Зміст
Вступ
Розділ І. Соціально-економічне становище Боснії та Герцеговини в 50-70 рр. ХІХ ст.
1.1 Сільське господарство
1.2 Промисловість і торгівля
Розділ ІІ. Національно-визвольні війни в Боснії та Герцеговині в 50-70-х рр. ХІХ ст.
2.1 Причини виникнення визвольного руху
2.2 Етапи повстання 1875 р.
2.3 Основні напрямки визвольного руху
Розділ ІІІ. Ескалація та інтернаціоналізація Східного питання
3.1 Роль Росії у вирішенні Боснійського питання
3.2 Участь Австро - Угорщини у розв'язанні Східного питання
3.3 Особливості відношення Німеччини, Англії та Франції до визвольного руху в Боснії та Герцеговині
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Якщо ми поглянемо крізь призму історичних подій ХІХ ст. на землі Боснії та Герцеговини, то можемо помітити, що вказана територія була однією з найнестабільніших регіонів.
На сучасному етапі історичного розвитку події на землях Боснії та Герцеговині привертали і привертають увагу світової спільноти через нестабільність ситуації, яка викликана різноетнічністю населення, хитким рівнем соціально-економічного розвитку, особливостями культурологічного характеру разом із зовнішньополітичними відносинами. Тому дана тема і на сьогодні залишається досить актуальною для науковців сучасності.
Тема дослідження має виховну актуальність, адже історичні події що відбувалися у Європі вивчаються в школі. Вона полягає у вихованні в учнів почуття патріотизму, взаємопорозуміння між народами на основі особистісного усвідомлення досвіду історії, громадянської свідомості, гідності та честі в гармонійному поєднанні національних та загальнолюдських цінностей, утвердженню ідеалів гуманізму, демократії, добра та справедливості.
Важливими вбачаються статті наукового характеру Писарєва,
[2]
Гросул,[3]
в яких аналізуються основні причин визвольної боротьби, характер повстання 1875 р., вплив Східної кризи на становище у Європі.
Викликають інтерес праці документального характеру,[7]
які дозволяють досліднику змалювати реальну картину тогочасних подій.
Метою дослідження є вивчення причин, наслідків та головних етапів визвольних війн у Боснії та Герцеговині та визначення основних факторів цих процесів з урахуванням як внутрішньополітичних змін в країні зазначеного періоду так і зовнішньополітичної ситуації, яка впливала на хід подій.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 50-70-х рр. ХІХ ст.
Територіальні межі обмежуються землями Боснії та Герцеговини, які на той час входили до складу Османської імперії.
Дана робота складається з трьох основних розділів, які поділяються на підрозділи.
В першому розділі подається характеристика сільського господарства Боснії та Герцеговини, змальовується становище селян-християн та особливості земельних відносин. Визначаються й особливості розвитку промисловості і торгівлі, етнічний склад боснійсько-герцеговинської буржуазії.
В другому розділі наголос робиться на з’ясування причин виникнення визвольного руху, визначаються території дій повсталих, рушійні сили національно-визвольних війн, виділяються основні етапи повстання 1875 р., та напрямки визвольного руху в Боснії та Герцеговині.
Третій розділ присвячено висвітленню особливостей відношення західних країн, а саме Росії, Австро-Угорщини, Німеччини, Англії та Франції до визвольного руху в Боснії та Герцеговині.
1.1 Сільське господарство
Для з’ясування причин, характеру, рушійних сил визвольних війн в Боснії та Герцеговині в 50-70-х рр. XIX ст., необхідно, на нашу думку, звернути увагу на те, що представляли собою вказані землі Боснії та Герцеговини у соціально-економічному контексті.
Землі Боснії та Герцеговини входили до складу Османської імперії, які в свою чергу ділилися на великі військово-адміністративні одиниці – беглеберства та пашалики. Ці одиниці розпадалися на більш дрібні області – санджаки, до складу яких входили кази або нахії. В 1580 р. був утворений Боснійський пашалик. В першій половині ХІХ ст. кордони Боснійського пашалику зазнали деяких змін. Вони скоротилися за рахунок деяких нахій Новипазарського та Зворницького санджаків, які було приєднано до Сербського князівства. В 40-і роки ХІХ ст. площа Боснійського пашалику складала приблизно 59000 кв. км.[8]
Згідно першого офіційного турецького перепису населення 1851-1852 рр. в Боснійському пашалиці нараховувалось 1077956 жителів, в основному сербів та хорватів.[9]
За віросповіданням вони розділялись на православних – 44,9%, мусульман – 37,3%, католиків – 16,5%, інших – 1,3%.[10]
Адміністративним центром пашалику до 1850 р. було місто Травник, а після цього – Сараєво.
В 50-70-ті рр. ХІХ ст. в Боснії та Герцеговині прискорився процес розкладу феодалізму та формування капіталістичних відносин. Зростання економічного значення міст, поява перших фабричних підприємств викликали в зазначений період посилення попиту на внутрішньому ринку на продукти сільського господарства. Розширилися і зовнішньоторгові зв’язки Боснії і Герцеговини. Збільшується товарність поміщицького та селянського господарств, зростає роль торгового землеробства, що призводило до глибоких соціально-економічних змін в боснійсько-герцеговинському селі. Феодали, в зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин та обміну, все більше пристосовували свої господарства до потреб ринку та посилювали експлуатацію селян. Вони не виконували умов договору, на основі яких кмети (селяни) обробляли землю; розширювали свої запашки шляхом насильного згону селян з землі.
Податі феодалам, десятина та інші державні податки, які ставали ще більш важкими в силу відкупної системи їх вилучення, призводили до зубожіння селянських господарств, продажу скоту, реманенту. Згідно даних 1857 р. на п’ять-шість селянських дворів селян припадав один плуг та одна волова упряж.[11]
Економічне положення селянського господарства падало. За даними Шуньїча (боснійський єпископ), після сплати десятини державі, третини чіфтлик-сахібії та відрахувань у насіннєвий фонд селянину залишалося не більше 35% врожаю.[12]
Селянин-християнин був не в змозі позбавитися від малоземелля, так як спроби зайняти державні землі, що не обробляються, наштовхувались на переваги в праві мусульман отримувати землю. Не випадково що за 18 років, з 1857-1875 рр. у власність селян перейшла незначна кількість ділянок землі (в Бихачському санджаці – 2191, в Банялукському – 7691).[13]
Процес соціальної диференціації села в 50-70 рр. ХІХ ст. значно прискорився.
Під впливом суспільно-економічного розвитку, який вимагав змін правових та майнових норм, а також небезпека селянських повстань, турецький уряд в 50-70-х рр. видало ряд законопроектів, які регулювали аграрні відносини.
