Дипломная работа: Особливості державотворення та формування бюджетної системи в період гетьманату Павла Скоропадського

Зміст

Розділ 1. Квітневий переворот 1918 року та створення гетьманської держави

1.1 Історичні передумови створення гетьманату в Україні

Розділ 2. Державотворча діяльність гетьманату П. Скоропадського

2.1 Економічна політика уряду. Особливості формування бюджету за часів Гетьманату П. Скоропадського

2.2 Розбудова освіти, науки та культури в гетьманській Україні

2.3 Зовнішня політика, дипломатичні відносини з іншими країнами

Розділ 3. Падіння гетьманату та його історичне значення

3.1 Діяльність опозиційних партій проти гетьманату. Кінець гетьманської влади

3.2 Історичне значення гетьманського уряду П. Скоропадського

Висновки

Список використаної літератури

Додаток А

Додаток Б

Додаток В

Додаток Г

Додаток Д

Додаток Є

Розділ 1. Квітневий переворот 1918 року та створення гетьманської держави

1.1 Історичні передумови створення гетьманату в Україні

Загальновизнано, що в багатовіковій історії українського народу чимало (іноді - занадто багато) драматичного й повчального. Періоди злетів і піднесення, розквіту державного будівництва чергуються з драматичною боротьбою за національне існування, напруженим протиборством з іноземними поневолювачами, повсякденним відстоюванням права на власну національну ідентичність, своє місце в історії.

Розглянемо події що відбувалися в Україні напередодні квітневого перевороту 1918 року.

Українська Центральна Рада, що керувала країною з березня 1917 року, була переконана, що Україні зі своїми відкритими кордонами утримає свою самостійність без армії. У Бресті Україною був укладений мир із Центральними державами. Нові союзники, в першу чергу Австрія, опинилася перед голодом, і їм потрібен був український хліб, тому мир у Бресті ще називали „хлібним миром". В обмін на харчі, щоб урятувати своє населення від голоду, союзники дали свої військові сили та військове спорядження і тим самим допомогли очистити Україну від більшовиків. Ця справа була обумовлена взаємним торговельним україно-німецьким договором.

Таким чином союзники вимагали від свого нового партнера виконання своїх зобов’язань. На основі окремої військової конвенції між ними з 29 березня австрійські війська перебували на Волині, Поділлі, Катеринославщині, Херсонщині, включно з містом Одесою, а німецька в той же час мала двадцять дивізій. Присутність такої великої військової сили мусила вплинути на внутрішні відносини в Україні. [34, с.119]

Помилкою уряду Центральної Ради на думку Нагаєвського було й те, що на рівні провінції не було кваліфікованої цивільної адміністрації, а тому уряд не в силі опанувати провінції. У селах діяли „революційні комітети" і "селянські спілки". Згідно з 3-м і 4-м Універсалами Центральної Ради своїм найвищим завданням вони вважали поділ поміщицьких десятин, а при тому відбирали землю навіть від заможніших селян. У той час, як свідчив Винниченко, ніхто не платив державі податків, так що міністерські урядовці ЦР в Києві довгими місяцями працювали без платні і жили на голодних пайках.

Від поміщиків було відібрано маєтки, та попри те вбогі селяни не мали змоги засівати землю повністю, деякі з них не хотіли цього робити тільки тому, що в даний військовий час вони нічого не могли купити з надлишку своїх продуктів. Відбирання церковних і монастирських земель охолоджувало настрої духовенства і віруючого населення, в свідомості якого ці землі були недоторканими.

Члени Центральної Ради не брали цього до уваги, тому що вирішили насадити в Україні соціалізм проти волі більшості селянських мас. Про це свідчить і заява від 1 березня 1918 року в підтримку двох останніх Універсалів. [34, с.120]

Соціалістичний уряд Всеволода Голубовича почав явно й енергійно виступати проти національно-державних почувань частини інтелігенції, яка не погоджувалась з тодішнім станом речей, так що соціалісти-федералісти та самостійники відкликали своїх людей з уряду, наприклад Шелухина, Лотоцького, Прокоповича, вважаючи кабінет Голубовича "нездатним керувати державою".

Крім тих всіх труднощів, польські поміщики радили австрійським властям відбирати землі у селян і запровадити в Україні окупаційний режим. Найбільше турбував Відень посол з Варшави Угрон, що посилав листи про "варварське переслідування поміщиків" і що між ними і селянами йде формальна війна. [20, с.120]

На початку травня радник фон Флотов зробив такі зауваження щодо прохань поміщиків:

1) внутрішні і міжнародні політичні справи не дозволяють легковажити незалежністю України, а тому перейняття їх земель владою є виключене; Австрія не може вести польську, односторонню, політику.

2) Австрійська політика є консервативна, повернення приватної власності, аграрна реформа і продукція відразу можуть бути відновлені в Україні;

3) поляки повинні зрозуміти, що історичні події масштабу революції в Україні ускладнили б становище поміщиків, якби війська Центральних держав не прийшли в Україну. [42]

Врешті, радник фон Флотов інформував міністра Буріана, що польські дідичі не мають жодного морального права очікувати допомоги від Австрії. Та незважаючи на те акція поміщиків і їх вплив на військові угрупування ускладнювали важке положення Українського уряду. [34, с.121].

З другого боку Українська соціал-демократична партія, що пише у своїх спогадах Винниченко, підтримувала есерів і запевняла, що соціальна революція не скінчилась і що не треба йти із своїх посад, закликала поводитися з німцями так як вони на їх думку - слуги української влади. Український пролетаріат і революційне селянство повинні вірити українській владі і тому не дозволять німецьким імперіалістам порушити їхні революційні здобутки.

До цього прислуховувались союзні дипломати і військовики та відповідно інформували уряди в Берліні й Відні, при тому вияснюючи, чому досі не було підписано торговельної конвенції з Україною і чому не їхали поїзди з українським хлібом.

Союзні демократи інформували уряди в Берліні таким чином, що Центральній раді заважає її власна програма. Провідною ідеєю пануючої соціал-революційної партії було скасувати приватну власність на користь держави, що як наслідок приводить у повний застій господарську діяльність. Немає зацікавленості у праці так як немає впевненості отримати від неї користь. Селяни обробляють тільки стільки землі, скільки потрібно для власного споживання. Копальні і фабрики стоять непрацюють, торгівля завмерла, всюди непевність, і це не тільки внаслідок безсильності уряду, а є кінцевим наслідком основної точки його програми, що паралізує господарське життя. [34, с.123].

Навіть військова сила Центральних держав не могла принести змін. Виконавчі органи могли б покласти кінець хаосу й анархії, але тільки в тому випадку, якщо б були сильним знаряддям життєздатного уряду. Покращення стосунків не могло бути через те, що програма Центральної Ради подібна комуністичним програмам.

Селяни мали на той час всю землю і становили більшу частину населення і забрати її у них було неможливо, відповідно було неможливо й примусити їх віддавати хліб до визнання приватної власності на землю. Тільки за цієї умови можна було забезпечити додаткове виробництво продуктів.

Отже, маючи таку ситуацію в Україні, австрійський дипломат радив своєму урядові договоритися з німцями, щоб змусити українських соціалістів повернути право приватної власності в Україні, або притягнути до уряду більш консервативні елементи. Основою такої австрійської політики була боязнь перед голодом. Так, наприклад, міністерство надіслало 3 квітня 1918 року телеграму до графа Форгача, де була мова про неминучу голодну катастрофу в Австрії, як негайно не прийде бодай 50 тисяч вагонів із збіжжям з України. [33, с.124]

В той часі в Україні починає набирати силу хліборобський рух, що поволі починає переходити в опозицію до уряду. Так 25 березня 1918 року в Лубнах на Лівобережжі відбувся конгрес партії хліборобів-демократів, що поставився дуже критично до земельної політики Центральної Ради. Із двох тисяч делегатів конгрес вибрав двісті уповноважених під проводом С. Шемета, що повинні були вести переговори з Центральною Радою. Однак президент Грушевський не прийняв їх, тому ця партія постановила скликати у Києві свій Всеукраїнський Конгрес. Подібно в Харкові 17 квітня відбувається конгрес делегатів більших і менших землевласників, промисловців і купців, що домагалися усунення Центральної Ради, так як на їх думку вона вже виконала своє тимчасове завдання і не є вже законодавчим органом України. Хлібороби-демократи вимагали від уряду не видавати жодних законів і розпоряджень, аж доки весь народ не установить своєї законної влади загальними, демократичними виборами. Теперішні міністри не мають довір'я у населення, бо не мають потрібної кваліфікації до такого високого уряду.

Слід відмітити, що в протест уряду Центральної Ради хлібороби-демократи провели свою акцію в обороні приватної власності. Вони почали організовувати Вільне Козацтво в різних місцевостях, починаючи від Звенигородського повіту на Правобережжі. На з’їзді Вільного Козацтва в Чигирині 8 жовтня був обраний головним отаманом Павло Скоропадський. [34, с.123].

Саме земельна політика Центральної Ради була причиною погіршення стосунків між нею і союзниками, яким, як наслідок німецький головнокомандуючий в Україні фельдмаршал Айхгорн видав розпорядження, що селяни можуть одержати за свої продукти оплату, але тільки стільки, скільки в силі засіяти, в іншому випадку селянин буде покараний. Якщо самі селяни не могли засіяти землю, то це повинен був зробити поміщик, тобто її попередній власник, тільки в цьому випадку селяни повинні були віддати весь земельний інвентар із насінням.

Звичайно Центральна Рада виступила проти втручання німців в українські справи, а земельний міністр М. Ковалевський пішов зі свого поста. Рада звернулась до народу з закликом ігнорувати таке розпорядження, що призвело до загострення ситуації.

Гетьман звернувся до партії кадетів в Україні, яка з тактичних причин дала йому своїх людей до міністерств. І так виникла ситуація, що Українська держава має бути збережена людьми, що її енергійно поборювали. Тим-то українські партії переконані, що кадети носитимуть український однострій, доки в Москві буде більшовизм. [34, с.124].

Коли ж урядує неукраїнський кабінет, пише Нагаєвський, то німецька політика ясна: Німеччина мусить вести в Україні політику, яка говоритиме народові, що ми в політичному, господарському і культурному відношенні виступаємо за інтереси України.

Інакше кажучи, вище згаданий меморіал вимагав від уряду гетьмана далекосяжної земельної реформи, що дало б українським селянам землю московських і польських поміщиків, рішучу українізацію Церкви і школи. Узагалі, дасть демократичний лад, інакше російські й польські елементи почнуть грати велику роль.

Якщо б з німецького боку ця лінія була б дотримана, тоді важлива для німців "хлібна справа" буде осягнена без труднощів. І так, а не інакше, Українська держава повинна була стати життєдатним і сильним членом Середньої Європи, бо своєю внутрішньою консолідацією і своєю господарською діяльністю і земними багацтвами дасть свій внесок цій системі держав.

Саме з вище наведених причин представники збройної сили не відважились ввести в Україні німецьку окупацію.

В той час широку діяльність розгортала політична консервативна партія "Українська Громада", заснована генералом Павлом Скоропадським. Між її членами були колишні Вільні Козаки і вояки 1-го Українського корпусу, організатором і командиром якого він був. Вони ширили між населенням переконання, що найкращою формою такої влади в Україні може бути історичне гетьманство, яке ще жило в пам'яті народу. [48]

Відмітимо, що відбувалося в країні той час, коли фронт тріщав, а здеморалізовані більшовицькою агітацією московські частини мандрували українськими селами закликаючи ділити поміщицьку землю, починаючи організовувати червону гвардію. До них приставало зубожіле населення, що бралося ділити десятини, руйнувати оселі, нищити тварин, посіви і стала „бичем для українського населення" [34, с.86]. Заклики Генерального Секретаріату до підтримання порядку і спокою мало допомагали, тому українське населення почало організовувати свою власну оборону і здійснювати свою справедливість.

Згадана вище нами партія " Українська Громада" ввійшла в співпрацю з Українськими хліборобами-демократами, які призначили свій конгрес у Києві на 28 квітня 1918 року. [48, с.336]

Німецькі дипломати і генерали почали розмови з генералом Скоропадським, бо їх найбільше цікавило, чи в випадку державного перевороту він лояльно дотримуватиметься постанов Брестського миру, а при тому домагались скликання Установчих Зборів в Україні, як настане спокійніший час. Вони наполягали, щоб за злочини населення проти союзного війська карали винних їх власні суди; також вимагали скасування Земельних Комітетів, функції яких мали перебрати державні установи. Доки Україна не установить своїх воєнних законів, діятимуть закони союзників. Згідно з миром у Бресті, має бути встановлений товарообмін України з Центральними державами. Право приватної власності повинно бути повернено, а селяни мали б заплатити за забрану землю.

Отже, головним завданням „Української Народної Громади", яка мала досить привабливий виразно національно забарвлений характер, було налагодження тісних відносини з Партією українських хліборобів-демократів, через лідерів цієї партії братів Шуметів та Липинського. Головним її завданням було захоплення влади в Україні та встановлення спокою в державі. Тому Павло Скоропадський вдало використовує конфлікт між Центральною Радою та німецьким командуванням, і починає вивчати можливість зміни державної влади в Україні. Командування окупаційних військ також починає вивчати підстави зміни державної влади в Україні. Добре розуміючи неможливість тривалого окупаційного режиму на українських землях, німці прагнули утворити новий уряд у формі диктатури з твердою владою без народного представництва. Підбором претендентів на посаду диктатора в Україні займались спецслужби Німеччини та Австро-Угорщини. Так німецька військова контррозвідка запропонувала Скоропадського, Луцека та Полтавця.

Фактично доля Української Народної республіки, Центральної Ради та Ради народних Міністрів була вирішена на нараді 24 квітня 1918 року, яка відбулася в резиденції начальника штабу німецьких військ в Україні генерала Гренера. Німецький посол граф Форгач, військові аташе Австро-Угорщини та Німеччини вирішили питання про майбутнього диктатора. Переваги віддали Павлу Скоропадському.

Так 24 квітня 1918 р. керівники німецької адміністрації в Україні зустрілися з генералом П. Скоропадським. На цій зустрічі вони висунули вимоги, при задоволенні яких давали згоду підтримати український уряд "сильної руки".

Ці вимоги після взаємних узгоджень набули такого вигляду:

Визнання Брестської угоди;

Розпуск Центральної Ради, відкладення скликання Установчих зборів до повного “заспокоєння краю”;

Погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання українських збройних формувань;

Визнання необхідності відновлення цивільного судового апарату й обмеження компетенції військовопольових судів лише розглядом акцій,

спрямованих проти австро-німецьких військ;

Впорядкування адміністративного апарату та розпуск усіх комітетів “революційного походження”;

Зобов’язання України щодо забезпечення військ Центральних країн;

Відродження вільної торгівельної та іншої підприємницької діяльності;

Відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств для забезпечення експортної здатності хліборобства, парцеляція (поділ землі на невеличкі ділянки) великих (вище від встановленої майбутнім законодавством норми) маєтків, передача землі селянам за викуп у кредит;

Виплата за військову допомогу Україні.

Зобов’язавшись виконувати дані вимоги, Гетьман отримав війська, які на той момент мали визначальний характер.

Отже, 29 квітня 1918 року П.П. Скоропадський взяв владу на Україні, що фактично упала з рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові.29 квітня 1918 р. відбувся з'їзд хліборобів, який зібрав біля 6500 делегатів з усієї України. Союз землевласників проголосив Україну Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Вони закликали його "врятувати країну від хаосу та беззаконня". Того самого дня у Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужена молебень. Отже, причини, що призвели до квітневого перевороту були наступні: (рис.1.1)

Рисунок 1.1 Причини квітневого перевороту 1918 року

1.2 Політичні погляди Павла Скоропадського з проблем українського державотворення.

Отже, згаданий нами Конгрес організації партії Українських хліборобів-землевласників, що відбувся 29 квітня 1918 року в Києві. На ньому були присутні біля восьми тисяч учасників. Під час наради генерал Скоропадський був обраний гетьманом всієї України. Свою оцінку подіям, що відбувалися гетьман висвітлив у маніфесті „До громадян України", яким і пояснив згоду прийняти гетьманство. Викладемо основні пункти маніфесту:

у ситуації, що склалася в Україні він звинувачує уряд (Центральну Раду): в господарській кризі, анархії, безробітті. Вихід із даної ситуації гетьман бачить тільки при допомозі союзників;

припиняється діяльність Центральної Ради і Малої Ради, звільняються міністри, але урядовці державних установ продовжують свою працю;

Скоропадський обіцяє видати закон про вибори до Сейму України;

Повертається право приватної власності та свобода у продажі та купівлі землі;

Звертається особлива увага на залізничних працівників;

Надається повна свобода в економічній і фінансовій ділянках.

З наведених принципів у маніфесті гетьман Скоропадського бачимо, що він взявся до відповідальної праці на кілька ближчих місяців. Гетьман усвідомлював, що буде всередині між двома ворожими таборами: українськими соціалістичними партіями Центральної Ради і австро-німецькою армією, що діяла в українських містах і селах.

Звичайно ж Скоропадського прийняли по різному - полковник Словінський та кінний відділ під командою Аркаса віддали себе наказам гетьмана, натомість Січові Стрільці солідаризувалися з соціалістичними партіями Ради і перейшли в опозицію. [38, с.128]. Та 20 серпня 1918 року січові стрільці повернулись на службу гетьмана, а в подальшому відіграли важливу роль в поваленні його режиму.

Та повернімось до постаті самого Павла Скоропадського. Народився син Петра Івановича Скоропадського та Марії Андріївни Миклашевської у травні 1873-го у Вісбадені. Скоропадський проходить домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступає до Пажеського корпусу. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною службою. Після закінчення навчання у Пажеському корпусі він входить корнетом до Кінної гвардії - Кавалергардського полку. Шлюб він взяв у своєму колі, одружившись із Олександрою, дочкою генерал-ад'ютанта Петра Павловича Дурнова і Марії Василівни, уродженої Кочубей, племінницею сумно відомого міністра внутрішніх справ Росії.

Військова кар'єра складалася вдало - у 1904 році переводиться до Забайкальського козачого війська, як командир 5-ої сотні Читинського козачого полку він бере участь у боях з японцями. Після повернення до столиці, Скоропадського призначають флігель-ад'ютантом царя, однак на цьому посту протримався недовго. Згодом стає командиром 20-го Фінляндського драгунського полку, з 1912 р. - генерал-майор Його Величності. На початку 1-ї світової війни був удостоєний Георгіївського хреста IV ступеня. Невдовзі отримує чин генерал-лейтенанта і призначається командиром гвардійської кінної бригади, заступником командира гвардійського кінного, а згодом 8-го армійського корпусів.

В час Лютневої революції 1917 р., він командував 34-м армійським корпусом на Волині. Влітку того ж року розгорнулася українізація військових частин, якої Павло Скоропадський не підтримував, побоюючись, що вона негативно вплине на особовий склад. Однак, на вимогу уряду та командування, українізує свій корпус і домагається виведення його у тил на переформування.

Так, 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною, яка стримала наступ на Україну більшовицьких військ. Після цього Секретаріат у військових справах Центральної Ради призначив П. Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі. До того ж генерал був і наказним отаманом Вільного козацтва, створення якого розпочалося влітку 1917 р. на Звенигородщині, а згодом це військо відіграло помітну роль у відсічі більшовицькому наступові. Але після обрання 16 жовтня на Всеукраїнському з'їзді в Чигирині отаманом Вільного козацтва П. Скоропадського діячі Центральної Ради, побоюючись 60-тисячного 34-го армійського корпусу та Вільного козацтва, робили усе можливе, щоб позбавити його впливу на маси.

Взагалі існують різні думки щодо особистості Скоропадського. Зокрема після виходу у 1995р. „Спогади” П. Скоропадського щодо його національної свідомості. Вони, на думку Л. Масенко, дають багатий матеріал для психолінґвістичної характеристики їх автора, для дослідження зв'язку мовно-культурної асиміляції особистості з втратою патріотичних почуттів, що у випадку П. Скоропадського мало вагомі наслідки у загальнодержавному масштабі [41, с.18].

У спогадах "Моє дитинство на Україні" П. Скоропадський згадував: "Перші українські враження мені навіяно в домі мого діда. Україна розумілась як славне рідне минуле, але аж ніяк не пов'язувалася з сучасним, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов'язаних з відновленням України, не було. Моя вся родина була глибоко віддана російським царям, але в усьому підкреслювалось якось, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорили, знатного походження. В домі всюди висіли старі портрети гетьманів і різних політичних і культурних... Суворо дотримувалися старих українських звичаїв." [41, с.387-388].

Як бачимо, місцевий патріотизм у цьому середовищі був цілком безпечним для імперської влади. Він мав чітко окреслені межі. Україна, що прагнула національної свободи і боролася за неї, лишилась у минулому. Та Україна у пристосованій до колоніального становища своєї Батьківщини свідомості Скоропадських вмерла. Сучасну ж їм Україну вони не мислили окремо від Росії. [42, с. 20].

