Зміст
Вступ. 2
1. Внесок М.Драгоманова в розвиток української науки і культури. 6
1.1 Національні ідеї діяча. 6
1.2 Система політичних поглядів вченого. 8
1.3 Вклад в становлення освіти. 11
2. Життєвий шлях Михайла Драгоманова. 14
2.1 Формування світогляду та освіта. 14
2.2 Громадсько-політична діяльність. 17
2.3 Закордонно-еміграційний період життя. 21
3. Наукова і творча спадщина М.П. Драгоманова. 28
3.1 Науково-публіцистичні праці 28
3.2 Історичні дослідження. 29
3.3 Фольклористичний напрям у творчості вченого. 32
Висновки. 35
Список використаних джерел і літератури. 37
Вступ
Чи не найзначнішою постаттю після Т.Г.Шевченка в українській суспільній думці ХІХ століття був Михайло Драгоманов – людина різнобічних наукових зацікавлень і спрямувань, широкого діапазону практичної дії. На протязі всього життя він заглиблювався в історію власного народу і народів Європи, прагнув осмислити шляхи людської цивілізації й на підставі цього намалювати ясну перспективу творчого саморозвитку України. В основі його невтомного творчого і громадського життя було слово, звернене як до прихильників, так і до опонентів – у сотнях статей, наукових розвідок, листів. Блискучий публіцист, чиє перо весь час служило боротьбі проти політичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів чи непросвіти; фольклорист, чиї збірки творів та наукові праці поставили його в рівень, з європейськими вченими того часу; оригінальний літературний критик та історик рідного письменства; соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і Середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних органів і сотень співвітчизників і зарубіжних вчених – такою багатогранністю, енциклопедичністю вирізнялася вся діяльність Михайла Драгоманова. “Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд що завжди добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння найліпше характеризує нам самого Драгоманова” [29; с. 142] – так відгукувався про багатогранну діяльність видатного вченого Іван Франко.
Хоча Михайло Драгоманов за своє життя отримав багато негативних оцінок і критики, але більшість видатних постатей того часу відгукувались про нього з теплотою і пошаною. Д. Овсянико-Куликовський про Драгоманова казав: ”Це була натура ясна ... прозора. Глибока щирість і рідкісна чесність душі – це були в нього риси, що впадали в очі. Нікого він не ховав і ні з чим не ховався – його слова та вчинки були достеменним відбитком його душі”. Леся Українка писала, що “М.Драгоманов був великим українцем, тримався і в літературі, і в політиці, і в приватному житті тієї засади, що “чистое дело требует чистых средств”, і тримався її до кінця з великою завзятістю і невмолимістю” [29; с. 142]. Іван Франко говорив: “Драгоманов для нас був чимось більше, як заслуженим чоловіком. Він був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писань і навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих в рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації.
Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника... Єго голос був для нас заохотою, осторогою, вказівкою, куди йти, голосом сумління...» [14; с. 30]
Михайло Грушевський у своїй статті “Пам'яті Михайла Петровича Драгоманова”, надрукованій в науковому часописі “Україна” 1926 року писав: “Місія Драгоманова зробила...епоху в українському житті”.
І дійсно, важко не погодитись зі словами цих діячів, адже Михайло Драгоманов був справді непересічною людиною. Він належить до тих видатних діячів, яких український народ шанує за їхні погляди і дії, високий інтелект, поєднаний з чесністю та самовідданою мужністю. Він воістину був для України “апостолом правди і науки” [10; с. 47]. Його громадсько-політична і науково-просвітницька діяльність мала важливе значення в розвитку суспільно-політичної думки в другій половині ХІХ століття і є однією з яскравих сторінок історії та культури. Адже вона дала підґрунтя для розвитку національної свідомості українців, зміцнила їхні позиції в прагненні до незалежності.
Саме тому я обрала темою своєї курсової роботи постать Михайла Драгоманова. Про нього написано десятки статей та монографій: як схвальних – так і критичних.
Актуальність теми полягає в тому, що об’ємність доробку Драгоманова і досі малознаного у широких наукових колах, потребує детального дослідження, вивчення та ознайомлення молодого покоління з його науковою спадщиною, яка є гідною великої і нелегкої історії вченого.
Предметом даної роботи є дослідження постаті Михайла Петровича Драгоманова.
Об’єктом роботи виступає опрацювання різних джерел щодо життєвого шляху, громадсько-політичної діяльності та творчості Михайла Драгоманова.
Мета курсової роботи в тому, щоб показати надзвичайно великий внесок вченого і політичного діяча в українське суспільне життя другої половини ХІХ – початку ХХ століття.
Завдання полягає в дослідженні постаті М.П. Драгоманова та його ролі в суспільно-політичному та культурному житті України.
Історіографія.
В радянські часи ставлення до М. Драгоманова було крайнє негативним: його хотіли викреслити з пантеону народної пам'яті. Незважаючи на окремі об’єктивні дослідження спадщини вченого (зокрема І. Романченка, О. Лисенка, М. Бернштейна, Г. Іванової, П. Федченка, В. Поважної та ін.), панувало поверхнево-усереднене тлумачення праць вченого, завжди кориговане в негативний бік. Праці ж Б. Кістяківського чи М. Шаповала, І. Лисяка-Рудницького чи Е. Горнової були відомі лише поодиноким дослідникам. А хронічна відсутність більш-менш повного зібрання наукових праць діяча лише стимулювала поверхневу оцінку його доробку. Та все ж таки більшість науковців високо оцінили діяльність та наукову спадщину М.П. Драгоманова. Цікавими є статті Павла Тучапського (1869-1922) про М. Драгоманова: “Роль Драгоманова в суспільному рухові Росії й України” та “Національні погляди Драгоманова”. Також привертає увагу праця Олександра Оглоблина (1899-1992) під назвою “Громадсько-політичні погляди Михайла Драгоманова”.
Сьогодні про постать М.П. Драгоманова пишуть такі науковці, як: Володимир Борисенко, Анатолій Висоцький, Анатолій Круглашов та інші.
Хронологічні межі даної роботи сягають від року надходження майбутнього діяча – 1841 р., до часу його смерті, тобто 1895 р.
Практичне значення.
На мою думку, з даною роботою слід ознайомитись учням шкіл, студентам історичних факультетів, викладачам вузів та вчителям загальноосвітніх шкіл, а також усім тим, хто цікавиться видатними діячами своєї країни.
Структура курсової роботи обумовлена її метою та науковим завданням. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, які нараховують 29 найменувань.
1. Внесок М.Драгоманова в розвиток української науки і культури
1.1 Національні ідеї діяча
Теоретична розробка Драгомановим проблем національного розвитку України відзначається глибиною та різнобічністю. Вчений вважав себе продовжувачем ідей Кирило-Мефодіївського братства, славного іменами Костомарова, Шевченка, Куліша, та значення національної програми Драгоманова виходить поза межі учнівства й самого лише продовження перерваної праці провідних діячів-українців 1840-х років. Зовнішньою межею драгоманівського проекту розв’язання національного питання на Україні було створення вільної федерації народів замість Російської імперії. В це федеративне об’єднання вільні народи могли входити тільки за власним бажанням як рівноправні та не обмежені у своєму внутрішньому державно-політичному житті члени. Драгоманівський федералізм для діячів різних українських партій початку ХХ століття був об’єктом гострої критики, причому, які зі стану непримиренних борців за вільну Україну, так із боку тих, хто вважав себе за справжніх марксистів-інтернаціоналістів. Уже за часів діяльності Драгоманова пошук та відбір тих чи інших варіантів, як ми сказали б тепер, моделей розвитку України підноситься на вістря ідейної боротьби та протистояння. Драгоманов справедливо вбачав загрозу порозуміння українців з представниками решти національностей на спільній землі. Тому він із занепокоєнням вдивлявся у сплеск націоналістичних настроїв в окремих гуртах земляків і попереджав: “наше національство зовсім не таке уже мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люди про москалів, поляків, євреїв, і подумайте, що б сталося з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим національникам узяти уряд на Україні в свої руки” [16; с. 25].
