Курсовая работа: Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Курсова робота на тему:

Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці Х V ІІІ – на початку ХХ ст.

ВСТУП

Актуальність дослідження . Кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. є періодом національно-культурного відродження на українських землях. Головним його моментом було формування і пробудження національної самосвідомості, активного політичного життя і модерної української культури. Розуміння цих загальнотеоретичних проблем, зокрема передумов, наслідків та значення національного відродження в західноукраїнських землях є одним з основних напрямків дослідження.

Питання історії національного відродження має безумовно важливе значення для цілісного розуміння історичного розвитку України в ХІХ – початку ХХ ст., культурної свідомості та на історії національних традицій. Сьогодні українські землі, які на протязі багатьох століть знаходились в різних соціокультурних системах, об’єднані спільною державою і національними кордонами. Це ставить перед нами потребу більш ґрунтовного вивчення особливостей культурно-політичного розвитку кожного з регіонів, передусім для запобігання регіонального розколу україни, культурного нігілізму, денаціоналізації та ігнорування національних традицій. Потрібно розуміти, що національне відродження ХІХ століття стало міцним імпульсом для державного відродження 1917-1920 рр., сформувавши платформу українського руху.

Пошук шляхів подолання кризових яви в свідомості сучасного українства неминуче ставить питання про використання історичного досвіду національного пробудження. Не дивлячись на те, що тема національного відродження досить детально вивчена українською історіографією, потрібно ще раз звернутись до деяких як загальнотеоретичних проблем в Західній Україні – регіоні, з якого фактично починався український рух.

Об’єктом дослідження виступають соціально-політична та культурна діяльність української інтелігенції, західноукраїнський розвиток національної історії, мовознавства, літератури, науки, освіти, громадська робота перших політичних партій.

Предмет роботи – передумови, підготовка, джерела, хід, етапи і наслідки національно-культурного відродження в Західній Україні, його характерні риси і особливості.

Територіальні межі дослідження охоплюють історичні західноукраїнські регіони – Східна Галичина, Буковина і Закарпаття, що на протязі кінця ХVІІІ – на початку ХХ ст. входили до складу Австрійської імперії (з 1867 р. Австро-Угорщини).

Хронологічні рамки роботи охоплюють кінець ХVІІІ ст. до початку ХХ ст., тобто з періоду закінчення епохи просвітницького абсолютизму і реформ Марії Терезії та Йосипа ІІ до початку Першої світової війни.

Теоретико-методологічна основа складається з загальнонаукових методів пізнання, принципів історизму, об’єктивності і системності. Багатоаспектність теми зумовила використання проблемно-хронологічного і ретроспективного методу, що дозволило викласти матеріал послідовно і логічно.

Мета роботи – дослідити і системно викласти умови розвитку і характерні особливості національно-культурного відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

Для досягнення поставленої мети передбачається вирішення наступних завдань:

- визначити сукупність наукової розробки теми в українській історіографії;

- охарактеризувати культурно-просвітницьку діяльність «Руської трійці» та її роль в пробудженні національної свідомості;

- розкрити роль греко-католицької церкви в національному відродженні на західноукраїнських землях;

- дослідити стан розвитку освіти, літератури, науки і мистецтва на Західній Україні в період національного відродження та порівняти його з процесами в Наддніпрянській Україні;

- показати роль громадсько-політичної діяльності політичних партій для українського відродження в Західній Україні;

- визначити соціальні, культурні і політичні особливості національного відродження на Західній Україні, його основні етапи, передумови і рушійні сили.

Наукова новизна дослідження полягає в намаганні привести в систему історичні події і факти, досліджені і описані раніше з сучасних теоретико-методологічних позицій. Проаналізовані основні надбання української історіографії, що торкаються проблем західноукраїнського національного відродження.

Історіографія та джерела дослідження. Слід підкреслити, що українською історіографією проведений глибокий аналіз і значна наукова розробка дослідженої проблеми. Кожна праця має свої особливості, що визначалися умовами розвитку суспільства в цілому та історичної науки зокрема.

Формування української нації, що є одним із ключових питань українського державотворення, на думку більшості дослідників, почалося кілька століть тому. Проте, одна з найяскравіших його фаз приходиться на кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. Тему національного відродження в історичній літературі активно обговорювали історики І.Крип’якевич, Я.Грицак, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко. Цілісна концепція національного відродження представлена в праці Я.Грицака «Нарис історії України».[1] Аналізував процеси національного відродження і І.Крип’якевич, який розумів під ним природну потребу українства до самоствердження.[2]

Плідною була науково-дослідна робота М.Грушевського, який збагатив теорію становлення української нації і національно відродження своїми працями «Ілюстрована історія України»,[3] «Очерк истории украинского народа». [4] У дослідженнх проблематики національного відродження вагому частку вніс І.Лисяк-Рудницький, зокрема своєю монографією «Історичне есе».[5] На його думку, процеси національного відродження полягають, передусім, в пробудженні почуття солідарності та єдності між усіма громадянами.

Активно долучались до розробки означеної проблеми сучасні українські історики і культурологи, зокрема М.Попович в своєму «Нарисі історії культури України»,[6] М.Романюк і М.Галушко «Українські часописи Львова»,[7] В.Смолія і О.Гуржія «Як і коли почала формуватися українська нація».[8] Всі вони відмічали особливості відродження на Західній україні, зокрема його порівняно ранній початок ніж на Наддніпрянській Україні, більш широку соціальну базу, значну роль духовенства.

У багатьох сучасних періодичних виданнях поміщені важливі теоретичні дослідження, які дають уявлення про передумови, хід і періодизацію національного відродження, його соціальні і рушійні сили. Передусім, це статті В.Сарбея «Становлення і консолідація нації та підйом національного руху в Україні у другій половині ХІХ століття»,[9] його монографічне дослідження «Національне відродження України».[10] Фактично цей твір сьогодні є головним методологічним орієнтиром при дослідженні цієї теми.

Заслуговують на увагу дослідження П.Магочія «Українське національне відродження, нова аналітична структура», в якій подана періодизація національного відродження»,[11] в якій подана періодизація національного відродження; В.Філіпчука «Початки українського національного відродження на Буковині»,[12] М.Коваля і В.Волковинського «Етапи формування української національної самосвідомості»,[13] В.Колісника «Український рух в Австро-Угорщині».[14] В них знайшло відображення питання українського націотворення з позиції нових поглядів і методів.

Дослідження проблеми самоствердження української нації набуває особливої ваги саме сьогодні. І це, закономірно, адже держава існує, а національна ідея українського державотворення ще не крізь і не всіма сприймається належним чином. А саме утвердження національної ідеї серед українства і є моральним рушієм у справі формування нових структур суспільної свідомості, оновленню ментальності української нації в її духовно-культурній, суверенній і політичній єдності.

Структура роботи обумовлена поставленою метою та завданнями. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку скорочень та списку використаних джерел і літератури.

В першому розділі – «Шляхетський або дворянській період національно-культурного відродження» - розглядається перший етап українського національно-культурного відродження, пов’язаний з культурно-просвітницькою діяльністю освічених кіл суспільства, зокрема дворянства, інтелігенції, духовенства.

В другому розділі – «Народницький період національно-культурного відродження» - аналізується вплив народницької ідеології, що послужила передумовою культурного, а згодом і політичного об’єднання українства, процеси розвитку національної культури.

Третій розділ – «Модерністський період західноукраїнського національного відродження» присвячений розгортанню в Західній Україні політичного руху, формуванню політичних програм і гасел та впливу політичних партій на еволюцію національної ідеї.

Практичне значення роботи полягає в тому, що його матеріали можуть бути використані при викладанні курсу історії України кінця ХVІІІ – початку ХХ століть, розробках курсу з історії культури, України, краєзнавчих дослідженнях.

Розділ I

«Шляхетський або дворянській період національно-культурного відродження»

Український народ належить до тих слов’янських та неслов’янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом ХІХ ст.. змагалися за національне Відродження. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів – політичної незалежності.

Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Говорячи про національно-культурне відродження сучасні дослідники часто мають на увазі відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання української мови, створення національної школи, театру, кіно тощо. Однак національне відродження, на нашу думку , є в першу чергу процесом політично-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалежності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації.

Один із найвизначніших дослідників цієї проблеми професор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаного з ХІХ ст. національного відродження: академічний, культурний та політичний.^[15]

На першому етапі національного відродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стає предметом уваги дослідників. Вони збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів’я, вивчають звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного розвитку – культурна фаза, визначається тим, що мова, яка в першій фазі є предметом вивчання, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як обов’язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і до вищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті та побуті.

На третьому, політичному, етапі нація, об’єднана спільною мовою висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, а в кінцевому підсумку до самостійності.

Сучасні дослідники українського національно-культурного відродження вважають, що у Східні Україні воно почалося в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д. Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження треба шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Дана традиція збереглася в Гетьманщині та у Слобідській Україні. Як відомо, Лівобережна Україна мала політичну і культурну автономію. Це сприяло тому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література і народна поезія.^[16]

Другим чинником українського відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половиніXVIII ст. На Заході. Першими серед слов’янських народів, що захопились цими ідеями на початку ХІХ ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з’явилися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався у загальноєвропейському та слов’янському руслі.

Одночасно слід зауважити, що шляхта та дворянство України у XVIII ст. ще не усвідомлювали і недооцінювали краси й багатства народної мови. Освічені верстви українського суспільства приваблювала насамперед культура французька, польська, а згодом російська.

Наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. ситуація докорінним чином змінилася. В цей час з’являються праці в галузі української історії, філології, етнографії, літератури. Набуває іншого змісту поняття народності. Ширше інтерпретується і поняття „нації”, яке обіймає не тільки вищі верстви суспільства, а й увесь народ. Поняття „батьківщина” охоплює всі українські землі.

Цікаві думки з приводу генези українського національно-культурного відродження ХІХ ст. Висловив один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький, який вважає, що цей процес тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на України кінця XVIII - початку ХІХ ст. він ділить на три основні періоди: перший – шляхетський або дворянський (1780 – 1840 рр.); другий – народницький (1840 – 1880 рр.); третій – модерністський (1890 – 1914 рр.)^[17]

На розвиток західноукраїнського національного відродження значно впливали історичні події, факти, які відбувались на цій території з кінця XVIII ст. до ХХ ст.

Кінець XVIII – початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIIIст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XVст. Становило постійну військову загрозу для українських етнічних земель.

Внаслідок цих змін зникли держави , які помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовічча і ранньомодерну добу. У новітній час українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; у 1774р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північнонадчорноморські степи; у 1775р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі(1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь. Поділля), після третього поділу (1795) – Берестейщина.

Західноукраїнські землі від кінця XVIII ст. аж до початку першої світової війни 1914р. постійно були предметом територіальної суперечки між Росією та Австрією. Порівняно зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру — Санкт-Петербурга, західноукраїнські землі належали до різних адміністративних одиниць Австрійської монархії. Закарпатська Русь (Закарпаття) була частиною Угорського королівства; Буковина становила окрему адміністративну одиницю з 1775 до 1789 рр., коли вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй було надано статусу окремої провінції (краю). Інші ж українські землі були об'єднані разом з польськими, які дістались Австрії після першого поділу Польщі, у так зване Королівство Галичини і Лодомерії.^[18]

Як у випадку з підросійською Україною, в українських землях Австрії етнічні відмінності збігалися з соціальними. У Галичині правлячим класом була польська шляхта, у Буковині — румунські бояри, а в Закарпатті — угорські пани. Поляки, румуни й угорці жили також у більших та менших містах, де становили значну частину місцевих ремісників, купців і службовців. Українці в усіх трьох частинах становили переважно селянську націю з нечисленною верствою духовної і світської інтелігенції. У Галичині існувала вірменська меншина, яка на момент приєднання краю до Австрії переважно була засимільована до польської національності. З кінця XVIII ст. внаслідок масового напливу у новоприєднані землі австрійських чиновників і службовців та селян-колоністів тут істотно зросла німецька етнічна меншина. Серед новонабутих земель Австрійської імперії Галичина посідала центральне місце. Вона була її найбільшою провінцією. Австрійська влада робила активні кроки в напрямі інтеграції Галичини у склад Габсбурзької монархії. Предметом найпершої турботи австрійського уряду в Галичині було встановлення порядку і соціальної дисципліни. Австрійська імператриця Марія-Тереза та її син Йосиф II (1780—1790) провадили політику просвітництва, основною засадою якої було узалежнення могутності держави від поширення освіти та усіляких свобод серед її підданих. Головним напрямом їх політики у Галичині було ослаблення позицій польської шляхти. У 1779 р. був виданий патент (імператорський наказ), який змушував поміщиків поводити себе з селянами "по-людськи".^[19]

Але найбільше значення для Галичини мали реформи Йосифа II, який патентами 1781 —1782 рр. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (до ЗО днів на рік). Доля галицьких селян була щасливіша за долю їх співвітчизників у Російській імперії: у той час, коли в одній частині українських земель Йосиф II ліквідував найогидніші вияви кріпацтва, в іншій частині Катерина II, що теж проголошувала себе "просвіченим монархом", одним розчерком пера ввела кріпацтво для декількох мільйонів українських селян. В Австрійській імперії були проголошені й інші зміни на користь селянства: заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок "прирізки" селянських земель, суд над селянами мав здійснюватися не паном, а спеціально призначеним чиновником та ін. Найголовнішим наслідком цих реформ було те, що вони хоч і не ліквідували соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, все ж перевели його в сферу закону. Зворотним результатом реформ став наївний монархізм селян та лояльність до Габсбурзької династії, яка збереглася аж до кінця існування Австрійської імперії. Іншими елементами австрійської політики було проголошення релігійної терпимості, заохочування методів агрокультури, підтримки ремесла і торгівлі, введення нової системи управління містами тощо. Були введені обмеження для євреїв займатися певними професіями (аптекарством, пивоварством, млинарством і торгівлею).^[20]

Реформи Йосифа IIзалишили глибокий слід у Галичині. Місцеві жителі називали себе "русинами", розмовляли українською мовою й співали українські пісні, але їм бракувало національного самоусвідомлення. Так, 1822 р. селяни зі Станіславського округу, у відповідь на утиски місцевого поміщика, просили австрійських чиновників переселитися в іншу "націю". Під цією "нацією" вони розуміли Буковину. Натомість буковинські селяни-українці називали Галичину "Лядчиною" (Польщею). Але ще тяжче було галицьким русинам усвідомити свою спільність з населенням, яке проживало на українських землях Російської імперії. Для галицьких селян-українців Правобережна Україна була "Московщиною".

