Курсовая работа: Інвентарна реформа 1847-1848 рр. та особливості її проведення на Правобережній Україні

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

ім.М.Коцюбинського

Кафедра історії України

Курсова робота

Інвентарна реформа 1847-1848 рр. та її особливості проведення на Правобережній Україні

студентки ІІ курсу гр.. В

Ловчинської А.А.

Науковий керівник:

доц. Лисий А.К.

Вінниця-2009

Зміст

Вступ

Розділ І. Українські землі напередодні проведення інвентарної реформи

Розділ ІІ. Суть інвентарної реформи 1847-1848 рр. та її особливості проведення на Правобережній Україні

Розділ ІІІ. Наслідки інвентарної реформи

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. було зумовлене посиленням антикріпосницької боротьби селянства і прагненням царського уряду привернути на свою сторону селянство в боротьбі проти польських поміщиків, більшість яких відстоювала відновлення Польської держави в кордонах 1772 р. і відокремлення її від Російської імперії.

Об ’ єктом дослідження є особливості проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. на Правобережній Україні.

Предмет дослідження– основні напрями, шляхи і методи проведення інвентарної реформи Російської держави на Правобережній Україні, реформування аграрного устрою у 1847-1848 рр.; еволюція землеволодіння та землекористування різних категорій населення та її вплив на соціально-економічний розвиток краю.

Територіальні рамки дослідження – це всі українські губернії, що знаходились під владою Російської імперії.

Мета дослідження– всебічно проаналізувати впровадження в життя інвентарних правил.

Завдання дослідження:

1) дослідити причини та передумови проведення царським урядом інвентарної реформи 1847-1848 рр.;

2) з’ясувати економічну, соціально-політичну та національну суть реформи Російської держави на Правобережній Україні;

3) простежити втілення в життя та виконання інвентарних правил;

4) з’ясувати значення впровадження реформи як для українського селянства, так і для царського уряду;

5) висвітлити усі позитивні та негативні аспекти впровадження інвентарних правил у 1847-1848 рр.

Не дивлячись на те, що інвентарна реформа 1847-1848 рр. на Правобережній Україні неодноразово була предметом наукового дослідження, проте вона ще не досить досліджена та висвітлена і містить ряд проблем, які ще не повністю вивчені.

Щодо істориків, які працювали над даною темою, можна виділити: Ф.І. Ястребова[1] , Б.Д. Лановика[2] , В.Г. Веригу[3] , І.О. Гуржія[4] .

Ястребов Ф.І. у своїй монографії подає детальний опис розвитку України в першій половині XIX ст. Він дав оцінку політичного, соціально-економічного та культурного розвитку українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Належну увагу у своїй монографії автор приділив проведенню інвентарної реформи, її передумовам та наслідкам.

У підручнику Б.Д. Лановика та колектива авторів розглядається історія господарства України у світовому контексті. У ньому висвітлено господарство в історичному розвитку, економіку країн світу в сукупності й різноманітності форм вияву на кожному конкретному історичному етапі. Проглядаючи даний підручник, ми можемо дослідити сільське господарство України у першій половині XIX ст., його найважливіші моменти.

Монографія В.Г. Вериги ставить своїм завданням дослідити історію нашої Батьківщини кінця XVIII – початку XIX ст., де автор на основі широкого кола історичних джерел подає детальний опис суспільно-політичного та економічного життя українських земель в зазначений період.

Монографія І.О. Гуржія є цінним джерелом для вивчення розкладу феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України в першій половині XIX ст. Автор досить детально досліджує становище українського селянства та поміщиків у дореформений період, передумови впровадження селянської реформи 1861 р., подає аналіз інвентарної реформи, її значення та вплив на подальшу долю українського селянства. Інша праця Гуржія про боротьбу селян і робітників проти феодально-кріпосницького гніту є досить ґрунтовною. Адже саме в ній автор акцентує увагу на негативних сторонах феодально-кріпосницької системи, які підняли українське селянство на боротьбу проти поміщицького гніту. Також автор подає нам відомості про селянські рухи 40-х рр., спричинені впровадженням інвентарних правил.

Структура роботи. Дана курсова робота складається із вступу, 3 розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків.

Розділ І. Українські землі напередодні проведення інвентарної реформи

Напередодні проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. українські землі були вкотре поділені і знаходились під владою Російської та Австрійської імперій, у складі яких вони перебували з кінця XVIII – до початку XX ст. внаслідок трьох поділів Польщі, які здійснили Австрія, Прусія та Росія. У першій половині XIX ст. майже усі українські землі возз'єдналися під владою Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії.

Україна у складі Росії офіційно називалася "Малороссия". Окремі її частини мали свої назви. Народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною. За південною (Степовою) Україною закріплюється назва "Новороссия".Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній:на Лівобережжі — Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі — Волинська, Київська і Подільська; на півдні — Катеринославська, Таврійська і Херсонська та три генерал-губернаторства, до яких входили губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське — правобережні, Новоросійське-Бессарабське — південні, а також Бессарабську область, яка підпала під владу Росії у 1812 р.[5]

Становище на українських землях під владою як російських, так і австрійських володарів було важким. Російське самодержавство керувалося у своїй колоніальній політиці загальним принципом багатонаціональних імперських утворень – установленням політичної, економічної та національної зверхності панівної нації над підкореними. У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії була остаточно впроваджена та зміцнена царська влада на підвладних територіях. Царський уряд вважав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн. чол., органічною частиною Російської імперії.

Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії, провідним сектором якої залишалося сільське господарство, адже аграрна сфера стала серцевиною тодішньої феодально-кріпосницької системи. Земля – основний засіб виробництва – належала поміщикам, головна виробнича сила – селянство – було залежне від феодала чи держави.

У зазначений період в Україні домінуюче становище займало поміщицьке землеволодіння:[6]

Основними володільцями заселених та незаселених земель були поміщики. Правда, в першій половині XIX ст. царський уряд рядом указів дозволив міщанам, купцям та державним селянам купувати незаселені землі і володіти ними. Але це істотно не змінило становища. В руках поміщиків перебувала переважна частина орної землі, угідь та лісів. У Київській губернії, за даними на 1845 р.. 1 266 поміщиків володіли 3 631 139 десятинами землі, або більше як ¾ всього простору губернії.