Висвітлюючи мету національного розвитку, Михайло Петрович намагався оживити національні традиції сучасним суспільно-політичним змістом. З його погляду чільним серед завдань визвольного руху України було її повернення до сім’ї вільних і культурних європейських народів, до цінностей та засад сучасної цивілізації, з розвитком якої була міцно пов’язана Україна в минулому. Наголошуючи на життєвій необхідності “європеїзації” українського національного руху, Драгоманов тим самим тільки логічно з’єднував розірвану історію України з часами невпинних перемог національно-визвольних рухів народів Європи. А оскільки й минуле, і майбутнє вітчизни бачились Михайлу Петровичу в європейському суспільно-політичному просторі, він і закликав земляків не перебільшувати реального значення рис національної “окремішності” українців від сусідніх народів, а бачити за цими зовнішніми рисами спільні інтереси та тенденції загальноєвропейської інтеграції. Впевнений, що єдиний слушний шлях поступу українців – це рух до європейської цивілізації, Драгоманов не тільки теоретичні орієнтири цієї мети накреслював, а й усім своїм талантом ученого, публіциста, політичного діяча служив їй.
Вчений вважав, що майбутня єдність України врешті має бути здобута попри всі держави і кордони.
Він виступав проти теорії примусової, обов’язкової національної єдності. На противагу цьому він висував два вихідні принципи побудови майбутньої державно-політичної цілісності України: по-перше, права людини та громадянина, а по-друге, місцеве самоврядування територіальних та національних громад.
Конкретним політичним знаряддям і формою втілення демократичного устрою майбутньої України Драгоманов вважав місцеве самоврядування. В ньому діяч бачив оптимальний засіб задоволення національно-культурних та національно-політичних потреб українських та інших громад у майбутній демократично-федеративній республіці.
На його думку, саме на рівні громад та їх територіальних спілок найкраще можуть регулюватися як загалом суспільно-політичні, так і національні процеси. Михайло Петрович гадав, що майбутнє самоврядування найбільш спроможне враховувати інтереси громадян своєї території, економіко-географічні та етнічні особливості, а отже, сприяти розв’язанню національних проблем у конкретній місцевості. Елементарними, базовими одиницями такого самоврядування вчений визнавав автономні, національні та національно-територіальні громади [16; с. 30].
Крім цих принципово вірним і в контексті нашого часу, ідейних засад, Драгоманов прагнув дати Україні більш конкретні принципи побудови багатонаціональної державно-політичної спільності на Україні. Він підкреслював, що кожна національна громада на Україні повинна мати не тільки повні права на національно-культурний розвиток, але й утверджувати й реалізовувати ці права через власне національно-адміністративне самоврядування. На дотримання національних прав меншостей, спрямована й пропозиція драгоманівської «Громади» про право кожної з національних груп на Україні, незалежно від чисельності, на власну школу, від початкової до вищої. І це також було б однією з серйозних гарантій для всіх етнічних груп. В основі національної політики майбутньої республіки Драгоманов бачив безвиняткову рівність прав та обов’язків усіх громадян, безвідносно до расових та національних, соціальних і конфесійних особливостей світоглядно-політичної орієнтації. Програма національного розвитку України, яку шляхом слухань, спроб і знахідок виробляв М.Драгоманов – духовний продукт свого часу. Але й досі не втрачають значимості її головні засади, такі як розуміння історичної необхідності розвитку державності та суспільства на основі демократизму, за ініціативою всіх громадян і національних груп, що живуть на Україні, при безумовному розвитку й захисті прав національних і політичних меншостей, прав особи, за умов пошуку тривких компромісів в ім’я спільного добробуту, злагоди й поступу.
1.2 Система політичних поглядів вченого
Система політичних поглядів Драгоманова була наскрізь самобутньою. Як і кирило-мефодіївці, він перемістив центр майбутнього східнослов’янського політичного руху в Україну. Драгоманов опрацював досить струнку систему українського анархізму, громадівства “вільних спілок”, які об’єднуючись на конфедеративних засадах знизу догори, мали поставити перепону централізмові, гарантувати гармонійний розвиток людям, особистостям, народам, націям. Наступні покоління українських політичних діячів дорікали Драгоманову цілою низкою політичних помилок, ця критика частково була слушною, але не завжди справедливою до кінця.
Драгоманову докоряли, що він приділяв більше уваги соціальним, ніж національним питанням і підпорядковував національні проблеми реалізації абстрактних загальнолюдських принципів. Теоретично це було так, але в українських умовах з їх щільним переплетенням соціального й національного, де увесь народ стогнав від колоніального гноблення російської та польської поміщицько-буржуазної системи як на східноукраїнських, так і на західноукраїнських землях, соціальна боротьба автоматично перетворювалася на соціально-загострену національну.
Михайла Петровича Драгоманова критикували також і за його антиклерикальні нахили. В той час на Наддніпрянській Україні панувала православна церква як одне з основних знарядь русифікаційної політики, на Закарпатті – уніатська церква – опора москвофільства, на Галичині церква опинилася в руках пропольськи зорієнтованої верхівки та москвофільськи налаштованих священицьких низів. Драгоманов бачив вихід в українському протестантизмі, нереальному й утопічному в той час. Життя ж внесло свої корективи, виплекавши тип сільського священика Галичини, міцно пов’язаного з народом і, як не парадоксально, вихованого на ідеях М.П. Драгоманова – Івана Франка [9; с. 5].
Драгоманов був дитиною свого часу й оточення. Як для основної маси українських інтелігентів тоді перед ним відкривалося два шляхи діяльності й кар’єри: український і російський. Вчений спершу, здавалося, рішуче вибрав перший, український, але його приваблювала можливість відіграти політичну роль в імперському масштабі, і у 80-х роках він піддався спокусі, яка зрештою закінчилась для нього сумно. З середовища загальноросійської політики він вийшов із тавром ледве чи не політичного провокатора. Але ілюзії загальноросійського інтелігента Михайла Петровича залишилися назавжди. Тому для своєї соціальної і гуманітарної пропаганди, діяч намагався ознайомлюватись із заходом за посередництва російської публіцистики. Українських письменників він намагався навчати на взірцях російської літератури, закриваючи для них інші канали, хоча загальнолюдські гуманні цінності, за які боровся Драгоманов пронизували також західні літератури того часу. Як діяч загальнонаціонального масштабу – Драгоманов, великий гуманіст за переконаннями, намагався прищепити українському політичному рухові ряд аксіом. Здається, аксіоми зберегли свою актуальність і досі або, краще сказати, повинні зберігати свою практичну вартість також у сучасному суспільно-політичному житті.
Аксіоми М.П. Драгоманова:
Вчений рішуче і беззастережно виступав проти опрацьовування багатьох партійних програм, які лише роздрібнюють і знесилюють прихильників прогресу та перешкоджають їхньому об’єднанню;
Він пропагував серйозну політичну освіту, особливо для молоді, зокрема до того, як вона самостійно виступить на політичній арені;
Діяч визнавав велику силу громадської думки, закликав до того, щоб шукати для неї організаційних форм використання;
Михайло Драгоманов постійно підкреслював необхідність застосовувати етичні вимоги до політичної боротьби, загальновідомим стало свого часу його гасло “чиста справа вимагає чистих засобів”. Тому він різко виступав проти ошукування народу безвідповідальними гаслами, проти самозванства;
Драгоманов боровся з легковажними звинуваченнями, якими розкидалися в революційних колах, особливо часто для задоволення власних цілей і для особистих порахунків.
Михайло Драгоманов особливо рішуче виступав проти системи терору, що звужувала політичну боротьбу до боротьби з особами, а не з певним існуючим ладом, і він пророкував, що це легко може перерости в державний тероризм [9; с. 6].
Як політичний лідер, Драгоманов мав і багато ворогів, і багато прихильників. Володів різким словом і нещадно ставився до непродуманих і невиправданих політичних дій. Тому в очах одних він був “терористом” і “нігілістом”, в очах інших – “конституціоналістом”, ворогом соціалістів і революціонерів. Він мав критичний і творчий розум, поєднаний з відвагою мислителя і політичного діяча, відвагою, яка дозволяла йому торувати власні шляхи.
