Україна втратила державність, але прагнення народу до державного самовизначення не зникло. Форми боротьби залишились ті ж самі, однак орієнтація на зовнішні сили змінилася. Переконавшись у нездатності Литви задовольнити вільнолюбні устремління українців і власні претензії, феодальна верхівка почала дедалі частіше звертати погляд на православну Московщину. На кінець XVIcт. Московське князівство завершило об'єднання навколишніх земель і перетворилося на Російську централізовану державу з тенденцією до всебічного територіального розширення. Розглядаючи білоруські та українські землі як вотчину предків московського князя, Іван III заявив литовському князю Казимиру: «Наші міста, і волості, і землі, і води король за собою тримає». Тим самим на всю Європу була продемонстрована експансіоністська політика російського уряду. Територіальні претензії московських правителів проявилися й в привласненні титулу князів «усієї Русі». В експансіоністській Московщині частина української знаті сподівалася знайти захисток від наступу литовських властей, зміцнити свої позиції й відновити Українську державу.
На усунення від влади українські феодали відповіли організацією змови. Брат останнього київського князя Михайло Олелькович мав намір скинути Казимира з престолу й оволодіти великокнязівським столом. У разі невдачі змовники передбачали «відсісти» від Литви й приєднати до Московського князівства «руські» землі вздовж р. Березини. Але задум не здійснився. В 1481 р. змову було викрито, керівників – Михайло Олельковича та Івана Гольшанського – схоплено й страчено в Києві, а Федір Бєльський втік до Москви, де був з пошаною прийнятий московським князем, його приклад наслідували й інші аристократи.
Дії українських князів загострили й без того напружені відносини між Литвою і Російською державою. Після смерті Казимира у 1492 р. і обрання одного його сина Олександра великим князем литовським, а іншого – Яна Ольбрехта польським королем російські війська почали наступати на прикордонні смоленські й чернігово-сіверські землі. Такий же похід вони здійснили й в 1493–1494 pp. У ході воєнних дій на бік московського князя перейшли нащадки давніх чернігово-сіверських князів Новосельських, Одоєвських, Воротинських, Білевських та ін. За мирним трактатом 1494 р. Литва мусила визнати їхні землі складовою частиною московського князівства. Литовський князь одружився з дочкою Івана IIIОленою. Однак стосунки між тестем і зятем не налагодилися. Московський князь і надалі претендував на інші «руські» землі, мотивуючи свої дії необхідністю захисту українців і білорусів від релігійних переслідувань і насаджування католицизму серед православних. У 1500 р. до Москви відійшли нащадки московських втікачів у Литву князі Семен Можайський, Василь Шемячич та інші, яким належали великі міста Чернігів, Стародуб, Новгород-Сівер-ський та багато волостей. Вся Чернігово-Сіверщина опинилася під владою московського князя. Територіальні придбання Московщина закріпила військовою силою, завдавши серйозної поразки литовським військам під Дорогобужем. За умовами перемир'я 1503 р. Литва визнавала за Росією всю Чернігово-Сіверщину з 19 містами й всіма волостями. Росія майже вийшли до Дніпра й давнього Києва, однак цим не задовольнилася і в 1507 р. почала війну проти Великого князівства Литовського за нові «руські» землі.
З початком воєнних дій активізувався визвольний рух української знаті. Його очолив князь Михайло Глинський. Походячи з аристократичної родини українізованих татарських ханів, він здобув ґрунтовну освіту в університетах Західної Європи, служив при дворах правителів кількох держав, воював у Голландії, Італії, Іспанії. На початку XVIст. повернувся в Литву й швидко став одним з найвпливовіших людей при дворі князя Олександра. Використовуючи становище, Глинський значно розширив свої маєтки, добився для одного брата місця київського воєводи, для іншого – намісника Берестейщини. Новому литовському князю Сигізмунду І Старому (1506–1548) стало відомо про наміри Глинського відновити незалежне Київськекнязівство. Глинського було усунуто з посади маршалка, відібрано значну частину земельних володінь і заподіяно великих матеріальних збитків його родичам.
Глинський у 1508 р. від'їхав до своїх турівських володінь, встановив зв'язки з московським князем та кримським ханом і домовився з ними про спільну боротьбу проти Литви. Щоб підняти народ на повстання, прибічники князя поширювали чутки про неминуче покатоличення всіх православних і фізичне знищення непокірних. Навесні Глинський розправився зі своїм особистим ворогом троцьким воєводою Яном Заберезинським, заволодів кількома населеними пунктами, у тому числі містами Турів і Мозир. Успішно діяли його війська у Копильському та Слуцькому повітах. Глинський мав намір через одруження з вдовою князя Семена Михайловича Анастасією законно претендувати на Київ, яким до того володіли князі Слуцькі. На українських землях активно діяв Василь Глинський, котрий закликав київських бояр підтримати брата в намаганнях відібрати велике князівство з рук Литви й відновити Київську державу. Чимало місцевої знаті підтримало князя, присягнуло йому на вірність. Фактично вся Київщина стала на бік Глинського. Складніше проходило повстання в інших місцевостях. Діючи на Житомирщині, невеликі повстанські загони так і не змогли оволодіти ні Житомиром, ні Овручем, зайнятими урядовими гарнізонами. Акція Глинського не знайшла підтримки й на Волині. Українські князі й бояри вже адаптувалися в системі Великого князівства Литовського, завоювали певні позиції й не збиралися ними ризикувати заради ідеї незалежної Київської держави на чолі з Глинським. Найкрупніші з них самі претендували на благодатні київські землі й не хотіли ні з ким ділитися ними.