Звичайно, розподіл землі між поміщицькими господарствами був нерівномірний. В одних розмір земельної площі обмежувався сотнями і навіть десятками десятин, а в інших досягав десятків і сотень тисяч десятин. Взагалі більша половина поміщицької землі належала великим володільцям, які становили 1/17 загального числа поміщиків.

У Волинській губернії з 6 930 778 десятин всієї землі в 1847 р. поміщикам належало 4 635 066 десятин, або 66,9%.

На Правобережній Україні близько ¾ всієї землі перебувало в руках поміщиків, а частка орної поміщицької землі була ще вищою. Характерною рисою місцевого поміщицького землеволодіння була наявність величезних латифундій. Основна частина земельних багатств зосереджувалась в руках невеликої групи поміщиків.

Розглядаючи дані про поміщицьке землеволодіння на Правобережній Україні, необхідно враховувати ту обставину, що тут досить поширене було здавання маєтків в оренду. Власники великих латифундій часто самі не вели господарство, а, роздрібнивши маєтки на окремі фільварки, віддавали в оренду іншим поміщикам-посесорам. У Київській губернії в 1847 р. з 1 266 маєтків 156, або понад 12%, були в оренді. Значного поширення набрало орендування маєтків у Подільській та Волинській губерніях.

В Полтавській і Чернігівській губерніях поміщикам належало понад 70% всієї кількості землі. Згідно з даними за 1846 р., в Полтавській губернії налічувалось всієї землі 3 732 234 десятини, з яких 2 694 869 перебувало в руках поміщиків і лише 1 037 365 у володінні або в користуванні державних селян. Отже, у володінні поміщиків перебувало 72,2% всієї землі. Разом з цим їм належав основний масив лісу.[7]

В Харківській губернії за даними 1844 р. поміщики зосереджували в своїх руках 2 625 481 десятину обробленої і 173 078 десятин необробленої землі, а державні селяни мали в своєму користуванні 1 206 136 десятин і 117 401 десятину у власному володінні.

Про розподіл землі в Херсонській губернії можуть дати певне уявлення відомості за 1845 р. З загальної кількості землі в 4 350 972 десятини тут належало:

Поміщикам 3 527032 дес.

Державним селянам 392 752

Колоністам 236 762

Містам 156 146

Євреям-землеробам 38 280

Отже, в руках поміщиків перебувало 81% загальної кількості землі.[8]

Таким чином, відомості про загальні розміри поміщицького землеволодіння беззаперечно доводять, по-перше, що основна частина орної і сінокісної землі та лісу перебувала в руках поміщиків і, по-друге, що було характерне співіснування дрібного і найдрібнішого поміщицького землеволодіння з величезними латифундіями, в яких налічувались десятки і навіть сотні тисяч десятин землі.

Щодо володіння поміщиків кріпосними селянами найбільш повну і узагальнюючу картину дають відомості зібрані під час 10 ревізії.

Згідно цих відомостей на Україні з загального числа поміщиків було 65,09% безземельних, що володіли селянами, 47,85% таких, які мали до 21 душі, 27,02% - від 21 до100 душ, 16,12% - від 100 до 500 душ, 2,51% - від 500 до 1000 душ і 1,41% - понад 1000 душ. Якщо ж взяти володіння їх селянами, то перша група мала 0,17% від загального числа кріпаків, друга – 3,36%, третя – 12,65%, четверта – 33,82%, п‘ята – 16,32% і шоста – 33,68%. Вищенаведені дані стверджують, що основна частина дрібно маєткових поміщиків припадала на губернії Лівобережної України. В губерніях Правобережної України була в наявності значна група крупно маєткових поміщиків. Саме тут на одного поміщика припадала найбільша кількість кріпаків. Взагалі ж кріпосні селяни розподілялись по трьох основних районах України в такому співвідношенні: Правобережна Україна 56,415 від загального числа кріпаків, Лівобережна Україна 31,28% і Південна Україна 12,31%. [9]

В руках поміщиків зосереджувалось понад 70% всієї землі і близько 60% загального числа селян.

Вся поміщицька земля розподілялась на дві частини – власне поміщицьку і селянські наділи. Співвідношення між цими частинами залежало виключно від сваволі поміщика, від способу ведення ним господарства. Від його ж сваволі залежало і місце розташування селянських наділів. Проводячи самовільні переділи землі, поміщики часто відводили селянам під наділи непридатну і найбільш віддалену від села частину землі. В Східній Україні господарства, що мали 2-4 пари робочої худоби, отримували наділ більший, ніж піші селяни. Так, у 40-х роках на Поділлі тяглові господарства користувалися 12 десятинами орної землі і 4 десятинами сіножатей. Піші господарства – 3 десятинами орної землі та 1 десятиною сіножатей. В Полтавській губернії співвідношення було відповідно 6,26 і 2,79 десятини, у Київській – 6-9 і 3 десятин. Зросла кількість безземельних селян і тих, хто мав лише присадибні ділянки. Наприкінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вони становили відповідно 24 і 10 %, у Правобережній Україні – 7,5 і 9,25 %.

Переважна більшість державних селян Східної України користувалися невеликими наділами: від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 десятини у Херсонській губернії. У Східній Галичині 27,2 % селянських господарств мали менше 2 моргів землі (1,1 га). У Північній Буковині таких господарств було 17,1 % у гірських карпатських селах – 35-43%, у Закарпатській Україні 80-90 % господарств мали до 3/8 наділу (4,1-5,2 десятини).[10]

За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення потреб сім ї та сплати податків необхідно було 5 десятин землі на ревізьку душу. В Західній Україні мінімальний наділ визначався у 10 моргів (93,9 десятини) – для сім ї. Отже, більшість селян України не мала прожиткового мінімуму і змушена була шукати додаткових заробітків.

Основними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна рента. Закон 1797 р. установлював 3-денну панщину з вільною неділею. Але фактично вона становила 4-6 днів на тиждень. На Правобережній і Лівобережній Україні офіційна триденна панщина доповнювалась так званими «згінними днями» або «толоками». Часто поміщики вимагали віл селян під час посіву і жнив спочатку закінчити всі роботи на панському полі, а потім уже приступати до посіву чи збирання хліба на своїх наділах. Це приводило до того, що селяни, втативши сприятливий час посіву і збирання, залишалися без хліба. Такі факти у кріпосну епоху набрали масового характеру. Так, власниця містечка Ворошилівки (Вінницький повіт) Голінська забороняла селянам приступати до збирання хліба на їх наділах не тільки після повного закінчення жнив на ї полі, а й навіть після підготовки її поля для посіву озимих[11] .

