація на мирній конференції добивалася передачі Франції усього лівобережжя Рейну, а також висунула план роздроблення Німеччини на декілька порівняно дрібних держав, намагаючись повернути Німеччину в кращому випадку до такого становища, в якому вона знаходилась до об’єднання країни, й оточити ці слабкі німецькі держави щільним кільцем країн, пов’язаних з Францією військово-політичними союзами.
Таким чином, аналіз спільних програм та конкретних планів трьох найкрупніших держав-переможниць ілюструє, якими глибокими були міжімперіалістичні протиріччя після Першої світової війни, яка гостра боротьба точилася на мирній конференції в Парижі з будь-якого питання, пов’язаного з післявоєнним устроєм світу.
3. Рішення основних спірних питань на Паризькій мирній конференції
Особливо гострою та запеклою була боротьба між главами трьох великих держав з трьох найважливіших проблем. Відразу ж після відкриття Паризької мирної конференції розгорнулася гостра боротьба з питання про черговість обговорення „найважливіших проблем”. Представники Франції та Англії, яких підтримували делегації Італії, Японії та деяких інших країн, пропонували негайно приступити до розподілу колишніх колоній Німеччини в Африці та на Тихому океані та володінь Турецької імперії на Близькому Сході. Але проти цього рішуче виступив голова делегації США. Президент Вільсон наполягав на тому, що спочатку треба обговорити та ухвалити устав, зробити його невідривною складовою частиною усіх мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками, встановити таким шляхом новий, справедливий світовий порядок і тільки після цього приступити до вирішення питання про долю колишніх німецьких колоній та турецьких володінь. Делегації Франції та Англії категорично заперечували проти такого порядку обговорення. Клемансо пропонував взагалі не пов’язувати Лігу Націй з мирними договорами. Ллойд-Джордж погоджувався на те, щоб устав Ліги Націй та мирні договори складали єдине ціле, але стверджував, що розробка уставу Ліги Націй – це складна і тривала справа, а значить, треба, не гаючи часу, зараз же приступити до вирішення колоніальних проблем. Проте Вільсон наполегливо стояв на своєму. Він заявив: „Мир справедливо скаже, що великі держави поквапились поділити між собою беззахисні частини світу, а потім стали розмірковувати про Лігу Націй та союз народів”.
а. Організація Лігі Націй
Після тривалих спорів було вирішено доручити розробку уставу Ліги Націй спеціальній комісії. Делегати Англії та Франції запропонували включити до складу комісії не тільки представників великих держав, а й делегатів від малих країн. Вони стверджували, що вони піклуються про інтереси усіх країн, великих та малих. Але на самому ділі англо-французький блок намагався зробити комісію можливо більш численною і тим самим затягнути її роботу. Проте у відповідь на це Вільсон заявив, що він погоджується на включення до складу комісії представників малих країн і, щоб зробити роботу комісії максимально ефективною, він бере на себе головування в цій комісії.
Під керівництвом Вільсона в короткий термін були розроблені найважливіші положення уставу Ліги Націй. Робота комісії почалася 3 лютого 1919 р., а вже 14 лютого американський президент доповів на пленарному засіданні мирної конференції результати роботи комісії – основи уставу Ліги Націй. У своїй промові на цьому засіданні Вільсон урочисто оголосив про „перемогу ідеї справедливого устрою світу”. Він заявив: „Із створенням Ліги Націй спадає поволока недовіри та інтриг. Люди можуть дивитись друг другу в лице і говорити: ми – браття, у нас – спільна мета... В особі Ліги Націй у нас є зараз договір братерства та дружби”.
Звичайно, ці міркування американського президента були всього лише декларацією. Попереду була ще запекла боротьба з питання про те, яким буде остаточний текст уставу, затвердження якого намічалося лише на квітень 1919 р., як будуть інтерпретовані найважливіші положення уставу Ліги Націй, нарешті, хто буде визначати її політичну лінію.
