Реферат
на тему: «Типологічна класифікація мов світу»
План
Вступ
Типи мов
Кореневі мови
Аглютинативні мови
Флективні мови
Інкорпоруючі мови
Недоліки класифікації
Висновок
Вступ
У світі існує безліч мов. Сучасна наука нараховує більше 2500 мов. А як же їх класифікувати, якщо їх тисячі? Уже здавна зародилося дві основні класифікації мов – типологічна, інакше морфологічна, і генеалогічна, інакше генетична.
Принцип типологічної класифікації мов основується на припущенні, що усі мови світу, незалежно від того, споріднені вони чи ні, розповсюджені в одній частині світу або у різних, можуть бути об’єднані між собою за якимись спільними ознаками їх структури, перш за все морфологічної. Саме тому сама класифікація отримала назву морфологічної або типологічної.
Хоча типологічна класифікація нерідко ототожнюється з морфологічною, насправді перше поняття дещо ширше за друге. За типологічної класифікації враховують не лише морфологічну структуру слова, але й загальні фонетичні особливості порівнюваних мов, характер побудови їх словосполучень та речень, їх інтонацію тощо. У свій час Н.С. Трубецькой, наприклад, встановив шість загальних ознак індоєвропейських мов, які на його думку відрізняють їх від мов з іншими структурами (інших типологій). Серед цих ознак називалися не лише морфологічні, але й фонетичні та синтаксичні.
Проте, найчастіше у подібних випадках аналізується морфологічна структура слова, з якої і запозичується сама назва (морфологічна класифікація). Отже, морфологічною, або типологічною, звичайно називають таку класифікацію, в основі якої виявляється перш за все принцип морфологічної будови слова.
Типи мов
Чи мають сенс пошуки спільних елементів у структурі найрізноманітніших мов світу? На це питання слід відповісти безперечно ствердно. Які б не різні мови за своєю граматичною будовою, яка б не своєрідна їх національна специфіка, варто пам’ятати, що основні функції мов єдині: усі вони слугують засобом спілкування, засобом вираження думок та почуттів людей, що живуть у суспільстві. Тому дослідження якихось спільних елементів у структурі мов світу представляє не лише теоретичний, а й практичний інтерес.
Давайте звернемось до структури слова у різних мовах.
Порівнюючи відмінкові форми, наприклад, українського слова стіл (стіл – стола – столу - стіл – столом – столі - столе) з тим, як веде себе відповідне слово у французькій мові (la table), не можна не помітити, що це останнє подібних форм не має. Коли потрібно передати відношення даного слова до інших слів, на сцену виступають прийменники: de la table – «стола», á la table – «на стіл» і таке інше. Саме слово la table ніяких відмінкових флексій не знає, оскільки французька мова відмінків іменника не має.
До французької мови дуже близька у цьому відношенні англійська, що, проте, розрізнює два відмінки іменника (загальний та родовий саксонський). Порівнюючи структури слова в українській мові, з одного боку, із структурою слова у французькій та англійській – з другого, не можна не помітити суттєвої різниці між цими структурами. Для української характерні флексії, для французької та англійської вони не характерні, принаймні у сфері іменника.
Мови, в яких відношення між словами у реченні виражаються перш за все флексіями, зазвичай називаються флективними або синтетичними, а мови, у яких ці ж відношення передаються перш за все прийменниками і порядком слів, - аналітичними. Російський лінгвіст ХІХ ст. Н. Крушевський ілюстрував різницю між мовами такими схемою
Крушевський хотів цим підкреслити, що у флективних мовах не змінюється початок слова (перпендикулярна риска), але змінюються його закінчення (паралельні лінії: стіл, стола, столу і таке інше); в аналітичних мовах, навпаки, закінчення слова залишається без змін (перпендикулярна риска), а граматична функція слова визначається тим, що ставиться перед ним (паралельні лінії – прийменники перед іменником, займенники перед дієсловом: англійське a pen – «ручка», with a pen – «ручкою», I sing – «співаю», they sing – «співають»). Таким чином, українська мова виявляється флективною, або синтетичною, а французька і англійська – аналітичними.