Глинський не одержав належної допомоги іззовні: Кримський хан обмежився обіцянками, а московський князь прислав Глинському нечисленний загін воїнів, який взяв участь у воєнних діях повстанців на території Білої Русі. У квітні 1508 р. польсько-литовські війська почали наступати на зайняті повстанцями райони. Під їхнім тиском Глинський мусив зняти облогу Мєнська й відступити до Борисова, Друцька й далі за Дніпро під захист російських військ. У липні 1508 р. повстання української знаті на чолі з Глинським було придушено. Так закінчилася остання спроба української аристократії силою завоювати Україні державну незалежність, а собі місце в її уряді. Надалі вона обстоювала вже лише власні інтереси в складі Литви й Польщі.
До слідства у справі повстання власті притягнули таких відомих у Великому князівстві осіб, як новгородоцький воєвода Ольбрехт Гаштовт, великокнязівський конюший Мартин Хребтович, маршалок Олександр Ходкевич та ін. Це свідчить про те, що ідеї Глинського про утворення «Київської держави» поділяла й частина знаті з найближчого оточення князя. Сам Глинський з деякими найближчими прихильниками від'їхав до Москви, де був радо прийнятий князем Василем Івановичем і брав активну участь у політичному житті Московського князівства, двічі потрапляв до в'язниці й в 1534 р. там помер.
Поширення влади корони польської на більшість українських земель. Люблінська унія 1569 р. У другій половині 50-х років XVIст. відносини між Великим князівством Литовським і Російською державою значно загострилися і в 1558 р. переросли в Лівонську війну. Невдачі литовської армії в Прибалтиці й Білорусії та пожвавлення визвольних настроїв руського населення поставили Литву на межу воєнної катастрофи й державного існування. З іншого боку, польська шляхта настійливо добивалася інкорпорації Литви, не припиняючи при цьому свого проникнення на українські землі. З допомогою підкупів офіційних посадових осіб, шлюбів, успадкувань маєтків і офіційних наділів польська шляхта й магнати розширювали земельні володіння й займали щодалі більше посад на Під-ляшші, Волині й Поділлі. Відбувалося неконтрольоване властями проникнення польського панства в глиб України. Неминуче мало постати питання про офіційне затвердження шляхетських надбань. Всі скарги місцевих магнатів на порушення привілею Казимира 1447 p., яким заборонялося роздавати землі в Литовському князівстві іноземцям, залишалися без відповіді. Щодо приєднання українських земель та інкорпорації Литви до Польщі українська знать займала неоднозначну позицію. Дрібна й середня шляхта підтримувала цю ідею, сподіваючися таким чином обмежити диктатуру магнатів і зрівнятися в правах з польською шляхтою, а магнати – ні, побоюючись втратити свої статки й вплив на вирішення державних справ. Литовські магнати виступали проти інкорпорації Литви, але були зацікавлені в унії з. Польщею для боротьби проти Російської держави й зміцнення власного становища в незалежній Литві.
У січні 1659 р. в Любліні почав роботу польсько-литовський сейм, який мав вирішити питання про унію двох держав. Великі литовські та руські магнати вирішили зірвати сейм, роз'їхалися по своїх латифундіях і почали ратувати за підготовку до воєнних дій проти Польщі. Тим часом, спираючись на підтримку польської й волинської шляхти, польський король Сигізмунд II Август у березні 1569 р. видав універсал про приєднання Підляшшя й Волині до Польського королівства. Місцева шляхта зрівнювалася у правах з польською. Посольство литовських і руських магнатів, поспіхом відправлене на сейм, лише несміливо просило про скасування рішення короля й скликання нового сейму. У відповідь польський король і сейм оголосили посполите рушення й нахвалялися відібрати маєтки у тих панів, які не присягнуть на вірність короні польській. Прибулі на сейм брацдавські магнати на чолі з князем Романом Сан-гушком склали таку присягу. А потім разом з волинськими магнатами почали домагатися приєднання й Київщини, де багато з них мали великі володіння. 5 червня їхні наполягання були задоволені. Спеціальним актом було проголошено приєднання Київщини до польського королівства. Більшість українських земель опинилася під владою Польщі.
Після втрати України литовські магнати мусили розпрощатися із сподіваннями на державну незалежність. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали акт про унію між Литвою і Польщею. За умовами унії обидві держави зливалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватимуть виборний король, спільний сейм і сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, фінансового скарбу й державної мови.