Треба сказати, що Ллойд-Джордж та Клемансо дуже скептично реагували на урочисті декларації Вільсона про „новий світовий порядок” та про Лігу Націй як „справедливий союз народів”. Вони усіляко намагались представити американського президента в очах громадської думки як відірваного від реального життя ідеаліста, який проповідує утопічні проекти. Ось як, наприклад, писав про дії Вільсона на конференції англійський прем’єр-міністр в опублікованій ним книзі „Правда про мирні договори”: „Я думаю, що ідеалістично налаштований президент дійсно дивився на себе як на місіонера, призначенням якого було рятування бідних європейських язичників... Особливо вражаючим був вибух його почуттів, коли, говорячи про Лігу Націй, він став пояснювати причини невдачі християнства в досягненні високих ідеалів. „Чому, – питав він, – Іісус Христос не добився того, щоб світ повірив в його вчення? Тому, що він проповідував лише ідеали і не вказував практичного шляху для їх досягнення. Я ж пропоную практичну схему, щоб довести до кінця прагнення Христа”. Пам’ятаю, – продовжував Ллойд-Джордж, – що, почувши ці слова, Клемансо широко розкрив свої темні очі і уважно оглянув усіх присутніх, немовби пропонуючи оцінити смисл висловленного”. Зрозуміло, що в міркуваннях Вільсона відбивались деякі характерні риси його менталітету, який зазнав сильного впливу ідей релігійного провіденціалізму (провіденс – передбачливість, бережливість, провидіння
). В його виступах часто було багато абстрактного, дуже далекого від реальної дійсності. Але частіше всього це робилося ним не без умислу. Американському президенту було важливо предстати перед світом в ролі щирого поборника миру, демократії та справедливості. А за цими популярними гаслами ховався цілком реальний захист глобальних інтересів Сполучених Штатів. І в боротьбі за першочергове обговорення питання про статус Ліги Націй Вільсон добився деяких успіхів. Насамперед, на конференції було вирішено, що устав Ліги Націй буде невідривною складовою частиною мирних договорів. Крім того, було визнано необхідним, щоб усі мирні договори базувалися на принципах, викладених у „Чотирнадцяти пунктах” Вільсона. Проте, багато залежало від того, як будуть конкретно інтерпретовані ці принципові рішення конференції. Але все ж перші успіхи Вільсона були наявними.
б. Репарації
Друге питання, з якого йшла особливо гостра боротьба на Паризькій мирній конференції – це питання про репараційні сплати Німеччини.
Оскільки усі учасники конференції були однодушні в тому, що відповідальність за розв’язання Першої світової війни повинна бути покладена на Німеччину, вони так само одностайно вирішили, що Німеччина повинна сплачувати репарації країнам, які зазнали нападу, за ті втрати, яких вони зазнали в ході військових дій. Проте питання про загальний розмір репараційних сплат та про розподіл їх між країнами-одержувачами репарацій викликав запеклі суперечки.
З найбільшими претензіями в репараційному питанні виступила Франція. Виходячи із свого плану як можна більшого послаблення Німеччини, французька делегація запропонувала встановити загальну суму репараційних сплат Німеччини в розмірі від 450 до 480 млрд. золотих марок. Це була астрономічна сума – вона в десять разів перевищувала загальну суму національного багатства Франції. Але ця гігантська сума платежів пропонувалася цілком свідомо. По-перше, лідери Франції бачили у величезних репараціях засіб, за допомогою якого можна було утримувати економіку Німеччини у пригніченому стані протягом багатьох десятиліть і ні в якому разі не допустити відродження економічної потужності Німеччини. По-друге, за рахунок репараційних платежів, левову долю яких французька делегація сподівалась виторгувати для своєї країни, французька велика буржуазія сподівалась непогано поживитись.
Представники Англії та США рішуче відкидали репараційні плани Франції. Вони виступали за значно меншу суму репараційних сплат Німеччини. За підрахунками англійських та американських експертів, ця сума повинна була складати від 50 до 100 млрд. золотих марок.
Не менш гостра боротьба між Францією та Англією розгорнулась з питання про те, на яку долю репараційних платежів має намір претендувати кожна із країн-одержувачів. Французький прем’єр-міністр Клемансо наполягав на тому, щоб доля Франції була встановлена в розмірі 58% загальної суми репарацій, погоджуючись на те, щоб Англія отримала 25% цієї суми, а решта 17% були розподілені між рештою країн-одержувачів репарацій. Ллойд-Джордж пропонував зменшити долю Франції до 50% і збільшити долю Англії до 30%. Зі свого боку, президент Вільсон, не претендуючи, зрозуміло, на отримання репарацій Сполученими Штатами, намагався добитись компромісу між Францією та Англією і пропонував встановити співвідношення розрахованих для цих двох країн часток платежів відповідно у розмірах 56 та 28% загальної суми репарацій.