Охоплені ненаситною жадобою до наживи, експлуатуючи «даровану» силу кріпаків, поміщики вигадували різні повинності, які селяни змушені були виконувати крім звичайної панщини. Особливо щодо цього визначались поміщики Правобережної України.

Чоловіки-кріпаки повинні були відбувати різноманітні вартові, ремонтні, лісові та інші повинності. А жінки – прясти льон і коноплі, полоти городи, мазати і білити поміщицькі будівлі. При чому все це робилось як «даремщина» або «дурниці», що не зараховувались в дні панщини.

Багато таких видів «даремщини» доводилось відбувати кріпакам Лівобережної України. Зокрема місцеві поміщики змушували дівчат-кріпачок без врахування в дні панщини прясти нитки і вал, ткати і білити полотно.

Одним з найтяжчих видів панщинної праці була праця на поміщицьких промислових підприємствах, число яких особливо швидко почало зростати з другої половини XVIII ст. В більшості маєтків поміщики експлуатували на промислових підприємствах працю селян, які відробляли панщину одночасно і в їх сільському господарстві, а в деяких вони зовсім відривали селян від землеробства і перетворювали в постійних кріпосних робітників з мізерною тижневою, місячною або відрядною винагородою грошима чи продуктами харчування.

Основна маса кріпосних робітників являла собою ще селян, які, користуючись наділами, відбували весною і влітку панщину в поміщицькому землеробстві, а восени і взимку – на промисловому підприємстві. Побудова поміщиком промислового підприємства справедливо розцінювалась селянами як велике нещастя.[12]

Часто поміщики, влаштувавши промислові підприємства, віддавали їх в оренду купцям, які продовжували експлуатувати робітників-кріпаків. Заробітну плату їх забирав собі поміщик, а орендарі, докладаючи всіх зусиль, щоб за строк оренди більше одержати доходу, витискували останні сили з поневолених селян, що відбували панщину на підприємствах.[13]

Нестерпно пригноблені й жорстоко експлуатовані кріпосною державою селяни постійно перебували під загрозою перетворення у військових поселенців. Влаштовуючи військові поселення, царизм намагався створити особливу касту солдат, які, займаючись сільським господарством, повинні були не тільки утримувати себе, а й нести на своїх плечах, поруч з іншими групами державних селян, тягар казенних податків і повинностей. Життя селян, перетворених у військових поселенців, було надзвичайно тяжким. Їх зобов’язували носити своєрідну форму одягу. До 45 років вони були зобов’язані виконувати одночасно і «фронтові» заняття, і тяжкі урочні роботи в сільському господарстві. У військових поселеннях підлягали розпису не тільки військова справа і сільськогосподарські роботи, а й відпочинок, сон і навіть народження дітей. За найменше порушення цього розпису селян жорстоко карали.

Після реформи 1827 р. у військових поселеннях виникло дві протилежні групи: з одного боку, поселенці-господарі та їх помічники і, з другого – солдати-постояльці діючих і резервних ескадронів. Для утримання їх поселенці повинні були виконувати військову панщину в сільському господарстві і численні повинності. Незважаючи на те, що формально поселенці мали працювати три дні на казну і три дні на себе, в дійсності вони працювали на казну часто протягом всього тижня, бо «уроки» були такі великі, що за один «день» треба було виробляти 2-3 дні.[14]

Працюючи майже цілий тиждень на поміщика, селяни платили йому ще й різноманітні натуральні і грошові побори. Так, наприклад, в Радомишльському повіті в 1840 р. найпоширенішими натуральними данинами були: кури (в 122 з 135 маєтків, переважно по дві курки з селянського господарства), яйця (в127 маєтках, по 24 штуки), каплуни (в 41 маєтку, по 2 штуки), гриби (в 85 маєтках, по 100 штук), хміль (в 50 маєтках, по 20-40 фунтів), мотки пряжі (в 93 маєтках, по 2-6 штук). Крім цього, натуральні данини бралися горіхами, клюкою, чорницею, калиною, медом тощо. Розмір грошового побору, який платили селяни Радомишльського повіту поміщикам, коливався від 52 копійок до 2 карб. 55 копійок сріблом. Приблизно так ж натуральні та грошові побори були і і решті повітів Київської губернії.[15]

Нечуване насильство і жорстока експлуатація поміщицьких та державних селян, подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт посилили на українських землях антикріпосницьку боротьбу. У Східній Україні поширеними формами селянського протесту були скарги цареві та повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа з поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, у 1797-1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. Відстоюючи своє право на вільне життя, селяни вели тривалу і вперту боротьбу проти гнобителів. Проте селянські рухи через свою стихійність, роздробленість та непідготовленість були придушені поліцією та військовими. Особливо гострого характеру набув селянський анти поміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі під проводом Устима Кармелюка, що охопив і деякі повіти Волині та Київщини.[16]

Під час польського повстання 1830-1831 рр. посилюється селянський рух на Правобережній Україні. Завдаючи серйозного удару царизмові, польське повстання мало революційне значення. Але воно не ставило своїм завданням ні ліквідації кріпосництва, ні забезпечення селян землею. Ось чому селяни лишались осторонь від цієї «консервативної революції», вважали її з самого початку за «панську справу» і під виглядом боротьби з польськими «бунтівниками» селяни вели боротьбу проти кріпосного гніту. Антикріпосницькими виступами селян під час польського повстання була охоплена велика кількість сіл Київської і Волинської губерній.[17]

Незважаючи на постійні придушення селянського руху і на приборкання польського повстання 180-1831 рр., на Україні не припиняється польський шляхетський рух на Правобережжі. В 30-40-х роках царизм ще більше посилив свій колоніальний наступ на Україну, особливо на Правобережжя.

З кінця 30-х років Микола І віддав Правобережну Україну в руки генерал-губернатора Д. Бібікова (1838 – 1852 рр.), який проводив особливо енергійну діяльність щодо колоніальної політики імперії Романових на Україні. Харківським і чернігівським генерал-губернатором був призначений М. Долгоруков (1840 -1847 рр.). Південною Україною, Бессарабією і Кримом правив М. Воронцов (1823 – 1844 рр.). Тарас Григорович Шевченко в своєму вірші «Юродивий» так схарактеризував діяльність цих царських сатрапів на Україні:

«Во дни фельдфебеля-царя

Капрал Гаврилович Безрукий

Та унтер п’яний Долгорукий

Украйну правили. Добра

Таки чимало натворили,-

Чимало люду оголили

Оці сатрапи ундіра».

