Вступ
Розповідають, що один раз Наполеон на питання знаменитої мадам де Сталь, яку з жінок він вважає самою великою, відповів: «Ту, котра народила більше дітей».
У цій відповіді у формі зухвалого жарту відбилася розповсюджена версія історико-біологічного призначення жінки. Розмова в цілому – характерний штрих тієї епохи, коли жіноче питання займало розуми багатьох мислителів, вчених, письменників. На думкуФ. Енгельса, «перше класове гноблення збігається з поневоленням жіночої статі чоловічою», породжуючи тим самим жіноче питання. Однак об'єктивне існування проблеми й усвідомлення її суспільством, як правило, різночасні явища. Кінець XVIII – початок XIXст. – час активного усвідомлення жіночого питання.
Нелегкою була доля росіянки жінки дореволюційної Росії, її пригноблене положення збільшувалося ярмом самодержавної держави, що тяжіло над, усім суспільством. І той факт, що жінки Росії при всьому їхньому економічному, соціальному, політичному безправ'ї зіграли виняткову роль у житті країни, потрібно ймовірно, віднести до одного з багатьох парадоксів історії.
Вітчизняна війна 1812 рік – час особливого підйому національної самосвідомості і патріотизму – сколихнула і жінок. Характерним став вступ у громадське життя не тільки представниць привілейованих верств (згадаємо Жіноче патріотичне суспільство, створене аристократками Волконською, Трубецькою, Муравйовою), але і найбільш забитих і принижених жінок з народу, уособленням яких стала Василиса Кожина…
1825 рік, що ознаменувався першим організованим революційним виступом, став для жінок Росії етапним у розвитку їхньої цивільної самосвідомості. Ю.М. Лотман справедливо вважав далеко не випадковим той факт, що «після 14 грудня 1825 року, коли мисляча частина дворянської молоді була розгромлена, а нове покоління інтелігентів-різночинців ще не з'явилося на історичній арені, саме жінки-декабристки виступили в ролі охоронниць високих ідеалів незалежності, вірності і честі». [4, 29]Жінки, духовне життя яких було обмежене рамками родини, дали історії приклад цивільної стійкості і мужності. Їхнє добровільне вигнання в Сибір слідом за засудженими чоловіками і братами одержало величезний суспільний резонанс і винятково високу оцінку сучасників і нащадків.
Декабристки, що не приймали особистої участі в революційному русі, але подтримали морально своїх рідних і близьких, передбачили активну роль жінок на другому етапі визвольної боротьби.
К. Маркс у 1868 р. писав: «Кожний, хто хоч трошкиознайомлений з історією, знає також, що великі суспільні перевороти неможливі без жіночого ферменту». «Жіночий фермент» уперше проявився в декабристському русі, щоб потім у 1860–1880-і роки голосно заявити про себе у всіх помітних початках визвольної боротьби.
З 1860‑х років жінки нарівні з чоловіками брали участь у студентських виступах, були членами радикальних молодіжних гуртків. Жінок, як і чоловіків, почали залучати до політичних процесів, судити, кидати у в'язниці, висилати, ставити під нагляд поліції. Але це був тільки початок. Подальші події розверталися різко. З кінця 1860‑х років не було в Росії ні однієї великої революційної організації, у якій би не приймали участь жінки. Ніяка інша країна світу не може зрівнятися в цьому відношенні з Росією.
День 14 грудня 1825 р. – священна дата в історії російської визвольної боротьби. В.І. Ленін писав: «У 1825 році Росія вперше бачила революційний рух проти царату…» [2,255]
Відповідно до історико-літературної традиції, що походить від Герцена, декабризм виступає не тільки як найбільше соціальне і політичне явище, але і як «своєрідний соціально-моральний феномен». Феномен цей безпосередньо зв'язується з появою «особливого типу російської людини, різко відмінної по своєму поводженню від усього, що знала попередня історія».
Декабристи виявилися не тільки виразниками нової, дворянської революційності, але і носіями нової моральності. Декабризм як соціально-моральне явище вплинув і на жінок Росії, поклавши початок їхній самосвідомості, формуванню нової жіночої особистості. На першому етапі російського визвольного руху (1825–1861 р.) жінки не виступали в якості активної сили, не були борцями в сучасному розумінні цього слова. Однак саме тоді жінки включилися в громадське життя країни і саме декабризм розбудив в них цивільну активність, мужність, енергію, розкрив їх кращі, щиросердечні якості, готовність до самопожертви, невичерпний запас любові й участі до жертв насильства.
Уособленням нової жіночої особистості, що формувалася, стали декабристки – дружини, сестри, матері революціонерів, які пішли проти царської волі і тим самим зробили виклик офіційній Росії. Повстання декабристів і особливо його розгром підсилили розкол у російському суспільстві: його реакційна частина підтримала і схвалила жорстоку розправу царату, передові люди виявили співчуття повсталим. Влада посилено поширювала свою версію про повстання 14 грудня і наступних за ним подіях, з якої випливало, що збунтувалася зграя «хлопчиськів», «лиходіїв». Але в країні, починаючи із самого моменту виступу на Сенатській площі, наростала хвиля активної підтримки революціонерів. Радянські дослідники зібрали і вивчили факти прояву співчуття декабристам у колі опозиційного дворянства й офіцерства, у селянському і робітничому середовищі. Усякий прояв співчуття декабристам розглядався владою як антиурядовий акт.
У такомустановищі з перших же годин і днів після 14 грудня активна позиція декабристок,ставала важливим фактором громадського життя країни. Жінки першими відкрито висловили співчуття опальним і почали боротися за них, пускаючи в хід усі дозволені і навіть недозволені способи: гроші (для підкупу охорони), родинні зв'язки, впливові знайомства, прохання «на найвище ім'я»… Треба було володіти чималою цивільною мужністю, для того щоб піти проти волі самодержця і думки більшості.
Предметом даного дослідження є суспільно-політична ситуація в Росії після декабристського повстання, його наслідки, засудження та ув’язнення повсталих.
Об’єктом курсової роботи являються жінки, дружини декабристів, які не шкодуючи свого життя відправилися разом з чоловіками на вислання, залишили своїх дітей та все, що зв’язувало їх з Росією та рідними місцями. Вони підтримували своїх чоловіків як могли, зв’язували їх через листування з родними, близькими та рідними.
Актуальність теми визначається тим, що вчинок, який зробили жінки-декабристки, причому деякі з них навіть не мали уявлення про політичну діяльність своїх чоловіків, заслуговує на те, щоб ними пишалися та досліджували їх долю, життя на висланні та значення їхнього рішення слідувати за чоловіками на каторгу.
Мета даного дослідження – прослідити життя найвидатніших жінок-декабристок від початку вислання на Сибір, хід та перепетії їхнього подальшого життя.
Завданнями курсової роботи є:
- Окреслити значення в суспільно-політичному житті Росії ХІХ століття, виїзд дружин за декабристами, яких засудили до вислання;
- Дослідити життєвий шлях найвидатніших з декабристок, які відправилися до Сибіру.
В написанні даного дослідження використовувалися метод описовий, порівняння та історичний метод.
1. Декабризм як світосприйняття
Декабристки в більшості одержали виховання, засноване, насамперед, на повазі до гуманістичної традиції XVIII ст. Адже ті ж вчителі, що навчали майбутніх декабристів, тлумачили юним дівчатам про Вольтера, Руссо, Ґете… Крім поваги до гуманістичних, просвітительських традицій XVIII сторіччя юним дворянкам втлумачувались християнські ідеї любові і всепрощення, вірності стародавнім підвалинам. Влада, звичайно, вітала цю вигідну для них ідеологію.
Як уже говорилася, «гроза дванадцятого року», що стала епохою в житті Росії, явилася значним етапом у формуванні декабристської ідеології. Марії Раєвської, майбутній дружині декабриста С.Г. Волконського, дочки прославленого генерала, героя 1812 року, було тоді тільки сім років. Єлизаветі Коновниціній (у заміжжі Наришкіній), дочці іншого героя Бородінського бою, ледь минуло одинадцять. Але дочки і сестри учасників Вітчизняної війни разом з усіма пережили той час особливого підйому національної самосвідомості і патріотизму, під впливом якого складалися їхні поняття про честь, любов до батьківщини.
