Реферат з історії України
«Наростання економічної кризи в УРСР в 1965–1985 роках»
План
1. Особливості індустріального розвитку
2. Посилення бюрократичного централізму. Свобода дій союзних відомств в Україні
3. Атомні електростанції. Перетворення України в зону екологічного лиха
4. Нарощення ВПК
5. Стан колгоспно-радгоспної системи
1. Особливості індустріального розвитку
Із середини 60-х pp. в Україні, як і в цілому в СРСР, тривав пошук шляхів піднесення економіки. З 1965 р. розпочинаються реформи.
По-перше, посилюється централізація в управлінні економікою. Усі найважливіші республіканські міністерства були перетворені на союзно-республіканські, ліквідовані хрущовські раднаргоспи. Тим самим фактично ліквідували рештки економічної автономії України.
По-друге, з 1966 р. запроваджують економічні методи управління промисловістю, розширюються права підприємств, заохочується їх ініціатива, підприємства переводяться на господарчий розрахунок. Реформи частково покращили стан економіки. Економісти називають восьму п'ятирічку (1966 -1970) «золотою»: її результати були найкращими за останні 35 років.
Приріст національного доходу склав 39% за п'ятирічку. На деякий час підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв'язок між своїм вкладом у виробництво і заробітною платою. У ці роки завершилося спорудження найбільших у Європі Придніпровської, Зміївської, Бурштинської, Старобешівської і Луганської теплових електростанцій. Було створено єдину енергосистему республіки з підключенням до неї промислових підприємств, радгоспів і колгоспів. Завдяки цьому на початку 70-х років було повністю завершено електрифікацію сіл України.
Прискорення темпів розвитку народного господарства було безпосереднім наслідком економічної реформи 1965 p. і тривало доти, доки діяли основні її принципи. З початку 70-х років економічна ситуація в Україні різко змінилася. Все відчутніше почали проявлятися ознаки спаду виробництва. Промисловість працювала неритмічно. Тижні простою змінювалися лихоманкою «штурмівщини». Якість продукції була надзвичайно низькою. Радянські товари на зовнішньому ринку були неконкурентоспроможними.
Але реформи не зачепили основ економіки, не змінили суті господарського механізму, часто обмежувалися самими гаслами. У сфері управління й далі процвітали бюрократизм і формалізм, реформи ніяк не відбилися на матеріальному становищі робітників. Економіка України продовжувала розвиватися екстенсивно: зростала чисельність робітників, обсяг промислової продукції збільшувався за рахунок нових підприємств, продуктивність праці знижувалася.
Дев'ятий п'ятирічний план розвитку народного господарства (1971-1975) передбачав зростання національного доходу в Україні на 37 - 39 %. Фактичний приріст становив лише 28%. У десятій п'ятирічці (1976-1980) тенденція до погіршення основних показників роботи промисловості збереглася.
У 1981-1985 pp. (одинадцята п'ятирічка) ця тенденція поглибилася. Рівень спрацьованості основних фондів в республіці зріс від 28 % у 1961 р. до 43 % у 1985 p., що був найбільшим, ніж загалом по всій країні.
2. Посилення бюрократичного централізму. Свобода дій союзних відомств в Україні
70-80-ті роки відзначалися подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік,1 посиленням централізму в управлінні народним1 господарством СРСР. Україна стала широким полем безконтрольних дій центральних відомств, які на свій розсуд використовували її багатства і трудові ресурси. Де, що, скільки і коли будувати - вирішували союзні міністерства.
У результаті відновлювалась стара структура промислового виробництва, усталена ще в довоєнні п'ятирічки, котра ґрунтувалася на наявних природних ресурсах і кадрах робітників та інженерно-технічних працівників. Першочергова увага надавалася вугільній промисловості, чорній металургії, важкому і електротехнічному машинобудуванню. Все підпорядковувалося союзним інтересам, а не інтересам і потребам республіки та її народу. В Україні споруджувалися нові гірничо-збагачувальні, трубні, металургійні заводи та інші промислові гіганти. Нерідко вони будувалися за застарілими проектами і технологіями, забруднювали природне середовище.
На Донбасі, промислових центрах Наддніпрянщини, Західної України, в багатьох містах інших регіонів республіки рівень забрудненості повітря в багато разів перевищував допустимі норми. За оцінкою спеціалістів, забруднення України відходами мінерально-сировинного комплексу відбувалося вдесятеро інтенсивніше, ніж Радянського Союзу у цілому.