Для підсилення армії на Правобережжі в Київській і Подільській губерніях в 1837 р. було створено 5 нових округ військових поселень, що охопили кілька десятків тисяч селян. Під військові поселення була віддана частина шляхетських маєтків, конфіскованих під час польського повстання.[18]

Щоб зміцнити позиції російських поміщиків, Бібіков протягом кількох років виключив з складу правобережного дворянства понад 80 тисяч дрібної шляхти, головним чином поляків. В 1840 р. Бібіков з розпорядження Миколи І завів у судах імперські закони, скасувавши Литовський статут. Ці ж закони були заведені замість Литовського статуту і на Лівобережжі царським указом від 4 березня 1843 р. Була заведена паспортна система, в результаті чого на урядову адміністрацію був покладений облік усього кріпосного селянства. До неї перейшов обов‘язок переслідувати і розшукувати селян-утікачів, що раніш робив сам поміщик. Щоб ще більше підсилити державну владу і роль царської адміністрації на Україні, Микола І вилучив кримінальні злочини, зроблені кріпаками, з підсудності поміщикові і передав їх царському судові.[19]

Крім того, щоб знищити на Україні всякі рештки колишніх особливостей у міському управлінні, царський уряд скасував у 1835 р. в Києві магдебурзьке право. Київський магістрат, що підлягав досі безпосередньо сенатові, був перейменований у міську думу, яка залежала від місцевих губернських властей.

Все це ще більше зміцняло позиції царизму на Україні, підсилюючи тут вплив його адміністративного і судового апарату.

Наляканий селянським рухом 1830-х років і польським повстанням, Микола І приступив до проведення інвентарної реформи поміщицьких селян на Правобережжі. Царизм мав на меті, з одного боку, послабити причини і приводи наростаючих селянських рухів і, з другого – створити в особі місцевих селян опору самодержавства в боротьбі проти польського національно-визвольного руху.

Розділ ІІ. Суть інвентарної реформи 1847-1848 рр. та її особливості проведення на Правобережній Україні

Боячись зростаючого селянського руху і прагнучи створити на Правобережній Україні в особі селян опору для боротьби проти польського національно-визвольного руху, царський уряд приступив у 1847-1848 рр. до проведення інвентарної реформи.

На Україні і в Польщі ще з XVI ст. існували інвентарі, тобто періодичні описи маєтків, які складали поміщики для обліку своїх кріпаків, їх інвентаря і встановлення загальної кількості землі, її поділу на поміщицьку і селянську, з переліком селянських дворів, розміру панщини та інших повинностей. Ці інвентарі були приватною справою поміщиків і не мали ніякої обов’язкової сили. При першій-ліпшій нагоді володільці зменшували селянські наділи, збільшували панщину та натуральні і грошові побори. Розміри панщини та інших селянських повинностей, які встановлювались інвентарями, нічим не були обмежені і цілком залежали від розсуду поміщиків. Уряд вирішив зробити складання інвентарів обов’язковим для правобережних поміщиків.[20]

26 травня (7 червня) 1847 р. царський уряд опублікував «Правила для управления имениями по утвержденных для оных інвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». В основу цих «Правил» були покладені норми, які виробив Київський інвентарний комітет з окремими незначними доповненнями генерал-губернатора Бібікова і Петербурзького комітету.

Суть інвентарних правил сходила до такого:

1) вся земля, що була під час заведення інвентарів у руках селян, закріплялась за ними і поміщик не мав права збільшувати свою ріллю коштом селянських наділів;

2) за землі, відведені поміщиками селянам, останні мусили відбувати панщину залежно від розміру одержаного наділу.

Для визначення розміру панщини селяни поділялись на три розряди – тяглових, напівтяглових і нетяг, або городників, що не мали робочої худоби. Тяглові повинні були відбувати з своєю худобою і реманентом три чоловічих дні і один жіночий день панщини на тиждень, а напівтяглові – два дні чоловічих і один жіночий день. Нетяги мусили виконувати різні не польові роботи на поміщика;

3) заборонялись усякі додаткові натуральні побори і податки на користь поміщика.

Інвентарі встановлювали досить тяжку норму, яку повинен був виконати селянин за день панщини. Крім панщини селяни повинні були відробити по 12 літніх «згінних днів» і 8 «будівельних» з платою згідно такси, затвердженої генерал-губернатором. Селяни були зобов’язані також нести від кожного робітника раз на місяць нічну варту. «Городники», крім будівельних і вартових днів, платили поміщикові оброк і відбували 24 дні панщини на рік.[21]

У зв’язку з революцією 1848 року в країнах Західної Європи і посиленням кріпосницької реакції в Росії 29 грудня 1848р. (10 січня 1849р.) Микола І затвердив нову редакцію «інвентарних правил», яка ще більше розширяла права поміщиків і погіршила становище селян.[22] Зокрема поміщики одержали право визначати, «виходячи з місцевих умов», розмір селянських наділів і проводити обмін їх на панську землю. Це санкціонувало попередню практику поміщиків, які зменшували селянські наділи або відбирали в селян землю високої якості, даючи в замін непридатну. Лише в одному Гайсинському повіті було зареєстровано 26 таких фактів. Якщо навіть не враховувати цих постійних порушень поміщиками «інвентарних правил», а виходити з офіціальних відомостей про розподіл землі, то й тоді кидається у вічі надзвичайна незабезпеченість нею селян. Для підтвердження цього наведемо відомості про розподіл поміщицької землі згідно з «інвентарними правилами» 1847 р.:

Отже, виходить, що за поміщиками Правобережної України закріплялось 7 638,3 тисячі десятин, або 65,3% всієї кількості землі, а за селянами – тільки 4 060 тисяч десятин, або 34,7%. В середньому на душу в них припадало по 1,2 десятини, але фактично основною частиною надільної землі користувались тяглі селяни. Взагалі інвентарні правила не поліпшили та й не могли істотно поліпшити становище селян. Не враховуючи кількості необхідної для селянського господарства надільної землі, вони не встановлювали співвідношення між розміром наділу і повинностями, які вимагались від селян. Часто повинності селян перевищували попередні розміри, а наділи залишались без змін або навіть зменшувались. Поміщики, не задовольняючись навіть тими високими нормами експлуатації, які були узаконені інвентарями, постійно порушували їх, змушували селян виконувати надмірну панщину. На випадок скарги селян поміщики «доводили», що не вони, а селяни порушують інвентарні правила.[23]

Таким чином правила ці, формально регламентуючи панщину і тим самим обмежуючи до певної міри поміщицьку сваволю, були спрямовані по суті проти польських поміщиків і мали демагогічну мету: створити в особі кріпаків Правобережжя опору царизму проти польського руху, який мав багато прихильників серед дрібної і середньої шляхти Правобережжя.