Закладені в дитячі і юнацькі роки моральні принципи майбутніх декабристок проявилися у важку хвилину їхнього життя. Звичайно, вони скоріше серцем, чим розумом, розуміли що відбувалося, піклувалися, насамперед, про полегшення участи близьких, уповаючи при цьому на волю божу і милосердя государя. Але така була епоха з її моральними уявленнями про дворянську честь, вірність, справедливість.
У 1826 р. жінки декабристського кола виявилися в особливо скрутному становищі. Листування О.Г. Муравйової, спогадиМ.М. Волконської, інші документи тієї пори показують повну непоінформованість дружин у справах чоловіків, хоча в останньому дослідженні про родину Лаваль наводяться переконливі дані (раніше непублікувалися) про те, що Є.І. Трубецька знала про змову декабристів. І усе-таки відчуття «удару грому», по вираженню О.Г. Муравйової, що довідалася з листа чоловіка про те, що він «один з керівників тільки що розкритого товариства», ймовірно, було знайоме майже кожній декабристці. Жінки, долею яких у той час була родина, у більшості не підозрювали про існування таємних товариств і про те, що їхні чоловіки брали участь у змові проти царя. Але це, збільшивши страждання, не перешкодило більшості з них зайняти правильну моральну позицію.
14 грудня, після придушення повстання декабристи почали свій тридцятирічний шлях від Сенатської площі в Петербурзі на каторгу й у вислання, своє тридцятирічне вигнання. Уже наприкінці липня 1826 року почалося відправлення в Сибір, партіями по чотириособи. Їх було 120 чоловік, і майже усі вони були дуже молоді. Зібрані спочатку разом у в'язниці, вони знайшли опору один в одному. [1, 33]
Декабристам дуже допомогли на каторзі й у висланні дружини, що виїхали в Сибір за чоловіками. Їх було одинадцять, цих героїчних жінок. Вже в липні 1826 року в Сибір виїхала княгиня Є.І. Трубецька. Слідом за нею до чоловіка в Нерчиньскі рудники відправилася княгиня М.М. Волконська. Третьою поїхала О.Г. Муравйова, саме з нею декабристам був переданий знаменитий вірш Пушкіна «У глибині сибірських руд…». И слідом за ними по сибірському тракту направилися дружини декабристів: Є.П. Наришкіна, Н.Д. Фонвізіна, О.І. Давидова, О.В.Єнтальцева, М.К. Юшневська, А.В. Розен. Серед цих чудових жінок були ще дві юні француженки, що відправилися в Сибір розділити долю тих, кого давно любили: Поліна Гебль вийшла на каторзі заміж за І.О. Анненкова, Камілла Ле-Дантю – за В.П.Івашева.
У далекому Сибіру ці героїчні жінки почали будувати своє нове життя і стали «посередниками між живими і померлими політичною смертю».
2. Видатні жінки – дружини декабристів
2
.1 Поліна Єгорівна Анненкова
Параска Єгорівна Анненкова (Поліна Гебль) (1800–1876), француженка по походженню, народилася в аристократичній родині в Лотарингії, у замку Шампань. Після загибелі батька в Іспанії родина залишилася без засобів до існування, і мати Поліни була змушена звернутися до Наполеона з проханням про матеріальну допомогу. Після вислання Наполеона на острів Ельба родина Гебль позбавилася пенсії. Поліна і її сестра змушені були заробляти на життя рукоділлям. У 1817 році Полина пішла працювати продавщицею в модний будинок у Парижі. У 1823 році Поліна прийняла пропозицію торгового дому Дюманси і поїхала в Росію.
У 1825 році вона познайомилася c Іваном Анненковим, поручиком лейб-гвардії Кавалергардського полку. Родина Анненкових була однією із найбагатших у Москві.У 1825 році торговий дім Дюманси виїхав на ярмарок у Пензу, куди одночасно відправився Анненков для купівлі коней для свого полку. Зустріч на ярмарку зблизила молодих людей, спалахнула любов. В одній із сіл Анненков приготував усе для вінчання, але Поліна відхилила пропозицію, сказавши, що на одруження необхідна згода матері Анненкова.
Довідавшись про смерть Олександра I, Анненков відкрив Поліні свою приналежність до таємного політичного товариства, розповів про можливість повстання й арештів. 19 грудня 1825 року Анненков був арештований, відправлений у Виборзьку, а потім у Петропавловську фортецю. Поліна не змогла відразу відправитися в Петербург, але вона послала туди вірну людину для одержання звісток про Івана Олександровича. Після народження дочки Олександри (квітень 1826 р.) Поліна направляється у фортецю, де, підкупивши тюремника, одержує побачення з Анненковим. [3, 335]
Офіційні побачення ув'язненим у Петропавловській фортеці з близькими дозволені один раз у тиждень. Тому люблячі дружини і сестри під усякими приводами і будь-якими способами (аж до перевдягання в костюм покоївки) пробираються уфортецю, підкуповують варту, коменданта. Молода енергійна француженка Поліна Гебль платить 200 карбованців унтер-офіцеру, що передав їй першу записку від її цивільного чоловіка Івана Анненкова.
Поліна Гебль-Анненкова згадує, що приблизно за місяць до повстання декабристів вона довідалася про змову, що готується, з бесід молодих людей, що збиралися в будинку Анненкова.
Вона задумуєвлаштувати втечу і після вироку відправляється в Москву до матері Івана Олександровича з проханням допомогти. Ганна Іванівна відмовляє, сказавши: «Анненкови не боягузи і від небезпеки ніколи не тікають». [3, 336]
У ніч з 9 на 10 грудня перша партія засуджених, серед яких знаходився й Анненков, була відправлена в Читинський острог. Довідавшись про це, Поліна мчить на першу від Петербурга станцію, але нікого там вже не застає. 15 грудня вона їде в Москву, перед від'їздом через одного солдата з фортеці одержує записку Анненкова зі словами «З'єднатися чи вмерти». Поліна їде на військові маневри у Вязьму, де знаходиться Микола I, і вручає йому прохання про дозвіл випливати за коханим. «Я цілком жертвую собою людині, без якого не можу долі жити. Це найбільше моє бажання», – пише вона. У грудні 1827 року, простившись з дочкою, яку вона залишає в Ганни Іванівни Анненкової, Полина відправляється в Сибір.
Тільки на третій день по приїзду Полінив Сибір до неї привели Івана Олександровича. 4 квітня 1828 року відбулося весілля Івана Анненкова і Поліни Гебль.
Приїзд Поліни був щирим подарунком долі для Анненкова. «Без неї він би зовсім загинув», – писав декабрист І.Д. Якушкін.
Тяготи життя об'єднали усіх. У Читі жінки створили невелику колонію.Ув'язнені в Читинському острозі жили артіллю, усі речі і книги були загальними. Середній річний пай складав 500 карбованців. Незаможні платили, скільки могли. Одружені господарювали, але робили при цьому великі внески в артіль.
Усі жінки після прибуття в Сибір давали підписку про відмову від сімейного життя. Побачення з чоловіками дозволялися по годині два рази в тиждень у присутності офіцера.
Полина Єгорівна буквально розривалася, марнуючи пещення і турботи всім навколишнім. Діти (до 1856 р. залишилося в живих шестеро), чоловік з характером нерішучим, хворобливо-нерішучим вимагали уваги, часу і сил. До того ж Анненкови були обмежені і матеріально. Усе це позначалося на здоров'я. З роками характер Івана Олександровича псувався усе більше, він ставав безмірно дратівливим, нетерпимим, психічно неврівноваженим, а Поліна Єгорівна, усе так само поблажливо відносилася до недоліків чоловіка, веселістю і м'якістю заспокоюючи його важку вдачу.
У 1830 році декабристів перевели в Петровський Завод.Тут Параска Єгорівна могла відвідувати чоловіка по кілька разів у день. Вона купила невеликий будиночок, куди приблизно з 1833 року міг приходити Іване Олександрович.
У 1832 році каторжні роботи були скорочені. У 1835 році Анненкови були відправлені на поселення. Місцем поселення було призначене село Бельске Іркутської губернії. У 1837 році Анненков одержав дозвіл переселитися в Туринськ. По клопотанню матері Івану Олександровичу в 1839 році було дозволено піти на цивільну службу. Улітку 1841 року Анненкови були переведені в Тобольськ, де і прожили 15 років до амністії 1856 року.