Зокрема в 1858 р. був опублікований Рамазанський закон – загальний для всієї імперії кодекс земельного права. Він фіксував категорії земельної власності, які беруть свій початок ще з середньовічної військово-лєнної системи. Вся земля в державі була поділена на п’ять категорій: приватні володіння (мюль), державні землі (міріє), землі вакуфів, землі для загального використання (метруке) та пустуючи землі (меват). Мірійські землі фактично належали землевласникам; кмети, які сиділи на цих землях, платили податі та десятину державі. В правовому відношенні мірійські землі відрізнялись від земель мюльк цілим рядом обмежень.[14]
Обмеження при відчуженні державних земель, а також скорочення осіб, які мали право на придбання земельної власності, не створювали умов для вільної мобілізації землі, стримували залучення її в торговий оберт, перешкоджаючи тим самим розвитку капіталістичних відносин.
Обмеживши феодалам право видачі тапії – документа на володіння землею кметам та передав ці функції в руки держави, Рамазанський закон та доповнення до нього, намагаючись компенсувати феодалів за втрату цього права, перетворили мюльк – приватну власність феодалів частину землі колишнього тимара – так звані хаса-землі, які знаходилися у користуванні феодала на відміну від десятинних земель, спадковими держателями яких були кмети.
Феодали намагались перетворити в беглук і десятинні землі, що визвало опір з боку селянства. Між ними та феодалами йшла боротьба, феодали добивалися юридичного закріплення своїх прав на десятинні землі.
В 1859 р. було прийнято новий закон, який визнавав феодалів повними володарями десятинних земель, а селян – їх орендаторами. Закон визначав розмір та характер селянських повинностей на користь феодала для кожного санджака окремо. Була встановлена й натуральна рента – від 1/5 до ½ врожаю зернових (в Сараївському санджаці селяни платили третину і половину, в Банялуксько-Бихачському та Зворницькому – третину, в Травницькому – третину, четвертину, п’ятину, в Герцеговинському – половину, третину, четвертину, п’ятину).[15]
Закон встановлював, що у всіх санджаках будинки, побудовані кметами, повинні були ремонтувати кмети; будинки, побудовані землевласниками, - землевласники. В майбутньому будинки кметам повинні будувати землевласники. Закон відміняв відкуп, зменшував в деяких місцях долю поміщика з сіна та фруктів і вводив інші полегшення.
Землевласник не мав права зігнати кмета з землі, якщо той виконував умови договору. Але кмет мав право залишити землю за своїм наміром. Відносини сторін регулювалися письмовим договором. Більш пізня практика встановила перетворення довічних договорів в спадкоємні.
Боснійсько-герцеговинське селянство і після видання цього закону залишились феодально-залежним. Засвідчуючи в якійсь мірі про перехідний характер суспільно-економічних відносин на селі від феодальних до капіталістичних, закон 1859 р. (його ще називали Саферська наредба) в той же час зберігав найбільш важку форму феодальних повинностей – кулучування, яке було юридично закріплено для деяких санджаків і фактично існувала в інших.
Однак не всі положення Саферської нардеби були виконані на практиці. Так, на передодні повстання 1875 р. старі орендні договори практично не відновлювались, і селянин відчував себе в повній залежності від феодала. Економічна залежність від феодала посилювалась безправністю християнина, який не міг отримати реального судового захисту в силу привілейованого юридичного положення мусульман. Відкупна система вилучення державних податків та податей феодалам продовжувала існувати до кінця турецького володарювання.[16]
В лютому 1876 р. був виданий закон, який відмінював звичай, за яким мирійські та вакуфні землі заборонялося купувати не мусульманам; при здійсненні акту куплі-продажу земель категорії мюль та міріє були дані рівні права мусульманам та немусульманам.
Цей закон також відміняв обмеження прав селянина на купівлю чіфтліка, яке існувало по Рамазанівському закону. Останній встановлював дев’ять ступенів на право привілейованої купівлі чифтліка; лише на сьомому місці стояв кмет і то лише тоді, коли він і землевласник були одного віросповідання. Закон 1876 р. вводив привілейоване право купівлі чифтліка на протязі одного року для кмета, як мусульманина, так и не мусульманина.
Викуп кетських земель, який розпочався після видання цього закону, в основу якого було покладено добровільна угода між феодалом та селянином, здійснювався досить повільно. В перші роки після введення він був досить незначним, тому що в розпалі повстання 1875-1878 рр. більшість селянських господарств було розорено та позбавлено засобів, а поміщицьке господарство було ще мало пристосоване до вільного найму робітничої сили.[17]
Загалом система поземельних та правових відносин Боснії та Герцеговини, які базувалися на застарілих нормах турецького релігійно-феодального законодавства, була серйозною перешкодою на шляху суспільно-економічного розвитку. Боснійсько-герцеговинське село було приречене на повільний шлях буржуазної еволюції; поступове пристосування феодально-поміщицьких господарств до нових, капіталістичним відносинам супроводжувалось розоренням основної маси селянства.
1.2 Промисловість і торгівля
Слід звернути увагу, що з початком другої половини ХІХ ст. найбільш відчутний розвиток капіталістичних відносин проявився в містах Боснії та Герцеговини. Широке ввезення іноземних фабричних товарів, перш за все австрійських, призвело до розкладу міського цехового ремесла, яке розпочалося ще на початку ХІХ ст.
Однак необхідно зазначити, що в зв’язку зі слабкістю капіталістичної промисловості ремесло продовжувало відігравати домінуюче положення в економіці міста.
Першими фабричними підприємствами в Сараєво були пивоварний завод, заснований в 1865 р. В 60-ті роки було створено товариство по виробництву аби (грубого сукна), капітал якого вимірювався в 4-5 тисяч грошей.[18]
В 70-ті роки в Сараєво діяло декілька майстерень по виплавці заліза та міді, невелика фабрика з виробництва шовкового гайтану (шнура). Продовжували діяти та були розширені родовища та майстерні у Фойниці, Крешові, Високо, Вареші, також була розширена розробка соляних пластів в Тузлі.[19]
Володіли підприємствами металургійної та гірничо видобувної промисловості представники хорватської буржуазії.
Занепад ремісничого виробництва та слабкий розвиток місцевої промисловості посилював значення зовнішньої торгівлі для задоволення потреб населення на промислові товари.
В зазначений період відбувалося розширення та переорієнтація зовнішньої торгівлі Боснії та Герцеговини. Створення в Сараєво в кінці 50-х років консульств деяких європейських країн посилило торгові зв’язки Боснії та Герцеговини з західними ринками. На цій основі змінився характер ввозу та вивозу. Окрім ремісничих виробів, які мали попит в основному на східних ринках, тепер почали вивозити предмети сільськогосподарського виробництва, які йшли на захід, а ввозитися колоніальні, текстильні та інші промислові товари.