Об'єднання в одній державі військового й економічного потенціалу Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи, й вона почала здобувати перемогу за перемогою в Лівонській війні з Росією. Однак за умовами перемир'я з нею 1582 р. Україна нічого не одержувала: її чернігово-сіверські території продовжували залишатися у складі Росії. Однак поступово зростає невдоволення широких кіл населення кріпосницькою та централізаторською політикою російського царизму. Йшло до загального повстання. Його початок прискорили й ініціювали правлячі кола Речі Посполитої, підтримавши в 1604 р. претензії Лжедмитрія І на царський престол. Почався «смутний час» в історії Росії, в якому не останню роль відіграло чернігово-сіверське населення. Розпалена на Чер-нігово-Сіверщині «смута» звела на російський престол Лже – дмитрія І, потрясла Росію селянською війною під проводом Івана Болотникова й поставила її на межу самостійного існування при спробі Лжедмитрія II стати російським царем. Активна участь українського населення в подіях «смутного часу» змусила російський уряд відступитися від чернігово-сіверських земель. За умовами Деулінського перемир'я 1618 р. Чернігово-Сіверщина відійшла до Речі Посполитої й так приєдналася до староруського ядра.
У відриві від українських земель перебували Північна Буковина й Закарпаття. Північна Буковина під назвою Шипинської землі тривалий час зберігала автономію в складі Молдавського князівства, яке вважалося васалом Польщі. У 1514 р. ці землі захопила султанська Туреччина, запровадивши на них жорстокий окупаційний режим. Українське Закарпаття опинилося під владою Угорщини, а з 1526 р. – султанської Туреччини й австрійських Габсбургів. Зміна влади суттєво не позначилася на традиційному курсі мадяризації й покатоличення українського населення.
Україна й Крим. Відсіч турецько-татарським вторгненням. Після втрати Київським воєводством незалежності кардинально змінилися відносини України з південним сусідом. Якщо київські князі підтримували з кримськими ханами добросусідські відносини, то литовський князь Казимир встановив союз з непримиренним ворогом Кримського ханства – Золотою Ордою й тим самим підставив під удар найближчі до Криму українські землі. До того ж у боротьбі проти генуезців кримський хан Менглі-Прей дедалі більше потрапляв у залежність до свого союзника турецького султана. Саме тоді експансія Туреччини на північ тільки-но набирала сили. Завоювавши Константинополь (1453), поставивши в залежність Молдавію й Валахію, Туреччина в 1475 р. перетворила Кримське ханство на свого васала й авангард експансії на землі східних слов'ян. Та й Московське князівство підштовхувало Кримське ханство до нападів на свого політичного супротивника – Велике князівство Литовське.
Основу татарського війська становили прості скотарі та землероби, для яких обов'язковою була повинність брати участь у воєнних походах. Вони самотужки опановували військову справу, вміли чудово їздити верхи, стріляти з луків і добре переносили холод, голод і спрагу, їхні коні були привчені знаходити собі корм не лише влітку, а й взимку під снігом. Відправляючись у похід, кожен татарин вів у поводі ще двох-трьох коней і, пересідаючи з одного на іншого, за день міг подолати п'яти-шестиденну норму європейського вершника. Протягом століть виробилася й своєрідна тактика нападів на противника. На певному етапі походу татарська орда розділялася на кілька загонів, ті, в свою чергу, знову ділилися й так невеликими силами несподівано з'являлися перед селами, хуторами, містечками. Брали їх, грабували, нищили й так само несподівано, як з'явилися, зникали. Згодом в умовному місці збиралися разом і відходили до Криму. У походах брала участь різна кількість вершників, 80-тисячним військом командував сам хан, 60-тисячним – калга-султан, 40-тисячним – нуред-дін-султан, 10-тисячним – туман-баша, однотисячним – мінк-баша, сотнею – юз-баша, десятком – он-баша. Татарські загони були сильні своєю чисельністю, мобільністю, рухливістю й раптовістю дій.
Передусім впали під ударами татар і турок українські міста-фортеці Північного Причорномор'я – Дашів, Хаджи-бей, Тягиня та ін. Південні кордони України посунулися на північ. Перший великий напад на центральні українські землі татари вчинили 1479 р. Орда Менглі-Прея з Чорного лісу несподіваним наскоком спустошила Брацлавщину та інші регіони Поділля й благополучно відкотилася до Криму. В 1482 р. на прохання московського князя хан захопив Київ, спалив замок і міські будівлі, взяв велику військову здобич. У полон потрапили не тільки тисячі простих киян, а й сам київський воєвода Іван Ходкевич. На знак перемоги хан відправив московському князеві частину здобичі, в тому числі золоту чашу й дискос із Софійського собору. Потім татари спустошили Житомирщину та інші землі й, обтяжені трофеями та тисячами полонених, не поспішаючи, відійшли на південь. Зупинити їх було нікому. Дрібні, розпорошені загони місцевої шляхти не могли нічого вдіяти проти в сто разів переважаючих сил ворога.
Першу успішну відсіч татарським вторгненням дали державні війська влітку 1489 р. Об'єднавшися із загонами подільських феодалів, військо сина польського короля Казимира Ольбрехта перехопило татарський загін під Куперш-тином (нині с. Копестирин на Вінниччині) й повністю знищило його. В битві загинуло 15 тис. татар. Така доля спіткала й другий 10-тисячний татарський підрозділ. Але цим справа не закінчилася. Взимку того самого року королівські корогви й надвірні загони волинських та подільських панів розгромили третю експедицію татарських ханів чисельністю 9 тис. чоловік. 1489 р. став роком трауру в Кримському ханстві.