Поверховий, чисто декоративний характер, стверджує Л. Масенко у свої статті „Феномен Малоросійства: Павло Скоропадський" виявив поваги до української культури засвідчує демонстрація в домі Скоропадських лише застиглих її форм і знаків. Україну зберігають тут тільки в історичному портреті, фольклорній пісні, історичній книзі. Сучасні живі форми існування культури, зокрема живомовні - ті, що забезпечують безперервність часового зв'язку поколінь, з цього дому свідомо вилучені. "Дід добре говорив українською, - згадував Павло Скоропадський, - а нас української мови не вчили спеціально, але українські книжки читати давали" [33, с.388].

Російськомовне виховання, в якому рисам української своєрідності надавалася суто декоративна роль місцевого елементу ширшої загальноімперської культури, сформувало специфічний малоросійський світогляд майбутнього гетьмана. Попри постійно наголошувану в "Спогадах" повагу і любов до України, до її мови і культури, вони містять низку неспростовних доказів того, що українські симпатії гетьмана мали поверховий характер, тоді як з Росією його пов'язував значно міцніший, зв'язок, зумовлений передусім усвідомленням російської мови як рідної. Показовим є, зокрема, таке висловлювання Павла Скоропадського: "Я люблю російську мову, українці її терпіти не можуть; щонайменше удають, що не люблять її; я люблю середню Росію, Московщину, вони вважають, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії." [41, с.48].

Характерним показником ступеня дистанційованості Павла Скоропадського від національної спільноти, з якою він мав би себе ідентифікувати, є специфічно відчужене вживання етноніма "українці" в цьому, як і в інших контекстах "Спогадів": "В українців жахлива риса - нетерпимість і бажання добитися всього одразу; щодо цього мене не здивує, якщо вони рішуче проваляться" [41, с.52].

Загалом зафіксовані в "Спогадах" самохарактеристики, а також оцінки людей і подій дають всі підстави визначити світогляд останнього українського гетьмана як несвідомо колаборантський. [41, с.26].

П. Скоропадський, безперечно, належав до тих, хто зберігав певний сентимент до рідного, хоча у малоросійського поміщика цей сентимент не в останню чергу зумовлювала й та вагома обставина, що саме ця земля і її люди забезпечували йому матеріальні блага і комфортне існування. Але дозвіл на користування цими благами дав Скоропадським російський цар в обмін на політичну лояльність, і вони ніколи цього не забували [38, с.26].

Лише ущербною, відчуженою від рідної нації самоідентифікацією можна пояснити дивну політичну сліпоту Скоропадського, який у спектрі тогочасних українських партій і рухів не розрізняв жодних відтінків - усі вони в його сприйнятті належали до "крайніх". течій. "Властиво, тоді було дві течії, - писав він про політичну ситуацію 1918 р., - одна українська a out rance ("крайнього напрямку"), друга - рішуче ніякого українства" [41, с.27]. Оскільки Скоропадський і його уряд посіли місце Центральної Ради, не лишається жодного сумніву, що до українського руху "крайнього напрямку" він відносив і таке помірковане демократичне крило українських соціалістів, яке представляв Михайло Грушевський з соратниками.

Інші факти "Спогадів" переконують, що гетьман часом зараховував того чи іншого українського діяча до крайніх шовіністів уже за звичайним проявом почуття національної гідності, приміром за фактом мовної стійкості у спілкуванні або природного прагнення повернути українській мові її законні права. Показовою в цьому плані є мовна характеристика Симона Петлюри, яку дає йому Скоропадський, згадуючи свою першу зустріч з ним: "Був люб'язний, тоді ще говорив зі мною по-російському, а не по-українському, загалом, тоді українську мову ще не нав'язували насильно... українізація поганого враження, згідно з моїми поглядами, не справляла" [41, с.62].

Світоглядний антагонізм П. Скоропадського до уенерівців, що виявлявся не тільки в ідеологічних, а й у національних питаннях, особливо увиразнює його ставлення до Галичини і галичан.

У противагу М. Грушевському і його послідовникам, які завжди переживали політичне розчленування України як трагедію і головним своїм завданням ставили майбутнє об'єднання України в її історичних кордонах, гетьман виявляв цілковиту неспроможність бодай уявно перетнути Збруч. Галичани лишались для нього чужим, малозрозумілим і неприємним етносом. [41, с.27]

Світогляд Скоропадського найповніше виявляється у його культурній програмі, в уявленнях про майбутні перспективи культурного розвитку України:.

"Культурний дійсно клас українців дуже малочисельний. Це і є бідою українського народу. Є багато людей, які гаряче люблять Україну... Це вузьке українство виключно продукт, привезений нам з Галіції, культуру якої цілком пересаджувати нам немає жодного сенсу: ніяких даних на успіх немає і є просто злочином, оскільки там, власне, й культури немає.

Адже галичани живуть недоїдками від німецького і польського столу.

Великороси і наші українці створили спільними зусиллями російську науку, російську літературу, музику і малярство, і відмовлятися від цього свого високого і хорошого для того, щоб узяти те убожество, яке нам, українцям, так наївно люб'язно пропонують галичани, просто смішно й немислимо..." [41, с.233-234].

Галичани, вважав П. Скоропадський, - окрема народність (гетьман навіть має надію, що їм вдасться її зберегти). Їхнє прагнення до мовно-культурної єдності з підросійськими українцями здається йому смішними й немислимими претензіями. Натомість мовно-культурну єдність східних українців з росіянами наш гетьман жодною мірою не ставить під сумнів. Цікавою є й арґументація, на якій базується його переконання в існуванні спільної російсько-української культури, - це участь багатьох українців у створенні російської культури.

Віра П. Скоропадського в російсько-українську мовно-культурну спільність була вірою у спільність визискувача і визискуваного, адже творення так званої російсько-української культури було однобічним: зросійщені українці активно працювали на утвердження й розвиток російської культури, росіяни ж не тільки не брали участі в українському культуротворчому процесі, але й всіляко протидіяли йому [35, с.29].

Отже, П. Скоропадському, вважає вже згаданий нами автор Л. Масенко, можемо з повним правом поступитися пальмою першості у створенні концепції двомовно-двокультурної України, яку пізніше так активно впроваджував у життя комуністичний режим. [33, с.28].

Для певного виправдання П. Скоропадського як людини (не як політика) слід сказати, що, на відміну від більшовиків, він справді вірив у можливість мирного співіснування в Україні двох культур. Чисто психологічно це пояснюється підсвідомим внутрішнім зусиллям гармонізувати кризовий стан малоросійської ідентичності, який гетьман переживав унаслідок загострення українсько-російського конфлікту. Час вимагав від нього чіткого вибору у національній орієнтації, але малоросійська свідомість, а точніше підсвідомість, нездатна відділити українське від російського, чинила опір і вимагала примирення конфліктуючих націй.

Як уже зазначалось, неусвідомлюване колаборантство П. Скоропадського особливо виразно виявляється у його ставленні до мовних і культурних проблем України. Гетьман постійно підкреслював своє прагнення повної об'єктивності і безсторонності у вирішенні українсько-російського конфлікту на всіх його рівнях, пор.: "Визнаючи дві паралельні культури, як глава держави я намагався ставитися до обох таборів цілком безсторонньо і об'єктивно" [41, с.54]. Але після понад двохсотлітнього гноблення української культури в Російській імперії вона потребувала від своєї держави найактивнішого захисту й підтримки. Лише така позиція української влади у вирішенні мовно-культурних проблем була б об'єктивною і справедливою.

Суперечливість світогляду, як і глибинну відчуженість від української культури, ще виразніше виявляє гетьман у такому формулюванні з приводу тих же проблем: "Нехай буде боротьба двох культур, це галузь, де насильство не потрібне" [41, с.48] Саме слово "боротьба", яким окреслює гетьман стосунки двох культур в Україні і яке відповідає справжньому станові речей, виключає можливість їх мирного співіснування. Кінцеву мету такої позиції значно відвертіше, до речі, формулювали пізніше представники більшовицької влади.

Цинізм більшовиків був, безперечно, чужий натурі П. Скоропадського. Але малоросійство гетьмана, його неспроможність усвідомити себе провідником самостійної нації диктувало йому хибну політику компромісної тактики, постійний пошук міфічної "середньої" лінії між українцями і росіянами, що було нічим іншим, як спробою проекції власної ущербної, "проміжної" національної самоідентифікації на весь український соціум. [35, с.27]

Характерним у цьому зв'язку є пояснення мотивів, якими керувався П. Скоропадський, збираючись очолити з німецькою допомогою Українську державу. "І справді, озираючись навкруги, - пише він, - я рішуче не бачив нікого, хто б у даний момент підходив для того, щоб цей обов'язок взяти на себе. З українців нікого, всі вони мрійники або крайні шовіністи галіційської орієнтації, - ні за ким з них великороси на Україні не підуть. З великоросів також нікого не було (українці цього ніколи, до речі, не допустили б). І от поступово я надумав, що дійсно найбільш підходящий - я. По-перше, в українських колах мене добре знають, по-друге, я відомий у великоросійських колах, і мені легше буде примирити, ніж комусь іншому, ці два полюси" [41, с.133].

На принципі "середини" як на головному в своїй політичній діяльності П. Скоропадський наголошував постійно: "Було дві течії, як у соціальних, так і в національних питаннях, обидві крайні, ні з однією, ні з другою я не міг погодитися і тримався середини" [41, с.47]. "Я думав, що партія, яку я мав намір створити, повинна була якраз вести до певних компромісів, як справа, так і зліва, в соціальному відношенні і в великоросійському і в українському питаннях у сенсі націоналістичному" [41, с.123].

Що компромісна лінія була згубною для України за тих умов, які вимагали для зміцнення незалежності, навпаки, протистояння щодо Росії, загострення боротьби і крайнього напруження всіх сил, найкраще засвідчував сам П. Скоропадський, коли неодноразово підкреслював ворожість росіян до українських прагнень, їхню цілковиту неготовність до будь-яких компромісів як у політичній, так і в мовно-культурній сферах суспільного життя. Ось що писав гетьман про ставлення до української самостійності численних російських товариств, що утворились у Києві з масовим напливом утікачів з Росії: "На виправдання українців я повинен сказати, що в цьому їхньому шовінізмі дуже винні росіяни. Ця похмура нетерпимість, ця злоба навіть до будь-якого невинного прояву українства, це втоптування в багно всього, що дороге кожному українцю, викликає протидію, і, що найоригінальніше, що, здавалося б, культурні класи мали б цього зректися, насправді ж цього немає" [3, с.255].

Сумний парадокс ситуації полягає в тому, що майбутній гетьман українізував свій корпус за наказом російського генерала Корнілова, змушеного перед загрозою більшовицького наступу піти на певні поступки Центральній Раді. П. Скоропадський же всіляко відмовляв Корнілова від цього кроку.

Але Корнілов наполягав - і Скоропадський змушений був підкоритися: "Раз Корнілов вимагав настійно українізації, я нічого не мав проти того, щоб була українізована 153-тя дивізія" [34, с.70].

Саму можливість приходу до влади у критичний час виборювання державної незалежності людини з такою виразною проросійською психологічною орієнтацією можна пояснити лише політичною незрілістю тогочасного українського суспільства, що засвідчувала загальні масштаби його денаціоналізації.

Проголошення федерації з Росією було закономірним завершенням короткотривалої політичної кар'єри П. Скоропадського. У психіці українського гетьмана його батьківщина утворила настільки міцний симбіоз з Росією, що уявити її окремою державою він був рішуче не годен. Тому й будував свою діяльність на принципі компромісу, примирення України з Росією [34, с.29].

Задекларувавши пошук міфічної "середньої" між українством і росіянством лінії головним принципом своєї політичної діяльності, П. Скоропадський фактично провадив політичний курс, спільний з метою білогвардійського руху. Український гетьман хотів об'єднати українські військові сили з російськими у боротьбі з більшовиками, які загрожували існуванню єдиної неділимої Росії. Свою країну він не мислив незалежною від Росії державою, а трактував її тільки як плацдарм для порятунку Великої Росії: "Я дійсно в той час вірив, що визволення Росії відбудеться за допомогою Еntante-і і з України." [41, с.129].

Показово, з якою легкістю "ховає" П. Скоропадський Україну, тоді як Росію лишає з надією, хай і неблизькою, на порятунок від більшовицького ярма. Це також характерний показник підсвідомої самоідентифікації не з двома, а таки з однією нацією.

Таким чином, на думку Л. Масенко, антибільшовицька позиція гетьмана виключала державницьку позицію. Він опікувався не зміцненням самостійності держави, на чолі якої став у найкритичніший момент її боротьби за визволення від колоніальної залежності, а прагнув порятунку і збереження імперії.

Тому маємо всі підстави оцінити як історичну катастрофу гетьманський переворот 29 квітня 1918 р., що усунув від влади українську інтелектуальну еліту і замінив її русифікованою елітою з ущербною національною свідомістю [4, с.29].

Вікова колоніальна політика Росії, політика постійного "обезголовлювання" української нації, дала свої гіркі плоди. Час вимагав швидкого й енергійного закріплення державної незалежності, а це могла зробити тільки сильна, національно свідома еліта, здатна організувати пробуджений народ на боротьбу за свободу. Але такої еліти не було [33, с.29].

У розвідці, присвяченій аналізові діяльності В. Науменка та М. Василенка - двох політичних діячів, що обіймали міністерські посади в уряді П. Скоропадського, історик Дмитро Соловей пише про цей час: "Була армія, була велика пробуджена народня сила, але не вистачало для неї потрібної кількості добрих фахових керівників. Кажучи військовою мовою, не було "офіцерського корпусу". Нікому було вести ту армію до мети національного визволення. Навпаки, було дуже багато таких, що кидали на шляху їй тяжкі колоди. Відси безліч помилок, хаос, втрата орієнтиру і неминуча поразка у тих складних і тяжких умовах" [43].

На нашу думку цей висновок історика, на жаль, не втратив своєї актуальності. Здається, що та проблема, яку названо проблемою відсутності "офіцерського корпусу", стоїть перед нами не менш гостро, ніж у 1918 р. Це, до речі, передбачав і Д. Соловей, оцінюючи наслідки радянського виховання як "подібні до тих, що були і за царських часів: виростають люди із зламаною психікою".

Думка доктора Нагаєвського протилежна думки викладеної вище. Він доводить ментальність гетьмана Павла як українського державника, що вірив у своє покликання: об’єднати всі українські землі. Гетьмана Скоропадського на його думку звинувачували в зраді через те, що він вербував до свого війська росіян, що були досвідчені в державній і військовій справі, що свідчило про його державно-територіальний патріотизм. [34, с.133]

Отже, суть гетьманського перевороту була в наступному:

зупинити процес паралічу влади, котрий все стрімкіше набирав ходу (влада Центральної Ради обмежувалася лише Києвом та околицями),

не допустити дезорганізації суспільства, що неминуче вело до суспільної катастрофи,

покінчити з радикальними перетвореннями, зокрема щодо приватної власності,

утворити державну владу, здатну „забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці".

Силами, що підтримували гетьманат П. Скоропадського були ті, хто підтримував приватну власність (поміщики, буржуазія, заможне селянство); вільне козацтво; проросійські імперські сили; старе чиновництво.

Тобто суттю державного режиму гетьманату була зміна демократичної парламентської форми правління на авторитарну, тобто було здійснено перехід верховної влади, як законодавчої так і виконавчої в руки одної особи - гетьмана П. Скоропадського.

На нашу думку гетьманський переворот був спробою консервативних політичних сил загасити полум’я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя на рейки правових норм, забезпечити перш за все право приватної власності „як фундаменту культури цивілізації".

Розділ 2. Державотворча діяльність гетьманату П. Скоропадського

2.1 Економічна політика уряду. Особливості формування бюджету за часів Гетьманату П. Скоропадського

Розбудова держави залежить не тільки від націонал-патріотичних почуттів, адже національна ідея не запанує без конструктивного державництва.

Отже, 29 квітня 1918 р. в історії української революції розпочався новий період, який тривав трохи більше півроку - період Гетьманату. Стара назва - Українська Народна Республіка - була скасована і замінена новою - Українська Держава. В одному із своїх перших інтерв’ю Скоропадський твердо заявив, що “моя Батьківщина не повинна стати ґрунтом для соціалістичних експериментів". [24]

Попри усі труднощі бурхливого революційного часу, уряду Скоропадського деякий час вдавалося підтримувати стабільність в державі та досягнути певних успіхів в державному будівництві.

На нашу думку, перш ніж приступити до огляду праці, яка проходила в міністерствах Української Держави, необхідно охарактеризувати склад уряду. Слід відмітити, що на Раду міністрів - уряд Української Держави - покладалися "напрямок і об’єднання праці окремих секцій" по "прикметах як законодавства, так і найвищої державної управи". [34]

Уряд очолював отаман-міністр, а керівництво його справами доручалося генеральному секретареві та керованій ним державній Генеральній канцелярії. Згодом ці посади стали називатися: голова Ради міністрів та державний секретар.

Уряд Гетьманату очолювали Микола Василенко (квітень - середина травня 1918р), Федір Лизогуб (травень - листопад 1918 р., до підписання угоди з Росією), Сергій Гербель (14 листопада - 14 грудня). Слід відмітити, що уряд не вдалося сформувати ні М. Устимовичу-Сахну, ні професору М. Василенкові, а тільки третьому прем’єрові Ф. Лизогубові, який прибув 2 травня до Києва на особисте запрошення П. Скоропадського і став постійним головою Ради міністрів.

До складу уряду входили здебільшого представники консервативного та ліберального політичних спектрів. Ліберальні погляди, крім Ф. Лизогуба, сповідували міністр освіти М. Василенко, міністр народного здоров’я М. Любинський, міністр шляхів сполучення Б. Бутенко, міністр землеробства В. Колокольцев, виконуючий обов’язки міністра закордонних справ Д. Дорошенко, міністр віросповідань В. Зіньківський, міністр юстиції М. Чубинський.

Доручаючи М. Василенку добирати "лівий" кабінет, П. Скоропадський в результаті одержав у цілому центриський уряд, що цілком відповідав політичним симпатіям гетьмана.

Порівняно з періодом Центральної Ради в гетьманському уряді з’явилося два нових міністерства - народного здоров’я та віросповідань.

Водночас вдосконалювалася внутрішня структура міністерств. Вони переважно поділялися на департаменти (так, міністерство ісповідань мало департаменти православної церкви, інослов’янських та іновірних сповідань, духовної просвіти; міністерство народної освіти - департаменти вищої, середньої, нижчої та професійної освіти).

Ряд міністерств мали складнішу структуру. Наприклад, міністерство внутрішніх справ поряд з департаментами міського самоврядування, державної варти, страхування та біженців мало у своєму складі також головне управління військового обов’язку та управління у справах преси. При ньому діяли УТА (Українське телеграфне агентство) та позавідомча реквізиційна комісія. Подальше структурування вищих виконавчих органів влади призвело до утворення у складі деяких міністерств досить самостійних управлінь: головне управління мистецтв і національної культури при міністерстві народної освіти та мистецтва; головне управління місцями ув’язнення при міністерстві юстиції.

Отже, перший так званий „урядовий пиріг" було розподілено наступним чином (див. рис.2.1).

Рисунок 2.1 Склад Уряду Української Держави

Вище поданий склад першої гетьманської Ради Міністрів свідчить, що Скоропадський намагався ввести до міністерств фахівців, які знали свою справу. Між членами уряду були і українці і члени національних меншин. Проти деяких із них українські соціалісти висунули зауваження на кшталт того, що уряд сформований із поміщиків і капіталістів, які не дбають про справедливі соціальні вимоги працюючих класів, що гетьман прагне бути самодержцем. А тому 10 травня 1918 року уряд опублікував „Заяву”.

В „Заяві” йшлося про те, що обов’язком уряду є звернутися до населенням, що всі ці звинувачення є злочинною змовою зі сторони тих, які мають чужий інтерес до українського народу і для захоплення влади вживають негідних політичних засобів. [35, с.135].

Заява підкреслювала, що гетьманство є втіленням незалежності й свободи України в її історично-національній формі.

Гетьманський маніфест проголошував, що кладе основи нової епохи історії української державності і що в жодному випадку Український гетьманський Уряд не має наміру утискати українську національність, мову, культуру і державність. Уряд обіцяв плекати ідею всестороннього розвитку української культури, утвердження прав української мови в школі, державі і суспільстві та енергійно берегтиме закріплення всіх форм української державності.

Гетьманський уряд, про що йшлося в заяві, визнає права всіх інших національностей, що перебувають на українській землі, і вповні шануватиме їх культуру та не буде вживати утискання і нетерпимості проти якої-небудь частини громадян. Однак на нашу думку „Закон Ради міністрів про відміну закону 9 січня 1918 року про національну-персональну автономію і про скасування національних міністерств (див. Додаток Д) свідчить протилежне. Цим законом скасовувались існуючі міністерства, що займалися справами національних меншин. Згадані нами справи були розпорошені між іншими окремими міністерствами. [4]

Головним завданням уряд обіцяв закріпити в Українській державі лад і вести державу в спокої до обрання народом Сейму.

