1. Утворення Троїстого союзу.

Утворенню Троїстого союзу передував ряд інших подій, зокрема, таких як виникнення нової сильної держави- Німеччини, яка пертендувала на домінуючі позиції серед інших країн в міжнародних відносинах того часу, а також виникнення Союзу трьох імператорів (розпочалось у 1872 і остаточно сформувалось в 1873 р.) як союзу російського, австрійського та німецького імператорів, що в результаті було воєнно-політичною коаліцією. В результаті такого союзу був заключений ряд воєнних конвенцій.

Уся діяльність Німеччини була направлена на послаблення та ізоляцію Франції, але окрім того, на запобігання створенню антинімецької коаліції

Але пріоритетом у створенні коаліції для Німеччини була в першу чергу Австро-Угорщина, що вилилось у підписання антиросійського договору 1879 року, що в результаті було створенням першого воєнного блоку в Європі в умовах нової ростановки сил у світі. Договір передбачав взаємну допомогу військами, допомогу всіма можливими засобами в разі нападу Росії на одну з договірних сторін, а під час нападу іншої д-ви — доброзичливий нейтралітет сто­рін.

Отже, саме цей договір став основою у подальшому формуванні Троїстого союзу.

Німеччина та Австрія шукали союзників. Таким союзником стала Італія у 1882 році, яка була зацікавлена в послабленні італійських позицій в ПН. Африці. В результаті з Італією було заключено секретний договір про виступ Австрії та Нім на боці Італії в разі нападу Франції, це ж саме стосувалось Італії. Австрія ж була резервом на випадок вступу у війну Росію. Згодом було підписано ряд окремих австр.-італ. та нім.-італ. Угод, атакож ряд договорів які втсановлювали чинність попередніх та встановлювали термін дії.

Але Італія хоча формально і залишалась членом Троїстого союзу, все ж внаслідок брит-нім.протиріч та митної війни з Францію, зблизилась з нею і підписала угоду про нейтралітет у випадку війни з Німеччиною.

Т.С. розпався у 1915 році у зв’язку вступом Італії до 1 світової на боці Антанти.

2. Політика США та європейських держав щодо Японії кін 18- поч 19.

У силу величезної географічної далекості далекосхідного регіону від Європи великі континентальні держави звернули на нього увага лише в другій половині XIX сторіччя. Якщо Великобританія прагнула закріпити там свій статус провідної колоніальної держави, то в Росії й Франції був один об'єднуючий мотив - на Далекому Сході й Париж, і Петербург сподівалися знайти компенсацію за виявлену ними слабість у Європі (у ході Кримської й франко-прусской воєн). договори європейських держав і США із Країною Висхідного Сонця (японо-американський 1854 р., японо-англійський 1854 р. і російсько-японський 1855 р.) передбачали всього лише відкриття деяких японських портів - Хакодате, Симода й Нагасакі - для торгівлі з іноземцями; але дані угоди не передбачали анексії й установлення контролю над Японією.

Правда, відносно цієї країни (так само, як і у відношенні Китаю) неодноразово застосовувалася "дипломатія канонерок": так, 5 вересня 1864 р. з'єднана ескадра з 17 англійських, американських, французьких і голландських судів бомбардувала порт Симоносеки, зруйнувала його форти й висадила десант в 2 тис. чіл. Японський уряд змушений було після цього виплатити 3 млн. дол. контрибуції. Уряду Англії, Франції й США активно втручалися й у внутрішні справи Японії.

Завдання звільнення Японії від нерівноправних договорів було практично вирішене до 1894 р., коли, нарешті, був підписаний англо-японський торговельний договір, що передбачала відмова від однобічних переваг західних держав у Японії (начебто екстериторіальності); і із цього часу зовнішня політика Токіо були підлеглі не завданню захисту реальних національних інтересів, а завданню експансії.

Яка ж була реакція великих держав на прояв агресивності Японії в японсько-китайській війні? Не реагувати була не можна: ця війна показала, що Японія - це не просто ще одна дрімуча й дика азіатська деспотія, начебто Циньской імперії; що Країна Висхідного Сонця перетворюється в сильного суперника за вплив на Далекому Сході. У свою чергу, і Далекий Схід миттєво перетворювався з міжнародної глушини в один з епіцентрів світової політики.

Британія була на боці Японії (про що свідчив, зокрема, і японо-англійський договір 1894 р., що, властиво, і відкрив можливість японської агресії проти Китаю). У Лондоні розраховували використовувати зростаючу міць Японії проти Росії.

У Петербурзі були явно стривожені: на далекосхідних рубежах імперії, які залишалися в той час зовсім неукріпленими (досить сказати, що прямого залізничного сполучення з російським Далеким Сходом у той час не було: не була побудована не тільки Транссибірська магістраль, але й Кругобайкальская залізниця; через Байкал переправлятися доводилося взимку на санях, а влітку діяла поромна переправа), раптово виник сильний і небезпечний ворог. У ході Особливої наради під головуванням великого князя Олексія Олександровича 1 лютого 1895 р. було вирішено підсилити Тихоокеанську ескадру й, крім того, зав'язати стосунки з європейськими державами, переважно із Францією, із приводу угоди про колективний вплив на Японію, у випадку, якщо дії Японії, насамперед у Кореї, будуть порушувати істотні російські інтереси.

Германія в той період була особливо схильна підтримати Росію на Далекому Сході. У Берліні в той період почали, здається, прозрівати щодо тої прірви, у яку зштовхнула Німеччину антиросійська дипломатія канцлера Каприви, і тому там усіляко обхаживали Росію, прагнучи вбити клин між Росією й Францією й насолити Англії. От чому 8 квітня 1895 р. германський уряд виразив безумовну згоду підтримати російський демарш перед Токіо.

А після згоди Німеччини підтримати російські вимоги Париж тим більше не міг відмовити Росії. Зрозуміло, обидві держави мали свій інтерес у цьому конфлікті: якщо німці хотіли відволікти увагу Петербурга від європейських, особливо балканських справ (і, крім того, поучаствовать у розділі Китаю), те французи хотіли б взяти участь у спільних російсько-французьких проектах експлуатації Китаю (і тим самим ще більше прив'язати Петербург до Парижа у фінансовому відношенні).

Отже, 23 квітня представники Росії, Німеччині й Франції одночасно зажадали від японського уряду відмови від Ляодунського п-ова. Тим самим великі держави брали на себе роль захисників Китаю від зазіхань Японії. До цього часу Росія зосередила на Тихому океані значні військово-морські сили, які могли серйозно загрожувати комунікаціям між японськими військами на континенті й островами. Зштовхнувшись із настільки значним демаршем, Японія була змушена відмовитися від територіальних придбань на материку. По Симоносекскому мирному договорі (1895 р.) Китай був зобов'язаний виплатити Японії 230 млн. лан (460 млн. руб.); визнавалася незалежність Кореї.

На рубежі сторіч все більшу роль у далекосхідних справах грала ще одна неєвропейська велика держава - Сполучені Штати.

Наприкінці XIX століття змінилася ситуація як у самих США, так і на міжнародній арені. З одного боку, Сполучені Штати перетворилися з досить слаборозвиненої (за західноєвропейськими стандартами) аграрної країни в найбільшу економіку у світі. А по чисельності населення США випереджали будь-яку іншу велику державу (крім Росії). При цьому набагато виріс обсяг американських інвестицій за рубежем і обсяг американської зовнішньої торгівлі.

З іншого боку, намітилося ОСЛАБЛЕННЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, що відігравала роль ГЕГЕМОНА в системі "європейського концерту" після 1815 р. Гегемонії Великобританії був кинутий виклик з боку Німеччини. У цих умовах США не могли більше проводити свій ізоляціоністський курс.

Сполучені Штати повинні були повернутися до навколишнього світу. ІСПАНО-АМЕРИКАНСЬКА ВІЙНА (1898) показала, що Вашингтон вертається до активної зовнішньої політики, причому не тільки у своїй півкулі. Фактична анексія Філіппін показувала, що США активізували свою зовнішню політику на новому для Вашингтона - ТИХООКЕАНСЬКОМУ напрямку.

Показником зрослого міжнародного впливу Сполучених Штатів стала посередницька роль Вашингтона у висновку ПОРТСМУТСКОГО МИРУ між Росією і Японією в 1905 р.

Ситуація скалась таким чином, що Японія стала активним гравцем на міжнародній, арені, що характеризувалось підвищенням експансіонізму - вона цікавилась Кореєю та Китаєм, а також Сибіром, тобто їхніми ринками сировини для розвитку своєї промисловості і швидко отримала перемогу над ним 1895 році і захопила Тайвань та Ляодунь. Тому всі подальші дії були пов’язані саме з діяльністю там. Це занепокоїло всі країни: Росію, Німеччину. Францію, Британію, адже всі мали тут свої інтереси і всі втручались у китайські справи. Під тиском Ляодунь було повернуто Китаю але Росія брала його в аренду.

Що ж до США, то в 1899 році американський уряд вимагав рівних для себе умов наряду з європейськими державами в Китаї, що називалось доктриною Хея. Всі європейські країни її прийняли.

Але в цей час в Китаї виникло боксерське повстання. Європейські країни: ВБ, Франція, Німеччина, Росія а також Японія домовились послати туди об’єднані воєнні сили. В результаті Китай зоб.виплатити контрибуцію. Під час самого повстання між ВБ та Німеччиною велися переговори щодо принципу «відкритих дверей» в Китаї, тобто про рівні позиції сторін в цій країні, але за допомогою переговорів Німеччина хотіла втягнути Японію та ВБ проти Росії, оскільки Росія намагалась закріпитись в Китаї шляхом заключення ряду договорів з китайським урядом, зокрема щодо Манджурії. Всі інші країни намагались недопустити поширенню російського впливу в там, таким чином Росія опинилась в ізоляції.

Всі ці вищеназвані країни намагались «не відставати» від Японії: Росія хотіла мати незамерзаючі порти, а також будувала Сибірську желізну дорогу; Німеччина вела переговори з Японією але й підштовхувала Росію до вступу з нею у війну, це робилось задля свободи дій проти Франції; Франція була союзницею Росії хоча няких активних дій в її підтримку фактично не приймала; Японія вела переговори і з Німеччиною із Англією, щоб запобігти підтримці у випадку війни з Росією.

В результаті було підписано брить-яп.угоду проти США, Німеччини та Росії, де закріплялись сфери впливу в Китаї та Кореї а також нейтралілет у випадку війни проти Японії.

Всі ці події лежали в основі подальшого російсько-японського конфлікту і визивали протиріччя між усіма країнами. Щодо приводу загострення рос-яп протиріч, то в ньому фігурувала Манджурія- Росія вимагала від Японії признати, що вона знаходиться поза її інтересами Японія вимагала визнання свого протекторату над Кореєю та на вирівнювання її прав з Росією в Манджурії. Всі вимоги ставились в ультимативній формі. Але в 1904 році, не дивлячись на виконання Росією вимог, Японія розійрвала дипломатичні стосунки з Росією. Так розпочалась російсько-японська війна 1904-1905 рр.

Росія була менш сильною у воєнному плані ніж Японія, особливо на морі, тому на перших порах Росія програвала, що внесло свої корективи у політику всіх зацікавлених країн. Зокрема ВБ та США не хотіли посилення Японії, Франція взагалі була проти всього цього, адже всі сили Росії знаходились не в Європі, а на Далекому Сході, Німеччина ж була цьому тільки рада, прикриваючи російський тил. Всі країни вирішили що з війною пора б уже закінчувати. В цій війні США підтримували Японію від якої та отримувала фінансову допомогу, від Англії також, розраховуючи при цьому виснаження Росії та Японії. .

Посередником виступив американський президент Т.Рузвельт. На цей час Японія економічно та фінансово була слаба, тому виступило за мир. Росія понесла тяжкі втрати, що також зумовило бажання миру. Переговори розпочались в місті Портсмут і закінчились Портсмутським миром у вересні 1905 року. На переговорах основні протиріччя виникли щодо острова Сахалін та виплаті значної контрибуції Росією. Японія зобов'зувалась вивести свої війська з Манджурії, Росія поступалась Ляодуньом, порт-артуром та частиною Сахаліну.

В результаті війни та миру позиції Росії та її міжнародний авторитет на Далекому Сході було підірвано.

3. Польське повстання 1863 року та його міжнародне значення.

Польське повстання являло собою збройний виступ за відновлення незалежності Польщі від Росії. Падіння авторитету Росії після Російсько-кримської війни 1853-1856 зумовило надання деяких поступок Польщі. Це повстання відбувалось у позитивних для себе міжнародних умовах. На відміну від попереднього повстання 1830-31 воно підтримувалось європейськими країнами, зокрема Францією, і відбувалось воно на тлі протиріч з європейськими державами. Фактично воно було засобом тиску на Росію з боку Франції та Великої Британії, де остання приямала участь через загострення протиріч на Середній Азії. ВБ та Франція висунули Росії вимоги про надання Польщі політ, свобод та скликання міжнар. конференції з польського питання; вони були відхилені Росією. Австрія дотримувалась нейтралітету, а Прусія підписала з Росією воєнну конвенцію про взаємодопомогу у придушенні повстання. Тимчасовий уряд в Польщі вже встиг встановити дипломатичні стосунки з Францію, Великою Британією, Швецією, Італією та Туреччиною.

Усі сили повстанців було знищено.

4. Вихід Росії на міжнародну арену в 18 столітті.

До кінця 17 ст. Московська держава існувала фактично ізольовано від інших європейських країн, що негативно позначалося на її економічному, культурному і політичному розвитку. В XVIII в. Росія вступила в якості дикого й злиденного Московського Царства, у якого зовсім не було морського флоту, і лише кілька боєздатних полків. Ні про яку серйозну участь у великій європейській політиці такої Росії, що була набагато менш цивілізованої в той час, чим Туреччина, не могло, зрозуміло, бути й мови.

В XVIII в. Росії, нарешті-те, удалося вирішити ті основні зовнішньополітичні завдання, які країна не могло вирішити із часів Івана Грозного, а саме:

1) надійно убезпечити свої південні рубежі;

2) забезпечити вихід до морів, Балтійському й Чорному;

3) об'єднати східнослов'янські народи, спадкоємців Київської Русі - росіян, українців і білорусів - у єдиній державі.

Це обставина не могла не сприяти загальному економічному й культурному підйому країни.

На той час в Східній Європі Росія лише набирала силу, тому домінуючу роль тут грала Швеція. Вихід на міжнародну арену Росії спричинявся прагненням Росії отримати вихід до Балтійського моря, а також у протистоянні зі Швецією. Був оформлений Північний союз (антишведська коаліція)- Росія, Польща, Данія, Саксонія, створення якого було зумовлено приходом нового короля до влади в Швеції, після чого монархи європейських країн виступили проти нового Карла 12. Швецію підтримувала Британія.

Розпочалася Північна війна 1700-21. На перших порах Данія зазнала поразки, а в 1706 році капітулювала і Польща. Карл 12 почав наступ на Росію, але в 1709 році його армію було розбито під Полтавою. Згодом Данія відновила воєнні дії. До антишведської коаліції приєдналась Прусія.

В результаті війни було підписано Амстердамський мир, який дещо послабив позиції Швеції та змусив піти на поступки. 1718 року Росія отримувала територіальні здобутки, хоча і повертала зайняту Фінляндію. Британія, Данія та Швеція підписали договір проти Росії.

В результаті цієї війни Росія підняла свій міжнародний авторитет та стала Російською імперією. Росія захопила Естонію, частину Латвії, що дало їй вихід до Балтійського моря та сприяло налагодженню економічних зв'язків із Західною Європою.

Хоча при виході Росії на міжнародну арену невдачею була російсько-турецька війна 1711-13 років після якої Росія віддавала Туреччині Азов.

5. Російсько-французькі відносини після Тільзиту.

Рос.-франц. мирний договір підписаний в Тільзиті 1807 передбачав: поширення на територію Росій­ської імп. дії наполеонівського декрету про Кон­тинентальну блокадуВеликої Британії; визнання Петербургом уже здійснених і майбутніх територ. змін, зроблених Францією в Європі; визнання Росією новоствореного Вестфальського королів­ства, яке отримало всі землі Пруссії на лівому березі р. Ельба; створення на землях, отриманих Пруссією при поділах Речі Посполитої, Герцогства Варшавського (Росія отримала Білостоцький округ). Росія ставала посередником на переговорах між Францією та Великою Британією, а Франція — між Росією і Туреччиною. Наполеон хотів використати Росію у боротьбі проти Британії , в якій Росія за його планами мала об’явити війну, а Олександр 1 хотів довести до кінця війну з Туреччиною.Конвенцієї 1808 року договори в Тільзиті підтверджувались.

Російсько- французькі відносини почали погіршуватись після війни Наполеона з Австрією, коли Галичину він віддав Герцогству Варшавському, а не Росії. Наполеон хотів послабити Росію через примушення до приєднання до континентальної блокади. Через введеня мита на французькі товари Росією Франція сприйняла це як економічну війну і почала підготоку до фактичної війни з Росією. Війна розпочалась 1812 року. Поступово Наполеон просувався вглиб Росії але під Москвою потерпів поразку. Після битви французи ще зайняли Москву але так і не дочекавшись мирних пропозицій росіян армія була вимушена розпочати відступ на захід, який завершився майже повною загибеллю його армії.

6. Англо-бурська війна 1899-1902 та її міжнародні наслідки .

Була війною в Південній Африці. Приводом до війни став статус іноземців (уітлендерів) яким бурський уряд відмовляв у повноті їхніх політичних прав. 1899 року в жовтні бури оголосили про війну з Англією. Хоча Англія зайняла обидві столиці бурів, вони розпочали партизанську війну внаслідок чого війна затягнулася і лише в 1902 році був підписаний мир.

Хоча бури були змушені підписати мир, воєнні дії, які затягнулись нанесли удар по міжнародному престижу Англії. В цей момент загострюються її відносини як і з Росією, так і з Францією. Англії потрібно було паралізувати можливість втручання з Європи, оскільки в цій війні Англія показала свою слабкість.

7. Міжнародні відносини в період війни американських колоній за незалежність.

Боротьба за незалежність в Америці розпочалась у 1775 році. Тривалість- 8 років, по 1783.

1776 року американцями була прийнята декларація про незалежність.

З початком воєнного конфлікту європейські держави не втручались у нього з двох причин: 1. вони покладали зусилля на невдачу Англії в цій війні, що значно б її послабило, 2. вони собі не могли дозволити відкритого протистояння.

Спочатку воєнні дії складалися не на користь повстанцям, американська армія була навіть близька до катастрофи. Тому американська дипломатія взялась за задачу забезпечення міжнародної підтримки з боку Європи через фінансові та диплдоматичні засоби. Після оголошення Декларації американці послали свого представника до Франції, від якої диплмоати хотіли отримати як мінімум фінансову допомогу, а згодом і воєнну підтримку. Франція ж була готова надавати допомогу, хоча і неофіційно. З Францією було підписано договори про торгівлю та про союз, після цього Франція фактично вступала у війну. До союзу приєдналась Іспанія. Франція ж виступала гарнтом незалежності США. Іспанія пред`являла права на Флориду, Франція на вест-індські колонії, США на Американський континет та на Бермуди.

В цей час в Європі була створена Ліга нейтральних країн, в яку входила більшість незалежних держав.Ліга проводила політику «озброєного нейтралітету» у відповідь нападу англійців на торгові судна цих країн. В 1781 році був перелом в воєнних діях. Французи та американці отримали перемогу над англійцями. Англія була змушена вести переговори. Був підписаний Версальский договір 1783 року. Англія визнавала незалежність США та виводила свої війська . До Франції повертались о-ви Сенегал та Тобаго. Іспанія отримувала Флориду.

В результаті світ отримав нового гравця на міжнародній арені. Англія ж була послаблена.

8. Англо-американська боротьба за Панамський канал .

Британський уряд шукав зближення з США і намагались всіляко уникнути спорів з ними. Але тут Сша намагались забезпечити собі контроль над Панамським каналом. Ще декілька десятирів тому Англія та США зобов. охороняти нейтралітет цього каналу, який був проритий між Тихим та Атлантичним каналом. Але 1898 року був підписаний новий договір: будувати майбутній канал мали США, а сам канал мав бути вільним для торгових та воєнних суден усіх держав. Але фактично нейтралітет та свобода плавання належали США. До того Панамський канал був частиною Колумбії. Америка створила на тому місці Панамську республіку, яка оголосила про незалежність, а відтак США признали його та окупували.

9. Антифранцузькі коаліції.

Антифранцузькі коаліції — військ.-політ, союзи д-ав Європи, спрямовані на відновлення влади монархічної династії Бурбонів у період Великої франц. рев-ції, а згодом на протидію завоюванням наполеонівської Франції. Існу­вало 7 коаліцій, кількість її держав-учасниць постійно змінювалась.

1-а коаліція 1792-97започаткована з підписанням Пільницької декларації 1791 між Австрією та Пруссією, якою стверджувалась готовність обох д-ав розпочати війну з Фран­цією задля відновлення монархії. Обидві д-ви не поспішали до активних дій. Австрія спрямувала всі свої сили на б-бу з Францією. Росія підтримала коаліцію й дип. шляхами сприяла її зміцненню, але війська проти Франції не надсилала й участі в бойових діях не брала. Формальним її початком стало утворення австр.-прус. союзу 1792 проти Франції та проголошення Францією війни Австрії. На бере­зень 1793 до 1-ї А. к. входили Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія, Іспанія, Голландія, Неаполь, Сардинія, Тоскана й деякі нім. кня­зівства . Основна проблема коаліції — суперечки між її членами щодо планів розподілу Франції для задоволення власних територ. претензій.

Військ, перемоги Франції 1794 посилили внутр. протиріччя в коаліції та прискорили її розпад.

Із підпи­санням Кампоформійського миру 1797 між Фран­цією та Австрією й початком англ.-франц. пере­говорів 1-а А. к. припинила своє існування.

2-у коаліцію 1799-1802створено для обме­ження франц. впливу в Швейцарії, Голландії, Півн. Італії та Єгипті. Основні її учасники — Австрія, Велика Британія, Неаполітанське ко­ролівство, Росія й Туреччина . Розпад коаліції почався після поразок Австрії при Маренго та Гогенліндені 1800. Активну дип. роботу про­водила Франція для виведення Росії з війни. Сепаратний Паризький мирний договір між Францією та Росією підписано 26.09.1801, за яким остання вийшла зі складу 2- А. к. і вона розпалась після підписання Францією з Австрією та з Великою Британією.

Незадоволення Лондона умовами останнього, торг, блокада з боку Франції, а також побою­вання щодо можливості десантування армії Наполеона 1 на Британські о-ви спонукали брит. уряд до активної дип. роботи щодо ство­рення

3-ї коаліції 1803-05. Вона складалася з Австрії, Великої Британії, Неаполітанського королівства, Пруссії, Росії та Швеції . 1805 англ. флот завдав поразки об'єднаному франц.-іспан. у Трафальгарській битві.Австр. армія була оточена та знищена під Ульмом,б під Аустерліцом були розгромлені об'єднані австр.-рос. війська. 3-я А. к. припи­нила існування з підписанням Пресбурзького миру 1805.

До 4-ї коаліції 1806-07увійшли Пруссія, Росія, Ганновер, Саксонія, Брауншвейг і Саксен-Вей-мар. Велика Британія , за ініціативи якої була створена коаліція, та Швеція входили до неї, але не брали участі в бойових діях. Прус, війська були розбиті в битвах при Єні та Ауерштеді

Після входу Наполеона І в Берлін нім. союзники Пруссії увійшли до Рейнського союзу, який підтримував Францію. Рос. армія зазнала поразки під Фрідландом

Офіційно завершенням існування 4-ї А. к. стало підписання Тільштського миру 1807. Військ, кампанії 3-ї й 4-ї коаліцій були вкрай невдалими для її учасників. Унаслідок перемог Наполеона І суттєво змінилося становище в Європі, фактичним правителем якої він став.

З усіх континентальних європ. д-ав Наполеон І не мав контролю лише над Росією. Франц І мусив відмовитись від титулу імператора Свя­щенної Римської імп. і почати іменувати себе імператором Австрійським. Пруссія втратила половину своїх територій і населення. Британія почала сепаратні переговори з Францією. Для Росії наслідки поразок не були катастрофіч­ними, але її економіка потерпала від нав'язаної Тільзитським миром Континентальної блокади.

5-а коаліція березень — жовтень 1809склада­лася з Австрії та Великої Британії. Із початком антифранц. повстання в Іспанії 1808 Австрія вирішила використати ситуацію, щоб повер­нути втрачені території. Але австр. війська в битві при Ваграмі 6.06.1809 були знову розбиті, і за умовами Шенбрунського миру 1809 вона втра­тила велику частину своїх територій. Після зни­щення Великої армії Наполеона І під час рос-фран. війни 1812 виникли умови для створення нової коаліції європ. д-ав.

6-а коаліція 1813-14створювалась у лютому — серпні 1813.До її складу увійшли Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія, Голландія, Іспанія, Португалія, Швеція та Мекленбург.

Остаточний перелом на користь коаліції відбувся після поразки Фран­ції в битві під Лейпцігом. Австрія та Пруссія не бажали повного розгрому Напо­леона І, побоюючись надзвичайного підсилен­ня Росії. За їхньою ініціативою в червні 1813 і в лютому 1814 Франції пропонували укласти мир, але ці пропозиції були відхилені.Союзні війська зайняли Париж. Наполеон І зрікся престолу й був засланий на о. Ельба. Існування 6-ї А. к. припинилось із повним розгромом Франції, поваленням влади Наполеона Бона-парта й підписанням Паризького мирного дого­вору 1814.

У 1815 країни-учасниці Віденського конгресу 1814-15 вимушені були створити 7-му коаліцію для війни проти Наполеона І, який висадився на півд. березі Франції, швидко дійшов до Парижа й відновив свою владу. Війська коаліції завда­ли остаточного удару в битві при Ватерлоо 18.06.1815. Після перемоги коаліція підписала Паризький мирний договір 1815 із Францією припинаила існування.

10. Внутрішні та зовнішні причини Французької революції 1789.

Французька революція 1789 року була кризою абсолютизму. Внутрішніми причинами революції були глибокі супереності між торговцями,селянством робітниками з біднотою, які були політично безправними, проти дворянства. А саме, невдоволення викликала система громадської неріності між третім станом та духовнством і дворянством з іншиї сторони. Щодо торгівлі, то абсолютизм був так би мовити гальмом у її розвитку, адже влада чинила опір будь-яким ревормам та послабленню феодальної залежності селянства та підтримувала монопольські привілеї. Всі ці суперчності поглиблювалися торгівельними та фінансовими кризами середині країни. Була й інша причина революції - а саме, збереження (і навіть загострення в нових умовах) англо-французьких протиріч. У Лондоні не без підстави думали, що революційний Париж куди більш активно й рішуче буде відстоювати інтереси французьких промисловців і торговців.

Революція у Франції викликала занепокоєння у колах європейських монархій.

11. Лондонська конвенція 1841 року. Режим чорноморських проток.

Лондонська конвенція 1841про про­токи — Перша багатобічна конвенція, що встановлює міжнародну регламентацію режиму проток.

Багатостороння міжнар. угода, підписана представниками Австрії, Ве­ликої Британії, Пруссії, Росії, Туреччини та Франції . Вперше у дип. практиці була спе­ціально присвячена регламентації режиму чорноморських проток.

Підтверджувала т. зв. «давнє правило Османської імперії», згідно з яким у мирний час протоки залишались закритими для військ, кораблів усіх д-ав, і зобов'язувала Туреччину не допускати в мир­ний час у протоки жоден інозем. військ, корабель.

Відповідно до цього договору, султан, на першу вимогу пануючи, повинен був закрити Босфор і Дарданелли для іноземних судів. Тим самим західні держави (Англія й Франція) втрачали єдиного стратегічного напрямку, з якого вони й могли завдати удару по Російській Імперії (південь) а центральні держави, Австрія й Пруссія, були не небезпечні для Росії.

Режим проток у військ, час не ви­значався. За султаном закріплювалось право надавати дозвіл на проходження протоками легких військ, кораблів, що знаходились у роз­порядженні інозем. дип. місій дружніх д-ав. Підписання конвенції ліквідувало переваги Росії у встановленні режиму проток двосто­ронніми рос.-тур. домовленостями. Режим чорноморських проток, встанов­лений конвенцією, в цілому зберігся до Першої Світової війни.

12. Проект Шувалова 1887 та договір перестрахування.

Договір «перестрахування» 1887 - під­писаний О6.1887 в Берліні таємний дого­вір між Росією та Німеччиною.

У 1887 закін­чився термін дії Союзу трьох імператорів, Росія відмовилась його поновлювати через загострення відносин з Австро-Угорщиною. Нім. канцлер О. Бісмарк запропонував укласти двосторонню нім.-рос. угоду, яка пізніше отримала офіц. назву «Договір "перестрахування"». Відповідно до цієї угоди, Росія брала на себе зобов'язання залишатися нейтральної, якщо тільки Німеччина не нападе на Францію, а Німеччина - зберігати нейтралітет за умови, що Росія не нападе на Австро-Угорщину

«Застраху­вавшись» проти Росії та Франції за допомогою австрійсько-німецького союзу 1879 і Троїстого союзуза участі Австро-Угорщини та Італії, Німеччина «перестраховувалася» шляхом укла­дення дог-ру з Росією, щоб перешкодити її зближенню з Францією та усунути небезпеку війни на два фронти.

Договір передбачав, що кожна з двох сторін зберігатиме сприятливий нейтралітету випадку війни однієї з них із будь-якою третьою д-вою. Однак це поло­ження не стосувалось випадків нападу Ні­меччини на Францію чи Росії на Австро-Угорщину. Німеччина визнавала «історично придбані» права Росії на Балканському піво-ві; сторони зобов'язались протидіяти будь-якій спробі порушити там статус-кво, а також під­тверджували обов'язковість принципу закритості проток Босфор і Дарданелли для військ, кораблів усіх країн.

У додатковому таємному протоколі Німеччина обіцяла Росії моральну й дип. підтримку для захисту входу в Чорне море, тобто при встановленні Росією контролю над чорноморським протоками. Ця обіцянка мала на меті втягнення Росії в авантюри на Бл. Сході та в зоні чорноморських проток, що могло спровокувати її зіткнення з Британією. Німеч­чина також зобов'язалася не давати своєї згоди на відновлення на болг. престолі принца Батенберзького.

Договір був укладений на 3 роки, і термін його дії закінчився в червні 1890, коли Бісмарк уже пішов у відставку. Новий уряд Капріві відмовився від його подовження, вва­жаючи, що він заважатиме зближенню Німеч­чини з Британією і зміцненню союзу з Австро-Угорщиною.

13. Криза Вестфальської системи міжнародних відносин та перегрупування сил в Європі в 18 столітті.

Вестфальська система міжнародних відносин утворилась після підписання Вестфальского миру.(24 жовтня 1648р) і сформуваласься як євроцентричний світ, де провідні європ. міжнародні акторирозгор­нули б-бу за поділ світу, поклавши кінець гло­бальній ізольованості цивілізацій та культур. В. с. м. в. стала першим досвідом систематизації міждерж. відносин. Деякі засади В. с. м. в. залишились й у Віденській системі міжнародних відносин.

(Віденська система міжнародних від­носин— система міжнародних відносин, вста­новлена після завершення наполеонівських воєн на Віденському конгресі 1814-15, заключний акт якого закріпив результати перерозподілу Європи й колоній між країнами-переможницями. Віден­ський конгрес уперше розробив систему дог-рів, що регулювали міжнар. відносини й оформили кордони в масштабах всієї Європи. Ця система базувалась на спільній згоді найбільш могутніх європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем.)

В основу В. с. покладено імперсь­кий принцип контролю геогр. простору в межах колоніальних імперій.

У період існування В. с. остаточно сформувались Британська Ні­мецька,Французька імперії. 1877 тур. султан узяв собі титул «Імператор осма-нів». Росія стала імперією раніше, ще 1721.

В. с. встановила новий ба­ланс сил великих держав — Австрії, Великої Бри­танії, Пруссії, Росії та Франції. Розпочалась епоха «європейського концерту» — балансу сил між європ. д-вами, основою якого було співробіт­ництво між великими державами. Одним із головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій, нею став Священний союз. Відповідальність за мир покладалась на великі держави, вона реалізувалась через проведення великої кількості міжнародних конференцій для врегулювання проблем, що загрожували миру.

Особливості В. с. полягали не тільки у спільній зацікавленості збереження статус-кво, Велика Британія і Франція вже всту­пили у фазу наук.-техн. прогресу, Австрія та Пруссія в цьому відношенні відставали, а Росія ще перебувала на периферії тенденцій модер­нізації економіки та суспільства.

(У 1850-х В. с. зазнала істотних змін адже через Кр. війну 1853-56 б уло порушено принципи балансу сил, проти Росії фактично виступила вся Європа. Після поразки Росії розпався Священний союз, закінчилась епоха домінування Росії в Європі. Росія відійшла на другий план, продемонстрував­ши свою техн. і соц. відсталість.

У XIX ст. зростав міжнар. авторитет Пруссії як потужної у військ.-екон. плані д-ви. її перемога у франко-прусській війні 1870-71 і проголошення Німецької імп. стали ще однією кризою В. с, а проблема Ельзасу і Лотарингії — каменем спотикання на європ. континенті, що мало негативні наслідки для збереження системи балансу сил.

Виникнен­ня в Європі двох нових потужнихміжнародних акторів, Німеччини та Італіїспо­нукало великі д-ви до нарощування своєї військ., екон. і політ, могутності, активізації колоніальної експансії, внаслідок чого загострились міждерж. суперечності у В. с. Німеччина, яка перетворилась на провідну континентальну д-ву, була найбіль­шою мірою зацікавлена в перегляді статус-кво. За її ініціативою був створений Троїстий союз, що став першим військ, союзом мирного часу у В. с. На противагу Троїстому союзу Великою Брита­нією, Францією та Росією був створений інший військ, союз — Антанта. Із утворенням двох протиборчих союзів була остаточно порушена система балансу сил в Європі, супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь. В. с. фактично перестала Існувати.)

14. Відношення провідних європейських держав до Французької революції 1789 року.

У Франції багато феодальних порядків були знищені в ході революції 1789-1794гг. Сталий режим липневої монархії ( 1830-1848) відповідав інтересам лише фінансової буржуазії, викликав ненависть широких мас селянства й робітників, невдоволення промислової, торговельної буржуазії.

Загальне невдоволення політикою уряду Луи-Філіпа збільшувалося неврожайними роками 40-х рр., кризою надвиробництва 1847 р. Все це викликало нову революцію у Франції, що одержала назву Лютневої (1848). Не знаходячи можливості дозволити криза в країні, припинити барикадні бої на вулицях Парижа, Луи-Пилип змушений був відректися від престолу. Франція була проголошена Республікою, створене тимчасовий уряд, уведене загальне виборче право для чоловіків, скорочений робочий день для робітників до 10-11 годин, збільшені податки на земельних власників.

Однак тимчасовий уряд виявився не в змозі виконати інші вимоги робітників і міської бідноти. Дії тимчасового уряду й вибраних Національних зборів, по суті були кроком назад, привели в червні 1848 р. до широкого антиурядового повстання робітників Парижа, що було жорстоко подавлене військами. Влада була передана президентові Луи Наполеонові, що 2 грудня 1851 р. наказав заарештувати й кинути у в'язниці небезпечних для нього політичних діячів, а військам зайняти урядові заклади. Це був державний переворот.

У відповідь у ряді міст тисячі прихильників Республіки вийшли на барикади, однак війська швидко придушили повстання. Революція зазнала поразки. В 1852 р. Луи Наполеон проголосив себе Наполеоном III, імператором Франції. У країні встановилася Друга імперія ( 1852-1870).

У першій антифранцузькій коаліції брала участь вся Європа (Росії там поки немає).Коаліції не діставало організації, вона швидко руйнувалася. ДО 95 фактично, коаліція перестала існувати. Австрія боролася до 97 року.

Головна увага в міжнародних відносинах того часу приділялась Франції, зокрема революції,яка була сприйнята європейськими монархіями вороже. Всі країни готувались до війни з нею. Британія намагалась падтягти Росію на свою сторону, а також підсилювати свій вплив на Прусію та Голандію. В той час революція поглинула Бельгію, тому для Британії було пріоритетом створення союзу проти Франції щоб запобігти поширенню революції. Під загрозою опинилась Австрія. Склалися передумови до створення коаліції проти Франції.

15. Позиція Німеччини в період утворення «Союзу трьох імператорів»

Союзом трьох імператорів була фактична спроба Бісмарка ізольювати Францію та недопустити свторення союзу проти себе. Умови склалися так, що Німеччина на той час становила загрозу для всіх своїх сусідів. Тому Австрія намагалась зблизится з нею, сподіваюсь загострити ситуацію проти Росії. Були спроби залучити Англію. Але Бісмарк намагався мати відносини не тільки з Австрією, а й з Росією, адже так він хотів недопустити подальшого франко-російського зближення.

Росія мала свої зиски із зближення, адже сама ідея тісного австро-німецького співробітництва була для Росії небажаною, а Австрія мала б бути континентальним союзником Росії у боротьбі з Англією.

Створенню цього союзу передувало побачення трьох імператорів в Берліні: Олександр 2, Вільгельм 1 та Франц-Йосиф. Ціль Бісмарка під час цього побачення була ізоляція Франції. Але ізоляція Франції, на думку Росії, стала б порушенням балансу сил в Європі.

Між Росією та Німеччиною виникла конвенція про взаємодопомогу, яка носила оборонний характер. Між Австрією та Росією було заключено Шенбрунський договір 1873 року, яка була фактичною домовленістю про нейтралітет у випадку війни з будь-якою третьою державою. Гарантії нейтралітету поширювалися і на випа­док війни однієї з трьох д-ав із Туреччиною, але за умови попереднього узгодження про цілі та результати цієї війни. В одній із статей дог-ру Німеччина і Австро-Угорщина брали зобов'я­зання сприяти Росії в тому, щоб домогтися від тур. уряду твердого дотримання принципу за­криття протоків Босфор і Дарданелли у випадку війни, що означало недопущення брит. флоту в Чорне море. До нього приєдналась Німеччина, все це послужило створенню Союзу трьох імператорів.

(Загострення відносин між Австро-Угорщиною, Росією і Німеччиною в 1885-86 через події на Балканах фактично при­звело до розпаду С. т. і. У 1887, коли закінчився термін дії дог-ру, Німеччина і Росія уклали дого­вір «Перестрахування» 1887.)

16. Загострення боротьби великих держав за вплив на Балканах в кінці 19 століття.

На Балканах ситуація була вибухонебезпечною, точніше Балкани являлись «пороховою бочкою» на якій знаходислась Європа. Цьому передувала італо-турецька війна в 1911 році, яка довела слабкість Туреччини.

Склались умови для формування Балканського блоку (антитурецького), створення якого «деригували» великі держави. Тут вони намагались поділити сфери впливу, тобто шукали союзників.

Спочатку сформувався болгарсько-сербський союз 1912 року проти Туреччини, а вже потім до нього приєднались інші учасниці: Греція та Чорногорія. Метою союзу балканських д-ав було звільнення з-під османського гноблення тих балканських територій, які ще перебували під пануванням Туреччини. Але тут були ще й власні зовнішньо-економічні цілі, зокрема Болгарія та Сербія намагалсь дістати вихід до моря а також «увірвати» собі частину Македоніїї, Греція також хотіла частину Македонії та о. Крит. Сербія з Грецією прагнули здійснити поділ Албанії щоб здобути вихід до Адріатичного моря. Стратегічною ж метою Сербії було створення єдиної держави на чолі з собою.

Росія намагалсь стримувати початок війни, адже вона боялась за морські протоки, куди інші держави могли б ввести свої сили, так само як і Австрія, хоча вона була головним суперником країни в балканських країнах.Німеччина підтримувала Австрію і обіцяла їй допомогу. Сербія була зацікавлена у війні з Австрією.Англія намагалась бути арбітром в Європі.

1 Балканська війна розпочалась в жовтні 1912 з початком воєнних дій Чорногорії, згодом послідувало оголошення Сербією, Болгарією та Грецією війни Туреччині. Це було національно-визвольним устремлінням визволення від Туреччини інаслідком стало захоплення усієї європейської території Османів. Туреччина зазнала в листопаді поразки і звернулася за допомогою до інших країн. В грудні було укладено перемир’я. Але непоступливість Туреччини щодо кордонів та щодо відмови від островів в Егейському морі і викликала поновлення бойових дій. Переговори продовжилися в травні 19113 було підписано остаточний Лондонський мир. За ним усі європ.володіння Тур.опинялися під владою Балканських країн. На перегово­рах у Лондоні країни Антанти підтримували балканські союзні д-ви, Австро-Угорщина і Ні­меччина, сприяючи Туреччині, намагалися урі­зати здобутки країн Балканського союзу, особ­ливо Сербії. 1-а Б. в. мала велике міжнар. значення. Пере­мога балканських д-ав означала падіння тур. панування майже на всій території Балкан­ського піво-ва і послаблення Туреччини та по­зицій австр.-нім. угруповання.

2 Балканська війна велася між Болга­рією з одного боку й Сербією, Грецією, Руму­нією, Туреччиною та Чорногорією — з іншого з метою перегляду умов Лондонського миру 1913. Австро-Угорщина прагнула послабити Сербію, різко загострились також протиріччя між союз­ними балканськими д-вами. Сербія та Греція, невдоволені розподілом тур. земель, намагались компенсувати себе за рахунок території Маке­донії, яка мала відійти Болгарії за умовами мир­ного дог-ру, тому був оформлений греко-сербський союз, спрямований проти Болгарії. До нього фактично приєдналася Румунія, яка була незадоволена територ. компенсацією за її нейтралітет у 1-й Б. в. Австро-Угорщина, підтримувана Німеччиною, намагаючись оста­точно зруйнувати Балканський союз, спрово­кувала 2-у Б. в. болг. війська розпо­чали воєнні дії проти сербів і греків. У війну проти Болгарії вступила Румунія. Туреч­чина 16.07.1913 також напала на Болгарію та відібрала в неї Адріанополь. Наприкінці липня розгромлена Болгарія стала просити миру. 30.07.1913 в Бухаресті розпочала роботу мирна конференція (Бухарестський мир 1913). За ним Болгарія втратила майже всі придбані нею території в Македонії. Румунія отримала Півд. Добруджу й Сілістрію, а Туреччина повертала собі частину Схід. Фракії з Адріанополем. 2-а Б. в. змінила розстановку сил у цьому регіоні, вона сприяла зближенню Румунії, Греції та Сербії з Антантою і переходу Болгарії на бік австр.-нім. блоку.

