Реферат з історії України на тему:
Золотоординське іго на Південно-Західній Русі
Монголо-татарська навала завдала величезної шкода Південно-Західній Русі. В руїнах і згарищах лежали міста і села, припинили існування чимало осередків ремесла, торгівлі, культури. Багато люду загинуло або потрапило в полон. Внаслідок ординського панування уповільнився процес політичного розвитку Русі: поглибилася феодальна роздробленість, загальмувалося об'єднання руських земель.
Південно-Західна Русь підпала під залежність держави хана Батия — Золотої Орди. Монголо-татари безперервно грабували руське населення. Воно обкладалося податками, поборами та відбувало численні повинності: данину, мито, плужне, підводне, корм, «війну», ловче тощо. За князями й боярами були залишені їхні володіння, але місцеві землевласники підкорялися владі ханів та їхніх намісників — баскаків. Лише церква звільнялася від данини. Монголо-татарське іго було особливо нестерпним для селян і городян, що зазнавали подвійного гніту: від ханів і від «своїх» господарів — місцевих князів, бояр, церковних феодалів та управителів.
Навала кочовиків змінила політичне становище Русі. Хани здійснювали політику, спрямовану на збереження й поглиблення феодальної роздробленості, підтримували чвари між руськими князями і цим зміцнювали свою владу над ними. Посилився економічний І політичний занепад Києва та всього Придніпров'я. Батий передав Київ у володіння володимиро-суздальському князеві Ярославу Всеволодовичу, який тримав тут свого намісника — боярина Дмитра Єйковича. Після смерті Ярослава у 1249 р. Київ і Київська земля перейшли під владу Олександра Невського, але Олександр не сидів у Києві. Деякий час тут княжив його брат Ярослав. Після нього ординці передавали управління Києвом князям різних руських земель. Поступово Київ втратив значення і церковного центру — наприкінці XIII ст. митрополит переїхав звідси у Володимир-на-Клязьмі.
Чернігово-Сіверською землею монголо-татари управляли за допомогою місцевих князів. Посилилося дроблення Чернігово-Сіверщини на дрібні князівства. Чернігів втратив значення політичного центру землі; цю роль почав відігравати Брянськ. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окрема земля.
Російські дореволюційні історики (наприклад, С.М. Соловйов) твердили, що Придніпров'я з Києвом після монголо-татарської навали начебто опинилося в стані цілковитого запустіння. Насправді ж навіть на Переяславщині частково залишалося сільське населення, а ряд міст, зокрема Київ, і надалі зберігали своє значення економічних і культурних центрів.
Як вважали українські дореволюційні дослідники, і серед них В.Б. Антонович, ординське панування внаслідок нібито знищення на Придніпров'ї князівсько-боярської верхівки призвело до утворення тут якогось особливого «общинного» ладу. Проте Золота Орда, в якій розвивалися феодальні відносини, не могла проводити політику ліквідації місцевих феодалів. Якраз навпаки — вона всіляко підтримувала князів і бояр та особливо церковних феодалів, але повсякчас контролювала їх через своїх баскаків.
Соціально-економічний розвиток. Незважаючи на гніт Золотої Орди, у другій половині XIII — на початку XIV ст. у Придніпров'ї, на Поділлі, Волині відбудовувалося господарство, підірване монголо-татарською навалою. Руське селянство відновлювало ниви, що «лядиною поросли», поверталося на згарища сіл, засновувало нові поселення. Поступово відроджувалися міста, ремесла, торгівля. В Галичині, на Волині в другій половині XIII—XIV ст. працювали ремісники різних спеціальностей: ковалі, зброярі, шевці, кушніри, чинбарі, римарі. Високого рівня знову досягло художнє ремесло. Розвивалися промисли — рибальство, полювання па хутрових звірів, бджільництво, в Прикарпатті— солеваріння, на Поліссі — виробництво заліза в руднях. Великими торговельними центрами стають Київ, Холм, Львів, Луцьк, Володимир-Волинський, Перемишль, Кам'янець. Зокрема, Київ вів жваву торгівлю з російськими містами, з генуезькими містами-колоніями в Криму.
Князі постійно дбали про розвиток міст, ремесла, торгівлі. Так, Данило Романович запрошував до Холма «німців, іноязичників і ляхів». З Наддніпрянщини тікали до цього міста від татарських утисків «сідлярі, лучники, сагайдачники, ковалі, золотарі» та інші ремісники. «І було життя й наповнило довкола городу двори, поля і села». Сприяв Данило й економічному розвоеві новозбудованого Львова.
