СИНТАКСИЧНІ ЗВ’ЯЗКИ У ВНУТРІШНІЙ СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОГО ПРОСТОГО РЕЧЕННЯ
Вступ
Розглядаються синтаксичні зв’язки в структурі українського простого речення, що охоплюють предикативний у синтаксичних формах координації, співположення, співвияву, співвідношення; аналізуються особливості прислівного синтаксичного зв’язку в синтаксичних формах інтеграції, керування, узгодження, кореляції, прилягання. Досліджується специфіка напівпредикативного, опосередкованого, опосередкованого, приєднувального, сурядного типів зв’язку, орієнтованих на реалізацію об’єктивної модальності, а також модального, інтродуктивного типів зв’язку з послідовним аналізом закономірностей суб’єктивномодального зв’язку в структурі простого речення.
Ключові слова: синтаксичний зв’язок, синтаксична форма, предикативний зв’язок, об’єктивна модальність, суб’єктивна модальність
.
Внутрішньосинтаксичні і зовнішньосинтаксичні значення розрізняються тим, що перші безпосередньо пов’язані із закономірностями синтагматики компонентів речення, які у своїй цілісності структурують його об’єктивний зміст. Зовнішньосинтаксичні значення співвідносяться із тими додатковими суб’єктивно привнесеними смислами, що марковані специфікою ситуативно-мовленнєвої комунікації. Вони охоплюють той спектр значень, що пов’язані з авторизованими, заперечними, темпорально-дейктичними та іншими значеннями.
Розгляд системи внутрішньореченнєвих синтаксичних зв’язків та їхніх форм дозволяє встановити особливості формально-граматичної будови речення та окреслити закономірності співвідношення із семантико-синтаксичною, власне-семантичною, комунікативною структурою, простежуючи площини їхньої корелятивності / некорелятивності.
Метою пропонованої статті є концептуальний розгляд усього спектру синтаксичних зв’язків, що реалізуються у структурі простого речення, та вияв ядерних / периферійних синтаксичних форм їхнього вияву.
Внутрішня структура простого українського речення являє собою досить складне утворення, що на формально-граматичному рівні формується відповідними синтаксичними зв’язками. При цьому розгляд останніх слід ґрунтувати на врахуванні специфіки номінативно-денотативної
та предикативної
функцій речення. Номінативно-денотативна функція речення – це вичерпна реалізація його компонентами типової пропозитивної ситуації, що відображається в особливостях відношень компонентів між собою та закономірностях їхньої реалізації номінативними засобами у реченнєвій структурі. Основною одиницею номінативно-денотативної
функції речення є денотативні ролі, що диференціюються на актантні, сирконстантні і предикативно-атрибутивні. До актантних ролей належать учасники певної події та визначуваний перебігом події чи стану статус учасників: Батько любить своїх дітей
®Батько
(перший актант) любить
(предикат) своїх
(атрибут) дітей
(другий актант). Перший актант може акумулювати у собі сумарну кількість учасників дії, носіїв стану, актуалізуючи локативність, квалітативність, дистрибутивність та ін.: Завод випускає продукцію
, де завод
репрезентує усіх тих, хто працює на ньому, наголошуючи локативні параметри. Особливо вартісною постає диференціація і деталізація семантичного окреслення членів речення, що й дозволяє кваліфікувати "семантичні ролі" як позначення семем членів речення, що у своїй сукупності охоплюють інваріантні (їх може один і кілька) і варіантні реалізації. Перехідну площину таких виявів складають синкретичні вияви типу "інструментальний суб’єкт" (Камінь
розбив вікно
), "адресатний суб’єкт" (Мати
отримала пакунок
) та ін. Ситуативно-пропозитивний рівень речення дозволяє говорити про суб’єктний агентив, об’єктний агентив і под., що найбільшою мірою корелює з відповідними денотатами.