Уряд обіцяв не робити замаху на міські вольності, але на першому місці має бути лад і порядок. У ім’я найвищих інтересів держави уряд буде змушений запроваджувати сильні засоби для збереження спокою, а тому його треба не критикувати - а підтримати. Основою добробуту народу уряд бачив у сильному селянському стані, уряд опрацьовував плани земельної реформи, що мали б задовольнити безземельних селян [1].

Приватні маєтки в здійсненні цієї мети без шкоди культурі країни планувалось забрати за плату і продати державою селянам по доступних цінах.

Гетьманський уряд відразу взявся до роботи над цілою низкою законів, без яких не могла існувати добре упорядкована держава. Наприклад, справу українського громадянства нормував закон від 2 липня (див. додаток Є), українські консульства у Москві були засипані заявами від прохачів, що хотіли виїхати в Україну [1].

Те, що уряд Української Держави використовував кращі здобутки своїх попередників у галузі законодавства, підтверджує і той факт, що весь масив законів, які діяли в Україні до перевороту, не втрачав своєї чинності. Вибірково зупинялася дія тих нормативів, які йшли врозріз з політичною програмою нової влади.

Виходячи з "територіального", а не "національного" розуміння держави, П. Скоропадський ліквідував закон про національно-персональну автономію, прийнятий ЦР. На зміну закону про громадянство у трактуванні ЦР з 1 липня вступив у дію новий закон, згідно з яким громадянами України визнавалися "всі російські піддані", що перебували на її території на час виходу документа. Діючи за принципом "дозволено все, що не заборонено", міністерство праці 16 травня опублікувало циркуляр "Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради", в якому повідомлялося про подовження правочинності всіх актів стосовно робітничого питання, якщо вони не скасовані урядом Української Держави. [2]

Право законодавчої ініціативи поряд з гетьманом дістали міністерства, які мали подавати законопроекти на розгляд Ради міністрів. Після її ухвали законопроекти затверджувалися особисто главою держави. Міністри одержали право видавати розпорядження з метою розвитку та пояснення законів, причому такі документи підлягали попередньому схваленню кабінетом. Ця процедура розмивала межі між законами та підзаконними актами, і статусу закону часто набували постанови, розпорядження і навіть пояснення окремих міністрів. На розвиток законотворчого процесу спрямовувався закон від 2 червня "Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів". Цей документ регламентував нормотворчу діяльність уряду, керівництво якою мала здійснювати Державна канцелярія на чолі з державним секретарем. На нього покладався обов’язок проводити експертизу законопроекту і подавати його на розгляд Ради міністрів.

У деяких випадках уряд делегував законодавчу ініціативу окремим міністерствам, а їх рішенням надавав силу закону. Таке право дістав, наприклад, міністр шляхів сполучення.

Закони Української Держави мали загальний і обов’язковий характер для всіх громадян України та іноземців, що перебували на її території. Публікація нових правових актів здійснювалася загальноприйнятими засобами, а виконавцям вони передавалися кур’єрами або телеграфом. Скасування чинності будь-якого закону здійснювалося лише новим аналогічним актом. Незнання законів не звільняло від необхідності їх дотримання та відповідальності за їх порушення.

Протягом існування гетьманського режиму було видано близько 500 нових нормативів на правах законів. Не всі з них рівноцінні за своїм значенням: одні призначалися для короткотермінової дії, інші мали історичне відлуння. До останніх, у першу чергу, належать ті правові акти, які регулювали соціокультурну сферу. В масиві законодавчих актів гетьманського уряду є й такі, одіозність яких з самого початку не викликала сумніву (наприклад, закон "Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства" від 8 липня). Деякі нормативи (такі як закон "Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями") викликали дискусії, що не вщухають і сьогодні. [1]

Відмітимо, що майже на всіх засіданнях Ради Міністрів, де обговорювалися і схвалювалися закони, був присутнім гетьман особисто і всі вони відбувалися в його резиденції. Там відбувалися також засідання Малої Ради Міністрів, тобто заступників міністрів, що готували матеріали міністерств відносно нових законів, і на цих засіданнях дуже часто бував гетьман, щоб особисто переконатися в їх доцільності. Скоропадський був переконаний, що надає своєму режимові демократичного характеру і він був згоден прийняти до свого кабінету соціалістів.

Окремо на нашу думку слід відмітити повноваження гетьмана. Отже, законом про тимчасовий державний устрій України тимчасово до вибрання Сейму й відкриття його діяльності державний устрій України й порядок керування основується на таких законах.

1) Влада управи належить виключно Гетьманові України в межах усієї Української Держави.

2) Гетьман стверджує закони й без його санкції ніякий закон не може мати сили.

3) Гетьман призначав Отамана Ради Міністрів. Отаман Міністрів складав Кабінет і представляв його в повнім складі на затвердження Гетьмана. Гетьман затверджує й скасовує Кабінет у повнім його складі. Гетьман приймає й звільняє інших урядових осіб у раді, коли для останніх не обґрунтовано законом іншого порядку призначення й звільнення.

4) Гетьман є найвищий керовничий усіх зносин Української Держави з закордонними державами.

5) Гетьман є верховний воєвода Української Армії та Флоту.

6) Гетьман оголошує області на військовім, осаднім або виключнім стані.

7) Гетьманові належить помилування засуджених, полегшення кари й загальне прощання зроблених карних учинків з касуванням проти них переслідування й визволення їх від суду й кари, а також складання державних поборів і дарування милості в особистих випадках, коли сим не порушуються нічиї визначені законом інтереси та громадянські права.

8) Накази й розпорядки Гетьмана закріпляються Отаман-Міністром або відповідним йому Міністром.

9) Передовою в Українській Державі вірою є християнська, православна.

10) Всі не приналежні до православної віри громадяни Української Держави, а також усі мешканці на території України користуються свободою відправленням їх віри й богослужінням по її обряду. [39]

В середині держави гетьман назначав людей керувати губерніями та повітами із земельних власників, народних діячів, суддів і військових. Серед них були люди, що виконували таку ж роботу ще в царські часи.

Гетьманський режим мав великі труднощі по причинах так званих карних експедицій, переважно на Правобережжі, які влаштовували польські поміщики при помочі австрійських військових відділів, щоб повернути забрані селянами поміщицькі землі. Це діялось біля австрійського кордону. В названих експедиціях брали участь різні польські і московські авантюрники, що вже в часи Центральної Ради відзначалися своїми жорстокостями. [34, с.139]

Як свідчення, що при гетьманові Скоропадському Україна була самостійною можна навести приклад про взаємну угоду українського державного радника С. Гербеля з австрійським фельдмаршалом фон Бельцом в Одесі. З деякими змінами вона була включена в „Інструкцію прем’єра Лизогуба, що офіційно визначала стосунки між Україною і союзними військами.

В першій частині угоди стверджується, що повноваження Генерального Уповноваженого України відносяться до всіх українських територій, де перебуває австрійська східна армія, тобто губерній: Херсонської, Подільської Катеринославської, Таврійської та міст Одеси та Миколаєва. Уряд такого Уповноваженого законний для вирішення важливих справ.

Згідно з тим документом, Генеральний Уповноважений С.М. Гербель відповідає свою діяльність перед прем’єром Ради Міністрів у Києві і від нього бере свої накази. Всі губернатори й командири, як і отамани міст, керують справами на своїй території, де втримують лад і спокій.

Уповноважений Гербель повинен був дбати про інтереси населення згідно з законами Української держави, він призначає всіх цивільних урядовців і має над ними повну юрисдикцію. Він має штаб своїх співробітників, яких очолює директор, а всі адміністративні відділи мають своїх шефів, що відповідають за працю своїх департаментів. Гербель призначає і може звільнити всіх урядників.

У другому розділі документу говориться про випадки, коли неможливо зв’язатись з прем’єром Ради Міністрів у Києві, і тоді сам Генеральний Уповноважений може зняти урядників і призначити на їх місце інших, за винятком губернського старости, отаманів міст і губернських командирів, вони можуть бути тимчасово ним звільнені в урядуванні, але остаточно вирішує справу прем’єр Ради Міністрів у Києві.

Уповноважений може також тимчасово припинити діяльність адміністративних інституцій і призначити нові вибори, він дає інструкції і поради всім урядам згідно з законодавством Української держави в випадку війни, може установлювати нові державні і військові уряди та помножувати існуючі, але має негайно донести про те прем’єру Ради Міністрів у Києві.

Уповноважений видає мобілізаційні чи демобілізаційні розпорядження війську, Червоному Хресту, господарчим установам і властям, що дбають про українські збройні сили. Від імені гетьманського уряду він видає всякі циркуляри, розпорядження і накази, він карає адміністративно винних у невиконання наказів. Нарешті, він може доповнити, мінити і докликати розпорядження губернських старост, командирів і начальників міст. Про все вчинене він рапортував прем’єру Ради Міністрів у Києві. [34, с.139]

Як вже було зазначено гетьманський уряд призначив на пости губерніальних та повітових старост, переважно місцевих поміщиків, земських діячів та суддів. Осіб, які служили на адміністративних посадах за старого режиму, було призначено на всю Україну 3-4, - пише дослідник історії цієї доби Д. Дорошенко [28]. Проте, якраз це питання було найбільш болючим. Ці адміністратори, хоч і були досвідченими земськими діячами і, за невеликим вийнятком, українцями, не належали до так званих "свідомих українців", за яких у той час вважали членів соціалістичних партій, і тому, з погляду соціалістів, вони були реакціонерами. [28]

Становище місцевої адміністрації ускладнювалося ще більше спадщиною Центральної Ради. Вище була вже згадка про те, як з приходом в Україну німців та австрійців почалася аграрна реакція: волинські та подільські поміщики почали організовувати "каральні загони", які стягували з cелян забране за попередній час і компенсацію за знищене майно. Німці та австрійці не перешкоджали цим каральним експедиціям, навіть допомагали їм. Ці самочинні розправи ширилися в першому періоді існування гетьманського уряду, який не мав фактичної сили припинити їх, і минуло кілька тижнів, поки нова адміністрація спромоглася покласти край анархії.

Величезне значення мало земельне питання. Ухвалений 31 січня 1918 р., закон Центральної Ради про встановлення норми землеволодіння в 25 десятин і конфіскацію більших володінь був скасований "Грамотою" Гетьмана 29 квітня. Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків, ексцеси та скарги. Почалися з перших же днів нового уряду заходи, щоб унормувати становище.

Для підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створювалися земельні комісії, які з перших днів нової влади усували земельні комітети Центральної Ради. Домінантою реформацій стало відновлення приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ на місцях створювалися регіональні управління хліборобства та державного майна, а також губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні та особливі комісії. Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р. із земель колишніх землевласників відповідно до спеціального закону, ухваленого 27 травня 1918 р.

Повітові земельні комісії брали на себе тимчасове управління земельними ділянками окремих власників на їхні прохання і з дозволу губернських комісій на термін понад один рік. Маєтності господарів, які були відсутніми, за розпорядженням губернської комісії передавалися повітовій комісії для управління без заяви власника або його повіреного. Суть управлінських функцій зводилася до передачі маєтків в оренду або прямого господарювання з допомогою призначених фахівців. Витрати на ці заходи покривалися за рахунок прибутків, одержаних від господарської діяльності. Чистий прибуток передавався власникові, який міг у будь-який час вимагати повернення своєї ділянки.

Поряд із земельними комісіями Рада Міністрів утворила тимчасові повітові та губернські земельно-ліквідаційні комісії, до компетенції яких входив розгляд справ про відновлення порушеного володіння й користування землею, про повернення відібраних після 1 березня 1917 р. підприємств, рибних ловів, знаряддя та всякого рухомого майна, про відшкодування збитків і винагороду за користування майном, про розрахунки за посіви на чужих землях без дозволу власників, володарів чи орендарів. Земельна реформа мала багатоступеневий характер. Низкою законодавчих актів передбачалося реалізувати такі принципи:

відповідальність за перетворення брав на себе уряд;

створення Державного земельного фонду за рахунок державних, церковних і частини приватних земель із повним відшкодуванням за них;

продаж земельних ділянок малоземельним господарям;

створення дрібних, але економічно міцних господарств;

забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості як базової галузі України;

вдосконалення сільськогосподарського кредитування.

8 червня 1918 р. було схвалено закон, згідно з яким Державний земельний банк дістав необмежене право придбання земель для їх продажу селянам. Розмір приватного землеволодіння не повинен був перевищувати 25 десятин.

14 червня з'явився закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями. Якщо ділянки купували земельні товариства, то загальна площа повинна була вкладатися в розрахунок: 25 десятин на кожного члена товариства. Крім того, протягом трьох років придбану землю необхідно було розмежовувати на індивідуальні відруби. Таким чином, колективні форми господарювання виключалися. Усі вказані положення стосувалися як орної землі, так і лісових угідь. Однак площі з лісовими насадженнями надавалися в продаж лише з дозволу міністра земельних справ. З його ж санкції можна було придбати понадлімітні ділянки, коли це письмово обґрунтовувалося суспільними потребами. В цьому разі покупець повинен був протягом року засвідчити виконання обумовлених намірів, відшкодувати всі боргові зобов'язання. Не обмежувалися розміри ділянок, придбаних на публічних торгах, що здійснювалися шляхом примусового стягнення іпотечних та приватних боргів. У кінці літа уряд дозволив продавати маєтки навіть тоді, коли вони перебували в оренді. При цьому орендар мав право зібрати врожай на такій площі. [1]

У жовтні було засновано Вищу земельну комісію, яку очолив сам П. Скоропадський. Посилена увага глави держави до аграрного питання в цей час пояснювалася тим, що після жнив 1918 р. передбачалося розпочати перерозподіл землі для того, щоб у 1919 р. кожний господар працював уже на власній землі.

На початку листопада було ухвалено законопроект, який регулював процес викупу Державним земельним банком надлишкових площ у землевласників та їх подальшого розподілу між селянами. Маєтки, що мали велике господарське значення (обслуговували цукроварні, розводили елітну худобу тощо) могли мати до 200 десятин землі, але вони підлягали акціонуванню.

Слід зазначити, що при уважному ознайомленні реформа мала дуже суперечливий характер щодо відносин селян і поміщиків-землевласників. В цей час селяни вже звикли до думки, що земля, яку їм надала Центральна Рада безкоштовно, належить їм, і повертати її ніхто не збирався, а тим більше викупати. Що стосується великих землевласників, то вони не просто прагнули повернути свої землі та маєтки. Абсолютизуючи трактування закону про відшкодування за користування панською землею, поміщики проводили конфіскаційні рейди та погроми по селянським оселям. Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків. Річ утім, що по суті це була ліберальна реформа, яка передбачала поступки як з селянського, так і панського боку, але ніхто на них йти не хотів. З перших же днів новий уряд розпочав заходи, щоб унормувати становище. Але це було йому не під силу.

Справа в тому, що Україна перебувала “під контролем" німецьких військ, і про ніякі самостійні кроки і не йшлося.10 вересня 1918 р. був підписаний договір з Німеччиною про передачу їй 35% урожаю на Україні. Після цього (щоправда й до цього теж) почали створюватися і функціонувати каральні загони, що були гарантом забезпечення закону від 8 липня про боротьбу з руїною у сільському господарстві, який відновлював своєрідну форму кріпацтва: селян насильницьки примушували обробляти панські землі. [19]

Селяни, які вже давно звикли думати, що поміщицька земля належить їм за революційним правом, зустріли аграрну політику в багнети. В українському селі нагромадився колосальний вибуховий потенціал. Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військами кинулися озброєні селянські загони (тоді зброя була легкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів. Ці сутички набрали величезних масштабів.

Таким чином буржуазна аграрна реформа П. Скоропадського була спрямована на відновлення сільського господарства України, створення міцного класу хліборобів, які б отримали землю за викуп при посередництві держави шляхом парцеляції великих земельних маєтків. А всі організаційні ланки, що були створені для її впровадження, мали бути об’єктивними адміністративно-господарськими органами. Однак провести в життя задуми уряду не вдалося. І це пояснювалося не лише браком часу. Надто сильною була інерція мислення в колишніх латифундистів, котрі з Гетьманом пов'язували можливість соціального реваншу. Не на висоті виявився низовий виконавчий апарат, що не перейнявся в основній своїй масі новими завданнями, які ставило життя. Уряду Української держави не вдалося пом'якшити продовольчу кризу, забезпечити достатньою кількістю харчів, щоб зменшити соціальну напругу в країні, і тим самим він сам собі окреслив короткотривале існування.

Велика праця припала на міністерство шляхів (В. Бутенко). Залізниці були зруйновані, мости пошкоджені або висаджені в повітря, паротяги та вагони у великому числі вивезені до Росії. Міністерство спромоглося вже в середині літа налагодити нормальний залізничний рух. Великим досягненням була вдала боротьба зі страйками. [28]

З самого початку існування Гетьманату і до його припинення її міністром фінансів був відомий громадський діяч А.К. Ржепецький. Урядом держави одразу ж було додатково асигновано “на утримання центральних установ Міністерства, а також на неодкладні заходи” 10 млн. крб. Ситуацію ускладнювало протистояння новій владі в самому урядовому апараті. Одразу ж після перевороту серед урядовців почалися ширитися протигетьманські відозви й летючки, кидано заклики до саботажу та страйку. За таких умов першим завданням міністра стало налагодження роботи урядового апарату.

Міністерство фінансів поділялося на департаменти: Загальної канцелярії, Митних зборів, Кредитової канцелярії, Простих податків, Посередніх податків, Державної скарбниці. При Міністерстві фінансів було збережено Експедицію заготовок державних паперів (ЕЗДП). Її призначення - виготовлення державних цінних паперів. З цією метою при ЕЗДП продовжив свою роботу Мистецько-гравірувальний відділ. Збережено й основні штати Держскарбниці. Її завданням було господарювання фінансами країни, забезпечення держбюджету через акумуляцію податків, інших прибутків і операцій, знаходження фондів витрат тощо [12]. З 14 червня розпочав роботу й Головноуповноважений по управлінню й ліквідації інституцій і організацій воєнного часу. Згідно з “Законами про тимчасовий державний устрій України", вищою державною установою у цій сфері мала стати Фінансова рада. Сучасникам тих часів неважко було помітити, що пункти “Про Фінансову Раду” “Законів” складені на підгрунті статей “Про Комітет фінансів” Основних законів Російської імперії від 23. ІV. 1906 р.26. З метою вироблення заходів щодо упорядкування грошового обігу та валютної реформи, було сформовано Фінансовий комітет, який провів перше своє засідання 10 травня.28 червня, при Міністерстві було створено й Фінансову комісію, на обов’язки якої покладалося: “розгляд по сутності і з технічно-фінансового боку законопроектів та справ фінансового значіння, або зв’язаних з асигнуванням коштів з державного скарбу” [12, 51]

Важливе значення мало заснування 10. VIII. 1918 р. Державного банку. Основний фонд Держбанку становив 100 млн. крб., запасний - 10 млн. крб.30. Не менш значимим для України стало й заснування 23 серпня Державного Земельного банку, завданням якого було сприяти до “створення міцних дрібних господарств і співдія підняттю виробничості сільського господарства". Його земельний фонд склав 142 тис. десятин вартістю 19 800 тис. крб., а резервний - 50 млн. крб. Земельний банк оголосив про початок своїх операцій 1 вересня 1918 р [18].

Розхитані фінанси вдалося налагодити й створити державний бюджет. Спроби побудувати бюджет України на базі власної державності були зроблені в 1917 - 1920 роках. Центральна Рада наприкінці 1917 року намагалася унезалежати фінанси України від фінансів Росії. Повний бюджет було побудовано тільки за гетьмана Павла Скоропадського. Загальну суму його прибутків обраховано на 3249730000 крб., видатків - 5346735000 крб. Дефіцит у 2097005000 крб. повинен бути покритий випуском серії білетів державної скарбниці на суму 1004650000 крб. Та іншими кредитними операціями на суму 1092355000 крб. [34, 49]

Крім цього, гетьманові Павлу Скоропадському дісталася ще одна "спадщина": мав виконати торговельні угоди з продуктового і сировинного постачання до Німеччини і Австро-Угорщини. Розмір поставок був неймовірний: приміром, до 31 червня 1918 року український уряд мав забезпечити відвантаження одного мільйона тонн хліба! Але попередній представник УНР, міністр Порш, з таким планом погодився, практично не розуміючи того, як УНР все це виконуватиме за розвалу українського сільського господарства. Натомість із квітня до жовтня 1918 року професіонали-міністри уряду Павла Скоропадського без продподатків, продрозверстки, а за звичайної ринкової економіки змогли поставити до Німеччини і Австро-Угорщини 44524000 пудів хліба. А з Німеччини і Австро-Угорщини було відвантажено вугілля, мінеральних мастил, сільськогосподарських машин та інших вантажів загальною вагою 24548000 пудів. [19,50]

Доля ж гетьманської скарбниці зацікавила свого часу і українського історика-емігранта, доктора історичних наук Ісидора Нагаєвського, який пише: "…Гетьман передав Директорії державну скарбницю в три більйони карбованців. Залишаючи Київ, Директорія віддала наказ зібрати всі гроші, цінні папери, депозити всіх київських банків. За наказом міністра фінансів Бориса Мартоса з Києва було вивезене все золото, срібло, платина, перли з ювелірних магазинів". Що це було справді так, непрямо свідчив Євген Коновалець, який писав, що до січових стрільців була вимога міністра фінансів Мартоса послати в його розпорядження кілька підрозділів для проведення реквізиції золота в київських магазинах.