У другій половині XIII—XIV ст. тривало розширення й зміцнення великої феодальної земельної власності — основи феодального ладу. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу—«до волі господарської» (до волі великого князя), «до живота» (до смерті феодала), «в отчину», тобто з правом передачі землі в спадщину. Спираючись на великокнязівську владу, місцеві феодали посилювали своє панування над залежним селянством, яке сплачувало на користь великого князя данину — татарщину (її раніше збирали баскаки), серебщину, відбували різні повинності, а на користь місцевих феодалів — оброк,(дякло) натурою: хутром, воском, зерном.
Галицько-Волинське князівство у 40—60-х роках ХІИст, Боротьба Данила Галицького проти Орди. Невдовзі після монголо-татарського нашестя Данило і Василько повернулися з Угорщини на Волинь. Колись густо залюднена, земля лежала тепер у руїнах і згарищах. На Волині та в Галичині знову підвело голову бунтівне боярство. Галицький книжник писав: бояри, хоч і вважають Данила великим князем, та насправді «самі тримали всю землю»; владу в центральній Галичині й на Пониззі утримував боярин Доброслав Судьїч, на Перемишльщині старшинував боярин Григорій Васильович... «І були в землі [Галицькій] велике замішання і грабунок від них».
Проте, маючи підтримку з боку простолюду, невдоволеного сваволею бояр, та скориставшись з боярських міжусобиць, Данило зрештою зміцнив свою владу.
Коли в 1241 р. на Пониззі та в Перемишльській землі спалахнуло повстання селян і городян проти місцевого боярства, Данило вирядив туди своє військо на чолі з печатником (хранителем державної печатки) Кирилом, щоб, за словами з літопису, «переписати грабунки нечестивих бояр і вгамувати землю». Галицьке боярство запросило до себе чернігівського князя Ростислава Михайловича, однак Данило ув'язнив боярських ватажків — Доброслава і Григорія, вигнав дружини Ростислава з Пониззя та повоював Болохівську землю, якою правили місцеві бояри — спільники Ростислава. Чернігівський князь не відмовився від своїх домагань на Галичину. 1242 року він виїхав до Угорщини. Ставши зятем короля Бели IV, у 1244 р. на чолі угорського війська пішов на Перемишль. Роблячи ставку на Ростислава, Бела в такий спосіб прагнув перетворити в майбутньому Галичину на провінцію Угорського королівства. Але після сутичок з дружинами Данила зять Бели повернувся в Угорщину. Наступного року, підтримуваний угорськими та польськими феодалами й приєднавши до свого війська дружини бунтівних галицьких бояр, Ростислав удруге вдерся в Галичину, здобув Перемишль та обложив м. Ярослав (на р. Сян). Заручившись допомогою з боку Литовського князя Міндовга та мазовецького князя Конрада, Данило й Василько з великими силами вирушили під Ярослав. 17 серпня 1245 р. відбулася вирішальна битва. Нападники зазнали нищівної поразки; були полонені угорський воєвода Фільнен та інші воєначальники; Ростислав урятувався втечею.
Битва під Ярославом зміцнила владу Данила та піднесла міжнародний престиж Галицько-Волинського князівства. Влада Данила тепер поширювалася на всю Галичину, Дорогичинську, Белзьку та Холмську землі, його брат Василько тримав як співправитель Володимир і більшу частину Волині. Брати правили у цілковитій злагоді. Хани Золотої Орди, звісно, вважали небезпечним для себе дальше посилення Галицько-Волинського князівства. В 1245 р. до Данила прибули посли від Батиевого намісника Мауці з вимогою «Дай Галич!» Щоб утримати за собою «полуотчину» —Галичину, князь змушений був наприкінці того ж року виїхати до Орди. Визнавши себе васалом хана, він зберіг за собою свої володіння. Все ж залежність Галицького князівства від Орди була меншою, аніж інших земель Русі. Зокрема, сюди не наїжджали ханські баскаки, тут не здійснювалися фіскальні переписи населення. Галицько-волинські князі були зобов'язані під час воєнних походів надсилати своє військо у розпорядження ханів та інколи спланувати татарщину.