17. Угода в Пломб’єрі. План Наполенона 3 щодо утворення федерації італійських держав

Пломб'єрська угода 1858 - підписаний 21.07.1858 у Пломб'єрі (Франція) таємний договір між Францією та Сардинським королівством (П'ємонтом) про союз для ведення війни проти Австрії. За ним Франція обіцяла Сардинії військ, допомогу для звільнення Ломбардії та Венеції з-під австр. панування та створення верхньоітал. д-ви на чолі йз Савойською династією. У свою чергу Сардинія зобов'язувалася передати Франції Савойю та Ніццу Алі невдовзі після початку війни (квітень 1859) Франція уклала сепаратне Віллафранкське перемир'я з Віднем (11.07.1859), за яким Венеція завтрачала під владою Австрії.

18. Тільзитські мирні угоди.

Тільзитські мирні договори 1807— під­писані в Тільзиті (Схід. Пруссія) мирні угоди між Францією з одного боку та Росією і Прус­сією — з іншого; завершили існування четвертої антифранцузької коаліції. Дог-ри були підписані після поразки рос. та прус, військ при Фрідланді, основні їхні положення були обговорені при особистій зустрічі Напо-леона І й Олександра І.

Рос.-франц . мирний договір передбачав: поширення на територію Росій­ської імп. дії наполеонівського декрету про Кон­тинентальну блокадуВеликої Британії; визнання Петербургом уже здійснених і майбутніх територ. змін, зроблених Францією в Європі; визнання Росією новоствореного Вестфальського королів­ства, яке отримало всі землі Пруссії на лівому березі р. Ельба; створення на землях, отриманих Пруссією при поділахРечі Посполитої, Герцогства Варшавського (Росія отримала Білостоцький округ). Росія ставала посередником на переговорах між Францією та Великою Британією, а Франція — між Росією і Туреччиною.

За прус.-франц . мирним договором Пруссія зобов'язалась обмежити чисельність армії 40 тис. вояків і виплатити 100 млн. фран­ків контрибуції та приєднатись до Континен­тальної блокади.

Підписавши Т. м. д., Наполеон І домігся укладення союзу з Росією та розриву її відно­син із Великою Британією, але йому не вдалось умовити Росію здійснити великі територ. на­дбання за рахунок Пруссії й остаточно розір­вати стосунки між двома д-вами. Саме через позицію Росії територ. втрати Пруссії були по­рівняно незначними. Положення дог-ру про сприяння Росії у війні з Туреччиною Францією не виконувались. Дог-ри припинили свою дію з початком Російської кампанії Наполеона в 1812.

На чолі армії в 1796 р. стає Наполеон Бонапарт. Причина його призначення: розгром роялістів на вулицях Парижа.

1796-1797 гг. - Італійська кампанія, що закінчилася підписанням Кэннофарнийского миру, по якому до Франції відходить Бельгія й Північна Італія. Вся Італія, Швейцарія й Голландія виявилися під французьким контролем.

Потім Наполеон пропонує експансію в Єгипет ( 1798-1799). Він прагне боротися проти Англії. Треба було підірвати її колоніальна могутність. Він прагне повторити похід Олександра Македонського у зворотному напрямку. По шляху в Єгипет він захоплює острів Мальту .

Дії Наполеона об’єднують проти нього Австрію, Англію, Росію й Туреччину. Наполеон захоплює Єгипет, знищує турецьку армію в битві під Олександрією, потім армію мамелюків у битві під Каїрі. Єгипет захоплений, Наполеон блискуче організує керування Єгиптом, але у своєму подальшому русі убік Індії він застряє в стін міцності Сен Жан Дакр, де зазнає поразки й вертається в Єгипет.

А в цей час весь французький флот був знищений Нельсоном. Армія виявилася відрізана від Франції. Наполеон одержує листа, що Суворов ліквідував всі його завоювання в Італії, а директорія розтратила всі засоби, привезені їм з Італії. Наполеон залишає свої війська напризволяще й вертається у Францію, робить державний переворот і встановлює режим диктатури. Наполеон в усіх напрямках зумів домогтися швидкої й стрімкої стабілізації у всій країні.

Основними ідеями Наполеона була ідея природного союзу Росії й Франції. Він пропонує Павлу 1 союз і повертає всіх російських полонених. Павло оцінює цей жест і приймає його пропозицію. Після цього Наполеон робить свій другий італійський похід. В 1800 р. розбиває австрійців при Лоренго. Після цього був укладений мир, що підтверджує умови першого миру. Після смерті Павла Олександр припиняє війну з Англією, але зберігає союз із Наполеоном. Основна помилка Наполеона полягає в тому, що він не міг зупинитися. Можливо, він це усвідомлював, але говорив при цьому: "Я солдат, я повинен робити перемогу". Поступово революційна армія починає перетворюватися в армію завойовників і грабіжників.

Консолідуючи свою владу у Франції, Наполеон зіштовхується як з лівим, так і із правим крилом. Відбувається цілий ряд змов, замахів. Наполеон свариться з Олександром після страти герцога Энгиенского й відновлює проти себе практично всю Європу.

Починається нова війна. Англія - головний супротивник. Наполеон готовить десант, але він фізично не можливий. В 1805 р. у війну проти Наполеона вступають континентальні держави й він змушений відкласти плани десанту й піти на Австрію. У листопаді 1805 р. він здобуває перемогу при Аустерлице, нанеся нищівна поразка російським і австрійським арміям. Наполеон, використовуючи мобільні можливості своєї армії, заважає зблизитися Росії й Пруссії й бере над прусаками перемогу, після чого Росія й Франція виявляються один на один. Дві битви виявляються внічию, але потім Наполеон перемагає і йому вдається вивести Росію з війни й укласти з нею союз. Єдиний пункт, що виявляється невигідний для Росії - це пункт приєднання до континентальної блокади проти Англії, що після перемоги при Трафальгарде стає просто невразлива.

1808 р. - вторгнення Наполеона в Іспанію. Іспанія стає першою країною, де йому не вдається встановити своє панування. Незважаючи на видиму перемогу, країна не скорена. Столиця взята, армія розгромлена, усі права на престол отримані, але починається партизанська війна. Іспанію повністю Наполеонові так завоювати й не вдалося.

1808-1809 гг. - нова війна з Австрією, що була знову переможена. У неї віднімається Галичина. Наполеон намагається поріднитися з одним із царюючих будинків Європи й пропонує Олександрові свою руку його сестрі, але той відмовляється. Тоді Наполеон робить пропозицію у Відень і жениться на Марії Луїзі.

Росія починає порушувати континентальну блокаду, торгуючи з Англією через нейтральні держави. А в 1811 р. Росія відкрито виходить із блокади й починається підготовка до сутички титанів. Наполеонові вдалося укласти союз із Австрією й Пруссією, так що Росії довелося прийняти війну на своїй території. Кутузов, зумівши розгромити Туреччину, уклав з нею мир і позбавив Наполеона одного союзника. Російської дипломатії вдалося у Франції відняти ще одного союзника - Швецію, відібравши в неї Фінляндію й уклавши з нею угода, по якому їй була обіцяна Норвегія. Шведи не тільки зберегли нейтралітет, але й приєдналися до антифранцузької коаліції.

Війна почалася в 1812 р. і ввійшла в історію як вітчизняна війна 12 р. Французька армія остаточно перетворюється в армію грабіжників і завойовників. У Росії Наполеон не знайшов соціальної підтримки, як і у Франції. Велика армія гине й із цього моменту Наполеон остаточно втрачає ініціативу. В 1813 р. він бере ряд блискучих перемог, йому пропонується ряд вигідних умов, але він їх не може прийняти, не може зупинитися. Австрія його віддає й він почав терпіти великі поразки.

В 1814 р. війна переходить на території Франції. Талейран його віддає й радить союзникам іти на Париж. Париж був узятий, після чого так і не розбитий Наполеон відрікається від престолу, але за ним залишається імператорський титул і острів Ельба переходить у його спадкове володіння.

У Парижу знову з'являються Бурбоны, хоча Олександр зволів би республіку. З ними полягає мир, а Франція вертається в границі 1792 р. Виникла погроза нової війни за переділ границі. Намітилися найгостріші протиріччя в стані союзників, погроза війни між Австрією, Англією й Пруссією, Росією. Цьому перешкодили 100 днів Наполеона, що знову прийшов до влади й почав здобувати перемогу за перемогою, але в битві під Ватерлоо він зазнає рішучої поразки. Він уперше втрачає контроль над армією. Його віддають і він удруге відрікається від престолу . І англійці його відправляють на острів Святої Олени, де в 1821 р. при досить нез'ясованих обставинах він умирає.

20. Основні напрямки зовнішньої політики Росії перед першою світовою війною.

Зовнішня політика Росії при Олександрі II була спрямована насамперед на рішення східного питання. Поразка в Кримській війні підірвало міжнародний авторитет Росії, привело до втрати нею переважного впливу на Балканах. Нейтралізація Чорного моря робила беззахисними південні морські границі країни, перешкоджала розвитку Півдня й гальмувала розширення зовнішньої торгівлі.

Перед першою світовою війною в Росії різко загострились відносини з Німеччиною. Окрім того ситуацію загострювали балканські війни, які також посилювали протиріччя між самими балканськими країнами та їхніми протекторами. Росія намагалась вирвати Туреччину з-під німецького впливу,окрім того шла запекла боротьба за прихильність балканських країн серед яких росія підтримувала Сербію та намагалась завоювати підтримку Румунії, оскільки бачила в ній оппору проти Австрії, Австрія ж чекала на війну з Сербією. Перед Росією виникла загроза австро-російської війни, хоча без згоди Німеччини Австрія її не могла почати.

Окрім того, ще до Балканських війн Росія брала участь у створенні Союзу трьох імператорів та в створенні Антанти.

21. Лондонська конференція 1871 р.та відміна нейтралізації Чорного моря.

Багатосто­роння угода, підписана представ­никами Австро-Угорщини, Великої Британії, Німеччини, Італії, Росії, Туреччини та Франції ; переглядала режим Чорного моря, встанов­лений Паризьким мирним договором 1856.

Мін. зак. справ Росії О. Горчаков розіслав рос. дип. представникам в Австро-Угорщині, Великій Британії, Італії та Туреччині циркуляр, в якому повідомляв д-ви, які під­писали Паризький мирний договір, про те, що Росія надалі не вважає себе зв'язаною його по­ложеннями, які обмежували її права та суве­ренітет на Чорному морі. Петербург вмоти­вовував свої дії численними порушеннями відп. положень мирного дог-ру іншими дер-жавами-учасницями, в той час як сама Росія чітко їх дотримувалася.

Австро-Угорщина, Велика Британія і Франція висловили протест проти дій Росії, брит. уряд запропонував винести питання на розгляд міжнар. конфе­ренції. Лондонська конференція для розгляду вимог Росії відкрилася 1871 і заверши­лась скасуванням «нейт­ралізації» Чорного моря, дозволивши Росії та Туреччині тримати на Чорному морі необ­межену кількість військ, кораблів; суверенні права Росії на Чорному морі були відновлені. По відношенню до Чорноморських проток зберігався встановлений Лондонською конвен­цією 1841 і Паризьким мирним договором принцип закритості для військ, кораблів нечорноморських д-ав. Лондонська конвенція 1871 дозволяла Туреччині відкривати протоки у мирний час для військ, кораблів дружніх і союзних їй країн, у випадку, якщо вона буде вважати це за необхідне для забезпечення ви­конання Паризького мирного дог-ру. Конвен­ція визначала режим чорноморських проток до 1922-23.

22. Проблема чорноморських протока в к. XVIII - першій половині ХІХ ст.

Чорноморські протоки, загальна назва проток Босфор, Дарданелли й розташованого між ними Мармурового моря.

Ч. п. - єдиний шлях повідомлення між Чорним і Середземним морями. У системі міжнародних морських шляхів займають особливе положення. Поки Візантія, а після завоювання в 1453 Константинополя турками - Османська імперія панували над всім Чорноморським узбережжям і Чорне море через це було фактично їхнім внутрішнім морем, використання Ч. п. було внутрішньою справою цих держав.

До кінця 17 в. обстановка істотно змінилася. Петро I приступився до будівництва Азовського флоту й в 1696 взяв Азов, Росія вийшла на узбережжя Азовського й Чорного морів. Тепер питання про вхід у Чорне море й виході з нього придбав міжнародний характер, склавши згодом важливу частину т.зв. східного питання. Довгий час зусилля російської дипломатії, стремившейся відкрити Чорне м. і Ч. п. для російського флоту, не приносили успіху.

По Кючук-Кайнарджийскому мирі 1774 за Росією визнане право торговельного мореплавання в Чорному морі й Ч. п. Пізніше таке ж право одержали інші держави (за винятком держав, що воюють із Туреччиною).

Набагато більше складною справою було для російської дипломатії врегулювання питання про прохід військових кораблів. Інтереси безпеки чорноморських країн вимагали встановлення в Ч. п. такого режиму, що, забезпечуючи їхнім військовим флотам надійний зв'язок з відкритими морями, у той же час відгородив би ці країни від погрози агресії з боку нечорноморських держав.

Цей принцип був чітко сформульований в 1802 канцлером А. Р. Воронцовым у відповідь на претензії Франції, що домагалася для свого військового флоту права проходу через Ч. п. Аналогічної з Росією позиції дотримувалася в той час і Туреччина. Не пропускаючи в Чорне море військові кораблі нечорноморських країн, вона по російсько-турецьких союзних договорах 1799 і 1805 надала росіянином військовим кораблям право проходу в Середземне море.

23. Характеристика та причини кризи віденської системи міжнародних відносин

Віденська система міжнародних від­носин— система міжнародних відносин, вста­новлена після завершення наполеонівських воєн на Віденському конгресі 1814-15, заключний акт якого закріпив результати перерозподілу Європи й колоній між країнами-переможницями. Віден­ський конгрес уперше розробив систему дог-рів, що регулювали міжнар. відносини й оформили кордони в масштабах всієї Європи. Ця система базувалась на спільній згоді найбільш могутніх європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем

Але на лідерство претендувала Німеччина, яка під керівництвом "залізного канцлера" Отто фон Бісмарка перетворилася на величезну континентальну державу і стала відігравати провідну роль у світовій політиці. За ініціативою Німеччини був створений Троїстий Союз.

Спочатку у 1879 р. було укладено союз Німеччини й Австро-Угорщини, а у 1882 р. поступово сформувався союз цих двох держав з Італією.

Інший могутній військовий блок – Антанта – був створений Францією, Великою Британією і Росією. Франція вбачала утворення Троїстого Союзу за пряму загрозу для себе й прагнула його нейтралізувати.

У 1891 р. вона уклала таємну угоду з Росією, а у 1893 р. – таємну військову конвенцію, які остаточно завершили формування франко-російського союзу.

Підсумовуючи, варто зазначчити: на початку ХХ ст. в Європі існували два блоки держав – Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією – з іншого.

Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні суперечності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим. 8 квітня 1904 р. Росія, Велика Британія та Франція уклали договір Антанти (відфр. Entente – угода), секретні статті якого передбачали розподіл колоніальних сфер впливу. На початку 1906 р. секретні домовленості Великої Британії та Франції визначили умови їхньої військової співпраці.

Залишалося доповнити британсько-французький та російсько-французький союзи угодою Великої Британії з Росією, передусім на Близькому Сході й у Азії. З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході (будівництво Німеччиною залізниці від Берліну через Багдад до Кувейту), Велика Британія в результаті переговорів 31 серпня 1907 р. підписала британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті. Британсько-російська угода 1907 р. закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.

Отже, метою блоків був переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих агресивних європейських держав.

Всі ці події завдали нищівного удару і фактично звели нанівець існування Віденської системи, утворенням двох протиборчих союзів була остаточно порушена система балансу сил в Європі. Супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь, а Віденська система, фактично, припинила своє існування.

Таким чином, утворившись після системних наполеонівських війн, Віденська система проіснувала майже сто років й розпалася з Першою світовою війною. Європейська політична арена, що її охоплювала ця система, являла собою концерт гомогенних імперій – монархій, що тримався на принципі балансу сиеми міжнародних відносин і наблизили світ до Першої світової війни.

24. Англо-російська угода 1907 року.

Після російсько-японської війни Англія намагалась зблизитись з Росією. Після зближення з Францією та підписання з нею угоди потрібна була угода з Росією. Росії ж потрібно було недопустити нових ускалднень в Японії, отож новий міністр закордонних справ Ізвольський намагався попередити їх через зближення з Англією. Англія хотіла використати Росію у боротьбі проти Німеччини. Англія взялась за врегулювання російсько-японських відносин: Японія визнавала північну Манджурію за Росією, а Росія південну за Чпонією.

В серпні 1907 було підписано англо-російську угоду між Ізвольським та Нікольсоном. Воно стосувалось Афраністану, Тибету, Персії, остання розділялась на зони: англійську, російську та нейтральну. Афраністан російська сторона визнавала поза зоною свого впливу. Разо Англія та Росія домовились про невтручання у внутрішні справи Тибету. Ця угода створила «троїсту» Антанту, тобто завершила її формування.

25. Проблема чорноморських проток в міжнародних відносинах другої половини 19 століття.

Аж до 1-й світової війни російська дипломатія марне намагалася змінити невигідний для Росії режим Ч. п. Бували випадки, наприклад в 1891 і 1894, коли турецький султан видавав фірмани на прохід росіян військових кораблів через Босфор і Дарданелли (без озброєння й без збройної охорони), але нечорноморські держави утрудняли одержання таких дозволів, а в період російсько-японської війни 1904-05 Великобританія влаштувала військово-морську демонстрацію поблизу Дарданелл, щоб перешкодити пропуску росіян військових судів з Чорного моря в Середземне й появі їх на Д. Сході. Міжнародний нагляд над Ч. п. був невигідний і для Туреччини, тому що порушував її суверенітет, сприяв перетворенню Туреччини в напівколонію імперіалістичних держав, створював небезпечне для неї загострення відносин з Росією. Наприкінці 19 - початку 20 вв. найбільшим економічним і політичним впливом у Туреччині користувалися Великобританія й Франція. Але в роки, безпосередньо попередні 1-й світовій війні, значно зміцнилися й позиції Німеччини. Після вступу Туреччини в 1-ю світову війну на стороні Німеччини була підписана секретна англо-франко-російська угода 1915, що передбачала включення Константинополя (Стамбула) і Ч. п. до складу Російської імперії. Ця угода була покликана зберегти зацікавленість правлячих кіл Росії в доведенні війни з Німеччиною до переможного кінця.

26. Династичні війни початку 18 століття.

4 війни, які невдало провела Франція, згодом дуже вплинули на її авторитет у світі, були базою для її послаблення.

1. Війна за Іспанську спадщину (1701-14 ) учасники: Франція, Іспанія проти Австрії (Габ.), ВБ.

Війна була розпочата в інтересах фр.абсолютизму тому вважалась правомірною. Хоча її криза полягала в тому, що вона цікаивла лише віддалений круг дворян і не відстоювала національні інтереси та інтереси економіки та буржуазії.

У ре­зультаті В. за і. с. Велика Британія стала провід­ною колоніальною д-вою та значно зміцнила своє мор. лідерство. На іспан. троні утвердився Філіпп V, підвищився міжнар.

2. Польска спадщина . (1733-38 )- війна Росії й Австрії за підтримки Пруссії проти Франції, Іспанії, Сардинії та Баварії через обрання нового короля Польщі після смерті Августа II. Інтереси Росії, Австрії та Франції зіткнулись через бажання кожної підпорядкувати собі Польщу. В результаті виграла рос.-австр. коаліції. До Польщі відійшли Лотарингія та Бар, до А. приєдналася Сардинія але А. відмовилась від Королівства обох Сици-лій, а Сардинія отримала частину Міланського герцогства. Росія не зробила територ. надбань, але в результаті В. за п. с. ще більше посилились її позиції в Європі.

3. Австрійська спадщина . 1740-48 . учасники: Ав,Фр - ВБ, Прусія , змінився баланс сил в Є, 150-ні вороги Габсбургів- Бурбони стали їхнми союзниками. Вперше на арені з`являється Прусія.

Результат: підписання Аахенського мирного договору 1748 який все ж таки не вирішив протиріччя між державами, Габс.зберегли більшу частину своїх володінь сілезія відходила до Прусії, яка стала великою Є держ.

4. Семирічна війна . (1756-63) — між Пруссією, Великою Британією, Ганновером і кількома малими нім. державами, з одного боку, та Авст­рією, Францією, Швецією і державами імпер­ського союзу Німеччини й Росією.

Фр втартила Фламенію, території та колонії, статус гегемона, економіку, що знаменувало повну гегемонію ВБ на морі.

27. Емська депеша 1870 року. Отто фон Бісмарк.

Емська депеша надіслана канцлерові Бісмарку телеграма від прус. короля Вільгельма І, у якій був викладений зміст переговорів останнього з франц. послан­ником у Пруссії В. Бенедетті щодо канди­датури на вакантний трон в Іспанії. Згоду на цю посаду дав родич Вільгельма І принц Леопольд Гогенцоллерн, що викликало три­вогу у французів, які побоювались зростання прус. впливу на Піренейському піво-ві. Хоча через кілька днів Леопольд відмовився від претензій на трон, Бенедетті за дорученням франц. імператора Наполеона /II в курортному місті Емс (Німеччина) зустрівся з Вільгель-мом І і попросив дати запевнення, що король ніколи не затвердить кандидатуру принца. Вільгельм І відмовився дати такі гарантії та ві­діслав канцлерові в Берлін телеграму, яка мала бути відправлена в Париж із повідомленням, що криза подолана. Бісмарк, наміром якого було спровокувати війну з Францією, так скоригував її, що перетворив відмову в образу. Цей викривлений зміст Е. д. канцлер передав у пресу й усім прус, місіям за кордоном.

Наступного дня він став відомим у Парижі, що викликало надзвичайне обурення. 19.07.1870 Наполеон III оголосив війну Пруссії- Франко-прусська війна 1870-71, яка закінчи­лася поразкою Франції.

Фальсифікована і опублікована Бісмарком телеграма короля Вільгельма I, що послужила приводом для початку франко-пруської війни 1870-71.

У 1870 іспанський уряд запросив на вакантний престол Іспанії принца Леопольда Гогенцоллерна, офіцера прусської армії і родича короля Вільгельма I.

Леопольд відхилив запрошення іспанського уряду. Бісмарк, що розраховував використовувати дипломатичний конфлікт для розв'язування війни, в ході якої він зумів би об'єднати німецькі держави під пануванням Пруссії, був розчарований таким мирним результатом справи. Наполеон III з свого боку вважав війну з Пруссією необхідною для зміцнення своєї династії. Обидві сторони продовжували провокувати один одного.

Французький уряд після отримання задовільної відповіді від Леопольда пред'явив нові вимоги Пруссії; у висловах міністрів і паризькому друці містилися відкриті погрози за адресою Пруссії. Французький посол Бенедетті за дорученням свого уряду передав Вільгельму I, що знаходився в Емсе, вимога, щоб прусський король зобов'язався "на всі майбутні часи" не давати своєї згоди на кандидатуру Леопольда Гогенцоллерна. Вільгельм I відмовився дати такі гарантії, але заявив послові, що прусський уряд "продовжує залишатися осторонь". Виклад бесіди Бенедетті з королем був 13. VII повідомлено з Емса по телеграфу Бісмарку до Берліна. Отримавши від начальника прусського генерального штабу Мольтке завірення в готовності армії до війни, Бісмарк вирішив використовувати передану з Емса депешу для провокації Франції. Він змінив текст повідомлення, скоротивши його і додавши йому різкіший, образливіший для Франції тон. У новому тексті "Е. д.", фальсифікованому Бісмарком, кінець був складений так: "Його величність король відмовився потім ще раз прийняти французького посла і наказав черговому ад'ютантові передати йому, що його величність не має нічого більш повідомити".

Цей образливий для Франції текст був переданий Бісмарком в друк і всім прусським місіям за кордоном і наступного дня став відомий в Парижі. Як і чекав Бісмарк, Наполеон III негайно оголосив Пруссії війну, що закінчилася розгромом Франції.

28. Союз трьох імператорів 1873 та 1881 рр

В 1873 р. утворюється союз трьох імператорів між Росією, Німеччиною й Угорщиною. Цей союз виявляє собою реалізацію ідеологічних принципів, ідеологічна близькість. Для Німеччини важливо домогтися зближення з Росією для ізоляції Франції, Австрія перетворюється в природного важливого союзника Німеччини. Бісмарк це передбачав ще в 1866 р., коли він не дозволяє добити Австрію. В Австрії виникає необхідність у підтримці Німеччини в політиках на Балканах. У Туреччини виникає можливість союзу з Німеччиною проти Росії. У Россі - підйом економічних інтересів.

Союзу уготована недовга доля. В 1874-75 гг. - неміцність союзу, перша тріщина. Росія не дозволяла Німеччині завдати упреждающий удару Франції, що швидко відновлюється й разом із цим зростає ненависть до Німеччини. Бісмарк створює фонд, за допомогою якого купуються журналісти, впроваджуються агенти, розвертається антифранцузька кампанія, діють провокатори. Росія не погоджується підтримати Німеччину. Бісмарку не вдалося добити Францію. Він зрозумів, що на Росію розраховувати не можна, необхідне зближення з Австро-Угорщиною, проводиться політика відволікання Росії від Європи.

В 1881 р. підписується другий пакт Союз трьох імператорів. Але рівень і ступінь зближення по пакті менше. Це всього лише договір про нейтралітет. Бісмарк продовжує прагнути ізолювати Францію, а Росія одержує можливість вийти з дипломатичної ізоляції

29. Утворення Ліги держав збройного морського нейтралітету.

Боротьба за незалежність в Америці розпочалась у 1775 році. Тривалість- 8 років, по 1783.

1776 року американцями була прийнята декларація про незалежність.

З початком воєнного конфлікту європейські держави не втручались у нього з двох причин: 1. вони покладали зусилля на невдачу Англії в цій війні, що значно б її послабило, 2. вони собі не могли дозволити відкритого протистояння.

Спочатку воєнні дії складалися не на користь повстанцям, американська армія була навіть близька до катастрофи. Тому американська дипломатія взялась за задачу забезпечення міжнародної підтримки з боку Європи через фінансові та диплдоматичні засоби. Після оголошення Декларації американці послали свого представника до Франції, від якої диплмоати хотіли отримати як мінімум фінансову допомогу, а згодом і воєнну підтримку. Франція ж була готова надавати допомогу, хоча і неофіційно. З Францією було підписано договори про торгівлю та про союз, після цього Франція фактично вступала у війну. До союзу приєдналась Іспанія. Франція ж виступала гарнтом незалежності США. Іспанія пред`являла права на Флориду, Франція на вест-індські колонії, США на Американський континет та на Бермуди.

В цей час в Європі була створена Ліга нейтральних країн у 1780 році, в яку входила більшість незалежних держав. Вона була створена з ініціативи Росії (Катерина 2), яка хотіла провести морську демонстрацію на Англію (Георг 3). Ліга була створена для того щоб силою відповісти на напади англійських суден на торгові судна інших країн, оскільки Англія таким чином порушувала торгівлю: вона захоплювала торгові судна інших країн для того щоб присікти торгівлю з воюючими проти неї країнами. До того Англія вже була у стані війни з Францією та Іспанією. Тпере до ліги приєдналися Голандія, Швеція, Данія, а також Прусія та Австрія, Португалія, Королівство Обох Сицилій.

Отже, Ліга проводила політику «озброєного нейтралітету» у відповідь нападу англійців на торгові судна цих країн. В 1781 році був перелом в воєнних діях, США почали перемагати.

Французи та американці отримали перемогу над англійцями. Англія була змушена вести переговори. Був підписаний Версальский договір 1783 року. Англія визнавала незалежність США та виводила свої війська . До Франції повертались о-ви Сенегал та Тобаго. Іспанія отримувала Флориду.

В результаті світ отримав нового гравця на міжнародній арені. Англія ж була послаблена.

30. Міжнародні відносини напередодні й у період Кримської війни та її наслідки

Микола переконаний у надзвичайно сприятливому для нього дипломатичному розкладі на європейському континенті. Австрія тільки що була врятована російськими військами, але об'єктивно вони були конкурентами. Те ж саме й у відношенні Пруссії. Її король тесть його дружини. Франція тільки що пережила революцію. Йому здається, що в нього дуже гарні відносини з Англією.

Це була перша війна, що виникла на початку другої половини 19 в. Після переможної війни за звільнення греків ( 1827-1829) Росія збільшила свій вплив на Балканському півострові, головним чином у Туреччині, зробивши два рази допомога турецькому султанові, якому загрожував повсталий проти нього могутній васал єгипетський паша Мухамед-Алі. За свою допомогу Росія була вознаграждена висновком вигідних для неї трактатів з Туреччиною.

Стривожені цим, Англія й Франція вжили всі старання, щоб послабити російський вплив у Туреччині. Особливо про це намагався Наполеон 3, що бажав шляхом ослаблення російського впливу підсилити французьке й повернути Франції її головне значення в Європі. На його настійну вимогу турецький уряд відняло в палестинських греків, покровительствуемых єдиновірної їм Росією, ключі від Труни Господня й завідування іншими святинями Палестини й передало їх католицькому духівництву, що перебувався під заступництвом Франції. Греки звернулися зі скаргою до російського імператора й просили його заступництва. Миколу зажадав відновлення стародавніх прав православних греків, на що султан відповів відмовою.

Почалася російсько-турецька війна . Восени 1853 р. російська ескадра під командуванням Ушакова в Синопской бухті блокує турецький флот і повністю його знищує. Але у війні в якій як союзників Туреччини взяли участь спочатку Англія й Франція, а трохи пізніше й Сардинія. Микола звертається за підтримкою до Австрії й Пруссії. Австрія пред'являє Росії ультиматум і займає антиросійську позицію. Пруссія займає позицію недружнього нейтралітету. Росія виявляється одна проти всієї Європи.

Головний театр воєнних дій зосередився в Криму біля міцності Севастополь, що героїчно оборонялася протягом 11 місяців. І тільки після того, як був узятий Малахів курган, головне зміцнення, міцність була залишена захисниками й зайнята союзниками. Однак за цю втрату Росія була вознаграждена узяттям сильної турецької міцності Карс. Але війна однаково була програна.

Переговори про світ почалися вестися з початку 1855 р., але лише в 1856 р. був укладений Паризький мирний договір. Росії довелося погодитися на нейтралізацію Чорного моря й анниксанийские вимоги, які запропонувала саме Австрія. І Росія й Туреччина зізнаються переможеними сторонами, їхні території розмежовуються. Росії вертається Севастополь і Крим, Туреччини - Кавказ, уводиться принцип нейтралізації Чорного моря для обох сторін. Вони втрачають право тримати флот на Чорному морі. Повна нейтралізація проток. Дельта Дунаю переходить до Молдови, турецькому васалові. Росії переходить Південна Бисарабия, а християнські подданые султана переходять під протекторат всіх великих європейських держав.

Відбулася корінна зміна в системі міжнародних відносин. Різке падіння престижу Росії. Вона виявляється у вкрай уразливому положенні. Різко падає значення ідеологічного фактору з погляду гомогенности гетерогенності. В основу відносин ставиться національний інтерес. Росія відмовляється від статусу європейського жандарма. Відбулося повернення сили на позиції вирішального фактору, що впливає на політику.

(1853-1856), війна Росії з коаліцією Османської імперії, Великобританії, Франції Сардинії за панування на Близькому Сході.

Війна була викликана експансіоністськими планами Росії стосовно Османської імперії, що стрімко слабшала. Імператор Микола I (1825-1855) намагався скористатися національно-визвольним рухом балканських народів, щоб установити контроль над Балканським п-вом і стратегічно важливими протоками Босфор і Дарданелли. Ці плани загрожували інтересам провідних європейських держав - Великобританії й Франції, що постійно розширювали сферу свого впливу в Східне Середземномор'я, і Австрії, стремившейся встановити свою гегемонію на Балканах.

Приводом для війни став конфлікт Росії й Франції, зв'язаний із суперечкою православної й католицької церков за право опіки над святими місцями в Єрусалимі й Віфлеємі, що перебували в турецьких володіннях. Ріст французького впливу при султанському дворі викликав занепокоєння в Петербурзі. Британії було запропоновано поділити Османську імперію, однак британський уряд віддав перевагу союзу із Францією.

Підсумком війни стало ослаблення морської могутності Росії і її впливів у Європі й на Близькому Сході. Позиції Великобританії й Франції в Східне Середземномор'я значно зміцнилися; Франція перетворилася в провідну державу європейського континенту. У той же час Австрія, хоча їй і вдалося витиснути Росію з Балкан, втратила в її особі свого головного союзника в неминучому прийдешнім зіткненні із франко-сардинским блоком; тим самим був відкритий шлях до об'єднання Італії під владою Савойской династії. Що стосується Османської імперії, те її залежність від західних держав ще більше зросла.

31. Міжнародні відносини в період Установчих та Законодавчих зборів. Конвент.

В 1788-1789 гг. склалася революційна ситуація. Людовик скликав у травні Генеральні штати. Депутати 3-го стану оголосили себе 17 червня 1789 р. Національним, а 9 липня - Установчими зборами. Спроба розгону зборів викликали народне повстання.

Штурм 14 липня 1789 р. Бастилії з'явився початком революції. У революційній боротьбі, незважаючи на розходження класових інтересів об'єдналися буржуазія, селянство й міське плебейство. Керівником виступала буржуазія.

На першому етапі (14 липня 1789 - 10 серпня 1792 р.) влада захопила велика буржуазія й ліберальне дворянство. Після повалення монархії в результаті народного повстання 10 серпня 1792 р., очоленого Паризькою Комуною,

на другому етапі революції (10 серпня 1792 р. - 2 червня 1793 р.) політичне керівництво перейшло до жирондистів, що составили в Конвенті більшість. 22 вересня 1792 р. Конвент установив у Франції республіку. Жирондистам протистояли якобінці на чолі з Робеспьером, стремившиеся до поглиблення революції.

Спроби жирондистів загальмувати подальший розвиток революції викликали народне повстання 31 травня - 2 червня 1793 р., приведшего до встановлення якобінської диктатури - третього етапу революції (2 червня 1793 - 28 червня 1794 р.) Революційний уряд якобінців, мобілізувавши народ, забезпечило перемогу над вторгшимися у Францію військами європейських монархічних держав Пруссії й Австрії, придушило контрреволюційні мятежы усередині країни.

Коли минула погроза реставрації монархів, більша частина буржуазії, незадоволена обмежувальним режимом і "плебейськими методами" якобінської диктатури, стала переходити на позиції контрреволюції, захоплюючи за собою значні маси селян. У липні 1794 р. термидорианский переворот скинув революційний уряд. Білий терор зайняв місце червоного.

Закон усякої великої революції полягає в тім, що вона має потребу в каналізації своєї руйнівної енергії в зовнішню експансію Французька революція вносить у міжнародні відносини ще один фактор: вона радикально змінює фактор сили, найважливіший інструмент зовнішньої політики . Французи створюють армію, об'єднану національною ідеєю, національним духом, що виявляється на порядок боеспособнее інших європейських армій. 1792 р. - початок революційних воєн і перші перемоги. В 1793 р. установлюється нова революційна армія, у якій злилися волонтери й рекрути.

Російсько-китайські дипломатичні відносини на початку XIX в. Місія Головкина.

Після висновку в 1802 р. миру із Францією царський уряд підсилив свою увагу до країн Сходу й в 1804 р. направило в Китай посольство на чолі із графом Ю. А. Головкиным. Під приводом повідомлення про вступ на престол

Головкин повинен був прибути в Пекін і домагатися доступу російських торговельних судів у Кантон, відкриття торгівлі по сухопутній границі з Північно-західним Китаєм, права судноплавства по Амуру, необхідного для постачання російських володінь на Камчатці й Алясці провіантом і зброєю, допуску російського посланника в Пекін і т, буд.

В 1805 р. Головкин прибув в Ургу, але не міг проїхати далі, тому що заздалегідь відмовився ставати на коліна я простиратися ниц перед богдиханом, а ургинские начальники амбань і ван відхилили вимоги Головкина щодо церемонії його прийому як представника російського государя. Після довгих сперечань щодо етикету й чисельності своєї збройної охорони Головкин змушений був повернутися назад. Китайські купці, що містили торговельні угоди в Кяхті, заважали відкриттю торгівлі на інших ділянках границі. Сенат послав у Пекін протест проти дій цинского уряду відносно місії Головкина.

Від'їзд Головкина стурбував цинский двір. В 1810 р. китайські посланці прибутку для побачення з іркутським губернатором Трескиным у Маймачене, біля Кяхти, щоб загладити случившееся, п говорили про бажання Китаю підтримувати з Росією дружні відносини п прийняти нове російське посольство. Розвитку зносин з Китаєм сприяла російська духовна місія в Пекіні. З 1818 р. вона підсилила свою діяльність по доставлянню в Петербург відомостей про Китай. В 1833 р. місії було запропоновано не захоплюватися зверненням до православ'я китайців, щоб не ускладнювати відносини Росії з Китаєм.

Загальний напрямок політики Росії у відношенні Китаю в 40-х роках XIXв.

До кінця 50-х років XIX в. Росія зовсім не вела морської торгівлі з Китаєм. Обороти ж російсько-китайської торгівлі через Кяхту з кінця 40-х років стали зменшуватися під впливом розвитку морської торгівлі західних держав з Китаєм після першої опіумної війни.

На відміну від Англії й США, що заохочували контрабандний ввіз у Китай опіуму, з Росії опіум у Китай майже не надходив, і торгівля їм з Китаєм була заборонена росіянином підданим ще в 1841 р., про що тоді ж був сповіщено китайський уряд.

Величезні відстані, малонаселеність і труднощі пересування через Сибір у першій половині XIX в. як і раніше робили царську Росію на Далекому Сході незмірно більше слабкої, чим на материку Європи, де вона до Кримської війни вважалася найсильнішою військовою державою. Східна Сибір залишалася малозаселеною й віддаленою колонією, значною мірою служившей місцем каторги й посилання. На Тихому океані військовий флот царської Росії був набагато слабкіше не тільки англійського, але й флотів Франції й США. Сухопутні війська на далекосхідних окраїнах Росії залишалися дуже нечисленними. Царський уряд, зайнятий придушенням революційного руху в Європі й своїй політиці на Близькому Сході, було зацікавлено в тім, щоб можливо довше зберегти на сході Азії те положення, що існувало там до опіумних воєн. Незалежний Китай за умови, що він залишиться слабкою країною, був для царської Росії більше зручним сусідом, чим Китай, що зробився знаряддям Англії.

На противагу державам, відділеним від Китаю величезними водними просторами, Росія була сусідом Китаю й мала загальну з ним саму довгу у світі й слабко сухопутну границю, що обороняється, довжиною в кілька тисяч верст. У силу цього Росія найбільше була зацікавлена в тім, щоб у Китаї, і особливо в найближчі до Росії володіннях Китайської імперії, а також у не розмежованих областях Приамур'я й Примор'я не встановився вплив яких-небудь ворожих Росії держав.

Відкриття китайських портів і розвиток морської зовнішньої торгівлі Китаю загрожувало підірвати російсько-китайську сухопутну торгівлю, підсилюючи в той же час вплив у Китаї супротивників Росії - Англії й Франції, Царська Росія внаслідок віддаленості, слабості свого торговельного флоту й відсталості своєї промисловості не могла вивозити в морські порти Китаю свої товари з таким же успіхом, як Англія й Франція, п не могла скористатися для цього нерівноправними договорами з Китаєм тією самою мірою, як буржуазія Західної Європи п США, Росіяни тканини не могли конкурувати із західноєвропейськими в морських портах Китаю. У силу всіх цих причин царський уряд, незважаючи на загарбницький характер політики царату, не проявляло ініціативи в нав'язуванні Китаєві нерівноправних договорів про відкриття портів для іноземної морської торгівлі й навіть іноді не квапилося забезпечити собі у відкритих портах Китаю права найбільше благоприятствуемой нації.

Кульджинский торговельний договір 1851 р. між Китаєм і Росією.

Зате до середини XIX в. підсилився інтерес російської буржуазії до вивозу російських товарів у північно-західні окраїни Китаю, особливо в Джунгарию, де в силу географічних умов західна конкуренція не була небезпечною. У Росію із цих районів привозився плитковий чай і грубі тканини (даба). Міністерство закордонних справ і міністерство фінансів розробляли заходу щодо розвитку цієї торгівлі. У Кульджу й Чугучак під ім'ям купця Хорошева в 1845 р. їздив російський чиновник Любимов. В 1851 р. у Кульджу для переговорів про умови торгівлі прибув полковник Е. Ковалевский. Улітку 1851 р. Ковалевский і генерал-губернатор Илийского краю И Шань зі своїм помічником Буянтаем підписали Кульджинский торговельний договір. За цим договором Росія одержала право на пристрій у Кульдже й Чугучаке торговельних факторій і призначала туди консулів. Договір підтверджував колишній принцип взаємної видачі підданих обох сторін владі своєї держави для суду й покарання, але тільки у випадку здійснення ними важливих карних злочинів. У випадку ж дрібних конфліктів між китайськими й росіянами підданими дозвіл їх на місці покладало на російського консула й китайських чиновників. Ця умова вносила в Кульджинский договір елемент нерівноправності.

33. Франко-пруська війна 1870-71 рр. та її наслідки

Франко-пруська війна 1870-1871 - військовий конфлікт між імперією Наполеона III і європейської гегемонії, що домагалася, Пруссією. Війна, спровокована прусским канцлером Бісмарком і формально почата Наполеоном III, закінчилася поразкою й крахом Французької імперії, у результаті чого Пруссія зуміла перетворити Північно-Германський союз у єдину Германську імперію.