Після амністії Анненкови перебралися в Нижній Новгород. Параска Єгорівна була обрана попечителькою однієї з жіночих гімназій. Іван Олександрович багато років був головою нижегородської повітової земської управи і нижегородським повітовим проводирем дворянства.
Ранком 14 вересня 1876 року Параски Єгорівни не стало. Після смерті дружини Анненков «впав у хворобливий стан і… страждав чорною меланхолією. Його син запропонував нижегородським дворянам обрати нового проводиря. Але дворяни на це відповіли, що, поки живий Іван Олександрович Анненков, у них іншого проводиря не буде». [3, 337]
Іван Олександрович помер 27 січня 1878 у Нижньому Новгороді. Подружжя Анненкових було поховане в Крестовоздвиженському монастирі.
2.2 Марія Миколаївна Волконська
Княгиня, дочка генерала М.М. Раєвського, дружина декабриста С.Г. Волконського, друг О.С. Пушкіна, який присвячував їй вірші.
Найвизначнішою представницею сімейства Волконських, що перевершила по славі навіть свого батька, відомого генерала Вітчизняної війни 1812 року Раєвського, стала Марія Миколаївна, дочка генерала Раєвського і Софії Олексіївни Константинової.
Марії Раєвської ледь виповнилося 19 років, коли на початку 1825 р. у Києві вона вінчалася з майбутнім декабристом Сергієм Григоровичем Волконським.
Важко пояснити цей шлюб. Волконський був старше її на 17 років. За плечими було бурхливо прожите життя. Можливо, його героїчна біографія захопила дівчину… За 10 років його бойового шляху Волконський брав участь у 58 боях, а в 24 роки став генерал-майором. Марію видали заміж без любові і без її згоди. До грудневого повстання 1825 року Марія бачила чоловіка усього лише три місяці зі спільно прожитого року.
Сергія Волконського заарештували 7 січня 1826 р. в Умані, де він командував 1‑й бригадою 19‑й піхотної дивізії. За кілька днів до арешту він заїжджає на добу до молодої дружини, яка очікує сина-первістка. Тоді ще Марія Миколаївна Волконська не знала, що вже узято під варту двох її братів– Олександра і Миколу Раєвських і що така ж доля чекає її чоловіка і дядька Василя Львовича Давидова. Тільки через два місяці генерал Раєвський приїхав у маєток Болтишка і розповів дочці про долю її чоловіка.
Переживши важкі пологи, Волконська негайно стала цікавитися долею свого чоловіка і, довідавшись, що він арештований, відправилася в Петербург. Про силу її характеру можна судити по тому, що вона виїхала із сильним болем у нозі і з дитиною на руках.
Своїм від'їздом у Сибір наприкінці 1826 р., слідом за засудженими чоловіками, Марія Волконська і Катерина Трубецька улаштували царю дійсну маніфестацію. Виклик кинутий. Микола Перший категорично заборонив дружинам декабристів брати із собою дітей. Але це не зупинило її.
Її подвижництво тим дивніше, що воно не було продиктовано ніякою конкретною метою – Марія не мала великої любові до чоловіка, не розділяла і не розуміла вона і політичних поглядів декабристів, з великим пієтетом відносилася до існуючої влади і навіть боготворила милосердя Миколи I. Її самопожертва продиктована найвищими цінностями, сприйнятими нею з книг і героїчних прикладів.
Імовірно, у кожної з жінок, що їхали в Сибір, були свої особливі аргументи, не завжди ясні нам до кінця. Про Марію Волконську ми можемо сказати більше завдяки її спогадам.
Широко відомі і популярні «Записки княгині Марії Миколаївни Волконської» (неодноразово перевидавалися) написані на схилі років жінкою, що пройшла через1825 рік, через сибірську каторгу. Зрозуміло, Волконська 185О-х років не та, що була в 1825‑му році. І все-таки ми можемо представити, як зрозуміла і сприйняла повстання декабристів 20‑літня жінка, що виросла у високоосвіченому середовищі, вихована в дусі вільнодумства, властивого родині Раєвських. Проживши перший і єдиний до арешту Волконського рік у заміжжі при духовній роз'єднаності з чоловіком, Марія Миколаївна довідалася про цілі і плани таємного товариства, коли Сергій Григорович знаходився вже в Петропавловськійфортеці. Розповідаючи дітям і онукам про свій від'їзд у Сибір, Марія Волконська неодноразово підкреслює цілковиту безкорисливість, ідеалізм руху декабристів, що зробило на неї найсильніше враження.
Звістка про рішення жінок їхати слідом за чоловіками в Сибір швидко поширювалося серед родичів, друзів, знайомих і незнайомих, одержуючи голосний розголос.
Марії Волконської не було і двадцяти двох років, коли вона приїхала в Сибір.
Марії Волконської довелося тяжче, ніж іншим. 19‑літньою дівчиною покірно, з волі батька, вона виходить заміж за князя Волконського, уже літнього (у рік весілля, що збігся з повстанням декабристів, йому виповнилося тридцять сім років), некрасивого, але дуже знатного і багатого. Учасник п'ятдесяти восьми боїв, що мав безліч орденів і медалей, він одержав чин генерал-майора за бойові заслуги в двадцять чотири роки.
Уже до весілля вона зуміла випробувати силу своєї краси і своєї чарівності: нею був захоплений Пушкін, до неї сватався польський граф і революціонер Олизар. Виявившись дружиною літнього генерала, Марія Миколаївна, власне кажучи, не встигла навіть як слідузнати його до арешту в січні 1826 р., так само як майже зовсім не знала до весілля: у перший рік вони прожили разом не більш трьох місяців. Важкі пологи, двомісячна гарячка, спочатку повна невідомість, а потім повідомлення про арешт чоловіка. Нелегкий іспит для 20‑літньої жінки! Навіть через багато років вона не зважувалася «описувати події цього часу: вони ще занадто свіжі в пам'яті і занадто величезне для мене їхнє значення; це зроблять інші, а вирок над цим поривом чистого і безкорисливого патріотизму вимовить потомство».
Уся родина: батько, мати, брати, сестри – повстали проти «шаленості» Маші. Заважали, як могли, її від'їзду. Марію Миколаївну ізолюють не тільки від чоловіка, але і від дружин інших декабристів.
Раєвський знав, що в 1825 р. вибір був зроблений ним, а не дочкою, тому так і перешкоджав її поїздці в Сибір.Вона повстала не тільки проти всіх навколишніх, але насамперед проти себе самій, своїй дочірній покірності, жіночій інертності і слухняності, щеплених їй з дитинства.
27 грудня 1826 р. Марія Миколаївна виїжджає з Москви. 11 лютого добирається до Благодатського рудника, де розжалуваний князь Сергій Григорович Волконський добуває свинець.
Через п'ятнадцять, двадцять вона усе більше спрямовується до земного благополуччя, і головним чином не для себе, а для дітей. Правдами і неправдами віддає сина Мишу в Іркутську гімназію. Потім уся родина перебирається в місто. Іркутський будинок (тепер він, як і будинок Трубецьких, став музеєм) опальна княгиня прагне перетворити в перший салон міста. Марія Миколаївна на свій лад і всупереч чоловіку влаштовує долю красуні-дочки: ледь тієї виповнюється п'ятнадцять років, видає заміж за процвітаючого сибірського чиновника Молчанова. [5, 438]
Такий був фінал сибірського життя М.М. Волконської. Вона вмерла двома роками раніш старого Волконського. І обоє – після бурхливого таважкого життя– спочивають разом, у Чернігівській області, у селі Лійки…
2.3 Олександра Іванівна Дави
дова
Перші революціонери виступили проти кріпосного права і самодержавства 14 грудня 1825 р. у Петербурзі. Верховний карний суд визнав винними в справі 14 грудня і присудив до різних мір покарання сто двадцять одного чоловік. З них двадцять три були одружені (враховуючи і І. Анненкова, що офіційно не оформив шлюб).Давидова шукали цілий місяць. 20 січня привезли з Києва в Петербург Василя Львовича Давидова (до моменту вироку мав шістьох дітей), власника знаменитої Каменки, де часто збиралися змовники, де не раз бував Пушкін. У Каменці залишилася його дружина Олександра Іванівна з дітьми.