Данило та його оточення розглядали залежність від Орди як вимушений крок. Князь галицький розпочав послідовну й обачливу політику, спрямовану на визволення Русі від іга кочовиків. З цією метою він здійснив ряд походів на литовське плем'я ятвягів, що нападали на прикордонні землі Волині, поширив свій вплив на Турово-Пінське князівство; щоб піднести свій авторитет на руських землях, у 1246 р. призначив митрополитом Русі свого сподвижника— печатника Кирила. Данило прагнув також налагодити добрі взаємини із сусідніми державами. У 1246 р. Бела IV погодився на шлюб своєї дочки Констанції з сином Данила Левом. Король відмовився підтримувати Ростислава Михайловича, який все ще претендував на галицький стіл, а Данило повернув угорських бранців, захоплених під Ярославом. У 1247 р. Данило встановив мирні відносини з князями мазовецьким і краківським. Незабаром була укладена мирна угода з Литовським князівством.
Римська курія намагалася поширити католицизм на Галицько-Волинську землю та використати зрослу могутність князівства в інтересах протидії Золотій Орді. В 1246 р. на Русь вирушив посол римського папи Інокентія IV Плано Карпіні, який провадив переговори з Данилом Романовичем. Галицько-волинський князь встановив стосунки з Римом. Папа надіслав у Галичину свого легата—архієпископа Альберта. Однак, переконавшись, що легат приїхав «для викорінення грецьких звичаїв та обрядів», Данило у 1248 р. припинив зв'язки з Ватіканом.
Данило Галицький і надалі зміцнював традиційно дружні зв'язки з Володимиро-Суздальським і Тверським князівствами. У 1250 р. його дочка побралася з великим князем володимирським Андрієм Ярославичем. У 1252 Р-великим князем у Володимирі-на-Клязьмі став Олександр Невський. З ним Данило теж підтримував приязні стосунки, а Василько одружився із сестрою Олександра. Головною метою цих династичних шлюбів була спільна боротьба проти Золотої Орди,
В 1252 р. відновилися переговори Данила з, пацською курією. До цього спричинилося виникнення нової загрози на східних кордонах Галицько-Волинської землі: наближення монголо-татарської орди під проводом воєводи Куремси. Розраховуючи на допомогу папи римського, Данило дав згоду на унію і прийняв від папи королівську корону, якою й був коронований у Дорогичині в 1253 р. Тоді ж Інокентій IV оголосив хрестовий похід проти татар, закликавши взяти участь у ньому Польщу, Чехію, Моравію. Проте намічений похід не відбувся, оскільки феодали цих країн втрутилися у боротьбу за австрійську спадщину. Як тільки з'ясувалося, що ніякої реальної допомоги від Ватікану Данило не одержить, він розірвав угоду про унію. Так само відкинув домагання папи щодо унії й Олександр Невський.
Не одержавши допомоги від Риму, Данило Галицький вирішив власними силами воювати проти монголо-татар-Перш за все він зайнявся зміцненням свого війська — князівської дружини та ополчення, будівництвом нових міст-фортець (саме тоді й був заснований Львів).
Напружені відносини у Данила склалися з литовським князем Міндовгом. Періоди союзницьких зв'язків змінювалися на ворожі. У 1254 р. Данило здійснив похід на Литву; після перемир'я його син Роман одержав волості в Білій Русі, а інший син — Шварно — одружився на дочці Міндовга. Тоді ж був укладений військовий союз Данила з Міндовгом проти монголо-татар.
Наприкінці 1254 р. Данило з військом перейшов у наступ проти Куремси. Полки Лева Даниловича увійшли в землі Побужжя і «повоювали там татарських людей»; Данило і Василько дали бій Куремсі в Болохівській землі. Нападники були розбиті. Навесні 1255 р. Шварно зайняв землі понад Случчю й Тетеревом і «здобув міста, що піддалися татарам». Куремса намагався перейти у наступ і вдерся на Волинь, але під Володимиром і Луцьком його орда була розгромлена Данилом.
Князь Данило мав намір рушити на Подніпров'я та визволити Київ, однак у цей час Міндовг розірвав військовий союз і виступив проти галицького князя. В 1255— 1256 рр. точилися військові сутички з Литвою. В цій війні в 1256 р. загинув Роман Данилович, а волості в Білій Русі були втрачені.