Нагаєвський стверджує, що частину зарубіжної валюти Мартос вмістив у берлінські та віденські банки, решту забрали різні місії (їх було близько семи десятків) за кордон. А золото, срібло, платину і перли згодом забрав головний отаман Петлюра. Дещо він роздав партіям: ЦК УСДРП отримав 5 мільйонів німецьких марок і тримав їх у Берліні; ЦК УПРС - 18 мільйонів німецьких марок - у віденських банках. Крім того, Директорія привозила з Німеччини надруковану там українську валюту. У віденських банках головний отаман тримав і валютний запас державної скарбниці, який він вважав за потрібне витратити на поповнення забезпечення армії УНР (зброя, техніка, боєприпаси, медикаменти, взуття, обмундирування). На початку 1919 року з цією місією за кордон виїхав Кедровський. Та не дрімала друга опозиція - українські ліві есери, що залишилися в Києві легально навіть після захоплення міста Червоною Армією. Тепер, після розгрому Української Держави, повернули фронт боротьби проти Директорії. Українські дипломатичні місії ще довго користувалися грошима з гетьманської скарбниці, як і лідери українських демократичних партій. [34, с88]

31 травня 1918 р. гетьман Скоропадський віддав наказ про запровадження нових паперових грошей - гривень. Друкувалися вони у Берліні, оскільки були замовлені в Німеччині ще Центральною Радою [52]

Номінальна вартість паперових грошей усіх країн кінця ХІХ-ХХ ст. вказувалася на них у золотому еквіваленті. Подібне було здійснено і щодо українських грошових знаків. Один карбованець містив 17,424 долі золота (доля = 0,044 434 896 грн.), а гривня - 8,712 долі. До накопичення золотого запасу вартість національної валюти забезпечувалася природними багатствами України та її майном. Сутність такої організації державних фінансів була втілена у світовому механізмі міжнародного золотого стандарту - міжнародній валютній системі, що діяла на межі ХІХ-ХХ ст., відповідно до якої кожна країна встановлювала вартість своїх грошових одиниць у певній кількості золота. Теоретично українські грошові одиниці спиралися на функціональну економічну теорію, згідно з якою, на противагу субстаціональній (металевій) теорії, золоте покриття для державної валюти не було обов’язковим. Міністерству фінансів довелося вдосконалити й уніфікувати правові підстави випуску й забезпечення кредитових білетів і знаків Держскарбниці, що значно облегшило емісійну політику. Було розроблено й проект закону про державну грошову одиницю, якою передбачалося зробити карбованець, що однак не було втілено в життя через падіння влади П. Скоропадськогo [53].

5 серпня 1918 р. з’явились перші паперові гривні. Це були 3,6 - відсоткові облігації внутрішньої позики й називалися "Білетами Державної Скарбниці" номіналом у 50, 100, 200 та 1000 грн. Такі білети друкувалися з 8 купонами (по 4 з кожного боку банкноти). Спочатку планувалося використовувати ці білети як облігації для внутрішньої позики, проте через брак грошей у серпні 1918р. уряд наказав використовувати їх як гроші.

Але уряд П. Скоропадського так і не зміг повністю опанувати становище у сфері фінансів та грошового обігу. Попередня влада залишила своєму наступнику досить важку спадщину. Українська Держава не мала дієвого бюджету, всі установи жили у борг, видатки на державне управління безперервно зростали. Через це Україна жила за рахунок інтенсивної роботи друкарського верстата. Збільшення грошової маси призвело до величезної інфляції та зростання цін [50].

Але, незважаючи на велику кількість випущених знаків, в обігу перебувало дуже мало грошей. Відсутність регулярного сполучення між регіонами, нестача товарів призводили до осідання грошей, переважно на селі. Всі вони офіційно мали один курс: один рубль усіх російських випусків дорівнював одному карбованцю українських та одному карбованцю місцевих емісій, хоч на практиці було зовсім не так. Тому в Україні процвітали спекуляція грошима, гра на курсах.

Уряд гетьмана не наважився на головне: не впровадив українську грошову одиницю як власну валюту і не визнав російську валюту іноземною. А вже у травні почалася емісія поштових марок-грошей, про які йшлося вище. Проте внаслідок скорої інфляції вартість марок упала. Тому у закладах торгівлі їх в’язали по 100 штук разом. В таких "в’язанках" вони були в обігу до кінця 1919 року, а подекуди і пізніше.

Згідно з договором між Україною і Німеччиною, остання мала виготовити до 1 січня 1919 р. українські державні кредитові білети на суму 11500 млн. гривень. Крім того, продовжувати друкувати і знаки державної скарбниці у 25 і 50 карбованців без змін у оформленні.

В оформленні цих гетьманських паперових грошових, що були виконані Георгієм Нарбутом та Іваном Мозалевським знаків були використані мотиви з української народної творчості. [43,49]

15 травня Україною було підписано фінансову угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною, згідно з якою було визначено досить вигідний для неї розрахунковий валютний курс, який становив: 2 крони за 1 крб. та 1,33 1/3 марки за 1 крб (або 0,665 марки за 1 грн). Крім того, Україна зобов’язувалася надати цим країнам в позику 400 млн. крб. З цієї суми половина кредитувалася гетьманському уряду у вигляді українських державних авуарів у Рейхсбанку в Берліні і в Держбанку Австро-Угорщини у Відні та Будапешті. Решта (50%) білетів Держскарбниці Україна мала отримати: половину під 4,5% двохрічними німецькими білетами Держскарбниці та іншу половину австро-угорськими. Ця трансакція значно зміцнила авторитет вітчизняної валюти в центральноєвропейських країнах. Згідно з новою угодою (від 10 вересня) Україна зобов’язувалася надати повністю або частково до 30. VI. 1919 р. вищевказаним державам в позику 1 млрд.600 млн. крб. за курсом 0,85 крб. за марку та 0,50 за крону. В новій угоді відсотки визначалися у 3,5%. Крім того Німеччина зобов’язувалася до 1.I. 1919 р. збільшити прийняті нею замовлення на видрук українських паперових грошей до суми в 5 млрд.750 млн. крб. (11,5 млрд. грн..). Внаслідок цих угод на 14.I. 1919 р. зовнішні платежі України, наприклад, у Німеччині в марковому еквіваленті становили 452 млн.945 тисяч. Таким чином, ці кошти становили на той час зовнішній державний борг Німеччини Україні. Подібні зовнішні фінансові платежі існували й у банках Австрії та Угорщини. [9, 50]

Фінансові взаємини Гетьманату з крайовими урядами, що утворилися на терені колишньої Російської імперії не набули вагомих міждержавних масштабів. Через незавершеність переговорного процесу з більшовицькою Росією між Українською Державою і РРФСР не було укладено фінансового договору. Восени 1918 р. намітилося зближення України з антибільшовицькими урядами, що виникли на південному сході Росії. Тісні торгівельно-економічні відносини Гетьманатом було встановлено з Всевеликим військом Донським.29 жовтня Україною для Дону було відкрито кредит на 10 млн. крб. для відновлення перевозочних операцій. Подібну ж угоду було укладено і з кубанським урядом [9].15. XI. 1918 р. Гетьманом було затверджено таємну постанову про асигнування 10 млн. крб. на організацію Південної армії. Ці кошти призначалися “для передачі їх Урядові Всевеликого війська Донського" [9]. Разом з тим, Україна відмовила у грошовій допомозі Астраханському крайовому урядові. В скрутні для Гетьманату часи, 27. XI. 1918 р., незважаючи на непримириме ставлення А. Дєнікіна до державної України, уряд задовольнив прохання командування Добровольчої армії (очевидно, з огляду на військово-політичну ситуацію) про надання йому в позику 10 млн. крб. Крім того, в позику Грузинській республіці 20 липня було надано 50 тис. крб., а 25 листопада уряд ухвалив надати позику у 100 тис. крб. в розпорядження польського надзвичайного посланця. Більш вагомих угод у фінансовій сфері (подібних до договорів з Центральними державами за змістом, обсягом, політичною та економічною вагою) Гетьманатом так і не було підписано з жодною з країн близького чи далекого зарубіжжя [12, 53].

Самостійність держави передбачає і незалежність її фінансової системи. Кількість різноманітних російських грошей (т. зв. романівок, думських, керенок тощо) в Україні постійно зростала, досягнувши на 1. VI. 1918 р.10 млрд.447 млн. крб. Рубльова маса в Україні невпинно збільшувалася, в той час як вартість рубля стрімко падала (купівельна спроможність рубля впала до 6-7 коп.) і, знаходячись у рівному паритеті з карбованцем, тягнула донизу і його. У 1918 р. на порядок денний постало питання про необхідність унезалежнення української грошової системи від впливу рубля. Передбачалося накопичити близько 1 млрд. крб і лише потім безперешкодно розпочати обмін рублів на українські гроші.14 серпня було обмежено ввезення в Україну 5% серій зобов’язань російської Держскарбниці, а законом від 14 жовтня 1918 р. наказувалось надати до штемпелювання всі 5% короткотермінові зобов’язання до 15 листопада.5. XI. 1918 р. було затверджено закон про обов’язкове надання до обміну кредитових білетів вартістю 250 руб., а 7. XI. 1918 р. ухвалено закон про припинення обігу знаків вартістю 20 і 40 руб. Тоді ж з’явилося розпорядження міністра фінансів про штемпелювання білетів вартістю 1 тис. руб. зразка 1917 р.8 грудня Міністерство фінансів отримало право на цілковите вилучення з обігу будь-яких російських цінних паперів, 2 грудня уряд ухвалив рішення проштемпелювати всі без вийнятку російські грошові знаки61. Завершити заплановані заходи щодо виходу України з рубльової зони у 1918 р. не вдалося, однак процес цей було доведено до логічного кінця Директорією у січні 1919 р.

Основним джерелом прибутків до держбюджету є податкові надходження. Надходження податків за Гетьманату налагоджувалося, перш за все, не шляхом їхнього структурного вдосконалення, а в основному підвищенням ставок вже існуючих та відновленням механізму їх стягнення. Податкова база бюджетних надходжень спиралася в своїй основі на правову базу Російської імперії. Серед неї, зокрема, на Статут про подохідний податок від 6. IV. 1916 р. (із змінами згідно з урядовою постановою від 20. X. 1918 р), Статут про прості податки від 1814 р. (із змінами від 30. VIII. 1918 р) 62 чи, скажімо, на “Устав об акцызных сборах” від 1901 р. (із змінами від 4. X. 1918 р) тощо. Збільшено кілька промислових податків (25 травня, 30 серпня), 15 серпня підвищено ставки оплати зі страхування майна, в 1,5 рази підвищено збір із грошових капіталів і в 2-3 рази - ставки гербової оплати (10 вересня). В листопаді черговий раз підвищено поштово-телеграфний тариф. Було піднято акцизні збори на пиво, дріжджі, цигаркові гільзи, бібулу, нафтові продукти, сірники, тютюн. Започатковано акциз на виноградне вино та чай. Великі прибутки до бюджету давали державні монополії. Найбільші з них (понад 1/3 від усіх) було отримано від цукрової - 355 млн. крб. Горілчана монополія (запроваджена 31 липня) до жовтня 1918 р. дала чистого прибутку 87 млн. крб. Акцизні ж збори від посередніх податків принесли 180 млн. крб., з яких 148 млн. крб. надійшло від акцизу на тютюн. Проте, на нашу думку, за умов тривалішого існування державності зі стабілізацією внутрішньої ситуації та відродженням економіки відбулося б і вдосконалення податкової політики, до чого в Україні були й перспективи, й підстави. [49, 53]

На традиції й закони бюджетного права Росії базувалася праця й з укладання бюджету Української Держави. Російське ж бюджетне право мало в основі загальні кошторисні правила від 22. V.1862 р. та правила про порядок державного розпису прибутків і видатків та про асигнування із скарбу видатків розписом не передбачених від 8. III. 1906 р. Вже 3. V. 1918 р. Міністерство фінансів наказало всім урядовим відомствам надіслати до створеної при ньому Фінансової комісії всі кошториси до 7 липня, в яких мали бути зафіксовані всі їхні видатки та прибутки від 1.I. 1918 р. Зазначені кошториси, однак, надійшли лише у вересні, і праця фахівців над бюджетом розпочалася тільки восени і була завершена наприкінці року. Правда, тепер він вже являв собою швидше зведення річних державних прибутків і видатків, ніж повноцінний бюджет. Загальна сума бюджетних прибутків держави дорівнювала 3 млрд.179 млн.680 тис. крб., видатків же - 5 млрд.346 млн.735 тис. крб.65.14 грудня 1918 р. Гетьманат припинив існування і уряд так і не встиг затвердити український державний бюджет. Втім, праця фахівців над його зведенням не виявилася марною, 24.I. 1919 р. цей проект бюджету було затверджено як держбюджет УНР [49].

Фінансовий ринок України на час приходу до влади П. Скоропадського практично не контролювався державними установами. В той час як у обігу перебувала надзвичайно велика маса різноманітних паперових грошових знаків (від рублів думських і т. зв. “керенок", бонів і грошових сурогатів місцевих самоврядувань до карбованців УНР), сам уряд відчував надзвичайну нестачу коштів. Нестримна інфляція, що спіткала російський рубль, який вільно обертався в Україні, руйнувала вітчизняний фінансовий ринок, знецінювала нову національну валюту, державне грошове господарство було розладнане й знаходилося у стадії поступового остаточного занепаду.

Протягом короткого періоду існування Гетьманату не було здійснено якихось нових чи оригінальних фінансових започаткувань або комбінацій. Проте, попри всі соціально-політичні та економічні труднощі й негаразди (іноземна окупація, економічна криза, занепад системи податкових зборів, розлад управлінської мережі на місцях, зумовлених світовою війною й революційними подіями тощо), урядову фінансову політику було спрямовано в руслі відносно обмеженої вимушеної емісії, налагодження управлінських структур (департаментів Міністерства фінансів, створення Державного банку, податкових органів тощо), активної міжнародної грошової політики, розвитку банківської справи, виходу України з російської рубльової зони й свободи приватної ініціативи. Разом із тим, існували чималі недоліки, уникнути яких за нетривкий термін становлення Української Держави тодішні керівники країни не спромоглися, а виправити не встигли. Серед них, зокрема, зумовлені політичними причинами поступки Німеччині та Австро-Угорщини на переговорах із фінансових питань, незавершеність виходу з рубльової зони, опертя в урядовій податковій і бюджетній політиці на недосконалі дореволюційні закони тощо.

Історія формування вітчизняної фінансової системи й економічної політики уявляється нам як перенесення прийнятої тодішнім фінансовим світом форми російського зразка на український грунт. Разом з тим, враховуючи соціально-економічні й політичні обставини, в яких опинився Гетьманат, така організація й початковий розвиток грошової політики України здаються нам не лише єдино можливими в той час, а й логічними. Сподіватися на швидкий прогрес у цій галузі державних справ було б наївним романтизмом. Фінансове господарство США тієї доби за умов не зруйнованого соціальними і воєнними катаклізмами державно-економічного ладу налагодилося наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., наприклад, лише внаслідок низки послідовних реформ66.

Економічна політика уряду Гетьманату не була ідеальною. Зваження її прибутків і втрат у цій сфері державної розбудови дають нам право заключити, що була вона, в своєму загалові, політикою здорового глузду й обмежених можливостей, зумовлених історичними обставинами; плодом консервативної фінансово-економічної думки її провідників, еволюція якої не відбулася через соціально-політичні потрясіння, які були викликані війною та революцією, що прокотилися Україною і зруйнували не лише Гетьманат, а й знищили згодом і саму українську державність.

2.2 Розбудова освіти, науки та культури в гетьманській Україні

Велике значення під час діяльності гетьманського уряду мали заснування Української Академії Наук, Національної Бібліотеки, Національного Архіву, заходи в справі організації Національної галереї Мистецтва та Історичного Українського Музею. Засновано Державний Драматичний Театр, Національну Оперу, Українську Державну Капелу, Державну Симфонічну Оркестру. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа: засновано ряд великих видавництв, які випускали українські видання в нечуваному доти числі примірників; весь край укрився сіттю українських книгарень - писав історик гетьманської доби Д. Дорошенко. Такі підсумки того, що зроблено в надзвичайно тяжких умовах протягом семи з половиною місяців 1918 року [20,27].

Хоча міністерство народної освіти зустрічало весь час опозицію в своїй праці. Початкові школи легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені відповідними вчителями. Тому велику увагу зверталось на організацію навчання української мови в учительських семінаріях.

Складніша була справа з українізацією середніх шкіл. Не можна забувати, що міська людність у значній мірі складалася з росіян, інших національних меншин та зрусифікованих українців. Батьківські комітети в середніх школах, як і педагоги в значній частині ставились вороже до українізації. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за доцільніше засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 році їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 84 українських гімназій не тільки по містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби було їх в Україні близько 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України і історію української літератури [20].

6-го жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві перший Державний Український Університет, а 22 жовтня другий Український Університет у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкриття українських університетів в інших містах. Тоді ж "Просвіта" та Земство заснували в Полтаві Історично-Філологічний факультет. Засновано Державний Український Архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду; засновано Національну галерею Мистецтва, Український Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад 1.000.000 книжок, серед них багато унікумів, стародруків і т.п. Кількістю та якістю книжок Національна Бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи. (див. додаток В) [2,6]

Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії Наук. Наприкінці XIX ст. українським науковим осередком в значній мірі стало львівське Товариство ім.Т. Шевченка, яке було реформоване на Наукове Товариство. Засноване в 1908 році в Києві Українське Наукове Товариство не встигло широко розгорнути працю, бо війна 1914 року знищила всі українські установи. За Центральної Ради ставилося питання про створення Української Академії Наук, але в формі реорганізації НТШ. Це питання не вийшло із сфери прелімінарних розмов. Українську Академію Наук заснованого за Гетьмана. Її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Вона мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а дальших членів мали обирати ці академіки. На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Призначений був професор В. Вернадський.

Українська Академія Наук була найбільшим досягненням України в галузі культури. Протягом багатьох років вона залишалася науковим осередком, який скупчував біля себе найкращі наукові сили України. Значення заснування УАН відзначили сучасники. Хоч протягом багатьох років більшовики намагалися і намагаються довести, що засновано її не в 1918 році, а в 1919 - вже за більшовицької влади. [21]

Створення Академії припадає на період перебування при владі гетьмана Павла Петровича Скоропадського, а саме проголошення Академії як діючої державної інституції відбулося 14 листопада 1918р. Саме в цей день Гетьман підписав (затвердив) “Закон Української держави про заснування Української Академії Наук у м. Києві" (Див. Додаток А). [2]

Гетьман пише у Спогадах про створення Академії Наук та про розбудову вищої освіти на Україні, що для того щоб поповнити нестачу у наукових силах в уряді складались списки тих, кого можна були запросити до роботи на Україні. Була створена комісія під головування професора Вернадського і розроблений закон про Академію з усіма необхідними асигнуваннями, знайдено приміщення для академії. [41, с.160].

З гідною найвищої похвали скромністю Гетьман приписує заслугу у створенні Академії міністру народної освіти та мистецтва Української Держави М.П. Василенку. Що ж це за особа, прізвище якого навіть не згадують цитовані нами радянські енциклопедії?

Микола Прокопович Василенко (14. II.1866-3.Х. 1935) - відомий фахівець з історії української держави та права, автор різних за жанром понад 500 друкованих наукових та публіцистичних праць. Дійсний член УАН з 26.7.1920, голова-президент ВУАН з 17.Х. 1921, голова історичного товариства Нестора-літописця (1922), Соціально-економічного відділу ВУАН (з ХІІ. 1922), Товариства правників і т.д. і т.п. Чому ж прізвище цієї без перебільшення видатної особистості не попало навіть у перелік людей, причетних до роботи над відкриттям Академії? Відповідь дуже проста: Василенко був не лише відомим вченим, але й міністром в уряді Української держави, яку очолював Гетьман Скоропадський, та ще й до того членом партії кадетів, тобто, з точки зору радянської влади, був особою ненадійною, підозрілою, буржуазно орієнтованою. Саме це спричинило до того, що уряд УРСР не затвердив його обрання Головою-президентом ВУАН з 18.07.1921, а коли пізніше його все-таки затвердили, то через деякий час Василенко сам відмовився від цієї посади в силу створюваних йому перешкод [43, с.155].

Утворення Української Академії наук має і велике національне значення, бо й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до українського руху та відродження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважають можливим розвиток української мови і науки. Для тих же, хто вірить в життєздатність українського народу, для кого відродження його, се - “святая святих”, для тих утворення Академії наук має величезну вагу, являється національною потребою і черговим питанням” [43, с.164].

Список перших дійсних членів УАН було затверджено наказом Гетьмана Скоропадського 14 листопада 1918р. (див. Додаток Б).