Предикативна
функція речення ґрунтується на відношенні його змісту до об’єктивної дійсності, що відображено у всіх відомих на сьогодні граматиках. Предикативна функція найбільшою мірою виявляється у базовому предикативному
реченнєвотвірному синтаксичному зв’язку
, основною формою вияву якого постає координація
, що виявляється у закономірностях взаємопогодження форм підмета і присудка (особи, роду, числа (детерміновані підметом), форми відмінка (визначувані присудком)): Вітри кучеряві беру я
у серце, Гаями, полями бреду...
(С.Будний); Лиш де-не-де прокинеться пташка
, непевним голосом обізветься зі свого затишку
(М.Коцюбинський). До координації прилягають синтаксичні форми взаємовияву
і співположення
. Взаємовияв
окреслюється у тому, що два слова однієї частиномовної семантики реалізують синтаксичні функції підмета і присудка завдяки відповідному внутрішньореченнєвому розташуванню: Людські пісні
– найглибша мука
, найвища радість
на землі
(М.Рильський); Кожна пісня
моя – віку мого день
(І.Франко); Учити
– завжди удосконалювати
себе
(А.Яна); Вік прожити
– не ниву пройти
гомінку
(А.Малишко); Керувати
для мене – це знаходити спосіб
допомагати кращим силам у літературі
(І.Драч). Синтаксична форма співположення
виявляється в особливому присудковому або підметовому статусі окремих непредикативних іменниково-прийменникових форм або позбавлених словозміни і будь-яких формальних окреслень неморфологізованих форм, пор.: Небо в зорях
; Мати в санітарах
; Син у мандрах
; Микола тут за старшого
(А.Яна); Уже всі напоготові
; Це так було красиво
– збігать
по сходах вниз!
(І.Жиленко). Синтаксичну позицію підмета може займати словосполучення, що структурується підрядним прислівним зв’язком у синтаксичній формі інтеграції
із семантикою кількості: п’ять хлопців, сім кущів, шість учнів
. Специфіка інтеграції
виявляється в тому, що у межах словосполученнєвої парадигми репрезентуються дві форми підрядного прислівного синтаксичного зв’язку – форма керування у початковій формі словосполучення і форма неповного формально-граматичного узгодження у всіх інших: п’ять учнів
– наз.в. (синтаксична форма керування) → п’ятьох учнів
– род.в.; п’ятьом учням
– дав.в.; п’ятьох учнів
– знах.в.; п’ятьма учнями
– орудн.в.; (на
) п’ятьох учнях
– місц.в. (синтаксична форма узгодження), тобто синтаксична форма інтеграції = синтаксична форма керування + синтаксична форма узгодження.
Особливим постає вияв предикативного зв’язку у реченнєвих структурах типу Ой не шуми, луже, зелений байраче
! Не плач, не журися, молодий козаче
!
