Реферат: Національно-визвольна боротьба у середині XVII століття

Міністерство Освіти та Науки України

Національний Технічний Університет

Харківський Політехнічний Інститут

Кафедра Політичної історії

Реферат

на тему:

Національно-визвольна боротьба у середині XVII століття

Виконав:

студент I-го курсу

групи МТ-15Б

Гладков Євген Єгорович

Перевірив:

Озерський Юрій Іванович

Харків, 2005.

Зміст

Вступ

Причини повстання

Перші перемоги

Ускладнення між повстанцями

Переяславська угода

Завершальна стадія Великого повстання

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Політичне становище України середини XVII століття зумовлювалося вкрай сумними реаліями: упродовж віків тут не було практики національного державного будівництва; українські землі були поневолені сусідніми державами; панівна верхівка повністю втратила роль політичного провідника народу, носія державності. Ця позиція еліти (бо лише вона могла успішно здійснювати політичне керівництво, займатися розбудовою національного життя, розвиваючи етнополітичну самобутність суспільства) обернулася великою національною трагедією. За колоніальної політики Польщі ситуація ставала критичною: була втрачена еліта; стався розкол серед духовенства, що приводило до міжконфесійної боротьби; міщанство витіснялося з ключових позицій економічного життя і самоуправління; зростали перешкоди для розвитку української мови, культури, самосвідомості тощо.

Виходячи з цих обставин наприкінці XVI століття у південному регіоні Київського воєводства розпочався інтенсивний політичний процес, в якому провідну роль відігравало козацтво. Формувалися козацьке самоуправління, судочинство, військова організація, адміністративно-територіальний устрій. Поступово влада польського уряду набирала формального характеру. Водночас відбувалося неухильне розширення території козацького регіону, бо населення прилеглих районів Київського, а згодом і Брацлавського воєводств запроваджувало у себе козацькі порядки.

Різке посилення темпів закріпачення, наростання національно-релігійного гноблення, а також зіткнення інтересів козацької України й Речі Посполитої привели до початку Національно-визвольної боротьби. Вона розпочалася у першій половині лютого 1648 року з захопленням повстанцями Запорозької Січі й обрання гетьманом Війська Запорізького Б. Хмельницького й тривала аж до 1676 року. Це повстання вважається одним з найбільших катаклізмів української історії. Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко знайти на перших етапах нової історії Європи. Але чому саме Україна? Щойно освоєні Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина, що стали ареною повстання, були унікальними не лише в речі посполитій, а й в усій Європі. По-перше, ці землі належали чине наймогутнішим та найбагатшим в Європі магнатам, а по-друге, їх заселяв люд, готовий і здатний рішуче боротися за свої інтереси. Інакше кажучи, в новоколонізованій Україні одні з найбагатших в Європі феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепокірніших народів. Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала роль кордону. Власне, присутність „Дикого поля” уможливила виникнення козацтва й дала змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння. Вибуховість ситуації посилювалася слабкістю королівської влади в Речі Посполитій. Не в змозі власними силами обороняти кордони, король дарував магнатам величезні ділянки землі за умови, що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався, хоч і лише до певної міри, із зростанням козацтва. Проте із швидким посиленням обох цих явищ королівський уряд втратив над ними контроль і нічого не робив, щоб розв’язати протиріччя, що загострювалися на українському пограниччі.

Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння, чи, як висловлювалися польські історики XIX століття, „цивілізування” України, вони також були чинником нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Керуючись принципом „сильний завжди правий”, вони постійно вдавалися до насильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні, анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати, що „ на Україні править беззаконня”. Вимоги шляхти постійно зростали, особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 році. На відміну від селян в інших частинах Речі Посполитої та навіть у Західній Україні мешканці Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини й не бажали приймати її. Незважаючи на те, як їх класифікували магнати, багато з них вважало себе вільними. Серед козаків своєрідним догматом було те, що у 1582 році король Стефан Баторій начебто дарував козакам привілеї, котрі майже зрівнювали їх у правах із шляхтою. Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно характеризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору Україна відрізнялася від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували, що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва у боротьбі з регулярною армією. Відтак із посиленням експлуатації народу магнатами в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність боротися проти неї.

Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри...

Причини повстання

Рідко коли окремі особи так вирішально визначали хід епохальних подій, як це зробив стосовно Великого Українського повстання 1648 року Богдан Хмельницький. З огляду на його величезний особистий вплив на події, що змінили перебіг української та східноєвропейської історії, вченні вважають Хмельницького найвизначнішим військовим і політичним діячем України. Його дебют на історичній сцені в ролі головного актора відбувся під кінець життя, до того ж майже випадково. Хмельницький народився у 1595 році в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького, котрий служив у польського магната. За свою службу Михайло отримав хутір Суботів. Він послав Богдана до школи єзуїтів у Ярославлі, де той дістав добру, як на ті часи, освіту, оволодівши польською та латинською мовами. В 1620 році трапилася трагедія. У великій битві турків з поляками під Цецорою його батько загинув, а сам Богдан потрапив у полон. Провівши в неволі два роки, Хмельницький повертається до Суботова, записується до реєстрових козаків, одружується й займається розширенням свого маєтку. Як заможній і обережний козак, Хмельницький уникає будь-якої участі в повстаннях 1625 та 1638 років. У 1638 році завдяки добрим взаєминам з урядом він отримує посаду писаря Війська Запорозького і в 1646 р. вирушає у складі козацького посольства до короля Владислава IV. Хмельницький стає сотником Чигиринського козацького полку у 50-річному віці.

Але життя Хмельницького, а разом з ним і хід історії всього краю змінив один типовий випадок магнатської зажерливості. У 1646 році, польський шляхтич Даніель Чаплинський за підтримки місцевих магнатів напав на Суботів, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жінку, з якою щойно овдовілий козацький сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив підняти проти поляків повстання й очолити його. Таке раптове перетворення добропорядного прибічника пануючого ладу на бунтаря не було чимось несподіваним для його натури. Пізніше очевидці часто звертали увагу на двоїстість вдачі цього козацького ватажка. Смаглявий і приземкуватий „Хмель”, як його прозивали в народі, був звичайно стриманою, непретензійною, чемною, навіть трохи флегматичною людиною. Але він також міг несподівано вибухнути потоками пристрасті та енергії. В такі хвилини його слова заворожували, ідеї водночас захоплювали й наводили острах, а рішучість діяти здавалася непохитною. Гіпнотичний вплив, що його Хмельницький умів справляти на маси, став очевидним, коли, рятуючись від поляків, які розповідали про його наміри, він з жменькою прихильників у січні 1648 року втікає на Запорозьку Січ. За короткий час він здобуває підтримку запорожців, виганяє із січі польську шляхту й добивається гетьманства. Спочатку заколот, що набирав сили, мав усі ознаки попередніх невдалих повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина, якого покривдили магнати, втікає на Січ і переконує запорожців встати за свої (і його також) права. Проте у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця все докорінно змінив. Більше року до втечі на Січ він планував повстання й заручався підтримкою прибічників. Розуміючи, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти, Хмельницький сміливо розв’язує цю проблему й звертається з пропозицією про союз проти поляків до давнього ворога козаків — кримських татар. Кращої нагоди й бути не могло. Саме тоді, коли його посольство прибуло до Криму, взаємини хана з поляками стали вкрай напруженими, й на допомогу козакам на чолі 4-тисячного загону було послано відомого воєначальника Тугай-бея. Навесні 1648 року попереджені про дії Хмельницького поляки послали на південь військо, щоб придушити повстання ще в зародку.

Перші перемоги

В середині квітня 1648 року на Жовтих Водах, по дорозі на Січ, впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об’єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами. 6 травня після тривалого бою, під час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу полякам реєстрових козаків, польський авангард було розбито. Вражені звісткою про поразку й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважують їх, командувачі 20-тисячних головних сил Марцін Каліноський та Міколай Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тисяч, без врахування татарської кінноти) і знову зазнали поразки. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. Наче полякам ще мало було нещасть, за шість днів до битви під Корсунем помирає король Владислав IV. Отож, Річ Посполита раптом втратила короля, командирів і армію.