Суперечки з репараційного питання на Паризькій мирній конференції були настільки гострими, що впродовж до кінця її роботи це питання так і не отримало свого розв’язання.
в. Колонії
Нарешті, третім питанням, з якого лідери „великої трійки”, як часто називали лідерів трьох найкрупніших країн, особливо запекло боролися між собою, було питання про долю колишніх німецьких колоній в Африці і на Тихому океані та колишніх володінь Турецької імперії на Арабському Сході.
Суперечки з цього питання були незвичайно запеклими. Коли після одного із засідань „великої трійки” репортери спитали у президента Вільсона про результати обговорення, той незадоволено кинув: „Блискуче, ми розійшлися абсолютно з усіх питань”.
Зрозуміло, для Клемансо, а в значній мірі і для Ллойд-Джорджа, найбільш доцільним принципом вирішення долі колишніх німецьких колоній та турецьких володінь було поділити між собою ці території. Такі пропозиції дійсно неодноразово висувались в ході роботи мирної конференції. Правда, з ними частіше за усіх виступали не представники Англії та Франції, а або делегати англійських домініонів, або представники країн, залежних від Франції. І це не було випадковістю. Після Першої світової війни, коли в колоніях та залежних країнах розгорнувся могутній національно-визвольний рух, просте приєднання тих або інших територій до колоніальних володінь найкрупніших держав світу могло викликати велике обурення громадської думки усіх країн. Тому необхідно було висунути нові принципи вирішення колоніальних проблем, які виглядали б більш цивілізованими та більш справедливими.
Це прекрасно розумів президент Вільсон, і з цим не могли не рахуватися Ллойд-Джордж і навіть Клемансо. В якості такого нового принципу на Паризькій мирній конференції була висунута ідея мандатної системи. Проголошувалось, що усі найважливіші об’єкти післявоєнного переділу – німецькі колонії та турецькі володіння – більше не будуть знаходитись у колоніальній залежності. Але одночасно з цим стверджувалось, що в силу своєї відсталості та непідготовленості вони відразу ж не можуть отримати політичну незалежність. З цих міркувань робився висновок, що необхідно опрацювати систему мандатів на управління цими територіями на термін, необхідний для підготовки до незалежності.
Проте відразу ж поставав ряд питань. Хто отримає мандати на управління тими чи іншими територіями? Хто буде вирішувати питання про видачу мандатів? На яких умовах вони будуть видаватись? З усіх цих питань розгорнулась гостра боротьба. Президент Вільсон в ході розробки уставу Ліги Націй висунув принцип „знеособлення”, інтернаціоналізації мандатів. Згідно цьому принципу, мандати на управління територіями передавалися до рук Ліги Націй.
Англійці та французи категорично заперечували проти цього. Вони наполягали на тому, щоб мандати на управління колоніальними територіями, які розподілялися, передавалися тій чи іншій великій державі і після запеклої боротьби добилися прийняття цього принципу.
Не менш гостру боротьбу викликало й питання про те, хто буде вирішувати проблему розподілення мандатів. Поступившись у питанні про інтернаціоналізацію мандатів, Вільсон добивався того, щоб питання про видачу мандатів на управління тією чи іншою територією вирішувалося Лігою Націй. Проте і Ллойд-Джордж і Клемансо виступили проти цього і просунули інший принцип: вирішення питання про видачу мандатів повинно належати мирній конференції, тобто фактично „великій трійці”, і лише офіційно вручатися потім обраній державі від імені Ліги Націй. Отже, і в цьому питанні фактично перемогла англо-французька лінія, так як Вільсону на засіданні „великої трійки” було дуже складно подолати об’єднаний фронт Ллойд-Джорджа і Клемансо.
Це не могло не відбитися на умовах, за якими повинно було здійснюватись управління підмандатними територіями. За рішенням мирної конференції колишні володіння Туреччини на Близькому Сході та колишні німецькі колонії в Африці і на Тихому океані – основні об’єкти післявоєнного переділу світу – були розбиті на три групи.