Українські селяни чітко розуміли свою відмінність від польських панів. Але те саме відчували стосовно своїх панів і "мазури" — польські селяни з Західної Галичини. Вони називали себе "цісарськими", а панів — "ляхами" (поляками).^[21] Однак основною відмінною ознакою між етнічними українцями й етнічними поляками в Галичині було віросповідання. Майже всі українці були греко-католиками, а поляки — римо-католиками. На момент, коли Галичина ввійшла до складу Австрійської імперії, греко-католицька церква перебувала у стані глибокого занепаду. Польська влада трактувала греко-католиків як другосортних підданих, надаючи очевидну перевагу римо-католицькій церкві. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Становище греко-католицької церкви докорінно змінилося після австрійської анексії Галичини. У 1774 р. Марія-Тереза оголосила про свій намір "покінчити з усім, що могло дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків".^[22] Було заборонено вживати термін "уніат" як образливий. Церква була підпорядкована державі, а священики прирівняні до державних службовців. Було вжито цілеспрямованих заходів щодо підвищення освітнього рівня греко-католицького духовенства. Греко-католицьким священикам, на відміну від римо-католицьких ксьондзів, було дозволено одружуватись; священича професія часто передавалась від батька до сина і її здобуття не вимагало специфічної освіти. Наприкінці XVIIIст. багато священиків ледве вміли читати церковні книги, а вміння відправляти церковну службу вони переймали від батьків. У 1774 р. при церкві святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства . У 1783 р. її було переведено до Львова. У зв'язку зі скасуванням ордену єзуїтів 1773 р. було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. було відкрито Львівський університет. При ньому з 1784 по 1805 р. діяв Руський інститут ("Студіум рутенум"), де на філософському і богословському факультетах навчалися русини. Але україномовне викладання у Львівському університеті, на факультеті, який готував кадри найвищої церковної ієрархії, протрималося недовго. На вимогу самих студентів тут з 1809 р. лекції стали читатися німецькою, як і на інших факультетах. Причиною цих змін стало зневажливе ставлення влади до української мови як до селянської – „мови пастухів”.^[23]

Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконував Дяко - вчительський інститут в Перемишлі.

Під впливом політики „просвіченого абсолютизму”, нових європейських течій, політичних соціальних і культурних змін у Галичині з’являється перше покоління будителів.

Саме в середовищі українського греко-католицького духовенства з’явилися й перші пробудники національно-культурного відродження у Східній Галичини та на Закарпатті.

Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемиського владики — єпископа Івана Снігурського у 20—30-х роках згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони вживають заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.

З їх ініціативи були відкриті парафіяльні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Переміської єпархії нарахувалося понад 380 таких шкіл.^[24]

З'являються перші граматики (спочатку — у рукописах, пізніше — друком) української мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834).

Автором першої в Галичині граматики української мови був І. Могильницький (1777-1831 рр.). В науковій розвідці „Відомості о руськом язиці” (1829 р.) від висловив свою думку щодо української мови як народної, яка має право на самостійне існування у сім’ї братніх слов’янських мов, а також про єдність галицьких і „малоросійських” українців. У даній праці І. Могильницький прагнув „оживити пам'ять про руський народ „ існування і колишня самостійність якого спирається на такі ж історичні та політичні засади, як чеського та угорського народів. З ініціативи І. Могильницького було утворено товариство галицьких священиків греко-котолицького обряду (1816 р.), яке ставило за мету поширення книжок, котрі служили б душ пастирям для „навчання вірних” а парафіянам – для „духовної поживи”.^[25] Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання, яке було у той час важливим елементом питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав І. Франко. Він назвав його „зірницею відродження в Галичині”.^[26]

Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М. Герасевич – автор твору з історії української церкви, В. Компаневич – дослідник історії монастирів, І. Лаврівський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою „Повість временних літ”.

Виходять друком перші збірки народної творчості: "Пісні польські і руські люду галицького" Вацлава Залеського (1833), вихід якої для Галичини мав таке ж значення, як "Малороссийские песни" Миколи Максимовича для Наддніпрянщини, "Руське весілля" Йосипа Лозинського (1835). Одночасно у Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії "Енеїди" Котляревського.

Прогресивні кола Росії того часу прихильно ставилися до виявів українського національного відродження на західноукраїнських землях. Цьому сприяла й інтелігенція Закарпаття, звідки багато талановитих діячів емігрували до Російської імперії та обіймали провідні посаді у вищих навчальних закладах Петербурга, Харкова, Одеси, Ніжина. Публікації закарпатських емігрантів Івана Орлая, Юрка Гуца-Венеліна ознайомлювали освічених росіян і українців Російської імперії з життям українського населення Закарпаття, пропагували ідею національної єдності українського народу від Дону до Карпат.^[27]

А на самому Закарпатті національну самосвідомість активно формували місцеві патріоти. Вони усним і друкованим словом захищали рідну мову від асиміляції з угорською, вдавали українські книжки і підручники для широких народних мас, публікували різними мовами наукові праці про українську мову. 1830 р. вперше в Австрійській імперії було надруковано граматику української мови, її написав латиною український греко-католицький священик із Закарпаття Михайло Лучкай.

Та найбільше зробив для українського національного відродження на Закарпатті священик Олександр Духнович. Він виступав за релігійну і народну єдність. Як зазначає словацький дослідник Ю. Бача: „ О. Духнович, інтересувався станом та розвитком народної освіти, писав і видавав шкільні підручники, видавав молитовник, записав твори усної народної творчості, писав і видавав літературні твори, організував перше літературне товариство закарпатських русинів-українців „Літературноє заведеніє Пряшівськое”, видавав літературні альманахи, народні календарі. Збирав предмети для майбутнього народного музею.”^[28]

Розглядаючи громадсько-культурну та просвітницьку діяльність О. Духновича, слід мати на увазі, що не тільки мадяризація спротивлю вала духовний розвиток закарпатських українців-русинів. Природні умови також були слабкими, принагідними. Через це, на думку І. Франка, „хвилі катастроф важливих інформацій доходили в дуже ослабленій формі”. І все ж у 1848 р. в Галичині виходить ряд українських видань: „Зоря Галицька”, „Дневник Руський”, „Галичо-Руський Вісник”, „Новини”. Закарпатці тоді не мали жодного видання. Зрозуміло, що за таких умов найсвідоміші й найактивніші, як О. Духнович, почали активно дописувати до галицьких періодичних видань. Відомо, що 6 квітня 1849 р. Духнович у газеті „Зоря Галицька” опублікував статтю „Состояніє Русинів в Угорщині”, у якій виступив справжнім поборником єднання закарпатських і галицьких українців - не якийсь там четвертий чи п’ятий східнослов’янський народ, а народ руський, тобто український, а їхня історія – „тая самая”. О Духнович чітко висловився проти будь-якого сепаратизму, відокремлення. „Настійна необхідність об’єднання закарпатських та галицьких русинів, єдність всіх русинів”^[29] - такої думки він дотримувався упродовж усього життя, усвідомлюючи, що в умовах мадяризації, германізації ч іншої асиміляції надто швидко наступить винародовлення. О. Духнович підтримував міцні зв’язки з побратимами – галичанами.

Чимало цікавих думок залишив О. Духнович про формування мови закарпатських русинів. „Я стараюся,- писав він,- о мові карпато-ілі бескидо-руській, народами в Галичині й Угорщині употребляємой”.^[30] Учений виступає за очищення народної мови від полонізмів, мадяризмів, германізмів, провінціалізмів, диктує про написання ряду слів. І хоча не всі його пропозиції були прийняті, він загалом обстоював позицію: для народу слід писати народною мовою.

На демократичних і прогресивних принципах тодішньої європейської педагогічної думки О.Духнович розглядає дидактико-методичні питання педагогіки.

На демократичних і прогресивних принципах тодішньої європейської педагогічної думки О. Духнович розглядає дидактико-методичні питання педагогіки. Так, у книжці „Народна педагогія” детально продумана й укладена в систему як організація шкільництва, так и саме навчання дітей у школі та за її межами. Ця система ґрунтувалася на активній участі школярів у навчанні та свідомій праці вчителів і батьків у навчально-виховному процесі, на глибокому усвідомлені, що саме освіта й добре виховання підростаючого покоління – то надійний національний фундамент народу.^[31]

Великої популярності набув серед населення Закарпаття його високопатріотичний вірш „ Я русин був, єсмь і буду...”, який став для закарпатських українців молитовником рідною мовою. Завдяки працям О.Духновича українська мова проникає у шкільну освіту на Закарпатті, формуючи національну свідомість місцевих українців.

В добу дворянського українського відродження на початку ХІХ ст. помітно зростає зацікавлення класичною філософією. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з філософськими творами І. Канта, був Петро Лодій із Закарпаття (1764-1829 рр.). У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету (1787-1802 рр.). Потім П. Лодій був запрошений на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів. У свої наукові твори з проблем філософії він прагнув ввести русько-слов’янську термінологію, близьку до тодішньої народної мови, був автором підручника з логіки – „Логічні настанови” (1815 р.), який отримав високу оцінку наукової громадськості.^[32]

Досліджуючи історію греко-католицької церкви на Україні, М.С. Грушевський наголошував, що дана церква „...стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна”.

На початку 30-х років на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюване "Руською трійцею" — Маркіяном Шашкевичем (1811-1843рр.), Яковом Головацьким (1814-1888рр.) та Іваном Вагилевичем (1811-1866 рр.).

Культурно-просвітницька діяльність „Руської трійці” започаткувала справжнє , національно-культурне відродження в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: „народ руський – одне з головних поколінь слов’янських , русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру”.^[33]

На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов'язане з церковними традиціями, старослов'янською церковною мовою і відзначалося консервативними поглядами і лояльністю до влади, молоді будителі прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом упровадження в неї народної мови. На діяльності "Руської трійці" до певної міри позначився вплив таємних польських організацій, які після поразки повстання 1831 р. готували грунт для нового національного виступу. "Руська трійця" була вхожа у ці конспірації, що, з одного боку, надихало її патріотичними почуттями під впливом їхніх польських знайомих, з другого боку, показувало байдужість або навіть ворожість польських змовників до українських національних потреб. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеського і словацького національного відродження. Свій політичний ідеал діячі "Руської трійці" вбачали у слов'янській федерації.

Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності „Руської трійці” були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, але й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М. Максимовича, М. Цертелєва, І. Срезневського, а також твори польських, чеських і сербських письменників, що відкрили слов’янський світ.

Великий інтерес проявляли діячі „Руської трійці” до народної творчості, вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник – „Син Русі”, до якого були включені вірші руською мовою. Цей збірник друку не призначався - М. Шашкевич розглядав його лише як пробу сил.

У 1834 р. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький підготували рукописний збірник „Зоря”. Однак вихід його був заборонений віденською і львівською цензурами. Австрійська влада баялася, що український рух, який зароджується у Галичині, може бути спрямований Росією проти самої Австрії. Зі свого боку, львівська цензурна комісія, представлена верхівкою греко-католицької церкви, була проти видання збірки українською мовою, що, на її думку, могло підірвати авторитет церковнослов’янської мови.^[34]

У 1837 р., користаючи з м’якості цензури в Угорщині, за допомогою своїх сербських знайомих Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький видали у Будапешті збірку „Русалка Дністрова”. Її вихід Іван Франко назвав пізніше „Явищем наскрізь революційним”.^[35] Увівши мову галицьких русинів у літературу, ця збірка довела, що меж їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає жодних суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ.

Цей альманах був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. У вступному слові до „Русалки Дністрової”, яке написав Шашкевич, прозвучав заклик до культурного та літературного відродження „русинів”, духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України.

На сторінках „Русалки Дністрової” були опубліковані збірки народних дум і пісень з передмовою І. Вагилевича, оригінальні твори М. Шашкевича („Загадка”, „Погоня”, „Туга за милою”, „Сум рак вечірній”), Я. Головацького („Два віночки”), І. Вагилевича (поеми „Мадей”, „Жулін і Калін”), а також переклади сербських народних пісень, три історичні пісні „із старих рукописів” тощо.^[36]

Важливим було й те що в альманасі застосовано фонетичний правопис, вперше використана не церковно-слов’янська суміш, а народна мова. Усі твори були надруковані не латинкою або кирилицею, а „гражданкою”.

Вихід у світ „Русалки Дністрової” з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів „Руської трійці”. Власті Галичини і вище духовенство зустріли появу альманаху вороже.