Особливо скрутним становище Данила Романовича стало в 1258 р., коли на Подніпров'ї з'явився з великими силами монгольський воєвода Бурундай. «Безбожний, лихий, окаянний», як його називає літописець, Бурундай повів підступну, хитру політику проти Данила і Василька. Він примусив їх піти разом з ним походом на Литву —з тим, щоб остаточно посварити Романовичів із Міндовгом. У 1259 р. орда Бурундая увійшла на Волинь. Данила і Василька монгольський воєвода зустрів вороже і наказав їм як своїм вассалам («союзникам») поруйнувати укріплення власних міст. Князі були змушені зруйнувати або спалити укріплення Володимира-Волинського, Луцька, Кременця, Львова та інших міст і замків. Зберігся лише Холм, штурмувати який Бурундай не наважився. Галицько-Волинське князівство знову визнало над собою владу ординських ханів.
Під час свого правління Данило Галицький провадив активну політику на Заході, втручався в польські справи та у боротьбу за австрійську спадщину. Ще у 1252 р. його син Роман одружився з племінницею австрійського герцога Фрідріха II Гертрудою — спадкоємницею австрійського престолу. Данило намагався силою зброї утвердити права сина на володіння його дружини, але зазнав невдачі.
В 1264 р. князь Данило Романович помер у Холмі. «його історичною заслугою,— наголошував академік І.П. Крип'якевич у своїй книзі «Галицько-Волинське князівство»,— було об'єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз'єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З'єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало пової сили».
Галицько-Волинське князівство за наступників Данила. Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька, котрого решта князів шанувала як «отця і господина». В Галичині княжили сипи Данила: Лев — у Галичі й Перемишлі, Мстислав — у Теребовлі, Шварно — у Белзі та Холмі. Наприкінці XIII ст. на Галицько-Волинську землю знову натиснула Золота Орда: хани вимагали участі князів у своїх походах та сплати данини. Переходячи через Волинь та Галичину, ординці грабували міста і села. Особливо спустошливим був перехід через ці землі у 1288 р. орди хана Телебуги, який ішов у похід на Польщу. Під Володимиром-Волинським і Львовом, писав літописець, татари «чинили велике насильство», людей «одних повбивали, інших грабували і коней віднімали...». Лев Данилович та Василько були не в змозі дати відсіч Орді. До того ж у цих скрутних умовах між Левом Даниловичем та іншими князями почалися суперечки, особливо між Левом і Шварно — за білоруські землі, частиною яких володів Шварно. Втручався Лев і в польські справи: використовуючи в своїх походах на Польшу загони союзників-татар, па деякий час (до 1302 р.) захопив Люблінщину. Лев ходив і на Угорщину й приєднав до своїх володінь частину Закарпаття. 1270 року Василько помер, передавши перед смертю Волинь своєму синові Володимирові.
Володимир Василькович мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. «Він вмів ясно говорити про книжні справи, був книжник і великий філософ, якого не було перед ним у цілій землі.,.»,— писав про нього літописець. Лише в середині 70-х років Володимир здійснив похід на ятвягів, У 1289 р. він помер, а незабаром померли Лев (у 1301 р.) і Мстислав Даниловичі. Галицька та Волинська землі знову об'єдналися в руках Юрія Львовича, котрий титулувався «королем Руси и князем Володимирі!». Як і Данило, Юрій вів переговори з папою про унію, але намагання Ватікану запровадити укію на Русі успіху не мали. З метою зміцнення свого становища Юрій у 1303 р. добився утворення галицько-волинської митрополії. Люблінську землю втримати не вдалося, і вона знову відійшла до Польщі. Помер Юрій у 1308 р. У «Житії» першого галицько-волинського митрополита Петра, складеному наприкінці XIV ст., говорилося, що за час княжіння Юрія Львовича «була Волинська земля в честі й повазі, повна багатства і слави».
Після смерті Юрія Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія і Лева, і вони правили спільно. Андрій і Лев налагодили союзні зв'язки з польським королем Владиславом Локетком і з хрестоносцями, однак їм довелося тривалий час воювати з Литвою та ординцями. Війна з Литвою була невдалою,— внаслідок її були втрачені Дорогичинська та Берестейська землі. В одному з військових походів (ймовірно, проти татар) Андрій і Лев загинули в 1323 р. Династія Даниловичів припинилася.