Так, в 1874 р. тільки в Австро-Угорщину було вивезено 400 тисяч голів великої та малої худоби, 60 тисяч кубометрів деревини і майже 2 тисячі вагонів інших товарів; було ввезено біля 900 вагонів різних фабричних виробів та сировини.[20]
Монопольне положення у зовнішній торгівлі займали сараєвські торгівці, які вели справи з середньоєвропейськими та приморськими містами та центрами.
Окрім зростання старих торгових центрів – Сараєва, Мостара, Травника, Тузли та Баня Луки – розширення торгівлі з Австро-Угорщиною призвело до збільшення значення багатьох північних міст (Босанська Костайница, Босанська Градишка, Босанський Шамац та ін.)
Торгова буржуазія Боснії та Герцеговини була в основному сербською. В руках мусульман була лише торгівля текстильними товарами, які привозили з Туреччини. Хорватська буржуазія, яка займалася ремеслом та торгівлею, була нечисельною. К 50-60 рр. сербська торгівельна буржуазія значно зросла чисельно та економічно. В економічному посиленню боснійських торгівців велику роль відіграли відкупи від податків, перш за все від десятини.[21]
В 50-60-х рр. центральне керівництво та місцеві органи здійснили ряд заходів, які сприяли розвитку зовнішньоторгових зв’язків Боснії та Герцеговини та внутрішнього ринку.
В 1863 р. почалася прокладка шосейних доріг та будівництво мостів. Першою була прокладена дорога Сараєво-Брод, потім Сараєво – Мостар – Габела та інші. [22]
В 1866 р. було організовано транспортне акціонерне товариство, яке перевозило пасажирів на конях. В 60-х рр. була побудована залізна дорога від австрійського кордону (від м. Нові) до Баня Лука. Встановлене ще в 1843 р. поштове сполучення між Травником та Константинополем, в 1853 р. було вдосконалено і зв’язувало Сараєво з Константинополем, Герцеговиною та Сербією. З 1860 р. почалася проводка телеграфних ліній від Сараєва на міста Брод, Лихач, Босянська Градишка і в Герцеговину. Телеграфна лінія Сараєво – Травник – Баня Лука – Градишка була відкрита в червні 1866 р.
Розвитку торгівлі сприяло видання в Туреччині в 1860 р. зведення торгових законів, в основу яких було покладено французький комерційний кодекс. Були засновані і спеціальні торгові суди, де, поряд з мусульманами повинні були засідати і християни.
В 50-70-і рр. ХІХ ст. місцева буржуазія, головним чином торгова, ставала все більш важливим фактором в економічному житті вілайета. Її не могла задовольнити політика турецького уряду. Вона була невдоволена половинчатими реформами, всією системою турецьких суспільно-політичних порядків. Гарантії майна, особистості, рівність християн з мусульманами, особливо в галузі судочинства по торговим справам, на практиці не існували. Місцева буржуазія вимагала створення умов для вільного, швидкого та всебічного економічного зростання, здійснення національних та громадянських свобод.
Отже в промисловості Боснії та Герцеговини переважало ремісниче виробництво, що певною мірою гальмувало розвиток капіталістичних відносин, тим самим перетворюючи Боснію і Герцеговину у аграрно-сировинний придаток Османської імперії та ринок збуту для більш розвинутої Австро-Угорщини.
Економічний, політичний та національний гніт турецької феодальної держави, який гальмував розвиток капіталістичних відносин в місті і на селі, викликав загострення соціальних протиріч. На цій основі і розгорнувся масовий національно-визвольний рух в Боснії та Герцеговині в останні роки турецького панування.
2.1 Причини виникнення визвольного руху
Великий вплив на розвиток антифеодальної, визвольної боротьби в Боснії та Герцеговині в 50-70-х рр. ХІХ ст. здійснила хвиля визвольного руху, яка пройшла в Сербії, Греції та Чорногорії. Її початок був покладений першим сербським постанням 1804-1813 рр., в ході якого сербське селянство звільнилося від феодальної залежності. Османська імперія, не дивлячись на придушення повстання, не змогла відновити в Сербії старий феодальний устрій. В 1815 р. в країні спалахнуло нове повстання, і Порта була змушена дарувати в 1833 р. автономію Сербії. В ній розпочався процес складання нації, який супроводжувався боротьбою за створення незалежної держави.
В 1821 р. почалося повстання в Греції, яке переросло в національну революцію. Греки також отримали незалежність; в 1829-1830 рр. була створена суверенна грецька держава. Великого значення для національно-визвольної боротьби народів Сербії та Греції мала підтримка Росії, яка завдала поразки османській імперії у війнах 1806-1812 рр. та 1828-1829 рр.
В Боснії та Герцеговині революційні процеси розпочалися задовго до повстання 1875 р. тільки за десятиліття 1852-1862 рр. тут тричі спалахували антифеодальні повстання – в 1852-1853, 1857-1858 та 1861-1862 рр. В 1872 та 1874 рр. в Боснії та Герцеговині пройшла нова хвиля повстань.[23]
Повстанці намагалися звільнитися від турецької влади та приєднатися до незалежної Чорногорії та Сербії, або створити власну державу.
Нерідко народні рухи поєднувались з національними війнами, які вели проти Османської імперії Чорногорія, Сербія та Греція. Під час війн Чорногорії з Туреччиною в 1852, 1858 та 1876 рр. спалахували народні повстання в Нові-Пазарському санджаці і Герцеговині. Сербсько-турецька та чорногорська - турецька війни 1876 р. вплинули на повстання в Боснії та Герцеговині.[24]
Доречним буде відмітити те, що в свій час Ленін відмічав про двоїстий характер національних війн на Балканах. З одного боку, писав він, вони слугували метою балканської буржуазії і балканських монархій, з іншого боку – об’єктивно допомагали звільненню народів від Османської імперії.[25]
Ще в більшій мірі це визначення відноситься до російсько-турецьких війн. Проводячи їх, царський уряд переслідував загарбницькі ідеї, але послаблення турецької імперії в результаті цих війн було однією з важливих об’єктивних передумов для розвитку визвольного руху на Балканах.[26]
Особливо велике значення мала російсько-турецька війна 1877-1878 рр. Військова поразка Османської імперії та визвольна боротьба балканських народів привели її на грань катастрофи, поставив, за словами Енгельса, питання про подальшу долю турецького панування в областях з слов’янським, грецьким та албанським населенням.[27]
Важливою особливістю боснійсько-герцеговинського визвольного руху цієї пори була його масовість. Основною рушійною силою стало селянство (не тільки православні, й католики, а й мусульмани), яке складало понад 90% населення провінцій, а також торгівці, дрібні підприємці, ремісники, представник інтелігенції та нижчого духовенства. Аграрне питання було віссю внутріполітичного життя Боснії та Герцеговини.