Видання "Русалки Дністрової" не обійшлося безкарно для її авторів: Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де виснажений працею та постійними дрібними перепонами помер у 32-річному віці, Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика, а Івану Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти у протестантську віру. Основна частина тиражу "Русалки Дністрової" була конфіскована, по Галичині й Україні розійшлося лише двісті примірників.

„Русалка Дністровая” відіграла важливу роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху - єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст „Русалки Дністрової”, І. Франко зауважив, що „вона була на ті часи явищем наскрізь революційним”.^[37]

Академік Олександр Білецький визначив діяльність „Руської трійці” як перший вияв „галицько-руського відродження”, а „Русалку Дністровую”- як перше провіщення „народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність”.^[38]

База для національного самоусвідомлення, зародження і розвитку національного руху українців Буковини була дуже обмеженою. З початку ХІХ ст. серед інтелігенції проявляється інтерес до писемної культури, мови, з'являються паростки літературної діяльності .

Особливо яскравим свідченням етнонаціональної еволюції того часу є літературна творчість буковинських літераторів, яких розділяють на старше і молодше покоління. До першого відносять священиків Василя Ферлеєвича та Гаврила Продана. Вони показували буковинським українцям, що можна і рідною мовою „ виявляти письмово свої думки і почуття”. Їх твори важливі, як черговий крок на шлях національної само ідентифікації. В цьому їх цінність, хоча деякі автори вважають їх творчість лише „ однією з культурних підвалин реакційного старорусинства на Буковині”.

Вагомий вплив на буковинських українців мали галицькі інтелігенти. Які постійно прибували на Буковину. Через галичан на Буковині поширювались передові ідеї велико українських мислителів і політичних діячів. Однак якогось значного прогресу в розвитку процесів національного самоусвідомлення в той час не відбувалось.^[39]

Після розправи над "Руською трійцею" поступ національного відродження відзначався дуже скромними здобутками. У 1839 р. львівський митрополит Михайло Левицький (1816—1858) виступив з протестом проти ліквідації російським самодержавством греко-католицької церкви на Волині. У 1841 і 1846 рр. у Відні вийшов двотомний альманах "Вінок русинам на обжинки", підготовлений і виданий братом Якова Головацького Іваном. Найяскравішим виявом протесту проти національного гноблення став памфлет Якова Головацького "Становище русинів у Галичині" (1846). Всеєвропейського резонансу набула спроба польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 р.: несподівано воно завершилося тим, що галицькі селяни, як поляки, так й українці, на допомогу яких розраховували польські патріоти, повернули свою зброю проти них самих. Так звана мазурська різня 1846 р. показала, що польський рух не має серйозної підтримки у Галичині.^[40]

До остаточного розмежування між польським й українським рухом дійшло під час революції 1848 р., так званої весни народів. Ці революційні події впливали на всю Австрійську імперію. Під їх впливом Австрійський уряд був змушений піти на деякі поступки. У 1848р. він прийняв нову конституцію. Згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту ( Рейхстагу ), була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнлися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян. З проголошенням цих політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган — Центральну раду народову та приступили до формування Національної гвардії.

З метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада, яка складалась з духовенства і міської інтелігенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа IIз проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; усі Цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави.^[41]

Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство - «Галицько-руську матицю», відкрила народний просвітній інститут - «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — «Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував професор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких предметів було переведено на українську мову.^[42]

У своєму першому маніфесті Рада оголосила, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Головною вимогою Головної руської ради був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Український національний рух швидко поширився по всьому краю; було утворено 50 місцевих рад, почалось формування загонів національної самооборони. Шукаючи натхнення в історичному минулому, Головна руська рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.^[43]

Українські національні вимоги наштовхнулись на сильну опозицію з боку поляків. Щоб розколоти єдність національного руху, на противагу Головній руській раді вони створили так званий Руський собор та почали видавати газету "Днєвник руський" (редактор — Іван Вагилевич). Водночас Головна руська рада отримала підтримку з боку австрійського уряду, який хотів опертися на українців у боротьбі проти поляків. Однак віденська влада не задовольнила політичних вимог українців, тому основні досягнення українського руху обмежилися культурною галуззю. Серед найбільших слід назвати з'їзд українських інтелігентів ("Собор руських учених" 19 жовтня 1848 р,.), участь у слов'янському з'їзді у Празі.

На початку листопада 1848 р. у Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонами і польською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому значних руйнувань (зокрема, згорів університет разом з бібліотекою). Листопадові події поклали край революційному розвитку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати українські організації, і в умовах тяжкого для них польсько-українського протиборства вони помітно підупали або й припинили (як Головна руська рада) своє існування.

Однак, як у випадку з Кирило-Мефодіївським братством на Наддніпрянській Україні, діяльність Головної руської ради мала неперехідне значення для формування ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимога поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії 1918 р.

Розглядаючи цей період неможливо не відмітити ще один важливий чинник національно – культурного відродження – появу періодичних видань, а також публікацію наукових праць українських письменників та поетів – романтиків: Гребінки Є.П., Боровиковського Л.І., Костомарова М.І., Метлинського А.Л. та інших. У своїх творах вони на перший план ставлять духовне життя людини, оспівують героя – козака – мужнього захисника батьківщини, народного співця – кобзаря – виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Є.П. Гребінка викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, протиставляючи їх високим людським якостям – людяності, працьовитості, доброті. Лише в 1841р. йому пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах „Ластівка”. На його сторінках вперше були надруковані деякі твори Т.Шевченка, І.Котляревського, а також цінні зразки усної народної творчості. Альманах „Ластівка” став помітним явищем на ниві національно – культурного відродження, справив помітний вплив на піднесення літературного життя як у Східній Україні, так і в Галичині.

Паростки національно – культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури, образотворчого мистецтва і музичної культури. Архітектурне мистецтво цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало стверджувати свою самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції займав класичний стиль. На початку ХІХ ст. на його зміну прийшов новий стильовий напрям – ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ганків, які набирали своєрідних українських прикмет. В 20-х – 30-х роках ХІХ ст. у Львові в стилі ампір була побудована бібліотека Оссолінських. Львівська ратуша (1824 – 1835рр.), Народний дім (1851 – 1864рр.) та ряд житлових будинків. Українська скульптура кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. розвивалась під впливом класицизму.

Таким чином в часи найбільшого, як здавалось – останнього упадку українського життя в кінці XVIII ст. починали з'являтись перші парости нового життя. В західній Україні вони проявлялись на грунті церковнім.

Свого часу заведеннє унії дуже сильно приглушило станки українського життя. Через те, що уніатське духовенство і взагалі унію не зрівняно в правах з католицтвом і вона зісталась церквою низшою, мужицькою, вона стала прикметою тутешнього українського життя і незадовго стала для західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна. Коли австрійський уряд заволодівши Галичиною заходився коло того, щоб підняти уніатське духовенство з темноти і пониження, це мало чималий вплив на розбудження національного життя.

Отже, перший період західноукраїнського національно – культурного відродження пов'язаний з культурно – просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько – українського шляхетства на Правобережжі. На Галичині цьому періодові відповідала доба гегемонії греко – католицького духовенства, яке в перших десятиліттях ХІХ ст. започаткувало добу відродження. Точніше зародки національно – культурного відродження простежуються в останній чверті XVIIIст. у середовищі українського дворянства в надрах якого продовжував жевріти український патріотизм, а також деякі територіально – автономістичні тенденції. На грунті станових ворянських інтересів виник рух, що спирався на історичні традиції та історичні докази. На грунті патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії України, поступово формувалась українська національна ідея. Саме у першій чверті ХІХ ст. , коли серед української інтелігенції посилювалась ідея національного пробудження, вийшов друком визначний історичний твір „Історія Русів” (1846р.).

„Історія Русів” – це найвизначніший твір української національно – політичної думки кінця XVIII – початку ХХст. Він відіграв важливу роль у формуванні національної свідомості українців. В цьому творі подається картина історичного розвою України від найдавніших часів до другої половини XVIIIст. По суті це перша політична історія України, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Автори твору висловлюють думку, що народ України повинен відстоювати свої права на життя і свободу. На свою державність, свою вільність і власність.

Саме в цей час історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Важливим чинником першого періоду національно – культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. Ці видання торкались історичного минулого українського народу, зосереджували увагу на самобутності його культури. Тобто, українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалась творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії і публіцистиці. Інтелектуали першої половини ХІХ ст. не одразу відійшли від своїх попередників у ставленні до захисту інтересів народу. На початку століття у їхній діяльності ще спостерігається прагнення відновити місце та роль окремих верств суспільства. Але з плином часу інтелігенція дедалі більше переймалася інтересами не окремих верств, а всього суспільства, хоча на певних етапах переважали інтереси тих чи інших соціальних груп населення. Незважаючи на малочисельність і роз’єднаність, українська інтелігенція першої половини ХІХ ст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.

Розділ ІІ

Народницький період національно-культурного відродження

Народницький період національно-культурного відродження (1840—1880 рр.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність». Характерні риси даного періоду: 1)керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідну роль у процесі відродження на Україні відігравав Т. Г. Шевченко.[46,335]

Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України. її можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60—80-ті роки XIX ст.).

На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «ставання лицем до козаччини», народницький період національно-культурного відродження висуває гасло — «ставання лицем до народу». В середовищі провідних діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Слід підкреслити, що саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель. А це послужило передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства.[28,225]

Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування з боку російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського Географічного Товариства у Києві (1873 р.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагоджуються контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, створюється спільний фронт виступів проти царського самодержавства.

В ЗО—50-х роках XIXст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) починається нова хвиля революційного піднесення. Серед інтелігентських кіл постійно зростає інтерес до історії свого народу, виходять у світ етнографічні праці та збірки народних пісень. В середовищі освічених прошарків поширюються філософські ідеї Г. В. Ф. Гегеля, й. Г. Гердера, Ф. В. Шеллінга. Твори німецького філософа И. Г. Гердера та інших романтиків сприяли виробленню філософських засад національного самоусвідомлення та самовизначення. В галузі національного життя зароджуються ідеї визволення народів з-під чужої влади та створення власної держави.[34,10]

Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук як у східних, так і західних землях України. Після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя, центром українського романтизму та визвольного антикріпосницького руху став Київ.

Навколо Київського університету згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, але й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М. Костомаров, письменник, історик і етнограф П. Куліш, відомі в майбутньому культурні діячі України В. Білозерський та М. Гулак, етнограф П. Маркович. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822— 1899 рр.) та Миколи Костомарова (1817—1885 рр.) вони заснували політичну таємну організацію — «Кирило-Мефодивське братство», до складу якої входило дванадцять активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т. Г. Шевченко [26,148].

Впродовж 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії, їхні думки про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцентровано викладені у «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), яка є політичним маніфестом братства. Даний твір, авторами якого були М. Костомаров і М. Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Він закликав до

перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи й братерства [8,280].

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов’янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40-50 років ХІХ століття. На їх думку. всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху федерації повинна була піти Україна, яку М. Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою та найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств.

Братство поставило собі за мету перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках слов’янської конфедерації.

Громадська діяльність кирило-мефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т. Шевченко, сам брався за складання шкільних підручників. А Шевченкові поетичні твори, передусім ще не надруковані, але вже відомі багатьом за поширюваними рукописними списками поеми політичної тематики «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Великий льох» та інші, справляли значний вплив на формування національної свідомості народних мас. Ці твори прямо закликали до боротьби проти національного і соціального гніту, який панував тоді в Україні [10,286].

Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати своїх задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його членів заарештовано. Слід підкреслити, що Кирило-Мефодіївське братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на деякий час перемістився у Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м’якший, ніж у провінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. Тут на кошти поміщиків В. Тарновського та Г. Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвизначніших українських письменників – І.П. Котляревського, Г.Ф. Квітки-Основ’яненки, Т.Г. Шевченко, П.О. Куліша та ін. В Петербурзі у 1861— 1862 рр. видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа», що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В. Білозерський [7,158].

На сторінках журналу була опублікована низка статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. М. Костомаров виклав концепцію про «дві руські народності», де доводив «окремішність української культури і світогляду». Він вбачав в українців «сильно розвинений індивідуалізм, нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть; до сильної влади».[22,230]

Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат лавам активних діячів українського національного руху. Однак остаточно його поховати царизм не зміг. В одному з листів, надісланих Шевченку на заслання, говорилося: «Багацько тут таких, що згадують Вас... що Вас не стало, а натомість стало більше людей, готових стоять за все, що Ви казали...»[26,100]. Отже, підпілля українського національного руху продовжувало діяти. Його найвидатніші діячі на завершальному етапі українського відродження у перші десятиріччя XX ст. цілком усвідомлювали себе спадкоємцями незавершеної справи кирило-мефодіївців, високо оцінювали їх громадянський подвиг.

Михайло Грушевський, ознайомившись з матеріалами слідчої справи кирило-мефодіївців, підсумував їх діяльність так: «Ціле покоління української інтелігенції стояло під впливом роботи сеї київської лабораторії», що «гадки і плани-кирило-мефодіївців пішли широко в громадянство»[10,288]

В Галичині на українське національне відродження мали великий вплив революційні події 1848 р. у Відні, які також мали вплив на всю Австрійську імперію. Під тиском революційних подій Австрійський уряд змушений був піти на деякі поступки. У 1848 р. він прийняв нову конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу), була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян.

З метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада, яка складається з духовенства і міської інтелегенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа IIз проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; усі Цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави.

Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство - «Галицько-руську матицю», відкрила народний просвітній інститут - «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — «Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував професор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких предметів було переведено на українську мову [2,312]. Визвольний рух народних мас Східної Галичини в середині XIXст. багато в чому був пов'язаний з діяльністю «народовців».

Заламання консервативного табору викликало, реакцію серед молоді появу нової групи, що звала себе – народовцями.. Це була молода інтелігенція — вчителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти. Організаційним центром молодого руху були редакції журналів («Вечірниці»,~ «Мета», «Нива», «Русалка», 1860-х р.). Представниками цього нового покоління були письменники Володимир Шашкевич, Климкович, Ф. 3аревич Горбаль та ін.

Наприкінці 50-х—на початку 60-х років приймають участь у формуванні на Україні народницької ідеології, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. А тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює свої товариства — так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти.

Народовецькій рух підтримували студентські учнівські організації, так звані громади.

Перша “Українська Громада “ виникла в Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф Вовк, І. Касіяненко, М. Лисенко, О. Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської Громади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу «Современная летопись» була опублікована заява громади про оборону «українців молодого покоління» [30,10].

За прикладом київської подібні організації виникають в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини.

Громадівські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням українсько-російського словника.

Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок та викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя на Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. В 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва, виданий 1863 р. Переслідувань з боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались, або були заборонені.

У 70-х роках XIXст. відбулося відродження громадівського руху на Україні, що свідчило про нове піднесення національно-визвольної боротьби. Члени громад розгорнули плідну роботу на Україні з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували ряд фундаментальних праць.

Провідну роль у цій різноманітній діяльності стали відігравати радикальні представники демократично настроєної інтелігенції (С. Подолинський. О. Терлецький, М. Зібер, М. Павлик, І. Франко, М. Драгоманов). У пошуках найбільш реалістичного ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали вчення західноєвропейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народному побуті та фольклорі, самі розробляли соціалістичні теорії. За свідченням одного з провідних тодішніх громадівців С. Подолинського (1850—1891 рр.), відомого громадського і політичного діяча, соціолога та економіста, майже всі так звані українофіли — учасники громадівського руху були «соціальними демократами», які пропагували серед народних мас ідею «народної революції».

Перша Громада на Західній Україні виникла у Львові коло 1863 р. на зразок київської Громади; належали до неї студенти університету; деякі з них були співробітниками «Мети». Щоб відрізнитися від поляків, що прибиралися в конфедератки, українці вдягалися в народній або козацький одяг і носили високі шапки. Як організатор визначився Данило Танячкевич, що заклав Громади в середніх школах (в Тернополі, Бережанах, Станіславові, Самборі та інших містах), вів з ними листування і будив серед юнацтва національну свідомість. Громади мали характер освітніх організацій, збирали бібліотечки, передплачували газети, давали відчиги з літератури та історії, деколи видавали свої газетки, мали свої хори і уладжували вечірки та концерти. Організація була таємна члени складали присягу, що не зрадять її нікому.

Новою формою організації в 1860-их роках стали товариства, що виникли на основі нових конституційних законів. Першим з них була «Руська Бесіда» у Львові (1861) —товариський клуб, що з успіхом вів національний театр. В 1868 р. засновано «Просвіту», спершу для видавання популярних книжок; пізніше вона зорганізувала свої читальні і охопила своєю працею широкі кола селянства.

Товариство поставило за мету поширення освіти серед народу. При активній допомозі вчителів і парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень та бібліотек, при яких діяли хори, театральні трупи, спортивні секції та кооперативи [2,132].На початках цієї організації діяльну участь брав у ній Степан Качала, довголітній сеймовий посол, один з нечисленних представників старшого покоління, що пристав до народовецького руху.

“Народники” одягалися по народньому, співали українські пісні та заводили звичку й поміж собою розмовляти по українські. Та головною працею громадівців і співчуваючого ім. Громадянства була пропаганда розкріпачення селян [2,261].

Нову діяльність народовці почали від видавання політичних часописів — «Батьківщина» (1879) для селянства і «Діло» (1880) для інтелігенції.

В 1873 р. за допомогою меценатів з Наддніпрянщини зорганізовано Товариство їм. Шевченка, завданням якого було опікуватися розвитком письменства: в 1892 р. воно переорганізувалося в наукову установу.

В цих культурних установах народовецький рух оформив своє національне обличчя, з'ясував свої погляди і випробував їх полеміці зі старим поколінням, яка заторкнула різні справи — від мови і правопису починаючи і до основ світогляду та політичної думання включно. Коли ж занепад консервативного табору став очевидний, народовці поширили спою діяльність на політичне поле Безпосередньою причиною їх виступу був катастрофічний вислід виборів у 1879 р., коли Руська Рада змогла провести до парламенту тільки трьох своїх представників — інші мандати загорнули поляки. Народовці рішилися ввійти в політику, щоб не допустити, «щоб поляки, здобувши всі позиції легальної репрезентації нашого народу, укріпилися на цих позиціях назавше і набули не тільки де факто, але й де юре право говорити, що вони є справді єдина репрезентація краю і народу» [2,288].

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вахнянин (1841—1908 рр.), Омелян Огоновський (1833—1894 рр.), Омелян Партацький (1840— 1895 рр.) до 1914 р. товариство мало 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його Львівської філії й близько 200 тис. у сільських читальнях. У цей час виникають перші молодіжні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Все це свідчило, що народовці перейшли до активної діяльності в масових організаціях.

Куди слабшим відгомоном, як по Галичині, прокотилися революційні події 1848 р. по Буковині. Правда, й тут життя заворушилося, а звільнене з панщизняної-неволі селянство прийшло до голосу. Вона то устами своїх парламентарних послів, з’явилося проти відокремлення української частини Буковини від Галичини й домагалося усунення румунської супремації над цілістю краю. Але румуну були більш політично підготовлені й подібно як поляки в Галичині мали більше доріг до ціли, як українці, що всю свою надію поклали на ...цісарську справедливість. Щойно народовець кий рух 60-х рр.. у Галичині вспів розбурхане сонне плесо українського життя на Буковині. Григорій та Ісидор Воробкевич і Осип Федькович, оце репрезентанти того життя й носії культурно-національного об’єднання маленької Буковини з рештою України. Позатим Буковина має в білянці всеукраїнського національного руху одну безсумнівну заслугу – в ній розвинулося москвофільство найслабше.

На Закарпаттю, що пережило бурхливі моменти мадярського повстання й австро-московської пацифікації, з’явився в 1848 р. “чоловік провидіння” Адольф Добрянський; він мав усі дані на те, щоби створити нову добу в історії країни, але для цього забракло йому витривалості в раз обраній політичній лінії. Як один з низки українських патріотів, що особисту кар’єру й національну політику сперли на посторонній допомозі уряду. Добрянський був зразу завзятим австрофілом. Під час мадярського повстання він утік до Галичини, а вернув на Закарпаття щойно з військом царя Миколи, як австрійський комісар при московській армії. Осмілені авторитетом “двох царів”, закарпатські українці, вислали до цісаря депутацію, яка домагалася виділення українських територій в окремі комітати, заведення української мови в урядах і школах, заснування в Ужгороді української академії й т.п. Лояльне становще українців і їх проти мадярські домагання були тоді по нутру австрійському урядові й він старався зробити все можливе, щоб скріпити український елемент на Закарпаттю. Уряд пішов по лінії українських домагань, але попсував справу сам Добрянський. Ставши над – жупаном чотирьох українських комітатів Закарпаття, він, замісць ширити національну свідомість і розбудувати українську культуру, почав класти підвалини під москвофільство Закарпаття. Його особисті нахили та враження, яке серед мас зробило царська армія, приборкавши мадярів, зробило своє. Закарпаття, що скоріше від Галичини пробудилося, тепер скоріше й послідовніше як Галичина покотилося по похилій площі москвофільства. Скористали з цього мадяри, як тільки прочуняли від перших паціфікаційних ударів. Добрянський втратив своє керівне становище в краю, а українське громадянство Закарпаття опинилося на міліційному індексі. Це мало свої катастрофальні наслідки. З того теж часу, мало не до самого вибуху світової війни в 1914 р. національне життя Закарпаття завмерло, а коли й давало про себе знати, то тільки в формі проводжених на ньому москвофільських експериментів [15,262].

Одним з найталановитих письменників України був Й. Федькович, який займав серед письменників перше місце, його називали “буковинський Шевченко”. Але ці письменники знаходили ще мало відгуку серед свого буковинського суспільства й мусили прилучитися до літературного руху в Галичині, а Федькович навіть переселився був до Львова на становище редактора видань “Просвіти”. Тільки в 1868 році повстало в Чернівцях перше українське товариство “Руська Бесіда”, але й воно довго перебувало в руках москвофілів. В 1875 році відкрито в Чернівцях університет і в ньому зразу ж засновано кафедру української мови й літератури, яку зайняв галицький народовець Гнат Онишкевич [8,309].

Суспільно-політичне і культурне життя України другої половини ХІХ ст.. свідчило про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було одним з проявів інтенсифікації процесу становлення української нації, а, з другого – й саме дійова впливало на цей процес у сфері такої важливої і невід’ємної ознаки будь-якої нації, як спільність Ії психічного складу або національного характеру. Останній, як відомо, являє собою сукупність почуттів, уявлень і сприйнять, які формуються під впливом матеріального життя і зовнішнього середовища, акумулюють особливості історичного розвитку даного народу, умов його праці, соціально-економічного і політичного життя, знаходять вияв у традиціях, звичках і звичаях, своєрідності літератури, мистецтва, культури в цілому.

Якщо в першій половині XIX ст. лише окремі діячі демократичної інтелігенції час від часу виявляли інтерес до українського фольклору, то у другій половині цього ж століття найширші кола прогресивної громадськості стали вивчати і популяризувати зразки усної творчості та звичаї українського народу. В результаті цього з'явилися ґрунтовні публікації фольклорно-етнографічних матеріалів.

Найгрунтовнішою узагальнюючою етнографічно-фольклорною працею став семитомник «Трудов зтнографически-статистической зкспедиции в Западнорусский край» за редакцією Павла Чубинського.

У пробудженні національної самосвідомості українців помітну роль відіграли наукові публікації, в яких висвітлювалися питання історії та етнографії України, фольклористики та мовознавства. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці: «История Малороссии» М. Маркевича у п'яти томах, дослідження М. Костомарова («Богдан Хмельницький», «Руина», «Мазепа и мазепинці»), П. Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України від найдавніших часів») У той час плідну наукову діяльність розгортає професор Київського університету В. Антонович (1834—1908 рр.), який очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Він був автором численних праць з історії, археології, етнографії.

У 1873 р. з ініціативи П. Чубинського (1839—1884 рр.) в Києві було відкрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства, яке стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М. Драгоманов, О Кістяковський, М. Лисенко та ін), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею «Труды зтногра-фическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край» (СПб., 1782—1879 рр.), яка вийшла за редакцією П. Чубинського. Дана праця не втратила своєї цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно слід зазначити, що П. Чубинський був і автором вірша «Ще не вмерла Україна», який вперше був опублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М. Вербицького (1815—1870 рр.). Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном.

Текст вірша-гімна пройнятий ідеями українського національного відродження, непохитності визвольних змагань українського народу за «святе є діло», прославлення козацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімна викликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської та Австро-Угорської імперій. Твір було заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль відіграли музичні обробки поезій Т. Шевченка «Заповіт», І. Франка «Не пора», О. Духновича «Я русин бнл, єсть и буду», що їх здійснили українські композитори М. Лисенко, М. Аркас та Д. Січинський. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у «Молитві за Україну» М. Лисенка — «Боже великий, єдиний, Нам Україну храни...», яка утверджувала ідеали волі, любові до рідного краю.

Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалась у XIXст., об'єктивно ступала українська літературна мова. Важливим чинним п розвитку стали-численні наукові і мовознавчі праці а навчальні посібники з історії, граматики української мови, авторами яких були О. Потебня, П. Житецький, А. Кримський.

В 40—80-х роках XIXст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства У цей час вийшли друком «Словарь малорусского или юго-восточного язьїка» П. Білецького-Носенка та «Опьіт южнорусского словаря» К Шейковського. Окремі граматики української мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, вийшли у другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Важливу роль в утвердженні української літературної мови в цьому регіоні відіграли твори І. Франка, І. Верхратського, К. Студинського, М. Возняка. Завдяки їх зусиллям була започаткована багатотомна книжкова серія «Пам'ятки українсько-руської мови та літератури».

У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологу О.О. Потебні (1835—1891 рр.), який досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Праці О. Потебні «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870 р.), «Мова і народність» (1895 р.) та інші не втратили своєї актуальності й сьогодні.

Особливу цінність мають думки О. Потебні стосовно формування національної ідеї Він вважав, що її відсутність у середовищі українців є внутрішньою причиною безсилля й непродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування Ця небезпека не менш загрозлива,, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. Плекання національної ідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує ( волю та прагнення до незалежності.

У нації О. Потебня вбачав ту реальну силу, яка здатна підняти і вивести Україну з руїни на шлях нового життя. Спираючись на національну ідею, він обстоював право національних культур на «самостійне співіснування та розвиток», тобто наголошував на ідеї суверенності, реалізувати яку має право кожен народ. Для усвідомлення підвалин української національності, на думку науковця, необхідно насамперед добре засвоїти українську мову — без її вивчення усі українські змагання за незалежність будуть нездійсненні.