Після недовгого періоду боярського правління землею, ідо супроводжувалося усобицями феодальної верхівки, боярство в 1325 р. запросило на галицько-волинський стіл мазовецького князя Болеслава Тройденовича, одруженого на сестрі Андрія і Лева Юрійовичів Марії. Болеслав прийняв православ'я та ім'я Юрія і почав титулуватися «князем землі Руської, Галицької і Володимирської». Юрій-Болеслав не став маріонеткою в руках бояр, як вони сподівалися. Він проводив самостійну внутрішню та зовнішню політику, воював з Польщею і водночас намагався налагодити добрі відносини з Ордою та Литовським князівством. Свою дочку він видав заміж за сина Гедиміна Любарта й оголосив його своїм спадкоємцем — володарем (після смерті Юрія-Болеслава) «у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі». Проте народ був невдоволений протегуванням католикам, яких ІОрій-Болеслав запрошував у Галичину. З цього скористалися бояри, 1 7 квітня 1340 р. князь був отруєний.
Смерть Юрія-Болеслава стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської землі; вона відкрила шлях до прямих втручань у справи князівства з боку сусідніх держав.
Політичний лад Галицько-Волинського князівства.
В Галицько-Волинському князівстві державна влада належала великому князю, який спирався на бояр-землевласників та міський патриціат. 1 князь, і феодальна верхівка були пов'язані спільними класовими інтересами, що згуртовували їх проти селян, дрібних бояр та нижчих верств городян. Разом з тим між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити в своїх руках усі державні функції й стати «самодержцем», бояри — обмежити його владу та зробити виконавцем своєї волі.
Галицько-волинські володарі розглядали князівство як свою «отчину», а себе як «уроджених князів». Нерідко вони титулувалися «великими князями». Після коронування Данила в 1253 р. літописець постійно й послідовно називає його королем; титулом «короля Русі» користувався Юрій Львович. З початку XIV ст. Галицько-Волинські князі починають титулуватися володарями землі «божою милістю». Так, Андрій і Лев Юрійовичі називають себе «божою милістю князі всієї землі Русі». Для сусідніх монархів назва «королівство Русі» щодо Галицько-Волинського князівства була загальноприйнятою.
Галицько-волинські князі мали такі ознаки (атрибути) влади: «вінець» (корону), герб, державну печатку, прапор. Під впливом зв'язків із західними державами ці ознаки влади набули в Галицько-Волинському князівстві особливого розвитку. З початку XIV ст. гербом Галицько-Волинської держави утверджується зображення золотого лева на синьому шиті. Таке зображення вперше знаходимо на печаті Юрія Львовича, а також на печатці, прикріпленій до грамоти князів Андрія 1 Лева, датованої 1316 р. Лев як державний герб є й на печатці Любарта —правителя Волині, який вважав себе спадкоємцем Галицько-Волинського князівства. Прапором-корогвою князівства було сине полотнище із зображенням лева.
Князь здійснював усі функції державної влади—законодавчу, виконавчу, судову, тому літописець називав його «самодержцем». Відбувалися також князівські з'їзди (снеми), на яких укладалися різні угоди, зокрема договори (ряди) про мир.
Для здійснення внутрішнього управління князівством існувала розгалужена система княжих управителів. Організацію оборони окремої землі було покладено на тисяцького, призначуваного з-поміж вірних бояр. Тисяцькі нерідко командували полками та брали участь у дипломатичних переговорах. Починаючи з XIII ст. чільне місце в державній структурі посідав дворський (палатин), основна діяльність якого була пов'язана з княжим двором. Він також виконував судові функції від імені князя. Високий суспільний статус мав печатник — хранитель державної печаті (ймовірно, він складав і тексти грамот та прикладав до них печаті; грамоти ж писав писець). Печатник нерідко виконував важливі князівські доручення (згадаймо печатника Кирила, який очолював князівське військо під час походу на бояр Пониззя та Перемишльської землі).,Управління князівськими маєтками (доменом) здійснював стольник. Князь призначав з-поміж бояр сідельничого — управителя княжим двором й довірену особу володаря.
Вся князівська адміністрація утримувалася за рахунок княжих земельних подарувань.
Галичина і Волинь поділялися на ряд князівств — земель, а останні — на волості, центрами яких були міста-городи. Управителів волостей призначав князь із числа великих бояр. Так, у 1238 р. Данило, прийшовши під Галич, став на березі Дністра і роздав городи Галицької землі боярам і воєводам.
У містах Галицько-Волинської землі заправляла боярсько-патриціанська верхівка. Міста поділялися на сотні й вулиці. З першої половини XIV ст. поширюється Магдебурзьке («німецьке») право, що забезпечувало містам самоуправління. Першим «Магдебурію» одержало м. Сяпок у 1334 р. З другої половини XIV ст. Магдебурзьким правом володів Львів.
У судівництві Галицько-Волинської землі застосовувалася «Руська правда». Міста на Магдебурзькому праві мали окремий суд.