Пруссія прагнула об'єднати всі германські землі під своєю егідою, а так само послабити Францію. Франція у свою чергу намагалася виключити можливість утворення єдиної й сильної Німеччини. Формальним приводом до війни стали претензії на іспанський престол, які висунув родич Вільгельма Прусского Леопольд Гогенцоллерн. Претензії ці таємно підтримував Отто Тло Бісмарк. У Парижу були обурені домаганнями Леопольда. Наполеон III змусив Гогенцоллерна відмовитися від іспанського престолу, а після цього посол Наполеона зажадав, щоб ця відмова схвалив і сам Вільгельм. Ці вимоги, пред'явлені в Эмсе, порушували правила дипломатичного етикету. Вільгельм відповів відмовою й послав Бісмарку телеграму з розповіддю про свою зустріч із французьким посланником. У телеграмі повідомлялося:

«Французький посол звернувся до його величності в Эмсе із проханням дозволити йому телеграфувати в Париж, що його величність зобов'язується раз і на завжди не давати своєї згоди, якщо Гогенцоллерны знову виставлять свою кандидатуру. Тоді його величність відмовилася прийняти французького посла й велів передати, що більше не має нічого повідомити його».

“Эмскую депешу” Бісмарк сприйняв як сигнал до негайних дій. Він негайно дав вказівки опублікувати її в газетах, підправивши таким чином, що вона тепер виглядала образливо для Франції. 13 липня почалася мобілізація у Франції, 16 липня - у Німеччині. 19 липня 1870 Наполеон III оголосив Пруссії війну.

Приводом до війни послужило неприємне для Франції запрошення принца Леопольда, родича прусской династії, на іспанський трон, що залишався вакантним внаслідок іспанської революції, що свергнули королеву Ізабеллу. І Франція перша оголосила війну, однак Пруссія виявилася краще до неї підготовлена. Пруссія веде переможну війну. Французька армія капітулювала під Седаном, у складі якої перебував сам Наполеон. У Парижу відбувся переворот. Він низложен. В уряді ключові пости займають республіканці. Франція приречена. Німці оточують Париж. Дух Франції зломлений. Одна армія виявилася розгромлена, інша витиснута у Швейцарію, війна програна.

У жовтні Горчаков завершує головну справу свого життя: відмовляється дотримувати умов паризького мирного договору. У першу чергу мова йде про нейтралізацію Чорного моря. У березні 1872 р. все це формально фіксується.

А в січні 1871 р. у Версалі підписується договір про утворення Германської імперії. 22 германські держави поглинаються Пруссією. Вільгельм стає імператором Германської імперії. 18 січня Франція капітулює й підписується Франкфуртский мир. До складу Німеччини входить Ельзас і Лоторингия, на Францію покладена контрибуція в 5 млрд. золотом до виплати якої, Франція є під германською окупацією. Германська імперія стає новою великою державою й міжнародними відносинами починають розвиватися по зовсім новому принципі

34. Континентальна блокада та її значення. Берлінські декрети Наполеона

Континентальна блокада, система економічних і політичних заходів, що проводилася в 1806-14 наполеонівській стосовно свого супротивника - Великобританії. Була оголошена 21 листопада 1806 Берлінським декретом Наполеона . Декрет про Континентальна блокада забороняв вести торговельні, поштові й ін. зносин із Британськими островами;

Континентальна блокада поширювалася на всі підвладні залежні від її або союзні їй країни.

Континентальна блокада сприяла інтенсифікації окремих галузей французької промисловості (головним чином металургійної й обробної); у той же час вона вкрай негативно позначилася на економіці ряду європейських країн, що мали традиційні економічні зв'язки з Великобританією. Головне завдання Континентальна блокада, поставлене Наполеоном, - розтрощення Великобританії - виявилася невиконаною.

Великобританія відповіла на Континентальну блокаду контрблокадою, широким розгортанням морської торговельної війни й контрабандної торгівлі, з якої організована французькою владою і їхніми союзниками митна охорона була не в змозі впоратися. По Тильзитскому мирі 1807 до Континентальна блокада була змушена приєднатися Росія. Тяжкі для Росії умови Континентальної блокади сприяли загостренню франко-російських відносин і з'явилися однієї з найважливіших причин початку війни Наполеона проти Росії в 1812.

Після поразки у війні з Росією Континентальна блокада фактично не дотримувалася майже повсюдно й у квітні 1814, після повного розгрому наполеонівської імперії, була остаточно скасована.

35. Відставка О.Бісмарка та „новий курс” німецької зовнішньої політики

Вільгельм II - імператор германський бытро втратив придбану їм було спочатку (відставкою Бісмарка, згодою на скасування закону проти соціал-демократів і скликанням міжнародної робочої конференції) популярність у широких колах суспільства. З "новим" курсом політики, після відставки Бісмарка, напрямок політики мінялося із частими призначеннями нових канцлерів (Каприви, Гогенлоэ, Бюлов), причому зміни, що звичайно викликалися невідомими суспільству причинами й мотивами й що пояснювалися, очевидно, лише особистим настроєм імператора, дали привід назвати курс його політики курсом "зиґзаґ" (Zickzackkurs).

На початку 1890-х рр. В. був якщо не фритредером, то прихильником торговельних трактатів з іноземними державами, супротивником крайніх домагань аграріїв; виразником його політики був Каприви.

На початку XX в. В. є, навпроти, аграрним протекціоністом, і виразником його політики є Бюлов. Ініціатива всіх цих змін належить не рейхстагу, не канцлерові й не міністрам, а особисто імператорові, що із самої відставки Бісмарка є, по поширеному визначенню, своїм власним канцлером. Захоплення діяльністю на користь робітників, що виразилося у В. у скликанні робочої конференції, швидко змінилося сильним почуттям неприхильності до них. Під впливом цього почуття В. двічі - у Билефельде в 1897 р. і в Ойнгаузене в 1898 р. - обіцяв фабрикантам закон для захисту бажаючих працювати. Законопроект, що карає гамівним будинком за підбурювання до страйку (Zuchthausvorlage), був дійсно вироблений по почині самого В. і внесений у рейхстаг, але забракований цією останньою, значним більшістю голосів (1899), і В. спокійно примирився із цим.

Взагалі не раз він брався до роботи, урочисто обіцяв що-небудь, але, будучи не в силах провести свій намір, швидко остигав і, анітрошки не бентежачись невдачею, знову затівав що-небудь настільки ж нездійсненне; проект з'єднання мережею каналів Рейну з Ельбою, що він вважав за необхідне й по промисловим, і по стратегічних міркуваннях, був відкинутий консервативною більшістю прусского ландтагів, і В. не тільки примирився із цим, але пішов на всілякі поступки саме консерваторам. Одна ідея, або скоріше одне почуття незмінно проходить через все його царювання: ідея посилення германської армії й ще більше флоту, ценою яких би те не було жертв, почуття преклоніння перед військовою силою й перед "окутим у броню кулаком" (його вираження).

У всьому іншому В. мінявся з разючою швидкістю. Пославши в 1896 р. поздоровно-співчутливу телеграму президентові Південно-Африканський республіки Крюгеру із приводу відбиття англійського набігу (Джемсона), він через 3 роки виражав симпатії англійцям, що почали війну з бурами. Більш ніж хто-небудь він говорив про жовту небезпеку, ледве не проповідуючи хрестового походу проти Японії; на початку Російсько-Японської війни його симпатії були настільки виразно на стороні Росії, і це настільки позначалося в його політику, що й у Японії, і в самій Німеччині це викликало сильне невдоволення. Але успіхи японців швидко викликали співчуття до них імператора; у декількох мовах він висловився проти російського офіцерства й дуже співчутливо стосовно Японії. Формальним проявом нового погляду послужив у травні 1905 р. вишукано ласкавий прийом у Берліні японського принца Арисугавы, одночасно з недостатньо ласкавим прийомом покровительствуемого Росією князя чорногорського Миколи.

Із численних поїздок В., досить люблячої подорожі, найбільше політичне значення надається його поїздці в 1898 р. на Схід, у Туреччину й Палестину. Завдяки своїй любові говорити мови при всякому зручному випадку, завдяки нестійкості, непослідовності й коливному курсу своєї політики, своєму преклонінню перед силою, є постійною мішенню для карикатур майже всіх німецьких сатиричних журналів, і предметом нападок у пресі. Тому що він досить чутливий до них, то прокуратура не пропускає приводу до порушення процесів про образу величності.

36. Робота А.Дебидура "Дипломатична історія Європи".

Труд французского ученого профессора А.Дебидура ` Дипломатическая история Европы от Венского до Берлинского конгресса (1814-1878) ` в двух томах - впервые вышел в Париже в 1891 году . Книга написана ясным и легким языком несмотря на сложность и запутанность дипломатических комбинаций . В центре внимания Дебидура - развитие всей системы европейских международных отношений .

Уся зовнішня політика Директорії та її адміністративний апарат залежали від воєнних перемог. Контрибуції ат пограбування стали соновним джерелом збагачення та доходів Директорії. Гловною задачею Дипломатії було найбільш вигідне використання воєнних перемог та в створенні кола залежних держав на східному кордоні. Італія була джерелом продуктів та грошей, Єгипед мав би бути дпомогою а завоюванні Індії.

Що ж до безпосередньо дипломатії, то це була так звана «дипломатія генералів», за конституцією Директорія вела переговори, заключала договори, назначала дипломатичних агентів. Була також створена Комісія (міністерство) по закордоннип справам, але міністр в ній не мав політичного впливу. Але фактично дипломатія знаходилась при владі у воєнних генералів (наполеон, Моро) республіки, вони підписували і перемир’я і прелімінарні договори без врахування інструкцій Директорії. Тон дипломатичних договорів був в дусі насилля, різкості та грубості.

Згодом мзс був призначений Тайлеран, до того він служив у жирондистів але він таємно служив і королю. Він був відомий не тільки як надзвичайно талановитий дипломат але й як лицемір. Весь адміністративний апарат Директорії базувався на взятках, Талеран ними не гребував також. Він вніс ряд змін у організацію мзс. Він поставив інститут консулів на корсить торговим інтересам, оскільки до того інтереси в них були в більшій мірі політичні. Таким чином головною задачею консулів була задача захисту торгівлі. Він також організував школу перекладачів,

Саме він підтримуав Наполеона у поході на Єгипед та нові завоювання. Після перевороту 18 брюмера він також був міністром і всі дипломатичні справи перейшли в його та Бонапарта руки.

Консульство.

Францією управляли три консули. Кожний з них мав рівну владу, вони здійснювали посібник із черзі. Однак із самого початку вирішальної, безсумнівно, був голос Бонапарта. Декрети брюмера являли собою перехідну конституцію. По суті, це була Директорія, що зводилася до влади трьох. При цьому Фуше залишився міністром поліції, а Талейран став міністром закордонних справ. Комісії двох попередніх зборів збереглися й розробляли нові закони по велінню консулів. 12 листопада консули дали клятву «бути відданими Республіці, єдиної й неподільної, заснованої на рівності, волі й представницькому правлінні». Але якобінські лідери були арештовані або вислані на час консолідації нової системи. Придатний, котрому поручалося важливе завдання по організації фінансів, що перебували в стані хаосу, досяг вражаючих результатів завдяки своїй чесності, компетентності й винахідливості. У Вандее наступило перемир'я із заколотниками-роялістами. Робота зі створення нового основного закону, що одержав назву Конституції VIII року, перейшла у ведення Сиейеса. Він підтримував доктрину, відповідно до якої «довіра повинне виходити знизу, а влада зверху».

Бонапарт мав далеко, що йдуть плани. В «кулуарах перевороту» було вирішено, що він сам, Ж.-Ж. де Камбасерес і Ш.-Ф. Лебрен стануть консулами. Передбачалося, що Сиейес і Дюко очолять списки майбутніх сенаторів. ДО 13 грудня нова конституція була завершена. Виборча система формально опиралася на загальне виборче право, але при цьому встановлювалася складна система непрямих виборів, що виключала демократичний контроль. Засновувалися 4 збори: Сенат, Законодавчі збори, Трибунат і Державна рада, члени яких призначалися зверху. Виконавча влада передавалася трьом консулам, але Бонапарт як перший консул піднімався над іншими двома, які задовольнялися всього лише дорадчим голосом. Конституція не передбачала ніяких противаг абсолютної влади першого консула. Вона була затверджена за допомогою плебісциту в ході відкритого голосування. Бонапарт форсував хід подій. 23 грудня він видав декрет, по якому нова конституція повинна була ввійти в силу в день Різдва. Нові інститути почали діяти ще до оголошення результатів плебісциту. Тим самим виявлявся тиск на результати голосування: 3 млн. голосів за й тільки 1562 - проти. Консульство відкрило нову еру в історії Франції.

38. Другий поділ Польщі та Україна.

Другому розділу Польщі передувало наростання у зв'язку з революцією у Франції революційних настроїв у Європі й, зокрема, у Польщі.

В 1791 р. у Польщі була введена конституція, що, незважаючи на ряд недоліків, була прогресивною й викликала роздратування монархів Європи.

В 1793 р. Росія й Пруссія зробили другий розділ: Пруссії - відійшли польські землі, Росії - Білорусія й правобережна Україна.

Другий розділ викликав невдоволення патріотів Польщі.

В 1794 р. почалося повстання в Польщі на чолі з Тадеушем Костюшко ( 1746-1817). Повстання було подавлено, і це спричинило третій розділ Польщі (1795 р.): Австрія й Пруссія одержали польські землі, Росія - Курляндию, Литву, Західну Білорусію, Західну Волинь.

У результаті розділів рыч Посполита як держава перестала існувати.

Розділи Польщі були, зрозуміло, реакційним актом, у яких російське самодержавство зіграло негарну роль.

39. Завершення утворення Антанти (1904-1907).

В обстановці наростання військової небезпеки Європа розкололася на два угруповання протиборчих держав. Кістяк однієї з них склав союз Німеччини й Австро-Угорщині, ув'язнений в 1879 р. проти Франції й Росії. На противагу йому виник франко-російський союз, оформлений рядом договорів 1891-93 гг. Інші держави Європи, а також США і Японія довгий час не могли вирішити, до якій з угруповань примкнути.

Нарешті в 1904 р. Англія дозволила компромисом суперечки про розмежування колоній і сфер впливу із Францією, а в 1907 р. - з Росією. Так виникла Антанта - коаліція Англії, Франції й Росії.

В 1905 році в європейських справах відбулися корінні зміни. Їхніми творцями були німці: Німеччини не загрожувала небезпека, Росія, знекровлена війною на Далекому Сході, охоплена революцією. У Ф. у влади стояли пацифистськи настроєні радикали.

8 липня 1905 р. Ф. прийняла вимоги Німеччини скликати міжнародну конференцію, що забезпечить безпеку й незалежність Марокко. Конференція по марокканському питанню зібралася 6 січня в Алхесирасе. Німці хотіли затвердити незалежність Марокко, французи - прибрати до рук марокканський банк і поліцію. Конфлікт із Марокко послужив першим натяком на прийдешні події ознакою 1-й світової війни, справжній поворотний пункт у європейській історії.

Ще раніше марокканське питання було, відсунуть на задній план несподіваними конфліктами Німеччини з Англією й Францією:

- гонка військово-морських озброєнь (германська-німецька-англо-германська)

- Боснійська криза.

Франція, як і Росія, ще багато років тому привітали припинення германського-німецького-англо-германського співробітництва, їх стривожила перспектива бути утягненими в германський-німецький-англо-германський конфлікт.

У цей час Росія мала потребу в тривалому світі, а, забезпечивши свою безпеку на Середньому й Далекому Сході, вона могла його мати. Укладене в 1897 р. австро-російська угода стабілізувала положення на Близькому Сході, і в інтересах Росії було підтримувати його.

Османська імперія в Європі розпадалася сама. Македонія була охоплена хронічними безладдями, в 1903 р. там спалахнуло справжнє повстання, а всі спроби почати міжнародні дії показали суперництво держав. Крім того, А-У добре використовувала ті 10 років, протягом яких її угода з Росією стабілізувало положення на Балканах ( проникає австрійський капітал).

Липень 1908 р.: Извольский запропонував підтримати анексію А-У Боснії й Герцеговині, якщо австрійці підтримають замість задуму росіян відносно Проток. Извольский думав, що ці питання прийде подати на розгляд Європейської конференції, тому що вони міняли умови Берлінського трактату, і він направляється із цією пропозицією в інші країни. По поверненню в З-П він зажадав, щоб ці питання були передані на розгляд Європейської конференції, що докорінно міняло справу.

А-У мала намір принизити Сербію, а не Росію, і в 1908 р. почалася війна між А-У і Сербією. Російський уряд вирішив, що не буде втручатися в цю війну. А-У ж злякалася наслідків своєї політики, хоча вона могла спокійно завоювати Сербію, вирішує відступити, задовольняючись вимогам, щоб Сербія визнала анексію. Извольский примирився із приниженням. Пізніше Сербія надійшла так само. Боснійська криза закінчилася, його результатами були: - не розв'язала проблемы південних слов'ян;

- для поліпшення положення двох провінцій так і нічого не було зроблено.

У дні Боснійської кризи над Європою вперше нависла тінь світової війни. Віддаленою погрозою війни (травень 1905 р.- можливість нападу Німеччини на ізольовану Францію) було досить, щоб спонукати всі держави забити відбій і спробувати змінити курс. А-У повернулася до своєї негативної балканської політики. Германія відмовилася від обіцянок надавати необмежену підтримку австрійцям, даних нею в січні 1909 р. Англія, Фр. і Росія домагалися поліпшення відносин з Німеччиною, особливо дві континентальні держави.

Які ж були конкретно-політичні наслідки Віденського конгресу?

По-перше, був створений (по акті 8 червня 1815 р.) Германський союз . Цей союз не був державою, вона був лише союзом германських держав. Члени союзу користувалися однаковими правами, поза залежністю від розмірів держави-члена (і отут Пруссія користувалася тими ж правами, що і яке-небудь вільне місто). Була потрібно одноголосність при рішенні наступних питань: 1) основні закони Германського союзу; 2) зміна основних установ Германського союзу; 3) правові питання; 4) релігійні питання. Не дивно, що при таких порядках Союзний сейм у Франкфурті - основний орган Германського союзу - незабаром став посміховищем всієї Європи. Правда, члени Союзу повинні були захищати цілісність всієї Німеччини й не містити сепаратних договорів. Але всі члени Союзу зберігали повну волю у військових і зовнішніх справах; вони не повинні були лише містити союзи, спрямовані проти Германського союзу або окремих держав-членів (зовсім порожнє застереження!). Війни між германськими державами були заборонені, однак ніякої верховної судової влади в Союзі створено не було. Втім, ніякого єдиного правового поля також не було створено.

По-друге, у результаті Віденського конгресу були прийняті наступні територіальні рішення:

3.Герцогство Варшавське відходило до Росії, за винятком Торуни й Познані, що відійшли до Пруссії; Краків ставав вільним містом; Східна Галичина переходило до Австрії.

3.2/5 Саксонського королівства відходили до Пруссії. Крім того, Пруссія одержувала Данциг і шведську Померанію, Вестфалию, лівий берег Рейну. У Ганноверском королівстві за Пруссією забезпечені військові дороги.

Територіальні збільшення одержала Баварія, але Франкфуртскому герцогові його герцогство не вертається; Франкфурт стає вільним містом.

"Медиатизированные" Наполеоном князі залишаються медиатизированными (тобто вони втрачають своїх маєтків), але ним виплачується компенсація.

Нідерландське королівство приєднує до себе Бельгію й Люксембург.

Сардинское королівство уступає Савойї Швейцарії й Франції, але одержує замість Геную.

Австрія одержує Венецію й Ломбардію.

Утвориться Нідерландське королівство, що включає не тільки властиво Голландію, але й Бельгію й Люксембург.

Територіальні постанови Віденського конгресу створювали цілий ряд вогнищ напруженості в різних регіонах Європи - від Північного моря до Середземномор'я - і дуже незабаром Європі довелося відчути на собі, що штучне придушення волі народів чревате самими серйозними наслідками.

41. Польська проблема в 1795р. та третій поділ Польщі.

Другому розділу Польщі передувало наростання у зв'язку з революцією у Франції революційних настроїв у Європі й, зокрема, у Польщі. В 1791 р. у Польщі була уведена конституція, що, незважаючи на ряд недоліків, була прогресивної й викликала роздратування монархів Європи. В 1793 р. Росія й Пруссія зробили другий розділ: Пруссії - відійшли польські землі, Росії - Білорусія й правобережна Україна. Другий розділ викликав невдоволення патріотів Польщі. В 1794 р. почалося повстання в Польщі на чолі з Тадеушем Костюшко ( 1746-1817). Повстання було подавлено, і це спричинило третій розділ Польщі (1795 р.): Австрія й Пруссія одержали польські землі, Росія - Курляндию, Литву, Західну Білорусію, Західну Волинь. У результаті розділів Мова Посполитая як державу перестала існувати.

Розділи Польщі були, зрозуміло, реакційним актом, у яких російське самодержавство зіграло негарну роль.

42. Об'єднання Італії.

Положення Віденського трактату у відношенні Італії: Сардинское королівство уступає Савойю Швейцарії й Франції, але одержує замість Геную; Австрія одержує Венецію й Ломбардію. Відновлювалася Папська область; імператриця Марія-Луїза зберегла за собою Парму, Пьяченцу, Гвасталу; ерцгерцог Франц Эсте одержує назад герцогства Модену, Реджио й ін. Нарешті, було відновлене Королівство Обох Сицилий зі столицею в Неаполе й королем Фердинандом IV на чолі.

Отже, з одного боку, Італія залишалася роздробленої, а з іншого боку - на Апеннінському півострові безроздільно панувала Австрія.

У жовтні відбулися плебісцити в Умбрии й королівстві Обох Сицилий, по результатом яких ці області приєдналися до Сардинскому королівства. Після стількох століть феодальної роздробленості, іноземної окупації, принижень і безсилля - Італія, нарешті, об'єдналася.

Австрія була не в змозі цьому перешкодити. У Німеччині навряд чи підтримали б австрійську інтервенцію в Італію - багато німецьких патріотів, у свою чергу, жадали повторити те, що вже зробили італійці. От чому протести Берліна проти порушення прав неаполітанського короля й тата були озвучені лише проформи заради. Франція, безсумнівно, підтримала б Італію. У Росії не могли забути й простити поводження австрійців у ході Кримської війни. Нарешті, у самій Австрії була неспокійно; Угорщина знову загрожувала повстанням. Але остаточно поховала всякі надії австрійців нота лорда Рассела від 27 жовтня, у якій він висловився за народів, що визнали Віктора-Еммануїла своїм государем, і відстоював перед Європою ту точку зору, що нації можуть у будь-який час змістити ті уряди, які їм не по душі.

Це означало, що об'єднання Італії було фактично визнане "європейським концертом ".

43. Священний союз ( історія утворення, етапи діяльності).

У Європі перебувало п'ять великих держав, сили яких були практично рівнозначні й згода між якими забезпечує мир у Європі на 40 років.

1. Це Англія, що панує на морях;

2. Франція, істотно ослаблена, але завдяки мистецтву дипломатів залишає за собою статус великої держави, на неї покладена контрибуція, але її границі були збережені;

3. Пруссія дуже серйозно підсилюється;

4. Австрія відносно слабшає;

5. Росія, що перебуває на вершині своєї могутності.

Цей принцип пентархии й був покладений в основу системи, що сформувалася тоді, "європейського концерту", суть якої зводилася до того, що миром правили п'ять держав: Англія, Франція, Росія, Австрія й Пруссія. Але жодна з великих держав не претендує на роль гегемона, що й забезпечило в Європі мир майже на 40 років.

Олександр під впливом своїх емоцій, пов'язаних з перемогою над Наполеоном, висуває проект Священного Союзу. В основу його ідеї лягає концепція єдиної християнської системи в Європі, монархи якої повинні зобов'язатися взаємодіяти виходячи із принципів Біблії. 4 держави зобов'язуються гарантувати статус-кво й запобігати подальші потрясіння, для чого висувається ідея постійних конгресів.

Спочатку до Священного Союзу, прагнучи убезпечити свої завоювання, приєдналися Австрія, Пруссія й Росії. Пізніше до них примкнули майже всі європейські монархи. Англія, хоча формально й не входила у Священний Союз, спочатку також підтримувала його політикові. Фактично, це був союз монархів, які об'єдналися для спільної боротьби проти революційних виступів власних народів, запобігання й розгрому революційних виступу всюди, де б вони не виникали.

В 1818 р. в Ахене відбувся конгрес 4 держав - Росії, Пруссії, Австрії й Англії, які відновили союзний договір, спрямований проти всяких змін у Франції, що загрожують спокою й безпеці її сусідів. Рішучі революційні виступи проти монархів, які відбулися в Іспанії, Неаполе й П'ємонті, змусили союзників на наступних конгресах називати речі своїми іменами. Так на Троппауском конгресі, що проходив восени 1820 р., Олександр наполягав на збройному втручанні в іспанську й італійську революції. Він уперше проголосив принцип поліцейського нагляду не тільки за Францією, але й за будь-якою країною, де починався б революційний рух. Але ніякі тверді заходи, початі правителями держав, що входять у Священний Союз, не могли зупинити революційні виступи, які охопили європейські країни після 1815 р.

Після реставрації в Іспанії династії Бурбонов були ліквідовані всі прогресивні політичні перетворення, здійснені в цій країні за роки національно-визвольної боротьби 1808-1814 гг. Новий король Фердинанд 7 скасував дію конституції 1812 р., розігнав кортесы й розправився з керівниками й найбільш помітними учасниками національно-визвольного руху. В Іспанії повністю відновився й навіть підсилився абсолютистський режим. Політика короля викликала величезне невдоволення в суспільству. Опозицію йому становила міська буржуазія, інтелігенція й прогресивна частина дворянства. Невдоволення росло з кожним днем. Положення короля ускладнювалося тим, що головною силою революції, що назрівала, була іспанська армія. Повстання почалися в 1814 р. і незважаючи на жорстокі репресії тривали. Фердинанд у березні 1820 р. змушений був проголосити відновлення дії конституції 1812 р., а вже в липні 1820 р. у Мадриді зібралися кортесы. Вони знову узаконили окремі демократичні волі, ліквідували цехи, скасували внутрішні мита, які заважали розвитку вільної торгівлі, конфіскували монастирські землі й скасували інквізицію. Сили іспанських монархістів були занадто слабкі для того, щоб сподіватися на перемогу у своїй країні без втручання ззовні. Саме тому на конгресі Священного союзу у Вероні 1822 р. було ухвалене рішення про військову інтервенцію силами союзників в Іспанію. Діючи від імені держав Священного Союзу, у квітні 1823 р. французька армія вторглась в Іспанію й до кінця травня за підтримкою іспанського дворянства зайняла Мадрид. До листопада були зломлені останні вогнища опору й революція була задушена.

Священний союз, ця містична декларація, датована 26 вересня 1815 р. (Дебидур А. Дипломатична історія Європи. В 2-х тт. Т. 1. - М.: 1994. - С. 96), була плодом містичного й релігійного настрою імператора Олександра I. У цьому дивному документі говорилося, що країни-подписанты мають на меті відкрити перед особою Вселенныя їхню непохитну рішучість як у керуванні довіреними їм державами, так і в політичних відносинах до всіх інших урядів, керуватися не іншими якими-небудь правилами, як заповідями сіючи Святі Віри, заповідями любові, правди й миру, які, аж ніяк не обмежуються додатком їх єдино до приватного життя, потрібно, напроти того, безпосередньо управляти волею царів і водительствовать всіма їхніми діяннями, яко єдиний засіб, що затверджує людські постанови й винагороджує їхні недосконалості. Крім того, сторони зобов'язалися залишатися зв'язаними узами дійсного й нерозривного братерства, уважати себе як би единоземцами, подавати один одному у всякому разі й у всякому місці посібник, підкріплення й допомога, дивитися на себе стосовно підданим як на батьків сімейства, бачити в керовані ними народах тільки членів єдиного народу християнського, управляти ними згідне з навчанням Христа й піклуватися про те, щоб і піддані перейнялися тими ж прагненнями, що й государі.

44. Третя антифранцузька коаліція 1805

3-я коаліція 1803-05. Вона складалася з Австрії, Великої Британії, Неаполітанського королівства, Пруссії, Росії та Швеції . 1805 англ. флот завдав поразки об'єднаному франц.-іспан. у Трафальгарській битві.Австр. армія була оточена та знищена під Ульмом, під Аустерліцом були розгромлені об'єднані австр.-рос. війська. 3-я А. к. припи­нила існування з підписанням Пресбурзького миру 1805 , який бувдвосторонньою франц.-австр. угода, підписана в Прессбурзі (сучасна Братислава, Словаччина) після поразки союзних австр.-рос. військ від Наполеона І під Аустерліцем.

За нею Австрія визнавала франц. територ. захоплення в Італії (П'ємонт, Генуя, Парма, П'яченца та інші), поступалась на користь Наполеона як короля Італії своїми територіями на Адріатичному узбережжі (Венеціанська область, Істрія, Далмація), визнавала Баварію та Вюртемберг королівствами, Баден — вели­ким герцогством і віддавала Баварії Тироль із Бриксеном та Трієнтом, архієпископство Бамберг, єпископства Аугсбург, Фрейзинген, Нассау, Ейхштедт та інші; Вюртембергу — п'ять міст на Верхньому Дунаї, графство Гогенберг, ландграфство Валленбург. Між Вюртембергом та Баденом було поділено частину австр. Шва-бії, Констанц, Брейсгау, Ортенау. Як компенса­цію Австрія отримувала Зальцбург та Вюрцбург для вигнаного з Тоскани ерцгерцога Ферди-нанда Габсбурга. Австрія зобов'язувалась сплати­ти контрибуцію в розмірі 40 млн. флоринів.

Зміни в Німеччині та Італії встановили франц. домінування в Європі та поклали край існу­ванню Священної Римської імперії. .

45. Особливості й характер міжнародних відносин напередодні Першої світової війни.

Перша світова війна стала результатом порушення європейського балансу, що різко змінив конфігурацію центрів сили. Вона міняється в основному в центрі Європи. Виникає Германська імперія й повністю міняє всю цю конфігурацію. У цих умовах виникає стійка тенденція до поляризації двох сил, до створення двох протиборчих блоків, сутичка між якими неминуча. Розвиток засобів ведення війни.

· Англія: підрив Німеччини як торговельного партнера. Англо-бурська війна привела до англо-германських протиріч.

· Франція: прагнення повернути Ельзас і Лотарингію

· Австрія: будь-якій слабкій державі потрібна війна, щоб об'єднатися. Вона була в самому уразливому положенні. Внутрішня криза, ріст відцентрових сил, залежність Австрії. Німеччина її підтримує.

· Росія: протоки. Війна з Німеччиною не дуже потрібна. Забрати східну Галичину.

· Потрібний союз із Англією.

Домінує стара логіка, відсутнє розуміння, прогнозування майбутніх масштабів і характеру війни.

Всі країни зацікавлені в загальній війні:

· Англії потрібний привід розгромити Німеччину, знищити її флот.

· Для Німеччини головний ворог - Франція. Необхідно знищити її, виключивши реваншу.

Виникає конфлікт між Сербією й Австрією із приводу ситуації на Балканах. Росія заступається за Сербію, а Німеччина за Австрію. Ключовий момент - ставка на нейтральність Англії.

· Росія об'єктивно до війни не готова, не відбулася реформа армії. Інтерес: одержати привід для захоплення проток.

В 1914 р. уряд Росії повинне було піти на поступку. Об'єктивний розклад конфлікту допускав можливість уникнути війни в невигідні для Росії умовах. Найбільш агресивними були в Росії ліберали. Вони вкрай зацікавлені в орієнтації Росії на Англію й Францію. Вона була чужорідним тілом у цьому альянсі. Розрахунок був на те, що ця війна неминуче приведе до облагороджування Росії. Микола перебуває в умовах гострого конфлікту з російським суспільством, падав його престиж, він не міг дозволити собі жорстко відстоювати свою точку зору. Сазонов домігся наказу про мобілізацію.

Сам початок війни був пов'язане з ініціативою Німеччини й Англії. І росіяни й французи жадали від англійців чіткій підтримці. Німцям давали зрозуміти, що Англія в цій війні не зацікавлена, а ті дуже розраховували на її невтручання.

46. Дипломатична підготовка російсько-французької війни 1812 р.

Политическая ситуация накануне войны

После разгрома русских войск в битве под Фридландом в июне 1807 г. царь Александр I заключил с Наполеоном Тильзитский мир, по которому обязался присоединиться к континентальной блокаде Англии. По соглашению с Наполеоном Россия в 1808 г. отобрала у Швеции Финляндию и сделала ряд других территориальных приобретений; Наполеон же развязал руки для покорения всей Европы за исключением Англии и Испании. В 1810 г. Наполеон женился на Марии-Луизе Австрийской, дочери австрийского императора Франца, упрочив себе таким образом тыл и создав в Европе точку опоры. Французские войска после ряда аннексий придвинулись вплотную к границам Российской империи.

З перших же днів 1812 р. обидві сторони вже не сумнівалися в близькості війни. Несподівана справа про шпигунство ще більше загострило відносини.

Російський уряд довідалося не про все, але дуже багато чого про французьку велику армію.

Олександр Іванович Чернишов кілька разів їздив кур'єром з листами Олександра до Наполеона й з листами Наполеона до Олександра. Наполеонові Чернишов зумів сподобатися своїми найтоншими лестощами й уменьем подавати розумно й до речі репліки в розмовах про військову справу, про що так любив говорити французький імператор. Вкрадливий царедворець, молодий блискучий красень, абсолютно безпринципний кар'єрист, згодом жорстокий кат декабристів, що завжди збуджував моральну огиду навіть у придворному оточенні, що видали всякі види, трьох імператорів, яким він встиг за своє довге життя сподобатися, Чернишов знав, як підійти до кожного із цих трьох так несхожих один на одного людей: до Олександра, до Наполеона, до Миколи. А більше йому нічого ніколи й не було потрібно. Пещення Наполеона відкрило Чернишову доступ в усі салони Парижа й дали зв'язку у верхах французької бюрократії. З початку 1811 р. Чернишов обзавівся знайомством з Мішелем, що служив у головному штабі французької армії й давно що вже сносились із російським посольством. Кожне 1-е й 15-е число місяця французький військовий міністр представляв імператорові так званий “Звіт про стан” всієї французької армії з усіма змінами в чисельності її окремих частин, з усіма змінами в її розквартируванні, з обліком всіх пішли за полмесяца нових призначень на командні пости й т.д. Ці звіти попадали в руки Мішеля на кілька коротких годин. Мішель нашвидку знімав копії й доставляв їхньому Чернишову за відповідну винагороду. Так у них і йшло справу цілком благополучно й організовано більше року, із січня 1811 по лютий 1812 р. Але від імператорської таємної поліції вкритися було важко навіть при всій спритності Чернишова й всієї обережності Мішеля. Щось здалося таємної поліції негарним, і в лютому 1812 р., коли Чернишова не було будинку, у нього зробили ретельний обшук, звичайно неофіційний. Обшукали й одного кур'єра на границі. Обшуки дали такі результати, що в Наполеона вже сумнівів ніяких не залишилося в щирій ролі російського полковника, що полюбився йому. Наполеон, майже остаточно до цього часу що вирішив, що війна з Росією неминуча, ні в якому випадку не міг і не хотів поривати з Олександром тепер же. Йому необхідно було мати у своєму розпорядженні ще 3 - 4 місяці, і матеріал був затриманий. Чернишов після цього таємного, делікатного, але все-таки дуже лиховісного за своїм значенням і по своїх результатах домашнього обшуку зволів не дуже засиджуватися на берегах Сени. Він почтительнейше откланялся в Тюильрийском палаці й виїхав у Росію. Перед від'їздом з Парижа він спалив всі папери, які могли б дати імператорської таємної поліції відповідь на питання, що невідступно стояло перед нею із часу цього лютневого спритно завуальованого обшуку: зрада доведена, Чернишов мав доступ до секретнейшим документів, але хто зрадник? Випадок дав розгадку таємниці. Кваплячись із від'їздом, Чернишов забув наказати підняти килими у своїх кімнатах. Як тільки він виїхав, французька поліція з'явилася в будинок. Під одним з килимів біля каміна був знайдений лист, писане рукою Мішеля, якимось образом туди завалився. Мішель був негайно арештований, суджений і привселюдно гільйотинований 2 травня 1812 р. Суд над ним і ще трьома обвинувачуваними був навмисно зроблений голосним: Наполеон хотів представити народу справа так, що саме Росія прагне напасти на Францію й підсилає шпигунів.

Отже, хоча в російського уряду на початку війни були лише порівняно давні відомості - від лютого 1812 р., - але за чотири місяці ці повні й найбагатші відомості в загальному не могли ще остаточно застаріти. А про пересування й зміни, що происшли у французькій армії за саме останнім часом, російське командування дещо знало від інших своїх агентів, подрібніше й непомітніше, що сиділи й у Парижу, і в Німеччині, і особливо в Польщі.

47. Дипломатичні й воєнні аспекти політики Бісмарка в питанні об'єднання Німеччини.

1862 - Бісмарк відвідав Лондон і в бесіді з тодішнім прем'єр-міністром Великобританії розкрив свої плани щодо найближчого років: «Незабаром я буду змушений взяти на себе керівництво політикою Пруссії. [Реорганізую армію, оголошу війну Австрії, створю єдину Німеччину під верховенством Пруссії]». У цій цитаті розкриті всі плани Б у зовнішній політиці. Б зміцнив зв'язку з керівними колами пруссько-германського мілітаризму - з вищим генералітетом, військовим міністерством і Більшим Генеральним Штабом.

Опираючись на союз Кайзер-Генштаб (Мольтке - аристократ, офіцер, вивчав гуманітарні науки, блискуче розбирався у військових питаннях), Б дуже рано зрозумів яку роль грає Росія на міжнародній арені. Б противився англійським планам, спрямованим проти Росії, які передбачалося здійснити за допомогою Пруссії. Територіальні компенсації за рахунок (п)росіян* володінь Пруссії були не потрібні, і тим більше вступ у союз із Англією, Францією й Австрією означало перетворення Пруссії у васала англійської корони. Навіть переможна війна з Росією принесла б збиток Пруссії, що постійно відчувала б на східній границі тиск із боку потужної держави, готової до реваншу.

План Б полягав у тім, щоб зібрати 200-тисячну армію на границі з Росією, а потім, порушуючи угоди, ударити разом з росіянами по Австрії, користуючись тим, що Англія й Франція, зайняті боротьбою з Росією на Чорному морі, не зможуть зробити Пруссії реальної протидії. Однак план був відкинутий через страх у правлячих колах перед Австрією. І на Паризькому конгресі Пруссії довелося чекати поки великі держави дозволять їй увійти туди, де від імені всіх германських держав уже виступала Австрія.

23 вересня 1862 року Б був уведений до складу прусского кабінету, а через 2 тижні був призначений на пост міністра-президента. Із цього моменту протягом 28 років Б беззмінно стояв у політичного керма Пруссії. Б висунув ідею спільності династичних інтересів обох монархічних держав (Росія й Пруссія), особливо в боротьбі проти національно визвольного руху в Польщі, поділеної між Пруссією, Росією й Австрією. Б усіляко підтримував тезу: «Боротьбу проти цього руху ми повинні вести не за правилами цивільної справедливості*, а за правилами громадянської війни». Б застерігав Горчакова, що «найменша поступка при нинішніх обставинах украй небезпечна». Коли в Польщі відбулося збройне повстання, Б зосередив війська на границі, щоб не пропустити повстанців на територію Пруссії. У Б було 2 шляхи :

1-й варіант :

- швидко придушити повстання, згідно з Росією;

- дати ситуації погіршитися доти, поки росіяни війська будуть виселені з Польщі, а вона [Польща]* попросить допомоги в Пруссії.

2-й варіант був сумнівний і небезпечний.

1863 г - військова була підписана військова конвенція між Росією й Пруссією. Її суть: Росія й Пруссія виступають солідарно проти загальної небезпеки, начебто являють собою одну країну. Б давав зрозуміти, що даний союз не обмежується боротьбою проти Польщі, але проти будь-якої небезпеки ззовні. У Россі вважали, що Німеччина стане заслоном на Сході.

Б переслідував кілька цілей:

- недопущення польського повстання в Сілезії;

- показати Австрії, що Пруссія не буде плестися в неї у хвості;

- друге зближення з Росією, що забезпечило б нейтралітет Росії у випадку війни Пруссії із Францією або Австрією.

Починаючи війну проти Данії, Б хотів запобігти намечавшееся перетворенню герцогств Гольштейна й Шлейзвига в самостійні держави, вхід до складу Германського союзу. [Германський союз - об'єднання германських держав під гегемонією Австрії, створене (у складі 39 держав) 8 червня 1815 г на Віденському конгресі; ліквідований після розгрому Австрії в 1866 (ДО 66 року в ГС входило 32 держави.)]

Друга мета - испробовать боєздатність армії, нарешті, зробити перший крок до об'єднання Німеччини під своїм верховенством.

Наступною метою була війна з Австрією, і Бісмарк відмінно розумів, що потрібно заручитися й цього разу нейтралітетом Росії, що був забезпечений: маючи старі звади з Австрією, Росія не рушить свої війська на її захист. Франції Б пообіцяв шматки рейнської Баварії й рейнського Гессену, таким чином, Б не довелося розподіляти сили на 2-х фронтах. 1866 - австрійська армія була розбита, це був перший тріумф Мольтке. 12 липня* 1866 року на військовій раді Б висловився проти подальшого походу на Відень, тому що Франція, що одержала території, обіцяні Бісмарком, початку виступати проти + Росія стурбована настільки швидкою перемогою Пруссії - тобто Пруссія могла потрапити у франко-російські кліщі, до того ж війна з Австрією була непопулярна й у самій Пруссії серед буржуазії.

