Зміст
Розділ І. Мазепа до гетьманства
Походження І. Мазепи та його рід
Кар’єра Івана Мазепи
Висновок
Розділ ІІ. Державна діяльність гетьмана України І. Мазепи
Мазепа та його діяння на Україні
Висновок
Загальні висновки
Список літератури
Розділ І
. Мазепа до гетьманства
Рід Мазепи стрічаємо ще у 1544 році, коли українському Гетьман шляхтичеві Миколі Мазепі-Колединському король Сигізмунд І дав був село Мазепинці на р. Кам’янці, в теперішній Київській губернії, за те, що він одбуватиме кінно-військову службу при Брацлавському старості (тоді, звичайно, давалися землі за службу у війську). Року 1578-го за сином Миколи - Михайлом стверджені ці землі. Михайло Мазепа мав двох синів: Федора, котрий був отаманом у козацькому війську і ходив походами на Поляків з Косинським, Лободою і Наливайком; з ними він попався до рук Поляків, з ними його й скарано на смерть у Варшаві, - і другого, Миколу; син цього Миколи, Степан, мав, як тоді водилося, ще й друге ім’я - Адам. Так само Хмельницький мав два ім'я: Богдан і Зіновій; князь Константин Острожський мав ще друге ім’я-Василь. Цей Адам-Степан Мазепа був чоловік освічений, але дуже палкий; він за часів Виговського належав до партії, котра хотіла, щоб їх рідний край був самостійною державою, жінка його, Марина, з роду Мокіевських, пішла після, у черниці і зробилася ігуменею Фроло-Вознесенського манастяря" у Києві.
Як звичайно, ім’я їй у червицях перемінили, і вона підписувались так: „Марія Магдалина Мазепина, Ігуменья монастиря Дівочо-Вознесенського Київо-Печерського Глуховського".
Вона була добре освічена людина, мала чималий вплив на сина свого Івана, як він був Гетьманом, і вмерла у 1707 році. У Степана і Марії був один син Іван і одна дочка, що вийшла за Войнаровського; вона покинула Войнаровського через те, що він силував її перейти на католицтво, і пішла у монастир.
Якого саме року родився Іван, напевне не знаємо; по одних джерелах, це було у 1629 році, по других-далеко пізніш: у 1644, але, здається, ближче буде до правди перше.
До 1649-го року Іван Мазепа вчився у Київській Братській школі; після того батько вирядив його до двору короля Яна Казімира, де він був покойовим.
З 1654 по 1657 рік Король вислав його, разом ще з двома молодими шляхтичами, за границю, щоб ще далі учився. У 1659 році Король посилає вже його послом до Гетьмана Виговського. а на другий рік-до Юрка Хмельниченка. Це показує, що Мазепа вже тоді визначався розумом, бо інакше Король не доручав би був йому таку важну справу.
У 1662 році він мав якусь сварку з шляхтичем Паском. Король помирив їх, але, здається, з того часу життя у Варшаві стало йому нелюбе і важке. На другий рік Король послав Мазепу до Гетьмана Тетері, щоб доручити йому гетьманські клейноди. У 1663 році, коли король Ян Казімир пішов був походом на Україну, Мазепа був при ньому. Але коли польське військо стояло під Білою Церквою, він одержав звістку, що батько його дуже заслаб. Мазепа подякував Королеві за ласку, покинув польський табір і поїхав до батька у Мазепинці. Батько його скоро помер, а Мазепа, поховавши його, зостався жити у своїй батьківщині[1]
.