26 листопада було опубліковано “Статут Української Академії Наук у Києві", а 27 листопада “відбулося перше Спільне зібрання Академії, на якому одноголосно обрано (9-ма голосами) академіка Володимира Івановича Вернадського на Голову-президента Академії, акад. Агатангела Єфимовича Кримського на Неодмінного секретаря" (з листа акад. Ореста Левицького, що головував на засіданні, до нового міністра Народної освіти та мистецтва Української держави В.П. Науменка) [36, с.185]. Через два дні Наказом Гетьмана було затверджено академіка В.І. Вернадського Головою-президентом УАН (див. Додаток Б).

В цей же день (тобто 30 листопада) Спільне зібрання УАН надіслало подячного листа М.П. Василенку за його внесок до справи заснування УАН.

10 грудня 1918р. Гетьман підписав ледь чи не останній свій документ, щодо новоствореної Академії: за його наказом академіка Д.І. Багалія було затверджено на посаді голови першого відділу УАН [43, с.166].

Революційні події істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя. Політичне розмежування серед творчої інтелігенції, яке спостерігалося й до жовтня, після революції ще виразніше поглибилось. У середовищі літераторів-модерністів поширюється імітація ідейної "незалежності". Численні гуртки і товариства на весь голос заявляють про своє лідерство в мистецькому процесі. Претензійність, прагнення бути ні на кого не схожим відбивалося вже в самих назвах окремих об'єднань і течій - "нічевоки", "біо-косміти", "фуїсти", "ліміністи" тощо.

Незадовго до революції пішли з життя такі непересічні особистості, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, завершували свій творчий шлях І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, а В. Стефаник, О. Кобилянська та М. Черемшина жили в Західній Україні і були позбавлені можливості брати участь у літературному процесі Східної України [24, 47].

Місію літературного служіння народові в роки національно-визвольних змагань взяли на себе письменники молодшого покоління, які почали свій творчий шлях незадовго до повалення самодержавства. По-різному сприймали нову суспільно-політичну ситуацію старші українські літератори С. Васильченко, А. Кримський, М. Чернявський, Я. Мамонтов та ін. Загалом ці письменники досить швидко стали на шлях революційних перетворень.

Принциповою тезою, що постала перед митцями нової літератури, стало питання про збереження традицій класичної спадщини. Поезія Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки - це той грунт, на якому формувалися і визріли П. Тичина, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильський, Д. Загул та ін.

Молоді поети і письменники групувалися навколо численних літературних студій і гуртків, редакцій газет і журналів, літературних альманахів. Найпомітнішими творами української літератури періоду національно-визвольних змагань були книги віршів "Плуг" та "Сонячні кларнети" П. Тичини, "Червоний заспів" В. Чумака, "Удари молота і серця" В. Еллана-Блакитного, "Червона зима" В. Сосюри, "Мої коломийки" І. Кулика. Помітними стали прозові твори С. Васильченка, А. Головка, М. Ірчана, Г. Коцюби, П. Панча, О. Вишні, С. Пилипенка та ін.

Активно в будівництво нової культури ввійшов Пролеткульт. Письменників ця культурно-освітня організація приваблювала своїм гаслом - "Творити революційне мистецтво!" У 1919-1920 pp. членами її були В. Коряк, В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, В. Сосюра, М. Майський. Проте згодом усі вони вийшли з Пролеткульту, оскільки побачили хибність його ідейно-теоретичних настанов [37].

До революції 1917 р. у Києві був лише один україномовний театр - це трупа М. Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже весною 1917 р. у Києві створилося товариство "Український національний театр", яке об'єднало кращі акторські сили. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та обновлювали репертуар.

У Києві в 1918 р. було відкрито три театри - Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п'єси українських та зарубіжних драматургів.

Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напрямку в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на модерні течії західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п'єсами "У пущі" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Г. Гаупт-мана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії "Цар Едіп" Софокла та поеми "Гайдамаки" Т. Шевченка [47].

У театрах Києва, Харкова та інших міст країни працювали видатні майстри сцени М. Заньковецька, П. Саксаганський, Г. Юра, М. Крушельницький, І. Мар'яненко, А. Бучма, В. Василько, Б. Романицький, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський, Г. Борисоглібська, О. Загаров, Ф. Левицький, Л. Ліницька, О. Ватуля, Ф. Барвінська та ін.

Зі сцени звучали музичні твори композиторів України, послідовників М. Лисенка - Я. Степового, К. Стеценка, М. Леонтовича, П. Демуцького, В. Косенка, М. Коляди, входила в мистецьке життя молодь - М. Ревуцький, М. Вериківський, Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський та ін. Створюються хорові та музичні колективи, ансамблі, мандрівні хорові капели.

До значних досягнень відродження національної культури належить швидкий розвиток видавничої справи, насамперед друкування шкільних підручників, їх видавали Товариство шкільної освіти в Києві, "Українська школа", якими керували С. Русова та С. Черкасенко. Відновили роботу видавництва "Вік" і "Час" у Києві. Чимало книжок виходило в кооперативних товариствах у Харкові, Полтаві, Катеринославі.

Швидко відбувався процес становлення української преси. Першим офіційним україномовним органом стали "Вісті Київського Губернського Виконавчого Комітету"; згодом почали виходити "Вісті Української Центральної Ради", "Вісник Генерального Секретаріату УНР". Крім того, українською мовою виходили газети "Нова Рада", "Робітнича газета", "Народна воля"; відновилося видання "Літературного наукового вісника" за редакцією М. Грушевського та історичного журналу "Україна"; виходили часописи "Книгар", "Шлях", "Театральні вісті", студентський орган "Стерно". Для учнів середніх шкіл видавався "Каменяр", для молоді - "Юнак", для жінок - "Жіночий вісник", для військових - "Українська військова справа". Названа періодика переважно видавалась у Києві. Усього в 1917 р. українською мовою виходило 63 періодичних видання [24,37].

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати:

значне розширення мережі національної вищої школи: відкрито Київський архітектурний, Київський клінічний, Київський вищий технічний, Одеський сільськогосподарський інститути;

надання імпульсу театральному життю України, сворено Державний народний театр, Державний драмтеатр, молодіжний драмтеатр, залізничний театр, Херсонський український драмтеатр, Драматичну консерваторію, Державну драматичну школу, режисерсько-інструкторські курси;

суттєвий внесок у розвиток національної музичної культури внесло створення Музично-драматичного інституту імені М.В. Лисенка, Першої народної опери в м. Харкові, першої дитячої опери, першого українського національного хору, Державного симфонічного оркестру ім. М.В. Личенка, Державної капели бандуристів, музичного пед. інституту, Київське концертне бюро;

засновано бібліотечні та музейні заклади - Національна бібліотека, Черкаський краєзнавчий музей, музей церковно-історичної та археологічної громади;

ухвалення статуту Державного видавництва. Взагалі за цю добу розгорнулися видавництва підручників всякого типу, на що уряд асигнував велику суму. Взагалі 1918 рік „надовго може бути незрівнянним, недосяжним по кількості видань і накладів".

Отже, саме за перiод гетьманату полiтика українiзацiї проводилась найбiльше. Переведено українізацію школи всіх ступенів, починаючи з народних й закінчуючи двома університетами.

За невеликий строк, що історія відвела гетьманату, були зроблені значні кроки у галузі культури: здійснено українізацію школи, відкрито Українські університети у Києві та Кам'янці-Подільському, засновано Державний український архів, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Національну галерею мистецтв, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр. Було засновано Національну академію наук, Українську військову академію. Скоропадський підтримує кроки в напрямку створення Української православної автокефальної церкви.

Виключного розмаху досягла українська видавнича справа: засновано ряд великих видавництв, які випускали українські видання в нечуваному доти числі примірників; країна вкрилася сіттю українських книгарень - писав історик гетьманської доби Д. Дорошенко. Такі підсумки того, що зроблено в надзвичайно тяжких умовах протягом семи з половиною місяців 1918 року.

У “Спогадах" Павла Скоропадського можна знайти опис усього того, що було зроблено за Гетьманату в царині мистецтва, науки, освіти, у справі книговидавничій, бібліотечній тощо [41].

Вважаючи, що розвиток української культури - одна з найнагальніших потреб у розбудові української держави, він уживав усіляких заходів для того, аби підняти культурний рівень і зміцнити національну свідомість простого народу. Та й, зрештою, “Спогади” Скоропадського красномовно свідчать, що робив він це з великим задоволенням.

Гетьман мав побоювання, що культурний сепаратизм може призвести до провінціалізму серед українців, хоча він, звичайно, добре знав, що Санкт-Петербург - тодішня столиця Росії - постійно намагався нехтувати українською культурою, не визнаючи її автентичності. А той факт, що чимало українських митців їхали до Росії, щоб здобути там визнання, свідчить, тільки, про те, що на той час в Україні не існувало достатніх можливостей для подальшого розвитку їхніх талантів. [41,c.15]

Що ж до України, то Павло Скоропадський твердо стояв на тому, що до розвою її культури можуть прислужитися й усі ті митці, рідною мовою яких не була українська.

2.3 Зовнішня політика, дипломатичні відносини з іншими країнами

Першочергове значення приділялося зміцненню міжнародного становища Української держави. Відновлюючи її цілісність, гетьман ввів війська в Мозирський і Пінський уїзди Мінської губернії, Гомельський уїзд Могилевської губернії, повністю в Стародубщину, українські уїзди Курської і Воронезької губерній, повернув Україні Холмщину.

Були заключні договори з Грузією і Радянською Росією, при чому Росія визнала незалежність України і її нові державні кордони. Уряд Скоропадського підписав 12 червня з Радянською Росією договір, де Україна визнавалася суверенною державою. Було відкрито 2 генеральних консульства (у Москві та Петрограді) та 19 консульств у інших містах Росії.

Були встановлені політичні союзи з Доном і Кубанню. Румунія була вимушена визнати факт приєднання до України південної Бессарабії. Всього за невеликий термін Українську державу офіційно визнали 30 держав, 10 із яких відкрили у Києві дипломатичні представництва, сама України мала послів і дипломатичні місії в 23-х країнах. Тільки країни Антанти не побажали визнати незалежну Українську державу - тільки незадовго від зречення гетьмана від влади Україна назначила послів до Англії, Франції і США, однак до роботи приступити вони вже не встигли.

Саме в той час до гетьмана приїжджали делегації з різних земель, що до цього часу не вважалися українськими, і просили його включити їх до Української держави, наприклад з Могилівщини, Пінщини, Куртини, Вороніжчини, Кубані. Гетьман був за прийняття нащадків завзятих козаків, що переселились на Кубань, це дуже скріпило б позицію України в басейні Чорного моря, бо німці, зайнявши Крим, думали надовго бути в ньому.

До виконання обов’язків керуючого Міністерством закордонних справ приступив Дорошенко. Ним був сформований штат міністерства, виряджені дипломатичні місії до Німеччини, Австро-Угорщини, Швейцарії, Болгарії, Туреччини, Фінляндії, Швеції, Румунії, Англії, Франції, Польщі, Грузії, на Дон.

Головною метою зовнішньої політики Дорошенко вважав на той час "визволення з-під опіки союзників, німців та австроугорців, а поки що - використовувати їх вплив і оружну допомогу для об’єднання всієї української території". Цього можна було досягнути, як писав він, лише після зміцнення внутрішньої організації держави та формування збройних сил. [28, c.318]

Найважливіше своє поточне завдання Дорошенко бачив в укладенні миру з Радянською Росією. Офіційні переговори з російською делегацією відкрилися 23 травня 1918 р. У своїх споминах Дмитро Іванович назвав це "фактом великої історичної ваги: уперше після 250 років підлеглості й неволі Україна ставала з Росією як рівний з рівним, до переговорів... ". [28, c.320]

Особливо гострим було питання про кордони. Делегації з Курщини і Воронежчини просилися під Україну, натомість Росія вимагала колишню Новоросію. Паралельно йшли переговори з Доном та Кубанню, робилися спроби повернути Бессарабію. Дуже складною постала проблема Криму. Міністерство Дорошенка, "щоб піддержати українську справу й українську орієнтацію в Криму", асигнувало кошти на три кримські газети, українські громади в Криму тощо. Для поширення ідеї прилучення Криму до України при Міністерстві був створений неофіційний комітет "Степової України".

Іншою складною справою було питання про Холмщину і таємну угоду з Австро-Угорщиною з приводу поділу Галичини та Буковини і створення в їхніх східних частинах Української зони Коронного краю.

Дорошенку доводилося дуже багато працювати. Він ніде не бував, навіть не писав листів в особистих справах, жив у приміщенні Міністерства, не виїздив з Києва. Це були часи "страшенного напруження всіх... фізичних і духовних сил - і нервів у тому числі". [28, c.321]

Дмитро Іванович рішуче виступив за українізацію гетьманського уряду, щоб примирити національні кола з гетьманом і тим зміцнити внутрішню ситуацію. Для цього довелося переконувати не лише гетьмана, але й самих українців. Дорошенко протегував на посаду голови Кабінету міністрів три кандидатури - Д.І. Багалія, І.Л. Шрага та П.Я. Дорошенка, але всі вони відмовилися від прем’єрства. Ішли переговори з Винниченком та очолюваним ним Українським національним союзом.

У листі до посла у Відні В. Липинського Дорошенко 23 липня 1918 р. писав, що "не почуває під собою грунту у внутрішньому становищі краю". Він пропонував ввести до Кабінету ще кількох українців (Стебницького, Лотоцького, Багалія), негайно провести земельну реформу, амністію, зміну місцевої адміністрації, "зміцнення національного курсу не на словах, але на ділі". "Жду цього всього нетерпляче, - писав Дорошенко, - бо як цього не буде з який тиждень-два, то готовий тратити віру в будь-який смисл власної роботи в сім правительстві" [32].

22 жовтня 1918 р.Д. Дорошенко виїхав із дипломатичною місією до Берліна. Тут він мав домовитися з німецьким урядом про затримку німецьких військ на Україні до остаточного формування національної армії та про оборону Південної Холмщини, що звільнялася від австрійської влади. Міністр прибув у Берлін у період назрівання кризи і став свідком революції в Німеччині. Затим Дорошенко з великими труднощами переїхав до Швейцарії, де в Берні мав вести переговори з представниками Антанти. Однак переговори не відбулися через повстання і державний переворот на Україні. Дорошенко був позбавлений посади міністра, звинувачений у "зраді" і відкликаний у принизливий спосіб до Києва новим міністром закордонних справ Афанасьєвим. Коли Дорошенко перетинав німецько-український окупаційний кордон на Волині, до нього дійшла звістка про зречення гетьмана та встановлення влади Директорії. Дорошенко вирішив все ж повернутися у Київ, скласти звіт і "зайнятися своїми власними справами вже як звичайний громадянин". [28, c.326]

Перше місце серед європейських держав належало Німеччині, адже саме з цією країною була укладена угода, що передбачала допомогу Україні військово в обмін за харчування. Це була торговельну угода на постачання 35% сировини, потрібної для Німеччини, а Німеччина, в свою чергу, зобов’язалася надати промислове обладнання, сільгосптехніку, друкувати книги і журнали, а також українську валюту. Українська держава була у великій залежності від німецько-австрійської військової адміністрації. Проте, безперечні спільні інтереси обох цих держав не відповідали поводженню місцевої військової окупаційної влади, яка своїми надмірними вимогами викликала гострі конфлікти. Тому гетьманський уряд добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою німецькою владою до Берліну. Подорожі до Берліну голови кабінету міністрів Ф. Лизогуба та самого Гетьмана (4. ІХ - 17. IX 1918р) дуже сприяли зміцненню відносин Німеччини та України й викликали низку прихильних до України відгуків в німецькій пресі. [28, c.387]

Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною, яка відмовилася ратифікувати Берестейський договір, анулювала під впливом Польщі таємні статті договору відносно утворення коронного краю зі Східної Галичини та Буковини й намагалася відступити Холмщину Польщі.

Гетьманський уряд наладнав добрі відносини з урядами менших держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з нейтральними державами - Швейцарією, Еспанією, Данією, Швецією, Голландією, Норвегією, Італією, Персією. Але Німеччина та Австро-Угорщина рішуче запротестували, коли влітку 1918 року Україна хотіла нав'язати відносини з державами Антанти - Францією та Англією.

Німецьким послом у Києві був барон А. Мумм фон Шварценштайн. Німці мали також свої консульства в Харкові, Одесі, Катеринославі й Миколаєві. Німеччина ратифікувала договір з Україною 24 липня 1918 року, його підписав в Німеччині князь Штольберг-Вернігероде, а від України - В’ячеслав Липинський.

Українським послом у Туреччині був призначений Олекса Кістяковський, але він не обійняв цього поста.29 жовтня гетьман Скоропадський послав туди Михайла Суковкина, колишнього голову земств у Києві.

Гетьман Скоропадський, намагаючись вивести Україну на міжнародну арену, послав доктора Є. Лукасевича до Берна в Швейцарії із завданням налагодити контакти з представниками Антанти. Подібне завдання одержав від гетьмана український посол в Скандинавії І. Коростовець, наступником якого був К. Лоський. Вони повинні були знайти зв'язки з англосакськими державами. Одначе тоді Англія й Америка ще не мали ясного уявлення про українську проблему. Після віддання Східної Галичини під польську окупацію обидві англосакські великі держави пішли за політичною концепцією Жоржа Клемансо і прийняли його концепцію "єдиної неділимої Росії", тому тримали зв'язки з царськими емігрантами, яких вважали спадкоємцями територій колишнього царства. В Англії українським послом був Стаховський, а згодом А. Марголін, в США репрезентував Україну Ю. Бачинський.

Українська держава мала своїх представників ще в Фінляндії - К. Лоський і М. Залізняк, а в Києві був фон Гумерус. Фінляндія мала своє консульство в Одесі.

В Києві були представники від Грузії-В. Тевзля, від Азербайджану - Д. Садиков, Греція мала свої місії в Києві, Харкові й Одесі; кубанським послом у Києві був В. Ткачов. Іспанія мала свої місії в Києві й Одесі. В Києві були посли Данії, Норвегії, Швейцарії, Швеції, Персії, Білорусії та ін.

Отже, в цілому міністерство закордонних справ уряду Ф. Лизогуба протягом 8 місяців діяло досить активно. Україна мала 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території - 12 дипломатичних і 42 консульських представництва з 24 держав.

Наприклад стосунки були налагоджені з Німеччиною, Австо-Угорщиною, Швейцарією, Болгарією, Румунією, Польщею, Грузією, Доном, Росією, Доном, Туреччиною, Доном, Кубанню.

Не визнали Україну країни Антанти.

Проблемними питаннями були - Крим, Бессарабія, Холмщина, Буковина, Галичина.

До позитивних моментів зовнішньої політики можна віднести:

визнання суверенітету Української Держави іншими країнами;

підписання мирного договору з Радянською Росією, яка офіційно визнала Українську Державу;

ведення переговорів стосовно Криму та Бессарабії;

створення широкої мережі посольств Української Держави, генеральних консульств та консульських агентств.

До прорахунків можна віднести:

орієнтація лише на держави німецького блоку, невдача спроб зав’язати відносини з країнами Антанти;

підписання „Акту про федерацію з не більшовицькою Росією”, державою, якої фактичної не існувало.

Розділ 3. Падіння гетьманату та його історичне значення

3.1 Діяльність опозиційних партій проти гетьманату. Кінець гетьманської влади

Опозиція проти гетьманату, що почалася з перших же часів після перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і кабінет міністрів охоче йшли назустріч національним вимогам, пропонували представникам опозиційних партій взяти участь в уряді, зайняти міністерські пости, але переговори в цій справі не мали успіху.

На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло - боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В. Винниченка, який був на той час дуже популярний. Була й друга опозиційна установа: Всеукраїнський Союз Земств; головою Київської Губерніальної Земської Управи був С. Петлюра. [25, c.389]

З літа 1918 р., за дорученням Гетьмана, Д. Дорошенко, який був серед міністрів найближчий до опозиції, повів переговори з проводом Національного Союзу про вступ представників Союзу до уряду. У жовтні відбулось побачення Гетьмана з В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем, що скінчилось певною договореністю. Характеристичні в зв'язку з цим слова Винниченка: "Для конспірації (я) дуже активно брав участь в переговорах з німцями і Гетьманом у справі сформування національно-демократичного кабінету", [25, c.395] тобто хотів якомога більше затягти справу і вів торгівлю з Ф. Лизогубом про число міністерських портфелів, щоб приспати пильність уряду.25 жовтня оформлено новий кабінет. До нього вступили - 5 представників Національного Союзу (4 члени есефів - А. В'язлов О. Лотоцький, П. Стебницький й М. Славинський та безпартійний В. Леонтович). Нові міністри по суті оформили те, що було підготовлене попередниками, так - сформульовано земельний закон, проголошено автокефалію Церкви, відкрито Академію Наук тощо. Наступним кроком мав бути закон про Український Сейм, скликання якого намічено на січень 1919 року. Але коли все було полагоджене, з'явилася стаття за підписом В. Винниченка із заявою, що гетьманський уряд є незаконний. Стаття ця викликала незадоволення членів Національного Союзу, і члени його - С. Єфремов, В. Садовський, О. Саліковський - висловлювались проти повстання, поки до кабінету входять представники Союзу. [25, c.395]

У той час, як ішли переговори, міжнародна ситуація змінилася.29-го вересня 1918 року капітулювала Болгарія, а за нею Туреччина.17-го жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на "Союз Держав". У Німеччині швидко насувалася демократизація. Усі ці факти зробили становище України небезпечним: вона майже не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеччини загрожувала війна з радянською Росією. Переможниця Антанта підтримувала російські антибільшовицькі організації і ставилася негативно до "сепаратизму" народів, які були в складі Російської імперії. Україна вимушена була шукати інші шляхи та зв'язки перед загрозою наступу большевицьких сил, які почали захоплювати північно-східню частину Чернігівщини. Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Рад, що завдання Червоної армії - скористувавшись з моменту, коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими землями.