Всі одружені декабристи, про яких тут йде мова, – офіцери, що були на службі чи знаходилися у відставці. Серед них три генерали (Волконський, Фонвізін, Юшневский), вісім полковників (Трубецький, А.3. Муравйов, А.М. Муравйов, Давидов, Наришкін, Тизенгаузен, Поливанов, Бригген), чотири підполковники. Іншими словами, приблизно дві третини (п'ятнадцять чоловік) із двадцяти трьох відносилися до вищого офіцерства. Троє (Волконський, Трубецький і Шаховский) мали князівські титули, Розен і Штейнгейль – баронські. Волконські, Трубецькі, Наришкіни, Муравйови були дуже близькі до двору. Отже, переходячи на положення «дружин каторжників», жінки свідомо і безповоротно поривали з минулим, відмовлялися від привілеїв, від колишніх уявлень про життя і від колишнього способу життя. І оскільки розрив цей означав публічну підтримку державних злочинців, жінки виявлялися в опозиції до влади, їхнє поводження ставало формою суспільного протесту.
Була й інша сторона тієї ж проблеми, що не мала, можливо, такої суспільної значимості: відправляючись за чоловіками, дружини добровільно відмовлялися від власних дітей і батьків. Це оточувало жінок ще великим ореолом мучеництва. Цар дозволяв їхати тільки дружинам.
По постанові Комітету міністрів, «безневинна дружина», що пішла за чоловіком у Сибір, повинна була залишатися там до його смерті, а може бути, і до власної смерті, тому що уряд не гарантував обов'язкового повернення жінок у випадку смерті їхніх чоловіків, «державних злочинців» (що, до речі, і підтвердилося).Терміни висновку також не вселяли оптимізму. З двадцяти трьох одружених семеро засуджені по першому розряду (Трубецький, Артамон Муравйов, Давидов, Юшневський, Микита Муравйов, Волконський і Якушкін; Рилєєв, як відомо, був поставлений поза розрядами). Це означало «каторжну роботу вічно», а після скорочення терміну 22 серпня 1826 р. – двадцять років каторги. По другому розряду поручик І.О. Анненков одержав (після скорочень) п'ятнадцять років каторги. В.І. Штейнгейль (по третьому розряду) – також п'ятнадцять років каторги. Прилічені до четвертого розряду державних злочинців М.А Фонвізін, І.В. Поджио, П.І. Фаленберг і М.М. Наришкін були присуджені до п'ятнадцяти років каторжних робіт, потім термін їм скоротили до восьми років. А.Є. Розену (п'ятий розряд) десять років каторги зменшили до шести. Нарешті, А.М. Муравйову по конфірмації шестирічна каторга була замінена висланням у Сибір без позбавлення чинів і звань, Ф.П. Шаховського вислали в Сибір на двадцять років (з позбавленням чинів і звань). [1, 35]
Трубецька, за нею Волконська і Муравйова їдуть, обганяючи на шляху деяких декабристів. Прикладу перших відразу пішли Є. П. Наришкіна; у березні 1828 р. на каторгу в Читинський острог приїхали ще дві дружини – Давидова і Фонвізіна – і наречена Анненкова – Поліна Гебль; у серпні 1830 р., при переході каторжан з Читинського острогу в Петровський завод, до них приєдналисяА.В. Розен і М.К. Юшневська; нарешті, у вересні 1831 р. у Петровському заводі відбулося весілля Василя Івашева з Каміллою, яка приїхала до нього.
Давидовій було двадцять шість років. У Читу декабристів почали доставляти із січня 1827 р. Через рік там уже нараховувалося більш сімдесятьох засуджених революціонерів. І разом з ними – вісім жінок. Першою тут обґрунтувалася Олександра Григорівна Муравйова, у її будинку спочатку зупинилися Волконська і Трубецька; ще в травні 1827 р. приїхали в Читу Наришкіна й Єнтальцева, у березні 1828 р. до них приєдналися Н.Д. Фонвізіна, О.І. Давидова і П. Є. Анненкова – Гебль.
В Олександри Іванівни Давидової на батьківщині залишилася багато дітей. Тому-то вона і приїхала пізніше інших: треба було усіх якось розмістити. У Ленінграді, у Пушкінському будинку, зберігся лист О. І. Давидової генералу Раєвському. «Ви мене і бідного брата Вашого не забули, – пише вона, – сповіщали про дітей наших, як батько і щирий брат… Чоловік мій багато і часто горює про дітей наших, але сподівається на бога і на Вас, так само як і я. Я вже присвятила всю себе бідному чоловіку моєму, і скільки ні шкодую про розлуку з дітьми моїми, але утішаюся тим, що виконую святейшую обов'язок мою». [6, 272]
Перша«каторжна» дитина, син Вака (Василь), з'явився вже у Читі, у 1829 р. За Васею з’явилося ще шестеро: Олександра, Іван, Лев, Софія, Віра і Микола. Усі вимагали не тільки уваги і турбот – до цього Олександра Іванівна звикла, але і грошей. А грошей у родині Давидових завжди не вистачало. Та й здоров'я не було богатирським. Незважаючи на чудові щиросердечні якості О.І. Давидова не стала настільки відома, як Волконська чи Муравйова. Сучасники написали про неї зовсім мало. Тим більший інтерес і, можливо, цінність являє відгук про неї самого В.Л. Давидова. «Без неї мене вже не було б на світі, – писав Василь Львович з Петровського заводу. – Її безмежна любов, її безприкладна відданість, її турботи про мене, її доброта, лагідність, покірливість, з котрою вона несе свою повну позбавлень і праці життя, дали мені силу усе перетерпіти і не раз забувати жах мого положення». [6, 273]
Декабрист Давидов вмер у жовтні 1855 р. у Сибіру, не дочекавшись амністії, якою змогла скористатися тільки його родина. Через тридцять років у Каменку повернулася жінка, що вступила у своє друге п'ятдесятиліття, яка пережила разом з чоловіком Нерчинську каторгу і багаторічне вислання. Та й Каменка стала іншою. У 1861 р. збулися мрії декабристів про скасування кріпосного права. Реформа, як відомо, не задовольнила селян. У березні цього року Олександра Іванівна повідомляє сину Василю про читання маніфесту в селі і про невдоволення селян реформою (у Каменку, ймовірно, доходять відгомони хвилювання в сусідніх маєтках).
2.4 Олександра Василівна
Є
нтальцева
Життя її було позбавлене яскравих сторінок. Ні однієї з дружин декабристів не довелося стільки перетерпіти і вистраждати, скільки випало на її долю. Вона рано позбавилася батьків. Будучи жінкою живою і розумною, вона багато потрудилася над своєю освітою. Невдало вийшла заміж, чоловік виявився гравцем. Користуючись красою дружини, він заманював у свій будинок молодих людей і обігрував їх. Олександра Василівна змушена була залишити чоловіка.
Познайомивши з Андрієм Васильовичем Єнтальцевим, вона полюбила його і відповіла згодою на його пропозицію руки і серця.
Учасник військової кампанії проти Франції (1806–1807 р.), війни 1812 року, Андрій Васильович особливо відрізнився в битвах під Смоленськом і Червоним. На початку 20‑х років він вступає в Союз Благоденства, потім у Південне суспільство.
На початку 1826 року обірвалося недовге щастя Олександри Василівни, Єнтальцев був арештований і відправлений у Петербург. Засуджений на 1 рік каторжних робіт і поселення в Сибіру, він у 1827 році був доставлений у Читинський острог. Оскільки з Москвою її нічого не зв'язувало, Олександра Василівна домоглася дозволи розділити його долю й у травні того ж року прибула в Читу.
Вона оселилася в будинку разом з Є.І. Трубецькою і М.М. Волконською. Незважаючи на те, що Олександра Василівна була старшою серед декабристок (їй було 44 роки на час приїзду на каторгу), вона зберегла приємну зовнішність і жвавість характеру. За недовгі вісьмох місяців перебування Єнтальцевоїв Читі подруги по вигнанню змогли оцінити високі якості її розуму і серця.
У 1828 році Єнтальцеви були направлені на поселення в місто Березов Тобольської губернії. Положення Єнтальцевих на поселенні було важким. Гнітив суворий клімат і постійне безгрішшя. До того ж на Єнтальцева були зроблені помилкові доноси, у яких його обвинувачували в різних, часто безглуздих протидержавних намірах. Доноси не підтвердилися. На початку 1830 року по клопотанню сестри Єнтальцев був переведений у місто Ялуторовськ, розташований південніше Березова.