Значну гостроту мало також національне питання. В силу специфіки Боснії та Герцеговини воно прийняло релігійного відтінку. Як вже зазначалося, тут проживали серби, які притримувались православ’я, хорвати, які сповідували католицизм, та мусульманське населення. Султанська Туреччина навмисно розпалювала релігійну ворожнечу, проводила дискримінаційну політику по відношенню до християнського населення.
В 1874 р. країну охопила небачена за останні 50 років засуха, а на весні 1875 р. на неї обрушились нові стихійні лиха: з-за поганих погодних умов селяни цілих три місяці не могли розпочати польові роботи. В Невесиньї, Гацко та інших місцевостях розпочався голод. Збирачі податків, однак, не припинили поборів, забираючи у селян не тільки залишки зерна, але і все майно. Ще на передодні виступів проходили сутички селян з турецькою адміністрацією, а в липні в Герцеговині спалахнуло повстання, яке охопило потім значну частину території Боснії. В ньому прийняли участь національна сербська буржуазія, яка очолила рух, а також сільська інтелігенція, в містах – ремісники та інші верстви.
Повстання 1875-1878 рр. стало кульмінаційним пунктом боснійсько-герцеговинського визвольного руху проти турецького володарювання.
2.2 Етапи повстання 1875 р.
Повстання, яке готувалося на протязі декількох років, розпочалося 5 липня 1875 р. нападом гайдуцького загону Пери Тунгуза на турецький караван біля гори Бишини в Герцеговині. В серпні полум’я повстання охопило всю північну та більшу частину південної Герцеговини, а кількість повсталих доходила до 10-12 тисяч чоловік. вони заблокували ряд великих міст та турецьких фортець. В серпні 1875 р. спалахнуло повстання на півночі, а у вересні – на південному заході Боснії.
Саме повстання можна розділити на декілька етапів. На початку у повстанні прийняли участь селяни-кмети, які притримувались в основному пасивної тактики. Підіймаючись на боротьбу проти феодалів, вони були погано озброєні і тому слабо протидіяли турецьким військам. Цілими селами повстанці залишали свої місця, емігруючи до Сербії, Чорногорії та Австро-Угорщини. До 1878 р. лише в одній Австро-Угорщині нараховувалось до 110 тисяч біженців з Боснії та Герцеговини.[28]
В Приєдорському краї, який знаходився далеко від державного кордону, селяни рятувалися від карателів у лісах та горах. На цьому етапі руху повстанці, які ще продовжували вірити в справедливість вищих органів турецької влади, звертались нерідко з письмовими жалобами на свавілля відкупщиків податків бахичському паші та босанському валію.
Нова фаза повстання пов’язана з появою військових загонів (чет), створених боснійськими та герцеговинськими біженцями або добровольцями в Сербії та Чорногорії. Вони вступали активну боротьбу з турецькими військами. Інсургенти створили головний повстанський комітет у м. Градишке,в склад якого увійшли соціалісти Васо Пелаги та Коста Угринчич. Але спроба об’єднати сили повстанців не вдалася. В комітеті з’явилися протиріччя між соціалістами та буржуазними лібералами, які стояли за компроміс з бегами та виступали проти селянських вимог про переділ поміщицької землі. Командири чет не підкорялися Головному комітету і діяли на свій страх та риск. Це призвело до тимчасової поразки повстанців. Турецький уряд, окрім застосування сили, намагалося відволікти населення від боротьби реформами, які були проведені взимку 1875-1876 рр.
Однак спад повстанського руху продовжувався недовго і вже навесні 1876 р. воно розгорнулося з новою силою. Половинчаті реформи не задовольнили селян, які виступали за радикальне вирішення аграрного питання. Великого впливу на повстанців дав також вступ в червні 1876 р. у війну проти Туреччини Сербії й Чорногорії та прибуття в країну добровольців з інших країн.
Повстання швидко поширювалось. Їм було охоплені не тільки при граничні райони з Сербією та Чорногорією, але і внутрішні території Боснії від Дервенти до Банья Луки, де проживало, головним чином, сербське населення. 30 липня в південно-західній Боснії повстанські загони прийняли рішення про об’єднання колишніх турецьких провінцій з Сербією. В Боснію з Сербії прибув полковник Білета Деспотович, якого згодом було проголошено командиром сербського війська та головним управителем Боснії.
Однак і на цей раз інсургенти не добилися вирішального успіху. Сербія восени 1876 р. програла війну, що відчутно відобразилось на настроях повстанців в призвело до їх послаблення.
3 серпня 1877 р. війська турецького генерала Ісмет-Паші завдали поразки повсталим загонам Деспотовича. Після цього повстання пішло на спад і в 1878 р. продовжувалися лише ар’єргардні бої окремих загонів інсургентів проти турецьких військ.
2.3 Основні напрямки визвольного руху
Доцільним, на наш погляд, уваги є те, що серед повстанців малося два основних напрямки – радикально-демократичний та буржуазно-ліберальний. Ідеологами радикально-демократичного напрямку були соціалісти та революційні демократи, які ставили питання про насильне повалення режиму Османської імперії та здійснення в країні глибоких демократичних перетворень. Найбільш відомою була програма Васи Пелагича, викладена ним в трьох документах: „Посланні друзям – пригніченим братам Туреччини”, написаному в 1874 р., „Проект одного боснійця. Про перетворення Боснії та Герцеговини на сучасних демократичних принципах”, який був опублікований в 1876 р., та в „Повстанській програмі народних прав”, яка вийшла в 1877 р.[29]
В Пелагич стояв за кардинальне вирішення аграрного питання, пропонуючи ліквідувати маєтки великих феодалів та перерозподілити їх між селянами, об’єднаних в задруги. Він виступав за розширення общинного самоуправління і за демократичну конституцію. У випадку, якщо б питання вирішувалось на користь об’єднання провінцій з Сербським князівством – то за конституційну монархію з широкими автономними правами Боснії та Герцеговини, які повинні були отримати свій місцевий парламент та общинне самоуправління.[30]
Великий вплив на формування поглядів Пелагича та інших революційних демократів справив розвиток революційної думки в Росії. На Балканах розповсюджувалися твори Герцена, Чернишевського, Бакуніна.