(Нар.тв.); О кобзо
, світу заспівай
, що наш співець не тільки грає, не тільки бореться за край, а із мечем в бою вмирає
(Олександр Олесь); О земле втрачена, явися бодай
у зболеному сні, і лазурово простелися, і душу порятуй мені
(В.Стус), в яких компоненти граматичної основи виражені формами кличного відмінка "луже
", "байраче
", "козаче
", "кобзо
", "земле
" та формами наказового способу дієслова "шуми
" (модифікована форма "не шуми
"), "плач
", "журися
" (модифіковані форми "не плач
", "не журися
"), "заспівай
", "явися
". У цих реченнях форми кличного відмінка перебувають у предикативному зв’язку з формою дієслова-присудка. Зв’язок між цими компонентами кваліфікувався по-різному. Одні лінгвісти, стверджуючи підметовий статус форми кличного відмінка (О.О.Потебня, Є.К.Тимченко та ін.), вважали, що між ними наявний активний зв’язок. Підтвердженням такої тези постає взаємоузгоджуваність форм, При цьому слід відмежовувати підметову функцію форми кличного відмінка від функцій звертання, уточнювального компонента, прикладки і навіть присудка (пор. Тимченко 1926, с. 14-16, 18 і далі). У функції підмета форма кличного відмінка є компонентом граматичної основи речення, те саме, очевидно, стосується і функції іменної частини складеного іменного присудка, поза реченням форми кличного відмінка виступають у функції "зовного слова" [Тимченко 1926, с. 94-96]. Подібні думки висловлює І.К.Кучеренко, наголошуючи, що кличному відмінку притаманна функція й одночленного спонукального речення [Кучеренко 1961, с.153]. Водночас констатується, що з формою вокатива у функції підмета узгоджуються форми присудка [Там само], що цілком логічно випливає з його доцентрово-суб’єктної теорії речення. Цілком мотивованим є твердження лінгвіста про те, що кваліфікація вокатива як звертання "не дає ніякої характеристики такого іменника як явища граматичного, не розкриває його функцій як члена речення" [Там само]. Мабуть, коректніше витлумачувати синтаксичну форму предикативного зв’язку підмета-кличного відмінка з присудком як співвідносність
[Яценко 1968], оскільки в цьому разі такі форми співвідносяться одна з одною, а не узгоджуються. Підмет, виражений формою кличного відмінка, послідовно реалізує функцію адресата - потенційного суб’єкта дії (у формально-граматичному плані – функція підмета): Земле
, радій і цвіти!
(Леся Українка); Благослови, мати
, весну закликати
(Нар. тв.) [Вихованець 1987, с. 140-142].
Важливим також у структуруванні речення постає підрядний прислівний синтаксичний зв’язок у сильній формі вияву – керуванні
(Учитель
(хто?)↔продовжував знайомити
®
(кого?) учнів
(з чим?) з
новим текстом
), що ґрунтується на властивостях морфологічно опосередкованої міжреченнєвої граматичної категорії валентності (семантико-синтаксичної – за тлумаченням І.Р.Вихованця [1988; 1992; 1993], Т.Є.Масицької [1998]). Ядерні компоненти морфологічно опосередкованої міжреченнєвої граматичної категорії валентності охоплюють усі субстанційні значення: а) суб’єкта (Дитина
(хто?) малює
; Байраками їхав до війська
(хто?) Григорій Триволя
– козак молодий, що дубок, та бувалий в боях
(М.Стельмах)); б) об’єкта (Любила Галинка сімейні
(що?) вечори
...
(Л.Тараненко); Діти доглядають
(що?)сад
); в) адресата (Матерям
(кому?) шлемо ми наш низький уклін
(А.Яна); Учитель читав казку
(кому?) дітям
); г) інструмента у двох його основних семантичних різновидах – знаряддя і засіб (Косами
(чим?) косили косарі хліб від самої зорі
(А.Яна); Мати вкрила дитину
(чим?) хустиною
); ґ) локатив – у двох його основних семантичних варіантах: вихідний пункт руху і кінцевий пункт руху (Повстанці вийшли
(звідки?) із села
опівночі
(А.Яна); До хутора
(куди?) прямували останні вантажівки
(А.Яна)). Валентнозумовлене заповнення синтаксичних позицій максимально сприяє посиленню доцентрових внутрішньореченнєвих інтенцій, оскільки їх порушення активізує внутрішньореченнєві аналітичні тенденції, орієнтовані на виокремлення та актуалізацію певної інформації: Ми прийдемо усі. До перемоги
(В.Чумак). Сукупність синтаксичних зв’язків цього рівня відображають особливості внутрішньореченнєвої лінеарності та сигналізують про національно-мовну специфікацію окремих інваріантних і варіантних виявів стрижневих і залежних словоформ.
У внутрішньореченнєвій структурі виявляються також усі синтаксичні форми словосполученнєвого прислівного підрядного зв’язку, що, окрім керування, охоплюють: а) узгодження
(Вірний
(який?) син трудової поневоленої України Шевченко став найглибшим виразником народних дум і надій
(О.Гончар)); б) прилягання
у двох його різновидах – власне-прилягання і відмінкове прилягання (До сонних хлопчаків, всміхаючись, підходив їхній
(чий?) гість, хороший дядько Клим...