До першої групи – „групи А” – були включені колишні володіння Туреччини на Арабському Сході – Сирія, Ліван, Палестина, Трансйорданія, Ірак. Ці найбільш розвинуті регіони формально були визнані незалежними територіями з правом на участь в їх адміністративному управлінні. Але одночасно стверджувалось, що народи цих країн ще не готові до того, щоб стати повністю незалежними та суверенними і тому потребують опіки з боку тієї чи іншої цивілізованої держави. Ці держави й повинні були отримати мандати на управління цими регіонами, щоб підготувати народи підмандатних територій до самоврядування та незалежності.
Керівники Паризької конференції не жаліли слів, щоб вихваляти своє рішення. Вони заявляли, що держави, які отримали мандат на управління колишніми володіннями Туреччини на Арабському Сході, будуть піклуватись про прогрес та процвітання народів цих територій, а коли той чи інший народ дозріє під опікою мандатних „добродіїв”, він отримає право на повну незалежність. Реальне життя показало, що дійсність дуже далека від цієї рекламної картинки. За допомогою мандатної системи вуалювалося, приховувалося фактичне збереження колоніальної системи, навіть по відношенню до цієї найбільш розвинутої групи країн колоніального світу.
У ще більш ясній формі це відносилось до іншим територіям, які розподілялись. До другої групи – „групи В” – були включені колишні колонії Німеччини у Східній Африці (які незабаром стали називатися Танганьїкою), в Центральній Африці (Руанда–Бурунді), а також німецька Південно–Західна Африка. Ця група територій не отримувала навіть формальної незалежності. Вони повинні були управлятися власниками мандатів на умовах заборони торгівлі рабами, зброєю, алкоголем, а також на умовах захисту свободи совісті та релігійних переконань підмандатного населення. Нарешті, до третьої групи – „групи С” – увійшли колишні колонії Німеччини в Західній Африці (Того, Камерун) та в Тихому океані (східна частина Нової Гвінеї з прилягаючими островами, західна частина архіпелагу Самоа, а також архіпелаги, розташовані на північ від екватору – Каролінські, Маріанські та Маршаллови). Ці найбільш відсталі регіони повинні були управлятися за законами держави, яка володіла мандатом, як складова частина її території.
Зрозуміло, що розповсюдження мандатної системи на ці дві групи країн фактично повністю зберігало колоніальне гноблення. Тому цілком справедливою була оцінка сутності мандатної системи, яка була дана В.І.Леніним в тому ж 1919 р. Він писав: „Коли кажуть про роздачу мандатів на колонії, ми прекрасно знаємо, що це – роздача мандатів на розкрадання, грабіж, що це – роздача прав мізерної частини населення землі на експлуатацію більшості населення земної кулі”. Мандати на управління територіями усіх трьох груп були розподілені у вузькому колі представників великих держав, практично „великою трійкою”. Вони лише офіційно були видані тим або іншим державам від імені Ліги Націй. Отже, в цьому питанні одержала перемогу стара, традиційна імперіалістична практика, яку особливо захищав Клемансо і яку, може бути, не так відверто підтримував Ллойд-Джордж, а більш цивілізаційні плани, які висувалися Вільсоном, були багато в чому вихолощені і стали фактично лише декларацією.
Таким чином, на Паризькій мирній конференції 1919 р. розгорнулась запекла боротьба між найкрупнішими державами з усіх питань, які там обговорювалися. Неодноразово робота конференції опинялась під загрозою зриву. Президент США неодноразово загрожував виїхати до Америки і навіть замовляв теплохід для від’їзду до Нью-Йорка. З тими або іншими загрозами неодноразово виступали і Ллойд-Джордж, і Клемансо. З набагато меншим успіхом до ультиматумів намагались звертатись голови інших делегацій, які не входили до „великої трійки”. Так, наприклад, італійський прем’єр-міністр Вітторіо Орландо на початку утримувався від активної участі у сперечаннях, чекаючи того моменту, коли Англія і Франція почнуть виконувати свої обіцянки, які були дані Італії з її розрив з Троїстим союзом та за її перехід на бік Антанти в роки Першої світової війни. Проте італійська делегація дуже скоро переконалася в тому, що „велика трійка” зовсім не має намір рахуватися із зазіханнями Італії на деякі території на Балканах та в Малій Азії. Орландо намагався розіграти „благородне обурення” і на чолі усієї делегації демонстративно залишив зал засідань. Проте дуже скоро, до свого жаху, він переконався, що цей акт італійської делегації залишився непомітним. Тому італійський прем’єр вимушений був повернутися на конференцію та зробити вигляд, що нічого не сталося.