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т. Г. Шевченка та М. П. Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.

За визначенням І Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов — «два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова "могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця.

Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII—початку XIX ст. й розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, знайшла своє остаточне оформлення у творчості Т. Г. Шевченка.

Великий український поет, художник, мислитель Т. Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 р.), поеми «Гайдамаки» (1841 р.) та збірки «Три літа» (1843— 1845 рр.) вивели поета до вершин української літератури. Т. Г. Шевченко, насамперед, повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди: «Тарасова ніч», «На вічну пам'ять Котляревському», «До Основ'яненка», «Гамалія», «Іван Підкова» та героїко-романтична поема «Гайдамаки», в яких Україна зображена «зболеною і розтерзаною, вкритою могилами» на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі. Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України.

Таким чином, національна ідея є однією з провідних і визначальних ідей світогляду Т. Г. Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Водночас Т. Г. Шевченко формулює своє бачення єдиної панслов'янської спільності.

У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т. Г. Шевченко вбачає одну з форм державного устрою, що могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеалом поета є єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак це єднання не повинно призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури та історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, як нації.

Ідея братання слов'янських народів у творчості Т. Г. Шевченка побудована на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі якого лежить національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державництва, є характерною ознакою його світогляду.

Під впливом творчості Т. Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму та народності. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, А. Свидницький, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка. їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.

Ідеї Т. Г. Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М. П. Драгоманов (1841—1895 рр.), діяльність якого становила якісно новий період у розвитку суспільно-політичної думки України. Враховуючи потреби нового історичного часу, він заклав теоретичні засади, на яких ґрунтувався визвольний рух кінця XIX—початку XXст.

Історична заслуга М. П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. Зазнавши переслідувань з боку царського уряду, М. П. Драгоманов емігрував і видавав у Женеві український громадсько-політичний альманах «Громада» (1878—1882 рр.).

М. П. Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору та етнографії: «Історичні пісні малоруського народу», у співавторстві (1874—1875 рр.); «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876 р.); «Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880» (1881 р.); «Політичні пісні українського народу XVIII—XIXст.» (1883—1885 рр.) та інші, які є чудовими пам'ятками народного слова [30,14].

У галузі літературознавства М. Драгоманов був одним з найвизначніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Про це свідчить його праця «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891 р.).

На думку М. Драгоманова, українська література повинна бути «по ідеях демократична, по манері — критична і реалістична, по мові — животворна».

М. Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми і засоби української літературної критики, підніс її авторитет і дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки.

У своїх публіцистичних статтях та історичних дослідженнях — «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Неполітична політика», «Неправда не просвіта», «Довгі вуха нової гри» та інші М. Драгоманов обстоює ідеї про можливість політичної та національної автономії України. Він вважав, що «без політичної самостійності чи автономії не може бути і автономії національної» [30,12].

Погляди М. Драгоманова у розв'язанні національного питання ґрунтувались на федералістичних позиціях. Не бачачи в той час реального ґрунту для державної самостійності України, він вважав за можливе виборювати політичну і культурну самостійність українців на засадах федеративної системи.

М. П. Драгоманов віддавав перевагу республікансько-демократичному устрою. За його проектом, представницький орган — земський або державний собор складається з двох палат: Державної думи, що обирається округами, та Союзної думи, Що обирається обласними думами. Він незмінно обстоював головну вимогу політичного демократизму — загальне виборче право.

Наукова, просвітницька та культурна діяльність української інтелігенції викликала занепокоєння в середовищі царських чиновників. Вони були стурбовані не лише розвитком національних тенденцій серед діячів української культури, але й зростанням їх громадсько-політичної та революційної активності. В травні 1876 р. за участю імператора Росії Олександра IIна особливій нараді в м. Емс (Німеччина) обговорювалося питання про українофільську пропаганду. М. П. Драгомапову та П. П. Чубинському було заборонено проживати в Петербурзькій та Московській губерніях, а також на Україні. Тоді ж був підписаний «Емський указ» про заборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в Російській імперії українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо. Усе це було великою перешкодою на шляху розвитку національної культури. Щоб обминути ці обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов встановили контакти з українцями Галичини, використовуючи їхню українську пресу, особливо газету «Правда», що видавалася у Львові, для поширення ідей, заборонених в Росії. В 1873 р. за допомогою Л. Скоропадської-Милорадович та церковного діяча В. Симиренка вони започаткували у Львові Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, що відіграло важливу роль на шляху національно-культурного відродження українського народу.

Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала філософія. Найбільш відомим серед філософів був С. С. Гогоцький (1813—1889 рр.) — професор Київської духовної академії та Київського університету. Його праці присвячені аналізу філософських систем І. Канта та Г. В. Ф. Гегеля. Він відомий також як автор «Філософського лексикону» в 4-х томах (1857—1873 рр.), що був одним з перших видань філософського словника у Росії.

Визначним представником так званої «філософії серця» на Україні був професор Київської Духовної Академії, а згодом Московського університету П. Д. Юркевич (1826— 1874 рр.). В його творах відображена специфіка українського світобачення, характерні ознаки національного світогляду та національної психології. Християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяльності він розвиває у праці «Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого». Сферу духовного життя П. Юркевич, як і 1. Сковорода, позначає символом «серце», що є виразом душевного стану людини. Душа знаходиться в глибині людського серця, вона є вічною, так само як вічною і безсмертною є людина, що повністю залежить від Бога.

Філософські концепції, проповідувані українськими мислителями XIX ст., серед яких слід також назвати А. Спірл, К. Ганкевича, І. Федоровича, позначились і на інших сферах духовної культури українського народу — літературі, театрі, мистецтві.

Важливим фактором прогресу української культури став театр, який протидіяв русифікації, прищеплював маса і любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. В 60-х роках XIXст. «Артистичне товариство» в Єлисаветграді вперше на Україні поставило п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках — оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», і В Києві діяв аматорський театр, де починали свою творчість композитор М. Лисенко (1842—1912 рр.) та драматург М. Старицький (1840—1904 рр.). У 1882 р. в Єлисаветграді при активній участі М. Кропивницького (1840—1910 рр.) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли відомі зірки української сцени М. Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856—1933 рр.), ТІ. Саксаганський (справжнє прізвище — Тобілевич, брат М. Садовського, 1859—1930 рр.), М. Заньковецька (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934 рр.), О. Вірина (справжнє прізвище — Колтановська, р. н. невід.—1926 р.). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, інших містах України.

Слухачів кращих оперних сцен Європи та Америки вражали своїм талантом співачки сестри Крушельницькі (Ганна, 1887—1965 рр.; Соломія, 1872—1952 рр..).

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (арх. Ф. Фельнер і Г. Гельмер, 1884—1887 рр.), Києві (арх. В. Шребер, 1897—1901 рр.) та Львові (арх. 3. Горголевський, 1897—1900 рр.), будинок Нової біржі в Одесі (арх О Бернардацці, 1894—1899 рр.), Львівський політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич, 1873—1877 рр.) та ін.

Основоположниками національної реалістичної школи в галузі скульптури були Л. Позен (1849—1921 рр.) та П. Забіла (1830—1917 рр.). Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм («Кобзар», «Шинкар», «Переселенці», «Оранка на Україні»), другий — в жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т Г. Шевченка, пам'ятник М. В. Гоголю в Ніжині). Сере монументальних творів слід назвати пам'ятник Б. Хмельницькому в Києві (скульп. М. Микешин, 1879—1888 рр.)

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найбільш яскраво виявилося у жанрі пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються В. Орловський, С. Світославський, П. Левченко, що найбільш відомим був художник С. Васильківський (1854— 1917 рр.), якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю Його пейзажі «Козача левада», (1893 р.), «Дніпровські плавні» (1896 р.), «По Донцю» (1901 р.) є справжніми шедеврами мистецтва.

Ідеєю національного відродження була пройнята й музика тієї доби, яка розвивалася в руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом українська національна опера «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.), музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський (1813— 1873 рр.). Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П. Сокальський (1832—1887 рр.) — опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна»; П. Ніщинський (1832—1896 рр.) — музична картина «Вечорниці» до драми Т Шевченка «Назар Стодоля»; М. Аркас (1852— 1909 рр.) — опера «Катерина»; О. Нижанківський (1863— 1919 рр.) — музичні твори на слова Т. Шевченка.

Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та громадський діяч М В. Лисенко (1842—1912 рр.), творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», вокальні твори під загальною назвою «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», романси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики.

Талановитими продовжувачами творчих заповітів М. Лисенка були композитори К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, С. Людкевич.

Розділ III

Політичний період західноукраїнського національного відродження (1890 – 1914рр.)

Останнє десятиліття минулого століття було переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням наприкінці XIXст. перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в ширші маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. На історичну арену виходить нове, енергійніше й активніше покоління діячів, які модернізують українську політичну думку, висувають вимогу повної політичної самостійності України.

Однією з основних особливостей національного відродження на цьому етапі є пожвавлення зв'язків між Галичиною й Наддніпрянською Україною. І хоч темпи зростання національної свідомості і сила національного руху у цих двох регіонах залишалися різними, виникало немало політичних, культурних, наукових організацій, діяльність яких мала всеукраїнський характер.

В умовах демократичного парламентаризму, дозволеного австрійським урядом, у той час виникають політичні групи, які висувають і обстоюють українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації «Руська Рада» (1870 р.), «Народна Рада» (1885 р.), а згодом і політичні партії.^[44]

У цей період в діяльності передових діячів української культури спостерігається поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей, серед яких провідне місце займала українська національна ідея. Вона все глибше проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла інтелігентів-патріотів і народ. У галузі духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність таких представників української культури, як І. Я. Франко та М. С. Грушевський.

В середині 70-х років XIXст. в духовному та суспільно-політичному житті Галичини починає зароджуватися новий радикальний напрям, на чолі якого став І. Франко та його однодумці М. Павлик, О. Терлецький, С. Данилович, К. Трильовський, Ф. Вовк та ін. Це невелике коло молодих людей поставило собі за мету докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи по згуртуванню передових суспільних сил на боротьбу проти існуючого національного і соціального гноблення.^[45]

Саме у 90-х роках XIXст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно - політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що насував політичного змісту став масовим.

Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890 р. у Львові була створена перша на Україні політична організація європейського типу - Русько-українська радикальна партія (РУРП), яка у своїй діяльності прагнула поєднати теоретичні засади соціалізму з захистом соціальних інтересів українських селян та національних інтересів українців Галичини. Кінцевою метою своєї програмної діяльності радикали вважали соціальне визволення селян та робітників, проголошення незалежності України.^[46] В гострій внутрішній полеміці між старими (Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький) та "молодими" (В'ячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та ін.) радикалами вперше в історії українського руху було висунуто й аргументовано постулат політичної самостійності України. Він містився у новій редакції програми РУРП (1895).

На початку 90-х років у народовський рух влилася нова група молодих діячів, які згодом стали загальновизнаними лідерами українського руху в Галичині — Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак та ін. Перед загрозою російської експансії австрійський уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків. Ця позиція збігалася з бажанням частини лідерів Київської громади, які пов'язували свої надії на розв'язання українського питання з майбутнім російсько-австрійським воєнним конфліктом і в зв'язку з тим готові були іти на співпрацю з урядовими австрійськими і польськими колами у Галичині. Під тиском обидвох сторін старше покоління народовців 1890 р. заключило компроміс з польськими депутатами у сеймі, проголосивши "нову еру" в польсько-українських відносинах.^[47] За умовами угоди польська сторона зобов'язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, введення двомовності в учительських гімназіях тощо. "Новоерівська" політика не знаходила підтримки серед місцевого населення, тому вже 1891 р. від неї відійшли Юліан Романчук і "Народна рада". "Нову еру" підтримували народовські лідери Олександр Барвінський, Наталь Вихнянин та галицький митрополит Сильвестр Сембратович. Після краху цієї політики (1894) вони 1896 р. утворили Русько-український християнський союз (РУХС) — українську партію клерикального спрямування.^[48]

У галицькі справи втрутився професор Київського університету, видатний історик і лідер національного руху на Наддніпрянській Україні Володимир Антонович (1834 – 1908рр.). Перспективи українського руху в Російській імперії видавалися тоді безрадісними, і Антонович дбав про зміцнення його притулку у Галичині. У цьому його погляди збігалися з поглядами його колишнього товариша й довгорічного суперника Драгоманова, який перебував у вигнанні. Але підходи цих двох людей були різні. Драгоманов пов'язував українські національні завоювання в Галичині з політичною демократизацією, захистом соціальних інтересів селянства й антиклерикалізмом, що передбачало боротьбу проти консервативного австро-польського режиму. Натомість Антонович вірив, що для задоволення насущних українських культурних потреб багато важила згода польських правлячих кіл. Окремі представники польської меншості на Наддніпрянській Україні, які підтримували ідею польсько-української співпраці проти Росії, стали посередниками між групою Антоновича, так званою "Київською громадою" й авторитетним польським аристократичним гуртком в Австрійській імперії.^[49]

У 1894 р. з Києва до Львова за рекомендацією Володимира Антоновича переїхав молодий історик Михайло Грушевський. Він обійняв кафедру історії у Львівському університеті і став головою Національного товариства ім. Т.Г. Шевченка (НТШ) (1897р.). Грушевський брав активну участь у політичному житті Галичини. Разом з Іваном Франком він став ідейним лідером українського національного руху, духовним виразником його єдності з обох боків державних кордонів. За активної участі цих двох лідерів із центристських кіл народовців і радикалів 1899 р. у Львові утворюється Українська національно-демократична партія (УНДП) — наймасовіша і найвпливовіша партія в українському таборі. Після розколу РУРП з неї виділяється марксистське крило, що 1899 р. оформляється в Українську соціал-демократичну партію (УСДП) з Миколою Ганкевичем, Юліаном Бакинським та Семеном Вітиком на чолі.^[50]

Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП — за культурно національну автономію. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. РУРП убачала здійснення своїх ідеалів "лише при повній самостійності політичній русько-українського народу". Метою УНДП вказувалось у відозві її керівного органу — Народного комітету — від 5 січня 1900 р.: "незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу". УСДП в програмній статті свого органу "Воля" заявляла "Наша ціль є вільна держава українського люду — Українська республіка". Подібних програмних засад дотримувалися буковинські Національно-демократична партія (БНДП) (1907р.) та Радикальна партія (1906р.).^[51]

З того часу політична самостійність України стала головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині.