У 1674 році, пробувши 5 літ коло Дорошенка, Мазепа побачив і впевнився, що з замірів Гетьмана нічого не вийде. Він заздалегідь, як і ще дехто з інших прихильників Дорошенка надумав одстати од його, але не знав ще, куди пристати, коли несподіваний случай допоміг йому в тому. Мазепа, надумавши покинути Дорошенка, став проситись в його, щоб він пустив його навідатись у Корсунь до жінки. Гетьман догадався, що він хоче покинути його, і не пустив його. але послав замість того у Крим клопотати про те, щоб Татари скоріше висилали йому підмогу. В дорозі Кошовий Сірко із Запорожцями перехопив Мазепу і, на прохання Гетьмана Самойловича, одпровадив його до нього. Таким чином Мазепа, хоч і мимохіть, опинився коло Самойловича. Мазепа умів подобатись людям-старим і молодим, чоловікам і жінкам, - то незабаром він став близький до Гетьмана чоловік. Самойлович посилає його із Ніжинським полковником, Павлом Михайленком, у Москву і доручає сказати там усе, що він знав про Дорошенка, про його відносини до Хана, про Сірка та про справи на Україні. У Москві Мазепа, як і скрізь, всіх причарував і повернувся до Самойловича, котрий з того часу став доручати йому всякі важні державні справи. У 1685 році Мазепа був вже Генеральним осавулом; Гетьман посилав його тоді у Київ на вибори митрополита Гедеона, князя Четвертинського. У 1686 році Самойлович посилає його із сином своїм, полковником Чернігівським Григорієм, знов у Москву - одговорити царівну Софію од походу у Крим. Але поход той таки був і привів до того, що московське військо повернулося додому, зострівши у степу пожежу та голод.
У липні 1687 р. від загону козачих старшин у Москву (там правили фактично царівна Софія і князь В. Голицин) надійшов донос на І. Самойловича. Букет обвинувачень не страждав стислістю і стриманістю: гетьману ставилося в провину намір вручити булаву своєму сину, зривши Кримських походів, авторитарний стиль керування, незаконне збагачення, Опис майна Самойловича і двох його синів: Григорія (страчений у Севске по доносі чернігівського війта) і Якова: у 1690 р. уключала близько 510 кг срібного посуду, більш 100 бочок меду, десятки унікальними, прикрашеними коштовностями сідел, карети, коляски, масу продовольства і т.д.
Самойлович утеряв своє гетьманство. Звичайно, що тут не обійшлося без Мазепиних хитрощів[2]
.
Як ми бачимо, Іван Мазепа походив з пропольської сім’ї та отримав знання та досвіт в дипломатичній та воєнній справі за допомогою поляків, а потім при наближенні до влади за допомогою Москви стає гетьманом.
Це говорить про масштабність політичних діянь Мазепи та про приреченість України, бо гетьманом він став при сприянні Польщі та Москви.
Розділ ІІ
. Державна діяльність гетьмана України І. Мазепи
Мазепа, ставши гетьманом, мав велику владу. На відміну від деяких маріонеткових гетьманів він втілював свої ідеї та робив з України європейську країну. Це відбувалося при безпосередньому контролю з боку Петра І. Саме о цьому і розповідається в розділі
Мазепа був багато чим зобов'язаний Петрові I: так, на його прохання російські війська придушили повстання козаків і селян у гетьманщині, спрямоване з осені 1687 р. проти гетьмана і старшини. Адже Мазепа підтвердив універсал 1672 р. про право старшин судити приписаних до них селян, роздавав своїм прихильникам містечка і хутори (сам маючи 20 тис. маєтків). У 1691 р. цар підтримав суворі заходи, прийняті гетьманом проти опозиції переяславським полковником замість Л. Полуботка став єврей И. Мирович, а гадяцький полковник М, Самойлович (брат колишнього гетьмана) відправився в сибірське посилання. Зі схвалення Петра I І. Мазепа всіляко обмежував автономію Запорізької Січі, при неслухняності організовував її економічну блокаду, неодноразово заявляючи про намір зруйнувати це “прокляте гніздо”. Не дивно, що запорожці іменували його вітчимом України, тіло якого знаходиться тут, а душа - у Москві.
Ще з початку свого гетьманування Мазепа, щоб утвердитись своїй посаді, послухав наказу Московського уряду і заходився будувати фортеці по північно-західних запорожських землях, наче б то для того щоб оборонити Україну від Татар. Проте тут про інше йшло: Московський уряд, так само як колись і польський, хотів цим заступити шлях українському людові на Запоріжжя. Почали будувати такі фортеці на річці Самарі, по Орелі, тощо.