Якщо країни-переможниці, в першу чергу Англія, Франція та США, все ж кінець кінцем домовилися між собою та опрацювали узгоджені умови мирних договорів з Німеччиною та її колишніми союзниками, то це багато в чому пояснювалось тим, що в післявоєнному світі все більш посилювались прагнення до кардинальної трансформації існуючого ладу, зростав вплив ідей соціалістичного переустрою суспільства, який ще більш посилився під впливом Жовтневої революції в Росії. При обговоренні будь-якого питання на Паризькій мирній конференції існування та активні дії Радянської Росії не могли не впливати на хід та результати дискусії. Як вдало замітив один з політичних діячів США, пізніше президент, Герберт Гувер, „примара більшовистської Росії майже щоденно бродила залами мирної конференції”. Керівні діячі великих держав серйозно боялися, що розвиток революційного руху може перекинути усі плани післявоєнного переустрою світу, які обговорювалися на конференції. Ці побоювання чітко висловив член американської делегації державний секретар США Роберт Лансінг. Він заявив: „Ми повинні без усякої затримки піти на укладання миру. Якщо ми будемо продовжувати коливатись і зволікати, полум’я більшовизму перекинеться до Центральної Європи і створить серйозну загрозу руйнування нашого соціального порядку”.
28 червня 1919 р. в одному з палаців Версалю, колишній резиденції французьких королів, був підписаний мирний договір з Німеччиною, який отримав назву Версальського. Пізніше, протягом 1919-1920 рр., були розроблені та підписані мирні договори з колишніми союзниками Німеччини – Сен-Жерменський (з Австрією, 10 вересня 1919 р.), Трианонський (з Угорщиною, 4 червня 1920 р.), Нейїський (з Болгарією, 27 листопада 1919 р.) та Севрський (з Туреччиною, 10 серпня 1920 р.). Усі ці договори, разом узяті, і створили так звану Версальську систему післявоєнного устрою світу.
4. Мирні договори, підписані на Паризькій мирній конференції
Якими ж були умови мирних договорів 1919-1920 рр.? Стрижнем післявоєнної системи міжнародних відносин став Версальський мирний договір. По-перше, цей договір передбачав передачу частини території Німеччини сусіднім з нею державам. На заході від Німеччини віднімались насамперед Ельзас та Лотарингія, які були захоплені нею під час франко-пруської війни 1870-1871 рр. Вони поверталися Франції. Крім того, у Німеччини була взята дуже важлива в економічному відношенні Саарська область. Великі залежи кам’яного вугілля, які там були, були віддані в користування Франції. Сама ж Саарська область на 15 років передавалася під управління Ліги Націй. По закінченню цього терміну серед населення Саару передбачалося провести плебісцит з питання про його подальшу долю. Нарешті, невеликі територіальні прирощення на основі проведених плебісцитів отримали Бельгія (округи Ейпен та Мальмеді) і Данія (північна частина Шлезвігу). На сході від Німеччини відокремлювались значна частина Західної Прусії, частина Померанії та Познанська область. З цих земель був утворений так званий „польський” або „данцигський” коридор – територія з вузьким виходом до Балтійського моря в районі міста Гдиня. Усі ці території передавалися знов створеній Польській державі. Місто Данциг (сучасний Гданськ) з областю навколо нього ставав „вільним містом” під управлінням Ліги Націй. Після плебісциту до Польщі відходила також частина Верхньої Сілезії. Нарешті, у Німеччини відторгалася Мемельська (Клайпедська) область, яка пізніше була включена до складу знов створеної Литовської держави. Загалом за умовами Версальського мирного договору Німеччина втрачала 1/8 частину своєї території та 1/12 частину населення країни.
По-друге, у Версальському договорі були важливі статті, які визначали становище Німеччини у післявоєнній Європі.
Насамперед, усе лівобережжя Рейну на 15 років підлягало окупації союзними військами. Окупована територія поділялася на три зони з центрами у Кельні, Кобленці та Майнці. Крім того, впродовж усього правого берегу Рейну створювалась демілітаризована зона шириною в 50-60 км, не повинно було бути ніяких військових споруд або військ Німеччини. Усі укріплення в районі Рейну, які існували раніше, наказувалось зруйнувати.