Усі три партії — націонал-демократична, радикальна, соціал-демократична — стають поборниками політичної самостійності України. Спільна політична платформа уможливила їхню тісну співпрацю у передвоєнне десятиліття та в часи діяльності Західно – Української Народної Республіки - (ЗУНР).

Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької і буковинської преси. В ній узяв участь, підготувавши серію статей І. Франко, який своїм незаперечним авторитетом підтримував постулат незалежності. Він уважав, що, хоч ідеал національної самостійності України за тодішніх умов міг здаватися поза межами можливого, все ж національно-патріотичним силам належало "вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього".^[52]

Терени Галичини і Буковини стали ареною організаційної діяльності першої на Наддніпрянщині Радикальної Української партії (РУП). У Львові було опубліковано її трактат „Самостійна Україна”, підготовлений М. Міхновським. У Львові й Чернівцях 1902 – 1904 рр. перебували закордонні комітети РУП. Львів став місцем проведення її другого з’їзду (1904). Там знаходилась також партійна друкарня, де випускались у світ партійні видання, політичні органи „Добра новина” (1903), „Селянин”(1903-1905), „Праця”(1904-1905), а також брошури листівки, відозви. В Чернівцях виходив орган РУП „Гасло” (1902-1903). Згодом аналогічну діяльність проводила в Львові – Українська соціал-демократична радикальна партія (1905-1907рр.). Львів був також місцем заснування Української соціалістичної партії (1900).^[53] Таким чином західноукраїнські землі відіграли роль бази патріотичних сил Наддніпрянської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії.

Суспільно-політичне життя галицьких українців наприкінці XIX ст. було ознаменоване ще двома подіями, які мали важливий вплив на дальший розвиток національного руху. Першою з них був початок масової еміграції українських селян в Америку, переважно Канаду і США, у менших розмірах — у Бразилію, Аргентину та інші країни. Національно свідома частина галицьких селян творила культурно-просвітні організації і підтримувала зв'язки з національним рухом краю.^[54]

Іншою вагомою подією у національному житті галицьких українців був прихід 1900 р. на галицький митрополичий престол Андрея Шептицького. Він на власні кошти збудував середню школу, надав матеріальну допомогу приватним школам. Заснував Науковий інститут, пов’язаний із Львівською богословською академією. Чималу суму грошей пожертвував на Академічний дім, який служив гуртожитком і бібліотекою для українських студентів. Митрополит був щедрим меценатом українського національного мистецтва, на якому добре розумівся. Лише церковному музею він передав у 1931 р. колекцію із 9880 предметів. Серед них – рукописиXV-XVIIIст., стародруки, архівні матеріали XVI-XVIIIст., ікони, твори живопису та графіки, речі культового призначення.^[55] Заходами А. Шептицького було збудовано чимало храмів та монастирів.

Митрополит не забував і про тих українців, котрих неволя й злидні гнали на заробітки до Америки, Німеччини та інших країн. Він домігся у Ватикані дозволу на утворення двох греко-католицьких єпископств у США й Канаді та вікаріату в Боснії.

А. Шептицький широко відомий і як політичний діяч. З 1901 по 1914 р. вірильний член Галицького сейму, а також посол і член Палати панів у Відні А. Шептицький брав участь у різних політичних акціях обстоюючи права простих галичан. Він доклав чимало сил до створення ЗУНР. А. Шептицький вважав, що значну конструктивну роль у створенні єдиної української церкви може відіграти національна інтелігенція.

З цього часу греко-католицька церква остаточно переходить на українські національні позиції і стає потужним чинником національного руху. Разом з

тим вдалося розв'язати конфлікт, який виник наприкінці XIX ст. у зв'язку з вимогою молодого покоління українських діячів обмежити вплив церкви на національний рух, надавши йому більш світського, модерного характеру. Андрей Шептицький поставив участь греко-католицьких священиків у громадському житті в залежність від дотримання ними принципів християнської моралі та звернув їхню увагу на господарські та культурні потреби українського селянства Галичини. Це зміцнило моральний авторитет церкви й позитивно відбилося на національному русі.^[56]

Велике значення для зміцнення національної свідомості мали святкування у Львові 1898 р. 100-річчя української літератури (від часу появи "Енеїди" Івана Котляревського). Під впливом цих святкувань, що мали виразне всеукраїнське значення, українофільська орієнтація остаточно перемагає у національному русі в Галичині, а термін "русин" витісняється назвою "українець". Відбувається політизація громадських організацій. У липні 1900 р. друге студентське віче у Львові приймає вимогу політичної самостійності України, записавши у своїй відозві, що "тільки самостійна, національна держава є одинокою формою, в якій можливий правильний розвій народу в сучасності і на будуче".^[57]

Український рух на початку XXст. досяг таких відчутних результатів, що тогочасний польський історик Станіслав Смолька називав цей період - "українське завоювання" Галичини. Мережа культурно-просвітніх і господарських організацій охопила практично всі повіти краю, досягнувши найдальших закутків.

На зламі двох віків значно активізується політичне життя, в якому члени „Просвіти” завжди йдуть попереду. До популярних видань „Просвіти” запроваджувано фонетичний правопис. Просвітницьку діяльність широ підтримує духовенство, зокрема єпископ А.Шептицький.

Починаючи з 1906р., „Просвіту” очолювали доктор Є. Олесницький та П. Огоновський. 1 листопада 1910р. головою товариства став судовий радник Іван Кивелюк, який виконував ці обов'язки аж до 1922р. За його головування „Просвіта”, попри тяжке воєнне лихоліття, досягла небачених висот.^[58]

На загальному зборі товариства в 1912р. було прийнято новий статут, який поставив завдання широкої культурно – освітньої роботи. Вона передбачала діяльність народного театру і кінотеатру, проведення народних свят, з'їздів і краєзнавчих походів, народних музеїв. Публічних читалень, друкарень та інших підприємств. Різних курсів і шкіл, ведення зразкових господарств, садів тощо.

Наприкінці 1913р. „Просвіта” мала 77 філій і 2648 читалень. Масово почали створюватись бібліотеки. У віддалені місцевості книжки надходили безплатно. Важливе місце у просвітній праці посіли виклади і відчити, „курси вищої освіти”, курси навчання неписьменних. „Просвіта” підтримувала жваві зв'язки з українцями Закарпаття, Хорватії, Боснії, Сполучених Штатів Америки, з багатьма освітніми організаціями.^[59]

Однак товариство чекали нові випробування. Російська окупація Львова завдала значної шкоди „Просвіті”. Було знищено бібліотеки, читальні, репресовано активних діячів. Деякі з них змушені були виїхати за межі Галичини. Навіть після російського відступу воєнний стан унеможливив товариству розгорнути свою діяльність. Та все ж вона активізувалась у 1918р. , коли Україна воскресла до державної незалежності. Товариство „Просвіта” допомогло сформувати Міністерство освіти ЗУНР.

Поряд з традиційними культурно-просвітніми і господарськими організаціями виникають спортивно-пожежні товариства "Сокіл" (1898) і "Січ" (1900), які стають зародком майбутнього українського війська.

Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватними гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр. Всеєвропейського резонансу набула діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Завдяки невтомній праці Михайла Грушевського, Івана Франка та Володимира Гнатюка НТШ змогло випустити до 1914 р. близько З тис. різноманітних видань. Поряд з науковою продукцією з 1898 р. Товариство почало видавати замість старого журналу "Зоря" новий "Літературно-науковий вістник", який став лабораторією політичної думки для українців з обох боків австро-російського кордону. На його сторінках дебютували молоді літератори і публіцисти, які згодом стали окрасою модерної української літератури. Головним результатом діяльності НТШ стало формування повноцінної української "високої" культури, яка у боротьбі за душі молодих українців могла успішно конкурувати з культурами польською та російською.^[60]

Одним з найхарактерніших проявів національного життя в Україні було пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 р. Східна Галичина була охоплена сільськогосподарським страйком. Основними вимогами страйкарів були піднесення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників в Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повною перемогою селян і показав зразок національної солідарності.

Політична мобілізація галицького селянства стала великим здобутком українського національного руху. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта, зберігаючи свою політичну монополію в краю, й далі переважала українську, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське.^[61]

Новий баланс сил змусив польських політиків змінити свою тактику стосовно галицького москвофільства. Якщо до 90-х років польський й москвофільський рухи були непримиренними супротивниками, то з кінця XIXст. польські правлячі консервативні сили почали відверто підтримувати москвофілів як противагу українському рухові. Водночас у польському рухові почало виразно проявлятися антисемітське спрямування, пов'язане насамперед з появою нової партії у польському таборі — націонал-демократів. Внаслідок цього від початку 90-х років асиміляція як масовий рух серед галицьких євреїв припинилася; вона продовжувала зберігати популярність лише серед багатих єврейських родин, їй на зміну прийшов сіоністський рух.^[62] Спершу він охопив студентську єврейську молодь, а на початку XXст. набрав масовості. Галицький сіоністський рух не ставив виразно політичних цілей; його головною метою була боротьба за збереження єврейської національної ідентичності. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави у Палестині або Уганді. Що ж до конкретних реалій політичної боротьби в Галичині, вони воліли дотримуватися нейтральності у польсько-українському конфлікті.

Однак нова політична ситуація штовхала їх до союзу з українцями. У 1907 р., під час перших загальних виборів до Державної ради, українські націонал-демократи уклали виборчий союз з сіоністською партією. Завдяки українській підтримці вперше в австрійському парламенті появилися два національно свідомі єврейські депутати.^[63]

Тезу політичної самостійності України в Галичині вперше висунули у 1895 р. Ю. Бачинський у книжці «Україна іrгеdепtа», а на Наддніпрянській Україні — М. Міхновський у 1900 р. в брошурі «Самостійна Україна».

В книзі «Uкгаіпа іггеdепtа» («Україна уярмлена»), автор першим у вітчизняній суспільно-політичній думці порушив питання про політичну незалежність українського народу в єдиній соборній державі.

Політична самостійність України, вважав Ю. Бачинський, є необхідною умовою її економічного і культурного розвитку. Це була смілива спроба обґрунтувати функції майбутньої держави, яка повинна мати свої фінанси, армію, торгівлю, промисел, здійснювати внутрішню і зовнішню політику.

Ю. Бачинський не вважав створення держави самоціллю, а бачив у ній лише найважливіший засіб для забезпечення можливості вільного культурного розвитку народу. В далекому майбутньому, на його думку, відпаде необхідність в її існуванні. Відповідно асимілюються нації, злившись в один антропологічно-культурний тип. Уцьому питанні Ю. Бачинський перебував під впливом класичної схеми марксизму.^[64]

Він стверджував, що самостійність України не стосується лише українського народу, а є справою всіх націй, які населяють її етнічну територію, наголошував, що спільний інтерес змусить їх усіх стати українськими патріотами.

Розвитку української літературної мови та засвоєнню її словникового фонду не лише освіченими прошарками суспільства, а й широкими масами найбільше сприяла класична художня література. Легально чи напівлегально видані як на Східній, так і найбільше у другій половині XIX ст. на Західній Україні поетичні і прозові твори Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича не тільки ставали класикою української культури, а й були найдієвнішим чинником формування української літературної мови. Ще більше зріс авторитет Шевченкового слова, яке проникло у середовище народних мас. Раніше діалектно роздроблена українська мова ставала єдиним цілим, зрозумілим на всій території України, її визнали своєю мовою і наддніпрянці, і волиняни, і слобожани, і галичани, і подоляни, і закарпатці.^[65]

1907 р. в статті «Літературна мова і діалекти» Іван Франко писав: «Наша літературна мова в останніх десятиліттях таки значно виробилася. Кожний, хто брався писати тою мовою, наскільки черпав із книжкової традиції, мусив зачинати від Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, мусив бачити, що тут, у мові тих письменників, лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців».^[66] У даному разі Франко звертався до своїх територіально найближчих земляків, що мешкали на західноукраїнських землях під владою Австро-Угорщини, але не залишили мрії про возз'єднання з етнічно і мовно єдинокровними братами на Наддніпрянській Україні.

Взагалі І.Я. Франко вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості українського народу. Своєю науковою, публіцистичною та перекладацькою діяльністю він вказував на широкі горизонти національно – культурного відродження українського народу.