1.3 Вклад в становлення освіти
М.П. Драгоманов, як і його однодумці, прагнув зробити українську культуру справді демократичною, народною. Він вважав, що особа і загалом народ мають здатність до волевиявлення, до історичного вибору, який зумовлений не лише обставинами, а й високою мірою гуманності, традиціями національного виховання, що передавалися з покоління в покоління. Михайло Драгоманов вважав, що “провідникам народу” не достатньо мати лише патріотичне почуття без всебічної освіченості і політичного такту. Тому й уся велетенська й подвижницька праця М. Драгоманова виховувала в українській інтелігенції, а відтак і в народі, культуру мислити ідеями, враховуючи інтереси особистості, незалежно від її соціального статусу, національності чи релігійної приналежності.
Вчений гаряче вболівав за стан освіти, піддавав гострій критиці її систему, запроваджену реакціонерами у 70-ті роки ХІХ століття, а також використання в Україні російських підручників для початкових шкіл замість українських. Ще в студентські роки Драгоманов брав активну участь в організації так званих недільних шкіл. Створювались ці школи на громадські кошти і мали завдання надавати населенню початкову освіту рідною мовою. З його ім’ям пов’язане відкриття Подільської школи, а також іще двох шкіл – українофільської та слов’янофільської, які діяли в Києві. Робота в недільних школах давала змогу діячу сприяти народній освіті та вивчати теорію народності в педагогіці, народну мову, словесність, історію. Хоч недільні школи мали лише культурно-просвітницький характер, духовенство й чиновники звинуватили Драгоманова та інших професорів – П.Павлова, М.Чубинського, М.Старицького в тому, що вони негативно впливають на молодь.
М. Драгоманов вважав, що освіта повинна здійснюватись за допомогою народної словесності, яка яскраво і правдиво відображає історію народу, його життя і побут, духовні прагнення. Необхідно розвивати розум і почуття дитини саме рідною мовою, бо “мова – це спосіб, яким люди розуміються, через котрий іде до людей освіта” [11; с. 362].
Михайло Драгоманов обстоював думку про те, що основою духовного розвитку людства має бути тільки національна культура, тому інтелігенція, зокрема українські письменники, які є провідниками культури, повинні обов’язково послуговуватись тією ж мовою, що й простий народ.
Михайло Петрович був переконаний в тому, що здобутками вселюдської науки повинні мати змогу скористатися всі люди однаково вільно. З цією метою, необхідно розширювати можливості та науковий потенціал української мови, як мови не лише простонародної, а й мови науки. Навчання чужою мовою він вважав недоречним і навіть шкідливим, таким, що може завадити розвиткові української нації.
Для вченого є беззаперечним той факт, що українська мова не поступається жодній із слов’янських літературних мов ні в питаннях теорії, ні своїм багатством, витонченістю і гнучкістю форм. Як і видатний мовознавець О. Потебня, Михайло Драгоманов був переконаний у тому, що українська мова має потенційно закладені в ній засоби всебічного розвитку, внаслідок чого вона має здатність стати на той рівень, який дозволить їй забезпечувати всі суспільні потреби народу. Розвиток мови відбувається також під впливом суспільного прогресу. Розвиваючись, мова, на думку вченого, набуває все більше можливостей для того, щоб задовольнити потреби освіти, культури, науки. Завдання педагога полягає в тому, щоб навчати дітей аналізувати життєві факти, осмислено читати і робити певні висновки, а для цього навчання важливо починати рідною мовою. Тому важливо, на думку Драгоманова, скористатися живою народною словесністю, елементарні наукові дані викладати якомога ближче до понять і мови учнів, щоб досягти повного розуміння, засвоєння і відчуття художніх образів та реалій дійсності. Розвиток учнів за допомогою мови у тому саме і полягає, як вважає вчений, що вони усвідомлюють близькість образів, яка виражається близькістю слів. Такого усвідомлення можна досягти лише в тому випадку, якщо воно відбувається на основі рідної мови. Освіта рідною мовою є тією основою, яка дозволяє людині в майбутньому збагатити свої знання іншими мовами й іншими культурами, без чого нація не може вважатися розвиненою та освіченою. М.Драгоманов застерігає молодих людей, кажучи, що вони не можуть вважати себе навіть освіченими, доки не вивчать по крайній мірі двох-трьох мов.
Теорія національної освіти М.П. Драгоманова є яскравим відображенням особистості її автора, який відстоював право української мови на самостійний розвиток. Ідеї та погляди видатного просвітителя-гуманіста продовжують бути актуальними для сучасного покоління українців.
2. Життєвий шлях Михайла Драгоманова
2.1 Формування світогляду та освіта
Народився Михайло Петрович Драгоманов 30 (18 за ст. ст.) вересня 1841 р. у м. Гадяч на Полтавщині в родині дрібномаєтних дворян. Особистість Михайла формувалася серед простого люду, який оточував його змалечку. Ще з дитячих літ у хлопчика зародилась любов до України, до свого народу. Вона з’явилася, насамперед, під впливом розповідей батьків і близьких про своїх славних предків, які відзначались глибокою патріотичністю, демократизмом і самостійністю у мисленні та діях. Серед них був і виходець з Греції, що брав активну участь у міжнародних зв’язках уряду Богдана Хмельницького з іноземними державами як перекладач. За сімейними переказами він і започаткував рід українських Драгоманів. Його представники займали помітне місце серед козацької старшини Гетьманщини, мали свої маєтки, а пізніше отримали дворянське звання. Родина Драгоманових пишалася своїм походженням з козацької старшини, незалежністю і навіть вільнодумством. Один із дядьків Михайла, Яків Драгоманов, брав участь у декабристському повстанні. Батько ж закінчив привілейоване училище правознавства у Петербурзі, згодом з невідомих причин перебрався до провінційного Гадяча. Серед місцевих жителів він зажив репутації небагатого, але совістного і справедливого чоловіка. Петро Драгоманов добре ставився до селян, був визнаним на Полтавщині захисником усіх скривджених у їх домаганням через суди справедливості. Він учив сина набувати знань, щоб віддати себе праці для добра рідного краю. “Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з якими у мене не було морального розладу і боротьби...” [29; с. 137] – згадував пізніше Михайло Петрович. В родині Драгоманових панували демократичні настрої і широке зацікавлення українською старовиною, історією та літературою.
Спочатку Михайло навчався у нічим не примітивному Гадяцькому повітовому училищі (1849-1853 рр.), де з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання у Полтавській гімназії (1853-1859 рр.) з її рутинними порядками. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. Він вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пілка, мати Лесі Українки) згадувала, що “книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлоссер, Маколей, Прескотт, Гізо” [29; с. 137].
Саме в гімназії Драгоманов почав серйозне знайомство з історичними працями М. Карамзіна, Д. Бантиша-Каменського, Ф.К. Шлоссера, В.Г. Прескотта, Т.Б. Маколея, Ф.П.Г. Гізо, зачитувався “Отечественными записками”, “Современником”, фундаментально опановував іноземні мови, зокрема латинь. По смерті царя Миколи І полтавські гімназисти почали випускати рукописний часопис, редактором якого був М. Драгоманов [12; с. 607].
Самостійність юнака, внутрішня задерикуватість і несхильність до показної поштивості завдавали йому чимало проблем. За незалежні погляди М.Драгоманова виключили з останнього класу без права вступу до будь-якого іншого навчального закладу. Але завдяки заступництву вчителя історії О.І.Строніна перед попечителем Київського учбового округу Миколою Івановичем Пироговим хлопцю було дозволено скласти іспити екстерном.
Восени 1859 року Михайло вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. Напередодні реформи 1861 року в російському суспільстві витали ліберальні та революційні ідеї. Незважаючи на те, що Київ як адміністративний центр Південно-західного краю був досить провінційним містом, і тут відчувалося невдоволення суспільним становищем: серед студентів університету формувалися гуртки польського національно-патріотичного спрямування, поширювалось демократичні ідеї в дусі "Современника”, поступово вироблялася програма української національно-культурної праці. Саме з-поміж студентів-шістдесятників вийшли майбутні автори першого українського літературно-політичного журналу “Основа”, члени “Київської громади”, фундатори Південно-західного відділу Російського географічного товариства тощо. Щоправда, Михайло в ту пору мало цікавився політикою. Можна сказати, що девіз його педагога О.Строніна – якомога більше працювати над самоосвітою, в особі М.Драгоманова знайшов вдячний відгук. У Київському університеті у Михайла з’являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувались у неспокійному студентському середовищі.