Поразка Австрії означало ліквідацію її претензій на гегемонію серед германських держав. Гегемонію одержала Пруссія й приступилася до підготовки третього, заключного акту на шляху до об'єднання Німеччини. Б бачив свою головну дипломатичну мету в тім, щоб заручатися підтримкою [чиєї?]*, коли він почав готуватися до війни із Францією. Боротьба розгорнулася навколо 4 південно-германських держав: Баварія, Вюртемберг, Баден і Гессен. Франція також вимагала обіцяні їй території, але Б не квапився. Б також боявся зближення Фр і Авст, що хотіла взяти реванш за поразку.

У Б був також проект створення з Баварії нейтральної держави типу Бельгії, що повинне було переконати Росію, що Німеччина не збирається розширюватися за рахунок південно-германських земель, а також показати агресивні цілі австро-французьких спроб зближення. Б звернув свої зусилля убік Англії, Росії й Італії, щоб, використовуючи всі промахи Франції, залишити неї в ізоляції. Б також продовжував переговори із Францією, щоб виграти час, потрібне для підготовки до війни. Б вирішив спровокувати Францію. Б вирішив використовувати суперечку Франції із принцом Леопольдом (Гогениоллеры Зигмарингеи [назва династії?]) із приводу престолу в Іспанії. Франція виступила проти обрання німецького принца. Виник конфлікт. Прусский король злякався можливої війни, пообіцяв, що накаже принцові подати у відставку, але це було б крахом провокаційних зусиль Б =» Б сфабрикував т.зв. Эмскую* депешу й спровокував Наполеона3 на оголошення війни.

48. Вступ США в боротьбу за переділ світу в останній третині ХIХ ст.

У середині XVIII в. Англія затвердила своє колоніальне панування в східній частині Північної Америки. У ході війни за незалежність ( 1775-83 гг.) 13 англійських колоній об'єдналися в Сполучені Штати Америки (1776 р.), у влади в країні закріпилися буржуазія й плантатори-рабовласники.

У результаті громадянської війни ( 1861-65 гг.) між буржуазною північчю країни й південних рабовласницьких штатів було законодавчо скасоване рабство.

У наступний період США стають високорозвиненою капіталістичною країною.

До кінця XIX в. американський капіталізм вступив у стадію імперіалізму, у країні підсилився робочий рух.

З кінця XIX в. правлячі кола США активно включаються в боротьбу за переділ миру, за завоювання пануючого положення на світовому ринку, широко розгортають колоніальну экспансію, у першу чергу в Латинській Америці США взяли участь у першій світовій війні (оголосили війну Німеччини у квітні 1917 р.).

Перемога першої буржуазної Революції, який була воїна американців за незалежність проти Англії наприкінці XVIII в., створила умови для капіталістичного розвитку США. Швидкому економічному росту сприяли й природні умови: м'який клімат, багатство корисних копалин. Розташування країни за океаном давала можливість нести порівняно невеликі військові витрати на оборону країни. Однак у США капіталістичні відносини розвивалися нерівномірно. Якщо в північних штатах швидко затверджувалися буржуазні порядки, фермерське сільське господарство, росла капіталістична промисловість, то в південних штатах панувала рабовласницька система. У північних штатах рабство було скасовано вже на початку XIX в., а на Півдні в 1860 р. налічувалося 4 млн. рабів-негрів. Головним гальмом на шляху капіталістичного розвитку на всій території країни було рабство.

Плантатори Півдня господарювали екстенсивними методами, постійно мали потребу в нових землях і прагнули до захоплення родючих земель на Заході. Але на ці землі також претендували північноамериканські буржуазія, фермери й переселенці. Подальше розширення території плантаторського господарства забезпечувало збереження рабства. Сільськогосподарську продукцію й сировину плантатори традиційно вивозили в європейські країни й звідти імпортували промислові товари. У результаті північноамериканські виробники втрачали джерела сировини й ринку збуту промислової продукції. Ці фактори приводили до протиріч між капіталістичною Північчю й рабовласницьким Півднем. Через слабість промислової й торговельної буржуазії Півночі політична влада належала плантаторам, які висували в президенти своїх ставлеників. Прагнення зберегти низькі мита на ввезені з Європи промислові товари змушувало частину фермерів також віддавати свої голоси кандидатам жителів півдня.

Однак все більше число людей противилося рабству, в 50-е рр. боротьба проти рабства активізувалася. Необхідність знищення рабства ставала неминучою. У ході збройної боротьби, спрямованої проти рабовласництва, у штаті Канзас була утворена Республіканська партія, що об'єднала у своїх рядах буржуазію, фермерів - супротивників рабства. Приводом до війни між Північчю й Півднем послужило обрання в 1860 р. на пост президента США Авраама Линкольна ( 1809-1865), одного з талановитих керівників Республіканської партії й прихильника скасування рабства. Плантатори на своєму з'їзді прийняли рішення про відділення рабовласницьких штатів від Союзу й почали підготовку до війни. В 1861 р. ці штати створили Конфедерацію, війська якої у квітні підняли заколот і захопили форти й арсенали на півдні країни. Цивільна війна, Що Почалася, була результатом загострення економічних і соціально-політичних протиріч між двома суспільними системами: системою найманої праці й системою рабства. По характері війна була буржуазно-демократичною революцією, другою революцією на території США. Плантатори-Рабовласники боролися за збереження рабства як соціальної системи, поширення її на всю територію країни. Основним завданням на першому етапі війни жителі півночі вважали відновлення Союзу всіх штатів і недопущення поширення рабства на нові регіони.

Після ряду військових невдач уряд А. Линкольна на вимогу робітників, фермерів, буржуазії звернулося до революційних методів ведення війни. Армія поповнилася тисячами добровольців і негрів , що бігли на Північ, потім була уведена військова повинність. За роки війни в армію Півночі було покликано 2,7 млн. чіл., а в армію Півдня - 1,1 млн. Тепер жителі півночі вели війну не тільки за відновлення єдності країни й запобігання поширення рабства, але й ліквідацію системи рабства, безкоштовне наділення землею, тобто завдання війни стали революційними.

Велике значення для успіху жителів півночі мав закон про гомстедах, прийнятий в 1862 р. (закон про земельні наділи, по якому громадянин США, що досяг 21 року й не воював проти Півночі, міг одержати наділ до 65 га послу сплати збору - 10 діл.). В 1862 р. була підписана урядова заява про звільнення рабів. Десятки тисяч колишніх рабів записувалися добровольцями в армію. Військова ініціатива перейшла до жителів півночі. В 1864 р. війська під командуванням У. Шермана ( 1820-1891) вторглись у тил жителів півдня. Цей марш у ряді районів Півдня викликав повстання негрів і виступу фермерів, робітників і ремісників проти рабовласників. Війська генерала У. Гранта ( 1822-1885), що в 1864 р. був призначений головнокомандуючим армії жителів півночі, оточили столицю Конфедерації й у квітні 1865 р. зайняли її. Головнокомандуючий армії Півдня генерал Р. Чи ( 1807-1870) із залишками війська змушений був здатися. Війна 1861-1865 гг. була жорстокі й кровопролитною: жителі півночі втратили 360 тис. убитими й померлими від ран і хвороб, а жителі півдня - 250 тис.

Перемога жителів півночі в Громадянській війні забезпечила ліквідацію економічної й політичної роз'єднаності країни, скасування рабства, демократичний дозвіл аграрного питання на Заході країни, перемогу фермерського (американського) шляхи розвитку сільського господарства на більшій території США, створення єдиного національного ринку й розширення демократичних прав громадян.

Громадянська війна була першим етапом другої буржуазно-демократичної революції, а роки Реконструкції Півдня ( 1865-1877) стали її другим етапом. Ціль Реконструкції складалася в проведенні в південних штатах буржуазно-демократичних перетворень і обмеженні влади колишніх рабовласників. Вся повнота влади тимчасово передавалася федеральним військам. У грудні 1865 р. Конгрес затвердив звільнення негрів, а в 1866 р. 14-я виправлення до Конституції країни визнало право голосу за неграми. Однак негри не одержали землю. З виводом федеральних військ з південних штатів влада знову перейшла до плантаторів. Це було зрадництвом буржуазії північних штатів своїх союзників-негрів, воно означало кінець Реконструкції.

Незважаючи на відновлення влади плантаторів Реконструкція мала важливе значення в історичному процесі США. Головний її результат створення умов для розвитку капіталістичних відносин на Півдні країни, завершення процесу створення єдиного національного ринку. Роки Реконструкції були спадним етапом другої буржуазно-демократичної революції в США.

50. Лютнева революція 1848 р.у Франції та позиція великих держав.

У Франції багато феодальних порядків були знищені в ході революції 1789-1794гг. Сталий режим липневої монархії (1830-1848) відповідав інтересам лише фінансової буржуазії, викликав ненависть широких мас селянства й робітників, невдоволення промислової, торговельної буржуазії. Загальне невдоволення політикою уряду Луи-Філіпа збільшувалося неврожайними роками 40-х рр., кризою надвиробництва 1847 р. Все це викликало нову революцію у Франції, що одержала назву Лютневої (1848). Не знаходячи можливості дозволити криза в країні, припинити барикадні бої на вулицях Парижа, Луи-Пилип змушений був відректися від престолу. Франція була проголошена Республікою, створене тимчасовий уряд, уведене загальне виборче право для чоловіків, скорочений робочий день для робітників до 10-11 годин, збільшені податки на земельних власників.

Однак тимчасовий уряд виявився не в змозі виконати інші вимоги робітників і міської бідноти. Дії тимчасового уряду й вибраних Національних зборів, по суті явившиеся рухом назад, привели в червні 1848 р. до широкого антиурядового повстання робітників Парижа, що було жорстоко подавлене військами. Влада була передана президентові Луи Наполеонові, що 2 грудня 1851 р. наказав заарештувати й кинути у в'язниці небезпечних для нього політичних діячів, а військам зайняти урядові заклади. Це був державний переворот. У відповідь у ряді міст тисячі прихильників Республіки вийшли на барикади, однак війська швидко придушили повстання. Революція зазнала поразки. В 1852 р. Луи Наполеон проголосив себе Наполеоном III, імператором Франції. У країні встановилася Друга імперія ( 1852-1870).

51. Балканські війни

На Балканах ситуація була вибухонебезпечною, точніше Балкани являлись «пороховою бочкою» на якій знаходислась Європа. Цьому пережувала італо-турецька віна в 1911 році, яка довела слабкість Туреччини. Склались умови для формування Балканського блоку, створення якого «деригували» великі держави. Тут вони намагались поділити сфери впливу, тобто шукали союзників. Спочатку сформувався болгарсько-сербський союз 1912 року проти Туреччини, а вже потім до нього приєднались інші учасниці: Греція та Чорногорія. Метою союзу балканських д-ав було звільнення з-під османського гноблення тих балканських територій, які ще перебували під пануванням Туреччини. Але тут були ще й власні зовнішньо-економінчі цілі, зокрема Болгарія та Сербія намагалсь дістати вихід до моря а також «увірвати» собі частину Македоніїї, Греція також хотіла частину Македонії та о. Крит. Сербія з Грецією прагнули здійснити поділ Албанії щоб здобути вихід до Адріатичного моря. Стратегічною ж метою Сербії було створення єдиної держави на чолі з собою.

Росія намагалсь стримувати початок війни, адже вона боялась за морські протоки, куди інші держави могли б ввести свої сили, так само як і Австрія, хоча вона була головним суперником країни в балканських країнах.Німеччина підтримувала Австрію і обіцяла їй допомогу. Сербія була зацікавлена у війні з Австрією.Англія намагалась бути арбітром в Європі.

1 Балканська війна розпочалась в жовтні 1912 з початком воєнних дій Чорногорії, згодом послідувало оголошення Сербією, Болгарією та Грецією війни Туреччині. Це було національно-визвольним устремлінням визволення від Туреччини інаслідком стало захоплення усієї європейської території Османів. Туреччина зазнала в листопаді поразки і звернулася за допомогою до інших країн. В грудні було укладено перемир’я. Але непоступливість Туреччини щодо кордонів та щодо відмови від островів в Егейському морі і викликала поновлення бойових дій. Переговори продовжилися в травні 19113 було підписано остаточний Лондонський мир. За ним усі європ.володіння Тур.опинялися під владою Балканських країн. На перегово­рах у Лондоні країни Антанти підтримували балканські союзні д-ви, Австро-Угорщина і Ні­меччина, сприяючи Туреччині, намагалися урі­зати здобутки країн Балканського союзу, особ­ливо Сербії. 1-а Б. в. мала велике міжнар. значення. Пере­мога балканських д-ав означала падіння тур. панування майже на всій території Балкан­ського піво-ва і послаблення Туреччини та по­зицій австр.-нім. угруповання.

2 Балканська війна велася між Болга­рією з одного боку й Сербією, Грецією, Руму­нією, Туреччиною та Чорногорією — з іншого з метою перегляду умов Лондонського миру 1913. Австро-Угорщина прагнула послабити Сербію, різко загострились також протиріччя між союз­ними балканськими д-вами. Сербія та Греція, невдоволені розподілом тур. земель, намагались компенсувати себе за рахунок території Маке­донії, яка мала відійти Болгарії за умовами мир­ного дог-ру, тому був оформлений греко-сербський союз, спрямований проти Болгарії. До нього фактично приєдналася Румунія, яка була незадоволена територ. компенсацією за її нейтралітет у 1-й Б. в. Австро-Угорщина, підтримувана Німеччиною, намагаючись оста­точно зруйнувати Балканський союз, спрово­кувала 2-у Б. в. болг. війська розпо­чали воєнні дії проти сербів і греків. У війну проти Болгарії вступила Румунія. Туреч­чина 16.07.1913 також напала на Болгарію та відібрала в неї Адріанополь. Наприкінці липня розгромлена Болгарія стала просити миру. 30.07.1913 в Бухаресті розпочала роботу мирна конференція (Бухарестський мир 1913). За ним Болгарія втратила майже всі придбані нею території в Македонії. Румунія отримала Півд. Добруджу й Сілістрію, а Туреччина повертала собі частину Схід. Фракії з Адріанополем. 2-а Б. в. змінила розстановку сил у цьому регіоні, вона сприяла зближенню Румунії, Греції та Сербії з Антантою і переходу Болгарії на бік австр.-нім. блоку.

52. Діяльність Талейрана в епоху Французької революції, Директорії, Консульства, та Імперії Наполеона.

Дні 9 і 10 листопада 1799 року остаточно віддали Францію в руки Наполеона Бонапарта. Республіка скінчилася військовою диктатурою. Після Люневильского миру з Австрією в 1801 році й договору з Англією в 1802 руки в Наполеона 4 уже успели зміцнитися у влади виявилися розв'язаними для пограбування сусідів. Для Талейрана настали золоті деньки. Бонапарт захоплював землі, а князь статистично оформляв повідомлення про те, що трапилося, і одержував величезні хабарі при складанні мирних договорів за спиною імператора. Чи знав Наполеон про те, що його обкрадає його міністр закордонних справ? Звичайно знав. Але прощав йому всі, тому що користь, що приносив Талейран була незрівнянно більше. Бонапарт одночасно захоплювався своїм міністром за його здатність віртуозно вирішувати самі складні дипломатичні питання й одночасно нехтував його за характер і невтримну пристрасть до корисливості. Сам же імператор, привласнюючи собі чужі країни й грабуючи всі нові й нові народи чи ледве не щодня вважав, що відкрито брати добре, а нишком ганебно. Талейран прожив з Наполеоном душу в душу всі 8 років диктатури й змінив йому лише тоді, коли остаточно переконався у своєчасності й вигідності для себе цього вчинку.

Князь, передбачаючи невідворотну катастрофу імперії, залучив на свою сторону міністра поліції Фуше, щоб зміцнити власні позиції й запобігти витоку інформації. Але він не врахував одного. У Наполеона крім поліції Фуше, була ще одна таємна поліція, що стежила за самим Фуше. У такий спосіб імператор у середині січня 1809 року в самий розпал кровопролитної війни в Іспанії одержав звістки сводившиеся до наступного: По-перше, Австрія із пропасною поспішністю озброюється, користуючись скрутним станом, у яке потрапила франція; По-друге, Фуше й Талейран про щось підозріло таємно змовляються, нелестно озиваючись при цьому про політика й дії самого імператора. Розлютований Бонапарт прилюдно ледве було не побив свого міністра закордонних справ, загрожуючи йому смертю, у відповідь на що Талейран іде на ще більше зближення з австрійським послом. Відтепер у нього з'явилася спільна справа з Австрією - повалення Наполеона, і коли війна з Австрією навесні 1809 року все-таки почалася, багато хто, включаючи самого Талейрана передбачали, що вона буде набагато важче, ніж аустерлицкая компанія 1805. Одночасно глава французького Мида вів таємну переписку з російським царем Олександром, за певну плату поставляючи йому секретні відомості про французьку армію й плани розвитку французької зовнішньої політики.

З початком французької компанії в Росії пророкування Талейрана стали збуватися: велика армія танула на очах так і не прийнявши не одного великого бою з відступаючими російськими військами. У бесідах із близькими людьми Талейран говорить, що настав момент скинути імператора. Але скинути його за допомогою внутрішньої революції було неможливо, тому що Наполеон користувався широкою підтримкою народних мас і, насамперед селянства, буржуазії й армії. Знаючи це, Талейран не поспішав відкривати карти.

ДО 1870-м рр. просування росіян у Середній Азії стало серйозним фактором, що ускладнював англо-російські відносини. У цьому регіоні зштовхнулися колоніальні інтереси Петербурга й Лондона; обидві держави думали, що кращою обороною є напад, а кращим способом захистити свої володіння це розширити їх за рахунок т.зв. "висунутих уперед рубежів" і "буферних зон". При цьому й англійці, і росіяни на всі лади обвинувачували один одного в "експансії" і "агресії"; ну, а себе, улюблених, представляли як носіїв "прогресу" і "цивілізації", благодійників колоніальних народів.

В 1869 р. у Петербурзі почалися англо-російські переговори про розділ сфер впливу на Середньому Сході. Відповідно до угоди між Росією й Великобританією, Англія була зобов'язана втримувати свою маріонетку, афганського еміра Шер-Алі, від спроб розширити свої володіння; у свою чергу, Росія зобов'язувалася перешкодити своєму васалові, емірові Бухарському, нападати на афганську територію.

Особливо загострилися англо-російські протиріччя після 1874 р., коли ліберала Гладстона перемінив на пості прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колоніальної експансії. Ідея створення "буфера" між Індією й росіянином Туркестаном була відкинута; новий британський кабінет запропонував Петербургові розділити Середню Азію. Собі британці "скромно" залишали Афганістан. У Петербурзі вирішили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство.

Росія в 1877 р. була змушена оголосити війну Туреччини, причому логіка була скоріше внутринняя, чим зовнішня. Напружені відносини з Англією й Австрією, що боїться появи незалежних держав на Балканах - це погроза її імперії. Що стосується позиції Німеччини, то Бісмарк зробив свій висновок: треба робити ставку на Австрію, а Росію поставити на місце. Варіант: утягнути неї у війну, у яку Німеччина могла б не втручатися. Бісмарк активно штовхає Росію на воєнні дії, навіть робить їй підтримку. При цьому він сприяв внештатской зустрічі імператорів Росії й Австрії. Було багато неясностей, не було зафіксовано жодного меморандуму. Сторони погодилися не допустити створення на Балканах великої держави.Коли всі спроби реформ у Туреччині зазнали невдачі, Росія передчасно повідомляє Туреччині війну. Росіяни розраховують провести війну швидко, протягом місяця. В Англії виникли гострі проблеми. Вона не може втрутитися у війну. Допускається зміна статусів проток і окупація Константинополя. Інтереси Англії - убезпечити шляхи в Індію. Вона захоплює ряд островів у середземне море. На початку війни удача повністю є на боці росіян. Їм вдається форсувати Дунай, уклавши угоду з Румунією, вийти на Шитинский перевал і захопити його, що поставило Туреччину на край загибелі. Але тут Росію осягла невдача. Туркам удалося непомітно провести в міцність Пленм великий корпус. 3 атаки були відбиті. Почалося героїчне "сидіння". У кого раніше здадуть нерви? Через недолік продовольства турки змушені були капітулювати. І положення знову міняється на користь Росії. Росіяни завдають поразки туркам, після чого ті вже були не в змозі чинити опір. Російська армія рухається до Константинополя й зайняла Сан-Стефано. Саме там у березні 1878 р. граф Игнатьев, не маючи чітких інструкцій з Петербурга, коли Горчаков просто занедужав, уклав з Туреччиною попередній мир так, як він уважав потрібним, на дуже тверді для Туреччини й вигідних для Росії умовах.

За цим договором Росія одержувала на Кавказі Батум, Аоашкирскую долину, Адаган, тобто більшу частину турецької Грузії; а також Добруджу, що Росія планувала обміняти в Румунії на відняту в Кримській війні Бисарабию. Саме головне для Росії- створення великої Болгарії, що було в той же самий час великою помилкою Игнатьева. До Болгарії відходила Македонія, Вірменія, Північна Болгарія. Країна одержала виходи до Егейського й Чорного морів. На півдні границі Болгарії проходили у двох переходах від Константинополя, при цьому протягом двох років росіяни одержали право на окупацію Болгарії й право Росії на створення болгарської армії протягом цього строку. Це означало, що узяття Константинополя - усього лише справа часу й бажання. Певну Компенсацію одержала Чорногорія й Сербія, які також як і Румунія оголошувалися незалежними. Однак серби вважали, що Росія їх обділила, занадто багато давши Болгарії.

Цей мир був вигідний для Росії, але не для Європи. Він дав привід для європейського втручання в ці роблю Австрія сприймає це як порушення внештатских угод, головний пункт яких: заборона створення на Балканах великої держави. До протесту Австрії приєднується Англія. Починається підготовка до війни з Росією. У росіян залишається остання надія: чітка підтримка Бісмарка, але він віддає Росію, заявляючи, що тут він усього лише чесний маклер, абсолютно не зацікавлений у цих справах.

Після цього Росія змушена передати на обговорення європейського конгресу всіх умов турецького миру й відмовитися від плодів своєї перемоги. По берлінському мирному трактаті Росія одержує Карс, Адаган і Батум, а такжде Добруджу, що Росія міняє на Бисарабию. Крім того, на Туреччину покладена велика контрибуція, а Болгарія різко ужимается у своїх границях, створюючи ряд автономних князівств. Строк російської окупації скорочується до 9 місяців.

На рубежі сторіч все більшу роль у далекосхідних справах грала ще одна неєвропейська велика держава - Сполучені Штати.

Аж до громадянської війни 1861-1865 гг. американська держава називали "рабом рабовласників", і це було так. 13 американських колоній, що звільнилися від влади англійців в 1783 р., були переважно аграрною країною, і не дивно, що аграрний Південь із його высокоинтенсивным плантаційним господарством, став економічним (а отже - і політичним) гегемоном у Союзі. Аж до 1856 р. з 16 президентів США 11 були жителями півдня. В 1860 р. - у рік перемоги Линкольна на президентських виборах - вищі пости у федеральному уряді займали 543 жителя півдня й 386 жителів півночі (це при тім, що на Півдні жило 9 млн. чіл., з них 4 млн. негрів, а на Півночі - 20 млн. чіл.).

Відповідно, аж до 1861 р. зовнішня політика США була не стільки БУРЖУАЗНОЇ, скільки РАБОВЛАСНИЦЬКОЮ. Вона переслідувала головну мету - ТЕРИТОРІАЛЬНУ ЕКСПАНСІЮ. Звідси - війна з Мексикою ( 1846-1848), анексія Техаса, Каліфорнії, Нью-Мексико, плани захоплення Куби й усього Карибського басейну. Рабовласникам були потрібні нові землі - федеральний уряд намагалося задовольнити їхнього бажання.

До речі, ПРИЧИНОЮ громадянської війни було не бажання Линкольна скасувати рабство (в 1861 р. він і мріяти про цьому не смів). Однак він твердо був настроєний обмежити рабство його тодішніми територіальними границями - а це була смерть рабовласницького укладу.

Проводячи політикові територіальної експансії, Сполучені Штати в перші десятиліття свого існування прагнули запобігти втручанню європейських держав у справи Західної півкулі. ДОКТРИНА МОНРО була практичним вираженням доктрини "АМЕРИКАНСЬКОЇ СИСТЕМИ", сформульованої вперше державним секретарем США Дж.К. Адамсом в 1821 р. Президент США Дж. Монро, виступив в 1823 р. із заявою про неприпустимість спроб європейських держав колонизовать країни Південної Америки, які

недавно здобули незалежність у ході антиколоніальної війни проти Іспанії. Зрозуміло, цей демарш не зупинив би Священний союз, стремившийся відновити принцип легітимності всюди у світі - однак негативне відношення "володарки морів", Великобританії до цієї витівки, робив інтервенцію Священного союзу практично неможливої.

Таким чином, уже в перші десятиліття свого існування США проводили досить активну зовнішню політику, політику РЕГІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ, що прагне бути гегемоном у своєму регіоні миру й перешкоджає втручанню в цей регіон інших великих держав.

Остання третина XIX століття американської історії наочно показало, що таке БУРЖУАЗНА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА, очищене від усяких сторонніх домішок. Принцип THE BUSINESS OF AMERICA IS BUSINESS виявився у всій своїй вроді. За винятком покупки Аляски в Росії (1867 р.) і організації Панамериканської конференції (1889 р.), важко навіть пригадати які-небудь здійснення американської дипломатії за цей період часу. Сполучені Штати повністю пішли в себе, у рішення своїх внутрішніх проблем. Американська ж дипломатія займалася в цей період або рутиною, або висновком угод

торгово-економічного характеру.

Наприкінці XIX століття, однак, змінилася ситуація як у самих США, так і на міжнародній арені. З одного боку, Сполучені Штати перетворилися з досить слаборозвиненої (за західноєвропейськими стандартами) аграрної країни в найбільшу економіку у світі. А по чисельності населення США випереджали будь-яку іншу велику державу (крім Росії). При цьому набагато виріс обсяг американських інвестицій за рубежем і обсяг американської зовнішньої торгівлі.

З іншого боку, намітилося ОСЛАБЛЕННЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, що відігравала роль ГЕГЕМОНА в системі "європейського концерту" після 1815 р. Гегемонії Великобританії був кинутий виклик з боку Німеччини. У цих умовах США не могли більше проводити свій ізоляціоністський курс.

Сполучені Штати повинні були повернутися до навколишнього світу. ІСПАНО-АМЕРИКАНСЬКА ВІЙНА (1898) показала, що Вашингтон вертається до активної зовнішньої політики, причому не тільки у своїй півкулі. Фактична анексія Філіппін показувала, що США активізували свою зовнішню політику на новому для Вашингтона - ТИХООКЕАНСЬКОМУ напрямку.

Показником зрослого міжнародного впливу Сполучених Штатів стала посередницька роль Вашингтона у висновку ПОРТСМУТСКОГО МИРУ між Росією і Японією в 1905 р.

56. Перша опіумна війна в Китаї

Опіумні війни – загальна назва загарбницьких війн проти Китаю, котрі вела Англія (сама у 1839-1442 рр.) і спільно з Францією у 1856-1858 рр. і 1860 р. Причиною опіумних війн було прагнення капіталістичних країн нав’язати Китаю вигідні їм нерівноправні умови торгівлі, отримати якомога більший доступ на китайський внутрішній ринок.

Приводом до першої опіумної війни стало знищення китайською владою в Кантоні запасів опіуму, який належав англійським купцям. В цій війні Китай зазнав поразки. Скориставшись поразкою відсталого феодального Китаю англійські колонізатори по закінченні першої опіумної війни нав’язали Китаю нерівноправний Нанкінський договір (1842), який передбачав відкриття для англійської торгівлі п’яти китайських портів, перехід острова Гонконг у “вічне володіння” Англії і сплатою Китаєм великої грошової контрибуції.

1843 року додатково до Нанкінського договору 1842 р. був підписаний англо-китайський договір. За додатковим договором 1843 р. англійці домоглися нових поступок від Китаю: права створення у відкритих портах особливих поселень для іноземців (сетльментів), екстериторіальності, тобто незалежності іноземних підданих від китайської влади, непідсудності їх китайським судам. Договір передбачав також прийняття принципу найбільшого сприяння, котрим користувалися в Китаї інші держави.

57. Політика Німеччини щодо розколу Антанти на початку 20 ст.

МАТЕРІАЛ ІЗ ШПОР НЕ ПІДХОДИТЬ

На чолі російського зовнішньополітичного відомства із квітня 1856 р. стояв талановитий політик і дипломат Олександр Михайлович Горчаков ( 1798-1883). Розумна, широко освічена людина, проникливий і гнучкий політичний діяч, А.М. Горчаков піклувався про згоду держав, наполягаючи на виключному праві Росії відстоювати свої національні інтереси.

Зовнішня політика Росії при Олександрі II була спрямована насамперед на рішення східного питання. Поразка в Кримській війні підірвала міжнародний авторитет Росії, привело до втрати нею переважного впливу на Балканах. Нейтралізація Чорного моря робила беззахисними південні морські границі країни, перешкоджала розвитку Півдня й гальмувала розширення зовнішньої торгівлі.

Головним завданням російської дипломатії було скасування статей Паризького трактату. Для цього необхідні були надійні союзники. Англія продовжувала залишатися самим небезпечним супротивником Росії через суперництво в Закавказзі й Середній Азії. Австрія сама намагалася закріпитися на Балканах. Туреччина у своїй політиці орієнтувалася на Англію. Пруссія була ще слабка. Найбільшою мірою інтересам Росії відповідало зближення із Францією, що суперничала з Англією в Середземномор'я.

Із цього моменту на перший план висувається східне питання, що загострилося через успішне просування Росії в Середній Азії в 70-х роках. Торговельні зв'язки із Середньою Азією, настільки важливі для російської економіки, ускладнювалися через постійні міжусобиці в цьому регіоні. Занепокоєння російського уряду викликали спроби англійської дипломатії через афганського еміра впливати на Кокандское й Хівинське ханства. В 1864 р. було почато рішуче настання на середньоазіатські ханства. Улітку загони полковників М.Г. Черняева й Н.А. Верьовкіна вступили на територію Кокандского ханства зі сходу й півночі. Незабаром були захоплені міста Туркестан і Чимкент. Із зайнятих земель була утворена Туркестанська область на чолі з військовим губернатором генералом Черняевым. У червні 1865 р. Черняев за власною ініціативою штурмом взяв найбільше місто Середньої Азії Ташкент (100 тис. жителів). Навесні 1866 р. почалися успішні воєнні дії проти бухарського еміра. В 1867 р. на зайнятих землях було утворено Туркестанське генерал-губернаторство із центром у Ташкенті.

У квітні 1873 р. була укладена російсько-германська військово-оборонна конвенція. У тому ж році Росія й Австро-Угорщина підписали політичну конвенцію, до якої приєдналася Німеччина. Так був оформлений "Союз трьох імператорів". Незважаючи на серйозні протиріччя між сторонами, "Союз" значно впливав на міжнародні відносини 70-х років. Висновок "Союзу" означало й вихід Росії з міжнародної ізоляції.

Берлінський конгрес викликав у Росії найсильніше невдоволення позицією Німеччини. В 1879 р. збурювання в суспільстві проти політики Бісмарка підсилили початі Німеччиною дії по обмеженню російського імпорту (заборона на ввіз худоби, введення мит на російський хліб). Германія здобувала все більшу вагу в Європі. Бісмарк бачив у Росії небезпечного суперника. 7 жовтня 1879 р. був укладений секретний австро-німецький договір, спрямований проти Росії. Однак франко-російському союзу, що міг би зрівноважити розміщення сил у Європі, заважав англо-російський антагонізм. З огляду на погрозу можливого військового зіткнення з Англією, Росія була зацікавлена в забезпеченні нейтралітету Німеччини і її спільниць Австро-Угорщині. З 1879 р. фактичне керівництво зовнішньою політикою перейшло до Н.К. Гирсу, що придерживались, на відміну від Горчакова, прогерманской орієнтації, і тоді ж почалися тривалі таємні переговори про висновок російсько-германської політичної угоди.

Липнева революція 1830 у Франції, буржуазна революція, що покінчила з монархією Бурбонов. Дворянсько-клерикальний режим Реставрації гальмував економічний розвиток країни. Промислова криза й депресія 1827-30, неврожаї 1828-29, що погіршили й без того важке положення трудящих, прискорили революционизирование народних мас. Підсилювалося невдоволення й ліберальної буржуазії, що домагалася економічних і політичних перетворень в інтересах капіталістичного розвитку країни. Безпосереднім приводом до И. р. послужили ордонансы, підписані королем 25 липня, опубліковані 26 липня 1830, про розпуск палати депутатів (у якій переважали представники ліберальної буржуазії), про обмеження виборчого права земським цензом, про посилення репресій проти прогресивної преси. 27 липня в Парижу спалахнуло масове збройне повстання під гаслом захисту конституційної хартії 1814 і зсуву кабінету Полиньяка; головною рушійною силою повстання з'явилися робітники й ремісники, підтримані дрібною й середньою буржуазією, передовою частиною інтелігенції. 29 липня повстанці опанували Тюильрийским палацом і ін. урядовими будинками. Королівські війська були розбиті й пішли з Парижа, деякі полки перейшли на сторону народу. Революційні виступи в провінційних містах також закінчилися поразкою захисників "старого режиму". Влада в столиці перейшла в руки "муніципальної комісії", очоленої впливовими діячами помірно-ліберального крила великої буржуазії (банкіри Ж. Лаффит і К. П. Перье, генерал М. Ж. П. Лафайет і ін.). Слабість дрібнобуржуазної демократії й неорганізованість робітничого класу дозволили верхівці буржуазії привласнити всі плоди народної перемоги й не допустити поглиблення революції. Незважаючи на протести республіканських груп, палата депутатів, у якій переважали орлеанисты, вирішила передати корону герцогові Орлеанскому - Луи Пилипові, тісно пов'язаному з великими банкірами. 2 серпня 1830 Карл Х відрікся від престолу, 7 серпня Луи Пилип був проголошений "королем французів".

И. р. привела до досить обмежених політичних результатів. Нова конституція ("Хартія 1830") здійснила деяке зниження (у порівнянні з "Хартією 1814") майнового й вікового цензу для виборців; державний апарат і командний склад армії були очищені від крайніх реакціонерів, уведене місцеве й обласне самоврядування; трохи урізане була влада короля. Однак працюючі маси й дрібні власники не дістали права голосу; закони проти профспілок і робочих страйків, важкі непрямі податки не були скасовані. Зберігся поліцейсько-бюрократичний апарат, що зложився ще в період наполеонівської імперії, він лише перейшов в інші руки.

Незважаючи на незавершеність Л. р., вона мала велике прогресивне значення: революція скинула політичне панування дворянської аристократії й покінчила зі спробами відновлення в тій або іншій формі феодально-абсолютистських порядків. Влада остаточно перейшла з рук дворянства в руки буржуазії, хоча й не всієї, а лише однієї її частини - фінансової аристократії (тобто верхівки торгово-промислової й банківської буржуазії). З 1830 у Франції встановилася буржуазна монархія. И. р., що гаряче привітали передові люди різних держав, завдала серйозного удару реакційній системі Священного союзу. Спроби правлячих кіл Росії, Австрії й Пруссії організувати військову інтервенцію проти Франції з метою відновлення в ній старої династії виявилися марними через протиріччя серед європейських держав і внаслідок революційних виступів у багатьох країнах Європи. Всі європейські держави, хоча й не відразу, визнали режим Липневої монархії.

60. Бутапештська секретна конвенція між росією та Австро-Угорщиною 1877.

Російсько-австрійська конвенція 1877 Будапештська, секретне угода між Росією й Австро-Угорщиною. Підписано 3(15) січня в Будапешті російським послом Е. П. Новиковим і міністром закордонних справ Австро-Угорщині Д. Андраши. Готуючись до війни з Туреччиною, російський уряд прагнув забезпечити нейтралітет Австро-Угорщині. Конвенція передбачала, що при виникненні російсько-турецької війни Австро-Угорщина буде дотримувати доброзичливого нейтралітету стосовно Росії. Як компенсація Австро-Угорщина одержала право вибору моменту й способу заняття своїми військами Боснії й Герцеговини. Обидві держави зобов'язалися не розширювати сфери своїх воєнних дій: Австро-Угорщина - на Румунію, Сербію, Болгарію й Чорногорію; Росія - на Боснію, Герцеговину, Сербію й Чорногорію. Можливі наслідки війни й територіальні придбання сторін регулювалися додатковою конвенцією. Відповідно до неї Австро-Угорщині були віддані Боснія й Герцеговина, крім Новопазарский санджака - територію, розташовану між Сербією й Чорногорією; Росія повертала собі частина Бессарабії в границях до 1856.

61. Дипломатична боротьба держав в період близькосхідної кризи 1875-1877.

Для посилення своїх позицій на Сході Росія як і раніше робила ставку на визвольну боротьбу християнських народів проти Туреччини.

Улітку 1875 р. вибухнула нова близькосхідна криза. Незважаючи на вимоги європейських держав, Туреччина відмовлялася зрівняти в правах з мусульманами християнське населення провінцій Болгарія, Боснія й Герцеговина. У Боснії й Герцеговині спалахнули повстання. Воєнні дії в Середній Азії й ненадійність союзників змушували російський уряд уникати військового конфлікту й шукати дипломатичного рішення питання. Учасники "Союзу трьох імператорів" з ініціативи А.М. Горчакова в травні 1876 р. підписали Берлінський меморандум, що підтримав боснийцев. У квітні 1876 р. повстали болгари. Турецькі війська почали масове винищування болгарського населення. 30 липня 1876 р. Сербія й Чорногорія оголосили війну Туреччини. Не домігшись поступок дипломатичними засобами, 12 квітня 1877 р. Олександр II видав маніфест про війну з Туреччиною. У той же день російські армії направилися через Румунію до Дунаю. У червні 1877 р. російська армія форсувала Дунай. 7 липня передовий загін генерала И.В. Гурко опанував Шипкинским перевалом через Балкани й утримував його під напором постійно, що атакував супротивника, до грудня. Західний загін під командуванням генерала Н.П. Криденера зайняв міцність Нікополь, але не встиг випередити рухалися до Плевне турок. У результаті кілька спроб взяти міцність штурмом окончились невдачею, і з осені російські війська приступилися до облоги Плевны.

У східній частині Болгарії Рущукский загін під командуванням цесаревича Олександра Олександровича блокував турецьку армію у фортецях Шумла, Варна, Силистрия. Наприкінці листопада Плевна капітулювала. У цей же час почали настання сербські армії. Використовуючи сприятливу ситуацію, загін генерала Гурко 13 грудня зробив героїчний перехід через Балкани й зайняв Софію. Загін генерала Ф.Ф. Радецкого, пройшовши через Шипкинский перевал, розбив супротивника в Шейново. Зайнявши Филиппополь (Пловдив) і Адріанополь, російські війська рухалися на Константинополь. 18 січня 1878 р. війська під командуванням генерала Скобелєва взяли Сан-Стефано в 12 верстах від Константинополя. Кавказька армія під командуванням генерала М.Т. Лорис-Меликова одну за іншою взяла міцності Ардаган, Карі, Эрзерум. Стурбована успіхами Росії, Англія послала військову ескадру в Мармурове море й разом з Австрією загрожувала розривом дипломатичних відносин у випадку захоплення російськими військами Константинополя.

19 лютого (3 березня) 1878 р. у Сан-Стефано був підписаний мирний договір Росії з Туреччиною. Туреччина визнала незалежність Сербії, Чорногорії й Румунії, передавала Росії Південну Бесарабию й міцності Карі, Ардаган і Батум. На Балканах створювалося Болгарське князівство, що фактично означало знаходження болгарами незалежності. Під натиском Англії й Австро-Угорщині Росія була змушена передати статті договору на міжнародне обговорення. Дипломатичній поразці Росії сприяла позиція Бісмарка, що взяло курс на зближення з Австро-Угорщиною.

62. Місія князя Меншикова в Туреччину та причини російсько-турецької війни.

Меншиков був призначений у Туреччину царем як надзвичайний посол і повноважного представника. Нессельроде велено було виготовити для від'їжджаючого Меншикова інструкцію, основне положення якої було таке: «Розпадання Оттоманської імперії стало б неминучим при першому ж серйозному зіткненні з нашою зброєю».

Меншикову офіційно поручалося різко й рішуче 'покінчити суперечка про «святі (Місцях», домігшись від султана спеціального договору з російським імператором, причому в цей договір було потрібно включити й визнання права,пануючи захищати всім православним підданим султана'. Микола очікував успіху від місії Меншикова через те, що незадовго до прибуття російського посла султан, погодився на категоричну вимогу .представника Австрії Лейнинтена видалити турецьку армію з меж Чорногорії. Але різниця була в тім, що Чорногорія й раніше фактично не підкорялася Туреччини, а місія Меншикова складалася в пред'явленні до Туреччини вимог, які хилилися до підриву суверенної влади султана у всіх тих його володіннях, де було православне населення. При цьому Меншикову було дано зрозуміти, що на нього в Зимовому палаці не розсердяться, якщо навіть наслідком його дипломатичних дій з'явиться війна Росії з Туреччиною.

Прибулого в Константинополь Меншикова зустріли з надзвичайною пошаною. Турецька поліція не посмітила навіть розігнати юрбу греків, які влаштували послові захоплену зустріч. Меншиков петел себе із зухвалою гордовитістю. Він відразу ж заявив, що не бажає мати справи з міністром закордонних справ Фуад-Эфенди, що стояв на стороні французів по питанню про «святі місця», — і султан, переляканий звісткою про зосередження двох російських корпусів у Бессарабії, звільнив Фуада й призначив бажаного Меншикову Рифаат-Пашу. У Європі звернули велику увагу навіть на чисто зовнішні провокаційні витівки Меншикова: писали про те, як він зробив візит великому візиру, не знімаючи пальто, «ак різко говорив він із султаном Абдул-Меджидом. З перших же кроків Меншикова стало ясно, що у двох центральних пунктах він нізащо не поступиться: по-перше, він бажає домогтися визнання за Росією права на заступництво не тільки православної церкви, але й православним підданим султана; по-друге, він вимагає, щоб згода Туреччини бути затверджено султанським сенедом, а не фірманом, тобто щоб воно носило характер міжнародно-правового зобов'язання за договоромз царем, а не було б простим указом султана, зверненим до його підданим і извещающим їх про нового заступника й про права православної церкви. Що торкається питання про Ієрусалимський і Віфлеємський храми, то по цих претензіях Абдул-Меджид був готовий піти на всі поступки. Але тепер це пануючи вже не цікавило. 22 (10) березня > 1853 р. Меншиков прочитав уголос Рифаат-Паші таку вербальну Ноту: «Вимоги імператорського [російського] уряди категоричні». А через два дні він прочитав йому нову ноту, що вимагала припинення «систематичної й злісної опозиції». Відразу він представив проект «конвенції», що робила Миколу^: як відразу ж заявили дипломати інших держав, «другим турецьким султаном»,

63. Німецьке питання на Віденському конгресі 1814-1815.