У своєму ідейному розвитку І.Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80 – ті роки ХІХ ст.) був учнем М.Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Після смерті М.Драгоманова у 1895р. він стає на позиції українського демократичного націоналізму, його світогляд спирався на засадах гуманізму, раціоналізму і демократизму. І. Франко відмежувався від федералістичних ідей Костомарова М. і Драгоманова М. і став борцем за повну незалежність України.^[67]

У 1877—1882 рр. І. Франко написав визначні твори політичної лірики — «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми», в яких чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М. Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С. Людкевич (1879—1979 рр.) створив симфонічну поему «Каменярі».

І. Франко — найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Своїми численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури.

І. Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість. Його праці з історії і теорії літератури відіграли визначальну роль у розвитку українського літературознавства кінця XIX—початку XX ст. Його праці про творчість Т. Г. Шевченка та інші становлять вагомий науковий доробок в галузі української культури та її історії.^[68]

Поряд з іменами Т. Г. Шевченка та І. Я. Франка слід назвати М. С. Грушевського (1866—1934 рр.) — видатну постать української духовної культури. Він є автором понад 2 тисяч наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, серед яких 11-томна «Історія України-Руси» (1898—1936 рр.) та 5-томна «Історія української літератури» (1923—1927 рр.). Велику популярність здобули також «Нарис історії українського народу» (1904 р.), «Ілюстрована історія України» (1911 р.), «Початки громадянства» (1921 р.) та інші. В умовах національного гноблення і переслідування української культури з боку царського самодержавства, австрійської монархії, панівних класів Польщі вихід у світ історичних творів М. С Грушевського справив значний вплив на активізацію національно-визвольного руку на українських землях, розчленованих чужоземними державними кордонами.^[69]

У своїх творах М. С. Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність. Творча спадщина вченого вражає не лише глибиною висвітлення історичного процесу. Але й надзвичайною актуальністю та повчальністю для сьогодення.

Понад 15 років М.С. Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук.Товариство об'єднало майже всіх провідних східно і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених. Поруч з М.С. Грушевським плідно працювали А.Кримський. Б.Грінченко, В.Гнатюк, І.Франко, Ф.Вовк та ін. Їх наукові праці публікувалися у „Записках наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка”, „Збірнику математично – природничої і лікарської секції”, „Етнографічному збірнику” та інших виданнях товариства.

У 1898р. М.Грушевський спільно з І.Франко заснував „Літературно – науковий вісник” , який згуртував кращі українські літературні сили. Він був одним з організаторів „Української видавничої спілки” (1899р.) і „Товариства прихильників української науки і літератури”(1904р.).^[70]

Утвердження української літературної мови в культурному процесі та побуті населення на всій території України було пов'язане і з економічним життям капіталістичного суспільства.

Саме економічне (господарське) життя нації, не відокремлюючи її від інших народів, найбільше сприяє її згуртуванню як певної історичної спільності людей.

На жаль, об’єктивно передбачуваної тісної взаємодії у розвитку економіки, культури і мови української нації в умовах утверджуваного в другій половині ХІХ - на поч. ХХ ст.. капіталістичного ладу не сталося. Цьому завадили, по-перше, свідоме гальмування розвитку української культури з боку урядів обох правлячих монархій: Романових і Габсбургів; по-друге, переслідування та заборони використання української мови в освітніх закладах, книгодрукуванні, журналістиці, мистецтві з боку тих же урядів, особливо Російської імперії, національна політика якої ґрунтувалася на насильницькій русифікації; по-третє, жахлива фінансова експлуатація України Російською імперією"; по-четверте, російсько-австрійський державний кордон, що ізолював одна від одної дві великі частини території і населення України.^[71]

Ускладнені наявністю вказаного кордону економічні, суспільно-політичні і культурні зв'язки між західно і східноукраїнськими землями негативно впливали на всі чотири визначальні фактори формування, розвитку й існування нації (спільність території, мови, національного характеру та його відображення в культурі) і чи не найбільше на найголовнішу з них: спільність економічних зв'язків на базі становлення єдиного народногосподарського комплексу. Отже, процес становлення і консолідації української нації можна було б вважати завершеним лише за умови повного возз'єднання українських земель в єдиній соборній державі. За капіталістичного ладу на Україні цього не сталося.

Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та польськими політичними силами краю. Українсько-польські стосунки на початку XXст. набрали гостро конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка 1897р., криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом Мирославом Січинським (1908)та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка (1910).^[72] Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому сеймі. У лютому 1914 р. завдяки активним діям

митрополита Андрея Шептицького був укладений польсько-український компроміс, згідно з яким українці повинні були одержати третину місць у галицькому сеймі і повноправне представництво у різних сеймових комісіях. Польсько-український компроміс сильно підважив монополію поляків на владу, передусім в освітніх і культурних питаннях. Поляки зобов'язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.

Укладення угоди було великою перемогою українців і могло послужити поворотним пунктом у польсько-українському конфлікті. Однак через декілька місяців розпочалася перша світова війна.

В українській політичній думці визріла ідея використати міжнародний воєнний конфлікт для здобуття політичної самостійності України. У грудні 1912 р. на таємному засіданні трьох головних українських партій Галичини було прийнято заяву: "З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України". Подібне рішення прийняв Другий всеукраїнський студентський з'їзд у Львові (липень 1913 р.).^[73]

Війна і наступні національні змагання стали великим випробуванням для українського народу. Західно - Українська Народна Республіка перейняла найкращі традиції національної солідарності й організованості, характерні для передвоєнного українського руху в Галичині.

Таким чином, упродовж третього, політичного етапу національно-культурного відродження Галичини, що тривав до першої світової війни, були створені українські політичні організації, школи, культурні установи, театри, нові наукові центри, які розповсюджували ідеї національної свідомості не тільки серед інтелігенції та студентів, але й серед населення.

XIX сторіччя — це епоха діяльності інтелігенції, — суспільної групи, що репрезентувала новий міщанський світ. Українська інтелігенція доходила до національної свідомості ступнево, досліджуючи народне життя і шукаючи в ньому основних прикмет української народності. Спершу за головне поле своєї діяльності вона вважала письменство і науку, що найяскравіше могли виявити самобутність української культури. У хвилини зневіри вона думала навіть, що українство не зможе вийти дальше поза саму культурну організацію. Але пізніше інтелігентна верхівка перейшла до усвідомлювання народної маси і в народі відкрила великі революційні сили, що скупчувалися коло економічних і соціальних питань. Спираючись на маси і організовуючи їх, інтелігенція розвинула в собі політичний інстинкт і перейшла до активних виступів. Ідеал самостійної України зайняв перше місце в національній ідеології.

Саме у 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно - політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що насував політичного змісту став масовим.

За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома у своїх політичних інтересах українська нація.

Вагомий вклад у розвиток соціальної свідомості, культури, мистецтва, літератури вніс І.Франко. Він збагатив українську культуру, вивчав народну творчість. Його праці з історії та теорії літератури відіграли визначальну роль у розвитку українського літературознавства кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Проаналізувавши статути товариства „Просвіта”, ми маємо змогу прослідкувати динаміку, характер і напрям розвитку програмно – організаційних засад найбільшої, найвпливовішої і найпотужнішої української організації минулого. Це зразок національної, організаційної думки другої половини ХІХ – першої половини ХХ століття, яка зуміла не тільки зорієнтуватись у складних умовах іноземного панування, але й забезпечила існування організації, здатної розвиватися, вдосконалюватися, витримувати удари і суспільні потрясіння й вести народ до визначеної мети – просвіти в широкому загально соціальному розумінні, а відтак і до творення духовних основ нації, через організаційне згуртування народу й вироблення загальнонаціональної психології, державницької свідомості.

Підводячи підсумки процесу національно-культурного відродження в Україні у другій половині XIX—на початку XX ст., слід зазначити, що незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, український національний рух стимулював не тільки загальний соціально-економічний, політичний, культурний і науковий прогрес усього українського суспільства, але й зростання громадянської свідомості широких народних мас. Тогочасна демократична інтелігенція на Україні виявилася гідною бути провідником прогресивних сил нації.

Національно-культурне відродження в Україні кінця XVIII— початку XXст. заклало підвалини для відновлення української державності. Четвертим Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. проголошено повну самостійність Української Народної Республіки.

Висновки

Наприкінці XVIII— на початку XXст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому ґрунті робилися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, ідеї, ненависть до національного гноблення.

Особливістю національного відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII— початку XIXст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо.

Характерною рисою розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці ХVIII - першій половині ХІХ ст. було чергування періодів реформ з періодами реакцій. Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ були спробою модернізувати імперію, осучаснити та гармонізувати у дусі освідченного абсолютизму соціальні та національні відносини. Смерть цісаря – реформатора, події Великої Французької революції, егоїстичні бажання феодалів підштовхнули до дії консервативні кола імперії. Тривалий період реакції, що надовго запанував у Австрійській державі, для західноукраїнських земель характеризується поступовим відновленням феодалами втрачених позицій у аграрному секторі, посиленням експлуатації селян, гальмуванням промислового розвитку, перетворенням краю на колоніальну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Реакцією народу на ці процеси було посилення соціального та національного руху. У підавстрійській Західній Україні національну свідомість мали лише еліта, особливо духовенство та вищі класи. Однак поступовий природний розвиток західноукраїнської свідомості дозволив еліті згодом створити партійно - політичні інститути, відновити історичні традиції, національну мову та літературу, культурні інституції ще до того, як виникло масове суспільство з його проблемами політичного поділу, соціально – економічного перерозподілу і, звісно, національних почуттів.

Національне відродження є досить складним процесом, що характеризується різними стадіями. Їх кількість і хронологічні межі різні автори інтерпретують неоднаково. Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у західноукраїнському народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права. Вони складають перший етап національного відродження – шляхетський (дворянській). Важливим чинником першого періоду національно – культурного відродження була також поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. Ці видання торкались історичного минулого українського народу, зосереджували увагу на самобутності його культури. Тобто, українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалась творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії і публіцистиці. Інтелектуали першої половини ХІХ ст. не одразу відійшли від своїх попередників у ставленні до захисту інтересів народу. На початку століття у їхній діяльності ще спостерігається прагнення відновити місце та роль окремих верств суспільства. Але з плином часу інтелігенція дедалі більше переймалася інтересами не окремих верств, а всього суспільства, хоча на певних етапах переважали інтереси тих чи інших соціальних груп населення. Незважаючи на малочисельність і роз’єднаність, українська інтелігенція першої половини ХІХ ст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.

Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько – культурного об'єднання “Руська трійця”. Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем в політичну площину. Наприкінці 1836 р. побачила світ "Русалка Дністрова". В цьому творі активно пропагується і висвітлюється ідея національного визволення українського народу. Зміст "Русалки Дністрової" визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків — борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу.

Аналізуючи причини заборони збірки, І. Франко зазначав: "Русалка Дністрова", хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній виказані — була свого часу явищем наскрізь революційним". Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів. Отже, "Русалка Дністрова" стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності "Руської трійці".

Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848-1849 рр., започаткували новий етап модернізації імперії – було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створено парламент. Ці та інші модернізаційні зрушення позитивно відбилися на житті західноукраїнських земель, активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурній сфері. Однак незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила більшість революційних завоювань.

На другому етапі національно-культурного відродження відбувається патріотичне пробудження, маси активно включаються у культурницькі процеси. На західноукраїнських землях хронологія та зміст цього етапу схожі з аналогічними процесами в Наддніпрянській Україні з тією особливістю, що значно виразніше в Західній Україні відбувається процес побудови елементів громадянського суспільства в рамках національного відродження, даючи простір радикалізації українського національного руху. Передусім, це стосується діяльності народовців та численних громадських організацій, періодичних видань, освітніх установ. Новий конституційний устрій надавав нові можливості для громадянської активності, основним стимулом у ній виступала дедалі гостра конкуренція з москвофілами і поляками. В міру того як мобілізовувала свої сили українська громада, поглиблювалась конфронтація між ними. Вибух громадсько-культурної активності після революції 1848-1849 рр. був таким сильним, що висунув українців Галичини на авансцену всеукраїнського національного руху. Насправді, поширення ідей національного відродження було процесом важким і повільним. На середину ХІХ ст. воно не просунулось далі виникнення невеликих суспільних організаційних груп української інтелігенції. Щоб вийти за межі культурницького етапу, належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції і духовенства, в аграрному, традиціоналістському, провінційному суспільстві Західної України тоді ще не було соціальних верств, масово чутливих до ідей національного пробудження. Важко було протистояти потужному впливові розвинутих і більш престижних польських і австрійських культур.

Третій етап національного відродження характеризується появою масового політичного національного руху з відповідними політичними програмами та ідеєю національної самостійності. Найґрунтовніше цей етап проявляє себе в діяльності політичних партій на Західній Україні, зокрема Русько-української радикальної, національно-демократичної та соціал-демократичної. Підводячи підсумки процесу національно-культурного відродження в Україні у другій половині XIX—на початку XX ст., слід зазначити, що незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, український національний рух стимулював не тільки загальний соціально-економічний, політичний, культурний і науковий прогрес усього українського суспільства, але й зростання громадянської свідомості широких народних мас. Тогочасна демократична інтелігенція на Україні виявилася гідною бути провідником прогресивних сил нації. Із плином часу український патріотизм зміцнювало усвідомлення історичної традиції. І врешті – решт з'явився єднальний мовний чинник, який полегшив утворення національної мови, літератури та культури. Релігія, яка справляла найбільший вплив на ранньомодерну людину, відіграла тут головну роль. Як наднаціональна інституція, церква була головним чинником виникнення національних почуттів.