В 70-ті роки почалося проникнення на Балкани ідей марксизму, одним з популяризаторів яких був сербський революційний демократ та соціаліст Світозар Маркович. В своїй роботі „Сербія на Сході” Маркович сформулював програму соціальних революцій на Балканах.[31]
Ще на початку 70- х років ХІХ ст. Маркович приступив до складення плану загальнобалканського повстання. В м. Нові Сад за ініціативою Марковича був створений „Центральний революційний визвольний комітет”, а в Белграді, Крагуєвці та Цетіньї – революційні комітети. Були встановлені контакти зі Слов’янською секцією І Інтернаціоналу та „Центральним болгарським революційним комітетом” Васила Левського та Любена Каравелова. Розроблявся план залучення у війну з Туреччиною Сербії, що за думкою балканських революціонерів, полегшить завдання загально балканського повстання.
Однак ці плани здійснити не вдалося. Уряд князя Мілана, злякавшись революції, відмовився від вступу у війну проти Туреччини в 1875 р. Недостатньо підготовленими до загально балканського повстання опинилися і соціалісти. В лютому 1875 р. помер Маркович, що послабило керівництво повстанням. Тим не менш соціалісти прийняли участь в ньому і очолили окремі загони інсургентів.
Іншим напрямком серед повстанців був буржуазно-ліберальний, прибічники якого притримувались консервативної концепції вирішення національного питання в дусі програми колишнього глави уряду сербського князівства Ілії Гарашанина, викладені ним в 1844 р. в записці під назвою „Начертанія”. ця програма нагадувала програму Кавура в Італії та виходила з установки на приєднання до Сербії територій сусідніх країн, де проживали південні слов’яни, в тому числі Боснії та Герцеговини.[32]
3.1 Роль Росії у вирішенні Боснійського питання
Події на Балканах привернули увагу всієї Європи. Визвольна боротьба в Боснії та Герцеговині викликала глибоку прихильність з боку демократичної спільноти Сербії, Хорватії, Словенії, Чорногорії та європейських країн – Англії, Швейцарії, Італії, де почали виникати комітети по допомозі визвольній боротьби та повстанню. 28 серпня 1875 р. в Парижі був створений міжнародний комітет допомоги повстанцям, його очолив сербський митрополит Михаїл та хорватський єпископ Йосип Шторсмайер.
Особливо широкий характер компанія допомоги балканським народам у війні з Туреччиною отримала в Росії. Офіційні кола Росії спочатку насторожено віднеслись до повстання. Олександр ІІ та його уряд на перших порах чинили опір слов’янським комітетам: затримували відправку добровольців в Боснію та Герцеговину та приймали заходи, щоб події на Балканах не призвели до посилення революційного руху на території Росії.[33]
Позиція царського уряду викликала різку критику з боку прогресивної спільноти. Герцен закликав розрізняти політику царського уряду в балканському питанні і відношення до визвольної боротьби балканських народів демократичних кіл Росії. „По счастью, - писал он, - Зимний дворец – не вся Россия, даже не весь Петербург… Другая Россия, вне дворца, вне табели о рангах растет… Другая Россия приветствует вас, своих братьев, протягивает вам руку”.[34]
З критикою зовнішньополітичного курсу О.М.Горчакова виступали ліві й праві в особі слов’янофілів та панславістів. При дворі значний вплив мало угрупування цесаревича Олександра, прибічника війни з Туреччиною. Панславістам покровительствувала імператриця Марія Олександрівна.[35]
Нікітін С.О. прослідкував еволюцію політики російського уряду в балканському питанні, показав, як під тиском суспільної думки офіційний Петербург став змінювати першопочаткову позицію і в кінці кінців Росія об’явила в 1877 р. війну Туреччині.[36]
Важливий вплив на балканську політику царської Росії надало посилення активності на Балканах Австро-Угорщини та інших великих держав. Постання в Боснії та Герцеговині призвело до ускладнення міжнародних відносин на Балканах, призвело до загострення Східної кризи.
Великі держави переслідували на Балканах різні цілі. Росія була не проти використати визвольну боротьбу балканських народів для встановлення контролю над протоками та послабити своїх противників на Балканах – Туреччини та Австро-Угорщини. Однак в Петербурзі розуміли, що підтримка виступу балканських народів проти Туреччини пов’язана з небезпекою війни, до якої Росія, яка програла Кримську війну, була неготова. Визначаючи головні напрямки зовнішньої політики Росії в цей період, канцлер О.М. Горчаков писав царю в 1866 р., що його дипломатія ставить завдання „путем комбинаций в нашей общей политике добиваться изменений в системе союзов и равновесия европейских сил, направленнях против нас по договору 1856 г.”[37]
Характеризуючи політику Горчакова на Балканах, колишній посол в Константинополі Лобанів-Ростовський писав: „Нам надо было поставить Балканы под стеклянный колпак, пока мы не разделаемся с другими более спешными делами”. Міністерство іноземних справ Росії визначило свій курс і по відношенню до можливих виступів балканських народів проти Туреччини. „Россия не собирается подстрекать народы на бунт в Турции, - заявив Горчаков прусському посланцю в Петербурзі Ройсу. – Конечно, это сделать будет нелегко, так как новый курс противоречит нашей традиционной политике. Наше родство по крови и религиозная общность со славянами в Турции обязывает нас поддерживать их. Поэтому мы, несмотря на все, и впредь будем им помогать, однако только в рамках облегчения их положения с помощью реформ и автономии в пределах Турции.”[38]
Російський уряд, виходячи з цієї установки, притримувався політики збереження статус-кво на Балканах, намагаючись добитися розширення прав слов’янських народів дипломатичним шляхом. Горчаков висував програму надання Боснії та Герцеговині широкої автономії за зразком Сербії та Румунії. Вперше цю ідею він озвучив в серпні 1875 р., невдовзі після початку повстання в Боснії та Герцеговині. Горчаков поставив перед міністром іноземних справ Австро-Угорщини Д.Андраши питання про сумісні виступи перед Портою на користь розширення прав цих провінцій.
В кінці 1875 р. російський уряд разом з урядами інших великих держав запропонувало Туреччині направити у повсталі області міжнародну комісію з метою посередництва між турецьким урядом та повстанцями.
В лютому 1876 р. при посередництві російського посла в Константинополі Ігнатьєва Н.П. турецький уряд провів ряд реформ, які полегшили положення християнського населення Боснії та Герцеговини.
Нарешті, в 1877 р. під час російсько-турецької війни, начальник дипломатичної канцелярії при головнокомандуючому Дунайською армією Нелідов О.І. вніс в проект мирного договору з Портою пункти про реформи в Європейській Туреччині, які передбачали надання автономії балканським народам. [39]
Відомо, що цю позицію активно відстоював уряд Росії при підписанні Сан-Стефанського миру в 1878 р.