М.Драгоманов намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхнули розбуджені загальною ситуацією політичні настрої. Дуже важливим у становленні М.Драгоманова як політичного і громадського діяча був його виступ над труною Тараса Шевченко в Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: “Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець” – виявилися пророчими [29; с. 138].
З духовним всесвітом Кобзаря Драгоманова єднала свята мрія про незалежність України, так само, як і нищівна критика цієї мрії і ворогами, і уявними друзями.
Будучи студентом юнак викладав у недільній школі на Подолі, а після її закриття – в Тимчасовій педагогічній школі. За роки навчання на історико-філологічному факультеті Драгоманов добре навчився самостійної дослідницької праці, і це не могло не впасти в око професорові загальної історії В.Шульгіну. щоправда, його пропозицію залишити М.Драгоманова на кафедрі до отримання професорського звання було взято до уваги лише пізніше. Навесні 1863 року Михайло закінчує університет і йде вчителювати до другої Київської гімназії. Тоді ж була розпочата праця над підготовкою дисертації “Імператор Тиберій”, яка була захищена 1864 року. З цього часу Драгоманов обіймає посаду приват-доцента кафедри античної історії Київського університету, де читає лекції з всесвітньої історії.
Того самого року Михайло знайшов своє сімейне щастя. Він одружився з актрисою Людмилою Михайлівною Кучинською, яка все життя була його вірною помічницею і берегинею родинного вогнища.
2.2 Громадсько-політична діяльність
На початку1860-х років М.Драгоманов близько знайомиться з Володимиром Антоновичем. Саме в цей час сформувалась “Стара громада”. В 1863 році до “Київської громади” вступає Драгоманов. Дуже швидко він стає одним із лідерів організації.
У його поглядах послідовно відобразився курс на поєднання соціалізму з національною ідеєю, висловлений ним у широко відомій формулі: “За обставинами України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем” [23; с. 218]. Український соціалізм у драгоманівській версії мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідеологією українського руху 2 пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Громада виникла як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури, народного побуту, права. Пізніше у 70-х роках з’явились нові молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про “самостійне політичне існування” України з “виборним народним правлінням”.
На початку 1860-х років у російській імперії точилася жвава дискусія на тему змісту і форми освіти. Деякі педагоги, як наприклад, В.Водовозов і К.Ушинський, пропонували навчати малих дітей народною мовою, тобто тією, якою розмовляли в родині дитини. На тлі цієї дискусії молоді українські студенти брали участь у так званих недільних школах, що їх організовували для бідних. М.Драгоманов з усіх своїх захоплень і проблем чи не найбільше уваги приділяв українській школі, вихованню дітей, рідномовній освіті народу, оскільки справедливо вбачав у цьому основний і надійний шлях національного і соціального визволення українців. Разом зі своїми друзями він заснував першу таку недільну школу восени 1859 року в Києві на Подолі. У 1862 році уряд заборонив недільні школи, вважаючи, що вони мають небезпечний вплив на населення. З другої половини 60-х років М.Драгоманов постійно працює у російській періодиці, його ім’я стає відомим освіченій публіці. Пише він переважно про становище селянства і проблеми поміщицького землеволодіння, про національне питання в Україні; піддає критиці російський державно-бюрократичний централізм, обстоюючи ідеї автономії та федералізму, а також право народів Росії на здобуття освіти і літературну діяльність рідними мовами, зокрема й українською.
У “Санкт-Петербургских ведомостях” він стає фактично оглядачем слов’янських проблем. Тоді ж з’являються його перші статті, присвячені національній, чи народній школі в Україні. Це спричиняє полеміку з носіями монархічної ідеї – попечителем Київського навчального округу О.Ширинським-Шихматовим, міністром Д.Толстим і навіть тим самим В.Шульгіним – редактором офіціозного “Киевлянина”.
Передумовою цього стала стаття Михайла Драгоманова “Земство и местный элемент в народном образовании”, де він піддав суворій критиці “Книгу для чтения в школах Киевского ученого округа” князя Олександра Ширинського-Шихматова. Ця шкільна читанка містила матеріали російською офіційною мовою, пісні, оповідання. Оскільки діє Валуєвський циркуляр 1863 року, то за словами Драгоманова, “князь не схотів помістити туди навіть невинної статті про Хмельницького, писаної по-російському і тільки з виїмками з українських пісень про Хмельницького... задля того, що нам споминається те, що по словам догадливого князя, пора вже забути, ось як: “рада, козак, гетьман і таке інше” [1; с. 10]. Тож висновок М.Драгоманова такий: правильніше було б, щоб букварі і читанки, як це вимагає педагогіка, починалася з рідної мови, тобто з пісень, статей малоруських, і лише потім відбувався перехід до російської мови. Цей гострий виступ вченого викликав у князя обурення. В той час до Санки-Петербурга прибув Дмитро Каракозов, який належав до революційного центру Іщутінського гуртка, що мав на меті вчинити замах на царя.
4 квітня 1866 року біля воріт Літнього саду він вистрілив у імператора Олександра ІІ, а 6 квітня була опублікована згадана стаття М.Драгоманова. Водночас журналіст М.Катков опублікував свій виступ у “Московских ведомостях”, де намагався довести зв’язок між каракозовським замахом і статтею Драгоманова в такий спосіб: “Чиясь таємна рука подала знак, - і сіли писати статті проти Росії французи Мазад і С.М. де-Жирарден, українство підняло голову в № 93 “СП-в”, а Каракозов зробив замах на царя” [1; с. 11].
Саме цим і скористався князь Шихматов, написавши секретний донос міністрові народної освіти графу Дмитру Толстому, в якому зазначив, що “приват-доцент Драгоманов належить до партії українофілів”. І далі: “Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння”. Міністр порушив перед вченою радою Київського університету питання про неможливість перебування в стінах Альма-матер молодого приват-доцента Михайла Драгоманова. Однак Шихматов, врешті-решт, зрозумів, що таку багатьма шановану особистість, як Драгоманов, краще залишити в університеті, але під наглядом, який до речі тривав кілька років. Більше того, в 1867 році міністерство відхилило клопотання про відрядження Михайла Драгоманова до Харкова для складання магістерського екзамену.
Для М.Драгоманова донос мав важливе значення, оскільки за його висловом, він почав займатись більш ретельним дослідженням українських питань взагалі.
У цей же час триває поглиблене вивчення Драгомановим історії Давнього Риму, держави, яка вперше закріпила правові основи цивілізації. Вивчення історії античності і середньовіччя в Росії в 60-х роках мало за мету прилучити громадян до європейського політичного і культурного досвіду.
1867 року М.Драгоманов склав магістерський іспит, а в 1869 році захистив магістерську дисертацію “Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит”, де розглянув соціально-політичні і культурні теорії суспільного розвитку, передусім Гегеля і Гердера, популярні в тогочасній європейській науці. У роботі над цією темою виявився потяг Драгоманова до осягнення законів розвитку людського суспільства, пошуку закономірностей, що керують вчинками видатних особистостей та цілих народів. На відміну від своїх колег-науковців, які захоплювалися позитивізмом, Михайло Драгоманов не обмежується аналізом соціально-економічних чи політичних чинників еволюції людства. Для нього головний критерій розвиненості суспільства – ступінь свободи особистості. Зацікавлення Драгоманова античністю мало свою специфіку, оскільки в цивілізаційному плані саме Римська імперія стала своєрідною точкою відліку у правовому поступі європейський конституційних свобод. У її історії вчений прагнув знайти відповідь, наскільки придатним є цей шлях для України.
З кінця 60-х років ХІХ ст. Драгоманов приходить до занять фольклором і спостережень над сучасною українською літературою – підставою для того були практичні потреби. Члени “Київської громади” умовах дії “Валуєвського” циркуляра 1863 року ставили за мету науковою працею, передусім в царині етнографії, фольклористики, історії України та археології, довести абсурдність офіозних тез про несамостійність української нації та культури, українофобським виступам окремих російських та польських видань протиставити писемні пам’ятки історії і духовності рідного народу. Поруч із П.Чубинським, В.Антоновичем, П.Житецьким, М.Лисенком, М.Старицьким Михайло Драгоманов був одним із найактивніших діячів Київської громади. І те, що перша спільна праця М.Драгоманова й В.Антоновича “Історичні пісні малоросійського народу” (в двох томах, 1874-1875 рр.) набула європейського розголосу, здобула Уваровську премію та була відзначена срібною медаллю Петербурзької Академії наук. Ця праця свідчить про глибоко продуману систему аналізу, величезну копітку працю, виконану цілком на громадських засадах.