Проте це був тимчасовий успіх об'єднаних сил польського й українського воїнств. Після закінчення трирічного перемир'я між Туреччиною і Польщею навесні 1497 р. 60-тисячне турецьке військо стало під Білгородом. Під його прикриттям татарські загони вдерлися на Київщину й взяли великий ясир в Олевській і Мозирській волостях. У травні татари знову пограбували Київщину. Правда, частину полону в них відбили слуцький і острозький князі. Наступного року те ж сталося з іншими українськими та польськими землями. У травні 1498 р. загони татар і турок, руйнуючи на своєму шляху села й містечка, пронеслися Поділлям, Галичиною і спустошили польські землі аж до Вісли. Взявши 100-тисячний ясир у Польщі та Україні, вкривши землю тисячами трупів, нападники відійшли. В липні татари безперешкодно пограбували те ж саме Поділля, а також Волинь і Чернігівщину. Турки й татари почували себе переможцями в стані переможених.
На створення в липні 1498 р. антитурецької коаліції у складі Польщі, Литви, Угорщини й Волощини турецький султан і кримський хан відповіли ударом небувалої сили. Восени 1498 р. 70-тисячна турецька армія повністю сплюндрувала українські галицькі землі. І тільки тривалі хурделиці та морози зупинили подальше просування нападників на північ. 40 тис. турок і вся захоплена ними худоба померзли на дорогах і в полях. Зате влітку 1499 р. татарські війська стерли з лиця землі не тільки села й невеликі містечка, а й такі міста, як Володимир, Берестя, Белз, Красин, Люблін та ін. У вересні того ж року нечуваних руйнувань зазнали Київщина, Чернігівщина та білоруські уділи Великого князівства Литовського.
Виявившися безсилим зупинити татарську агресію, великий князь литовський вирішив відкупитися від Кримського ханства. Він дозволив хану збирати по три гроші з чоловіка на волинських, подільських і київських землях. Кримський хан став вважати ці регіони напіввласними володіннями. Такі поступки тільки підігріли апетити нападників, і на початку XVI ст. загони кримчан неодноразово досягали Слуцька, Несвіжа, загрожували столиці князівства Вільно, руйнували Ярослав, Белз та інші польські міста.
Дещо послабилася агресія Кримського ханства після рішення польського сейму в Петрикові 1511 р. про введення на Поділля 5-тисячного найманого війська й сплату ханові щорічних «упоминків» у розмірі 15 тис. золотих. Наймане військо й загони українських магнатів М. Каменецького, М. Острозького, О. Чарторийського та інших завдали декількох поразок татарським загонам під Вишневцем тощо.
Це змусило кримського хана підписати з урядами Польщі й Литви мир, за яким обидві держави мали платити Кримському ханству щорічні «упоминки». Однак чи то «упоминки» надходили до ханської казни нерегулярно, чи з інших причин, але кримський хан навесні 1514 р. знову відновив напади як на українські, так і на власне польські та литовські землі. Окремі перемоги над татарами мужніх воєначальників Я. Творовського з Бучача у Теребовлі в 1515 р., С. Лянц-коронського, М. Каменецького на Поділлі та Вишневецького під Вишневцем у 1516 р., В. Шемячича з Київщини на р. Сулі в 1517 р., К. Острозького на Волині та О. Дашкевича під Черкасами в 1518 р. були тільки яскравими спалахами героїки й військової вправності українців і поляків на фоні приреченості України. Без добре організованої системи оборонних споруд і регулярної армії Україна не могла справитися з татарами. Ні Литва, ні Польща не могли дати їй ні того, ні іншого. Вони тільки зв'язували підспудні могутні сили українського народу.
Весь тягар оборони краю ліг на плечі українського люду. Україна поступово перетворювалася на військовий табір. Землероб і ремісник одночасно ставали вошами. Поряд з мирними знаряддями праці завжди напоготові стояла й зброя. Серед пишних ланів зводилися невеликі фортеці, навколо яких гуртувалися мирні трударі. Кожний магнат мусив тримати в себе надвірні війська для захисту себе й своїх селян від нападників. І це дало свої результати. У 1527 р. військові загони І. та О. Вишневецьких, О. Дашкевича, К. Острозького, А. Немирича, Ю. Радзівілла, Ф. Сангушкевича та Ю. Семеновича наздогнали між Каневом і Черкасами переобтяжене здобиччю 25-тисячне татарське військо, що поверталося з Польщі. Із запеклої битви українські воїни вийшли переможцями, визволивши з полону 40 тис. чоловік. У 1532 р. черкаський староста О. Дашкевич відстояв Черкаський замок від татар. У 40–50-х роках жителям Волині, Поділля, Київщини й Чернігівщини неодноразово доводилося братися за зброю, щоб захиститися від ворогів. Напади Кримського ханства на Україну не припинялися і в першій половині XVIIст. Тільки в 1616 р. його війська знищили 200 подільських сіл і міст, а кожен татарин привів з собою до Криму по сім і більше невільників. Відкуповуючися від татар грошима й українським людом, Річ Посполита так і не наважилася вступити у вирішальне протиборство із султанською Туреччиною, наймогутнішою державою середньовіччя. За таких тяжких умов і розвивалася Україна.