Росія не обмежувалась дипломатичними діями. В 1876 р., коли Сербія, програвши війну, опинилася в критичному положенні, Росія пред’явила Туреччині ультиматум і тим врятувала Сербію та Чорногорія від розгрому.
Таким чином, не дивлячись на суб’єктивні цілі царизму на Балканах, Росія своєю політикою надавала підтримку визвольному руху балканських народів.
Слід звернути увагу і на той факт, що російські революціонери-демократи теж стояли за повне визволення балканських народів від султанського панування. Це визволення вони бачили лише революційним шляхом і вважали революцію на Балканах необхідною та неминучою.
По відношенню до подій на Балканах в російському революційному русі вже в 60-ті роки чітко виокремилось два напрямки: представники одного вважали необхідним надати серйозної практичної допомоги в боротьбі балканських народів, представники другого прийшли до висновку про необхідність сконцентрувати всі сили на підготовці російської революції.[40]
В 1861 р. Огарєв відмічав в „Колоколі”, що не бачить можливості звільнення південних та західних слов’ян перш ніж визволити Польщу та Росію.[41]
Через шість років в листі Бакуні ну Огарєв підкреслював, що Росія і лише Росія прийде на допомогу визволенню слов’ян. Але допомогу в боротьбі балканських народів Огарєв вважав доцільним надати після визволення самої Росії.
Ще до того як в пресі з’явилася інформація та коментарії про Герцеговинське повстання, до нього проявили зацікавленість російські революціонери, які знаходилися в еміграції. Один з них, М. Судзиловський, писав, маючи на увазі Герцеговину, - „Ми збираємось туди великим натовпом”.[42]
Російські революціонери надавали різну допомогу Балканським народам – брали участь в демонстраціях, в газетній компанії, в зібранні грошей, служили в санітарних загонах на полях бою та в госпіталях. Найвищою формою цього руху була участь у збройній боротьбі в якості волонтерів. Загалом для цих представників російського революційного табору поїздка на Балкани була формою „ходіння в народ”. Не випадково в числі революціонерів, які приїхали добровольцями на Балкани, були такі активні учасники „ходіння в народ” як Клемент, Кравчинський, Хотинський та інші. Вони намагалися проводити соціалістичну пропаганду серед місцевого слов’янського населення.
Важливим мотивом поїздки на Балкани було бажання молодих російських революціонерів отримати бойовий досвід, щоб потім використати його у себе на Батьківщині. Досвід боснійсько-герцеговинського повстання використовувався російським революціонерами і, за свідченням М. Фроленко, сприяв виникненню бунтарського напрямку в середовищі народників на півдні Росії.
Особливу категорію революціонерів-добровольців складали медичні робітники: лікарі, санітари, аптекарі, студенти Медико-хірургічної академії.
Серед учасників добровільного руху Росії були діяч Паризької комуни Сажин М.П., революціонери-народники Дебагорій-Мокрієвич І., Волошенко С.М., письменники Успенський Г.І. та Степняк-Кравчинський С.М.[43]
На захист балканських народів підняли свій голос великі російські письменники Толстой Л.М., Достоєвський Ф.М., Салтиков-Щедрін М.Є.
Інший характер носила політика Австро-Угорщини, яку досить вдало, на нашу думку, назвав в свій час Енгельс „самой упорной, самой непреклонной противницей России на границах Балканского полуострова„.[44]
3.2 Участь Австро–Угорщини у розв’язанні Східного питання
Для монархії Габсбургів головним завданням було не допустити створення на своїх кордонах сильної південнослов’янської держави, яка б могла опинитися під впливом Росії. В Відні та Будапешті смертельно боялися розвитку визвольних рухів на Балканах, що призвело б до посилення центробіжних тенденцій в найбільшій багатонаціональній монархії.[45]
Міністр іноземних справ Австро-Угорщини Дюла Андраши в квітні 1878 р. зробив наступну заяву: „Создание славянского государства рядом с нашими областями Далмацией, Хорватией и Славонией поставило б нас перед очень неприятной диллемой: либо мы должны были аннексировать этот славянский комплекс и тем усилить славянское население монархии, либо пойти навстречу той опасности, что наши сербо-хорватские элементы будут постоянно испытывать влияние нового государства, которое само будет стремиться к расширению, учитывая традиции и национальное родство с нашими народами„.[46]
Андраші наполегливо радив сербському князю Мілану триматися від допомоги боснійським інсургентам. Аналогічні ради давалися черногорському князю Ніколє. Австро-Угорщина за ради збереження Османської імперії була готова надати їй допомогу в придушенні повстання в Боснії та Герцеговині.
В той же час в Міністерстві іноземних справ Австро-Угорщини розроблялася інша програма, яку передбачалося застосувати за умов катастрофи Турецької імперії. Австрійська буржуазія намагалася захопити балканські ринки. Це завдання стало актуальним після витіснення монархії Габсбургів з Італії в 1859 р. і Центральної Європи в 1866 р. До 70-х рокам Австро-Угорщина укріпила свої позиції на Балканах. Вона контролювала пароплавство по Нижньому Дунаю і зайняла перше місце в торгівлі з Сербією, Боснією і Герцеговиною та з іншими балканськими землями.
Основні пункти цієї програми обговорювались на Коронній раді у Відні 29 січня 1875 р., де було прийнято рішення, якщо б Сербія та Черногорія вступала б у війну з Туреччиною, Австро-Угорщина надішле на Балкани свої війська.
Після проголошення Сербією війни Туреччини Австро-Угорщина зайняла анти сербську позицію. „Населення Боснії та Герцеговини повинно знати, що ми не потерпимо його об’єднання з Сербією”, - писав Андраши в таємній інструкції наміснику Далмації Родичу.
Австро-Угорщина готувалася до втручання в сербсько-турецьку війну і в лютому 1877 р. сконцентрувала на кордоні Сербії, Боснії та Герцеговини значні контингенти військ.
В квітні того ж року, після закінчення сербсько-турецької війни, уряд Австро-Угорщини намагався заважати Чорногорії надавати активну допомогу герцеговинським повстанцям. Австрійський імператор Франц Йосиф направив 27 квітня чорногорському князю Николі листа, в якому обіцяв Чорногорії підтримку під час мирних переговорів з Портою (Чорногорія ще знаходилися з нею в стані війни) в обмін на відмову Черногорії від допомоги повстанцям.[47]
3.3 Особливості відношення Німеччини, Англії та Франції до визвольного руху в Боснії та Герцеговині
Позиція Німеччини у Східній кризі була досить складною. З одного боку, канцлер Німеччини Бісмарк підштовхував Росію до війни з Туреччиною в розрахунку на те, що вона загрузне на Балканах і більшій мірі буде залежати від позицій Німеччини, з другого боку Бісмарк провокував Австро-Угорщину на активне втручання в балканські справи, розраховуючи на підкорення її своєму впливу. Німеччина намагалася заручитися союзниками на випадок превентивної війни з Францією. Ускладнення на Балканах створювали для Німеччини продуктивне підгрунтя для власної експансії на схід. Згідно твердженням болгарського історика Косєва К., в Берліні вже в той час створювався план „Серединної Європи”, який було застосовано в роки першої світової війни.