(М.Бажан); І квіти
(які?) в росі
несе хлопчина з поля
(А.Яна)); кореляція (Зажуривсь москаль-каліка
: Де йому подітись?
(Т.Шевченко); А по краю-небокраю
сходять ранки
(П.Усенко)); в) кореляцію
(То хліб, що матінка-гуцулка
з долівки вчила піднімати...
(Д.Павличко)). Наявність узгоджуваних (Моя
мати завжди шанувала своє рідне село
(А.Малишко)), корелятивних (Непереможним є народ-
борець
, що шанує своє минуле
(А.Яна)) або прилеглих (В думках
Марко вже виводив сюди сіячів
(М.Стельмах)) компонентів у внутрішньореченнєвій структурі сигналізує про її поліпредикатність (його семантичну неелементарність). Водночас виокремлення одного з елементів, які пов’язані синтаксичними формами узгодження, кореляції, прилягання ні в якому разі не сигналізує про розрив єдиної реченнєвої структури, оскільки часто інформація, уміщена в них, постає як щось додаткове, характеризуючись відтінком су провідності, уточнення тощо: Та й як було не нажити, коли майже щотижня – гості на колгоспний поріг. Непрохані й прохані. Більше прохані
(А.Дімаров). У цьому разі компонент Непрохані й прохані. Більше прохані
структурно орієнтований на речення Та й як було не нажити, коли майже щотижня – гості на колгоспний поріг
, в якому наявний іменник гості
, щодо якого ад’єктиви Непрохані й прохані. Більше прохані
, виражені пасивними дієприкметниками, виступають характеризаторами і градуюють цю властивість завдяки яскраво вираженому лексичному повтору. Водночас вони є носіями додаткових характерологічних ознак і набувають формально-граматичних ознак ад’єктивної субстанційності, що дозволяє їх кваліфікувати як неповні речення з наявною іменною частиною. Щоправда, окремо перебувають випадки виокремлення узгоджуваних ад’єктивів, що у синтаксичному аспекті постають наслідком розчленування цілісних смислових одиниць, пор.: темні
ліси, синє
море
та ін. (І понесла зайчика лисиця лісами. Темними-темними
(Нар. тв.)). Такі ситуації складають специфічний вияв розчленування єдиного цілого на окремі актуально значущі компоненти.
Своєрідність синтаксичної форми узгодження підрядного прислівного зв’язку виявляється в тому, що в сучасній українській мові вона активно розвивається, підтвердженням чого постає постання формально-граматичного, смислового й асоціативного її різновидів (за О.С.Скобликовою). Специфіка формально-граматичного узгодження простежується в тому, що залежне слово узгоджується у своїх морфологічних формах зі стрижневим: зелений
(чоловічий рід, однина, називний або знахідний відмінок) ліс
; холодна
(жіночий рід, однина, називний відмінок) вода
; рідне
(середній рід, однина, називний або знахідний відмінок) село
. Смислове узгодження у сучасній мові значно розширює свій діапазон, охоплюючи, крім хрестоматійно усталених іменників типу плакса, сирота, листоноша, нероба, й іменники-назви осіб за професією, соціальним статусом та ін.: отоларинголог, невропатолог, хірург, анестезіолог, кардіолог; сержант, прапорщик, капітан, майор, полковник, генерал-майор; прем’єр-міністр, президент
, пор: Наша терапевт
знову не хотіла нікого слухати...
(О.Ільницький); Новопризначена майор-експерт
захотіла змінити порядки
(Патріот України.- 2003.- 12 квітня). Найсвоєріднішим постає асоціативне узгодження, що послідовно реалізується в узгодженні залежного компонента з імплікованим компонентом – назвою родового поняття: смачний олександроулі
(сорт винограду (виноград
– назва родового поняття)); запальний шимі
(різновид танцю (танець
– назва родового поняття)), свіжа кольрабі
(різновид капусти (капуста
- – назва родового поняття)).