Одночасно погіршалося становище з водопостачанням, споживання питної води на одного міського жителя України було вдвічі меншим, ніж загалом в СРСР. У республіці інтенсивно будувалися підприємства «великої хімії», причому форсована «хімізація» більшості регіонів не відповідала потребам України.
В економіці України переважала промисловість групи «А». В 1985 р. питома вага цієї групи в загальному обсязі продукції складала 72%, а групи «Б» - 28%. У загальному обсязі промислового виробництва продукція військового призначення взагалі сягала фантастичних показників - до 80%.
Вкрай низькою була механізація робіт. В умовах науково-технічної революції близько 40 % промислових робітників працювали вручну. В будівництві таких було ще більше - 60 %. Хронічний дефіцит робочої сили намагалися компенсувати широким залученням у виробництво ув'язнених.
3. Атомні електростанції. Перетворення України в зону екологічного лиха
За короткий період в Україні, без належного обґрунтування, за рішенням центральних і відповідно республіканських органів влади, ударними темпами без урахування геологічних особливостей місцевості було споруджено й будувалося 8 атомних електростанцій. Центральні міністерства і відомства довели концентрацію атомних електростанцій на Україні до небезпечного рівня.
Ніякої необхідності в цьому з точки зору інтересів народного господарства України не було. В Україні вироблялося 21 % загальносоюзного обсягу електроенергії, причому в республіці використовувалася лише частина, а решта передавалася до сусідніх республік і експортувалася за кордон. Виручені за продаж електроенергії кошти поступали у розпорядження центральних відомств.
Як правило АЕС будувалися близько від великих міст. Чорнобильська АЕС взагалі була побудована в зоні тектонічних розломів, що не відповідало жодним міжнародним стандартам. Трагедією для всього людства стала катастрофа на цій станції 26 квітня 1986 p., причиною якої були безвідповідальність можновладців та прорахунки вчених і фахівців. Вибух 4-го реактора, величезні дози радіації, одержані в перші години та дні ліквідації аварії, коштували життя і здоров'я багатьом людям. Наслідки цієї аварії негативно позначаються на здоров'ї тих, хто одержав менші дози радіації, але змушений жити в місцевостях, де радіаційний фон у десятки разів перевищує природний рівень, і споживати продукти харчування, забруднені радіонуклідами.
4. Нарощення ВПК
Як і у попередні десятиліття, у 60-80-ті pp. Україна залишалася одним із найважливіших виробників зброї й різноманітних видів військової техніки, в тому числі найсучаснішої. В Дніпропетровську споруджений найбільший у світі завод по виробництву ракетно-космічної техніки «Південмаш», який виконував замовлення в основному союзного військового відомства.
Замовлення військовиків виконували кращі підприємства; там працювали найбільш кваліфіковані робітники, інженерно-технічні працівники, вчені; туди йшла найбільш якісна сировина і матеріали. В СРСР сформувався потужний військово-промисловий комплекс (ВПК), значна частина якого була розташована в Україні. Це був додатковий фактор централізації радянської економіки, що не знав ні національних меж, ні місцевих особливостей, ні республіканських кордонів і мав тенденцію до необмеженого розростання.
Розростання воєнного сектора економіки до масштабів, не виправданих потребами оборони, здійснювалось за рахунок інших галузей виробництва і негативно позначалося на життєвому рівні населення, на розвитку соціальної сфери. На потреби армії йшло до 20% валового національного продукту (ВНП), хоча світовий досвід свідчить, що витрати понад 6% ВНП на військові потреби мають своїм наслідком економічну катастрофу.
5. Стан колгоспно-радгоспної системи
У перші роки перебування при владі Л. Брежнєва сільське господарство розвивалося відносно успішно. Впроваджувалися різні форми матеріального заохочення колгоспників. У 1966 -1967 pp. була введена гарантована оплата праці працівників колгоспів, робітників і службовців радгоспів.
Збільшувалося застосування мінеральних добрив. Впроваджувалися більш врожайні сорти зернових і технічних культур. Зміцнився кадровий склад спеціалістів колгоспів і радгоспів. Усе це сприяло помітному зростанню сільськогосподарського виробництва, валова продукція якого в 1966 -1970 pp. збільшилася на 16,6 %.