Перемоги Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українців. Спочатку на Право-, а згодом і на Лівобережжі козаки, селяни і міщани створюють полки й або пристають до гетьмана, або ж під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання. Багато селян і козаків скористалися нагодою дати волю довго стримуваній ненависті до гнобителів. Між 1648 і 1656 роками повсталі вбили десятки тисяч євреїв (через брак достовірних даних неможливо встановити точніші цифри), і тому євреї й досі вважають повстання Хмельницького однією з найважливіших подій своєї історії. Протягом літа Хмельницький, розташувавшись під Білою Цервою, зосередився на створенні дисциплінованої, добре організованої армії. Ядро її складали 16 випробуваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими полководцями, як Філон Джеджалій, Максим Несторенко та Іван Гиря. До того ж полковницькі булави отримали такі обдаровані, досвідчені й талановиті представники української знаті, як Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також вихідці з міщан — Мартин Небаба та Василь Золотаренко. Великим допоміжним загоном легкої кінноти командував затятий ворог Вишневецького й один із найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс. Із добровольців створювалися нові частини, й під кінець літа українські сили налічували від 80 до 100 тисяч чоловік. Із них регулярне козацьке військо складало близько 40 тисяч.

Поляки теж не гаяли часу. Вони вступили з Хмельницьким у тактичні переговори, що дозволило їм мобілізувати 32 тисячі шляхти й 8 тисяч німецьких найманців. Коли біля Львова збиралося їхнє військо, споряджене у сліпучі лати, як те полюбляла шляхта, очевидець зауважив, що поляки збираються воювати не залізом, а золотом та сріблом. На чолі нової польської армії стояли три магнати: млявий і закоханий у розкіш Домінік Заславський, освічений вчений-латиніст Міколай Осторог і 19-річний Олександр Конєцпольський, Хмельницький саркастично охрестив їх „периною”, „латиною” та „дитиною”. 23 вересня воюючі армії зустрілися під Пилявцями. Під час того бою польським магнатам зрадили нерви і вони кинулися тікати. Коли про це стало відомо, решта армії вчинила те ж саме. Козаки та їхні союзники татари за кілька годин знищили ще нещодавно величне військо майже дощенту. Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. На початку жовтня козацько-селянська армія взяла в облогу Львів і вже б от-от здобула його, та завдяки величезному викупу й небажанню Хмельницького руйнувати чудове місто Львів було врятовано. Через місяць, коли велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що королем обрано Яна Казимира — людину, яку волів бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир'я. Для істориків завжди залишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив згодитись на цю пропозицію й повернутися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він усе ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того ж голод і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому. Та й союзникам гетьмана — кримським татарам — не терпілося повернутися додому. Ці обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати військову кампанію взимку. На початку січня 1649 року Хмельницький повертається до Києва на чолі непереможного війська. Збуджений натовп і православне духовенство вітали його, як „українського Мойсея”, що „звільнив свій народ від польського рабства”.

Ускладнення між повстанцями

Навіть після перемог Хмельницького стосунки між поляками та українцями лишилися нез’ясованими. Хоч гетьман усе ще не вирішив розірвати зв’язки з Річчю Посполитою, він знав, що його послідовники рішуче настроєні проти повернення до стану, який існував до 1648 року. Зі свого боку поляки, готові надати незначні поступки козакам, все ж наполягали на поверненні українців під панування шляхти.

Навесні 1649 року в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні основні сили — 25 тисяч на чолі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під командуванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне військо. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці Збараж. Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборов ом і оточив її. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки й під Збаражем і під Зборов ом, татарський хан зрадив гетьмана. Підкуплений поляками й побоюючись зміцнення українців, Іслам Гірей відвів своє військо й поставив перед Хмельницьким вимогу укласти угоду з польським королем. За таких обставин гетьманові не лишалося нічого іншого, як погодитися.