В Україні зростало число прихильників нової орієнтації - на держави Антанти, а це приводило до думки про федерацію, яку весь час підтримувала Центральна Рада і яка відбилася в усіх її універсалах. Прагнення здобути Україні місце в новій світовій ситуації підказали 9-тьом міністрам кабінету Лизогуба рішення звернутися 17 жовтня до уряду з запискою про допомогу Росії в боротьбі з більшовиками. Цю орієнтацію підтримав "Протофіс". [25, c.397]

Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до порозуміння з Антантою, вислав дипломатичних представників до нейтральних країн: Швейцарії, Скандинавії, Румунії. Становище України ускладнювала декларація Вілсона, яка вказувала, що завдання союзників - відновлення єдиної Росії. Українській державі місця там не було.

У Румунії перебували посли всіх держав Антанти, і до Яс відправлено з Києва Коростовця для прелімінарних переговорів. Головний інформатор Франції в українських справах, консул Еміль Енно, заявляв, що Україна створена німцями, а Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути ліквідовано.

Французький та англійський посли заявили Коростовцеві, що "Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти". [25, c.398]

Одночасно до Яс приїхали представники російських організацій з меморандумом, в якому вимагали не визнавати України як держави і вислати війська для її окупації.

Такі ж ворожі до незалежності України настрої панували й у Вашингтоні. Чітко виступала концепція: створення великої Польщі та великої Росії коштом України.

Серед різних шарів суспільства України ішла боротьба двох орієнтацій: національно-самостійницької, головним представником якої був Національний Союз, і федеративної. В Союзі хліборобів власників стався поділ: дрібні хлібороби об'єдналися під проводом М. Коваленка і подали гетьманові 20 жовтня меморандум, в якому вимагали незалежності України, а заможніші члени Союзу стояли за федерацію з Росією.

Справа ускладнювалася русофільськими партіями, які хотіли зробити Україну базою для відновлення Росії.

У той час, на тлі боротьби різних орієнтацій і незадоволення гетьманським урядом, який не мав під собою ні ідеологічного, ні мілітарного ґрунту, підготовлялось повстання. "Фактично підготовка повстання провадилася вже від кінця вересня", писав його учасник. В. Винниченко [44, c.48]

Стан України був безвихідний: без регулярної армії, під загрозою війни з більшовиками, охоплена повстаннями в різних місцях, під терором ультиматуму Антанти, до того ж з кабінетом міністрів, який складався переважно з германофілів. Гетьман наважився на рішучий крок: 14-го листопада кабінет розпущено і в той же день Гетьман оголосив грамоту про федерацію з майбутньою, небільшовицькою, Росією. Одночасно він доручив С. Гербелеві скласти новий кабінет, в якому не повинно було бути міністрів, заангажованих в дружніх відносинах з німецьким урядом. Цей кабінет мав бути тимчасовим, до з'ясування відносин з Антантою. [37, c.398]

Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. У різних кутах України організовано повстанські загони. Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі одного з найбільших загонів став командувач Київської військової округи за Центральної Ради капітан Шинкар. Він діяв на Звенигородщині. Були значні загони на Чернігівщині, на Поділлі.

Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна, учителя з Гуляйполя, на Катеринославщині. Влітку 1918 року він створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів, яких закликав повалити гетьмана Скоропадського і не допускати "ніякої іншої влади"; разом з тим він оголошував боротьбу проти австрійців, німців і поміщиків.

Селянські повстання спричиняли безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір'я до гетьманського уряду, в якому широкі маси бачили тільки російського генерала, поміщика.

„На Катеринославщині гетьманський режим почав розкладатися й падати ще до оголошення повстання Директорією. Вже на початку листопада катеринославські більшовики почали робити повстання для захоплення влади в свої руки. Побачивши це, гетьманський VIII корпус, що складався переважно з офіцерських кадрів, став ухилятися від активних виступів. Катеринославські українці вирішили взятися негайно за організацію свого власного війська”. [25, c.404]

„У Полтаві до гетьманської влади ставилися вороже”, - констатував В. Андріївський, колишній комісар освіти Полтавщини. В таких умовах Український Національний Союз почав загальне повстання. Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. В ніч на 13 листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада - Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Дирекція звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про переобрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути "дощенту" знищена, а Гетьман є "поза законом". [25, c.410] Основу повстанцям дали Січові Стрільці.16-го листопада Директорія договорилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про нейтралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на Київ.

Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин, 18-го листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил російського генерала, графа Келлера. Була оголошена мобілізація російських старшин, яка дала дуже мало. Призначення Келлера було дуже невдалим: він виявив себе ворогом України і навіть хотів стати диктатором, усунувши Гетьмана. [25, c.410]

Гетьманський уряд не мав жодної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації, 14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений. Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, не більшовицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Д. Дорошенко у своїй "Історії України" пояснював цей акт так: „в тім державнім союзі України з Росією... Україні силою фактів припадало грати першу роль, бо вона вже існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати". [25, c.412]

Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду - і тому ставити ці два факти у залежність не можна. Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці стояла "праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державності і національної самобутності". Далі він обіцяв негайно скликати Державний Сейм та розпочати реалізацію земельного закону. [25, c.413]

Усе разом - і грамота про федерацію і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були не українці; і маса росіян, які тікали до Києва від більшовиків; і російські військові частини, що їх формували на захист уряду проти повстанців - усе це створювало в широких колах населення ворожий до уряду настрій. Лави повстанців зростали. В. Винниченко, який за Центральної Ради стояв на грунті "єдиного фронту" з російськими соціалістами, тепер став на захист українських національних інтересів і здобув собі широку популярність в народі. Ідея федерації не придбала гетьманському урядові прихильників навіть серед русофільських елементів, які жадали не федерації, а поновлення "єдиної неподільної" Росії, до якої Україна мала ввійти, як її частина. Відштовхнула федерація й Галичину: посол ЗУНР, Г. Микетей, який приїхав до Києва, щоб нав'язати дипломатичні відносини з гетьманським урядом, не визнав за можливе вести з ним переговори після оголошення федерації з Росією. [25, c.413]

Увесь час велися переговори з Антантою про реальну допомогу. У Ясах, де зібралися представники Антанти, ставили тверді умови послам гетьманського уряду - федерацію з Росією; в Одесі консул Франції Енно ввесь час запевняв, що наближаються війська Антанти. Але їх не було.

14 грудня гетьман Павло опублікував таку заяву: "Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади". [34, c.170]

Після цієї заяви гетьмана перестала існувати Гетьманська держава, що була відновлена з такими великими надіями Винниченко розповідає, що штаб повстанців радився, чи Симон Петлюра має в'їхати до столиці на сивому коні. І це нагадувало б в'їзд Хмельницького до Києва.

На наступний день після зречення гетьмана був заарештований голова Ради Міністрів Гербель.

Досить цікавим на наш погляд є стаття, що з’явилася у „Народній Раді", в якій вимагається віддання під карний суд гетьманських міністрів та інших структур (див додаток Г).

Коновалець стверджує правильність передбачування гетьмана, що з хвилиною виїзду німців з України за неї почнеться війна червоних з білими. Усе ж таки нічого не було зроблено для усунення лиха і консолідації українських сил. Можна думати, що опоненти гетьмана не здавали собі справи з серйозності становища, бо, крім негативного ставлення до нього, вони не зробили нічого для внутрішнього замирення. Як уже згадано, була можливість усунути від впливу анархічні елементи, і тоді ніколи не було б федеративної грамоти з неіснуючою Росією.

Отже причини поразки гетьманської держави на нашу думку були як зовнішні так і внутрішні (див рис.3.3)

Рис.3.3 Причини падіння гетьманської влади

Затяжна опозиція до гетьманського режиму та початок громадянської війни України на чотири фронти не свідчать про великий державно-політичний розум українських політичних груп і фракцій, що жили й діяли під кінець 1918 року. Вони поставили свої партійні програми вище добра нації та її держави.

Це сталося в дуже рідкісній історичній хвилині, коли Галичина і Буковина, а частина й Закарпаття, після розвалу Австро-Угорської монархії проголосили свою самостійність і з перших тижнів свого державного життя покладалися на допомогу своїх наддніпрянських братів, але повалення гетьманського режиму, громадянська війна і похід більшовиків ці надії перекреслили.

3.2 Історичне значення гетьманського уряду П. Скоропадського

Для сучасних iсторикiв, полiтикiв, керiвникiв держави досить цiнний перiод українського державотворення початку ХХ ст. Так історик С. Кульчицький зазначає, що "перешкоди на шляху утвердження України як незалежної i сильної держави багато в чому такi самi, як i в часи Павла Скоропадського: нездатнiсть української полiтичної елiти знайти спiльну мову, її невмiння або небажання полегшити життя народу реформами. [29,c.10]

Дорошенко писав, що гетьманщина - „це наша стара, традиційно-національна форма державності, але чи можливо це тепер. .?". [28,c.10] Реальність принесла розчарування - повернення старої гетьманщини було утопією.

Та проте на нашу думку урядом Скоропадського було зроблено чимало. Зокрема, за декiлька мiсяцiв вiдновлено дiйовий адмiнiстративний апарат, багато зусиль здiйснено для вiдновлення промисловостi, розроблено законодавство, яке заохочувало iнвестицiї в економiку держави.

Доба гетьманату, яка тривала сім з половиною місяців, була заповнена з самого початку боротьбою уряду на різних фронтах. Вище вже згадано, як тривала ця боротьба - зовнішня з більшовиками, внутрішня - з російськими організаціями, а головне - з українською опозицією. До великих мінусів треба віднести брак власної армії й повну залежність від окупантів. До цього треба додати тяжку спадщину попередньої доби: обов'язки, що їх взяла на себе Україна з Берестейським миром - постачання Німеччині та Австро-Угорщині великої кількості збіжжя, м'яса, цукру. Тяжку спадщину дістав гетьманський уряд від попередньої доби в галузі соціальних відносин - селянство чекало на безплатну передачу поміщицької землі та ліквідацію поміщицьких господарств. Центральна Рада не спромоглася розв'язати цього питання, і воно дісталося в спадщину гетьманському урядові. Дісталася йому в зв'язку з тим і інша спадщина - "каральні загони", які з'явилися з німецькою окупацією, але вся відповідальність за них спадала на гетьманат.

Скоропадського звинувачують у тому, що саме він запросив в Україну німців і австрійців, які почали грабувати українське селянство. А насправді - усе навпаки. Наприкінці 1917 року саме керівництво Центральної Ради дійшло думки, що слід укласти мир з Німеччиною, Підписавши Брестський мир, і саме Центральна Рада підписала угоду. [25,c.12]

Незважаючи на дуже несприятливі обставини, уряд Скоропадського мав чималі досягнення у зовнішній та внутрішній полiтицi, запровадив нормальнi дипломатичнi відносини з рядом Центральних Держав, здобув визнання й домігся пiдписання перемир'я з Радянською Росією 12 червня 1918 року.

За цей короткий час гетьманський уряд нав'язав дипломатичні стосунки з Німеччиною, Австрією, Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, Кримом, скандинавськими державами, а з ослабленням окупаційного впливу - з Францією, Англією й Румунією. Дипломатичні стосунки були з Доном, Кубанню.

За гетьманування було упорядковано фінанси: встановлено українську грошову систему, засновано банки. Після руїни, що її принесли війна та революція, направлено залізничні шляхи, мости і відновлено регулярний залізничний рух. Гетьманський уряд підготовив проект земельної реформи, якої не могла розв'язати Центральна Рада; видатний правник X. Лебідь-Юрчик вважав земельний закон, схвалений гетьманським урядом, "подібним тільки до земельних законів найдемократичніших країн у цілому світі, (наприклад - Нової Зеландії, де земельне законодавство випередило всі інші країни) еволюційним шляхом вирішило земельне питання на велику користь працюючого люду". Проте земельне питання стало і основним каменем спотикання для уряду Скоропадського. Так як вiдновлення приватної власностi на землю викликало невдоволення серед селянських мас.

Дуже важливими були судові реформи. Налагоджено судову справу, створено Сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів. Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви.

Однак замiсть належної оцiнки дiй Павло Скоропадський зустрiв в українському урядi холодне ставлення до його особи та корпусу. На думку Н. Полонської-Василенко, "Генеральний секретарiат побоювався зростаючого авторитету генерала, пiдозрював в особi Скоропадського "майбутнього Бонапарта". До того ж iдеологи Центральної Ради, зокрема В. Винниченко, були проти створення в Українi регулярної армiї. [37 c.417] Намагання Скоропадського зменшити опiр опозицii запевненнями про незалежність Української Держави не увінчалися успiхом, всі неполадки привели П. Скоропадського до федерації з майбутньою Росією. Це прискорило анти гетьманське повстання, яке закінчилося перемогою Директорii Української Народної Республіки. [29,c.12]

Загроза перетворення України в німецьке генерал-губернаторство, очолюване російськими офіцерами, була цілком реальною. Наскільки відомо, про це свідчать тогочасні німецькі документи. На запитання: чи українська гетьманська держава мала шанс проіснувати чи ні, - історія вже відповіла. Але можна припустити, що вона мала б реальний шанс утриматися значно довше, якби, скажімо, не було ні Листопадової революції в Німеччині, ні повстання Директорії проти Скоропадського. Зрештою, ці події і призвели до руїни української держави. До того ж слід зазначити, що тоді Червона армія, будучи нечисленною, ще не становила реальної загрози. І от якщо б на той час Україна вже мала своє боєздатне військо, яке Cкоропадський квапився сформувати до січня 1919 року, то все склалося б по-іншому.

Будучи, як і, скажімо, його політичні супротивники Грушевський та Винниченко, Скоропадський був радше федералістом, аніж самостійником, вірив у “відновлення Великої Росії", в її “велике майбутнє". Провідна роль в “утворенні всеросійської федерації”, на думку Гетьмана, належала Україні. “Грамоту про федерацію з Росією” була фатальною політичною помилкою уряду Української держави, яка звела нанівець усі здобутки Центральної Ради щодо державної незалежності. Крім того, в поняття “федерація” Скоропадський, як свідчить його донька, вкладав зовсім інший зміст, ніж це роблять тепер. Адже в ті часи Україна вже мала всі атрибути справжньої держави: діючий уряд, зовнішню політику та армію, сформовану, щоправда, не цілком. А втім, це досить чітко висвітлив у передмові до “Спогадів" професор Ярослав Пеленський. [48, c.15]

Покладаючи великі сподівання на Антанту, яка, звісно, хотіла федерації з Росією, Павло Скоропадський стояв перед проблемою остаточного вибору. Зрештою, не треба забувати й те, що і без того напружену ситуацію загострювала підготовка повстання проти Гетьмана під проводом Петлюри й Винниченка.

18 жовтня 1918 року німецький фронт у Європі провалився. Для Української Держави це означало початок війни з Радянською Росією і потрібні були союзники. Це треба було вирішувати з Антантою. Якби Франція і Велика Британія були зацікавлені у збереженні протибільшовицького стримувального фронту, тоді вони мали б залишити Українську Державу і допомогти їй в обороні своєї території своїми військами. Якби гетьманові вдалося порозумітися з Антантою, то можна було б домовитися про те, щоб до приходу її військ деякі німецькі дивізії залишилися в Україні і взяли участь у її обороні за відповідну плату. Така була на той час стратегічна ситуація після поразки Німеччини й Австро-Угорщини у війні. [474, c.76]

Професор Чубатий вважав, що під час створення Версальського порядку тільки гетьманська держава Скоропадського могла врятувати українську державність. З ким міг говорити визначний французький дипломат Клемансо на тему повернення хоча б частини царських боргів. Або на тему блокади скомунізованої Росії "санітарним кордоном" з боку України? Тільки з консервативним гетьманським урядом. Ні Винниченко, ні Петлюра, ні, приміром, Грушевський не були такими політичними постатями. Французькі емісари, подаючи матеріальну допомогу в боротьбі з більшовиками, завжди на самому початку розмови ставили запитання: яку частину царського боргу вони повернуть Франції у разі успіху "нашої армії"? Тоді ходила така чутка, що Франція хотіла від багатої України отримати половину царських боргів, тобто п’ять більйонів золотих франків. Природно, що таких грошей Павло Скоропадський тоді не мав. Допомогу могли надати тільки ті, хто був зацікавлений у продовженні існування Української Держави з її приватною власністю і ринковими відносинами. Однак цієї ситуації не розуміли або не хотіли розуміти опозиціонери гетьмана, що вважали себе українськими патріотами. Винниченківським бунтом вони знищили на той час єдину реальну можливість зберегти не тільки українську державність, а й піднести та зміцнити престиж Української Держави в Європі та світі. [31, c.76]

Як вважають, концерн "Протофіс" допоміг гетьманові коштами, і Павлу Скоропадському залишалося тільки дочекатися в Києві французького представника Клемансо та передати йому українську частину російського царського боргу. Ситуація і час змусили Винниченка почати свій бунт саме 14 листопада і не пізніше.

Отже, за свідченням Володимира Винниченка, 13 листопада 1918 року (тобто за два дні до оприлюднення відозви гетьмана) у приміщенні Міністерства шляхів сполучення (Бібіковський бульвар) відбулося історичне таємне засідання (за участі всіх партій, навіть есерів), яке закінчило час гетьманщини в Україні.14 грудня 1918 року гетьман відрікся від влади.

Виділимо у таблиці 3.1 позитивне та негативне в діяльності гетьманату

Таблиця 3.1 Досягнення і прорахунки гетьманату.

За неповні вісім місяців правління Павла Скоропадського зроблено було чимало. Головне: Україну 1918 року вдалося утримати поза громадянською війною. Зберегли промисловість, налагоджувалися міжнародні зв’язки. Однак українське суспільство виявилося занадто розрізненим. Воно не змогло об’єднатися, і не знайшло сили, здатної його об’єднати. Навряд чи можна звинувачувати в цьому лише Грушевського, Скоропадського чи Петлюру. Кожний із них змушений був грати за правилами, запропонованими сильнішими державами. Виграти ж може лише той, хто грає за своїми правилами

Уряд Скоропадського не зміг вирішити соціально-економічні проблеми, що стояли перед державою. Але за час гетьманату було закладено систему української національної армії та флоту, мережу військових учбових закладів, відновлені нормальні дипломатичні відносини з 15-ма європейськими державами, встановлена українська грошова система, засновані банки, почалася відбудова національної промисловості, пройшли судові реформи, розвинулася торгівля, здійснена українізація освіти й культури. Все це дає змогу достатньо високо оцінити вельми суперечливу, але колоритну постать гетьмана України новітнього часу.

Висновки

Підводячи підсумки нашої роботи варто викласти думку В. Винниченка, що читати українську історію треба з бромом, - до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія - ряд безупинний, безперервний ряд постань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переговорів, інтриг, сварок, підкопування.

Цей запис на нашу думку є актуальним і в наш час. Адже в сучасному державотворенні необхідно таки осмислити уроки української історії.

Бурхливі революційні події показали нездатність парламентської республіки в особі ЦР вирішити загальні питання державного будівництва. Тому П. Скоропадський свідомо пішов на встановлення авторитарного правління.

Отже, з огляду з викладених нами процесів, що відбувалися протягом 1918 року можна сказати що гетьманський уряд прийшов до влади у зв’язку з такою ситуацією в країні:

відкриті кордони та відсутність постійно діючої армії;

Невиконання обов’язків перед союзниками щодо поставки хліба;

присутність в Україні великої військової сили німців та австрійців;

відсутність на рівні провінції кваліфікованої цивільної адміністрації;

виробляння продукції тільки для власного споживання через відсутність зацікавленості у створенні додаткового продукту;

насадження соціалізму проти волі більшості населення;

протести польських поміщиків проти націоналізації землі;

набрання сили опозицією - хліборобський рух;

суперечливість земельної політика;

влада не була обрана демократичними виборами.

У повному обсязі соціально-економічні погляди гетьмана відображала його "Грамота до професійного юриста О. Палтова". В якій, проголошувалося:

права приватної власності;

були відмінені усі розпорядження бувшого Українського уряду, а так само Тимчасового російського уряду відміняються й касуються;

планується відбудова повної свободи по розробленню купчих по куплі-продажу землі;

обіцяється твердо забезпечені права робітничого класу;

особлива увага звернеться на поліпшення правового становища й умов праці залізничників;

на економічнім і фінансовім полі планується повна свобода торгівлі і приватного підприємства й ініціативи.