Дуже не прихильним оком дивилися запорожці на те будування, бо добре розуміли, за для чого воно робиться. Проте фортеця на Самарі, на запорожський землі, була збудована і названа Ново-Богородицькою. Сюди призначений був воєвода, дяк (писарь) Московський і 4000 чоловіка московського війська. [3]
Мазепа, як розумний чоловік, бачив, що йому треба чим-небудь, до якого часу, одвернути увагу од внутрішніх розпорядків, що він почав у себе заводити. Про Царя і Московський уряд він не турбувався, але йому хотілося прихилити до себе усю старшину. Він хотів завести на Україні окремий шляхетний стан, як у Польщі та Москві, щоб можна було опертися на його; для того роздавав він у вічність землі старшині, завів осібний гурт аристократів і прозвав їх „Бунчуковими товаришами", а уряд зробило цю посаду наслідственою. Мазепа хотів, щоб ця верства люду Українського була освіченіша, а для того заводив усякі школи, поставив Київську Академію нарівні з закордонними університетами, з Чернигівської Колегії зробив Ліцей (вищу школу), заводив друкарні (печатні), листувався із чужоземними вченими. Він покладав надію на молоде покоління, бо добре бачив що тогочасної зіпсованої старшини вже не переробиш.
Не надіючись на козацтво, він, як і декотрі гетьмани перед ним, як і більшість старшини, держав найняте військо, так званих „компанійців" і „сердюків", із усякої наволочі; з них набиралося і прибічне гетьманське військо, немов би теперішня гвардія.
Військо це держав він на те, щоб було на кого покластися тоді, коли б раптом піднялося де народне повстання, чи так заколот який, бо просте козацтво само було одного духу з бродом, і покладатись на нього було небезпечно; крім того, всяк час він міг обернутися за допомогою до Московського Уряду, котрий охоче давав своє військо, як тільки прочує, що десь заворушився народ. Усе це було не до вподоби народові.
У Батуріну И. Мазепа побудував чудовий палац, де знаходилися колекції зброї, картин, відмінна бібліотека, він мав велике число придворних - стаєнних, покоївок, церемоніймейстерів, покоєвих і т п.
Неоднозначність Мазепи виразилась також в двозначній внутрішній політиці. З одного боку він хотів позбавитися Сичі як непередбаченого фактора в його правління, багато чого робив на користь аристократів, а про голоту майже забував А з іншого боку він побудував багато соборів та церков, заснував навчальні заклади та розвивав культуру.
Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою.
Більше двох століть кожен рік, у першу неділю великоднього посту в усіх державах Російської імперії з амвона проклинали Івана Мазепу, проголошували йому анафему. У радянські часи його ім’я згадувалося тільки з лайливими епітетами, образ його змальовувався виключно чорною фарбою.
Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освідченістю.
Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.
У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.
У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів - старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати "оранди". Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни.
Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишається на сьогодні найзагадковішою постаттю у вітчизняній історії.
Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.
1. Гетман Иван Мазепа: герой или предатель? // Валерий Семененко 2000 р. газета “Грани” № 2 (54)
2. Ю. Зайцев. Історія України // - Львів: Світ, 1996. - 488 с.
3. Микола Аркас. Історія України-Русі // - 1990р. “Вища Школа" К.395с.
4. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. Т 2. // К: Либідь, 1993. - 608 с.
5. Субтельний О. Мазепинці // К: Либідь, 1994. - 240 с.
6. Субтельний О. Україна: історія. // К: Либідь, 1993. - 720 с.
[1]
Микола Аркас. Історія України-Русі // - 1990р. “Вища Школа” К. 295с.
[2]
Гетман Иван Мазепа: герой или предатель?// Валерий Семененко 2000 р. газета “Грани” № 2(54)
[3]
Микола Аркас. Історія України-Русі // - 1990р. “Вища Школа” К. 312с.
|