2.3 Закордонно-еміграційний період життя
Важливим стимулом наукових інтересів Драгоманова стало його трирічне наукове відрядження за кордон (1870-1873), де він мав змогу слухати лекції в бібліотеках та архівах Берліна, Праги, Відня, Гейльдерберга, Цюріха, Флоренції. За кордоном вчений пильно приглядається до проблем існування так званих державних і недержавних націй до урядової політики і політичних програм різних партій у соціальному та національному питаннях. Якщо досвід минулого живить думку Драгоманова – політика, дає йому вагомі аргументи для розуміння сучасних йому політичних ситуацій, то пильна увага до проблем свободи особистості, до взаємин індивіда і держави спонукає його і в історичних дослідженнях повсякчас розкривати логіку історичного процесу, простежувати його звивисту, але безперервну лінію. Зіткнувшись за кордоном із німецьким шовінізмом стосовно слов’янських народів, Драгоманов утверджується на думці про перспективність федералістичної програми, висунутої свого часу Кирило-Мефодіївським братством. У своїх численних статтях він підводить читачів до федеративно-демократичних ідей, що були протилежними до принципів державної політики Росії і Німеччини. Поїздка дала йому можливість познайомитися з представниками передової європейської науки, глибоко дослідити особливості європейського соціального устрою, програм політичних партій, національної політики. Ознайомившись з ідеями західного соціалізму (зокрема марксизму), який Драгоманов сприйняв досить критично, і тепер він міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом.
Після повернення до Києва 1873 року Драгоманов стає штатним доцентом кафедри античної історії. Активно занурюється в діяльність “Старої громади”. Під впливом В.Антоновича він захоплюється українознавством, головним чином фольклористикою. В 1874 році з “Старої громади” утворилося українське наукове товариство “Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства”. Вона починає ретельно вивчати історію України, її етнографію, мову, економіку. Драгоманов стає одним з найактивніших діячів Південно-західного відділення Російського географічного товариства. Два роки він фактично редагує газету “Киевский телеграф”, бере участь у роботі Київського археологічного з’їзду. Але наклепи галицьких видань, доноси з Києва на адресу міністра народної освіти Д.Толстого про нібито сепаратистські, соціалістичні переконання Драгоманова (коли навіть слово соціологія на його лекції було сприйняте як соціалізм) стали невідпорним пунктом звинувачення.
1875 р. М.Драгоманов став жертвою репресій царського уряду і за рішенням Олександра ІІ був звільнений з університету, потрапивши під негласний нагляд поліції. З метою уникнення його арешту керівництво “Старої громади” відрядило вченого за кордон для організації видання журналу “Громада”.
Восени 1875 року Драгоманов переїхав до Відня, а незабаром до Швейцарії, де оселився у м. Клороне біля Женеви. Перебуваючи в Женеві, восени 1876 року разом з однодумцями, серед яких були А.Лехоцький, С.Подолинський, Ф.Вовк, а згодом М.Павлик, Драгоманов працює над налагодженням друкарні та відтворенням журналу “Громада”, який почав виходити 1880 року. “Женевський гурток” Драгоманова стає зародком українського соціалістичного руху за кордоном. Поруч із художніми творами (“Лихі люди” і “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса мирного, “Марія” Т.Шевченко та ін.) у журналі вперше публікується знаменитий лист В.Бєлінського до М.Гоголя (1880 р.), листи І.Тургенєва і К.Каваліна до О.Герцена як виразні свідчення тодішньої політичної думки. Це був перший сучасний український політичний часопис.
1886 року М.Драгоманов остаточно пориває зі “Старою громадою”, члени якої були незадоволені його надто радикальними поглядами і відмовились від подальшого фінансування його діяльності. Побоюючись переслідувань у роки посилення реакції за Олександра ІІІ, “Стара громада” поступово згортала свою діяльність. За цих досить несприятливих умов, коли царський уряд, запровадивши в дію “ємський” указ, ополчився проти будь-яких маніфестацій культурної, не кажучи вже про державну, політичну, самостійності українського народу, Драгоманов створює українську позацензурну пресу. Оптимальне волевиявлення інтересів кожної громади і кожної особистості з огляду не на якісь вузь партійні, а на загальнолюдські інтереси – такою була загальна, справді демократична платформа цього вченого, блискучого публіциста і політичного діяча. Цей принцип він послідовно обстоював у своїх товариських взаєминах із російськими революціонерами А.Желябовим, М.Бакуніним.
Якщо стисло окреслити віденсько-женевський період діяльності М.Драгоманова, то можна визначити в ній кілька принципово важливих проблем: спроба популяризувати соціалізм, який був би прийнятий для української громади й не гнітив свободу індивіда, – громадівський соціалізм; послідовна пропаганда конституційних гарантій – федералістського принципу державотворення, принципу великого поширення місцевого самоврядування і принципу свободи особистості; критика унітарно-централізаційного принципу в побудові держави, партії, тощо; пропаганда ідей соціального і духовного розвитку української нації, виведення її на європейський спосіб буття; критика репресивно-диктаторської ролі російського царизму як всередині країни, так і поза її межами. Зрештою, всі вони підпорядковані ідеї вільного розвитку української нації та ідеї людської свободи.
Останні роки М.Драгоманов прожив в Болгарії. Восени 1889 року він прибув до Софії на запрошення Міністерства освіти, щоб розпочати читання лекції з курсу загальної історії, він був тут тепло прийнятий. В цей час Болгарія робила свої перші кроки щодо організації свого власного університету. Перебування Михайла Петровича в Софії збігається із знаменними подіями в житті країни, яка після довгих років боротьби, ціною великих жертв домоглась своєї свободи, відкинувши п’ятивікове ярко, і щойно ступила на шлях національного освітнього та духовного відродження. І Драгоманов з натхненням віддається сміливій творчій роботі тут, в інший слов’янській країні, не маючи можливості працювати на батьківщині, але глибоко впевнений, що робить корисну загальнослов’янську справу залишаючись при цьому “українцем душею і серцем”. Не без підстав акад. М.Арнаутов підкреслює, що “ми, богари, маємо підстави більш ніж всі інші слов’яни, крім українців, бути вдячними цьому чоловікові, який являє собою щось набагато більше, ніж звичайний вчений. О, це людина, яка ніколи не зневажала життя. Драгоманов не лише пише історію, але творить її. На суху книжкову мудрість, а знання, пов’язане з волею до діла, проповідує він. Це ставить його нам в приклад, яким має бути справжній борець за свободу думки, справжній вчитель правди [24; с. 42].
Драгоманов піклувався про Вище училище (так тоді називався щойно відкритий 1888 р. Перший університет) ще до свого приїзду до Софії. В одному листі до Івана Шишманова з Женеви (21 липня 1889 р.) він радить, яких авторів та які книжки мають придбати болгарські бібліотеки. Про це турбується і пізніше, коли разом з ректором Вищого училища і директором бібліотеки професорами Д.Агуром та Л.Мілетичем робить все можливе, щоб поповнити її фонди необхідними книжками різних європейських авторів. Завдяки своєму багатому досвіду він міг давати поради щодо вдосконалення болгарського університетського навчання. В статті, яка була надрукована в газеті “Свободно слово”, він пропонує, щоб викладачів вибирали не з учителів гімназії, а щоб це були доценти, які вже до того змогли захистити свою діяльність у Вищому училищі. В іншій публікації М. П. Драгоманов радить, щоб призначення позачергових професорів відбувалось тільки після того, як вони прочитають публічні лекції, а регулярних професорів – на основі їхніх наукових праць. У зв’язку з цим він рекомендує залучити таких болгарських вчених, як Марина Дринова, Георгій Златарський, які вже здобули широку популярність в наукових колах поза Болгарією. Що ж стосується підготовки молодих фахівців для Вищого училища, то він пропонує надавати перевагу в доборі тим молодим людям, які добре себе проявили у наукових відрядженнях за кордоном, вносить пропозицію збільшити строк навчання з 3 до 4 років. Багато з пропозицій Драгоманова щодо вдосконалення вищої освіти в Болгарії знайшли розуміння особливо при підготовці Закону для Вищого училища 1890 року. Коли влітку 1890 року Драгоманов поїхав забрати свою сім’ю на Заході, то мав чимало консультацій у Женеві, Відні, Парижі стосовно навчальних програм, а також щодо архітектурного плану побудови зручного приміщення для університету в Софії.
