Зміст
Вступ
I. Початок формування Західноукраїнської Народної Республіки
1.1 Збройні сили ЗУНР
1.2 Соціально-економічне становище
II. Причини падіння Західноукраїнської Народної Республіки
Висновок
Список літератури
Національна рада в середині листопада 1918 р. проголосила утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). "Український народе! - говорилося в обнародуваній декларації Української національної ради - У створеній тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над біднішими та економічно слабшими". Далі йшлося про "демократичний лад", "український парламент", "справедливу земельну реформу", "8-годинний робочий день" тощо. Однак до практичної реалізації декларованих обіцянок справа не дійшла. Фактично залишалися недоторканими адміністративний апарат, приватна власність. Уряд ЗУНР схвалив законодавчі акти щодо атрибутики державності, утворення армії, запровадження громадянства, щодо мови та школи, судочинства, однак зволікав із розв'язанням соціальних проблем. Основи земельної реформи, за якою малоземельні й безземельні селяни мали тримати землю, були прийняті лише 14 квітня 1919 р. Проте не слід забувати, що вся законотворча діяльність ЗУНР із перших днів її проголошення відбувалася в умовах польської агресії.
16 жовтня 1918 р. останній австро-угорський цісар Карл І видав маніфест про створення в межах бувшої монархії федеративної держави. Народи імперії кинулись самовизначатись. Українці вимагали від Відня передачі їм влади у Східній Галичині, поляки ж з уламків трьох колись могутніх монархій створювали свою державу.
У жовтні поляки у Львові навіть думкою не припускались до того, що ще хтось, окрім них, буде заявляти про свої права на володіння містом. А в цей час вже засідала Українська Національна Рада і Український Генеральний Військовий Комісаріат, які готувались захопити владу. Вони розраховували зробити це за допомогою підрозділів австрійської армії, укомплектованих українцями.1 листопада з Кракова у Львів повинна була прибути "Польська ліквідаційна комісія", щоб взяти владу у свої руки. Українці вирішили діяти негайно. Вони роззброїли багатонаціональний гарнізон міста і підняли на ранок 1 листопада у Львові український прапор.
1 листопада 1918 р., через 600 років іноземного поневолення, останні 150 з яких припадали на часи панування Габсбурзької австрійської монархії, у Львові виникла національна Українська держава. З 9 листопада вона почала іменуватись як ЗУНР.
Поява цієї держави стала наслідком дії багатьох чинників, перш за все високого рівня "національної свідомості. Революції в Росії та в Західній Європі захитали монархію Габсбургів в Австро-Угорщині та Гогенцолернів у Німеччині, повалили династію Романових у Росії. Держави Центрального блоку потерпіли поразку в Першій світовій війні.
Отже, коли до розпаду Австро-Угорської імперії залишалися лічені дні, 31 жовтня 1918 р. керівники підпільної військової організації на чолі з поручиком Дмитром Вітовським, що діяла серед українських підрозділів австро-угорської армії, зажадали від керівників українських буржуазно-націоналістичних партій у Львові зважитись на рішучий наступ. Саме військові захопили владу в м. Львові у свої руки і проголосили створення української держави.
Вони мали перед собою приклад Чехії і Словакії, які проголосили себе 28 жовтня Чехословацькою республікою. До рішучих антимонархічних виступів наближали події у Відні, Будапешті, Любліні. У Кракові була створена Ліквідаційна Комісія для перейняття влади від австрійського державного апарату і її передачі урядові Польської держави, що формувалася на чолі з Ю. Пілсудським.
Організація військових-українців, що спиралась у Львові десь на 2300 солдатів, приступила до дії. Нею був зайнятий Руський Народний Дім, який було перетворено у штаб повстання. Ця організація оголосила себе Українською військовою командою (УВК). Були створені відповідні цільові підрозділи для захоплення намісництва і арешту намісника графа Гуйна, коменданта Львова генерала Пфефера, для захоплення залізничного вокзалу, пошти і телеграфу, ради міста, всіх інших державних та військових об'єктів. Захоплення міста українцями виявилось несподіванкою для польських політичних і воєнізованих організацій у Львові.
В етнічному відношенні Львів за часів іноземного панування перетворився у полонізований плацдарм польської політики і культури в Західній Україні. За переписом 1910 р. на католиків у Львові припадало приблизно 50 відсотків населення. Ця обстановка зумовила те, що вже до 12 години 1 листопада були створені польські збройні загони, які розпочали бої з українськими підрозділами за залізничний вокзал. На чолі польських загонів став генерал Т. Розвадовський.
Саме в ці дні польськими публіцистами був створений романтичний міф "Польщі - Христа Народів", заскоченої зненацька підлим українським плебсом, яка все ж таки піднялась з колін.