Німецьке питання було слідуючим після польсько-саксонського. АвстріЯ та Росія вважали доцільним закріпити феодільну роздробленість Німеччини. Англія цим питанням не дуже цікавилась, а Прусія була безсила що небуть вирішувати. Тут Німеччині об’єднатись не вдалось.

Але Австрія (Меттерніх) подала план створння «Німецького союзу», в кий мали б входити Австрія, прусія та інші німецькі держави (38 шт). Але прийняття рішення було зірване відновленням Наполеонівської влади.

64. Зовнішня політика Директорії. Наполеон Бонапарт.

Уся зовнішня політика Директорії та її адміністративний апарат залежали від воєнних перемог. Контрибуції ат пограбування стали соновним джерелом збагачення та доходів Директорії. Гловною задачею Дипломатії було найбільш вигідне використання воєнних перемог та в створенні кола залежних держав на східному кордоні. Італія була джерелом продуктів та грошей, Єгипед мав би бути дпомогою а завоюванні Індії.

Що ж до безпосередньо дипломатії, то це була так звана «дипломатія генералів», за конституцією Директорія вела переговори, заключала договори, назначала дипломатичних агентів. Була також створена Комісія (міністерство) по закордоннип справам, але міністр в ній не мав політичного впливу. Але фактично дипломатія знаходилась при владі у воєнних генералів (наполеон, Моро) республіки, вони підписували і перемир’я і прелімінарні договори без врахування інструкцій Директорії. Тон дипломатичних договорів був в дусі насилля, різкості та грубості.

Згодом мзс був призначений Тайлеран, до того він служив у жирондистів але він таємно служив і королю. Він був відомий не тільки як надзвичайно талановитий дипломат але й як лицемір. Весь адміністративний апарат Директорії базувався на взятках, Талеран ними не гребував також. Він вніс ряд змін у організацію мзс. Він поставив інститут консулів на корсить торговим інтересам, оскільки до того інтереси в них були в більшій мірі політичні. Таким чином головною задачею консулів була задача захисту торгівлі. Він також організував школу перекладачів,

Саме він підтримуав Наполеона у поході на Єгипед та нові завоювання. Після перевороту 18 брюмера він також був міністром і всі дипломатичні справи перейшли в його та Бонапарта руки.

65. Франко-німецькі воєнні тривоги 1874-1875.

Після франко-пруської війни, яку Франція програла, вона важко мирилася зі своєю невдачею. Німеччина ж набирала міць. Але Франція намагалась не йти на конфлікт і потребувала миру, тому що була занадто послаблена- їй потрібно було відновлювати сили.

Бісмарк намагався давити на Францію та погрожувати їй, він розраховував тримати її вдипломатичні ізоляції. Для цього він почав докладати зусиль над створенням Союху трьох імператорів, оскільки він боявся зближення Франції та Росії, а також обох цих країн з Англією або і Австрією.

Після зміни влади у Франції, а нова влада намагалась отримати реванш, бісмарк підозрював Францію у більшій союзоспроможності, тому почав робити кроки щоб цього запобігти. До цього Франція почала швидко відновлювати воєнні сили, а потім німецькі війська покинули Францію, що призвело до посилення Франції в плані незалежності у зовнішній політиці. Тому Бісмарк вдався до загрози війни, адже він вважав що Німеччині немає для чого чекати поки Франція відновить свої сили, а краще завдати удару першими.

Для дипломатичного наступу Бісмар використав заклики духовенства в Ельзасі та Лотарингії до повернення в лоно Франції.Він вимагав репресій проти тих хто такі всловлювання робив. Але переговори з цього приводу затягнулись, тому Ьісмар використав пресу, яка почала звинувачувати Францію у підготовці до війни і вимагала вді нім.уряду категоричних дій.

Віна з Францією була вигідна Німеччині ще й з економічної точки зору, але тут Бісмарк побоювався за нейтралілет інших країн, за який він ручатись не міг.

Франція ж почала просити захисту в Австрії та Росії, де заклик був сприйнятий зі співчуттям, до якого приєдналась навіть Англія. Тому перша воєна тривога була відвернута, адже Бісмарку довелося відступити.

Після цього Бісмарк послав дипломата Радовіца, щоб той підготував дипломатичний грунт для невтручання Росії або ж схилення її на німецький бік, але місія не вдалася.

Згодом послідували сфабриковані Бісмарком ряд статей в газетах які звинувачували Францію у збільшенні війська та підготовці до війни, хоча так воно і було. Але це робилось для того щоб справити враження на дипломатив інших країн, тобто створити грунт для ствердження що війна є неминучою та виправдати її.

Деказ-мзс Франції намагався привернути Англію та Росію на свій бік, вНімеччині ж вважали жоцільною превентивну війну. Але тут мзс Франції знову постарався і знову шляхом випуску ряду антинімецьких статей в газетах викликав хвилю співчуття у європейських країнах. Тривога знову була відвернута.

Перша світова війна стала результатом порушення європейського балансу, що різко змінив конфігурацію центрів сили. Вона міняється в основному в центрі Європи. Виникає Германська імперія й повністю міняє всю цю конфігурацію. У цих умовах виникає стійка тенденція до поляризації двох сил, до створення двох протиборчих блоків, сутичка між якими неминуча. Розвиток засобів ведення війни.

· Англія: підрив Німеччини як торговельного партнера. Англо-бурська війна привела до германських-німецьких-англо-германських протиріч.

· Франція: прагнення повернути Ельзас і Лотарингію.

· Австрія: будь-якій слабкій державі потрібна війна, щоб об'єднатися. Вона була в самому уразливому положенні. Внутрішня криза, ріст відцентрових сил, залежність Австрії. Німеччина її підтримує.

· Росія: протоки. Війна з Німеччиною не дуже потрібна. Забрати східну Галичину. Потрібний союз із Англією.

Домінує стара логіка, відсутнє розуміння, прогнозування майбутніх масштабів і характеру війни.

Всі країни зацікавлені в загальній війні:

· Англії потрібний привід розгромити Німеччину, знищити її флот.

· Для Німеччини головний ворог - Франція. Необхідно знищити її, виключивши реваншу.

Виникає конфлікт між Сербією й Австрією із приводу ситуації на Балканах.

· Росія заступається за Сербію, а Німеччина за Австрію. Ключовий момент - ставка на нейтральність Англії. Росія об'єктивно до війни не готова, не відбулася реформа армії. Інтерес: очікувати привід для захоплення проток.

В 1914 р. уряд Росії повинне було піти на поступку. Об'єктивний розклад конфлікту допускав можливість уникнути війни в невигідні для Росії умовах. Распутін був крайнім супротивником війни. Найбільш агресивними були в Росії ліберали. Вони вкрай зацікавлені в орієнтації Росії на Англію й Францію. Вона була чужорідним тілом у цьому альянсі. Розрахунок був на те, що ця війна неминуче приведе до облагороджування Росії. Микола перебуває в умовах гострого конфлікту з російським суспільством, падав його престиж, він не міг дозволити собі жорстко відстоювати свою точку зору. Сазонов домігся наказу про мобілізацію.

Сам початок війни був пов'язане з ініціативою Німеччини й Англії. І росіяни й французи жадали від англійців чіткій підтримці. Німцям давали зрозуміти, що Англія в цій війні не зацікавлена, а ті дуже розраховували на її невтручання.

67. Проблема об’єднання Німеччини в 1848-49рр.

Відношення європейських урядів до політики Пруссії в шлезвиг-голштинском питанні до проблеми об'єднання Німеччини в 1848р.

В 1848—1850 р. всі великі держави — Англія, царська Росія, Франція, Австрія й Пруссія сходилися між собою у ворожості до всіх спроб революційного об'єднання Німеччини . Цей шлях рішення германської проблеми був найбільш небажаний для європейської й у тому числі германської реакції. Але опір європейських урядів викликала й спроба покласти початок об'єднанню Німеччини «зверху» під владою Пруссії. У суперництві Австрії й Пруссії й у збереженні феодальної роздробленості Німеччини уряду Англії, царській Росії й Франції вбачали важлива умова своєї політичної переваги в справах Європи.

Коливання короля Фрідріха-Вільгельма IV і його загравання з німецьким національно-об'єднавчим рухом лякали Миколи I. Цар наполегливо радив королеві не робити ніяких конституційних поступок. Не покладаючись повністю на Фрідріха-Вільгельма, цар головну увагу став приділяти зближенню з Австрією, як більше, на його думку, надійним оплотом феодалізму й абсолютизму в Західній Європі. Цар ураховував, що віденський двір твердо підтримував існування Германського союзу, займаючи переважне положення в Союзному сеймі.

Одна з головних причин погіршення русско-прусских відносин полягала в остраху пануючи за міцність самодержавно-поміщицького ладу. Але цим не вичерпувалися його мотиви для протидії буржуазним реформам у Пруссії й установленню нею свого панування в Німеччині. Якби це трапилося, у західних границь росії виникла б сильна й агресивна держава. Об'єднання Німеччини під владою Пруссії загрожувало Росії небезпекою важких воєн, як уже й було один раз у дні Фрідріха II. До того ж, між Росією й Пруссією загострилися торговельні відносини : германська буржуазія була незадоволена скасуванням митних пільг для її товарів у західних губерніях Росії. Прусская буржуазія була поза собою від шаленства й злості із приводу митної політики царського уряду і його політиків у германському питанні.

Після березневого повстання в Берліні цар пропонував прусскому королеві збройну допомогу, щоб король міг взяти назад обіцянку дати конституцію, але прусское уряд побоювався прийняти цю пропозицію, відмінно розуміючи, що іноземна інтервенція могла б лише викликати в Німеччині новий, ще більш сильний вибух революційного руху. Прусский двір маневрував і сподівався впоратися з революцією власними силами, відскіпавшись самими незначними ліберальними поступками.

Положення ускладнилося, коли в 1848 р. загострилося так званий шлезвиг-голштинский питання. Герцогства Шлезвиг і Голштиния входили до складу Датського королівства на основі особистої унії. Одночасно Голштиния була членом Германського союзу. Її населення, як і населення Південного Шлезвига, було німецьким. В 1848 р. у цих герцогствах піднявся національний рух за відділення від Данії. Прусский двір вирішив скористатися цим, оголосити Данії війну, отторгнуть від її обоє герцогства, включаючи й Північний Шлезвиг, населений датчанами, і підкорити їх своєму пануванню. Цією війною прусское уряд розраховував відволікти народ від революції усередині своєї країни й підняти свій престиж у Німеччині. Успіх Пруссії означав би перший крок до об'єднання Німеччини під прусским пануванням. Перехід герцогств у руки Пруссії дав би їй вихід до Північного моря й надзвичайно зміцнив би її позиції на берегах Балтики, що зачіпало інтереси інших балтійських держав. Війну з Данією підтримував і франкфуртский парламент, що розробляв плани об'єднання Німеччини й включення в неї ряду сусідніх (у тому числі італійських і слов'янських) земель, 6 квітня 1848 р. без оголошення війни Данії прусские війська вступили в Шлезвиг і Голштинию, 23 квітня розбили датські війська в Ютландії, але датський двір звернувся по допомогу до Росії, Англії й Швеції. Цар зажадав відводу прусских військ з Ютландії й загрожував зайняти лінію Вісли, якщо датський король не одержить назад обоє герцогств .Фрідріх-вільгельм IV дав обіцянку вивести свої війська з Ютландії й послав до царя генерала Пфуля із заспокійливими завіреннями. Спроби Пруссії після цього відновити воєнні дії викликали ще більш енергійну відсіч. Цар загрожував войною: «Коли з Данією не скінчать, — писав він Паскевичу, — увійдемо в Пруссію». Пальмерстон зі своєї сторони ще навесні протестував проти прусской окупації герцогств і загрожував, що направить англійський флот на допомогу Данії. Швеція збиралася послати корпус своїх військ для участі у війні проти Пруссії. Міністр закордонних справ Французької республіки Бастид направив прусскому уряду різкий протест проти вторгнення прусских військ у Ютландію. Побоюючись нового вибуху революції в Німеччині у випадку війни з великими державами, прусское уряд 26 серпня уклало перемир'я з Данією, і франкфуртский парламент після деяких коливань підтвердив його. Прусское юнкерство, буржуазія й депутати франкфуртского парламенту побоювалися, що війна з великими державами приведе германські монархічні уряди до поразки й викличе новий підйом революційно-демократичного руху в Німеччині.

68. Суперництво на Близькому Сході та в Середній Азії в к. 19 ст.

69. Віденський конгрес 1814-15 та польсько-саксонське питання.

В перші ж дні конгресу польсько-саксонське питання хайняло домінантну позицію. Росія не хотіла уступати свою здобич, так аже захоплене нею герцогство Варшавське скаладалося з земель, які були раніше захоплені Прусією, то Прусія (Фрадріх Фільгельм 2) також претендувала на них. Росія (Олександр) пообіцяли віддати Саксонію, яку передбачалось відібрати у саксонського короля, який підтримував Наполеона. Для Франції потрібно було вбити клин між переможницями: Росія, Англія, Прусія для того щоб дати Франції час оговтатись і с\зберегти цілісність своїх територій (мзс Тайлеран).

Для цього тайлерав вбачав доцільність введення принципу «легітимізму», тобто всі землі перерозподілялись так кими вони було до 1792 року. Європейські країни хотіли погодитись на приєднання Саксонії до Прусії, але взамін Прусія разом з ними повинна була недопустити захоплення Герцогства Варшавського.

В результаті Австрія, Франція, Англія заключають договір за яким вони мали перешкодити передачу Саксонії до Прусії, договір був секретний. Тут Олександру не залишалось нічого іншого ніж уступити щодо Саксонії, але Герцогство Варшавске він отримав.

70. Причини, характер та початок першої світової війни.

Перша світова війна, що почалася в 1914 р., охопила 38 держав Європи, Азії й Африки. Вона велася на великій території, що становила 4 млн. кв. км і утягнула більше 1,5 млрд. людина, тобто більше 3/4 населення земної кулі.

Приводом до війни послужив трагічний постріл у Сараєво, щирі ж її причини коренилися в складних протиріччях між країнами-учасницями.

Вище говорилося про наростання глобальної кризи цивілізації як результату індустріального прогресу. До початку ж XX в. логіка соціально-економічного розвитку привела до твердження монополістичного режиму в економіці індустріальних країн, що відбилося на внутрішньополітичному кліматі країн (ріст тоталітарних тенденцій, ріст мілітаризації), а також на світових відносинах (посилення боротьби між країнами за ринки, за політичний вплив). Основою цих тенденцій була політика монополій з їх винятково експансіоністським, агресивним характером. При цьому відбувалося зрощування монополій з державою, формування державно-монополістичного капіталізму, що надавало державній політиці усе більше експансіоністський характер. Про це, зокрема, свідчили: повсюдний ріст мілітаризації, виникнення військово-політичних союзів, участившиеся військові конфлікти, що носили до часу локальний характер, посилення колоніального гніта й т.п. Загострення суперництва країн визначалося також значною мірою відносною нерівномірністю їхнього соціально-економічного розвитку, що впливало на ступінь і форми їхньої зовнішньої експансії.

Обстановка напередодні війни. На початку XX в. відбулося оформлення блоків країн - учасниць Першої світової війни. З однієї сторони це були Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, що оформилися в Потрійний союз (1882), і з іншого боку - Англія, Франція й Росія, що створили Антанту ( 1904-1907). Провідну роль в австро-німецькому й романо-британському блоках грали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими двома державами лежав в основі майбутньої світової війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, Англія захищала сформовану світову ієрархію.

Германія на початку століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (в 1913 р. Німеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англія відповідно - 10,4 млн. т і 9 млн. т (для порівняння Франція - 5,2 млн. і 4,7 млн. т відповідно, а Росія - 4,6 млн. т і 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися інші сфери національного господарства Німеччини, наука, утворення й т.д.

У той же час геополітичне положення Німеччини не відповідало зростаючій моці її монополій, амбіціям міцніючої держави. Зокрема, колоніальні володіння Німеччини були досить скромними в порівнянні з іншими індустріальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колоніальних володінь Англії, Франції, Росії, Німеччини, США і Японії, у яких проживало 526 млн. тубільців, на частку Німеччини до початку Першої світової війни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловік (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Німеччини було самим численним із всіх країн Західної Європи.

Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).

Напередодні Першої світової війни різко підсилилася пропаганда мілітаризму й шовінізму практично у всіх країнах. Вона лягала на вздобренную ґрунт. Розвинені індустріальні держави, що домоглися відчутної переваги в економічному розвитку в порівнянні з іншими народами, сталі відчувати й своя расова, національна перевага, ідеї якого вже із середини XIX в. культивувалися окремими політиками, а до початку XX в. стають істотним компонентом офіційної державної ідеології. Так, створений в 1891 р. Пангерманський союз відкрито проголосив головним ворогом народів, що ввійшли в нього, Англії, призвавши до захоплення приналежних їй територій, а також Росії, Франції, Бельгії, Голландії. Ідеологічною підставою цього стала концепція про перевагу німецьких націй. В Італії велася пропаганда розширення панування в Середземне море; у Туреччині культивувалися ідеї пантюркізму із вказівкою на головного ворога - Росію й панславізм. На іншому полюсі - в Англії процвітала проповідь колоніалізму, у Франції - армійського культу, у Росії - доктрина захисту всіх слов'ян і панславізму під егідою імперії.

Підготовка до війни. Одночасно велася військово-економічна підготовка світової бойні. Так, з 90-х рр. по 1913 р. військові бюджети провідних країн виросли більш, ніж на 80%. Бурхливо розвивалася військово-оборонна промисловість: у Німеччині в ній були зайняті 115 тис. працівників, в Астро-Угорщини - 40 тис., у Франції - 100 тис., в Англії - 100 тис., Росії - 80 тис. чоловік. До початку війни виробництво військової продукції в Німеччині й Австро-Угорщині лише небагато уступало аналогічним показникам у країнах Антанти. Однак Антанта одержувала явну перевагу у випадку затяжної війни або розширення своєї коаліції.

З огляду на останню обставину, германські стратеги вже давно розробляли план бліцкригу (А. Шлифен ( 1839-1913), Х. Мольтке ( 1848-1916), 3. Шлихтинг, Ф. Бернарди й ін.). Німецьким планом передбачався блискавичний переможний удар на Заході при одночасних стримуючих, оборонних боях на східному фронті, з наступним розгромом Росії; Австро-Угорський штаб планував війну на два фронти (проти Росії й на Балканах). У плани противної сторони входило настання російської армії відразу на двох напрямках (північно-західному - проти Німеччини й південно-західному - проти Австро-Угорщині) силами в 800 тисяч багнетів при пасивно вичікувальній тактиці французьких військ. Германські політики й військові стратеги покладали надію на нейтралітет Англії на початку війни, для чого влітку 1914 р. підштовхували Австро-Угорщину на конфлікт із Сербією.

Початок війни. У відповідь на вбивство 28 червня 1914 р. спадкоємця Австро-Угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда в м. Сараєво Австро-Угорщина негайно відкрила воєнні дії проти Сербії, у підтримку якої 31 липня Микола II оголосив загальну мобілізацію в Росії. На вимогу Німеччини припинити мобілізацію Росія відповіла відмовою. 1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня - Франції. Не виправдалися надії Німеччини на нейтралітет Англії, що виступила з ультиматумом у захист Бельгії, після закінчення якого вона початку воєнні дії проти Німеччини на море, офіційно оголосивши їй війну 4 серпня.

На початку війни заявили про нейтралітет багато держав, у тому числі Голландія, Данія, Іспанія, Італія, Норвегія, Португалія, Румунія, США, Швеція.

Воєнні дії в 1914 р. на Західно-Європейському фронті були наступальними з боку Німеччини, війська якої, пройшовши Бельгію з півночі, вступили на територію Франції. На початку вересня між містами Верденом і Парижем відбувся грандіозний бій (брало участь близько 2 млн. чоловік), програне німецькими військами. На Східно-Європейському напрямку наступала російська армія; війська Північно-Західного й Західного фронтів (під командуванням генерала Ранинкампфа й генерала Самсонова) були німцями зупинені; війська ж Південно-Західного фронту досягли успіху, зайнявши м. Львів. Одночасно бойові дії розверталися на Кавказькому й Балканському фронтах. У цілому Антанті вдалося зірвати плани бліцкригу, у результаті чого війна придбала затяжний, позиційний характер, і чаша ваг стала відмінюватися в її сторону.

71. Англо-російське суперництво на Середньому Сході в к.18-сер19 ст.

ДО 1870-м рр. просування росіян у Середній Азії стало серйозним фактором, що ускладнював англо-російські відносини. У цьому регіоні зштовхнулися колоніальні інтереси Петербурга й Лондона; обидві держави думали, що кращою обороною є напад, а кращим способом захистити свої володіння це їх розширити за рахунок т.зв. "висунутих уперед рубежів" і "буферних зон". При цьому й англійці, і росіяни на всі лади обвинувачували один одного в "експансії" і "агресії"; ну, а себе, улюблених, представляли як носіїв "прогресу" і "цивілізації", благодійників колоніальних народів.

У Петербурзі й Лондоні усвідомлювали, що пряме військове зіткнення між двома державами в Центральній Азії зовсім небажано й чревате самими непередбаченими наслідками. Важкі природно-кліматичні умови, відсутність комунікацій, далекість від життєвих центрів як Англії, так і Росії, нарешті, недружественно настроєне населення все це робило великомасштабний англо-російський конфлікт у регіоні вкрай малоймовірним. От чому цей конфлікт залишався, так сказати, "конфліктом низької інтенсивності": Англія й Росія посилено інтригували друг проти друга, нацьковували один на одного місцеві племена, наводнювали регіон своїми розвідниками й диверсантами.

От чому в 1869 р. у Петербурзі почалися англо-російські переговори про розділ сфер впливу на Середньому Сході. Відповідно до угоди між Росією й Великобританією, Англія була зобов'язана втримувати свою маріонетку, афганського еміра Шер-Алі, від спроб розширити свої володіння; у свою чергу, Росія зобов'язувалася перешкодити своєму васалові, емірові Бухарському, нападати на афганську територію.

Особливо загострилися англо-російські протиріччя після 1874 р., коли ліберала Гладстона перемінив на пості прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колоніальної експансії. Ідея створення "буфера" між Індією й росіянином Туркестаном була відкинута; новий британський кабінет запропонував Петербургові розділити Середню Азію. Собі британці "скромно" залишали Афганістан. У Петербурзі вирішили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство.

У свою чергу англійці вже в 1874 р. почали підготовку до війни з Афганістаном. Віце-король Індії лорд Норсбрук, супротивник інтервенції в Афганістан, був замінений лордом Литтоном, прихильником Дизраэли й т.зв. forward policy, тобто політики колоніальної експансії. Була захоплена Кветта, були побудовані мости через Інд, у районі афгано-індійської границі почалося зосередження англійських військ. Зрозуміло, англійці зволіли б домогтися своїх цілей без війни; у зв'язку із цим в 1877 р., під час російсько-турецької війни вони підсилили свій натиск на Кабул, щоб змусити Шер-Алі пустити свої війська на афганську територію й разом з ними провести диверсію проти російського Туркестану, щоб змусити Росію воювати на 2 фронти. Однак спроба Лондона встановити свій контроль над Афганістаном закінчилася повним провалом. У ході другої афганської війни ( 1878-1880) Англія зазнала невдачі. У Петербурга залишалася одна можливість дипломатичне маневрування, і нею він скористався сповна. В 1884 р. був продовжений "Союз трьох імператорів" на нове триріччя, а згідно ст. 3 договору три імператори повинні спільно домагатися закриття чорноморських проток у випадку війни. І Берлін зробив усе від нього залежне, щоб викрутити Стамбулу руки й змусити його закрити протоки. У надання натиску на Туреччину Берлін і Петербург утягнули також Австро-Угорщину, Італію й Францію. Крім того, російський уряд почало також кроки до забезпечення нейтралітету Швеції й Данії й закриття датських проток. Нарешті, удалося налагодити контакт із еміром Абдуррахманом, що вирішив не починати війну через прикордонний конфлікт. У результаті вдалося влагодити конфлікт шляхом переговорів, обмінявши Пенджде, що відходив до Росії, на Зульфагар, що відходив до Афганістану. Таким чином, удалося перебороти саму небезпечну фазу англо-росіянці "великої гри" але сама гра тривала. Так, наприклад, протягом останньої третини XIX в. обидві держави вели запеклу боротьбу за вплив у Персії. Персія була дуже важлива для Росії як важливий торговельний партнер, а також як південний сусід, що граничив з неспокійним Кавказом. При цьому для Петербурга величезне значення мала одвічний ворожнеча турок і персів. Величезне значення мала Персія й для англійців як країна, що граничила з "перлиною британської корони" - Британською Індією. В 1872 р. Лондон почав рішучу спробу встановити свій контроль над економікою країни. Англійський банкір Ю. Рейтер (при офіційній підтримці британського кабінету) уклав з перським урядом безпрецедентний договір, що фактично надавав Рейтеру на 70 років виключні права на залізничне будівництво, видобуток корисних копалин, іригаційні роботи й навіть виключне право на експлуатацію державних лісів Персії. Нарешті, як гарантія одержання Рейтером доходу на вкладений їм капітал йому надавалася оренда на керування всіма перськими митницями строком на 25 років. Але й це ще не все - Рейтеру надавалося краще право на установу банків, міський благоустрій, пристрій почт і телеграфів і навіть установа фабрик і заводів. Фактично Рейтер ставав необмеженим хазяїном всієї перської економіки; так сказати, "другим перським шахом". У ході відвідування Наср Эд-Дином Петербурга (весна 1873 р.) йому було прямо сказане, що цей договір компрометує його авторитет і достоїнство. Горчаков прямо сказав шахові, які наслідки цей договір може мати для російсько-перських відносин. Шах був "вражений" і явно наляканий. Скориставшись як привід невиконанням Рейтером строків будівельних робіт, шах 23 жовтня 1873 р. розірвав концесію, про що відразу ж повідомив російського посланника. Зірвавши концесію Рейтера, росіяни спробували взяти будівництво залізниць у Персії у свої руки. 1 січня 1874 р. (н.ст.) відбулося під головуванням Горчакова Особлива нарада, на якому було визнано "досить бажаним і корисним у всіх відносинах" провести залізницю від Тифлиса до Тавризу. Однак восени 1874 р. шах відхилив цю пропозицію, побоюючись посилення російського впливу в Азербайджані. Проте, незважаючи на невдачу цієї витівки з будівництвом залізниці, Росія зберігала величезний вплив у Персії. Свідченням цього впливу стало створення т.зв. "перської козачої бригади". В 1878 р. у Тегерані відбулося повстання солдатів шахської армії. Переляканий шах звернувся в Петербург із проханням допомогти в створенні надійної військової частини, що зуміла б захистити його особу від власного народу. В 1879 р. у Тегеран прибув полковник Домантович, якого супроводжували три офіцери й шість козачих урядників. Під їхнім керівництвом і була створена "перська козача бригада", командиром якої став Домантович, що підкорявся особисто шахові. Ця військова частина повинна була охороняти шаха, а також готовити офіцерські кадри з персів. Бригада була єдиним боєздатним і по сучасному навченим і збройним з'єднанням перської армії.Таким чином, результатом запеклого англо-російського суперництва на Середньому Сході стало розмежування англійських і російських сфер впливу в Центральній Азії, а також зміцнення російського впливу в Персії. Однак зміцнення російського політичного впливу в Тегерані не означало припинення економічної боротьби між російським і англійським капіталом. Мабуть, Персія стала першою країною, де Росія випробувала, поряд із традиційними військово-політичними важелями нетрадиційні для неї економічні важелі. Так, уже в 1880-е рр. російські товари почали інтенсивно витісняти англійські в Північній Персії. В 1890 р. великий російський капіталіст Поляків заснував Обліково-позичковий банк Персії, що мав право карбування монети. Наприкінці 1890-х рр. росіянами була побудована шосейна дорога від порту Энзели на Каспійське узбережжя до Тегерана, що сприяло подальшому збільшенню російської торгівлі в Персії. А в 1890 р. російська дипломатія навіть домоглася від шахського уряду не надавати протягом 10 років яких-небудь залізничних концесій інакше, як за згодою уряду Росії. Настільки великому впливу Росії в Персії сприяли й російські урядові позики.Однак у південних районах Персії панував англійський капітал, що опирався на Шахиншахский банк. Уже в 1890-е рр. в англійських колах була широко поширена думка про бажаність розмежування росіянці й англійської сфер впливу в Персії, так щоб на Півночі панувала б Росія, а на Півдні - Великобританія. У той час, однак, у Петербурзі були впевнені, що цей розділ не вигідний Росії, тому що розраховували підкорити собі всю Персію.

Однак незабаром царський уряд було все-таки змушене погодитися із цією ідеєю. І причиною тому була поява нового могутнього учасника "Великої гри" - Німеччини.

72. Уінкіар-Іскелеський договір 1833.

Турецько-єгипетський конфлікт і позиція великих держав( 1832-1833гг.) Зненацька й майже катастрофічно загострилося східне питання. Відбулося це загострення цього разу зовсім не з ініціативи Миколи. Виникло воно з обставин внутрішнього життя Турецької імперії.

Могутній васал Туреччини, паша Єгипту Мехмед-Алі, повстав проти султана й пішов на нього війною. Зайнявши Сирію, єгипетське військо, навчене й збройне краще, ніж армія султана, рушило до півночі, і 21 грудня 1832 р. у битві під Конии, син Мехмеда-Алі, Ибрагим, зовсім розгромив турецьку армію. Султан Махмуд II опинився в розпачливому положенні: у нього не було ні грошей, ні часу, щоб хоча б нашвидку зібрати нову армію.

Махмуд звернувся по допомогу до держав. Але французька дипломатія, що давно облюбувала Єгипет і Сирію як майбутню сферу свого впливу, відмовилася йому допомогти. Пальмерстон запропонував султанові почекати, поки допоможе Австрія: він розраховував не доводити султана до необхідності звернутися до Миколи.

Пальмерстон сподівався, що потрібне Англії справа буде, таким чином, виконано австрійськими руками.

Але вийшло зовсім по-іншому. По-перше, австрійська армія зовсім не була готова до опору переможному єгипетському війську в далеких пустелях Малої Азії; по-друге, Меттерних, скриплячи серце, повинен був миритися з російською небезпекою на Сході, щоб зберегти могутнього союзника в боротьбі з революційною небезпекою в самій Європі. Тому він найменше бажав відкрито сваритися з Миколою.

А Микола зараз же, ще до битви під Конии, запропонував султанові збройну допомогу проти Ибрагима; ще раніше російський генерал Мурах раптово висадився на березі Босфору. Небезпека від російської допомоги султан усвідомлював добре. Згодом па обурене питання англійського посла, як султан взагалі міг погодитися прийняти «допомогу» від Миколи, один зі членів Дипапа повторив слова, сказані Махмудом: «Коли людина тоне й бачить перед собою змієві, то він навіть за неї вхопиться, аби тільки не потонути». Мурах, улаштувавши свій табір на Босфорі, з'явився до султана як спеціальний посланець від царя з такою пропозицією: якщо султан бажає Николаи зажадає від заколотного єгипетського паші Мехмеда-Алі, щоб він негайно забрав свої війська й велів Ибрагиму вернутися в Єгипет. У випадку відмови цар повідомляє Мехмеду-Алі війну.

Але Мехмед-Алі не скорився, та й султан барився дати Миколі своя згода. Мало того, Ибрагим рушив ще трохи далі до півночі. У повній паніці султан зважився на всі, і 3 лютого 1833 р. російський представник у Константинополі, Бутенев, одержав, нарешті, довгоочікуваний дипломатичний документ: Махмуд формально просив царя надати йому допомогу проти заколотного васала. Російський флот, що давно вже коштував напоготові в Севстополі, знявся з якоря й відплив у Константинополь. 20 лютого 1833 р. цей флот з'явився в Босфорі. Тоді французький посол адмірал Руссэн кинувся до султана, рішуче переконуючи його просити російський флот вийти. Англійський посол підтримав Руссэна. Вони обоє заявили, що негайно відбудуть із Константинополя, якщо росіяни займуть місто. Це значило, що, у випадку відмови султана, Англія й Франція підтримають Мехмеда-Алі. Султан зажадав від Руссэна зобов'язання підтримати його проти Мехмеда-Алі, і Руссэн підписав з рейс эфенди це зобов'язання.

Мехмед-алі був чудовим дипломатом; він ясно бачив, що французи хотіли лише відсилання назад російського флоту, а тепер, домігшись цього, не прикладуть ніяких зусиль до того, щоб перепинити Ибрагиму шлях. Султан Махмуд переконався, що Руссэн і англійці його обдурили. Тим часом прийшли нові грізні звістки: агенти Ибрагима, пробравшись у Смірну, підняли там повстання проти султана. Султан прямо оголосив, що знову звернувся до Бутеневу, і турецькі міністри повідомили останньому про згоду султана, щоб російський флот не йшов з Босфору. Бутенев на це міг тільки люб'язно відповісти, що росіянин флот і не думав рушати з місця, тому що в нього, Бутенева, було тільки усне, а не письмова пропозиція повести флот. 2 квітня до берега Чорного моря, у самого Босфору, з'явилася нова російська ескадра, а через кілька днів - і третя. Деяким менше 14 тисяч російських солдатів було висаджено на берег.

Французька дипломатія й Пальмерстон були у великій тривозі. Було ясно, що одними словами відскіпатися не можна. Доводилося або рішучими заходами рятувати султана Махмуда від єгипетського паші, або віддати Константинополь російським військам, так ще з дозволу самого султана. Зрештою Руссэн і англійський посол Понсонби викликали свої ескадри до Єгипту й домоглися висновку миру між султаном і Мехмедом-Алі. Мир був дуже вигідний для єгипетського паші й значно розширював його володіння. Але Константинополь був небезпечний. Однак і для султана й для Європи було ясно, що Ибрагим зі своїм військом убоялся не маневрують десь англійських і французьких судів, а росіянці армії, що вже стояла на малоазіатському березі Босфору. Султан Махмуд був у захваті від наданої йому допомоги й ще більше від переданого йому через царського генерал-ад'ютанта графа Орлова заяви, що рятівники Турецької імперії 11 липня мають намір відчалити від дружніх турецьких берегів і вернутися в Севастополь.

УНКИАР-ИСКЕЛЕССКИЙ ДОГОВІР (8 липня 1833р.)

Граф Орлів недарма майже два місяці просидів перед цим у Константинополі. Потім говорили в дипломатичних колах Парижа й Лондона, що у всьому Константинополі залишився до початку липня лише один не підкуплений Орловым людина, саме сам володар правовірних, Махмуд II - та й то лише тому, що графові Орлову це здалося вже непотрібною витратою. Але тільки цією деталлю не можна, звичайно, пояснити блискучий дипломатичний успіх, що випав на частку Орлова рівно за три дні до відходу російського флоту з Босфору. 8 липня 1833 р. у містечку Ункиар-Искелесси між російськими й турецькими уповноваженими був укладений знаменитий у літописах дипломатичної історії договір. В Ункиар-Искелесси Микола одержав нову дипломатичну перемогу, - більше чудову, чим Адрианопольский мир, тому що перемога ця була досягнута без війни, спритним маневруванням.

Росія й Туреччина відтепер зобов'язувалися допомагати один одному у випадку війни із третьою державою як флотом, так і арміями. Вони зобов'язувалися також допомагати один одному у випадку внутрішніх хвилювань в одній із двох країн. Туреччина зобов'язувалася у випадку війни Росії з якою-небудь державою не допускати військових судів у Дарданелли. Босфор же залишався при всіх умовах відкритим для входу російських судів.

Договір в Ункиар-Искелесси став однієї із причин загострення англо-російських протиріч.

Договір в Ункиар - Искелесси вивів із себе Пальмерстона. Це була вже друга його не- удача в боротьбі проти Миколи за порівняно ще короткий час керування англійською дипломатією. Перше зіткнення з Миколою відбулося ще в 1832 р. Воно теж було побічно пов'язане зі східним питанням. Пальмерстон дуже дорожив одним молодим дипломатом - Чарльзом Стрэтфордом-Каннингом, двоюрідним братом помер в 1837 р. знаменитого прем'єра Джорджа Каннинга. Пальмерстон послав Стрэтфорда - Каннинга в Константинополь і Грецію в 1831 р.; після повернення до Лондона, в 1832 р., Стрэтфорд представив дуже докладну доповідь про положення східних справ після Адрианопольского миру, найбільше зупиняючись на відносинах Туреччини й Росії. Папьмерстон після цього вирішив призначити Стрэтфорда послом у Петербург. Але, мабуть, Микола щось провідав про антиросійські тенденції Стрэтфорда. У всякому разі, Нессельроде, довідавшись про передбачуване призначення, написав приватно в Лондон княгині Ливен, щоб вона дала як-небудь знати Грію й Пальмерстону про небажаність посилки Стрэтфорда з Росію. Грій (прем'єр) уважав, що справа на цьому й кінчене.

Але Пальмерстон вирішив опублікувати в газетах, що, призначення Стрэтфорда вже відбулося; попередньо він дав на підпис королеві Вільгельмові IV указ про призначення Стрэтфорда послом. Коли повідомлення з'явилося в газетах, Пальмерстон (справа була в жовтні 1832 р.) надіслав звичайний запит про «агремана» російському уряду, розраховуючи, що Микола але зважиться відмовити. Але Микола зважився. Він наказав Ніс-Сельроде оголосити Пальмерстону, що не прийме Стрэтфорда.

Пальмерстон наполягав, Микола залишався непохитний. Тоді Пальмерстон, бачачи, що скандал розростається й звертається не проти Миколи, а проти нього, запропонував такий компроміс: нехай Стрэтфорд тільки приїде, представиться Миколі, вручить свої вірчі грамоти, - і тоді Пальмерстон його зараз же забере з Петербурга. Цар відповів, щоправда, усно, що згодно дати Стрэтфорду самий вищий із всіх російських орденів, з умовою, щоб він сидів будинку й не приїжджав у Петербург. Пальмерстону довелося визнати, що коса знайшла на камінь, і підкоритися.

Слідом за цією неприємністю, через кілька місяців, у липні 1833 р., пішла ужо справжня велика невдача англійської дипломатії - російсько-турецький договір в Ункиар-Искелесси. А потім Пальмерстон побачив, що Микола прагне попользовать Австрію для своїх східних цілей. Це його особливо стривожило. Справа в тому, що Меттерних, стурбований деякими проявами революційного духу в Німеччині й Північній Італії в 30-х- 40-х роках, виникненням організації Маццини «Молода Італія», глухим шумуванням в Угорщині, невідступно наполягав перед Миколою й Фрідріхом-Вільгельмом III на необхідності підкріпити Священний союз і продемонструвати перед революціонерами всіх країн тісну дружбу «трьох східних монархів»

72. «Сто днів» Наполеона.

1815 року Наполеон висадився у Франції та дійшов до Парижу, де відновив імперію. Він знайшов секретний договір (69 питання) і вручив його Олександру. Але європейьскі країни вирішили знову боротися проти нього. Але він був розбитий під Ватерлоо

В 1815, під час знаменитих «Ста днів» (20 березня - 22 червня ), Наполеон почав останню спробу повернути собі колишню владу. Поразка в битві під Ватерлоо (Бельгія) 18 червня 1815, нанесене йому військами 7-ой коаліції під командуванням герцога Веллінгтона й маршала Блюхера, завершило історію наполеонівських воєн. Віденський конгрес (1 листопада 1814 - 9 червня 1815) вирішив долю Франції, закріпивши переділ територій європейських країн в інтересах держав-переможців. Визвольні війни, які велися проти Наполеона, були неминуче пов'язані із частковим відновленням феодально-абсолютистських порядків у Європі («Священний союз» європейських монархів, ув'язнений з метою придушення національно-визвольного й революційного руху в Європі).

74. Англо-російське суперництво в Середній Азії в другій половині 19 ст.