Драгоманов прагнув виховувати своїх студентів у дусі свободи і нетерпимості до всякої тиранії, в дусі загальнослов’янської солідарності. Він не раз підкреслював, що основне їхнє завдання після одержання вищої освіти поїхати в усі куточки країни до свого народу і працювати, щоб підготувати чесних людей, які б допомогли перетворити Болгарію на добре освічену і впорядковану державу. На лекціях студенти бачили, як він простежує історичний розвиток суспільства, підкреслюючи необхідність у виявленні і розвитку передових гуманних ідей. Його лекції були “політичною школою” в найкращому розмінні цього слова.
Його діяльність в Софіївському університеті стала однією з найяскравіших сторінок цього закладу. Як підкреслює М.Арнаудов, “редко хто з вчених сягав такого авторитету серед університетської молоді. Небагато хто з викладачів умів робити собі таку новелу і таку любов, як цей незабутній українець” [24; с. 43].
Драгоманов впевнено залучав студентів до науково-дослідницької діяльності, з особливою увагою ставився до тих, хто виявив хоча б нахил до такої роботи. Від щирого серця він намагався допомагати, надаючи кожному можливість працювати навіть у свої власній бібліотеці. “Зайдеш до нього – пише його вихованець Х.В. – зустріне тебе люб’язно, тепло, веде бесіду з тобою з різних наукових питань і розповідає про своїх приятелів. Виходиш з дому і тобі здається, що огорнув весь світ”. Ось чому зовсім не дивно, що багато років пізніше у різних галузях науки виявляють тривку присутність його студенти [24; с. 44]. Це відомі болгарські вчені та діячі освіти, як наприклад: Іван Пастухов, Йордан Попгеорієв, акад. Юрдан Трифонов, літературознавець Божан Ангелов, фольклорист та історик літератури Йордан Іванов, директори гімназії Никола Димитров, Петр Скопаков, географ Атанас Іширков та багато інших. А немало з них продовжували його справу навчаючи молодих людей за його методикою. Таким чином дедалі зростає число послідовників Драгоманова.
Незважаючи на прогресуючу хворобу, Михайло Драгоманов, окрім читання лекцій, постійно був зайнятий дослідженням болгарського фольклору, підтримував зв’язки зі своїми українськими кореспондентами.
На сторінках нових українських видань “Народ”, “Житє і слово” та інших неодноразово з’являються статті і рецензії М.П. Драгоманова. він відкидає думки скептиків про інтерес народу лише до хліба, мріє скласти історію української літератури в дусі статті “Шевченко, українофіли і соціалізм”.
Попередні фольклористичні студії поруч із плановою працею є ланками його єдиного задуму – “зложити нари історії цивілізації на Україні”.
Тут у Софії, народжується одна з найкращих праць ученого – “Дивацькі думки про українську національну справу”, пройнята гострою критикою перелицьованої “московської” нетерпимості українських національників. Як позитивну програму вчений висуває ідею спільної боротьби українців і росіян проти політично-адміністративної системи, за свободу і децентралізацію.
Мабуть, ювілей М.Драгоманова (1895 р.) був чи не першою великою відзнакою українського вченого і громадського діяча, всеукраїнською і всеслов’янською маніфестацією його заслуг. Сам ювіляр скромно стверджував, що вся його праця – це політичне втілення в життя думок, висловлених кирило-мефодіївцями, і народолюбних ідеалів української інтелігенції 60–70-х років [12; с. 618].
Михайло Петрович образно порівняв своє подальше життя з вибухом світла в лампочці перед тим, як їх згаснути і на жаль, ці слова виявилися пророчими. Виснажлива робота, постійні матеріальні нестатки, розбіжності в поглядах зі старими друзями остаточно підірвали й без того слабке здоров’я вченого. 20 червня 1895 року Михайла Драгоманова не стало. Його поховали в Софії. По смерті чоловіка Людмила Драгоманова повернулася до Києва, де й дожила до початку громадянської війни.
Болгарія з теплотою зберігає пам’ять про Михайла Драгоманова. В 1932 році ініціативний комітет організував встановлення пам’ятника на його могилі. Деякі науковці опублікували свої дослідження про його внесок у розвиток болгарської фольклористики. Періодично з’являються спеціальні розробки про нього. У 1991 році відбулась спеціальна наукова конференція в Софіївському університеті, присвячена його 150 роковинам від дня народження. 1998 р. було встановлено меморіальну дошку на будинку в Софії, де жив разом з родиною незабутній Михайло Петрович Драгоманов.
3. Наукова і творча спадщина М.П. Драгоманова
3.1 Науково-публіцистичні праці
Обсяг наукової спадщини М. Драгоманова є величезним. Наукові праці вченого відзначаються великою сумлінністю і можуть бути зразком для дослідників і донині.
Ще в студентські роки на сторінках газети “Киевский телеграф” Драгоманов опублікував теоретичні статті “Новый университет на нашей границе и недостойное поведение австро-русинских депутатов”, “Польський вопрос в Познани и у нас”, “По поводу Герцеговинского повстания”, “Надежды и разочарования западного славянства”.
Перебуваючи за кордоном у науковому відрядженні, Драгоманов займався науковими дослідженнями, в результаті чого з’явились праці “Из истории отношений между церков’ю и государством в Западной Европе” і “Боротьба за духовную власть и свободу совести в XV-XVII в.”, які виявили картину жорстокої боротьби між світськими урядами Європи та церквою за владу. Прагнучи познайомити українського читача з працею французького релігієзнавця Ж.Е. Ренана, вчений пише брошуру “Про волю віри”. У своїх численних статтях (“Восточная политика Германии и обрусение”, 1872; “Новокельсткое и провансалькое движение во Франции”, 1875; “Евреи и Поляки в Юго-западном крае”, 1875) він підводить читачів до федеративно-демократичних ідей, якраз протилежних унітарно-централістським принципом державної політики Росії та Німеччини. Також Михайло Драгоманов видав кілька брошур соціалістичного змісту на українській мові – “Про багатство і бідність”, “Як наша земля стала не наша”, “Як де земля поділена і як би слід її держати”, “Парова машина”. Але найповніше він виклав свої соціалістичні погляди в “Передньому слові” до “Громади” (1878 р.).
Свої політичні погляди Драгоманов відверто виклав у цілім ряді статей, зокрема, “До чого довоевались” 1878, “Крахи украинского сепаратизма” 1882 р.
В Болгарії з-під пера Михайла Драгоманова з’явилась одна з найкращих його праць “Чудацькі думки про українську національну справу”, яка пройнята гострою критикою перелицьованої “московської нетерпимості українських націоналістів. Також ще однією визначною працею була “Вільний союз – вільна спілка: досвід української політико-соціальної програми” [24; с. 221].
Після смерті вченого за редакцією І.М. Гревса та Б.О. Кистяківського вийшли видання “Собрание политических сочинений М.П. Драгоманова”, в 2 томах (Париж, 1905-1906) і “Политические сочинения” (М., 1908. т. 1). Українськими емігрантами були надруковані однотомники “Драгоманов Михайло. Збірка політичних творів”, за редакцією Павла Богацького (Прага; Нью-Йорк, 1937) і “Архів Михайла Драгоманова: листування Київської старої Громади з М. Драгомановим (1870-1895 рр.)” (Варшава, 1937) – цінна спроба саме наукового опрацювання цієї важливої частини драгоманівської спадщини. В Радянській Україні лише в 1970 році побачили світ “Літературно-публіцистичні праці М.П. Драгоманова”, що було єдиною доступною збіркою широкому колу читачів. І лише згодом, з 1991 року почали робитись перші організаційні заходи по виданню його праць, присвячених 150-річчю з дня народження Михайла Драгоманова.