Військові сили Німеччини були суттєво обмежені. Німеччина позбавлялась права утримувати велику постійну армію. Їй дозволялась лише армія в 100 тис. солдатів, при цьому вона повинна була набиратися не на основі загальної військової повинності, а на основі вільного найму. Увесь німецький військовий флот, за невеликим виключенням, передавався союзникам, Німеччину позбавляли права мати підводні човни, військову авіацію, заборонили їй будувати кораблі великого тоннажу.
Нарешті, Версальський договір зобов’язував Німеччину сплачувати репарації за втрати, завдані країнам Антанти в роки війни. Проте ані питання про загальну суму репарацій, ані розподіл цих платежів між країнами Антанти до кінця конференції так і не отримали свого розв’язання. Була створена особлива репараційна комісія, якій доручалось до 1 травня 1921 р. вивчити проблему та пред’явити німецькому уряду остаточні репараційні вимоги. До цього терміну Німеччина повинна була сплатити в рахунок репарацій 20 млрд. золотих марок.
По-третє, Версальський договір розподілив колишні німецькі колонії, роздавши мандати на управління ними.
Африканські колонії Німеччини поділили Англія і (в меншому обсязі) Франція. До Англії відходила німецька Східна Африка, яка пізніше отримала назву Танганьїка, західна половина території Того та невелика частина Камеруну, яка граничила з Нігерією. Британський домініон Південно-Африканський Союз отримав мандат на управління німецькою Південно-Західною Африкою, яка отримала згодом назву Намібія. Менша частина колишніх африканських володінь в Африці – східна половина території Того і більша частина Камеруну – перейшли у розпорядження Франції. Територія Руанда-Бурунді була передана Бельгії.
Тихоокеанські володіння Німеччини були поділені між Японією та Англією. Японія отримала в своє управління тихоокеанські острови, розташовані на північ від екватору – Маріанські, Каролінські, Маршаллови. До її рук перейшла також колишня військово-морська база Німеччини на території Китаю – Кяо-Чао. Крім того, Версальський договір санкціонував вчинене Японією під час Першої світової війни захоплення китайської території в районі півострову Шаньдун. Колишні німецькі колонії, розташовані в Тихому океані на південь від екватору, – східна частина Нової Гвінеї з прилягаючими островами і західна частина архіпелагу Самоа, – були передані відповідно під управління британських домініонів Австралії і Нової Зеландії.
Договори, укладені протягом 1919-1920 рр. з колишніми союзниками Німеччини, також сильно перекроїли карту Європи та Азії.
По-перше, з території Європи зникла величезна багатонаціональна Австро-Угорська імперія. Багатолітня боротьба народів Австро-Угорщини за незалежність примусила керівників Паризької мирної конференції визнати політичну незалежність ряду регіонів. Крім власне Австрії та Угорщини була утворена незалежна Чехословацька держава. Територія Сербії і Чорногорії, які до Першої світової війни були самостійними державами, була сильно розширена за рахунок приєднання до них інших областей, населених південнослов’янськими народами – Словенії, Хорватії, Далмації, Боснії та Герцеговини, Македонії. З усіх цих територій була утворена Сербо-Хорвато-Словенська держава (Королівство сербів, хорватів і словенців), яка отримала згодом назву Югославія. Решту території, яка раніше входила до складу Австро-Угорщини, керівники Паризької мирної конференції поділили, мало рахуючись з національними принципами. Півострів Істрія з містом Трієст на узбережжі Адріатичного моря, а також розташований в передгір’ях Альп Південний Тіроль отримала Італія. До складу Польщі увійшли Галичина та Західна Україна. Нарешті, Трансільванія і Буковина були віддані Румунії. Весь морський флот Австро-Угорщини, а також її дунайська флотилія перейшли до рук країн-переможниць.
По-друге, після війни була значно послаблена Болгарія – колишня союзниця Німеччини в Першій світовій війні. Договір в Нейї закріпив за Румунією Південну Добруджу, яка була відторгнута від Болгарії ще в довоєнні роки. Невелика територія на заході Болгарії була передана Югославії. Нарешті, Західна Фракія, через територію якої Болгарія мала раніше вихід до Егейського моря, була тепер відторгнута та пізніше передана Греції. У Болгарії був відібраний майже увесь флот, різко обмежена чисельність армії. На Болгарію наклали велику контрибуцію в розмірі 2,5 млрд. франків.