Інвентарні правила на Правобережній Україні діяли до скасування кріпосного права у 1861 р., а в деяких місцевостях – до 1863 р.[24]

Але в основному заведення інвентарних правил ні в чому не змінило становища селян. Ніякого контролю над проведенням «інвентарів» у життя і тим більше ніяких кар за порушення їх поміщиками встановлено не було. Навіть більше: селянам під страхом суворих кар було ще раз заборонено скаржитись на своїх панів. Селяни дуже скоро зрозуміли, що інвентарі залишили все по-старому. В сучасній пісні про інвентарні правила співалось:[25]

«Зразу добре радилися;

Заповняли «йовантарії»,

А там стали шкуру дерти

Як і спершу дерли,-

Цілий тиждень верзувати,

Як і верзували,-

А в неділю ранесенько

До випасу гнати;

Атамани з батогами

З нагайом – гуменний,

На роботу цілий тиждень

Гонять, мов скажених»

Таким чином, інвентарі зовсім не були обов’язковими для поміщиків, а в деяких маєтках інвентарі зовсім не існували. Тому вони аж ніяк не могли захистити селян від сваволі володільців. Інвентарна реформа на Правобережній Україні була не чим іншим, як намаганням царського уряду шляхом регламентації селянських повинностей зміцнити кріпосне право.

Розділ ІІІ. Наслідки інвентарної реформи

Деяке уявлення про становище, в якому перебували селяни після введення інвентарних правил, може дати відношення подільського віце-губернатора, надіслане 10 листопада 1849 р. проскурівському повітовому предводителю дворянства з приводу бідування селян села Липівки. Він писав: «Бідування липовецьких селян стає щоразу жахливішим від того, що місцеві предводителі дворянства і чиновники стають завжди на сторону поміщика Гаєвського, і тому по неодноразових скаргах селян останні не тільки не дістали захисту і відшкодування або принаймні полегшення, навпаки, як помсту за подані скарги, поміщик Гаєвський збільшує домагання вдесятеро, жорстокіше б’є нагаєм, палицями і різками… і стягує величезні грошові побори на сплату чиновникам, які ведуть слідство про пригноблення. Багато селян пішло за кордон, а ті, що продовжують хліборобство, доведені до такого становища, яке віщує їм тільки неминучу загибель. По-перше, панщину вимагають не по черзі і в усьому не згідно з правилами інвентаря, а за сваволею поміщика і зверх визначених днів, а хто суперечить цьому або не встигне відробити обтяжливої і непомірної роботи, того поміщик Гаєвський жорстоко і нелюдськи карає нагаєм. По-друге, податі та інші побори стягуються з селян просто за сваволею і визначеням поміщика надмірно великою сумою. Таке визначення і стягування податей і поборів буває кілька разів на рік; квитанцій або розписок про сплату грошей не дають; до сплати примушують жорстокою екзекуцією, а іноді й покаранням… По-третє, в літній робочий час, селяни, відробляючи постійно панщину, позбавляються можливості зручно і своєчасно обробляти власні землі і збирати врожай з полів. По-четверте, розрахунку між поміщиком і селянами, згідно поданих до нього претензій, ніколи не буває. По-п’яте, облік відробленої панщини проводиться в неділю і святкові дні. По-шосте, в селян дуже мало орної землі, та й ту поміщик Гаєвський перемінив, наділивши селян на пагорбах, в піщаних і неврожайних місцях. По-сьоме, одну копу жита або пшениці селяни обмолочують протягом кількох днів, бо снопи величезні. По-восьме, вилучення хліба в запасний магазин провадиться вдвоє більше порівняно з селянами інших маєтків, але допомоги і найбіднішому не подається, та і в магазині запасу немає, бо поміщик забрав собі».[26]

Свавільне вимагання від селян панщини понад інвентар, встановлення непосильних уроків, відбирання в селян придатної землі взамін на непридатну і взагалі зменшення селянських наділів, обтяження різними грошовими поборами, позбавлення селян необхідного часу для обробітку своїх наділів, відсутність будь-якого розрахунку за перероблені дні панщини, люті катування за найменшу непокору і невиконання уроків, всіляка підтримка місцевими органами влади поміщика, який порушує інвентарні правила – все це було не в одній Липівці, а в усіх поміщицьких селах Правобережної України. Знавіснілі поміщики, при потуранні або прямому сприянні місцевих органів влади, зводили нанівець всі статті інвентарних правил, в яких визначались повинності селян і норми виробітку за день панщини, а також закріплялась за селянами надільна земля. Всякі ж спроби селян обмежити сваволю поміщиків посиланням на існуючі інвентарні правила присікалися кріпосниками якнайжорстокіше.

Згадуючи про запровадження інвентарних правил, один з колишніх кріпаків писав: «Что из того, что в «Правилах» говорилось, с каких лет можно брать человека в работу и с каких не должно, сколько дней рабо тать в неделю мужчине и сколько Женине, сколько, например, снопов и какого хлеба и какой меры нажать или обмолотить и проч. Но попробуй сказать, что он (поміщик) требует не по «Правилам», сейчас тебя в зубы или нагаем, либо на конюшню под розги, а то к становому отправит, как бунтовщика. И сколько из нас за такие упоминки о «Правилах» поплатились розгами в стану, в тюрьмах сидели, были выселяемы и ссылаемы».[27]

Таким чином, ми бачимо, що абсолютно ніякого контролю над проведенням інвентарів у життя не здійснювалося. Саме тому інвентарна реформа не дала царському уряду бажаних наслідків. Вона ставила своїм завданням тільки врегулювати, а не скасувати феодально-кріпосницькі відносини. Але не цього чекали від інвентарної реформи селяни. Розчаровані в своїх надіях про звільнення і одержання землі, вони справедливо вбачали в інвентарних правил спробу закріпити існуючі кріпосницькі відносини, а тому рішуче виступили проти них.[28]