На чолі українських загонів лише за той час, коли вони утримували Львів, змінилося три командира - Д. Вітовський, Г. Коссак, Г. Стефанів, два з яких починали цю діяльність у званні поручика. Полякам оперативно почала поступати допомога з Варшави. "В обороні Львова, - говорив опісля Юзеф Пілсудський, - зосередилась у свій час більшість зусиль всієї Польщі. Якщо їх візьмемо під військовим кутом зору, то чотири п'ятих таких сил".
21 листопада ввечері українське командування віддало наказ залишити місто. Командувач українського війська Г. Стефанів не знав, що прибулий до Львова з Кракова польський генерал Роя зупинив наступ поляків, поки їм не будуть кинуті на допомогу свіжі військові частини. У зв'язку з тим, що поляки не передбачали такого швидкого відходу українських військ, він здійснювався майже без перешкод.22 листопада поляки повністю оволоділи Львовом. Та бої за це місто не припинялись ні у 1918, ні у 1919 роках.
Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше - до Станіслава.22-25 листопада відбулися вибори до Української Народної Ради. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич.
Українська Народна Рада (УНР) прагнула забезпечити широкі права національним меншинам, вирішивши надати їм 30 відсотків депутатських місць у майбутньому парламенті.
У квітні 1919 р. почалась аграрна реформа, в результаті якої всі маєтки великих землевласників, переважно поляків, експропріювали.
Передбачалося розподілити їхні землі між малозабезпеченими та малоземельними селянами. У січні 1919 р. перша сесія Української Народної Ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу.
До Галичини прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район, але військові дії тривали далі. Переважаючі польські сили витіснили УГА з Галичини. В середині липня 1919 р. УГА та уряд ЗУНР змушені були перейти через р. Збруч на територію УНР, до Кам'янця-Подільського. Отже, ЗУНР була ліквідована як держава, не встигнувши оформити всі свої структури.
Ще в травні 1919 р., коли радянські війська перебували під Волочиськом, а на фронт проти Галицької Армії ЗУНР було кинуто 80-ти тисячну армію генерала Галлера, сформовану і озброєну у Франції, уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки звернувся до уряду ЗУНР з пропозицією укласти мир і створити спільний фронт проти Польщі. "Не один раз ми доводили, - писав з цього приводу роком пізніше "Червоний Стрілець", часопис для Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА), - що кращих союзників робітники і селяни Східної Галичини не зможуть знайти". Таке ж звернення було ще в березні того ж року. А потім його повторили і в липні 1919 р. Але "Станіславський уряд (ЗУНР), - писав той же часопис, - лише розпечатував наші ноти-звернення і не доводив їх змісту до мас". Однією з причини такого ставлення керівників ЗУНР до пропозицій уряду УСРР став акт 22 січня 1919 р., акт злуки УНР і ЗУНР. Він формально оголосив ЗУНР Західною областю УНР - ЗОУНР, а отже противником УСРР.
У грудні 1919 р. диктатор Є. Петрушевич зібрав у Відні керівництво вже лише формально існуючої ЗУНР для визначення ставлення до акту 22 січня 1919 р. у Києві. Нарада засудила і відкинула петлюрівські переговори з поляками, відмову головного отамана Східної Галичини на користь Польщі. Було також переглянуто акт злуки і вирішено скасувати навіть назву ЗОУНР, повернувшись до назви ЗУНР.
Досить швидко зростали і збройні сили ЗУНР, які взяли собі назву Галицька Армія. В неї добровільно вступали солдати-українці старої австро-угорської армії, селянські і робітничі дружини.
Незважаючи на перші прорахунки, Галицька Армія міцніла. Відступивши від Львова, вона зуміла стабілізувати фронт на лінії Сокаль - Рава-Руська - Жовква - навколо Львова - Городок - Судова Вишня - Перемишль - Хирів - Лютовиська. Таким він був з перемінним успіхом на окремих ділянках аж до травня 1919 р., тобто - протягом півроку.
До весни 1919 р. Галицька Армія виросла до 100 тисяч чоловік. Виробилась її організаційна структура: рій - сотня - курінь - кіш - загін (сотня - батальйон - бригада - корпус), чіткого значення набрали військові звання: стрілець, старший стрілець, десятник, бунчужний, хорунжий, поручик, сотник, підполковник, полковник, генеральські чини.
Економіка Західної України, Буковини, Закарпаття пристосовувалася до економіки Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини як ринок для збуту товарів, джерело дешевої сировини й робочої сили. Тут розвивалося тільки таке виробництво, котре не вимагало великих капіталовкладень і давало швидку віддачу.