Проте таке розмежування не можна ні перебільшувати, ні абсолютизувати. Практично не існує ні «чисто» флективних мов, ні «чисто» аналітичних. У флективних мовах спостерігається немало аналітичних тенденцій, подібно тому як у мовах аналітичних флексії мають далеко не останнє значення.
У тій же французькій мові, наприклад, флексії, що майже повністю зникли із сфери іменників, продовжують грати видну роль у системі дієслова (je chante – «я співаю», але nous chantons – «ми співаємо», флексія першої особи множини -ons). В англійському дієслові флексія може диференціювати, наприклад, часи: I work – «я працюю», але I worked – «я працював» і т.д. Ще складніша ситуація складається у процесі історичного розвитку мови: в аналітичних мовах іноді утворюються нові флективні форми, подібно тому як у флективних мовах формуються деякі аналітичні конструкції.
Незважаючи на ці постійні ускладнення, розділення мов на флективні та аналітичні все ж зберігає наукове значення. Це розділення основується на тій чи іншій переважаючій мовній тенденції, характерної для морфологічної структури слова.
Але морфологічна класифікація мови стає це більш складною, коли вона спирається не лише на одну мовну сім’ю (хоча б і на таку велику, як індоєвропейська), а на усі мови світу. У цьому випадку встановлюються наступні типи мов: кореневі (або ізолюючі), аглютинативні (або аглютинуючі) і флективні. Іноді до даної класифікації додають це мови інкорпоруючі (або полісинтетичні).
Кореневі мови
В кореневих мовах слово звичайно дорівнює кореню, а відношення між словами перш за все передаються синтаксично (порядком слів, службовими словами, ритмом, інтонацією). Але вираз «слово дорівнює кореню» неточний, адже у кореневих мовах, до яких відносять китайську, слово не має морфологічної структури, характерної, наприклад, для української мови, де розрізнюють корені, афікси, основи і флексії. В китайській мові слово морфологічно не змінюється, тому морфологічно незмінним воно залишається і у реченні. Тим більшу роль відіграють у кореневих мовах синтаксичні фактори.
Проте не можна характеризувати кореневі мови, і перш за все китайську, лише відносно європейських мов. На жаль, так часто роблять, але це не правильно.
Справа в тому, що китайська мова має свої специфічні, дуже важливі та різноманітні граматичні засоби, яких немає в індоєвропейських мовах. Це, наприклад, «категорія змінної ознаки» для вираження особливої групи предикативних прикметників, близьких до дієслова («погода холодна»), на відміну від «категорії постійної ознаки», коли мовець підкреслює наявність тієї чи іншої більш постійної ознаки у предмета або поняття («холодна погода»). У китайській мові різниця між leng tianki – «холодна погода» і tianki leng – «погода холодна» - це не лише різниця між атрибутивним і предикативним характером словосполучення, як, наприклад, в українській, але, крім того, додатково тут виражено і різницю між постійною ознакою «погоди» в першому випадку (категорія тривалого стану) і тимчасовою її ознакою – у другому. Багатство відтінків у китайській мові виявляється, зокрема, у безлічі подібних специфічних побудов.
Отже, коли розглядаються так звані кореневі мови, не можна питання зводити до того, що ці мови не мають тієї морфології, яка є, приміром, в українській або латинській мовах. Потрібно врахувати ті багатоманітні граматичні особливості, які специфічні для кореневих мов. Саме тому термін «аморфні мови» тобто безформенні, потрібно визнати неправильним по відношенню до кореневих мов, як і до будь-яких інших. Мова не може бути «безформенною» навіть у тому випадку, коли слова цієї мови не знають форм словозміни. Адже, крім форм словозміни, у мові можуть існувати інші формальні ознаки слів: певна і сувора сполучуваність слів, певний і суворий їх зв'язок та таке інше. Хоча ці формальні ознаки відносяться до синтаксису, вони не стають менш суттєвими для граматики даної мови. Тому слід зберегти різницю, запропоновану Л.В. Щербою, між поняттям «формальних ознак слова» (поняття більш широке) і «формою слова» (поняття суто морфологічне)
Вивчення будови китайської мови дуже розширює коло звичайних граматичних уявлень, утворених лише на матеріалі індоєвропейських мов.