Сюди ж належать: 1) сурядний (У полі раптово зацвіли ромашки і чебрець
(О.Слісаренко)), 2) напівпредикативний (Учні, надзвичайно стривожені повідомленням
, розійшлися по класах
(Б.Осадчук)), 3) детермінантний (У лісі
дівчата побачили дупло дятла
(Є.Гуцало)); 4) приєднувальний (Того дня ми приїхали додому вчасно, годині о дев’ятій
(А.Яна); У багатьох батьків, та й у педагогів
, такий підхід до дітей, начебто вони назавжди залишаться дітьми
(В.Сухомлинський)); 5) опосередкований (А він дивився на неї, на її білі прекрасні руки, на її чисте-пречисте лице
, плавав поглядом у тихій воді її бездонних очей, і здавалося йому, що тут, біля них, час зупинився зовсім...
(П.Загребельний)) та 6) дуплексивний (Хурем зайшла стривожена
...
(П.Загребельний)) реченнєвомодифікаційні зв’язки. Реченнєвомодифікаційний статус цих синтаксичних зв’язків простежується в тому, що за умови наявності у реченні однієї із синтаксичних форм такого зв’язку у ньому реалізується більше, ніж одна пропозиція. Під пропозицією мається на увазі елементарний семантичний зміст (Дівчина працює
; Хлопець старанний
; Жита половіють
; Мати відчищає сіллю посуд від бруду
та ін.). Окреслені синтаксичні зв’язки уводять в реченнєву структуру компоненти, що постають носіями об’єктивної модальності.
Особливість сурядного
зв’язку виявляється в тому, що поєднувані за його допомогою елементи займають у реченні тотожні синтаксичні позиції (традиційно кваліфікуються як однорідні члени). Засобом вираження сурядного зв’язку виступають сурядні сполучники зі значенням єднальності, зіставності, протиставності, розділовості та відповідна інтонація, інколи тільки інтонація: Кожним словом, кожним променем, кожним болем своїм
живе в душі нашого народу людина, що ім’я їй – Леся Українка
(О.Гончар); Ані при хатньому багатті привітному, Ні на землі, ні в пеклі, ні в раю
Він не забув своєї Беатріче
(Леся Українка); Життя не прогулянка, не забава, а важка праця
(І.Цюпа); Не видно і самого океану з височини, а тільки гори хмар, То снігових, то сивих, то блакитних
(М.Рильський); Чи дружина вірна, чи скорботна мати, чи сестра твоя
шлють ті листи
(О.Гончар).
Напівпредикативний
зв’язок реалізуються внаслідок позиційної маркованості відповідного компонента, який перебуває у постпозиції щодо означуваного слова, та смислового навантаження цього компонента. Супровідним чинником постає інтонація: Ген килим, витканий із птиць
, летить над полем
(Л.Костенко); Діла мої, буденні і великі
, Відкриті перед людством, як сльоза
(Б.Олійник). Напівпредикативний зв’язок може бути прямим і непрямим. Прямий реалізується в синтаксичних формах з чітко окресленим показником. Залежно від типу останнього пряма напівпредикативність диференціюється на власне-напівпредикативність і додаткову дієслівну напівпредикативність. Пряма власне-напівпредикативність реалізується у структурно-позиційному закріпленні відокремлюваного компонента та відповідному його інтонаційному оформленні. Перебуваючи у препозиції, відокремлений компонент несе основне кваліфікаційне наповнення: Гнутий, перекручений,
дуб знову зустрічав своїми могутніми грудьми нові північні вітри
(А.Яна). Основною ознакою додаткової дієслівної напівпредикативності постає спрямованість на суб’єкта і приписування йому відповідної активно виявлюваної ознаки. Здебільшого така дієслівна напівпредикативність реалізується дієприслівниковим (інколи одиничним дієприслівником) або інфінітивним зворотом: Щохвилі творим ми нове, Йдучи, співаючи і мислячи
(В.Бичко).