Запровадження інвентарної реформи підняло нову хвилю селянських виступів, які особливо широкого розмаху набрали на Правобережній Україні. За далеко неповними офіційними даними міністерства внутрішніх справ і ІІІ відділу, протягом 30-х років у Росії відбулося 138 селянських рухів, а в 40-х роках число їх зросло до 345. Якщо ж взяти губернії України, то тут у 30-х роках було 19 селянських рухів, а в 40- х роках – 78. В окремих районах України протягом першої і другої половини 40-х років відбувалася така кількість селянських рухів:

Отже, кількість селянських рухів на Україні в 40-х роках порівняно з 30-ми роками зросла більше як в 4 рази. Звертає на себе увагу і той факт, що в другій половині 40-х років кількість селянських рухів на Україні зросла в цілому вдвоє, а на Правобережній Україні в 3,5 рази. Звичайно, кількість селянських рухів у 40-х роках була набагато більшою, ніж про це подать звіти міністерства внутрішніх справ і ІІІ відділу. Досить сказати, що лише в Київській губернії в 1848 р. рух селян був не менше, як в 100 селах. У Волинській губернії в 1848-1849 рр. селянськими рухами було охоплено 96 сіл і п’ять маєтків, в які входило по декілька сіл, а в Подільській губернії лише за один 1848 р. – 91 село і п’ять маєтків. Із 198 селянських рухів, які відбувалися в 1848 р. в Подільській і Волинській губерніях, 189 були придушені поліцейською і військовою силою.[29]

Під час повстання селяни поступово переходили від окремих вимог, зв’язаних з тими чи іншими темними сторонами кріпосного режиму, до загальних, які включали в себе негайне і повне знищення кріпосного права. Стихійні повстання селян руйнували підвалини феодально-кріпосницької системи господарства.

Фізичними катуваннями, масовими екзекуціями, жорстокими вироками військових суддів, засланням в Сибір і віддаванням в солдати, каторжними роботами – всім, що було найжахливішого в арсеналі царського уряду – кріпосники намагалися назавжди вбити у селян прагнення до волі. Але селяни не боялися вести боротьбу проти поміщицького гніту. Селянські повстання були яскравим виявом глибокого розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи.

Одночасно з цим на зростання селянського руху в Київській, Волинській і Подільській губерніях великий вплив зробили революційні події в Західній Європі 1848 р. Серед селян почали вперто поширюватись чутки про швидке їх звільнення, наділення землею і знищення панів. Перелякані поміщики і місцеві урядовці забили тривогу, домагаючись перед царським урядом, щоб він негайно вжив рішучих заходів. На Правобережній і в Південній Україні було введено надзвичайне становище.

Особливо широкого розмаху набув антикріпосницький рух на Київщині, охопивши десятки тисяч селян, і переріс у повстання, що увійшло в історію під назвою Київська козаччина 1855р.

В Києві військам роздано бойові патрони, призначено пункти збору і наказано пильно стежити за поведінкою жителів. Оголосивши про термінове здавання зброї, що знаходилась у приватних осіб, царський уряд загрожував військовим судом тим селянам, які будуть приховувати свої мисливські рушниці.

Але, незважаючи на всі ці заходи, рух швидко зростав і незабаром охопив цілі повіти. Селяни, відмовляючись приймати панщинні книжки, які, згідно з інвентарними правилами, повинні були видавати їм поміщики, припиняли відбування панщини, чинили опір поміщикам та урядовцям, а в цілому ряді місць і військовим командам. Основною вимогою, які селяни ставили під час виступів, було, як і раніше, звільнення від кріпосництва. В деяких селах серед селян мали місце чутки, що інвентарні правила вигадали самі поміщики, а існує «новий указ царя», за яким нібито всі кріпаки оголошені вільними.

Найбільші виступи, спричинені погіршенням становища селянства внаслідок затвердження царським урядом інвентарної реформи, відбулися в селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт), Жаботині (Черкаський повіт, Київської губернії), Кримні та Дубечному (Волинь).[30]

Рух селян в селі Ребедайлівці почався в березні 1848 р. Відмовляючись приймати робочі книжки, селяни припинили виконання повинностей на поміщика. Для арешту «призвідців» і відновлення «спокою» в село негайно була направлена військова команда. Селяни, вчинивши рішучий опір команді, звільнили арештованих. Згодом між посиленою вже Військовою командою і повсталими відбувся бій.

Повстання селян в містечку Жаботині відбулося в червні – липні 1848р. і проходило одночасно з виступом селян Матусівського Ключа (Черкаський повіт). Для придушення руху було викликано два взводи донських козаків. Коли загін козаків, придушивши рух селян в Матусові й Буртах, 6 липня направився в Жаботин, то жителі містечка, озброївшись хто чим міг, вчинити рішучий опір і розгромили загін. Влада в містечку перейшла до рук повсталих, які встановили міцні зв’язки з селянами сусідніх сіл: Голов’ятиним, Сумками і Прусами. Важливу роль в організації селян на боротьбу з кріпосниками відіграли Наум Мокренко, Аврам Кикоть, Семен Плужний, Семен Юрченко, Нечипір Бобошко і Пилип Марченко. Лише підтягнувши додаткові військові сили, кріпосники змогли придушити повстання.

У 40-х роках селянським рухом була охоплена і Південна Україна. Зокрема, протягом червня – липня 1840 р. відбувався значний селянський рух у Мелітопольському і Олександрівському повітах. В окремих селах серед повсталих виділилися групи ініціаторів, які забороняли під загрозою кари будь-кому відбувати панщину, збирати на поміщицьких полях хліб за сніп, а також намагались налагодити взаємозв’язок в боротьбі проти гнобителів.[31]

Селяни села Ні кольського (Павлоградський повіт), повставши в червні 1844 р., вигнали з маєтку управляючого і, усунувши з посад отамана і десятського, створили своє самоуправління, до складу якого входило 12 селян. Повстанці склали «приговор» про своє звільнення. До жовтня місяця вони не виконували повинностей і не підкорялись повітовій адміністрації. Лише з допомогою трьох рот солдат удалося в середині жовтня придушити повстання.

З селянських рухів, які відбувалися в наступні роки, досить значним був виступ у червні 1847 р. в селі Новосілки (Новомосковський повіт), під час якого селяни вчинили рішучий опір поміщикові і місцевим урядовцям. Спочатку група селян понад 100 чоловік поїхала в місто Катеринослав з скаргою на жорстокості поміщика. Коли губернські урядовці, не розглянувши скарги, силою повернули її подавців до поміщика, то всі селяни (620чоловік) відмовились виходити на панщину і взагалі підкоритись поміщикові. Важливою рисою цього виступу було те, що державні селяни, будучи понятими під час «втихомирення», відкрито стали на бік повстанців. У липні 1848 р. селяни села Парасковіївни (Бахмутський повіт), посилаючись на те, що їх поміщик купив незаконно, припинили виконувати панщину. Коли урядовці почали застосовувати до них репресивні заходи, то майже все доросле населення чоловічої статі втекло.