Часто-густо сировина, вивезена із західноукраїнських земель у центральні райони Польщі, Румунії Чехо-Словаччини, поверталася сюди у вигляді промислових товарів. Вивіз сировини і матеріалів" з одного боку, і ввіз готової продукції - з іншого, значно гальмували розвиток продуктивних сил краю, посилювали його колоніальну залежність від західних сусідів. Ситуація ускладнювалася й тим, що в економіці останніх переважав іноземний капітал: французькі, американські, англійські, угорські та інші банки контролювали тут від 44,4% виробництва у деревообробній промисловості до 88,5% у нафтовій. Слід при цьому зауважити, що, незважаючи на економічну стагнацію західноукраїнських земель у 20-30-х роках, їхній занепад у роки світової кризи 1929-1933 рр., місцева національна буржуазія у гострій боротьбі з польськими, румунськими, чеськими та іншими конкурентами спромоглася зміцнити свої позиції в промисловості й торгівлі, розширити свою банківсько-кредитну систему. В кілька разів зросли капітали таких її об'єднань, як "Маслоспілка", "Цент-роспілка", "Народна торгівля", "Центрббанк", "Карпатія", "Дністер" та ін. Збільшилася кількість українських купців, фабрикантів, домовласників. Наприкінці 30-х років лише у Львові національній буржуазії належало близько 50 промислових Підприємств.
Тяжким було становище в сільському господарстві. Його енергооснащеність, так само як і в промисловості, залишалася надзвичайно низькою. Врожайність основних сільськогосподарських культур на західноукраїнських землях у 20-30-х роках не перевищувала довоєнного рівня (на Буковині була навіть дещо нижчою), і тільки на Закарпатті спостерігався деякий прогрес. Структура посівних площ, де технічні та кормові культури займали мізерну частку, відбивала яскраво виражений екстенсивний характер
місцевого сільського господарства. На довоєнному рівні тупцювало й тваринництво, а на Західній Україні та Буковині порівняно з указаним часом ще й зменшилося поголів'я великої рогатої худоби, овець, свиней.
Найпекучішими проблемами західноукраїнського села були, як і до того, безземелля
та надлишок робочої сили.
Вони загострювалися колонізаторською політикою окупаційних властей, їхніми реформами. У вересні 1919 р. в Румунії був підготовлений проект аграрної реформи на Буковині, проте з утіленням його у життя панівні класи не квапилися. Тільки в липні 1921 р. проект був затверджений сенатом. В умовах спадання революційної активності мас і зникнення. безпосередньої загрози пануванню буржуазії та поміщиків вони всіляко обмежували й без того майже символічні поступки селянам. Зокрема, поміщицький наділ, що не підлягав експропріації, на Буковині збільшувався з 50 до 100 га. У квітні 1919 р. був опублікований аграрний закон у Чехо-Словаччині, за яким поміщик міг володіти більш ніж 100 га землі. "Основи земельної реформи", прийняті польським сеймом у
липні 1919 р., передбачали, що парцеляції (тобто поділові володінь великих землевласників на дрібні ділянки - "парцели" - для продажу їх селянам) не підлягали господарства площею 60-180 га. А вже восени того ж рокууряд Польщі дозволив поміщикам мати до 400 га; водночас узаконювалася приватна парцеляція, тобто розпродаж земельних ділянок самими поміщиками.
За своїм характером аграрні реформи, здійснювані в Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині, були буржуазно-поміщицькими.
Тому-то й органи, покликані "відчужувати" землі у
поміщиків і наділяти нею селян, утворювалися із самих поміщиків, куркулів і представників влади. Всі заходи щодо реалізації реформ супроводжувалися свавільством, відкупами, спекуляцією, шахрайством. Сприяючи розвитком капіталістичних відносин на селі за прусським шляхом, ці заходи не полегшували становища безземельних і малоземельних селян. Так, 33,8% усіх земель у Західній Україні належало поміщикам, 8 - державі, 2,1% - церкві, тоді як 48,4% напівпролетарських господарств мали лише до 3 га кожне, а близько 1млн господарств узагалі були безземельні та малоземельні. На Закарпатті 74% сільських господарств мали до 5 га кожне. На Буковині налічувалося 115 тис. безземельних і малоземельних господарів. Аби забезпечити прожитковий мінімум своїм родинам, власники наділів площею до 2 га (а в гірських районах і ті, які мали наділи площею 2-5 га) мусили вдаватися до сторонніх заробітків за наймом у сільської буржуазії та поміщиків.
Вагомою причиною розколу ЗУНР була її непослідовна зовнішня політика, особливо з огляду на відверті наміри польських панів захопити Східну Галичину, вказівкою емісара Паризької конференції, французького генерала Бартелемі, який прибув до Східної Галичини в лютому 1919 р. уряд ЗУНР уклав із панською Польщею угоду про перемир'я. Водночас березні й травні 1919 р. керівництво Західноукраїнської Народної Республіки відхилило пропозиції українського Радянського уряду про спільну боротьбу проти польських окупантів.