Соціальні та економічні зміни. Після ліквідації удільного устрою в українському суспільстві відбувалися значні зміни. Почате в XIVст. формування шляхетського стану тривало в XVі завершилося у XVIст. Щоб очистити шляхетство від випадкових людей, великокнязівська влада в 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про «вивід шляхетства». За нею до шляхетського стану належали нащадки тих осіб, що стали боярами за правління князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Наступним кроком у цій справі став «попис земський» 1528 р. В ході його проведення списки шляхти після затвердження сеймом переоцінено на основний документ належності до шляхетського стану. Перший Литовський статут 1529 р. перетворив імунітетні грамоти шляхтичів (мали щораз підтверджуватися новими князями) в стабільні правові норми. Він закріплював усі попередні, а також нові права, якими шляхта фактично користувалася. Проведені в 40–50-х роках XVIст. люстрації (ревізії) замків і старосте в Україні уточнили склад шляхти та її слуг. «Устава на волоки» 1557 р. відносила до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту повертала до станів селянства й міщанства. Нарешті, грамота великого князя литовського 1563 р. затверджувала в межах всієї країни зрівняння православної шляхти з католицькою. Консолідація правлячої верхівки в шляхетський стан відбилася і в назвах окремих груп населення. На середину XVIст. майже зникає термін «бояри», а вживання терміна «землянин» значно звужується. Водночас істотно поширилася назва «шляхтич».
Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. Натомість їй надавалися широкі політичні та економічні права й привілеї, які різко відділяли шляхту від решти населення. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості особи й окремого суду. Фактично з цього й почалася побудова правової держави. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій, так званого лицарського кола, що вирішувало різні питання життя повіту, міг обирати й бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний (польний) сейм. Його життя цінувалося дорожче за будь-чиє. Винному в образі шляхтича дією міщанину чи селянину просто відрубували руку. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі. Виробився своєрідний кодекс шляхетської честі. Слово шляхтича вважалося таким правдивим і твердим, що у суді прирівнювалося до незаперечного
доказу. І горе було тому, хто його порушував. Якщо шляхтич починав займатися ремеслом чи крамарювати або був причетний до крадіжки, його позбавляли «честі» й «привілею шляхетського». Те ж саме загрожувало й шляхтянкам, які виходили заміж за простолюдинів. Великі неприємності чекали на шляхтича, котрий втік з поля бою. Виняткові політичні й особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності й разом з тим зневажливе ставлення до нижчих за себе. Стосовно селян, міщан чи купців з вуст шляхти дедалі частіше зривалися зневажливі слова «хлоп» і «хам».
При всьому цьому шляхетство було аж ніяк не однорідним за своїм матеріальним становищем. Умовно його можна поділити на три основні соціальні групи – дрібна шляхта, середня й магнати. На Брацлавщині їхнє співвідношення в 1629 р. мало такий вигляд:
Приблизно таке ж співвідношення шляхти було й в інших місцевостях. Якщо дрібні шляхтичі мали у власності від одного до п'ятдесяти селянських дворів, то магнати – значно більше. На початку 40-х років XVIIст. гетьману Станіславу Конєцпольському в різних воєводствах належало 18,5, Галині Калиновській – 2,8, Томашу Замойському – 3,9, Яремі Вишневецькому – понад 7 тис. селянських дворів. Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися. Найдовше трималася родина найкрупніших українських князів Острозьких, її найвпливовіший представник Костянтин Іванович у різний час обіймав посади литовського гетьмана, воєводи Троцького, старости Луцького, Брацлавського, Вінницького та ін. До самої смерті в 1530 р. він захищав православну церкву від наступу католицизму, організовував захист українських земель системою міст і замків, водив свої війська на татар. Його син Костянтин наполегливо відстоював православ'я, намагався спрямувати виступи народних мас проти польського шляхетства і войовничого католицького духовенства. Йому належить заслуга у заснуванні перших антиуніатських гуртків, а також у відкритті шкіл і друкарні в Острозі. Тільки останній з Острозьких – Януш Костянтинович – відступився від батьківської віри й на початку XVIIст. покатоличився.
Досить впливовим станом українського суспільства було духовенство. Його становище протягом XVI– першої половини XVIIст. змінювалося залежно від ставлення правлячих кіл до українського питання. Православне духовенство у складі Великого князівства Литовського підтримувалося великокнязівською владою й справляло значний вплив на консолідацію українського народу навколо православної церкви. Після Брестської церковної унії 1596 р. панівною ідеологічною силою стало католицьке й уніатське духовенство, яке відіграло далеко не однозначну роль у житті українського суспільства. З одного боку, воно сприяло денаціоналізації українського народу, насаджуючи католицизм, з іншого – зробило помітний внесок у національну культуру України, збагативши її кращими досягненнями європейської науки та суспільно-політичної думки. Духовенство кожної конфесії мало свою матеріальну базу у вигляді феодальних маєтностей. Але перерозподіл матеріальних благ на користь католиків і уніатів, що активізувався на початку XVII ст., до краю загострив конфесійну обстановку в Україні.