Аглютинативні мови
Структура слова в аглютинативних мовах характеризується великою кількістю особливих «приклейок» (афіксів), які звичайно додаються до незмінної основи слова (звідси і назва цих мов від латинського agglutinare – «склеювати», тобто мови, в яких афікси як би приклеюються до основи слова)
Розглянемо побудову одного речення у такій аглютинативній мові, якою є турецька. Yaz-áma-yor-sunuz – «ви не можете писати», буквально «писати+не могти+тепер+ви». Основа yaz – «писати». Потім до цієї основи дадається афікс («приклейка»), що має найбільш широке значення, після чого йдуть афікси у порядку все більш уточнюючих і «окремих» значень. У нашому прикладі найбільш загальною (після основи) категорією виявляється «категорія неможливості» (заперечення; «не могти щось робити»). Тому вслід за основою йде афікс, що передає саме цю категорію (áma). Потім слідує більш «вузька» категорія теперішнього часу індикативу (афікс yor), яка у свою чергу, ширша за категорію другої особи (афікс sunuz): у «категорії неможливості» може бути будь-який спосіб, час, особа. Але категорія часу (афікс yor – «тепер»), виявляється більш «вузькою» порівняно з категорією неможливості, є більш «широкою» порівняно з категорією особи, так як всередині самої категорії часу можуть виступати як перша, так і друга і третя особи.
Таким чином, на основу нанизуються своєрідні афікси («приклейки»), кожен з яких має лише одне, суворо визначене значення. Вони розміщуються у порядку, визначеному принципом: від афіксів з більш широким значенням до афіксів з більш окремим та менш широким значенням.
Афікс аглютинативної турецької мови не може виражати одразу декілька значень, що спостерігається звичайно, наприклад, у закінченнях флективних мов. В отримаю флексія ю передає одночасно і категорію особи (перша), і категорію часу (майбутній), і категорію способу (дійсний), і категорію числа (однина). Основа у турецькій мові завжди залишається без змін. Тому у ній зовсім не виявляється так званих неправильних дієслів, морфологічних винятків і тому подібних явищ флективних мов.
Наведемо приклад своєрідного нарощування афіксів в тій же турецькій мові: sev – «люби», sevmek – «любити», sevmeksizin – «не люблячи», sevişmeksizin – «не люблячи одне одного», sevdirmeksizin – «не змушуючи любити», sevişdirmeksizin – «не змушуючи любити одне одного» і т.д. У всіх випадках основа слова (sev) залишається без змін. Слід також підкреслити рухливість афіксів в аглютинативних мовах. Афікси легко відриваються від своєї основи, а в утворений «простір» можуть проникати пояснювальні слова. Подібні явища не спостерігаються у флективних мовах.
Флективні мови
Для флективних мов характерні: 1) широке використання найрізноманітніших флексій, не тільки зовнішніх (стіл-стола-столи), але і внутрішніх (уникати-уникнути), 2) поліфункціональність афіксів, які набувають різні значення (ноги – закінчення и позначає множину і називний відмінок), 3) міцна спаяність усіх морфем у слові, що не дозволяє їх порівняно вільно рухатися в межах слова, як у аглютинативних мовах (утворення типу блюдолиз – лизоблюд у флективних мовах є дуже рідкісними), 4) разом з тим афікси можуть займати різне положення по відношенню до кореня, виступаючи то у вигляді суфіксів, то префіксів, то інфіксів, 5) слово висувається як своєрідна «автономна» одиниця, яка сама несе у собі відповідні показники свого відношення до інших слів у словосполученні або реченні (наприклад, у реченні він мислить послідовно слово мислить уже своєю формою показує, що мова йде про дієслово третьої особи однини теперішнього часу дійсного способу; все це показує відношення даного слова до інших слів у реченні).
Ця порівняна «автономність» слова у флективних мовах протистоїть недостатній його «автономності» у мовах аналітичних та кореневих.