Цікаву позицію в даному питанні займала Англія, яка переслідувала власні корисливі цілі на Балканах.
Після закінчення війни Англія намагалася переглянути результати Сан-Стефанського миру. Лорд Солсбері в ноті Горчакову від 1 квітня 1878 р. заперечував проти надання Болгарії виходу до моря. „Розширення Болгарії до Чорного моря та приєднання до Росії важливого порту Батум призведе до тог, що Росія буде володарювати над усіма округами Чорного моря”, - писав він. На Берлінському конгресі Англія санкціонувала передачу Боснії та Герцеговини Австро-Угорщині.[48]
Якщо казати про балканську політику Франції та Італії в зазначений період, то можна відмітити той факт, що обидві держави в 70-ті роки були зайняті власними проблемами і проявляли слабкий інтерес до Балкан. Дійсно, для Франції головним завданням було відвернення німецької небезпеки, а Італія ще не відігравала в ту пору провідної ролі у міжнародних відносинах. Франція на першому етапі Східної кризи підтримувала Росію, намагаючись забезпечити собі союзницю проти Німеччини.
В кінці 70-х рр. відбулися зміни зовнішньополітичного курсу Франції. Підтримуючи політику балансування між Англією та Росією, вона стала більше схилятися до союзу з Англією. В 70-ті рр. посилилось проникнення французького капіталу в Туреччину, і Франція виказала небезпеку по поводу успіхів Росії у війні з Туреччиною. На Берлінському конгресі 1787 р. вона зайняла антиросійську політику, виступивши за перегляд рішень Сан-Стефанського договору і погодилась на окупацію Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини.[49]
Об’єктивно політика Франції на Балканах в цей період також була направлена проти інтересів балканських народів.
Берлінський конгрес підвів риску під Східною кризою 1875-1878 рр., його рішення торкнули інтереси населення Боснії та Герцеговини, території яких без їх бажання були окуповані монархією Габсбургів. З цього моменту остання стає ворогом номер один для боснійців та герцеговинців. Австро-угорський посол в Константинополі Янош Палавичіні констатував, що балканські народи об’єднані одним почуттям – ненависті до Австро-Угорщини, значно більше, ніж до Туреччини.
Визвольні війни, які вели народи Боснії та Герцеговини мали важливе історичне значення для вказаного регіону. Але під час вивчення даної проблеми у нас виникло декілька власних міркувань відносно поставленої проблематики. З вивчаємого матеріалу ми зрозуміли той факт, що якби турецький уряд міг вчасно реагувати та адаптуватися під тогочасні політичні, економічні віяння (розвиток капіталістичних відносин) – тобто проводив би розумні економічні реформи, не обмежував би в правах немусульман, надавав би політичної, економічної, релігійної, культурної автономії – це б не призвело б, на нашу думку, до таких колосальних політичних подій, які сталися в період 50-70-х рр. ХІХ ст. Загалом ми позитивно оцінюємо намагання народів Боснії та Герцеговини звільнитися від турецького панування. Але ж значним недоліком цих змагань стало те, що що в країні не знайшлося справжнього лідера (можна сказати вождя), за яким би пішли всі верстви населення, і який би користувався неабияким авторитетом у світової спільноти. А так всі старання виявилися марними – поставленої мети (визволення від турків та утворення власної держави) не було досягнуто – території колишнього Боснійського пашалику згідно рішень Берлінського конгресу було передано Австро – Угорщині.
Загалом нам зрозуміла політика європейських країн відносно Боснії та Герцеговини – період 50 – 70-х рр. ХІХ ст. був періодом занепаду старих та розвитку нових імперій на території тогочасної Європи. У відносно невеликих та слаборозвинених європейських країн не було ніякого шансу та альтернативи побудови власної незалежної держави та її розбудови. Це можна сказати і відносно Боснії та Герцеговини. Австро – Угорщина була незацікавлена мати у себе на кордоні такого сусіда, який в той же час був би під постійним впливом Росії.
Відносно Росії хотілося б зазначити те, що ця країна завжди була зацікавлена у посиленні своїх прерогатив на Балканському півострові, а також завжди виступала захисником православ’я в південно – європейському регіоні і робила все можливе аби відстояти свій вплив. Але вона втратила занадто багато сил у Кримській війні і не могла претендувати на провідну роль у політичній грі на європейській арені, і тому не змогла в повній мірі втрутитися в новий розподіл Європи. Тому доля Боснії та Герцеговини була вирішена не на її користь.
1. Адо В.И. Берлинский конгресс 1878 г. и помещичье-буржуазное общественное мнение России. //Исторические записки. – М., 1961. – Т. 69
2. Всесвітня історія. Навчальний посібник. – К., 2001
3. Вяземская Е.К. Российская дипломатия и вопрос об автономии Боснии и Герцеговины в 1876 г. // Советское славяноведение. – 1984. - № 1
4. Гросул В.Я. Революционная Россия и освободительное движение на Балканах в 70-х годах ХІХ в.// Новая и новейшая история. – 1978. - №2
5. История дипломатии. – Т.1. – М., 1985
6. История международного рабочего и национально – освободительного движения. – Ч. 1. – М., 1962
7. История Югославии. – Т. 1. - М., 1963
8. Історія західних в південних слов’ян. – К., 2001
9. Карасев В.Г. Сербский революционный демократ Светозар Маркович.// Ученые записки Института славяноведения АН СССР. – М., 1953. – Т. 7
10. Кримський А.Ю. Історія Туреччини. – К., 1996
11. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – М., 1963. – Т. 22
12. Манфред А.З. Внешняя политика Франции 1871-1891. – М., 1952
13. Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения. – Т. 32. – М., 1963
14. Милютин Д.А. Дневник. – М., 1974
15. Нарочницкий А.Л. Балканский кризис 1875-1878 гг. и великие державы. – М., 1975
16. Никитин С.А. Славянские комитеты в России. – М., 1970
17. Новая история. – М., 1985
18. Общественно-политические и культурные связи народов СССР и Югославии. – М., 1957
19. Огарев Н.П. Избранные социально-политические и философские произведения. – М., 1956. – Т. 1
20. Писарев Ю.А. Восстание в Боснии и Герцеговине и европейские державы (1875-1878 гг.) // Новая и новейшая история. – 1976. - №2
21. Россия и национально – освободительная война на Балканах. 1875 – 1878: Сб. документов. – М., 1978
22. Сборник документов по истории нового времени стран Европы и Америки (1640-1870). – М., 1990
23. Сборник документов по истории рабочего и социалистического движения стран Европы и Америки. – М., 1985
24. Страны. Народы. Цивилизации. – М., 2002
25. Турция: история, экономика, политика. – М., 1984
26. Центральная и юго-восточная Европа в новое время. – М., 1974
27. Чуркина И.В. Славянское национально-освободительное движение в ХІХ в. и Россия. – М., 1973
28. Энгельс Ф., Маркс К. Сочинения. – М., 1963. – Т. 22
[1]
Історія південних та західних слов’ян. – К., 2001
[2]
Писарев Ю.А. Восстание в Боснии и Герцеговине и европейские державы (1875-1878 гг.) //Новая и новейшая история. – 1976. - №2. – С.48-58.