3.2 Історичні дослідження
Творчий доробок Михайла Петровича Драгоманова становить десятки томів і є невичерпним джерелом для з’ясування багатьох важливих проблем вітчизняної історії. Значна частина написаного ним за тридцять років наукової діяльності пов’язана з проблемами історичного минулого українського народу. Вчений вважав, що історія повинна розказати усі ті факти, які мали вплив на життя країни і народу. Тому, з’ясовуючи ряд важливих проблем історії українського народу, він звертався насамперед до першоджерел: архівних матеріалів і документів, літописних свідчень, мемуарної літератури, епістолярної спадщини, монографій.
Становлять інтерес погляди вченого щодо збору, вивчення, класифікації, аналізу та оцінки історичних фактів, почерпнутих дослідником з архівних матеріалів. У цьому плані схвальної оцінки заслуговує стаття Михайла Драгоманова “Стан і завдання науки древньої історії”, опублікована в “Журналі Міністерства народної просвіти” за 1874 р. Він виголосив її як вступну лекцію до курсу історії стародавнього світу перед студентами-істориками Київського університету. У ній він загострив увагу на тому, яке значення має для історичного дослідження збір і вивчення першоджерел, звідки дослідник має черпати відомості про певну подію, її місце й час, коли вона відбулась, а також роль та значення для суспільного розвитку.
Вивчаючи історію України ХVІІ ст., Драгоманов вважав одним з найцінніших джерел літопис Самовидця. Дослідник часто використовував і перше його видання, здійснене О. Бодянським у Москві 1846 р., і друге, випущене О. Левицьким у Києві в 1878 р. [29; с. 39].
З аналізу праць М.Драгоманова “Козаки”, “Україна в її словесності”, “По вопросу о малорусской литературе” та інших видно, що вчений в цілому поділяв думки автора літопису щодо причин, які зумовили боротьбу народних мас проти панування Речі Посполитої на Україні. Однією з таких причин Драгоманов вважав Брестську церковну унію 1596 р., яка була в руках польських панів і ксьондзів-єзуїтів важливим чинником посилення свого панування над українським народом. Цю унію він вважав подальшим кроком до національно-релігійного поневолення українців, оскільки процес ополячення і окатоличення українського населення вважав регресивним явищем.
Аналізуючи діяльність Б. Хмельницького як керівника народно-визвольної війни українців проти гніту польських панів, вчений чимало відомостей почерпнув з літопису Самовидця. Але якщо Самовидець переважно лише констатував факти з діяльності Хмельницького, то М. Драгоманов дав відповідну оцінку його ролі, охарактеризував заслуги перед народом, наголосив на важливості розуміння ним необхідності союзу з Росією. Порівнюючи дані Драгомановим і Самовидцем оцінки Переяславської ради, очевидно, що вони трактують її як добровільний акт, котрий відповідав загальнонародним інтересам.
З літопису Самовидця до збірника “Исторические песни малорусского народа” діяч додав кілька народних дум і переказів про Б. Хмельницького, Барабаша, героїчну боротьбу проти польських поневолювачів. Важливе місце у науково-дослідницькій діяльності Михайло Драгоманов відводив українським джерелам пізнішого часу, зокрема літописам першої половини ХVІІ ст. – Григорія Граб’янки та Самійла Величка. Матеріали з літопису Граб’янки згадуються часто у другому томі “Исторических песен малорусского народа”, де вміщено пісню про Б. Хмельницького.
Матеріали з літопису Величка Михайло Драгоманов широко використав у збірнику “Громада”, а найбільше у “Передньому слові” до “Громади”, де виклав короткий нарис історії українського народу. До окремих джерел з літопису він поставився критично. Запозичував у Самійла Величка й деякі художні засоби порівняння. У ряді своїх праць і насамперед у ґрунтовній статті “Пропащий час”, “Українці під Московським царством” (1654-1876), написаній в еміграції на початку 80-х років, Михайло Драгоманов розглядав перебування України у складі Російської імперії як “пропащий час”, що не дав їй нічого позитивного в національному плані. На початку своєї роботи автор наголошує на необхідності знати минуле України, щоб не повторити помилки в новітній період її історії. Значну роль в історії України відводить Драгоманова козацтву з його функціями захисту Вітчизни від чужоземної агресії.
Вчений наголошував, що ліквідація тих демократичних порядків, що існували на Україні перед її приєднанням до Росії, стала можливою тільки завдяки впливовості застарілих “порядків московського царства”. Драгоманов відзначав, що “за ті часи, як Україна пристала до Московського царства, з його самовольним царем, з кріпацтвом, живого без науки, – то царська сваволя заїла вольності українські” [4; с. 17].
Шляхи негативного впливу Московського царства на становище України Михайло Драгоманов доводив і в інших своїх працях, зокрема в одному з розділів монографії “Историческая Польша и великорусская демократия”, якому пізніше була дана назва “Україна і Москва в історичних взаєминах”. Окремим виданням вона вийшла у Львові в 1937 р.
Окремі питання в історії України Драгоманов розглянув також у ряді інших праць, зокрема, “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879), “Турки внутрішні й турки зовнішні” (1876), “Внутрішнє рабство й війна за визволення” (1878), “Про українських козаків, татар і турків” (1876), “Погляд на українську історію” (1895).
Творча спадщина великого мислителя справила значний вплив на українське суспільство другої половини ХІХ – початку ХХ ст. і заслуговує подальшого дослідження.
3.3 Фольклористичний напрям у творчості вченого
З кінця 60-х років М. Драгоманов починає займатись фольклором і спостереженнями над сучасною українською літературою. Разом з В. Антоновичем Драгоманов видає в 1863 році “Исторические песни малорусского народа”. Вчений постійно підкреслював пріоритет В. Антоновича в написанні вище згаданої праці, яка й досі є окрасою української фольклористики.
Проте аналіз його фундаментальної статті “Малороссия в ее словесности” показує що багатьма своїми концептуальними положеннями вона передує “Историческим песням малорусского народа” і показує значний вклад М.Драгоманова. Тут послідовно проводиться думка про Україну як перехідний місто між Південно-Східною Європою і Росією, про безперевність культурно-освтніх взаємин українських земель з іншими слов’янськими та різнонаціональними духовно-культурними осередками. Драгоманов і далі готує та видає збірки “Малорусские народные предания и рассказы” (К., 1876), “Нові українські пісні про громадські справи” (1754-1880) (Женева, 1881), “Політичні пісні українського народу XVIII-ХІХ ст. з увагами” (Женева, 1883, т.1; 1885. т.2).
Проживаючи в Болгарії, Михайло Драгоманов окрім науково-дослідницької та педагогічної діяльності займався ще й фольклористичною. Маючи на меті зробити опис та історико-літературне тлумачення релігійних оповідань, переважно болгарських, вмістив у французькому часописі “Melusine” примітки до перекладів оповідань з цієї теми. До речі сам переклад належить його дружині Л. Драгомановій. Пізніше, починаючи з 1889 року ця робота Драгоманових стала частково основною в подальших дослідження вченого на сторінках болгарського збірника “Збірка фольклору, науки та літератури”. У своїх фольклористичних працях, посилаючись на досвід вчених-фахівців, Драгоманов доводить, що далекі одні від одних люди, їх духовне життя мають загальні проблеми і способи їх розв’язання. Тому в усній народній творчості (казках, легендах, піснях і анекдотах) в різних етносів є багато спільного.
1889 р. у “Збірнику фольклору, науки та літератури” була надрукована стаття М. Драгоманова “Слов’янські оповідання про пожертвування власної дитини”, де подано загальну характеристику словесності, її виникнення, розвитку і суспільної ролі.
Михайло Петрович зробив спробу систематизувати органічний зв’язок легенд, показати ідеї зближення і об’єднання цих творів у різних народів.
Також у “Збірнику фольклору, науки та літератури” була опублікована легенда “Слов’янське оповідання про народини Костянтина Великого”. Своєрідні трактування, прагнення до точності характеристик, невеликі відступи від звичайної інтерпретації дозволяють М. Драгоманову зберегти стиль невимушеної наукової розповіді при характеристиці цієї біблійної легенди. Найбільшою глибиною аналізу відзначається праця вченого “Слов’янські переробки Едіпової історії”, в якій перед читачем розгортається широка панорама улюблених біблійних релігійний сюжетів. Драгоманов хотів простежити точки зіткнення між народами, їх легендами, піснями тощо.