Говорячи про флективні мови, не можна не відмітити, що більш широка морфологічна класифікація по трьом мовним типам (кореневі, аглютинативні, флективні) перехрещуються тут з більш спеціальною морфологічною класифікацією по двох типах (флективні та аналітичні), звичайно відносною тільки до індоєвропейської сім’ї мов. Насправді, і у першому і у другому випадку зустрічаються флективні мови, які виступають як поєднуюча ланка між двочленною і тричленною – іноді чотиричленною разом з інкорпоруючими мовами – морфологічною класифікацією мов.
Інкорпоруючі мови
Якщо такі морфологічні типи мов, як кореневі, аглютинативні і флективні, встановлювались на основі аналізу перш за все структури слова, то інкорпоруючі мови визначаються за синтаксичними ознаками, на основі аналізу речення.
Характеризуючи інкорпорацію у чукотській мові, великий знавець палеоазіатських мов В.Г. Богораз відмічав, що особливість цих мов полягає у «здатності поєднувати в одній граматичній формі декілька основ, що виражають різні поняття. Одне слово-коплекс може включати в себе дві, три і навіть більше основи. Типове для чукотської мови речення складається з декількох таких слів-комплексів».
Наведемо приклад з іншої полісинтетичної мови. На мові чинук (північноамериканська індіанська мова у штаті Орегон), як відмічав у свій час інший великий знавець полісинтетичних мов Е. Сепір, реченню Я прийшов, щоб віддати їй це відповідає лише одне слово i-n-i-á-l-u-d-am. Це єдине слово, з одним наголосом, складається з кореневого елемента d – «давати», шести функціонально різних префіксальних елементів і одного суфікса: i вказує на тільки що минулий час, n передає займенниковий об’єкт «я», i – займенниковий об’єкт «це», а – займенниковий об’єкт «їй», l – прийменниковий об’єкт, и – показник руху у сторону від мовця, що ж стосується суфікса am, то він уточнює просторове значення дієслова.
Таким чином, те, що у індоєвропейських мовах виражається у системі цілого речення, у мовах інкорпоруючих (полісинтетичних) може передаватися за допомогою лише одного слова. Суб’єктно-об’єктні відношення індоєвропейського речення як би «вчленяються», входять до складу одного слова у подібних мовах. Звідси і назва цих мов: полісинтетичні, тобто «багатопоєднувальні», або інкорпоруючі, тобто «вчленяючі».
Виділення інкорпоруючих мов не може основуватися на аналізі структури слова, бо у подібних мовах вона звичайно виступає як структура цілого речення. Тим самим знову ускладнюється загальний принцип морфологічної класифікації мов: мови кореневі, аглютинативні і флективні основуються на аналізі структури слова, мови інкорпоруючі – на аналізі таких відношень, які у більшій мірі виявляються синтаксичними, ніж морфологічними. Ця непослідовність класифікації визначається, проте, специфікою самого предмету, що вивчається.
Недоліки класифікації
Морфологічна (типологічна) класифікація мов не пояснює шляхів історичного розвитку окремих груп мов. У цьому її основний недолік. Усі спроби в історії мовознавства показати, які закономірності спостерігаються при переході мов, наприклад, від кореневого стану до аглютинативного або від аглютинативного до флективного, не привели до будь-яких позитивних результатів. Більше того, стара схема, згідно якої усі мови начебто обов’язково розвиваються від кореневого стану до аглютинативного, а потім до флективного, виявилася після більш прискіпливого вивчення фактів неправильною. Схема ця була сконструювала апріорно і не відповідала мовним даним. Окремі випадки розвитку елементів того чи іншого морфологічного строю у системі іншого безумовно спостерігаються, але вони є наслідком того, що чистих морфологічних типів зазвичай не існує і що різні морфологічні типи можуть взаємодіяти між собою.
Ще менший успіх мало припущення, згідно якого флективні мови начебто є «вершиною творіння», а мови інших морфологічних типів повинні знаходитися на відповідних сходинках нижче.
Між тим Н.Г. Чернишевський зло висміював «флектируючих вчених», у яких виходить так, ніби аморфні (кореневі) мови – це «мови дурних народів», аглютинативні – це «мови не зовсім дурних, але і не розумних народів», а флективні – це «мови дуже розумних народів».