[3]
Гросул В.Я. Революционная Россия и освободительное движение на Балканах в 70-х годах XIX в. //Новая и новейшая история . – 1978. - №2. – С. 24-36.
[4]
Нарочницкий А.Л. Балканский кризис 1875-1878 гг. и великие державы. – М., 1975
[5]
Вяземский Е.К. Российская дипломатия и вопрос об автономии Боснии и Герцеговины в 1876 г. // Советское славяноведение. – 1984. - №1. – С.23-30.
[6]
Історія дипломатії. – Т.1. – М., 1959.
[7]
Сборник документов по истории нового времени стран Европы и Америки (1640-1870). – М., 1990
Сборник документов по истории рабочего и социалистического движения стран Европы и Америки. – М., 1985
Россия и национально-освободительная война на Балканах. 1875-1878: Сб. документов. – М., 1978
[8]
История Югославии. – Т. 1. - М., 1963. – С. 356
[9]
Кримський А.Ю. Історія Туреччини. – К., 1996. – С. 125.
[10]
Страны. Народы. Цивилизации. – М., 2002. – С.340
[11]
История Югославии. – Т. 1. - М., 1963. – С. 599.
[12]
Турция: история, экономика, политика. – М., 1984. – С. 98.
[13]
Сборник документов по истории нового времени стран Европы и Америки (1640-1870). – М., 1990. – С. 137.
[14]
Кримський А.Ю. Історія Туреччини. – К., 1996. – С. 130.
[15]
Історія західних в південних слов’ян. – К., 2001. – С.575.
[16]
Центральная и Юго-Восточная Европа в новое время. – М., 1974. – С.216.
[17]
История Югославии. – Т. 1. - М., 1963. – С. 601.
[18]
Історія південних та західних слов’ян. – К., 2001. – С. 574.
[19]
Всесвітня історія. Навчальний посібник. – К., 2001. – С. 234.
[20]
Страны. Народы. Цивилизации. – М., 2002. – С.346.
[21]
История Югославии. – Т. 1. - М., 1963. – С. 607.
[22]
Новая история. – Ч. 1. - М., 1978. – С. 315.
[23]
Писарев Ю.А. Восстание в Боснии и Герцеговине и европейские державы (1875-1878 гг.) // Новая и новейшая история. – 1976. - №2. – С.48.
[24]
Писарев Ю.А. Восстание в Боснии и Герцеговине и европейские державы (1875-1878 гг.) // Новая и новейшая история. – 1976. - №2. – С.48.
[25]
Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – М., 1963. – Т. 22. – С.156.
[26]
Там само. – С. 156.
[27]
Энгельс Ф., Маркс К. Сочинения. – М., 1963. – Т. 22. – С. 49.
[28]
История международного рабочего и национально – освободительного движения. – Ч. 1. – М., 1962. – С. 419.
[29]
Чуркина И.В. Славянское национально-освободительное движение в ХІХ в. и Россия. – М., 1973. – С. 158.
[30]
Писарев Ю.А. Восстание в Боснии и Герцеговине и европейские державы (1875-1878 гг.) // Новая и новейшая история. – 1976. - №2. – С.50.
[31]
Карасев В.Г. Сербский революционный демократ Светозар Маркович.// Ученые записки Института славяноведения АН СССР. – М., 1953. – Т. 7. – С. 147.
[32]
История международного рабочего и национально-освободительного движения. – М., 1962. – С. 459.
[33]
Вяземская Е.К. Российская дипломатия и вопрос об автономии Боснии и Герцеговины в 1876 г. // Советское славяноведение. – 1984. - № 1. – С. 25.
[34]
Писарев Ю.А. Восстание в Боснии и Герцеговине и европейские державы (1875-1878 гг.) // Новая и новейшая история. – 1976. - №2. – С.54.
[35]
Адо В.И. Берлинский конгресс 1878 г. и помещичье-буржуазное общественное мнение России. //Исторические записки. – М., 1961. – Т. 69. – С. 101.
[36]
Никитин С.А. Славянские комитеты в России. – М., 1970. – С. 271.
[37]
История дипломатии. – Т.1. – М., 1985. – С. 256.
[38]
Россия и национально – освободительная война на Балканах. 1875 – 1878: Сб. документов. – М., 1978. – С. 312.
[39]
Милютин Д.А. Дневник. – М., 1974. – С. 24.
[40]
Гросул В.Я. Революционная Россия и освободительное движение на Балканах в 70-х годах ХІХ в.// Новая и новейшая история. – 1978. - №2. – С. 64.
[41]
Огарев Н.П. Избранные социально-политические и философские произведения. – М., 1956. – Т. 1. – С. 539.
[42]
Гросул В.Я. Революционная Россия и освободительное движение на Балканах в 70-х годах ХІХ в.// Новая и новейшая история. – 1978. - №2. – С. 68.
[43]
Общественно-политические и культурные связи народов СССР и Югославии. – М., 1957. – С. 157.
[44]
Маркс К. Энгельс Ф. Сочинения. – Т. 32. – М., 1963. – С. 549.
[45]
Центральная и юго-восточная Европа в новое время. – М., 1974. – С. 280.
[46]
Новая история. – М., 1983. – С. 156.
[47]
Нарочницкий А.Л. Балканский кризис 1875-1878 гг. и великие державы. – М., 1975. – С. 27.
[48]
История дипломатии. – Т.1. – М., 1985. – С. 257.
[49]
Манфред А.З. Внешняя политика Франции 1871-1891 . – М., 1952. – С. 152.
|