18 серпня 1649 року було підписано Зборівський мир, який пізніше висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які мав зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували у Зборові, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький і більшість його полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки, включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціально-економічної системи, в якій вони посідали помітне місце. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався на Україні. У 1651 році почався новий етап польсько-української війни. І знову першими в наступ пішли поляки на чолі з Яном Казимиром, і знову обидві армії зійшлися на Волині, цього разу під Берестечком. Як на ті часи, чисельність військ суперників була величезною: польська армія налічувала 150 тисяч воїнів, включаючи 20 тисяч досвідчених німецьких найманців; українці ж мобілізували 100 тисячні війська, яких підтримували 50 тисяч татарської кінноти. Битва почалася 18 червня, тривала майже два тижні й закінчилася для Хмельницького страшною поразкою. Вирішальною її причиною були дії кримських татар, які у переламний момент кинули поле бою. Справа погіршувалася й тим, що татари викрали Хмельницького, який намагався умовити їх повернутися до бою, й відпустили його лише після битви. За цих тяжких обставин козакам на чолі з рішучим полковником Філоном Джеджалієм удалося вивести із польського оточення частину українського війська, але у вирішальний момент вибухнула паніка, й поляки вирізали близько 30 тисяч козацького війська. Ця грандіозна битва так дорого коштувала полякам, що вони почали переговори під Білою Церквою. Підписаний 28 вересня 1651 року Білоцерківський мир був для козаків зовсім не таким вигідним, як Зборівський. Козацький реєстр скорочувався до 20 тисяч, влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством, і йому заборонялося вступати у зовнішні зносини, особливо з татарами. Незважаючи на позірну згоду, Хмельницький не збирався приймати принизливі умови, й у квітні 1652 року в його резиденції в Чигирині зібралася таємна рада провідних козацьких ватажків, на якій вирішили зібрати нове військо й відновити воєнні дії проти поляків. Через кілька тижнів війська Хмельницького напали на 30-тисячну польську армію, що розмістилася під Батогом, на кордоні Поділля з Молдавією, і 1 травня розгромили її. У помсту за поразку під Берестечком козаки вбили усіх полонених поляків. Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролювали до поразки під Берестечком. Але тепер ставало очевидним, що роки страшного кровопролиття та руйнації починають давати взнаки. Ні поляки, ні українці вже не мали такого бойового запалу, військові дії точилися мляво, а обидві сторони були, як виснажені боксери, що обійнялися, не в змозі завдати вирішального удару.

Переяславська угода

В останні дні 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорозького в Переяславі, біля Києва. 18 січня 1654 р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під зверхність царя. Того ж дня було скликано людей на міський майдан, де у своєму виступі гетьман наголосив на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя — й заявив, що найкращим для цього є православний цар. Задоволений тим, що вибір упав на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана. Тоді Бутурлін, Хмельницький та присутня там козацька старшина ввійшли до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою.

Та несподіваний випадок завів справу у глухий кут. За прийнятою в Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони,— українці заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шанувати їхні права й привілеї. Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого монарха, кажучи, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви, п огрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Бутурлін уперто стояв на своєму. Нарешті, побоюючись втратити підтримку царя через, здавалося б, простісіньку формальність, Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві.

Незабаром після того по 117 містах України було розіслано царських урядників, перед якими 127 тисяч люду заприсягли на вірність цареві Олексію Михайловичу та його наступникам. Сповнений драматизму інцидент у переяславській церкві висвітлив відмінність політичних цінностей і традицій, з якими обидві сторони підійшли до укладення угоди. Та попри всі ці розбіжності підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Раніше ізольована й відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому — доброму й лихому — невід'ємно пов'язаною з долею Росії.

Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергійовича, угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Д'яконов доводив, що, погоджуючись на „особисте підкорення” цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венедикт Мякотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу тощо. Інший український історик — В’ячеслав Липинський пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московіє ю та Україною.

Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу в СРСР було оголошено (щоправда, не вченими, а Комуністичною партією Радянського Союзу), що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 р. За офіційною радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що „порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом”. Щоправда, в середині 1960-х років принаймні один радянський учений — Михайло Брайчевський , піддав цей погляд сумніву (після цього це були катастрофічні наслідки для його кар'єри), однак для всіх радянських учених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалася обов'язковою.