Отже, введення інвентарів у маєтках поміщиків Правобережної України не тільки не послабило суперечності між поміщиками та кріпаками, а ще більше загострило їх. Селяни, розуміючи кріпосницький характер інвентарної реформи, продовжували вести вперту боротьбу за своє звільнення. Протест селян проти поміщицького гніту проявлявся в різноманітніх формах, починаючи від подання скарг на поміщиків і закінчуючи збройними повстаннями, що були вищою формою селянського руху. Проте через властиву їм стихійність та роздробленість виступи селян у 40-х роках були швидко придушені за допомогою військової сили. Та незважаючи на це, вони яскраво виявили прагнення селян звільнитися з-під кріпосницької залежності і були передвісниками масових повстань 1854-1856 рр., які змусили царський уряд приступити до вироблення положення про селянську реформу 1861 р.

Висновки

Отже, відповідно до поставлених завдань, можемо зробити наступні висновки.

В результаті дослідження причин та передумов проведення інвентарної реформи можна впевнено сказати, що царизм під натиском селянського руху 1830-х рр. змушений був вдатися до таких заходів, які хоч би в деякій мірі послабили гострі суперечності між поміщиками та селянами. Окрім цього, царський уряд прагнув створити в особі селян опору самодержавства в боротьбі проти польського національно-визвольного руху, який знайшов великий відгук серед поміщиків Правобережної України. Саме це було поштовхом до проведення у 1847-1848 рр. інвентарної реформи поміщицьких селян Правобережжя.

Прослідковуючи втілення в життя інвентарних правил, ми бачимо, що насправді вони, формально регламентуючи панщину, були спрямовані по суті проти польських поміщиків і мали за мету заручитись підтримкою селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху. Насправді ж заведення інвентарних правил не поліпшило становища українського селянства і не принесло очікуваних результатів, так як контролю за проведенням інвентарів зі сторони органів влади не здійснювалося. Інвентарна реформа була спрямована на зміцнення феодально-кріпосницьких відносин шляхом регламентації селянських повинностей.

Зрозуміло, що розчаровані у своїх сподіваннях на звільнення й одержання землі селяни піднялися на боротьбу. Запровадження інвентарних правил викликало на Правобережній Україні у 1848-1849 рр. понад триста селянських виступів. Через свою стихійність та роздробленість вони були придушені за допомогою царських військ, але, незважаючи на поразку, демонстрували кризу всієї феодально-кріпосницької системи, яка вимагала радикального реформування.

Отже, підводячи підсумки ще раз нагадаємо, що в 1847-1848 рр. у Правобережній Україні царські власті провели так звану «інвентарну» реформу. Тут кріпосницьке гноблення селян поміщиками було найжорстокішим. Рятуючи феодально-кріпосницькі порядки, царизм спробував законодавчо врегулювати відносини поміщиків і кріпаків. У кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосницьких повинностей. Але визначати їх мав сам поміщик, уся земельна власність якого, до всього, залишалася недоторканною. Все це сприймалося як прагнення державної влади увічнити кріпосницькі відносини.

Таким чином, можна впевнено стверджувати, що інвентарні правила, що були покликані стабілізувати напружені відносини між поміщиками і селянами та зменшити кількість селянських виступів, стали ще одним кроком царського уряду на шляху до зміцнення кріпосних відносин на Правобережній Україні.

Список використаних джерел та літератури

Підручники та монографії

1. Буганов В.И., Преображенський А.А., Тихонов Ю.А. Эволюция феодализма в России: социально-экономические проблемы. – М., 1980. – 342 с.

2. Верига В.Г. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – Львів:Світ, 1996. – 447 с.

3. Вознесенський С.В. Разложение крепостного хозяйства и классовая борьба в России. – М., 1990. – 370 с.

4. Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників в Україні проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.). – К.:Радянська школа, 1958. – 168 с.

5. Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. – К.: Держполітвидав, 1954. – 451 с.

6. Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку 60-90-х років ХІХ ст.. – К.: Наукова думка, 1968. – 190 с.

7. Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризисна феодализма 1825-1860 гг. – М.: Наука, 1981. -214 с.

8. Економічна історія України і світу: Підручник / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко. К.: Вікар, 2002. – 477 с.

9. Історія господарства: Україна і світ: Підручник / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко. К.: Вища школа, 1995. – 480 с.

10. Історія УРСР. У 8-ми томах, 10-ти книгах. Ред.. колегія: А.Г. Шевелев та інші. Т.3. – К., Наукова думка, 1978. -608 с.

11. Крестьянское движение в России в 1826-1849 гг. Сборник документов. Подред. А.В. Предтеченского. – М., Соцэкгиз, 1961. – 984 с.

12. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – 530 с.

13. Лазанская Т.І. Государственные крестьяне Украины в период кризиса феодально-крепоснической системы. – К.: Наукова думка, 1989. -116 с.

14. Лановик Б.Д., Лазаревич М.В. Історія України. – К., 2006. – 598 с.

15. Линков Я.И. Очерки истории крестьянского движения в России в 1825-1861 гг. – М., Учпедгиз, 1952. – 278 с.

16. Нифонтов А.С. Россия в 1848 году. – М.: Учпедиз, 1949. - 316 с.

17. Огановский Н.И. Закономерность аграрной эволюции. – Ч.2. – Саратов, 1911. – 280 с.

18. Очерки экономической истории России первой половины ХІХ века: Сборник статей. / Под ред.. М. Рожковой. – М., 1959. - 403.

19. Рибалка І.К. Історія України. - Харків, 1994. – 570 с.

20. Сарбей В.Г. Історія України ХІХ – поч. ХХ ст..- К., 1994. – 456 с.

21. Селянський рух на Україні 1826-1849 рр. Зб. Документів і матеріалів. – К., 1985. – 504 с.

22. Сташевский Е.Д. История докапиталистической ренты на Правобережной Украине в XVIII – первой половине ХІХ века. – М. - Наука, 1968. 483 с.