ДО 1870-м рр. просування росіян у Середній Азії стало серйозним фактором, що ускладнював російський^-російські-англо-російські відносини. У цьому регіоні зштовхнулися колоніальні інтереси Петербурга й Лондона; обидві держави думали, що кращою обороною є настання, а кращим способом захистити свої володіння це їх розширити за рахунок т.зв. "висунутих уперед рубежів" і "буферних зон". При цьому й англійці, і росіяни на всі лади обвинувачували один одного в "експансії" і "агресії"; ну, а себе, улюблених, представляли як носіїв "прогресу" і "цивілізації", благодійників колоніальних народів. У Петербурзі й Лондоні усвідомлювали, що пряме військове зіткнення між двома державами в Центральній Азії зовсім небажано й чревате самими непередбаченими наслідками. Важкі природно-кліматичні умови, відсутність комунікацій, далекість від життєвих центрів як Англії, так і Росії, нарешті, недружественно настроєне населення все це робило великомасштабні англо-російські конфлікти в регіоні вкрай малоймовірним. От чому цей конфлікт залишався, так сказати, "конфліктом низької інтенсивності": Англія й Росія посилено інтригували друг проти друга, нацьковували один на одного місцеві племена, наводнювали регіон своїми розвідниками й диверсантами. От чому в 1869 р. у Петербурзі почалися англо-російські переговори про розділ сфер впливу на Середньому Сході. Відповідно до угоди між Росією й Великобританією, Англія була зобов'язана втримувати свою маріонетку, афганського еміра Шер-Алі, від спроб розширити свої володіння; у свою чергу, Росія зобов'язувалася перешкодити своєму васалові, емірові Бухарському, нападати на афганську територію. Особливо загострилися англо-російські протиріччя після 1874 р., коли ліберала Гладстона перемінив на пості прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колоніальної експансії. Ідея створення "буфера" між Індією й росіянином Туркестаном була відкинута; новий британський кабінет запропонував Петербургові розділити Середню Азію. Собі британці "скромно" залишали Афганістан. У Петербурзі вирішили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство. У свою чергу англійці вже в 1874 р. почали підготовку до війни з Афганістаном. Віце-король Індії лорд Норсбрук, супротивник інтервенції в Афганістан, був замінений лордом Литтоном, прихильником Дизраэли й т.зв. forward policy, тобто політики колоніальної експансії. Була захоплена Кветта, були побудовані мости через Інд, у районі афгано-індійської границі почалося зосередження англійських військ. Зрозуміло, англійці зволіли б домогтися своїх цілей без війни; у зв'язку із цим в 1877 р., під час російсько-турецької війни вони підсилили свій натиск на Кабул, щоб змусити Шер-Алі пустити свої війська на афганську територію й разом з ними провести диверсію проти російського Туркестану, щоб змусити Росію воювати на 2 фронти. Однак спроба Лондона встановити свій контроль над Афганістаном закінчилася повним провалом. У ході другої афганської війни ( 1878-1880) Англія зазнала невдачі. У Петербурга залишалася одна можливість дипломатичне маневрування, і нею він скористався сповна. В 1884 р. був продовжений "Союз трьох імператорів" на нове триріччя, а згідно ст. 3 договору три імператори повинні спільно домагатися закриття чорноморських проток у випадку війни. І Берлін зробив усе від нього залежне, щоб викрутити Стамбулу руки й змусити його закрити протоки. У надання натиску на Туреччину Берлін і Петербург утягнули також Австро-Угорщину, Італію й Францію. Крім того, російський уряд почало також кроки до забезпечення нейтралітету Швеції й Данії й закриття датських проток. Нарешті, удалося налагодити контакт із еміром Абдуррахманом, що вирішив не починати війну через прикордонний конфлікт. У результаті вдалося влагодити конфлікт шляхом переговорів, обмінявши Пенджде, що відходив до Росії, на Зульфагар, що відходив до Афганістану. Таким чином, удалося перебороти саму небезпечну фазу росіянкою-росіянки-росіянці-англо-росіянці "великої гри" але сама гра тривала. Так, наприклад, протягом останньої третини XIX в. обидві держави вели запеклу боротьбу за вплив у Персії. Персія була дуже важлива для Росії як важливий торговельний партнер, а також як південний сусід, що граничив з неспокійним Кавказом. При цьому для Петербурга величезне значення мала одвічний ворожнеча турок і персів. Величезне значення мала Персія й для англійців як країна, що граничила з "перлиною британської корони" - Британською Індією. В 1872 р. Лондон почав рішучу спробу встановити свій контроль над економікою країни. Англійський банкір Ю. Рейтер (при офіційній підтримці британського кабінету) уклав з перським урядом безпрецедентний договір, що фактично надавав Рейтеру на 70 років виключні права на залізничне будівництво, видобуток корисних копалин, іригаційні роботи й навіть виключне право на експлуатацію державних лісів Персії. Нарешті, як гарантія одержання Рейтером доходу на вкладений їм капітал йому надавалася оренда на керування всіма перськими митницями строком на 25 років. Але й це ще не все - Рейтеру надавалося краще право на установу банків, міський благоустрій, пристрій почт і телеграфів і навіть установа фабрик і заводів. Фактично Рейтер ставав необмеженим хазяїном всієї перської економіки; так сказати, "другим перським шахом". У ході відвідування Наср Эд-Дином Петербурга (весна 1873 р.) йому було прямо сказане, що цей договір компрометує його авторитет і достоїнство. Горчаков прямо сказав шахові, які наслідки цей договір може мати для російсько-перських відносин. Шах був "вражений" і явно наляканий. Скориставшись як привід невиконанням Рейтером строків будівельних робіт, шах 23 жовтня 1873 р. розірвав концесію, про що відразу ж повідомив російського посланника. Зірвавши концесію Рейтера, росіяни спробували взяти будівництво залізниць у Персії у свої руки. 1 січня 1874 р. (н.ст.) відбулося під головуванням Горчакова Особлива нарада, на якому було визнано "досить бажаним і корисним у всіх відносинах" провести залізницю від Тифлиса до Тавризу. Однак восени 1874 р. шах відхилив цю пропозицію, побоюючись посилення російського впливу в Азербайджані. Проте, незважаючи на невдачу цієї витівки з будівництвом залізниці, Росія зберігала величезний вплив у Персії. Свідченням цього впливу стало створення т.зв. "перської козачої бригади". В 1878 р. у Тегерані відбулося повстання солдатів шахської армії. Переляканий шах звернувся в Петербург із проханням допомогти в створенні надійної військової частини, що зуміла б захистити його особу від власного народу. В 1879 р. у Тегеран прибув полковник Домантович, якого супроводжували три офіцери й шість козачих урядників. Під їхнім керівництвом і була створена "перська козача бригада", командиром якої став Домантович, що підкорявся особисто шахові. Ця військова частина повинна була охороняти шаха, а також готовити офіцерські кадри з персів. Бригада була єдиним боєздатним і по сучасному навченим і збройним з'єднанням перської армії.Таким чином, результатом запеклого англо-російського суперництва на Середньому Сході стало розмежування англійських і російських сфер впливу в Центральній Азії, а також зміцнення російського впливу в Персії. Однак зміцнення російського політичного впливу в Тегерані не означало припинення економічної боротьби між російським і англійським капіталом. Мабуть, Персія стала першою країною, де Росія випробувала, поряд із традиційними військово-політичними важелями нетрадиційні для неї економічні важелі. Так, уже в 1880-е рр. російські товари почали інтенсивно витісняти англійські в Північній Персії. В 1890 р. великий російський капіталіст Поляків заснував Обліково-позичковий банк Персії, що мав право карбування монети. Наприкінці 1890-х рр. росіянами була побудована шосейна дорога від порту Энзели на Каспійське узбережжя до Тегерана, що сприяло подальшому збільшенню російської торгівлі в Персії. А в 1890 р. російська дипломатія навіть домоглася від шахського уряду не надавати протягом 10 років яких-небудь залізничних концесій інакше, як за згодою уряду Росії. Настільки великому впливу Росії в Персії сприяли й російські урядові позики.Однак у південних районах Персії панував англійський капітал, що опирався на Шахиншахский банк. Уже в 1890-е рр. в англійських колах була широко поширена думка про бажаність розмежування росіянці й англійської сфер впливу в Персії, так щоб на Півночі панувала б Росія, а на Півдні - Великобританія. У той час, однак, у Петербурзі були впевнені, що цей розділ не вигідний Росії, тому що розраховували підкорити собі всю Персію.

Однак незабаром царський уряд було все-таки змушене погодитися із цією ідеєю. І причиною тому була поява нового могутнього учасника "Великої гри" - Німеччини.

ЯКЕ З НИХ 75 Я НЕ ЗНАЮ

75. Візит Миколи 1 до Лондона в 1844 році. Російський проект поділу Отаманської імперії.

На початку XX в. відбулося оформлення блоків країн - учасниць Першої світової війни. З однієї сторони це були Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, що оформилися в Потрійний союз (1882), і з іншого боку - Англія, Франція й Росія, що створили Антанту ( 1904-1907). Провідну роль в австро-німецькому й романо-британському блоках грали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими двома державами лежав в основі майбутньої світової війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, Англія захищала сформовану світову ієрархію.

Германія на початку століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (в 1913 р. Німеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англія відповідно - 10,4 млн. т і 9 млн. т (для порівняння Франція - 5,2 млн. і 4,7 млн. т відповідно, а Росія - 4,6 млн. т і 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися інші сфери національного господарства Німеччини, наука, утворення й т.д.

У той же час геополітичне положення Німеччини не відповідало зростаючій моці її монополій, амбіціям міцніючої держави. Зокрема, колоніальні володіння Німеччини були досить скромними в порівнянні з іншими індустріальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колоніальних володінь Англії, Франції, Росії, Німеччини, США і Японії, у яких проживало 526 млн. тубільців, на частку Німеччини до початку Першої світової війни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловік (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Німеччини було самим численним із всіх країн Західної Європи.

Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).

Напередодні Першої світової війни різко підсилилася пропаганда мілітаризму й шовінізму практично у всіх країнах. Вона лягала на вздобренную ґрунт. Розвинені індустріальні держави, що домоглися відчутної переваги в економічному розвитку в порівнянні з іншими народами, сталі відчувати й своя расова, національна перевага, ідеї якого вже із середини XIX в. культивувалися окремими політиками, а до початку XX в. стають істотним компонентом офіційної державної ідеології. Так, створений в 1891 р. Пангерманський союз відкрито проголосив головним ворогом народів, що ввійшли в нього, Англії, призвавши до захоплення приналежних їй територій, а також Росії, Франції, Бельгії, Голландії. Ідеологічною підставою цього стала концепція про перевагу німецьких націй. В Італії велася пропаганда розширення панування в Середземне море; у Туреччині культивувалися ідеї пантюркізму із вказівкою на головного ворога - Росію й панславізм. На іншому полюсі - в Англії процвітала проповідь колоніалізму, у Франції - армійського культу, у Росії - доктрина захисту всіх слов'ян і панславізму під егідою імперії.

76. Основні напрямки зовнішньої політики Росії в першій половині 19 ст.

Зовнішня політика Росії. Добровільне приєднання Грузії до Росії в 1801 р. викликало загострення російсько-іранських отнощений. В 1804 р. Іран почав воєнні дії проти Росії. Війна, оказавшаяся затяжний, окончилась успішно для Росії. По Гюлистанскому мирі (1813) до Росії відійшли Північний Азербайджан і Дагестан. В 1806 р. Османська Туреччина, підтримувана Францією, розв'язала війну проти Росії. Довгий час війна не приносила успіху росіянином. Призначений в 1811 р. командуючим Дунайською армією М.И. Кутузов ( 1745-1813) у бої під Рущуком (червень 1811) завдав нищівного удару султанської армії, і зумів затягти значні сили ворога на лівий берег Дунаю, де вони були оточені росіянами й капітулювали. За Бухарестським договором, підписаному в травні 1812 р., до Росії відійшла Бессарабія й закріплювалося право торговельного судноплавства по всьому Дунаєві. Росія також домоглася надання Сербії внутрішнього самоврядування.

Російський уряд прагнув використовувати Тильзитский мир із Францією для зміцнення своїх позицій на Балтійськом море. Війна зі Швецією ( 1808-1809) завершилася Фрихсгамским договором, по якому Финляндия, що належала Швеції, була приєднана до Росії як Велике князівство фінляндське. Границя Росії була значно відсунута від Петербурга на Захід.

Основними напрямками зовнішньої політики правмтельства Миколи I були: боротьба з революційним рухом у Європі, прагнення захопити средневосточные ринки, приєднання до Росії Каспійського узбережжя й рішення східного питання, що означало перевагу в турецьких справах, установлення контролю в протоках Босфор і Дарданелли й вплив на Балканах.

Російсько-іранська війна 1826-1828 гг. завершилася Туркманчайским миром, по якому до Росії приєдналася східна Вірменія. Росія також здобула перемогу у війні з Туреччиною в 1828-1829 гг., і по Адрианопольскому мирі до неї відійшли Анапа, Поті, Ахалцих і Алхалкалаки. У цій ситуації ставало можливим і неминучим підпорядкування Росією всього Кавказу.

рух, Що Почався, мюридів1 в 30-х рр. очолив імам Шаміль, що одержав ряд перемог над російськими військами. На територіях Дагестану й Чечні він створив державну систему - імамат - із численною армією. Але вже наприкінці 40-х рр. у державній системі Шаміля стали проявлятися ознаки кризи. Царат скористався економічним і військовим ослабленням імамату. Переозброєна й російська армія, що чисельно збільшилася, перейшла в настання. В 1859 р. залишки війська Шаміля були остаточно розбиті.

Приєднання Кавказу до Росії було завершено в 1864 р.

Значно загострилися протиріччя між Росією і європейськими країнами після підписання в 1833 р. Туреччиною й Росією Ункияр-Искелессийского договору, що встановив оборонний військовий союз із зобов'язанням взаємного військового захисту.

До середини XIX в. східне питання в зовнішній політиці країн Європи зайняв найважливіше місце. Франція й Англія прагнули до військового й торговельного пріоритету на Середземне море; Австрія - до експансії території Османської імперії; Росія - до повного розгрому поодинці Туреччини, виходу в Середземне море, закриттю входу в Чорне море чужому флоту й посиленню впливу на слов'янські народи Балкан. Все це привело до Кримської війни ( 1853-1856), що почалася з переправи російських військ через р. Прут і заняття території Молдавії й Валахії. Восени 1853 р. російська ескадра під командуванням адмірала П.С. Нахимова ( 1802-1855) розгромила турецький флот у Синоп-Ской бухті. Але європейські держави не намеривались допустити перемоги Росії над Туреччиною. Англійські й французька військові ескадри ввійшли в бухту Золотий Ріг. Росія тепер змушена була воювати проти Англії, Франції, італійських держав - П'ємонту й Сардинії. Воєнні дії були перенесені в Крим. Головна військово-морська база Росії на Чорному морі - Севастополь виявилася в облозі. Після 11 місяців захисту Севастополь упав.

18 березня 1856 р. у Парижу був підписаний мир, по якому Росія уступала Туреччині частина Бессарабії, повертала міцність Карс. Росії заборонялося мати військовий флот на Чорному морі й відновлювати Севастополь як міцність.

Поразка Росії показало глибоку кризу самодержавно-кріпосницького ладу, її відсталість від передових країн Європи, настійно продиктувало необхідність корінних перетворень у всіх областях життя, вивело країну зі стану політичної нерухомості, викликало протест широких шарів суспільства проти існуючих порядків, обумовило ріст селянських виступів. Самодержавство змушене було приступитися до самовдосконалення й саморегулювання на основі ринкових відносин і волі громадян.

77. Австро-прусько-данська війна 1864 року та її значення.

Австро-Прусский союз і завоювання герцогств Гольштейн, Лауенбург і Шлезвиг.

Хто міг їм у цьому перешкодити? Політики «тріади»? Безсумнівно, вони проявляли більшу активність і гаряче бажали помститися за образу, якій тільки що піддався сейм. Вони зібралися у Вюрцбурге, вимовляли загрозливі мови, особливо за адресою Пруссії, пропонували підсилити чисто федеральні війська, що займали Гольштейн, проголосити Аугустенбурга государем трьох герцогств (17 і 18 лютого). Але король Вільгельм негайно ж направив до них генерала Мантейфеля, місіонера в ботфортах, і той без праці дав їм зрозуміти даремність і нерозсудливість їхніх змов. Багатозначні концентрації прусских військ відбувалися на границях Саксонії й Ганноверу. Монархи цих двох держав злякалися. Баварський король, призначений командуючим військами нової ліги, перебував у той момент при смерті. Через цього Бісмарк не випробовував ніяких побоювань, що вічно безпомічна політика Бейста, Пфордтена, Дальвика і їм подібних зможе перешкодити його підприємству.

З іншого боку, він відмінно знав, що у Франції немає ніякого бажання йому протидіяти. По вже відомих міркуваннях Наполеон III був мало схильний до активного втручання в справи герцогств. Крім цього, що тільки що спалахнуло в Алжирі (лютий 1964 р.) досить серйозне повстання турбувало імператора й певною мірою паралізувало його військову міць. Варто додати, що він тримав 40-тисячну рясно постачену армію в Мексиці. Завоювання цієї країни було далеко ще не закінчене. Правда, Форей взяв Пуэблу, вступив у Мексико й змусив там збори нотаблів проголосити, імператором ерцгерцога Максиміліана (травень - липень 1863 р.). З жовтня 1863 р. тюильрийский двір вів активні й важкі переговори із цим принцом, щоб домогтися прийняття їм корони; ерцгерцог жагуче бажав корону, але часом вона здавалася йому важкої й небезпечної. Переговори були майже закінчені (лютий - березень). Однак деякі розбіжності існували між ерцгерцогом і імператором Францем-Йосипом. Старавшийся їх улагодити Наполеон III не бажав тому в цей момент сваритися з австрійським двором. Через це він остерігся ставити препоны підприємству проти герцогств.

Залишався цар, що іноді дорікав себе, здавалося, зраді датському королеві, своєму родичеві й союзникові. Але в той час, як і в 1863 р., польське питання заслоняло в його очах всі інші. Безсумнівно, повстання в привислянских губерніях ішло на спад, але ще не було повністю подавлене. Якби, як того побоювалися в С.-Петербурзі, навесні 1864 р. у всій Європі бурхливо розвилася політика, що заохочується Наполеоном III, національностей, польське повстання могло б одержати нову силу й знову стати грізним. Таким чином, було необхідно терміново його придушити. Але такого результату не можна було досягти без лояльного сприяння Австрії. Повстання продовжувало харчуватися з Галичини й харчувалося тільки там. Через цього Олександр II дав зрозуміти Вільгельмові, що якби він зміг домогтися в короткий строк від Франца-Йосипа вживання заходів нагляду, здатних прискорити скорення Польщі, він у свою чергу закрив би очі на війну за герцогства й на її наслідки Бісмарк поспішив тому послати у Відень наділеного даром переконувати Мантейфеля. Останній сказав австрійським міністрам, усе ще стривоженим мовою французького імператора від 5 листопада 1863 р., що Наполеон III, досить можливо, буде сприяти навесні нападу Італії на Венеціанську область. За його словами, Пруссія формальною угодою охоче гарантувала б Францу-Йосипу його не німецькі володіння. Але необхідно було, щоб він попередньо пішов назустріч бажанням пануючи. Угода була укладена. 9 лютого 1864 р. у Галичині було оголошено облогове додавання. Це було смертним вироком для польського повстання - йому стояло бути роздавленим плин декількох тижнів. Через кілька днів після цього була укладена секретна угода, запропоноване Мантейфелем Рехбергу. Продовження цієї історії покаже, чи був Бісмарк цілком щирим, беручи на себе зобов'язання захищати Австрію.

У цей момент обидві великі німецькі держави йшли рука об руку. Не побоюючись ніякого серйозного опору, вони зажадали наприкінці лютого, щоб сейм дозволив їм здійснювати повноту цивільної й військової влади не тільки в Шлезвиге, але також у Гольштейне й Лауенбурге. Союз злякався; він поступився самим жалюгідним образом (3 березня) і в такий спосіб виявився зовсім витиснутим з тих самих герцогств.

Тим часом Джон Рэссель продовжував становити об'ємисті депеші й марне намагався зворушити Європу долею нещасного Християна IX. Іноді Пальмерстон, згадуючи про свій колишній войовничий запал, заговорював про посилку британської ескадри на допомогу цьому монархові. Але королева Вікторія, що перебувала під необмеженим впливом берлінського двору, загрожувала скоріше відректися, чим погодитися на це. Британський уряд не могло, однак, дати загинути Данії, що воно так довго заохочувало в її опорі Німеччини, не зробивши їй, принаймні, дипломатичній допомозі. На початку лютого Рэссель благав Пруссію й Австрію погодитися на перемир'я. Але ці держави прикинулися глухими. Тоді він запропонував їм скликання конференції, на якій держави, що підписали договір 1852 р., разом з Германським союзом обговорили б питання про герцогства. Австрія й Пруссія не дали прямої негативної відповіді, але заявили, що поки будуть продовжувати розвивати свої військові успіхи й що їхнього війська готуються вступити в Ютландію (8 березня). Після переговорів, що тривали місяць, було, нарешті, вирішено, що конференція збереться в Лондоні й відкриється 12 квітня. Але її початок був затриманий повільністю сейму, що призначив свого вповноваженого (Бейста) лише 17 квітня, і злою волею Австрії й Пруссії, що бажали насамперед взяти Дюппель. Після того як ця міцність, останній оплот Шлезвига, була ними взята, змогли початися (25 квітня) дебати конференції. Але коли, втративши 15 днів на обговорення умов короткого перемир'я, ті, що зібралися в Лондоні дипломати приступилися до обговорення питання по суті, вони не змогли домовитися. Австрія й Пруссія, посилаючись на право війни, заявляли, що не визнають більше договори 1852 р. як основу майбутньої угоди (13 травня). Бейст зажадав, щоб три герцогства були зовсім відірвані від Данії. На короткий момент Пруссія й Австрія доставили йому задоволення, запропонувавши визнати права Аугустенбурга (28 травня). Втім, Бісмарк, за секретною згодою з Росією, маневрував таким чином, щоб і інших претендентах, як великий герцог Ольденбургский і принц Фрідріх Гессенський, також виявилися в числі здобувачів (2-18 червня). Він підготовляв у такий спосіб нові причіпки; трохи пізніше Пруссія чудово скористалася ними. Через той оборот, що приймали справи, Англія визнала за необхідне знову просити сприяння Франції в морській демонстрації. Але вона не бажала, як і в січні, доводити до війни свій опір німецьким державам, а тюильрийский кабінет зі своєї сторони відновив висунуті їм раніше вимоги, і тому переговори зайвий раз закінчилися невдачею. Глава Форейн офіс, знову переніс свою увагу на конференцію, затратив кілька тижнів на жалюгідні й дріб'язкові суперечки щодо того, що буде й що не буде відняте в Данії. Він погоджувався, щоб у Християна IX забрали Лауенбург, Гольштейн і навіть південну частину Шлезвига, де населення було німецьким. Але він доводив, що вся інша частина цієї провінції є датською. Німці це заперечували. Французький уповноважений рекомендував покластися на голосування жителів. Але цей заклик до загального голосування довівся не за смаком представникам старих монархій. Нарешті, Рэссель, вичерпавши всі засоби, запропонував передати суперечка на арбітраж Наполеона III. Але Пруссія й Австрія дали йому сміховинна відповідь. Вони погоджувалися, але при подвійній умові:

1) що їм надається воля не підкоритися рішенням арбітра;

2) що попередно перемир'я буде продовжено до зими (тобто доти, коли, внаслідок неможливості морських операцій на Балтійськом море, Данія буде наведена до майже повної безпорадності).

Нарешті, 25 червня конференція була перервана, причому не було прийнято ніякого рішення, і наступного дня воєнні дії на півночі відновили.

Тоді Наполеон III, настільки байдужий доти до Данії, здавалося, готовий був одуматися. Явна згода, що існувала між берлінським, віденським і санкт-петербурзьким дворами, починало вселяти йому занепокоєння. З 9 по 23 червня між царем, прусским королем і австрійським імператором відбувся ряд зустрічей у Берліні, у Киссенгене й у Карлсбаде. Циркулював слух, що метою цих побачень було не тільки зміцнення їхньої старої згоди із приводу Польщі, але також відновлення Священного союзу й прийняття загрозливих для Франції рішень. Тюильрийский кабінет дав зрозуміти британському міністерству, що був би розташований вступити з ним у союз для захисту Данії, навіть силою зброї. Але переговори не дали результату.

Нещасний Християн IX, на короткий строк заохочений до опору позицією Наполеона III, був, таким чином, зовсім покинуть напризволяще. Придушується перевагою об'єднаних сил двох великих європейських держав, вона славно боровся. Честь була врятована. Йому залишалося лише підкоритися торжествуючій силі. Він склав зброю й підписав 1 серпня 1864 р. попередні умови миру, що послужили основою для договору, ув'язненого, у Відні 30 жовтня того ж року. У силу цієї угоди датський король відмовлявся від всіх своїх прав на три герцогства на користь прусского короля й австрійського імператора. Йому не залишили навіть північної, чисто скандинавської частини Шлезвига. Так дотримувався принцип національностей, принцип, що служив колись для німців зброєю проти датської монархії. Червень 1865 -конвенцыя про розподыл Шлезвиг, Лаунберг(Пруссія) Гольштей(Австрія)

Тільки що викладеним подіям призначено було мати самі серйозні наслідки. Вони відзначають в історії початок революції, що довела до апогею прусское могутність. Англія по своїй невиліковній недовірі до Франції допустила падіння Польщі й Данії. Сприяючи політиці пануючи в першій із цих двох країн, берлінський двір застрахував себе від якого б те не було протидії з боку Росії здійсненню його проектів проти другої країни. Король Вільгельм мав підстави тим твердіше покладатися на вдячність і добрі послуги Олександра II, чим більше той харчував злості до Францу-Йосипа й Наполеона III. Піддаючись погрозі з боку Пруссії, Австрія й Франція не могли в жодному разі розраховувати на добрі послуги пануючи. Другорядні германські держави, призвідники війни проти герцогств, були обдурені Бісмарком і повинні були незабаром стати його жертвами. Непередбачливий Рехберг дозволив прусскому міністрові захопити себе в безславне підприємство з настільки гіркими для австрійського імператора плодами. Він сам постачив Бісмарка зброєю, якою той згодом убили Австрію. Що стосується Наполеона III і Друэн де Люиса, те їхня провина полягала в тім, що перетерпівши знущання Англії в 1863 р., вони занадто довго зберігали в душі почуття образи й виявили себе надто вимогливими до цієї держави в 1864 р. Для них було б краще врятувати Данію, не вимагаючи за це ніякої плати, чим, керуючись почуттям досади, сприяти посиленню держави, який стояло в один ясний день відняти у Франції Ельзас і Лотарингію.

78. Проект Пальмерстона щодо Росії та Кримська війна.

Проект ослаблення й розчленовування Росії висунутий Палъмерстоном

Від формального обьявления війни Росії Англією й Францією 27 і 2б березня 1854 р. і до листопада й грудня 1855 р., коли відновили негласні зносини

між російськими й французькими дипломатами, дипломатична діяльність великих держав зосереджувала свій інтерес головним чином на Відні. Зусилля Англії й Франції були спрямовані на те, щоб змусити Австрію будь-що-будь виступити проти Росії. Дії австрійської дипломатії мали на увазі дозвіл дуже важкого завдання: не повідомляючи формально війни Росії, змусити Миколу забрати війська з Молдавії й Валахії й улаштувати це так, щоб не розсердити Наполеона, але й не рассориться із царем. Що стосується дипломатичних відносин між самими союзниками, те спочатку ще не виявлялася корінна розбіжність між цілями Англії й Франції. Однак зараз же після падіння Севастополя воно виявилося зі зробленою ясністю. Пальмерстон, душу кабінету лорда Эб^рдина, уважав, що війна може ґрунтовно послабити Росію. В Англії є такий союзник, як Французька імперія; у перспективі можна, обіцяючи компенсації за рахунок Росії, роздобути ще трьох союзників: Австрію, Пруссію й Швецію. Ніколи вже не повториться більше сприятлива комбінація. Ні країни на світі, що так мало програвала б від воєн, як Англія! - захоплювався Пальмерстон, наполегливо повторюючи цю фразу.

Власні цілі британської політики неодноразово з'ясовувалися в англійській пресі, але точка зору самого Пальмер-Стогону, найбільше повно викладена їм лордові Джонові Росселю, зводилася до наступного: Аландські острови й Фінляндія вертаються Швеції; Прибалтійський край відходить до Пруссії; Королівство Польське повинне бути відновлене як бар'єр між Росією й Німеччиною (не Пруссією, а Німеччиною}; Молдавія й Валахія й усе устя Дунаю відходять до Австрії, а Ломбардія й Венеція — від Австрії до Сардинскому королівству (П'ємонту); Крим і Кавказ відбираються в Росії й відходять до Туреччини, причому частина Кавказу, іменована в Пальмерстона «Черкеосией», утворить окрему державу, що перебуває у васальних відносинах до турецького султана. Підголосок Пальмерстона, статс-секретар по іноземних справах лорд Кларендон, нітрохи не заперечуючи проти цієї програми, постарався у своїй великій парламентській мові 31 березня 1854 р. підкреслити «помірність» і «безкорисливість» Англії, що нібито зовсім не боїться за Індію, не має потреби ні в чому для своєї торгівлі, а лише шляхетно й высокопринципиально веде «битву цивілізації проти варварства».

До пори до часу Наполеон III, із самого початку не співчував пальмерстоновской фантастичній ідеї роздягнула Росії, зі зрозумілої причини втримувався від заперечень: програма Пальмерстона була складена так, щоб придбати нових союзників. Залучалися таким шляхом і Швеція, і Австрія, і Пруссія, заохочувалася до повстання російська Польща, підтримувалася війна Шаміля на Кавказі, забезпечувався також виступ проти Росії Сардинского королівства. А нові союзники були Франції й Англії дуже потрібні; чим більше розпачливої робилася героїчна оборона Севастополя, тим вони ставали необхідніше. Але насправді Наполеонові III аж ніяк не хотілося ні занадто підсилювати Англію, ні надміру послабляти Росію. Тому, як тільки перемога була союзниками здобутий, зараз же Наполеон III почав підкопуватися під програму Пальмерстона й швидко звів її до нуля.

Але спочатку між Англією й Францією не було ні найменших розбіжностей. У Відні союзниками був даний дипломатичний бій Миколі, і цей бій був царем програний.

79.Австро-пруська війна 1866 та її міжнародне значення.

Війна між Пруссією й Австрійською імперією за гегемонію в Німеччині. Союзником Пруссії виступала Італія, стремившаяся відвоювати североитальянские землі. На стороні Австрії боролися війська ряду германських держав - Баварії, Бадена,Саксонії, Ганноверу, Гессену й Вюртемберга. Вирішальна битва відбулася в села Садова (Кениггрец) у Чехії.

Прусскі війська під командуванням генерала фон Мольтке закінчили зосередження й вторглись у Богемію 15 червня відразу ж з оголошенням війни. Австрійський головнокомандуючий генерал Бенедек запізнився з розгортанням своїх сил і змушений був доганяти ворога. Після декількох приватних зіткнень, що не дали вирішального успіху ні однієї зі сторін, дві армії 3 липня зійшлися в Кениггреца. Перед цим, 27-29 червня при Лангензальце пруссакам удалося розбити союзну австрійцям ганноверскую армію. Бенедек не організував розвідки місцевості й не зміг налагодити взаємодія своїх корпусів. Позначилася й перевага пруссаків в артилерії. До того ж у багатонаціональній австрійській армії багато народів не палко бажали воювати за Габсбургов. Розстроєна австрійська армія не витримала прусских атак і безладно відступила, втративши, разом із союзними саксонськими військами, 23 тисячі вбитими й пораненими й 21 тисячу полоненими й дезертирами, а також 187 знарядь.

Втрати пруссаків не перевищували 9 тисяч чоловік. Від повного знищення австрійців урятували контратаки їхньої кавалерії й потужний загороджувальний вогонь 700 знарядь, що дозволили напівоточеної армії відійти за Ельбу.

З політичних причин прусскі війська не стали переслідувати супротивника і йти на Відень. Італійські союзники пруссаків потерпіли важку поразку в битві в Кустоццы, а італійський флот був майже повністю знищений у морському бої при Лиссе в Адріатичне море 20 липня. Австрійський уряд передало під контроль Франції Венеціанську область і перекидало армію з італійського театру в Богемію, коли було досягнуте перемир'я із пруссаками.

Парижзкий мирний договір: Умови його були досить м'якими. Австрія передавала Пруссії Гольштейн, захоплений у Данії в 1864 році в ході австро-пруссько-датської війни (Пруссії тоді дістався Шлезвиг), і виходила з Германського союзу. Італії дісталася Венеціанська область. Політичним результатом війни 1866 року стала остаточна відмова Австрії від об'єднання германських держав під своїм початком і остаточний перехід гегемонії в Німеччині до Пруссії, що очолила Северогерманский союз. Прусская армія нараховувала 437 тисяч чоловік, з яких 3473 загинули в бої або вмерли від ран, головним чином у бої при Садової, 8 459 пропали без звістки. Крім того, 12 675 пруссаків було поранено. Втрати Італії були ще менше. З армії в 200 тисяч чоловік було вбито й уміло від ран 1633 італійця. Австрійська армія нараховувала 407 тисяч чоловік. Її втрати у війні проти Пруссії склали 7631 убитих і померлих від ран, а у воїні проти Італії - 1492 чоловік. Загальні втрати германських союзників Австрії досягали 1147 убитими й померлими від ран, у тому числі саксонців - 660, а сукупна чисельність їхніх армій не перевищувала 120 тисяч чоловік. Число поранених в австрійській і саксонській арміях склало 30418 чоловік, що пропали без звістки (в основному- дезертирами) - 12494чоловік, а полоненими- 22040чоловік. Крім того, у прусской армії від хвороб умерло 5219 чоловік, в австрійської- 10079 чоловік і в саксонської - 126 чоловік. Співвідношення втрат виявляє гнітючу якісну перевагу прусской армії над своїм супротивником.

80. Друга опіумна війна

У 1856 році почалася друга опіумна війна. В жовтні 1856 р. Кантон був підданий обстрілу з боку англійців, в якості приводу був використаний арешт китайською владою команди китайського піратського судна “Ерроу” (Стріла), яке ходило під англійським прапором і під командою ірландця Томаса Кеннеді. Консул Гаррі Паркс одразу ж заявив протест імператорському комісару Е. Останній приніс свої вибачення, заявивши, що один з матросів був батьком відомого пірата. Але потім, зважаючи на те, що хоча судно і було записано в Гонконзі, куди воно і повинно було прибути саме в день захоплення екіпажу, термін його свідоцтва вже збіг і воно не мало права ходити під англійським прапором відмовив консулу у будь-якому задоволенні його вимог.

12 грудня 1857 року комісару Е був поданий ультиматум, а 15 англійськими військами взятий Хайнань. 25 грудня Е відмовився евакуювати місто Кантон. 29 грудня сухопутні і морські сили під командуванням контрадміралів Майкла Сеймура і Ріго де Женуль’ї бомбардували Кантон і захопили його. 5 січня 1858 року були взяті в полон генерал-губернатор Е, губернатор провінції Бо Гуй і один маньчжурський генерал. Е був в якості полоненого відісланий до Калькутти, а управління містом віддано Бо Гуй’ю під контролем трьох іноземних комісарів.

Під час цих подій китайцями був вбитий французький священик-місіонер. Це дало формальний привід для втручання Франції у другу опіумну війну. Війна велася у 1856-1858 рр. з метою завоювання нових привілеїв для західних країн і подальшого поневолення Китаю.

Друга опіумна війна також завершилася поразкою Китаю і підписанням в Тяньцзіні в червні 1858 р. Англією, Францією, Росією і США ряду нерівноправних договорів, котрі відкрили для імпортної торгівлі нові порти на річці Янці, в Маньчжурії, а також на островах Тайвань і Хайнань. В Пекін допускались постійні дипломатичні представники, іноземцям надавалося право вільного пересування по країні і плавання по внутрішнім водам, гарантувався захист місіонерів.

81. Питання «святих місць» в російській політиці в 50 роках 19 ст.

Блискуча дипломатія Англії й поступливість Росії привели до висновку лондонських конвенцій 1840 і 1841 р., які позбавили Росію багатьох політичних і економічних прав у близькосхідному регіоні. Але російський уряд не хотіло із цим миритися й вихід з положення, що створилося, воно побачило в посиленні позицій Російської Православної Церкви на Сході, права який були обмежені, але все-таки залишали деякі можливості для підтримки Православ'я в Палестині. Лондонські трактати радикально змінили умови життя Палестини, на якій тепер була зосереджена особлива увага західних держав.

У міру посилення позицій Англії й Пруссії в питанні про захист протестантів на Сході. Франції - католиків, права православних залишаються самими незахищеними, позиції Російської Православної Церкви досить хибкими. Наступив момент, коли релігійний^-релігійний-політико-релігійний фактор став вирішальної в загостренні межимпериалистических протиріч на Близькому Сході за володіння й заступництво ієрусалимськими святинями.

Суперечка про Святі Місця, у якому чільна роль споконвічно приділялася релігійному фактору - захисту пригноблених християн - переріс спочатку в дипломатичний скандал, а потім у міжнародну військово-політичну затяжну кризу, основою якого, стало питання про політичну перевагу Росії на Сході, із чим природно не могли погодитися західні держави.

Кримська (Східна) війна ( 1853-1856гг.) з'явилася переломним моментом у взаєминах європейських держав стосовно близькосхідного регіону.

Отже, за один рік, політичне положення Європи піддалося корінній зміні. Росія побачила спрямованим проти себе одностайний опір всіх провідних держав миру й одностайне, з боку кожної з них, осудження її дій. Тримаючись початків "Священного Союзу", імператор Микола 1 витратив більшу частину свого царювання щирому служінню інтересам Європи, завдяки чому не мав часу зайнятися внутрішніми реформами державного устрою Росії й тільки невдала боротьба з половиною Європи змусила його побачити недоліки своєї внутрішньої політики. Але він не встиг здійснити перетворення в сфері державної діяльності Росії. Ці завдання виявилися покладеними на Олександра II, роки правління якого ( 1855-1881 гг.), відкрили нову еру в російської історії.

Поряд із внутрішніми реформами Олександр II продовжував і східну політику, де на першому плані, на його думку, як і раніше, залишалися релігійно-національні й матеріальні інтереси Росії на Сході в цілому. Східна політика Олександра II містила в собі 2 етапи: - період збирання сил був спрямований на ліквідацію принизливого й обмежувального Паризького миру; - період відновлення російського впливу на Сході. Скасування нейтралізації Чорного моря Росія домоглося в 1871р. на Лондонській конференції. Другий період закінчився перемогою Росії в російсько-турецькій війні й підписанням Адрианопольского миру 31 січня 1878г" а 14 лютого того ж року почалися остаточні переговори в Сан-Стефано. "Легко зрозуміти. - пише в цьому зв'язку відомий дослідник Східного питання Ф.И. Успенський, - що виконання Сан-Стефанского договору наносило Туреччини удар, від якого вона ніколи не могла оправитися, і передавало весь вплив на Близькому Сході Росії". Це була безсумнівна заслуга царського уряду в забезпеченні прав і привілеїв християнського населення Османської імперії. Своєрідність позиції російської держави на Близькому Сході полягало в тім, що воно, будучи захисником пригноблених християн Османської імперії, ставило в основу своєї політики безпосередню підтримку російського православ'я в Палестині.

82. Британська колоніальна політика Індії в перщій половині 19 ст.

Всупереч поширеній думці, Британська імперія виникла порівняно недавно: в самому кінці XVIII і початку XIX вв. До кінця XVIII в. володіння Англії обмежувалися майже винятково західною півкулею, а в них найважливіше місце займали континентальні володіння.

Англійці почали створювати другу імперію ще до втрати Америки, але особливо енергійно наприкінці XVIII в. Зоною захоплень з'явився й азіатський континент. Це була, насамперед, Індія, що англійці почали завойовувати із середини XVIII в.

Англійське завоювання

У середині XVIII в. із всіх європейців найбільш сильні позиції мали в Індії французької й англійська Ост-Індійської компанії.Ряд завойовницький воєн, які англійська Ост-Індійська компанія вела в Індії метою захоплення й колоніального поневолення ряду індійських територій, а також з метою розгромлення свого головного колоніального суперника французької Ост-Індійської компанії. Між обома компаніями йшла збройна боротьба.

У січні 1761 р. англійська Ост-Індійська компанія здобула повну перемогу вигнала французів з їхнього головного володіння Пондишери. Її результати були закріплені в Паризькому договорі 1763 р., що завершив семирічну війну в Європі.

Війна в Карнатиці (князівство в південно-східній частині Індії) тривала з перервами з 1746 по 1763 р. Обидві воюючі сторони англійські й французькі колонізатори вели боротьбу за підпорядкування Карнатика під видом підтримки різних місцевих претендентів за владу в цьому князівстві. Перемогу в остаточному підсумку одержали англійці, що опанували ще в січні 1761 р. головним опорним французьким пунктом на півдні Індії Пондишери. Важливе значення в історії Індії мало завоювання Бенгалії.

В 1756 р. в Бенгалії, прагнучи запобігти вторгненню в його володіння англійців, почав проти них війну, захопивши їхню опорну базу в північно-східній частині Індії Калькутту. Однак, війська англійської Ост-Індійської компанії під командуванням Клайва, незабаром знову опанували Калькуттою, розгромили розташовані в Бенгалії зміцнення французів, що підтримують наваба, і нанесли 23 червня

1757 р. його силам поразка при Плесси. В 1763 р. у Бенгалії, перетвореної у вассальское володіння Компанії, спалахнуло повстання, подавлене англійськими колонізаторами. Разом з Бенгалією англійці завоювали ще одну область на середньому плині Гангу, що входила до складу бенгальського навабства. В 1803 р. було завершене завоювання розташованої до півдня від Бенгалії Ориссы, на території якої перебувало кілька феодальних князівств, що потрапили в підпорядкування Компанії. Індію широко експлуатували методами первісного капіталу. Ненависть народних мас до завойовників приводила до стихійних вибухів гніву.

В 1773 р. англійський парламент прийняв так званий регулюючий акт. Акт поклав кінець так званому двоїстому керуванню Бенгалією. Були ліквідовані номінально існуючі бенгальські органи адміністративного керування, і вся влада офіційно зосередилася в руках Ост-Індійської компанії.

В 1775 р. Ост-Индская компанія почала війну проти маратхов. В 1778 р. англійські війська понесли важку поразку. У цей час був організований військовий союз із метою вигнання англійців з Індії. У нього ввійшли, крім маратхов, Хайдарабад, правителі якого були роздратовані зазіханням своїх англійських заступників на їхні володіння. Головною силою в цьому союзі був Майсур. В 70-е рр. він став найбільшою феодальною державою Південної Індії.

Перша англо-майсурская війна ( 1767-1769 гг.) завершилася поразкою Ост-Индской компанії, на початку другий англо-майсурской війни англійці понесли серйозні поразки й компанія виявилася в загрозливому становищі.