Абсолютну більшість українського народу становило селянство. У XV–XVI ст. в його середовищі відбувалися кардинальні зміни. Насамперед, ліквідовувалися залишки напіврабського становища дворової челяді князів і бояр. «Раби», «челядь дворова», «челядь невольна» та інші дворові холопи мешкали у дворах панів, працювали під наглядом панських слуг, фактично безправні й беззахисні. Власник мав право продавати, дарувати, закладати й карати їх. Єдине, чого феодал не міг зробити з холопом, так це безкарно вбити. Дістати свободу холоп міг або втечею, або тоді, коли в голодну пору поміщик, щоб не годувати зайвого рота, виганяв його з двору. Той, хто не вмирав з голоду, не замерзав на морозі або уникав пазурів звірів, ставав вільною людиною. Праця позбавлених найпростіших знарядь людей ставала невигідною для феодалів, і вони почали поступово дозволяти, а то й допомагати їм заводити майно, реманент, халупи, сім'ї. Спочатку все це залежало від підприємливості та доброї волі пана. Тільки третій Литовський статут 1588 р. у масштабах всієї країни узаконив наділення холопів землею й перетворення їх на розряд залежних селян під назвою отчичів. Матеріальне становище й соціальний статус колишніх напіврабів поліпшилися.
По-іншому складалася доля вільних селян-общинників. Вони жили окремими господарствами – димами. Кілька таких «димів» родичів або сторонніх людей утворювали дворища, а ті, в свою чергу, – волосну общину, їй належало верховенство у розпорядженні угіддями общинної території. Вільні общинники мали право на успадковані або наділені общиною землі. В общині існувала кругова порука при виплаті данини й відбутті загальних повинностей, що робило общинників зацікавленими в успішному веденні господарства й збереженні сталої кількості «димів». Поряд з волосними общинами існували й інші общинні об'єднання. На Волині – це сотні й десятки навколо центрів волостей, міст і містечок, а на Київщині – неділі, що складалися з кількох сіл.
Волосні общини поступово розпадалися на сільські на чолі з виборними старостами, отаманами, війтами, тівунами. Але дедалі частіше феодали на власний розсуд самі призначали сільську адміністрацію, ставлячи її таким чином у подвійне підпорядкування. Община жила за звичаєвими нормами, що складалися віками і широко використовувались у судовій практиці. Майже в незмінному вигляді вони перекочували в Литовські статути й стали основою їхніх правових норм. На початку XVIст. общинні суди дістали назву копних (від «копи» – сход сільської громади). Правосуддя вершили на спільному засіданні голови дворогосподарств. До їхніх послуг вдавалися не тільки селяни, а й міщани, бояри, зем'яни й князі.
Особисто вільні й економічно незалежні селяни-общинники називалися данниками. Велика кількість «пустошей» (вільних земель) давала змогу умілому й працьовитому хліборобу розширити ріллю й успішно господарювати. Коли ж він через якісь причини не міг вносити у сплату податків свій пай чи відбувати повинності, то община виганяла його зі свого складу. При цьому звільнений наділ передавався іншому общиннику. Винуватцеві залишалося право переселитися в іншу місцину й там з дозволу сільського сходу та волосного старости завести нове господарство. Переселенець на кілька років звільнявся від податків і повинностей, що давало йому змогу стати на ноги. Після закінчення пільгових років селянин мусив брати участь у сплаті общиною державі данини натурою чи грошима. Внаслідок роздачі феодалам сіл кількість «даних» селян скорочувалася, погіршувалося й їхнє становище. За своїм соціальним статусом від них відрізнялися тяглі селяни. Вони були приписані до королівських чи великокнязівських фільварків і виконували на їхню користь «тяглу» повинність. Вона зводилася до оранки землі, засіву зерна й збирання врожаю на панських ланах, а також ремонту доріг, мостів, насипання гребель та інших робіт, яких чимало є у сільському житті. Великі князі литовські й польські королі захоплювали самі й передавали «тяглих» селян у підданство іншим землевласникам. Внаслідок цього їхня чисельність зменшувалася, і в другій половині XVIст. вони практично зникли.
В напівзалежному становищі перебували так звані похожі селяни. Вони вже втратили землі, але ще користувалися особистою свободою. Щоб звести кінці з кінцями, «похожі» селяни йшли в кабалу до пана, беручи в борг зерно, гроші, реманент, і так втрачали особисту свободу. Таким самим шляхом потрапляли у панську залежність «від сусідки», «городники», «загородники», «коморники» тощо.
Феодальна залежність селянства поступово переростала на залежність кріпосну. Вона проявлялася в дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба й прикріпленні його до землі. Ці процеси почались ще в першій половині XVст. насамперед у Галичині, захопленій Польщею. Радомський сейм 1505 р. позбавив галицького селянина права залишати свого пана без його згоди. І таких селян ставало чимдалі більше. Аналогічні процеси, правда, дещо повільніше відбувалися й на українських землях у складі Литовської держави.