Програму, як бачимо, відзначає соціально-ринкова орієнтованість, прагматизм і враховуванням господарських традицій України. Це був крок уперед в порівнянні з деклараціями ЦР, продиктованими швидше емоціями, ніж тверезим розрахунком.

Особливістю державного будівництва у період гетьманату було те, що воно відбувалося за військової іноземної присутності. П. Скоропадський з обережністю ставився до німецьких і австрійських військових чинів, розуміючи, по-перше, їхню незацікавленість у створенні сильної й суверенної Української держави, а по-друге, усвідомлюючи, що врешті результати Першої світової війни складуться на користь Антанти.

Каркас нової влади конструювали "Закони про тимчасовий державний устрій". До компетенції глави держави належало визначення зовнішньополітичної лінії; оголошення окремих районів на військовому, осадному або надзвичайному становищі; помилування засуджених, пом’якшення міри покарання, звільнення від судової відповідальності. Гетьман був також Верховним воєводою української армії та флоту. Всі накази та розпорядження гетьмана мали закріплюватися головою уряду або відповідним міністром.

1 серпня 1918 р. за ініціативи П. Скоропадського було прийнято "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України". Даний закон був застосований лише єдиний раз - під час візиту П. Скоропадського до Берліна у вересні 1918 р., коли колегію очолив тодішній голова уряду Ф. Лизогуб.

На Раду міністрів покладалися "напрямок і об’єднання праці окремих секцій" по "прикметах як законодавства, так і найвищої державної управи". Уряд очолював отаман-міністр, а керівництво його справами доручалося генеральному секретареві та керованій ним державній Генеральній канцелярії. Згодом ці посади стали називатися: голова Ради міністрів та державний секретар.

25 травня 1918 р. було прийнято "Положення про Малу раду міністрів", до складу якої входили заступники міністрів. До її компетенції належав розгляд тих законодавчих і адміністративних пропозицій міністрів, що "через їх нескладність не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі", а також проекти, кошториси міністерств тощо.

Ще до приходу до влади П. Скоропадський зрозумів, що однією з найскладніших проблем, які йому доведеться вирішувати, стане кадрова. Перший отаман-голова Ради міністрів М. Устимович сформувати уряд не зміг. Призначений замість нього тимчасово М. Василенко був відомим науковцем (професором права) і громадським діячем поміркованої орієнтації (членом Українського наукового товариства, Старої громади, ТУП і кадетської партії). Представники соціалістичних партій відмовилися увійти до складу гетьманського уряду. З членів УПСР лише Д. Дорошенко обійняв посаду міністра закордонних справ, котрий, як і голова кабінету, вважав, що нові форми української держави повинні бути заповнені національним змістом.

Автори мемуарної літератури інколи дорікали гетьману за те, що склад його уряду був неукраїнським. Ці звинувачення перекочували до деяких наукових праць. Насправді ж національний склад Ради міністрів був таким: дванадцять міністрів українського походження, четверо - представники інших національностей (поляк А. Ржепецький - міністр фінансів, єврей С. Гутник - міністр торгівлі, росіяни Ю. Вагнер - міністр праці, Г. Афанасьєв - державний контролер).

Гетьман надавав неабиякого значення розвитку інституту державної служби. Залишивши на попередніх посадах усіх працюючих спеціалістів (крім міністрів та їх заступників), він намагався поповнювати кадри управлінців досвідченими, кваліфікованими професіоналами не лише з центру, а й з периферії.

Центральній Раді не вдалося створити розгалужений апарат на місцях, що було одним з її найуразливіших місць. З подібною проблемою довелося зіткнутися і гетьманському уряду.

Від 14 травня замість комісарів УЦР призначалися старости, які очолювали місцеву адміністрацію. Однак уже невдовзі з’ясувалося, що місцеві органи самоврядування у формі земств та міських зібрань в ряді випадків бойкотували дії нової влади або не бажали співпрацювати з нею.

Прийнятий 5 вересня закон про вибори до земства вводив вибори по двох куріях залежно від суми земського податку, низку інших обмежень. Та головна його мета полягала в тому, щоб, за словами тодішнього міністра внутрішніх справ І. Кістяківського, земське життя направляла "середня курія - хлібороби, елемент досить культурний і виключно національний".

Втім, часу на реалізацію цих задумів історія не відвела. Конфлікт між адміністрацією та органами місцевого самоврядування наростав.

Однак звинувачення земців на адресу місцевих органів влади були серйозні. Серед методів їх діяльності були й каральні акції, катування селян, грабунки та розстріли. Політичні противники гетьмана закидали йому русифікацію виконавчої влади. Малося на увазі призначення губернськими та повітовими старостами кількох дореволюційних діячів неукраїнського походження. Взагалі ж відмінною ознакою кадрової політики П. Скоропадського було те, що апарат управління формувався не за національною ознакою, а за принципом професійності. Зрозуміло, це давало привід для звинувачень з боку тих, хто вважав головним критерієм добору на державну посаду ступінь національної свідомості, патріотизм тощо.

На нашу думку в Українській Державі відчувався постійний "кадровий голод" так як спеціалісти старої школи діяли застарілими методами і не враховували нових вимог, що позначалося на загальному стані справ.

Своєрідність становища гетьмана П. Скоропадського, що випливала з нелегітимного способу приходу до влади, визначала форму і до певної міри зміст нормативних актів нового режиму. Гетьман не брався за створення нової конституції, вважаючи це прерогативою представницького органу - Українського Сенат. Ряд документів, які визначали орієнтири життєдіяльності держави на найближчу перспективу, часто мали характер тимчасових.

Чітко розробленої процедури нормотворчості до початку червня 1918 р. в Українській Державі не існувало, як не було вироблено й певної законодавчої програми. Основоположними документами, що заклали підґрунтя правотворчого процесу гетьманату, стали "Грамота до всього українського народу" та "Закони про тимчасовий державний устрій".

П. Скоропадський мав власну концепцію соціально-економічної розбудови країни. При цьому кінцевою метою реформувань були не лише ліквідація малоземелля і безземелля шляхом справедливого розподілу земельного фонду, а й формування середнього класу власників, які мали стати господарською та військовою опорою режиму.

Підготовка земельної реформи на нашу думку ускладнювалася відсутністю необхідних статистичних даних, небажанням бюрократії виконувати розпорядження влади, браком необхідного інструментарію. Однак уряд уперто проводив власну лінію. Домінантою реформацій стало відновлення приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг.

Стан української промисловості на початок 1918 р. справляв гнітюче враження. Лише борошномельна галузь відзначалася рентабельністю і була розвинута по всій Україні.

Фінансовий ринок України на час приходу до влади П. Скоропадського практично не контролювався державними установами. В той час як у обігу перебувала надзвичайно велика маса різноманітних паперових грошових знаків (від рублів думських і т. зв. “керенок", бонів і грошових сурогатів місцевих самоврядувань до карбованців УНР), сам уряд відчував надзвичайну нестачу коштів. Нестримна інфляція, що спіткала російський рубль, який вільно обертався в Україні, руйнувала вітчизняний фінансовий ринок, знецінювала нову національну валюту, державне грошове господарство було розладнане й знаходилося у стадії поступового остаточного занепаду.

Урядову фінансову політику було спрямовано в руслі відносно обмеженої вимушеної емісії, налагодження управлінських структур (департаментів Міністерства фінансів, створення Державного банку, податкових органів тощо), активної міжнародної грошової політики, розвитку банківської справи, виходу України з російської рубльової зони й свободи приватної ініціативи. Разом із тим, існували чималі недоліки, уникнути яких за нетривкий термін становлення Української Держави тодішні керівники країни не спромоглися, а виправити не встигли. Серед них, зокрема, зумовлені політичними причинами поступки Німеччині та Австро-Угорщини на переговорах із фінансових питань, незавершеність виходу з рубльової зони, опертя в урядовій податковій і бюджетній політиці на недосконалі дореволюційні закони тощо.

Економічна політика уряду Гетьманату не була ідеальною. Зваження її прибутків і втрат у цій сфері державної розбудови дають нам право заключити, що була вона, в своєму загалові, політикою здорового глузду й обмежених можливостей, зумовлених історичними обставинами; плодом консервативної фінансово-економічної думки її провідників, еволюція якої не відбулася через соціально-політичні потрясіння, які були викликані війною та революцією, що прокотилися Україною і зруйнували не лише Гетьманат, а й знищили згодом і саму українську державність.

До вагомих кроків Скоропадського в українській національній справі на нашу думку можна віднести наступне. По-перше, звичайно, спробу налагодження роботи державних інститутів, чиновницького апарату та правоохоронних структур, що можна вважати вже більш кваліфікованою у порівнянні із попереднім періодом спробою державного будівництва. По-друге, розгортання міжнародних контактів України (визнання суверенітету Української Держави багатьма країнами) та переведення стосунків з Росією у форму офіційних міждержавних відносин. По-третє, широкі заходи по українізації освіти та поширенню української мови як державної. Серед кроків по підтримці національної культури та науки можна назвати створення нових університетів та інститутів (Київський державний український університет, Кам'янець-Подільський державний український університет, Катеринославський університет, Одеський політехнічний інститут, Київський архітектурний, Київський клінічний, Одеський сільськогосподарський та ін), мережі театральних та музичних закладів (Державний народний театр, Молодіжний драматичний театр, Перша народна опера, Перший український національний хор, Державний симфонічний оркестр ім. М. Лисенка та ін), наукових та бібліотечних установ (Українська Академія наук, Національна бібліотека та ін).

Зважаючи на вищенаведені дії П. Скоропадського, навряд чи можна довести якийсь конфліктний характер його ставлення до проявів української культури й мови. Конфлікт мав місце в стосунках із певними національними політичними і соціальними силами. Щоправда, важко тут остаточно впевнитися в тому, яка ж сторона в конфлікті українських "лівих" і українських та неукраїнських "правих" несла більший націотворчий потенціал, - бо тут форма далеко не завжди відповідає змісту

Намагання Скоропадського зменшити опiр опозицiї запевненнями про незалежність Української Держави не увінчалися успіхом, всі неполадки привели П. Скоропадського до федерацiї з майбутньою Росiєю. Це прискорило антигетьманське повстання, яке закінчилося перемогою Директорiї Української Народної Республіки. [29,c.12].

Покладаючи великі сподівання на Антанту, яка, звісно, хотіла федерації з Росією, Павло Скоропадський стояв перед проблемою остаточного вибору. Зрештою, не треба забувати й те, що і без того напружену ситуацію загострювала підготовка повстання проти Гетьмана під проводом Петлюри й Винниченка.

Одними з причин поразки гетьмана було те, що 18 жовтня 1918 року німецький фронт у Європі провалився. Для Української Держави це означало початок війни з Радянською Росією і потрібні були союзники. Це треба було вирішувати з Антантою. Якби Франція і Велика Британія були зацікавлені у збереженні протибільшовицького стримувального фронту, тоді вони мали б залишити Українську Державу і допомогти їй в обороні своєї території своїми військами. Якби гетьманові вдалося порозумітися з Антантою, то можна було б домовитися про те, щоб до приходу її військ деякі німецькі дивізії залишилися в Україні і взяли участь у її обороні за відповідну плату. Така була на той час стратегічна ситуація після поразки Німеччини й Австро-Угорщини у війні. [31, c.76]

Порівнюючи гетьманат із сучасним станом подій в державі можна сказати, що однією з проблем є те, що як і за гетьманату так і тепер вихід із господарської кризи та безробіття вбачається тільки при допомозі інших держав, а не шукається у внутрішньому потенціалі держави. При такому стані справ країна опиняється в повній залежності від своїх партнерів, що дозволяє їм диктувати свої умови щодо керівництва державою.

Головним позитивними моментом державотворення за гетьманату є те, що за неповні вісім місяців правління Україну 1918 року вдалося утримати поза громадянською війною. Зберегли промисловість, налагоджувалися міжнародні зв’язки. Однак українське суспільство виявилося занадто розрізненим. Воно не змогло об’єднатися, і не знайшло сили, здатної його об’єднати. Навряд чи можна звинувачувати в цьому лише Грушевського, Скоропадського чи Петлюру. Кожний із них змушений був грати за правилами, запропонованими сильнішими державами. Виграти ж може лише той, хто грає за своїми правилами.

Уряд Скоропадського не зміг вирішити соціально-економічні проблеми, що стояли перед державою. Але за час гетьманату було закладено систему української національної армії та флоту, мережу військових учбових закладів, відновлені нормальні дипломатичні відносини з 15-ма європейськими державами, встановлена українська грошова система, засновані банки, почалася відбудова національної промисловості, пройшли судові реформи, розвинулася торгівля, здійснена українізація освіти й культури. Все це дає змогу достатньо високо оцінити вельми суперечливу, але колоритну постать гетьмана України новітнього часу.

Творче осмислення і врахування уроків минулого допоможе нам вдосконалювати й розвивати демократичну систему влади, утверджену Конституцією України.

Список використаної літератури

1. Закон Ради міністрів Української Держави про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями від 14 червня 1918 р. // www.kmu.gov.ua;

2. Закон Ради міністрів Української Держави про заснування богословського факультету при Кам’янецькому державному українському університеті від 1 липня 1918 р. // www.kmu.gov.ua;

3. Закон Ради міністрів Української Держави про громадянство української держави від 2 липня 1918 р. // www.kmu.gov.ua;

4. Закон Ради міністрів Української Держави про відміну закону від 9 січня 1918 року про національно-персональну автономію і про скасування національних міністерств від 9 липня 1918 // www.kmu.gov.ua;

5. Тимчасовий Закон Ради міністрів Української Держави про управління Державою на випадок смерті тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана гетьмана всієї України від 9 липня 1918 // www.kmu.gov.ua;

6. Закон Ради міністрів Української Держави про утворення Фонду Національної бібліотеки Української Держави 2 серпня 1918 р. // www.kmu.gov.ua;

7. Закон Ради міністрів Української Держави про відновлення українського козацтва 10 серпня 1918 р. // www.kmu.gov.ua,

8. Закон Ради міністрів Української Держави про відкриття чотирьох кафедр українознавства у Харківському та Новоросійському державних університетах 28 вересня 1918 р. // www.kmu.gov.ua;

9. Постанова Ради міністрів Української Держави про асигнування 250000 крб. на відкриття митних установ на кордоні з України з Великоросією від 24 червня 1918 р. // www.kmu.gov.ua;

10. Постанова Ради міністрів Української Держави про деякі тимчасові заходи до охорони державного порядку й громадського спокою в Україні від 26 липня 1918 року // www.kmu.gov.ua;

11. Постанова Ради міністрів про асигнування коштів на виготовлення повірочних і пробірних клейм та придбання необхідного обладнання Київській повірочній палатці мір і ваги 3 грудня 1918 р. // www.kmu.gov.ua;

12. Постанова Ради міністрів про асигнування коштів у розпорядження міністра фінансів А. Ржепецького на різні видатки Департаменту посередніх податків3 грудня 1918 р. // www.kmu.gov.ua;

13. Постанова Ради міністрів про встановлення строків для перегляду законопроектів, ухвалених Радою міністрів 5 грудня 1918 р. // www.kmu.gov.ua;

14. Постанова Ради міністрів про відновлення дії розпущеної Київської міської думи і міської управи, передаючи їм повноваження на управління містом і київським градоначальником 14 грудня 1918 р. // www.kmu.gov.ua;

15. Повідомлення газети "Последние новости" про арешт голови Ради міністрів С. Гербеля та коментарі з цього приводу 15 грудня 1918 р. // www.kmu.gov.ua;

16. Протоколи засідань Ради Міністрів Української Держави під головуванням тимчасово виконуючого обов’язки голови Ради міністрів М. Василенка за 2-3 травня // www.kmu.gov.ua;

17. Повідомлення голови Ради міністрів С. Герб еля про найближчі завдання, які буде вирішувати український уряд 15 листопада 1918 р. // www.kmu.gov.ua;

18. Державний Земельний банк Української Держави - грошовий і операційний рушій селянської реформи 1918 року // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Т.3. - К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 1999. - С.437-444.

19. Украина-Германия: экон. и интеллект. Сотрудничество (ХІХ - ХХ вв). Материалы междунар. науч. конф., Днепропетровск, 2-3 окт. 1997 г. /Днепропетровс. гос. ун-т и др. - Т.2. - Днепропетровск, 1998. - 179с.;

20. Бібліографія праць проф. .Д. Дорошенка за 1899 - 1942 роки: Укр історик. 1982 №3 - 4. С.75 - 76,Бушак С. Заснуання храму вітчизняної науки. - Київ, Знання, 1998р. - с.153-166,Верстюк В.Ф. та інш. під редакцією В.А. Смолія Історія України. - К., - 1997 С.248;

21. Голуб А.І. Європейські обрії української соціал-демократії (кінець ХІХ - перша пол. ХХ ст): Монографія. - Дніпропетровськ: Вид-во ун-ту, 1998. - 156с.;

22. Грицак Я. “Нарис історії України: формування модерної укр. нації ХІХ-ХХ ст.: Навч. Посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак. вузів, вчителів. - К.: Генеза, 1996 - 360с.;

23. Грушевський М. Ілюстрована історія України з додатком Нового періоду історії України за роки від 1914 до 1919. - Нью-Йорк: Рада Оборони і Допомоги Україні Укр. Конгресового Комітету Америки, 1990. - 560 с.;

24. Гелей С. "Державницький світогляд В'ячеслава Липинського" - 1994 р.;

25. Донцов Дмитро Іванович. Рік 1918, Київ / К.Ю. Галушко (упоряд. авт. передмоваи та коментар). - К.: Темпора, 2002. - 208с;

26. Дорошенко Дмитро Іванович. Історія України 1917-1923 рр.: В 2 т. / Кирило Ю. Галушко (упоряд., авт. передм. та комент) - К.: Темпора, 2002.;

27. Котляр М., Кульчицький С. “Довідник з історії України". - К.: Україна, 1996 р.;

28. Кравцевич В. Куди подів Скоропадський державну скарбницю? // Вечірній Київ - 2003 - 32.;

29. Кременець В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. “Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду) ". - К.: “ARС-UKRAINE”, 1996. - 793с.;

30. Липинський Вячеслав. З епістолярної спадщини: Листи до Д. Дорошенка, І. Кревецького, Р. Метика, О. Назарука, С. Шелухіна / авт. вступ. ст. і комент.: Осташко, Тетяна Сергіївна Осташко (упоряд., авт. вступ. ст. і комент), Юрій Іларіонович Терещенко (упоряд., авт. вступ. ст. і комент). - К., 1996. - 190с.

31. Мейс Джеймс. Соціалістичні моделі української державності // Політична думка. - 1996. - No1. - С.99.;

32. Нагаєвський І. Історія держави двадцятого століття: - К.: Укра. письменник, 1993. - 413с.;

33. Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворень, людина. Історико-архівні нариси/Державний комітет архівів України. Центральний державний історичний архівукриїни, м. Київ. - К., 2003. - 300 с.;

34. Останній гетьман: Ювіл. зб. пам'яті Павла Скоропадського 1873-1945/Центр суспільних досліджень ім.В. Липинського; Інститут української археографії АН України / Олександр... Лупанов (відп. ред). - К.: Академпрес, 1993.

35. Полонська-Василенко Н. “Істрія України": у 2т. Т.2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1993. - 608с.;

36. Рубльов О.С., Реєнт О.П. “Українські визвольні змагання 1917-1921рр. ” - К., Видавничий дім “Альтернативи", 1999. - 320с.

37. Реєнт О. Павло Скоропадський. - К.: Альтернатива, 2003. - 304 с.;

38. Сверстюк Євген. Блудні сини України. - К., 1993. - С.17.

39. Скоропадський Павло. Спогади (Кінець 1917 - грудень 1918). - Головний редактор Ярослав Пеленський. - Київ - Філадельфія, 1995.;

40. Скоропадский Павел. Украина и Россия // Столичные новости. - 1998. - No16.;

41. Соловей Дмитро. Василенко, Мілюков і самостійність України в 1918 р. - К., 1998. - С.60.;

42. Сергійчук В. Погроми в Україні: 1914-1920: Від штучних стереотипів до гіркої правди, приховуваної в радянських архівах. - К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998. - 544с.;

43. Сергійчук В.І. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920 роках. - К.: ТОВ "Укр. видавнича спілка", 1999. - 412с.;

44. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Концепція та історіографія: 1918 - 1920рр. /НАН України; Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень. - К.: Просвіта, 1999. - 508с.;

45. Субтельний О. “Україна: історія". / пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. - 3-е вид., перероб. І доп. - К.: Либідь, 1993. - 720с.;

46. Українські політичні партії кінця ХІХ - початок ХХ ст. Програмові і довідкові матеріали. - К.: "Консалтинг", "Фенікс" - 1999. - 336с.;

47. Теоретичні засади фінансової системи Української держави у 1917-1919 рр. // Український історичний журнал. - 1998. - № 4. - С.3-17.

48. Фінансова політика уряду Української Держави 1918 р. // Студії з архівної справи та документознавства. - Т.5. Друга Міжнародна наукова конференція “Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року". - К.: Головне архівне управління України, Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, 1999. - С.102-108.

49. Фінансова комісія Української Держави 1918-го року: структура, функція, завдання // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Т.4. - К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 1999. - С.221-224.