Проте кризові явища в економіці СРСР в 70 - 80-х pp. особливо відчутно позначалися на сільському господарстві. Приріст аграрного сектора економіки України в роки дев'ятої п'ятирічки у порівнянні з попередньою п'ятирічкою значно зменшився і дорівнював лише 15,5%. План, орієнтований на 20 % приросту виробництва, не був виконаний. У наступні роки тенденція до спаду сільськогосподарського виробництва збереглася. У роки десятої п'ятирічки (друга половина 70-х років) приріст продукції аграрного сектора економіки становив щорічно 1,5%, а в роки одинадцятої п'ятирічки - всього 0,47%.
Штучні моря і водойми в басейнах рік поглинули близько 1 млн гектарів чудових родючих земель. Про недоцільність побудови Київського, Черкаського та інших водоймищ йшлося в наукових колах, серед літераторів, публіцистів, і особливо, місцевих жителів.
Зростаючими темпами знищувалося основне національне багатство України - її землі. Близько 2 % найкращих ґрунтів було змито штучними морями та великими водосховищами, утвореними в басейні Дніпра та інших регіонах України, були підтоплені або засолені. Крім того, ще 6 % земель, придатних для сільськогосподарського використання, опинилося в критичному стані внаслідок водної та вітрової ерозії. Щороку під будівництво промислових об'єктів відводилося 135-140 тис. га землі. Землезабезпеченість у республіці на душу населення різко скоротилася. Якщо в 1955 р. вона дорівнювала 0,91 га то у 1988 р. - 0,67 га. У найрозвинутіших областях України - Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та ін. таке скорочення було ще більш значним.
У другій половині 60-х - на початку 80-х pp. у зв'язку Із загостренням продовольчої проблеми КПРС і КПУ ухвалювали численні заходи щодо піднесення продуктивності сільського господарства, але майже всі вони не були підкріплені економічно і являли собою лише декларації. Безгосподарність у використанні землі призвела до того, що з 1965 по 1985 р. посівні площі в Україні зменшилися більше ніж на мільйон гектарів.
Ціни на сільськогосподарську техніку постійно підвищувалися, а на сільгосппродукцію залишалися без змін. Ніякої уваги не приділялося соціальній та духовній сфері на селі. Сотні українських сіл обезлюдніли і припинили своє існування.
Приріст валової продукції сільського господарства знизився з 3,2% у 1966-1970 pp. до 0,5% у 1981-1985 роках.
За таких умов тисячі сільських мешканців, особливо молоді подавалися у місто. Протягом 60-х першої половини 80-х р. питома вага сільських жителів у складі всього населення Української РСР знизилася більш як на 16 %. За цей час з українського села виїхало 4,6 млн осіб.
Безгосподарність, характерна для колгоспно-радгоспної системи була неможлива на присадибних ділянках селян. Займаючи 5-6 % сільськогосподарських угідь, вони давали третину всього обсягу виробленого м'яса, чверть молока і майже 40 % картоплі.
Отже, в 70-80-ті pp. народне господарство України вступило в смугу глибокої кризи. В її основі було прагнення партійно-державних верхів будь-що зберегти у недоторканому вигляді стару систему управління промисловістю, колгоспно-радгоспний спосіб господарювання. Загалом, розвиток народного господарства УРСР, як і СРСР в цілому здійснювався екстенсивним шляхом.
Література
1. Баран Володимир Кіндратович. Україна: новітня історія (1945-1991 рр.) / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича. — Л., 2003. — 669с. — Тит. арк. парал. укр. та англ. мовами. — Бібліогр.: с. 446-479.
2. Білецький Б.Ф., Коцур А.П., Коцур В.П., Макар Ю.І. Історія України від найдавніших часів до наших днів / Чернівецький держ. ун- т ім. Ю. Федьковича. — Чернівці : Рута, 1994. — 245с.
3. Гісем О.В., Даниленко В.М., Левітас Ф.Л., Ольбішевський А.Л., Панченко П. П. Історія України ХХ ст. Для тих, хто готується до іспитів: Довідник / Інститут історії України НАН України; Київський міжрегіональний ін-т вдосконалення вчителів ім. Бориса Грінченка / П.П. Панченко (ред.). — К. : Ніка - Центр, 1999. — 157с.
|