Однак і на новому місці поселення Єнтальцевим не пощастило. Знову посипалися доноси. Місцева адміністрація направила їх А.Х. Бенкендорфу. Той доручив генерал-губернатору Західного Сибіру зробити дізнання «для перевірки дійсності існування в Сибіру заколотницького духу, що гніздиться в державних злочинцях». [7, 142]
Єнтальцев змушений був спростовувати обвинувачення, доводити, що все це наклеп і вимисли. Не встигав він захиститися від одного обвинувачення, як його обвинувачували в інших злочинах. Йому поставили в провину те, що в нього в коморі зберігаються чотири гарматні лафети і, ймовірно, є заховані пушки і порох і що все це, може бути, приготовлене до прибуття його імператорської високості в Ялуторовськ, яке очікувалося. Окружний суд розпорядився зробити обшук. Уночі будинок Єнтальцевих оточив загін військової варти й обшукав усе їхнє невелике господарство. У сараї дійсно знайшли гарматні лафети єкатерининських часів і великі дерев'яні кулі. Єнтальцев пояснив, що лафети він придбав для використання заліза, а кулі для прикраси забору, що оточує будинок.
Усі ці хвилювання не пройшли марно для Андрія Васильовича. Нестаток, постійні наклепи, цькування з боку влади підірвали його здоров'я. Наприкінці 30‑х років у нього стали виявлятися ознаки психічного захворювання, а в 1841 році наступило божевілля. Олександра Василівна домоглася дозволи звозити чоловіка в Тобольськ, до лікаря-психіатра. Його висновок була невтішним: хвороба невиліковна. Захворювання прогресувало: він спалював усе, що потраплялося під руку, іноді зникав з будинку, був небезпечний для навколишніх, наступив частковий параліч, втрата мови. Але це не зломило Олександру Василівну, вона до кінця залишилася вірна подружньому обов’язку. Ще чотири роки безмовно доглядала вона за хворим чоловіком. У 1845 році Андрій Васильович помер.
Поховавши чоловіка, Олександра Василівна звернулася до уряду з проханням дозволити їй повернутися в європейську Росію. Згоди на це не дали. Вона прожила в Сибіру ще десять років, одержуючи невелику платнюзі скарбниці. Їй допомагали М.М. Волконська іЯлуторовські декабристи. Одноманітне існування скрашувало листування з товаришами по вигнанню, що встигли стати рідними.
Після амністії вона приїжджає в Москву. Олександра Василівна часто відвідує своїх сибірських знайомих.
У квітні 1858 року Волконські відправляються за кордон. Їхній від'їзд викликає в Олександри Василівни приступи туги. Приходить лист від Марії Казимирівни Юшневської із запрошенням приїхати до неї в Київ, але Олександра Василівна не зважується його прийняти. У цьому ж році вона вмирає.
2
.5 Кам
і
лла Петрівна Івашева
Камілла Ле-Дантю народилася 17.06.1808 р., у момент повстання декабристів їй було трохи більше сімнадцяти. Її мати працювала гувернанткою в будинку Івашевих. Камілла добре знала сина хазяїв Василя Івашева блискучого кавалергарда з прекрасним майбутнім. Він їй подобався, молоді люди симпатизували один одному, але вона прекрасно розуміла різницю їхнього суспільного становища, та й у момент арешту декабриста вона була занадто молода. Але вона завжди пам'ятала про цього красивого офіцера і поміщика. А коли цей кавалергард перетворився в «державного злочинця», позбавленого і політичних і майнових прав, величезна різниця їхнього соціального становища перестала мати значення.
У вересні 1831 р., у Петровському заводі, відбулося весілля Василя Івашева, з Каміллою, яка приїхала до нього. Про Івашеву-Ле-Дантю написано чимало. «Це було чарівне створіння у всіх відносинах», – згадувала Марія Волконська. [6, 275] Вони здружилися ще по листах. У Петровському заводі Марія Миколаївна допомагала молодій француженці освоїтися, у її будинку наречена жила до весілля. «Одруження на ній, – продовжує Волконська, – було великим щастям для Івашева», який до цього знаходився в «зовсім запеклому положенні». [6, 275] Розпач довів декабриста до крайності – до безнадійної думки про втечу. І в цей критичний момент свого життя В.П. Івашев дізнається не тільки про любов до нього молодої і чарівної дівчини, що колись жила в будинку його батьків разом з матір'ю-гувернанткою, але і про готовність її приїхати до нього в Сибір.
Шлюб Івашевих при всій його випадковості виявився дуже вдалим. У річницю весілля, 16 вересня 1832 р., Камілла повідомляла матері: «Рік нашого союзу, матінка, пройшов, як один щасливий день» [3, 366]
Але, на жаль, щастя недовговічне: через вісьм років, в тридцять один рік, Камілла Петрівна вмерла в результаті передчасних пологів. Овдовілий Івашев був у розпачі: «Немає в мене більше моєї подруги, що була розрадою моїх батьків у найважчі часи, що дав мені вісім років щастя, відданості, любові, і якої любові…» [3, 368] Смерть дружини не тільки позбавила Івашева щиросердечного спокою, але й убила фізично; він помер раптово через рік, у день її смерті.
У Туринську, де жили Івашеви з 1836 р., вони залишили про себе добрі спогади допомогою бідним, добросердям, простотою, працьовитістю.
Турботу про трьох малолітніх дітей (старшій дочці Марі в рік смерті батька виповнилося п'ять років) узяли на себе Басаргин і Пущін. Через півроку, у липні 1841 р. їх відвезли до матері Камілли Петрівни, яка жила в Туринску з 1838 р. Надалі потомство декабриста, діти й онуки, залишать помітний слід у російському визвольному русі.
У 1928 році вийшла у світ книга за назвою «Три покоління». Її автор – О. Буланова – Трубникова, онучка декабриста Василя Івашева і Камілли, дочка лідера жіночого руху й учасниці революційної боротьби 70-80 рр. – Марії Василівни Івашевої-Трубникової:
«…У нас у родині, – пише О. Буланова, – взагалі існував культ декабристів: про них, про їхню боротьбу за волю рідного народу говорили з благоговінням. Ми з дитинства знали їх усіх в обличчя і десятки разів чули розповіді про 14 грудня…» [3, 370]
Амністія, а разом з нею дозвіл повернутися на батьківщину, прийшла тоді, коли її вже і не чекали – у 1856 р., через тридцять років після воцаріння Миколи І. За бажанням нового царя «найвищий маніфест» про амністію віз у Сибір Михайло Волконський – син декабриста, що вже служив чиновником у Сибірі (і сам народжений на сибірській каторзі в 1832 р.). Однак тих, до кого «маніфест» відносився, в живих залишилося зовсім мало…
2.
6
Олександра Григорівна Муравйова
Олександра Григорівна Муравйова (народжена Чернишова) походила зі знатної і багатої родини Чернишових. У 1493 році засновник роду– син польського шляхтича Михайла Черницького Іван Михайлович – виїхав з Польщі до великого князя Івана Васильовича і прийняв по вступі в російську службу прізвище Чернишов. Він був думним дворянином і воєводою сторожового полку. Надалі Чернишови служили в стольниках, стряпчих, воєводах. Найбільш прославленими в роді Чернишов були воєначальники Петро Захарович (полковник за правління Софії Олексіївни) і його син Григорій Петрович – один з найбільш близьких сподвижників Петра I, який користувався йогопостійною довірою. Під час Північної війни брав участь уряді найважливіших боїв. Особливо відрізнився в Полтавській битві і битві підВиборгом. У 1742 році Чернишов був зведений у графськийчин Російської імперії.Батько Олександри Григорівни граф Григорій Іванович володів маєтками вбагатьох російських губерніях. Величезні земельні і лісові угіддя, тисячіфортечних душ дозволяли Чернишову вести істинно панський спосіб життя. Уголовній літній резиденції Тагині Орловської губернії містилася численна двірня, мався фортечний оркестр, штат учителів, власний доктор, домашній художник.
Сашенька виросла в дружному і щасливому дворянському гнізді. Шість сестер і брат ніжно любили один одного. Дівчинки одержали освіту, засновану на вивченні літератури, мистецтва і музики. У 1822 році вона виходить заміж за Микиту Михайловича Муравйова, який належав до високопоставленої й освіченої родини Муравйових.