Важливим кроком у закріпаченні селян став «Судебник» 1468 р., за яким посилювалось покарання підданих за непослух, а суд над ними міг вершити сам власник. На початку XVIст. селянинові було заборонено скаржитися на своїх можновладців. Закони першого Литовського статуту 1529 р. не дозволяли залежному селянину («кметю») при відході до іншого хазяїна забирати із собою майно, худобу, реманент тощо. І це прив'язувало підданого до свого пана більше від усяких інших урядових заходів. Третій Литовський статут 1588 р. завершив юридичне оформлення кріпацтва в Україні. До 10 років перебування під владою феодала «похожий» селянин взагалі не мав права відходу. Через 10 років воно було обставлене такими умовами, що робили його фактично неможливим. Щоб дістати відповідний дозвіл, підданий мав відробити стільки роківпанщини, скільки користувався панською землею, заплатити 10 кіп грошей відхідного (вартість трьох волів або п'яти корів), повернути борги, засіяти землю й залишити своє господарство у справному стані. Строк розшукування втікача збільшувався з 10 до 20 років. Однак, незважаючи на всі Намагання властей, значна частина селянства України, особливо придніпровських та лівобережних земель, продовжувала зберігати особисту свободу й в першій половині XVIIст.
Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи. Його верхівку становила міська аристократія – патриціат, який складався з найбільших багатіїв. Нечисленний, але впливовий патриціат фактично зосереджував у своїх руках всю владу. Другу групу міщанства за заможністю й впливом на вирішення міських справ становило бюргерство – цехові майстри й торгівці середньої заможності. Внизу ієрархічної драбини перебував міський плебс – прості ремісники, дрібні торгівці та селяни. На їхні плечі й лягав основний тягар податкового гніту. Міщани залежних міст платили натуральні податки, працювали на панських ланах, ремонтували дороги, чистили стави, будували греблі тощо. Крім того, міщани сплачували церковну десятину й мусили виставляти певну кількість озброєних воїнів. Становище міського населення ускладнювалося й погіршувалося у випадках передання міст в оренду і введення військ на постій.
На економічний розвиток України XV– першої половини XVIIст. визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі. На XVI ст. виробничі можливості країн Центральної та Південної Європи були суттєво підірвані. Зникли великі масиви лісів, сільське господарство житниці Європи – Іспанії – занепало. Одночасно з відкриттям Америки й морського шляху в Індію небувало зростає попит на сільськогосподарську та промислову продукцію. Втягуючися в торгівлю із Західною Європою, шляхта проявляла щодалі більшу зацікавленість у багатих українських землях. Найкращі можливості для розвитку товарного господарства мали магнати. Щоб поширити фільваркову систему й підвищити продуктивність панських господарств, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою «Устава на волоки». Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділили їх на так звані волоки, ділянки землі розміром 16 – 21 га. Під фільварок відводилися кращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги на різних полях; передбачалося ведення трипільної системи господарювання.
Володільник волоки мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів, давати данину продуктами не менш як на 18 грошів. За селянами залишалися також «мостова», «візницька», «сторожова» та інші повинності.
За своїми соціально-економічними наслідками «Устава на волоки» мала двоїсте значення. Вона остаточно ліквідовувала залишки прав власності вільних селян на землю і перетворювала їх на володільників панських наділів. Запровадження панщини зв'язувало ініціативу та підприємливість працівника, вело до занепаду селянського господарства. В той же час використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою й сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільваркового господарства. Помірна панщина й фільварок перетворили Україну в другій половині XVIст. на годувальницю всієї Європи. Якщо спочатку фільварки існували переважно в Галичині, Волині та Поділлі, то після Люблінської унії поширилися на Подніпров'я. Лани заколосилися хлібами, поля наповнилися кіньми, волами, коровами, стави й озера – рибою, а ліси – стукотом сокир і голосами людей. У небі постійно висіли клуби диму від спалюваних на поташ і дьоготь дерев. Залежно від розміру фільварків окремі шляхтичі в різні роки збирали від трьох до 50 тис. пудів зерна. В 1615 р. лише з Костянтинівського й Степанського ключів спадкоємців Острозьких надійшло 300 тис. пудів пшениці, жита, ячменю, вівса, гречки, проса й гороху. Успіхи в зерновому землеробстві сприяли розвитку тваринництва. Магнату Ружинському лише в с. Вчорайшому на Київщині в 1609 р. належало щонайменше 100 дійних корів, 60 ялівок, 40 волів, 300 овець, 250 свиней, 500 вуликів. Приблизно таку саму структуру мало тваринництво й інших магнатів та шляхти.
Складову частину панського господарства становили промисли. Досить активно велося видобування поташу в магнатських і шляхетських лісах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Протягом другої половини XVI– першої половини XVII ст. у різний час діяло 140 поташних буд, які істотно знищили лісові масиви. Магнати й шляхта засновували чимало рудень, особливо в поліських районах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Ручна праця при виготовленні заліза почала витіснятися водяним колесом. У першій половині XVIIст. на Правобережному Подніпров'ї та Лівобережжі активізувалося виробництво селітри. На Прикарпатті досить вигідним, а відповідно й поширеним, стає добування солі, яке провадилося більш як на 358 соляних варницях. Майже в кожному панському господарстві на берегах річок чи потоків стояли водяні млини на одне, а то й на одинадцять водяних коліс. Тут мололося зерно, виготовлялися крупи, валялось сукно тощо.