Непряма напівпредикативність постає у двох різновидах: а) "згорнута" і б) прихована (відображена), при цьому "згорнута" непряма напівпредикативність реалізується в особливих відокремлених зворотах, в яких уміщений суб’єкт, а предикат легко домислюється внаслідок асоціативного зв’язку із граматичною основою речення. Маркером таких утворень виступають прийменники крім
(окрім), за винятком
та їхні аналоги: Що є іще, крім ніжності
(О.Пахльовська); Крім хмар низьких
– не все на світі чорне
(Я.Ярош); Окрім комп’ютерних класів
, до початку навчального року в школі укомплектовано сучасні кабінети хімії та фізики
(Голос України.- 2003.- 22 серпня). Непряма прихована напівпредикативність повністю виявляється внаслідок асоціативного чи прямого порівняння. Відображеною така непряма напівредикативність вважається тому, що основний предикат наче відображається у відокремленому компоненті, окреслений суб’єкт якої може бути покваліфікований у цьому разі як самодостатній: Через душі, мов через вокзали
, Гуркотять состави почуттів
(В.Симоненко).
Детермінантний
синтаксичний зв’язок у реченнєвій структурі простежується в разі вільного прилягання певного компонента до граматичної структури речення: А за садом
луг у росах
(П.Сингаївський); Над доріжкою
з асфальту дві берізки обнялись
(В.Сосюра).
Особливість приєднувального
синтаксичного зв’язку полягає в тому, що він реалізується тільки на рівні речення. Приєднувані конструкції постають додатковим інформаційно-кваліфікаційним тлом, їх вияв є прилегло вільним: І всі ми пам’ятали цей останній дзвінок, його мелодійний передзвін, і до того ж тихий, непомітний
(А.Яна).
Опосередкований
синтаксичний зв’язок забезпечує включення одного, двох або більше компонентів у реченнєву структуру опосередковано, тобто через заповнену синтаксичну позицію валентнозумовленого члена речення або шляхом уточнення детермінанта відповідної семантики: І слава йде про нас далеко
, в усі кінці, в усі краї
(М.Терещенко); Все наше
– од росинки на вікні До вічної Тарасової музики
– передаю синам своїм і внукам, і не на день минувший – на віки!
(Б.Олійник); Квіти, особливо пальми і аспарагуси
, відразу навіяли життя у мертві кімнати
(І.Вільде). Компоненти "далеко
", "наше
" постають валентнозумовленими у відповідних реченнєвих структурах, а опосередковані елементи "в усі кінці, в усі краї"
і "од росинки на вікні До вічної Тарасової музики
" включені в речення через названі валентнозумовлені компоненти, а в реченні "Квіти, особливо пальми і аспарагуси
, відразу навіяли життя у мертві кімнати" опосередкований елемент "особливо пальми і аспарагуси
" включений у речення завдяки власній уточнювальній семантиці щодо підмета "квіти
". Уже цього достатньо, щоб помітити, що поняття опосередкованості охоплює щонайменше два семантично-узагальнених різновиди опосередкованих компонентів – повторно-конкретизувальна тотожність і уточнювально-пояснювальний плеоназм. У реченнях І слава йде про нас далеко
, в усі кінці, в усі краї
; Все наше
– од росинки на вікні До вічної Тарасової музики
– передаю синам своїм і внукам, і не на день минувший – на віки!
опосередковані елементи характеризуються повторно-конкретизувальною тотожністю щодо валентнозумовлених членів речення, а в реченні Квіти, особливо пальми і аспарагуси
, відразу навіяли життя у мертві кімнати
опосередкованому елементу притаманний уточнювально-пояснювальний плеоназм, оскільки в ньому повторюється заявлена семантика підмета "квіти
", але у дещо уточнювальному і пояснювальному аспектах.