Демократичні йантикріпосницькі погляди Микити Муравйова приводять його в ряди першихзасновників декабристських товариств. Одночасно він працює над проектомконституційного устрою Росії, відповідно до якого влада монархаобмежувалася законом, скасовувалося кріпосне право, проголошувалисярівність усіх станів перед законом, воля слова, друку, віросповідання.У день повстання Микити Михайловича не було в Петербурзі. Однак незабаром спливло його ім'я. Він разом із дружиною знаходився в Тагині, коли з Петербурга прибули з ордером на арешт. В останній момент перед розставанням Микита Муравйов на колінах просив у дружини пробачення за те, щоне розповів їй про свою таємну діяльність, яка могла привести до загибелі. Олександра Григорівна вирушає слідом за чоловіком у Петербург.
Вона підтримує безупинні зв'язки з верхами столичного суспільства, швидко дізнається про зміст зроблених показань, з'ясовує настрій в урядових колах, домагається особистих побачень, докладно інформує родину.
Задовго до винесення вироку, вона, передбачаючи подальше, заздалегідь клопоче про дозвіл розділити долю чоловіка.
Микита Михайлович був засуджений по першому розряду до каторжних робіт у Сибірі і наступному поселенні там. На каторгу відправлявся також рідний брат Олександри Григорівни Захар.
Вона пише царю прохання, у якому благає його про полегшення для брата, так мало замішаному в справу революційного суспільства. Він – єдина опора для хворого батька, який вмирає, матері і сестер. Вона просить залишити матері хоч маленький промінь надії.
Перед самим від'їздом Олександри Григорівни в Сибір її відвідав чотириюродний брат О.С. Пушкін. Він передав їй свої послання декабристам – «У Сибір» і «І.І. Пущину».
Відправляючись у Сибір за чоловіком, Муравйова розлучилася зі своїми дітьми, батьками і сестрами, підписала жорсткі умови, згідно яких вона втрачала дворянський титул, майнові і спадкові права, їйзаборонялося повертатися в європейську Росію, а діти, народжені в Сибірі,втрачали право носити прізвище батька і ставали казенними селянами. Муравьова першою з дружин декабристів приїхала в Читу. Тут на краю світу вона сподівалася все-таки знайти щастя поруч з коханим. Однак по приїздусюди її повідомили, що бачитися з чоловіком вона може не частіше 2 разів у тиждень. Олександра Григорівна поселяється в будинку напроти в'язниці, щоб крім установлених законом побачень мати можливість щодня бачитиздалеку чоловіка і брата, які повертаються з роботи. Незабаром її самотність була перервана приїздом з Росії інших декабристок: Н. Фонвізіної, Є. Наришкіної, О. Давидової. З. Нерчинська слідом за чоловіками приїжджають сюди М. Волконська й Є. Трубецька.
Усі вони оселилися в будинках навколо в'язниці. Цювулицю згодом назвуть Дамською. [9, 372]
Туга за залишеними дітьми нестерпно мучить Олександрову Григорівну. Щоб якось вгамувати її, вона просить свекруху замовити гарному художнику їхніпортрети. У жовтні 1827 року прийшла посилка. Олександра Григорівна розгорнула її, і на неї глянули обличчя її дітей. «У перший день я не могла відірвати від них очей, а на ніч поставила їх у крісла, напроти себе, і запалила свічу, щоб освітити їх, таким чином, я бачила їх усякий раз, як прокидалася. Я віддала портрети чоловіку».
Один раз Олександра Григорівна прийшла на побачення до чоловіка. Розмовляючи з ним, вона використовувала французькі слова і фрази. Черговому офіцеру, що був у нетверезому виді, це не сподобалося, і він грубо сказав їй, щоб вона говорила російською мовою. Але вона, не цілком розуміючи його вираження, знову запитала чоловіка по-французькому: «Чого він хоче, мій друг». Тоді розлютив офіцер схопив її за руку і закричав: «Я наказую тобі говорити тільки по-російськи».
Муравйова, що не очікувала такої витівки, скрикнула і вибігла з кімнати.Офіцер кинувся за нею, незважаючи на всі зусилля чоловіка удержати його. Ув'язнені, у тому числі брат Олександри Григорівни Захар, почувши шум, відчинили двері і побачили Олександрову Григорівну, всю в сльозах, переслідувану офіцером. Їм удалося схопити й удержати офіцера, що у припадку сказу крикнув солдатам, щоб вони примкнули штики і йшли йому на допомогу. Декабристи закричали вартовим, щоб вони не рушали з місця, що офіцер п'яний і сам не знає, що їм наказує. На щастя, солдати залишилися байдужими глядачами і пропустили Муравйову у ворота.Комендант вибачився перед Муравйвою і пообіцяв, що надалі жодна з дам не піддасться подібному відношенню. Для Олександри Григорівни цей випадок не пройшов безвісти. Щораз, переступаючи поріг в'язниці, вона відчувала почуття тривоги, що зникло тільки з переходом у Петровський Завод. [9, 383]
У 1830‑м році в Петровську-Забайкальському була побудована нова в'язниця для декабристів, куди вони були незабаром переведені. Кожен декабрист мав тут окрему камеру. Дружини декабристів, що не мають дітей, одержали дозвіл проживати з чоловіками в камерах.
Олександра Григорівна на той час мала дочку Софію, що боготворила і за здоров'я якої дуже побоювалася. Постійні хвилювання за улюблених людей підточували сили. Невтішніновини приходили з батьківщини. Померла мати, батько впав у меланхолію і містицизм, умерли двоє з дітей, що залишилися в Росії. Але вона ховала біль. Вона була біля свого чоловіка, любов до якого з роками ставала гарячішою.
Восени 1832 року важко занедужує Микита Михайлович, потім дочка. Олександра Григорівна виходила обох, однак хвилювання не пройшли осторонь. Незабаром вона сама злягла. Два місяці боролася вона зі смертю, але організм, підточений постійною напругою сил, моральними стражданнями, болем втрат, страхом за близьких, здавав. Сили ішли, життя вгасало. По якимось сімейним переказам, вона боялася пожеж, вважаючи їхнедоброю ознакою. Під час її хвороби в них зайнялася лазня. Пожежу погасили, але враження залишилося. Потім у її кімнаті зайнявся абажур на свічці, і вона сказала: «Значить незабаром кінець». За кілька днів до смерті вона довідалася, що Фонвізіна народила сина і сказала: «Я знаю будинок, де тепер радуються, але є будинок, де незабаром будуть плакати!» Це ізбулося. [9, 386]
Перед смертю Олександра Григорівна заповідала поховати її в родовій усипальниці, поруч з могилами батьків. Майстер на всі руки декабрист Микола Бестужев відливає свинцеву труну. Однак цар не дає дозволяє перевезти тіло в Росію. Олександрову Григорівну ховаються в Петровському Заводі. Микита Михайлович посивів у тридцять шість років біля труни дружини. По спогадах дочки, він до кінця життя ставав мовчазним і засмученим в жовтні і листопаді– місяці хвороби і смерті дружини. Він пережив Олександру Григорівну на одинадцять років.
Дочка Софія після смерті батька була поміщена під прізвищем Нікітіна в Єкатерининський інститут за казенний рахунок. Інститут знаходився під особливим заступництвом імператриці Олександри Федорівни, дружини Миколи I. Один раз государиня приїхала провідати своїх підопічних. За існуючою традицією усі вихованки називали її «матінка». Тільки Нікітіна, звертаючи до неї, говорила їй «мадам». На здивоване питання імператриці «Чому?», вона відповідала: «У мене одна мати, вона похована в Сибірі». [9, 387] Побожне шанування батьків Софія (більш відома в літературі під ім'ям «Нонушка», яке дав їй батько) пронесла через усе життя. Її будинок у Москві був постійним місцем зустрічей декабристів, які повернулися з Сибірі.
У державному архіві Російської Федерації у великому сімейному фонді Муравйових зберігається величезний том з написом рукою Микити Муравйова вгорі заголовної сторінки: «Листи моєї дружини і матері. 1826».
Сили і стійкість Олександра Григорівна черпала й у своїй родині, до якої була прив'язана. На відміну від Раєвських, рідні Олександри Григорівни не втратили прихильності до Микити Михайловича, підбадьорювали його і не сталі утримувати дочку від поїздки.
Далека від політики, О.Г. Муравйова зрозуміла безкорисливість революційного подвигу і звела на героїчний п'єдестал ув’язненого й обвинувачуваного чоловіка. На його благання про пробачення, вона відповіла вираженням глибокої любові і прагненням розділити з ним усі позбавлення і негоди майбутнього життя.