Нарешті, по-третє, конференція в Парижі санкціонувала поділ володінь колишньої Турецької імперії і, по суті, намагалась перетворити Туреччину в напівколонію найкрупніших держав. За умовами Севрського договору, територія Туреччини обмежувалась Малою Азією та невеликою областю навколо Стамбула на європейському березі Босфору. Решта європейських володінь Туреччини, а також великий порт на малоазійському узбережжі Егейського моря – Ізмір – передавались Греції. Азійські володіння Туреччини на Арабському Сході були поділені між Англією та Францією. Англія отримала мандати на управління Палестиною, Трансйорданією та Іраком, а Франція – мандати на управління Сірією і Ліваном. Крім того, передбачалось вирішити питання про передачу мандатів на управління ще двома областями, які входили до складу Турецької імперії. Першою з них була Вірменія, до складу якої передбачалось включити Західну Вірменію, вірменське населення якої було майже повністю знищене в результаті геноциду 1915 р., вчиненого турками, і Східну Вірменію, яка входила до складу Російської держави, а в 1918 р. отримала незалежність. Другою областю, яку передбачалось оголосити підмандатною територією, був Курдистан, де мешкала основна маса курдського населення.
Протоки Босфор і Дарданелли передавалися під контроль міжнародної комісії з представників великих держав. Був встановлений і міжнародний фінансовий контроль над Туреччиною.
Проте на відміну від решти договорів, укладених в 1919-1920 рр., Севрський договір повністю не був здійснений. Повному перетворенню Туреччини в колонію великих держав перешкодив національно-визвольний рух турецького народу, який розгорнувся після закінчення Першої світової війни. Цей масовий рух призвів до повалення влади султана і до утворення національного уряду Туреччини на чолі з Мустафою Кемалем. Новий уряд встановив дружні стосунки з Радянською Росією і зміг організувати всенародну відсіч англо-грецьким військам, які вторглися до Туреччини, і внутрішній контрреволюції в особі султана та оточуючих його феодальних кіл. Туреччина була проголошена незалежною республікою. Все це фактично анулювало Севрський договір. Він був замінений іншим договором, який був підписаний в 1923 р. в Лозанні. Лозаннський договір визнав незалежність Туреччини, скасував фінансовий контроль над нею та повернув Туреччині Ізмір і Східну Фракію. У складі Туреччини залишились Західна Вірменія і Курдистан, що ускладнило їх перетворенню в підмандатні території, але, з іншого боку, зберегло впродовж до сьогоднішнього дня систему національного гноблення для курдського населення (вірменського населення в Туреччині після 1915 р. фактично не залишилось). Колишні турецькі володіння на Арабському Сході (Сірія, Ліван, Ірак, Палестина і Трансйорданія) залишились підмандатними територіями Англії і Франції.
Версальський та інші мирні договори, укладені в Парижі в 1919-1920 рр., наприкінці 1921 і на початку 1922 рр. були доповнені новими договорами, укладеними на Вашингтонській конференції (про неї пізніше). В чому ж складалась сутність Версальської системи як системи договорів 1919-1920 рр.?
Использованая Литература:
1.Ачкинази Б.А. Версальский мир и борьба партий во Франции в 1919 году // Французский ежегодник. 1986.– М., 1988.
2.Ачкіназі Б.О. Ставлення до „німецького питання” у політичних колах Франції після закінчення першої світової війни // Вопросы германской истории: Сб. науч. трудов / Ред. кол.: С.И.Бобылева (отв. ред.) и др.– Д., 2001.
3.Баев В.Г. Вопросы репарационной политики Веймарской республики (По материалам рейхстага) // Вопросы истории.– 1977.– №9.
4.Зубачевский В.А. Из истории становления Версальской системы: дипломатическая борьба вокруг проблемы выхода Польши к морю накануне и в период работы Парижской мирной конференции // Советское славяноведение.– 1989.– №6.
5.Европа в системе международных отношений (1917-1945): Сб. статей.– Свердловск, 1990.
|