Іншу групу реченнєвомодифікаційних синтаксичних зв’язків складають: а) модальний та б) інтродуктивний, що співвіднесені з суб’єктивною модальністю. Остання охоплює спектр поглядів мовця на повідомлюване, його оцінку висловленого та ставлення до учасників мовленнєвого акту комунікації або його оцінку учасників кортежу, пор.: Того, можливо
, не знайду я слова, щоб наш прекрасний оспівати світ
(М.Рильський); Народився Степан Васильченко (справжнє його прізвище Панасенко)
1879 року на Чернігівщині, в старовинному містечку Ічні, яке не раз згадується в нашій історії
(О.Гончар). Перший різновид синтаксичного зв’язку слід вважати суб’єктивномодальним реченнєвомодифікаційним синтаксичним зв’язком, що спрямований на ускладнення оцінно-емоційних та експресивно-забарвлених смислів речення, реалізацію в його структурі кількох вимірів суб’єктивної модальності.
Суттєва різниця між модальним та інтродуктивним синтаксичним зв’язком полягає в тому, що перший спеціалізується на включенні в реченнєву структуру спеціалізованих елементів на позначення: а) впевненості, достовірності (Звичайно
, Лютер ... тільки вільний виразник настроїв свого часу і свого суспільства
(М.Хвильовий)); б) непевності (Може
, серце моє розтривожили чари весняні
(Д.Луценко)); в) уточнення (То, бувало
, каже дід: хто ж поїде, сину?
(С.Руданський)); г) актуалізації повідомлюваного (І, нарешті
, це зовсім не розумне захоплення...
(М.Хвильовий)); ґ) уточнення (Це, так би мовити
, ще тільки початок розмови
(Голос України.- 2002.- 14 серпня)) та ін. Інтродуктивний зв’язок спеціалізований на введення в реченнєву структуру автономно-додаткової інформації: До творінь Бориса Тена приходитимуть (і все більшими гуртами
) нові люди
(Д.Павличко). Інколи така інформація може ускладнюватися власним суб’єктивномодальним реченнєвомодифікаційним синтаксичним зв’язком: Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?
)
(М.Коцюбинський); Творчість неповторного Генія України (Тарас Шевченко справді належить до найпотужніших особистостей ХІХ століття, що своїм життя, безперечно, і безкомпромісним служінням народу показали приклад не тільки своєму поколінню, але й усім прийдешнім
) сьогодні здебільшого розглядається у позаісторичному просторі, а це порушує чи не найістотнішу вимогу аналізу літературно-художньої творчості
(А.Яна). Інтродуктивний зв’язок може вводити в речення кілька компонентів, тому й слід диференціювати інтродуктивність першого, другого та інших ступенів, коли в реченні витворюється кілька автономно-додаткових планів.
Система зовнішньосинтаксичних значень корелює із особливостями парцелювання, сегментування, приєднування, що зумовлюються актуальними потребами комунікації, а система внутрішньосинтаксичних значень співвідноситься із закономірностями контамінації, компресії, ампліфікації реченнєвих структур.
Література
1. Вихованець І.Р. Система відмінків української мови.- К., 1987.
2. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. – К., 1993.
3. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Синтаксис.- Донецьк, 2001.
4. Кучеренко І.К. Теоретичні питання граматики української мови: Морфологія.- К., 1961 (Ч.1); К., 1964 (Ч.2).
5. Масицька Т.Є Граматична структура дієслівної валентності.- Луцьк, 1998.
6. Мухин А.М. Функциональный синтаксис.- СПб., 1999.
7. Тимченко Є.К. Вокатив і інструменталь в українській мові.- К., 1926.
8. Яценко І.Т. Чи є звертання членом речення? // Синтаксична будова української мови.- К., 1968.
9. Mluvnice češtiny [3]: Skladba.- Praha, 1987.
|