2.7 Єлізавета Петрівна Наришкіна
У 1824 році Єлизавета Петрівна вийшла заміж за полковника Тарутинського піхотного полку Михайла Михайловича Наришкіна, людину світську, багату і знатну. Він був членом Союзу Благоденства, згодом Північного суспільства.
У 1825 році брав участь у підготовці повстання в Москві. На початку 1826 року пішов наказ про його арешт.
Єлизавета Петрівна нічого не знала про протиурядову діяльність чоловіка, і те, що відбулося було для неї жорстоким ударом. Він був засуджений по четвертому розряду до каторжних робіт на 8 років.
У Наришкіних не було дітей. Їхня єдина дочка вмерла в Москві ще до засудження батька. Ніщо не затримує Єлизавету Петрівну в Росії. Розпещену, та виховану в розкоші жінку не засмутили суворі умови, у які ставилися дружини, які побажали розділити долю чоловіків: позбавлення дворянства, майнових прав, права повернення в європейську Росію до смерті чоловіка і багато чого іншого.
У листі до своєї матері Єлизавета Петрівна пише, що поїздка на каторгу до чоловіка необхідна для її щастя. Тільки тоді вона знайде щиросердечний спокій. Мати благословила її в далекий шлях.
У травні 1827 року Є.П. Наришкіна приїжджає в Читу. Приїжджають усе нові добровільні вигнанниці. Одночасно з Є.П. Наришкіної прибуває О.В. Єнтальцева. Через деякий час приїжджають Н.Д. Фонвізіна, О.І. Давидова.
Єлизавета Петрівна втягується в життя колонії декабристок. Учиться господарювати, ходить на побачення з чоловіком 2 рази в тиждень. Бували і непередбачені законом зустрічі. Щілини в частоколі острогу дозволяли розмовляти. Спочатку охоронці відганяли відвідувачок, потім стали дивитися на це порушення крізь пальці. Єлизавета Петрівна приносила стілець, сідала і розмовляла з чоловіком і його товаришами. По вечорах вона писала десятки листів родичам ув'язнених у Росію. Декабристи були позбавлені права листування, і дружини були єдиним каналом, по якому новини про ув'язнених доходили до їхніх родин. Важко уявити собі, скільки убитих горем матерей, батьків, сестер воскресили ці сибірські послання.
Єлизавета Петрівна мала складний, не дуже товариський характер, при першому знайомстві могла показатися гордою і зарозумілою, але товариші по вигнанню змогли по достоїнству оцінити, доброту, самовідданість, прагнення допомогти в біді, які ховалися під цим.
Будучи заможними людьми, Наришкіни надавали всіляку допомогу населенню міста і його околиць. «Сімейство Наришкіних було щирим благодійником цілого краю. Обидва вони, і чоловік, і дружина, допомагали бідним, лікували і давали хворим лікі за свої гроші… Їхній двір по неділях був зазвичай повний народу, якому роздавали їжу, одяг, гроші», – писав друг Наришкіна, декабрист Н.І. Лорер, що жив разом з ними на поселенні в Кургані. [7, 136] Не маючи своїх дітей, вони взяли на виховання дівчинку Уляну. Незважаючи на ці заняття, життя в Кургані болісно обтяжує Єлизавету Петрівну одноманітністю і монотонністю, тугою за улюбленою матір'ю. Вона бореться з цим, повертаючи до свого захоплення живописом, читає Бальзака, Карамзина, Кукольника.
2.8 Єкатерина Іванівна Трубецька
Катерина Іванівна Трубецька була дочкою француза Лаваля, що біг у Росію на початку Французької революції, і Олександри Григорівни Козицької, власниці великого мідеплавильного заводу, золотих копалень, яка походила з багатого купецького роду. У свій час Олександра Григорівна позичила королю Франції Людовику XVIII, що находились в еміграції, 300 тисяч франків, за що вдячний монарх і нагородив її чоловіка графським титулом. Палац Лавалей у Петербурзі блищав вишуканою красою і розкішшю оздоблення. Сучасників вражало пишнота балів, що давалися в ньому. На них збиралася вся петербурзька знать на чолі з імператором Олександром I. Дитинство і юність Каташи (як ласкаво називали свою дочку батьки) протікали щасливо і безхмарно. Щасливим виявився і її шлюб у 1821 році з багатим і родовитим князем Сергієм Петровичем Трубецьким, заслуженим героєм війни 1812 року. Любов подружжя була взаємної і палкою.
15 грудня полковник Трубецький був арештований. Катерина Іванівна вишивала, по слухах, прапор для повстанців, але він не знадобився князю Сергію, він пішов не на Сенатську площу, а в будинок родича, австрійського посланника Л.‑А. Лебцельтерна, де його і арештували. Граф Лебцельтерн, чоловік сестри Є.І. Трубецької, у 1826 р. змушений був разом з родиною залишити Росію.
Єкатерина Іванівна Трубецька відразу і беззастережно підтримала чоловіка. Її листи в Петропавловську фортецю повні любові і занепокоєння про здоров'я чоловіка, проханнями не піддаватися розпачу: «Я, право, почуваю, що не зможу жити без тебе. Я усе готова знести з тобою, не буду шкодувати ні про що, якщо буду з тобою разом. Мене майбутнє не страшить». [3, 352]
В останньому дослідженні про родину Лаваль наводяться переконливі дані, що не публікувалися раніше, про поінформованість у декабристських задумах Є.І. Трубецької. У спогадах її сестри З.І. Лебцельтерн відтворюється розмова між Єкатериною Іванівною, що довідалася про плани царевбивства, і Сергієм Муравйовим-Апостолом: «Катерина Іванівна не витримала. Користуючись своєю дружбою з Сергієм Муравйовим, вона підійшла до нього, схопила за руку і, відвівши убік, викликнула, дивлячись прямо в очі: «ради бога, подумайте про те, що ви робите, ви занапастите нас всіх і складете свої голови на пласі». Він, посміхаючись, дивився на неї: «Ви думаєте, виходить, що ми не приймаємо всіх мір для того, щоб забезпечити успіх наших ідей?» Ще більш переконливий факт: біля чотирьох років в особистій ванній кімнаті Є.І. Трубецької зберігався літографський верстат, виявлений під час обшуку в будинку Лавалей. Після арешту Сергія Трубецького граф Лебцельтерн, який допомагав Єкатерині Іванівні скласти лист із проханням дозволити побачення з чоловіком, вжив вираження: «мій чоловік не винний, я свідчу про це перед небом»; прочитавши ці рядки, Трубецька сказала: «Ні, заберіть цю фразу»… [3, 355]
По царському наказу створюється спеціальний секретний комітет для розробки всіх питань, зв'язаних із висланням декабристів у Сибір. А тим часом перша з жінок – Єкатерина Іванівна Трубецька – вже в липні 1826 р., наступного дня після від'їзду чоловіка, відправляється слідом за ним. В Іркутську губернатор Цейдлер довго залякує її, вимагає (ще раз після Петербурга!) письмового зречення від усіх прав – Трубецька підписує. Через кілька днів губернатор повідомляє колишній княгині, що вона продовжить шлях разом з карними злочинцями. Вона погодилася.
Коли Є.І. Трубецька у вересні 1826 р. добралася до Іркутська, її чоловік знаходився ще в межах Іркутської губернії.
Партії засуджених революціонерів, яких висилали, спочатку розподіляли по різних заводах Східного Сибіру. Так, Трубецький, Волконський, Давидов і п'ять їхніх товаришів виявилися в Благодатському руднику, у 9 верстах від Нерчинського заводу і, головне, осторонь від дороги. Благодатський рудник у ті роки являв собою село з однією вулицею. В'язниця, тісна і брудна, складалася з двох кімнат, з'єднаних сіньми: в одній розміщалися кримінальники, в іншій – розжалувані дворяни, декабристи. Імператор Микола відняв у дружин декабристів усі майнові і спадкоємні права, дозволив витрачати злидарські суми; до того ж у своїх витратах жінки щомісяця звітували перед начальником рудників. Незначна сума тримає Волконську і Трубецьку на грані убогості. Живуть княгині в селянській хаті зі слюдяними вікнами і паруючою піччю. Обід готують і відправляють у в'язницю, щоб підтримати в'язнів. Від вечерь відмовляються. Часто обмежуються супом і кашею. Аристократка Трубецька, що звикла до вишуканої кухні, іноді змушена була «сидіти на чорному хлібі з квасом». Ця розпещена княгиня в Благодатському руднику ходила в пошарпаних башмаках і відморозила собі ноги, тому що з теплих башмаків зшила шапочку товаришу чоловіка.