Фольклористична діяльність Михайла Драгоманова була своєрідним показником політичних, громадських орієнтацій народу, відповідності тих чи інших соціальних проектів. Погляди на волю і неволю, сімейні й майнові взаємини, на товариські спілки, на всю сферу діяльності людини, які у західноєвропейських країнах були закріплені у конституційних деклараціях, в практиці українського селянства фіксувалось передусім у фольклорі. Простежуючи зв’язок вірувань, переказів свого народу з аналогічними віруваннями, переказами інших народів, вчений обґрунтував загальнолюдський, загальноцивілізаційний характер багатьох таких уявлень, зрощеність історії одного народу в багатьох моментах з минулим, особливо культурним минулим, своїх близьких і далеких сусідів. Фольклористична спадщина ще раз підтвердила наскільки різнобічною і талановитою людиною був Михайло Драгоманов.
Висновки
Михайло Петрович Драгоманов був видатною, складною і суперечливою постаттю. Людина європейської освіти і широких демократичних поглядів, публіцист та історик, філософ і етнограф, літературознавець і фольклорист, громадський діяч – ось грані цієї обдарованої особистості. Громадська діяльність і творча спадщина вченого забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки в Україні. Його можна назвати творцем своєрідної конституціоналістичної теорії, палким прихильником збагачення вітчизняної політики й права цінностями світового досвіду. М.Драгоманова можна вважати засновником національної політології, істориком політичних вчень. Саме він створив нарисні праці про розвиток політичних ідей у країнах Західної Європи, всебічно розглянувши теорію освіченого абсолютизму, лібералізму, і, запозичивши ряд основних прогресивних положень із декількох напрямків, подав концентроване обґрунтування своєї конституційно-правової доктрини.
Іван Крип’якевич вважав Драгоманова провідним українським етнографом. І мав рацію, хоча пріоритетною цариною наукових уподобань Михайла Драгоманова була українська етнографія і фольклористика. Він є фундатором вільної української преси й політичної публіцистики другої половини минулого століття, і саме він, чи не найбільше зробив для закладання на Україні початків українського партійно-політичного руху на європейських засадах. Але, насамперед, у Драгоманова є чимало цінного в розумінні природи й витоків національного питання на Україні, перспективних спроб сформулювати програму мирного поступового розвитку всіх етносів, що знайшли свою історичну долю на спільній з українцями землі.
У своїй більш як тридцятирічній науково-публіцистичній діяльності М.Драгоманов часто звертався до проблем національних громад на Україні. При цьому він використовував наукові здобутки історії та етнографії, збагачував їх власними знахідками й досвідом Європи й Північної Америки.
Сила історичного методу М. Драгоманова втому, що вчений і публіцист умів органічно сприймати в єдності конкретного історичного процесу загальне і осібне, національне і вселюдське, індивідуальне й суспільне у їх найтіснішому взаємозв’язку.
Михайло Драгоманов жваво цікавився релігійним життям в Україні. Його думки щодо розбудови української церкви не втратили актуальності й тепер.
Роль М. Драгоманова у розвитку історичної науки визначається його величезною спадщиною, методом досліджень (згадати хоча б те, що вчений використовував фольклорний матеріал як джерело вивчення історії громадських ідей в Україні), надзвичайно активною і різнобічною суспільно-політичною діяльністю, яка залишається взірцем служіння Україні, а сам він належить до тих, хто стали славою української землі.
Ми дуже шануємо Михайла Драгоманова, але мало знаємо і ще менше розуміємо. Для багатьох своїх сучасників та й для потомків – Драгоманов залишався великою загадкою. Але ми повинні пам’ятати про його надзвичайний внесок в нашу науку і культуру, досліджувати його об’ємний доробок. І якщо розвиток нашої національної науки піде вперед, я вважаю, що нам вдасться розкрити всі загадки цієї небуденної і величної та водночас дуже суперечливої постаті, яка вклала в українське суспільне життя минулого століття стільки бурхливої пристрасті і творчого ферменту, що після Драгоманова український народ, врешті, почав виходити на шлях розвитку новітньої нації. Адже своїми працями, думками та ідеями М. Драгоманов спричинив перелам у поглядах та світогляді українців. За словами Івана Франка, він – “великий прапор з багатьма китицями ідей та думок”, а сума тих думок і заповітів не втратила свого значення й нині.
Список використаних джерел і літератури
1. Бартошко С. Інститут фіскалів або доноси в долі М. Драгоманова // Рідна школа. – 1995. - № 6. – с. 9-10.
2. Бартошко С. Михайло Драгоманов – дослідник біблійних легенд // Рідна школа. –1997. - № 1. – с. 10-12.
3. Бондарук Т. Михайло Драгоманов і українська національна справа // Вісник АН України. –1993. - № 4. – с. 27-30.
4. Борисенко В. Михайло Драгоманов як історик // Пам’ять століть. – 2003. - № 5. – с. 15-18.
5. Верба І. Рання праця О. Оглоблина про М.Драгоманова // Пам’ять століть. – 1996. - № 2. – с. 56-62.
6. Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довідник/В.І. Гусєв (кер.авт.кол.), В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев та ін. – К.: Вища школа, 2002. – с. 320-323.
7. Висоцький А. Проблема національного виховання засобами української мови у світоглядній концепції М. Драгоманова // Пам’ять століть. – 2003. - № 5. – с. 19-21.
8. Гаєвська Л. Концепція національного відродження в історіософії М.Драгоманова // Радуга. – 1992. - № 3-4. – с. 111-118.
9. Дашкевич Я. Учений. Політик, публіцист: про М. Драгоманова // Слово і час. – 1991. № 10. – с. 3-6.
10. Денисенко А. Епоха в українському житті (місце М.П. Драгоманова в розвитку історичної науки) // Пам’ять століть. – 1996. - № 2. – с. 47-50.
11. Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х томах. – К.: Наукова думка, 1970. – Т.2. – с. 362-367.
12. Драгоманов М.П. "Вибране…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні". – К. – 1970. – с. 605-618.
13. Іванова Л.Г. Драгоманов і історія України // Український історичний журнал. – 1991. - № 9. – с. 127-130.
14. Іванченко Г. Драгоманов: Україна і Європа // Вісник АН України. – 1993. - № 4. – с. 30-36.
15. Круглашов А. Боротьба з месіанськими міфами Російської імперії // Нова політика. – 2001. - № 4. – с. 45-50.
16. Круглашов А.М. Держава, нація, людина (Михайло Драгоманов про національний розвиток України) // Вісник АН України. – 1992. - № 2. – с. 22-33.
17. Ласло-Куцюк М. Передбачення через століття (Деякі ідеї М.Драгоманова) // Дзвін. – 1997. - № 10. – с. 119-124.
18. Матвієнко А.А. Драгоманов і Україна // Український історичний журнал. – 2000. - № 2. – с. 112-117.
19. Мишанич С. Фольклористична спадщина видатного українського вченого (до 150-ліття від дня народження М. Драгоманова) // Народна творчість і етнографія. – 1991. - № 4. – с. 3-12.
20. Попович М. Драгоманов і ми // Наука і суспільство. – 1991. - № 8. – с. 12-15.
21. Провідники духовності в Україні: Довідник / за ред. І.Ф. Кураса. – К.: Вища школа, 2003. – с. 40-41.
22. Солдатенко В., Левенець Ю. Один проти всіх. (М. Драгоманов) // Віче. – 1995. - № 7. – с. 121-141.
23. 100 видатних українців. – К.: Видавництво Арій, 2006. – с. 217-222.
24. Терзійська Л. Професор Михайло Драгоманов // Пам'ять століть. – 2003. - № 5. – с. 42-45.
25. Тучапський П.Л. Роль Драгоманова в суспільному русі Росії і України // Філософська і соціальна думка. – 1991. - № 9. – с. 131-151.
26. Федченко П. Апостол правди і науки // Пам'ять століть. – 1996. - № 2. – с. 15-20.
27. Федченко П. Мислитель, публіцист, борець: До 150-річчя від дня народження М.П. Драгоманова // Політика і час. – 1991. - № 13. – с. 68-74.
28. Чернихівський Г.І. Українські літописи XVII-XVIII ст. у творчій спадщині М. Драгоманова // Український історичний журнал. – 1993. - № 3. – с. 38-42.
29. Шаров І.Ф. 100 видатних імен України. – К.: "Альтернатива", 1999. – с. 137-142.
|