У січні 1919 р. уряди УНР і ЗУНР урочисто проголосили об'єднання (злуку) двох республік.
Проте це був лише декларативний акт, бо уряд УНР, сфера впливу якого дедалі більше звужувалася внаслідок відновлення на її території влади Рад, ні уряд ЗУНР, більшість території котрої на той час була вже окупована іноземними військами, мали ніяких можливостей його реалізації. На Наддніпрянській Україні у класовому протиборстві гору взяли соціальні сили, орієнтовані на соціалістичний розвиток української державності, в західноукраїнському ж регіоні становлення державності було перерване іноземною окупацією. Та й союз творців акту соборності ЗУНР і УНР виявився нетривким. Вже в травні 1919 р., коли білопольська армія генерала Галера плюндрувала західноукраїнські землі, місія петлюрівської Директорії у Варшаві, очолювана Курдиновським, зробила заяву, що Директорія аж ніяк не зацікавлена у справі Східної Галичини". Таку ж заяву Курдиновський зробив і на Паризькій мирній конференції країн Антанти. А через місяць нова місія, що нею керував Пилипчук (довірена особа Петлюри), висловилася через польську пресу в такому дусі, що "Польща й Україна повинні получитися нерозривними зв'язками", а "Директорія не має ніякого зацікавлення долею Східної Галичини". Незважаючи на активний опір трудящих, ці й подібні висловлювання та відповідні дії керівництва УНР і ЗУНР призвели того, що вже влітку 1919 р. війська буржуазно-поміщицької Польщі окували Східну Галичину та Західну Волинь. Частини Української Галицької армії перейшли Збруч й опинилися в розпорядженні Петлюри. Останній у квітні 1920 р. підписав так званий Варшавський договір панською Польщею про включення до її складу Східної Галичини та частини Волині, тобто тих українських земель, які входили до складу проголошеної в січні 1919 р. урядами УНР і ЗУНР “соборної України". В листопаді 1918 р. Північна Буковина була окупована румунськими військами, а в січні 1919 р. Закарпаття - чеськими.
Часткою краху ЗУНР відіграло
возз'єднання з Українською РСР. Об'єднаний всіх українських земель відбулося в умовах другої світової війни. Процес цього об'єднання слід розглядати в контексті рішень Народних Зборів Західної України (жовтень 939 р), сучасних оцінок пакту між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 р.
Боротьба за незалежність Західної України велась в умовах жорстокої громадянської війни 1918-1920 рр. і закінчилась поразкою. Першими ворогами української незалежності були Росія і Польща. Внутрішніми причинами, що призвели до поразки, була відсутність єдності в лавах національно-визвольних сил.
Не було єдності в поглядах на державний, політичний і соціально-економічний лад України. Національно-визвольний рух, соціальний рух (
рух борців за соціальну справедливість, який породжував соціалізм), і рух за демократію,
який є рухом за особисту гідність, так і не об'єднались у цей час для досягнення спільної мети - побудови своєї національної держави.
Дійсно, на час повалення самодержавства в 1917 р. в Україні вже існували певні концепції її самостійності. І, мабуть, суть була не в тому, самостійна, чи федералістична буде нова держава - Україна. Це могло вирішитись у залежності від тактичних ситуацій. Насправді ж, точилася боротьба навколо питань, мабуть, більше філософських, моральних. Ще з часів М. Драгоманова і з брошури М. Міхновського поступово ставали зрозумілими форми влади і тип держави України. Але складнішими були напрямок і вибір форм боротьби за державність. Українська інтелігенція, у більшості своїй мистецька, літературна, наукова, і в політиці мислила категоріями високої моралі. Тому для неї було дуже важливим питання, відповіді на яке вона не знаходила: якою мірою можна вийти за межі гуманізму для того, щоб добитись перемоги у боротьбі за владу.
І поки була знайдена відповідь, то було вже запізно, бо життя змусило вдатися до найжорстокіших кроків і все потонуло у кривавому вирі громадянської війни.
1. Конституційні акти України. 1917-1920. - К., 1992.
2. Л.І. Кормич, В.В. Багацький “Історія України". Підручник. - К.: Алерта, 2004, 407 с.
3. Мельник Л.Г., Верстюк В.Ф., Демченко М.В. “Історія України". Підручник. - К.: Либідь, 1992. - 464 с.
4. Сливка Ю.Ю. “Сторінки історії КПЗУ”. Львів, 1989.
5. Винниченко В. “Відродження нації". - К., 1990.
6. Смолій В.А., Степанков В.С. “Українська державна ідея". - К., 1997.
|