На Благодатській каторзі Трубецька і Волконська прожили сім місяців, коли у вересні 1827 р., побоюючись «загального бунта всього Східного Сибіру», уряд з'єднав декабристів-каторжан в одному місці, у Читинському острозі. Влада в Петербурзі погано знала географію і думала, що рудники є по всьому Сибіру (адже декабристів присудили до каторжних робіт у рудниках). Але Чита являла собою тоді бідне сільце, і в її околицях рудників не було. Тому в'язні чистили казенні хліви і стайні, мели вулиці, іноді виконували грабарства, працювали на млині, що, зрозуміло, було легше, ніж працювати на Благодатському чи на іншому руднику. У Читу декабристів почали доставляти із січня 1827 р. Через рік там уже нараховувалося більш сімдесяти засуджених революціонерів. І разом з ними – вісім жінок. Першою тут оселилася Олександра Григорівна Муравйова, у її будинку спочатку зупинилися благодатські жительки Волконська і Трубецька; ще в травні 1827 р. приїхали в Читу дружини Наришкіна й Єнтальцева, у березні 1828 р. до них приєдналися Н.Д. Фонвізіна, О.І. Давидова в П.Є. Анненкова – Гебль.
Острог у Читі не вміщав усіх в'язнів. Тому вже в 1828 р. цар розпорядився побудувати нову в'язницю для декабристів у Петровському заводі. І хоча до літа 1830 р. будівництво не було закінчено цілком, комендант Лепарський одержав наказ перевести туди до осені усіх ув'язнених. Перехід з Чіти в Петровський завод барвисто описаний у спогадах багатьох декабристів. Петровський завод, що на початку 30‑х років був такою дірою, що про його місцезнаходження не знали навіть у III відділенні.
Ще до від'їзду в Петровський завод декабристки звернулися до шефа жандармів із проханням дозволити їм жити у в'язниці, не розлучаючись з чоловіками. Дозвіл був отриманий, і 30 вересня 1830 р. Лепарский рапортував Бенкендорфу: «Я дозволив усім дев'ятьом дружинам (Єнтальцева був вже в Березові, наречена Івашева ще не приїхала) державних злочинців,проживати в казармі зі своїми чоловіками». 28 вересня 1830 р. Є.І. Трубецька повідомляє матері, А.Г. Лаваль, у Петербург: «Це життя від побачення до побачення, що нам приходилося виносити стільки часу, нам усім занадто дорого коштувало, щоб ми знову зважилися піддатися йому: це було понад наші сили. Тому всі ми знаходимося в острозі от уже чотири дні. Нам не дозволили взяти із собою дітей, але якби навіть дозволили, те все одно це було б нездійсненне через місцеві умови і строгі тюремні правила… Я живу в дуже маленькій кімнатці з одним вікном, на висоті сажня від підлоги, що виходить у коридор, освітлений також маленькими вікнами. Темнота у моїй кімнаті така, що ми опівдні не бачимо без свічок. У стінах багато щілин, дме вітер, і вогкість така велика, що пронизує до кісток». [3, 357]
І жінки відразу починають боротьбу з петербурзькою і сибірською адміністрацією за полегшення умов вислання.
Вже на початку публічною підтримкою засуджених декабристів, добровільним вигнанням жінки створювали суспільну думку, відкрито визнаючи високу шляхетність революціонерів, розглядаючи їхній виступ як прояв безкорисливого служіння батьківщині. Велика заслуга жінок і в тому, що вони, знаходячись у Сибіру, зв'язували в'язнів із зовнішнім світом, з рідними. Жінки пишуть від свого імені, копіюючи іноді листи самих декабристів, одержують для них кореспонденцію і посилки, виписують газети і журнали, російські й іноземні. І ця діяльність приймала суспільний характер, тому що інформація про сибірських вигнанців поширювалася далеко за межі родинного кола. Кожній жінці приходилося писати десять, а той двадцять листів у тиждень. Особливо велика кореспонденція була у Волконської і Трубецької, особисто знайомих з багатьма родичами каторжан: їх «норма» доходила і до тридцяти листів «у пошту».
Сибірське посилання пережили вісім з одинадцяти декабристок: першою вмерла О.Г. Муравйова (1832 р.) ще в Петровському заводі; через сім років після неї – К.П. Івашева, на поселенні в Туринску; Є.І. Трубецька похована в 1854 р. в Іркутську, в одній могилі з трьома дітьми.
Висновки
Декабризм не був чисто чоловічим явищем. Вперше в історії в суспільному русі не менш важливу роль грали жінки. Уособленням нової жіночої особистості стали декабристські дружини, сестри, матері. Крім поваги до гуманістичних, просвітительських традицій 18 століття юним дворянкам внушались християнські ідеї любові і всепрощення, вірності стародавнім підвалинам. Християнське подвижництво і добродійність були двома сферами її діяльності поза родиною. Завдяки цим християнським ідеям жінки-декабристки в висланні так легко входили в народне середовище. Крім того, їм були властиві і чисто жіночі ролі: матері, дружини, сестри.
Варто помітити, що вибір цих жінок був не самим легким. Уже саме по собі це рішення було революційним актом. Цим вибором жінки переглянули традиційно сформоване представлення про місце жінки в родині, у суспільстві.
Першою і, найважливішою причиною було подвижництво в ім'я любові. У списку були і такі як: подружній обов’язок, почуття справедливості, жалість до ближнього. Крім того, величезну роль грала й особистість самої жінки. Але якими б ні були причини, наміри добровільних вигнанниць були цілком обмірковані і аж ні як не були плодом порожнього марнославства. Ю.М. Лотман обґрунтовує цей вчинок як цілком традиційну норму поводження, що бере свої джерела у вдачі російського простолюду. У допетрівському побуті ця норма діяла і для родини боярина, якийвисилався. Крім того, він вказує і ще на одну норму: це старий офіцерський звичай возити із собою в обозі свою родину.Павлюченко подає дві точки зору на причини вчинку декабристів: сімейно-побутові (джерела в патріархальній вірності чоловіку, родині) і екзальтованість, одержимість і романтичність жінок (віяння нового часу).
Декабризм дав Росії не тільки нові ідеї, він виховав новий тип російської людини – дворянина-революціонера. Декабристи виросли в епоху суспільних воєн, виховували в собі ідеї Просвітництва і Романтизму. Вони з'єднали рацію з почуттям, залишаючись при цьому цільними і єдиними. Вони увібрали в себе краще з дворянської культури, при цьому, намагаючись викорінити її недоліки. Це були перші революціонери, що намагалися обґрунтувати політичні ідеї з погляду моралі і порушили питання про те, чи завжди ціль виправдує засоби, якщо засоби аморальні. Дружини декабристів були першими, що заявили себе не в сфері родини, а в сфері суспільної діяльності. Декабристи належали до суспільних діячів, що вважали єдиним і справедливим суддею Історію і культивували честь і волю, як головний критерій поводження.
Список використаної літератури
1.Володин А.И. Декабристские традиции и формирование социально-философских идей русской революционной демократии, – М., 1976;
2.Ленин В.И. Полное сочинение трудов. Т. 21, – М., 1982.;
3.Лотман Ю.М. Беседы про русскую культуру. Побут і традиції російського дворянства (18–19 вв.), – Спб., 1994;
4.Лотман Ю.М. Декабрист в повседневной жизни (бытовое поведение как историко-психологическая категория) // Литературное наследие декабристов, – Л., 1975;
5.Нечкина М.В. Движение декабристов. Т. II. – М., 1955;
6.Павлюченко Э.А. Женщины в руском освобительном движении от Марии Волконской до Веры Фигнер. – М., Мысль, 1988;
7.Павлюченко Э.А. В добровольном изгнании. М., 1984;
8.Тишкин Г.А. Женский вопрос в России. 50–60‑е годы XIX в., – Л., 1984 (гл. II. Женский вопрос в публицистике на рубеже 50–60‑х годов).
9.Фигнер В. Полное собрание сочинений: В 7 т. Т. 5: Жены декабристов, – М., 1932.
|