23. Стеблій Ф.І. Революції 1848-1849 рр. у Європі і Україна. – К., Знання. – 1973. - 46 с.

24. Теличук П.П. Економічні основи аграрної революції на Україні. – К.: Видавництво Київського університету, 1973. – 189 с.

25. Тросецкий И.А. Россия в ХІХ веке. – М.: Высшая школа, 1997. – 413 с.

26. Фадеев А.В. Дореформенная Россия (1800-1861 гг.) – М., 1960. - 181 с.

27. Щепетов К.Н. Из жизни крепостных крестьян России XVIII – XIX вв. – М., 1963. – 100 с.

28. Ястребов Ф.І. Нарис з історії України в першій половині ХІХ ст. – К.: АН УРСР, 1939. – 274 с.

Періодичні видання

1. Баженов Л.В. Участь поляків Правобережної України у Листопадовому повстанні 1830-1831 рр. //Українське слов’янознавство. Респ. міжвід. наук. збірник. – 1974. – Вип.. 10. – С. 105-112.

2. Гордуновський О.М. Поміщицьке землеволодіння у Правобережній Україні у правовому колі Російської імперії ( кінець XVIII – початок ХІХ ст.) // Історія України. – 1990. - №35. – С. 5.

3. Гордуновський О.М. Розвиток промислового виробництва у поміщицьких господарствах Правобережної України в першій половині ХІХ ст. // Український історичний журнал. – 2000. - №1. – С. 61-71.

4. Гримич М.В. Подвірне землеволодіння в Україні у ХІХ ст. // Український історичний журнал. – 2005. - №1. – С. 19-26.

5. Гуржій О.І. Землеволодіння селян і рядових козаків на Лівобережній Україні у другій половині XVII – 60-х р. XVIII ст. // Український історичний журнал. – 1981. - №5. – С. 72-82.

6. Зінченко А.Л. З історії селянського руху на Правобережній Україні у XVIII– першій половині XIX ст. // Український історичний журнал. – 1991. - №1. – С. 36-45.

7. Киевская старина. – 1887. - №12.

8. Киевская старина. – 1906. - №7-8.

9. Кирющенко И.В., Сафонов М.М. Россия на пути реформ // Преподавание истории в школе. – 1990. - №4. – С. 36-45.

10. Крижанівський О.І. Монастирське господарство Правобережної України (XVIII – першої половини XIX ст.) // Український світ. – 1993. - №3. – С. 20-22.

11. Мазурик В.С. Секретні комітети і селянське питання в Україні (др. чверть XIX ст.) // ВДМУ ім. М.Коцюбинського: Наукові записки. Серія Історія. – Вінниця, 2000. – Вип.. ІІ. – С. 47-50.

12. Медушевський І.В. Реформы и контрреформы в истории России XVIII-XIX вв. // Вести высшой школы. – 1990. - №4. – С.66-73.

13. Молчанов В.І. Рівень життя селян України у першій половині ХІХ ст. (до 1861 р.) // Український історичний журнал. – 2007. - №1. – С. 80-94.

14. Реєнт О.С. Українські землі після ліквідації Гетьманщини і поділів Польщі // Історія України. – 2003. - №48. – С. 8-10.

15. Рудакова Ю.К. Основні аспекти земельної політики уряду Павла І на території Правобережної України // Український історичний журнал. – 2005. - №3. – С. 101-111.

16. Філінюк А.Г. Суспільно-політичне становище Правобережної України на межі XVIII-XIXcт. // Етнічна історія народів Європи : Зб. наук. праць. Вип. 10. – К., 2001. – С. 51-55.

Додаток

[1] Ястребов Ф.І. Нарис з історії України в першій половині ХІХ ст. – К.: АН УРСР, 1939.

[2] Історія господарства: Україна і світ: Підручник / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко. К.: Вища школа, 1995.

[3] Верига В.Г. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – Львів:Світ, 1996.

[4] . Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. – К.: Держполітвидав, 1954.

[4] Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників в Україні проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.). – К.:Радянська школа, 1958.

[5] Рибалка І.К. Історія України. Харків, 1994. – С. 227.

[6] Економічна історія України і світу: Підручник / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко. К.: Вікар, 2002. – С. 181.

[7] Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. – К.: Держполітвидав, 1954. – С. 55.

[8] Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. – К.: Держполітвидав, 1954. – С. 58.

[9] Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. – К.: Держполітвидав, 1954. – С. 61.

[10] Історія господарства: Україна і світ: Підручник / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко. К.: Вища школа, 1995. – С. 260.

[11] ВОДА. Ф 220. - С. № 1053. – А.1.

[12] Лановик Б.Д., Лазаревич М.В. Історія України. – К., 2006. – С. 230.

[13] Сарбей В.Г. Історія України ХІХ – поч. ХХ ст..- К., 1994. – С. 85.

[14] Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – C. 148.

[15] Киевская старина. - 1906. - № 7-8. - С. 264-265

[16] Економічна історія України і світу: Підручник / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко. К.: Вікар, 2002. – С. 246.

[17] Баженов Л.В. Участь поляків Правобережної України у листопадовому повстанні 1830-1831 рр.// Укр.. слов’янознавство. Респ. міжвід. наук. збірник. – 1974. – Вип.. 10. – С. 105- 112.

[18] Тросецкий И.А. Россия в ХІХ веке. – М.: Высшая школа, 1997. – С. 357.

[19] Нифонтов А.С. Россия в 1848 году. – М.,1949. – С. 147.

[20] Верига В.Г. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – Львів: «Світ», 1996. – С. 146.

[21] Ястребов Ф.И. Нарис з історії України в першій половині ХІХ ст. – К.: АН УРСР, 1939. – С. 89.

[22] Стеблій Ф.І. Революції 1848-1849 рр. у Європі і Україна. – К., Знання. – 1973. – С. 25

[23] Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. – К.: Держполітвидав, 1954. – С. 83.

[24] Рибалка І.К. Історія України. - Харків, 1994. – С. 456.

[25] Нифонтов А.С. Россия в 1848 году. – М., 1949 – С. 184.

[26] Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. – К., 1954. – С. 84

[27] Киевская старина. – 1887. - №12. – С. 748.

[28] Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників в Україні проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.). – К.:Радянська школа, 1958. – С. 67.

[29] Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. – К., 1954. – С. 429

[30] Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників в Україні проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.). – К., «Радянська школа», 1958. – С. 65.

[31] Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризисна феодализма 1825-1860 гг. – М.: Наука, 1981. – С. 230.