Розвиток і удосконалення тієї чи іншої мови зазвичай не обумовлюється його переходом з одного морфологічного типу в інший. Розвиток найчастіше відбувається у межах одного морфологічного типу. Китайська мова була кореневою у глибоку давнину. Кореневою вона і залишилася. Це, проте, не завадило мові розвиватися: збагатився і виріс її словниковий склад, уточнились її граматичні правила. Мова може успішно розвиватися у межах даного морфологічного типу – всередині кореневих структур з таким же успіхом, як і у межах флективних або аглютинативних структур і т.д. У тих же випадках, коли змінюється морфологічний тип мови, зазвичай не у цій безпосередній зміні виявляється прогрес мови.
Аналітична будова сучасної англійської мови істотно відрізняється від флективної будови англосаксонської. Проте сам по собі цей факт ще не визначає прогрес мови. Прогрес обумовлюється не безпосередньою технікою морфологічних засобів мови, а тим, що і як виражається за допомогою цієї техніки. У історичному процесі вдосконалення мови виявляється у загальній диференціації її граматичних засобів, у шліфовці граматичних правил, у безперервному русі типів сполучуваності слів і таке інше. Подібні тенденції можуть використовувати нові аналітичні засоби мови, але не самі по собі ці засоби, як і не самі по собі флективні або аглютинативні ресурси, визначають прогрес у розвитку мови. Недаром англійська мова, будучи аналітичною, відноситься разом з тим і до флективних індоєвропейських мов («аналітично-флективний», як внутрішнє членування у межах флективних індоєвропейських мов).
Сказане, проте, зовсім не означає, що граматичні засоби мови взагалі байдужі до ступеня її розвитку. В історії української мови на заміну одній старій можливості типу виходити дверми прийшли інші, більш різноманітні та диференційовані можливості – виходити у двері, виходити через двері і т.д. І річ тут зовсім не в тому, що прийменники і прийменникові конструкції завжди «кращі» або завжди «гірші» за відмінкові конструкції. Проблема вирішується не абстрактно-умовивідно, а конкретно-історично: за певних умов функціонування тієї чи іншої мови розвиток прийменникових конструкцій міг сприяти загальному удосконаленню граматичних ресурсів, точно так же як в інших мовах подібному удосконаленню міг сприяти розвиток аглютинативних або інкорпоруючих засобів граматики.
У різноманітності стройових елементів мови можна побачити різноманіття способів вираження граматичних зв’язків у мовах світу. Кореневі і флективні, аглютинативні і інкорпоруючі мови зазвичай співіснують. У свою чергу кожна з цих мов підлягає своєму закономірному внутрішньому розвитку.
Висновок
За усіх своїх недоліках морфологічна, або типологічна, класифікація мов має наукове значення і представляє безперечний інтерес. І хоча генеалогічна класифікація є основною і має більш серйозні підстави, ніж класифікація морфологічна, ця остання суттєва для розуміння специфіки граматичної структури слова у різних мовах світу.
Список літератури
1. Бернштейн С.Б. Сравнительная грамматика славянских языков: учебник. – М.: Изд-во Моск. ун-та: Наука, 2005. – С. 10 – 21
2. Будагов Р.А. Введение в науку о языке. – М.: Просвещение, 1965. – С. 353 – 363
3. Зубкова Л.Г. Общая теория языка в развитии. – Москва: Видавництво Російського університету дружби народів, 2002. – С. 9 – 24
4. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів. – Київ: Видавничий центр «Академія», 2001. – С.221 – 231 (Альма-матер)
5. Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник: - Київ: Видавничий центр «Академія», 2003. – С. 362 – 365 (Альма-матер)
6. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. Учеб. пособие для филол.специальностей ун-тов. – М.: Высшая школа, 1975. – С. 290 – 310
7. Реформатський О.О. Введение в языковедение. – М.: Просвещение, 1967. – С. 450 – 464
8. Сусов І.П. История языкознания. – Москва: АСТ: Восток – Запад, 2006, - С. 10 -12 (Золотая Серия)
|