Найважливішою рисою промислів XVI– першої половини XVIIст. стало зародження в середині них мануфактурного способу виробництва – попередника великої машинної індустрії. Як і західноєвропейські, українські мануфактури характеризувалися об'єднанням робітників для виробництва товарів, пануванням ручної праці, її розподілом на окремі виробничі процеси. Робоча сила могла бути як залежною, так і вільнонайманою. Почалося вкладання торгового капіталу у виробництво, внаслідок чого активізувалося первісне нагромадження. Все це разом узяте знаменувало перші кроки генезису капіталізму на українських землях.
Поряд з промислами в сільській місцевості розвивалося й ремісництво. Дедалі більше сільських майстрів займалися переважно ремеслом, не поєднуючи його з веденням сільського господарства. Окремі села (Дубечне на Волині, Високе на Перемишльщині та ін.) перетворювалися на спеціалізовані ремісничі центри по виготовленню тих чи інших товарів.
Однак основна маса ремісничої продукції вироблялася у містах. До кінця XVст. вони розвивалися повільно. Всього на той час налічувалося не більше 35 міських поселень, більшість з яких виникла ще в давньоруський період. У XVI– першій половині XVIIст. з'явилися Брусилів (1574), І Чигирин (1589), Кременчук (1590), Крилів (1616) та десятки інших міст. Тільки в одному Волинському воєводстві їхня кількість зросла з 68 до 114. Найбільше міст і містечок стояло в Київському та Брацлавському воєводствах, однією з причин чого була гостра необхідність захисту регіонів^ системою міських укріплень. Найбільшими містами стали Львів (15 –18 тис. жителів), Київ (15), Меджибіж (12), Біла Церква (10,7). В більшості ж міст і містечок проживало по 2–3 тис. чол. За своїм юридичним статусом вони поділялися на королівські, приватновласницькі та церковні. Але дедалі більше міст виборювали самоврядування на основі магдебурзького права й ставали незалежними від феодалів. Окремі квартали або угіддя королівських міст спеціальним указом короля передавалися під юрисдикцію власників і в цьому випадку називалися юридиками. Ремісники, купці та селяни «юридик» не підлягали компетенції міського самоврядування й сплачували податки та виконували різні повинності на користь їхніх власників.
Найбільшого поширення в містах набули ремісничі спеціальності пекарів, м'ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, ткачів, кравців, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. Для утвердження монополії на виготовлення тих чи інших товарів, захисту корпоративних інтересів, регламентування виробництва й збуту продукції дедалі більше ремісників об'єднувалися в цехи. Наприкінці XV– на початку XVIст. вони з'явилися в містах Волині та Київщини, а пізніше й на Лівобережжі. У Львові, Луцьку та Києві діяло по 15–30 цехів. З розвитком промислів і ремесла збільшувалася й кількість товарної продукції.
Фільваркове господарство на кріпосній праці й елементи мануфактурного виробництва прискорили економічний розвиток України. Частина одержаної продукції йшла як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Магнати й шляхта вивозили свої товари переважно до Західної Європи, де вони коштували значно дорожче. Крім власної продукції, шляхта торгувала також товарами своїх підданих, скупленими в них за безцінь. Головну статтю українського експорту в Західну Європу становив хліб. Його кількість увесь час зростала. В середині XVIст. вона становила 17, у другій половині – 78, а в першій половині XVIIст. – до 84 тис. лаштів (лашт – приблизно 2 т). Влітку шляхами до Гданська брели нескінченні стада волів і коней. Протягом червня–липня 1534 р. тільки через Городок пройшло 4 тис. волів з найближчих українських земель. Найбільшими експортерами українського скоту стали магнати. Лише Олександр Конєц-польський у 1644 р. відправив до Ярославля 500 голів з Корсуньщини, а Суходольський в 1646 р. – 220 голів з Житомирщини. До Європи вивозилося багато ванчосу – дубових колод і клепок, а також поташу, дьогтю, смоли тощо. В окремі роки експортувалось до 2 тис. лаштів кожного із цих товарів. Про загальне захоплення шляхти торгівлею на шкоду лицарству з жалем писав один з польських публіцистів того періоду: «Тепер у нас нема вояків…, зате є корчмарі, гендлярі й посередники… Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують…».
Таким чином, найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати й шляхта. Хижацька експлуатація природних надр виснажувала землі й робила їх малопродуктивними. Ліси значною мірою були вже винищені в Галичині та Волині, й шляхта добиралася до лісових масивів Лівобережної України. Одержувані кошти йшли переважно на розкішне життя панства, частково вкладались в економіку Литви й Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалася на сировинний придаток європейських країн. За рахунок українського народу зміцнювалися інонаціональні феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення.
Література
1. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 2004. – 736 с.
2. История Украинской ССР. Под ред. Ю.Ю. Кондуфора, т. 4, в 10-ти т. к.: Н. д., 1983. – 694 с.
3. Губарев В.К. История Украины: конспект лекций для студентов и преподавателей. Д.: БАО, 2004. – 384 с.
4. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. – К Либідь 1998. – 616 с.
|