Найбільші надходження до державної скарбниці йшли за рахунок данин з жителів міст і волостей. Збиралися також побір, татарщина, ловче. На торговельних шляхах існували митниці, де з купців збирали мито. Великі прибутки мали князі від коломийської солі.
В грошовому обігу перебували, як і скрізь на Русі, «гривні кун»— зливки срібла певної ваги і формы. Свою монету галицько-волинські князі не карбували, на внутрішньому ринку оберталися монети сусідніх держав (гроші, денарії та ін.).
Основними формами військових сил були вої та дружина. Бої — це загальне народне ополчення. Дружина складалася з бояр та їхніх загонів (оружників і стрільців). Щоб зменшити свою залежність від бояр, князі вдавалися до організації найманого війська (переважно з угрів та половців). Подальшого вдосконалення військо набуло за Данила Романовича, який поділив його на важкоозброєних оружників та легкоозброєних стрільців. Нове військо цілком підлягало великому князеві. Воно складалося переважно з дрібних бояр та селян. На утримання княжого війська йшли, зокрема, прибутки з прикарпатських солеварень («па роздавання оружинкам»).
Протягом другої половини ХШ — першої третини XIV ст. Галицько-Волинська держава досягла високого рівня політичної та військової могутності.
Загарбання Польщею і Литвою південно-західних руських земель. У ХШ ст. унаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства створилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316—1341 рр.) розпочала наступ на південно-західні руські землі. Після смерті Юрія-Болеслава в 1340 р. князем Волині став сни Гедиміна Любарт, котрий номінально вважався галнцько-волинським князем. У Галичині правив глава боярського уряду перемишльський воевода Дмитро Дедько. Литовський уряд мав значний вплив на політику Любарта.
З розколу Галицько-Волинської землі скористалися польські феодали. Король Польщі Казимир III, заручившись підтримкою Ватікану та уклавши в 1339 р. союз з угорським королем Лайошем, розпочав у 40-х роках завойовницькі походи проти Галицько-Волинської землі. Долаючи опір руського населення, він захопив Сяноцьку землю, а в 1349 р. завоював усю Галичину.
У 1351—1352 рр. між Польщею та Литвою тривала війна за Галнцько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишалася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литовської держави. В 1353— 1366 рр. Казимир і Любарт знову воювали; останнього підтримувало Литовське князівство. В 1366 р. Польща та Литва уклали нове перемир'я, за яким до Польщі відійшли Холм і Белз із землями. Після смерті Казимира в 1370 р, Галичиною протягом 1370—1386 рр. володіла Угорщина. (В 1372—1377 рр. Галичиною правив васал угорського короля князь Владислав Опольський.) У 1387 р., за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польської держави.
В 50-х роках XIV ст, розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я, полегшуваний тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека у 1357 р. вступила в смугу феодальних міжусобиць і фактично розпалася на кілька улусів. У 1355—1356 рр, литовський князь Ольгерд повоював Чернігово-Сіверщину, а в 1362 р. захопив і Київ, і всю Київську землю. Влітку 1362 р. військо Ольгерда на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розгромило загони кількох татарських ханів. «В сие лъто,— говориться в Густинському літопису,—Ольгерд победи трех парков татарских из ордами их, си ест, Котлубаха, Качзея, Дмитра; и оттоли от Подоля изгна власть татарскую...» Внаслідок синьоводської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля. В цих землях Ольгерд посадовив князями своїх синів і племінників: у Києві старшого сина Олександра (Олелька), в Подільській землі — своїх небожей Коріатовичей. Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі руські землі — Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля — залишалися автономними, бо великий князь литовський, як твердить літопис, «увійшов у приязнь» з місцевими феодалами, закріплену традиційним рядом. Руські князі й бояри зобов'язалися служити великому князеві як васали, князь же — боронити землю від татар, «виходу не почати давати». Литовський уряд тоді ще дотримувався правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо».
З приєднанням земель Південно-Західної та Західної Русі Литовське князівство стало великою феодальною державою, де більшість становило руське населення. Руські землі з їхньою вищою культурою, правом справляли великий вплив на політичне й суспільне життя Литовської держави. Руська мова була державною, нею писалися офіційні документи.
Отже, в 40—60-х роках XIV ст. більшість південно-руських земель підпали під владу Польщі та Литовської держави. Північна Буковина увійшла до складу Молдавського князівства, а Закарпаття було загарбане Угорщиною.
|