Після втрати північноамериканських колоній правлячі кола Англії стали проявляти все більшу зацікавленість у розширенні володінь в Індії. В 1783 р. закінчилася англо-французька війна й Франція зобов'язалася припинити військову допомогу Майсуру. У самій Індії сили здатні боротися не минулого об'єднані. У стані союзників взяли гору узкоклассовые й династичные інтереси, і коаліція розпалася. Це досить полегшило колонізаторам здійснення їхні політики "розділяй і пануй".В 1790-1792 і 1799 рр. Англія вела війни з незалежною феодальною державою Майсур, глава якого був непримиренним супротивником англійських колонізаторів. У результаті воєн Майсур втратив половину своєї території, а потім і свою незалежність, ставши вассальским князівством.

З падінням Майсура південна Індія втратилася справжнього центра опору англійським колонізаторам.

Тепер колонізаторам протистояли Сикхское держава й маратхские князівства. Сикхи відхилили пропозицію маратхов про союз проти англійців і уклали в 1806 р. угода з Компанією про світ. Компанія обіцяла не вживати зусиль до захоплення сикхской території, якщо уряд Пенджабу у свою чергу не буде робити антианглійських актів або містити союзи із супротивниками компанії. Це була держава з міцною економікою, центральною владою й потужної

армією.

Колонізатори тверезо оцінювали силу молодої держави. Вони воліли не вступати в збройне зіткнення й не ставили перед собою безпосереднього завдання негайного завоювання Пенджабу.Незважаючи на занепад в економіці й політичній роздробленості конфедерації маратхских князівств вони представляли серйозну перешкоду для зміцнення англійської влади в Індії.На початку XIX в. загарбницька політика Ост-Индской компанії різко активізувалася. Одним зі знарядь підпорядкування феодальних князівств з'явилася так звана субсидіарна система.

Компанія примусила феодальних князів укласти ряд договорів. По них створювали на території князівств і за їхній рахунок військові загони під командуванням англійських офіцерів. Феодальні князівства втратилися права зовнішніх угод і перетворювалися у васалів Ост-Индской компанії. Такий характер носили договори з Хайдарабадом (1800 р.), Аудом (1801 р.) і рядом інших князівств.

Почалася смуга довгих воєн з маратхами. У другий англо-маратхской війні 1802-1805 гг. англійським військам удалося розгромити маратхских князів по одинаку. Для додання видимої законності політичному пануванню компанії англійці фіктивно зберегли династію Великих Моголів і оголосили, що компанія править країною від її ім'я.

Наступна військова компанія англійців на території Індії боротьба за скорення Пенджабу розгорнулася лише через тридцять років.

Експлуатація Індії й колоніальний режим

Колонії служили інтересам панівних класів і як джерела особистого збагачення, і як прискорювачі економічного розвитку країни. Характерним методом експлуатації було насильницьке пограбування колоніальних народів. Всевладдя в колоніях спрощувало для англійців це завдання. Не знаючи над собою контролю, вони стягували тут довільні податки й збори, вимагали хабарі й підношення, податкові чиновники були наділені судовою й поліцейською владою.
Позаекономічний примус залишався важливим методом витягу колоніального прибутку на всіх етапах історії колоніалізму. Однак його роль не була незмінної: з розвитком капіталізму на перший план висувається підпорядкування колоній потребам і інтересам буржуазії в цілому.

Колоніальна торгівля забезпечувала перевагу вивозу над ввозом. Аж до кінця XVIII в. багатство країни ототожнювалося із грошима у формі дорогоцінних металів і уряд проводив політикові протекціонізму: воно обмежувало й навіть забороняло ввіз іноземних товарів і продуктів, без яких країна могла обійтися, і всіляко заохочувало свій власний вивіз.

До кінця XVIII в. у системі намітилися зміни. Значення звичайних колоніальних товарів, відходить на другий план, зростає частка продовольчої сировини.

Перетворення Індії в ринок збуту англійських товарів, що супроводжувалося припиненням вивозу продукції індійського виробництва, привело до масового руйнування й загибелі індійських ремісників.

Англійська митна політика в колоніях була спрямована на те,

щоб штучно затримати розвиток тут національної промисловості й примусити населення все необхідне купувати в Англії.

Починаючи із другої чверті XIX в. колоніальні володіння починають виступати як об'єкти вивозу.

Уряд Англії вело активну колоніальну експансію, не жалуючи зусиль і засобів на збереження й розширення імперії, деякі представники панівних класів різко критикували цю політику й засуджували її, періодично пропонуючи ліквідувати колонії. Період 30-40 гг. XIX в. відзначався особливо гострою критикою колоніальної політики як у цілому, так і особливо в Індії й країнах Середнього Сходу.

Одна група "імперіалісти", побоювалася, що реформа колоніальної політики приведе до відділення колоній від метрополій. Тому вони наполягали на посиленні контролю над колоніями з боку Англії. Така політика асоціювалася з курсом партії торуй.

До іншої групи належали прихильники вігів. Вони виступали за витяг максимальних вигід шляхом надання більшого самоврядування колоніям.
Англійська промислова буржуазія домагалася не відмови від колоній, а реформи колоніальної політики у своїх інтересах. Вона висловлювалася за розвитку вільної торгівлі. Фритредерские кола виступали за ослаблення "політичного колоніалізму". І ратували за посилення економічного проникнення Англії.

Висновок

Втративши свої колонії в Північній Америці, Англія звернула свій погляд на Індію, і, у період від 1838 по 1849 р. у війнах із сикхами й афганцями британське панування було остаточно встановлене в межах етнографічних, політичних і військових границь усього ост-индского континенту в результаті приєднання Синда й Пенджабу.

Скарбу, поступаемые з Індії в Англію здобувалися шляхом прямої експлуатації країни й захоплення величезних багатств.

Індію наводнили виробу англійської промисловості. Що стосується місцевої промисловості, наприклад, що ніколи славилася бавовняної промисловості, то вона перебувала в занепаді.

З 1784 р. фінансове становище Індії усе більше й більше погіршувалося.

Позики в Англії, вкладення капіталів англійської буржуазії в певні галузі виробництва, приводило до занепаду в інших галузях виробництва.

Створюється індійська армія, організована й вимуштрувана британськими офіцерами; з'являється вільна печатка, під патронажем англійських колонізаторів. З корінних жителів виростає нова категорія людей, що володіють знаннями, необхідними для керування країною й прислухаються до європейської науки.

Поліпшуються й відроджуються іригаційні спорудження й внутрішні шляхи сполучення.

Залізниці вели до розвитку галузей, які обслуговували залізницю.

Сільська громада, її економічна основа, що трималася на самоврядуванні була зруйнована.

Всі ці наслідки мали й позитивний і негативний характер.
Загальним результатом колоніального пограбування Індії в другій половині XVIII в. початку XIX в. було величезне руйнування продуктивних сил.

Відбувалося зменшення чисельності населення й скорочення оброблюваних площ.
Таким чином, з розвитком капіталізму в імперській економічній системі відбувалися певні зрушення: колонії повністю зберігали своє значення як джерела збагачення панівних класів, але значно збільшилася їхня роль як ринки збуту товарів, об'єктів вигідного вкладення капіталів і, почасти, об'єктів заселення.

83. «Чотири пункти» Наполеона 3.

У Санкт-Петербурзі далеко не відразу зрозуміли всю небезпеку дипломатичної блокади Росії; ілюзії почали розвіюватися тільки на початку 1854 р., після провалу місії А.Ф. Орлова у Відень ( січень-лютий 1854 г.). Імператор Франц-Йосип дав ясно зрозуміти, що він зацікавлений у збереженні цілісності й незалежності Туреччини й у виводі російських військ з дунайських князівств. У червні 1854 р. Микола був змушений віддати наказ про вивід російських військ з Молдавії й Валахії; у противному випадку йому довелося б воювати ще й з Австрією.

18 липня Наполеон III висунув свої чотири пункти: 1) дунайські князівства надходять під загальний протекторат Франції, Австрії, Росії, Англії й Пруссії; 2) всі ці 5 держав оголошуються колективними покровительками всіх християнських підданих султана; 3) ці ж 5 держав одержують колективно верховних нагляд і контроль на устями Дунаю; 4) договір держав з Туреччиною про прохід судів через Босфор і Дарданелли 1841 р., повинен бути докорінно переглянутий. Хоча російський посол у Відні князь Горчаков настійно радив прийняти цю пропозицію, цар Микола на нього не відповів: видимий, у Петербурзі усе ще сподівалися на доблесть російської зброї. Імператор погодився на ці умови лише в листопаді 1854 р., коли англійці й французи вже висадили десант у Криму й осадили Севастополь.

Акад. Тарле вважає, що після виводу російських військ з дунайських князівств війна була програна; дійсно, з політичної точки зору вся близькосхідна авантюра царського уряду закінчилася повним крахом. Але й із чисто військової точки зору Росії довелося пережити принизлива поразка. Затоплення Чорноморського флоту, англо-французький десант у Криму; цілий ряд програних боїв; нарешті, падіння Севастополя все це продемонструвало перед усім миром гнилість і безсилля (Ленін) кріпосної самодержавної Росії. Нарешті, не слід забувати й про економічну сторону війни: в 1855 р. Росія була на грані фінансового краху: державний борг досяг 278 млн. руб., і уряд був навіть змушений обмежити вільний обмін кредитних квитків на срібло. У країні бушувала інфляція. Малоприбуткове й інертне кріпосницьке господарство не справлялося з потребами діючої армії; але навіть наявні в наявності військові матеріали було практично неможливо доставити до театру воєнних дій: південніше Москви залізниць не було.

84. Третя опіумна війна .

В січні 1860 р. урядами Англії і Франції почалися приготування до третьої опіумної війни, котра почалася влітку того ж року з метою нав’язування Китаю нових кабальних умов.

Приводом для цієї війни стала англо-французька військова провокація на річці Байте. В червні 1859 р. англійська ескадра і два французьких судна намагалися силою пробитися до Пекіну. В усті ріки Байте союзники були зупинені вогнем фортів Дагу. Спроба союзників захопити форти виявилися безуспішною, англо-французькі судна відступили з великими втратами. Однак, загальне співвідношення сил було знов не на користь Китаю.

листопад 1859 р. імператор Наполеон III утвердив список військових частин, призначених для участі в експедиції, а 13-го дивізійний генерал Кузен-Монтобан був призначений на посаду головнокомандувача морських і сухопутних сил в складі двох морських бригад і військових частин інших родів, всього чисельністю 8000 чоловік. Генерала Монтобана супроводжував блискучий штаб, начальником котрого був підполковник Шміц. Командувачем англійськими силами був призначений генерал Хоп Грант, його військо складалося з 13116 чоловік, в тому числі біля 1000 кавалеристів. Командування флотом було відокремлено від сухопутного командування і довірено контрадміралу Джеймсу Хопу. 21 серпня 1860 року союзниками був взятий стратегічно важливий форт Таку. Взяття Таку дозволило взяти Тянцзинь. 23 серпня кораблі “Алярм”, “Аваланш”, “Митрайль” залишили рейд Тангу і піднялися вверх по Пейхо. Тянцзинь здався без бою 24 серпня Тянзцинь здався без бою.

Губернатор Чжилі Хен-фу і імператорський комісар Гуй Лян висловили бажання вступити у переговори, але незабаром з’ясувалося, що у них немає відповідних повноважень, тому переговори були перервані і військо рушило на Пекін.

6 жовтня французька піхота і англійська кіннота обійшли Пекін і оволоділи на схід від міста імператорським Літнім палацом Юань-мін-юань, звідки імператор Сянь Фин за декілька годин перед тим втік в Жехе (Монголія). Юань-мін-юань являв собою справжній музей з багатьма чудовими витворами мистецтва, там були зосереджені усі подарунки, що коли-небудь підносилися імператорам Китаю. Європейці безжалісно пограбували і спалили Літній палац.

13 жовтня міністр Хен Ці, злякавшись погроз союзників відкрив їм ворота Пекіну Надінь і переможці розташувалися у столиці. 17 жовтня китайцям був надісланий ультиматум з погрозою спалити імператорський палац в Пекіні, якщо вони не підпишуть мир, через декілька днів мир був укладений. Пекінський договір містив 9 статей, які містили наступні умови: китайці повинні вибачитися за напад на європейців білі Дагу; англійський посол має право постійно знаходитися в Пекіні; контрибуція визначається в 8 мільйонів телей, тобто 6 мільйонів франків, крім того 2 мільйона повинні бути сплачені англійцям; Тяньцзінь відкривається для торгівлі; Англія отримує Колун – пункт, який лежить на материку навпроти Гонконгу; імміграція до Гонконгу повинна бути впорядкована; договір береться до виконання одразу ж після підписання.

Друга і третя опіумні війни стали подальшим кроком на шляху поневолення Китаю, перетворення його у другій половині ХIХ ст. в залежну напівколоніальну країну.

ДО 1870-м рр. просування росіян у Середній Азії стало серйозним фактором, що ускладнював англо-російські відносини. У цьому регіоні зштовхнулися колоніальні інтереси Петербурга й Лондона; обидві держави думали, що кращою обороною є настання, а кращим способом захистити свої володіння це їх розширити за рахунок т.зв. "висунутих уперед рубежів" і "буферних зон". При цьому й англійці, і росіяни на всі лади обвинувачували один одного в "експансії" і "агресії"; ну, а себе, улюблених, представляли як носіїв "прогресу" і "цивілізації", благодійників колоніальних народів.

В 1869 р. у Петербурзі почалися англо-російські переговори про розділ сфер впливу на Середньому Сході. Відповідно до угоди між Росією й Великобританією, Англія була зобов'язана втримувати свою маріонетку, афганського еміра Шер-Алі, від спроб розширити свої володіння; у свою чергу, Росія зобов'язувалася перешкодити своєму васалові, емірові Бухарському, нападати на афганську територію.

Особливо загострилися англо-російські протиріччя після 1874 р., коли ліберала Гладстона перемінив на пості прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колоніальної експансії. Ідея створення "буфера" між Індією й росіянином Туркестаном була відкинута; новий британський кабінет запропонував Петербургові розділити Середню Азію. Собі британці "скромно" залишали Афганістан. У Петербурзі вирішили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство.

Таким чином, удалося перебороти саму небезпечну фазу англо-росіянці "великої гри" але сама гра тривала. Так, наприклад, протягом останньої третини XIX в. обидві держави вели запеклу боротьбу за вплив у Персії.

Незважаючи на невдачу витівки з будівництвом залізниці, Росія зберігала величезний вплив у Персії. Свідченням цього впливу стало створення т.зв. "перської козачої бригади". В 1878 р. у Тегерані відбулося повстання солдатів шахської армії. Переляканий шах звернувся в Петербург із проханням допомогти в створенні надійної військової частини, що зуміла б захистити його особу від власного народу.

Таким чином, результатом запеклого англо-російського суперництва на Середньому Сході стало розмежування англійських і російських сфер впливу в Центральній Азії, а також зміцнення російського впливу в Персії. Однак зміцнення російського політичного впливу в Тегерані не означало припинення економічної боротьби між російським і англійським капіталом. Мабуть, Персія стала першою країною, де Росія випробувала, поряд із традиційними військово-політичними важелями нетрадиційні для неї економічні важелі.

Бельгійська революція 1830, буржуазна революція в бельгійських провінціях Нідерландського королівства. Рішеннями Віденського конгресу 1814-15 бельгійські провінції були об'єднані з Голландією в єдине Нідерландське королівство. У новій державі промислово розвитий Бельгії була визначена роль придатка менш развитой Голландії. Державною мовою нової держави була оголошена голландська мова, що тоді як придушує частина населення Бельгії говорила французькою мовою й по-фламандски. В 1828 бельгійська ліберальна й католицька партії уклали тимчасовий союз і повели боротьбу за зрівняння в правах бельгійців і голландців і за адміністративне, законодавче й фінансове відділення Бельгії від Голландії зі збереженням Нассауского будинку в якості загальної правлячої династії. Лідерами цього напрямку стали буржуазні радикали Луи де Поттер і Шарль Рожье. Однак у міру того як рух охоплював пролетарські й напівпролетарські елементи, особливо промислових валлонских провінцій Льєжа й Шарлеруа, гасло утворення незалежної Бельгії ставав головним гаслом руху. Поштовхом до початку революції в Бельгії послужила Липнева революція 1830 у Франції. 25 серпня 1830 у Брюсселі почалося повстання, що швидко поширилося на бельгійські провінції; на початку вересня повстання відбулися у Вервье, Лувене, Антверпені й ін. містах. Вирішальні бої розгорнулися 25-28 вересня 1830 у Брюсселі. У ході вересневих боїв майже вся Бельгія була звільнена від голландських військ. У країні був сформований тимчасовий буржуазний уряд. 10 листопада 1830 відкрився бельгійський Національний конгрес, що проголосив незалежність Бельгії й виробив конституцію (1831), що носила буржуазно-демократичний характер.

Сімодський договір 1855 р. Російсько-японський договір про дружбу, торгівлю й границі був підписаний віце-адміралом Е. В. Путятиным і вповноваженими Японії 7 лютого 1855 р.

Перша дипломатична угода між Росією і Японією складалося з 9-ти статей. Головною ідеєю договору було встановлення "постійного миру й щирої дружби між Росією і Японією". Для росіян у Японії вводилася, по суті, консульська юрисдикція. Курильські острови до півночі від о. Итуруп оголошувалися володіннями Росії, а Сахалін продовжував залишатися як спільне, нероздільне володіння двох країн. Ця остання обставина була більш вигідно для Росії, що продовжувала активну колонізацію Сахаліну (Японія в той час не мала такої можливості через відсутність флоту). Пізніше Японія початку посилено заселяти територію острова й питання про нього почав здобувати усе більше гострий і спірний характер.

Для російських кораблів були відкриті також порти Симода, Хакодатэ, Нагасакі. Росія одержувала режим найбільшого сприяння в торгівлі й право відкрити консульства в зазначених портах.

Війна Італії проти Туреччини з метою захоплення турецьких володінь у Лівії - Тріполітанії й Кіренаїки. У цій війні агресором була Італія, що розраховувала, що находившаяся в стані глибокої фінансової й загальної кризи Оттоманська імперія не зможе зробити серйозного опору. З регулярними турецькими військами італійцям, дійсно, удалося впоратися порівняно легко, зате місцеві арабські партизани доставили багато турбот. 29 вересня 1911 року італійський флот потопив кілька турецьких міноносців у порту Превеза в Эпире, а наступного дня Італія оголосила Туреччині війну. 3-5 жовтня італійський флот обстріляв Тріполі, після чого турецький гарнізон покинув місто. Тріполі був захоплений 5 жовтня італійським десантом, інший десант удень раніше зайняв Тобрук. Незабаром у руки італійців також перейшли Хомс, Дерен і Бенгазі. Однак за межі узбережжя італійська армія, який командував генерал Карло Канева, виходити не ризикувала, побоюючись нападів місцевих арабських загонів, яких туркам удалося підняти на боротьбу проти окупантів. 16-19 квітня 1912 року італійський флот обстріляв Дарданелли. Турки закрили протоки й приготувалися до оборони, але італійці незабаром пішли восвояси. У травні італійський флот захопив Додеканесские острова. У жовтні італійцям удалося завдати поразки чисельно, що уступали вїм, турецьким загонам у Дерні й Сиди-Билале. Погроза Балканської війни, що насувалася, змусила Туреччину поквапитися з висновком миру з Італією. 18 жовтня 1912 року в Лозанні був підписаний мирний договір. Опір лівійських племен тривало й після висновку в жовтні 1912 року мирного договору, спалахнувши з новою силою з початком Першої світової війни. За мирним договором Італія одержала Кіренаїку й Тріполітанію. образовавшие італійську колонію Лівія, а також острова Додеканес в Егейському морі. Відтепер Італія мала значними по площі колоніальними володіннями й претендувала на статус великої держави. Перемогу італійцям принесло значну чисельну й технічну перевагу, якою вони володіли. Однак їм так і не вдалося розгромити турецьку армію, так само як і арабські іррегулярні загони. Втрати італійського експедиційного корпуса в Північній Африці склали 1100 убитими й померлими від ран і 324 зниклими без звістки. Ще близько 2 тисяч італійців умерли від хвороб. Достовірних даних про втрати турків і їхніх союзників арабів немає. Можна тільки припустити, з огляду на кепську постановку санітарної справи в тодішній турецькій армії, що втрати турків померлими від хвороб у кілька разів перевищували відповідні втрати італійців.

Вирішити завдання об'єднання Італії шляхом національно-визвольної війни за участю широких народних мас призивали Джузеппе Мадзини ( 1805-1872), засновник «Молодої Італії», і Джузеппе Гарібальді ( 1807-1882), що став згодом національним героєм Італії. На початку 1849 р. у Римі спалахнуло повстання. Скликані установчі збори проголосили Рим Республікою. Однак Австрія, Франція й Неаполь рушили на Рим війська й опанували ім. Революція 1848-1849 гг. в Італії зазнала поразки, але незважаючи на це, революція зробила великий вплив на хід подій, спонукуючи маси на подальшу боротьбу проти австрійського ярма, за національне об'єднання країни.

Наприкінці 50-х рр. XIX в. у русі за об'єднання країни чітко визначилися два напрямки: революційно^-демократичне, найвизначнішим діячем якого був Дж. Гарібальді, і помірне на чолі із прем'єр-міністром Сардинского королівства К. Кавуром ( 1810-1861), що опирались на ліберальну буржуазію й поміщиків. Союзником Сардинского королівства стала Франція, що зблизилася з ним у період Кримської війни ( 1853-1856). У війні Сардинії проти Австрії ( 1859-1870) взяло участь французьке військо, при якому перебував імператор Наполеон III. Австрійські війська почали терпіти невдачі, у ряді італійських держав відбулися повстання проти австрійців. Парма, Модна й Тоскана приєдналися до Сардинії. Австрійці зазнали поразки в села Сольферино. За мирним договором, підписаному в 1859 р. у Цюріху, до Сардинскому королівства відходила тільки Ломбардії, а Франція одержала Савойю й Ніццу. Відповіддю на дії Наполеона III став революційний підйом в Італії.

Добровольці під предводительством Дж. Гарібальді в 1860 р. завоювали Сицилію. Територія Сардинского королівства значно розширилася. В 1861 р. було проголошене утворення Італійського королівства, куди ввійшли Сардинія, Ломбардія, Тоскана й інші області Італії. Залишалося приєднати до королівства Венеціанську й Папську області з Римом. Спроби опанувати Римом, початі загоном Гарібальді в 1862 і 1867 р., закінчилися невдачею. Тим часом, Австрія, що потерпіла поразку у війні із Пруссією в 1866 р., змушена була відмовитися від Венеціанської області. Падіння Другої імперії у Франції в 1870 р. полегшило повне об'єднання Італії: французькі війська залишили Рим. Італійський уряд рушив війська проти Папської області й зайняв Рим. Столицею Італійського королівства в 1871 р. став Рим.

У такий спосіб у ході національно-визвольної війни ( 1859-1870) були вирішені завдання звільнення північно-східної частини Італії від австрійського ярма й державотворення у формі монархії.

29 серпня 1689 р. під Нерчинском був підписаний перший російсько-китайський договір. Важкі переговори, що передували його висновку, і значення цього договору для розвитку відносин між двома державами скрупульозно вивчені й описані в монографіях і статтях відомих вітчизняних істориків[1]. Деякі питання викликає тільки перша стаття договору, що визначає географічні орієнтири прикордонного розмежування між Росією й Китаєм у Приамур'я.

Нерчинский договір (27 серпня 1689 р.) - перший договір між Росією й Китаєм, що приблизно встановив границі держав. У цей договір були включені пункти, що встановлювали основні принципи торгівлі й визначали порядок дипломатичних зв'язків. Відповідно до даного договору Росія поступилася Китаєві Амурську область. Не від гарного життя, розуміє - невелике російське посольство й загін охорони в кілька сотень людин був оточений багатотисячним військом. Цей договір, однак, є знаковим моментом у нашій історії - саме із цього моменту Росія початку активну торгівлю з Китаєм, обмінюючи гроші й товари свого експорту на чай, шовк і порцеляну.

Як відомо, до наших днів в архівах збереглися оригінали договору лише на маньчжурській і латинській мовах. Переданий маньчжурам під Нерчинском оригінал російського тексту, мабуть, втрачений і дійшов до нас тільки в копіях і «Статейному списку» російського посла Ф. А. Головіна[2]. Найбільш певні географічні прив'язки до місцевості, де була прокладена границя, містить маньчжурський текст договору. У його першій статті записано: «Зробити границею ріку Горбицу, що перебуває біля ріки Чорної, іменованої Урум і впадає з півночі в Сахаляньулу. Випливаючи по схилах сягаючого моря кам'янистого Великого Хінгану, де верхів'я цієї ріки, всі ріки й річечки, що впадають у Сахаляньулу з південних схилів хребта, зробити підвладними Китайській державі, всі інші ріки й річечки на північній стороні хребта зробити підвладними Російській державі. Але місцевості, ріки й річечки, що перебувають до півдня від ріки Уды й до півночі від установленого (як границя) Хинганского хребта, тимчасово зробити проміжними. Після повернення до себе встановити, (щоб) потім уважно вивчити місцевість або переговорами через послів, або посилкою грамот»

Із середини XIX в. міцність невидимих, але цілком відчутних стін, споруджених сегунатом навколо Японських островів, піддавалася випробуванням із всі зростаючою силою й частотою. Соперничающие друг із другом США, Англія й Франція, що поширили сферу своїх колоніальних інтересів на Далекий Схід, намагалися підібрати «ключик» до наглухо закритих воріт, за які сховалася від зовнішнього миру феодальна Японія. Про багатства цієї країни ходили легенди, але всім представникам західної цивілізації, за винятком голландців, доступ туди був закритий. В 1825 р. уряд сегуната Токугава - бакуфу - видало черговий закон, що посилював міри протидії спробам іноземців проникнути в країну. Пропонувалося незалежно від обставин обстрілювати іноземні судна, що наближаються до японських портів, а чужинців, що висадилися на берег, нещадно вбивати.

Але не пройшло й двох десятків років, як уряд Эдо змушений було зм'якшити свою позицію. І пояснюється це аж ніяк не спалахом інтересу до життя за рубежем, а страхом перед військовою міццю держав, що стукаються у ворота Японії. Цю міць наочно продемонстрували британські війська, що досить ефективно розправилися з китайськими збройними силами в ході т.зв. Опіумної війни. Оцінивши ступінь навислої погрози, сегунат відступився. Портовим адміністраціям в 1842 р. була розіслана нова інструкція бакуфу, що дозволяла постачати іноземні кораблі водою й припасами. До зброї пропонувалося прибігати лише при небажанні закордонних гостей покинути японську гавань. Одночасно в країні було налагоджене виробництво гармат по голландських кресленнях, а дайме одержали дозвіл будувати більші військові кораблі, що було до того часу категорично заборонено.

Одночасно з американцями або навіть трохи раніше (якщо судити за часом початку експедиції) спробу зав'язати дипломатичні й торговельні відносини зі своїм далекосхідним сусідом почала Росія. 7 жовтня 1852 р. від причалу Кронштадта відійшов фрегат під вимпелом віце-адмірала Юхимія Путятина, призначеного командуючим Російським Тихоокеанським флотом і одночасно Повноважним послом у Японії. 22 серпня 1853 р., через 1,5 місяця після прибуття в Японію коммодора Перрі, ескадра Путятина кинула якорі в бухті Нагасакі.

За зразком японо-американського договору були підписані відповідні документи із представниками Англії, Франції, Голландії, а 26 січня (7 лютого) 1855 р. - з російським послом Путятиным. Для судів Росії були відкриті порти Симода, Хакодатэ, Нагасакі. Саме по собі «відкриття» Японії хоча й мало величезне принципове значення, але очікуваних надзвичайних вигід спочатку не принесло. Тому іноземні держави стали наполягати на розширенні договірної бази, домагаючись додаткових пільг і привілеїв. Першими превстигли на цьому шляху голландці, що одержали за договором 1856 р. право консульської юрисдикції, а через ще рік обговорившие досить вигідні для себе торговельні тарифи.

Під твердим натиском у липні 1858 р. у Симоде був підписаний японо-американський договір про торгівлю, що носила явно виражений нерівноправний і кабальний характер. Крім відкриття для двосторонньої торгівлі ряду нових портів, він установлював екстериторіальність американців у цивільних і кримінальних справах, уводив украй невигідні для японців тарифи й мита, що обмежили митний суверенітет Японії. У тім же 1858 р. були підписані за цим зразком нерівноправні торговельні договори з Англією, Францією й Росією.

Польське повстання 1830-31, Листопадове повстання 1830, національно-визвольне повстання, що охопило польські землі, що перебували під владою царської Росії (Королівство Польське), і, що поширилося на території Литви, Західної Білорусії й Правобережної України. Повстання почалося 29 листопада 1830 виступом таємного шляхетского військового суспільства в школі подхорунжих у Варшаві. Повсталих підтримали тисячі ремісників і робочих міст, що опанували арсеналом. Разом з військовими частинами, що приєдналися польськими, повстанці 30 листопада опанували Варшавою. Російські війська покинули місто, а на початку грудня й Королівство Польське. 5 грудня влада як диктатор прийняв ставленик шліхетсько-аристократичних кіл, схильних до угоди із царатом, генерал Ю. Хлопицкий. Намагаючись знайти шлях до припинення повстання, він направив делегатів для переговорів із царем Миколою I, саботував військові готування. Невдоволення народних мас пасивністю керівництва, відмова Миколи I від переговорів і його підготовка до придушення повстання привели до падіння диктатури Хлопицкого (18 січня 1831) і створенню коаліційного Національного уряду на чолі із князем А. Чарторыским. Влада в уряді виявилася в руках консервативної шляхетской верхівки. Політичним представництвом радикально-демократичного табору стало засноване в грудні 1830 Патріотичне суспільство, президент якого И. Лелевель увійшов до складу Національного уряду. 25 січня 1831 Патріотичне суспільство організувало у Варшаві демонстрацію на честь декабристів, що змусила сейм проголосити скинення Миколи I з польського престолу. У ці дні народилося гасло «За нашу й вашу волю!», що став символом революційного братерства польського й російського народів. Консервативні кола безуспішно намагалися ліквідувати повстання, але в сеймі й у Національному уряді вони зберегли керівні позиції. Сейм відкинув досить помірні проекти селянської реформи, що відіпхнуло селян від повстання. Вторгшаяся на початку лютому в Королівство царська армія була зупинена повстанцями 25 лютого в бої під Грохувом. Наприкінці березня - початку квітня успіхи польських військ, що почалося повстання в Литві й вторгнення польського повстанські корпуса на Волинь ускладнили становище царських військ. Але помилки командуючого польською армією генерала Я. Скшинецкого звели нанівець успіхи повстанців, а після поразки 26 травня під Остроленкой їхнє командування повністю втратило ініціативу. Повстання за межами Королівства незабаром було подавлено. Національний уряд безуспішно намагався (у т.ч. пропозицією вакантної польської корони) одержати допомогу Австрії, Франції, Пруссії. Антиреволюційна політика Національного уряду викликала народне руху у Варшаві 29 червня й 15 серпня; трохи зрадників були страчені, але виступу народу залишилися стихійним рухом протесту без керівництва й програми. 6 вересня царські війська штурмом взяли західний пригород Варшави - Волю. Уряд відмовився озброїти народ і поспішив здати Варшаву: у ніч із 7 на 8 вересня була підписана капітуляція столиці. На початку жовтня 1831 залишки загонів повстанців перейшли границі Пруссії й Австрії. Придушивши повстання, царат почав жорстокі репресії, ліквідував Польського Королівства конституцію 1815.

П. в. 1830-31, по характеристиці Ф. Энгельса, було «консервативною революцією» (див. К. Маркс і Ф. Энгельс, Соч., 2 изд., т. 4, с. 492). Проте воно було важливим етапом у боротьбі польського народу за незалежність, мало велике міжнародне значення. Повстання сприяло розвитку революційного руху в багатьох країнах Європи; воно було гаряче зустрінуте декабристами й молодим поколінням російських революціонерів.

Угорська революція, що почалася 15 березня 1848 року, з'явилася цілком логічним продовженням революції австрійської. Причому й там, і там спочатку все йшло досить бадьоро. Імператор Фердинанд I навіть погодився на формування "відповідального й незалежного" уряду Угорщини. Народ, однак, вимагав більшого. Спроба Відня навести порядок за допомогою хорватів бана Елачича успіхом не увінчалася - Комітет захисту Батьківщини на чолі з Лайошем Кошутом зумів організувати відсіч не тільки хорватської, але й імператорської армії, що спочатку навіть захопила Пешт, але надалі була витиснута в Австрію.

На початку XX в. відбулося оформлення блоків країн - учасниць Першої світової війни. З однієї сторони це були Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, що оформилися в Потрійний союз (1882), і з іншого боку - Англія, Франція й Росія, що створили Антанту ( 1904-1907). Провідну роль в австро-німецькому й романо-британському блоках грали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими двома державами лежав в основі майбутньої світової війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, Англія захищала сформовану світову ієрархію.

Германія на початку століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (в 1913 р. Німеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англія відповідно - 10,4 млн. т і 9 млн. т (для порівняння Франція - 5,2 млн. і 4,7 млн. т відповідно, а Росія - 4,6 млн. т і 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися інші сфери національного господарства Німеччини, наука, утворення й т.д.

У той же час геополітичне положення Німеччини не відповідало зростаючій моці її монополій, амбіціям міцніючої держави. Зокрема, колоніальні володіння Німеччини були досить скромними в порівнянні з іншими індустріальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колоніальних володінь Англії, Франції, Росії, Німеччини, США і Японії, у яких проживало 526 млн. тубільців, на частку Німеччини до початку Першої світової війни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловік (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Німеччини було самим численним із всіх країн Західної Європи.

Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).

95. Веронський конгрес «Священного союзу»

Веронський конгрес 1822 4-й і останній дип. конгрес Священ­ного союзу.

Крім рос. імператора Олександра /та австрійського Франца І, прус, короля Фрідріха Вільгельма III, на конгресі були присутні пред­ставники інших д-ав Європи.

Обговорювались умови спільного виступу проти Іспанії задля придушення рев-ції та відновлення монархічної влади, проблеми, пов'язані з грец. повстанням, рос.-тур. конфліктом і майбутнім іспан. колоній у Центр, і Півд. Америці. Інтервенція Франції, Австрії, Пруссії та Росії проти Іспанії мала поширитись на її колоніальні володіння, що ви­кликало незадоволення Великої Британії. Уряд останньої звернувся до США з пропозицією координувати свої дії в цьому питанні (Монро доктрина). Також було прийнято рішення продовжити інтервенцію Австрії в Сардинії й Неаполі. Вперше в дип. практиці на такому високому рівні обговорювалось питання міжнар. торгівлі рабами.

За результами проведення кон­гресу Росія, Велика Британія та Пруссія опуб­лікували циркуляр, в якому підтверджували пра­во Священного союзу втручатись у внутр. справи будь-якої д-ви, якщо в ній відбувалися події, що загрожували монархічному ладу. Спільними зусил­лями великих державіспан. рев-ція восени 1823

була Придушена.

96. Шомонський трактат.

Шомонський трактат 1814підписаний 1814 в Шомоні (Франція) Авст­рією, Великою Британією, Пруссією та Росією терміном на 20 років, із можливістю пролонга­ції;

Передбачав спільні дії сторін у війні проти Франції до її остаточної поразки. Сторони зобов'язувались не вступати в сепаратні пере­говори й укладати із Францією перемир'ячи мир виключно за спільною згодою. Кожна з д-ав мала виставити проти Франції армію кількістю не менше 150 тис. чоловік. Фінансу­вання війни в обсязі 5 млн. футів стерлінгів брала на себе Велика Британія.

Після завер­шення війни передбачалось повернути Фран­цію в кордони станом на 1.01.1792, решта земель мала бути вилучена зі сфери її впливу. Голландське королівство об'єднувалось із бель­гійськими провінціями в Нідерландське ко­ролівство; нім. князівства об'єднувались у незалежну конфедерацію, а Швейцарія пере­творювалась на федераціюз гарантіями її нейтралітету; Італія розділялась на окремі д-ви, підпорядковані Австрії; в Іспанії від­новлювалась влада Фердинанда VII. Відпо­відно до таємних статей трактату до нього мали приєднатися Іспанія, Португалія, Шве­ція та Голландія.

Основні положення трактату були підтверджені на Віденському конгресі 1814-15

На початку XX в. відбулося оформлення блоків країн - учасниць Першої світової війни. З однієї сторони це були Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, що оформилися в Потрійний союз (1882), і з іншого боку - Англія, Франція й Росія, що створили Антанту ( 1904-1907). Провідну роль в австро-німецькому й романо-британському блоках грали відповідно Німеччина й Англія. Конфлікт між цими двома державами лежав в основі майбутньої світової війни. При цьому Німеччина прагнула завоювати гідне місце під сонцем, Англія захищала сформовану світову ієрархію.

Германія на початку століття вийшла на друге місце у світі за рівнем промислового виробництва (після США) і перше місце в Європі (в 1913 р. Німеччина виплавила 16,8 млн. т чавуну, 15,7 млн. т стали; Англія відповідно - 10,4 млн. т і 9 млн. т (для порівняння Франція - 5,2 млн. і 4,7 млн. т відповідно, а Росія - 4,6 млн. т і 4,9 млн. т). Досить швидкими темпами розвивалися інші сфери національного господарства Німеччини, наука, утворення й т.д.

У той же час геополітичне положення Німеччини не відповідало зростаючій моці її монополій, амбіціям міцніючої держави. Зокрема, колоніальні володіння Німеччини були досить скромними в порівнянні з іншими індустріальними країнами. З 65 млн. кв. км сукупних колоніальних володінь Англії, Франції, Росії, Німеччини, США і Японії, у яких проживало 526 млн. тубільців, на частку Німеччини до початку Першої світової війни доводилося 2,9 млн. кв. км (або 3,5%) з населенням в 12,3 млн. чоловік (або 2,3%). При цьому варто враховувати, що населення самої Німеччини було самим численним із всіх країн Західної Європи.

Уже на початку XX в. підсилюється експансія Німеччини на Близькому Сході у зв'язку з будівлею Багдадської залізниці; у Китаї - у зв'язку з анексією порту Цзяочжоу (1897) і встановленням її протекторату над Шаньдунским півостровом. Германія також установлює протекторат над Самоа, Каролінськими й Марианскими островами в Тихому океані, здобуває колонії Того й Камерун у Східній Африці. Це поступово загострювало англо-германські, германо-французькі й германо-російські протиріччя. Крім цього германо-французькі відносини були ускладнені проблемою Ельзасу, Лотарингії й Руру; германо-росіяни втручанням Німеччини в Балканське питання, її підтримкою там політики Австро-Угорщині й Туреччині. Загострилися й германо-американські торговельні відносини в області експорту продукції машинобудування в Латинській Америці, Південно-Східній Азії й Близькому Сході (на початку століття Німеччина експортувала 29,1% світового експорту машин, у той час як частка США становила 26,8%. Провісниками Першої світової війни стали марокканські кризи (1905, 1911), Російсько-японська війна ( 1904-1905), захоплення Італією Тріполітанії й Кіренаїки, Італо-турецька війна ( 1911-1912), Балканські війни ( 1912-1913 і 1913).

98. Оломоуцькі угоди 1850 року.

Ольмюцька угода 1850 — двосторонній договір, підписаний в Ольмюці (сучас. Оломоуц, Чехія) главами урядів Австрії Ф. Шварценбергом та Пруссії О.Т. Мантей-фелем.

Революції 1848-49 в Європі призвели, зокрема, до загострення б-би між Австрією й Пруссією за домінування в Німеччині. Прус, король Фрідріх Вільгельм IV відмовився від корони об'єднаної Німеччини, яку йому було запропоновано Франкфуртським парламентом у квітні 1849, посилаючись на неможливість для монарха, влада якого має божественне походження, отримувати повноваження від виборного інституту. Але, використовуючи ситуацію, що склалась у Європі, він зробив спробу домогтися об'єднання Німеччини під володарюванням Пруссії, запропонувавши план створення Прусської унії — союзу 26 нім. д-ав під проводом Пруссії, та виступивши з про­позиціями про створення заг.-нім. парламенту, який Пруссія розглядала як засіб поширення свого впливу на всі нім. д-ви.

Австрія висту­пила категорично проти цієї ідеї й вимагала скасувати Прусську унію та відновити Німець­кий Союз відповідно до рішень, досягнутих на Віденському конгресі 1814-15.

Оскільки Прус­сія залишила вимоги Австрії без офіц. реакції, відносини між двома д-вами загострились і вилились у пряму збройну конфронтацію у Великому герцогстві Гессен-Кассель: Прус­сія, що ввела свої війська для придушення заво­рушень, не пропускала туди австр. частини.

Посередником у конфлікті двох великих д-ав виступив рос. імператор Микола І, який у травні та жовтні 1850 провів безрезультатні перего­вори з представниками конфліктуючих сторін. Після провалу посередницьких зусиль Мико­ли І, Росія, а згодом і Франція, засудили дії Пруссії та виступили на підтримку Австрії.

Велика Британія також не підтримала Пруссію, але зайняла в цілому нейтральну позицію.

Відень висунув Берліну ультима­туміз вимогою пропустити австр. війська за два тижні. Австрія домовилась про спільні воєнні дії проти Пруссії з Баварією та Вюр­тембергом; водночас було скликано австр.-прус, конференцію в Ольмюці, за результатами якої підписано двосторонню угоду.

За її умовами Пруссія погоджувалась на відновлення Німецького Союзу та зобов'язувалась пропус­тити в Гессен-Кассель австр. війська, а також дозволити їх прохід до Гольштейну, на про­хання данського короля Фредеріка VII, для придушення виступів проти панування Копен­гагена. Водночас Австрія та Пруссія погодились скликати в Дрездені конференцію нім. д-ав для перегляду умов Віденського конгресу. Обидві сторони погодились не повертатись до ідеї заг.-нім. парламенту.

У 1851 відповідно до О. у. було проведено Дрезденську конференцію, яка фор­мально відновила Німецький Союз. Дип. пере­мога Австрії в результаті укладення О. у. затвер­дила певну перевагу останньої в б-бі за конт­роль над нім. д-вами. Але після поразки в авст-рійсько-прусській війні 1866вона була остаточно втрачена, й Австрію було відсторонено від процесу Німеччини об'єднання 1848- 71.