Якщо керуватися поняттям лінійного розвитку, українська ідентичність була врешті перерваним віддзеркаленням західноєвропейської моделі національного будівництва. Проте, розглядаючи цей розвиток як діалектичний, а не лінійний процес, появу української ідентичності можна вважати важливим кроком в українському національному будівництві. Завдяки зацікавленості старовиною та ностальгії за нею українська еліта зуміла зберегти рештки української ідентичності. У той же час, під впливом Гердера та романтизму, наступне покоління відкрило український народ з його самобутньою молоддю.

Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною і Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі зберігали силу традиції козаччини й пам’ять про часи Гетьманщини і української автономії. В Західній Україні національно-культурна діяльність в деяких сферах проходила доволі повільно, і опір йому чинила консервативна частина греко-католицької церкви. Проте, тут не відбувалось драматичних відступів і зростання національної свідомості з часом ставало все відчутнішим. Особливістю західноукраїнського відродження також було те, що в Галичині, Буковині і Закарпатті воно почалося раніше. Провідною соціальною силою національного відродження тут було прогресивна частина українського духовенства та національна інтелігенція. Нарешті, цей паралельний розвиток мав ще один важливий результат: після століть обмежених контактів східні і західні українці почали виявляти посилений взаємний інтерес, тобто національне відродження дало імпульс відродженню державного і початку національно-культурної та територіальної інтеграції.

ЛІТЕРАТУРА :

1. Грицак Я. Нарис історії України. – К.: Генеза, 1996. – 480с.

2. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 430с.

3. Культура українського народу: Навчальний посібник/ Русанівський В.М., Вервес Г.Д., Гончаренко М.В. та ін. – К.: Либідь, 1994. – 370с.

4. Попович М. Нарис історії культури України. – К.: Артек, 2001. – 585с.

5. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. – К.: Генеза, 2001. – 290с.

6. Сарбей В.Г. Національне відродження України. Т.9. – К.: Либідь, 1999. – 310с.

7. Політична історія України: Посібник за ред. Танцюри В. І. – К.: Академія, 2001. – 388с.

8. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.2. – К.: Глобус, 1992. – 410с.

9. Грушевський М.С. Історія українського народу. – К.: Либідь, 1990. – 560с.

10. Історія України: нове бачення:/ Гужій О.І., Котляр М.Ф. Т.2 – К.: Україна, 1995. – 489с.

11. Іванченко Р. Історія без міфів. – К.: Український письменник, 1996. – 310с.

12. Історія України: Навчальний посібник/ Лановик Б.Д. – К.: Знання, 2000. – 395с.

13. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.2. – К.: Либідь, 1992. – 689с.

14. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.1. – К.: Основи, 1994. – 554с.

15. Голубець К., Крип’якевич І. Велика історія України від найдавніших часів. Т.2. – К.: Глобус, 1993. – 467с.

16. Романюк М.М., Галушко М.В. Українські часописи Львова (1848-1900). Т.1 – Львів: Світ, 2001.- 320с.

17. Грушевський М. Ілюстрована історія України., Десятка тисяча. – К.: Либідь, 1913. – 669с.

18. Толочко П.П. Народний рух на Миргородщині // Київська старовина. – 2002. - №3. – С.20 – 25.

19. Крип’якевич І.П. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Просвіта, 1992. – 550с.

20. Голубенко П. Україна і Росія у світових культурних взаєминах. – К.: Дніпро, 1993. – 420с.

21. Грушевский М.Г. Очерк истории украинского народа. – К.: Глобус, 1991. – 460с.

22. Єфименко О.Я Історія України та її народ. – К.: Мистецтво, 1992. – 346с.

23. Українське національне відродження (ХІХ – поч. ХХ ст. ): Навчальне видавництво/ Тичина А.К., Бондарчук Н., Зав'ялова І.М. та ін. – Ізмаїл: ІДПІ, 1993. – 118с.

24. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах/ Навчальний посібник. Т.2. – К.: - Либідь. 1995. – 380с.

25. Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. – К.: Наукова думка, 1991. – 367с.

26. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1994. – 563с.

27. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність/ Збірник наукових праць. Вип. 1. – К.: Наукова думка, 1992. – 354с.

28. Струкевич О.К. Українська нація до націоналізму: пошуки критеріїв ідентичності в Українській Гетьманщині XVIII ст.// УІЖ. – 1999. - №6. – С.17 – 34.

29. Сарбей В. Т. Становление и консолидация нации и подъем национального движения на Украине во ІІ пол. ХІХ ст.// УИЖ. – 1993. - №5. – С. 3 – 15.

30. Вівчарик М.М. Українська нація: шлях до самовизначення: - К.: Вища школа, 2001. – 313с.

31. Жмыр Б.Ф. История становления Украинского национального сознания// Философия и социологическая мысль.- 1991. - №3. – С.116 – 167.

32. Моголій П. Українське національне відродження.// УІЖ. – 1991. - №3. – С. 97 – 110.

33. Сиволюб Ю.В., Солдатенко В.Ф. Передумови і зародження українськї національної ідеї// УІЖ. – 1994. - №2,3. – С.14 – 30.

34. Камаринець Т. На світанку відродження.// Дзвін. – 1991. - №1. – С. 136 – 149.

35. Власенко А. Третий шанс о предпосылках национального возрождения Украины// Политика и время. – 1991. - №12. – С.4 – 10.

36. Семчишин М. Тисяча років української культури. – К.: Либідь, 1993. – 433с.

37. Філіпчук В.О. Початки українського національного відродження на Буковині.// УІЖ. – 1999. - №2. – С.58 – 73.

[1] Грицак Я. Нарис історії України. – К.: Генеза, 1996.

[2] Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990.

[3] Грушевський М. Ілюстрована історія України., Десятка тисяча. – К.:Либідь, 1913.

[4] Грушевский М.Г. Очерк истории украинского народа. – К.: Глобус, 1991.

[5] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.1. – К.: Основи, 1994.

[6] Попович М. Нарис історії культури України. – К.: Артек, 2001.

[7] Романюк М.М., Галушко М.В. Українські часописи Львова (1848-1900). Т.1 – Львів: Світ, 2001.

[8] Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. –

К.: Наукова думка, 1991

[9] Сарбей В. Т. Становление и консолидация нации и подъем национального движения на Украине во ІІ пол. ХІХ ст.// Украинский исторический журнал. – 1993. - №5. – С. 3 – 15.

[10] Сарбей В.Г. Національне відродження України. Т.9. – К.: Либідь, 1999.

[11] Магочій П. Украинское национальное возрождение. Новая аналитическая структура // Украинский историческая журнал. – 1991. - № 3.- с.97-110.

[12] Філіпчук В.О. Початки українського національного відродження на Буковині.// УІЖ. – 1999. - №2. – С.58 – 73.

[13] Коваль М. Волковинський В. Етапи формування української національної самосвідомості // Український історичний журнал. – 1883. - № 7-8.

[14] Колісник В. Український рух в Австро-Угорщині // Історія України. – 2001. - № 40.

[15] Лекції з історії світової та вітчизняної культури. Навчальне видавництво за ред. Яртися В.А., Шендрика С.М., Черепановой С.О. – Львів: Світ , 1994.- 360 с.

[16] Культура українського народу: Навчальний посібник /Русанівський В.М., Вервес Г.Д., та ін. – К.: Либідь, 1994. – 253 с.

[17] Лисяк-Рудницький І.: Історичні есе: К.: - Основи, 1994.-386с.

[18] Велика історія України. Зладив Голубецький М. У 2-х томах. Т.1. - К.: Глобус, 1993. – 200с.

[19] Грушевський М.С. Історія українського народу. – К.: Либідь, 1990. – 100с.

[20] Сарбей В.Г. Національне відродження України. Т.9. – К.: Видавничий дім Альтернативи, 1999. – 55с.

[21] Смолій В.А., Гурій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. – К.: Наукова думка, 1991. – 79с.

[22] Єфименко О.Я. Історія України та її народ. – К.: Мистецтво, 1992. – 150с.

[23] Культура українського народу. Навчальний посібник за ред. Русанівського В. М., Вервеса Г.Д., Гончаренко М.Ф. та ін. – К.: Либідь, 1994. – 180с.

[24] Сиволюб Ю.В., Слдатенко В.Ф. передумови і зародження української національної ідеї.// УІЖ. – 1994. - №2,3. – 17с.

[25] Чупилко Г. Роль церкви у становленні освіти в Україні (історичний аспект).// Рідна школа. – 2003. - №4. – 75с.

[26] Верича В. Нариси історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – Львів, 1998. – 280с.

[27] Етапи формування української національної самосвідомості (кінець XVIII – початок ХХ ст.). Гол. Ред. Коваль М.В., Волковинський В.М. // УІЖ. – 1993. - №7,8. – 7с.

[28] Духнович О. Твори. / Упорядкувальник Рудловчак О.М. – Ужгород: Карпати, 1993. – 225с.

[29] Там само. – 230с.

[30] Там само. – 243с.

[31] Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української школи і педагогіки. – К.: Либідь, 2002. – 400с.

[32] Качкан В.А. Українське народознавство в іменах. У 2-х томах. Т.2. – К.: Либідь, 1995. – 160с.

[33] Грушевський М. С. Історія українського народу. – К.: Либідь, 1990. – 310с.

[34] Дорошенко Д. Нарис історії України . У 2-х томах. Т.1. – К.: Глобус, 1992. – 279с.

[35] Там само. – 285с.

[36] Сарбей В.Г. Національне відродження України. Т.9. – К.: видавничий дім Альтернатви, 1999. – 58с.

[37] Крип'якевич І.П. Історія України. – К.: Просвіта, 1992. – 269с

[38] Там само. – 280с.

[39] Філіпчук В.О. Початки українського національного відродження на Буковині.// УІЖ. – 1999. - №2. – 10с.

[40] Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр „Академія”, 1999. – С. 200.

[41] Грушевський М.С. Історія українського народу. – К.: Либідь, 1991. – 234с.

[42] Там само. – 240с.

[43] Крип'якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 155с.

[44] Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2 – х томах, Т.2. – К.: Глобус, 1992. – 269с.

[45] Грушевський М.С. Історія українського народу. – К.: Либідь, 1990. – 300с.

[46] Політична історія України. Посібник за ред. Танцюри В.І. – К.: Академія, 2001. – 151с.

[47] Крип'якевич І.П. Історія України. Навчальний посібник. – К.: Просвіта, 1992. – 267с.

[48] Велика історія України. У 2 – х томах, Т.1. – К.: Глобус, 1993. – 220с.

[49] Качкан В.А. Українське народознавство в іменах. У 2 – х томах. Т.1. – К.: Либідь, 1995. – 280с.

[50] Політична історія України. Посібник за ред. Танцюри В.І. – К.: Академія, 2001. – 160с.

[51] Історія України/ Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. Вид. 2 – ге. зі змінами. – Львів: Світ, 1998. – 205с.

[52] Грицак Я. Нарис Історія України. – К.: Генеза, 1996. – 47с.

[53] Романюк М.М., Галушко М.В. Українські часописи Львова (1848 – 1900рр.). – Львів: Світ, 2001. – 123с.

[54] Істрі України. Навчальний посібник за ред. Лановика Б.Д. – К.: Знання, 2000. – 169с.

[55] Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. Кер. авт. кол. Войцехівська І., Абліцов В., Божко О. та ін. – К.: Україна, 1995. – 350с.

[56] Крип'якевич І.П. Історія України. – Львів: Світ, 1990. – 250с.

[57] Історія України: нове бачення. Під ред. Смолія В.А. У 2 – х томах . Т.2. - К.: Україна, 1995. – 309с.

[58] „Просвіта”: історія та сучасність: Зб. Матеріалів та документів./ Ред. Герман В. – К.: Просвіта, 1998. - 345с.

[59] Культурне відродження в Україні . За ред. Сілаєвої Т.О. – Львів: Астериск, 1993. – 187с.

[60] Вівчарик М.М. Українська нація: шлях до самовизначення. – К.: Вища школа, 2001. – 48с.

[61] Моголій П. Українське національне відродження. // УІЖ. – 1991. - №3. – 95с.

[62] Грушевський М.С. Історія українського народу. – К.: Либідь, 1991. – 245с.

[63] Іванченко Р. Історія без міфів. - К.: Український письменник, 1996. -179с.

[64] Качкан В.А. Українське народознавство в іменах. У 2-х томах. Т.2. – К.: Либідь, 1995. – 250с.

[65] Культурне відродження в Україні. За ред. Сілаєвої Т.О. – Львів.: Астериск, 1993. – 68с.

[66] Історія України в особах. / Кер. авт. кол. Войцехівська І. – К.: Україна, 1995. – 388с.

[67] Качкан В.А. Українське народознавство в іменах. У 2 – х томах. Т.2. – К.: Либідь, 1995. – 179с.

[68] Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник наукових праць. Вип.1. К.: Наукова думка, 1992. – 213с.

[69] Єфименко О.Я. Історія України та її народ. – К.: Мистецтво, 1992. – 180с.

[70] Історія України в особах. Кер. авт. кол. Войцехівська І. – К.: Україна, 1995. – 345с.

[71] Борисенко В.І. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ ст. – К.: Либідь, 1998. – 450с.

[72] Плотська – Василенко Н. Історія України. У 2 – х томах. Т.2. – К.: Либідь, 1992. – 286с.

[73] Сарбей В.Г. Національне відродження України. Т.9. – К.: Видавничий дім Альтернативи, 1999. – 49с.