Завершальна стадія Великого повстання

Одним із перших наслідків Переяславської угоди стала радикальна зміна політичних союзів у регіоні. У відповідь на договір Хмельницького з царем поляки й татари об'єднали сили, почавши новий етап війни. Навесні 1654 р. Московське військо, підтримане 20 тис. козаків на чолі з Василем Золотаренком, вступило до Білорусії, відбивши у поляків значну частину території. Пізніше, восени, бої перемістилися у Південно-Західну Україну. Не зв'язані тепер ніякими зобов'язаннями перед українцями, татари нещадно спустошували край. Докладний опис цього лиха подається в рапорті одного польського командира: „За моїми підрахунками, число самих лише мертвих немовлят, знайдених на дорогах та у замку, сягнуло 10 тисяч. Я наказав поховати їх у полі, і в одній могилі було більше 270 тіл. Усім немовлятам за віком було менше року, бо старших погнали у неволю. Групи вцілілих селян блукають, оплакуючи своє горе”. Під час воєнних дій стався випадок, що характеризує всю гостроту конфлікту. В жовтні 1654 р. переважаючі сили поляків узяли в облогу козацьку фортецю Бушу, винищили більшу частину залоги й от-от мали оволодіти замком. У цю мить вдова вбитого козацького ватажка Завісного підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе, залишки залоги й чимало атакуючих поляків. Унаслідок жорстоких боїв на Правобережжі сплюндрованими й фактично безлюдними лежали ті недавно колонізовані землі, що досягли значного розвитку.

Нещастя та розруха охопили й Польщу. Влітку 1655 р., скориставшись війною, яку вели поляки на півдні та сході, шведи напали з півночі, окупувавши велику частину Польщі. Захоплена шведами, росіянами та українцями Річ Посполита от-от мала розвалитися. Польські історики часто називають цей період Потопом. Зате для Хмельницького вступ до конфлікту шведів був наче як Божий перст, що надавав йому нові дипломатичні та військові можливості.

Незабаром шведські та українські дипломати вже обговорювали проведення спільних походів проти поляків, а шведи пообіцяли допомогти Хмельницькому у створенні Київського князівства. У 1656 році, відчуваючи неминуче падіння Речі Посполитої, інший сусід — Георгі Ракоці Семигородський , також звернувся до гетьмана. Разом вони вчинили спільний похід на Польщу з метою її поділу. Спираючись на таку могутню підтримку, Хмельницький зайняв безкомпромісну позицію щодо поляків, наполягаючи на тому, щоб під його владу перейшли всі українські землі, включаючи Галичину та Волинь. Проте поряд із новими можливостями шведи створювали для гетьмана й ускладнення. Прагнучи звести давні рахунки, вони розпочали війну з Московією. Хмельницький опинився у делікатній ситуації, коли його старий союзник воює з його новим союзником. Напруження у стосунках між українцями і московитами стало вириватися назовні. Розміщення у Києві та інших українських містах московських залог, а також втручання царських чиновників у фінансові справи українців викликали занепокоєння козаків. Ворожнеча між союзниками також виникла у щойно завойованій Білорусії, де населення нерідко воліло мати козацьку систему правління, а не московську, й присягало на вірність гетьманові, а не цареві. Змагання однієї Русі (українців) із другою (московитами) за владу над третьою (білорусами) трохи не спричинилося до відкритої війни, і перш ніж московитам вдалося витіснити козаків із цього краю, минув деякий час.

Але найбільшу лють української старшини викликало укладення у Вільнюсі в 1656 році миру між московським царем і поляками без усякої на те згоди українців; більше того, спеціально послану українську делегацію навіть не допустили до переговорів. Побоюючись, що московити принесуть у жертву українські інтереси, гетьман і козацькі полковники відкрито звинуватили царя у зраді й порушенні Переяславської угоди. У роздратованому листі до царя Хмельницький порівнював поведінку московитів з поведінкою шведів: „Шведи — люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотримуються слова. Проте цар, уклавши перемир'я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно”. Слідом за цим розчаруванням прийшли інші. Об'єднаний українсько-семигородський похід на Польщу закінчився катастрофічним провалом, а незадоволене козацтво вчинило заколот, звинувативши у поразці гетьмана. 4 вересня 1657 році, уражений звісткою про поразку, тяжко хворий Хмельницький помирає в Чигирині.

Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг української історії Богдан Хмельницький. Українські, російські та польські історики порівнюють його здобутки з досягненнями таких гігантів XVII століття, як Олівер Кромвель в Англії та Валенштайн у Богемії. В дослідженнях, присвячених гетьманові та його добі, часто наголошується на його вмінні здобувати так багато, маючи так мало. Хмельницький відновлює український політичний організм там, де він давно перестав існувати, створює могутнє високоорганізоване військо з юрби некерованого селянства і козаків; у гущі народу, зрадженого старою верхівкою, він знаходить і згуртовує довкола себе нових діяльних ватажків. І, що найважливіше, у суспільстві, позбавленому впевненості в собі й виразного відчуття самобутності, він відроджує почуття гордості й рішучість боронити свої інтереси. Прикладом величезних змін в українській свідомості, до яких спричинився Хмельницький, є слова простого козацького сотника, звернені до високого польського урядника: „А що ваша милість писав до нас недавніми часами, що нам простим людям, не годиться до воєвод грамот писати, то ми за ласкою Божою тепер не є прості, але лицарі Війська Запорізького... Боже дай, щоб здоров був пан Богдан Хмельницький, гетьман усього Війська Запорізького. А пан полковник у нас тепер за воєводу, а пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю!”.

Зрозуміло, що не оминули Хмельницького невдачі, помилки та прорахунки. Це й Берестечко, й катастрофічна молдавська кампанія, й провал спільного козацько-семигородського походу на Польщу, й нарешті, нездатність змусити як союзників, так і ворогів визнати цілісність України. Провину за ці помилки історики й письменники квапилися покласти на Хмельницького. У середині XIX століття батько сучасної української історіографії Микола Костомаров вихваляв Хмельницького за те, що він установив зв'язки з Росією й закидав йому закулісні зносини з турками.

На відміну від нього геніальний український поет Тарас Шевченко дорікав Хмельницькому за те, що той віддав Україну під зверхність Росії. Ще гостріше критикував Хмельницького інший видатний український мислитель XIX століття — Пантелеймон Куліш — за те, що той нібито започаткував добу смерті, розрухи, анархії та культурного занепаду на Україні. У XX ст. Михайло Грушевський висловлював сумніви щодо наявності у Хмельницького чітко окреслених цілей, доводячи, що вчинки гетьмана визначалися скоріше обставинами, а не навпаки. Проте більшість видатних українських істориків на чолі з В’ячеславом Липинським дійшли висновку, що гетьман намагався закласти підвалини української державності свідомо та послідовно й що без цих спроб відродження української держави у новітні часи було б неможливим. Радянські історики одностайно схвалюють дії Хмельницького, хоч і з інших причин. Вони підкреслюють його роль як провідника повстання пригноблених мас і, особливо — здійснене ним об'єднання (чи, за їхньою термінологією, возз'єднання) України та Московії.

Незалежно від тонкощів наукових оцінок український народ завжди проявляв любов до «батька Богдана». У свідомості величезної більшості українців, починаючи з тих часів аж дотепер, Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною постаттю, яка силою своєї індивідуальності й розуму підняла їх із багатовікового паралічу бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного і соціально-економічного звільнення.

Висновок

Серед українців ще десятиліттями по смерті Хмельницького точилися запеклі суперечки навколо цих питань. Настали часи суспільного розбрату, чужоземної інтервен ції, дальшого спустошення вже сплюндрованого краю. В українській історіографії трагічний спектакль, в якому українці марнували величезну енергію й рішучість, набуті у повстанні 1648 року, в самогубних сутичках, яким, здавалося, не буде кінця, часто називають Руїною. Через 20 років після смерті Хмельницького перемоги над спільним ворогом були зведені нанівець нездатністю українців об'єднатися для досягнення спільної мети. В результаті було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення, створену повстанням Хмельницького.

Список використаної літератури

1. Орест Субтельний. „Україна. Історія”. — Київ, 1993.

2. В. А. Смолій. „Історія України. Нове бачення”. — Київ, 1995.

3. Н. Полонська-Василенко. „Історія України”. — 1995.

4. М. Грушевський. „Ілюстрована історія України”. — 1913.