99. Монро доктрина — декларація принципів зовн. політики США, вперше систематично ви­кладена в щорічному посланні Президента США Дж. Монро Конгресу 1823.

Передумо­вами прийняття доктрини стали загроза інтер­венції Священного союзу в Лат. Америку з метою відновлення контролю Іспанії за своїми лат.-амер. колоніями, які вже були визнані США як незалежні д-ви, та прийняття 1821 указу рос. імп. Олександром І про заборону заходу інозем. кораблів, у т. ч. американських, до територ. вод рос. Півн.-Зах. Америки.

Доктри­на формулювала принцип «неколонізації», який наголошував що Півн. та Півд. Америки не можуть у майбутньому розглядатись як об'єкти колонізації будь-якої європ. д-ви. Доктрина обґрунтовувала ідею поділу світу на амер. та європ. системи й формулювала прин­цип невтручання США у внутр. справи будь-якої європ. д-ви, суто європ. конфлікти, які не зачіпали безпосередньо амер. інтереси та в справи існуючих у Зах. півкулі європ. коло­ній, а в б-бі колишніх іспан. колоній проти метрополії — збереження нейтралітету.

М. д. була виступом проти колоніальної монополії європ. д-ав у Зах. півкулі, проти мит­них бар'єрів для амер. торгівлі та судно­плавства в прагненні США зміцнити і розши­рити свої позиції та вплив у регіоні. Принцип «неколонізації» став інструментом створення сфери впливу самих США. Спираючись на принципи М. д., США обґрунтовували своє право анексувати сусідні території, щоб запо­бігти їх переходу під контроль інших д-ав (приєднання Нової Мексики, Арізони, Оре-гону, Каліфорнії, Техасу анексія).

Наприкінці XIX ст. М. д. стала обґрунтуванням територ. експансії в Центр. Америці та Карибському басейні (див. Американсько-іспанська війна 1898). На поч. XX ст. на засадах доктрини була сфор­мульована політика, за якою США могли здійс­нювати будь-які кроки, аж до збройної інтер­венції, в Півд. Америці, що постійно усклад­нювало їх відносини з лат.-амер. країнами.

На Балканах схрещувалися інтереси Австрії, Росії й Італії, а також і інших держав Європи.

Як відомо, Австрія й Росія з XVIII століття в балканській політиці сторожили один одного: кожний крок уперед однієї - викликав відповідний рух іншої.

При Миколі I ідея поділу спадщини "хворої людини", якимось визнавалася тоді Туреччина, усе більше й більш різко вигострювалася, закінчившись Кримською війною.

ДО 1876 року балканське питання знову загострилося. Вище було відзначено, що з 1866 року повернена фронтом на Балкани Австрія вважала відтепер свою балканську політику найважливішої у своїх зовнішніх відносинах із сусідніми державами. Ревнивим поглядом австрійські дипломати стежили відтепер за кожним кроком Росії на цьому півострові.

В 1875 році слов'янський рух на Балканах спалахнуло знову, вилившись у ряд повстань у Боснії й Герцеговині проти магометанських поміщиків, керованих католицькими патерами не без підтримки, звичайно, з боку Австрії й навіть Німеччини. Австрійський уряд виступив перед "концертом" європейських держав із проектом реформ. Але сам "концерт" зазнав невдачі, а тим часом ідея роздягнула Туреччини знову загострилася. Улітку 1876 року Олександр II відправився для особистих переговорів у Відень, у результаті чого з'явилася письмова угода про утворення самостійних слов'янських держав на Балканах; про компенсацію Росії Бессарабією й у М. Азії, а Австрії надавалося право окупувати Боснію й Герцеговину.

Вибухнула російсько-турецька війна 1877-78 г.г., що окончились під стінами Константинополя; Австрія окупувала Боснію й Герцеговину, а Росія пішла в Каноссу - у Берлін на конгрес, керований "чесним маклером" Бісмарком.

Військові успіхи Росії були знижені у своїй цінності, Балкани перекроєні, і в список ворогів російська дипломатія з 1879 року, крім Англії, внесла насамперед Австрію, а за нею й "чесного маклера" з його державою.

Але не в "образі" російських слов'янофілів і російського царату ховалося всі "зло" Берлінського конгресу 1879 року.

Створене на Берлінському конгресі 1879 р. балканська рівновага була повно протиріч, подібно сучасному Версальському договору.

Розділені на частині штучними етнографічними границями) балканські народи продовжували прагнути до подальшого національного звільнення й об'єднання. Лінія національної політики самостійної Болгарії природно направлялася на населену болгарами Македонію, залишену Берлінським конгресом під владою Туреччини. Сербія, за винятком Новобазарского Санджака, була не зацікавлена в Туреччині; її природні й національні інтереси цілком лежали по ту сторону австро-угорської границі: у Боснії й Герцеговині, у Кроации, у Словенії, у Далмації. Національні устремління Румунії направлялися на північний захід і схід: на угорську Трансільванію й росіянку Бесарабию. Грецію ці устремління, природно, штовхали як і Болгарію, проти Туреччини.

Такі були результати "чесного маклерства" Бісмарка, що не думав вносити заспокоєння на Балкани. Для нього, навпаки, потрібний було непогасаюче балканське багаття, що, залучаючи до себе як Росію, так і Австрію, залишав би їм мінімум можливостей втручатися в західноєвропейські справи.

Для самій Австро-Угорщині було небажано утворення сильної слов'янської держави на Балканах, і якщо віденська дипломатія погодилася на розділ Туреччини, те тільки за умови утворення дрібних слов'янських держав, які не могли б порушити спокою на берегах Дунаю. Утворені конгресом у Берліні дрібні держави слов'ян на Балканах були не страшні сильної Австрії, і все мистецтво її політики повинне було полягати в тім, щоб: 1) не дати їм підсилитися, а 2) старим, звіданим шляхом дипломатичних інтриг включити найближчі з них до складу Дунайської імперії, проповідуючи серед них ту ж ідею національного об'єднання, але тільки у зворотному порядку.

Ця нова програма для австрійської дипломатії написана рукою того ж "мудрого" Бісмарка. Приклад "великої" Німеччини повинен бути сприйнятий і Австрією. Остання могла дати спокій сербській династії, не зазіхати на формальну державну цілість Сербії, але все-таки включити рє до складу Австро-Угорщині, як це зробила Пруссія із дрібними державами.

Наваринская перемога змінила співвідношення сил між повсталою Грецією й Оттоманською Портою, однак Петербургові цього було мало. По суті, Микола зовсім не бажав ліквідації Турецької імперії; він хотів лише, щоб європейський хворий залишався на його піклуванні. Завоювання Грецією національної незалежності було, з його погляду, лише першим кроком до досягнення цієї мети: Туреччина усе ще продовжувала (навіть після Наварина!) пручатися російським вимогам про надання автономії Греції, про свободу торгівлі через чорноморські протоки, а також про право заступництва Росії в справах дунайських князівств Молдавії й Валахії. Всі ці обставини й стали причиною російсько-турецької війни 1828-1829 гг.

Починаючи війну, Микола розраховував, що перемоги російської зброї зроблять султана більше податливим. І дійсно, улітку 1829 р. російські війська перейшли через Балкани й зайняли Андрианополь. Авангарды росіян перебували за два кроки від Константинополя. У Європі були впевнені, що росіянином нічого не коштує його зайняти.

Така була чисто зовнішня канва подій, однак від більше проникливого спостерігача не міг вислизнути цілий ряд украй негативних обставин. Хоча Кавказький корпус діяв, як завжди, блискуче, однак воєнні дії на Балканському ТВД продемонстрували технічну злиденність, погану виучку й бездарне командування царських військ усе, що згодом, чверть століття через, так яскраво виявилося в ході Кримської війни. Крім того, російської дипломатії лише на превелику силу вдалося запобігти формуванню четверного антиросійського союзу з Австрією на чолі.

У цих умовах Адрианопольский мирний договір (14 вересня 1829 р.) це був максимум того, що могла в тих умовах одержати Росія. Туреччина втратила чорноморський берег від усть Кубані до пристані Св. Миколу й частину Ахалцыхского пашалыка. На Дунаї до Росії відходили острови в дельті Дунаю, південний рукав устя ріки ставав російською границею. Росіяни одержали підтвердження права проходу їхніх торговельних судів через Босфор і Дарданелли. Що стосується Греції, то вона оголошувалася самостійною державою, пов'язаним із султаном лише зобов'язанням платежу півтора мільйонів піастрів у рік. Була зміцнена автономія Сербії, Валахії й Молдавії.

Правда, при дворі Миколи, де вже тоді панували зовсім фантастичні подання про реальне положення справ у Росії й у світі, не всі були задоволені Андрианопольским трактатом, уважаючи, що Росія могла б одержати більше, у тому числі й горезвісний щит на врата Царьграда. Однак у той час Микола ще не втратив відчуття реальності: знаючи про жахаюче положення військ Дибича, він відмінно розумів, що це межа, на який могла б у тих умовах розраховувати Росія.

102. 5-та антифрнцузька коаліція. Шенбрунський мир .

5-а коаліція-березень — жовтень 1809склада­лася з Австрії та Великої Британії. Із початком антифранц. повстання в Іспанії 1808 Австрія вирішила використати ситуацію, щоб повер­нути втрачені території. Але австр. війська в битві при Ваграмі 6.06.1809 були знову розбиті, і за умовами Шенбрунського миру 1809 вона втра­тила велику частину своїх територій. Після зни­щення Великої армії Наполеона І під час рос-фран. війни 1812 виникли умови для створення нової коаліції європ. д-ав.

Шенбрунський мир 1873 — двосто­роння міжнар. угода, укладена у Шенбруннському палаці між австр. імператором Францом Йосифом І тарос. імператором Олександром IIу формі особистої домовленості дорадчого характеру.

Згідно з Ш. д. імператори зобов'язувались домовлятись один з одним у разі виникнення розбіжностей з тих чи інших питань, що становлять спільний інте­рес. Уразі нападу третьої державивони повинні були узгоджувати спільну лінію поведінки. Якщо в результаті укладеної домовленості ви­никла б потреба у воєнних діях, то їхній харак­тер мав бути визначений додатковою військ, конвенцією.

Потім до ПІ. д. приєднався імператор Німеччини Вільгельм І. Завдяки укладенню Ш. д. Росія тимчасово залагодила відносини з Австро-Угорщиною, чим знижу­вала ризик її втручання в разі конфлікту з Ве­ликою Британією; Австро-Угорщина отримувала певні гарантії невтручання Росії у справу при­душення можливих визвольних повстань на Бал­канах; Німеччина прагнула використати цю угоду для посилення ізоляції Франції та недопу­щення утворення антинім. коаліцій за її участі.

БЕРЛІНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1884-85, міжнародна конференція 14 держав (Великобританія, Німеччина, Росія, Франція, США, Бельгія, Португалія й ін.) по африканських питаннях. Конго (в основному територія совр. Заїра) було формально оголошене "незалежною державою" на чолі з бельгійським королем Леопольдом II.

На Берлінській Конференції Західної Африки ( 1884-1885) визначили їхньої сфери впливу й установили правила для майбутнього розміщення на узбережжях Африки й для навігації рік Нігеру й Конго. Серед важливих умов Загального Акту Берліна було правило, що, коли країна здобувала нову територію в Африці або приймала протекторат по будь-якій частині континенту, це повинне було повідомити іншого учасника угоди на конференції. Протягом наступних 15 років, були укладені численні угоди між Європейськими країнами, здійснюючи й змінюючи умови конференції. Дві таких угоди були укладені в 1890 році Англією. Перший, з Німеччиною, розмежовував сфери впливу в Африці між ними.

Друга угода, із Францією, що визнала британські інтереси в області між озером Чад і рікою Нігер і подтвердившее французька влада в Пустелі Сахара. Інші угоди, особливо між Англією й Італією в 1891, між Францією й Німеччиною в 1894, і між Англією й Францією в 1899, роз'яснили європейські границі в Африці.

1-а коаліція 1792-97започаткована з підписанням Пільницької декларації 1791 між Австрією та Пруссією, якою стверджувалась готовність обох д-ав розпочати війну з Фран­цією задля відновлення монархії. Обидві д-ви не поспішали до активних дій. Австрія спрямувала всі свої сили на б-бу з Францією. Росія підтримала коаліцію й дип. шляхами сприяла її зміцненню, але війська проти Франції не надсилала й участі в бойових діях не брала. Формальним її початком стало утворення австр.-прус. союзу 1792 проти Франції та проголошення Францією війни Австрії. На бере­зень 1793 до 1-ї А. к. входили Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія, Іспанія, Голландія, Неаполь, Сардинія, Тоскана й деякі нім. кня­зівства . Основна проблема коаліції — суперечки між її членами щодо планів розподілу Франції для задоволення власних територ. претензій.

Військ, перемоги Франції 1794 посилили внутр. протиріччя в коаліції та прискорили її розпад.

Із підпи­санням Кампоформійського миру 1797 між Фран­цією та Австрією й початком англ.-франц. пере­говорів 1-а А. к. припинила своє існування.

Подолання Росією наслідків поразки в Кримській війні пов'язане з ім'ям великого російського дипломата Горчакова. Він походив із древнього аристократичного роду. Утворення одержав у Царскосельском ліцеї. Дипломатичну кар'єру почав в 22 року й пройшов довгий шлях від другорядного посольського чиновника до міністра закордонних справ Росії. При Миколі 1 майбутній міністр не грав, та й не міг грати перших ролей у російській дипломатії, оскільки його недолюблював глава дипломатичного відомства Росії граф Нессельроде, пользовавшийся величезною довірою пануючи. Горчаков виявився ключовою фігурою в зовнішній політиці Росії завдяки надзвичайним і досить сумним обставинам. Поразка в Кримській війні 1853-1856 гг. привело до того, що на міжнародній арені авторитет країни впав. За умовами Паризького миру Росія зобов'язувалася знищити залишки бойового флоту на Чорному морі, а на узбережжя ліквідувати міцності. У результаті південна границя країни була відкрита будь-якому ворожому вторгненню. На Балканах позиції Росії як великої держави похитнулися через ряд соромливих обмежень. Відповідно до статей того ж Паризького трактату, Туреччина також відмовлялася від свого чорноморського флоту, але нейтралізація моря була тільки видимістю: через протоки Босфор і Дарданелли турки завжди могли ввести туди із Середземного моря свої ескадри. Незабаром після сходження на престол Олександр 2 відправив Нессельроде у відставку: той був слухняним виконавцем волі колишнього государя, але для самостійної діяльності не годився. Тим часом перед російською дипломатією встало труднейшая й важливе завдання - домогтися скасування принизливих і важких для Росії статей Паризького договору. Країна перебувала в повній політичній ізоляції й не мала союзників у Європі. Міністром закордонних справ замість Нессельроде був призначений Горчаков. Горчакова відрізняла незалежність суджень, він умів точно співвідносить можливості Росії і її конкретних дій, блискуче володів мистецтвом дипломатичної гри. Вибираючи союзників, він керувався практичними цілями, а не симпатіями й антипатіями або умоглядними принцыпами. Спочатку Горчаков робив ставку на угоду із Францією. Росія робила Наполеонові сприяння в справах загальноєвропейської політики. Під час австро-італо-французької війни 1859 гю підтримка Росії сприяла успіху французів. Однак твердого ґрунту для франко-російського союзу не виявилося. Франція сочуствовала польському повстанню 1863-64 гг., жорстоко подавленому російськими військами. Наполеон переоцінив міцність свого положення у Франції й у Європі й не зумів по достоїнству оцінити дружні відносини з Росією. Це привело до краху і його самого, і всю французьку політикові. Ворогом Франції номер один у Європі стала Пруссія. Бісмарк направляв дипломатичні зусилля цієї держави до насильницького об'єднання Німеччини. Після перемог, здобутих у війнах з Данією й Австрією, Пруссія майже досягла заповітної мети. Державотворенню заважало сусідство сильної й войовничої Франції. Але війна проти Наполеона була неможлива, поки його підтримувала Росія. Однак російський цар і його перший дипломат Горчаков різко змінили політичний курс і пішли на зближення із Пруссією. Франко-прусская війна закінчилася повним розгромом французів і скинення Наполеона. А Росія дотримувалася доброзичливого для Пруссії нейтралітету. В обмін на це російська дипломатія домоглася згоди Пруссії й Австро-Венгрии, що перебувала під прусским вплив, на скасування "нейтралізації" Чорного моря. Розрив Росією Паризького миру, укладеного в 1856 р., повалив великі держави чи Європи не в більше здивування, чим падіння Франції. Обмежувальні статті договору були скасовані в 1871 р. на міжнародній конференції в Лондоні. Це й була головна справа всього життя великого російського дипломата Олександра Михайловича Горчакова.

Капіталістичний розвиток країн Європи й США привело в першій половині XIX в. до посилення їхньої колоніальної експансії в Східній і Південно-Східній Азії. Англія, Франція, США й інші капіталістичні держави намагалися перетворити Китай в об'єкт колоніальної експлуатації. Однак колоніальне поневолювання країни капіталістичними державами почалося в Китаї пізніше й виявилося справою набагато більше важким, чим в Індії, На відміну від останньої Китай, незважаючи на значну самостійність провінційної адміністрації, все-таки мав певну політичну єдність і централізацію. Опір народу колоніальної агресії було в Китаї більше сильним, чим в Індії. Мало значення й та обставина, що Китай далі відстояла від західних країн, чим Індія.

В XVII-XVIII вв. Китай був могутньою феодальною імперією, що зробила великі завоювання й поставило у васальну залежність від себе ряд сусідніх держав-данників - Корею, Монголію, Східний Туркестан, Бірму, В'єтнам. У межах імперії перебував Тибет.

Маньчжурська династія Цин і чиновники, у руках яких безпосередньо перебувала політична й адміністративна влада, вели реакційну політику в інтересах феодального класу, гнітили народ. Із другої половини XVIII в. вони прагнули по можливості ізолювати країну від зовнішнього миру. В 1757 р. по імператорському велінню були закриті для зовнішньої торгівлі всі порти, за єдиним виключенням Гуанчжоу (Кантона). У Кантоні з 1715 р. існувала факторія Ост-Индской компанії, а потім з'явилися й інші іноземні факторії. Торгівля з іноземцями перебувала під наглядом китайського суперінтенданта й велася замкнутою гільдією з 12-13 привілейованих купців (Кохонг). Ця гільдія призначала ціни, гарантувала операції з іноземцями й доходи від них для китайської влади. Правила цієї торгівлі були встановлені в 60- 80-х роках XVIII в.

Реакційна політика ізоляції країни лише почасти мала на меті утруднити зовнішню агресію проти Китаю. Цинское уряд став проводити її головним чином з побоювання, як би іноземці не занадто підсилили свій вплив у країні й не змогли б у своїх цілях використовувати невдоволення китайського народу гнітом Цинской династії. Надалі до цих мотивів приєднався острах витоку за кордон монети й розкладання феодальних порядків і підвалин життя в результаті розвитку торговельних зв'язків з Іншими країнами. Проведення політики ізоляції довгий час полегшувався по перевазі натуральним характером господарства основної маси населення, відносною економічною незалежністю Китаю, що мало високорозвинена домашня промисловість п не дуже нуждавшегося у ввозі іноземних товарів. Однак ізоляція сприяла ще більшому економічному відставанню Китаю від капіталістичних держав. У результаті політики ізоляції Китай до першої опіумної війни не мав договірних відносин із західноєвропейськими державами, США і Японією.

Керування зовнішніми справами Цинской імперії перебувало в руках імператора п верховного т.зв. «Військової ради» (Цзюньцзнчу), що состояли з вищих сановників. Раніше ця рада займалася військовими справами, але потім у його функції стало входити складання едиктів і висновків по зовнішніх справах. Зносинами з васальними державами-данниками відав Наказ по справах про церемонії (Либу). Існувала ще Палата по справах залежних областей (Лифаньюань).

У Китаї здавна зложився свій дипломатичний церемоніал, відмінний від прийнятого в Європі. Посли васальних держав Цинской імперії повинні були виконувати принизливий обряд « кэ-тоу» - ставати дев'ять разів на коліна й дев'ять разів простиратися ниц перед імператором. До аудієнції посли повинні були попередньо проробити цей обряд перед табличкою з ім'ям богдыхана пли перед порожнім троном. Виконання цього обряду було потрібно також від всіх іноземних послів, хоча оп зложився у відносинах Китаю з його васалами й відбивав перевагу Китаю над сусідніми невеликими державами. Весь етикет при відносинах з іноземними послами з боку цинского двору відповідав обряду « кэ-тоу» і зложився ще в VII-VIII вв. Посли вважалися простими чиновниками, а не представниками особистості незалежних государів. Подарунки, принесені іноземними послами, розцінювалися як данина. Цинский двір вимагав, щоб іноземні посли вручали своп грамоти не самому імператорові, а тільки кому-небудь із сановників. У дипломатичній переписці цинского двору було прийнято звертатися до іноземних государів як до васалів, що чекають милостей і повчань богдыхана й зобов'язаним коритися його велінням. Постійне перебування іноземних послів у столиці й у країні не допускалося. Відповідної була й фразеологія документів цинского уряду. Іноземці позначалися в них як «варвари». Англійці й інші заморські іноземці, особливо внаслідок роздратування, викликаного опіумною торгівлею й настирливою діяльністю місіонерів-розвідників, іменувалися «заморськими чортами», «іноземними собаками», «рудими дияволами» і т.д.

Цинская династія розглядала свою імперію як центр всесвіту. У цьому полягав зміст таких термінів, як «Серединне» або «Піднебесне» царство. Усе. інші государі й народи теоретично вважалися данниками й васалами імператора. Ця офіційна доктрина й церемоніал, що відповідав їй, були розраховані на те, щоб вселити китайському народу й сусіднім країнам перебільшене поняття про могутність Цинской монархії й сприяти політиці ізоляції від західних держав.

В 1793 р. у Пекін був допущений англійський королівський посол Макартней, що мав доручення врегулювати претензії Ост-Индской компанії до Китаю й домогтися відкриття для торгівлі інших портів крім Кантона. Коли Макартнея зі свитою й подарунками богдыхану везли на джонках по ріці Байхэ, те на його судні був вивішений прапор з китайським написом: «Посол, що везе данину з Англії». Цинские сановники зажадали від Макартнея, щоб він погодився стати покладене число раз на коліна й простягтися ниц перед імператором. На це Макартней нібито сказав, що зробить це, але лише в тому випадку, якщо цинский сановник відповідного рангу виконає те ж саме перед портретом англійського короля. Макартней одержав аудієнцію й, відповідно до китайських джерел, виконав те, що від нього вимагали, хоча сам посол затверджував, що нібито він тільки став на одне коліно. У всякому разі місія Макартнея залишилася зовсім безрезультатної, а в 1816 р. інший англійський посол, Амхерст, покинув Пекін, зовсім не одержавши імператорської аудієнції.

Взагалі посли європейських держав при приїзді в Китай приймалися дуже рідко, досить неохоче й лише після довгих дротиків. Відмова послом від виконання церемоніалу аудієнції по обряду « кэ-тоу» і від вручення грамот не особисто імператорові, а кому-небудь із сановників служив зручним приводом для недопущення іноземних послів у столицю й до двору.

Цинское уряд волів, щоб іноземні посли зверталися по своїх справах не в Пекін, а до влади окраїнних і приморських областей - начальникам округів, губернаторам провінцій, намісникам або генерал-губернаторам, що відали нерідко відразу декількома провінціями, або ж до спеціальних імператорських комісарів по справах тих або інших окраїн пли приморських провінцій і по зносинам з «варварами». Місцеві влади й імператорські комісари посилали в Пекін доповіді по зовнішніх справах.

Домогтися допуску в Пекін і аудієнції іноземним послам було дуже важко. Цинские влади висували звичайно безліч перешкод і придумували різноманітні приводи для затягування справи. Сановники цинского уряди нерідко зверталися з іноземними послами вкрай грубо й зарозуміло, щоб підкреслити своя перевага, застосовували погрози й залякування. Часто це робилося навмисне, для того щоб іноземні посли, не бажаючи роняти достоїнства своєї держави, відмовилися від своїх домагань і виїхали, не відвідавши Пекіна.

Ізоляція країни сприяла тому, що правляча верхівка Цинской імперії не мала ясного поняття про силу, місце розташування й життя інших держав. Цинское уряд зовсім не посилав своїх послів до західних держав і було погано орієнтоване в міжнародній обстановці.

Політика ізоляції країни якийсь час допомагала зміцненню влади реакційної Цинской династії й консервації феодально-абсолютистського режиму, але поступово Китай усе більше відставав в економічному й військовому відносинах від Англії й інших капіталістичних держав, стремившихся будь-якими засобами відкрити доступ до його ринку й піддати його поневолюванню. Політика ізоляції зрештою зазнала краху під ударами іноземних агресорів. Перший такий удар був нанесений Китаєві Англією.

Російсько-китайські дипломатичні відносини в XVIII в.

Якщо західні держави до 1842 р. не мали договорів з Китаєм, то російсько-китайські відносини ще з кінця XVII в. будувалися на договірних засадах, як про це свідчить висновок Нерчинского договору 1689 р. Нерчинский договір ліквідував російські поселення в Приамур'я, і закрив для Росії водний шлях із Забайкалья на Охотське узбережжя. Китайське населення й цинские влади на північний берег Амуру теж майже не проникали, і фактично області до півночі від Амуру не перейшли у володіння Китаю.

Нерчинский договір мав велике позитивне значення для обох його учасників, тому що він на довгі часи закріплював між ними мирні відносини. Особливістю російсько-китайських відносин XVIII і початку XIX в. була військова слабість обох сторін у районі їхньої загальної границі. Для Росії ця слабість виникала із крайньої далекості російсько-китайської границі від життєвих центрів країни й неможливості зосередити й містити в цих вилучених і бездоріжніх районах скільки-небудь значні військові сили. У Китаю військова слабість на російській границі була пов'язана з аналогічними причинами й загальною технічною й економічною відсталістю країни й слабістю її збройних сил. Росія й Китай звичайно прагнули до мирного врегулювання питань, що виникали між ними. Мирні й добросусідські відносини протягом століть полегшували обом сторонам боротьбу з агресорами, що нападали на Росію переважно із заходу, а на Китай - зі сходу, з боку моря.

Однак у відповідності зі своєю політикою ізоляції країни цинское уряд перешкоджав розвитку російсько-китайської торгівлі. Багато непорозумінь викликало умову договору про взаємну видачу перебіжчиків і злочинців. Кілька російських посольств було спрямовано в Китай для дозволу цих суперечок. Петро I видав указ про посилку в Пекін російської духовної місії під приводом забезпечити православне богослужіння для переселених у Пекін жителів знищеного російського міста Албазин і для російських купців, що приїжджали в Китай. Головна мета указу складалася в створенні кращих умов для розвитку торговельних і політичних зносин з Китаєм. В 1715 р. духовна місія виїхала в Китай. В 1719-1722 р. відбулася поїздка в Пекін надзвичайного посланника Петра I - Ізмайлова, що одержало від цинских влади охоронні грамоти для російських торговельних караванів і дозвіл на відкриття в Пекіні церкви для приїжджаючих туди російських купців.

В 1724 р. у Китай було спрямоване посольство графа Сави Владиславича Рагузинского формально для повідомлення цинского двору про вступ на престол Катерини I, а фактично для переговорів про торгівлю й границі. Після довгого шляху посольство прибуло в Пекін, де воно пробуло 6 місяців. Після переговорів уповноважені цинского уряди й російський посол 21 жовтня 1727 р. у Кяхті підписали договір. Границя між обома імперіями в районі Монголії встановлювалася на основі принципу uti possidetis. Договір передбачав регулярні торговельні відносини й право посилки російських казенних караванів у Пекін; 200 російських купців могли раз в 3 роки приїжджати в Пекін і торгувати там безмитно, будувати крамниці, будинку, склади й т.д.

Кяхтинский договір підтверджував постанову Нерчинского договору про те, що росіяни піддані, що зробили злочин на китайській території, а дорівнює й китайські піддані, що зробили злочин на російській землі, підлягали видачі прикордонній владі своєї держави для суду й покарання.

Рагузинский мистецьки обійшов труднощі, які виникали при дипломатичній переписці від імені царі із цинским двором внаслідок претензій останнього на верховенство. Кяхтинский договір визначав, що російсько-китайські справи й переписка по них повинні вестися з китайської сторони «китайським трибуналом», тобто палатою по зносинам із зовнішніми областями Цинской імперії (Лифаньюань), а з російської сторони-сенатом, або «трибуналом російським».

Кяхтинский договір узаконив постійне перебування в Пекіні російської духовної місії з декількох духовних осіб на чолі з архімандритом і із шістьома світськими учнями для навчання китайській, маньчжурській і монгольській мовам. Можливість підтримувати зносини із цинским урядом через цю місію мала важливе значення для Росії в той час, коли в Пекіні не було постійного дипломатичного представництва. У церковно-релігійному відношенні місія підкорялася синоду російської православної церкви, а в політичних питаннях одержувала вказівки від російського відомства іноземних справ. Члени місії внесли чималий вклад у вивчення Китаю своїми науковими дослідженнями. У той же час вони виступали як розвідників і інформували Петербург про політичне положення в країні.

Кяхтинский договір підтверджував і уточнював колишні умови торгівлі з Китаєм, у тому числі пристрій безмитного торгу в Кяхті, Нерчинске й Селенгинске. В основному російська торгівля велася з Китаєм через Кяхту, де російські купці обмінювали хутро й залізні вироби на китайський чай, тканини, посуд ц інші товари.

Цинское уряд готувався до завоювання Джунгарии й Кашгарии. Звичайно цинский двір не посилав за кордон своїх послів, але в 1730 р. його посольство прибуло в Москву. щоб заручитися союзом з Росією проти джунгаров.

Уряд цариці Ганни Иоанновны виразило бажання підтримувати дружні відносини з Китаєм, але не пішло на посилку російських військ у далекі краї проти джунгаров.

У другій половині XVIII в., після завоювання Цинской династією Джунгарии й Кашгарии, російсько-китайські відносини не раз ускладнювалися головним чином через конфлікти із приводу видачі перебіжчиків, тривалих перерв у торгівлі між обома сторонами, що викликалися порушеннями договорів, а також неприйнятними для Росії вимогами китайського дипломатичного церемоніалу.

Російсько-китайські дипломатичні відносини на початку XIX в. Місія Головкина.

Після висновку в 1802 р. миру із Францією царський уряд підсилив свою увагу до країн Сходу й в 1804 р. направило в Китай посольство на чолі із графом Ю. А. Головкиным. Під приводом повідомлення про вступ на престол

Олександра I Головкин повинен був прибути в Пекін і домагатися доступу російських торговельних судів у Кантон, відкриття торгівлі по сухопутній границі з Північно-західним Китаєм, права судноплавства по Амуру, необхідного для постачання російських володінь на Камчатці й Алясці провіантом і зброєю, допуску російського посланника в Пекін і т, буд.

В 1805 р. Головкин прибув в Ургу, але не міг проїхати далі, тому що заздалегідь відмовився ставати на коліна я простиратися ниц перед богдыханом, а ургинские начальники амбань і ван відхилили вимоги Головкина щодо церемонії його прийому як представника російського государя. Після довгих сперечань щодо етикету й чисельності своєї збройної охорони Головкин змушений був повернутися назад. Китайські купці, що містили торговельні угоди в Кяхті, заважали відкриттю торгівлі на інших ділянках границі. Сенат послав у Пекін протест проти дій цинского уряду відносно місії Головкина.

Від'їзд Головкина стурбував цинский двір. В 1810 р. китайські посланці прибутку для побачення з іркутським губернатором Трескиным у Маймачене, біля Кяхти, щоб загладити случившееся, п говорили про бажання Китаю підтримувати з Росією дружні відносини п прийняти нове російське посольство. Розвитку зносин з Китаєм сприяла російська духовна місія в Пекіні. З 1818 р. вона підсилила свою діяльність по доставлянню в Петербург відомостей про Китай. В 1833 р. місії було запропоновано не захоплюватися зверненням до православ'я китайців, щоб не ускладнювати відносини Росії з Китаєм.

Загальний напрямок політики Росії у відношенні Китаю в 40-х роках XIXв.

До кінця 50-х років XIX в. Росія зовсім не вела морської торгівлі з Китаєм. Обороти ж російсько-китайської торгівлі через Кяхту з кінця 40-х років стали зменшуватися під впливом розвитку морської торгівлі західних держав з Китаєм після першої опіумної війни.

На відміну від Англії й США, що заохочували контрабандний ввіз у Китай опіуму, з Росії опіум у Китай майже не надходив, і торгівля їм з Китаєм була заборонена росіянином підданим ще в 1841 р., про що тоді ж був сповіщено китайський уряд.

Величезні відстані, малонаселеність і труднощі пересування через Сибір у першій половині XIX в. як і раніше робили царську Росію на Далекому Сході незмірно більше слабкої, чим на материку Європи, де вона до Кримської війни вважалася найсильнішою військовою державою. Східна Сибір залишалася малозаселеною й віддаленою колонією, значною мірою служившей місцем каторги й посилання. На Тихому океані військовий флот царської Росії був набагато слабкіше не тільки англійського, але й флотів Франції й США. Сухопутні війська на далекосхідних окраїнах Росії залишалися дуже нечисленними. Царський уряд, зайнятий придушенням революційного руху в Європі й своїй політиці на Близькому Сході, було зацікавлено в тім, щоб можливо довше зберегти на сході Азії те положення, що існувало там до опіумних воєн. Незалежний Китай за умови, що він залишиться слабкою країною, був для царської Росії більше зручним сусідом, чим Китай, що зробився знаряддям Англії.

На противагу державам, відділеним від Китаю величезними водними просторами, Росія була сусідом Китаю й мала загальну з ним саму довгу у світі й слабко сухопутну границю, що обороняється, довжиною в кілька тисяч верст. У силу цього Росія найбільше була зацікавлена в тім, щоб у Китаї, і особливо в найближчі до Росії володіннях Китайської імперії, а також у не розмежованих областях Приамур'я й Примор'я не встановився вплив яких-небудь ворожих Росії держав.

Відкриття китайських портів і розвиток морської зовнішньої торгівлі Китаю загрожувало підірвати російсько-китайську сухопутну торгівлю, підсилюючи в той же час вплив у Китаї супротивників Росії - Англії й Франції, Царська Росія внаслідок віддаленості, слабості свого торговельного флоту й відсталості своєї промисловості не могла вивозити в морські порти Китаю свої товари з таким же успіхом, як Англія й Франція, п не могла скористатися для цього нерівноправними договорами з Китаєм тією самою мірою, як буржуазія Західної Європи п США, Росіяни тканини не могли конкурувати із західноєвропейськими в морських портах Китаю. У силу всіх цих причин царський уряд, незважаючи на загарбницький характер політики царату, не проявляло ініціативи в нав'язуванні Китаєві нерівноправних договорів про відкриття портів для іноземної морської торгівлі й навіть іноді не квапилося забезпечити собі у відкритих портах Китаю права найбільше благоприятствуемой нації.

Кульджинский торговельний договір 1851 р. між Китаєм і Росією.

Зате до середини XIX в. підсилився інтерес російської буржуазії до вивозу російських товарів у північно-західні окраїни Китаю, особливо в Джунгарию, де в силу географічних умов західна конкуренція не була небезпечною. У Росію із цих районів привозився плитковий чай і грубі тканини (даба). Міністерство закордонних справ і міністерство фінансів розробляли заходу щодо розвитку цієї торгівлі. У Кульджу й Чугучак під ім'ям купця Хорошева в 1845 р. їздив російський чиновник Любимов. В 1851 р. у Кульджу для переговорів про умови торгівлі прибув полковник Е. Ковалевский. Улітку 1851 р. Ковалевский і генерал-губернатор Илийского краю И Шань зі своїм помічником Буянтаем підписали Кульджинский торговельний договір. За цим договором Росія одержала право на пристрій у Кульдже й Чугучаке торговельних факторій і призначала туди консулів. Договір підтверджував колишній принцип взаємної видачі підданих обох сторін владі своєї держави для суду й покарання, але тільки у випадку здійснення ними важливих карних злочинів. У випадку ж дрібних конфліктів між китайськими й росіянами підданими дозвіл їх на місці покладало на російського консула й китайських чиновників. Ця умова вносила в Кульджинский договір елемент нерівноправності.

Двостороння австр-пруська угода, підписана у Рейхенбасі (Селезія) між австр уповноваженими кн. Рейссом та бароном Шпільманом і прус першим міністром графом Герцбергом. Австрія ще в 1788 вступила в рос-тур війну на боці Рос.

А в 1788-89 в Австр почалася бурж революція(у Бельгійській тер). Користуючись складним положення Австрії, Пруссія, перебуваючи в союзі з Британією та Голландією, вимагала від Австрії укласти мир із Туреччиною й повернути їй всі території, захоплені під година війни. А також передати Польщі частину Галичини, за що Польща мала віддати Пруссії Ґданськ і Торунь. Австрія вступила в переговори з ВБ. У результаті переговорів Британія відмовилась підтримувати Пруссію в разі австро-пруської війни. Відтак Австрія й Пруссія Підписала угоду фактично підготовану Британією, її оформили як декларації Австр і Прус. Австрія зобовязувалась докласти зусиль до укладення миру з Турками на основі довоєнного стастус-кво. Пруссія зобовязувалась допомогти Австрії у відновленні влади над Бельгією та спільно з Британцями та Голландцями гарантувати там австр панування. Наслідками укладеної догоди стало підписання Сістовського мирного договору 1791р. та придушення повст у Бельгії.

Сістовський мирний договір 4.08(серпня)1791р. між Австрією та Тур завершивши Австр-Тур війну. Австрія повертала туркам всі захоплені тер під годину війни, окрім Хотина. Одночасно з договором була підписана конвенція за якою до Австрії переходила Стара Орсова та незначна тер у верхівї р.Унни. Австрія зобовязувалась ніколи не будувати на цих тер укріплень.

Берлінський трактат з'явився завершенням російсько-турецької війни 1877-1878 гг., причому в його висновку взяли участь всі великі держави, що змусили Росію до перегляду прелімінарний Сан-Стефанского мирного договору. У підсумку придбання Росії й, що воювали на стороні Росії за свою незалежність балканських держав були сильно урізані, а Австро-Угорщина й Англія одержали навіть певні придбання від війни, у якій не приймали участі. Визнавалась незалежність Чорногорії, Сербії та Румунії від Туреччини; Австро-Угорщина отримувала право окупувати Боснію та Герцоговино. Болгарія була розділена навпів по Балканському хребті. Македоня відходила Туркам. Росія повертала Туреччині Баязет.

109. Третя антифранцузька коаліція. Битва при Аустерліці.

3-я коаліція 1803-05. Вона складалася з Австрії, Великої Британії, Неаполітанського королівства, Пруссії, Росії та Швеції . 1805 англ. флот завдав поразки об'єднаному франц.-іспан. у Трафальгарській битві.Австр. армія була оточена та знищена під Ульмом, під Аустерліцом були розгромлені об'єднані австр.-рос. війська. 3-я А. к. припи­нила існування з підписанням Пресбурзького миру 1805 , який бувдвосторонньою франц.-австр. угода, підписана в Прессбурзі (сучасна Братислава, Словаччина) після поразки союзних австр.-рос. військ від Наполеона І під Аустерліцем.

За нею Австрія визнавала франц. територ. захоплення в Італії (П'ємонт, Генуя, Парма, П'яченца та інші), поступалась на користь Наполеона як короля Італії своїми територіями на Адріатичному узбережжі (Венеціанська область, Істрія, Далмація), визнавала Баварію та Вюртемберг королівствами, Баден — вели­ким герцогством і віддавала Баварії Тироль із Бриксеном та Трієнтом, архієпископство Бамберг, єпископства Аугсбург, Фрейзинген, Нассау, Ейхштедт та інші; Вюртембергу — п'ять міст на Верхньому Дунаї, графство Гогенберг, ландграфство Валленбург. Між Вюртембергом та Баденом було поділено частину австр. Шва-бії, Констанц, Брейсгау, Ортенау. Як компенса­цію Австрія отримувала Зальцбург та Вюрцбург для вигнаного з Тоскани ерцгерцога Ферди-нанда Габсбурга. Австрія зобов'язувалась сплати­ти контрибуцію в розмірі 40 млн. флоринів.

Зміни в Німеччині та Італії встановили франц. домінування в Європі та поклали край існу­ванню Священної Римської імперії. .

110. Проблема об'єднання Німеччини в 1848-1849рр.

111. Суперництво на Близькому Сході та в Середній Азії в кін.Х1Х ст.

112. Віденський конгрес 1814 - 1815рр. та польсько-саксонське питання.

Ще в перші дні конгресу польсько-саксонське питання зайняло важливе місце. Олександр не хотів уступати Варшавське герцогство, яке головним чином складалося з земель захоплених Прсуєю в поділах Польщі, тому Прусія вимагала компенсації. Взамін на Варшавське герцогство Олександр пропонувавв Прусії Саксонію, яке мало б бути відібране у саксонського короля за підтримку Наполеона.

Франції ж потрібно було вбити клин між країнами які її перемогли, тобто на це розраховував Тайлеран. Він запропонував «принцип легітимізму», за яким Європа мала ділити землі за принципом коли вони були поділені до 1972 року, тоді б Франція отримала б впевненість за цілісність своїх територій. Тайлеран пропонував цей принцип всім країнам, але вони відмовились. В конгресі зав’язалась внутрішня боротьба. Але Тайлерану вдалось заключити договір трьох держав: Австрі, Франція, Англія, який мав бути таємним від Росії і полягав у дипломатичній боротьбі проти Росії, тобто це мало стати на заваді входженню королівства Саксонського у склад Прусії.

Але Олександр отримав все що хотів в Польщі та не захотів сваритися через Саксонію і Прусію з європейськими країнами. Прусія змирилась, оскільки важливої учатсі в конгресі не відігравала.

113. Візит Миколи І до Лондона в 1844р. Російський проект поділу Османської імперії.