50. Фінансова політика Української Центральної Ради (1917-1918) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Т.3. - К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 1999. - С.356-400.

51. Фінансова політика уряду Української Держави у період Гетьманату 1918 року // Фінанси України. - 1996. - № 12. - С.107-112.

52. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій. - К.: Либідь, 1999. - 480с.;

53. Шекір Микола Савович. Петро Дорошенко після зречення гетьманства до сьогодні: (До 300-річчя з дня смерті Петра Дорошенка). - Т.: Лілея, 2001. - 160с.: іл. - Бібліогр.: с.110-112.

54. Яременко О. І Адміністративна реформа гетьмана Павла Скоропадського. - Вінниця: Контитент-ПРИМ, 1998. - 40с.

Додаток А

ЗАКОН УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ПРО ЗАСНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК У м. КИЄВІ

14 листопада 1918 р.

Затверджую.

Павло Скоропадський.

14 листопада 1918 р. м. Київ.

Посвідчив: Державний секретар,

сенатор Сергій Завадський.

Ухвалений Радою Міністрів Закон про заснування Української Академії наук в м. Києві.

1. Ухвалити докладені до цього статут та штати Української Академії наук в м. Києві та її установ і закон цей перевести в життя з 1 листопада 1918 р.

2. З-поміж перелічених у статуті наукових установ Академії, окрім постійних комісій, витворюються в біжучому році: Фізичний інститут, Геодезичний інститут, Лабораторія для спроб над матеріалами при Інституті прикладної механіки, Ботанічний сад, Акліматизаційний сад, Демографічний інститут. Інститут для виучування економічної кон`юнктури та народного господарства України.

3. Академії наук дається доручення розробити й подати на затвердження законодатним порядком штати та обрахунок слов`янської класи при Історично-філологічному відділі Академії згідно з приміткою третьою § 6 статуту Академії.

4. Всі інші установи, які перелічено в статуті Академії, закладаються в виробленій нею прослідовності. При тому їх діяльність зазначається статутом, що його вона сама затверджує, а штати подаються од Академії на затвердження встановленим порядком.

5. Первісний склад Академії становлять дванадцятеро академіків, що на подання од міністра народної освіті та мистецтва, призначає пан Гетьман, по чотири на кожен відділ, з-посеред таких осіб, яких місце їх побуту дає спромогу негайно приступити до діяльності в Києві. Ці дванадцятеро академіків творять Спільне зібрання та відділи Академії наук.

6. Складені таким способом Спільні зібрання та три зібрання відділів Академії наук негайно приступають до обрання з-поміж себе голови-президента Академії, її Неодмінного секретаря та всіх інших виборних осіб, показаних статутом, у порядкові, який зазначено статутом. Перше Спільне зібрання Академії та перше зібрання відділів скликають найстарші літами академіки, і вони ж на тих зібраннях головують і подають на затвердження вибраних на них службових осіб Академії, згідно з порядком, показаним у статуті. Ці перші зібрання скликаються тільки для обрання службових осіб.

7. Коли пан Гетьман затвердить Голову - президента Академії, її Неодмінного секретаря та інших виборних службових осіб, котрі показано у статуті, тоді Спільне зібрання та Зібрання відділів уважаються зорганізованими та й можуть, скликаючись тим порядком, що показано в статуті, приступити до обрання дальших академіків та до вирішення других справ, які підлягають їхньому віданню.

8. Уповноваження обраного таким способом першого Голови-президента Академії та її Неодмінного секретаря мають силу аж доти, доки число академіків у Спільному зібранні не досягне 24 академіків; тоді призначаються нові вибори Голови-президента та Неодмінного секретаря, згідно з статутом Академії, на Відділі історично-філологічних наук сімох академіків; на Відділі фізично-математичних наук десятьох академиків, і на Відділі соціальних наук сімох академіків.

9. Надати право Академії наук визначати обрахунковим порядком ті суми, що потрібні кожного року на господарські та організаційні трати, та вносити їх на затвердження встановленим у статуті порядком, аж доки Академія наук остаточно зорганізується і буде спромога ввести господарські трати в обрахунок.

В. об. Голови Ради Міністрів А. Ржепецький

Міністр народної освіти та мистецтва П. Стебницький

Додаток Б

НАКАЗ ГЕТЬМАНА ВСЄЇ УКРАЇНИ ПРО ПРИЗНАЧЕННЯ ДІЙСНИХ ЧЛЕНІВ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

14 листопада 1918 р.

Призначуються дійсними членами Української Академії наук:

а) по Відділу історично-філологічних наук:

1. Заслужений професор Харківського університету Дмитро Іванович Багалій.

2. Ординарний професор Українського київського державного університету Агафангел Юхимович Кримський.

3. Заслужений професор Київської духовної академії Микола Іванович Петров.

4. Професор Чернівецького університету д (октор) Степан Смаль-Стоцький;

б) по Відділу фізично-математичних наук:

1. Ординарний академік Російської Академії наук Володимир Іванович Вернадський.

2. Професор Київського політехнічного інституту Степан Прокопович Тимошенко *.

3. Професор Київського політехнічного інституту Микола Феофанович Кащенко.

4. Заслужений ординарний професор Київського університету Св. Володимира Павло Аполлонович Тутковський;

в) по Відділу соціальних наук:

1. Ординарний професор Київського українського державного університету Михайло Іванович Туган-Барановський.

2. Професор Катеринославського університету Хведір Васильович Тарановський.

3. Ординарний професор Київського політехнічного інституту Володимир Андрієвич Косинський.

4. Член-секретар Комісії по розбору давніх актів Орест Іванович Левицький.

Гетьман всієї України Павло Скоропадський

Міністр народної освіти i мистецтва, сенатор П. Стебницький\

З первотвором згідно:

Начальник ІІ відділу Департаменту загальних справ державної канцелярії С. Ганькевич

За старший діловод**

* В документі підкреслено.

**Дата опублікування.

НАКАЗ ГЕТЬМАНА П.П. СКОРОПАДСЬКОГО ПРО ЗАТВЕРДЖЕННЯ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО ГОЛОВОЮ-ПРЕЗИДЕНТОМ УАН

30 листопада 1918 р.

Ч.343

Академік В.І. Вернадський затверджується Головою-президентом Української академії наук в Києві, згідно з обранням - з 27-го листопада 1918р.

Гетьман всієї України Павло Скоропадський

Міністр народної освіти В. Науменко

Державний секретар, сенатор Завадський

З первотвором згідно:

Начальник ІІ відділу Департаменту загальних справ Державної канцелярії Старший діловод*

* Підпис нерозбірливий.

Додаток В

ЗАТВЕРДЖУЮ Павло СКОРОПАДСЬКИЙ 2 серпня 1918 року, Київ Посвідчив:

Державний Секретар Сергій ЗАВАДСЬКИЙ

Ухвалений Радою Міністрів Закон про утворення Фонду "Національної Бібліотеки Української Держави"

Для заснування Національної Бібліотеки Української Держави в м. Києві утворюється "Фонд Національної бібліотеки" з метою негайного придбання й систематизації книжок, бібліотек, рукописів, мап та інших творів.

Крім загальних завдань - допомагати розповсюдженню знання і підтриманню наукової праці, при Бібліотеці має бути найповнішим чином розроблений відділ "Ucrainica"; Бібліотека повинна бути книгозбірнею, в якій мають бути зібрані всі пам'ятки духовного життя українського народу і України (рукописні і друкарські). В ній повинні бути зібрані книги, часописи, газети, гравюри, листівки, ноти, літографії і інші твори друкарень, літографій і металографій, видані на Україні та за кордоном.

Міністрові Народної Освіти та Мистецтва доручається в найкоротший час розробити і внести на затвердження Ради Міністрів статут і штати Національної Бібліотеки.

Як аванс до 1 січня 1919 року, асигнувати до Фонду Національної Бібліотеки в розпорядження Міністра Народної Освіти та Мистецтва пятьсот тисяч карбованців з коштів Державної Скарбниці.

Для Управління Фондом Національної Бібліотеки і ведення початкової праці по заснуванню її скласти Тимчасовий Комітет по заснуванню Національної Бібліотеки в місті Києві; Комітет цей знаходиться і працює під безпосереднім доглядом Міністра Народної Освіти та Мистецтва.

В цілях побільшення Фонду Національної Бібліотеки доручити Міністрові Народної Освіти та Мистецтва звернутися до всієї людності Української держави з закликом про підтримання цієї справи і відкрити загальну підписку для побільшення Фонду.

Голова Ради Міністрів Ф. ЛИЗОГУБ Міністр Народної Освіти та Мистецтва М. ВАСИЛЕНКО

Додаток Г

З огляду газети "Трудова Республіка"

щодо публікації в газеті "Нова Рада"

про вимогу віддання під карний суд П. Скоропадського, його міністрів та інших офіційних осіб періоду гетьманщини

18 грудня 1918 р.

Під суд!

"Нова Рада" (№ 235-17 грудня) вмістила статтю під наведеним вище заголовком, в якій вимагає віддання під карний суд гетьманських міністрів та інших його "слуг".

"Сім з половиною місяців, - пише газета, - правили Україною не тільки узурпатори влади, не тільки реакціонери, але й самі справжні шантажисти, злодії та насильники. Злодій сидів на злодію, і шантажист допомагав насильникові: сім з половиною місяців вони просто розпродали народне добро, цинічно й одверто спекулювали, брехали й ховали правду від громадянства й перепиняли катівськими засобами всякі спроби вивести їх на чисту воду.

Знаючи, яке велике почуття помсти в масах, яка пекуча злоба до насильників кипить в грудях народу й козаків, що скинули російсько-реакційне ярмо, дивуючись тому духу дисципліни, який досі стримує маси од самовільних судів, ми підкреслюємо, що днем всенародного тріумфу демократії буде прилюдний суд над злочинцями.

Далі "Нова Рада" подає список цих "шантажистів, злодіїв та насильників" із зазначенням окремо злочинств кожного з них:

1. Бувший гетьман Павло Скоропадський має судитися за:

1) потурання злочинній діяльності своїх міністрів 2) за умисне руйнування військової сили держави 3) за оддачу німцям і спекулянтам державного майна 4) за організацію влітку цього року провокаційного повстання "отамана" Павловського в Звенигородськім повіті проти себе самого і панів для того, щоб ліквідацією повстання скріпити гетьманську владу.

II. Бувший міністр закордонних справ, міністр освіти, заміститель прем’єра і президент сената Микола Василенко - за те, що 1) бувши членом Генерального суду Української Республіки, приймав участь у змові проти цеї Республіки разом з російськими чорносотенцями і німецькими офіцерами 2) брав участь і завідомо сприяв розкраданню добра держави, що виявилось в часи його прем’єрства в діяльності міністрів Рогози, Ржепецького і Гутника.

III. Прем’єр-міністр Федір Лизогуб - за те, що 1) з його відома провадились по міністерствах спекуляція й грабіж народного добра 2) дозволяв і сприяв німцям перейти межі договорів між Німеччиною та Україною на користь німцям.

IV. Військовий міністр Рогоза - за те, що 1) витративши більше мільярда карбованців на організацію українського війська, поблажливо дивився на розкрадання цього мільярда без організації війська 2) передавав військове майно явно спекулятивним Южній, Сіверній і Астраханській арміям, котрі ніби складались для боротьби з більшовиками, а на ділі розтрачували й розпродували військове майно в Києві 3) умисне розгонив і провокував на розклад військові організації "синіх жупанів", "сірих жупанів" та інші з тим, щоб Україна не мала свого війська.

Трудова Республіка. 1918. № 1.18 грудня.

Додаток Д

Закон Ради міністрів про відміну закону

9 січня 1918 р. про національно-персональну

автономію і скасування національних міністерств

9 липня 1918 р.

м. Київ

Затверджую: Павло Скоропадський 9 липня 1918 р. Київ.

Посвідчив: в. об. Державного секретаря Ігор Кістяковський.

Ухвалений Радою Міністрів закон про відміну закону 9 січня 1918 р. про національно-персональну автономію і про скасування національних міністерств

1. Закон 9 січня 1918 р. про національно-персональну автономію відмінити.

2. Існуючі міністерства по справах великоруських, польських та єврейських скасувати; тих службовців цих міністерств, котрі не одержують призначення на державній службі, залишити поза штатом з дня оголошення цього закону.

3. Діла національних міністерств аж до поділу їх комісією, яка утворюється на підставі послідуючих статей, передати до Міністерства внутрішніх справ, крім діл культурно-просвітніх, котрі передати нині до Міністерства народної освіти та мистецтва.

4. Утворити при Міністерстві внутрішніх справ окрему міжвідомствену комісію для розгляду питання про ліквідацію діл і майна національних міністерств, яка має поділити ці діла відповідно до роду їх між другими міністерствами. Постанова про те комісії повинна бути затверджена Міністерством внутрішніх справ.

5. Видати тим службовцями національних міністерств, котрі залишаються поза штатом, допомогу в розмірі місячного утримання; видачу допомоги накласти на ліквідаційну комісію.

Голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб

В. об. Державного секретаря Іг. Кістяковський

ЦДАВО України. Ф.1064. Оп.2. Спр.1. Арк.76. Незасвідчена копія.

Додаток Є

Закон Ради міністрів

про громадянство Української Держави

2 липня 1918 р.

Затверджую: Павло Скоропадський

2 липня 1918 р. Київ

Посвідчив: в. об. Державного секретаря Ігор Кістяковський

Ухвалений Радою Міністрів закон про громадянство Української держави.

I

1) Під громадянством Української держави розуміється та державно-правна приналежність людини до неї, що надає особі права та обов’язки українського громадянина.

2) Громадянину Української держави забороняється одночасно бути громадянином чи підданим іншої держави.

3) Уся повнота політичних прав в Українській державі, в тім числі активне та пасивне право участі в виборах до публічно-правових установ, а також право державної і публічно-громадянської служби, належить тільки громадянам Української держави, але ж на них упадає й обов’язок дбати всіма силами про добро Української держави, не жалкуючи для неї навіть свого життя.

Примітка 1. На державних та публічно-громадських посадах чужоземці можуть служити в тих установах, де це допускається винятковим законом.

Примітка 2. До видання нового закону про державну службу закони Російської держави про цю службу мають чинність і в Українській державі.

4) Всі російські піддані, що пробувають на Україні під час видання цього закону, визнаються громадянами Української держави. Хто з них не схоче підлягати цій постанові, той мусить подати про те заяву місцевому старості на протязі місяця від дня одержання цього закону на місцях для запису в особливий алфавіт підданих і громадян чужих держав.

Примітка: Особи, які з російського підданства не перейшли до громадянства Української держави, повинні одержати від свого уряду національний документ про свою особу, а до того повинні одержати від місцевого старости посвідчення на право перебування на Україні, яке дається на строк не більш як 6 місяців.

5) Усякий, хто народився на території України, хоча би він постійно перебував поза межами її, має законне право лічитися українським громадянином при умові, коли він подасть про те заяву на протязі року після досягнення повноліття. Повнолітні ж в час видання цього закону повинні подати таку заяву на протязі року після оголошення закону.

6) Ті особи, котрі самі або їх батьки осіло перебували на Україні або під час видання цього закону перебувають поза межами її, можуть звернутися на протязі одного року від дня оголошення цього закону з проханням про зачислення їх до громадян Української держави.

Примітка: У випадку пропуску строку, зазначеного в цій статті, прохання про прийняття до українського громадянства належить до розгляду, коли особа, яка просить, докаже, що пропуск стався по уважних причинах.

7) Особи, що зазначені в ст.5 і 6 цього закону, прохання свої про українське громадянство подають на місцях свого перебування найближчим до них закордонним представникам українського уряду, котрі по розгляді відповідних доказів видають їм посвідчення про українське громадянство, одночасно сповіщаючи про списки таких осіб уряд свого краю і влада держави, при якому вони пробувають. Не забороняється особам, котрі по уважній причині не мали змоги звернутися до українських представників поза кордоном, звертатися з відповідними проханнями до адміністраційного відділу окружного суду по місці свого приїзду на Україну.

8) Інші особи набувають собі право українського громадянства:

а) народженням від громадян Української держави б) шлюбом чужоземки з українським громадянином в) усиновленням чужоземця до 17 років громадянином Української держави г) натуралізацією.

9) Право громадянства набувається через натуралізацію при умовах:

а) коли особа має правоздатність та дієздатність б) коли вона перебуває на території України на протязі 3-х років в) коли вона має спроможність годувати себе й родину.

10) Крім цього громадянство Української держави можуть придбати такі особи: а) українська громадянка, що пішла заміж за чужоземця, коли цей шлюб спиниться з ним б) народжені від шлюбу з чужоземцем діти української громадянки, які після скасування шлюбу залишаються коло матері в) чужоземці, які скінчили вищу чи середню школу на Україні та не пізніш 2-х років після скінчення освіти подали прохання про прийняття їх до українського громадянства г) чужоземці, які зробили Українській державі значні послуги. Перелічені в цій статті особи приймаються в українське громадянство, коли оселяться на Україні і зроблять заяву про своє бажання бути українськими громадянами.

11) Право громадянства, придбане згідно з 8 та 9 ст. ст. цього закону, поширюється і на дітей осіб, що стали громадянами, коли ті діти не дійшли до 17 років.

12) Всім, хто просить про приймання до українського громадянства, може бути відмовлено задоволення їх прохань, коли маються відомості про їх ганебні вчинки, плямуючі професії або про можливу від них шкоду для Української держави.

13) Прохання осіб про приймання до громадянства Української держави, виключно осіб, зазначених в ст.5 і 6, подаються до адміністраційного відділу окружного суду по місці перебування прохача. При проханні чужоземцям чоловічого полу, підлягаючого по закону своєї батьківщини військовій повинності, повинно бути додано посвідчення про те, що він виконав військову повинність або від неї вільний. Суд по розгляді прохання з боку всіх умов надбання прав громадянства учиняє постанову про призначення прохача громадянином Української держави і після об’яви її прохачеві надсилає копію цієї постанови до відповідного губерніального старости.

14) Постанови суду по справах про громадянство можуть бути оскаржені до Генерального суду в 2-тижневий строк прохачем чи губерніальним старостою. Строк цей лічиться для прохача від дня об’яви йому постанови суду в остаточній формі, а для губерніального старости - від дня одержання в канцелярії його копії постанови суду; скарги подаються через той адміністраційний суд, який склав оскаржену постанову.

15) Коли з боку губерніального старости не буде надіслано в певний строк скарги на постанову суду про прийняття до громадянства, суд видає зацікавленій людині посвідчення про її українське громадянство.

16) Кожний прийнятий до українського громадянства в порядкові ст.7 і 13 цього закону повинен виконувати присягу на вірність Державі по прикладеному до цього тексту.

Примітка: Особи, які по переконанням своїм не визнають присяги, дають замість неї урочисту обі - цянку в засіданні адміністраційного відділу окружного суду. Текст цієї обіцянки такий же, як присяги, тільки з пропуском слів: "та заприсягуюсь".

II. Втрата прав громадянства

(17) Право громадянства відпадає, коли громадянин Української держави приймає громадянство або підданство іншої держави.

18) Кожний громадянин Української держави має право зректися громадянства України. Але ж те зречення розрішується не раніш як після трьох років перебування в українськім громадянстві.

19) Хто без належного дозволу вступить до підданства іншої держави, той підпадає карі, зазначеній в I ч. ст.325 "Улож. о Наказ", і йому забороняється повертання на Україну.

20) Заява про бажання зректися українського громадянства подається до адміністраційного відділу місцевого окружного суду. В тій заяві з доказом по документах зазначається, до громадянства чи підданства якої держави прохач переходить. Коли громадянин Української держави повинен відбувати військову повинність, то увільнення від громадянства розрішується тільки після того, як він документально докаже, що відбув цю повинність або по закону увільнився від неї. Увільнення від громадянства розрішується тільки тим, за котрим не лічиться ніяких недоплат по особистих податках.

21) Хто зрікся громадянства Української держави, той має право прохати знову про прийняття в громадянство її не раніш, як через 5 років за часу виключення з громадянства. Виїмки з цього строку можуть бути тільки зроблені з розрішення Ради Міністрів.

22) Закон про громадянство, якого ухвалено Центральною Радою 2-4 березня 1918 р., скасується.

Голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб

В. о. Державного секретаря Іг. Кістяковський

Заприсяжне обіцяння

(Додаток до закону про громадянство

Української держави)

Обіцяю та заприсягаюсь бути завжди вірним Українській державі як своїй Батьківщині, охороняти інтереси Держави і всіма силами допомагати її славі і розцвіту, не жалкуючи для цього навіть і свого життя.

Обіцяю та заприсягаюсь не визнавати другої Батьківщини, крім Української держави, щиро виконувати всі обов’язки громадянина її, коритися її правительству і всім поставленим від нього властям, завжди маючи на думці, що добро та розцвіт моєї Батьківщини мусять бути для мене вище моїх особистих інтересів.

Примітка: Особи, які не визнають присяги, дають урочисту обіцянку такого ж змісту, але без слів: "та заприсягуюсь".

Голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб

В. о. Державного секретаря Іг. Кістяковський

(Державний Вістник. 1918. Ч.21.11 липня).